Устрицькі

Уст­ри­ць­кі — шля­хетсь­кий рід, який похо­дить із Семи­го­ро­ду, а його про­то­пла­стом ува­жаєть­ся волох Сте­фан Янчо­вич (згад. 1482 р.), сини котро­го пере­бра­ли­ся з Маро­мо­ро­щи­ни (посе­лен­ня Воі­но­во (Уні­хо­во), тепер Тячівсь­ко­го рай­о­ну Закар­патсь­кої області) до Сяно­ць­кої зем­лі напри­кін­ці XV ст. Угорсь­кий король Матвій І Кор­він (1443–1490 рр.) надав 6 черв­ня 1482 р. герб “Про­стріл” синам Сте­фа­на Янча – Тео­до рико­ві (згад. †1497 р.), Івоні (згад. 1509 р.) і Еме­ри­ку Янчо­ви­чам [7, с. 31–32, 146–147] (остан­ній, на від­мі­ну від двох своїх братів, зали­ши­вся на Мара­мо­ро­щині). У 1509 р. польсь­кий король Сиґіз­мунд І видав Івоні Янчо­ви­чу (про його нащад­ків відо­мо­сті не збе­рег­ли­ся) при­вілей на пев­ні дани­ни з Пере­ми­шльсь­кої зем­лі та на село Устри­ки [7, с. 31].

У сім’ї сина Тео­до­ри­ка Янчо­ви­ча – Куна­ша Янчо­ви­ча Уні­ховсь­ко­го (згад. 15321551 рр.), було п’ятеро дітей – Яцко Тер­ле­ць­кий, Іван Бере­жансь­кий, Пав­ло Уст­ри­ць­кий, Дем’ян Стеб­ни­ць­кий і Про­кіп [7, с. 49]. А в Дем’я­на Стеб­ни­ць­ко­го (згад. 1551–1569 рр.) дже­ре­ла фік­су­ють трьох спад­коєм­ців – Мико­лу, Іва­на й Пав­ла. Третій з них, Пав­ло Стеб­ни­ць­кий (згад. 1565–1578 рр.), одру­жи­вся з Тань­кою Полянсь­кою, і від цьо­го шлю­бу наро­ди­ло­ся чет­ве­ро синів – Яцик Стеб­ни­ць­кий, Василь Уст­ри­ць­кий, Іван Уст­ри­ць­кий і Дмит­ро з Уні­хо­ва Уст­ри­ць­кий [7, с. 49]. Упро­до­вж дру­гої поло­ви­ни XVI – XVII ст. Уст­ри­ць­кі ста­ли замож­ни­ми шлях­ти­ча­ми, обій­ма­ю­чи поса­ди сяно­ць­ко­го і пере­ми­шльсь­ко­го каш­те­лянів [12, s. 82] та володі­ю­чи різ­ни­ми маєт­но­стя­ми на Сяноч­чині. (З‑поміж інших володінь і гро­шо­вих стат­ків роду І. Сму­ток зга­дує маєт­но­сті в Устри­ках Доліш­ніх, Ясіні, Тур’ї, Білин­ці Малій, Дзви­нячі, Лещо­ва­то­му, Люто­вись­ках тощо і вва­жає, що обі­го­ві кошти, яки­ми рід дис­по­ну­вав, мог­ли налі­чу­ва­ти десят­ки тисяч зло­тих [8, с. 324–325]. Про сина Пав­ла Стеб­ни­ць­ко­го та Тань­ки Полянсь­кої – Дмит­ра Пав­ло­ви­ча Уст­ри­ць­ко­го (†1646 р.), знає­мо неба­га­то. У моло­до­му віці він пере­бу­вав на війсь­ко­вій служ­бі, у 1604 р. одру­жи­вся з Кате­ри­ною Копи­стинсь­кою гер­ба “Лелі­ва, був влас­ни­ком різ­них маєт­ків у Сяно­ць­кій зем­лі (зокре­ма с. Стеб­ник). Подруж­жя мало донь­ку Маріан­ну та шесте­ро синів Олек­сандра, Ада­ма, Васи­ля, Тео­до­ра, Юрія й Іва­на [5, t. 2, s. 18]. Один з них – Юрій, був двічі одру­же­ний з пред­став­ни­ця­ми родин Літинсь­ких і Турянсь­ких. У шлю­бі став бать­ком двох дітей – Васи­ля та Юрія (1658–1748 рр.), май­бут­ньо­го пере­ми­шльсь­ко­го єпис­ко­па [12, s. 82]. Мож­на при­пу­сти­ти, що саме по мате­ринсь­кій лінії Літинсь­ких у гер­бі вла­ди­ки Єроні­ма з’явилася сим­воліка Сасів [17].

Юрій Уст­ри­ць­кий наро­ди­вся 1658 р. У молоді роки слу­жив у війсь­ку. Зго­дом прий­няв чер­не­чий постриг і взяв ім’я Єронім у мона­сти­рі оо. васи­ліан у Льво­ві [12, s. 82]. Єпископсь­кий пре­стол у Пере­ми­шлі посів за склад­них обста­вин. Піс­ля смер­ті в 1713 р. київсь­ко­го мит­ро­по­ли­та й міс­це­во­го ієрар­ха Юрія Вин­ни­ць­ко­го тимча­со­вим адміністра­то­ром Пере­ми­шльсь­ко­го вла­дицтва став Веніа­мін, ігу­мен Лаврівсь­ко­го мона­сти­ря. Про­те, з огля­ду на чис­лен­ні наду­жи­ван­ня й утис­ки духо­вен­ства, папсь­кий нун­цій Вене­дикт Оде­скаль­кі при­зна­чив 20 лип­ня 1714 р. адміністра­то­ром єпар­хії воло­ди­мирсь­ко­го вла­ди­ку Лева Киш­ку, кот­рий того ж року був обра­ний гла­вою Уній­ної церк­ви [16, s. 35; 18, с. 127]. Відра­зу піс­ля своєї мит­ро­по­ли­чої номі­на­ції Киш­ка роз­по­чав пошу­ки від­по­від­но­го кан­ди­да­та на катед­ру св. Йоана Хре­сти­те­ля. Піс­ля більш як пів­століт­ньо­го домі­ну­ван­ня роди­ни Вин­ни­ць­ких, учас­ни­ки елек­цій­но­го собо­ру 10 груд­ня 1715 р. обра­ли новим вла­ди­кою мона­ха Єроні­ма Уст­ри­ць­ко­го, який через тиждень (17 груд­ня) був хіро­тоні­зо­ва­ний у Льво­ві в соборі св. Юрія Побі­до­нос­ця мит­ро­по­ли­том Левом Киш­кою та львівсь­ким єпис­ко­пом Ата­на­сієм Шеп­ти­ць­ким [15, с. 9; 19, с. ХХІХ]. Новий пере­ми­шльсь­кий архієрей зму­ше­ний був роз­по­ча­ти свою діяль­ність із про­до­в­жен­ня судо­во­го про­це­су (три­вав 28 років) зі спад­коєм­ця­ми помер­ло­го Юрія Вин­ни­ць­ко­го за повер­нен­ня неза­кон­но при­влас­не­но­го цер­ков­но­го май­на, у т. ч. єпископсь­кої мит­ри [10, s. 114–115; 15, с. 12–13; 20, sygn. 480; 21, с. 245]. Про­тя­гом сво­го пастирсь­ко­го слу­жін­ня в Пере­ми­шльсь­ко­му вла­диц­тві Уст­ри­ць­кий напо­лег­ли­во захи­щав пра­ва та інте­ре­си українсь­ко­го духо­вен­ства, з цьо­го при­во­ду навіть осо­би­сто звер­та­ю­чись у 1718 р. за під­т­рим­кою до коро­ля Авґу­ста II [11, с. 28–29; 19, с. ХХІХ]. Іншим напрям­ком діяль­но­сті кир Єроні­ма була рецеп­ція в єпар­хії куль­тур­но-релі­гій­ної про­гра­ми Замойсь­ко­го собо­ру Київсь­кої мит­ро­полії 1720 р., що серед іншо­го перед­ба­ча­ла реор­гані­за­цію цер­ков­но­го управ­лін­ня, впо­ряд­ку­ван­ня та уні­фіка­ції літур­гій­но-обря­до­во­го жит­тя і свя­ще­ни­чо­го слу­жін­ня. Пріо­ри­тет­ни­ми для ньо­го були й освіт­ні іні­ціа­ти­ви (невдалі спро­би засну­ван­ня єпар­хіаль­ної семі­нарії, фун­да­ція сти­пен­дій для кліри­ків з Пере­ми­щи­ни в Теа­тинсь­кій коле­гії у Льво­ві) [10, s. 286; 19, с. ХХІХ], а також вре­гу­лю­ван­ня вза­є­мин з Васи­ліансь­ким чином, пред­став­ни­ки яко­го три­ва­лий час посі­да­ли про­від­ні поса­ди в адміністра­тив­них і душпа­стирсь­ких струк­ту­рах єпар­хії [9, р. 83–84, 106–107]. Засо­ба­ми впро­ва­д­жен­ня рефор­ма­цій­ної про­гра­ми Єроні­ма Уст­ри­ць­ко­го ста­ли гене­раль­ні візи­та­ції та єпар­хіаль­ні собо­ри. Одне з таких зібрань духо­вен­ства, що від­бу­ло­ся в Пере­ми­шлі в січ­ні 1740 р., визна­чи­ло обов’язки гене­раль­но­го вікарія, кате­драль­них офі­ціалів, деканів, а також унор­му­ва­ло пра­во­вий і соціаль­ний ста­тус пара­фіяль­но­го клі­ру та про­бле­му пере­ходів русинів-уніатів на латинсь­кий обряд5. Однак пов­ною мірою реалі­зу­ва­ти свою про­гра­му реформ вла­ди­ці не вдалося. 

Через поваж­ний вік і піду­па­ле здо­ро­в’я, у 1739 р. він пого­ди­вся на при­зна­чен­ня своїм коад’­ю­то­ром (поміч­ни­ком) васи­ліа­ни­на Онуфрія (Шум­лянсь­ко­го) з титу­лом єпис­ко­па сам­бірсь­ко­го. А в 1746 р. єпис­коп Єронім зрік­ся поса­ди прав­ля­чо­го архієрея та пере­брав­ся дожи­ва­ти віку до Лаврівсь­ко­го мона­сти­ря, де й спо­чив у Бозі 12 жовтня 1748 р. Упро­до­вж сво­го понад 30-літ­ньо­го пастирсь­ко­го слу­жін­ня Єронім Уст­ри­ць­кий вико­ри­сто­ву­вав влас­ну репре­зен­та­тив­ну релі­гій­ну сим­воліку, що засто­со­ву­ва­ла­ся в пуб­ліч­ній сфері. До цен­траль­них еле­мен­тів цієї сим­воліки нале­жав герб “Про­стріл”, відо­мий з репро­дук­цій на порт­ре­тах вла­ди­ки та з гене­а­ло­гіч­них дослід­жень його роду [4, с. 92; 5, t. 2, s. 20; 6, s. 440–442; 7, с. 27]. У сим­воліч­ній систе­мі репре­зен­та­ції ієрар­хіч­ної вла­ди важ­ли­ву роль віді­гра­ва­ли єпископсь­кі печат­ки, ори­гі­на­ли яких (штем­пе­лі) не збе­рег­ли­ся, нато­мість вияв­ле­но їхні чис­лен­ні папе­ро­во-мастич­ні й сур­гу­чеві від­тис­ки на доку­мен­тах, що засвід­чу­ва­ли­ся Уст­ри­ць­ким. Опи­ра­ю­чись на дже­рель­ний матеріал, у цій стат­ті пла­нуєть­ся впер­ше опи­са­ти всі від­най­дені печат­ки, кот­ри­ми послу­го­ву­вав­ся єпис­коп, пере­бу­ва­ю­чи на поса­ді, та укла­сти їх ката­лог. Має­мо на меті також визна­чи­ти сфе­ри їхньо­го засто­су­ван­ня у спра­во­чин­стві, з’я­су­ва­ти хро­но­ло­гію функ­ціо­ну­ван­ня та про­аналі­зу­ва­ти змі­ни в зоб­ра­жен­нях, викар­бу­ва­них на цих печат­ках. Доку­мен­ти, які сто­су­ють­ся жит­тя та діяль­но­сті українсь­ких ієрар­хів Пере­ми шльсь­кої гре­ко-като­ли­ць­кої єпар­хії XVIІІ cт., від­кла­ли­ся в польсь­ко­му Дер­жав­но­му архіві в Пере­ми­шлі (Archiwum Państwowe w Przemyślu). Бага­тий сфра­гі­стич­ний матеріал аку­му­льо­ва­ний у фон­ді 142 “Архів гре­ко-като­ли­ць­ко­го єпископ­ства в Пере­ми­шлі” (Archiwum greckokatolickigo Biskupstwa w Przemyślu). Акти з печат­ка­ми Єроні­ма Усти­ць­ко­го відо­бра­жа­ють різ­ні аспек­ти функ­ціо­ну­ван­ня Пере­ми­шльсь­ко­го вла­дицтва. Це про­то­ко­ли засі­дань і декре­ти духов­но­го суду та кон­си­сторії про супереч­ки між свя­ще­ни­ка­ми [17]6, кон­флік­ти за участю духо­вен­ства й мирян [17]7, єпископсь­ких комісій [17]8, май­но­ві спра­ви тощо; пастирсь­кі листи 

6 24 берез­ня 1742 р. вла­ди­ка Єронім листов­но пові­до­мив о. Васи­ля Бору­ць­ко­го про рішен­ня духов­но­го суду в його справі [22, sygn. 34, s. 109], а 18 жовтня 1744 р. о. Гри­горієві Маци­ко­ви­чу надісла­но декрет Уст­ри­ць­ко­го про про­ви­ни свя­ще­ни­ка [22, sygn. 34, s. 235]. 7 Це, напри­клад, кіль­ка декретів про супереч­ку пара­фіян церк­ви свв. Фло­ра і Лав­ра з пред­став­ни­ка­ми свя­ще­ни­чої дина­стії Куль­чи­ць­ких. Про­тя­гом січ­ня – лип­ня 1720 р. про­го­ло­ше­но чоти­ри рішен­ня духов­но­го суду Пере­ми­шльсь­кої єпар­хії про повер­нен­ня оо. Іва­ном і Михай­лом Куль­чи­ць­ки­ми цер­ков­но­го сріб­ла та Єван­гелія, хоча зви­ну­ва­чен­ня про­ти оби­д­вох душпа­сти­рів під­твер­ди­ли­ся лише част­ко­во [22, sygn. 30, s. 2]. 8Так, 4 верес­ня 1730 р. Єронім Уст­ри­ць­кий видав декрет про при­зна­чен­ня двох свя­ще­ни­ків (о. Сте­па­на Лін­ке­ви­ча й о. Тимо­тея, паро­ха мал­ковсь­ко­го) комі­са­ра­ми для роз­слі­ду­ван­ня в Дмит­рівсь­ко­му попів­стві кон­флік­ту між о. Іва­ном Леви­ць­ким, свя­ще­ни­ком дмит­рівсь­ким, та о. Іва­ном, паро­хом каши­ць­ким, на осно­ві визна­че­но­го Пере­ми­шльсь­кою кон­си­сторією питаль­ни­ка із шести пунк­тів. Для кра­що­го усві­дом­лен­ня всієї палітри про­блем, які дово­ди­ло­ся вирі­шу­ва­ти на єпар­хіаль­но­му рів­ні, наве­де­мо питан­ня з цьо­го доку­мен­та: 1. Чи о. Іван, свя­ще­ник Дмит­рівсь­кий, на отця сво­го часто напа­дав, шаб­лею нати­нав, за волос­ся воло­чив, чи били нога­ми, чи заби­рав його май­но? 2. Чи бать­ко о. Іва­на бага­то разів від ньо­го вті­кав і матір калі­чив? 3. Чи о. Іван напа­дав на двір? 4. Чи, з бага­то­ра­зо­вим побит­тям о. Іва­ном сво­го бать­ка, остан­ньо­го дово­див мало не до смер­ті? 5.Чи це спри­чи­ни­ло смерть? 6. Той же о. Іван про­дав попів­ство Каши­ць­ке за 110 зло­тих о. Іва­но­ві, тепе­ріш­ньо­му свя­ще­ни­ку каши­ць­ко­му. Також було визна­че­но тер­мін над­си­лан­ня резуль­татів роз­слі­ду­ван­ня до духов­но­го суду – 15 верес­ня 1730 р. [22, sygn. 31, s. 1].

1. Тиміш Л. Біо­гра­фії ієрар­хів українсь­кої церк­ви у дослід­жен­нях уче­них між­воєн­но­го Льво­ва // Дро­го­би­ць­кий краєзнав­чий збір­ник. Дро­го­бич, 2003. Вип. 7. С. 389–397. 2. Уст­ри­ць­кий Єронім // Енцик­ло­пе­дія украї­нознав­ства / гол. ред. В. Кубій­о­вич. Львів, 2000. Т. 9. С. 3472. 3. Wereda D. Ustrzycki Hieronim OSBM // Encyklopedia katolicka. Lublin, 2013. T. 19: Szczepkowski-Użhorodzkaunia. Kol. 1431–1432. 4. Бра­ма свя­то­го Іва­на: Пере­мись­ка баро­ко­ва епіта­фія / упо­ряд. та супро­від­ні ст. В. і Д. Пили­по­ви­чів. Пере­ми­шль, 2005. 112 с. 5. Augustyn M. Dzieje rodzin szlacheckich herbu Przestrzałod XVI do XVIII w. // Bieszczad. Ustrzyki Dolne, 2002. T. 9. S. 9–51; 2003. T. 10. S. 9–74. 6. Niesiecki K. Korona Polska przy Złotey Wolności Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyiy Rycerstwa Kleynotami Heroicznym Męstwemyodwagą, Naywyższemi Honoramianay pierwey Cnotą, Pobożnością y Swiątobliwością Ozdobiona… Lwów, 1743. T. 4. S. 440–442. 7. Барвінсь­кий Б. Кона­ше­ви­чі в Пере­мись­кій зем­лі в XV i XVI ст.: гене­а­ло­гіч­ноісто­рич­на моно­гра­фія // Запис­ки Нау­ко­во­го Това­ри­ства ім. Шев­чен­ка. Львів, 1930. Т. С: Ювілей­ний збір­ник на поша­ну акад. Кири­ла Сту­динсь­ко­го. Ч. 2: Пра­ці істо­рич­ні. С. 1–157 (19–175).
8. Сму­ток І. Русь­ка шлях­та Пере­ми­шльсь­кої зем­лі (XIV–XVIII ст.). Істо­ри­ко-гене­а­ло­гічне дослід­жен­ня: авто­реф. дис. … д‑ра іст. наук: спе­ціаль­ність 07.00.06. Київ, 2018. URL: https:// www​.academia​.edu/​3​7​6​6​1​266. 9. Documenta pontificum romanorum historiam Ucrainae illustrantia (1075–1935). Vol. II: 1700–1953 / p. A. G. Welykyj. Romae, 1954. 669 p. 10. Wereda D. Biskupi unickiej metropolii kijowskiej w XVIII wieku. Siedlce, Lublin, 2013. 375 s. 11. Гри­горій Лако­та. Три сино­ди Пере­ми­шльсь­кі й єпар­хіаль­ні поста­но­ви сва­лявсь­кі в 17−19 ст. Пере­ми­шль, 1939. 177 с. 12. Śliwa T. Przemyska diecezja greckokatolicka w XVIII wieku (do 1772 r.) // Polska – Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa. Przemyśl, 1996. T. 3: Studia z dziejów greckokatolickiej diecezji przemyskiej / red. S. Stępień. S. 79–90. 13. Луб І., о. Лаврівсь­кий пом’яник ХVII−XIX вв. // Запис­ки Чина св. Васи­лія Вели­ко­го. Львів 1935. Т. 6. Вип. 1–2. С. 313–317. 14. Сте­цик Ю. Васи­ліансь­кі мона­сти­рі Пере­ми­шльсь­кої єпар­хії кіне­ць XVII−XVIII ст. Дро­го­бич, 2014. 387 с. 15. Доб­рянсь­кий А. Исторія єпис­ко­повъ трехъ соеди­нен­ныхъ епар­хый, Пере­мышль­ской, Сам­бор­ской и Саноц­кой, отъ най­дав­нѣй­шихъ вре­менъ до 1794 г. Львовъ, 1893. ХI+63 c.; XVIII+104 c.; XIV+92 c. 16. Nabywaniec S. Uniccy biskupi przemyscy w latach 1610–1991. Szkice biograficzne. Rzeszów, 1995. 90 s. 17. Сму­ток І. Шлях­та При­кар­пат­тя: герб Сас. URL: http://​uht​.org​.ua/​f​o​r​u​m​/​v​i​e​w​t​o​pic. php?f=24&t=1335. 18. Вели­кий А. Г. З літо­пи­су хри­сти­янсь­кої Украї­ни. Рим, 2000. Т. 6: XVIII ст. 287 с. 19. Шема­тизмъ Все­го Кли­ра гре­ко-кат. епар­хій соє­ди­не­ныхъ Пере­мыскои, Сам­бор­скои и Сяноц­кой на рокъ водъ рожд. Хр. 1906. Пере­мышль, 1905. 529 c. 20. Archiwum Państwowe w Przemyślu (далі – АРР). Zesp. 142-dyplomy. 21. Білий Б. М. Леген­дар­на мит­ра пере­мись­ких вла­дик (так зва­на “Дани­ло­ва коро­на”) // Пере­ми­шль і Пере­мись­ка зем­ля про­тя­гом віків: зб. наук. пр. та матеріалів між­нар. наук. конф., Пере­ми­шль, 11–13 квіт. 2002 р. Пере­ми­шль; Львів, 2003. Вип. 3. С. 245 (пере­дру­ки цієї ж стат­ті поба­чи­ли світ у: Наше Сло­во. 2009. № 3 (2685). 18 січ.; Fokus Historia. 2011. № 5 (52). S. 43). 22. АРР. Zesp. 142-suplement. 23. Schematismus universi venerabilis cleri dioeceseos graecocatholicae Premisliensis pro anno Domini 1835. Premisliae: Impressumin Typographia Episcopali Rit. Graeci. Cath., Premisliensis, 1835. 194 p. 24. Ско­чи­ляс І. Печат­ки дека­натів Пере­ми­шльсь­кої гре­ко-като­ли­ць­кої єпар­хії кін­ця XVIII–початку ХХ ст. Львів, 2014. 184 с.

Дже­ре­ло: Іри­на Ско­чи­ляс Печат­ки пере­ми­шльсь­ко­го уній­но­го вла­ди­ки Єроні­ма Уст­ри­ць­ко­го (1715–1746 рр.) // Нау­ко­вий щоріч­ник “Історія релі­гій в Україні”. 2019. Вип. 29. С. 41–53. DOI 10.33294/2523–4234-2019–29‑1–41-53