Ружинские - Генеограф

I. Общие сведения и происхождение рода.

Ружинськi (Роговицькі, Наримунтовичі-Ружинські) – князівський рід власного герба, представники якого, за фамільною легендою, походили від турівського і пінського кн. Наримунта Гедиміновича; землевласники Київського воєводства і Волинського воєводства Речі Посполитої. Родове гніздо Р. – с. Ружин (нині село Турійського р‑ну Волин. обл.) під м. Ковель, родоначальник – Іван, князь Ружинський і Роговицький (п. після 1486). 1

Діяльність першого з відомих представників роду князя Івана Ружинського можна віднести до середини — другої половини XV ст. Ружин та інші землі він або його батько міг отримати від Свидригайла Ольгердовича. Упродовж 16–17 ст. більшість представників цього розгалуженого клану були дрібними землевласниками Володимирського пов. Волин. воєводства, які будували свою кар’єру та здобували матеріальні статки службою при магнатських і панських дворах.

Щодо походження князів Ружинських існує певна дискусійнiсть. Більшість дослідників вважає їх нащадками Наримунта Гедиміновича. 2 Б.Папроцький вважав ix нащадками Олександра Корятовича (284, s.847). С.Окольський виводив цю родину від Олександра Наримунтовича (280, р.651,653). Ю.Вольф вагався кому віддати перевагу (2112, s.413–419). Родинна традиція князів Ружинських не збереглася, правда у XVII ст. окремі з них писалися як Наримунтовичі-Ружинські. Версія С.Окольського прийнята більшістю польських дослідників, починаючи з Т.Нарбута. Наримунтовичами вважає Ружинських і Н.Яковенко (1700, с.282–283). Ми приймаємо версію С.Окольського і вважаємо, що за віком, розташуванням володінь і політичній орієнтації князь Іван Ружинський скоріше міг бути нащадком Олександра Наримунтовича (його правнуком) ніж нащадком Олександра Корятовича, хоча повністю усвідомлюємо дискусійність цієї проблеми.

Хоча, свого часу, Б. Папроцький називав їхнім предком Олександра Коріатовича: “Koryat syn piąty Gedyminów, od którego … dom Rożyńskich”, 3 подаючи при цьому зображення родового герба Ружинських, який мав вигляд подвійної перехрещеної на кінцях стріли, що лежить в стовп. Аналогічні відомості про герб наявні також в пізніших річпосполитських гербовниках – Окольського, 4 Кояловича 5 та Нєсєцького. 6 Останній подає також забарвлення герба: поля – в блакитний, фігури – в золотий кольори. Коялович вказує на ще одну видозміну княжого герба, яка відрізняється від вище описаної лише тим, що замість доземої лініїзнаку зображено стрілу вістрям вгору. 7

Сфрагістичні пам’ятки приносять нам відомості про геральдику Ружинських з початку XVI ст., і вони дещо відрізняються від тієї інформації, яку подають річпосполитські гербовники. Так, нанайдавнішій відомій на сьогодні княжій печатці Михайла Івановича князя Ружинського і Роговицького з 1504–1517 рр., круглої форми розміром 22 мм, зображено знак у вигляді подвійної перехрещеної на долішніх кінцях стріли в стовп. 8 На одній з найдавніших відомих на сьогодні печаток князів Корецьких, родовід яких традиційно пов’язують з Наримунтом Гедиміновичем66, 9 присутнє зображення подібного знаку у вигляді роздвоєної здолу стріли вістрям вгору (печатка Богуша Євфимія Федоровича Корецького від 1547 р.). 10 Слід зазначити, що гербом з зображенням стрілоподібного знаку у цей час користувалися й інші Наримунтовичі — князі Дольські.

II. Поколенная роспись рода князей Роговицких и Ружинских.

І генерація

КН. АЛЕКСАНДР РУЖИНСЬКИЙ

Найперше свідчення про особу з прізвищем Ружинський маємо у 1421 році. Згідно з переписом хоругов, складеним за розпорядженням короля Владіслава І Ягайла для походу проти Тевтонського ордену, війську перебував якийсь Олександр Ружинський з загоном у 5 вершників (на 3‑х білих та 2‑х вороних конях). 11

ІI генерація

1. КН. ИВАН РУЖИНСКИЙ (1486)

князь ружинський, у 1486 р. отримав з луцького мита 5 коп литовских грошей.
Жена: ...

ІIІ генерація

3/2. КН. МИХАЙЛО ИВАНОВИЧ РОГОВИЦКИЙ и РУЖИНСКИЙ (1475,† бл.1523),

князь ружинський і роговицький. У 1486 р. отримував з луцького мита 5–6 коп литовских грошей.

Лист кн. Михайла Івановича Роговицького 1504 р.

1504 X 11 Kniaź Michał Iwanowicz Rohowicki sprzedaje panu Teodorowi Onożce Witonickiemu dobra dwoje dziedziczne Dażwa w ziemi wołyńskiej za 200 kop groszy czeskich oraz kożuch bobrowy i dwa konie pociągowe. 12 1579 г., февр. 11. Завление князей Ружинских о том, что Владимирский земский суд не принял во внимание возражений, при разборе тяжбы их с Григорием Колмовским об имении Дажеве, которое предок кн. Ружинских-кн. Михаил Роговицкий, отдал в заставу в 1475 г. некоему Оношку и которое теперь князья Ружинские желали выкупить у Колмовского. 13
9 марта 1503 года. Король Александр подтверждает Митку Ставецкому, земянину владимирскому, прежнюю свою данину селища Липы (предместье Турийска), в котором был только один подданный. Дальше тем же привилеем надает король тому ж Митку церковь святого Миколая на острове, с полями и луками до той церкви належачими, которые раньше найпервей Митку был надал, а потом за жалобой людей Турийских, им присудил, оставляя теперь уже туричанам только вольность рубанья дерева в том же церковном острове. В церковь ту и поля до ней належачие Митка увязать должен князь Ружинский подле розказанья королевского. В Кракове дня 9 марта индикта 6‑го. (Сумариуш Турийский, стр. 28, оригинал на бумаге, язык русский).

Kniaź Michał Rohowicki uczynił zamianę dóbr z kniaziem Michałem Sanguszkowiczem i synami jego Januszem i Wasilem, albowiem za Rużyn wziął Zajeczyce i Wołkowicze, o co sprawa w 1510 r.). W 1522 r. spotykamy znów kniazia Michała...aby mu Rużyn zwrócili. Król Zygmunt, rozpatrzywszy tę skargę i uznawszy słuszność żądania Rohowickiego, nakazał Sanguszkom zwrócić mu Rużyn. 14

Михайло Іванович князь Ружинський і Роговицький (після 1486–1523). Печатка від 11.10.1504–1517

1 июля 1517 свiдок в продажной записи Богдана Илвовича Боговитиновича князю Василью Михайловичу Санкгушковичу Коширскому на именье Сомин за 450 коп грошей. 15

Сфрагистичні пам’ятки: Печатка князя Михайла Івановича Ружинського і Роговицького від 11.10.1504–1517. В полі печатки знак у вигляді подвійної перехрещеної на долішніх кінцях стріли в стовп. Напис по колу: ПЄЧА КНѦ МИХАИЛА; кругла, розмір 22 мм. Джерела: AGAD, Perg. 4791. 1517 р.; BCz, Perg. 588. 11.10.1504. Інф. : Олег Однороженко

ЖЕНА:...

4/2. КЖ. NN ИВАНОВНА († після 1522)

МУЖ: МИХАЙЛО КЛОЧКО

ІV генерація

5/3. КН. ИВАН МИХАЙЛОВИЧ РОГОВИЦКИЙ (1524,1545)

В ревизии замков июня 1545 г. во Владимире упомянута городня князя Иванова и княгини Васильевой и княгини Федоровой с Роговицких с Горова, с Ружына и с Творинич, оправлена и обмазана; в Луцком замке также была городня Роговицких — городня князя Ивана и княгини Федоровой Роговицких и княгини Васильевой Роговицкой с имения их Рогович, добра есть [Литовська Метрика. – Книга 561: Ревізії українських замків 1545 року– К., 2005. –л.11,50].

ЖЕНА: ....

6/3. КН. ВАСИЛИЙ МИХАЙЛОВИЧ РОГОВИЦКИЙ (1524,†1545)

23 октября 1524 дворяне, князья Иван, Василей и Федор Михаиловичи Роговицкие жаловались воеводе троцкому князю Константину Острожскому, что урядник князя Федора Четвертеньского по имени Митько и з слугами его, с Васеньком и Скурилком, и Лозкою и иншими, встретили их на доброволнои дорозе, побили и поранили, и шкоды великии поделали [Литовская Метрика. Užrašymų knyga 14 (1524–1529). [parengė Laimontas Karalius, Darius Antanavičius (tekstai lotynų kalba)].. 2008., стр.159].
По данным переписи войска Великого Княжества Литовского 1528 г. от Волынской земли князь Иван Роговицкий должен был ставить два коня, а его братья — Василий и Федор — по одному [Русская историческая библиотека, т.33].
Умер до 1545, так как в ревизии замков июня 1545 г. во Владимире упомянута городня князя Иванова и княгини Васильевой и княгини Федоровой с Роговицких с Горова, с Ружына и с Творинич, оправлена и обмазана; в Луцком замке также была городня Роговицких — городня князя Ивана и княгини Федоровой Роговицких и княгини Васильевой Роговицкой с имения их Рогович, добра есть. При этом княгиня Василевая Роговицкая Настасья записана среди владимирских поветников, а её племянник кн. Стефан Ружинский — среди луцких [Литовська Метрика. – Книга 561: Ревізії українських замків 1545 року– К., 2005. –л.11,19,50].
15 липня 1566 р. Настася Львівна Єсманівна, дружина покійного князя Василя Ружинського, завітала до володимирського замку городського, до Якима Василевича – підстарости м. Володимира i скаржилась на дочку Катерину, яка, вийшовши без дозволу рідних заміж, разом з чоловіком Яном Панковським захопила двір матері в маєтку Роговичі. «Згорьована» мати розповідала, що донька, не питаючи у неї дозволу, пішла заміж проти її волі за якогось там Яна Паковського. І мало того, що вона так зле вчинала, так ще разом з своїм чоловіком, захопила один з її маєтків у Роговичах, налаштувала проти неї підданих, забрала пожитки й гроші і навіть помолотила жито і пшеницю. А коли вона княгиня приїхала відбирати своє майно, то той її нелюбий зять Паковський вигнав її та мало не вбив.
W gronie właścicieli ziemskich województwa wołyńskiego, którzy zapłacili podatek mniejszy niż 5 fl., wyróżnia się głośna w dziejach rodzina kniaziów Rożyńskich (Rużyńskich, Różyńskich). W 1570 r. czterej synowie nieżyjącego już kniazia Iwana wnieśli pobór z należących do nich części Rożyna (Rużyna) i Tworynicz w powiecie włodzimierskim – kniaź Ostafi, do którego należała też wieś Kołomyja (4 fl. 14 gr), kniaź Dymitr (2 fl. 2 gr), kniaź Hrehory (2 fl. 8 gr), a kniaź Michał, który trzymał również część Orsyna (2 fl. 26 gr). Kniahini Nastazja, wdowa po kniaziu Wasylu, bracie Iwana, zapłaciła z części Rożyna podatek w wysokości 2 fl. 16 gr, a kniaź Stefan Fedorowicz, bratanek kniaziów Iwana i Wasyla, wniósł pobór z części Rohowicz i Żorniszcz w kwocie 1 fl. 28 gr106. W sumie więc sześcioro Rożyńskich opłaciło podatek wynoszący 16 fl. 4 gr [Regestr sumariae poborow ziemi Wołyńskiej z powiatów Łuczkiego, Włodzimirskiego i Krzemienieczkiego ...//dła dziejowe, t. XIX (Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym, t. VIII, Ziemie ruskie. Wołyń i Podole), wyd. A. Jabłonowski, Warszawa 1889, s. 3–36].

ЖЕНА: НАСТАСІЯ ЛЬВIВНА ЕСМАНIВНА (1545,1570).

7/3. КН. ФЕДОР МИХАЙЛОВИЧ (1524, † 1528/1545)

По данным переписи войска Великого Княжества Литовского 1528 г. от Волынской земли князь Иван Роговицкий должен был ставить два коня, а его братья — Василий и Федор — по одному [Русская историческая библиотека, т.33]. За постановою віленського сейму 1 травня 1528 р. покладався обов’язок постачати коней на земські потреби; князь Федiр Роговицький на «potrzebę ziemską» повинен був поставити одного коня [Archiwum książąt Sanquszków w Sł.awucie. Т. III. 1432–1534. We Lwowie, 1890. – 556 s. // Т. ІІІ. №СССХL. – Р. 321–326. 1 maja 1528. (Далі – AS).].

Умер до 1545, так как в ревизии замков июня 1545 г. во Владимире упомянута городня князя Иванова и княгини Васильевой и княгини Федоровой с Роговицких с Горова, с Ружына и с Творинич, оправлена и обмазана; в Луцком замке также была городня Роговицких — городня князя Ивана и княгини Федоровой Роговицких и княгини Васильевой Роговицкой с имения их Рогович, добра есть. При этом княгиня Василевая Роговицкая Настасья записана среди владимирских поветников, а её племянник кн. Стефан Ружинский — среди луцких [Литовська Метрика. – Книга 561: Ревізії українських замків 1545 року– К., 2005. –л.11,19,50].
Сведения о его вдове Марии достигают 1570 г. Так, 30 липня 1570 возний Хацько Чувата Туличовський зізнався про порушення кн. Марією та її синами князями Степаном і Михайлом Ружинськими умов шлюбного контракту із Станіславом Даменським щодо посагу його дружини кн. Огафії з Ружинських Даменської. [ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 5, – Арк. 192 зв.–193 зв.; док. 200]. 18 грудня 1570 — вручено позовів до Володимирського земського суду кн. Марії Ружинській та її синові кн. Михайлу Ружинському і кн. Марині Ружинській за скаргою Станіслава Даменського та його дружини Огафії про посаг та віно. [Актова книга Володимирського гродського уряду 1570 г., ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 5, – Арк. 381, 381 зв.;док. 354.].

ЖЕНА: МАРИЯ РОЖИНСКАЯ (1545,1570).

ІV генерація

8/5. КН. ГРИГОРИЙ ИВАНОВИЧ РУЖИНСКИЙ (1547,1577),

сотник надвірної хоругви війська князів Сангушків (1569–1577 рр.). В списке волынских дворян владимирского повета, присгавших в 1569 г. на люблинскую унию, упомянуто шесть лиц этого рода: к присяге явились лично Михайло и Дмитрий Ивановичи и заявили при этом, что брат их князь Григорий служит у князя Романа, воеводы брацлавского (т. е. Сангушка), и «держит уряд его королевское милости в Речице», т. е. состоит там подстаростою или наместником, а другой брат, князь Остафий, служит черкасскому старосте князю Михаилу Вишневецкому и идет с ним къ королю в Люблин; князь же Стефан Ружинский заявил при присяге, что брат его кпязь Михайло на ту пору оседлости не имеет, всю часть свою заставил и поехал к приятелям в Польшу. Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wł. Semkowicz. Kraków, 1932. S. 327

18 рудня 1570 — зізнання возного Хацька Чувата Туличовського про вручення позовів до Володимирського земського суду князям Остафію, Григорію, Михайлові та Дмитрові Ружинським за скаргою Стефана Ружинського, його сестри Огафії та її чоловіка Станіслава Даменського про належну їм частину спадкового маєтку в с. Городельці [Актова книга Володимирського гродського уряду 1570 г., ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353].
1 травня 1574 — продажний запис на Роговицький маєток, проданий Іваном Вористським Григорію Івановичу Ружинському. [Волинські грамоти XVI ст. / Упорядники В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко, 1995. — с.171.].

Тестамент Григорія Івановича Ружинського. 28 вересня 1576. [Волинські грамоти XVI ст. / Упорядники В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко, 1995. — с.197].

10 січня 1577 свидетель в заставном запису Івана Івановича Клюського, який дав у заставу ГнІвошеві Семеновичу Рязанові Луковському половину свого маєтку в Клюсові до сплати боргу. 13 лютого 1575 свидетель в дільчому лист, даний Іваном Васильовичем Болобаном Осекровським братові МанойловІ з приводу поділу маєтків.

ЖЕНА 1‑Я: .... Дети: Адам, Богухвал.

ЖЕНА 2‑Я: БОГДАНА ИВАНОВНА ШЕЛВОВСКАЯ, дочь Ивана Васильевича (Ванковича) и Авдотьм Ивановны. Дети: Богумила, Марина, Анна, Полония.

9/5. КН. ОСТАФИЙ ИВАНОВИЧ РУЖИНСКИЙ (1547,† ок.1587),

namiestnik kijowski (1575–1581), pochodził z ruskiej rodziny książęcej (kniaziowskiej) władającej na Wołyniu dobrami, których centrum stanowiła włość Rużyn. Był synem Iwana, właściciela licznych dóbr na Wołyniu (Tworynicze, Rużyn, Łopuszno). Miał braci: Hrehorego, namiestnika rzeczyckiego kniazia Romana Sanguszki, Michała (zob.) i Dymitra. Wraz z nimi w l. 1547 i 1561 procesował się z kniaziem Aleksandrem Sanguszką Koszyrskim o zagarnięcie ich majątku podłokuszskiego.

Остафій Іванович князь Ружинський (1545–1587):
Печатка від 25.1.1575–12.8.1576

В списке волынских дворян владимирского повета, приставших в 1569 г. на люблинскую унию, упомянуто шесть лиц этого рода: к присяге явились лично Михайло и Дмитрий Ивановичи и заявили при этом, что брат их князь Григорий служит у князя Романа, воеводы брацлавского (т. е. Сангушка), и «держит уряд его королевское милости в Речице», т. е. состоит там подстаростою или наместником, а другой брат, князь Остафий, служит черкасскому старосте князю Михаилу Вишневецкому и идет с ним к королю в Люблин; Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wł. Semkowicz. Kra.ków, 1932. S. 327. Вишневецкий вместе z кн. Р. wyjechał na sejm lubelski, aby zaprzysiąc unię polsko-litewską i decyzję przyłączenia Wołynia do Korony. Dn. 16 III 1573 był na sejmiku szlachty wołyńskiej w Beresteczku, gdzie został obrany posłem na elekcję i uczestniczył w wyborze na tron polski Henryka Walezego W l. n.

18 рудня 1570 возний Хацько Чувата Туличовський зізнався про вручення позовів до Володимирського земського суду князям Остафію, Григорію, Михайлові та Дмитрові Ружинським за скаргою Стефана Ружинського, його сестри Огафії та її чоловіка Станіслава Даменського про належну їм частину спадкового маєтку в с. Городельці [Актова книга Володимирського гродського уряду 1570 г., ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353].
R. sprawował urząd namiestnika kijowskiego z ramienia księcia Konstantego Wasyla Ostrogskiego (1575–81). Про Ружинського можна говорити як про представника князівського роду, що мав клієнтальну залежність від потужного князя Михайла-Корибута Вишневецького, який у лютому 1581 р. став київським каштеляном. Можливо Вишневецький і протегував Ружинському при зайнятті цієї посади для контролю ситуації в Києві [Новицкий И. Князья Ружинские // Киевская старина. – 1882. – № 2, с. 66]. Його ім’я з титуляцією київського намісника зустрічається у 1579 р., коли він оголошував королівську грамоту київським міщанам про порядок ведення у місті судочинства [Російський державний архів давніх актів. – Ф. 1478. – Оп. 1. – Од. зб. 964, арк. 1 – 2] та в 1581 р. [Новицкий И. Князья Ружинские // Киевская старина. – 1882. – № 2 ‚с. 66].

Dn. 14 IV 1577 wraz z Dymitrem Jelcem R. potwierdził zapis 600 kop groszy Ewie Olizarównie, poczyniony przez jej męża i zabezpieczony na ich dobrach. Дмитро Єлець успадкував фактично всі маєтності свого батька. Він одружився з Марушею Олізарівною, донькою Олізара Волчковича і Богдани Немирянки, доньки київського воєводи й колись конкурента Єльців щодо Козаровичів Андрія Немировича. Дмитро був близьким до родини Олізарів ще до одруження — саме йому та князеві Остафієві Ружинському у 1577 р. була доручена опіка над неповнолітнім Адамом Олізаром, племінником Маруші й сином Івана Олізара, що в тому ж році загинув у бою з татарами [Pułaski K. Kronika polskich rodów szlacheckich Podola, Wołynia i Ukrainy. —Warszawa, 1991. — T. 2. — S. 120.]. Виконання функцій опікуна Дмитро разом з С. Костюшковичем продовжував навіть після досягнення Адамом повноліття, утримуючи маєтності підопічного. Лише 16 квітня 1590 р. вальний сейм, реагуючи на прохання А. Олізара і його «повинних» К. Ружинського та Я. Ленковича, визнав «літа зуполні» Адама і припинив вищезгадану опіку [РДАДА, ф. 389, on. 1, спр. 199, арк. 120 зв. — 121; про припинення опіки приблизно тоді згадує й інше джерело: Книга Київського підкоморського суду (1584–1644) / Упор. Г.В. Боряк, Т.Ю. Гирич, Л.З. Гісцова та ін. — К., 1991. — С. 84.].

Остафій Іванович князь Ружинський (1545–1587). Печатка від 23.1.1584

Во время своего наместничества причетен до дарування т.н. землі Євстафіївської (принадлежала в начале XVI в. Євстафію Дашкевичу, брату бабки его жёны) Києво-Подільській церкві. На підставі випису з книг Київського магістрату від 15 лютого 1745 р., у якому міститься привілей Владислава IV 1645 р., текст дарчого листа Є. Ружинського та опис граничних меж землеволодіння, датовані 1577 роком, можна зробити висновок, що вперше право на користування маєтностями Дашковича за Дніпром поблизу Києва церква отримала від його внучатой племянницы – Анни Волчкович, яка успадкувала їх за рішенням суду, а у власність – лише після того, як її не стало, від її чоловіка – Є. Ружинського. Як зазначено у дарчому листі намісника, 20 серпня 1577 р. до нього звернувся пресвітер церкви Воскресіння Христового о. Данило та мешканці «мєста Київського» з проханням надати землю Євстафіївську, якою вони вже тривалий час користувалися. Князь погодився зробити це на користь каплички на честь св. великомученика Євстафія, що була збудована поруч із церквою, за умови, що віряни у подальшому «будуть молитися за нас». Свій запис він здійснив 29 листопада 1577 року. Згідно з описом граничних меж кордони Землі Євстафіївської починалися від берега Дніпра, оминали розташовані неподалік залишки колишнього городища князя Олелька, далі – пролягали берегом річки Мелинівки до Милославичів, граничили із «Чурилківською землею», а на півночі – сягали меж Биківні, і далі на сході – через Сухе Болото – до річки Дарниці. ІР НБУВ. – Ф. 301 П. – Спр. № 594 Б. – Оп. 298. – А. 1–6. Jeszcze 2 XII 1581 otrzymał R. od K. Ostrogskiego nadanie na górę «Szczerkowicu» tj. uroczysko na prawym brzegu Dniepru poniżej Kijowa. Вскоре он оставляет должность киевского наместника, так как уже в 1582 г. наместником назван Григорій Мацевич.
Wówczas właśnie z początkiem 1582 r. mógł udać się na Zaporoże i tam wraz z bratem Michałem atamanić Kozakom zaporoskim. W poświęconym Romanowi Sanguszce wierszu żałobnym („Epicedion …”), wydanym w r. 1585 w Krakowie u Macieja Wirzbięty, anonimowy autor sławił R‑ego, jako wybranego przez Kozaków na «sprawcę».

Na pytanie czy i kiedy R. przebywał na Zaporożu dokładnie odpowiedzieć nie możemy. Wg „Letopisu” H. Hrabianki miał R. hetmanić Kozakom niżowym po Dymitrze Wiśniowieckim; spopularyzowali ten pogląd M. A. Maksimovič i Adam Boniecki, który w swym „Poczcie rodów…” pisał, iż Ostafi wraz ze swym bratem Michałem byli atamanami kozackimi w l. 1579–86, co nie wydaje się prawdopodobne; stąd część badaczy przesuwa okres «kozakowania» Ostafieja na schyłek lat 50-tych XVI w., a nawet na lata 80-te (Antonowič). Zapewne R. znalazł się rzeczywiście U boku brata Michała na Zaporożu, a wobec pełnienia przez tegoż faktycznej komendy nad niżowcami w l. 1585–9 także i jemu przypisano atamaństwo na Siczy. Biorąc jednak pod uwagę podeszły już wiek R‑ego budzi ta informacja spore wątpliwości.

Въ послѣдній разъ встречаем кн. Евстафія въ 1586 г., когда онъ, будучи опекуномъ земянина Корчовскаго, участвовал, вмѣстѣ съ другими опекунами, в ограблении опекаемаго [Курбскій, т. 1, стр. 20 — 23 . — Опись А» V I I I , листы 4 на оборотѣ,10 , 103 , 174].
R. był właścicielem Koresteszowa, a oprócz tej włości posiadał części Rużyna, Tworenicz (Tworynicz) i Kołomyi w pow. włodzimierskim, a także części majętności grodzieńskiej na Wołyniu. Zmarł zapewne w r. 1587, gdyż w późniejszych latach nie znajdujemy o nim żadnej wzmianki.

Сфрагистичні пам’ятки:
1. Печатка князя Остафія Івановича Ружинського від 25.1.1575–12.8.1576. В полі печатки ренесансовий щит, на якому знак у вигляді подвійної перехрещеної на кінцях стріли в стовп; згори літери: ОR. восьмикутна, розмір 13х12 мм. Джерела: ANK, AS, Teka ХІІІ, Plik 76; Teka ХІV, Plik 9. 25.1.1575–12.8.1576. Олег Однороженко
2. Печатка князя Остафія Івановича Ружинського від 25.1.1575–12.8.1576. В полі печатки ренесансовий щит, на якому знак у вигляді подвійної перехрещеної на кінцях стріли в стовп; згори літери: AR. овальна, розмір 16х14 мм. Джерела: AGAD, AZ, Sygn. 2633, st. 60. 23.1.1584.Олег Однороженко

ЖЕНА: БОГДАНА ИВАНОВНА ОЛІЗАР-ВОЛЧКОВИЧ, córką Iwana Olizara Wołczkiewicza i Богданы Андреевны Немировны, dziedziczki Pawołoczy i Koresteczowa w woj. kijowskim.
Дети: Wg Józefa Wolffa pozostawił z niej córkę Marię, wydaną za Hordycia Suryna, i czterech synów: Mikołaja (zob.), Kiryka, Michała i Bohdana. Wg Seweryna Uruskiego R. miał pozostawić z Olizarówny trzy córki: Eudoksję za Horodeńskim, Teodozję za Trypolskim i Annę za Bokiejem.

Enc. Org., XXII 440–41; Ukrainskaja Radjanska Enciklopedia, Kiev 1963 XII 427; Słown. Geogr. (Kijów, s. 79, Koresteszów, Pawołocz, Rużyn, Tworenicze, Werbówka); Boniecki, Poczet rodów, s. 286; Jabłonowski J., Tabulae Iabłonovianae, Norimbergae 1748, tabl. LXXIX (geneal. Rożyńskich); Kojałowicz, Compendium, s. 267; Niesiecki, VIII 169; Wolff, Kniaziowie lit.-rus., s. 415–17, 421 (geneal. Rożyńskich); – Golobuckij W., Zaporožskoe Kazačestvo, Kiev 1957 s. 4; Hruševs’kyj, Istorija, VII 88–9, 572; Novickij I. P., Knjazja Ružinskie, „Kievskaja Starina” R. 1: 1882 t. 2 s. 66; [Rolle J.] Dr Antoni J., Semen Nalewajko, w: tegoż, Opowiadania historyczne, Lw. 1887 s. 148; Viktorovskij G., Zapadno-russkie dvorjanskie familii, otpravšija ot pravoslavja v końce XVI i v XVII w., „Trudy Kijovskoj Duchovnoj Akademii” R. 52: 1911 (06) kn. 6 s. 259; – Arch. Jug. Zap. Rossii, cz. 1 t. 10 s. 482, 485, cz. III t. 1 s. 284–6, 297–9; Golubiev S. T., Drevnij pomiannik Kievo-piečerskej Lavry, Kiev 1868 s. 78; Krylovskij A., L’vovskoe Stauropigyalnoe bratstvo, Priloženija, Kiev 1904 s. 5; Letopis H. Hrabianki, Kiev 1854 s. 20–21; Letopis Samovidca o vojnach Bohdana Chmielnickago, Moskva 1846 s. 1–2; Letopis Samovidca po nowootkrytym spiskam s priloženiem trech malorossijskich kronik, Kiev 1878 s. 212, 329, 332; Maksimovič M. A., Sobranie sočinenij, Kiev 1876 I 299–301, 322; Petruševič A. S., Svodnaja galickorusskaja letopis s 1600 po 1700, L’viv 1874 s. 415; Staroženko A. V., Stefan Batorij i dnieprovskie Kozaki. Issledovanija, pamjatniki, dokumenti i zametki, Kiev 1904 s. 183; Źródła Dziej., XXI 20, 74; Žizn knjazia A. M. Kurbskago na Litvie i na Volyni, Kiev 1849 I 24, 49.

10/5. КН. МИХАЙЛО ИВАНОВИЧ РУЖИНСКИЙ (1561, † 1589),

ataman kozaków zaporoskich w l. 1585–8. Był synem Iwana, bratem Ostafieja (zob.). W literaturze bywa on utożsamiany bądź z Michałem Wasyliewiczem, który w r. 1569 opuścił Wołyń i osiadł w Koronie, bądź też z Michałem, synem Ostafieja dzierżawcą Rublewki w woj. kijowskim. Żaden z nich nie atamanił jednak Kozakom, stąd identyfikacje te należy uznać za błędne.

Михайло Іванович князь Ружинський (1545–1586). Печатка від 19.3.1553.

По данным переписи войска ВКЛ 1565 г. от Волынской земли князь Михайло Ружинский должен был ставить одного коня [РИБ т.33.- ст.419]. В росписи литовского войска 1567 г. записан по Волынской земле, выставлял 1 збройного с панциром и сагайдаком [РИБ т.33.- ст.1240]. В списке волынских дворян владимирского повета, присгавших в 1569 г. на люблинскую унию, упомянуто шесть лиц этого рода: к присяге явились лично Михайло и Дмитрий Ивановичи и заявили при этом, что брат их князь Григорий служит у князя Романа, воеводы брацлавского (т. е. Сангушка), и «держпт уряд его королевское милости в Речице», т. е. состоит там подстаростою или наместником, а другой брат, князь Остафий, служит черкасскому старосте князю Михаилу Вишневецкому и идет с ним къ королю в Люблин; князь же Стефан Ружинский заявил при присяге, что брат его кпязь Михайло на ту пору оседлости не имеет, всю часть свою заставил и поехал к приятелям в Польшу. Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wł. Semkowicz. Kra.ków, 1932. S. 327
18 грудня 1570 — зізнання возного Хацька Чувата Туличовського про вручення позовів до Володимирського земського суду князям Остафію, Григорію, Михайлові та Дмитрові Ружинським за скаргою Стефана Ружинського, його сестри Огафії та її чоловіка Станіслава Даменського про належну їм частину спадкового маєтку в с. Городельці [Актова книга Володимирського гродського уряду 1570 г., ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353].

W r. 1561 wraz z braćmi R. pozwał kniazia Aleksandra Sanguszkę Koszyrskiego o zagarnięcie majątku Podłokuszskiego. W r. 1565 był obecny na popisie wojska lit. w ramach służby ziemskiej wołyńskiej, wystawiając jednego konia (Raków – 15 VII 1565). Także jednego konia «po husarsku» wystawił na popisie wojska lit. na wyprawę radoszkowicką (23 IX 1567). W dn. 16–18 VI 1569 wraz z bratem Dymitrem był na sejmiku we Włodzimierzu, gdzie szlachta wołyńska składała przysięgę po włączeniu Wołynia do Korony. Uczynił to także R. imieniem pozostałych braci nieobecnych we Włodzimierzu tj. Hrehorego i Ostafieja. W dn. 28 II 1570 wraz z m. in. podkomorzym włodzimierskim Aleksandrem Siemaszką był gwarantem sporządzonego spisu włości monasteru żydyczyńskiego po śmierci archimandryty Jony. R. uczestniczył także w pogrzebie kniazia Lwa Sanguszki Koszyrskiego w monasterze mieleckim 18 II 1571, będąc jednocześnie świadkiem transakcji pomiędzy Hanną Romanówną Lubecką, księżną Pawłowa Sokolińską, a opiekunami jej wnuka Hrehorego Sanguszki, któremu zwróciła w posiadanie dobra koszyrskie, na których miała zapewnione dożywocie.

Wkrótce widzimy R‑ego na Zaporożu, gdzie został niebawem atamanem Niżowców. Wg części przekazów R. miał ruszyć na Zaporoże dopiero w r. 1575, po stracie żony, wziętej w jasyr przez ordę, ale podania te tyczyły jego bratanka Bohdana (zob.). Wiemy, iż Stefan Batory uniwersałem ze Lwowa (16 IX 1578) przekazał komendę nad Kozakami rejestrowymi Janowi Oryszowskiemu, który tytułował się «porucznikiem niżowego wojska zaporoskiego» i miał podlegać władzy zwierzchniej Michała Wiśniowieckiego, star. czerkaskiego. Kniaź R. mógł zająć jego miejsce, gdy tenże w r. 1580 został senatorem, obejmując kaszt. bracławską. Nie wiemy jednakże, czy władzy R‑ego podlegali oprócz Kozaków niżowych także rejestrowi, gdyż jeszcze w r. 1585 J. Oryszowski wyprawił się na czele Zaporożców 2‑krotnie na tatarskie ułusy. W r. 1584 po spaleniu przez nich Oczakowa wysłał Batory do nich swego komisarza, szlachcica Głębockiego, którego Kozacy nie tylko nie usłuchali, ale uwięzili, a następnie utopili w nurtach Dniepru. R. aby odsunąć od siebie wszelkie podejrzenia o współudział w tej zbrodni rozpoczął energiczne śledztwo. W listopadzie 1585 przysłał przez swoich posłańców Oleksę Orła i Wojciecha Miasopusta jedenastu «okowanych» Kozaków winnych śmierci posłańca królewskiego. Miano ich osadzić w zamku kijowskim, lecz nie zgodził się na to namiestnik woj. kijowskiego Mateusz ze Zbaraża Woroniecki, odsyłając ich do magistratu. Mieszczanie także wzbraniali się przyjąć jeńców dostarczonych przez R‑ego, w obawie przed późniejszą zemstą Kozaków. R. w dn. 7 II 1588 był obecny ze swymi Kozakami we Lwowie w trakcie uroczystych obchodów koronacji Zygmunta III Wazy. Kozacy «zgodnie obyczajem swym strzelbą tego tryumphu aż do południa pomagali». R. wraz z księciem Konstantym Wasylem Ostrogskim mieli bowiem zaciągnąć 1700 Kozaków niżowych «dla rozruchu w Koronie polskiej z strony najazdu potężnego arcyksięcia Maksymiliana», chcąc iść na pomoc Zygmuntowi III. Akcja okazała się zbyteczna wobec rozbicia Maksymiliana pod Byczyną i zaciągniętych Kozaków wkrótce rozpuszczono.

Wraz ze swym bratankiem Kirykiem (zob.) miał R. duży wpływ na Niżowców i tym należy tłumaczyć ich kontakty z carem Fiodorem, który początkowo zainteresowany w wyprawie Zaporożców w głąb Krymu wysłał do kniaziów Rożyńskich posłów Lichariewa i Chruszczowa z obietnicami nagrody i znacznej pomocy w sprzęcie wojennym. Wkrótce po śmierci Islam Gereja państwo moskiewskie opowiedziało się za Ghazi Gerejem i wstrzymało planowaną wyprawę kozacką, sądząc, iż uda się skierować ordę przeciwko Rzpltej. Kozacy wyprawili się jednak w kierunku forteczek dnieprowych pozostających w rękach Turcji. Odwetem była wyprawa ordy w r. 1589, zakończona rozgromieniem jednego z czambułów tatarskich pod Oryninem właśnie przez jednego z Rożyńskich. Wg tradycji miał to być Michał, ataman Kozaków niżowych, choć możliwe, iż był to Kiryk, gdyż obaj działali wówczas aktywnie na Zaporożu. Zmarł ok. r. 1589.

Владел w pow. łuckim na Wołyniu dobra: Rużyn, Tworenicze (Tworynicze), Jałowicze i Orsyn (Worszyn, Worsuń).

Михайло Іванович князь Ружинський (1545–1586). Печатка від 18.2.1571.

Його жена, кнж. Ганна Кропотка Яловицька i чотирi її сестри стали спадкоємцями останнього князя Кропотки/Крокотки. Iз колишніх маєтків князів Кропотків сплачував податки: у 1577–1578 рр. – Дмитро Долматович із частин Яловичів і Ворсина (з 4 димів – по 10 гр. і 2 огродників – по 4 гр.), Григорій Данилевич – із частини Яловичів (з 7 димів – по 10 гр. і 3 огродників – по 2 гр.) та князь Михайло Ружинський Його частку визначити складно, оскільки він сплачував поборове також з інших маєтностей (Źródła dziejowe. – T.XIX. – S.52,S.59,S.60). В 1578 р. відбувся вічистий акт поділу маєтку Яловичі між князем Михайлом Ружинським, Василем Привередовським, Стефаном Федоровичем Ру сином і їх дружинами, доньками покійного князя Якова Кропотки-Єловицького, та паном Дмитром Долматом Ісайковським [Акт спершу облятований до луцьких ґродських книг, а вже витяг із них вписано в луцькі земські книги; впис №29 (ЛННБ. – Відділ рукописів. – Ф.46. – Тека XXXVI. – №7401. – Арк.111)]. . Частина з них у 1583 р. сплачують поборове з маєтків: князь М. Ружинський, Дмитро Ісайковський і Стефан Русин – з частин Яловичів і Ворсина, а пан Василь Павлович від імені свого брата Г.Данилевича – з Чеконі і частини Яловичів [Źródła dziejowe. – T.XIX. – S.95, 103, 105, 110]. Згодом, 6 листопада 1593 р., возний уводив уже нащадків (онуків по доньках — синів і доньок Г.Данилевича, князя М.Ружинського, В.Привередовського і С.Русина Берестецького) князя Якова Крокотки-Єловицького у володіння землями і підданими у селах Яловицької маєтності (Яловичі, Ворсин, Котелев, Чеконь) [ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXII. — №5086 (випис із: «Луцкие земские записовые и декретовые книги №2076, л.667, ак.1519»).]. У 1597 р. відбулося розмежування ґрунтів між маєтками Яловичі, Ворсин та урочищем Котелевим [ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.5], а через понад 20 років, у січні 1621 р., у луцькі земські книги було вписано акт поділу Яловичів, Чеконі, Ворсина і Котелева між власниками «Єловицьких часток», нащадками князя Якова Кропотки-Єловицького [ЛННБ. — Відділ рукописів. — Ф.46. — Тека XIII. — №1143, запис №100]. Цiкава iсторiя загибелi архіву князiв Крокоток ще в XVI ст., уже невдовзі після смерті останнього чоловічого представника роду. Зокрема, згадані вище чотири королівські листи та «граничний лист» вдова Якова Крокотки за свого життя передала на зберігання – в окованій залізом скриньці (в ній також перебували й інші папери, що стосувалися маєтку Яловичі) – своєму братові Дмитру Козинському. Той сховав їх, не повідомивши про це нікому, разом зі своїми документами у селі Терешові, своєму маєтку в Луцькому повіті. Уже після його смерті, коли в 1577 р. (у Великий піст) війська кримського хана напали на Поділля та Волинь, татари вдерлися до Терешовського двору, розграбували й знищили його. Така ж доля спіткала й документи – очевидно, шукаючи коштовності, нападники розбили згадану скриньку, листи з неї пороздирали і порозкидали, повідривали від них печатки. Скриньку із залишками документів спадкоємцям князя Я.Кропотки вдалося відшукати у Семена Козинського лише через рік. 15 серпня 1578 р. зяті Я.Кропотки (князь Михайло Ружинський, Григорій Данилевич, Василь Привередовський і Семен Федорович Русин Берестецький) з’явилися до луцького ґродського уряду й розповіли про долю документів князів Кропотків. Також вони пред’явили розбиту скриньку та збережені акти і просили оглянути їх та вписати (разом зі своєю розповіддю) до актових книг. Уряд повністю задовольнив бажання прохачів, яке, зрештою, і не могло викликати якихось труднощів: один із заявників, Г.Данилевич, на той час був луцьким ґродським суддею [АЮЗР. – Ч.VIII. – Т.IV. –№XIII. – С.104–111; ЛННБ. – Відділ рукописів. – Ф.46. – Тека XXXVI. – №7401. – Арк.86–87.].

Сфрагистичні пам’ятки:
1. Печатка князя Михайла Івановича Ружинського від 19.3.1553. В полі печатки турнірний щит, на якому знак у вигляді подвійної перехрещеної на долішніх кінцях стріли в стовп; згори напис: МИХ. Кругла, розмір 14 мм. Джерела:
ANK, AS, Teka VIІІ, Plik 8; Plik 9. 19.3.1553. Інф. Олег Однороженко
2. Печатка князя Михайла Івановича Ружинського від 18.2.1571: В полі печатки ренесансовий щит, на якому знак у вигляді подвійної перехрещеної на кінцях стріли в стовп; згори літери: МR. Овальна, розмір 14х12 мм. Джерела: ANK, AS, Teka ХІІ, Plik 64. 18.2.1571.

ЖЕНА: (ранее 1568) КНЖ. ГАННА ЯЦКОВНА КРОПОТКА ЯЛОВИЦЬКА (1568,1578), донька Якова Васильовича Крокотки i Овдотiї Олехновни Козинської. Дети: Ян, Иван, Петр, Овдотья.

Enc. Org., XXII 440–3; Enc. Wojsk., VII 287 (w obu pomylony z Kirykicm); Encyklopedičeskij Slovar’, S. Pet. 1899 XXVII s. 250 (jako Michał Ostafijewicz Rożyński); Ukrainskaja Radjanska Enciklopedija, Kiev 1963 XII 427 (jako Michał Ostafijowicz Rożyński); Słown. Geogr. (Kotelnia, błędnie R. jako właściciel Kotelni od r. 1581, Rużyn, Tworenicze, Worsuń); Boniecki, Poczet rodów, 280; Jabłonowski J., Tabulae Jabłonovianae, Norimbergae 1748, tabl. LXXIX (geneal. Rożyńskich); Kojałowicz Compendium, s. 200–7; Niesiecki, VIII 169; Uruski, XV 288; Święcki, Historyczne pamiątki, II 35; Wolff, Kniaziowie lit.-rus., s. 415, 421 (tabl. geneal. Rożyńskich); – Hruševs’kyj, Istorija, VII 167–9, 284; Jabłonowski A., Historia Rusi Południowej do upadku Rzeczypospolitej, Kr. 1912 s. 207; Jarosz W., „Legenda batoriańska”, krytyczny szkic z dziejów Zaporoża, „Kwart. Hist.” T. 17: 1903 s. 605, 610; Jasienica P., Rzeczpospolita obojga narodów, W. 1982 I 223; Kripjakevič I., Gnatevič B., Istoria ukraïns’kogo vijs’ka, L’viv 1930 s. 178; Kuliš P. A., Istorija vossoedinenija Rusi, S. Pet. 1874 II 134–5; Novickij I. P., Knjazja Ružinskie, „Kievskaja Starina” R. 1: 1882 t. 2 s. 67–8 (Michał Ostafijewicz Rożyński); [Rolle J.] Dr Antoni J., Semen Nalewajko, w: tenże, Opowiadania historyczne, Lw. 1887 s. 148 (Michał Ostafijewicz Rożyński); Serczyk W., Na dalekiej Ukrainie, Kr. 1986, s. 80, 81, 93; Solov’ev S., Istorija Rossii s drevnejšich vremen, kn. 4, t. 7, Moskva 1900 s. 260; Zubrzycki D., Kronika miasta Lwowa, Lw. 1844 s. 213; – Akta Unii, s. 326–7; Arch. Jugo-Zap. Rossii, cz. 1 s. 218, cz. 3 s. 15–18, 170–174, cz. 6 s. 313–37, cz. 7 s. 35, 218; Arch. Sanguszków, VII 393; Grabowski M., Przeździecki A., Źródła do dziejów polskich wydane, Wil. 1843 I 66–7; Letopis Samovidca po nowootkrytym spiskam s priloženiem trech malorossijskich chronik, Kiev 1878 s. 329, 332: Maksimovič M. A., Sobranie sočinenij, Kiev 1876 I 242, 287–8, 300–1, 317; Pamjatniki izdannye Kommissieju dlja razbora drevnich aktov, Kiev 1859 s. 23, 41, 110; Rus. Ist. Biblioteka, XXXIII 419, 1240; Źródła Dziej., XIX 10, 60, 95, 125, XXII 425; Žizń knjazja A.M. Kurbskago w Litve i na Wolyni, Kiev 1849 I 20, 23, 24.

11/5. КН. ДМИТРИЙ ИВАНОВИЧ РУЖИНСКИЙ (1567,1596),

полковник отряда кн. Сангушко в походе против Москвы 1567 г., при гетмане Григории Ходкевиче, и участвовал в битвахъ при Чашнигсяхъ и Иванях [Nіsіескі, Коrоnа Розка, т. III пзд. (17і0), стр. 898.]

Дмитро Іванович князь Ружинський (1545 – після 1583). Печатка від 1569 р.

В списке волынских дворян владимирского повета, присягавших в 1569 г. на люблинскую унию, упомянуто шесть лиц этого рода: к присяге явились лично Михайло и Дмитрий Ивановичи и заявили при этом, что брат их князь Григорий служит у князя Романа, воеводы брацлавского (т. е. Сангушка), и «держит уряд его королевское милости в Речице», т. е. состоит там подстаростою или наместником, а другой брат, князь Остафий, служит черкасскому старосте князю Михаилу Вишневецкому и идет с ним к королю в Люблин; князь же Стефан Ружинский заявил при присяге, что брат его кпязь Михайло на ту пору оседлости не имеет, всю часть свою заставил и поехал к приятелям в Польшу. Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wł. Semkowicz. Kra.ków, 1932. S. 327

В январе 1570 был свидетелем заставы Иваном Ваньковичем Шелвовским части имения половины Шелвова княгини Миколаевои Збаражскои, старостиной кремянецкой, Анне Деспотовне [ЦДІАК України, ф. 28, он. 1, спр. 6, арк. 5 зв.-б зв.] 18 грудня 1570 возний Хацько Чувата Туличовський зiзнався про вручення позовів до Володимирського земського суду князям Остафію, Григорію, Михайлові та Дмитрові Ружинським за скаргою Стефана Ружинського, його сестри Огафії та її чоловіка Станіслава Даменського про належну їм частину спадкового маєтку в с. Городельці [Актова книга Володимирського гродського уряду 1570 г., ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353].

22 квітня 1593 р. был свидетелем вместе с другими шляхтичами огляду наслідків пожежі луцьким возним Федором Свиридовського в селі Гнідава Федора Тереховичя, де були знищені вогнем будинки, загибли люди та згорілі королівські листи гнідавським підданим на певні привілеї [ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, снр. 43, арк. 360–361.]. Від 25 квітня 1596 р. маємо віновий запис Филипа Богдановича Круневича своїй дружині, дочці князя Дмитра Ружинського – Олені. [ЦДІАК України, ф. 26, оп. 1, спр. 11, арк. 244–245].

Сфрагистичні пам’ятки: Печатка князя Дмитра Івановича Ружинського від 1569 р. В полі печатки ренесансовий щит, на якому знак у вигляді подвійної перехрещеної на кінцях стріли в стовп; згори літери: DR.; овальна, розмір 15х12 мм. Джерела: ЦДІАК, ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 261. 1569 р. Інф. Олег Однороженко

ЖЕНА: СОФИЯ ПЕТРОВНА ХОМЯК СМОРДОВСКАЯ, дочь Петра Івановича Хом’яка. Дети:

12/5. КЖ. АВДОТЬЯ ИВАНОВНА

8 грудня 1570 г. — запис визнаного листа Богдана Клюського Іванові Вориському та його дружині Овдоті з Ружинських Вориській на оренду належної йому третьої частини маєтку с. Клюськ. [Актова книга Володимирського гродського уряду 1570 г., ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 5, арк. 375–377 зв.; док. 350].
1571 г., апр. 8. купчая запись, данная Екатериною Васильевною Поковской, ур. кн. Ружинской, Ивану Ворищскому на всю часть имения Роговицкого, полученною ее в наследство от отца и по разделу с сестрами, а также на те имения, которые ей могут достаться по наследству [АЮЗР ч.8 т.4]
1 травня 1574 — продажний запис на Роговицький маєток, проданий Іваном Вористським Григорію Івановичу Ружинському. [Волинські грамоти XVI ст. / Упорядники В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко, 1995. — с.171.].

МУЖ: ИВАН ДАНИЛОВИЧ СТЕРЛО ВОРИСЬКИЙ.

13/6. КЖ. МАРИЯ (МАРФА,МАРИНА) ВАСИЛЬЕВНА († 1581)

Замуж вышла до 1571. Федор Войнич утверждал, что мать воспитала одного из сыновей, Михайла, «неналежне», науськивая его против родного отца. Это, однако, не помешало Михайлу убить двоюродного брата своей матери, кн. Михайла Федоровича, когда у того возник конфликт с его отцом [ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 8, док. 245].
По данным переписи войска ВКЛ 1565 г. от Волынской земли Федор Войнич должен был ставить четыре коня, при нем же один конь от Василисы Ружинской [РИБ т.33.- ст.419]; по переписи 1567 г. — четыре коня по гусарски, а с имения Ружина одного коня по козацки с сагайдаком и рогатиной [РИБ т.33.- ст.1239].
18 липня 1569 зізнання возного Хацька Чувата Туличовського про огляд ружинського урядника Федора Войнича Єська, пораненого кн. Михайлом Ружинським. [ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 4.Арк. 176 зв., 177; док. 213.]

МУЖ: ФЕДОР ВОЙНИЧ БОГОВИТИН КОЗЕРАДСЬКИЙ. Дети: Михаил, Павел, Федор и Елена.

14/6. КЖ. КАТЕРИНА ВАСИЛЬЕВНА (1566,1577)

Жалоба княгини Настасьи Ружинской о том, что дочь ее княжна Катерина самовольно, без ведома матери, вышла замуж за «неякого» Яна Панковского и вместе с ним отняла у жалобщицы имение в с. Роговичах. 1566 года, июля 15 [Архив Юго-Западной России,Ч. 8. Т. 3: Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-Западной Руси в ХVI-XVІІ вв. — 1909. — 120, 708, XXX с.].
16 січня 1568 скарга земянина Яна Поковського на кн. Стефана Ружинського про збройний наїзд на Роговицький двір [ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1,спр. 3 – Арк. 6 зв.; док. 7.]. 3 березня зізнання возного Тихна Оранського про огляд Яна Паньковського, пораненого кн. Стефаном Ружинським.[ ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1,спр. 3– Арк. 23 зв.; док. 40.]. 3 березня зізнання возного Тихна Оранського про огляд двору Яна Паньковського в с. Роговичах і пораненого слуги Томка Горичовського після наїзду кн. Стефана Ружинького. ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1,спр. 3– Арк. 23 зв., 24; док. 41.]. 3 лютого 1569 Скарга кн. Степана Ружинського на Яна Паковського про напад на нього, побиття й поранення його та слуг. Зізнання возного Юхна Оранського [ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 4 Арк. 31, 31 зв.; док. 41.]. 3 Березня 1570 Скарга Катерини з Ружинських Поковської на кн. Степана Ружинського про вбивство її тивуна Лавріна Купчича в с. Роговичах (у котрого були ключі “ото всєго схованя”). Зізнання вижа замкового слуги Грицька Золотого.[ЦДІАК України –ф. 28, оп. 1, спр. 5 – Арк. 25 зв., 26; док. 30]. Березня 29. Зізнання возного Тихна Оранського про вручення позовів до Володимирського земського суду кн. Степану Ружинському щодо наїзду на двір Яна Поковського в с. Роговичах. ЦДІАК України –ф. 28, оп. 1, спр. 5 – Арк. 62, 62 зв.; док. 59. Травня 7. Скарга Матиса, роговицького урядника Яна Поковського та його дружини Катерини на кн. Степана Ружинського про “отповєди и похвалки”, що призвели до втечі трьох родин підданих із с. Роговичів. ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 5 – Арк. 114 зв.; док. 108. Липня 21. Зізнання возного Івана Літинського про освідчення ним ярмолівських сіножатей і поля, викошених Яном Поковським в маєтку кн. Стефана Ружинського в с. Роговичах. – Арк. 181; док. 185.
1571 г., апр. 8. купчая запись, данная Екатериною Васильевною Поковской, ур. кн. Ружинской, Ивану Ворищскому на всю часть имения Роговицкого, полученною ее в наследство от отца и по разделу с сестрами, а также на те имения, которые ей могут достаться по наследству [АЮЗР ч.8 т.4].
Дарчий лист Катерини Василівни Ружинської на всю частину свого спадщинного маєтку в Ружині, даровану її чоловікові Василеві Яковицькому. 12 жовтня 1574.Дарчий запис Катерини Василівни Ружинської на суму грошей, даровану її чоловікові Василю Яковицькому. 12 жовтня 1574 . . . .. [Волинські грамоти XVI ст. / Упорядники В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко, 1995. — с.175, 176.].
17 січня 1577 р. князівна Катерина Василівна Ружинська записала чоловікові Василю Яковицькому всю частину свого спадщинного маєтку в Ружині: «сама доброволнε и з добрым розмыслом своим ... всю част имεнz моεго ωтчизного в Ружине ... даю, дарую и сим листом моим на вεчност записую, ωтдалzючи ωт дεтεи моих, которыε εстлибых з ним мεла» [Волинські грамоти XVI ст. / упор. В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко. Київ: Наукова думка, 1995. , c. 175]. При цьому вираз «не будучи ни ωт кого ничим примушона ани намовεна, ωдно сама доброволнε», як правило, вносився якраз на вимогу чоловіка, який побоювався претензій з боку родичів дружини, бо в разі її смерті, не маючи юридично зафіксованої «даровизни», мав повернути внесення жінки її батькам або родичам.

МУЖ 1‑Й: ЯН ПОКОВСКИЙ (†1571), земянин, слуга п. Станислава Граевского.

МУЖ 2‑Й: ВАСИЛИЙ-ЯСЬКО ЯНОВИЧ ЯКОВЛЕВИЧ ЯКОВИЦКИЙ (†15.III.1582)

15/6. КЖ. ВАСИЛИСА ВАСИЛЬЕВНА (1565,1584)

По данным переписи войска ВКЛ 1565 г. от Волынской земли Федор Войнич должен был ставить четыре коня, при нем же один конь от Василисы Ружинской [РИБ т.33.- ст.419].
Коли польський король Жигмонт Август наказав українській і литовській шляхті присягати на унію Литовського князівства з Польщею, то на Волині разом із зем’янами присягало й чимало зем’янок – тих, що сиділи на “вдовинім стільці” і володіли маєтностями13. За себе і своїх нащадків складали присягу Василиса – княжна Ружинська, княгиня Катерина Скорупинська, пані Михайлова Козинська, каштелянова Луцька.

За реєстром 1583 р. Дєм«ян Мокренський платить з частини маєтку Роговичу Володимирському повіті [Zrodla dziejowe. — T.IX. — С.117.].
Навесні 1584 року Станіслав Молинський, його дружина Мар’я Яковицька і її сини Федор й Іван Стефановичи Ружинскькi посягали на маєток подружжя Дем’яна Мокренського і князівни Василиси Ружинської. Виглядає так, ніби маєток справді був спірною власністю, бо скаржники апелювали у позові до листа заруки, тобто права володіння, затвердженого урядом. Цей аргумент, на думку нападників, не мав переконливої сили. Запомігшись підтримкою синів та значної кількості слуг-челяді, войовнича Мар’я прийшла до двору Д. Мокренського. Цікава деталь – пані наказала принести на подвір’я тушу вбитого вепра і покласти те м’ясо на столі перед льохом («принесли з собою стерво вепровое на носилахъ, котороє стеръво... на столе под холодникомъ положили»). Одіозні дії жінки супроводжувалися словесними образами. Пані Яковицька, закликаючи господиню маєтку до розмови, волала: «Курво старая, выиди сюды!». Тим часом сини помагали матусі погрозливими словами: «Вамъ уши и губы обрежемъ!...». Суголосно з господарями діяли і слуги. За словами скаржників, три десятки челядників ходили біля вікон, задерши на голови подоли кошуль-сорочок, і «задки» показували! Той напад на маєток успіху розбійникам не приніс. Вони ще декілька разів поривалися чинити шкоди княжої родині, тому справа й потрапила до судових актів [ЦДІАК України, ф. 28, он. 1, спр. 17, арк. 129 зв.-131зв.].

МУЖ 1‑Й: ИВАН ОХЛОПОВСЬКИЙ. Дети: Василий, Раина.

МУЖ 2‑Й: ДЕМЬЯН МОКРЕНСКИЙ. Дети: Дмитрий.

16/6. КНЖ. НАСТАСИЯ ВАСИЛЬЕВНА РУЖИНСКАЯ († до 1571)

дожила до совершеннолетия, однако умерла в молодом возрасте до 1571 г. незамужней, сёстры делили наследство без нее [ЦДIАК, ф.28 о.1 д.7 док.109а]. Единственное упоминание про Настасию касается продажи ней дворища в с. Ружин мужу своей сёстры Федору Боговитину [ЦДIАК, ф.28 оп.1 д.52 док.983].

17/7. КН. СТЕФАН ФЕДОРОВИЧ (1545,† 22.V.1578),

дворянин владимирского повета (1569), сын кн. Федора Михайловича Ружинского.
В ревізії Луцького замку 1545 зарахован ревізором до княжат-повітників [Україна і Литва в ХІV–ХVІ століттях. Політико-правові та соціально-економічні аспекти. –С. 142.]. В переписи литовского войска 1567 г. записан по Волынской земле, выставлял 1 коня с кафтаном, сагайдаком и саблей [РИБ т.33.- ст.1242].

Стефан Васильович князь Ружинський (1545–1577). Печатка від 1576 р.

В списке волынских дворян владимирского повета, приставших в 1569 г. на люблинскую унию, упомянуто шесть лиц этого рода: к присяге явились лично Михайло и Дмитрий Ивановичи и заявили при этом, что брат их князь Григорий служит у князя Романа, воеводы брацлавского (т. е. Сангушка), и «держит уряд его королевское милости в Речице», т. е. состоит там подстаростою или наместником, а другой брат, князь Остафий, служит черкасскому старосте князю Михаилу Вишневецкому и идет с ним к королю в Люблин; князь же Стефан Ружинский заявил при присяге, что брат его кпязь Михайло на ту пору оседлости не имеет, всю часть свою заставил и поехал к приятелям в Польшу. Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wł. Semkowicz. Kraków, 1932. S. 327].

16 січня 1568 скарга земянина Яна Поковського на кн. Стефана Ружинського про збройний наїзд на Роговицький двір [ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1,спр. 3 – Арк. 6 зв.; док. 7.]. 3 березня зізнання возного Тихна Оранського про огляд Яна Паньковського, пораненого кн. Стефаном Ружинським.[ ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1,спр. 3– Арк. 23 зв.; док. 40.]. 3 березня зізнання возного Тихна Оранського про огляд двору Яна Паньковського в с. Роговичах і пораненого слуги Томка Горичовського після наїзду кн. Стефана Ружинького. ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1,спр. 3– Арк. 23 зв., 24; док. 41.]. 26 Липня 1568 зізнання возного Хацька Чувата Туличовського про огляд пошкоджених Романом Марковським границь Шельвівського, Роговицького і Заєчицького грунтів кн. Степана Ружинського та вручення Марковському позову до Володимирського гродського суду. [ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1,спр. 3.– Арк. 94, 94 зв.; док. 152.].

3 лютого 1569 Скарга кн. Степана Ружинського на Яна Паковського про напад на нього, побиття й поранення його та слуг. Зізнання возного Юхна Оранського [ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 4 Арк. 31, 31 зв.; док. 41.]. 3 Березня 1570 Скарга Катерини з Ружинських Поковської на кн. Степана Ружинського про вбивство її тивуна Лавріна Купчича в с. Роговичах (у котрого були ключі “ото всєго схованя”). Зізнання вижа замкового слуги Грицька Золотого.[ЦДІАК України –ф. 28, оп. 1, спр. 5 – Арк. 25 зв., 26; док. 30]. Березня 29. Зізнання возного Тихна Оранського про вручення позовів до Володимирського земського суду кн. Степану Ружинському щодо наїзду на двір Яна Поковського в с. Роговичах. ЦДІАК України –ф. 28, оп. 1, спр. 5 – Арк. 62, 62 зв.; док. 59. Травня 7. Скарга Матиса, роговицького урядника Яна Поковського та його дружини Лютого 3. Скарга кн. Степана Ружинського на Яна Паковського про напад на нього, побиття й поранення його та слуг. Зізнання возного Юхна Оранського. – Арк. 31, 31 зв.; док. 41.Катерини на кн. Степана Ружинського про “отповєди и похвалки”, що призвели до втечі трьох родин підданих із с. Роговичів. [ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 5 – Арк. 114 зв.; док. 108.] Липня 3. Скарга володимирської підстаростиної Овдоті Шельвовської на кн. Стефана Ружинського про наїзд на дім підданої Марії Лаврінової в маєтку її чоловіка с. Волиці, побиття її, пошкодження кросен, полотна та прядива. – Арк. 166 зв., 167; док. Липня 21. Зізнання возного Івана Літинського про освідчення ним ярмолівських сіножатей і поля, викошених Яном Поковським в маєтку кн. Стефана Ружинського в с. Роговичах. – Арк. 181; док. 185.

18 грудня 1570 — зізнання возного Хацька Чувата Туличовського про вручення позовів до Володимирського земського суду князям Остафію, Григорію, Михайлові та Дмитрові Ружинським за скаргою Стефана Ружинського, його сестри Огафії та її чоловіка Станіслава Даменського про належну їм частину спадкового маєтку в с. Городельці [Актова книга Володимирського гродського уряду 1570 г., ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353].

Умер 22 мая 1578 и своим тестаментом все имущество оставил жене и детям. Опекунами своей семьи он назначил ловчего Холмского Мартина Уграевского, князя Михаила Ивановича Ружинского, Александра Ворону и Ивана Яковицкого. Марина Васильевна после смерти мужа прожила ещё очень долго — не менее 43 лет. Воспитала троих детей и ещё раз вышла замуж. Она пережила своего сына Федора и дочку Марину.

Навесні 1584 року Станіслав Молинський, його дружина Мар’я Гаврилівна Яковицька і ее сини князья Федор й Іван посягали на маєток подружжя Дем’яна Мокренського і князівни Василиси Ружинської. Виглядає так, ніби маєток справді був спірною власністю, бо скаржники апелювали у позові до листа заруки, тобто права володіння, затвердженого урядом. Цей аргумент, на думку нападників, не мав переконливої сили. Запомігшись підтримкою синів та значної кількості слуг-челяді, войовнича Мар’я прийшла до двору Д. Мокренського. Цікава деталь – пані наказала принести на подвір’я тушу вбитого вепра і покласти те м’ясо на столі перед льохом («принесли з собою стерво вепровое на носилахъ, котороє стеръво... на столе под холодникомъ положили»). Одіозні дії жінки супроводжувалися словесними образами. Пані Яковицька, закликаючи господиню маєтку до розмови, волала: «Курво старая, выиди сюды!». Тим часом сини помагали матусі погрозливими словами: «Вамъ уши и губы обрежемъ!...». Суголосно з господарями діяли і слуги. За словами скаржників, три десятки челядників ходили біля вікон, задерши на голови подоли кошуль-сорочок, і «задки» показували! Той напад на маєток успіху розбійникам не приніс. Вони ще декілька разів поривалися чинити шкоди княжої родині, тому справа й потрапила до судових актів. Последний раз упоминается со вторым мужем в 1621 г. 152

Сфрагистичні пам’ятки: Печатка князя Стефана Федоровича Ружинського від від 1576 р. В полі печатки ренесансовий щит, на якому знак у вигляді подвійної перехрещеної на кінцях стріли в стовп; згори літери: SR. овальна, розмір 15х13 мм. Джерела: ЦДІАК, ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 685. 1576 р.Інф. Олег Однорожен ко

ЖЕНА 1‑Я: НАСТАСИЯ БОГУШЕВНА ОЛЕВСКАЯ (ее 2‑й брак, 1‑й брак — Григорій Черневський, з яким мала трьох дітей). 16 Дети: Федор.

ЖЕНА 2‑Я: (1567, С. БАБИЧИ) МАРИНА ВАСИЛЬЕВНА ЯНЧИНСКАЯ (1567,1621), дочь Гаврилы и Марины Васильевны з Янчинських. (1‑й брак — Гаврило Яковицький; 3‑й брак — Станислав Молинський). У цьому шлюбі народилися сини Федір та Іван, а також дочка Марина. 17 Заставний лист Гаврилової Яковицької Марини Василівни Янчинського, Івана та Петра Гавриловичів Яковицьких, за яким названі особи, позичивши у Данила Карповича Попеля суму грошей, віддали йому в заставу Яковицький маєток до сплати грошового боргу. 9 листопада 1576 . . . 209 [Волинські грамоти XVI ст. / Упорядники В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко, 1995. — с.209.].

19/7. КН. МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ (1567, † I.1577)

дворянин владимирского повета, сын кн. Федора Михайловича Ружинского.
В списке волынских дворян владимирского повета, присгавших в 1569 г. на люблинскую унию, упомянуто шесть лиц этого рода: к присяге явились лично Михайло и Дмитрий Ивановичи и заявили при этом, что брат их князь Григорий служит у князя Романа, воеводы брацлавского (т. е. Сангушка), и «держит уряд его королевское милости в Речице», т. е. состоит там подстаростою или наместником, а другой брат, князь Остафий, служит черкасскому старосте князю Михаилу Вишневецкому и идет с ним къ королю в Люблин; князь же Стефан Ружинский заявил при присяге, что брат его кпязь Михайло на ту пору оседлости не имеет, всю часть свою заставил и поехал к приятелям в Польшу. Akta Unji Polski z Litwą 1385–1791 / Wyd. St. Kutrzeba i Wł. Semkowicz. Kra.ków, 1932. S. 327.
Травня 2. 1569 Скарга Єська Карповича, ружинського урядника Федора Войнича, на кн. Михайла Ружинського про побиття й поранення. Зізнання возного Хацька Чувата Туличовського про огляд потерпілого. ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 4. – Арк. 81, 81 зв.; док. 121. Травня 2. Скарга Єська Карповича на підданих кн. Марії Ружинської про покрадення меду з вуликів та поламання щеп (“три грушовыхъ и одну яблоновую”) у його саду. Зізнання возного Хацька Чувата Туличовського про засвідчення збитків. ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 4– Арк. 81 зв., 82; док. 122. 18 липня 1569 зізнання возного Хацька Чувата Туличовського про огляд ружинського урядника Федора Войнича Єська, пораненого кн. Михайлом Ружинським. [ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 4.Арк. 176 зв., 177; док. 213.]
12 октября 1569 свидетель в заставний запис Лева Сангушковича Кошерського на маєток, даний в заставу Іванові Чапличу Шпановському до часу сплати його грошового боргу [Волинські грамоти XVI ст. / Упорядники В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко. — К.: Наукова думка, 1995. — 248 с. Пам’ятки української мови.].
4 жовтня 1570 Уступний запис Михайла Федоровича Ружинського його сестрі й зятю на частину спадщинного маєтку. Дарчий запис Марії Федорової Ружинської синові Михайлові на частину маєтку в Ружині. Розписка Михайла Федоровича Ружинського в тому, що він отримав від своєї матері у володіння частину маєтку в Ружині. 18 грудня 1570 — зізнання возного Хацька Чувата Туличовського про вручення позовів до Володимирського земського суду князям Остафію, Григорію, Михайлові та Дмитрові Ружинським за скаргою Стефана Ружинського, його сестри Огафії та її чоловіка Станіслава Даменського про належну їм частину спадкового маєтку в с. Городельці [Актова книга Володимирського гродського уряду 1570 г., ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353]. 18 грудня 1570 — зізнання возного Хацька Чувата Туличовського про вручення позовів до Володимирського земського суду кн. Марії Ружинській та її синові кн. Михайлу Ружинському і кн. Марині Ружинській за скаргою Станіслава Даменського та його дружини Огафії про посаг та віно. [Актова книга Володимирського гродського уряду 1570 г., ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 5, – Арк. 381, 381 зв.;док. 354.].

Дарчий запис на суму грошей на третину маєтку, яку Михайло Федорович Ружинський дарує своїй жінці. 22 березня 1575 . [Волинські грамоти XVI ст. / Упорядники В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко, 1995. — с.175, 176.]. 20 травня він вніс цей запис до судових книг, 18

Тестамент Михайла Федоровича Ружинського. 3 жовтня 1575 [Волинські грамоти XVI ст. / Упорядники В. Б. Задорожний, А. М. Матвієнко, 1995. — с.181.]. 11 січня 1577 р. князь Михайло Федорович Ружинський повідомляв у передсмертному тестаменті, що був «безвинне от Михайла Воинича Боговитиновича власшньїми руками єго зранєньш ...шкрутнє а шкодливе немилосердне», від чого він і помер (у цьому випадку смерть заподіяв свояк свояку). Михайло Войнич Боговитин Козерадський був рідним братом Федора Войнича Боговитина Козерадського, чоловіка стриєчної сестри кн. Михайла Федоровича Ружинського, князівни Марфи (Марії) Василівни Ружинської [Ворончук І. Родоводи волинської шляхти XVI — першої половини XVII ст. — С. 189, 282.]. Це сталося в домі Гапона, підданого князя Михайла Ружинського. Вбивство Ружинського стало кульмінацією тривалої суперечки між ним та батьком вбивці, Федором Боговитином. Розслідування справи тривало більше двох тижнів, після чого було поховано тіло небіжчика, яке від часу вбивства зберігалося в льоху.

Іван Балабан–Осекровський скаржився на дружину Раїну зі Стакорських про те, що вона разом зі своїми братами та приятелями вигнала його з маєтку Ружина. Ружин потрапив до рук Раїни зі Стакорських після смерті першого чоловіка кн. Михайла Ружинського (віновий запис від князя дружині на маєтках Ружині, Роговичах і Твоpиничах [ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спp. 9. – Аpк. 74 зв. –75 зв.] 22.03.1575 р. привласнила речі, які він уніс після весілля в її двір, і порушила шлюбну присягу, відмовившися з ним мешкати: «То пакъ, деи, малжонка моя, не ведати для которое причины, запомневши боязни Божое и присеги своеи, на малженство зо мною вчиненое, и срокгости права посполитого, взявши противку мене, малжонка своего, безвинъне есми з умыслу своего або з намови людское непрязни немилост и змовившися з братею своею и с приятелми своими, мене од оное всее маетности моее кгвалтовне выбила и отогнала, чим великии жал и оболжене и шкоду немалую мне вчинила» [ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 22. – Арк. 483 зв. –484.].
Чоловік послав до дружини своїх приятелів, щоб з’ясувати причину її вчинку та спонукати жінку визнати «неслушність» і «непристойність» своєї поведінки, віддати чоловікові майно та повернутися до подружнього життя згідно з присягою. Однак Раїна не лише відмовила, але й неучтиво повелася з посередниками. Прикметно, що чоловік не боїться виставити себе в очах загалую жертвою власної дружини. А перелік майна, які він уніс до подружньої власності, поділяється на дві частини, як і у випадку посагу нареченої, тобто готівка і речі, серед яких, окрім зброї, зустрічаємо тузин ложок, посуд, одяг, постіль, тобто традиційний асортимент жіночого майна [ЦДІАК України. – Ф. 25. – Оп. 1. – Арк. 483–484.].

Ж., NN, походження невідоме. Від неї у нього народилося двоє синів Іван та Федір. 19

ЖЕНА: РАИНА ФЕДОРОВНА СТАКОРСКАЯ (†1621). (2‑й брак — Іван Балабан–Осекровський; 3‑й брак — Мартин Ребелинський), дочь Федора Стакорського та Федори Самороківни (?) Хріновської. Подружжя мало трьох дітей — синів Олександра та Григорія, а також доньку Федору. Удова Регина-Марія прожила після смерті чоловіка досить довго — 46 років; за цей час вона виховала усіх п’ятьох дітей Ружинського ї ще двічі виходила заміж. Померла вона у 1621 році, 20 залишивши все майно братові Криштофу. 21

Гаврила Нецевич був одруженим двічі. В першому шлюбі, коли він саме отримав від короля зазначені вище ґрунти, його дружиною була Софія Богушівна [131], яку було вбито 3 липня 1602 р., при розбійному нападі на його дім ватаги ротмістра Симона Харлинського [132]. Ця родина не спромоглася мати по собі нащадків. Після смерті Софії, вже в досить солідному, близькому до 45 років віці, Гаврила одразу побрався вдруге, взявши за себе молоду (та багату!) Раїну Ребелинську [133]. Батьками цієї дружини були Мартін Ребелинський і Раїна-Марія Федорівна Стакоровська [134], яка в своєму першому шлюбі була за князем Михайлом Федоровичем Ружинським. Зазначимо, що в часи, коли дочка Раїна народилася, її багатому батькові, на правах отчизни, взагалі належала чи не половина великого села Ружино.

20/7. КН. АЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ († 1569)

не був одружений и помер до 1569.

18/7. КН. АБРАХАМ ФЕДОРОВИЧ († 1602)

скоріш за все, був наймолодшим з братів Федоровичів. Отримавши спадок по батькові й записавши з братами маєток у доживоття матері, він полишив свою нерухомість на догляд братам Михайлові і Стефанові й пішов служити у війську. Відбулося це ще до смерті матері, тобто до 1572 р. Під час походу «на Москву» князь Абрахам потрапив у полон. Потім згадував, що десять років прожив «на Украине». Після повернення додому не застав братів серед жнянх (Стефан помер у 1574 р.) Тим часом родичі встигли привласнити його маєток й не поспішали його повертати, хоча й за десять років наробили «шкоди» на 2000 злотих польських. Не віддавали родичі князю Абрахаму й спадку по його покійній матері. Цікаво, що князь Абрахам почав вимагати своє майно ме в 1580, а в 1602 р. 22 Жив у маєтку Роговичі; був двічі одружений. На жаль, ніяких відомостєй про його першу дружину ми не маємо. Другай раз, після 50-ти років, князь Абрахам одружився з Катериною Висоцькою-Духівною. 23 У цьому шлюбі народилися сини Григорій та Ян. Помер князь. Абрахам Ружинський на весні 1602 р., 24 маючи не менше 60 років. Його удома виховала обох дітей, ще раз вийшла заміж і померла десь у 20‑х роках ХVII ст. (до 1625 р.) 25

ЖЕНА 1‑Я: .....

ЖЕНА 2‑Я: КАТЕРИНА ВИСОЦКАЯ ДУХОВНА.

21/7. КЖ. АГАФИЯ ФЕДОРОВНА

була дружиною Станіслава Доменського ще до 1570 р. Виходячи заміж за нього, княжна так і не отримала обіцяний посаг у сумі 220 кіп литовських грошей. За ці гроші після смерті Агафії (до 1579 р.) почали судитися з братами Михайлом ї Стефаном Ружинськими її чоловік та діти Ян та Раїна. 26 Також 18 грудня 1570 — позивалися до Володимирського земського суду князі Остафій, Григорій, Михайло та Дмитро Ружинські за скаргою Стефана Ружинського, його сестри Огафії та її чоловіка Станіслава Даменського про належну їм частину спадкового маєтку в с. Городельці [Актова книга Володимирського гродського уряду 1570 г., ЦДІАК України – ф. 28, оп. 1, спр. 5,Арк. 380–380 зв.; док. 353]. Згодом Станіслав Доменський став позивати також князів Остафія та Кирика Ружинських, але невдовзі, наприкінці 1583 р., помер. 27

7 березня наступного року піддані і слуги князів наїхали на маєток Медвеже, яким володіла друга дружина небіжчика, згвалтували та вивезли з собою до с. Ружиин дочку Агафії, Раїну Доменську, 28 Після цього випадку справа повернення посагу була надовго призупинена (до 1605 р.), а Раїна вийшла заміж за Матяша Розчинова (?). Вона згадується востанис у 1620 р., коли її брат Як вже був небіжчиком, а судовий процес за 220 кіп литовських грошей ще тривав. 29
МУЖ: СТАНИСЛАВ ДАМЕНСЬКИЙ, служебник кн. Льва Сангушка Коширського.

V генерація

22/8. КН. АДАМ ГРИГОРЬЕВИЧ (1600,† 20.II./3.IV.1625)

записался в члены Львовского православного братства около 1600 года, потом проживал на Украине, у своего двоюроднаго племянника Романа, отдавшего ему в пользование имение Вчерашнее, принимал участие в его наездах на соседей, а потом ходил с ним же на Москву, к Тушинскому вору; возвратясь оттуда в 1610 г., он жил на Волыни, в Ружине, как видно из того, что еще в 1625 г. однажды здесь собирался копный суд на котором присутствовали все «паны» Ружинские, по жалобе крестьянина «урожоного князя Адама Ружинского» [Архив ЮЗР, ч. VI, т. I, стр. 350, 454].

23/8. КН. БОГУФАЛ ГРИГОРЬЕВИЧ (1578,1600)

24/8. КЖ. БОГУМИЛА ГРИГОРЬЕВНА

МУЖ: ПАВЛО КОНДРАТЬЕВ.

25/8. КЖ. МАРИНА ГРИГОРЬЕВНА

МУЖ: ТИМОФЕЙ ОРАНСЬКИЙ

26/8. КЖ. АННА ГРИГОРЬЕВНА (†до 1625)

МУЖ: ПАВЛО ЛИНЕВСЬКИЙ. Дети: Григорий, Стефан.

27/8. КЖ. ПОЛОНИЯ ГРИГОРЬЕВНА

Матвій Майко Мислинський, який дітям та дружині князівні Полонії Григорівні Ружинській призначив вісьмох опікунів, назвавши серед них швагрів, князів Дмитра Івановича і Кирика Ружинських та Павла Зилковського, а також Михайла Васильовича і Якима Тихновича Линевських, Андрія Черневського, Миколая Хрустицького і Яна Вербського [ЦДIАК, ф. 26, оп. 1, спр. 10, арк. 27 – 28 зв.].

МУЖ: МАТВЕЙ МАЙКО МИСЛИНСЬКИЙ.

28/9. КЖ. МАРИЯ ОСТАФЬЕВНА

МУЖ: ГОРДІЙ СУРИН.

30/9. КН. МИХАЙЛО ЕВСТАФЬЕВИЧ (1585,1588)

гетман, упом. въ Київський підвоєвода (1586–1587 рр.). гетманъ козацкій, упоминается е ъ этомъ званіп въ коіщѣ 1585 г.; года полтора спустя, весною 1587, мы встрѣчаемъ его на границахъ Волыня, жителемъ села Рублевки (теперь Врублевка новградволынскаго ѵ.), которое онъ арендовалъ у волынскаго воеводы, князя Януша Константиновича Острожскаго; отсюда онъ дѣладъ иногда паѣзды на сосѣдей, какъ напр, на село Ко.тодежную, съ участіемъ своихъ козаковъ (выписка изъ акта приведена выше), причемъ захватилъ силою двадцать четыре крестьянскихъ семьи со всѣмъ имуществоаъ п переселил! въ другое нмѣніе Острожскаго, Сапогово (имя это сохранилось только въ названіи рѣчки Сапоговки); скоро впрочемъ кн. Михайло поссорился со своимъ патрономъ, выселился въ насдѣдственную Наволочь, а отсюда даже наѣзжалъ на нмѣнія самого Острожскаго. Сь конца 1587 г., въ ыѣстныхъ актахъ мы его не встрѣчасмъ, а потому очень вѣроятно, что именно его слѣдуегь видѣть въ томъ гетманѣ Ружинскомъ, который былъ во Льновѣ съ козаками въ слѣдѵющемъ году [Опись ѴШ, .и. 114 иа об., 227 па об., 2В0. 303, — Архииъ ю.-з. Рос., ч. Ш, т. I, стр. 10.— ’7. VI, т. I, стр.170 —174,— ЗубрпцБІй, Хроника мѣсіа Львова, сгр. 213]. Въ томъ же самоыъ году, вмѣстѣ съ братомъ Кирикомъ, онъ оказывается и на Запорожьн. Царь Ѳедоръ Іоішновичъ писалъ тогда крымскому султану Казы-Гирею: «Прежде, какъ былъ на крымскомъ юртѣ Исламъ-Гирей, то мы послали рать свою большую иа Дойъ и Волгу, со многими воеводами а идти было имъ съ Муратъ-Гиреемъ царевичемъ на Исламъ- Гирея царя, за его неправды. Да и на Днѣпръ за пороги къ е н язю Кирику и къ князю Михаилу Ружинскимъ, къ атамаиамъ (т. е. ихъ обоихъ считаютъ атаманами, что, по тогдашней московской ноненвлатурѣ, могло означать и гетмана), и къ черкасамъ, послали мы голо в ъ Лихарева и Хрущова, велѣли имъ идти со всѣми черкасами на Кръшъ, Но когда услыхали мы, что ты воцарился, то походъ отложили, и послали къ тебѣ языка, татарина, котораго прислали къ вамъ съ Днѣпра головы Лвхаревъ и Хрущовъ и князья Ружинскіе [Соловьевъ, Ист. Рос., т. VII, стр. 319. Въ слѣд.уюдв«ъ году предвощтелеыъ вапорожскаго похода на Кримъ является уже атамань Кулага, убитый при разграб.геніи Коз-іева (Евпаторіи). Тамже, 320.].

ЖЕНА: РАЇНА ЯЦЬКІВНА МИШКОВСЬКА. Дети: сведений нет.

31/9. КН. МИКОЛА ОСТАФЬЕВИЧ (1587,† 1592),

войский киевский, сын Остафия и Богданы с Олизаров Волчковичей, брат Кирика и Богдана,
Королівські привілей князеві Миколаєві Ружинському від 10 червня 1591 р. на уряд київського войського AGAD. MK, sygn. 136, k. 209–209v.
W r. 1587 R. wraz z bratem Kirykiem i księciem Prokopem Kurcewiczem zabili w Łucku Aleksandra Komara, za co R. został skazany na karę wieży i zapłacenie główszczyzny. Wraz z bratem uciekł wówczas na Zaporoże przed egzekucją wyroku. Rożyńscy mieli wówczas zaskarbić sobie względy Niżowców i zostać wkrótce ich atamanami. Krótki pobyt R‑ego na Niżu czyni jego atamanowanie wśród Kozaków zaporoskich mało prawdopodobnym. W r. 1588, zapewne w związku ze śmiercią ojca, był R. już na Wołyniu, gdzie został wprowadzony prawnie do dóbr pawołockich, darowanych mu przez brata Kiryka, Dymitra Jelca i jego żonę Marię z Olizarów. Od Kiryka otrzymał R. wówczas także Kotelnię, Rużyn i Irhaczów (Jurkaczów).
Уже как владелец Паволочи имел Р. дело в 1590 г. со Станиславом Hołyńskim, подчашим брацлавским, pozwany o krzywdy, которую wyrządzili jego подданые паволоцкие. W r. 1591 купил Р. у Стржижовских dobra Szczerbów (Szczorbów) над rzeką Rastawicą w woj. киевском; na pamiątkę гнезда родового Старого Rużyna назвал nowo nabytą włość Nowym Rużynem. Dn. 10 VI 1591 otrzymał od Zygmunta III urząd войского kijowskiego; w nadaniu podkreślono zasługi военные, głównie organizację obrony kresów południowo-wschodnich przed najazdami Tatarów. Już jako wojski kijowski wraz z żoną otrzymał od króla nadanie pewnych pustek w woj. kijowskim, leżących nad rzekami Сквира, Rastawicą i Olszanką (w obrębie włości белоцерковские). Na tym obszarze powstała wkrótce Романовка (nadania w Krakowie 12 VI 1591). Dn. 5 X t. r. записал R. жене dożywocie na swych dobrach w woj. kijowskim, tj. Szczorbowie (или Nowym Rużynie) i Jurkaczowie z приселками. R. zmarł w r. 1592.
Z małżeństwa z Halszką (Elżbieta) ze Stużyńskich (Strożyckich), córką Kaspra, R. nie pozostawił potomstwa. Jego dobra dziedziczne przypadły bratu Kirykowi.
Wdowa Halszka w r. 1592 otrzymała konsens na cesję swych praw dożywotnich do uroczysk okolicznych wsi w pobliżu Romanówki, tj. Skwiry, Buk i Bukożyna na rzecz Kiryka Rożyńskiego. Wyszła ona powtórnie za mąż za księcia Dymitra Wasilewicza Kurcewicza Bułyhę, podstarościego białocerkiewskiego, i już jako jego małżonka miała sprawę 22 V 1595 z potomkami woj. smoleńskiego Filona Kmity o zastawienie majętności dziedzicznej Rożyńskich – Werbkowic. Ponownie owdowiawszy wyszła w r. 1598 za mąż za Mikołaja Charlińskiego.
Część heraldyków widzi w R‑m dzielnego obrońcę Rusi przed atakami ordy, zwycięzcę jednego z czambułów tatarskich pod Oryninem, a także atamana Kozaków zaporoskich wraz z bratem Kirykiem. Wydaje się jednak, iż informacje te dotyczą jego stryja Michała.

ЖЕНА: ГАЛЬШКА (ГАЛЖБЕТА, ЕЛИЗАВЕТА) КАСПЕРОВНА СТУЖИНСКАЯ, 2‑й муж — Миколай Чарлинский. Mikołaj (zm. 1618) poślubił w 1598 r. Halszkę ze Stużyńskich, wdowę po kniaziu Mikołaju Różyńskim i kniaziu Dymitrze Bułyże-Kurcewiczu. Бездетный.

Enc. Org., XXII 441; Słown. Geogr. (Pawołocz, Romanówka, Rużyn); Niesiecki, III 897, VIII 169; Uruski, XV 288; Jabłonowski J., Tabulae Iabłonovianae, Norimbergae 1748, tabl. LXXIX (geneal. Rożyńskich); Kojałowicz, Compendium, s. 267 (dane błędne); Święcki, Historyczne pamiątki, II 36; Wolff, Kniaziowie lit.-rus., s. 417, 421 (tabl. geneal. Rożyńskich); – Baliński M., Lipiński T., Starożytna Polska pod względem historycznym, jeograficznym i statystycznym opisana, W. 1844 II 525; Kuliš P. A., Istorija vossoedinenija Rusi, S. Pet. 1874 I 19–20; Novickij I. P., Knjazja Ružinskie, „Kievskaja Starina” R: l. 1882 t. 2 s. 66–7; Petruševič A. S., Svodnaja galicko-russkaja letopis s 1600 po 1700 god, L’viv 1874 s. 415; – Arch. Jugo-Zap. Rossii, cz. VI t. 1 s. 264–70; Kwiaty i owoce, Wyd. J. Trusiewicz, Kr. 1870 s. 295; Starożytności polskie, Wyd. J. Moraczewski, P. 1852 II 368; Źródła Dziej., XXI 16; – AGAD: Metryka Kor. nr 136 k. 209v.; B. Czart.: dok. perg. nr 1016.

32/9. КН. КИРИК ОСТАФЬЕВИЧ РУЖИНСКИЙ (1576, † VI.1599),

ротмистр королевский, посол на сейме, атаман козацкий на Запорожье в 1588–90 г., сын Остафия и Богданы с Олизаров Волчковичей, брат Богдана, Михайла и Миколая.

Кирик Остафійович князь Ружинський (1587–1599). Печатка від 1598 р.

Первый раз упоминается еще в 1576, когда Р. имел дело с родственниками своей жены Овдотьи Куневской о маетках дедичных ее семьи: Семенов, Гулевцы и Кошелевцы. Відомо також про наїзд на половину Кунева, здійснений князями Кириком Ружинським і Матисом Вороницьким 9 березня 1576 р., через шість днів після смерті Андрія Куневського. У наїзді, про який дізнаємося зі скарги П. Бучайського, висловленої від свого й дружини своєї імені 15 березня перед Луцьким ґродським урядом, взяло участь кількадесят осіб «з рознымъ
ωрYжъεмъ», які, «лεжачи и мεшъкаючи» в кунівських підданих, силоміць брали на коней сіно й овес та всіляку живність, поводилися, «zко головныи нεприzтεл». Ці піддані 10 березня розповіли про дії нападників возному Богданові Коптевицькому. Він, до речі, ще застав у Куневі М. Вороницького «съ почътомъ нεмалымъ». Причину наїзду П. Бучайський обходить мовчанням. [ЛНБ НАН України, від. рукописів. Ф. 5, оп.1, спр. 4043 II Арк. 125; ЦДІАУК. Ф. 25 (Луцький ґродський суд), оп. 1, спр. 16, арк. 69–70]
Князь К.Р. не торопился уплачивать свои долги, о чем свидетельствовал тестамент его кредитора, Брацлавского каштеляна Василия Загоровского 11 VII 1577 г. Каштелян пишет о долге, образовавшемся при продаже в кредит золотой цепи. „Мне князь Кирик Ружинский на ланцух мой сто золотых польским, то есть сорокъ адяъ грошей, оппсашнся под добрымъ словом квптомъ своим, од часу немалою авневъ аосгааъ» [Архив ЮЗР, ч. I, т. I, стр. 76, 77.].
Вперше джерельні свідчення про військову кар’єру Кірика відносяться до часу московських воєн Стефана Баторія, коли він вже був відомим ротмістром кінних рот. У поході під Великі Луки 1580 р. Ружинський був на чолі козацької роти (111 коней) в кінній корогві польського гетьмана Яна Замойського й брав участь в облозі Веліжа і Великих Лук, а также в удачном штурме тамошнего замка 5 IX т.г.. За військові заслуги отримав від Стефана Баторія урочище Котельню у Київському воєводстві «вместе с людьми там оседлыми», що було підтверджено сеймовою конституцією 1581 р.
Получивши Котеленское имение, он не раз прибегал к обычному в то время способу «округления границ — к наездам и захвату соседних земель; большая часть упоминающих о нем документов заключается в жалобах на него соседей, которые, в свою очередь, прибегали к самозащите, а иногда самоуправству, представляя тем поводы к жалобам со стороны Ружинского. Во все время с 1583 по 1590 г. (За более раннее время, а равно за десятилетие 1591— 1600 книг киевского воеводства не сохранилось) не прекращаются спорные дела о границах, о захвате земель, мельниц, скота, об уводе крестъян, о обоюдных насилиях над слугами и крестьянами соседа.Владельцы помельче, каковы были напр. Котлубаи (судился с ними в 1583 г.), владевпгіе Илвяшевымъ и Волывецкимъ грунтом, Стрижовскіе, которымъ принадлежало Вербовое, а по другимъ лзвѣстіямъ и самый Щорбов [Вrасlavуnа, стр. 296.— не были в силах выдерживать эту ежедневную войну, а избавлялись от нее только продажею своих имений кому-либо из более сильных соседей: ими руководило то-же стремление, какое вынуждало нередко свободныхх земледельцев записываться за господ в крестьяне. Но другие выдерживали борьбу не без успеха, опираясь на свое богатство, связи, вооруженную челядь, отражали силу силою, и сами захватывали земли Ружинских; таковы были здесь: Берестейский воевода Гаврило Горностай, владелец Лещина и Тулина; Матвей Немирич, предок известных Юрия и Стефана,— ему принадлежала Ивница; Фридрих Тышкевич, владевшій Коднею; владелец Ловкова Богдан Стрыбыль (1587–8) и др. Имения Горностая Ружинский пытался присвоить себе сполна, утверждая, что они входят в состав полученного им пожалования и переданы ему вместе съ Котельней королевскими комиссарами; этот спор привел к назначению новой комиссии для отвода границ, и мы встречаем следы ее, под председательством знаменитого Станислава Жолкевского, еще в 1597 году. В 1585 р. під час конфлікту Ружинського з брацлавським підкоморієм Лавріном Пясочинським втрутився сам король Стефан Баторій (позив с 15 VIII 1583). В 1587–8 судился также с Ильяшевскими .
Утім князь мав дуже великий авторитет серед шляхти Київського воєводства, хоча не тримав жодного земського уряду (обіймання перед цим уряду канівського і черкаського підстарости за поданням князів Вишневецьких не подтверждено достоверными источниками). Київська шляхта вбачала в Кірикові свого ватажка, напевно, через його довгу воєнну службу в компуті короля. Саме на нього у період безкоролів’я після смерті Стефана Баторія (грудень 1586 р.) були покладені обов’язки каптурового судді Київського воєводства. Невдовзі виявилося, що їхній вибір не був занадто вдалим, зважаючи на запальність і почуття безкарності Ружинського.
В 1587 р. він разом з братом Миколою вбив у Луцьку шляхтича Олександра Комара, відразу ж втік на Запорожжя, получил заочно skazany na infamię i gardło. На Запорожжі через некоторое время Кірик став козацьким отаманом (1588). Перед отъездом, щоб не втратити родинні маєтності (Паволоч і Котельню) подарував їх своєму брату Миколі. Ружинський перебував на Запорожжі до 1590 р. У цей час його друга дружина Ядвіга представляла під час судових процесів. Вона вже 1588 р. внесла позов проти Фредеріка Тишкевича, оскаржуючи його наїзд на її землі, а також проти Богдана Стрибля про побиття її підданого з Котельні. Очевидно, що сусіди Кірика, зважаючи на його відсутність вдома, розпочали на власний розсуд вирішувати спірні земельні питання. Въ ряду актовъ встрѣчаемъ нелишенныя интереса, хотя отрывочный, указанія, что киязь Кирикъ дѣйствовалъ и въ Поднѣпровьѣ: къ нему, выѣстѣ съ кнвземъ Михайломъ, обращалось «за пороги» московское правительство въ 1588 году; съ нимъ вели дѣло о насиліяхъ съ его стороны каневскіе бояре; на связи его съ козаками ѵказываетъ п упоминаніе козацкаго сотника Дашка, «подданого князя Кирика Ружинского зъ Заволоча», не говоря уже о братѣ-гетмавѣ; возможно, что и Кирикъ былъ съ козаками во Львовѣ въ 1588 г., такъ какъ имя его встрѣчаемъ въ числѣ членовъ Львовскаго братства; а именно въ это время онъ отсѵтствовалъ изъ Украины, и жалобы по дѣламъ занесены его женою если предположить, что онъ уѣзжалъ тогда на сеймъ, то вѣроятно княгиня Ядвига не преминула бы упомянуть объ этомъ, какъ упоминаетъ она о подобномъ обстоятелъствѣ въ другое время
На початку 1590 р. Ружинський повернувся на Київщину, про що свідчать судові процеси з сусідами за його особистої участі. Цього ж року він брав участь в наїзді на маєтності Агнешки Козаровської-Хворощини у Київському воєводстві, доручивши своїх людей під командування керівника акції Яцька Бутовича (протестувала с 14 II 1590 на подданых с Котельни). Вони також брали участь в нападі на маєтності володимирського войського Василя Гулевича. Сам Р. заехал в т. г. маеток белопольский Федора Тишкевича, в связи с долговременным спором o разграничении своих добр с волостями воеводичей брестских Юрия, Петра и Александра Тышкевичей. Дня 13 IV 1590 получил Кирик oт Зигмунта III права городские для новозаложеного Ружинскими местечка Нового Ружина над рекой Раставица на шляху татарском. Осенью т. г. на Трибунале Любельском Р. записал своей второй жене dożywocie на całym swym ruchomym majątku.
Тривала воєнна служба Ружинського, а також розрив з козаками стали вагомим аргументом у тому, що після козацького повстання Криштофа Косинського восени 1593 р. зібрана на судових рочках в Києві шляхта обрала послом з козаками саме Кірика разом з Йосипом Верещинським „аби їх (козаків) могли від ініціативи погамувати”. Козаки прагнули помститися за своїх послів, котрих було затримано і ув’язнено, а також за кривди, отримані від князя Олександра Вишневецького, старости черкаського. Переговори в урочищі Либеді (річці на заході від Києва) не дали очікуваного результату і козаки продовжили рухатися в напрямку на Київ. Лише завдяки Ружинському цей конфлікт вдалося погасити.
По сведениям Новицкого Р. был послан на сейм 1590 r. И вошел в склад комиссии предназначенной для разграничения воеводств волынского и брацлавского по конституции сейма 1589 r. Однако это не подтверждено источниками.

Взаімныя огношешя его съ козаками скоро стала впрочемъ очень недружелюбны; въ 1597 г. козацкій гетманъ Матвей Шаула писалъ къ нему изъ Кіева съ упреками за враждебное положение, припоминалъ прежнюю службу козаковъ Ружинскимъ, просилъ посредничества для примиренія козаковъ съ преслѣдовавшимъ ихъ короннымъ гетмаиомъ Стапиславомъ Жолкевскимъ, обѣщая вѣрную и дѣятельную по прежнему службу за порогами; но нѣсколъко раньше этого письма вышелъ изъ Кіева-же полковникъ Сасько для разоренія имѣній Ружинскаго. Кирикъ Евстафьевичъ, бывшій со своимъ отрядомъ впереди польскаго войска, напалъ на козаковъ врасплохъ, захватилъ многихъ въ плѣнъ и казпилъ изъ в ихъ болѣе пятидесяти; Жолкевскій былъ видимо возмущеаъ этимъ поступкомъ: «я, замѣчаетъ онъ, не считая убитыхъ въ сраженіи, уберегъ свои руки отъ ихъ крови; я предпочолъ бы лечить заражонные члены, чѣмъ отсѣкать; впрочемъ, прибавляетъ онъ въ извиненіе, не диво и князю Ружпнскому: и всю эту землю (т. е. мѣстныхъ земянъ), а его въ особенности проняли козаки до живого» [іб іу 8 іа п із } а ѵ г а Х о Ік іе ѵ г з Ь іе з о , Крав о б ъ , 186 е*, с т р . 7 4 , 7 5]. Князь Кирикъ и по своимъ мѣстнымъ связямъ, и по военной опытности, и по значительности находившихся въ его распоряжевіи воепныхъ средствъ,былъ однимъ изъ самыхъ опасныхъ противвиковъ козакамъ въ тогдашней войнѣ. Такъ, видя недостатокъ артиллеріи при Жолкевскомъ, онъ обѣщалъ ему десятка полтора орудій со всѣми боевыми снарядами 4). Ему въ значительной степени обязаны поляки быстрымъ окончаніемъ войны; къ его приходу въ кіевсгсое воеводство, дѣла были въ такомъ положеніп: одинъ изъ козацкнхъ огрядовъ, Налпвайка, былъ нѣсколько разъ разбитъ Жолкевскимъ, деморализованъ и, въ отступленіи изъ брацлавскаго воеводства въ Кіевщину, постоянно уменьшался въ числѣ; Лобода съ Саськомъ занималъ Бѣлую Церковь, а ІІІаула, при которомъ была вся козацкая артиллерія, цодвигался изъ Могялевскаго края къ Кіепу. Узнавъ о поражевіи Налипайка, Лобода побоялся ожидать наступленія поляковъ, двинулся тоже къ Шеву; но едва присоединились къ ішмъ свѣжія силы, едва получили они артиллерію, челны іг съѣстные припаси (то и другое было заготовлено Шаулою еще въ ІІропойскѣ и Бмховѣ), козаки пріободрилпсь. провозгласили Шаулу гетманомъ, Сасько, какъ нм видѣли, быль отряженъ къ Наволочи, а главныя силы выступили для занятія вновь Бѣлой Церкви и навстречу Наливайку. Ружпнскому приказано было отъ Жолкевскаго итти впередъ осторожно, нровѣдывать о козакахъ и ждать главныхъ силъ въ Наволочи; но князь Кирикъ, разбивъ Саська, подступавшего со стороны Каменки (рѣчка въ нипѣишомъ Васильковсвсшъ уѣздѣ), носпѣшилъ воспользоваться своимъ ѵспѢхомъ и бысгрымъ движеніемъ он среди въ козаковъ, занялъ Білую Церковь, представлявшую для того времени немаловажную крѣпость, Мы находимъ его здѣсь улсе 28 марта, а соединенпая козацкія силы,— къ иимъ прнбылъ уже и ІІаливайко, у которого также оставалось нѣсколько пушекъ и пожалованное въ 1594 г. запорожцамъ эрцгерцогоыъ Максимиліаномъ знамя,— всего до 7000 человѣкъ, подступили къ городу только 2 апрѣлз. Они стали было приступать къ крѣпости. по и они, и Ружинскій— знали о приближении Жолкевскаго. Обезпеченный этиыъ, Рліинскій сдѣлалъ смѣлую и успѣшную вылазку, во время которой козаки хотя и порвались било другими воротами въ городъ, по опъ успѣлъ ихъ выбить оттуда. Къ приходу на другой день Жолкевскаго, козакя отступили отъ города и двинулись къ Триполыо, окруживъ себя по обыкновенію «таборомъ» изъ пяти рядовъ повозокъ, вооруженнымъ слишкомъ двадцатью пушками. Жолкевскій ореслѣдовалъ ихъ издали до вечера, и только узнавъ отъ перебѣжчкковт. о смутахъ между козаками, рѣшилса па нападение. Онъ приписиваетъ себѣ побѣду, к дѣйстввтельно, козаки понесли болынія потери: Сасько былъ убитъ, Шаулѣ ядромъ оторвало рѵку, и на его мѣсто гетманомъ избрапъ Налиізайко, хотя тоже раиеішй; но изъ того, что таборъ остался неразорванпымъ, и козаки могли продолжать на всю ночь отстунлепіе, тогда какъ поляки не только не рѣпшлисъ на немедленное преслѣдованіе, а даже, переночевавъ на мѣстѣ битвы, отошли пазадъ къ Б’Ь.мн Церкви, оставивъ козаков безпрепятственно переправляться за Днѣпръ,— изо всего этого видна иерѣшительность исхода. Если тавовъ оказался онъ въ открытомъ бо лѢ, то тѣмъ труднѣе было бы полякамъ, если бы Ружинскій, согласно данному ему приказанію, ожидалъ въ Наволочи, а козаки заняли Бѣлую Церковь, которую самъ Жолкевскій называетъ недурнымъ замкомъ, а при хорошемъ гарннзонѣ— неприступнымъ ]).популярность князя Кирика въ своемъ краѣ была имъ заслужена; не дароыъ Жолкевскііі называетъ его владѣнія «вѣдомыми слугами этихъ странъ* 2). На него расчитывало польское правительство и обращалось къ нему, <1с ‚)иге частному челопѣку, наряду съ дожностпыми лицами; такъ въ 1594 году, когда опасались татарскаго нападепія, Жолкевскій разослалъ листы канцлера Замойскаго о добываніи вѣстей тремъ лицамъ: князю Булыгѣ, намѣстпику Бѣ.юцсрковскому, Яну Даниловичу, тогда уже (?) старость Корсунскомѵ, и— князю Ружипскому; посдѣдиій, впрочемъ, и не дожидая приглашенія, извѢщалъ о движепіяхъ татаръ около Очакова3). Точно такъ же, въ 1597 г., къ пему въ Котельню оріѣжаюгъ съ Запорожья козаки съ вѣстями, а онъ пхъ немедленно сообіцаетъ лицу должностному, именно каменецкому старостѣ Якову Потоцкому; передаетъ ему о междоусобіяхъ между козаками, о вооруженномъ столкновеніи между партіей мира, остававшейся за порогами, и партіей непокорной, которая выходила подъ начальствомъ Метлы «на волость», т. е. въ заселенный мѣста, противъ пановъ; въ этомъ столкиокеіііи Метла былъ убитъ, а сообщиикъ его Гедройць нойманъ н арестовапъ; ненокорные заняли всѣ дороги и не пропускаютъ на Запорожье пркпасовъ; смирившееся же просятъ назначенін имъ гетмана отъ короля и увоза съ Запорожья артиллеріи, болѣе ста орудій, присутствие которой способствуетъ своевольству 4); и т. д. 1598 p., січня 26. Брацлав. ‑Зізнання возного Київського воєводства Стєфана Місковського і возного Брацлавського воєводства Миколая Ясліковського перед Брацлавським ґродським урядом про ув’язання ними кн. Кирика Ружинського у містечко Янів, продане йому Федором Гнівошовичем Стрижовським з приналежними до цього містечка селищами [ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 5, on. 1, спр. 4049 II, арк. 84 Публ.Документи Брацлавського воєводства 1566–1606 годов, стр.697] В 1598, когда он назначен был от сейма в число комиссаров для разграниченія кіевскаго воеводства от повета мозырского. R. был владельцем Kotelni, Pawołoczy, Nowego Rużyna, Вчорашнего, Wierzchowni (Wierehowni) w woj. kijowskim i licznych włości wchodzących w skład ww. dóbr. Od r. 1592 także Romanówki, где построил оборонный замочек. O его богатстве свидетельствует zapis z 21 VII 1598, jaki sporządził dla своих трех дочек, tj. sumy posagowe po 10 tys. złp. w gotowiźnie i po 5 tys. złp. w wyprawie, co zostało zabezpieczone na dobrach паволоцких. Лаврин Пісочинський тримав з 1563 р. разом із матір’ю на заставному праві половину Кунева, наданому їм опікунами, братами матері, як компенсацію за розтрату сирітських грошей23. Згодом, 18 вересня 1571 р., ця маєтність була остаточно продана йому за 1150 кіп Андрієм і Михайлом Єловичами- Куневськими24. Наступного року королівський маршалок Михайло Єло-Малинсь- кий, “знаючихут изычливость вшєлякую... яко по брате повиноватомь ”, подарував Пісочинському двір з двома садами в місті Кременці, що вже сім років перебував у держанні Лаврина25. Того ж року (1 березня) за безпосереднім клопотанням підканцлера Ф. Красинського руський писар отримав пожиттєве право на Зарубські і Ярцівські ґрунти у Київському воєводстві над Дніпром26. Подальший зріст нерухо мого маєтку Лаврина був зв’язаний з поділом спадку кременецького земського судді Андрія Куневського між його доньками Марією, матір’ю Лаврина, на той час уже дружиною Петра Бучайського, Ганною Ярмолинською, Мариною, дружиною князя Льва Воронецького, та Овдотією, дружиною князя Кирика Ружинського. Дві останні узурпували весь спадок27. Марія Куневська робила спроби відібрати свою частину спадку, але всі вони були безуспішними. Тоді вона оформила разом з своєю матір’ю Богданою ряд дарчих записів на Лаврина, згідно з якими його власністю ставали села Ясківці, Загірці, Семенове, Татаринівці, Гулівці, Турівці та інші маєтки у Кременецькому повіті28. Незважаючи нате що Лаврин у 1583 р. сплатив з 17 димів у Ясківцях і Загірцях податок29, остаточно Ясківці, Загірці, Татаринівці, Красна Лука, а також, певні двори й ґрунти у Кременці опинилися в його руках лише 20 грудня 1599 р. — після надання їх у вічну даровизну Станіславом Надаринським і Ганною Ружинською на його особу30. Мав конфлікт руський писар щодо цих маєтків, і з другим чоловіком своєї матері Петром Бучайським, який одного разу навіть поранив Лаврина у Куневі. Зрештою, цей конфлікт завершився у травні 1581 р. полюбовною угодою31 23 ЛНБ, від. рукописів, ф. 5, спр. II 4049, арк. 25–26. 24 РГАДА, ф. 389, on. 1, д. 191, л. 218–224об. 25 Там же. Л. 227об.-233. 26 Pułaski К. Kronika polskich rodów... T. 2. S. 133; Pułaski F Opis 815 rękopisów... S. 167. 27 РГАДА, ф. 389, on. 1, д. 194, л. 72об.-74: Інститут Рукопису НБУ, ф. 60, № 55, арк. 4 0 ‑4 Ізв; Biblioteka Czartoryskich w Krakowie, oddz. rękopisów, rkps 2468, k. 61. 28 ЛНБ, від. рукописів, ф. 5, спр. II4044, арк. 10—1 Озв.; Кременецький земський суд. Вип. І. С. 47. 29 Źródła dziejowe. 1889. Т. XIX: Ziemie Ruskie. Wołyń i Podole / Wyd. A.Jabłonowski. S. 143. 30 РГАДА, ф. 389, on. 1, д. 202, л. 31–34; ЛНБ, від. рукописів, ф. 5, спр. II 4060, арк. 32–35зв. 31 ЛНБ, від. рукописів, ф. 5, спр. II 4044, арк. 5–5зв., 94–95. Druga żona R‑ego (Jadwiga z Chwalczewskieh) внесла mu Zahorce i Juskowce w pow. кременецком, a niebawem cała fortuna Chwalczewskich spadła na R‑ego i siostrę jego małżonki Helenę, będącą za Fedorem Szymkiewiczem Szklińskim. R. zmarł w r. 1599 w początkach lipca, gdyż w sprawie z Adamem Bohuchwałem występują уже 19 VII t. r. его жена Jadwiga z synem Romanem. Умер Кирик Ружинський вероятно в липня 1599 р. Еще 5 липня 1599 он лично является в суде, чтобы рассчитаться за долги с паном Хоболтовским 47, а уже в апреле 1600 г. до Ядвигы Ружинской обращается ее сестра с позовом про невыплату покойным князем Кириком 1300 злотых долга48. Тогда же Матей Грановський позывает Романа, Гелену и Ядвигу Кириковичей Ружинских за долги отца 49. Сразу после смерти Кирика вдова Ружинська получила огромное количество исков от разных особ-кредиторов. 50 Между тем существует документ от 25 V 1599, по которому сами Ружинские дают в долг огромную сумму в 50000 злотых князьям Чарторыйским, при этом несмотря на на живого тогда ещё мужа, долг Чарторыйские должны были отдать в 1601 г. только Ядвиге 51. у справі коронного скарбу з Ядвіґою Фалчевською, дружиною померлого князя Кирика Ружинського, щодо прав останньої на маєтності у Київському воєводстві Романівці й Жидівці, яка розглядалася у асесорському суді з листопада 1599 р. до липня 1601 р., спочатку був призначений один інквізитор — королівський дворянин Щасний Нарапінський. Коли його інквізиція виявилася непереконливою, суд призначив нову комісію, до складу якої, крім Щ.Нарапінського, увійшов й Л.Пісочинський. Результати й цієї інквізиції не давали підстав для встановлення справедливості. Суд зобов’язав Я.Фалчевську скласти тілесну присягу на предмет належності їй цих маетностей. І лише після нез’явлення Я.Фалчевської на складення присяги суд присудив Романівці й Жидівці скарбові [РГАДА, ф. 389, on. 1, д. 202, Л.25об.-27, 60 об.-61 об., 92об.-93об., 98об.-99об]. Jadwiga, wdowa po R‑m, do marca 1602 występowała jako strona w разных procesach, jakie prowadziła z sąsiadami. В апреле т. г. вышла замуж за ks. Jerzego Czartoryskiego. Mimo iż R. dawno już nie żył, w oblatach akt sądowych woj. kijowskiego znajdujemy go jeszcze jako żyjącego w r. 1600 w sprawie z Wasylem Surynem o zbiegłych poddanych do majętności pawołockiej. В начале 1602 г. Котеленским имением владеет уже его сын Роман. Документ від 10 січня 1611 року — скарга київського гродського судді Михайла Сили-Новицького до Житомирського замкового уряду про вбивство урядника Петра Новицького підданими княгині Софії Ружинської в орендованому нею маєтку — селі Опарипсах Кременецького повіту та свідчення про це возного Яна Вишинського. Дізнаємося, що був той Петро Новицький з повіту Мстиславського. Приїхав в Опарипси опівдні 30 грудня попереднього, 1610 року. Але селяни вчинили бунт, почали бити урядника, а хлоп того ж села Іван Космач убив його. R. był stałym informatorem hetmana Stanisława Żółkiewskiego; donosił o ruchach czambułów tatarskich w trakcie ich corocznych najazdów na ziemie południowo-wschodnie Rzpltej, m. in. w r. 1594 sygnalizował pojawienie się w okolicach Oczakowa ordy, gotowej do wtargnięcia w głąb ziem kor. W r. 1595 wziął udział w mołdawskiej wyprawie Zamoyskiego w celu osadzenia na hospodarstwie Jeremiego Mohiły. T. r. wraz z Adamem Wiśniowieckim wpisał się R. we Lwowie do prawosławnego bractwa stauropigialnego, wnosząc protestację przeciw ciemiężeniu religii greckiej. Wnieśli ją także w Trybunale lubelskim wobec ograniczeń, jakim poddani są wyznawcy prawosławia we Lwowie przez katolików. Po unii brzeskiej był R. gorliwym obrońcą utrzymania Kościoła prawosławnego. W l. 90-tych XVI w. spory R‑ego z sąsiadami przybrały na sile: świadczą o tym sprawy, jakie miał R. z Matwiejem Niemiryczem (1595), Kotłubajami, Iljaszewskimi czy Gronostajami, które trwały kilkanaście lat i dotyczyły bądź rozgraniczenia dóbr pomiędzy stronami, bądź procesów o zbiegłych chłopów, którzy kierowali się głównie do dóbr Kiryka: Kotelni, Pawołoczy i Nowego Rużyna. Mając wzgląd na wojenne zasługi R‑ego Zygmunt III wyznaczył w r. 1595 komisarzy do rozgraniczenia królewszczyzn, znajdujących się w zarządzie woj. kijowskiego Konstantego Ostrogskiego, z włościami dziedzicznymi R‑ego i potomków Mikołaja Rożyńskiego. Komisarze nie uregulowali sporu pomiędzy zainteresowanymi stronami, skoro w r. 1597 wyznaczono nową komisję pod przewodnictwem Żółkiewskiego. Dopiero w lipcu 1598 komisarze (w zmienionym składzie) ponownie przystąpili do rozgraniczania dóbr w woj. kijowskim, lecz sporów nadal nie zażegnali, o czym świadczą protestacje zainteresowanych, m. in. Strybla (10 VII). Mieli oni bowiem oddzielić włości R‑ego od majętności Adama Olizara (wołosowską), Hieronima Hornostaja (leszczyńską), M. Niemirycza (iwnicką) i Bohdana Strybla (łowkowską). R. toczył spory nie tylko z tak znanymi rodami jak: Zasławscy, Tyszkiewicze (zburzenie Białopola), Zbarascy czy Koreccy, ale i mniej możnymi jak: Chomiakowie z Seredyniec, Ludwiscy z Ludwiszcz, Siemaszkowie z Dobratyna, Chrzanowscy z Chrzanowa, Jackowscy z Wielkich Jackowiec, Woroniczowie z Trojanowa czy Surynowie z Hodotomli. W r. 1596 R. wziął udział w zdławieniu powstania kozackiego Semena Nalewajki. W połowie marca hetman Żółkiewski wysłał go w kilkaset koni wraz z piechotą w przedniej straży, «żeby za sławą nastąpienia wojska przybywało tamtym ludziom postrachu». Do otrzymanych sił włączył R. własne poczty wraz z artylerią. Żółkiewski zwracał się wówczas do Zamoyskiego, aby R‑emu, «który tu majętności swe, sługi wiadome tych krajów, przyjacieli w tym kraju ma», skarb publiczny wypłacił przynajmniej żołd jego chorągwi kozackiej za trzecią ćwierć, gdyż w przeciwnym wypadku jego ludzie mogą przejść do Kozaków. R. miał ruszyć w stronę Kijowa, dokąd kierował się także jeden z wodzów powstańczych – Matwiej Sawuła. Przybywszy do swoich dóbr pawołockich, też objętych już powstaniem, rozpoczął R. sądy nad buntownikami ścinając wielu złapanych Kozaków, czego nie pochwalał Żółkiewski. Pisał jednak hetman, usprawiedliwiając postępowanie R‑ego, iż Kozacy «wszystkiej tamtej ziemi, tak osobliwie jemu do żywego dojedli». W marcu Sawuła wysłał z Kijowa do R‑ego (23 III) list, prosząc o wstawiennictwo u Żółkiewskiego, aby poprzestano dalszego rozlewu krwi, a wszystkie siły obrócono do walki z Tatarami. List ten doręczono R‑emu za pośrednictwem przeora dominikanów kijowwskich, a R. przesłał go na ręce hetmana. Wobec działań Kiryka dowódcy kozaccy, Sawuła z Łobodą, wysłali przeciwko niemu atamana Saska z trzytysięcznym oddziałem kozackim, lecz R. rozbił go i ośmielony tym sukcesem ruszył na Białą Cerkiew, którą zajął wraz z zamkiem. W trakcie kampanii przeciwko Kozakom wyszły na jaw i inne cechy charakteru butnego kniazia. Lekceważenie przeciwnika omal nie doprowadziło do klęski całej grupy prowadzonej przez R‑ego. Wbrew bowiem rozkazom Żółkiewskiego, zamiast zamknąć się w zamku białocerkiewskim i oczekiwać na przybycie hetmana, w nocy z 2 na 3 IV 1596 wyprowadził swe oddziały przed umocnienia miejskie i rzucił je na Kozaków Sawuły. Po rozerwaniu taboru kozackiego oddziały R‑ego rzuciły się w pogoń za uciekającymi, a tymczasem mieszczanie Białej Cerkwi otworzyli bramy Kozakom prowadzonym przez Nalewajkę, który zajął miasto. R., powróciwszy z pogoni, zastał już Kozaków w mieście i ponosząc duże straty (50 piechoty hetmańskiej) schronił się w zamku. Żółkiewski wyratował R‑ego z opresji, przybywając pod Białą Cerkiew i zmuszając Kozaków do ustąpienia z miasta. Milę od Białej Cerkwi doszło do bitwy z Kozakami (pod Ostrym Kamieniem), w której wziął udział także R. Nie mogąc rozerwać taboru, hetman zdecydował się na powrót do Białej Cerkwi. Stąd wysłał roty R‑ego, M. Wiśniowieckiego i Jana Karola Chodkiewicza w celu opanowania Kaniowa. Zapewne uczestniczył R. w ostatniej fazie walki z Kozakami nad Sołonicą; jego oddziały wraz z siłami M. Wiśniowieckiego i star. bracławskiego Jerzego Strusia zajęły przeprawy Kozakom na rzece Sule, a tym samym uniemożliwiły im dalszy pochód, co przyczyniło się do ich ostatecznej klęski. Zgodnie z relacjami współczesnych R. miał znaczny udział w szybkim zakończeniu kampanii przeciwko Zaporożcom. Krwawe metody, jakie stosował, nie wzbudzały zachwytu Żółkiewskiego; przed walną rozprawą z Kozakami pisał bowiem do Zamoyskiego (24 III 1596): «Ja do tego czasu oprócz tych co w potrzebie legli zachowałem ręce swe od ich krwie, wolałbym alibij rzecz można putrida membra leczyć niźli odcinać». R., któremu Kozacy uniemożliwili założenie latyfundium na Porosiu (we włości pawołockiej), przenosił całą swą złość na niedawnych swych podkomendnych, okrutnie się z nimi obchodząc w trakcie powstania. Przypisuje się R‑owi wycięcie w Kaniowie ludności prawosławnej, która schroniła się w cerkwi wobec wyparcia oddziałów powstańczych z miasta. Po zakończeniu walk z Kozakami rozpoczął R. mścić się na tych, co sprzyjali lub sympatyzowali z powstańcami. Najechał wówczas Chwastów (Nowy Wereszczyn), ograbił mienie cerkiewne, paląc nowo osadzone miasteczko bpa kijowskiego Józefa Wereszczyńskiego – Plisow (Piaseckie). Zygmunt III wobec skargi biskupa nakazał (7 IX 1596) R‑emu, aby mu wynagrodził wyrządzone szkody. W początkach 1597 r. przebywał R. w Sandomierzu, gdzie pozostawił u tamtejszych lekarzy jedną z chorych córek. Dn. 20 IV t. r. przy zaleceniu swych służb Zamoyskiemu prosił o wypłatę «zasług» dla swoich ludzi i interwencję na rzecz jego roty, którą na leżach w okolicy Żytomierza zaatakowali ludzie woj. kijowskiego Ostrogskiego. Prosił nadto Zamoyskiego o przyjęcie swego syna Romana do wojska kor., gdyż «jak WMP. raczysz wiedzieć, żem żadnej nagrody za to nie odniósł od JKMci». W r. 1598 R. posłował na sejm i z izby poselskiej został wyznaczony do komisji powołanej w celu rozgraniczenia pow. mozyrskiego z woj. kijowskim. Komisja ta nie doszła jednak do skutku ze względu na nieobecność komisarzy kijowskich (sejm 1601 r. powołał nową, lecz już w zmienionym składzie wobec śmierci R‑ego). W początkach sierpnia 1598, gdy Kiryk znajdował się w Lublinie podczas obrad Trybunału, Kozacy uderzyli na jego zamek pawołocki. Bronił go z ramienia R‑ego niejaki «pan Bokiej». Kozacy zostali odparci, a jeńców wziętych do niewoli Kiryk po powrocie miał skazać na ścięcie, a innych «na pale powbijać kazał». R. wziął udział w wydarzeniach na Ukrainie w r. 1598, w związku z konfliktem w łonie kozaczyzny pomiędzy grupą Michała Gribunowicza Bajbuzy a wybranym na siczy atamanem Fedorem Połousem (Palusem), zwolennikiem wyprawy Kozaków do Wołoszczyzny. Ta ostatnia grupa miała ruszyć ponownie na włości R‑ego, chcąc wyrównać rachunki krzywd za ostatnią kampanię 1596 r., lecz pod Kotelnią poniosła sromotną porażkę. Górę w tych rozgrywkach wzięła partia Bajbuzy, który miał prosić R‑ego, aby tenże przekazał ich prośby o wybór nowego hetmana władzom Rzpltej. O sytuacji w łonie kozaczyzny nie omieszkał Kiryk zawiadomić hetmana Żółkiewskiego i star. kamienieckiego Jakuba Potockiego. Kozacy prosili, aby wolno im było sprowadzić «armatę» i hakownice z Zaporoża, radził Potockiemu, aby Rzplta nie mieszała się do tego konfliktu, gdyż «lepiej że się sami z sobą pierwej pojedzą [Kozacy], tedy i na potym może się lepsza posługa dziać KJMci i Rzeczypospolitej».

Сфрагистичні пам’ятки: Печатка князя Кирика Остафійовича Ружинського від 1598 р. В полі печатки чотиридільний півкруглий бароковий щит, на якому: в першій частині – знак у вигляді подвійної перехрещеної на кінцях стріли в стовп, в другій частині – знак у вигляді двох трираменних літер T, які розміщено одну над одною; над щитом шолом під шоломовою короною; згори літери: KR; восьмикутна, розмір 18х16 мм. Джерела: ANK, AS, Teka ХХІІІ, Plik 20. 1598 р. Інф. : Олег Однороженко

ЖЕНА 1‑Я: АВДОТІЯ АНДРІЇВНА КУНЕВСЬКА; córka Andrzeja, sędziego ziemskiego krzemienieckiego, i Bohdany Deniskówny, zginęła ponoć w płomieniach podczas pożaru zamku w Rużynie w wyniku napadu Tatarów, погибла во время разорения татарами Котельны. Дети: Roman Jan Rużyński 1575–1610; Anna Rożyńska ca 1580, która wyszła za Stanisława Nadarzyńskiego.

ЖЕНА 2‑Я: ЯДВІГА ФРАНЦИШКОВНА ФАЛЬЧЕВСЬКА, córka Franciszka i Anny z Sobockich, во 2‑м браке за кн. Чорторыйским. 31 января 1602 года княгиня Ядвига Чорторыйская жаловалась о том, что муж ее князь Юрий Михайлович Чорторыйский подвергал ее жестоким истязаниям, вынудил от нее ряд записей на имения и денежные суммы, доставшиеся ей от первого мужа, князя Кирика Ружинского, наконец под стражей отправил ее к королю хлопотать о подтверждении насилием исторгнутой от нее записи на право пожизненного пользования ее состоянием по ее смерти, дав при этом тайный наказ своим слугам на обратном пути лишить ее жизни. Проведав о замыслах мужа, жалобщица во время проезда через Люблин тайно бежал в костель и нашла убежище в женском монастыре. [Архив Юго-Западной России,Ч. 8. Т. 3: Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-Западной Руси в ХVI-XVІІ вв. — 1909. — 120, 708, XXX с.]. Дети: Z drugiej żony miał dwie córki: Jadwigę i Helenę. Jadwiga miała 3‑krotnie wchodzić w związki małżeńskie: 1. v. za Piotra Świrskiego, 2. v. za star. hajsyńskiego Adama Tyrawskiego i 3. v. za Jana Odrzywolskiego. Helena była żoną Jana Uhrowieckiego, a następnie Samuela Niemsty. Wg Aleksandra Jabłonowskiego R. miał mieć z Chwalczewskiej jeszcze Nastazję zw. Tomiłą i Bogumiłę (zm. przed r. 1611 jako panna).

Джерела: Enc. Org., XXII 441–4; Enc. Wojsk., VII 287; Ukrainska Radjanska Euciklopedia, Kiev 1963 XII 427 (jako podstarosta czerkaski z ramienia A. Wiśniowieckiego); PSB (Semen Nalewajko); Słown. Geogr. (Biała Cerkiew, Chwastów, Kaniów, Kijów, Kotelnia – błędnie, że została nadana w r. 1581 Michałowi, Pawołocz, Romanówka, Rużyn, Wczorajsze, Wierzchownia); Boniecki, Poczet rodów, s. 286–7, 288 (tabl. geneal. Rożyńskich); Jabłonowski J., Tabulae Jablonovianae, Norimbergae 1748 tabl. LXXIX (geneal. Rożyńskich); Kojałowicz, Compendium, s. 260–7 (dane błędne); Kossakowski, Monografie, I 200; Niesiecki, VIII 169; Paprocki, s. 835; Święcki, Historyczne pamiątki, II 35; Wolff, Kniaziowie lit.-rus., s. 447, 421 (tabl. geneal. Rożyńskich); – Besala J., Stanisław Żółkiewski, W. 1988 s. 110–12; Golobuckij W., Zaporožskoe Kazačestvo, Kiev 1957 s. 107, 138–9, 149–50; Hruševskyj, Istorija, VII 243–6, 169, 194, 214, 222–3; Kotarski H., Wojsko polsko-litewskie podczas wojny inflanckiej 1576–82, Studia i Mater. do Hist. Wojsk., XVII cz. 2 s. 143; Kuliš P. A., Istorija Vossoedinenia Russi, S.-Pet. 1874 II 104, 127, 134; Lewicki K., Geneza idei unii brzeskiej, w: Prace historyczne wyd. ku uczczeniu 50-lecia akad. koła historyków Uniw. Jana Kazimierza we Lwowie 1878–1928, Lw. 1929 s. 228; Novickij I. P., Knjazja Ružinskie, „Kievskaja Starina” R. 1: 1882 t. 2 s. 68–73; Prochaska A.. Hetman Stanisław Żółkiewski, W. 1927; [Rolle J. A.] Dr. Antoni J., Niewiasty kresowe, w: Opowiadania historyczne, W. 1883 s. 107, 116–18 (jako podstar. czerkaski i kaniowski); tenże, Semen Nalewajko, tamże (Lw. 1887) s. 148–9; tenże, Trzy opowiadania historyczne, Lw. 1880 s. 179–80, 191, 199; Serczyk W., Na dalekiej Ukrainie, Kr. 1986 s. 81, 83, 131; Sobieski W., Pierwszy protektor Samozwańca, w: tenże, Szkice historyczne, W. 1904 s. 55–6; Solov’ev M., Istorija Rossii, s drevnejšich vremen, kn. 4, Moskva 1960 VII 260; Stroński Z., Swawola ukrainna u schyłku XVI w., „Kwart. Hist.” T. 38: 1924 s. 313–14, 324; Tomkiewicz W., Jeremi Wiśniowiecki, W. 1933; Viktorowskij G., Zapadno-russkie dvorianskije familii, otpravšija ot pravoslavija v konce XVI i v XVII v., „Trudy Kievskoj Duchovnoj Akademii” R. 52: 1911 kn. 6 s. 258–9; – Arch. jugo-Zap. Rossii, cz. 1 t. 1 nr 10 s. 77–8, t. 10 s. 115, 482, 485, cz. 3 t. 1 nr 9 s. 18–23, 20, nr 20 s. 57–8, cz. 6 t. 1 nr 101 s. 313–37, nr 63 s. 170–4, nr 77 s. 229, nr 85 s. 259, cz. 8 t. 3 s. 485–6; Bielski, Kronika, s. 1740–1, 1752; Gwagnin A., Kronika ziemie ruskiej, w której się zamyka wszystkich miast, zamków i prowincji należących, krótkie opisanie..., Kr. 1611 (wyd. rosyjskie 1969 Edmonton s. 13); Hejdensztejn R., Dzieje Polski, Pet. 1857 II 367–8; Joachima Bielskiego ciąg dalszy kroniki polskiej zawierającej dzieje od 1587 do 1598, Wyd. F. M. Sobieszczański, W. 1851 s. 251, 263–4; Krylovskij A., L’vovskoe stauropigial’noe bratstvo, Kiev 1904 s. 5; Listy Stanisława Żółkiewskiego (1584–1620), Wyd. T. Lubomirski, Kr. 1868 s. 28–30, 52, 72–5, 78–9, 86–7; Pamjatniki izdannye Kommissieju dlja razbora drevnich aktov, Kiev 1852 III cz. I nr 12 s. 91; Sprawy wojenne króla Stefana Batorego, Wyd. I. Polkowski, Kr. 1887 s. 208; Vol. leg., II 1023, 1229, 1462, 1507; Źródła dziej., XXI 12, 16–21, 25, 27, 33, 35–40, 42, 44–6, 48, 50, 52, 54–5, 61–2, 67, 77, 411, XXII, 76, 116, 129, 890, 440; – AGAD: ASW 85 nr 64 k. 31–36, Arch. Radziwiłłów Dz. II nr 192 i mater. nieuporządkowane, BOZ nr 693 (R. do J. Zamoyskiego z Jelcza 20 IV 1597), nr 2066 (Pawołocz); B. Czart.: rkp. 2234/IV k. 270, dok. perg. nr 1011; B. Ossol.: rkp. 14628 k. 331–332 (tabl. geneal. Rożyńskich); B. PAN w Kr.: rkp. 690 k. 245–246 (nadanie R‑emu Kotelni przez Stefana Batorego).

33/9. КЖ. АННА ОСТАФЬЕВНА (1597)

3 жовтня 1584 р. Филип Бокій Печихвостський з дружиною, княгинею Ганною Остафіївною Ружинською, “ωбудвε ωсобε сполнε и нεроздεлнε”, позичили у Кузьми Немири Порванецького і його дружини Овдоті Якимівни Охлоповської 200 коп. грошей і в цій сумі заставили їм на два роки свою частину маєтку Смикова [ЦДІАК України, ф. 26, оп. 1, спр. 65, арк. 735–739].

МУЖ: ФИЛИП ГАВРИЛОВИЧ БОКІЙ-ПЕЧИХВОСТСЬКИЙ.

34/10. КН. ЯН (ЯЦЕК) МИХАЙЛОВИЧ НАРИМУНТОВИЧ РУЖИНСКИЙ(1590,† 1611)

Ян Михайлович Наримунтович князь Ружинський. Печатка від 1592–1602 рр.

3 октября 1611 года земянин Ян Павлович, женившись на вдове князя Яна Ружинского Катерине Шацкой, дает обязательство не вынуждать и не принимать от нее никаких дарственных записей, сопряженных с нарушением интересов ее детей от первого брака, и не дозволяет ей выдавать подобные записи другим лицам [АЮЗР, Ч. 8. Т. 3: Акты о брачном праве и семейном быте в Юго-Западной Руси в ХVI-XVІІ вв. — 1909. — 120, 708, XXX с.]

Сфрагистичні пам’ятки: Печатка князя Яна Михайловича Наримунтовича Ружинського від 1592–1602 рр. В полі печатки ренесансовий щит, на якому знак у вигляді подвійної перехрещеної на кінцях стріли в стовп; згори літери: ІR.восьмикутна, розмір 14х11 мм. Джерела: ІР НБУВ, ф. 301, спр. 656 Л, арк. 111. 1592 р. ЦДІАК, ф. 256, оп. 1, спр. 91, арк. 11. 1602 р. Інф. Олег Однороженко

ЖЕНА: КАТЕРИНА ЧАЦЬКА. (2‑й муж Ян Павлович)

35/10. КН. ПЕТР МИХАЙЛОВИЧ РУЖИНСКИЙ

36/10. КН. ИВАН МИХАЙЛОВИЧ НАРИМУНТОВИЧ РУЖИНСКИЙ (1606,1632)

Підстароста бiлилiвський Корецьких (1613).

37/10. КЖ. ОВДОТЯ МИХАЙЛОВНА

МУЖ 1: ЛУКАШ ГОРОДЕНСЬКИЙ.

МУЖ 2: ВОЙТЕХ ЛИХОВСЬКИЙ

38/11. КН. ОСТАФИЙ ДМИТРОВИЧ (†1621)

39/11. КЖ. ОЛЕНА ДМИТРОВНА (1596)

Від 25 квітня 1596 р. маємо віновий запис Филипа Богдановича Круневича своїй дружині, дочці князя Дмитра Ружинського – Олені. [ЦДІАК України, ф. 26, оп. 1, спр. 11, арк. 244–245].
Муж: Филипп Богданович Круневич.

40/11. КЖ. РАИНА ДМИТРОВНА

МУЖ: МИКОЛА ДАЖДИБОГ.

41/11. КЖ. НАСТАСИЯ ДМИТРОВНА (1617,1638)

1617 Листопада 4. / Листопада 16 – Лист п. Михаила Дедеркала про запис за дружиною кн. Настасією Ружинською в рахунок його приданого 500 польських злотих, Кременецький земський суд. Книга № 27 – док. № 117, арк. 107, 108. Семья Дедеркалов имели детей, в том числе сыновей, которые пользовались гербом матери. В последний раз княжна Настасия упоминалась в липнi 1638, когда продаёт Станиславу Мравинскому часть села Твориничи.

МУЖ: МИХАЙЛО ДЕДЕРКАЛО.

42/17. КН. ФЕДОР СТАРШИЙ СТЕФАНОВИЧ (1578,1580)

син Настасии Олевськой, несколько раз упоминается в 1578–1580 гг. в позовах против мачехи, Марины Яковицкой.

КН. ФЕДОР МЛАДШИЙ СТЕФАНОВИЧ (*1570/1577, † 1592)

сын Марины Васильевны Янчинской. Родился после 1570 г., кроме упоминания его имени в позовах 1578–1580 гг., Федор Стефанович фигурирует в деле избиения поданных Демьяна и Василисы Мокренских (1584), в котором вместе с матерью и братом Иваном брал непосредственое участие [ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 17, №116,156]. Нужно отметить, что между семьями существовал давний конфликт, ещё в 1572 Марина с Янчинських Ружинская вместе с мужем напала и побила княжну Василису прямо на улице [ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 7 № 4,5,47]. В 1591 г. с маетков Федора было собрано чопове. В следующем году Федор вместе с братом Иваном имел спор с евреем-арендатором [ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 25 № 420,421]. Однако в марте 1593 Марина Янчинская записала все свои владения Ивану, даже не всповнив про старшего сына [ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 28 № 581]. В тестаменте княжны Марии Стефановны Ружинской (1599) среди перечисленнных ближайших родственников тоже нет Федора [ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 32 №537,538]. Наиболее вероятно, что он умер около 1592 г.

43/17. КН. ИВАН СТЕФАНОВИЧ (1584,1632)

В 1623 он с Григорием Абрахамовичем пытался получить право на владение маетками кнж. Федоры Шапоровской. В 1632 г. проблему раздела с. Ружин решают между собой три последних представителей рода по мужской линии — Григорий Абрахамович, Иван Михайлович и Иван Стефанович 189.

44/17. КЖ. МАРИНА СТЕФАНОВНА (1599)

В 1599 писала тестамент [ЦДІАК України, ф. 28, оп. 1, спр. 32 №537,538].

МУЖ: МАТЕЙ...

45/18. КН. ЯН АБРАХАМОВИЧ

46/18. КН. ГРИГОРИЙ АБРАХАМОВИЧ (1618,1632)

В 1618 г. Г.А. был назначен согласно завещанию двоюродной сёстры Федоры Шапоровской одним из исполнителем ещё последней воли. 186. Через пять лет он с Иваном Стефановичем пытался получить право на владение её маетками. В 1625 Г.А. получил право владеть землями своей матери.187 С 1628 по 1631 год кн. Григорий Абрахамович улаживает вопрос наследства Александра и Григория Михайловичей с Криштофом Стахорским.188 А в 1632 г. проблему раздела с. Ружин решают между собой три последних представителей рода по мужской линии — Григорий Абрахамович, Иван Михайлович и Иван Стефанович 189.

47/19. КН. ФЕДОР МИХАЙЛОВИЧ

ЖЕНА: МАРИЯ ЯЦКОВНА УГРОВЕЦЬКА

48/19. КН. ИВАН МИХАЙЛОВИЧ (1598, 1634)

був одружений з Овдотією Порванецькою (вперше зг. 1598 р.). 30 Його ім’я досить рідко фігурувала у судових справах. Востаннє актові книги згадують про Івана Михайловича у 1632 та 1634 роках, 31 коли він особисто з’явився у суд для оскарження одного несправедливого вироку. У документах, якими ми користувалися, немає свідчень ні про дату смерті ки. Івана Михайловича Ружинського, ані про його нащадків.

ЖЕНА: ОВДОТЬЯ ПОРВАНЕЦКАЯ

49/19. КН. ГРИГОРИЙ МИХАЙЛОВИЧ (1608, † 1608/1612)

Гаврила Нецевич ссужував досить великі гроші під заставу нерухомості. Наприклад він, мабуть що на прохання своєї дружини, під заставу частини села Ружино, дав у 1608 р. строком на рік її стрийченому брату Григорію Михайловичу князю Ружинському 26 золотих монет. Однак оскільки невдовзі князь Григорій помер бездітним, за цей борг треба було вже розраховуватися його спадкоємиці, стрийченій сестрі дружини, Федорі Михайлівні княжні Ружинській та її чоловікові Золтану Тиницькому. Розрахунок по займу цих осіб повинен був мати місце 9 травня 1612 р. [134], але він не відбувся, і Гаврила ще деякий час «тримав» закладену частину села Ружино, а родичі його дружини – її стрийчені з різного боку брати та сестра – постійно грабували цей маєток: так в 1612 р. вони «наїхали» на нього, все там на дворі поламали, спустошили комору, пограбували майно та навіть розтрощили труну, що її зробив (собі ?) Плотніранич. Треба однак зазначити, що Раїна та Гаврила таки спадкували якусь маєтність в селі Ружино по її стрийченій сестрі у 1620 р. [144], в розрахунок за той давній борг. Бездетный.

50/19. КН. АЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ (1577, † 1606/1614)

Бездетный.

51/19. КЖ. ФЕДОРА МИХАЙЛОВНА († 9.III.1618)

Княжна Федора Ружинская, сестра братьев Михайловичей, дважды выходила замуж. В первом браке она была женой Валентия Тиницкого, который умер, вероятно, летом 1612 г. Вторым мужем Федоры был Павел Шапоровский. В 1614 году, в соответствие с решением Люблинского трибунала, Федора Шапоровская вступила во владение землями умерших бездетных братьев, князей Александра и Григория. Еще до этого, в 1610 году, после смерти последнего из них на княжну перешло обязательство заплатить некоторые долги брата, в частности Гавриле Нециевичу, в размере 26 пол. злотых.Скорее всего, княжна в обоих браках не имела детей. Умерла она 9 марта 1618 г., освободив по завещанию всех своих тяглых подданных, а движимое и недвижимое имущество передала брату Криштофу Стакорскому, который должен был рассчитаться со всеми долгами ее собственными и братьев. Похоронена по східному обряду в Пречистенськiй церкви у Ружині, пожертви: на Ружинську церкву три поля ЦДIАК України: Ф. 28.On. 1.Спр. 50. Арк. 111, 112 зв. ЦДIАК України; Ф. 27. Оп.1.Спр. 26. Арк. 101 зв.103 зв. Второй муж Федоры, Павел Шапоровский, недолго прожил вдовцом и умер еще до 1620 г.

МУЖ 1‑Й: ВАЛЕНТИЙ ТИНИЦКИЙ

МУЖ 2‑Й: ПАВЛО ШАПОРОВСКИЙ

7 колено

52/32. КЖ. РОМАН КИРИКОВИЧ (*ок.1575,† 4.IV.1610)

родился, судя по поісазанію о возрасте, въ какомъ онъ умеръ,— въ 1575 г.; въ январе 1602 г. он иазваиъ иородеискимъ ротмистромъ, а потому іш полагаемъ, что именно онъ, а не отецъ его, тогда уже глубокій старикъ, учаетвовалъ въ молдавском походѣ Яна Замойскаго, въ сраженіи 14 октябри 1600 г. съ воеводою Мигаломъ или Михаиломъ Въ дизлокаціи ііойскъ, писанной саывмъ Заыоисквмъ, упомяни г князь Гуж пи сай, но беаъ о?иачеііія илеип.—АтпЬгоіу ОгаЪочѵзкі, Ьіагогуіпозсі РоЬкіе, т. I, сгр. 109.); за этотъ-то, вѣроятно, походъ онъ получилъ новое пожалованіе изъ королевскихъ земель »). 11 березня 1603 р. Павел Пяскозський перед книгами РМ зізнав, що він, маючи королівську данину на маєтності у Київському воєводстві — Романівці, Жидівці, Чернявці, Кошляки, Іршики, Ставища, поступається своїм пожиттєвим правом на них князеві Романові Ружинському РГАДА, ф. 389, on. 1, Д. 203, л. 37об.-38.. Но актов ымъ дайнымъ, кн. Романъ является тагспмъ же самоуправнымъ магпатоыъ, какимъ былъ и его отецъ, и точно такъ же ведегь постоянные споры съ соседями. Собираясь въ 1(508 году въ походъ въ московское государ ство, на помощь тушинскому самозванцу, Романъ Кнршіовить, вЬроатно, въ падеждѣ на будущую добычу, надѣлалъ массу долгов, а всѣ свои имѣнія пораздавалъ въ аренду или заставу, оставляя въ непосредствеішомъ рас пори жен і и жени, княгини Софііі изъ Карабчевскихъ, одну только Паволочь съ окрестными селами. Два другіе города были отданы въ заставу: Рѵжипъ пану Криштофу Кевличу, а Котельнл— львовскимъ купцамъ Торосовичаыъ. Кромѣ ихъ мы насчитнЕаемъ еще пятнадцать различныхъ лицъ, у которыхъ находились въ 1605— 1610 годахъ именія Ружипскихъ въ заставѣ и частію въ ярендѣ. Но и помимо застанниковъ, встрѣчаеііъ въ актахъ еще мяопяъ кредиторовъ князя Романа, долги которыхъ яе лмѣлп спеціалышхъ обезиеченій; число ихъ, по дошедшииъ до насъ остаткам процессовъ, простирается до шестнадцати, кромѣ упомянутыхъ семнадцати, владѣвншхъ имѣніяші. Эти же самые докѵмепты позволяютъ намъ определить предѣлы владѣній князя Романа и степень ихъ заселенности въ первые годы X V II вѣка. Подраздѣляясь на три волости, Ружинскую, Паволочскую п Котеленскѵю, имѣнія эти занимали смежныя части вынѣшнихъ уездовъ бердичевскаго, сквирскаго и житоыирскаго. Большая часть упоминаемигь въ актахъ селеній сохранилась донынѣ подъ тѣмп же именами п о дальнѣйпіемъ движеиіи колонизаціи въ этой местности въ X V II вѣкѣ мы .можемт. судить по инвентарю 1683 года тѣхъ же самых волостей, перешедшихъ въ иолномъ составѣ бъродъ Конецпольскпхъ. Этотъ инвентарь составленъ при передачѣ именій Япу Александру Кояецпольскому, по смерти Станислава, каштеляна краковскаго [Архпиь ю.-:).Рос., ч. VI, т. 1, Пріионісніе, стр. 153.] Князь Романъ и перед московским походомъ спдѣлъ дома мало. Вскорѣ по возвращеніи изъ Молдавии встрѣчаемъ его въ числе ротмистровъ квартяиаго а) войска, которое собирадъ Жодкевскій противъ вторгнувшихся ізъ Подолье татаръ, осенью 1605 года. Когда часть этого войска въ следующемъ году образовала «рокошъ», т. е. организованное возстаніе противъ Сигпнмупда Ш, подъ предводительствомъ краковскаго воеводы Зебржидовскаго,— Ружинскій остался веренъ королю и прияималъ дѣятельное участіе въ ііреслѣдованіи рокошаиъ, особенно въ битвѣ подъ Гузовомъ, 6 ііоля 1607 года. Затѣмъ, какъ передаетъ очевидецъ Маскев’ичъ, князь Романъ около полугода оставался безъ дѣла, во все время стоянки войска подъ Завихостомъ. Когда войска стали расходиться отсюда, одни домой, другіе въ Волоищну, на помощь претенденту иа тамогапій престолъ, сыну преашяго господаря Іереміи, Константину, Ружпнскій, во главѣ значительна™ коннаго отряда, отправился ко второму Лжедимитріго, находившемуся въ то время въ Орлѣ. Съ Ружинскішъ было, по словамъ Маскевича, тысяча чедовѣкъ, а по хроникѣ Буссова, (приписываемой также Мартину Беру), четыре тысячи *Диевникь Маскевича у Устрялова, „Сказавія современпиковъ о Дмитріи Са- мозвандѣ» (ко изд. 1834 г.),т. V, стр. 4, 14, 27.— Ьеръ (Гуссоьъ), тамже, т. I (1831г.), стр. 134. — Ііутурлииъ, ‑Ист. снутнаго времени1*, т. II, стр. 109. —Кемга Кокісагиш Йсгіріо^ез ехіегі, т. I, стр. 82; Петрой, талже, стр. 216.. Ружинскій, не смотря на молодыя лета (33 года), пользовался большою извѣстпостыо, какъ военный, да кромѣ того являлся, въ сравненіи съ другими начальниками прибывшихъ къ Лжедимптрію польскихъ отрядовъ, знатнымъ магнатомъ, а потому легко получилъ главное начальство надъ войсками «царика», устранивъ командовавшаго ими до того времени Меховецкаго. Князь Романъ оправдалъ свою репутацію полководца, но вмѣстѣ съ тѣмъ обнаружплъ необузданное самовластіе, а въ жестокости далеко првзошслъ своего огца, казниешаго всѣхъ донавшихся ему въ руки козаковъ Наливай ка и Лободы. Меховецкій, первый приставшіи къ Самозванцу а даже, судя по пѣкоторымъ указаніамъ, подавшій ему мысль назваться Димитріемъ, очевидно, долженъ былъ пользоваться звачительнымъ вдіяніеыъ и иослѣ передачи начальства Ружинскому. Послѣдній, раздражелиый какиыъ-то прогиворѣчіемъ Мѣховецкаго, собственноручно убилъ его въ саыозвапцевой ставке. Двинувшись из Орла, войска Самозванца, въ чнсле которихъ бмло до 7000 полковъ и до 8000 козаковъ, встрѣтились съ царскою ратью подъ селомъ Каменкою, между Орломъ и Болховымъ. Начальники слѵжившаго Шуйскому нѣмецкаго отряда, Ламсдорф, Бергъ и фон Ааленъ вошли въ сношеаія съ Ружиасвимъ, предлагая перейти на сторону Лжедимитрія, но передъ битвой перепились и не успѣлк склонить своихъ подчикенныхъ въ выполненію задуманнаго ими плана. Именно нѣыецкій отрядъ сдержалъ въ первый день сражеиія натискъ войскъ, Лжедимитрія и приврылъ отстуиленіе царской рас и. Озлобленный Ружинсгсій, заподозривъ здѣсь предумышленную измѣпу, отдалъ ириказъ впредь не оставлять къ живыхъ ни одиого нѣмца. На другой депь, 24 апрѣля 1608 г., преслѣдуемыя Ружинским къ Волхову царскія войска обратились въ бѣгство; Ламсдорфъ только теперь предложилъ своимъ передаться; большинство не согласилось, опасаясь за участь оставшихся на Москвѣ своихъ семействъ, и за Ламсдорфомъ иослѣдовало только двѣсти человѣкъ. Несмотря на то, что они явились въ лагерь Самозванца добровольно, предлагая свои услуги, Ружинскій приказалъ ихъ всѣхъ перерубить, что и было буквально исполнено запорожцами. Вследствіе болховской побѣды, Самозванцу былъ открыта свободный путь къ Москве, и ьъ концѣ іюнз онъ расположился близъ города, при томъ селѣ, которое дало ему съ тѣхъ поръ имя тушинскаго вора. Передавать здѣсь о дальнѣйшихъ военныхъ действіихъ, впродолженіе иолуторагодовой стоявки Самозванца въ Тугаинѣ, полагаемъ излишнимъ, такъ какъ событія эти болѣе или мепѣе обіцеизвѣстиы- Намъ достаточно только упомянуть, что во все это время главное руководство дѣйствіями дуішшцевъ принадлежало князю Роману. Его военныя способности на столько признавались всѣми, что распоряженіямъ его одинаковоподчинялась и превосходившій его знатностью рода князь Адамт. Вишневецкій, и приведпіій къ «царику» нзъ Польши семитысячный отрядъ кіевскій каштеляничъ Япъ-Петръ Сапѣга, и самовольный Лисовскій, и Еозакіт, я наконецъ самъ Саыозванецъ. Личное нліяніе и значеніе князя Романа хорошо сознавало п правительство, царя Василія. Въ одной вѣстовой отписк смоленских лазутчиков въ 1609 году, замѣтпо отразилось общественное мнѣпіе того времени о Ружииском: «И теперь иного пріѣхало съ-подъ Москвы купцовъ, сказують, што воръ хочетъ побѣжати, и боитца Ружинскаго исъ козаками». Въ перемирномъ договоре; даря ПІуйскаго съ поляками, заключенномъ въ іюлѣ 1608 г. содѣйстпіе Самозванцу со стороны поляковъ выставлено главпыыъ упрекомъ, причемъ поименно упомянуты только Ружинскій », на второмъ уже мѣстѣ, Адам Вишневецкий. Лжедмитрий II во время своего похода к Москве и пребывания в Тушино зависел от польско-литовских войск. Поэтому в Москве о нем часто отзывались как об эмиссаре короля Сигизмунда. Возглавлял польские войска в тушинском лагере гетман князь Роман Ружинский (Рожинский). 25 июня (5 июля) 1608 г. он напал на московский обоз и разгромил его, но затем войска Шуйского оттеснили нападавших на Ходынку. Тушинцы убедились, что взять Москву не так просто, и решили установить блокаду столицы. Одновременно гетман Ружинский призвал бояр к переговорам, но получил ответ с предложением вести переговоры с царем Василием Шуйским и требованием прекратить поддержку нового самозванца и возвратиться в Польшу. Наконецъ и самъ король Сигизмундъ III, вступил в пределы государства московскаго. В связи с нехваткой сил и средств для эффективной осады Смоленска Сигизмунд III и его советники решили обратиться к наемным солдатам войска самозванца Лжедмитрия II, которые в это время находились в лагере в Тушино. Туда направили «комиссаров» Станислава Стадницкого, Кшиштофа Забражского, Людвига Ваера и Мартина Казановского, которые наряду с обычными получили и тайные инструкции. Им предписывалось не вступать в переговоры с Лжедмирием II, а обратиться к тушинским боярам и выдвинуть на русский престол кандидатуру королевича Владислава. Для подобных контактов им были даны грамоты как к церковным, так и к светским представителям тушинцев. Комиссары прибыли в Тушино 7(17) декабря 1609 г. и остановились у гетмана Р. Ружинского, Привезенное ими королевское послапіе къ шляхтѣ было адресовано на имя Ружинскаго, и съ нимъ велись всѣ переговоры, втайнѣ отъ Самозвлнца, который замѣтилъ наконецъ, что отъ него что-то скрываютъ, и рѣшился обратиться съ прямымъ вопросомъ къ князю Роману. Послѣдній согласился уже съ другими панами бросить царика п перейти в королевскій лагерь, и потому не вндѣлъ необходимости дольше стѣсняться съ надоѣвшичъему грубымъ, невѣжествевнымъ и ципнческнмъ аван-тюристомъ. Отвѣтъ князя Самозванцу былъ болѣе чѣмъ непочтителенъ, князь при грозил ъ даже побить его булавою — недаром царик опасался его и прежде. Растерявшійся Самозванецъ бежал в Калугу. После бегства Лжедмитрия II 27 декабря (6 января) его сторонники встретились с русскими послами, следствием чего стало заключение соглашения (конфедерации) с польско-литовским войском. В его составлении с русской стороны участвовали все чины, находившиеся в Тушине, в том числе атаманы, казаки, стрельцы. В переговорах принимали участие также названный патриархом Филарет и гетман Р.К. Ружинский. Бояре, окольничие, дворяне, думные дьяки, дворяне большие и дети боярские, приказные люди, атаманы и казаки обязались дружно стоять с гетманом Р.К. Ружинским против Василия Шуйского и его племянника М.В. Скопина-Шуйского и не призывать никого из бояр на царский трон, что косвенно означало поддержку ими кандидатуры иноземного государя. Ружинскій отправился съ войскоиъ въ королевскій лагерь подъ Смоленскъ. При отступлении его отряд повторно взбунтовался и он получил травмы, от которых открылись недавние ранения, в результате чего Роман Рожинский скончался 4 апреля 1610 года в Иосифо-Волоколамском монастыре. Тело его привезено было въ Кіевъ, вѣроятно, участвовавшимъ въ его по ход ѣ княземъ Адамомъ Ружинскимъ, и торжественно погребено при доминиканскомъ монастырѣ, что ныне церковь Петра и Павла при духовной семинаріи. Еще въ 1613 году боевые товарищи князя Романа. ходатайствовало передъ королемъ о вознаграждеаіи его вдовы за понесеиные имъ труды и расходы, которые, какъ мы видѣли выше, далеко превышая его наличныя средства, вовлекли его въ весьма значительные долги и заставили роздать въ чужія руки почти все свои пмѣнія. Впрочемъ, княгиня Софья, оставаясь дома и соревнуя, вероятно, воепной славѣ своего мужа и желая показать себя вполнѣ его достойною, устроила грандіозный даже для того времени иаѣздъ на сосѣднее иаѣніе князей Корецкихъ, мѣстечио Чсремошну 2), Пригласивъ въ главные распорядители арендатора Ружина иана Криштофа Кевлича, а при немъ арендатора Котельни Бондзынскаго, она собрала вооруженный отрядъ изъ бояръ и крестышъ всѣхъ своихъ имѣній, заручилась помощью отъ князя Адама Ружинскаго и разныхъ сосѣднихъ владѣльцевъ, какъ напр. Адама Олизара, бѣлоцерковскаго нодстаросты князя Дмитрія Васильевича Булыги, иана Завиши, Вильги, кіевскаго гродскаго судьи Михайла Силы Ловицкого, Олбрихта Брестскаго и др.,— всего у лея составилось до шести тыснчь человѣкъ. Съ этимъ отрядомъ «съ великой арматой, съ пищалями, пушками, ружьями, мушкетами, сагайдаками, с копьями, рогатинами, и иньщъ войнѣ надлежащимъ оружь-емъ, кояво и пѣшо, оружпо, съ знаменами, бубнами, трубами в литаврами, обычаемъ вражескимъ, па городъ н замокъ, силой, наснльемъ, нежданно, негадаиыо, съ великими силами настуднвъ и наехавъ, первѣе всего тѣмъ всѣмъ войсиомъ замокъ к городъ вокругъ обступивши, пушки, пищали, армату на городъ и замокъ нанравнвъ, а въ труби, литавры и бубны ударивъ, я крикъ учинивши великін, изъ нушсиъ, пищалей и ружей стрѣлять почали; а послѣ, ударивши штурмомъ на городъ и замокъ, до сама го вечера, языческим вражесшшъ свычаелъ, великой навальностью добывали. А город и замокъ великою силой добывши, въ мѣстечкѣ и замкѣ мужчинъ всехъ и женщанъ, безъ всякой пощади, безъ Божьяго страха, жестоко, безжалостно, съ женами, съ дѣтьмн побили, сірѣляд#, посѣклн, замучили и поранили; а городъ и замокъ разграбииъ, язычеекымъ, вражескимъ свычаемъ, до корня спалили, и ни во что повернули». Немпогіс оставшіеся въ живыхъ жители были уведепц отрядомъ княгини Рѵжннской. Очевидно, она чувствовала за собой большую силу, если рѣшилась нападать на такого могуществеішаго соеѣда, какомъ былъ князь Іоахішъ Богутевичъ Корецкій, сильный еще и связями жены, урожденной Ходкевиѵевой. Смерть мужа мало нмѣла вліянія на отношенія княгини къ своимъ сосѣдям; замѣчаемъ только, что она постепенпо перессорилась со своими сподвижниками по походу на Черемошив, и съ актахъ встречаются указанія на разнаго рода насімія и самоуправства ея въ отношевіи отііхъ саыыхъ лнцъ. Такъ она захватила имѣніе Михайла-Сплы Новицкаго Селезеновку, продолжала распри съ Корецкими, съ Фридртхомъ п Еветафіемъ Тышкевичами п многими другими лицами; въ свою очередь бѣлоцерковскій подстароста. князь Янъ Курцевичъ-Булыга, собравъ крестыінъ изъ сс. Петуховъ и Булыжиной Болиды надъ р. Каыеницею, ограбилъ ея имѣніе Романовкѵ. Изъ наѣздовъ кпягинн Софьи выдается за это время грапдіозная порубка дѵбравъ лнтовскаго падворнаго подскарбія Остафия Тышкевича въ юіѣніяхъ Чсрленой и Мошковцахъ; княгиня насылала сюда изъ Котсльнп каждый разъ но пѣсколькѵ сотѣ нодводъ за лесомъ, такъ что осматрнсавшій мѣсто порубки возный насчиталъ болѣе ста хыеячъ іпіел дубом, и березъ. Въ другой разъ княгиня устроила цаѣздъ для захвата лещаискнхъ земель кісвскаго подкоморія Самуила Горностая, собравши отрядъ въ 1800 человѣкъ, а въ тоже время Горностай на ея котелянскихъ земляхъ заграбилъ до десяти тысячъ копенъ хлѣба. Объ одномъ врупномъ наѣздѣ? княгини, именно о разрушеніи уврѣпленпаго заика Нехво- роідн, находимъ въ актахъ только неопредѣлевное упоминаніе. В непродолясителыюмъ времени княгиня Софья, оставшись единствен ион владѣтельницей мужнихъ имѣвій, вступила въ весьма выгодный бракъ, съ виленскимъ каштеляномъ Іеропимомъ Ходкевичемъ. Подъ этимъ новыыъ именемъ, а чаще подъ однимъ титуломъ «силенской панн», еще долгое время является она въ актахъ, то призываемая къ суду за долги перваго мужа, то по разпымъ сдѣлкамъ объ имѣніяхъ, то снова въ жалобахъ сосѣдей на ея самоуправства и наѣзды. Съ Романом Кириковичемъ кончается поселившаяся на Украи-нѣ отрасль Ружинскихъ, да и медкопомѣстные волынские представители этого, рода больше намъ не попадаются въ актахъ. Разъ только встрѣчаемъ неясное упоминаніе о какой то княжне Ружинской, бывшей въ замужествѣ за сыпомъ московскаго выходца Нецевича; ея сыновья служили иъ польскихъ войскахъ во время войт*Богдана Хмелыіпцкаго, и въ 1653 г. волынское дворянство ходатайствовало о дарованіи имъ индигената. Прилодилъ перечень имений Романа Ружинскаго, упоминасмьх гп, актахъ того времени: Верховля, Еойтовцы, Волвца на «I орт о вой рудѣ, Волица Миндопз (теперь Мьньковды), долина Яапішагп иначе Лебединый Озера (Лебедпнцы), Воля Маркова ( часті. с. Сокол.чи). Воля Орановекая (Гараиовка), Вчораіше, Галчинъ, Жерде- левъ (Яіерделн)», Жмдовца, Иргачовъ (Рогачи), Карабчевъ, Котельня. Красноселга Лозовпия, Лыішы, Макаровка, Недзгурпы (Мальія Низгурцы), Отсраны, Опарипсы (Парыисы), Оранского слоГ-ода, Оршпминцы, Паволочі, Погребища, Сопельна, Раюгощш Романовна, Ружанъ, Сасорды, Стикщца, Харлеевка, Чрршвка, Чорившовка, Ягмягнпт.. Оппсн .V IX — XII. рагзіш. Відмітимо випадки призначення опікуна з числа владних людей або наближених до них. Ідеться про опіку галицького шляхтича середніх статків Самійла Лаща Тучапського (бл. 1584–1649 рр.), вихованого при дворі князя Романа Ружинського на Київщині під опікою двоюрідної сестри, дружини князя Ружинського Софії Карабчіївської [Яковенко Наталя. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна, с. 240]. Навряд чи в малолітнього шляхтича не було іншої рідні, окрім двоюрідної сестри, швидше за все це був розрахунок родини, виховування дитини в осередку влади. Цей розрахунок виправдав себе, бо Лащ уже замолоду очолив надвірний збройний почет своєї рано овдовілої родички-опікунки. жена Софія Карабчевская (*ок.1585,†1635), по польски Zofia Karabczewska z Korabczewa h. Ostoja, дочь Петра Миколайовича и Katarzyną Magierówną z Przewodowa, kasztelanką bełską; во 2‑мъ бракѣ за каштеляна виленского Иеронима (Яроша) Ходкевича (1560—1617). Wyprzedawszy majątki osiadła w Bełzie, gdzie wzniosła kościół i klasztor Dominikanom. Umarła tutaj, a sukcesyą po niej dzielili się dopiero w połowie XVIII-go wieku 53/32. Анна Кириковна (1580,1618) Муж 1‑й: Станіслав Надаринський; Муж 2‑й: Древецький. 54/32. Ядвига Кириковна (1580,1619) 2 березня 1605 p. подружжя Петро Свирський та Ядвіга Ружинська отримали потвердження привілею на королівські добра. Гайсин наданий їм після смерті Яна Оришевського [РДАДА. Ф. 389, оп. 1, д. 204, л. 96 – 97 об.; Стороженко А.В. Стефан Баторий… – С. 274 – 275]. У 1616 р. Гайсином все ще володіла Я.Ружинська зі своїм другим чоловіком – Яном Одривольським (РДАДА. Ф. 389, оп. 1, д. 206, л. 135 об.-136). Муж 1‑й: кн. Іван Ярошович Жижемський; Муж 2‑й: Петро Свирський; Муж 3‑й: Адам Тиравський; Муж 4‑й: Ян Одривольський. 55/32. Елена Кириковна (1580,1618) Муж 1‑й: Ян Угровецький; Муж 2‑й: Самуель Немста-Славський 56/32. Настасья-Томила Кириковна (1611) 57/34. Миколай Янович († VI.1629) князь Миколай Ружинський-Наримунт тестаментом від 1629 року визнав себе римо-католиком, не зазначивши місця свого поховання. Доручає дружині обдарувати костел де буде спочивати його тіло і шпиталі [ЦДІАК України: Ф.28. — Оп.1. — Спр. 64. — Арк. 54–56] Жена: София Миколаевна Кучецька. 58/34. Анна Яновна († після 1627) Католичкою виявила себе також його родичка Анна Ружинська, яка тестаментом від 1637 року заповіла поховати своє тіло у Овруцькому монастирі оо. домінікан. Пожертви: на Овруцький домініканський костел 300 злотих.ЦДIАК України: Ф. 25. On. 1. Спр. 206. Арк. 88–92 зв. Муж: Ярош Якубовський. 59/36. Федора Ивановна (1621,1641) Судя по всему от обоих браков детей не имела. Именно это может пояснить передачу своих отцового наследства племяннику Миколаю Залескому в 1641 г. Муж 1‑й: Андрій Чосновський (1621). Муж 2‑й: Вацлав Ощовський.

60/36. КЖ. МАРУША ИВАНОВНА († 1621/1641)

Её сыну Миколаю Залескому, согласно постановлению Люблинского трибунала 1642 г. отошли маетки кн. Ружинских — Городельцы и Федоровка, а ещё ранее, 23 июня 1641 г. он получил от тетки Федорки частину м. Ружин. Муж 1‑й: Олександр Залеський. Дети: Миколай. Муж 2‑й: Григорий Гулевич-Дрозденський

генерація

61/57. Марина Миколаевна

Муж: Стефан Михайлович Гулевич-Дрозденський (1‑я жена — Анна Матвеевна Клюская)

Лица, не попавшие в роспись.

БОГДАН (БОГДАНКО) ОСТАФЬЕВИЧ? ИЛИ МИХАЙЛОВИЧ?(† 1576)

У 70-ті рр. XVI ст. ми маємо яскравий приклад козацького формування, яке складалося з козаків Волині та Поділля. Це був загін князя Богдана Ружинського з представників дрібної та розореної шляхти, які втратили свої маєтки внаслідок спустошення татарською ордою цього регіону. Можливо, на шляху до Запорожжя, до загону приєднувались авантюристи та селяни. Але точних свідчень про кількісне співвідношення у його за гоні представників різних соціальних прошарків немає. З‑поміж причин того, чому представник заможного роду полишив свій затишний маєток та опинився на небезпечному прикордонні Речі Посполитої з османськими володіннями, був і особистий чинник. У ході одного із набігів кримських татар на Волинь постраждала родина Б. Ружинського — вбили матір, а жінку, можливо, забрали в ясир [10, 164]. Побачивши спільність інтересів як прикордонної шляхетської міліції, так і запорозьких козаків, Богдан Ружинський почав з’єднуватися з загонами князя М. Вишневецького та запорозькими козаками з Томаківської Січі [10, 6]. У 1574 р. зустрічаємо Б. Ружинського на посаді військового полковника в загонах отамана І. Свірчовського [2, 153]. Він організував похід козаків у Молдавію при неофіційній підтримці короля Генріха Валуа. Дана військова акція була здійснена з метою підтримки господаря Іоанна Воде (Івоні Лютого), який виступив проти турецької залежності. Після походу та зіткнення з регулярними турецькими військами уціліло лише 300 запорожців на чолі з полковником Б. Ружинським, які не повернулися на службу «королівській милості», а прибули на Томаківську Січ. Невдовзі на Січі козаки, визнаючи військовий і організаторський талант, обирають Богдана кошовим отаманом [11, 52]. Московський цар, знаючи про відвагу козацтва, для нейтралізації та ослаблення Кримського ханства вирішує найняти певну його кількість на чолі з Б. Ружинським для раптового наступу на півострів. Козацький ватажок погодився з пропозицією царя Івана IV і вже через кілька місяців, отримавши обіцяне підкріплення та боєприпаси, вирушив у похід [5, 32]. У жовтні 1575 р. відбулася перша сутичка з ногайською ордою, штурм і взяття фортеці Ор (Перекоп), а татарське військо зазнало серйозних втрат [3, 374]. Після захоплення іншої твердині — фортеці Гезлева — Богданко (такий псевдонім уживався у джерелах досить часто) вирушив на столицю Кримського ханства — Бахчисарай. На р. Салгир кошового отамана зустріли ханські посли з дарами, повернули 713 полонених і в аманат дали 15 мурз [10, 59]. Узявши дари та здобич, козаки на чолі з їхнім ватажком повернулися на Січ. Окрім цього, за кримську кампанію кожний рядовий запорожець отримав по 3 рублі, а старшина — по 4 рублі і жупану [10, 59]. У 1576 р., приблизно в кінці травня — на початку червня, козацькі війська, підкріплені донцями, вирушили в турецький похід. Як і в попередній кампанії, запорозько-донські з’єднання Б. Ружинський поділив на два загони: морську флотилію на чолі з Нечаєм та сухопутну експецщію, яку очолив сам. За допомогою поєднання морських і сухопутних сил було здобуто і спалено місто Трабзонт [2, 214]. Відразу ж після його зруйнування війська Ружинського взяли в облогу місто Синоп, але через малу кількість гармат не і змогли здобути місто і відступили. З’єднання всіх козацьких військ, що були залучені до турецького походу, відбулося поблизу турецької фортеці Варна, але, ослаблене боями, воно повернуло на Томаківську Січ [3, 374]. Після цієї блискучої акції запорозькр-донських військ турецький султан Мурад II написав гнівний лист королю Речі Посполитої Стефану Баторію, в якому пригрозив новою війною, якщо він не здійснить каральні санкції проти своїх підданих і не стримає січовиків від нових походів [13, 20]. Перемоги кошового отамана справили неаби яке враження на короля, який не покарав запорожців, а навпаки — спробував перетворити січовиків у бойову одиницю військ Речі Посполитої. Восени 1576 р. на Січ прибули посли від Стефана Баторія до Б. Ружинського і всього низового товариства. У листах повідомлялось про надання Богдану чину гетьмана Війська запорозького Низового [7, 5]. Корона визнавала запорожців вільною військовою одиницею і надавала їм привілеї. Король прислав на Січ гетьманські клейноди: булаву, бунчук, печатку і корогву з королівським гербом. У січовому війську встановлювався чітко організований старшинсько-управлінський апарат. Місто Трахтемирів надавалось як шпиталь для ветеранів та поранених козаків [7, 5–6]. Отже, саме Богданко став першим офіційним гетьманом запорозьких козаків. Більше того, на думку авторів «Малої енциклопедії етнодержавства», слово «гетьман» стало власного назвою лише після 1576 р., коли король Речі Посполитої дав запорожцям привілеї та клейноди, а князя Ружинського вперше офіційно іменував гетьманом Війська Запорозького [11, 276]. Узимку 1576 р. до гетьмана Б. Ружинського знову прибули посли від московського царя Івана IV на чолі з воєводою Верьовкіним. Вочевидь, велись переговори щодо нового походу проти турків, а саме — на турецькі фортеці в пониззі Дніпра. Перед запорозьким гетьманом постало надзвичайно складне завдання — знищити могутню турецьку фортецю Іслам-Кермен, яка у джерелах відома під різними назвами: Іслам-Город, Гаслан-Кермен, Ослан тощо [5, 24]. Навесні 1577 р. запорожці та московські загони А. Верьовкіна почали штурм фортеці. Гетьман обложив Іслам-Кермен з усіх боків, але, не маючи великих гармат, не зміг П здобути. Тому один із запорожців порадив Б. Ружинському зруйнувати фортечні мури порохом, використовуючи підкоп. Козак похвалявся, що може зробити це сам. Князь погодився і разом з козаками заходився робити підкоп. Але стався передчасний вибух, і близько 500 чоловік, серед них і Богданко, загинули [18, 39]. Військо очолив воєвода А. Верьовкін, який і наказав продовжити штурм фортеці. Атакуючим вдалося підірвати головну башту цитаделі, і вже в боях всередині неї загинуло ще близько 600 осіб. Уся залога Іслам-Кермену була вирізана, а фортецю зруйновано. Після цього вона простояла в руїнах майже півстоліття. Остаточно Іслам- Кермен було зруйновано лише під час Азово-Дніпровського походу в 1695 р. [18, 39]. Отже, представник русько-литовської князівської родини Богдан Ружинський опинився в епіцентрі боротьби держав Східної Європи й Азії та виступив послідовним захисником християнського світу від подальшої експансії Османської імперії у Східній Європі. На Запорозькій Січі він був обраний кошовим отаманом і здійснив чотири успішні військові кампанії, під час яких виявив себе як талановитий воєначальник та полководець. Уперше в історії українського козацтва князь використав модерну тактику ведення війни з (уші та моря, а також застосував тактику ведення війни двома-трьома напрямками, розділяючи акцію на сухопутну й морську. Богдан Ружинський відіграв значну роль у розвитку військово-політичних відносин Запоріжжя з Московським царством. Завдяки військовій діяльності Федора Богданка уряд Речі Посполитої легалізував й визнав вільною військовою одиницею запорозьких козаків, а кошовий отаман уперше отримав звання «гетьмана». Гетьман Б. Ружинський був талановитим козацьким організатором, зіграв помітну роль у завершальний стадії генезису козацтва як окремого стану. Його діяльність отримала визнання не тільки в Речі Посполитій, а й за її межами, а Османська імперія і Кримське ханство з цього часу мусило рахуватись з новою військовою силою — запорозьким козацтвом. ataman kozaków zaporoskich w l. 1575–6. Był synem Ostafiego (zob.) i Bohdany z Olizarów Wołczkiewiczów, bratem Mikołaja (zob.), Kiryka (zob.) i Michała, dzierżawcy Rublewki w woj. kijowskim z ramienia Konstantego Wasyla Ostrogskiego. Niektórzy historycy (m. in. P. Nowicki) identyfikują go z Michałem, który miał pełnić urząd hetmana kozackiego, co nie wydaje się jednak prawdopodobne. Wg innych był synem Michała Iwanowicza, a Michał Hruszewski widzi w nim ziemianina, związanego z księciem Dymitrem Wiśniowieckim i kontynuatora jego polityki. Bartosz Paprocki w swym dziełku: „Panosza tho jest wysławienie panów i paniąt ziem ruskich i podolskich …” (Kr. 1575) pisał o Bohdanie, iż tenże jako «hetman niżowych Kozaków» w końcu r. 1575, gdy Tatarzy najechali Ukrainę, poszedł ze swoimi Kozakami na tatarskie ułusy i je straszliwie spustoszył. W dawnej literaturze korzystającej z przekazów staroruskich i tradycji ludowej odnajdujemy twierdzenie, iż legendarny hetman kozacki Bohdanko to właśnie wywodzący się z kniaziów Rożyńskich – Bohdan. Miał on nawet za zasługi wojenne otrzymać od Stefana Batorego Trechtymirów. Podobnie jak i inni książęta Rożyńscy miał się Bohdan kontaktować z wysłannikami Iwana Groźnego, który wykorzystywał Kozaków i Czerkiesów zamieszkałych w granicach Rzpltej do walki z Tatarami, zaogniając w ten sposób stosunki polsko-krymskie i odwracając niejednokrotnie najazdy ordy na ziemie moskiewskie. Wypad R‑ego z końca 1575 r. wiązać należy z chęcią pomszczenia na ordzie doznanych krzywd, a przede wszystkim wzięcia w jasyr jego żony. Sukcesy R‑ego sprawiły iż car moskiewski miał się zwrócić do Kozaków zadnieprzańskich z propozycją uderzenia na Kozłów leżący na Krymie, obiecując przysłanie posiłków, saletry i broni. Bohdan rzeczywiście wyprawił się w r. 1576 na Tatarów, ale skierował się w kierunku forteczek usytuowanych w dolnym biegu Dniepru. Miał on prowadzić około 3 tys. Kozaków m. in. znad Dniepru, z Bracławia i Winnicy. Wypad R‑ego spełnił oczekiwania cara, gdyż wyprawa tatarska, która już wyruszyła na Moskwę, zawróciła z drogi. Natomiast dla R‑ego kampania zakończyła się tragicznie. W czasie szturmu przypuszczonego przez Kozaków na Asłan-gorodok, leżący nad Dnieprem koło przeprawy tawańskiej, R. zginął od wybuchu źle założonej miny. Także Joachim Bielski podkreśla, iż dowódcą wyprawy z 1575 r. za Perekop, «który potem pod Assemgrodkiem zginął», był R., którego Kozacy «wielkie szkody Tatarom poczynili, i także brali, palili i nikogo nie żywili, nawet dzieci małe na pale wbijali, ale nie stało za nasze». Atak R‑ego na Asłan-gorodok nie pozostał niezauważony przez władze Chanatu, a sam chan Dewlet Gerej wystosował do Stefana Batorego ostry w tonie list, skarżąc się na ostatni atak Kozaków pod wodzą Bohdanka. Po śmierci R‑ego atamanem kozackim został znany z kampanii mołdawskich o opanowanie tronu hospodarskiego Iwan Podkowa. R. zapewne zmarł bezdzietnie. Stał się R. bohaterem wielu pieśni i dum kozackich, śpiewanych przez lud ukraiński; sławiły one żywot i śmierć atamana Bohdanka, jak np.: „Pisnia pro hetmana Bohdana w żałobie”. Późniejsza tradycja kozacka nie tylko przypisała mu wiele heroicznych czynów związanych z walkami z Tatarami, lecz niesłusznie widziała w nim głównego aktora baloriańskiej reformy i twórcę nowego podziału administracyjnego Kozaczyzny. Tradycja tych walk przetrwała do końca XVII w., skoro w liście atamana koszowego Iwana Sirki do chana z 23 IX 1675 czytamy, iż sto lat wcześniej niejaki Bohdanko «Z Kozakami Krym wojował i plądrował» (wg Hruszewskiego list ten jest jednak późniejszym falsyfikatem). Postać R‑ego wprowadził Józef B. Zaleski do poematu „Potrzeba zboroska” (1840, Wyd. 1891).1. Кониский Г. История Русов / Г. Кониський. — М. : Университ. тип., 1846. — 262 с. 2. Летопись Самовидца по новооткрытьм спискам с приложеним трех Малороссийских хроник. — К. : Тип. К.Н. Милявского, 1878. — 450 с. 3. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII в. / Сост. С. Величко. — ТЛІ. — К. : Лито-Типографическое заведение И. Вальнера, 1850. — 612 с. 4. Антонович В. Б. Моя сповідь / Володимир Боніфатійович Антонович. — К .: Либідь, 1995. — 816 с. 5. Брехуненко В. Морські війни козаків / В. Брехуненко. — Житомир : Обласна житомирська друкарня, 2007. — 82 с. 6. Голобуцький В. О. Запорозьке козацтво / В. О. Голобуцышй. — К .: Вища школа, 1994. — 539 с. 7. Грушевсъкий М. Гетьман Богданко / Михайло Грушевський. — Львів : [Б. в.], 1846. — 18 с. 8. Єфименко А. Южная Русь / Александра Єфименко. ‑Т . 1. — Спб. : Книгопечатня Шмидта, 1905. — 436 с. 9. Крип’якевич І. П. З минулого Каховки / I. П. Крип’якевич // Вісник АН УРСР. — 1951. — № 4. — С. 12–32. 10. Леп’явко С. Українське козацтво у міжнародних відносинах (1451–1591 рр.) / Сергій Леп’явко. — Чернігів : Сіверянська думка, 1999. — 212 с. 11. Мала енциклопедія етнодержавства / НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького / Від. ред. Ю. І. Римаренко. — К. : Довіра-Генеза, 1996. — 942 с. 12. Маркевич Н. История Малороссии / Н. Маркевич. — Т. І. — М. : Тип. А. Семина при Императорской Медико-Хирургической академии, 1842. — 387 с. 13. Новицкий И. П. Князья Ружинские / И. П. Новицкий // Киевская старина. — 1882. — Апрель (III). — С. 84–97. 14. Новосельський А. А. Борьба Московского Государства с татарами в первой половине XVII в. / А. А. Новосельський. — М.-Л. : АН СССР, 1948. ‑4 4 8 с. 15. Полонсъка-Василенко Н. Д. Історія України / Н. Д. Полонська-Василенко. — Т. I. — К. : Либідь, 1993. — 640 с. 16. Соловьев С. М. История России с древнейших времен / С. М. Соловьев; — Т. УП-УШ. — М. : Мысль, 1989. — 752 с. 17. Стороженко А. В. Стефан Баторий и днепровские казаки / А. В. Стороженко. — К. : Тип. Г. Л. Фронцкевича, 1904. — 327 с. 18. СушинськийБ. Козацькі вожді України. Історія України в образах П вождів та полководців XV.XIX століть. Історичні есе у двох томах / Богдан Сушинський. — Т. 1. — Одеса : «ВМВ», 2004. — 592 с. 19. Федорук А. В. Наймане козацьке військо (XVI — середина XVII ст.): ідеологія, організація та військове мистецтво : автореф. дис. ... канд. іст. наук. — Чернівці : «Золоті литаври», 2000. — 19 с. 20. ЯворницъкийД. І. Історія запорозьких козаків / Дмитро Яворницький. — Т. II. — К. : Наукова думка, 1990. — 560 с. 21. Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця ХУП до сер. ХУП сг. (Волинь, Центральна Україна) / Наталя Яковенко. — К. : Наукова думка, 1993. — 416 с. Słown. Geogr. (Pawołocz, Rużyn); Enc. Org., XXII 440; Boniecki, Poczet: rodów, s. 286–7; Jabłonowski J., Tabule Jabłonovianae, Norimbergae 1748, tabl. LXXIX (geneal. Rożyńskich); Kojałowicz, Compendium, 206–7; Niesiecki III 898, VIII 109; Paprocki, s. 109, 103, 835; Święcki, Historyczne pamiątki, II 35; Wolff, Kniaziowie lit.-rus., s. 417, 421 (tabl. geneal. Rożyńskich); – Baliński M., Lipiński T., Starożytna Polska pod względem historycznym, jeograficznym i statystycznym, W. 1844 II 498; Bantyš-Kamienskij I., Istorija Maloj Rossii, Moskva 1842 s. 123; Hruševs’kyj M., Hetman Bohdanko, „Zapiski Nauk. Tov. im. Ševčenka” R. 6: 1897 t. 16 s. 1–18; tenże, Istorija, VII 144, 146–7, 575–6; Kripjakevič I., Gnatevič B., Istoria ukraïns’kogo vijs’ka, L’viv 1936 s. 178; Kuliš P. A., Istorija vozsoedinenija Rusi, S. Pet. 1874 I 86, 110, 112, 126, II 127, 134; Moraczewski J., Starożytności polskie, P. 1842 II 474; Novickij J. P., Knjazja Ružinskie, „Kievskaja Starina” R. 1: 1882 t. 2 s. 82–3; Serczyk W., Na dalekiej Ukrainie, Kr. 1980 s. 49, 76; Solov’ev M., Istorija Rossii s drevnejšich vremen, kn. 4, t. 7, Moskva 1960 s. 28; Tomkiewicz W., O składzie społecznym i etnicznym Kozaczyzny ukrainnej na przełomie XVI i XVII w., „Przegl. Hist.” T. 37: 1948 s. 250; – Bielski, Kronika, s. 722; Letopis Samovidca o vojnach Bogdana Chmel’nickiago, Moskva 1846: Letopis Samovidca po novootkrytym spiskam s priloženiem trech malorossijskich chronik, Kiev 1878 s. 214, 349; Maksimovič M., Sobranie sočinenij, Kiev 1876 I 295, 298, 300, 308–9; Mater. do dziej. piśmiennictwa pol., I 214; Paszkowski M., Dzieje tureckie i utarczki kozackie z Tatary, Kr. 1615 s. 21; Stryjkowski M., O początkach, wywodach, dzielnościach, sprawach rycerskich i domowych sławnego narodu litewskiego, żemojdzkiego i ruskiego …, W. 1978 s. 216; Veličko S., Letopis sobytij w Jugozapadnoj Rossii w XVII v., Kiev 1851 II 380; Źródła Dziej., IV 35, IX 62 (Gródek).
Семён Дмитриевич Ружинский, который был стрелецким полковником. Возможно он был сыном князя Дмитрия Ивановича Ружинского, младшего брата князей Ивана и Остафия Ивановичей. Однако неизвестно, было ли у Семёна потомство. Маруша [Остафьевана?] Муж: Криштоф Косинський († 1593 р.), гетьман Війська Запорозького. Чиєю дочкою була княжна Маруша Ружинська невідомо (s.421), але з огляду на тісний зв’язок Остафія Івановича та його нащадків з Військом Запорозьким можна майже не сумніватися, що Маруша була його дочкою. Глуша (Гальшка?) Ружинская (*ок.1585) Миколай Нецевич мешкав у Старокотарській волості князів Ружинських, яка знаходилася в Ковельському повіті. Рід радунських бояр Нецевичів, до якого він належав, користувався гербом Яніна. Однак після шлюбу на початку XVIІ ст. з князівною Глушею Ружинською, Миколай Нецевич та його нащадки почали користуватися гербом Нечуя, до якого належали князі Ружинські (Герасименко В. Нарис з історії роду Нецевичів // Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. – Біла Церква: Видавництво ТОСК, 2001. – Випуск ІІ. – С. 105–107). Муж: Миколай Нецевич (*ок.1580) Дети:

Документы и акты.

23.X.1524 В жалобе кн(я)зеи Роговицких о збите и зранене их от врядника кн(я)зя Четвертенског(о) Листъ доa воевод(ы) троц(кого), кн(я)зя Костянтина. Што перъво сего жаловали дворяне, кн(я)зь Иванъ, а кн(я)зь Василеи, и кн(я)зь Федоръ Михаиловичи Роговицкии, што врадникъ кн(я)зя Федоровъ Четвертеньского на им Митько и зъ слугами его, з Васенькомъ а Скурилъкомъ, а Лозъкою и иншими, перенемъши на доброволнои дорозе, самыхъ побили и поранили, и шкоды великии поделалиb. О чомъ же право было перед маръшалъкомъ Волынское земли, старостою володымерскимъ. И онъ права не досто((л и отозвалъ се до насъ. Ино казали были в томъ имъ с ними справедливость учинити кн(я)зю Костянтину. И он на росказане листc и листъ перед его м(и)л(о)стю стати хотелъ [ss], абы и тыми разы кн(я)зя Федора листом и служебъникомъ своимъ обослалъ, и казалъ передъ собою стати и о томъ досмотрелъ. А естли бы перед его м(и)л(о)стю в то с ним росправитисе не хотелъ, абы водле обычая права Волынское земли тотъ ихъ бои и шкоды на именьи его казал отправити, ажъ бы болшеи тог(о) не жаловали. Копот, писаръ. Донесеніе вознаго о переговорахъ п. Станислава Даменскаго съ княгинею Марьей Ружинскою и ея сыновьями по дѣлу сватовства его съ княжною Ганною Ружинскою. 1567 года, ноября 13. Лета Божого нароженя 1567-го года, месяца ноября третего- надцат дня. Ставши обличне на вряде замковомъ, передо мною Михайломъ ІІривередовским, подстаростим Володимерскимъ, возпый повету Володимерского пан Хацко Чуват Туличовский тыми словы до книг вызналъ: иж будучи мне от тебе з уряду замкового даным пану Станиславу Даменскому, слуагебнику велможного княжати Лва Александровича Санкгушка Коширского, на потребу его до кнегини Ѳедоровое Рулшнское княгини Мари н сына ее князя Михайла Ѳедоровича Ружпнского ку онытаню их о зложене року ку постановеню сватовства дочки княгини Ѳедоровое Ружпнское, сестры князя Степановы а князя Михайловы молодшой, кнежны Ганны, был есми с паномъ Станиславомъ Даминскимъ в Ружнне в неделю прошлую, месяца теперешнего ноября девятого дня, II пыталъ пан Даменскпй передо мною, возным, княгини Ѳедоровое Ружинское и сына ее князя Михайла Ружинского: если же з л о ж и л и были рок ему який певный ку становеню сватовства о дочку ее, сестру молодшую князя Степанову и князя Михайлову, кяежнѵ Ганну? Ипо княгиня Ѳедоровая Ружинская поведила: „правда, иж напервей зложйла есми была весполок з сынми своими кня- земъ Степаном а княземъ Михайломъ Ружинскими тобе, пане Даминский, рок ку становеню сватовства о дочку свою а сестру сынов моих молодшую кнежну Ганну на ден Рожества Пречистое, свята прошлого, року тепер йдучого шестдесят семого, па который рокъ мела есми за тебе дочку свою в малженство дати; а потомъ вси сполечне, як я сама, так и сынове мои, за непоспехомъ на- шимъ того року помкнулп есмо далей до Покрова Пречистое, так же свята прошлого, иод таким обычаемъ: ижееь мелъ на тот рок до нас, до Ружиня, в дом наш нриехати, а я мела с тобою сына своего молодшого князя Михайла до дому твоего послати, хотечи ведати о оселости твоей, и взявши ведомост через того сына сво его, тую дочку свою за тебе в малженство мела дати —Як же сын ее княз Михайло таким же обычаемъ передо мною, возным, то вы- знадъ, же первший рокъ становеню того сватовства пану Даминскомѵ на ден Рожества Пречистое весполок з маткою своею и братом своим старшим княземъ Степаном были зложили, а потом того року далей до Покровы Пречистое помкнули, на который он с па ном Даминским до дому его меяът ехати, хотечи ведомост взяти о оселости его, и взявши ведомост, донести матце своей и брату своему князю Степану, тогды на он часъ мели есмо дочку княгини матки своей, сестру нашу молодшую, кнежну Ганну сполечным обычаем з маткою своею за пана Даминского в малженство выдати. Пан Даминский передо мною, вознымъ, на тые слова княгини Ружинское и сына ее князя Михайла им поведил: „я будучи от вас в томъ убезпечоным, опустивши потребы а послуги пана сво его, так теж не мало инших справъ своих, через так дорогу не близкую з войска, от князя его милости пана своего, з людми добрыми к тому року на Волынь ехалъ и на тот рок зложоный, на ден светое Покровы, в дому вашом тут, в Ружини, был, будучи готов тому постановеню досыт ч и н и т и , а до дому своего з сыномъ твоимъ (то княгини Ѳедоровои мовил) князем Михайломъ, то ест с тобою, княже Михайло, до дому моего ехати и оселост мою показат; ином самое тебе, княгине, на тот рок в дому твоем в Ружини не засталъ, одно сын твой молодший на тот час в Ружини в дворе твоем, то ест ты, к н я я ї є Михайло, был и отложил ест то до приеханя княгини матки своей; и кгды на завтрее по светое Покрове приехала еси сама твоя милост, кнегине Ѳедоровая, тут до Ружина, тогды просили есте мене з сыном своим князем Ми хайлом, абых я поволил вамъ еще в том часу до дву недель, за чим бы есте пашню посеяли. Ино дей и на тот рок есте тому досыт не вчинили, а зо мною кнегиня Ѳедоровая сына своего князя Михайла до дому моего не слала. Я и над тот рОк, аж и до сего часу, вже через колко недел. для того тут на Волыни мешкаю и за тым до кпязя его милости, пана своего, до войска не еду и в том собе не мало шкодую, штом стравил от его милоСти на Во- лын еду чи и тут мешкаючи и людей добрых на то способляйчи и што дей ту жъ есми вамъ самым, як тобе, княгине,» так сыном твоим и дочце твоей, княжне Ганне, подавал, и особливе дей з*ь езченя твоего кон мой мышастый здох, которого дей ЄСИ» в ііенё на потребу свою до Мышова ехати брала,—котбрых дей «я b ć h x шкод своих реестръ меновите писаный в себе маю“.—Кнегиня Ѳедоровая Ружинская поведила: иж „штоіі мела сына своего князя Михайла с тобою, пане Даменскйй. слат до дому твоего, доведы- ваючи ся оселости твоей, ино я а ни сынове мои того вже не потребуем и рок певный веселю веснолок з сыном моим князем Михайломъ по роспущеню войска за две недели тобе складаєм, на который без всякого вже откладѵ дочку мою кнежну Ганну за тебе в малженство выдамъ».—И просйлъ мене йаы Станислав Даминекий, абы тое вызнане возного в книги замковые было за писано; я тое в книги замковые записати казалъ. Книга замковая Владимирская 1567 г., № 934, лгісшъ 188 № 1. 1608 г. августа 17. Грамота бояр и думных людей в Тушинский лагерь гетману Ружинскому с требованием не поддерживать Лжедмитрия II. (Л. 284)«... Божиею милостию великого государя царя и великого князя Василья Ивановича всеа Росии самодержца и многих государств государя и обладателя его царскаго величества от бояр и думных дворян и дьяков и из городов дворян и детей боярских и гостей и торговых людей и от голов стрелецких и от сотников и от стрельцов (Л. 284 об) и ото всех людей Московскаго государства Жигиманта короля польского и Великого княжества Литовского князю Роману Руженскому и всем польским и литовским людям … И удивляемся тому, что ты добрава роду называесся, а не зазираешь сам себе, что оставя государя своего Жигдимонта короля польского и великого князя литовского и свою землю, назвав неведомо какова вора царевичем Дмитреем (Л. 285) и к нему бесравно в подданство учинити себя хощеш кровь крестьянскую неповинно проливати Бога не устрашаетеся и бедных поселян, ничтоже разумеющих, некрестьянски потреблению без милости предаваете... А был у государя нашего блаженные памети царя и великого князя Ивана Васильевича всеа Росии сын последней, Дмитрей, и ему смерть божиим судом учинилась на Угличе, и ныне лежит на Москве в Архангеле, и мощи его чудотворения подают. А за грех всего православного християнства назвался был тем царевичевым именем Дмитреевым вор еретик рострига Гришка Отрепьев, своих еретичеством многих людей оболстив и привел к своей воле...» Российский государственный архив древних актов. Ф. 188. Рукописное собрание РГАДА. Оп. 1. № 472. Л. 284–285. Список. Публикации: Соловьев С.М. История России с древнейших времен. Кн. 4. Т. 8. М., 1963. С. 492–493. № 2 17 (27) февраля 1610. Письмо князя Р.Рожинского королю Сигизмунду III. Со вторника на середу Царица отправилась в Калугу, переодевшись в мужское платье в сопровождении только одной служанки и одного служителя. Сбившись с дороги, она заехала в Дмитров, где и теперь находится. Здешнее войско сильно бунтует и если на положенный срок не получится известия, могущего удовлетворить рыцарство, то трудно будет удержать оное от дальнейшего беспорядка. Несколько бояр, выбежавших из столицы, показывают согласно с уведомлениями лазутчиков, что москвичи имеют большую наклонность к В.К.В., и молят Бога, только чтобы В.К.В. изволили поспешнее прибыть к ним. Василий Шуйский в распре с Михаилом Скопиным и каждый из них промышляет сам о себе. Не мешало бы написать письмо Скопину; по имеимым мною от лазутчиков уведомлениям, нетрудно было бы его привлечь на сторону В.К.В. Боярам, оставшимся с Патриархом у нас, весьма не нравится, что не получили ни одной грамоты от В.К.В.; желательно бы доставить им сие утешение дабы удержать их при прежних замыслах. Они также весьма обижаются действиями запорожцев, которые в Зубцевском уезде грабят и убивают братии их и жен отбирают, хотя Зубцевские уездные люди более всех прочих преданы В.К.В. За сим предаю, с верноподданническим и покорнейшим послушанием, нижайшую службу мою воззрению В.К.В. Милостивого государя нашего. Писано в стане под столичным городом Москвою 27 февраля 1610. Касимовский Царь усильно просит позволения предстать перед В.К.В. В.К.В. верный подданный и нижайший слуга Рожинский Роман Бутурлин Д., История Смутного времени в России в начале XVII в. Т. 3. СПб., 1841. Приложение № 11. С. 27–28

6 января 1605. Справа пна Бялобрє(с)кого з єго м (л). кнзємь Романо(м) Ружи(н)ским. Року 1605, м (с)ца гє(н)вара, 6 дня. На врядє єго королєвскоє мл(с)ти замку Житомирского пєрєдо (м)но[ю], Фєдоро(м) Щуровски(м), по(д)старо(с)ти(м) житоми(р)скимь, постанови(в)шисє очєви(с)то, шляхєтньі(и) па(н) Крьі(ш)тофь Бялобрєс(с)ки(и) пи(л)но(ст)ст [!]свою з освє(т)чє(н)є(м) чини(л) на урожоного єго м(л). кнзя Романа Нарьі- мо(н)товича Ружинского со нєзаплачє(н)є до(л)гу позьічоного, сумьі и(с)то(т)ноє, пятисо(т) золотьі(х) по(л)ски(х), за дєкрєто(м) трибуна(л)ски(м) тєпєр, в року про(ш)ло(м), тисєча шє(ст)со(т) чє(т)вє(р)то(м), в Люблинє сужоньі(м), сказаньі(х). А то по(д) закладо(м) таковоє (ж) сумьі и(с)то(т)ноє звьіш помєнєноє, которую зара(з) на ни(м) сказа(л) и в нєзаплачє(н)ю сумьі исто(т)ноє, которая за плата тоє сумьі мєла бьі(т)[и] на д[є]нь и свято рьі(м)скоє Трє(х) Кролє(в) на врядє Житоми(р)ски(м). То(и) то заплатє прєрєчоньі(и) па(н) Бялобрє(с)ки(и) дня и свята помєнєного, поча(в)ши со(т) пора(н)ку а(ж) до нєшпо(р)ноє звьіклоє годины, пи(л)нуючи заплатьі сумьі помєнєноє яко о(т) самого кнзя Ружи(н)ско(г)[о], та(к) и посла(н)ца єго дочєкати нє могучи, прихиляючисє та(к) до запису своє[го], яко и до декрету трибуна(л)ского сосуму пропалуюза нєзаплачє(н)є(м) и уищ(є)(н)е(м) спо(л)на со тисечу золотьі(х) и сказу на двє(с)тє грошє(и) ли(ч)бьі лито(в)ское сошацованьїє свє(т)чи(л)се и тоє своє (о(с)вєчє(н)е проси(л), абьі бьіло принято и до кни(г) кгро(д)ски(х) записано//. 1. П и(л)но(ст ) пна Будииіє(в)ско(г)[о] со(т )бира(н)я пнзє(и) со(т) к. Адама Руж и(н)ско(г)[о\. Року 1609, м ц(а) ф є(в)., 2 дня. Пришє(д)ши до уряду єго кро. м(л). за(м)ку Житоми(р)ского до мене, Фєдора Щ уровского, по(д)старостє(г)[о] житоми(р)ского, урожоньі(и) єго м(л). па(н) Пєтрь Будзишо(в)ски(и) ооповєда(л) и (с)вє(т)чи(л)сє, и(ж) яко дня сєго(д)нєшнєго, мца фє(в)раля, 2 дня, року тисєча шєсо(т) дє(в)ятого по то(и) є(г)[о] ми(лст)ти [!] суми пинєзє(и) пє(т)со(т) золоти(х) по(л)ски(х) єго мило(ст) кня(з) [!] Ада(му) Ружи(н)скому з нєкотороє арє(н)дьі єго мило(с)ти со(т)дать и заплати(т), поча(в)ши спора(н)ку а(ж) до нєшпору сочєкива(л), ни(ж) єго мило(ст) ни са(м) чєрє(з) сєбє и нє чєрє(з) умоцовано(г)[о] своєго нє (о(т)бираль и сотобра(т) нє хотє(л). И проси(л), абьі тоє єго шповєда(н)є и пи(л)но(ст) до кньі(г) врядовьі(х) принято и записано бьіло, што принято и записано є(ст)25. 2 . Пи(л)но(ст ) того (ж) пна Будиіио(в)ско(г)[о\со(т )бира(н)я су(м)мьі пнзє(и) о)(т) того (ж) к. Ад[ама] Руж и(н)ско(г)[о]. Року 1609, м ц(а) ф є(в)., 2 дня. На уряде єго к(р). м(л).за(м)ку Житоми(р)ско(г)[о] пєрєдо (м)ною, Фєдоро(м) Щуро(в)ски(м), по(д)старо(с)ти(м) житоми(р)ски(м), ста(в)ши сочєви(с)то, урожоньі(и) // па(н) Пє(т)рь Будишо(в)ски(и) имєнє(м) свои(м), имєнє(м) ма(л)жо(н)ки своєє пнєє Я(д)викги Смєтя(н)чя(н)ки соповєда(л) и (с)вє(т)чилсє, и(ж) дня сєго(д)нє(ш)него, мца фєвьраля, второ(г)[о] дня, року тисєча шєсо(т) дєвято(г)[о] гото(в)би(л) со(т) єго млости князя Адама Нариму(н)товича Ружи(н)ского суму пнєзє(и) дєвєтьсоть золотьі(х) по(л)ски(х) во(д)лу(г) запису со(т) єго мило(с)ти мнє самому и ма(л)жо(н)цє моє(и) панє(и) Я(д)визи Смєтячяци 26 данно(г)[о] со(т)бирати, ни(ж)ли єго м(лт), нє чинєчи досьі(т) записови своєму, прєрєчоноє суми пинєзє(и) нє (о(т)дали и со то(м) жа(д)ноє вєдомости нє учинили, кот(о)рого со(т)да(н)я сумьі пнзє(и), поча(в)ши спора(н)ку аж ь до нєшпо(р)ноє годиньї сочєкива(л). Проси(л), абьітоє соповєда(н)є и пи(л)но(ст), которуюта(к) имєнє(м) свои(м), яко имєнє(м) мальжо(н)ки своєє чини(л), до кни(г) врядовьі(х) за(м)ку Житоми(р)ского принято и записано бьіло, што є(ст) принято и записано. 3. Поло(ж)[єнє] по(з)[ву] со(т) кнж. Корє(ц )ки (х) по к. Руж и(н)ски(х). Року 1609, фєвра(л), 3 дня. На врядє єго кро. м(л). за(м)ку Житоми(р)ского пєрєдо мною, Фєдоро(м) Щуро(в)ски(м), по(д)старо(с)ти(м) житоми(р)., ставь ставши [!] сочєви(с)то, во(з)ньі(и) єнєра(л)ньі(и) воєво(д)ствь Киє(в)ско(г)[о], Вольі(н)ского и Бра(с)- ла(в)ского шляляхє(т)ньі(и) [!] Ивань Волото(в)ски(и) ку записа(н)ю до кни(г) кгро(д)ски(х) житоми(р)ски(х) со(з)на(л) тими словьі, и(ж) року тєпє(р) йдучого тисєча шє(ст)со(т) дєвятого, мисаца хє(н)варя, шостого дня со(т)нє(с)ль єсми по(з)во(в) дєсє(т) кгро(д)[ских] києв[ских] до 38 зв мє(с)та // Паволочи, писаньїє в жалобє (вєл)можни(х) єє мило(с)ти пнєє Аньньї Хо(д)кєвьічо(в)ньі кня(ж)ньі Корє(ц)коє яко дєди(ч)ни а єго м(л). княжати Яхи- ма Корє(ц)кого, воєводича вольі(н)ского, яко сопєкуна на(и)вьшгьшо(г)[о] єє м(л). по вє(л)мо(ж)ни(х) кнз. Романа Ружи(н)ско(г)[о] и ма(л)жо(н)ку є(г)[о] м. пнюю Зофию с Карабчєва Романовую Ружиньскую со ро(з)ньіє грабєжи при кгва(л)то(в)номь наєха(н)ю на має(т)носгь чєрємо(ш)ску, со палє(н)ю єє сталоє, яко ширє(и) тьіє по(з)вьі в собє со(б)мо(в)ляю(т). Которьіє по(з)вьі, (о(т)нє(с)шьши само(и) кнєгини Ружиньско(и) в руки в за(м)ку Паволо(ц)ко(м), со(т)да(л) єсьми. И за тьіми по(з)вьі рокь ку праву на ро(ч)кахь кгро(д)ски(х) воєводьства Києвьского в року тєпє(р) идучо(м), тисєча шє(ст)со(т) дєвято(м) м(с)ца фє- враля, со(с)могонадт>цагь дня припадаючи(х), стати зложи(л) є(с)ми.
4. Поло(ж)[єнє] по(з)[ву] со(д) тьі(х) же
кнж. Корєцг[ких] по кнз. Ру(ж)[инского].
Року 1609, м ц(а) ф є(в)раля, 3 дня.
Ста(в)ши сочєви(с)то во(з)ньі(и) єнєра(л)ньі(и) воєво(д)ства Вольі(н)ского,
Бра(с)ла(в)ского и Киє(в)ского шляхє(т)ньі(и) Ива(н) Волото(в)ски(и) ку запи-
са(н)ю до книгь кгро(д)ски(х) житоми(р)ски(х) зо(з)на(л) тьіми словьі, и(ж) року тєпє(р) йдучого, тисєча шєсо(т) девятого, м(с)ца гє(н)вара, шо(с)-
того дня со(т)нє(с)ль є(с)ми по(з)во(в) два кгро(д)ски(х) киє(в)ски(х) до мєста
Паволочи, писаньїє в жалобє вє(л)мо(ж)ньімь єє милости пнєє Аньньї Хо(д)-
кєвичо(в)ньі кнє(ж)ньі Корєцькоє яко дєди(ч)ньі а его м(лт). княжати Яхи-
ма Корє(ц)кого, воєводича вольі(н)ского, яко сопєкуна навьі(ш)шого єє м(л). по
«■«v ^
вє(л)мо(ж)ньі(х) князя Романа Ружи(н)ского и ма(л)жо(н)ку єго м(лт). пнюю
39 Зофию // с Кара(б)чєва Романовую Ружи(н)скую яко умислньі(х) при(н)ципа-
ло(в) учи(н)ку, нижє(и) мєнованого.
А то, прихиляючися до протє(с)тации, на урядє кгро(д)скомь Житоми(р)-
ско(м) в року тєпє(р) идучо(м), тисєча шє(ст)со(т) сосмомь чєрє(з) и(х) мтн са-
мьі(м) поводо(м) внєсєноє, со (к)гва(л)то(в)ноє наєха(н)є на має(т)носгь єє
^х^
м(л)сти кнє(ж)ньі Корє(ц)коє дєди(ч)ную мє(с)то и замокь Чєрємо(ш)ку, со злу-
пє(н)є з нєє [!] маєтно(с)ти и со (с)палє(н)є Чєрємо(ш)ки, за(м)ку и мє(с)та
сономь, о поби(т)є слу(г) и поданьі(х), при то(м) наєха(н)ю сталоє, та(к) в го-
ловно(и) рєчи, яко и до шкрутєни(и).
Которьіє то по(з)вьі,со(т)ня(ш)ши, в руки само(и) кн[я]гини Ружи(н)ско(и) в за(мїку ж да(л) єсми.
А пото(м) того (ж) року шє(ст)со(т) дєвято(г)[о1, м’Ьсєца гє(н)варя, шо(с)то(г)[о! дня со(т)да(л) єсми по(з)во(в) два кгро(д)ски(х) киє(в)ски(х), в ворота
брамьі за(м)ку Ружи(н)ско(г)[о] увотькну(л) и воро(т)ному тамашьнєму [!]
соповєда(л), писаньїє в жалобє єє мило(ст) кня(ж)ньі Корє(ц)коє яко дєди(ч)ньі
и ма(л)жо(н)ка єє мило(с)ти27 яко сопєкуна по урожоньі(х) пна Крьі(ш)тофа
«Х*,
Кє(в)лича и ма(л)жо(н)ку єго пню Анну Комаро(в)скою яко спо(л)ньіхь и
умьі(с)лньі(х) при(н)ципало(в) в справє со кгва(л)товноє наєха(н)є на мае(т)-
но(ст) єє м(л). кнжньї Корє(ц)коє дєди(ч)ную, замокь и мє(с)то Чєрємо(ш)ку,
со злупє(н)є и спалє(н)є, яко ширє(и) тьіє по(з)вьі в собє такь вь голо(в)но(и)
рєчи и до шкрутєни(и) вповняю(т).
За которьіми по(з)вьі и ро(к) ку праву стати на ро(ч)ка(х) кгро(д)ски(х)
киє(в)ски(х) в року тєпє(р) идучо(г)[о], тисєча шє(ст)со(т) дєвято(г)[о], мца
фє(в)раля, два(д)ца(т) дєвятого дня, припадаючи(и) стати, зложи(л) є(с)ми.

5. Проте(с)тацьія кня(ж )ньі Коре(ц)кое на к. Ружи(н)ского и ма(л)жо(н)ку єго.
Року 1609, мца фєряля [!], трє(тє)го дня.

Пєрєдо мною, Фєдоро(м) Щуро(в)ски(м), по(д)старо(с)ти(м) житоми(р)-
по(с)танови(в)ши сочєви(с)то, вє(л)мо(ж)ная єє мл(с)ть пани (Анна) 28
Ходкєвичо(в)на [кіняж ьна Корє(ц)кая яко дедичa добрь, нижє(и) описа-ньіхь, сама ючєвисто жалуючая а вє(л)мо(ж)ньі(и) єго мл(с)ть кня(ж)чь [1]

Яхи(м) Корє(ц)ки(и), воєводи(ч) воли(н)ски(и) и ма(л)жоно(к) єє мило(с)ти, яко сопєкунь навншє(и) черє(з) приятеля своєго пна Григо(р)я Кнегини(н)ско(г)[о], за мо(ц)ю зупо(л)ную ему до тоє справьі даного, прихиляючи(с)я до протє(с)таци(и) альбо жалобьі пє(р)шєє, чйрє(з) зошлого Васи(л)я Мокрєньско(г)[о], старо(с)ту ра(с)тови(ц)кого, слух* ;бника своєго, имєнє(м) и(х) мло(с)ти в нижє(и) сописаньі(м) вчи(н)ку протьі(в)ко нижє(и) сописаньі(м) та(к) при(н)ципало(м), яко тьі(м) и помо(ч)никомь св’Ьжо по тьі(м) учи(н)ку стать на врядє туто(ш)ни(м) кгро(д)ско(м) Житоми(р)скомь учинєноє. Котороє и(х) мл(с)ть сами та(к) бо(р)зо ча(с)тью для нє(с)пособьного здоро(в)я, ча(с)тью тьі(х) для трьіво(г) тата(р)ски(х), которьіє то тьіє в си часьі заходили, учинити нє мо(г)ли.
Тєпє(р) тєдьі со(б)тя(ж)ливє и жало(с)нє соповєда(л)ся и жаловали на уро-
жоньїи и(х) мло(с)ти княза Романа Ружи(н)ского и ма(л)жо(н)ку єго мл(с)ти
княгиню Романовую Ружи(н)скую Зофию с Каря(б)чєва и на пна Кри(ш)тофа
Кє(в)лича и ма(л)жо(н)ку єго паню А(н)ну Коморо(в)скою яко уми(с)лньі(х)
и ю(д)носта(и)ньі(х) при(н)ципало(в) учи(н)ку, нижє(и) сописа(н)ного.
Которьіє то при(н)ципаловє, при(с)пособьі(в)ши собє немало собьчи(х) и по(с)торо(н)ньі(х) люде(и) на помо(ч) со(т) помо(ч)нико(в) свои(х), то є[с](т) со(д) пна Адама Олизаря, пна Яна Бо(н)дзьі(н)ского, дє(р)жа(в)ци котєлє(н)ского, кнзя Бульїги, по(д)старо(с)тєго бєлоцє(р)ковско(г)[о], кнзя Адама Ружи(н)ского, пна Бо(г)дана Хала(и)ка, пна Юря З ави ти , пна Якуба Ку(ц)бо(р)ского, уря(д)ника котєлє(н)ского, пна Варьі(с)кого, пна Налусо(в)ского, пна Стани(с)лава Пу(п)ко(в)ского, пнєє Зофєи Крьі(ш)тофовоє Вьі(л)жиное и о)(т) пнєє Аньньї Надарьі(н)скоє, пна Миха(и)ла Сильі-Нови(ц)кого, пна
40 0(л)брьі(х)та Брє(з)ского и со(т) // пана С0(л)брьі(х)та Льісако(в)ского и з и(н)шими помо(ч)никами, на учино(к), нижє(и) сописаньі(и), при(с)пособленьі(м).
И при ни(х) до того слу(г), боя(р) и по(д)даньі(х) свои(х) та(к) з має(т)-
но(с)тє(и), на сє(и) ча(с) дє(р)жавьі своєє, яко тє(ж) и(х) добрь уси(х), вза(с)та-
вє будучи(х), а то є(с)ть мєновите: Даниєля Клю(с)кого, старо(с)ту паволо(ц)-
кого, и Трушаносє(ц)кого, во(и)та паволо(ц)кого, и и(н)ши(х) слу(г), боя(р)
и по(д)даньі(х) свои(х) во(и)ско нємалоє чло(в)ка со шє(с)[т] тисєчє(и) забра(в)-
ш и 29, которьі(х) тиє при(н)ципаловє помєнєниє имєна и про(з)вска [!] сами
лєпи(и) в’Ьдаю(т) и и(х) знаю(т).
Которьіє то при(н)ципаловє, то є(с)т єго м(л). кня(з) Романь Ружи(н)ски(и),
са(м) пєрє(д) тьі(м) впєрє(д) з ма(л)жо(н)кою своєю на попо(л)нє(н)є учи(н)ку, нижє(и) (описаного, згоди(в)ши и добре ся наради(в)ши, а єє мл(ст) сама княгина Ружи(н)ская с пано(м) Кє(в)личомь и (с) пнєю Кє(в)личовою, вьїконььваючи раду и волю кня(з)я Ружи(н)ского зао(д)нє, спо(л)нє и є(д)носта(и)нє,
пропо(м)нє(в)ши боя(з)ньі божиє и срокго(с)ти права по(с)полито(г)[о] иви(н) в нем на таковьі(х) кгва(л)то(в)нико(в) и на(з)нико(в) [!]сописани(х), нє (д)баю-чи, з великою гарьматою, з ділам и, з гако(в)ницами, з ручницами, з мушкетами, сага(и)даками, с копіями, рогатинами а з и(н)шими бронами, во(и)не належачими, ко(н)но, збру(и)но и пешо з хоро(г)вами, з бубьнами, трубами
и су(р)мами, (обачае(м)30 неприяте(л)ски(м) року тепе(р) идучо(г)[о], тисєча
ше(ст)со(т) со(с)мо(г)[о], мца июіл [!] чоти(р)на(д)цатого дна со годинє двана(д)-
цато(и) на (в)ла(с)ную має(т)но(с)т о(тч и(х) мл(с)тє(и) княжати Коре(ц)кого
и ма(л)жо(н)ки его мл(с)ти пни А(н)ни Хо(д)кевичо(в)ни ми(с)те(ч)ко, на(з)ва-
ное Чєрємо(ш)ну, и на замо(к), при то(м) ми(с)т-(ч)ку будучи(и), мо(ц)но,
кгва(л)то(в)не, и нєсо(т)повідне, и несподіва(н)е з великою силою, притя(г)-
нувши и наєха(в)ши, єє мл(с)ть княгиня Ружи(н)ская за уми(с)лньі(м) ро(с)каза(н)ємь волею и видимо(с)гью єго мл(с)ти князя Ружи(н)ского с прєрєчєни(м) пно(м) Кє(в)личомь и ма(л)жо(н)кою єго, котори(и) будучи спра(в)цєю того всєго во(и)ска, с прєрєчоними помо(ч)никами своими на(и)пє(р)ви и ти(м) си(м) во(и)скомь // замо(к) и мє(с)то вколо собьточи(в)ши, д іл а , гако(в)ници и всю га(р)мату до за(м)ку и до м іста н[а]ри(х)товавши и пото(м) в трубьі, сурьмьі и (в) бубньї вдари(в)ши и сокри(к) вєлики(и) справивши, з ди(л), з гаки(в)ни(ц) и (з) ручьни(ц) стрєля(т) почали, а пото(м) до (ш)ту(р)му та(к) до ми(с)та, в которо(м) уже сосєло бьіло чловека люде(и) до чотьіро(х)сот, яко тє(ж) и до за(м)ку припу(с)тили.
И соного, яко се помєнило, дня того о)(т) годиньї двана(д)цатоє а(ж) до са
мого вечора собьічаємь поганьскимь и нєприятєльскимь вєликои навально(ст)ю
добьівали, а пото(м), чєрєзь велики(и) кгвальть и силу мє(с)та и за(м)ку добьівьши, такь слугь шля(х)тичо(в) по(ч)тивьі(х), яко тє(х) и по(д)даньіхь княжа(т) и(х) милости Корє(ц)ки(х) в мє(с)тє(ч)ку и (в) за(м)ку, на то(т) ча(с) будучихь,
є(д)ньіхь такь мужьского, яко и жє(н)ского стану, людє(м), ничо(г)[о] не жо(л)куючи, и совьшємь бєзь боязни божеє сокрутнє и нєлюто(с)тивє з жонами и дє(т)ми позабияли, пострєляли, посєкли, помо(р)довали и помо(р)довали [!], и поранили.
И маєтьно(с)ти, што со(д)но хто мети могь, вси со(т) мала и до велика мо(ц)ю,кгвальтомь забрали и (з)лупили.
А по томь злупєнью и (с)постушєнью мє(с)то и замєкь собьічаємь пога(н)ски(м) и нєприятєльскимь накорєнь спалили и внивєч собє(р)нули.
А мало на томь маючи, по (з)буренью и (с)палєнью мє(с)та и замьку, нє-
мало людє(и) и подьданьїхь княж ать и(х) мл(с)ти Корєцькихь сокрутьнє а нє-
люто(с)тиве повєзавьши, зс всими купами з собою кгвальтовнє побравьши, до
домовь своихь со(т)провадили.4
А то єсть мєновитє: со(д)ного Гарасима Тимьковича а Федєя Ковалєнька,
Саво(с)тяна Коньдрашовича, Дмитьра Лучьника, Ивана»^Коваля а Гарасима
Су(с)чича, мєщань чєрємь(с)ки(х), которьіє нє(т) вєдома, єсли живьт зоставили,
а и(н)шиє ра(н)ньі, которьі(х) з собою побрали, з ра(н) поумирали, которьі(х)
тела нє(т) вєдома, гдє подєвали, с которо(г)[о] то мє(с)та а и за(м)ку собьічае(м)
нєприятє(л)ски(м) и по[ган]ски(м), согнємь на корє(н)є спалєньного, збурє(н)ого,
спле(н)дрова(н)ного и (в)нивє(ч) собє(р)нєно(г)[о], то(т) уве(с) лупь мае(т)но(с)ти и рєчє(и) рухомьі(х) та(к) самьі(х) и(х) м(л). княж ать 11 Корє(ц)ки(х),~ яко
іє ж) слу(г) и гю(д)даньі(х) тамо(ш)ньі(х), и кгва(л)то(в)нє зо(б)равьши, и злу
п и в ш и , до мєста Паволочи єє мл(ст)ь кнєгия [!] Ружи(н)ская а пань Крьі(ш)-
тофь Кє(в)ли(ч) з ма(л)жо(н)кою своєю до мє(с)та Ружина яко при(н)ципалове
и до и(н)ши(х) мє(ст) и має(т)но(с)тв(и) слуги и помо(ч)ники и(х), на пожито(к) /-ч»,
сво(и) со(т)провади(в)ши, та(к) єго мло(с)ти кнзя Ружи(н)ского собє(р)нульі.
И п(р)осили и(х) мло(ст), вьішє(и) мєнованьїє сособьі, абьі тая протє(с)ция
[!] и жалоба и(х) мило(с)ти до книгь кгро(д)ски(х) записана бьіла.
6. В писа(н)є т є(с)т ам є(н)т у
пна Стани(с)лава П у(п)ко(в)ско(г)[о].
Року 1609, м(с)ца ф євра(л)я, трєтє(г)[о\ дня.
Н а врядє є(г)[о] к(р). м(л). за(м)ку Житоми(р)ско(г)[о] пєрєдо (м)ною,
Фвдоро(м) Щуро(в)ски(м), по(д)старо(с)ти(м) житоми(р)ски(м), ста(в)ши сочє-
ви(с)то, єє м(лт) пни На(с)тазия Мє(н)сни(ц)кая Стани(с)лавовая Пу(п)ко(в)ская
по(к)ладала тє(с)тамє(нт) зо(ш)лого нєбо(ж)чика єго мло(с)ти пна ма(л)жо(н)ка
своєго пна Стани(с)лава Пу(п)ко(в)ского по(д) пє(чат)ю и (с) по(д)писо(м) руки
єго м(л)., та(к) тє(ж) по(д) пєча(т)ми и (с) по(д)писами ру(к) людє(и) за(ц)ньі(х).
В то(м) тв(с)тамє(н)тє мєнованьі(х) прєрвчоно(и) ма(л)жо(н)цє єго мло(с)ти
в рєчи спосо(бом) 31, нижє(и) сописаньїмь даньі(и), просєчи а бьі(л) бьі прия(т)
и до кни(г) врядовьі(х) за(м)ку Житоми(р)ского уписа(н).
Которого (м) принє(в)ши, сочитаного пєрв(д) собою, по до(с)та(т)ку вьіслу-
ха(в)ши, до (к)ни(г) слово в (с)лово вписати каза(л).
И та(к) сє в собє має(т):
Я, Стани(с)ла(в) Пу(п)ко(в)ски(и), со(з)на(и)мую тьі(м) тє(с)тамє(н)то(м)
со(с)та(т)нєє воли моєє.
Будучи(и) со(т) пна бога тя(ж)кою хоробою навєжоно(и), алє будучи(и)
щє з ла(с)ки божє(и) памєтьі цєлоє и разуму зупо(л)ного, зо(с)тави(ти) умьі(с)лилє(м) маєтку свого, то є(ст) мєновити: ма(л)жо(н)цє моє(и) мило(и) пнє(и) Настазьі(и) Мєнсьни(ц)ко(и) на сєлє Спичи(н)ца(х) двє тисєчи золотьі(х) по(л)ски(х), со(т) кжати єго м. Рома(на) Ружи(н)ского на(м) записаную, // цо(р)цє
мо(и) [!] ста(р)шо(и) Ан(н)є половицу со(т)чи(з)ньі моєє (и) со(т) брата моєго
рожо[ного] пна Миколая Пу(п)ко(в)ского, лєжачоє в повєтє Новокгро(д)ско(м),
прозьіваємоє Трацовичє кро(в)ньіє, ньїкому ни (в) чо(м) нєзавєдєньїє, рєчи[и] ру-
хомьі(х), готовьі(х) грошє(и) три(с)та золотьі(х), што єє м(л). пни Надари(н)ская
ви(н)на, до того ла(н)цу(х) золотьі(и), в которо(м) золотьі(х) три(д)ца(т) со(с)мь
манє(т); золотьіє, в которьі(х) два(д)ца(т) пя(т) золотьі(х) чарокь, двє срє(б)-
ньі(х), дє(н)ка золотьіє, по(л)торьі гри(в)ньі; ложо(к) тузи(н), чотири гри(в)ньі; жупа(н) чо(р)ньі(и) аксами(т)ньі(и), дєлюра чє(р)вона н\(т)ласовая с пє(т)лицами
пє(р)ловьіми.
Которую цу(р)ку мою А(н)ну зо (в)си(м) поруча(л) и со(т)даваю в мо(ц)
и в опєку кня(ж)нє є(и) м(л). Романову(и) Ружи(н)ско(и) пнє(и) Зофии с Кара(б)чєва, которая с побо(ж)ности и добро(с)ти своєє во(д)лу(г) бачє(н)я своєго, кгдьі
кгдьі [!] доро(с)тє(т), заму(ж) вьіда(т).
До того поручаю и даю в опєку тую цу(р)ку мою А(н)ну єго мло(с)ти
пну Адамови, княжати Ружи(н)скому яко пови(н)ном у єє ужаю [?], и(ж) яко
чловикь богобо(и)ни(и) и цно(т)ливьі(и) будє(т) МЄЛЬ (0 нє(и) пєчу.
А цу(р)цє моє(и) милє(и) Зофєи другую половицу со(т)чи(з)ньі моєє имє(н)я
Трацови(ч)и кро(в)ни(є), до то(г)[о] рєчє(и) рухомьі(х): бра(м)ку пє(р)ловую,
за (с)то золотьі(х) купленую, ложокь тузьінь срє(б)рьньі(х), шля(б)лю [!] о п
равную, чотьіри гри(в)нє (и) сага(и)дакь (опра(в)ньі(и), чотири гри(в)ньі, жу-
па(н) чє(р)воньі(и) аксами(т)ньі(и) и други(и) адама(ш)ковьі(и), ферєзьію чи(р)-
воную, аксамито(м) по(д)шитую, во(з)ньіки чотири с ко(т)чи(м) [!].
До то(г)[о] цьінь, м’Ьди, конє(и), бьі(д)ла, совє(ц), свинє(и) со(т) мала до вє-
ля — все тоє цо(р)цє моє(и) Зофии.
Має(т) сона а(ж) до лє(т) доро(с)льі(х) в опєце у ма(т)ки своє(и) зо (в)си(м)
тьі(м) бьіти и тое(и) часу и(т)я заму(ж) со(т)да(т) все.
А пасєку и гу(м)на зє (з)бо(ж)є(м) ма(л)жо(н)цє своє(и) со(т)писую на собьі-
(и)стьє домовоє.
А ствє(р)жаючи то(и) мо(и) тє(с)тамє(нт), рукою моєю писаньі(и), руку (м)
42 свою по(д)писа(л) // и пєча(т) приложи(л).
До того ужилє(м) о)(т) м(л). єго м(л). пна Ка(с)пара Блє(н)до(в)ско(г)[о1,
пна Адама Бокгу(ц)кого, пна Тимофєя О ра(н)ского до подпису и приложє(н)я
пєчатє(и).
Писа(н) в Спичи(н)ца(х) дня шє(ст)на(д)цато(г)[о], мца ноябра, року тисєча
шє(ст) со(т) со (с) мо(г) [о ].
У тоєє [!] тєстамє(н)ту пєчатє(и) чотьіри а по(д)пи(с) ру(к) тьіми словн:
Stanistaw Pupkowsky r^k^ sw^, Kasper Bl^dowsky, r^k^ sw%, Adam Bogucky,
r$k^ wtasnq., Tumofei [!] Oransky, r^k^ sw$.
Которьі(и) тє(с)тамє(нт) слово в слово до кни(г) врядовьі(х) приня(то) и вписано є(ст).

Земянинъ Янъ Павловичъ, женившись на вдовѣ князя Яна Ружинскаго Катеринѣ Шацкой, даетъ обязательство не вынуждать и не принимать отъ нея никакихъ дарственныхъ или иныхъ записей, сопряженныхъ съ нарушеніемъ интересовъ ея дѣтей отъ перваго брака, и не дозволять ей выдавать подобныя записи другимъ лицамъ. 1611 года, октября 3.
Року тисеча шестсотъ одинадцатого, месеца октебра шостого дня.
На вряде кгродском, въ замку его кор. милости Луцком, передо мною Якубом Окгродзевским, будучим на тот час намѣстником подстароства Луцкого, и книгами нынешними кгродскими Луцкими, постановившися очевисто, урожоный панъ Ян Павлович сознал лист, запис свой доброволный, с печатю и с подписом руки своее, также с печатми и с подписами рук людей добрых справлений, на стрымане кондиции взглядом непримушеня малжонки до записованя маетности ему и никому инпіому, о чом ширей и достаточней в том записе естъ описано и доложоно; который во всем очевистым и доброволным сознанъем своимъ ствердивши и змоцнивши, просил, абы принят и в книги кгродские Луцкие уписан был. А так я, тот записъ от него принявши и читаного выслухавши, въ книги вписати росказаломъ, который так се в собе маетъ: „Я Ян Павлович чиню явно и вызнаваю тым моим листом, доброволным записомъ, кому того потреба будет ведати теперъ и напотомъ завжды, ижь што з воли и с прейзреня Божого взял есми в стан светый малженский малжонку зошлого князя Яна Ружинского панюю Катерину Шацкого из дѣтками небожчика князя Ружинского, лет недорослими, теды постерегаючи то, яко ся годит доброму чоловекови, абы через мене або недбалост мою тые детки ее, з небожчиком князем Ружинским с’пложоные, в добрах своих, по небожчику князю Ружинском зосталых, лежачих и рухомых, шкоды якое не поносили, сам з доброе воли моее варую и записую и сим листом, доброволным записомъ моимъ, обовезую, иж я сам через себе и через иншие направные особы жадным способом не маю до того малжонки моее приводити, намовляти и примушати, абы мне добра якие свое властные и по небожчику князю Ружинском зосталые записоват мела, и хотябы сама доброволне або мне самому, або кому колвек з близких, кровных своих и обчое особы записоват, дароват або и отдавати хотела, я на то ей позволеня жадного чинити и до сознаня таковых записов перед каждый вряд становити и признавати не маю и мочы не буду. А хотя бым запис який од нее одержал и на признане перед врядом ей позволил, то все за неважное и неправное розумено быти, и моци жадное мети не мает. Што все здержати и сему записови моему и кондициям всимъ въ немъ выражоным досыт чинити маю п зарукою на кождого такового, у кого бы колвек сес запис мой был, семи тисечей золотых полских, и под шкодами на голое речене слова, кром присеги ошацованными; о которую заруку в недосыть учиненю в чом колвек сему записови моему даю волность кождому таковому, у кого бы сес запис мой был, себе позвати позвом правным и не правнымъ до которого колвек нрава, суду и вряду, кгродского, земского и трибуналского, задворного, а часу, чого Болже уховай, бёзкоролевя, каптурового, албо який бы на тот час уфаленый был; передъ которымъ то судом и врядомъ я сам с потомками моими, отступивши своее власное надежное юриздиции повету и воеводства, поддавай, где ставши за позвом, яко на року завитом, который собе с потомками моими завжды завитый чиню, оборон правных и неправных, диляций, хоробы своее и умоцованого, болшое справы, до того апеляций и до них припозвов, ово згола всѣх и енере въ статуте и конституціях описаных вымовъ
не заживаючи, справитисе маю и буду повинен, то есть заруку заплатити и шкоды нагородити; а заплативши заруку и шкоды нагородивши, предсе тому записови моему во всем досыт чинити маю и буду повинен тыле крот, иле крот бы того потреба указовала. И на том далъ сесь мой лист запис с печатю и с подписом руки моее; до которого за устною и очевистою прозбою моею печати свое приложити и руки властные подписати рачили панове приятеле мои, их милост пан Александер Жабокрыцкий, пан Каспер Матчинский а пан Богданъ Заецъ. Писан в Луцку, року тисеча шестсотъ одинадцатого, месеца октебра третего дня.—У того листу запису печатей чотыри, а подпис рук в тые слова: łan Pawłowicz własną ręką. Proszony pieczętarz Alexander Zabokrzicki, ręką. Kasper Matczinsky mp. Proszony pieczętarz Bohdan Zaiąc ręką własną.—Который то лист запис, за очевистым признанем вышреченое особы, увес, с початку аж до конца, до книг кгродских Луцких есть уписанъ.
Кн. гродск. Луцк. 1611 г., j\? 2119, л. 522.
Архивь ІОгозап. Россіи, ч. YIII, т. I.

Актъ измѣренія имѣнія Ружинского, съ исчисленіемъ крестьянъ и ихъ повинностей. 1606 г., августа 28 дня.
Року тиcеча шестъсотъ шостого, мѣсяца августа двадцатъ ОСМОГО ДНЯ.

На вряде кгродскомъ, въ замку его королевское милости Володимерскомъ, передо мною Иваномъ Шабапомъ-Гноенскимъ, будучимъ на тотъ часъ на мccцу его милости пана Лна Прилепъского, подстаростего Володимерского, постановившисе очевисто возный епералъ воеводства Волынского, шляхетный Василей Ковырский, ку записаню до книгъ явне, успе и доброволне зозналъ тыми словы: ижъ року тиcеча шестъсотъ постого, меceца априля двадцатого дня, былемъ на справе и потребе урожоного пана Миколая Пабялка въ маетности Ружинской, въ сели Ружипе, и на всемъ кгрунъте до того належачимъ, маючи при собе двохъ шляхтычовъ, то естъ: пана Станислава Калускаго и пана Миколая Рыбалтовъского, тамже видиломъ всѣ кгрунъты презъ волочьника Петра Станъковича, до села Ружина належачие, помереные стенами, ведпугъ потребы обложены вточными и межами въ полю, а по сепожатахъ-колами и навертями означoне достаточьне въ семъ кгрунте и одъ всихъ участниковъ, што на которого належитъ, кгрунты вшелякие розобране и въ спокойное уживане подане, яко ширей въ собe тотъ снисъ померу обмовляетъ. Который номеръ урожоный панъ Миколай Пабялекъ, за моцю ему на то даною одъ всихъ участниковъ Ружинскихъ, которые участницы за декретомъ трибунальскимъ въ року тиcеча шестъсотъ третемъ, мѣсeца май двадцатъ третего дня, сказанымъ, на померъ села и всихъ кгрунтовъ Ружинскихъ позволили, для вписаня до книгъ презъ мене, возного, прислалъ; яко жъ тотъ померъ передо мною на вряде помененый возный покладалъ и просилъ, абы того померу списане до книгъ кгродскихъ, Володимерскихъ, было записано. Которого померу снисъ я приймуючи, для вписаня до книгъ передъ собою читати росказалъ, и такъ се въ собе маетъ: Померъ села Гужинского и кгрунтовъ его и дѣлъ вечистый, который, въ декрету головного трибунальского, за поводомъ пана Миколая Набялка, въ року тиcеча шестьсотъ третемъ, мѣсeца мая двадцатъ третего дня всказапый есть, и за шестъ недель одъ всихъ участниковъ Ружинскихъ позволеный и зачатый, и папу Миколаеви Набялъкови въ моцъ зуполную даный одъ всихъ участниковъ, а презъ волочника докончoный и справеный въ року тиcеча шестъсотъ постомъ, мѣсeца априля двадцатого дня. Тотъ померъ справеный и розмертный естъ на три части, водлугъ трохъ давныхъ продковъ братий рожоныхъ князевъ Ружинскихъ, которыхъ именами звано: Иванъ, Василей и Оедоръ; по которыхъ сукцесорове нинешние части свое берутъ напродъ Ивановскую частъ належитъ и розмерона естъ на чътыри розделки, т. е. перший розделокъ князю Яну, Ивану Михайловичомъ Ружинскимъ, который розделокъ за правомъ своимъ панъ Войтехъ Лыховский держитъ; другий князю Адаму Григоревичу Ружинскому; третий пану Семену Костюшковичу Хоболтовскому и потомкомъ его; а четвертий розделокъ пану Миколаеви Набялкови належитъ; другая часть Василевъская палежитъ пану Семену Костюшъковичу и пану Миколаеви Набилкови, которое постая частка пану Костюшъковичу одтделена естъ, а пятъ частокъ пану Набилкоши, а третяя частъ Ружина, Оедоровская, за правомъ одъ небожчика князя Абрама Ружинского и одъ малжонки его, Катерины Духовны, и одъ князя Ивана Стефановича, такъ же и одъ князьевъ Михайловичовъ Александра и Грегора Ружинъскихъ пану Набялкови належитъ, и панее Раине Стакорскаго Болобановой, матце Александра и Грегора Ружинскихъ, съ паномъ Криштофомъ Стакорскимъ, иле каждому на ихъ частъ приходитъ, тотъ кгрунътъ Ружинский, яко се въ собе маетъ, помероный естъ паномъ на обпары дворные а подданымъ на полланки, такъ ижъ на каждую частъ третюю по осмьнадцатъ полланковъ и по осмънадцатъ огородовъ, съ Плящами подданымъ досталося, що въ чомъ на все село лаповъ двадцатъ и семь, албо полланковъ пятъдесять и чтыри подданнымъ; а попови до церкви полланковъ два,—яко о томъ тое шисане ширей обмовляе. Село Ружинъ; на початку села, подлестины, которая дѣли село одъ объшару дворного Кримна, естъ застѣнокъ, альбо пляцъ немалый, где естъ два дворы: еденъ дворъ пана Семена Костюшковича Хоболтовского, а другый князя Яня и Ивана Ружинскихъ, которыхъ панъ Лыховский тримаетъ; тотъ застѣнокъ змѣренный естъ шнуромъ волочнымъ, который шнуръ въ собѣ маетъ сажонъ тридцетъ; въ которомъ застѣнку естъ кгрунту вдовжъ шнуровъ семъ, а вширкы шнуровъ шестъ и десетъ сажний, зоставивши кгрунъту подле стены одъ Крымна, ведле двора пана Коштюшковича кгруиьту на выгонъ и па дорогу до Ковля, презъ болото, сажонъ осмъ, а въ затылку дворовъ тыхъ же на выгонъ и на дорогу на Залѣсе и до Клевенка полъ шнура кгрунту, который застѣнокъ вдается на часть Ивановскую и розмероный естъ на чтыри части: первая часть пану Семену Костюшковичу Хоболтовскому шнуровъ полтора и сажний три вширъ; другая часть князю Адаму Григоровичу Ружинъскому также шнуровъ полтора и сажний три; третяя часть пану Набилкови шнуровъ полтора и сажний два; четвертая часть пану Лыховскому одь князевъ Яна и Ивана Ружинъскихъ шнуривъ полтора и сажний два. А ижъ на частъ Василевскую и Оедоровскую пе было кгрунту въ селѣ на ихъ дворы дати, теды въ поли кгрунту писковатого далося имъ такъ веле яко тотъ застѣнокъ въ собе маетъ, т. е. на часть Василевскую далося кгрунту на двохъ мѣстцахъ-одна штука надъ болотомъ у Наддея, а другая надъ болотомъ ку Зелопце, що также вынесло шнуровъ семъ вдовжъ, а вширъ шестъ и сажний десятъ; поля и болота такъ же на частъ Оедоровскую одмѣрилося штуку поля писковатого ку Зелопце, за поповымъ полемъ, вдовжъ шнуровъ семъ, а вширъ шнуровъ шесть; пляцы и огороды подданыхъ садибные, оденъ подле другого: перший пляцъ съ хатою и огородъ тамъ же Грицу Литвицу, подданому пана Набллковому, до полланка его; другий шляцъ Макару и Охриму, на которомъ хать две и при нихъ огородъ до полтора поллапковъ ихъ подданнымъ князя Адама Ружинского; трстий пляцъ за дорогою одъ поля зъ хатою и зь огородомъ до половици полланка-подданому пана Набалковому, Климу Лаичичу; четвертый и пятый подле того Лаичича Хацъ и Сенко Ванковичи-два подданыхъ пана Пабялковыхъ, на пляцахъ,— хатъ две и огородовъ два до полланковь двоихъ маютъ; шестый за тыми-Иванъ Мартиновичъ, подданый пана Набалковь, пляцъ съ хатою и польогорода передъ хатою, а польогорода даному за селомъ въ рова, по до его полланку палежить; семый подля него пуста хата съ плнцомѣ Сороковскимъ пана Набялкова, огородъ придано на селѣ подъ старымъ дворомъ пана Набллковымъ; осмый и девятый противко тое хаты Сороковское подданыхъ два пана Коитюшковича Хоболтовского: Иванъ Полещукъ и Грицъ Приходисъ, — хаты свое и огородъ тамъ же маютъ до двохъ по планковъ; десятый напротивко, презъ дорогу, подданая папа Лиховскаго, Стецковая, Андрейчичъ пляцъ съ халупою на своемъ по лапку масть, а огородъ ей дано подъ болотомъ у Наддея до него; одинадцатый Савчипская хата пуста князя Ивана Степановича, которая пану Набялкови належитъ, на полланку своемъ пляцъ маетъ, а огородъ у Наддея надъ болотомъ и предъ Литвинемъ Грицемъ; дванадцатый — Грицъ Ѳедчичъ, подданый пана Набялковъ, одъ князя Григория Ружинскаго, на полланку своемъ хату маетъ, а огородъ дано муза селомъ у рова до полланка; тринадцатый— Рухтичъ, подданый пана Набялковъ, одъ князя Александра, на полланку хату маетъ, а огородъ за селомъ, урова, до полланка; чoтырнадцатый, ‑Турчиновская хата, подданого панее Болобановой-пляцъ зъ огородомъ до полланка маетъ на двохъ мѣстцахъ, що здавна тримаетъ при халупи и презъ дорогу, на противко на другомъ мѣстцу; пятнацатый-панъ Стакурский, на полланку своемъ домъ маетъ, а огородъ у рова, за селомъ; постыйнадцcтъ-пустый полъланокъ, князя Аврама, пану Набилкови, съ хатою а огородъ до него въ двохъ месцахъ; частъ подле Миска Редчичъ-третина огорода, а остатокъ передъ дворомъ старымъ дадено пану Пабялкови край гущака, противъ Гирки; семыйнадцать и осмыйнадцать Бортникъ и Пишло, подданые пана Лыховского, хаты свое маютъ на полланку, а огородъ имъ дано до двухъ пулланъковъ ихъ надъ болотомъ у Надъдея; девятыйнадцатъ, назадъ цофъновъшисе за дорогу, на другую сторону-Мнско Редчичъ, подданый пана Лыховского, хату мастъ при огороди до половици пуллапка своего а за нимъ подданый пана Костюшковичовъ, Ракъ, который зъ ними половицу другую пулъланка держитъ, тамже мастъ полъoгорода и хату до половици пулланка свого; двадцатый Гурко, подданый князя Грегора Ружинъского, пану Стакорскому служить, огородъ съ халупою мастъ до пулъланка свого, двадцатъ первый-Иванъ, возного лять, подданый пана Набилковь, хату погородъ маетъ до польланка свосто; двадцатъ вторый-Курило Скрипъка, подданый пана Набялковъ, хату и огородъ посполу маетъ до пулълапка; двадцатъ третий —Якимъ Васковичъ, подданый папа Набялковъ, хату зъ огородомъ посполу мастъ до пулъланка; двадцатъ четвертый-Скорутко, подданый князя Ивана Стефановича, огородъ и хата посполу до пулълапка; двадцать пятый-Плевака, подданый пана Костюшковича Хоболтовского, хата и огородъ тамъже до пулъ папка; двадцать шостый-Лапъка, подданый пана Набялковъ, и Иванъ Гурковъ, под даный панее Болобановое, хать две и огородъ до пульланка маютъ съ полемъ; двадцатъ семый-Мартинъ Щечькемъ, подданый пану Набялкови, хата и огородъ до пулъланъка; двадцатъ осмый-Тубай, подданый пана Набялковъ, хату и огородъ до пулъланка маетъ; двадцатъ девятый-Момотовичъ, подданый пана Набилковъ, хату и огородъ до пулъланка; тридцатый и тридцатъ первый-дворокъ старый пана Набялковъ, огородъ до двохъ полъланковъ и до пустого Сороковского, яко се поменило первей; тридцатъ вторый-Миско Шевченя зь Останомъ, подданый пана Набялковъ, хаты и огороды тамъ же до пулъ танка; трыдцатъ третый-Омелянъ Гирка, подданый пана Набялковъ, огорода половицу съ хатою маетъ, а другую половицу подъ Илькомъ, подданымъ другимъ пана Набялковымъ, до пулъланка; тридцать четвертый-Бойтько, подданый пана Костюшковичовъ, огородъ и хата до пулъланка; тридцать пятый-Тимошъ, подданый пана Лыховского, огородъ съ хатою до пулъланка; тридцатъ шостый-Гапоновская хата и огородъ до пульланка князя Ивана Стефановича, пану Пабялкови служитъ; поповипри церквипулъланковъ два и огородъ съ халупою и за церквою огородъ въ концу его пулъланковъ; тридцатъ семый,—Глушко, подданый пана Набялковъ, хату и огородъ, тамъ же до пулълапка его; тридцатъ осмый-Богданъ, подданый пана Костюшковичовъ, огородъ и хату до пулъланка; тридцатъ девятый-Зенко Литвинъ, подданый пана Набялъковъ, огородъ и хату до пулланку; чoтырдесятый-Поридубецъ, подданый пана Набялковъ, огородъ и хату, до пулѣланку; сорокъ первый-Бакунъ, подданый пана Набялковъ, огородъ и хата до полълапка его; сорокъ вторый-Евлахъ, подданый пана Набялковъ, огородъ и хата до пульланъка; сорокъ третий-Бондаръ, подданый пана Набятковъ, огородъ и хата до пульланъка при хати и за дорогою; сорокъ четвертый-Миско Лушкевичъ, подданый пана Пабялковъ, огородъ и хата до пулъланька тако же за хатою и передъ хатою; сорокъ пятый—Хома, подданый пана Набялковь, такъ же огородъ и хату до пульланъку маетъ; сорокъ постый-Турибарка, подданый пана Костюшковичовъ, также огородъ и хата до пулъланька; сорокъ семый-Тишко Чорномысъ, подданый пана Набялковъ, такъже огородъ въ Якимомъ до пулъланка; сорокъ осмый-Кухта, подданый пана Набялковъ, огородъ, также и хата до пулъланъка; сорокъ девятый-Вакула, подданый пана Костюшъковичовъ, огородъ, также и хата, до Пулъланъка, ровно зъ межою своею подле колодки, одъ стѣны головной до стѣны одъ двора Пурдыновского; пятдесятыйКолодко, подданый князя Адама, хата и огородъ до свого пулъланка и на своемъ тылко пулъланъку ма: отъ стипы съ поля до стины, одь пастувника князовъ Михайловичовъ, яко въ собе естъ полъланекъ его; пятдесятъ первый— Климъ Лагодичъ, также огородъ и хата до пулъланка, одъ стины до стины, подданый князя Адама Ружинского, яко въ собе полъланекъ его, также и огородъ вширки; пятдесятъ вторый-Васко Лагодичъ, подданый князя Адама Ружинского, также огородъ и хату передъ своимъ пулъланкомъ, одъ стины до стины; пятдесятъ третий и пятдесятъ четвертый-на концу села межи дорогою и стиною, одъ обшару князовъ Михайловичовъ, Александра и Грегора, иллцъ пустый до двохъ полъланъковъ-князу Абрамовичу Ружинъскому, а огородъ до тыхъ же двохъ пульлашъковъ его за ровомъ, тамъ же подлестины бочней, противъ его двохъ полъланъковъ. А сума хатъ и пляцовъ зъ огородами па подданые всихъ пановъ личба пятдесятъ и чтири, т. е. на частъ князя Яна и Ивана Михайловичовъ Ружинъскихъ досталось пану Лыховскому огородовъ полѣпста зъ хатами, до пулъпету пулъланковъ; подданымъ на частъ князя Адама Григоревича Ружиньского также до пулъпету пулъланковъ, огородовъ зъ хатами полъпята; на частъ пану Семену Костюшковичу. Хоболтовскому огородовъ полъосма и съ хатами подданымъ изъ частю частка Васелевской части-до полъocму полъланъковъ ихъ; пану Набялкови, части Василевское и части Ивановское, огородовъ съ хатами девстнадцатъ и полъoгорода, а на частъ Ѳедоровскую пану Набялкови съ панею Болобановою и съ паномъ Стакурскимъогородовъ и хатъ осмъпадцатъ; который Ѳедоръ мялъ трехъ сыновъ: Абрама, Стефана и Александра. Сѣножати за огородами подданыхъ на поплавехъ роздано на кождый полълапокъ по осми сажонь вширъ концами ку залѣсю, за ровы, якъ знаки положоны у криницъ, почавши одъ сажавки князя Александра на початку помѣру розмѣ«роно въ рокутиcеча шестъ сотъ третего, мѣсeца июля осмого дня. Перший резыкъ-князю Абрамовичу; другий резыкъ-тому жъ;третий-Кухти; четвертый-Глушковизъ Богдашомъ; пятый-Бортникови зъ Шиломъ; постый-Гуркови; семый-Климу Лагодичу; осмый— Васкови Лагодичу; девятый-Колодкови въ Северугахъ; десятый-Ва. кули въ Северугахъ; одинадцатый-Тишкови съ Кухтою въ Северугахъ; дванадцатый-Турбарче въ Северугахъ; тринадцатый-Хомѣ Пашче; чoтырнадцатый–Мискови Лушчевичови; пятнадцатый-Бондарови; постнадцатый-Евлахови; семнадцатый-Бакунови; осмнадцатый-Боридубчеви; деветнадцатый-Зѣнкови и Литвину; двадцатый Богдапови съ Клюшкемъ; двадцатъ первый-попови, резикъ; двадцать вторый— попови, резыкъ; двадцать третий-Гапоновскому; двадцатъ четвертый-Тимошу Комличу; двадцатъ пятый-Боткови; двадцать псстый-Савченяти въ Останомъ; двадцать семый-Пубасови; двадцатъ осмый-пустому и пана Набялковому; двадцатъ девятый — пустому пана Набялковому; тридцатый-Стецкови въ Мартиномъ; трыдцать первый-Момотовичу; тридцать вторый-Омельяну зъ Лапкою, тридцать третий-Бортникови зъ Шишлемъ; тридцать четвертый-Плеваче; тридцатъ пятый-Скрзипче, зъ вознымъ; тридцать постый-князу Абрамови; тридцать семый-папу Стакурскому; тридцатъ осмый –Турчиновскому; тридцатъ девятый-Грицу Рухтицу; чoтырдесятый-Грицу Оедчичу; сорокъ первый Савчинскому; сорокъ вторый-Стецковой Андрейчичъ; сорокъ третий-Сороковскому; сорокъ четвертый-Иванови Мартиновичу; сорокъ пятый-Скоруткови; сорокъ постый-Сенкови Васковичу; сорокъ семый —Хацу Васковичу; сорокъ осмый-Скрзыпце, съ возного зятемъ; сорокъ девятый-Охриму зъ Лапкою; пятдесятый — Грицу Приходичу; пятдесятъ первый-Мискови Гетчичу; пятдесятъ другий — Якимцови; пятдесятъ третий-Омелъянови Гирце; пятдесятъ четвертый-Макару Ревону; пятдесятъ пятый-Ивану Полѣщуку; пятдесятъ постыйГрицови Литвинови; остатовъ тыхъ синожатей въ куте за Гуркемъ дало ся тымъ подданнымъ, що огородовъ не маютъ своихъ, надъ синожатми, а сидятъ на своихъ полланкахъ, и що садыбами заняли —при тымъ заховани быти маютъ; а меповите тымъ подданымъ: Климу Лапчичу, Ивану Мартиновичу, Сороковскому, Стецкови Сазчинскому, Грицку Ѳедчичу, Рухтичу,-до одного поллапка; пану Стакурскому, князю Абрамовичу, Бортникови зъ Шишлемъ, Полещуку Иванови, Грицу Приходичу, Гацу и Сепку Васковичамъ и Мискови Ретчичу,-па сполную пашу, алъбо, если схочутъ, то косятъ посполу, а инитому никому не волно, подъ зарукою трохъ рублей грошей Литовскихъ. Пулланки садибные въ Ружипи передъ селомъ, за стиною головною, на первую руку, року тиcеча шестъсотъ четвертого вымѣряные и розданые подданымъ, по шестнадцатъ сажень вширь, которые отъ стины головное почипаются, а впадаютъ концами въ стависко ку Тириску: перший полланокъ одъ Крымна подлестины, до пего надъдатокъ, же не такъ довгий, якъ инпие, тамъ же, зъ другои сторопы тои жъ стины, подъ ставомъ у Тириску, и другий, на подлости кгрунту писковатого, на забродю въ застѣпку,-Грину Литвипу; другий польлапокъ-Ивану Полищику, подданому пана Костюшковича Хоболтовского, паддатокъ также за стиною подъ ставомъ, и другий на забродю, на подлостъ кгрупту и короткостъ полъланка; третий полълапокъ-Макару Ревону, подданому князя Адама Грегоровича, паддатокъ ему также за стипою надъ ставомъ, и другий на забродю, также на подлостъ кгрунту; четвертый-подданому Омеляну Гирце, паддатокъ тамже на подставю, и другый па забродю, также на подлостъ кгрунту и короткостъ; пятый Якимовичови подданому, — наддатокъ тамже на подставю одинъ, а другий на забродю; постый-Миско Ретчичъ, подданный пана Лыховского, и подданому пана Коштюшковича Хоболтовскаго, Ракови, обомъ полъланокъ и наддатокъ тамъ же-одипъ на подставю и па забродю другий; семый-Грицу Приходичу пана Коштюшковича Хоболтовского, полъланокъ и наддатокъ одинъ на подставю, а другий па забродю, тамъ же, до того полъланка коротши, а потомъ довше идутъ, короткимъ меншиe паддатки далися; осмый — Охримъ зъ Лапкою, полъланокъ обомъ, наддатокъ короткий подле стины одъ Крымна, а другый на забродю, въ кутѣ, нивокъ двѣ,-обѣма на подлостъ кгрунту и короткостъ-полъланка; девятый-Шкрипка-зъ возного зятемъ, полъланокъ . . . . . . . . короткий тамъ же за стиною отъ Крымна, у поповой стѣнки, и другий на забродю; десятый-Хацъ Васковичъ, полъланокъ, а до него наддатокъ короткий, двѣ пивци подле лапа одъ Крымна, а другый на забродю; одинадцатый-Сенко Васковичъ, полъланокъ, а до него наддатокъ, копусту, дано на шестнадцатъ сажонъ въширь; четвертый роздѣлокъ «-пану Лыховскому на частъ князя Лна и Ивана Михайловичовъ, одъ межи Василевской, до которого наддатокъ дано подъ Клячковичами одинъ, на шестнадцатъ сажонъ вширъ; третяя часть Василевская, одъ стины, которая идетъ въ головахъ полъланковъ тыхъ, що ку Туровицкой граници концами притикаютъ, тая часть отдана пану Набялкови, которая шостая частка приходитъ пану Семену Коштюшковичу и отдѣлена естъ подле роздѣлку пана Лыховского, а пятъ частий пану Набялкови на концу, подле стины, на другую руку поля одъ Клячковичъ и Туровичъ, напередъ-запустъ подъ Клячковичами, межи стинами, которого есть вширъ шнуровъ деветнадцатъ и полъ шнура, на тры части роздѣлены и съ краевъ межи означоны, на першую часть одъ Клячковичъ шнуровъ шестъ и полъ шнура-Ивановскую, другое часть, въ посродку шнуровъ шесть и полъ шнура-Василевская, третяя часть шнуровъ полъсема-Ѳедоровская, которой запустъ каждому маетъ быти въ цѣлости захованъ, абы нихто рубати не важился, подъ зарукою стома копъ грошей Литовскихъ на сторошу укривжоную и на врядъ Володимерский, до которого позвапъ будетъ шкодца; а коли хго кого, рубаючи въ своемъ запусти, албо на своемъ полъланку, застане, волно ему поймати и на врядъ кгродский Володимерский отдати, ша упадъ Въ речи, зъ волми албо зъ конми,-щимъ его застанутъ на своемъ кгрунти, рубаючого дерево, албо хворость: нехай кождый свое уживаетъ, а чужому даетъ покой. Полълапки подданымъ на другую руку одъ Туровицкое граници, а наддатки за запустомъ, въ Забродю, и одъ струги Татарское и одъ Кіячковичъ: перший полълапокъ, одъ запусту дворного-Грицу Литвину, и паддатокъ на забродю, а другого одъ Клячковичъ, на подлость кгрунту, дано полъ наддатку; другый-Ивану Полещуку полълапокъ, а наддатокъ на Забродю, и, на подлость кгрунту, другого одъ Клячковичъ-полъ наддатку; третий полътанокъ-Макаръ Ревонъ, а наддатокъ на забродю, и, на подлость кгрунту, другий одъ Клячковичъ-полъ наддатку; четвертый — пану Набяткови полълашокъ пустый, до него наддатокъ на Забродю, и другого, на подлость кгрунту, отъ Клячковичъ половица; пятый польланокъ-Лкимцови, и до него паддатокъ подле того жьвозного зятемъ, тридцатъ четвертый-князю Абрамовичу, тридцатъ пятый — пану Стакорскому, тридцатъ постый-Турчиновские, тридцатъ семый — Рухътовичови, тридцатъ осмый—Грицеви Федчичови, тридцать девятый-Савчинское, чoтыредесятый-Стецковая Анъдрейчичъ, сорокъ первый-Сороковской, сорокъ вторый-Мартиповичови, сорокъ третий —Скоруткови, сорокъ четвертый-Сенку Васковичови, сорокъ пятый-Гацу Ванковичови, сорокъ постый–Скрипка, зъ возного зятемъ, сорокъ семый— Охpѣмъ зъ Лапкою, сорокъ осмый —Приходичови, сорокъ девятый-Редчичу зь Ракомъ, петдесятыйЯкименетю, нетдесятъ первый-1Пиковичъ Гирка, петдесятъ вторый —Макаръ, петдесятъ третий-Ивану Полещуку, петдесятъ четвертый-Грицу Литвину. Обшары дворные отъ дороги Миляновское, которые тянутъ се презъ Сычинъ до сеножатей хлопскихъ, до болота, на тую жъ руку; перший дѣлъ-Кираю, отъ полъланковъ, которые концами до границы Туровицкое вдираютъ, которые на три части розделеные естъ, которого вширъ шнуровъ деветъ межи стипами; на передъ: на частъ Федоровскую шнуровъ три оддано; подле стины, на частъ другую, то естъ Ивановъскую, три оддано, которая частъ чoтыри розделки маетъ въ собе, яко въ ипшихъ: перший розделокъ князю Адамови, подле части Федоровьское, другий-пану Лыховскому, третий-папу Костюшковичу а четвертый-пану Набялкови; подле части Василевское, на частъ третюю Василевскую, шнуровъ три оддано, которую пятъ частей-пану Набллкови, а постую частку-пану Семену Костюшковичу, полшнура, подле Ивановское части, отделено; тамъ же другий дѣлъ, стинами обложопый, на болоню, которого естъ шнуровъ осмъ, вширъ конъцами до сеножатей хлопъскихъ за Сычинъ, по болото, розделеный на три части, которое достало па кожъдую частъ по два шнуры и сажней двадцатъ, который дѣлъ озиминою засѣяно въ року тиcеча шестcотъ пятомъ, то естъ: на частъ Федоровскую-шнуровъ два и сажонъ двадцатъ; подле стипи съ краю, на частъ Василевскую-шнуровъ два и сажонъ двадцатъ; подле тоeжъ, на часть Ивановъскую — такъже шнуровъ два и сажонъ двадцатъ, которая частъ чoтыри розделки маетъ въ собе по двадцeти сажней: перший розделокъ-папу Набѣлъкови, одъ его обпару сажный двадцатъ, где постую частку Василевское части одъ пана Пабѣлъка пану Костюшковичу Хоболтовскому одъдано, што ему палежитъ, сажный тринадцетъ и локотъ одинъ; пану Костюшковичови Хоболътовскому сажопъ двадцать; подле того князю Адаму сажонъ двадцать; подле того пану Лыховскому сажонъ двадцатъ, отъ стены, съ краю. Третий дѣлъ тамъже, подле стены, на залѣсю, где дворъ князевъ Бурдиповичовъ-Грегора и Александра и пана Набѣлъковъ, который дѣлъ на три части сами панове розделили тымъ способомъ: па передъ-на частъ Федоровскую, где два князевъ Бурдиновичовъ-Алексанъдра и Грегора, подле стены подълужнее, отмероно, межи назначоно-вширъ шнуровъ деветъ лѣпшого поля, а вдовжъ, отъ стены селъское, шнуровъ дваНащатъ до болота великого, которое болото идетъ до границы Клевецкое, которого вдолъжъ не мѣроно, бо тежъ невное границы нимажъ, а въширъ также деветъ шнуровъ, яко поле одмероно; а на село, въ концу того дѣлу, сѣножати подъданымъ отдано, на частъ Ивановскую, того дѣлу, подле тое части, которая па продку островомъ и сеножатями трафилася, а поля меншей въ ней одмерилосе: мѣсто девети шнуровъ вширъ-шнуровъ двенадцетъ, а вдовжъ шнуровъ пултринаста отъ болота великого до старой речъки и до знаковъ положеныхъ; а болото великое до того жъ належитъ яко его стави естъ до границы Клевецкое, а для того ширей трима шнурами тая частъ пустиласе, же коротшое, полемъ естъ, и не доходитъ до стины, яко частъ князевъ Бурдиновичовъ и пана Набялка; вшакъ же кгрунту тамъ много, и болшей найдуетъ се въ ней, же кривды въ томъ ни маешъ, а для того до стены селъское не доходитъ, ижъ сеножати, подданымъ розданые, зашли, которыхъ не годитсе имъ братъ, бо безъ нихъ трудно се маютъ обыйти, которые се имъ роздали, яко нижей написалосе, на все село. Которую частъ Ивановъскую розделено естъ на три розделки: перший розделокъ, подле части Федоровъское, вширъ шнуровъ три, а вдовжъ-отъ болота великого-шнуровъ полътринаста, по речку старую, и по знаки и колы затъкненые, належитъ пану Лыховскому, отъ князевъ Яна и Ивана Михайловичовъ Ружинскихъ; другий розделокъ, такъже подле того, вширъ шнуровъ три, ровно съ тымъ же, князю Адаму Григоревичу Ружинскому; третий розделокъ пану Семену Костюшковичу Хоболтовскому ширей двемя сажнями, что естъ шнуровъ три и два сажни, же коротпи трафилъce по ставокъ папа Набѣлъковъ, и по ставокъ зостаетъ, до которого огородъ ‑Юековский придано, а пану Набѣлкови, на его четвортый розделокъ, дано не полъна три шнуры,-то естъ безъ сажонъ двухъ, абы сго ставокъ въ цале ему зосталъ а перешкоды не мѣлъ въ немъ, а вдолжъ, яко ему отмероно, одъ болота до сеножатей подъданыхъ, одъ села, поки поле естъ, а за полемъ сеножати поддапымъ зашли; а искъ нестъ великая долина на части Федоровской, где вода завше стоитъ, ‑изходитъ полю и сеноженъцомъ, тоды презъ частъ Ивановскую потребный ровъ будетъ копатъ для усушеня сеножатей и полъ; и коли кпанъ Набялокъ, алъбо инший учасникъ части Федоровское будетъ 1хотелъ копатъ ровъ,-нехъ то му волно будетъ, почавши отъ теразакейшого рову, который идетъ отъ крипицъ, ажъ до тамъ той глу«бокой долины тымъ ровомъ, и части Ивановское, для сеножатей усушепя великая помочъ будетъ коли ровъ будетъ копаный; на третюю частъ Василевъскую, отмеропо шнуровъ десетъ кгрунту пес-коватого, подлейшого, на которомъ обшаре дворъ естъ пана Набял«ковь; презъ тотъ же обшаръ дорога до Клевецка на гребелку его, ; вдолжъ тоeжъ обшару, одъ стины до болота, шнуровъ дванадцетъ, которое части розделокъ постая частъ виделена пану Семену Кос-тюнковичу Хоболтовскому, на краю, противъ двора его, шнуровъ «пултора; третeе поле на Крымпе, обшары дворные, паномъ, а на бору полъланки и надъдатки, а въ подъ Локошъ, подданымъ на тре«тюю руку, где па паренину разобрапо сутъ въ року тиcеча шест, сотъ четверътомъ, месеца июня пятогонадцетъ дня, . . . . . тые обшары дворные подле степы, которая делитъ одъ Кримна село, «которыхъ въдолжъ естъ шнуровъ двадцатъ и пятъ, а впиръ шну:ровъ осмнадцатъ, и тымъ способомъ помероно и розделено сутъ и розобрапе въ року тиcеча пестcотъ четвертомъ, одъ всихъ учасни«ковъ на три части звыклые, то естъ: подле попа, которому шнуръ одинъ на церковъ пясковатого кгрунту одмероно отъ ставу; на частъ Федоровскую, пану Набялкови съ панею Болобаповою, пискооватого, отъ части пншихъ, подле того кгрунту, шнуровъ шестъ; лподле тое части на другую частъ Пвановскую дано шнуровъ шесть, .которая часть на чoтыри розделъки розмерона естъ, то естъ: первый розделокъ, отъ межи части Федоровское, князю Адаму, Григоревичу-шнуровъ пултора; другий розделокъ пану Лыховскомушнуровъ пултора; трстий розделокъ — папу Семену Костюшковичу Хоболтовскому, шнуровъ пултора; четвертый розделокъ-пану Набалкови шпуровъ полтора подле гостинца Ковелского, на который гостинецъ кгрунту два сажши одъмероно; третяя частъ Василевская, которая впала въ болото въ обохъ концовъ обшару, пану Набялкови отдано, до которое писковатого поля придано шнуровъ, два вширъ; тамъже обшары надъ болотомъ, взглядомъ того же болота, впала тая частъ зъ обохъ копцовъ и место пляцу на дворъ, яко се первей поменило, зъ другою штукою кгрунту ку Зелонце, и дванадцатъ подъ Плечковичами, теды части постая частка одъмерона, естъ и отдана папу Костюшковичу Хоболтовскому. Подле межи части Ивановъское, за дворомъ пана Костюшковичовымъ, ку Клевецкой границы, конъщами, напродъ: одъ обынару пана Набялкового одмероно шнуровъ семъ вширъ подлого барзо болота на частъ Василевскую нану Набилкови, по поле надъ Дай (sic), а поле на огороды роздано подданымъ, яко о томъ первей писалосс-кому е дано при хатахъ ихъ; а потомъ, подле тоeжъ, на частъ Ивановскую отмероно болота лѣпъшого и жнива поля шнуровъ полъсеми, которое на чoтыри части звыклые розделено; на третюю частъ Федоровъскую остатокъ того болота, барзо подлого, дикого, далосе по стишу волочную, и попови дано полъшнура болота тогожъ до церкви. Ту стиною волочную, одъ объшаровъ Кримна, въ головахъ полъланковъ на бору, въ тыле объшаровъ дворныхъ, полълашки подъданымъ помероно одъ болота Осовецкого на три части до бочной стины, до болота Селецкого, у Зелонки, резовъ петдесятъ и чoтыри, и попови въ посродку полтора реза, каждый резъ вширъ по чoтырнадцати сажонъ, а вдолъжъ шнуровъ тридцетъ; которые пулъланъки починаются одъ тыхъ объшаровъ Криминскихъ, а опираютсе о стину на бору отъ наддатковъ: первый полълапокъ па Брищише, одъ болота-Грицу Литвину, до которого тамъ же наддатокъ, на кроткостъ пулъланка, надъ болотомъ отъ Совцы; другий полъланокъ-Иванъ Полещукъ, до которого надъдатокъ у гребли ку Тураску, зъ нивкою, тамъ же надъ ставискомъ; третий польлапокъ Маляревою, до.вятый-nустый, князю Абрамови, петдесятый-пана Стакурского,
нетдесятъ первый-Курило Скрипъка, петдесятъ вторый-Бортникъ зъ 1Пишлемъ, петдесятъ третий-Абрамовичу, петдесятъ четвертый —Абрамовичу; тамъже за стиною надъдатокъ одинъ зосталъ, вширъ на шнуръ одинъ, для мелника, на частъ Василевскую, до Колесца.

Тамъже частъ, гдe eздятъ до Ковля, презъ болото, которое частъ ‑розмероно на три части, а на кождую настъ шнуръ одинъ и саженъ

десетъ отмеропо, ведлугъ означоныхъ меcцъ, которую частъ повинни шанове съ подъдаными направоватъ кождый делчое свое, ведлугъ помѣру, подъ зарукою трохъ рублей грошей Литовскихъ на укрив .жоную сторону и на урядъ кгродский, Володимерский, и подъ на

гороженъемъ шкоды, хто бы се«допустилъ позвати о то, о што форумъ до кгроду Володимерского и о дѣльничое на гребляхъ, хто бы ‑ихъ не направилъ. А мостокъ тамъже на гати, яко на кгвалтъ повинни всѣ панове тамъже на своихъ дѣльничахъ направовати, яко се розмерило. Тамьже сспожати, розмероные и розданые подданымъ, резовъ петдесятъ и чoтыри, на кождого по сажни нотырнадцатъ вширъ: перший резокъ дано Грицу Литвину, другий-Ивану Полещуку, третий-Макару, четвертый-Охриму зъ Лапъчикомъ, пятый-Гуркови, постый-Гацу Ванъковичу, семый-Сенку Ванковицатъ осмый-Евлахови, тридцатъ девятый –Бопдарови, чoтырдесятый—Мискови Лушчевичу, сорокъ первый—Хомe Пасци, сорокъ вторый-Турибарщи, сорокъ третий-Чорномысови, сорокъ четвертый— Кухъта, сорокъ пятый- Вакула, сорокъ постый-Колодкови, сорокъ семый-Васкови Лакодичови, сорокъ осмый-Климу Лакодичови, сорокъ девятый-пустому, князю Абрамовому, петидесятый-пану Стакурскому, петдесятъ первый-Курилови Срипъце, петдесятъ вторый-Бортникови зъ Шишлемъ, петдесять третий-князю Абрамовичови, петдесятъ четвертый-князю Абрамовичови. За тыми сеножатями падъ ставомъ въ кутѣ у валъкахъ, межи болоты, подъ Локотемъ, штука хворосту не малую на сполную нашу и потребу, бо тежъ тамъ вода часто побѣраетъ, для того не мѣрошо. За ставомъ падъ речъкою Турею, отъ границы Селецкое до границы Городелъское, около млына, частъ кгрунту, немалая штука хворосту, сеножати и поля, падлужъ по гребъли идучи, шнуровъ шеснадцетъ и греблю въ то розмеривши, которое розмероно на три части: першая частъ Ивановъская, где гребля-шнуровъ пятъ, другая частъ Василелъская-шнуровъ пятъ, третяя частъ отъ Селецкое границы, Федоровъcкая-шнуровъ пестъ, которая естъ не такъ широка, яко другие часты. Ставы: перший ставъ подъ Локошомъ на сполномъ кгрунте и млынъ готовый; другий старый стависко, ку Туриску, едучи зъ села-пустe, старая гребъля; третeе можетъ . . . стависко на дикомъ болоте у колесца, где можe ce збудоватъ ставъ, греблю приткнутъ до берегу Городелского, до нивы пана Набилковы, которое тымъ способомъ розделити се маютъ на три части. 1Пто се тежъ припущаетъ до узнапя пановъ учасниковъ на частъ Василевъскую‑у колесца будоваты ставъ, на частъ Федоровскую-старе стависко одъ Туриска, а на частъ Ивановъcкую-ставъ готовъ и млынъ подъ Локошемъ; впакъ же то готового ставу и млына маютъ сполне уживати всѣ и мерками делитисе, поки своихъ ставовъ не побудуютъ, и млыповъ до шести лѣтъ, а по шести лѣтехъ толъко на частъ Ивановъскую належати маетъ тотъ млыпъ, подъ Локошемъ; а ижъ до части Федоровъское не мало учаспиковъ, и до части Василевъское постую частъ маетъ панъ Костюшковичъ Хоболтовский,— теды всѣ маютъ, розмѣривши делъницы на гребляхъ, што на кого прийдетъ, робити, будовати, оправоватъ греблю, лотоки, млыны, подъ зарукою сто копъ грошей Литовскихъ, о которое волно будетъ укривкопой стороне позвати и о шкоду свою, и до млына и до ставу каждый такий пе будетъ мѣти части, ажъ заруку и шкоды заплатитъ стороне, коли слушне то покаже, што шкоды его буде и што паложитъ робечи около ставу и млына. Повинностъ подданыхъ съ полъланковъ на кождый рокъ, то естъ: чиншу-по грошей дванадцати Литовскихъ, роботы-чoтыри днѣ въ тыйденъ; а рано выходити зѣмѣ на весъну и весънѣ; а коли сѣножниво, плевидло настанетъ, же пѣпо робити будутъ, теды нятъ дней и на толоку о хлѣби панскомъ пятъ разъ ве жнива прийти съ полъланка; зѣмѣ —по три локъти съ панъскою прадива, куръ по двое и третeе по коледе, яецъ по шеснадцати, жита по полъмаце на насѣне, подводы до Буга, а на далей десетъ миль другиe exaти маютъ; инъшихъ повипъпостей пе маютъ отдавати надъ тую уставу. Дерево бортное: дерева сосопъ бортныхъ естъ восемъдесятъ и одна, которое на три части, розделены, по двадцати и семи сосенъ досталосе, то естъ: на частъ Ивановскую сосонъ двадцатъ и семъ, на частъ Василевскую двадцатъ и семъ, на частъ Федоровскую сосонъ двадцатъ и семъ; попъ тежъ маетъ сосонъ шестъ. Который же то помѣръ кгрунту Ружинского и созънанъe возного, за прозъбою его, до кпигъ кгродъскихъ, Володимерскихъ, записатъ казалемъ,-п естъ записано.

Книта Владимирская родская, записовая и поточная, No 959, годъ 1606, листъ 400.

Черновик

актъ 1606 года о раздѣлѣ имѣнія Ружина между сонаслѣдниками, позволяющій намъ возстановить съ большею точностью генеаюгію Ружипскихъ. Въ актѣ этомъ говорится: «тотъ померъ справеный и розмероный есть на три части, водлугъ трохъ давныхъ продковъ братяй рожоныхъ колзевъ Ружвпскихъ, которыхъ именами звано Иванъ, Василій а Ѳедоръ» Архнвъ ю.-з. Рос., ч. VI, т. I, стр. 315—316.— это тѣ именно имена, съ какими за шестьдесятъ лѣтъ передъ тѣмъ упомянуты Роговицкіе, чѣмъ и оправдывается догадка относительно ихъ Максимовича.. Напрасно только самое имя считалъ опъ за описку и л и ошибку: это такое же іірозваніе по мѣстности, какъ и Ружинскіе; послѣднее произошло отъ имѣнія Ружина, въ тогдашнею, владимірскомъ цовѣтѣ, а первое—-по имѣпію Роговичамъ, въ повѣтѣ луцкомъ, которое принадлежало имъ же Пам.чтішки, т. IV, отл. II. сгр. 110.
деревня эта существуете и въ настоящее время, въ южной части владимирскаго уѣзда, относившейся тогда къ Луцку. Въ числѣ іготомковъ этихъ трехъ братьевъ, въ линіи Федора, встрѣчаемъ Александра и Григорія Михайловичей, Михайло Ивановичъ передадъ въ наслѣдство своимъ тремъ сыновьямъ прибавочное отчество «Бурдиновичей», мало говорящее въ пользу его степенности, такъ какъ польское слово «Ьигйа» означаетъ ссору, драку, свалку, л поэтому прозваніе «Бурдинъ» всего вѣрнѣе
будетъ перевести «Забіякой».

Михаила Евстафьевича Ружинскаго,— лицо
наиболѣе и единственно соответствующее искомому гетману Ружияскоиу: по службѣ отца— онъ урожепецъ и постоянный житель По-
днѣпровья; князья Кирикъ и Николай, братъ которыхъ, по Папроцкому, былъ гетманомъ,— его родные братья; наконецъ, въ томъ самомъ актѣ, гдѣ онъ назвавъ по отчеству, хотя пе говорится о его гетманскомъ достоинств!;„ за то сказано ясно, что онъ дѣлалъ одинъ паѣздъ, «маючи помощниками яъ собою бояръ и лодданныхъ его милости (кн. Януша Острожскаго) Сагюговскихъ и Рублевскихъ о колкосотъ, а особливо своихъ козаковъ, людей незнаемыхъ, гультаевъ люзныхъ, которыхъ право посполитое ховати боронить, а онъ ихъ при собе обецне переховываеть» и т. д.

ПЕЧАТКИ

Печаток не знайдено

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

Документів не знайдено

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

Статтєй не знайдено

Література: Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895; Bobiński W. Województwo kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy: Studium osadnictwa i stosunków własności ziemskiej. Warszawa, 2000; Litwin H. Napływ szlachty polskiej na Ukrainę 1569–1648. Warszawa, 2000; Герасименко В. Родовід князів Ружинських. В кн.: Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства у Львові, вип. 3. Біла Церква, 2002; Urzędnicy województw kijowskiego i czerniechowskiego XV–XVIII wieku: Spisy. Kórnik, 2002; Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. Біла Церква, 2006; Mazur K. W stronę integracji z Koroną: Sejmiki Wołynia i Ukrainy w latach 1569–1648. Warszawa, 2006; Довбищенко М.В. Волинська шляхта у релігійних рухах кінця XVI – першої половини XVII ст. К., 2008; Однороженко О. Князівська геральдика Волині середини XIV – XVIII ст. Х., 2008; Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). К., 2008; Олег Однороженко. До iсторiї української генеалогiї та геральдики: княжi роди XIV–ХVII ст.; Олег Однороженко. Руськi родовi герби ХІV-ХVІ ст. як генеалогiчне джерело.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy do końca czternastego wieku.– S. 413; Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна). – С. 282–283; Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок XVІ ст.). – С. 303.[↩]
Paprocki B. Gniazdo cnoty skąd herby rycerstwa sławnego Krόlestwa Polskiego, Wielkiego Księstwa Litewskiego, Ruskiego y inszych panstw początek swoy maia. – Krakόw, 1578. – S. 1145; Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. – Krakόw, 1858. – S. 835.[↩]
Okolski S. Orbis Polonus. – Cracoviae, 1643. – T. IІ. – S. 649.[↩]
Kojałowicz W. Herbarz rycerstwa Wielkiego Księstwa Litewskiego. – Krakόw, 1897. – S. 266–267.[↩]
Niesiecki K. Herbarz Polski. – Lipsk, 1841. – Т. VIIІ. – S. 167–168.[↩]
Kojałowicz W. Herbarz rycerstwa Wielkiego Księstwa Litewskiego. – S. 266.[↩]
AGAD. – Perg. 4791; BCz. – Perg. 588.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. — Warszawa,1895. — S. 172; Войтович Л. Князівські династії Східної Європи. — С. 300–301.[↩]
АРК, Archiwum Książąt Sanguszków w Sławucie, Teka VI, Plik 62; BCz, Perg. 878.[↩]
Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, ф. 83, спр. 5.[↩]
http://www.wbc.poznan.pl/dlibra/docmetadata?id=139252&from=publication.[↩]
АЮЗР ч.8 т.4.[↩]
ML 8.[↩]
AGAD. – Zbiόr Dokumentόw Pergaminowych (Tak zwana Metryka Litewska). – Dz. X. – Sygn. 4791. – K. 1.[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 53, № 877[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 6, №№ 308, 324[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 11, №№ 285, 297, 320[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр.6, № 84[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 9, № 187[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 53, №№ 75[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 13, № 173[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 53, № 254[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 43, № 343[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 34, № 318[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 58, №№ 212, 213[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 25, № 382[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 13, № 236, 292, 297, 364[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 17, № 130[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 31, № 542[↩]
ЦДІАК України. Ф.28, оп 1, спр. 69, № 849[↩]