Болоховские

Общие сведения о роде

БОЛОХІВСЬ­КІ (рос. Боло­хов­ские) — князі, воло­дарі Болохівсь­кої зем­лі, доме­ну князів Чернігівських.

Архео­ло­гіч­ні роз­коп­ки свід­чать, що Болохівсь­ка зем­ля част­ко­во пост­раж­да­ла в часи фео­даль­них усо­би­ць XIII ст., але біль­ша части­на її зазна­ла руї­ни у період вій­ни з мон­го­ло-тата­ра­ми. Для при­кла­ду зга­дає­мо Телі­же­не­ць­ке горо­ди­ще. Його фор­ти­фіка­ції, жит­ло­во-гос­по­дарсь­кі спо­ру­ди, реміс­ни­чі май­стер­ні спа­лені й пере­тво­рені в купи попе­лу. Разом з ними заги­ну­ло мирне насе­лен­ня та захис­ни­ки. На роз­ко­паній тери­торії цьо­го горо­ди­ща, як все­ре­дині при­мі­щень, так і нав­ко­ло них, май­же немає міс­ця, де б не зустрі­ли­ся жерт­ви вій­ни. Тут, як і в багатьох інших насе­ле­них пунк­тах, вияв­лені колек­тив­ні моги­ли, упе­ред них і мен­ша каме­ра мли­на №3, зем­ля­на долів­ка якої всте­ле­на решт­ка­ми 16 загиб­лих. При­мі­щен­ня зер­но­во­го сушиль­но­го ком­плек­су ста­ло міс­цем для дру­гої моги­ли, в якій зна­хо­ди­вся прах 7‑ми людей. Чере­пи полег­лих роз­сі­чені або про­лом­лені. Архео­ло­гіч­ний матеріал, знай­де­ний біля людсь­ких решток, хро­но­ло­гіч­но спів­па­дає з часом напа­ду на Пів­де­но-Захід­ну Украї­ну-Русь мон­го­ло-татарсь­ких орд Бурун­дая. Не менш страхіт­ливі слі­ди роз­гром у зафік­су­ва­ли роз­коп­ки укріп­ле­но­го цен­тру літо­пис­но­го Божсь­ка. Свід­ка­ми обо­ро­ни і тра­гіч­ної заги­белі його горо­ди­ща на р.Згар є решт­ки згорі­лих будівель, спа­ле­ний підвіс­ний міст, вияв­ле­ний на дні рову у схід­ній частині пам’ятки, зде­фор­мо­вані гос­по­дарсь­ко-побу­то­ві речі, реміс­ни­чі інстру­мен­ти, коль­чу­ги, обву­г­лені зла­ко­ві і бобо­ві куль­ту­ри, а також кіст­ки людей, що заги­ну­ли насиль­ни­ць­кою смер­тю. Старі і діти в помеш­кан­нях, інші на обо­рон­них рубе­жах, захи­ща­ю­чи місто. 

Пам’яткою тра­гіч­ної обо­ро­ни болохівсь­ко­го насе­лен­ня від мон­го­ло-татар є укріп­ле­ний центр м.Болохова. Його горо­ди­ще, як відо­мо, повністю роз­ко­па­но, тому й слу­жить досто­вір­ним дже­ре­лом зма­лю ван­ня кар­ти­ни м онго­ло-татарсь­ко­го погро­му. Під руї­на­ми ж итло­вих будин­ків, гос­по­дарсь­ких будівель і фор­теч­них укріп­лень залиш или­ся лежа­ти реш тки пів­то­ри тисячі людей 1), які заги­ну­ли у час обло­ги та обо­ро­ни міста. Кар­ти­ну зни­щен­ня горо­ди­ща допов­ню­ють обву­г­лені кіст­ки домаш­ніх тва­рин, решт­ки кінсь­кої збруї, при­кра­си, сільсь­ко­гос­по­дарсь­кий інвен­тар та інші речі, які наза­вжди зали­ши­ли­ся разом з їх влас­ни­ка­ми. Від орд Батия заги­ну­ло й насе­лен­ня горо­дища літо­пис­но­го Коло­дя­жи­на. Не уник­ла подіб­ної долі і цен­траль­на части­на літо­пис­но­го болохівсь­ко­го міста Куди­на. Зем­ляні робо­ти, які про­во­ди­ли­ся на його тери­торії у 1973 році, вияви­ли в руї­нах спа­ле­них при­мі­щень внут­ріш­ньо­валь­ної пів­ніч­ної части­ни 7 людсь­ких кістя­ків. Ана­ло­гіч­на кар­ти­на спо­стері­га­ла­ся й під час роз­ко­пок літо­пис­но­го болохівсь­ко­го міста Губи­на, здійс­не­них про­тя­гом 1997–1999 років на тери­торії Пів­ніч­но­го май­да­ну. Там людсь­кі решт­ки від­кри­то у пів­ден­ній внут­ріш­ньо­валь­ній частині, а також в кліті-зрубі №4 (1997 р.) та у жит­ло­во­му зрубі №3 (1999 р.). Згід­но з дослід­жен­ня­ми фор­ти­фіка­ції і будів­лі згорі­ли у дру­гій поло­вині XIII ст. Разом з будів­ля­ми заги­ну­ли матеріаль­ні цін­но­сті і люди. 2 У вогні заги­ну­ло також Копи­стинсь­ке горо­ди­ще, що зна­хо­дить­ся на ліво­му бере­ зі П івден­но­го Бугу (Х м ель­ни­ць­кий рай­он Х м ель­ни­ць­кої області). Подіб­ним чином зни­ще­но горо­дищ е побли­зу с.Берегелі Кра­си­лівсь­ко­го рай­о­ну Хмель­ни­ць­кої області та центр літо­пис­ної Гной­ни­ці. Фор­ти­фіка­ції, жит­ло­во­гос­по­дарсь­кі будів­лі та їх меш­кан­ці знай­де­но спаленими. 

Наве­дені матеріа­ли засвід­чи­ли кар­ти­ну зни­щен­ня багатьох болохівсь­ких насе­ле­них пунк­тів. Їхні укріп­лені цен­три та при­ля­га­ю­чі до них сели­ща заги­ну­ли у вогні. Жит­тя там біль­ше не від­род­жу­ва­ло­ся. На болохівсь­ких горо­ди­щах піс­ля погро­мів прак­тич­но ніко­му було хоро­ни­ти: заги­ну­ли всі мир­ні жителі й захис­ни­ки. Це ілюстру­ють непо­хо­вані людсь­кі решт­ки і поки­нуті побу­то­ві, війсь­ко­ві, гос­по­дарсь­кі речі та коштов­но­сті. Руї­ни болохівсь­ких цен­трів мож­на порів­ня­ти хіба що з істо­рич­ною долею дав­ньо­українсь­ких міст Торж­ка, Козельсь­ка, Киє­ва, Ряза­ні та Рай­ко­ве­ць­ко­го горо­ди­ща, що зазна­ли зни­щен­ня у страхіт­ли­во­кри­ваві часи Батиєво­го ходу. 

Тоталь­ний лютий погром болохівсь­ких цен­трів не міг бути наслід­ком міжк­нязівсь­ких чвар, оскіль­ки на відібраній тери­торії фео­да­лам потріб­на була не випа­ле­на пусте­ля, а робочі руки. Це, напев­но, доб­ре розу­мів і князь Дани­ло Рома­но­вич у 1241 році. Тому метою його караль­них походів того року в Болохівсь­ку зем­лю було при­бор­кан­ня непо­кір­ної боярсь­ко-князівсь­кої опо­зи­ції. Під час цих походів нано­си­ли­ся збит­ки й окре­мим насе­ле­ним пунк­там. Як зазна­чив літо­пи­се­ць, дея­кі посе­лен­ня Дани­ло Гали­ць­кий міг би й спа­ли­ти, але жертв міжк­нязівсь­кої вій­ни обов’язково було б мен­ше і їх би неод­мін­но похо­ва­ли. Най­мо­вір­ні­ше це зро­би­ли мон­го­ло-тата­ри. Саме їм були вла­стиві такі жах­ливі погро­ми, а знай­дені нако­неч­ни­ки стріл татарсь­ко­го типу під­твер­джу­ють цю дум­ку. Згід­но з літо­пис­ни­ми і архео­ло­гіч­ни­ми дани­ми від мон­го­ло-татарсь­ко­го наше­стя 40‑х років XIII ст. пост­раж­да­ла пере­важ­но пів­ніч­на части­на болохівсь­кої авто­ном­ної тери­торії. У той час орди Батия, руха­ю­чись з Киє­ва на захід, на своє­му шля­ху повністю зруй­ну­ва­ли Коло­дя­жин, Болохів та Ізя­с­лав. Наступ­на хви­ля про­су­ван­ня мон­го­ло-татарсь­ких пол­чищ тери­торією Пів­ден­­но-Захід­ної Украї­ни-Руси пов’язана з 1254–1255 рока­ми, коли орди Курем­си прой­шли зем­ля­ми Пониз­зя і підій­шли до Бако­ти на Дністрі: “при­е­ха­ша тата­ро­ве ко Бако­те, и при­ло­жи­ся Милей к ним”. 3

Зра­да й пере­хід на бік азіатсь­ких завой­ов­ни­ків боярсь­ко-князівсь­кої адміністра­ції мали міс­це і в Болохівсь­кій зем­лі: “Оста­ви­ли бо их тата­ро­ве да им орють пше­ни­цу и про­са”. 4 Бло­ку­ван­ня болохів­ців із мон­го­ло-тата­ра­ми спри­чи­ни­ли дві караль­ні екс­пе­ди­ції гали­ць-ково­линсь­ко­го кня­зя Дани­ла Рома­но­ви­ча, спря­ мова­них про­ти боярсь­ко-князівсь­кої опо­зи­ції. При­чо­му пер­ший караль­ний похід 1241 року хоч і був пов’язаний із взят­тям семи болохівсь­ких міст, про­те не при­звів до масо­во­го спа­лен­ня насе­ле­них пунк­тів та до суціль­но­го вини­щен­ня міс­це­во­го насе­лен­ня. Власне, це й під­твер­джує літо­пи­се­ць, опи­су­ю­чи події 1257 року. Того року Дани­ло Гали­ць­кий здійс­нив про­ти болохівсь­кої авто­но­мії дру­гу караль­ну акцію, в резуль­таті якої Болохів­щи­на була ним під­ко­ре­на. 5 Зра­да боярсь­ко-князівсь­кої анти­га­ли­ць­кої опо­зи­ції та дея­ких про­шар­ків, які бло­ку­ва­ли­ся з нею, аж ніяк не озна­чає, що україн­ці Гали­ць­ко-Волинсь­ко­го князів­ства при­пи­ни­ли бороть­бу про­ти мон­го­ло-татарсь­ко­го війська. 

У 1259 році воє­во­да Бурун­дай, спря­му­вав­ши через Болохівсь­ку і Гали­ць­ко-Волинсь­кі зем­лі свої війсь­ка, зруй­ну­вав ці рай­о­ни, потім рушив у Польщу. 6 Це дає під­ста­ви при­пу­сти­ти, що насе­лені пунк­ти Болохівсь­ко­го політич­но­го утво­рен­ня зни­щи­ли орди Бурун­дая. Якраз з цим періо­дом і спів­па­дає тотальне зруй­ну­ван­ня болохівсь­ких горо­дищ, дослід­же­них у дру­гій поло­вині XX ст. Таким чином, на порубі­ж­жі Київсь­ко­го та Гали­ць­ко-Волинсь­ко­го князівств з кін­ця XII до сере­ди­ни XIII ст. існу­ва­ла авто­ном­на, еко­но­міч­но роз­ви­не­на Болохівсь­ка зем­ля. Її кон­солі­ду­ю­чий центр місто Болохів, який уміс­цев­люєть­ся із укріп­лен­ням біля м. Шепе­тів­ки, зна­хо­ди­вся на р.Гуска у міжріч­чі верхів’їв річок Хомо­ри і Горині. Через тери­торію цьо­го авто­ном­но­го утво­рен­ня про­хо­див най­ко­рот­ший шлях з Киє­ва до Гали­ча та в Захід­ну Євро­пу, а також один із від­га­лу­же­них трак­тів Татарсь­ко­го шля­ху, що з’єднував Пониз­зя із Києвом. На пере­хре­сті цих доріг сто­яв Болохів, а на від­га­лу­жен­ні Татарсь­ко­го шля­ху м.Божськ. Дока­зом цьо­го є літо­пис­на згад­ка про Божськ на цій з’єднуючій магістралі. Так, у 1151 році гали­ць­кий князь Воло­ди­мир Воло­да­ре­вич, поспі­ша­ю­чи до Киє­ва на допо­мо­гу Юрію Дов­го­ру­ко­му, біля Божсь­ка отри­мав повідом­лення, що Юрія пере­мо­же­но. 7 Ця зем­ля виник­ла не рап­то­во, не відра­зу і не на порож­ньо­му міс­ці. Її поява пояс­нюєть­ся рядом об’єктивних причин.

Знач­на від­да­леність дано­го регіо­ну, слаб­ка васаль­на залеж­ність від політич­но­го цен­тру Дав­ньо­українсь­кої дер­жа­ви та політич­ний зане­пад Киє­ва є тими голов­ни­ми чин­ни­ка­ми, які при­зве­ли до політич­но­го відо­крем­лен­ня та утво­рен­ня Болохівсь­кої зем­лі. До них слід дода­ти ще наяв­ність агре­сив­них сусідів гали­ць­ких бояр, які в XIII ст. разом з болохів­ця­ми актив­но від­стою вали свою неза­леж­ність. І, наре­шті, не остан­ню роль віді­гра­ли сили, які ско­ри­ста­ли­ся спри­ят­ли­вою політич­ною об­ ста­нов­кою. Таки­ми, судя­чи з дже­рел, були дріб­ні фео­да­ли із Чер­ні­гівсь­кої зем­лі. Літо­пи­се­ць нази­ває їх кня­зя­ми. Вони сиді­ли, мабуть, у най­більш знач­них цен­трах болохівсь­кої авто­но­мії, управ­ля­ю­чи князів­ством через посад­ни­ків, що були вихід­ця­ми з міс­це­во­го бояр­ства. Згід­но з літо­пис­ним пові­дом­лен­ням 1238 року одним із таких посад­ни­ків у Меджи­бо­жі був Борис. Імен болохівсь­ких князів літо­пи­се­ць не нази­ває, як і обста­вин та часу їх появи. Опо­се­ред­ко­ва­но мож­на лише вста­но­ви­ти, що вони належ али до роди­ни Чер­ні­гівсь­ких Оль­го­ви­чів. Про це має­мо пові­дом­лен­ня від 1235 року, за яким Михай­ло Все­во­ло­до­вич Чер­ні­гівсь­кий та Ізя­с­лав, загро­жую чи вій­ною, вима­га­ли від Дани­ла Гали­ць­ко­го звіль­ни­ти своїх братів, яких той утри­му­вав у полоні. 8 Отже, літо­пи­се­ць чіт­ко вка­зує, що це був рід здріб­ні­лих, васаль­но залеж­них князів, іме­на яких історія забу­ла. Влас­ни­ка­ми порубіж­них земель Гали­ць­ко­го, Волинсь­ко­го і Київсь­ко­го князівств вони ста­ли, оче­вид­но, напри­кін­ці XII почат­ку XIII ст., у часи, коли київсь­ким сто­лом пра­ви­ли князі Чер­ні­гівсь­кі. Але це мог­ло ста­ти­ся й знач­но рані­ше, напри­клад, за прав­лін­ня Все­во­ло­да Чере­мно­го. 9 Що ж до основ­ної маси жителів Болохівсь­кої зем­лі, то ними, нащад­ки дерев­лян та уличів,
Має­мо звіст­ку під 1146 роком, коли “Ізя­с­лав же водив­ши Все­во­ло­ди­ча Свя­то­сла­ва до хре­ста, дав йому Божсь­кий 10 і Меджи­бо­жье всьо­го [п”ять] городів.”

Віро­гід­ні­ше за все, Боло­ховсь­ку зем­лю від­дав своїм роди­чам його син, Все­во­лод Свя­то­сла­вич Черм­ний, який кня­зю­вав у Києві три­чі: у 1206, 1207 та 1210 – 1212 рр.; до речі, сусід­ня Гали­ць­ка зем­ля у цей період також зна­хо­ди­ла­ся під вла­дою молод­шої гіл­ки Оль­го­ви­чів – синів Іго­ря Свя­то­сла­ви­ча. 11 За вер­сією Р. В. Зото­ва, Боло­ховсь­кі князі й були сина­ми Іго­ре­ви­чів, які втра­ти­ли Гали­чи­ну 1211 р.: «Роди­чам своїм, синам гали­ць­ких Іго­ре­ви­чів, він (Все­во­лод – Авт.) надав уді­ли в захід­ній частині Київсь­кої зем­лі, по сусід­ству з Гали­чем, на який вони мали пре­тен­зію». 12 Дійс­но, таке при­пу­щен­ня є досить віро­гід­ним. Однак щось більш-менш кон­кретне щодо питан­ня, з якої саме лінії Оль­го­ви­чів похо­ди­ли Боло­ховсь­кі князі, ми ска­за­ти все-таки не в змозі. В. І. Яку­бовсь­кий поді­ляв дум­ку Р. В. Зото­ва, вва­жа­ю­чи князів Боло­ховсь­ких сина­ми гали­ць­ких Іго­ре­ви­чів (Яку­бовсь­кий В. І. Дав­ньо­русь­кий скарб… – С. 104). О. Алфьо­ров ото­тож­ню­вав князів Боло­ховсь­ких з дво­юрід­ни­ми бра­та­ми Михай­ла Все­во­ло­до­ви­ча Чер­ні­гівсь­ко­го – Андрієм, Іва­ном та Гав­ри­лом, сина­ми Мсти­сла­ва Свя­то­сла­ви­ча 13, чомусь виклю­ча­ю­чи мож­ливість існу­ван­ня у Михай­ла Чер­ні­гівсь­ко­го інших дво­юрід­них братів та пле­мін­ни­ків. Що сто­суєть­ся Юрія Несвіжсь­ко­го (за вер­сією Стані­сла­ва Келем­бе­та – одно­го з Боло­ховсь­ких), то в літо­пис­но­му переліку князів, вби­тих у 1223 р., він зга­да­ний окре­мо від Мсти­сла­ва Свя­то­сла­ви­ча Чер­ні­гівсь­ко­го та його сина, хоча й відра­зу піс­ля них. 

Дже­ре­ло:
Яку­бовсь­кий В.І. Скар­би Болохівсь­кої зем­лі: Нау­ко­ве видан­ня. — Кам’янець-Подільський:
“МЕДО­БО­РИ ” (ПП Мошак М .І.), 2003. ‑159с.
Келем­бет С. М. Князі Несвізь­кі та Зба­разь­кі: XIII – поча­ток XVI століть. – Кре­мен­чук: Хри­сти­янсь­ка зоря, 2017. – 212 с.
Алфьо­ров О. До питан­ня про рід Болохівсь­ких князів та їх гераль­ди­ку. – С. 89–90.
Алфьо­ров О. Болохівсь­кі князі – “про­він­цій­на гіл­ка” чер­ні­гівсь­ких Оль­го­ви­чів // Кобудь, Кон­стан­тинів, Ста­ро­кон­стан­тинів: історія, архео­ло­гія, куль­ту­ра, архі­тек­ту­ра. – Хмель­ни­ць­кий; Ста­ро­ко­стян­тинів, 2006 / Вели­ка Волинь. – Т. XXXIV

Историческая география

Сфрагістика

Перс­ні-печат­ки, знай­дені на горо­ди­щі літо­пис­но­го м.Божська. На щит­ках наяв­ні гербо­ ві зна­ки, які умов­но позна­чені літе­ра­ми А,Б,В. Пер­ший (А) золо­тий, кова­ний, скла­даєть­ся з шести­кут­но­го порож­ньо­го все­ре­дині щит­ка, до яко­го при­кле­па­на дуж­ка-кіль­це (рис.36, 4). Наяв­ний на ньо­му знак являє собою двоз­у­бе­ць з хре­сти­ком на пра­во­му зуб­ці і дво­ма парост­ка­ми у вигляді пів­мі­ся­ців на ліво­му. Остан­ній варіант парост­ків спо­стері­гаєть­ся у ниж­ній частині дво­зуб­ця. Нав­ко­ло зна­ку гео­мет­рич­но-рос­лин­­ний візе­ру­нок. Так само при­кра­ше­ний щиток з боків. Дру­гий пер­стень (Б) литий, позо­ло­че­ний, має ром­біч­ний щиток з ана­ло­гіч­ним зна­ком (рис.36, 5). Бра­кує лиш гори­зон­таль­ної перекла­ дини хре­ста. Третій (В) пер­стень, як і попе­ред­ній, виго­ тов­ле­но із сріб­ла тех­нікою лит­тя (рис.36, 1). На лицьо­вій сто­роні щит­ка гли­бо­ко викар­бу­ва­но знак, що подіб­ний до двох попе­ред­ніх. Боко­ві від­ко­си щит­ка при­кра­ше­но гео­мет­рич­ним візерунком. 

Усі три при­кра­си дуже близь­кі за схе­мою зна­ків. На дум­ку біль­шо­сті дослід­ни­ків, така спіль­ність дає змо­гу вста­но­ви­ти родо­від влас­ни­ків перс­нів. Взяв­ши за осно­ву кла­си­фіка­цію В.Яніна щодо ево­лю­ції родо­вих гер­бів за прин­ци­пом від про­сто­го до склад­но­го, (Янин Н.В. Кня­же­ские зна­ки суз­даль­ских Рюри­ко­ви­чей //КСИИМК. М., 1956. Вып. 62. С. 1–16.()) пер­стень Б може бути постав­ле­ний на пер­ше міс­це (рис.32, 1, 36, 5; 37, 1). Тоб­то він нале­жав фун­да­то­ро­ві роду. На дру­го­му міс­ці пер­стень із зна­ком А (рис. 32 2, 36, 4; 37, 2). Він утри­мує схе­му зна­ка патріар­ха роду і має влас­ні еле­мен­ти. На його пра­во­му зуб­ці з’являється пере­хре­стя, на ліво­му звер­ху замі­не­но рого­подіб­ні парост­ки на два пів­мі­ся­ці, а Г‑подібний, що при осно­ві, пере­не­се­но під двоз­у­бе­ць. Цей знак, який є дзер­каль­ним варіан­том або нега­ти­вом перш ого, без­сум нів­но, нале­жав дру­го­му поколін­ню того ж роду, тоді як пер­стень зі зна­ком В третьо­му (рис. 32 3,36, 1; 37, 3). Отже, як бачи­мо, перс­ні-печат­ки ево­люційно зв’язані між собою. Вста­но­ви­ти, який саме князівсь­кий рід мав такі гер­би, допо­ма­гає знак на сріб­но­му брак­те­аті чер­ні­гівсь­ко­го кня­зя Оле­га-Михай­ла Свя­то­сла­во­ви­ча (рис.32, 4). Він ана­ло­гіч­ний зна­ко­ві А. 14 Подіб­ним до ньо­го є також на товар­ній плом­бі Все­во­ло­да Оль­го­ви­ча (рис.32, 5). 15 Зви­чай­но, вони тро­хи про­сті­ші, тоб­то мають мен­ше від­мін­но­стей, однак схе­ми їм адек­ват­ні наве­де­ним вище: двоз­у­бе­ць з хре­сто­подіб­ним зна­ком на ліво­му зуб­ці і парост­ка­ми у вигляді пів­мі­ся­ців під ним. Це дає під­ста­ву при­пу­сти­ти, що перс­ні нале­жа­ли, ймовір­ но, ону­кам або пра­вну­кам Оле­га Святославовича. 

Решта перс­нів виго­тов­ле­но із сріб­ла техні­кою тис­нен­ня. Усі три мають порож­ни­сті шести­ кут­ні щит­ки. Остан­ні як збо­ку, так і по краю лицьо­вої сто­ро­ни при­кра­шен­ні чор­не­ним гео­мет­рич­ним візе­рун­ком. Крім того, у цен­трі одно­го з них викар­бо­ва­но зоб­ра­жен­ня лиси­ці (рис.36, ‑6), на дру­го­му-оле­ня (рис.36, 3,37, 5). Виді­ляєть­ся пер­стень (рис.36, 2), який відріз­няєть­ся від попе­ред­ніх тим, що на ньо­му є знак, подіб­ний на літе­ру юс вели­кий (його від­ті­няє позо­ло­та). Ана­ло­гії цим перс­ням не виявлено.

Под­во­дя ито­ги обзо­ра чер­ни­гов­ских кня­же­ских зна­ков, выде­лим несколь­ко основ­ных выяв­лен­ных типов. В дан­ном слу­чае их назва­ния услов­ны, исполь­зу­ют­ся для про­сто­ты изло­же­ния и могут быть пере­смот­ре­ны в буду­щем (схе­ма 3). 

Тип Ч — дву­зу­бец с кре­стом на одном зуб­це и пря­мым или чуть ото­гну­тым на кон­це вто­рым зуб­цом. Веро­ят­но, он вос­хо­дит к гераль­ди­ке кня­зя Свя­то­пол­ка Яро­пол­чи­ча († 1019 г.) и исполь­зо­вал­ся в роду кня­зя Свя­то­сла­ва Яро­сла­ви­ча († 1076 г.), как обще­ро­до­вой. Его, види­мо, исполь­зо­ва­ли и Дави­до­ви­чи, и князь Олег (Миха­ил) Свя­то­сла­вич († 1115 г.). Пред­по­ло­жи­тель­но, он мог быть вос­тре­бо­ван­ным как мини­мум до сере­ди­ны XII в. Долж­но быть, поми­мо раз­ви­тия в тип Ч‑О и его про­дол­же­ния в роду Оль­го­ви­чей, он мог полу­чить раз­ви­тие и в тип Ч‑Д в роду Дави­до­ви­чей. Может быть, к гераль­ди­ке Дави­до­ви­чей сто­и­ло бы отне­сти знак, изоб­ра­жен­ный на рис. 12, а (тип Ч‑Д-I). 16.

Тип Ч‑О — дву­зу­бец с кре­стом на одном зуб­це и хоро­шо выра­жен­ной клю­кой на вто­ром зуб­це. Про­изо­шел от типа Ч. Пред­по­ло­же­ние о его осно­ва­нии и исполь­зо­ва­нии кня­зем Оле­гом (Миха­и­лом) Свя­то­сла­ви­чем († 1115 г.) бази­ру­ет­ся на том, что этот знак явля­ет­ся роди­тель­ским как мини­мум для трех сле­ду­ю­щих зна­ков типа Ч‑О-I, Ч‑О-II, Ч‑О-III. Не исклю­че­но, что к нему же вос­хо­дит знак, изоб­ра­жен­ный на рис. 12, б (тип Ч‑О-IV). Знак типа Ч‑О исполь­зо­вал­ся кня­зем Иго­рем (Геор­ги­ем) Оль­го­ви­чем († 1147 г.), види­мо, до осно­ва­ния им соб­ствен­но­го зна­ка типа Ч‑О-II. Таким обра­зом, тип Ч‑О быто­вал в пер­вой поло­вине XII в., может быть и далее. Имен­но он отра­жен на нашем инстру­мен­те для «пят­не­ния» коней. 

Тип Ч‑О-I — трезу­бец с кре­стом на одном край­нем зуб­це, клю­кой на дру­гом край­нем зуб­це и корот­ким тре­тьим зуб­цом посе­ре­дине. Про­изо­шел от типа Ч‑О. Его осно­ва­те­лем в пер­вой поло­вине XII в. стал стар­ший сын кня­зя Оле­га (Миха­и­ла) Свя­то­сла­ви­ча — князь Все­во­лод (Кирилл) Оль­го­вич († 1146 г.), кото­рый затем пере­дал его сво­им потом­кам. Мож­но думать, что тип Ч‑О-I воз­ник в 1127–1138 гг., когда князь Все­во­лод (Кирилл) Оль­го­вич кня­жил в Чер­ни­го­ве. Очень рас­про­стра­нен­ный тип. Долж­но быть, исполь­зо­вал­ся не одним поко­ле­ни­ем потом­ков кня­зя Все­во­ло­да (Кирил­ла) Оль­го­ви­ча в исход­ном виде или с неко­то­ры­ми модификациями. 

Тип Ч‑О-II — дву­зу­бец с кре­стом на одном зуб­це и клю­кой на дру­гом зуб­це, с под­став­кой под нож­кой. Про­изо­шел от типа Ч‑О. Долж­но быть, осно­ван кня­зем Иго­рем (Геор­ги­ем) Оль­го­ви­чем († 1147 г.), но уже бли­же к кон­цу его жиз­ни. Види­мо, не полу­чил даль­ней­ше­го развития. 

Тип Ч‑О-III — дву­зу­бец с дву­мя пере­кре­стья­ми на одном зуб­це и клю­кой на дру­гом зуб­це. Про­изо­шел от типа Ч‑О. Пред­по­ло­жи­тель­но, его осно­ва­те­лем стал млад­ший сын кня­зя Оле­га (Миха­и­ла) Свя­то­сла­ви­ча — князь Свя­то­слав (Нико­лай) Оль­го­вич († 1164 г.), кото­рый затем пере­дал его сво­им детям. Мож­но лишь пред­ва­ри­тель­но по лагать, что он воз­ник око­ло сере­ди­ны XII в. Воз­мож­но, это было свя­за­но с при­об­ре­те­ни­ем им воло­сти Дреговичи.

Дже­ре­ло: Яку­бовсь­кий В.І. Скар­би Болохівсь­кої зем­лі: Нау­ко­ве видан­ня. Кам’янець-Подільський: “МЕДО­БО­РИ ” (ПП Мошак М .І.), 2003. ‑159с.
Бес­па­лов Р. А. Инстру­мент для «пят­не­ния» коней в виде дву­зуб­ца Рюри­ко­ви­чей и родо­вые зна­ки кня­зей Чер­ни­гов­ской зем­ли // Город Сред­не­ве­ко­вья и ран­не­го Ново­го вре­ме­ни VI: Архео­ло­гия, исто­рия. Тула, 2018. С.112–128.

Поколенная роспись

1. Древ­няя Русь. Город. Замок. Село. М., 1985. С. 69. (Архео­ло­гия СССР[↩]
2. Вино­кур І.С., Яку­бовсь­кий В.І., Жур­ко О.Ї., Мегей В.П. Дослід­жен­ня літо­пис­но­го Губи­на. С. 65.[↩]
3. ПСРЛ. С. 191.[↩]
4. Там само. С. 792.[↩]
5. Там само. С. 838.[↩]
6. Пашу­то В.Т. Геро­и­че­ская борь­ба рус­ско­го наро­да за неза­ви­си­мость (XIII в.). М., 1956. С. 245[↩]
7. ПСРЛ. С . 440–441[↩]
8. Там само. С. 774–775[↩]
9. Яку­бовсь­кий В.І. Дав­ньо­русь­кий скарб із с. Горо­ди­ще Хмель­ни­ць­кої області. С. 104[↩]
10. горо­ди­ще біля с.Городище Дераж­нянсь­ко­го рай­о­ну Хмель­ни­ць­кої області[↩]
11. ПСРЛ. – М., 2004. – Т. XXV. – С. 105–109. [↩]
12. Зотов Р. В. О Чер­ни­гов­ских кня­зьях по Любец­ко­му сино­ди­ку и о Чер­ни­гов­ском кня­же­стве в татар­ское вре­мя. – СПб., 1892. – С. 162 і далі.[↩]
13. Алфьо­ров О. До питан­ня про рід Болохівсь­ких князів та їх гераль­ди­ку. – С. 89–90[↩]
14. 30.Орешников А.В. Денеж­ные зна­ки домон­голь­ской Руси. М., 1936. ‑С .85. Табл.1, ‑17.[↩]
15. Рыба­ков Б.А. Зна­ки соб­ствен­но­сти в кня­же­ском хозяй­стве Киев­ской Руси Х‑ХШ веков // Совет­ская архео­ло­гия. ‑М .; Л., 1940. №52. С.246.[↩]
16. так­же см. плом­бу: Белец­кий, 2017. С. 350. Рис. 2, 12[↩]