ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО РІД ОЛІЗАРІВ ВОЛЧКОВИЧІВ
Олізари-Волчковичі – шляхетський рід герба Хоругви Кмітів (Подвійний Радван), за фамільною легендою, походив від “князя Сербії” Олізара Булка. Сучасні дослідники засновником роду вважають київ. боярина Олізара Волчковича, який жив на поч. 15 ст. Його син Роман Олізарович (п. бл. 1458) був київ. намісником кн. Семена Олельковича. Правнук Олізара – Олізар Волчкович (п. між 1545 і 1552) – чорнобильський намісник 1541, власник розлогих володінь на Київщині; одружений з Богданою Немиричівною, небогою і єдиною спадкоємицею канівського, згодом – черкас. старости Остафія Дашкевича (п. 1535). Нащадки Олізара і Богдани Немиричівни до 17 ст. іменувалися Олізарами-Волчковичами, згодом – просто О.
З чотирьох онуків Адама-Юзефа, дітей Юзефа (п. 1743), найвідомішим був Костянтин О. (1729 – помер після 1799) – володимирський підкоморій 1765–99, активний учасник Барської конфедерації 1768. Його небіж гербівнику «Korona polska» (Львів, 1728–1743 рр.)2 він намагався вивести Олізарів із роду сербських князів. Місцеве коріння Олізарів-Волчковичів К. Нєсєцький вважав спільним з Кмітами і Вороновичами. Пращуром Олізарів він вважав одного із синів Олександра Вороновича на ім’я Єлеа зар, «z ruskiego akcentu Olizarem nazwany»3. За його словами того Олізара через втрачене у битвах око звали сліпим Волчком. Від цього прізвиська мав би походити придомок усього роду – Волчкович чи Волчкевич. В родоводі Олізарів-Волчковичів, укладеному Нєсєцьким, знаходимо відомості про кількох Олізарів XIV–XV ст., відомості про яких автор вважав за потрібне додати до своєї праці. Належність цих осіб до роду Олізарів-Волчковичів є сумнівною чи й неможливою. Власне родовід Олізарів Каспр Нєсєцький розпочав з Олізара, який мав сина Івана – посла на Люблінський сейм 1569 р., та закінчив членами роду, діяльність яких припала на кінець XVII – початок XVIII ст.4
Станіслав-Казімєж Коссаковський спромігся підійти критично до напрацювань свого попередника щодо родоводу Олізарів-Волчковичів. У другому томі свого видання «Monografie historyczno-genealogiczne nektуrych rodzin polskich» (1860 р.) він розцінив генеалогічні побудови початків цього роду в працях К. Нєсєцького та Е.-А. Куропатніцького як безпідставні (в праці останнього є згадка про походження Олізарів від кня зів Захомильських та Ільговецьких5 ). Пращуром Олізарів-Волчковичів С.-К. Коссаковський вважав посла на Люблінський сейм 1569 р. Івана Олізара, сина київського зем’янина Олізара Волчкевича і Богдани Немирів ни. Разом з тим він подав також дані про Романа Олізара-Волчкевича, який жив у XV ст. У них відомостях автор покликається на тестамент Романа Олі зара-Волчкевича від 18 березня 1458 р. Родовід Олізарів С.-К. Коссаковський доводить до середини ХІХ ст.6
Казімєж Пуласький на початку ХХ ст. підготував родовід Олізарів гер ба Хоругви, який мав вийти в чергових томах його видання «Kronika polskich rodуw szlacheckich Podola, Woіynia i Ukrainy». Однак на заваді про довженню цього проекту (перший том вийшов 1911 р. у Бродах7) стала Перша світова війна. На відміну від інших подібних видавничих проек тів, доробок К. Пуласького пережив обидві світові війни і був опублікований у 2004 р.8 Тут подано відомості про родовід Олізарів-Волчковичів, що охоплюють середину XVI – початок ХХ ст. Пращуром роду він вважав королівського намісника Чорнобильського замку Олізара Волчкевича, який згадується в 1541 р.9
Наступне опрацювання родоводу Олізарів-Волчковичів з’явилося у 1915 р. в багатотомному гербівнику «Rodzina», підготовленому графом Северином Уруським при співучасті Адама-Амількара Косінського та Олександра Влодарського. Цей родовід ними розпочато з розгляду ймовірного споріднення Олізарів з Кмітами, Вороновичами, Биковськими та іншими, запропонованого ще К. Нєсєцьким. Аргументом на користь тако го спільного походження наведено належність цих родів до одного гербового роду, натомість констатовано брак джерел, які б дали змогу довести цю гіпотезу. Далі розглянуто наявні відомості XV–XVI ст. про родини Олізара Шиловича та Олізара Волчкевича. Від останнього автор розпочав власне поколінний опис родоводу Олізарів-Волчковичів доведений до кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Род пана Романа Елизаровича, воеводы киевского.
Елезара, Иова, Александра, Марию, Романа, Евфимия, Авраамия, князя Давида, князя Павла, Павла, Марию, Андроника, инока Иоанна, Евпраксию, Семиона, Деонисия.
ГЕРАЛЬДИКА І СФРАГИСТИКА
Нащадки двоюрідного брата Михайла Волчковича — пана Олізара Івановича Волчковича, представники роду панів Олізарів-Волчковичів, користувалися істотно відмінним зображенням родового герба. Це було звичною практикою для тогочасного руського герботворення, оскільки представники молодших галузей певного роду доволі часто вносили певні видозміни у первісний родовий герб, що у незмінному вигляді закріплювався лише у старшій гілці роду.
Печатка Михайла Волчкевича 1499
Син пана Олізара Івановича Волчковича — житомирський підстароста Іван Олізар-Волчкович 1571 р. користувався печаткою з зображенням в ренесансовому щиті знака у вигляді двох трираменних літер Т з загнутими кінцями в стовп [ЦДІАУК. Ф. 221, оп. 1, спр. 10, арк. 60 зв. (восьмикутна, 12×11 мм; згори літери: ІO).]. Аналогічно представлено родовий герб також на печатці пана Адама Івановича Олізара-Волчковича від 1593–1596 рр., але цього разу над щитом вміщено шолом з наметом під шоломовою короною і павичеві пера в нашоломнику в супроводі літер згори: АOW та дати виготовлення печатки обабіч: 1593. [APK. ASang, Teka ХХІІ, Plik 23 (восьмикутна, 17×15 мм).].
На іншій печатці пана Адама Олізара-Волчковича, матриця якої зберігається у сфрагістичній колекції Музею Шереметьєвих, маємо подібне зображення герба, той самий напис АOW, а також частково пошкоджену дату: 15…. Печатка, що виготовлена зі свинцево-олов’яного сплаву і має загальну вагу 29,1 г, складається з робочої частини у вигляді пластини восьмикутної форми розміром 22,5×19 мм і товщиною 5 мм, яку спаяно з утримуючою частиною у вигляді довгої чотирикутної зігнутої ручки висотою 31,5 мм, шириною 7,5 мм і товщиною 5,5 мм[Музей Шереметьєвих, фонд “Сфрагістика”, МЦ-1570.].
Принаймні століттям раніше можна датувати іншу матрицю печатки, що також знаходиться у сфрагістичній колекції Музею Шереметьєвих, на якій зображено родовий знак надзвичайно подібний до пізнішого герба роду панів Олізарів-Волчковичів. Печатка, від якої лишилася бронзова пластина вагою 5,4 г круглої форми розміром 22,5 мм і товщиною 1,5 мм, мала у своєму полі зображення знаку у вигляді двох трираменних літер Т в стовп у супроводі довколового напису: ПЕЧАТЬ ЖЕРАВЕВА[Музей Шереметьєвих, фонд “Сфрагістика”, МЦ-1626.]. Характерна стилізація зображення та палеографія літер дозволяє зробити припущення про появу матриці цієї печатки у другій половині XV ст. А судячи з ідентичності геральдичних знаків, можна зробити доволі вирогідний висновок про можливість приналежності даної печатки до одного з предків чи найближчих родичів роду Олізарів-Волчковичів.
У подальшому родовий герб панів Олізарів-Волчковичів було представлено в річпосполитських гербовниках, які, крім того, подають відомості щодо його забарвлення та позащитових елементів повного герба: золотий знак у вигляді двох хоругов (двох трираменних літер Т в стовп) на червоному полі щита, над яким розміщено шолом з наметом під шоломовою короною та нашоломник у вигляді п’яти павичевих пер, над якими вміщено шестипроменеву зірку [Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. VІІ. — Lipsk, 1841. — S.85; ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/I, арк. 591 (“Olizar h. Chorągwie”).]. Аналогічне зображення правило за герб роду панів Александровичів (Александровичів-Кмітичів) [Paprocki B. Gniazdo cnoty skąd herby rycerstwa sławnego Królestwa Polskiego,
Wielkiego Księstwa Litewskiego, Ruskiego y inszych państw początek swoy maią. — Kraków, 1578. — S. 1181–1183, 1187; Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — Kraków, 1584. — S. 852.] та панів Вороновицьких (Вороновичів) [Paprocki B. Gniazdo cnoty. — S.1187; Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — S. 852; Kojałowicz W.Herbarz rycerstwa Wielkiego Księstwa Litewskiego czyli Сompendium. — Kraków, 1897. — S. 257–258.], які вели свій родовід від молодшого (третього) сина пана Волчка — Кміти (Олександра) Вороновицького.
35 Paprocki B. Gniazdo cnoty. — S. 1187. 36 Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — S. 852. 37 Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. V. — S. 123. 38 Kojałowicz W. Сompendium. — S. 257–258. 39 Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. V. — S. 122–123. 40 Яковенко Н. Українська шляхта. — С. 154–155, 162 (прадід — Кміта (Олександр) Волчкович Вороновицький, дід — Волчко Олександрович Кмітич, батько — Дмитро Волчкович Олександрович Кмітич, брат Олександр Дмитрович Кмітич — засновник роду панів Кміт-Черленковських і Черленковських). 41 AGAD. Perg. 7466 (восьмикутна, 13×11 мм). 42 Paprocki B. Gniazdo cnoty. — S. 1181–1183; Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. — S. 852. 43 ЦДІАУК. Ф. 256, оп. 1, спр. 144, арк. 3, 7 зв., 27 зв. (восьмикутна, 17×15 мм; згори напис: SC). 44
ГЕНЕАЛОГІЯ РОДУ ОЛІЗАРІВ ВОЛЧКОВИЧІВ
ПОКОЛІННЯ VI
ОЛІЗАР ІВАНОВИЧ ВОЛЧКЕВИЧ (1533)
1533 р. Сигізмунд І Старий наказував київському воєводі пану Андрію Якубовичу Немировичу ув’язати Олізара Волчкевича у маєток Крову у Волевській волості у Київському повіті за його правом близькості [РДАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Од. зб. 17. – Арк. 422 зв.–423 зв.].
Староста чорнобильський (1533—1545), одружений з Богданою Немиричівною, небогою і єдиною спадкоємицею канівського, згодом – черкаського старости Остафія Дашкевича (?—1535). Нащадки Олізара і Богдани Немиричівни до XVII ст. іменувалися Олізарами-Волчковичами, згодом – просто Олізарами.
∞, Богдана Немиричівна.
ЛЕВ ІВАНОВИЧ ВОЛЧКОВИЧ (1558)
1558 р. Сигізмунд ІІ Август підтвердив київському війту Семену Мелешковичу на його купівлю у київських зем’ян Богдана Степановича Дублянського та його сестри Феді Золотушиної землі Юр’ївці на р. Веті у Київському повіті за 50 кіп грошів литовських, а також у Льва Івановича Волковича та його дружини Марини Борисівни острова Чатанова з селищем, до нього належним, на р. Десні у Київському повіті за 60 кіп грошів литовських, вічним правом за умови несення служб на Київський замок [Метрыка ВКЛ. – КЗ. 43. – С. 97–98.].
∞, Марина Борисівна
ПОКОЛІННЯ VII
IВАН ОЛIЗАР ВОЛЧКОВИЧ † 1577
житомир. підстароста кн. Романа Сангушка 1569–71, як посол Київського воєводства брав участь у Люблінському унійному сеймі 1569, 1565 набув у Філона Кміти Коростишівський маєток.
За часів Люблінської унії рід представляв один його член — Іван, який першим почав користуватися іменем свого батька Олізара як прізвищем. До успадкованих маетностей Старовині в Овруцькому повіті, а також Топорище, Солодири і Волосова в Житомирському він додав набутий у Філона Кміти-Чорнобильського Коростишів (1565 р.), що згодом став осідком роду. Одночасно Олізари втратили Паволоцьку волость (Паволоч), яку сестра Івана — Богдана — принесла у посагу князю Остафієві Ружинському. Іван загинув у 1577 р. в битві з татарами, а його маєтки успадкував єдиний син Адам.
∞, Єва Василівна Раєва (Бутович, Немирич)
ПОКОЛІННЯ VIII
АДАМ ІВАНОВИЧ † 1625
Це був справжній шибайголова, скандаліст і відчайдух, та водночас енергійний господар, який активно заселяв свої володіння. Під його твердою рукою Коростишів став центром густозаселеної волості з близько двадцятьма населеними пунктами. Розквітали й маєтки навколо Старовичів. Адам поступово перебрав до своїх рук маєтність Сидоровичі, розділену між Панкевичами, Тишами та Бережецькими, а також осадив Волчків та Олізарівку. Значні клопоти він мав із топорівськими та солодирівськими маетностями. Спочатку їх отримала у пожиттєве володіння мати Адама Єва з Раїв, яка вдруге вийшла заміж за Григорія Бутовича, а той розпоряджався ними як власник (1583 — 1591 рр.). До того ж Бутовичі почали конфліктувати із Немиричами, внаслідок чого суд віддав останнім Топорище та Солодири як відшкодування. Адам спромігся повернути собі батьківські маєтності після смерті матері (не пізніше 1602 р.), але суперечка з Немиричами тривала далі. Пан Олізар став у такий спосіб одним із київських латифундистів. На початку 20‑х рр. XVII ст. він володів кількома комплексами маєтків навколо Коростишева, Волосова, Сидоровичів, Старовичів, Волчкова, Топорищ і Солодирів. На підставі трохи пізніших даних про розмір окремих землеволодінь можна оцінити, що на момент смерті (1625 р.) він був власником бл. 1300 димів у названих маетностях.
P p. 1602 Literatura SGKP „Korosteszów“_ _ _ K 1602 Literatura SGKP „Korosteszów”
Адам Іванович Олізар-Волчкович (бл. 1572 –1618) – королів. ротмістр 1610, маршалок житомир. сеймику 1617, посол Київ. воєводства на вальні сейми 1597, 1609, 1611, 1613; перший римо-католик у родині, у своїй резиденції в Коростишеві на поч. 17 ст. звів замок, 1609 фундував костьол.
∞, Анна
БОГДАНА ІВАНІВНА
Одночасно Олізари втратили Паволоцьку волость (Паволоч), яку Богдана — принесла у посагу князю Остафієві Ружинському.
∞, КН. Остафій Іванович Ружинський († 1587). Діти: Микола Остафійович Ружинський [] пом. 1592; Марухна Остафіївна Ружинська; Кирик Кирило Остафійович Ружинський [] пом. 1599; Михайло Остафійович Ружинський [] пом. після 1592
ПОКОЛІННЯ IX
ЛЮДВІК АДАМОВИЧ ОЛІЗАР ВОЛЧКОВИЧ († 1645)
королів. ротмістр, посол київ. шляхти на вальні сейми 1625, 1632, 1635, член комісії “для заспокоєння козаків” 1638; 1640 входив до десятки найбільших землевласників Київ. воєводства. Власник села Студениця. маєтності успадкували Людвик та Войцех. Топорище із Солодирями та Волчків зі Старовинами взяв другий із них, молодший брат.
У період з 1634 до 1644 р. Іванків з волостю переходить до Олізарів-Волчкевичів як посаг: одна з трьох дочок Анни та Лавріна Лозок – Ельжбета– вийшла заміж за Людовіка Олізара Волчкевича, ротмістра польського коро лівського війська. Його батько Адам перший з роду прийняв католицизм, тому, вірогідно, і Людовік був католиком [46]. Волчковська волость Олізарів Волчкевичів знаходилася по сусідству зІванківською, на північний захід від неї [47]. Десь у 1620‑х роках до неї були приєднані Обуховичі й Станішівка, з яких Людовік уже в 1628 р. платив податок [48]. У 1644 р. Київський Печерський монастир скаржився на Людовіка Олізара-Волчкевича, який пограбував монастирську рудню та с. Шпилі, наславши своїх слуг з «местечка Иванкова» [49].А наступного, 1645 р. вже вчинено наїзд і пограбування Іванкова та волості підданими Станіслава Конєцпольського, коронного гетьмана – про що йдеться в скарзі Олізарів-Волчкевичів, нащадків Людовіка, який на той час вже помер [50].
Згодом частину Олізарових володінь повернув його старший брат Людвик.
У Людвика зявився шанс сконцентрувати у своїх руках значні володіння. По батькові він отримав Коростишів, Волосів і Сидоровичі. Проте з маетностями, що перейшли до Немиричів, довелося розпрощатися. Однак по смерті Войцеха залишилися інші маєтності (Старовині, Волчків), що їх Людвик включив до своїх володінь ще до 1630 р. У той час він також отримав частину спадщини Лозків. Один із представників цього заможного роду — київський підчаший Лаврин помер у 1619 р., залишивши тільки дочок. Середня, Єлизавета, на той час була вже дружиною Людвика. У вельми складних розрахунках участь брали: вдова Ганна Гулевичівна та чоловіки сестер Єлизавети — Якуб Кашовський та Олександр Красицький. Олізарові припала спочатку частина, а після смерті Ганни Лозкової — вся Іванківська волость (Іванків, інша назва Пара). Саме вона найбільше його цікавила, бо лежала на межі з його маєтністю Сидоровичі. У 1628 р. Людвик володів близько 1066 димами, а 1640 р. — 2193, але тільки 630 безспосередньо перебувало в його руках, натомість 172 — в оренді та аж 1391 (63%) — у заставі. Попри поширеність практики застав на Київщині така велика частина володінь, обтяжена позиками, свідчила про не надто вправне господарювання. Однак це не позбавляло Олізара «членства» у групі регіональних латифундистів, які, зрештою, теж не цуралися подібної фінансово-майнової політики.
Після 1640 р. відбулися зміни у майновому становищі Людвика. У 1642 р. він купив у Ленковичів-Іпогорських Рубежівку. Упродовж наступних років (16431646) йому вдалося порозумітися зі спадкоємцями володінь Лозків. Унаслідок цього Кашовські позбулися маєтків на Київщині, а Красицьким залишилася частина Іванківської волості. Олізари натомість отримали права на задніпрянську Воронківську волость (Воронків) та маєток Витачів над Дніпром у Київському повіті.
Людвик Олізар помер у 1645 р., а опіку над маетностями перебрала його вдова Францішка з Дембінських, яка невдовзі знову вийшла заміж за Станіслава Уханського. Претензії на управління спадщиною після брата висловила й Євфрузина з Олізарів Замойська, дружина коронного стражника Олександра. У 1646 р. у гру безпосередньо вступили й діти Людвика — Ганна, Михайло, Ян і Станіслав. До суперечки за Іванківську волость втрутився і Станіслав Конєцпольський, який спершу забрав її з допомогою переяславських козаків, а потім підписав угоду з Олізарами та Красицькими й офіційно викупив її у них. Конфлікт за решту маетностей, що належали Людвику, тривали й далі. їх перервало лише повстання Хмельницького.
Іван, Адам і Людвик Олізари протягом досліджуваного періоду постійно належали до найбагатших людей Київського воєводства, при цьому не маючи жодних володінь за його межами. Найцікавіше, що жоден із них не отримав навіть найменшого земського уряду чи найменшої королівщини. Зате вони бували послами на сейм: Іван у 1569 р., Адам у 1597, 1609 і 1611 рр., Людвик у 1625, 1632 (конвокаційний сейм), 1635 рр. Тобто їм вдалося отримати довіру «братів-шляхти»; це додатково пітверджує той факт, що у 1643 р. Людвик був маршалком депутатського сеймика в Житомирі13
У період з 1634 до 1644 р. Іванків з волостю переходить до Олізарів-Волчкевичів як посаг: одна з трьох дочок Анни та Лавріна Лозок – Ельжбета– вийшла заміж за Людовіка Олізара Волчкевича, ротмістра польського коро лівського війська. Його батько Адам перший з роду прийняв католицизм, тому, вірогідно, і Людовік був католиком [46]. Волчковська волость Олізарів Волчкевичів знаходилася по сусідству зІванківською, на північний захід від неї [47]. Десь у 1620‑х роках до неї були приєднані Обуховичі й Станішівка, з яких Людовік уже в 1628 р. платив податок [48]. У 1644 р. Київський Печерський монастир скаржився на Людовіка Олізара-Волчкевича, який пограбував монастирську рудню та с. Шпилі, наславши своїх слуг з «местечка Иванкова» [49]. А наступного, 1645 р. вже вчинено наїзд і пограбування Іванкова та волості підданими Станіслава Конєцпольського, коронного гетьмана – про що йдеться в скарзі Олізарів-Волчкевичів, нащадків Людовіка, який на той час вже помер [50]. Цими нащадками виступають його діти – Анна, Ян, Міхал і Станіслав, а також удова – Францішка з Дембян, яка була «першого малженства Людовиковое Олизаровое Волчкевичовое, а теперешнего второго Станиславовое Уханское». Очевидно, це друга дружина Людовіка. Цікаво, що дідичами названо лише дітей, а вдову – панею «оправною» і «доживотною».
Слуги Конєцпольського захопили «местечко названое Иванков и замек там будучый и иншие села, до того местечка приналежачие» а також «розные речы в местечку Иванкове в замку будучые, побрали». Загалом було забрано 115 мірок різного зерна та борошна (пшеничного, житнього, гречаного тощо), 6 горілчаних і 1 пивний казани, 3 бочки горілки, 2 – меду, 25 яловичих шкур, 10 возів заліза, 11 бочок солоних риби та м’яса, суха риба, вовна, льон й інша продукція у великих кількостях. Ці об’єми продукції вказують на значні розміри замкових погребів і комор та на існування замкової винокурні. Був пограбований також двір в Обуховичах. Олізарів Волчкевичей «вытиснули» і з інших сіл Іванківської волості: «Хвеневич, Пыкова, Труденевич, Протеребовки … Запрудок … Шелятич, Тормоховки, Станишовки и рудней трох – одное на Пыкове, другое трохи нижей, трете под Хвеневичами, на реце Здвижджени» (список населених пунктів неповний, вірогідно через погану збереженість документа). Тоді ж маєтність перейшла до Конєцпольських, можливо, шляхом викупу у власників [51].
46. Bobinski W. Wojewodztwo Kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy: Studium osadnictwa I stosun.kow wlasnosci ziemskiej. – Warszawa, 2000. – S. 162.– S. 170, 319.
47. Jablonowski A. Atlas historyczny Rzeczypospolitej Polskiej: Epoka przelomu z wieku XVI-go na XVII-sty. Dzial II-gi: Ziemie Ruskie rzeczypospolitej. – Warszawa-Wieden, 1899–1904. – mapa 8.– mapa 8.
48. АЮЗР. – Ч. 7, Т. 1. – К., 1886. – С. 409.
49. Описи актовых книг Киевского центрального архива. – № 37. – К.,1906.– С. 59–60; Україна перед визвольною війною… – С. 50.
50. Україна перед визвольною війною… – С. 68–71.
51.Мальченко О. Укріпленіпоселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств (XV – середина XVII ст.). – К., 2001. – С. 153–154; Смовж П.Я. Крізь роки і відстані: Нариси з історії Іванківського району Київської обл. та про гордість землі Поліської – талановитих людей. – К., Іванків, 2001. – С. 154.
∞, 1°, Ельжбета Лозчанка, донька Лавріна Лозок та Анни Гулевич — відомої фундаторки братських шкіл у Києві;
∞, 2°, Францішка Дембінська (по його смерті вийшла за Уханського).
WOJCIECH † 1628
Ці маєтності успадкували Людвик та Войцех. Топорище із Солодирями та Волчків зі Старовинами взяв другий із них, молодший брат. Через не зовсім зрозумілі для мене обставини невдовзі Топорівська та Солодирська волості опинилися у володінні Стефана Немирича (ще у 1625 р.), що був спадкоємцем колишніх, уже тридцятирічної давності, претензій цього роду на згадані маєтності. Чи це сталося через викуп або угоду, чи київський підкоморій скористався смертю Адама Олізара, щоб закінчити суперечку за допомогою сили? Невідомо. У будь-якому разі Войцех виявився не найкращим господарем, до того ж йому не щастило. Бракує інформації про долю його володінь за 1625–1628 рр. У поборовому реєстрі 1628 р. взагалі не згадуються Волчків і Старовині, а молодий Олізар зявляється в ньому як власник єдиного села, яке до того ж
перебувало у заставі. На цьому його історія уривається — він помер того ж 1628 р. Згодом частину Олізарових володінь повернув його старший брат Людвик.
ПОКОЛІННЯ X
ЯН-ОЛЕКСАНДР ОЛІЗАР (п. 1700)
син Людвіка, королів. ротмістр 1663, київ. підсудок 1665–99; посол шляхти Київ. воєводства на вальні сейми 1665, 1669, 1672, 1676, 1685, 1697 і 1698; маршалок житомир. сеймику 1665.
підсудок Київської землі, був похований в домініканців Луцька;
∞, 2°, Теофіла Катерина Гошовська, вдова[2] (або другий шлюб[3]) брацлавського каштеляна Станіслава Францішека Конецпольського.
МИХАЙЛО ЛЮДВІКОВИЧ ОЛІЗАР (пом.1664)
СТАНІСЛАВ ЛЮДВІКОВИЧ ОЛІЗАР
АННА ЛЮДВІКОВНА
∞, 1°, Стефан Стрибель з Кичкира
∞, 2°, Людвік Здзірський.
∞, 3°, Ян Кміта.
ПОКОЛІННЯ XI
АДАМ ЮЗЕФ (+1728)
właściciel dóbr Korosteszów, podczaszy owrucki, stolnik wołyński, podkomorzy kijowski 1710
Син Яна-Олександра – овруцький підчаший1688–95, волин. стольник 1695–1703, київ. підкоморій 1703-07, романівський староста 1700-10.
∞, 1°, 1693, Marianna Saczek
∞, 2°, Катерина Загоровська.
ПОКОЛІННЯ XII
Ян Олізар
помер рано.
Юзеф син Адама Олізар
стольник київський, староста романівський, був похований в Луцьку[2]
∞, кн. Доміцеля Четвертинська, вдова Франциска Лідихівського,[4] мали кілька синів та доньок
ОНУФРІЙ ЮЗЕФОВИЧ ОЛІЗАР
київський стольник,
∞, Маріанна Ружа з Коженьовських (Marianna Ro’za z Korzeniewskich)[5] (за Коссаковським — Ружа Коженьовська)
КОСТЯНТИН СИН ЮЗЕФА ОЛІЗАР (1729- після 1793 рр.)
герба Корогви, син Юзефа, київського стольника, і Доміцелі з Четвертинських. Синицький староста 1760- 1786 рр., володимирський підкоморій (1765–1799 рр.). Дідич Студеницького ключа в Житомирському повіті (до якого належали, між іншими, Сидоровичі).
∞, Зофією з Єловіцьких, з якою мав синів Леонарда, Фридерика, Стефана, Тадеуша і доньок Розалію, Кароліну, Марію, Пелагію. [AGAD, Archiwum Skarbu Koronnego, oddział XLVI, sygn. 4, s. 459; ZNiO, sygn. 500/III, s. 54; ЛННБ України ім. В. Стефаника, Ф. 141, on. 2, спр. 535, арк. 93; Pułaski, t. II, s. 161; PSB, t. XXIII, s. 813–815; UK, s. 64].
ПОКОЛІННЯ XIII
КАЕТАН-ФРАНЦІШЕК ОЛІЗАР (п. 1789)
великий коронний стольник 1775–84, маршалок Люблінського трибуналу 1781, лоївський староста, кавалер орденів св. Станіслава і Білого Орла.
ЙОСИФ КАЛАСАНТІЙ СИН ОНУФРІЯ
ФІЛІП-НЕРЕУШ СИН ОНУФРІЯ ОЛІЗАР (бл. 1750 – 1816)
Двоюрідний брат коронного стольника – один із найзаможніших магнатів королівства 2‑ї пол. 18 ст., шамбелян двору польс. короля Станіслава-Августа Понятовського з 1774, підчаший Великого князівства Литовського 1780–94, маршалок Люблінського трибуналу 1791, кавалер орденів св. Станіслава і Білого Орла; після падіння Речі Посполитої – дійсний статський радник, з 1815 – член Петерб. АН та Екон. т‑ва у Флоренції (Італія).
ЛЕОНАРД ОЛІЗАР СИН КОСТЯНТИНА (1753 – 26 березня 1815 або 1817 р., Коростишів)
публіціст, суспільний діяч, видавець[7]
ФРИДЕРИК
РОЗАЛІЯ
∞, вел. кор. стольника А. Прушинського.
ПОКОЛІННЯ XIV
Нарциз син Філіпа-Нереуша О. (1794–1862)
Старший син Філіпа-Нереуша – вихованець Кременецького ліцею та Віленської академії, відомий як один з організаторів і активних учасників польського повстання 1830–1831, сенатор-каштелян Царства Польського. Після придушення повстання емігрував до Франції, де ввійшов до кола кн. А.Чарторийського; автор спогадів та публіцистичних творів політ. змісту.
граф, народився у 1794 roku у Загорові на Волині, помер 09.08.1862 в Садах біля Познаня, брат Густава; політичний діяч, публіцист, мемуарист. Закінчив Кременецький ліцей, учасник доповстанської змови у Волинській губернії, делегатом від якої він був у Сеймі у 1831 році, потім Н. Олізар перебував у еміграції у Франції, був членом політичного табору «Отель Ламбер». Велику популярність отримали його Польські мемуари, т.1–2, 1844, перекладені на німецьку та французьку мови, у яких описувалось повстання на Волині та ув’язнення і втечу автора. Окрім того, він був автором збірки сатиричних мініатюр з життя поміщиків Щоденник оригінала, т.1–2, 1853, які базуються, в основному, на спогадах, а також художником-пейзажистом.
ГУСТАВ СИН ФІЛІПА-НЕРЕУША ОЛІЗАР (1798–1865)
маршал дворянства Київської губернії 1821–25, поет і публіцист, за контакти з декабристами заарештований 1826. Під час польс. повстання 1830–31 перебував на засланні в Курську, згодом отримав дозвіл на виїзд з Російської імперії. Після повернення 1836 осів у Коростишеві, а незадовго до смерті виїхав до Дрездена (Німеччина), де помер і там же був похований.
граф, псевдонім A. Філіповіч, народився 03.05.1798 у Коростишеві на Житомирщині, помер 02.01.1865 у Дрездені, брат Н. Олізара, польський поет, мемуарист, громадський діяч. У родинному маєтку у Коростишеві господарював з 1816 року, активно займаючись суспільним життям, зокрема як прихильник розкріпачення селян. У 1825 під час перебування у Криму познайомився з А. Міцкевичем. Був ув’язнений за зв’язки з декабристами (1825) i підпільну діяльність по підготовці Листопадового повстання. У еміграції в Остенде 1847 року Г. Олізар зустрівся з Ю. Словацьким. Автор Мемуарів 1798–1865 (1892), а також збірки віршів Спогади (ч. 1–2, 1841–1842).
АДЕЛАЇДА
КОСТЯНТИН С. ЛЕОНАРДА
маршалок шляхти Волинської губернії (1801 — 1862)
ЮСТИНА
ПОКОЛІННЯ XV
НАРЦИЗА Д. НАРЦИЗА
ГОНОРАТА Д. НАРЦИЗА
ЕМІЛЬ С. НАРЦИЗА
АДОЛЬФ С. НАРЦИЗА
ДОМБРОВА Д. НАРЦИЗА
ЛЮДВІКА Д. ГУСТАВА (пом. 19.VI.1882)
∞, граф Мечислав Ходкевич, сина Александера Францішека, дідича Млинова; шлюб уклали у Дубному 16.II.1837[6]
КАРОЛЬ С. ГУСТАВА (1818 — 1877),
∞, Ядвига Дзеконська.