Рівненське Колодне упродовж XV — XVI ст. належало кільком потужним магнатськими фаміліям. Окремі дрібношляхетські роди поколіннями, де сятки, а то й сотні років зберігали вірність дідичам свого вислуженого маєтку.1 У межах Рівненського ключа таких сіл-вислуг бачимо чимало, і Колодне було одним із них.
1567 р. тодішній господар Рівненщини серадзький воєвода Ольбрахт Ласький надав Федорові Колоденському незалюднений клаптик землі на півночі Острозької волости.2 Згодом на його місці з’явилося село Капустин.3 Один із наступних власників Рівного князь Олександр Острозький 1594 р. наказав колоденським боярам осаджувати на кордоні з Посяговецьким маєтком нове сільце, відоме у джерелах під назвою Глини (Глинки).4 За інвентарем Острозького князівства 1620 р., у ньому на умовах „служби конем“ сиділо одразу четверо Колоденських. Ще двоє тримали Другий Кошатів і Глазів.5 Посесором останнього був возний Василь Колоденський6, зобов’язаний за першим викликом патрона „їхати з позвами, де скажуть“.7 У середині 1590‑х боярин з цієї родини на ім’я Ждан отримав від київського воєводи Василя-Костянтина Острозького землю під заснування села в Берездівській волості. Так на самому сході Луцького повіту з’явилася ще одна Колоденка.8 У процесі її осадження Колоденський привласнив землі своїх сусідів, також князівських слуг-ленників. Суперечка між сторонами тривала кілька років і завершилася в 1599-му декретом Острозького про відібрання у Ждана новозаснованого села і передачу взамін нього Правутина в іншій частині Берездівщини.9
Джерелам XVI ст. поселення відоме як Колоденка. Тримали його на службі бояри-зем’яни Колоденські, які сиділи в околицях Рівного напев не і з давніших часів. Хоча на імена цих людей регулярно натрапляємо в актових книгах Волинського воєводства, об’єднати їх в одну генеалогічну схему неможливо. Рід був надто великим і розгалуженим. Чисельність йо го представників змушувала власників Рівного до роздавання землі поза межами питомої вислуги Колоденських — на прилеглих землях і навіть в інших волостях.
На Волині існував населений пункт, назва якого тотожна назві резиденції Мазеп-Колединських у Білоцерківському старостві. Інші, менш відомі Мазепинці, були у Кременецькому повіті Волинського воєводства10 і у XVI— на початку XVII ст. входили до складу латифундій князів Острозьких. 1517 р. великий литовський гетьман кн. Костянтин Острозький отримав у винагоро ду за свою службу Кузьминський повіт, на просторах якого згодом були осаджені Мазепинці.11 За адміністративно-територіальним поділом Острозького князівства, терен цей спершу належав до Кузьминського, а десь від початку 1560‑х — до новоствореного Костянтинівського ключа. Осадження Мазепинців припало на час активної колонізації краю, яка відбувалася з іні ціативи власника маєткового комплексу київського воєводи князя Василя-Костянтина.
Геральдика і сфрагистика
Бартош Папроцький, який побував на Волині у 1570‑х роках, фіксує герб „стародавнього дому“ Колоденських і додає, що предки роду отримали його від „руських княжат“ у винагоро ду за мужність. За даними автора, саме такий знак у вигляді літери А під вістрям стріли прикрашав гербові щити Путят у Великому князівстві Литовському.12
З наступників Б. Папроцького Войцех Віюк- Коялович „надав“ гербу ім’я „Колодин“, зазна чивши, що Путяти користувалися його видозмі неним варіантом: замість вістря стріли, гераль дичну конструкцію прикрашав хрест.13 Немає сумніву в тому, що представники великого дрібношляхетського роду Колоденських так само мо гли використовувати на своїх печатках різні ва ріації герба і навіть різні герби. Згаданий при клад братів Єничів, один із яких мав на сиґнеті старий руський знак, а другий — польський герб „Рох III“, змушує відмовитися від категоричних висновків. Зрештою, колоденські бояри-зем’яни могли належати до кількох фамілій, засновники яких не були кровними родичами. Коли ж ідеть ся про Василя та Михайла Мазеп з Білоцерків- щини, вважаємо, що вони таки походили з Воли ні і що їхнім родовим гніздом було село Колоденка Рівненського ключа. Питання про те, який герб уживали шляхтичі, наразі залишається відкритим.
ВАСИЛЬ МАЗЕПА
Окремі дета лі нашої розповіді про костянтинівського ленника Василя Мазепу свід чать про те, що його малою батьківщиною був мікрорегіон, звідки похо дили Мазепи-Грушвицькі.
У найдавніших збережених джерелах знаходимо свідчення про регулярні напади мазепинців на ґрунт заславських сіл Булаївці та Смаглець14: пограбування мельника й ув’язнення отамана з Булаївців; виведення 90 овець і 30 волів; витолочення полів; прийняття підданого-втікача; побиття пастуха; небажання костянтинівського намісника Яцька Бутовича судити мазепинців і занести скаргу про їхні злочини, скоєні в серпні—вересні 1569 р., до замкових книг); 149 (ще один упоминальний лист 6. ХІ. 1569 р.: виведення з булаївецької череди 18 волів, 40 дійних корів і яловиць, 16 биків, 12 телиць, 158 овець і 16 кіз, через що 5 підданих з Булаївців залишили село); 150 (ще один упоминальний лист 6. ХІ. 1569 р.: побиття у квітні 1563 р. 8 „молодців“ і підданих і вивезення дере ва з булаївецького лісу; викрадення у жовтні того ж року клячі і 6 овець; небажання костянтинівських урядників відшкодувати збитки); 153 (ще один упоминальний лист 6. ХІ. 1569 р.: випасання мазепинецьких свиней у Вишневській діброві; викрадення з неї ж 29 сви ней булаївецьких підданих; вивезення 162 возів сіна; через усі ці збитки, заподіяні в жовт ні 1567 р. і не відшкодовані, 5 підданих з Булаївців пішли геть); 154 (ще один упоминаль ний лист 6. ХІ. 1569 р.: пограбування у липні 1568 і березні 1569 р. слуги і булаївецьких під даних, через що троє з них пішли геть із села; небажання відшкодувати збитки); 155 (ще один упоминальний лист 6. ХІ. 1569 р.: влітку—взимку 1565 р. вивезення 150 дубів і 30 „све- петищ“ з Вишневської діброви; побиття та пограбування слуги та 5 булаївецьких підданих, ув’язнення двох з них; вивезення 349 возів сіна, неодноразове витолочення полів і городів; побиття 4 булаївецьких пастухів і виведення з череди коней, волів, яловиць і сермяг; виве дення родини підданих до Мазепинців; викрадення 2 вепрів; у квітні—липні 1566 р.: викра дення 8 волів і 5 яловиць, лише часткове відшкодування збитків), 156 (ще один упоминальний лист 6. ХІ. 1569 р.: у липні—листопаді 1566 р. викрадення вулика з бджолами, волів, коней, корів, яловиць і овець; побиття, поранення і ув’язнення булаївецьких підданих; не бажання „чинити справедливість“).— Центральний державний історичний архів України в Києві (далі — ЦДІА України в Києві), ф. 21, оп. 1, спр. 14, арк. 72‑а (впис у кременецькі ґродські книги 1. Х. 1569 р.: виведення у грудні 1568 р. 200 свиней і вепрів з ґрунту с. Смаглець). Збитки, заподіяні ними впродовж 1563— 1569 років, охоплюють майже весь спектр традиційних порубіжних „ш код“ і „кривд“, включаючи пору шення межі, побиття, поранення, пограбування і ув’язнення сусідських підданих, виведення череди, витолочення полів, вивезення сіна, дерева і вуликів, випасання свиней і худоби на чужій землі, викрадення селян то що. Подібні дії не могли залишитися без відповіді, проте масштаби контр заходів було складно порівнювати з результатами „операцій“ мазепинців. їхні постійні походи на лівий берег Ікопоті вели до того, що деякі жителі Заславщини вимушено припиняли обробляти землю, відмовлялися вико нувати звичайні повинності чи навіть залишали рідне поселення.
Скривджена сторона вважала ініціатором нападів тодішнього посесо ра села Мазепинці, якого звали Василем Мазепою. Останній був „зем’янином“, тобто слугою-ленником князя Василя-Костянтина Острозького. Судячи з назви поселення, що стало домівкою згаданого слуги, він же його й осаджував. Зі скарг підданих князів Заславських випливає, що земля, на якій ви росли Мазепинці, у старі часи називалася Лешківщиною“. Перерахунок своїх кривд постраждалі традиційно починали з розповіді про те, як пан Василь наслав на них своїх підлеглих „мазепинских з Лешковщиньї“ („з Лешковщиньї“, „з села Мазепина“). Після завершення кожної черго вої кампанії ці люди верталися „до села его Мазепинецкого“ („до двора Мазепина“, „до села Мазепинец“).15 З часом стара назва поселення пово лі виходила з ужитку, і вже під кінець XVI ст. не бачимо від неї і сліду.
У документах, перелічених раніше, Василь Мазепа названий костянтинівським зем’янином, проте у скарзі Марка Збранного про напад 1568 р. на село Голодківці він же іменований (очевидно, помилково) зем’янином кузьминським, див.: Там само.— Спр. 13, арк. 53.
Зібраний матеріал дає змогу укласти коротку „біограму“ Василя Ма зепи. Ми вже знаємо, що його патроном був Василь-Костянтин Острозь кий, з руки якого зем’янин тримав сільце у Костянтинівському ключі. Коли саме В. Мазепа дістав надавчий привілей і взагалі відколи служив князю,— не зрозуміло. В орбіті впливу київського воєводи він уже перебував 1563 р.16 Попри вал скарг з боку недоброзичливців, сюзерені костянтинівські намісники ставилися до нього прихильно. Скарги пропуска ли повз вуха, в гіршому разі радили В. Мазепі замиритися із супротив никами. Характерними в цьому плані є слова костянтинівського намісника Яцька Бутовича, сказані Юхнові Булаєвському у відповідь на прохання судити неспокійного слугу: „я пана Мазепу в тому напомену, абыс погожал“ (1569).17
Мешкав пан Василь у дворі в Мазепинцях разом з родиною та кіль кома слугами.18 Іноді виїжджав з маєтку у своїх або панських справах, і тоді влада в селі переходила до його дружини Василиси Паньківни.19 Походження жінки залишається туманним. Обраниця зем’янина могла бути як донькою простолюдина, так і нащадком дрібношляхетського роду. Н. Яковенко вносить Паньковичів до каталогу шляхетських родів Київщини, див.: Яковенко Н. Українська шляхта...— С. 164, 273. У документах XVI ст. натрапляємо на ім’я київського зем’янина і софійського тивуна Василя Паньковича (1539—1544). На Волині то го ж часу жили дружина кременецького повітника москвитина Мокія Безщасного-Немирин- ського Ганна Паньківна (зг. 1573) і слуга Богдани Козинської та її чоловіка радомського каштеляна Анджея Фірлея Порфирій (Перфир) Панько-Сторожовецький (f 1593), див.: РГАДА. Москва, ф. 389, оп. 1, д. 231, л. 78; Інститут рукопису Національної бібліотеки Украї ни ім. В. І. Вернадського, ф. 83, спр. 51, арк. 82; ЦДіА України в Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 8, арк. 159—161; Собчук В. Шляхта російського походження // Собчук В. Від коріння до крони...— С. 383.
Остання прижиттєва згадка про В. Мазепу датується вереснем 1569-го.20 Наступного року Василь-Костянтин Острозький боронив від во рогів Тарновський замок, залучаючи до порятунку своєї резиденції всі можливі ресурси. Ядро князівського війська становили слуги-зем’яни (ві домо про перебування в експедиції костянтинівського намісника Яцька Бутовича та його піднамісника Івана Лосятинського).21 Найімовірніше, що В. Мазепа також брав участь у цій кривавій виправі, під час якої загинув або зазнав смертельного поранення. Так чи інакше, у джерелах його ім’я більше не згадується. Віддаючи шану рокам служби небіжчика, князь Острозький дозволив його спадкоємцям і далі тримати сільце над Ікопотю. У 1573— 1575 роках тут мешкали вдова рицаря та її син Олехно, названий в одному документі „Мазепичем“, а в іншому, давнішому,— па синком Василя.22
Окрім Олехна, в сім’ї Мазеп могли виховуватися й інші діти. 1575 р. орлинецькі піддані князів Заславських скаржилися у суді на якогось „Яна П’ятигорця мазепинського“, що наїхав на їхнє село.23 Беручи до ува ги, що в той саме час Мазепинці тримали спадкоємці Василя, нападник міг доводитися йому зятем. Звісно, це лише припущення, яке не має під собою опертя на переконливі документальні свідчення.
Сучасницею і, певне, близькою родичкою Василя (його донькою або сестрою) була Настасія Мазепівна. Відомо, що жінка двічі виходила за між: спершу за пиківського намісника Григорія Оленського (слугу оршанського старости Філона Кміти), повторно — за луцького повітника Кіндрата Мокренського. У джерелах вона згадується лише раз 1573 р.24 Звертаємо увагу на те, що одну з доньок цього по дружжя було видано заміж за пана Верхівського з Верхівська,25 в якому Мазепи-Грушвицькі посідали свою дідичну частку. Таким чином, існують принаймні два арґументи, які опосередковано вказують на те, що малою батьківщиною костянтинівського зем’янина Василя була територія між Рівним, Клеванем, Оликою та Жорновним.
МИХАЙЛО МАЗЕПА КОЛОДЕНСЬКИЙ V. КАМЕНЕЦЬКИЙ
Саме Колоденським, а не Колединським, його названо в королівській данині 1578 р. З привілею дізнаємося, що боярин Михайло, який з 1572 р. володів „хутором на Камениці“, не просто так добивався ще й Пасічного „сели ща“ на річці Рось. Виявляється, що цю землю посідав колись його помер лий рідний брат. На доведення своїх слів боярин пред’явив перед коро лем надавчий лист кн. Ф. Пронського, який 27 лютого 1555 р. наділив „ш ляхетного“ Василя Колоденського згаданим селищем, „узнавши [его] пильность и верные послуги ку службамъ господаръским“.26 Зі свідчень Михайла випливає, що Василь виконував звичайну повинність із Пасіч ного кілька десятків літ, а отже, помер він невдовзі після 1575 р. По тому київський воєвода кн. Василь-Костянтин Острозький розпорядився пере дати сільце братові небіжчика і, очевидно, просив за нього монарха, аби видав підтвердний привілей.
Порівнюючи зміст документів, завдяки яким Михайло Мазепа закріпився на півдні Київщини, з даними люстрації 1616 р., доходимо виснов ку, що накреслена нашими попередниками біографія шляхтича потребує суттєвої корекції. Х утір на Камениці він отримав не у середині XVI ст., а набагато пізніше, 1572 р. Текст привілею доводить, що маєток цей, хоч і лежав у самому серці Білоцерківщини, формально не входив до складу однойменного староства. Отож від початку 1570‑х Мазепа був повноправ ним господарським зем’янином, обивателем Київського воєводства. До кола білоцерківських ленників він потрапив згодом, коли по смерті рідного брата Василя (між 1575 і 1578 рр.) успадкував Пасічне селище, розташо ване вже в межах столових володінь короля, на південний схід від Білої Церкви.27
Це акт продажу Андрієм і Карпом Малевичами частини маєтку Новоселиця білоцерківському підстарості кн. Дмитрові Курцевичу і його дружині. Трансакція оформлена в Білій Церкві 9 січ ня 1581 р. у присутності ротмістра місцевої залоги і шістьох шляхтичів, одним з яких названий Михайло Мазепа-Каменецький. 12 травня того ж року ориґінал був пред’явлений урядникам Київського ґродського суду і вписаний у книги.ЦДІА України в Києві, ф. 2, оп. 1, спр. 1, арк. 1—2 зв.)) Повний перелік осіб, що за свідчили акт продажу маєтку: білоцерківський ротмістр Адам Ґославський, Остафій Шкаревський („Шкаравський“), Михайло Мазепа-Каменецький, Арнольф Молодецький, Станіслав Лауда та Миколай Островський. Малевичі (сини померлого Ониська Макаревича Малевича) позбулися своєї частки Новоселиці за 50 кіп литовських грошів.
Інший документ відомий лише з реґесту справи, яка розглядалася в Люблінському трибуналі 5 серпня 1599 р. Депутати цієї вищої апеляцій ної установи мали розібратися зі скаргою Михайла Мазепи-Каменецького на шляхтича Стефана Залеського, що здійснив збройний напад на село Каменицю та заподіяв у ньому різного роду збитки. З огляду на обмеже ний час роботи трибуналу, цілком можливо, що сама пригода трапилася 1598 р. чи навіть раніше. Люблінський вирок був не на користь Мазепи, який повинен був перш ніж судитися зі своїм кривдником вимагати спра ведливости у його зверхників.28 Зверхниками в реґесті названі „ротмістр та гетьман“, а це означає, що йшлося не про межовий конфлікт, а про кривди від жовнірських постоїв. Зрештою, С. Залеський був зем’янином Брацлавського воєводства29; спільного кордону з Білоцерківщиною воно не мало. Як бачимо, в обох документах пана Михайла названо Мазепою-Каменецьким, а не Колединським. Перша форма прізвища виразно вказує на хутір, осаджений у середині XVI ст. на лівому березі річки Камениці.30
Під час люстрацій Білоцерківського староства у 1616 та 1622 рр. посесор цієї землі названий уже Мазепою-Колединським.31 Можна було б припусти ти, що друга форма прізвища витіснила першу поступово, лише на почат ку XVII ст. Однак С. Павленко слушно звертає увагу на реґест документа Руської метрики, який засвідчує, що Колединськими Мазепи були й раніше, щонайменше з кінця 1570‑х. 1578 р. король Стефан Баторій видав привілей на Пасічне селище під Білою Церквою Михайлові Мазепі-Колединському (в ориґіналі „Колоденському“).32
Степан Мазепа
∞, Маріанна Іванівна Мокієвська.
ІВАН СТЕПАНОВИЧ МАЗЕПА КОЛОДЕНСЬКИЙ
Jan z Maziepiniec Mazepa Kołodeński.
служби в період із 1660 по 1663 рр. королівським покойовим або пажем при дворі Яна ІІ Казимира. Ці три роки пов’язані з різними «принадами» варшавського палацового оточення. Французький дипломат Жан де Балюз писав, що «в молоді свої роки бачив пана Мазепу, красивого й ошатного, при дворі короля». У 1663 р. Мазепа зробив вирішальний вибір у своєму житті — залишив королівську службу й повернувся на Наддніпрянщину, вочевидь у родовий маєток — с. Мазепинці до свого батька Степана. Після його смерті в 1665 р. Іван успадкував цей маєток і титул чернігівського підчашого.
від 1666 по осінь 1669 рр. майбутній гетьман провів на Волині, а саме на Ковельщині, де орендував два села. Перший документ, що засвідчує це, датований 5 липня 1668 р. — «Посԑсъсия ԑго мл. пана Яна Мазԑпи подчашого чԑрниговъского в пԑвънԑ добра» (див. док. № 1). Возний генерал Волинського воєводства Ян Дворецький за присутності двох шляхтичів — Стефана Бобінського й Войтеха Отропольського — 3 липня ввів його у володіння селами Поповичі та Свидники (нині Голобська селищна територіальна громада Ковельського р‑ну Волинської обл., відстань між цими селами 3 км). Договір оренди був оформлений між власником Павлом Скотницьким та Яном Мазепою, який брав в оренду на два роки ці села за умови сплати 2882 злотих. У тимчасову власність до нього переходили також «піддані тяглі й нетяглі, підсусідки з їх роботами та повинностями». Возний генерал записав також у своїй реляції , що власник зібрав громади цих сіл й оголосив підданим, що в них на два роки буде новий господар, якого вони мають слухати, відбувати повинності та сплачувати податки: «Там же і підданих, які жили в тих селах, зібравши до громади, розповів про нового господаря пана Мазепу, чернігівського підчашого, наказавши їм підпорядковуватися йому і бути послушними».
Наступний акт — «Рԑляция возного огляданя збожа на полях поповԑцких», датований 5 грудня 1668 р. (док. № 2). У ньому йдеться про те, що возний Томаш Камінський уписав зізнання в тому, що він 20 серпня того ж року, маючи при собі двох шляхтичів, Самійла Пстроконського та Яна Коморовського, засвідчили перед урядом те, що оглянули зібраний урожай на полях у с. Поповичі, а саме 273 копи жита й 92 копи пшениці. Тож бачимо, що майбутній гетьман Війська Запорозького жив звичайним життям місцевої шляхти, тобто з прибутків від орендованих маєтностей, продаючи жито і пшеницю. Однак так тривало недовго, адже знайшлися недоброзичливці, які порушили спокійні будні Мазепи. 5 грудня 1668 р. він сам вніс заяву до луцьких ґродських книг — «Манифестация ԑго млсти пана Мазԑпи в пԑвъной справԑ» про те, що 26 листопада в його резиденції у с. Поповичі трапилася велика пожежа — вигорів ущент весь його двір (док. № 3). Тієї ночі сталося загоряння у сінях, яке перекинулося спочатку на винницю, а потім солодовню. З охопленого вогнем приміщення врятувалися сам господар і мешканці. Вони встигли вискочити серед ночі на вулицю, але без речей — «тільки з самими душами», як зазначив писар. Усе майно згоріло. В маніфестації перераховуються збитки на загальну суму в 10 тис. польських злотих, зокрема гроші готівкою (500 битих талерів, 80 злотих «москевчиками», 100 червоних злотих), посуд з «цини» й міді, 3 срібних ложки, одяг (сукні), зброя, 2 горілчаних «бані» (очевидно, призначалися для виготовлення горілки), господарське начиння, шкатулки з різними оригінальними документами, в тому числі королівськими привілеями та іншими важливими паперами. 28 листопада возний генерал Томаш Камінський із двома шляхтичами — Францішком Вежейським і Мартином Осмольським, побували на згарищі й засвідчили перед урядом те, що оглянули місце події , опитали свідків — сусідів щодо можливих підпалювачів. Однак ті заявили тільки, що бачили велику пожежу та як вогонь миттю спопелив весь двір, а мешканцям дивом удалося вцілити. Серед урятованих була й матір Івана Мазепи — «уродзона Маріанна з роду Мокієвських Мазепина», котра, як зазначається в документі, за тиждень до того втекла з речами з небезпечної Наддніпрянщини до тихого краю — у волинський маєток сина, але тут їх усіх спіткала ця біда («która telko tydniem ante onfelicem casum z Ukrajiny niebezpiecznych, owdzie do bezpieczniejszych iako do syna swoiego powróciwszy krajów ze wszytką substancją swoią, co niżej mianowanych manifestanta dobrach zostawała»). Сам Мазепа не розумів, як таке могло статися, адже в його маєтностях, як він стверджував, були спеціальні сторожі, що мали наглядати за пожежною безпекою («czynił jakoby wszelaką schoronność i bezpieczeństwo w domu znajdowały się tak dalece, że tenże manifestans drugie swoie dobra maiąc wieś Swidniki, z nich zawsze drugiemu dla lepszej ostrożności i bezpieczeństwa kazał bywać strożowi, iakoż bywał i na ten czas był»). Потерпілий не виключав, що його резиденцію в Поповичах могли підпалити — «з чиєїсь навмисної злості» («z dopuszczenia i nawiedzenia iego świętego qui tempor momenta et rerum vicissitudines moderatur czyli też z envidiej czyieis i umyślnej złości w mianowanych dobrach Popowiczach dwór ze wszystkiemi w nich będącemi niżej mianowanemi statkami zgorzały»). Схоже, що Мазепа з часом установив можливого ініціатора підпалу та виявив бажання помститися кривдникові, що було логічним кроком із його боку в ті часи. Наслідки пожежі далися взнаки: через завдані матеріальні збитки І. Мазепа не зміг вчасно внести гроші за другий рік оренди двох маєтностей. 2 квітня 1669 р. Михайло Скотницький із Буримович (очевидно, брат Павла Скотницького, див. док. 1) вніс до урядових книг скаргу на Мазепу через несплату боргу — «Манифԑстация номинԑ Скотницъкого противъко ԑго мл. п. Мазԑпи подчашԑму чԑрниговъскому занԑсԑная» (док. № 4). Згідно з умовами підписаного контракту на оренду сіл Поповичі та Свидники, гроші мали бути сплачені під час середпісного тижня, тобто в період із 24 по 31 березня 1669 р. Весь цей час слуга Скотницького чекав на цей момент у луцькому ґроді, але ані сам Мазепа, ані його приятелі чи слуги не з’явилися й не дали про себе знати, що послужило причиною для анулювання контракту. Очевидно, надалі цей конфлікт не було вичерпано. 6 червня 1669 р. Андрій Пешчаровський, власник сусіднього села Бруховичі (нині Ковельський р‑н Волинської обл.), а це всього 5 км від спаленого Мазепиного двору в Поповичах, поскаржився до луцького ґроду на Яна Мазепу-Колоденського та його приятеля Степана з Рикова Козловича, а також їхніх слуг Павловського, Сусла, Марковського, Сборонкевича (імена в акті не зазначені), котрі 3 червня здійснили збройний напад на його маєтність — с. Бруховичі (див. док. № 5). Зі слів скаржника, сам Мазепа спершу вдерся до «халупи» підданого Демка Радченяти й ударив його шаблею в лоба, далі поранив у ліву руку Лаврина Радкевича. Потім поранив самого протестанта, стреливши в нього кілька разів із пістолета. І тільки тому, що це була ніч, та за «провіденцією божою», Мазепа схибив, а протестант залишився живим і вчасно покликав своїх слуг, аби ті захистили його. Після цього нападники відступили, полишивши двох коней. Наступного дня, 4 червня, потерпілий Андрій Пешчаровський при спробі доставити покинутих коней до луцького ґроду як свідчення злочину був перехоплений на дорозі спільниками Мазепи — вони його облаяли, чим завдали шкоди честі («honorowi iego szlacheckiemu bardzo szkodzącemi zełżywszy, zesromociwszy, a potym do strzelby się porwawszy»). В результаті цього інциденту Мазепа і його люди повернули собі цих коней та хотіли нібито вбити самого Пешчаровського, але чомусь передумали, а той подався до луцького ґроду і вніс цю протестацію. Як записано в акті, «через такий учинок Мазепа та його спільники порушили посполите право», що вважалося за подвійний злочин, оскільки все сталося в період безкоролів’я (інтерреґнум), тому всі нападники підлягали каптуровому судочинству. Возний генерал Станіслав Думановський, оглянувши місця злочину і поранених підданих у с. Бруховичі, записав зізнання про це в луцькі ґродські книги. Але на цьому «епопея» не скінчилася. Через рік, 29 травня 1670 р. (у цей час Іван Мазепа вже нібито перебував на службі в гетьмана Петра Дорошенка), возний генерал Ян Долмацький записав зізнання про те, що 28 березня 1670 р. він доставив два позови до с. Богушівка (нині Луцький р‑н Волинської обл.) — «Положԑнъԑ позвов од ԑго млсти пана Пишчаровского по ԑго млсть пана Мазԑпу, Козловичовую и пана Стрылъку» (див. док. № 6). У цьому селі на той час була резиденція приятеля Мазепи — Яна Стрілки, де перебував і сам майбутній гетьман зі своєю матір’ю Маріанною, а також дружина іншого приятеля — померлого Стефана з Рикова Козловича — Олександра. Перший позов був від Андрія Пешчаровського у справі наїзду на с. Бруховичі та скоєного там насилля, другий із викликом до Головного трибунальського суду в Любліні слуг і челяді Яна Мазепи-Колоденського, які мали постати перед цим судом, коли будуть розбиратися каптурові справи Волинського воєводства.
Важливі у цих документах згадки про найближче оточення Мазепи в той час, зокрема матір Маріанну (або Марію) з роду Мокієвських — досить відому особу, котра 1683 р. стала ігуменею жіночого Києво-Печерського Вознесенського монастиря, прийнявши ім’я Марії Магдалини33, а не одразу після смерті чоловіка, як уважають більшість істориків. Виявилося, що вона до того не раз виїздила зі своєї маєтності — с. Мазепинці, що на Білоцерківщині, на Волинь: у 1666 р. відвідала Луцьк (її ім’я вписано до пом’яника Луцького братства 34); вочевидь приїздила також до дочки Олександри 7 та своїх онуків, які проживали у Володимирському повіті; в листопаді 1669 р. побувала у сина в Поповичах, уважаючи, що тут їй буде безпечніше (але, як відомо, сталося навпаки через руйнівну пожежу); в березні 1670 р. знову була разом із сином у с. Богушівка. Ці факти також свідчать про неабияку мобільність жінки. У виявлених документах бракує згадок про дружину Мазепи — Ганну Фридрикевич. Це наводить на думку, що їхній шлюб міг відбутися не в 1668—1669 рр., як уважалося досі, а, мабуть, не раніше 1670 р. 8 Згаданий останній документ може поставити під сумнів факт перебування Івана Мазепи в оточенні гетьмана П. Дорошенка в березні 1670 р., адже він у цей час знаходився у своїй волинській резиденції у с. Богушівка. Або ж це можна пояснити його мобільністю, переїздами з Волині на Київщину та навпаки.
Наприкінці 1669 р. він вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка, виконував важливі дипломатичні місії . Далі його життєвий шлях добре знаний історикам 3.
АЛЕКСАНДРА СТЕПАНІВНА МАЗЕПА КОЛОДЕНСЬКА
Сестра Івана Мазепи Олександра Мазепянка була заміжня в першому шлюбі за Павлом Обидовським, власником с. Чорнії в на Турії вщині. У цієї родини було двоє дітей — Мар’яна та Іван, але Мазепин племінник пішов із життя молодим. У 1680 р. вдова Олександра Степанівна вийшла заміж удруге за свого сусіда-вдівця Яна Войнаровського, власника с. Моковичі у Володимирському повіті (нині це с. Маковичі Ковельського р‑ну Волинської обл.). Єдина дитина від цього шлюбу — Андрій Войнаровський, який народився у згаданому селі, став у майбутньому генеральним осавулом Війська Запорізького (1689 р.), довіреною особою І. Мазепи й одним із претендентів на гетьманство по його смерті. 35
- Тесленко І. Клієнтела князя Василя-Костянтина Острозького / / Острозька ака демія: історія та сучасність культурно-освітнього осередку. Енциклопедичне видання.— Острог, 2019.— С. 239.[↩]
- ЦДІА України в Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 1, арк. 279.[↩]
- У наш час село Пашуки Шепетівського району Хмельницької области.[↩]
- ЦДІА України в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 45, арк. 1158 зв.—1159 зв. 1592 р. власник Богуринського маєтку Ярош Хребтович скаржився в суді на людей кн. Острозького, які, перейшовши межу від Рівного, спустошують богуринські сіножаті в урочищі Глини, див.: Там само.— Спр. 42, арк. 241—241 зв.[↩]
- Сьогодні Глинки — село Рівненського району Рівненської области. Глазів у наш час називається Глажова, Другий Кошатів входить до складу Кошатова. Обидва села лежать у Рівненському районі Рівненської области.[↩]
- Привілей („автентик“) на вознівство Василя Колоденського, виданий у Варшаві 20 жовтня 1611 р., див.: ЦДІА України в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 89, арк. 878—879. [↩]
- Zaklad Narodowy іт. ОззоІіпзкісЬ ше Wroclawiu, гкрз 3669/ІІ, к. 159 V., 167 V., 168.[↩]
- ЦДІА України в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 154, арк. 337—338. У наші дні Колодянка Звягельського району Житомирської области.[↩]
- Там само.— Арк. 338—340, 340 зв.—341. Правутин — сьогодні Малий Правутин Шепетівського району Хмельницької области. Попри згаданий декрет кн. В.-К. Острозького, на 1603 р. Ждан Колоденський усе ще посідав Колоденку на Берездівщині, див.: Ковальский Н. П. Источники по социально-экономической истории Украины XVI — первой поло вины XVII века. Структура источниковой базы.— Днепропетровск, 1982.— С. 73.[↩]
- Сьогодні село має назву Ключинці. В адміністративному плані воно підпорядкову ється Антонінській селищній територіальній громаді Хмельницького району Хмельницької области.[↩]
- Archiwum ksiąząt Sanguszkow w Siawucie / Wyd. przez B. Gorczaka (далі — Archiwum Sanguszkow).— Lwow, 1890.— T. 3.— S. 156—160.[↩]
- Paprocki B. Gniazdo ^oty, zk^d herby rycerstwa slawnego Krolestwa Polskiego, Wielkiego Ksi^stwa Litewskiego, Ruskiego, Pruskiego, Mazoweckiego, Zmudzkiego y inszych panstw do tego Krolestwa nalez^cych ksi^z^t y panow pocz^tek swoy mai^.— Krakow, 1578.— S. 1128; Herby rycerstwa polskiego przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r. 1584.— Krakow, 1858.— S. 863 (у другому гербівнику текст про Колоденських дещо змінено. Рід у ньому названо не „стародавнім“, а „зацним“, уточнення про дар герба саме „за мужність“ забрано, натомість з’явилася додаткова інформація про те, що аналогічний знак використо вують Путяти — „рід давній у Литві“[↩]
- Okolski S. Orbis Poloni.— Cracovia, 1641.— T. 1.— P. 407; Niesiecki K. Korona Polska.— Lwow, 1738.— T. 2.— S. 559—560; Herbarz polski Kaspra Niesieckiego SJ powi^k- szony dodatkami z pozniejszych autorow, r^kopismöw, dowodow urz^dowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza.— Lipsk, 1840.— T. 5.— S. 160; Kojalowicz W. W. Herbarz rycerstwa W. X. Litewskiego, tak zwany Compendium czyli o klejnotach albo herbach.— Krakow, 1897.— S. 90—91; Boniecki A. Herbarz polski.— Warszawa, 1907.— T. 10.— S. 343; Uruski S. Rodzina. Herbarz szlachty polskiej.— Warszawa, 1910.— T. 7.— S. 115.[↩]
- ANK. AS, teka XI, N 144 (випис з кременецьких ґродських книг 1. Х. 1569 р.: виведення у грудні 1568 р. 200 свиней і вепрів з ґрунту с. Смаглець); 148 (упоминальний лист кн.Василю-Костянтинові Острозькому з Кременецького ґродського суду 6. ХІ. 1569 р.[↩]
- ANK. AS, teka XI, N 148—150, 153—156. Надавчий привілей князю Костянтинові Острозькому на Кузьминський повіт (1517) містить перелік поселень, що входили до його складу, але Лешківщини у ньому немає. У списку бачимо лише якісь нелокалізовані Олексинці, а втім, складно робити висновок про їх тотожність із майбутньою вислугою Василя Мазепи, див.: Archiwum Sanguszkow.— T. 3.— S. 158.[↩]
- ANK. AS, teka XI, N 150.[↩]
- Там само.— N 148.[↩]
- Імена Мазепиних слуг: Васечко, він же Васько (1566—1569), Криштоф (1569), Левко Мельник (1569), Мисько (1565—1568), Стецько (1566—1568), Левко Шекера, він же Шакера (1565—1568), мазепинецький урядник N Шпаківський (1569). Список укладений на підставі: Там само.— N 149, 154—156.[↩]
- Там само.— N 156 (1566), 154 (1569).[↩]
- ANK. AS, teka XI, N 148.[↩]
- ЦДіА України в Києві, ф. 22, оп. 1, спр. 3, арк. 70 зв.—71 (заповіт Івана Лосятинського, оформлений 9 квітня 1570 р. у Тарнові); Wypadek w zamku tarnowskim w roku 1570 // Biblioteka Warszawska.— Warszawa, 1842.— T. 2.— S. 52—59.[↩]
- ANK. AS, rkps 27, s. 455; teka XI, N 154.[↩]
- ЦДІА України в Києві, ф. 21, оп. 1, спр. 18, арк. 21 зв.[↩]
- ANK. AS, rkps 27, s. 153.[↩]
- ЦДІА України в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 46, арк. 201; ф. 26, оп. 1, спр. 62, арк. 191 зв.— 192. 93 Льв[↩]
- РГАДА. Москва, ф. 389, оп. 1, кн. 195, л. 54.[↩]
- Локалізувати Пасічне селище складно, попри те, що межі його земель частково опи сані в привілеї 1578 р. Зрозуміло, що пустка була на правому березі Росі на схід від На- сташки (найімовірніші варіанти локалізації: Троїцьке, Острів, Салиха, Синява, Крива або Бушеве Білоцерківського району Київської области).[↩]
- Zrodia dziejowe.— Warszawa, 1894.— T. 21.— S. 415. Як бачимо, реґест документа опублікований ще у ХІХ ст. Через брак у виданні іменного покажчика це цінне свідчення про Мазепу загубилося, так і не потрапивши на очі дослідникам.[↩]
- Документи Брацлавського воєводства 1566—1606 років / Упоряд. М. Крикун, О. Піддубняк.— Львів, 2008.— С. 983; Документи Брацлавського воєводства 1607—1648 років з архіву Пісочинських / Упоряд. М. Крикун, О. Піддубняк та О. Вінниченко.— Львів; Вінниця, 2022.— С. LXIII, 114—115.[↩]
- Камениця (нині Кам’янка) — ліва притока Росі, що є правою притокою Дніпра.[↩]
- Архив Юго-Западной России.— Ч. 7.— Т. 1.— С. 293; Zrodia dziejowe.— Warszawa, 1877.— T. 5.— S. 138—139.[↩]
- Руська (Волинська) метрика: регести документів Коронної канцелярії для україн ських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства) 1569—1673 / Упоряд. Г. Боряк, Г. Вайс, К. Вислобоков, Л. Демченко, П. Кеннеді Ґрімстед, В. Кравченко, В. Страшко, Н. Яковенко; передм. П. Кеннеді Ґрімстед.— К., 2002.— С. 326; Павленко С. Іван Мазепа. Догетьманський період.— С. 35[↩]
- Докл. див.: Крайня О. Києво-Печерський Вознесенський жіночий монастир XVI — початку XVIII ст. і доля його пам’яток. Київ, 2012.[↩]
- ЦДІАК України. Ф. 220. Оп. 1. Спр. 628.[↩]
- Оглоблин О. Іван Мазепа та його доба. С. 68.[↩]