Степанські

Общие сведения о роде

Князі Сте­пансь­кі про­сте­жу­ють­ся на Волині з дру­гої по­ловини 1380‑х років. Гніз­дом їх був полісь­кий город Сте­пань, в яко­му напри­кін­ці XIII ст. сиді­ло одне з від­га­лу­жень туро­во-пінсь­ких Рюри­ко­ви­чів. Чоло­ві­ча лінія роду обір­ва­ла­ся десь у сере­дині XV ст., а оста­точ­но він згас на князів­ні Марії зі Сте­пансь­ких, удо­ві кня­зя Семе­на Зба­разь­ко­го, яка пі­сля смер­ті чоло­віка посе­ли­ла­ся в Рів­но­му й при­бра­ла пріз­ви­ще Ровенсь­ка, а помер­ла десь напри­кін­ці 1510‑х років.

Посе­лен­ня Сте­пань відо­ме з кін­ця XIII ст. Згад­ка в Іпатіївсь­ко­му літо­писі про сте­пансь­ких князів Іва­на Глі­бо­ви­ча ( | зимою 1289/90) та його сина Воло­ди­ми­ра [1] свід­чить, що воно ста­но­ви­ло тоді сто­ли­цю одноймен­ного уді­лу. На пів­но­чі це полісь­ке князів­ство впи­ра­ло­ся в Дуб­ро­ви­ць­ку волость, на півд­ні сяга­ло воло­стей городів Пере­соп­ни­ця й Доро­го­буж, на заході сти­ка­ло­ся з Чор­то­рийсь­кою воло­стю, а на сході дохо­ди­ло десь до Случі, за якою були мало­люд­ні лісо­ві нетрі.

Піс­ля наве­де­ної вище згад­ки на три­ва­лий час Сте­пань зни­кає з поля нашо­го зору, а напри­кін­ці XIV ст. зно­ву вири­нає як осе­ре­док князів­ства. Загін воло­да­ря цьо­го уді­лу вхо­див у литовсь­ке війсь­ко, яке Яґай­ло поси­лав уліт­ку 1387 р. допо­ма­га­ти коро­леві Ядвізі від­би­ра­ти в угрів Галич. Семе­ро князів, перелік яких зами­кає Семен Сте­пансь­кий, вида­ли тоді воє­воді, що очо­лю­вав обо­ро­ну горо­да, лист із запев­нен­ням вдяч­но­сті польсь­кого коро­ля в разі доб­ро­віль­но­го пере­хо­ду під його сюзе­рені­тет. [2] Сте­пань відо­мий також укла­да­чу літо­пис­но­го «Спис­ку русь­ких городів» кін­ця XIV — почат­ку XV ст. [3] Поміт­но­сті посе­лен­ня спри­я­ло його розта­шу­ван­ня на шля­ху, що спо­лу­чав Волинь із біло­русь­ки­ми й литовсь­ки­ми зем­ля­ми. [4]

Юзеф Вольф схи­ляв­ся до дум­ки, що Сте­пансь­кі похо­ди­ли від Нарй­мун­та Ґеди­мі­но­ви­ча, [5] Ян Тенґовсь­кий вивів їх від Явну­та Ґеди­мі­но­ви­ча, [6] а Леон­тій Вой­то­вич вва­жає, що вони мог­ли бути нащад­ка­ми русь­ко­го кня­зя Воло­ди­ми­ра Іва­но­ви­ча, який сидів у Сте­пані напри­кін­ці ХІІІ ст., [7] та лист групи литовсь­ких дина­стів 1387 р. угорсь­ко­му воє­воді Гали­ча, в яко­му князь Семен Сте­пансь­кий зна­чить­ся як один із братів Вітовта11, [8] переконли­во свід­чить на користь належ­но­сті остан­ньо­го до Ґедиміновичів.

Під час міжу­соб­ної вій­ни 1432—1438 рр., коли пре­стол у Віль­ні посі­дав Си-
ґіз­мунд Кей­с­ту­то­вич, але пере­важ­на (й дедалі мен­ша) части­на русь­ких земель
дер­жа­ви визна­ва­ли вла­ду Свид­риґай­ла Оль­ґер­до­ви­ча, політич­на належ­ність Сте-
пансь­кої воло­сті неві­до­ма. На почат­ку про­ти­сто­ян­ня, у верес­ні 1432 р., був укла-
дений спе­ціаль­ний перелік міст, які збе­рег­ли вір­ність Свид­риґай­ло­ві. Серед них
фігу­ру­ва­ла і Сте­пань, при­чо­му тут вона та сусід­ній Чор­то­рийськ — край­ні пунк-
ти на межі з Пінсь­ким Поліс­сям, під­влад­ним уже вели­ко­му кня­зеві Сиґізмундо-
ві [30, с. 265, 521, 525]. Згід­но з дея­ки­ми хро­но­ло­гіч­ни­ми мір­ку­ван­ня­ми, саме
до 1430‑х рр. від­но­сить­ся народ­жен­ня княж­ни Марії Михай­лів­ни Степанської,
матір’ю якої була Федь­ка Юршівна
18
. Від­по­від­но, неза­дов­го перед тим князь Ми-
хай­ло Сте­пансь­кий одру­жи­вся з доч­кою пана Юрші Іва­но­ви­ча. Остан­ній упро-
довж 1430—1438 рр. був актив­ним при­хиль­ни­ком Свид­риґай­ла, однак пізніше
його поки­нув і в 1442—1452 рр. слу­жив вели­ко­му кня­зеві Кази­ми­ро­ві [30, с. 500,
628; 48, с. 38—39]. Вод­но­час Сте­пансь­кі серед васалів Свид­риґай­ла, на відміну
від Юрші, вза­галі не зга­ду­ють­ся, що особ­ли­во див­но для періо­ду 1437—1438 рр.,
від яко­го збе­ре­гла­ся знач­на кіль­кість гра­мот Оль­ґер­до­ви­ча, вида­них пере­важ­но на
Волині [30, с. 563—589]. Тож до пал­ких при­хиль­ни­ків Свид­риґай­ла князі Сте-
пансь­кі точ­но не нале­жа­ли, а мож­ли­во, вна­слі­док його чер­го­вих пора­зок, особли-
во чут­ли­вих для фео­далів із «буфер­них зон», уза­галі перей­шли на бік Сиґіз­мун­да (вби­тий 1440 р.). В ото­чен­ні Свид­риґай­ла в Луць­ку князів Сте­пансь­ких не вид­но — їх немає ні серед реци­пієн­тів, ані серед свід­ків тих кіль- канадця­ти відо­мих нині при­вілеїв, які він надав» [1, с. 111]

О. Гале­ць­кий упев­не­но ствер­джу­вав, ніби­то Сте­пань вхо­ди­ла й до скла­ду так зва­ної «Волинсь­кої дер­жа­ви» Свид­риґай­ла, що існу­ва­ла в 1442 / 1443— 1452 рр. (під фор­маль­ною зверх­ністю вели­ко­го кня­зя Казимира)19. Однак польсь­кий дослід­ник спи­рав­ся лише на піз­ні­шу, кіль­ка­со­тріч­ну належ­ність Сте­пансь­кої воло­сті до Волинсь­кої зем­лі / воє­вод­ства, пара­док­саль­ним чином поси­ла­ю­чись на акти 1511 р., з яких вип­ли­ває якраз про­ти­лежне [48, с. 101 і карта].
В одно­му з них сте­пансь­кі бояри Федо­ро­ви­чі нама­га­ли­ся дове­сти, ніби вони «бояре не Сте­пань­скиє, але бояре єсмо звеч­ныє Волынь­скиє, почон­ши от вели­ко­го кня­зя Вито­въта». Про­те ряд шлях­ти­чів Волинсь­кої зем­лі засвід­чи­ли перед королівсь­ким судом, що зга­дані осо­би — «бояре не Волынь­скиє, але Сте­пань­скиє, и нико­ли зъ Волын­цы не слу­жи­ва­ли и подъ хору­го­въю Волынь­скою не сто­и­ва­ли, але здав­на слу­жи­ли къ Сте­па­ню, посполъ зъ бояры Сте­пан­ски­ми» [31, стп. 688]. В іншо­му королівсь­ко­му акті 1511 р., надан­ні кня­зеві Острозь­ко­му, піс­ля Сте­пані з воло­стю вка­за­но три маєт­ки, додат­ко­во озна­чені як «у зем­лі Волинсь­кій розта­шо­вані» або «волинсь­кі». Звід­си досить оче­вид­но, що впро­до­вж усьо­го XV ст., як і попе­ред­ньо­го (див. прим. 9, акт 1366 р.), Сте­пань до скла­ду Волині не нале­жа­ла 20. За цер­ков­но-адміністра­тив­ним поді­лом, згід­но з доку­мен­том від 1489 р., місто зна­хо­ди­лось у відан­ні Туро­во-Пінсь­кої єпар­хії 21, а не Луць­кої на Волині. 

Основ­ная литература:
Соб­чук В. Д. Сте­пансь­ка волость і її влас­ни­ки // Соб­чук В. Д. Від корін­ня до кро­ни : Дослід­жен­ня з історії князівсь­ких і шляхет­ських родів Волині XV — пер­шої поло­ви­ни XVII ст. — Кре­ме­не­ць. Кре­ме­не­ць­ко-Почаївсь­кий дер­жав­ний істо­ри­ко-архі­тек­тур­ний за­повідник, 2014. — 508 с., с.109–143; Соб­чук В. Д. Ровенсь­ка волость: фор­му­ван­ня, склад, влас­ни­ки // Там же, с.143–161. Келем­бет С. Князі Сте­пансь­кі: мало­ві­до­ма «уділь­на дина­стія» XIII – сере­ди­ни XV ст. // Українсь­кий істо­рич­ний жур­нал. – 2025. – № 5. – С. 20–39.

Родовод

КН. ІВАН ....

I генерація

КН. СЕМЕН ИВА­НО­ВИЧ СТЕПАНСКИЙ

Князь сте­пань­ский Семен (Symeone Stepansky), упо­ми­на­ет­ся в поруч­ной гра­мо­те 11 авгу­ста 1387 г. коро­лю Ягай­ле за галиц­ко­го вое­во­ду Бене­дик­та. [9] Тоді Віто­вт Кей­с­ту­то­вич, князь бере­стейсь­кий і горо­денсь­кий, висла­ний коро­лем Вла­ди­сла­вом Яґай­лом на Галич, де засів угорсь­кий воє­во­да Бене­дикт, видав остан­ньо­му лист («literam») з обі­цян­кою мило­сті польського
монар­ха [17, с. 13]. У цьо­му ори­гі­наль­но­му акті Віто­вт висту­пав «разом із бра­та­ми наши­ми люби­ми» («una cum fratribus nostris dilectis»), серед яких послі­дов­но названі князі: «Геор­гій інак­ше з Бел­за» («Georgio alias de Belz»4) — Юрій Нари­мун­то­вич Белзь­кий, стар­ший із живих онуків Ґеди­мі­на; «Федір із Рат­на» («Fedario de Rathin») — Федір Оль­ґер­до­вич Ратенсь­кий, стар­ший брат коро­ля Яґай­ла; «Василь із Пінсь­ка» («Wassilio de Pinsko») — Василь Нари­мун­то­вич Пінський5, брат Юрія Белзь­ко­го; «Федір із Воло­ди­ми­ра» («Fedario de Ladomi[ri]a») — Федір Любар­то­вич Володимирський6, молод­ший онук Ґеди­мі­на; «Гри­горій зі Слу­ць­ка» («Greorio de Sluczsco») та «Семен Сте­пансь­кий і
т. д.» («Symeone Stepansky etc.»).

Он же, веро­ят­но, вме­сте с дру­ги­ми волын­ски­ми кня­зья­ми (как Семен Ива­но­вич) под­пи­сал поруч­ную гра­мо­ту за како­го-то Олех­на, выдан­ную в Луц­ке 10 октяб­ря 1388 г. [10] Я.Теньговский отож­деств­ля­ет его с млад­шим сыном Явну­та (Ива­на Геди­ми­но­ви­ча), но ско­рее все­го, кн. Семен был потом­ком сте­пан­ских кня­зей Рюри­ко­ви­чей, упо­мя­ну­тых в ГВЛ в кон. XIII в.

Некій князь Семен Іва­но­вич фігу­рує також у двох інших поруч­них актах, вида­них у Луць­ку коро­лю Вла­ди­сла­ву-Яґай­лу щодо вір­но­сті йому Олех­на Дмит­ро­ви­ча. Одна з цих гра­мот збе­ре­гла­ся в ориґі­налі: ряд князів і бояр пору­ча­ли­ся за Олех­на, який назва­ний лише по імені (без по бать­ко­ві), що «слу­жи­ти єму королєви вєр­но и до своє­го живо­та». Дата вида­чі – «оу Луц­ку оу суб­о­ту октяб­ря оу дєся­тый дєнь», без року.[11] Дру­гий доку­мент відо­мий лише за спис­ком 1782 р., в яко­му текст русь­ко­го ориґі­на­лу, що збері­гав­ся тоді в Корон­но­му архіві, був транслі­те­ро­ва­ний лати­ни­цею. Тут Олех­но додат­ко­во назва­ний Дмит­ро­ви­чем, обов’язки ж пору­чи­телів сут­тєво роз­ши­рені: у випад­ку зра­ди Олех­на вони повин­ні були вида­ти його коро­лю, а інак­ше – запла­ти­ти остан­ньо­му тися­чу гри­вень. Дата в пуб­ліка­ції 1876 р. вка­за­на так: «A psan u Luczku u subot Oktobra 12 dnia 1387».[12] Однак новіт­ня пуб­ліка­ція (О. Ліц­кеві­ча), вико­на­на за тим же спис­ком 1782 р., пока­за­ла, що в само­му тексті гра­мо­ти рік вида­чі був від­сут­ній; насправ­ді такий ука­за­ний лише в заго­лов­ку: 1387. 12 octobris. Ex originali Arch. Reg. Poloniae.[13] Архівіст XVII ст., який, схо­же, спро­бу­вав вираху­ва­ти рік вида­чі само­стій­но, явно поми­ли­вся – оскіль­ки суб­о­та при­па­да­ла на 10 жовтня у 1388 р. Вихо­дя­чи з цьо­го, пер­ший (ориґі­наль­ний) доку­мент у 1887 р. й був опуб­лі­ко­ва­ний під вка­за­ною датою.[14] Дійс­но, оби­дві поруч­ні гра­мо­ти за Олех­на Дмит­ро­ви­ча, скорі­ше за все, дату­ють­ся 10 жовтня 1388 р. Акти були видані в Луць­ку, а біль­шість пору­чи­телів нале­жа­ли до кола вищої ари­сто­кратії Волині (князі Федір Острозь­кий, Роман Кобринсь­ко-Коширсь­кий, Семен Сте­паньсь­кий?, Олек­сандр Чет­вер­тенсь­кий, пан Вась­ко Кирдейович).

Серед пору­чи­телів викли­кає питан­ня хіба що третій – князь Семен Іва­но­вич, яко­го на під­ставі печат­ки з зоб­ра­жен­ням «Гіпо­цен­тав­ра», піз­ні­шої родо­вої ембле­ми Голь­шансь­ких, прий­ня­то ото­тож­ню­ва­ти з сином кня­зя Іва­на Оль­ґи­мон­то­ви­ча (див. прим. 160). Однак князь Семен Іва­но­вич Голь­шансь­кий († 1433) впер­ше зга­дуєть­ся, разом зі своїм бать­ком, лише в 1401 р. (Wolff J. Kniaziowie… – S. 97). Його дід, князь Оль­ґи­монт, актив­но діяв ще в 1392/93 р. (Polechow S. Poręczenie za kniazia Żedywida… – S. 77, 98). До того ж князь Іван Оль­ґи­мон­то­вич у 1390 і 1401 рр. вико­ри­сто­ву­вав печат­ки, на яких місти­ло­ся зов­сім інше зоб­ра­жен­ня – сто­я­чої Бого­ма­тері (Polechow S. W., Butyrski M. N. Pieczęć kniazia Iwana Olgimuntowicza Holszańskiego // Inter Regnum et Ducatum. Studia ofiarowane Profesorowi Janowi Tęgowskiemu w siedemdziesiątą rocznicę urodzin. – Białystok, 2018. – S. 441–443, 458–460). Вихо­дя­чи з цієї інфор­ма­ції, актив­на діяль­ність кня­зя Семе­на Голь­шансь­ко­го вже у 1388 р., та ще й вико­ри­стан­ня ним печат­ки з «Гіпо­цен­тав­ром», видаєть­ся досить мало­віро­гід­ною. Тим біль­ше, що мова йде про Волинь, до якої литовсь­кий рід Голь­шансь­ких у той час, наскіль­ки відо­мо, жод­но­го сто­сун­ку не мав. Таким чином, іден­ти­фіка­ція кня­зя Семе­на Іва­но­ви­ча, одно­го з пору­чи­телів за Олех­на Дмит­ро­ви­ча, як сина Іва­на Оль­ґи­мон­то­ви­ча Голь­шансь­ко­го, викли­кає дуже серй­оз­ні сумніви. 

Вод­но­час напри­кін­ці XIV ст. відо­мий князь Семен, володін­ня яко­го зна­хо­ди­лись на пів­ніч­но­му при­кор­дон­ні Волині – з цен­тром у Сте­пані. В акті 1387 р. серед шести князів, які разом з Віто­втом прий­ма­ли участь у поході на Галич, остан­нім назва­ний Symeone Stepansky (Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Cracoviae, 1882. – Т. VI. – P. 13, nr. XXXV). Рід князів Сте­паньсь­ких за чоло­ві­чою лінією вигас у сере­дині XV ст., піс­ля чого король Кази­мир надав Сте­пань кня­зю Юрію Семе­но­ви­чу Голь­шансь­ко­му (Соб­чук В. Від корін­ня до кро­ни. – С. 111–113). Мож­ли­во, це надан­ня було пов’язане з «бли­зо­стю» (спорід­нен­ням) Голь­шансь­ких і Сте­паньсь­ких по жіночій лінії? В тако­му випад­ку стає ціл­ком віро­гід­ним, що пер­ші запо­зи­чи­ли «Гіпо­цен­тав­ра» саме від дру­гих. Дана ембле­ма серед Голь­шансь­ких впер­ше фік­суєть­ся на печат­ках князів Семе­на та Михай­ла Іва­но­ви­чів 1422 р. (Dokumenty strony polsko-litewskiej pokoju Mełneńskiego z 1422 roku. – Poznań, 2004. – S. 78–79, nr. 88, 90). «З огля­ду на вико­ри­стан­ня того само­го моти­ву при­найм­ні дво­ма бра­та­ми», змі­на печат­но­го зна­ку Голь­шансь­ких на «Гіпо­цен­тав­ра» мог­ла від­бу­ти­ся ще напри­кін­ці жит­тя Іва­на Оль­ґи­мон­то­ви­ча, у пер­шо­му деся­ти­літ­ті XV ст. (Polechow S. W., Butyrski M. N. Pieczęć kniazia Iwana Olgimuntowicza Holszańskiego. – S. 460). Тож ми вва­жає­мо вкрай віро­гід­ним, що кня­зя Семе­на Іва­но­ви­ча, який у 1388 р. завірив печат­кою з «Гіпо­цен­тав­ром» пору­ку за Олех­на Дмит­ро­ви­ча, вида­ну в Луць­ку, слід ото­тож­ни­ти з кня­зем Семе­ном Сте­паньсь­ким 1387 р.

∞, .... ...... (1415). 22 квіт­ня 1415 р. вели­кий князь литовсь­кий Віто­вт надав у влас­ність Віленсь­ко­го кафед­раль­но­го косте­лу «округ / волость чи око­ли­цю нашу Кам’янець (Каме­не­ць) зва­ну, в зем­лі нашій Київсь­кій розта­шо­ва­ну, що кня­ги­ня Сте­пансь­ка мала й володі­ла» («districtum sive territorium nostrum Camyenyecz dictum in terra nostra Kyowyensi iacentem, quem ducissa Stepanska habuit et possedit»).[15] Згід­но з піз­ні­ши­ми доку­мен­та­ми, основ­на части­на Кам’янецької (Каме­не­ць­кої) воло­сті обме­жу­ва­ла­ся річ­ка­ми Лок­ни­цею, Плот­ни­цею (пів­ден­ні при­то­ки Убор­ті) та верх­ньою течією р. Сло­веч­на (при­то­ка Прип’яті). За ревізією 1545 р. вона від­но­си­ла­ся до Овру­ць­ко­го повіту Київсь­кої зем­лі: «Волость Каме­ниц­кая, кото­рая отда­на на капи­ту­лу косте­ла Вилен­ско­го». Її цен­тром до кін­ця XVI ст. був Горо­де­ць, упер­ше зга­да­ний 1498 р., чиї меш­кан­ці рані­ше «слу­жи­ли до Киє­ва». Біля цьо­го Город­ця (нині одной­менне село Коро­стенсь­ко­го р‑ну Жито­мирсь­кої обл.) дослід­жене складне горо­ди­ще X—XIII ст., яке слід визна­ти по вер­сії С. Келем­бе­та залиш­ка­ми дав­ньо­го міста Кам’янець.

Дже­ре­ло: Келем­бет С. М. Князі Несвізь­кі та Зба­разь­кі: XIII – поча­ток XVI століть. – Вид. 2‑ге, виправ­лене та роз­ши­рене. – Кре­мен­чук, 2021. – С. 109–110. Келем­бет С. Князі Сте­пансь­кі: мало­ві­до­ма «уділь­на дина­стія» XIII – сере­ди­ни XV ст. // Українсь­кий істо­рич­ний жур­нал. – 2025. – № 5. – С. 20–39.

IІ генерація

КН. МИХАЙ­ЛО [СЕМЕ­НО­ВИЧ] СТЕПАНСКИЙ

Нащад­ком Семе­на був Михай­ло Сте­пансь­кий, який жив у пер­шій по­ловині XV ст. Цей князь відо­мий тіль­ки з патроні­ма доч­ки Марії, [16] яку він мав у шлю­бі з дру­жи­ною Федь­кою, доч­кою пана Юрші, [17] у 1430‑х роках сорат­ни­ка Свид­риґай­ла в дина­стич­ній вій­ні у Вели­ко­му князів­стві Литовсь­кому, а піз­ні­ше актив­но­го про­від­ни­ка політи­ки віденсь­ко­го дво­ру. [18] Піс­ля смер­ті Михай­ла вдо­ва вий­ш­ла заміж за пана Олі­за­ра Шило­ви­ча, предста­вника роз­га­лу­же­но­го русь­ко­го роду Кир­діїв. Князів­на Сте­пансь­ка спочат­ку ста­ла невіст­кою впли­во­во­го луць­ко­го ста­ро­сти Неми­ри Ряза­но­ви­ча, а піс­ля перед­час­ної смер­ті десь на почат­ку 1460‑х років його сина Вой­ни-Яко­ва, [19] за яким була заму­жем, всту­пи­ла в шлюб із кня­зем Семе­ном Васи­льовичем Зба­разь­ким / Коло­денсь­ким [20] і про­жи­ла з ним близь­ко двох деся­тиліть, а далі понад трид­цять років про­сиді­ла «на вдо­ви­но­му стільці».

Під час існу­ван­ня на Волині князів­ства Свид­риґай­ла (1442— 1452) го­род Сте­пань вхо­див, мабуть, у це політичне утво­рен­ня, оскіль­ки, за ревізій­ним опи­сом українсь­ких зам­ків 1545 р., з його окру­ги слід було під­тримувати в належ­но­му стані одну з горо­день Вели­ко­го земсь­ко­го моста через річ­ку Стир, [21] а цю повин­ність упо­ряд­ку­ва­ли, здаєть­ся, саме в цей час. [22] Але в ото­чен­ні Свид­риґай­ла в Луць­ку князів Сте­пансь­ких не вид­но — їх немає ні серед реци­пієн­тів, ані серед свід­ків тих кіль­ка­надця­ти відо­мих нині при­вілеїв, які він надав. Ця «непри­сут­ність» мог­ла зумовлюва­тися при­чи­на­ми різ­но­го харак­те­ру, у тому числі й демо­гра­фіч­ни­ми — пе­редчасним від­хо­дом одно­го поколін­ня й непов­но­літ­тям іншого.

Під час відві­дин вели­ким кня­зем Кази­ми­ром восе­ни 1487 р. Луць­ка мати кня­гині виклопота­ла в ньо­го два листи. В одно­му з них читає­мо, що дру­гий чоло­вік зали­шив пані Федь­ці «пра­дє­ди­ну и дєди­ну и отчиз­ну свою влост­ную» з пра­вом «по сво­мь живо­те тьіє имє­ня отда­ти тому, кому хочєт» і вона від­сту­пи­ла два маєт­ки — Здов­би­цю й Горохів — разом із при­сіл­ка­ми монар­хо­ві, а на третій — Люб­чо з при­сіл­ка­ми — отри­мує звіль­нен­ня від волов­щи­ни та дозвіл пе­редати його «при­ро­жо­ным сво­им, кому бы она хоте­ла». [23] Іншим листом мо­нарх доз­во­лив їй від­да­ти своїй доч­ці Марії на маєток Хоцен із безі­мен­ни­ми при­сіл­ка­ми, запи­са­ний остан­ній самим Олі­за­ром Шило­ви­чем. [24] Уліт­ку на­ступного року в при­сут­но­сті доч­ки, з якою дожи­ва­ла, оче­вид­но, віку, пані Федь­ка запи­са­ла Люб­чо сино­ві сест­ри кня­зю Бог­да­но­ві Васи­льо­ви­чу, [25] а Хоцен зали­ши­вся Марії Михайлівні.

КН. ІВАН ... СТЕ­ПАН­СКИЙ (* ...., 1440‑і, † ....)

На почат­ку прав­лін­ня вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра Яґай­ло­ви­ча, між 1440 і 1447 рр. (до його коро­на­ції в Поль­щі), один із князів Сте­пансь­ких зга­ду­вав­ся як васал литовсь­ко­го гос­по­да­ря. Зокре­ма в кан­це­лярії остан­ньо­го було за-
реєст­ро­ване таке надан­ня: «Чере­я­сел кн(я)зю Ива­ну Сте­пань­ско­му, его ж отчиз­на» [50, с. 31]22. Топонім «Чере­я­сел» ані в межах Сте­пансь­кої воло­сті, ані загалом
на тери­торії Вели­ко­го князів­ства не фік­суєть­ся, тому слід пого­ди­ти­ся з вер­сією, що руко­пис Литовсь­кої мет­ри­ки тут має про­чи­ту­ва­тись як «Черея сел(о)». Тоб­то йдеть­ся про ниніш­нє с. Чарея непо­далік від м. Лукомль (Вітебсь­ка обл., Біло­русь) 23. На користь такої локалі­за­ції свід­чить ще один запис 1444 / 1445 р., хоч в його остан­ній пуб­ліка­ції також бачи­мо помил­ку: «Воитъ­ку, мар­шалъ­ку, пять
ч(о)л(о)в(е)ков у Луком­ли: Хилъ­ко да Опа­нас, да Они­симъ; а в Оста­пъ­ко­ви­чох: Авза­реи, Иван да Нефед под Сте­пан­скимъ» [50, с. 44]24. У сумі тут вихо­дить не п’ять, а шість (3+3) під­да­них. Тому більш корект­ним є про­чи­тан­ня під­крес­ле­но­го нами сло­ва в пер­шій пуб­ліка­ції 1897 р.: «а в Зареи» [51, с. 32], тоб­то як гео­гра­фіч­ної назви «Зареи», а не влас­но­го імені «Авза­реи» (до речі, від­сут­ньо­го у цер­ков­но­му кален­дарі). За тако­го варіан­ту в надан­ні дійс­но пере­ра­хо­ва­но іме­на п’яти під­да­них: у Луком­лі — трьох, в Остап­ко­ви­чах та у «Зареи» — двох. Остан­ній топонім, на дум­ку В. Носе­ви­ча, потріб­но розу­міти як ту ж Чарею, і з таким тлу­ма­чен­ням вар­то пого­ди­тись, оскіль­ки зга­дані Остап­ко­ви­чі також локалі­зу­ють­ся непо­далік від Луком­ля [52, с. 167, 173, 182, рис. 4]. 

В. Носе­вич при­пус­кав, що Чарея мог­ла нале­жа­ти до володінь одно­го з князів Лукомсь­ких, кон­фіс­ко­ва­них у ньо­го як у при­хиль­ни­ка Свид­риґай­ла піс­ля пере­моги Сиґіз­мун­да 1435 р. [52, с. 167] чи тро­хи піз­ні­ше. Однак, зва­жа­ю­чи на те, що в надан­ні кня­зеві Іва­но­ві Сте­пансь­ко­му «Черея сел(о)» фігу­ру­ва­ло як «его ж отчиз­на», не менш віро­гід­ний інший варіант: Сте­пансь­кі отри­ма­ли цю біло­русь­ку маєт­ність через шлюб­ну уго­ду з попе­ред­нім влас­ни­ком. Але 1444 / 1445 р. при­найм­ні один під­да­ний у Чареї «под Сте­пан­скимъ» був нада­ний мар­шал­ко­ві Войт­ку. Біль­ше того, при­близ­но у цей час цілим маєт­ком володів уже боярин (не князь) Іван, який помер до 1454 р., розді­лив­ши Чарею між кіль­ко­ма сина­ми [22, с. 669—670]. Звід­си роби­мо віро­гід­ний вис­но­вок, що князь Іван Сте­пансь­кий пішов із жит­тя до 1445 р., не зали­шив­ши пря­мих нащадків-спадкоємців.

На цьо­му кня­зеві, що міг бути бра­том або си­ном Михай­ла, чоло­ві­ча лінія роду обір­ва­ла­ся, а жіночій в особі зга­да­ної вище Марії Михай­лів­ни йому суди­ло­ся дотяг­ну­ти­ся аж до 1510‑х років.

IІІ генерація

КН. МАРИЯ МИХАЙ­ЛОВ­НА РОВЕН­СКАЯ (*1440‑е, †1517/1517)

доч­ка кня­зя Михай­ла Сте­пансь­ко­го та його дру­жи­ни Федь­ки й онуч­ка пана Юрші, у 30‑х роках XV ст. сорат­ни­ка Свид­ри­гай­ла в дина­стич­ній вій­ні у литовсь­ко-русь­кій дер­жаві, а піз­ні­ше актив­но­го про­від­ни­ка політи­ки віденсь­ко­го дво­ру. Піс­ля смер­ті чоло­віка мати князів­ни Сте­пансь­кої всту­пи­ла в шлюб із впли­во­вим волинсь­ким зе­млевласником Олі­за­ром Шило­ви­чем. Сама Марія вий­ш­ла заміж за сина луць­ко­го ста­ро­сти Неми­ри Ряза­но­ви­ча на ім’я Яків-Вой­на, піс­ля його смер­ті (десь на почат­ку 1460‑х років) — за кня­зя Коло­денсь­ко­го, з яким про­жи­ла близь­ко двох деся­ти­літь, а далі понад 30 років сиді­ла ще «на вдо­ви­но­му стіль­ці». 3 листа львівсь­ко­го ста­ро­сти Стані­сла­ва з Ход­ча ве­ликому кня­зю литовсь­ко­му Олек­сан­дру з про­хан­ням нака­за­ти луць­ко­му ста­ро­сті кня­зю Голь­шансь­ко­му не допус­ка­ти пору­шен­ня під­да­ни­ми кня­гині Ровенсь­кої з маєт­ків Коло­ден, Чер­ни­хів і Рівне кор­до­ну з Польсь­ким королів­ством [26] мож­на зро­зу­міти, що в її руках пере­бу­ва­ла пере­важ­на бі­льшість володінь дру­го­го чоловіка.

Напри­кін­ці пер­шої або на почат­ку дру­гої поло­ви­ни XV ст. князі Сте­пансь­кі вза­галі втра­ти­ли своє родо­ве гніз­до. Сте­пансь­ка волость одно­знач­но ста­но­ви­ла надан­ня монар­ха, причо­му не довіч­но­го, а тимча­со­во­го харак­те­ру, оскіль­ки в листі Сиґіз­мун­да 1511 р., за яким Сте­пань заби­рав­ся в Юрія Дуб­ро­ви­ць­ко­го, що дово­ди­вся Юрію Семе­но­ви­чу вну­ком, і пере­да­вав­ся Костян­ти­но­ві Острозь­ко­му, за­значено: «А што-кол­ве оте­ць наш король Кази­мир кому далъ до его мило­сти воли, то ест в нашои воли». [27]

Пере­хід «їхніх володінь у чужі руки за жит­тя вка­за­ної вище спад­коє­ми­ці Марії міг зумо­в­лю­ва­ти­ся репре­сивними захо­да­ми Віль­на, спря­мо­ва­ни­ми на при­ду­шен­ня сепа­ра­тистсь­ких настроїв верхів­ки Волині, части­на якої піс­ля смер­ті Свид­ри­гай­ла про­бу­ва­ла чини­ти опір зусил­лям віденсь­ко­го дво­ру по закріп­лен­ню регіо­ну за Вели­ким князів­ством Литовсь­ким і восе­ни 1453 р. органі­зу­ва­ла навіть змо­ву. Оскіль­ки роди, з яких похо­ди­ли чоло­віки князів­ни Сте­пансь­кої, у 1450— 1460‑х роках почу­ва­ли себе не дуже впев­не­но (пер­ший све­кор очо­лював змов­ни­ків, [28] а дру­гий тіль­ки-но повер­нув собі родо­ві маєт­ки, конфі­сковані сво­го часу Свид­риґай­лом у його бать­ка), [29] кло­по­та­ти­ся за Сте­пань їй не було як, а піз­ні­ше питан­ня втра­ти­ло акту­аль­ність. Як поба­чи­мо далі, на почат­ку XVI ст. Марія Михай­лів­на зга­да­ла про свою отчи­ну, але пи­тання зай­шло вже в давність.

У зв’язку з вимо­гою кня­зя Дуб­ро­ви­ць­ко­го спра­вед­ли­во поді­ли­ти родо­ві володін­ня мати кня­гині Голь­шансь­кої заяви­ла пре­тен­зії на Сте­пань як на свою отчи­ну. «Жало­ва­ла кне­ги­ня Семе­но­вая Ровень­ская, — читає­мо в за­писі сере­ди­ни 1507 p., — на кня­зя Алек­санъ­д­ра и на єго бра­та­ни­човъ о Сте­пань, пове­да­ю­чи, ижъ бы то было име­нье єє оть­чиз­ноє. Ино гос­по­да­ру и паномь раде виде­ло­ся: коли она была въ моль­ча­ньи за отца нашо­го Кази­ми­ра коро­ля и за бра­та нашо­го, ино для того тоє име­нье Сте­пань отнес от­судили и не каза­но єи чересъ тоє о то вжо впо­ми­на­ти­ся. А гос­по­дарь єго милость часу под­объ­но­го хочеть о томъ дове­да­ти­ся: кото­рымъ обы­ча­емъ Сте­пань мають листы потвер­жо­но Кази­ме­ра коро­ля». [30].

Піс­ля смер­ті кня­зя Семе­на Васи­льо­ви­ча Коло­денсь­ко­го Зба­разь­ко­го фор­му­ван­ня воло­сті про­до­в­жи­ла йо­го вдо­ва Марія Ровенсь­ка. Село Рівне впер­ше зга­дане в листі вели­ко­го кня­зя Свид­ри­гай­ла 1434 р. слузі Єси­фу Чусі на 300 кіп гро­шів на воло­сті Басо­во в Луць­ко­му повіті: монарх застері­гає тут реци­пієн­та від пося­гань на кня­жих коню­хів і коно­корм­ців Дич­ків «на Ров­номь», що вхо­ди­ло, мабуть, рані­ше в цей ком­плекс маєт­ків. [31] Дея­кий час Рівне та його при­сі­лок Горо­ди­ще дер­жав якийсь Мась­ко, що міг бути одним із Дич­ків, а далі вели­кий князь Кази­мир надав оби­д­ва посе­лен­ня на час до наступ­ної волі монар­ха шлях­ти­чу Олеш­ку Мжачичу6, але роди­на колиш­ніх коню­хів і коно­корм­ців якось повер­ну­ла собі пер­ше з них. 1461 р. Іваш­ко Васи­льо­вич Дич­ко про­дав двір і село Рівне з належ­ни­ми до ньо­го безі­мен­ни­ми при­сіл­ка­ми за 300 кіп широ­ких гро­шів кня­зю Семе­но­ві Несвізь­ко­му. [32] Піс­ля смер­ті остан­ньо­го це над­бан­ня зали­шилося його вдо­ві, якій він запи­сав, мабуть, на ньо­му віно. [33]

Запо­чат­ко­ва­ну чоло­віком волость Марія Михай­лів­на роз­ши­ри­ла части­ною спад­щи­ни мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі і луць­ко­го ста­ро­сти Олі­за­ра Шило­ви­ча, що дово­ди­вся ш, як зазна­че­но вище, віт­чи­мом. Під час відві­дин вели­ким кня­зем Кази­ми­ром восе­ни 1487 р. Луць­ка мати кня­гині виклопота­ла в ньо­го два листи. В одно­му з них читає­мо, що дру­гий чоло­вік зали­шив пані Федь­ці «пра­дє­ди­ну и дєди­ну и отчиз­ну свою влост­ную» з пра­вом «по сво­мь живо­те тьіє имє­ня отда­ти тому, кому хочєт» і вона від­сту­пи­ла два маєт­ки — Здов­би­цю й Горохів — разом із при­сіл­ка­ми монар­хо­ві, а на третій — Люб­чо з при­сіл­ка­ми — отри­мує звіль­нен­ня від волов­щи­ни та дозвіл пе­редати його «при­ро­жо­ным сво­им, кому бы она хоте­ла». [34] Іншим листом мо­нарх доз­во­лив їй від­да­ти своїй доч­ці Марії на маєток Хоцен із безі­мен­ни­ми при­сіл­ка­ми, запи­са­ний остан­ній самим Олі­за­ром Шило­ви­чем. [35] Уліт­ку на­ступного року в при­сут­но­сті доч­ки, з якою дожи­ва­ла, оче­вид­но, віку, пані Федь­ка запи­са­ла Люб­чо сино­ві сест­ри кня­зю Бог­да­но­ві Васи­льо­ви­чу, [36] а Хоцен зали­ши­вся Марії Михайлівні.

Двір Двіре­ць, отри­ма­ний Семе­ном Васи­льо­ви­чем за поді­лом 1463 р., зали­ши­вся, мабуть, його вдо­ві як один із маєт­ків, на яких мог­ло бути за­безпечене віно. Зго­дом Марія Михай­лів­на набу­ла також відо­мий уже нам маєток Сту­де­ня­ків­ці, що скла­дав­ся з голов­но­го села й при­сіл­ка. За діль­чим листом пле­мін­ни­ків чоло­віка 1481 р., це посе­лен­ня пере­па­ло Федо­ру Васи­льо­ви­чу Зба­разь­ко­му, [37] яко­му суди­ло­ся запо­чат­ку­ва­ти потім рід Пори­ць­ких, та він не зміг утри­ма­ти його. 9 серп­ня 1485 р. князь видав лист про те, що забор­гу­вав кня­гині Марії, своїй дядині, 1000 кіп гро­шів, але «пєрєєд­нал» її дво­ма сот­ня­ми кіп широ­ких гро­шів чесь­кої моне­ти польсь­кої ліч­би, які забез­пе­чив на селах Сту­ден­ка й Ста­вок з умо­вою від­да­ти, «коли будет сила», борг, ком­пен­су­ва­ти кре­ди­тор­ці її затра­ти й повер­ну­ти собі поселення6, але до здійс­нен­ня цьо­го намі­ру не дій­шло. [38]

Дея­кі з посе­лень здов­би­ць­ко­го ком­плек­су маєт­ків Олі­зар Шило­вич пороз­да­вав сво­го часу слу­гам, зокре­ма село Богда­шів одер­жав боярин Поко­тило, а село Кунин — зем’янин Олі­зар Тріска. Поко­ти­ли про­мі­ня­ли потім своє над­бан­ня пану Пет­ру Олех­но­ви­чу, а той про­дав його 1491 р. за 20 кіп широ­ких гро­шів Марії Михай­лів­ні, [39] та втри­ма­ти посе­лен­ня кня­ги­ня не змо­гла. 1496 р. вели­кий князь Олек­сандр надав маєт­ки Здов­би­ця й Глинсь­ко з усім, із чим їх дер­жав Олі­зар Шило­вич, Костян­ти­ну Острозь­ко­му. [40] Восе­ни наступ­но­го року остан­ній отри­мав ще один при­вілей, де, крім одной­мен­них із маєт­ка­ми дворів, були пере­ра­хо­вані також належ­ні до них села (у тому числі зга­дані вище Богда­шів і Кунин), [41] і почав зби­ра­ти втра­ти. 1498 р. на кло­по­тан­ня кня­зя монарх повер­нув йому село Кунин, ком­пен­су­вав­ши Тріс­ці втра­ту дво­ма дво­ри­ща­ми [42] Воло­дар Остро­га поскар­жи­вся також, що глинсь­ка бояри­ня Поко­ти­ло­ва без доз­во­лу монар­ха про­мі­ня­ла свій маєток Богда­шо­во Пет­ру Олех­но­ви­чу, а той про­дав його, зно­ву ж таки без доз­во­лу, кня­гині Ровенсь­кій, і в сере­дині 1499 р. отри­мав лист із нака­зом Марії Ми­хайлівні забра­ти свої гро­ші й від­да­ти набу­тий маєток, бо «хто именьє ку­пить без нашо­го доз­волє­нья, тот тоє тра­тить». [43] Напри­кін­ці 1507 р. князь отри­мав на маєт­ки Здов­би­ця, Глинськ і Богда­шів під­твер­джен­ня наступ­ного монар­ха, [44] яким оста­точ­но закрі­пив їх за собою.

Піс­ля шлю­бу з ону­кою Марії Михай­лів­ни Острозь­кий повер­нув, очеви­дно, їй Богда­шів. Поко­ти­лів син Іван, який слу­жив Костян­ти­ну Іва­но­ви­чу, поскар­жи­вся йому, що коли зали­ши­вся в дитин­стві сиро­тою і потра­пив під опіку кня­гині Ровенсь­кої, вона забра­ла в ньо­го Богда­шів та бать­ко­ві папе­ри на це село від Олі­за­ра Шило­ви­ча й пере­да­ла своє­му слузі Олеш­ку, а тепер не хоче повер­ну­ти. Острозь­кий, який і сам бачив ті доку­мен­ти, неодноразо­во писав бабу­сі дру­жи­ни, «абы єму тую отчиз­ну єго бєз єго воло­ки­тов и накла­довъ вер­ну­ла», а та била у від­по­відь чолом, «абых єму за тую отчиз­ну єго Богда­шов отмЬ­ну дал, нє хотячи того слу­жеб­ни­ка сво­е­го Олєш­ка с того Богда­шо­ва руша­ти». Оскіль­ки маєт­ки кня­гині, що дожи­ва­ла вже віку, з дня на день мали перей­ти до Костян­ти­на Іва­но­ви­ча, він зва­жив на її про­хан­ня й 1516 р. від­сту­пив Іва­ну Поко­ти­ло­ви­чу на віч­ність дво­ри­ще П’ятигорщина по сусід­ству зі своїм дво­ром Здов­би­ця та два дво­ри­ща під назвою Костю­ків­щи­на на про­ти­леж­но­му березі річ­ки, зазна­чив­ши в листі: «пак­ли бы з де­тей моих хто албо с потом­ков наших на него паном лас­ка­вым быти не хо­тел, тогды тот слу­жеб­ник мой Иван Поко­ти­ло­вич албо его дЪти, албо пото­мки их вол­ни будут гос­по­да­ру коро­лю его мило­сти слу­жи­ти с тым сво­им име­немъ, кото­рое я ему дал отме­ною за отчиз­ну его Богда­шов». [45]

Піс­ля смер­ті чоло­віка Марія Михай­лів­на пере­бра­ла­ся на постійне про­живання в Рівне, у зв’язку з чим фігу­рує в істо­рич­них дже­ре­лах як кня­ги­ня Ровенсь­ка. [46] 1488 р. її мати вида­ла тут зга­да­ний вище лист кня­зю Бог­да­ну Васи­льо­ви­чу на маєток Люб­чо. [47] Пере­тво­рен­ню посе­лен­ня в рези­ден­цію пе­редувало, оче­вид­но, будів­ниц­тво обо­рон­них спо­руд. Наяв­ність їх тут на кі­нець XV ст. засвід­чує літо­писне пові­дом­лен­ня про те, що 1496 р. луць­кий і воло­ди­мирсь­кий ста­ро­сти князь Семен Голь­шансь­кий і пан Василь Хреб­то­вич та князь Костян­тин Острозь­кий боро­ни­ли­ся «в градЬ Ров­ном» від Пере­копсь­кої орди. [48] Напри­кін­ці 1500 р. вели­кий князь Олек­сандр видав при­вілей на щоріч­ний ярма­рок у Рів­но­му на день Симео­на Літо­про­від­ця. [49] На почат­ку XVI ст. зем’яни Ігнат, Бог­дан та Іван­ко Джу­си­чі, ймо­вір­но, діти відо­мо­го вже нам Олех­на Юрій­о­ви­ча, оскар­жи­ли Марію Михай­лів­ну в тому, що без­під­став­но дер­жить їхню «близь­кість» — маєт­ки Ква­си­лів, Кор­ни­но, Колодне, Бере­жа­ни, Басоє, Став, Славне й Рас­тів. Під час роз­гля­ду спо­ру монар­хом по дорозі з Віль­на до Кра­ко­ва кня­ги­ня пред’явила лист Вань­ка з Ква­си­ло­ва й опо­ві­ла, що чоло­вік дер­жав ці над­бан­ня ще до шлю­бу з нею, 20 років володі­ли ними разом і сама спо­кій­но дер­жить їх уже 30 ро­ків, «а впо­ми­на­ня от отца тых Джу­си­чов, ани от самых их нико­то­ро­го нє слы­ха­ла». Не спро­міг­шись дове­сти свої нага­ду­ван­ня за прав­лін­ня Казими­ра, Джу­си­чі попро­си­ли пере­не­сти спра­ву на час піс­ля при­їз­ду коро­ля у Ве­лике князів­ство і він від­клав її до май­бут­ньо­го сей­му з умо­вою втра­ти сто­роною, що не з’явиться про­тя­гом тиж­ня піс­ля його при­їз­ду, сво­го пра­ва. Уліт­ку 1507 р. Марія Михай­лів­на ста­ла на визна­че­ний тер­мін, а з пози­ва­чів при­був тіль­ки Бог­дан, при­чо­му із запіз­нен­ням на пів­то­ра тиж­ня, «ино тот въ пра­ве став­ши, отпо­вє­да­ти нє хотел и дово­ду нико­то­ро­го нє чинил». За цих обста­вин Сиґіз­мунд при­су­див спір­ні посе­лен­ня кня­гині Ровенсь­кій. [50]

Остан­ню при­жит­тєву згад­ку про Ма­рію Михай­лів­ну містить лист Костян­ти­на Острозь­ко­го 1516 р., чоло­віка її внуч­ки Тетя­ни / Ган­ни з Голь­шансь­ких, про надан­ня одно­му з колиш­ніх бояр кня­гині маєт­ку. [51]

Піс­ля смер­ті Марії Михай­лів­ни, якій суди­ло­ся пере­жи­ти двох чолові­ків, зятя й доч­ку, володін­ня успад­ку­ва­ла внуч­ка Тетя­на / Ган­на й вони по­трапили до рук її чоло­віка. Навес­ні 1518 р. князь Острозь­кий отри­мав від монар­ха при­вілей на ярмар­ки в шести містах, одним з яких було Рівне, [52] та під­твер­джен­ня на всю неру­хо­мість, що зали­ши­ла­ся піс­ля кня­зя Семе­на Коло­денсь­ко­го і його дру­жи­ни. [53] З того, що нас ціка­вить, у цей акт увійш­ли маєток Двіре­ць, замок Рівне із села­ми Ква­си­лів, Кор­ни­но, Колод­но, Бере­жа­ни, Басо­во, Славне, Аре­стів, Хоцен, Бегонь, Караєви­чі, Добринь, Кли­мен­тів, Забо­роль, два Жити­ни, Коз­лин і Першков.

М., кн. Семен Васи­льо­вич Зба­разь­кий Колоденський

1. ПСРЛ Т.2 ст.938[↩]
2. Codex epistolaris Vitoldi... — P. 13 (11. 08.1387). Про обста­ви­ни похо­ду див.: Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси... — Т. 4. — С. 122.[↩]
3. Тихо­ми­ров. «Спи­сок рус­ских горо­дов даль­них и ближ­них»... — С. 95. Про дату пам’ятки див.: Нау­мов Е. П. К исто­рии лето­пис­но­го «Спис­ка рус­ских горо­дов даль­них и ближ­них»...[↩]
4. 1469 р. Сте­пань відві­дав по дорозі з Луць­ка на Город­но вели­кий князь Кази­мир — саме тут він видав лист, яким упо­ряд­ку­вав мит­ні побо­ри на Волині. Див.: ЛМ. — Кн. 561. — С. 122 (13. 08. 1469, Сте­пань).[↩]
5. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 366, 504.[↩]
6. Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów... — S. 194–195, 254.[↩]
7. Вой­то­вич JI. Кня­жа доба... — C. 365.[↩]
8. Codex epistolaris Vitoldi... — P. 13 (11. 08. 1387).[↩]
9. Codex epistolaris Vitoldi... — P. 13 (11. 08.1387). Про обста­ви­ни похо­ду див.: Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси... — Т. 4. — С. 122.[↩]
10. Арх.Санг. №11[↩]
11. AKLS. – T. I. – S. 11, nr. XI; УГ. – С. 42, № 22 (за ориґі­на­лом).[↩]
12. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – [T. I]. – P. 12–13, nr. XI.[↩]
13. http://​starbel​.by/​d​o​k​/​d​2​6​8​.​htm[↩]
14. AKLS. – T. I. – S. 11, nr. XI, s. 156, przyp. 5.[↩]
15. Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji Wileńskiej. T. I/1. Vyd. ks. J. Fijałek i W. Sem-
    kowicz. Kraków, 1932. 288 s., с. 98—99.[↩]
16. У реля­ції воз­но­го Кре­ме­не­ць­ко­го повіту про достав­ку кня­зям Острозь­ким 16. 01. 1594 нага­ду­ван­ня Кре­ме­не­ць­ко­го земсь­ко­го суду про необ­хід­ність повер­ну­ти кня­зям Зба­разь­ким маєток Іва­чів зазна­че­но, що в листах, які він возив, ішло­ся про те, що начеб­то князь Семен Васи­льо­вич Зба­разь­кий запи­сав сво­го часу це володін­ня в сумі 100 кіп гро­шів чесь­кої моне­ти своїй дру­жині Марії Михай­лів­ні Сте­пансь­кій (ЦДІАК Украї­ни, ф. 22, оп. 1, кн. 9, арк. 84 зв.-85 зв.).[↩]
17. У запо­віті зятя почат­ку 1460‑х років зга­да­на як «теща моя пани Фед­ка Оли­за­ро­ва» (Архив ЮЗР. — Ч. 8, т. 4. — С. 29), а в листі 1487 р. — як «пани Фед­ка, пана Юрши­на доч­ка, пана Оли­за­ра Шило­ви­ча, мар­шал­ка Волын­ское зем­ли, ста­ро­сты луц­ко­го, жона» (AS.-Т. l .- S . 141).[↩]
18. Kuczyński S. M. Jursza... — S. 347.[↩]
19. Архив ЮЗР. — Ч. 8, т. 4. — С. 27–29 (запо­віт чоло­віка).[↩]
20. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 607.[↩]
21. LM. — Кн. 561. — С. 150 («город­нА стє­пань­скал королєвои єе млсти»).[↩]
22. На користь упо­ряд­ку­ван­ня мосто­вих робіт на Старі за Свид­риґай­ла свід­чить те, що Воло­ди­мирсь­ко­го й Луць­ко­го повітів вони сто­су­ва­ли­ся, а зем­ле­влас­ни­ки Креме­нецького, який не вхо­див у це князів­ство (Halecki О. Ostatnie lata Świdrygiełły... ‑mS. 55–58), не залу­ча­ли­ся до них.[↩]
23. AS. — Т. 1. — S. 140–141 (11.11.1487, Луцьк). Рік візан­тійсь­кої ери не узгод­же­ний з індик­том (див. прим, до акту: ibid. — S. 165). В іншо­му видан­ні (Архив ЮЗР. — Ч. 7, т. 1. — С. 36–38) дато­ва­но 1486‑м роком; замість «з Глин­ском» помил­ко­во «з Єлин­ском».[↩]
24. AS. — Т. 1. — S. 87 (11. 11. 1487, Луцьк).[↩]
25. Ibid. — S. 142 (17. 07. 1488, Рівне).[↩]
26. ((Akta Aleksandra... — S. 175 (31. 10. 1502, Львів).[↩]
27. LM. — Kn. Nr. 8. — Р. 457–458; те саме див.: kn. Nr. 9. — Р. 71–72.[↩]
28. Halecki О. Ostatnie lata Świdrygiełly... — S. 221–224.[↩]
29. Ibid.[↩]
30. ЛМ. — Т. 1. — Стб. 548 (8. 07. 1507).[↩]
31. AS. — Т. 1. — S. 30 (5. 05. 1534, Луцьк; уточ­нен­ня дати див.: ibid. — S. 158–159).[↩]
32. LM. — Kn. Nr. 3. — P. 63 (нотат­ка про лист: «Олеш­ку Мжа­чи­чу [...] село Ров­ное и при­се­лок Город­шцо, што Мас­ко дер­жалъ; до вели­ко­го кня­зя воли. Панъ Кга­сто­вть. Кушле­и­ко»).[↩]
33. AS. — Т. 1. — S. 53- 54 (22. 12. 1461, Луцьк).[↩]
34. 4 AS. — Т. 1. — S. 140–141 (11.11.1487, Луцьк). Рік візан­тійсь­кої ери неузгод­же­ний з індик­том (див. прим, до акту: ibid. — S. 165). В іншо­му видан­ні (Архив ЮЗР. — Ч. 7, т. 1. — С. 36–38) дато­ва­но 1486‑м роком; замість «з Глин­ском» помил­ко­во «з Єлин­ском».[↩]
35. AS. — Т. 1. — S. 87 (11. 11. 1487, Луцьк).[↩]
36. Ibid. — S. 142 (17. 07. 1488, Рівне).[↩]
37. РГА­ДА, ф. 389, on. 1, кн. 192, л. 12–13 (2. 04. 1481, Віль­но).[↩]
38. AS. — Т. 1. — S. 120–121 (9. 08. 3‑го індик­ту, Чер­ни­хів). На дум­ку видав­ців, лист з’явився 1500 p. (ibid. — S. 164–165), та дані про путив­льсь­ко­го наміс­ни­ка Мит­ка Голен­ку, він­ни­ць­ко­го наміс­ни­ка Кміту Олек­сан­дро­ви­ча й дво­ря­ни­на Семе­на Поло­зо­ви­ча, що були свід­ка­ми, дають під­ста­ви пере­не­сти його на 1485 р. 27. 07. 1486 (через­брік піс­ля нашої дати) зга­дуєть­ся путив­льсь­кий наміс­ник Мит­ко Олек­сан­дро­вич (LM. — Kn. Nr. 4. — Р. 42), гадає­мо, тотож­ний пер­шо­му свід­ко­ві, а під час захоплен­ня Пути­вля 6. 08. 1500 (за три дні до дати видав­ця) мос­ковсь­ки­ми війсь­ка­ми наміс­ни­ком був князь Бог­дан Глинсь­кий (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... — S. 87). Дру­гий сві­док 7. 08. 1488 фігу­рує в ролі він­ни­ць­ко­го наміс­ни­ка (LM. — Kn. Nr. 4. — Р. 67), 2. 06. 1489 зай­має вже ана­ло­гіч­ний путив­льсь­кий (ibid. — Р. 82), а 1495 р. — чер­кась­кий уряд (ibid — Kn. Nr. 6. — P. 110, 114); у квіт­ні 1498 р. він­ни­ць­ким наміс­ни­ком був уже Костян­тин Острозь­кий (ibid. — Р. 175–176). Третій сві­док у 1494–1499 pp. був уже київсь­ким ключ­ни­ком (ibid. — Р. 140,237,242, 245, 343), а в листі ще дво­ря­нин.[↩]
39. Ibid. — S. 93 (29. 07. 1491, Віль­но).[↩]
40. LM. — Kn. Nr. 6. — Р. 126 (10. 06. 1496, Тро­ки).[↩]
41. AS. — Т. 1. — S. 113–114 (30. 09. 1497, Топо­ри­ще).[↩]
42. LM. — Kn. Nr. 6. — Р. 175–176 (28. 04. 1498, Віль­но).[↩]
43. AS. — Т. 1. — S. 145 (14. 06. 1499, Віль­но).[↩]
44. Ibid. — Т. 3. — S. 53 (бл. 28. 12. 1507, Мель­ник).[↩]
45. Архив ЮЗР. — Ч. 8, т. 4. — С. 340–341 (24. 07. 1516, Острог).[↩]
46. AS.- T.1.-S. 142 (1488); Akta Aleksandra... — S. 175 (1502); Архив ЮЗР,- Ч. 8, т. 4.-С . 340–341 (1516).[↩]
47. AS. — Т. 1. — S. 142 (17. 07. 1488, Рівне).[↩]
48. ПСРЛ.-Т. 35.-С . 123.[↩]
49. Stecki Т. J. Z boru і stepu... — S. 4 (21 12. 1500; згад­ка про при­вілей). День Симео­на Літо­про­від­ця при­па­дає на 1 верес­ня юліансь­ко­го кален­да­ря.[↩]
50. AS. — Т. 3. — S. 43–45 (11. 07. 1507, Мель­ник).[↩]
51. Архив ЮЗР. ‑Ч . 8, т. 4. — С. 340–341 (24. 07. 1516, Острог).[↩]
52. AS. — Т. 3. — S. 163–165 (1. 05. 1518, Кра­ків).[↩]
53. Ibid. — S. 166–169 (4. 05. 1518, Кра­ків).[↩]