Микулинські

Мику­линсь­кі, герб влас­ний, — відо­мий і ста­ро­дав­ній шля­хетсь­кий рід Він­ни­ць­кої воло­сти Брац­лавсь­ко­го повіту на Схід­но­му Поділ­лі ХV — пер­шої поло­ви­ни ХVІІ ст. (піс­ля 1566 р.— Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства; з 1598 р.— Він­ни­ць­ко­го повіту Брац­лавсь­ко­го воєводства). 

Одним із пер­ших про Мику­линсь­ких напи­сав Едвард Рулі­ковсь­кий (1870). Він вва­жав, що брац­лавсь­ка шлях­та виник­ла за часів князів Коріа­то­ви­чів та Віто­вта, зосе­реджу­ю­чи свої зем­ле­во­лодін­ня нав­ко­ло Брац­ла­ва і Він­ни­ці, зазна­чив­ши, що Бог­дан Мику­линсь­кий отри­мав від Віто­вта Мику­лин­ці, Бор­ків, Ново­се­ли­цю, Ріг та Поча­пин­ці.1 Цей Бог­дан Мику­линсь­кий начеб­то був посла­ний Віто­втом бити­ся з тата­ра­ми, однак заги­нув під Брац­ла­вом. Тата­ри спа­ли­ли Він­ни­ць­кий замок, а сина Бог­да­на Мику­линсь­ко­го Іва­на з дру­жи­ною захо­пи­ли в полон. Князь Свид­ри­гай­ло вику­пив з поло­ну сина Іва­на Бог­да­но­ви­ча Мику­линсь­ко­го з його дру­жи­ною, а маєт­ко­ві при­вілеї, надані Віто­втом, поно­вив і під­твер­див своїм при­вілеєм. Іван Мику­линсь­кий мав сина Супру­на, який отри­мав під­твер­джен­ня на отчи­ну від вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го і польсь­ко­го коро­ля Кази­ми­ра ІV (1440—1492) і на дода­ток — при­вілей на село Супру­нов, яке, на дум­ку Е. Рулі­ковсь­ко­го, було закла­дене Супру­ном Іва­но­ви­чем Мику­линсь­ким. Також від Кази­ми­ра ІV Супрун Мику­линсь­кий отри­мав при­вілей на поло­ви­ну села Мізя­ко­во. На дум­ку Е. Рулі­ковсь­ко­го, 1431 р. жив рід­ний брат Супру­на Мику­линсь­ко­го — Кар­по Іва­но­вич Мику­линсь­кий. Олех­но Іва­но­вич Мику­линсь­кий, який не раз бував у татарсь­ко­му полоні, отри­мав при­вілей від Сиґіз­мун­да Ста­ро­го 1531 р. Як бачи­мо, Е. Рулі­ковсь­кий про­сто пере­ка­зав опуб­лі­ко­вані при­вілеї Мику­линсь­ким (див. реґе­сти вище). Також Е. Рулі­ковсь­кий від­зна­чив, що Мику­линсь­кі були пов’язані родин­ни­ми зв’язками з кня­зя­ми Чет­вер­тинсь­ки­ми і кня­зя­ми Зба­разь­ки­ми. При цьо­му Е. Рулі­ковсь­кий навів ціка­вий факт зі сума­ріу­шу доку­мен­тів князів Чет­вер­тинсь­ких 1761 р. про те, що 1621 р. князь Сте­фан Чет­вер­тинсь­кий отри­мав „квит“ на спла­ту кра­ківсь­ко­му каш­те­ля­но­ві Стані­сла­ву (?) 4 тис. зло­тих в упла­ту за викуп з татарсь­кої неволі одно­го з Мику­линсь­ких — колиш­ньо­го діди­ча маєт­ку Супру­нов, зму­ше­но­го його про­да­ти і три­ма­ти у заставі, як може­мо нині доду­ма­ти, за пози­ку гро­шей для вику­пу з татарсь­кої неволі.2 Пере­ка­зу­ю­чи далі доку­мен­ти, Е. Рулі­ковсь­кий навів інфор­ма­цію про те, що 1620 р. рот­містр Воло­ди­мир Мику­линсь­кий із жов­ніра­ми своєї роти здійс­нив наїзд на сусід­ній маєток Яку­шин­ці і лед­ве не вбив влас­ни­ка маєт­ку Яна Яку­шинсь­ко­го, однак наступ­но­го 1621 р., при повтор­но­му наїзді на Яку­шин­ці цей рот­містр з роду Мику­линсь­ких сам був уби­тий. Бра­ти вби­то­го — Олек­сандр і Роман Мику­линсь­кі, суди­ли­ся з Яном Яку­шинсь­ким у справі про вби­вство, про­те про­гра­ли спра­ву і вину­ва­те­ць був виправ­да­ний.3

Далі опуб­лі­ко­вані доку­мен­ти Мику­линсь­ких про­до­в­жи­ли вив­ча­ти учень В. Анто­но­ви­ча Никандр Мол­ча­новсь­кий у пра­ці „Очерк изве­стий о Подоль­ской зем­ле до 1434 года“ (1885)4 та Михай­ло Вла­ди­мирсь­кий-Буда­нов у перед­мо­ві до чер­го­во­го тому „Архи­ву Юго-Запад­ной Рос­сии“ (1886), який стис­ло пере­по­вів зміст при­вілею Свид­ри­гай­ла Кар­по­ві Іва­но­ви­чу Мику­линсь­ко­му, пере­раху­вав­ши іме­на сусідів-зем­ле­влас­ни­ків.5

Польсь­кий істо­рик Алек­сан­дер Ябло­новсь­кий від­но­сив Мику­линсь­ких до одно­го з най­по­туж­ні­ших і най­дав­ні­ших родів Пів­ніч­но-Схід­но­го Поділ­ля, які змог­ли збе­рег­ти свою родо­ву влас­ність у ціліс­но­сті до кін­ця пер­шої чвер­ти ХVІІ ст.6 А. Ябло­новсь­кий пер­шим серед істо­ри­ків у своє­му систе­ма­тич­но­му дослід­жен­ні князівсь­ко­го і шля­хетсь­ко­го зем­ле­во­лодін­ня на Волині, Поділ­лі і Київ­щині (1897) визна­чив істо­ри­ко-гео­гра­фіч­ну локалі­за­цію зем­ле­во­лодін­ня Мику­линсь­ких (як і інших шля­хетсь­ких родів Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства) у пів­ніч­но-захід­но­му реґіоні Він­ни­ць­ко­го повіту Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства, по течії р. Жара (оса­да Мику­линсь­ких с. Супру­нов) та р. Рове­ць (с. Поча­пин­ці)7, без­по­се­ред­ньо меж­ую­чи з Подільсь­ким воє­вод­ством уздо­вж Чор­но­го шля­ху. Стає зро­зу­мі­лим, що шля­хетсь­ке пріз­ви­ще Мику­линсь­ких було типо­во від­то­поні­міч­ним і похо­ди­ло від назви посе­лен­ня Мику­лин­ці, яким володів цей шля­хетсь­кий рід (суч. с. Мику­лин­ці Літинсь­ко­го р‑ну Він­ни­ць­кої обл., Украї­на).8)

У сучас­ній історіо­гра­фії польсь­кий істо­рик Збі­гнєв Анусік від­ніс Мику­линсь­ких до родів Брац­лав­щи­ни (серед 24 шля­хетсь­ких родів реґіо­ну), які ста­но­ви­ли уряд­ни­ць­ко-май­но­ву еліту реґіо­ну.9 Він від­зна­чив знач­ну потуж­ність роду у пер­шій чвер­ті ХVІІ ст., два пред­став­ни­ки яко­го скон­цен­тру­ва­ли у своїх руках 324 дими (селянсь­кі гос­по­дар­ства). Про­те ця потуж­ність не пере­рос­ла у Мику­линсь­ких в уряд­ни­ць­кі поса­ди, крім при­зна­чень Пет­ра Мику­линсь­ко­го (земсь­кий під­су­док у 1566—1568 рр.)10 та Іва­на Мику­линсь­ко­го (земсь­кий брац­лавсь­кий писар у 1589—1613 рр.)11. Тож Мику­линсь­кі шука­ли вихід своєї соціаль­ної актив­но­сти на почат­ку ХVІІ ст. у війсь­ко­вій справі.12 Соціаль­ні пози­ції Мику­линсь­ких серед реґіо­наль­ної еліти Схід­но­го Поділ­ля під­крі­плю­ва­лись їхнім спорід­нен­ням з кня­зя­ми Чет­вер­тинсь­ки­ми, пана­ми Тиш­ке­ви­ча­ми і Хар­лінсь­ки­ми.13

Пред­став­ни­ки шля­хетсь­ко­го роду Мику­линсь­ких були від­зна­чені у пра­ці Наталії Яко­вен­ко серед пер­со­наль­но­го скла­ду панів і бояр-шлях­ти Київ­щи­ни та Брац­лав­щи­ни кін­ця ХV — пер­шої поло­ви­ни ХVІ ст.14, а також серед вибор­них земсь­ких уряд­ни­ків Волинсь­ко­го, Київсь­ко­го і Брац­лавсь­ко­го воє­водств.15 Знач­ної ува­ги Мику­линсь­ким при­ді­ле­но у перед­мо­ві Мико­ли Кри­ку­на до видан­ня „Доку­мен­тів Брац­лавсь­ко­го воєводства
1566—1605 рр.“16

Основ­ні гене­а­ло­гіч­ні дані та інфор­ма­цію про зем­ле­во­лодін­ня шля­хетсь­ко­го роду Мику­линсь­ких від сере­ди­ни ХVІ — до сере­ди­ни ХVІІ ст. уза­галь­нив і під­су­му­вав польсь­кий істо­рик Ген­рик Літвін, який від­ніс Мику­линсь­ких до кола поваж­них і замож­них родин Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства.17 Г. Літвін також систе­ма­ти­зу­вав дже­рель­ну базу та гене­а­ло­гіч­ні дані з історії роду.18

Дже­рель­на база з вив­чен­ня цьо­го шля­хетсь­ко­го роду, як, власне, і біль­шо­сти схід­но­поділь­ских родів, знач­но роз­ши­ри­лась зав­дя­ки фун­да­мен­таль­ній пуб­ліка­ції Мико­ли Кри­ку­на та Олек­си Під­дуб­ня­ка „Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566—1605 рр.“, в якій доку­мен­ти сто­сов­но Мику­линсь­ких посі­ли не остан­нє міс­це. Зокре­ма, в них фіґу­ру­ють пред­став­ни­ки роду Мику­линсь­ких з при­вілеїв Свид­ри­гай­ла та Кази­ми­ра: Іван Бог­да­но­вич Мику­линсь­кий19, Супрун Іва­но­вич Мику­линсь­кий20, а також Мику­линсь­кі сере­ди­ни — дру­гої поло­ви­ни ХVІ ст., яким рані­ше при­ді­ля­ли знач­но мен­ше ува­ги. Це, зокре­ма, Іван Мику­линсь­кий21, Пет­ро Мику­линсь­кий22, Михай­ло та Іван Пет­ро­вич Мику­линсь­кі23, Іван (Ян) Гор­дій­о­вич Мику­линсь­кий24.

Дже­ре­ла: Націо­наль­на біб­ліо­те­ка Украї­ни ім. В. І. Вер­надсь­ко­го. Інсти­тут руко­писів, 23367, 23369; Львівсь­ка націо­наль­на нау­ко­ва біб­ліотека Украї­ни ім. В. Сте­фа­ни­ка, від. руко­писів, ф. 91 (Рад­зі­мінсь­кі), спр. 82, арк. 17; AGAD w Warszawie, Metryka Koronna, sygn. 157, k. 138—139; AGAD w Warszawie, AZ, sygn. 279; sygn. 652, k. 21; sygn. 733, k. 59, 681; AP w Krakowie, AS, Teki Rzymskie, teka XXVI, N 84; BCzart., sygn. 2468, k. 158; Ukraina.— Dz. I.— S. 103, 126 — 128, 134, 140; Dz. II.— S. 153, 304, 306, 312, 399, 404, 522, 525, 541—542, 554, 557, 559, 561—562, 581, 620; Dz. III.— S. 710; Опись акто­вой кни­ги Кіев­ска­го Цен­траль­на­го Архи­ва, озна­чен­ной по спис­ку она­го № 9...— С. 24,
26, 47; Опись акто­вой кни­ги Кіев­ска­го Цен­траль­на­го Архи­ва N9 12: Кни­га житомирская
грод­ская, запи­со­вая и поточ­ная, 1611 г. / Соста­ви­лт» И. П. Новиц­кій.— К., 1877.— С. 8, 31; Опись акто­вой кни­ги Кіев­ска­го Цен­траль­на­го Архи­ва N9 14: Жито­мир­ская грод­ская запи­совая и поточ­ная кни­га 1630 г. / Соста­виль И. П. Новиц­кій.— К., 1880.— С. 8, 24, 27, 52; Архив ЮЗР.— Ч. 7.— Т. І.— С. 228; Ч. 7.— Т. II.— С. 14, 400— 401, 409; Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства...— С. 119, 196— 197, 233, 284—285, 600; Metryka Ruska (Wołyńska)...— S. 233, 344, 551; Herbarz Polski...— 1900.— T. П.— S. 265, 345; 1905.— T. Vin.— S. 242; 1912.— T. 15.— S. 130; 

Біб­ліо­гра­фія: Полі­щук В. Шля­хетсь­кий рід Мику­линсь­ких на Схід­но­му Поділ­лі у ХV – почат­ку ХVІІ ст.: гене­а­ло­гія та питан­ня успад­ку­ван­ня Мику­лин­ців від подільсь­ко­го ста­ро­сти князів Коріа­то­ви­чів Гринь­ка Соко­ле­ць­ко­го // Запис­ки Нау­ко­во­го Това­ри­ства імені Шев­чен­ка. Т. CCLXXIV. Пра­ці Істо­рич­но-філо­соф­сь­кої сек­ції. Ред. тому О. Куп­чинсь­кий. – Львів, 2021. – С. 132–171. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku.— Warszawa, 1895.— S. 41, 43; Pułaski K. Kronika polskich rodów...— Brody, 1911.— T. I.— S. 50; T. II.— S. 157; Яко­вен­ко H. Українсь­ка шлях­та...— C. 190; Mazur K. W stronę integracji z Koroną...— S. 424; Litwin H. Napływ szlachty polskiej...— S. 210.

2. Гераль­ди­ка та сфрагистика

При дослід­жен­ні гене­а­ло­гій шля­хетсь­ких родів особ­ли­ве міс­це посі­дає вив­чен­ня родо­вих гер­бів та їх видоз­мін про­тя­гом усієї історії роду. Важ­ли­во від­зна­чи­ти, що Мику­линсь­кі не потра­пи­ли у пер­ший гер­бів­ник Речі Поспо­ли­тої Бар­то­ша Папро­ць­ко­го (оби­д­ва видан­ня 1578 і 1584 рр.).25

Упер­ше герб Мику­линсь­ких був зафік­со­ва­ний у дру­го­му томі пра­ці Шимо­на Окольсь­ко­го „Orbis Polonvs...“ (1643)26, про­те інфор­ма­ція про герб і про рід не місти­ла яки­хось важ­ли­вих дета­лей ні про пер­ших пред­став­ни­ків роду, ні про поход­жен­ня гер­ба. Ш. Окольсь­кий задо­воль­ни­вся лише загаль­ни­ми мір­ку­ван­ня­ми про при­чи­ни появи літе­ри „М“ в їхньо­му гер­бі, пояс­нив­ши появу цих зна­ків героїч­ни­ми вчин­ка­ми пред­ків, що і було від­зна­че­но у пра­ці Н. Яко­вен­ко в кон­тексті аналі­зу русь­ких гер­бо­вих леґенд (у таб­ли­ці „Леген­ди про поход­жен­ня „гер­бів влас­них“ волинсь­кої, київсь­кої та брац­лавсь­кої шлях­ти, зафік­со­ва­ної напри­кін­ці ХVІ — у сере­дині ХVІІ ст.“ і в таб­ли­ці „Леген­дар­на під­ста­ва отри­ман­ня „гер­бів влас­них“ пред­ка­ми волинсь­кої, київсь­кої та брац­лавсь­кої шлях­ти“).27 При цьо­му поход­жен­ня гераль­дич­ної леґен­ди Мику­линсь­ких не вивчалися. 

3. Гене­а­ло­гія та біограми.

I

БОГ­ДАН

Гра­мо­та кня­зя Свид­ри­гай­ла, дато­ва­на 1431 роком, ствер­джує, що тата­ри воє­во­ду Бог­да­на Мику­линсь­ко­го «за Бра­слав­лем... уби­ли і вторг­нув­ши в повіт Браславський...замок Він­ни­ць­кий добув­ши спалили». 

II

Іван Бог­да­но­вич Микулинський

Бог­дан Мику­линсь­кий погиб в бою з Тата­ра­ми. Жін­ка його и Син Іван попа­ли в нево­лю татарсь­ку и вони були викуп­лені кн(язем) Свид­ри­гай­лом й їм було від­нов­ле­но їх маєт­ко­ві права53. 

III

Карп Іва­но­вич Микулинський

в Ляти­чівсь­кій акто­вій книзі почат­ку XVIII ст., зга­дуєть­ся, що Тата­ри, напав­ши на Брац­лавсь­кий замок, захва­ти­ли всі “твер­до­сти” земя­ни­на Бог­да­на Мику­линсь­ко­го­на­дані йому кн(язем) Вито­втом “на имe­ня его отчыз­ные села­Мы­ку­лин­ци­LXXII, Бор­ко­вь­LXXIII, Ново­се­ли­ц­ю­LXXIV, РогLXXV иПо­ча­пын­ци­LXXVI, у пови­ти Бра­славсь­комь лежачые”52.Коли саме вида­но Вито­втом доку­мент на ці села, неві­до­мо, але з того запи­су Свид­ри­гай­ла вид­но, що в 1431 р. володів Мику­лин­ця­ми внук Бог­да­на – Карп Іва­но­ви­ч­Ми­ку­линсь­кий, з цьо­го мож­на вва­жа­ти, що надан­ня це було­ду­же ранне, певне за часів пер­шо­го володін­ня Вито­втом Поділ­лям. Пере­ра­хо­вані вище села існу­ють і тепер з таки­ми назва­ми, як і раніш, при чому Рог нази­ваєть­ся тепер Ріжок­Ми­ку­линсь­кий; всі вони на Заході від Він­ни­ці – пор(і)ч(кам) Згарі та Ровку.
52 Анто­но­вич и Коз­ловсь­кий, Гра­мо­ты вели­кихь кня­зей Литовскихь,Кіевь 1868, №4; Мол­ча­нов­скій, 321.53 Тр.[?], ІХ, 582.

ІВАН СУПРУН ІВА­НО­ВИЧ МИКУЛИНСЬКИЙ

Серед інших служ­бо­вих людей, які отри­ма­ли при­вілеї Кази­ми­ра ІV дже­ре­ла нази­ва­ють також і Супру­на Іва­но­ви­ча Мику­линсь­ко­го [Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566 – 1606 років / Упор. М. Кри­кун, О. Під­дуб­няк; Вступ. ст. М. Кри­ку­на. – Львів, 2008. – 1220 с, c. 285].

IV

Іван Супру­но­вич Микулинський

В 1551 р. було вида­но коро­лем Сигіз­мун­дом І нову гра­мо­ту на під­твер­джен­ня володін­ня ним Поча­пин­ця­ми. В той час донь­ка Іва­на Супру­но­ви­ча Мот­ро­на Поча­пинсь­ка вий­ш­ла заміж за слу­ць­ко­го бояри­на Лева Звіро­ви­ча Вол­ко­ви­ча [9, c. 228]. Згід­но люст­ра­ції 1552 р., в Поча­пин­цях про­жи­ва­ло 29 чоло­вік, з яких 4 було на пра­вах «сло­бод­них», тоб­то на пев­ний тер­мін звіль­не­них від спла­ти подат­ків [5, c. 56].

9. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов, состо­я­щий при Киев­ском, Подоль­ском и Волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре. – Ч. VІІ, Т. І. Акты о засе­ле­нии Юго-Запад­ной Рос­сии – К.: Тип. импе­ра­тор­ско­го уни­вер­си­те­та св. Вла­ди­ми­ра, 1886. – 647 с.
5. Ота­ма­новсь­кий В. Д. Він­ни­ця в XIV – XVII століт­тях: Істо­ричне дослід­жен­ня / В. Д. Ота­ма­новсь­кий. – Він­ни­ця, 1993. – 462 с.

V

ОЛЕХ­НО ІВА­НО­ВИЧ V. СУПРУ­НО­ВИЧ V. УГРИ­НО­ВИЧ (1523, 1545)

У сере­дині XVI ст. єди­ним зано­то­ва­ним у дже­ре­лах пред­став­ни­ком роду був Олех­но (1530, 1545 рр.). Напев­но його сина­ми були бра­ти Гор­дій (пом. 1569 р.) і Пет­ро (пом. піс­ля 1570 р.).

16 люто­го 1523 р. брац­лавсь­кий зем’янин Василь Рома­но­вич Обо­денсь­кий запи­сав своє­му дядь­ко­ві по мате­ринсь­кій лінії Юхно­ві Семе­но­ви­чу Кіш­ці маєт­ки Чере­мош­ну, Ігна­тов­ці і Фаль­ко­ве у Брац­лавсь­ко­му повіті51; свід­ком-печа­та­рем цьо­го акта висту­пив пан Олех­но Супру­но­вич.28

Згід­но з ревізією Він­ни­ць­ко­го зам­ку 1545 р., Олех­но Мику­линсь­кий вико­ну­вав зам­ко­ву повин­ність з опра­ви двох зам­ко­вих горо­день з двох своїх маєт­ків Мику­ли­на і Супру­но­ва: „Олех­на Мику­лин­ско­го город­ня з ыме­нья его Мику­ли­на».29 Про­те зі Супру­но­ва город­ня оправ­ля­ла­ся спіль­но зі зам­ко­вим селом Мізя­ко­во, а сам маєток Супру­нов пере­бу­вав у заставі іншо­го шлях­ти­ча — Бабинсь­ко­го: „за пет­ни­чан­скою [город­нею] — город­ня людей зам­ко­выхъ мези­ков­цовъ а Мику­л­инъ­ско­го зъ Супру­но­ва, кото­рое теперъ Бабин­ский дер­житъ в заста­ве“.30

N. МИКУ­ЛИНСЬ­КА

По жіночій лінії з роду Мику­линсь­ких ревізія Він­ни­ць­ко­го зам­ку 1545 р. зафік­су­ва­ла неві­до­му на ім’я дру­жи­ну Олек­сандра Дмит­ро­ви­ча, який на той час пере­бу­вав у полоні в Орді „Алек­сан­дро­вая Дмитровича
Мику­лин­ская, кото­рое муж ув Орд± поиман“.31 Це озна­чає, що рід Мику­линсь­ких був спорід­не­ний з вель­ми поваж­ним києво-подільсь­ким пансь­ким родом Олек­сан­дро­ви­чів (від­га­лу­жен­ня Кміти­чів, Чер­лен­ковсь­ких, Воро­но­ви­ць­ких).32 Ким вона дово­ди­лась Олех­но­ві Супру­но­ви­чу (Івановичу/​Угриновичу) Мику­линсь­ко­му, важ­ко сказати.

Лев Звіро­вич Волч­ко­вич висту­пає в актах уже як слу­ць­кий боярин, пре­тен­ду­ю­чи, однак, 1522 року на спір­ні­маєт­ки в Овруч­чині; був одру­же­ний з він­ни­ць­кою зем’янкою Мот­ро­ною По-
чапинсь­кою, донь­кою поваж­но­го тутеш­ньо­го бояри­на Іва­на Супру­но­ви­ча, влас­ни­ка села Поча­пин­ців.33

VI

Гор­дій [Олех­но­вич] (пом. 1569 р.)

Jego to zapewne synami byli bracia Hordej (zmarł przed 1569 r.) i Piotr (zmarł po 1570 r.).Odziedziczyli oni po ojcu Mikulińce (Мику­лин­ці), Poczapińce (Поча­пин­ці), Borków (Бір­ків), Nowosielicę (dzisiaj Залужне) i Rożek (Ріжок) koło Winnicy, przy granicy z województwem podolskim, Suprunów (Супрунів) nieco dalej na północ od głównego kompleksu dóbr oraz Czerepaszyńce (Чере­па­шин­ці) jeszcze dalej na północ, blisko granicy województwa kijowskiego. Dobra były zapewne podzielone na równe części.

Вони успад­ку­ва­ли бать­ко­ві Мику­лин­ці, Поча­пин­ці, Борків,Новоселицю та Ріжок біля Він­ни­ці на кор­доні з Подільсь­ким­воє­вод­ством, Супрунів — тро­хи далі на пів­ніч від голов­но­го­ком­плек­су зем­ле­во­лодінь, а також Чере­па­шин­ці ще далі на пів­ніч, на кор­доні з Київсь­ким воєводством56. Зем­ле­во­лодін­ня були напев­но­поді­лені на рів­ні частини. 

Пет­ро [Олех­но­вич] (пом. піс­ля 1570 р.).

Jego to zapewne synami byli bracia Hordej (zmarł przed 1569 r.) i Piotr (zmarł po 1570 r.).Odziedziczyli oni po ojcu Mikulińce (Мику­лин­ці), Poczapińce (Поча­пин­ці), Borków (Бір­ків), Nowosielicę (dzisiaj Залужне) i Rożek (Ріжок) koło Winnicy, przy granicy z województwem podolskim, Suprunów (Супрунів) nieco dalej na północ od głównego kompleksu dóbr oraz Czerepaszyńce (Чере­па­шин­ці) jeszcze dalej na północ, blisko granicy województwa kijowskiego. Dobra były zapewne podzielone na równe części.

СОФІЯ (ЗОФІЯ) ОЛЕХ­НОВ­НА МИКУ­ЛИНСЬ­КА (* ...., 1581, † ....)

Була одру­же­на з Бог­да­ном Слу­пи­цею і востан­нє — з Ярмо­лою (Єрмо­лою) Мелеш­ком Залесь­ким.34

VII

Іван Гор­дій­о­вич Микулинський

Част­ка Гор­дія перей­ш­ла до його сина Іва­на, який, однак, заги­нув у 1594 р. Його було вби­то під час заво­ру­шень, повя­за­них із дія­ми коза­ків Нали­вай­ка у Брац­лаві та око­ли­цях. У Іва­на Гор­дій­о­ви­ча, одру­же­но­го з Регі­ною Гри­горів­ною з Чечелів, були тіль­ки доч­ки, які поз­бу­ли­ся Мику­лин­ців на користь тро­юрід­но­го бра­та Яна, ону­ка Пет­ра (див. далі), а успад­ко­вані по бабу­сі Пела­гії Воро­но­ви­ць­кій част­ки у Воро­но­ви­ці про­да­ли Сте­фа­но­ві Залесь­ко­му. Неві­до­мо, скіль­ки дочок мав Іван Гор­дій­о­вич. У дже­ре­лах зустрі­чає­мо Оле­ну (пом. піс­ля 1646 р.) Мар­ти­но­ву Буто­ви­че­ву (1609 р.), у дру­го­му шлю­бі Вален­то­ву Хле­бовсь­ку, у третьо­му шлю­бі Сте­фа­но­ву Льво­ву (1642 р.), а також Настасію (пом. піс­ля 1647 р.) Федо­ро­ву Проскурову-Сущанську.
~ Регі­на Гри­горів­на з Чечелів.

Іван Пет­ро­вич (пом. 1614 р.)

Част­ка Пет­ра перей­ш­ла до його синів Михай­ла й Іва­на піс­ля спла­ти сест­рам — Софії, дру­жині Ярмо­ли Мелеш­ка і неві­до­мій на імя дру­жині Бог­да­на Коза­ка База­но­ви­ча-Зве­ни­го­род­ця. Іван був відо­мою фігу­рою і мав на Брац­лав­щині висо­кий ста­тус. У 1589 р. він став брац­лавсь­ким земсь­ким писа­рем, й того ж року був обра­ний послом на сейм57. Брав участь у поході Дмит­рія Само­зван­ця. Напев­но, саме у Москві Іван збли­зи­вся з Тиш­ке­ви­ча­ми, резуль­та­том чого став вда­лий шлюб із Бар­ба­рою, доч­кою Фри­дри­ха Тиш­ке­ви­ча та сест­рою Яну­ша, май­бут­ньо­го київсь­ко­го воє­во­ди. Тесть від­сту­пив на його користь бага­ту королів­щи­ну Нехво­рощ у Київсь­ко­му воє­вод­стві (1611 р.). Окрім част­ки у Мику­лин­цях Іван володів також куп­ле­ни­ми у Лоз­ків части­на­ми маєт­ків Дзюнь­ків біля Погре­бищ та Сутис­ка, Воро­ши­лів­ця­ми, Тивро­вом, Жуків­ця­ми біля Вінниці. 

Іван помер у 1613 р., зали­шив­ши єди­ною спад­коє­ми­цею доч­ку Анну.

~ Бар­ба­ра, доч­ка Фри­дри­ха Тиш­ке­ви­ча та сест­рою Яну­ша, май­бут­ньо­го київсь­ко­го воєводи. 

Михай­ло Пет­ро­вич (пом. піс­ля 1580 р.)

двох синів, Яна (Іва­на) та Матиса.

Софія Пет­рів­на

Част­ка Пет­ра перей­ш­ла до його синів Михай­ла (пом. піс­ля 1580 р.) й Іва­на (пом. 1614 р.) піс­ля спла­ти сест­рам — Софії, дру­жині Ярмо­ли Мелеш­ка і неві­до­мій на імя дру­жині Бог­да­на Коза­ка Базановича-Звенигородця.

~ Ярмо­ли Мелешко

............ Пет­рів­на Микулинська

~ Бог­дан Козак Базанович-Звенигородець.

VIII

Оле­на Іванів­на (пом. піс­ля 1646 р.)

~ Мар­тин Буто­вич (1609 р.),

~ Вален­тий Хлебовський,

~ Сте­фан Львов (1642 р.), 

Настасія Іванів­на (пом. піс­ля 1647 р.) 

~ Федо­ро­ву Проскурову-Сущанську.

Анна Іванів­на Микулинська

доч­ка Іва­на Пет­ро­ви­ча Микулинського.
Вона поз­бу­ла­ся брац­лавсь­ких володінь здебіль­шо­го на користь дво­юрід­но­го бра­та Яна і переї­ха­ла на Київ­щи­ну, де гос­по­да­рю­ва­ли її почер­го­ві чоло­віки — Єжи Хар­ленсь­кий (шлюб 1617 р.) і Лукаш Вітовсь­кий (шлюб 1628 р.).

~ Єжи Хар­ленсь­кий (шлюб 1617 р.)
~ Лукаш Вітовсь­кий (шлюб 1628 р.).

Ян (Іван) Михайлович 

Мару­ша про­да­ла свою части­ну Мику­лин­ців бать­ко­во­му бра­то­ві Яну в 1613 р. Ян у під­сум­ку зосе­ре­див у своїх руках знач­ну біль­шість родо­вих зем­ле­во­лодінь. У шлю­бі з Мару­шею Гніво­шів­ною Стри­жовсь­кою він мав кіль­кох дітей, із яких до дорос­ло­го віку дожили.

Матис Михай­ло­вич

Спад­коє­ми­ця­ми Мати­са були лише доч­ки: Мару­ша (пом. 1641 р.) у пер­шо­му шлю­бі Федо­ро­ва Коліївсь­ка (у дру­го­му — за Федо­ром Чет­вер­тенсь­ким, 1624 р.) і Ган­на, по чоло­віку Буш­ковсь­ка. Мару­ша про­да­ла свою части­ну Мику­лин­ців бать­ко­во­му бра­то­ві Яну в 1613 р.
~ Мару­ша Гніво­шів­на Стрижовська

ІХ

Олек­сандр Іва­но­вич Мику­линсь­кий (пом. 1639 р.),

У цьо­му поколін­ні Мику­линсь­кі про­до­в­жи­ли пра­во­слав­ну тра­ди­цію роду. Вони нале­жа­ли до кола замож­них родин воє­вод­ства. Реєстр подим­но­го 1629 р. нотує три части­ни у мику­ли­не­ць­ких мает­но­стях: 128 димів Олек­сандра, 196 — Рома­на та 27 — Ган­ни з Мику­линсь­ких Буш­ковсь­кої. Роди­на збері­га­ла висо­кий май­но­вий ста­тус до 1648 р. Спад­коєм­ця­ми Олек­сандра були Іван та Олександр.

Потра­пив у воро­жий полон у битві під Цецо­рою (17 верес­ня – 7 жовтня 1620 р.).
Олек­сандр Міку­линсь­кий зга­дуєть­ся як рот­містр і брац­лавсь­кий побор­ца ще 1642 р.
В 1601 р. Поча­пин­ці нале­жа­ли Іва­ну Мику­линсь­ко­му, Брац­лавсь-кому земсь­ко­му писа­реві, а в 1629 р. вони разом з Ріж­ком уже зга­ду­ють­ся у влас­но­сті його сина Олек­сандра. Неві­до­мо яким чи-ном Поча­пин­ці перей­шли до іншо­го влас­ни­ка, але в 1664 р вони зна­хо­ди­лись у влас­но­сті Сте­фа­на Волинсь­ко­го. В той самий час в селі зна­хо­ди­лось два мли­ни [4, c. 284, 383].
У 1629 р. за 21 дим у Ново­се­ли­ці Камя­не­ць­кий спла­чу­вав 10 зло­тих, 15 гро­шів. Влас­ник Поча­пи­не­ць і Ріж­ка Алек­сандр Мику­линсь­кий за 128 димів спла­чу­вав 64 зло­тих [15, c. 397, 400, 407].
4. Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566 – 1606 років: Збір­ник доку­мен­тів / Упо­ряд­ни­ки М. Кри­кун, О. Під­дуб­няк. Вступ М. Кри­кун. – Львів: Нау­ко­ве това­ри­ст­во імені Шевченка.
15. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов, состо­я­щий при Киев­ском, Подоль­ском и Волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре. – Ч. VІІІ, Т. ІІ. Мате­ри­а­лы для исто­рии мест­но­го управ­ле­ния в свя­зи с исто­рии сослов­ной орга­ни­за­цыи, Акты Бар­ско­го ста­ро­ства ХVІІ – ХVІІІ в. – К.: Тип. импе­ра­тор­ско­го уни­вер­си­те­та св. Вла­ди­ми­ра, 1894. – 483 с.
Воло­ди­мир (пом. 1620 р.),
Спра­ва про заги­бель брац­лавсь­ко­го шлях­ти­ча Воло­ди­ми­ра Мику­линсь­ко­го, що тяг­ла­ся у суді близь­ко чоти­рьох років, зафік­со­ва­на май­же на всіх своїх ета­пах, що є доволі рід­кіс­ним та унікаль­ним яви­щем. Цей кон­флікт був спри­чи­не­ний дов­го­т­ри­ва­ли­ми супереч­ка­ми між дво­ма замож­ни­ми шля­хетсь­ки­ми рода­ми Мику­линсь­ких та Яку­шинсь­ких. Судо­вий про­цес роз­по­чав­ся 21 трав­ня 1620 р. з про­те­ста­ції до ґродсь­ко­го суду Іва­на Яку­шинсь­ко­го про вчи­нен­ня наїз­ду на його володін­ня у с. Яку­шин­цях (на тери­торії Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства) шля­хет­ни­ми Воло­ди­ми­ром Мику­линсь­ким, паном Поплав­ни­ць­ким поруч­ни­ком пана Ублин­ско­го, паном Ожиґал­ком (в ори­гі­налі – Ожик­гал­ком) та інши­ми. За вер­сією Яку­шинсь­ко­го, вище зга­дані пани спро­во­ку­ва­ли бій­ку, у якій він та його челядь зму­шен­ні були обо­ро­ня­ти­ся. Зі зустріч­ною про­те­ста­цією 25 трав­ня 1620 р. висту­пи­ли Роман та Олек­сандр Мику­линсь­кий (бра­ти загиб­ло­го) – за їхньою вер­сією Воло­ди­мир із зга­да­ним вище това­ри­ст­вом 20 трав­ня 1620 р. піс­ля полю­ван­ня завіта­ли у гості до Іва­на Яку­шинсь­ко­го. Саме у цей час в Іва­на гостю­вав його брат, шля­хет­ний пан Куб­ли­ць­кий, який мав дав­ній кон­флікт з Воло­ди­ми­ром. У своїй скарзі Мику­линсь­кі запев­ня­ли, що п’яний Куб­ли­ць­кий спро­во­ку­вав бій­ку, і саме він наніс їхньо­му бра­ту смер­тель­ний удар. Також бра­ти зви­ну­ва­чу­ва­ли Іва­на Яку­шинсь­ко­го в тому, що він, замість того щоб гаму­ва­ти Куб­ли­ць­ко­го, ще біль­ше інс­піру­вав його на кон­флікт. Ще одним свід­ком цієї події був Бог­дан Обо­денсь­кий, віт­чим Іва­на Яку­шинсь­ко­го, з яким він дав­ні супереч­ки. У 1621 р. спра­ва потра­пи­ла до три­бу­нальсь­ко­го суду, і з цьо­го року до про­це­су був залу­че­ний князь Сте­фан Чет­вер­тинсь­кий, як опікун Романа
Мику­линсь­ко­го, яко­му, як зазна­чає суд, було на вигляд близь­ко п’ятнадцяти років. Князь був чоло­віком Анни Мику­линсь­кої (сест­ри Рома­на, Олек­сандра та Воло­ди­ми­ра). Олек­сандр Мику­линсь­кий був від­лу­че­ний від судо­вої про­цесії, бо потра­пив у воро­жий полон у битві під Цецо­рою (17 верес­ня – 7 жовтня 1620 р.). У цьо­му ж 1621 р. своїм декре­том три­бу­нальсь­кий суд нака­зав зро­би­ти додат­ко­ве роз­слі­ду­ван­ня уряд­ни­кам він­ни­ць­ко­го земсь­ко­го суду. Це роз­слі­ду­ван­ня не дало жод­них зна­чи­мих резуль­татів. Іван Яку­шинсь­кий всяк­час уни­кав засі­дань три­бу­нальсь­ко­го суду поси­ла­ю­чись на про­бле­ми зі здоров’ям. Вре­шті решт, судо­ва тяга­ни­на завер­ши­ла­ся 23 серп­ня 1624 р. декре­том Три­бу­на­лу, в яко­му цей інци­дент вва­жа­ли наїз­дом на володін­ня, вже покій­но­го тоді пана Куб­лі­ць­ко­го учас­ни­ком обо­ро­ни дому, а пана Іван Яку­шинсь­ко­го – свід­ком та пост­раж­да­лим від наїз­ду. [Нау­ко­ва біб­ліо­те­ка Львівсь­ко­го націо­наль­но­го універ­си­те­ту імені Іва­на Фран­ка, від­діл руко­пис­них, ста­ро­дру­ко­ва­них та рід­кіс­них книг імені Ф. П. Мак­си­мен­ка, 1806 IV рук. “Starożytne słowiańskie dokumenta należące do wsi Jakuszyniec. Artura (?) Rusanowskiego”.]
Роман (*ок. 1605, 1648)
Реєстр подим­но­го 1629 р. нотує три части­ни у мику­ли­не­ць­ких мает­но­стях: 128 димів Олек­сандра, 196 — Рома­на та 27 — Ган­ни з Мику­линсь­ких Буш­ковсь­кої. Роман дожив до часів Хмель­ни­ць­ко­го. За володін­ня 196 дима­ми у Ново­се­ли­ці, Мику­лин­цях і Бор­ко­ві Роман Мику­линсь­кий у 1629 р. спла­чу­вав 98 злотих.
15. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов, состо­я­щий при Киев­ском, Подоль­ском и Волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре. – Ч. VІІІ, Т. ІІ. Мате­ри­а­лы для исто­рии мест­но­го управ­ле­ния в свя­зи с исто­рии сослов­ной орга­ни­за­цыи, Акты Бар­ско­го ста­ро­ства ХVІІ – ХVІІІ в. – К.: Тип. импе­ра­тор­ско­го уни­вер­си­те­та св. Вла­ди­ми­ра, 1894. – 483 с.

Ган­на (Оксинія, пом. 1638 р.)

~ у пер­шо­му шлю­бі Ярмолинська,
~ у дру­го­му — Сте­фа­но­ва Чет­вер­тенсь­ка (шлюб 1616 р.).

Мару­ша Матвіїв­на (пом. 1641 р.) 

~ у пер­шо­му шлю­бі Федо­ро­ва Коліївська
~ (у дру­го­му — за Федо­ром Чет­вер­тенсь­ким, 1624 р.)

Ган­на Матвіївна

Реєстр подим­но­го 1629 р. нотує три части­ни у мику­ли­не­ць­ких мает­но­стях: 128 димів Олек­сандра, 196 — Рома­на та 27 — Ган­ни з Мику­линсь­ких Бушковської.

∞, Буш­ковсь­кий.

X

Іван Олек­сан­дро­вич

Олек­сандр Олександрович

3.1. Осо­би не долу­чені до родоводу.

Мику­линсь­кий (Мико­линсь­кий?) Атанасій
Свя­ще­ник церк­ви св. Мико­лая у Воло­ди­ми­рі, член капіту­ли. Зга­дуєть­ся 1604–1617 Пло­щан­ский В.М. Про­шлое Холм­ской Руси. — Виль­на, 1899. — Т. 1. — С. 264. АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 431 ЦДІАК Украї­ни, ф. 27, оп. 1, спр. 23, арк. 316зв.-317.
ЦДІАК Украї­ни, ф. 28, оп. 1, спр. 49, арк. 596зв.-597зв., 798зв.- 801.
Мику­линсь­кий (Мику­ли­ць­кий) Василій
«Инстикга­тор духов­ный церк­ви голов­ное Луц­кое свтое Иоан­на Богослова»
АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 331.
Мику­линсь­кий (Мико­линсь­кий?) Філон
1603 р. на з’їзді волинсь­кої шлях­ти в Люб­ліні ра зом з інши­ми його учас­ни­ка­ми під­пи­сав заяву на ім’я коро­ля та Сена­ту, в якій заявив про прий­нят­тя унії і закли­кав дер­жав­них мужів Речі Поспо­ли­тої нада­ти під­т­рим­ку З’єднаній Церкві.
Z dziejw Ukrainy. — Kijw, 1912. — S. 120.

4. Доку­мен­ти і акти.

Вар­то роз­по­ча­ти з «Гра­мот вели­кихъ кня­зей литов­скихъ» з періо­ду від 1390‑х по
1569 рік, які були видані 1868 року у київсь­кій типо­гра­фії під редакцією
Воло­ди­ми­ра Анто­но­ви­ча та Костян­ти­на Коз­ловсь­ко­го (поси­лан­ня на пер­шодрук: http://​lib​.kdais​.kiev​.ua/​f​i​l​e​s​/​g​r​a​m​o​t​i​.​pdf). Згід­но із гра­мо­тою №4, яка була пере­пи­са­на авто­ра­ми старослов’янською мовою та лати­ною з так зва­ної «Кни­ги грод­ская лети­чев­ская, 1714 г. № 5253, стр. 177 на обор.» саме до 1 поло­ви­ни 15 сторіч­чя від­но­ся­ть­ся пер­ші доку­мен­таль­ні згад­ки про село Почапинці. 

У гра­мо­ті читай­мо: «4.Грамота вели­каю князя
Свид­ри­гай­ла, утвер­жда­ю­щая гра­ни­цы им Ђнія земя­ни­на Брац­лав­ска­го, Кар­па Ива­но­ви­ча Мику­лин­ска­го. 1431 года, мая 31 дня.

Feria quarta ante festurn nativilatis gloriosissimae virginis Mariae proxima Anno Domini millesimo septingenfesimo decimo quarto.

Ad officium et acta presentia, castrensia, capitanealia, latyczoviensia personaliter veniens generosus Thomas Zalivski, obtulit officio presenti et ad acticandum porrexit
literas graniciales seu confirmationem commissotialem, ruthenico idiomate
scriptas, ratione limitum inter bona Poczapinske et Miculinske, per serenissimum
regem poloniae Vladislaum datas, manuque ejusdem propria et secretarii
subscriptas et sigillo in caera rubra in appenso serico rubro insignitas, in
personam generosi Karp Ivanovicz Miculinski servientia, de tenore verborum
tali. Significamus presentibus literis nostris quorum interest universis et
singulis, productas fuisse coram nobis literas infra scriptas ex actis
castrensibus, Latyczoviensibus de actu sabbatho post festum Sancti Martini
Pontificis proximo, anno Domini millesimo sexcentesimo trigesimo primo
authentice emanatas, continentes in se literas privilegii illustrissimi
principis Swidrigayło, idiomate Ruthenico scriptas , generoso Karp Iwanowicz
Miculinski datas et per nobilern Jacobum Czervielski ad acticandum oblatas;
supplicatumque est nobis ut easdem literas aucthorita- /​7/​te nostra regia
aprobare et confirmare dignaremur. Quarum quidem litterarum ea est, quae
sequitur series: »

Мы, Свы­дры­гай­ло, Вели­кій Князь, чины­мо зна­ме­ни­то нынеш­нымъ и потомъ будучимь веку людемъ, ижъ, пры­шов­шы передъ насъ земя­н­инъ нашъ пове­ту Бра­слав­ско­го, Карпъ Ива­но­вичъ Мику­лин­скій, билъ чоломъ, покла­далъ передъ нами лыстъ отъ кня­зя Васи­лія Сан­гуш­ко­ви­ча, дер­жав­цы нашо­го Бра­слав­ско­го и дво­ранъ нашихъ: Тыхо­на Слу­пы­ци, Васи­ла Омел­ко­ви­ча, и Семе­на Юзы­по­ви­ча, што есмо имъ пер­вей сего вели­лы име­ня его Мыку­лин­скіе объ­и­ха­ты, гра­ни поло­жы­ты и кры­в­ду его, што мену­етъ одъ земянъ
Бра­слав­скихъ и бояръ Хмель­ныц­кихъ, роз­суды­ты; ведже оны тое все учи­ны­лы, грамоту
свою видо­мя (sic) дали ему; и про­силъ насъ, абы есмо ему тое потвер­ды­лы; ино мы тую гра­мо­ту въ кни­гу Дья­ко­ви нашо­му упы­са­ты вели­лы и такъ е напы­са­но: за пове­ли­ни­емъ велы­ко­го кня­зя Свы­дры­гай­ла, васы­лый Сан­гуш­ко­вичъ, дер­жав­ця Бра­слав­скій и мы дво­ране гос­по­дар­скіе: Тыхонъ Слу­пы­ця, Васи­лій Омел­ко­вичъ, и Семенъ Юзы­по­вычъ, былы­смо у земя­ни­на пове­ту Бра­слав­ско­го, пана Кар­па Ива­но­вы­ча Мыкулын­ско­го, в име­ню его Поча­пын­цяхъ и покла­далъ передъ намы
лыстъ гос­по­да­ра его мыло­сти, Велы­ко­го Кня­зя Швы­дры­гай­ла, кото­рымъ пышетъ, абысмо
кры­в­ду его зъ земя­ны Бра­слав­ски­ми и бояры Хмел­ныц­ки­мы раз­су­ды­лы. и гра­ни око­ло мает­но­стей его учи­ны­лы: ино мы посла­лы вижа зам­ку Бра­слав­ско­го, пана Хац­ка до земянъ Бра­слав­скихъ: пана Мак­сы­ма Тым­ко­вы­ча, пана Ярмо­лу, пана Евсея и пана Кмы­ту; так­же до бояръ Хмел­ныц­кихъ: пана Вас­ка, пана Кон­дра­та и пана Евсея. абы до насъ пры­ие­ха­лы и зъ паномъ Кар­помъ поток­мы­лы­ся (sic); ведже оны не хоти­лы, мовя­чи; »не поЂ­демъ тамъ, бо мы о томъ веда­емъ, але сво­еи пет­ки зем­ли пыл­ну­е­мо,« — а ведже мы, по дол­гу лысту гос­по­дар­ско­го, зъ паномъ Кар­помъ чыны­ты гра­ни поеха­ли, и колы есмо про­и­ха­лы черезъ лісъ Поча­пин­ский до долы­ни Кобе­лы­ка, вго­ру рич­ки Зга­ру, где насъ панъ Карпъ при­про­во­дылъ, ука­зу­ю­чи одЂко­ля грунтъ его почи­на­етъ, ажъ тамъ есмо, при той долы­ни Кобе­лы­ку, заста­лы бояръ Хмель­ниц­кихъ, пана Вас­ка и пана Кон­дра­та, зъ люд­ми ихъ, кото­рые намъ пове­да­лы: же одъ той долы­ни по пра­вой сто­ро­ни грунтъ Хмель­ныц­кій, а по левой до Поча­пын­ци; тамъ же есмо под­ле рики Зга­ру конецъ усы­па­ты вели­лы и на гра­би грань выте­са­ты; а одъ тоеи долы­ны Кобе­лы­кой на полу­день грунтъ Хмел­ниц­кій впра­во, а до Поча­пин­це вле­во, пус­ка­ю­чи до голо­вы и вер­хо­вы­ны Ров­ця, где так­же копецъ усы­па­лы и грань на лыпи /8/ учи­ни­ты вели­лы. A пере­шед­ши вер­хо­ви­ну Ров­ця, на дру­гую сто­ро­ну той вер­хо­ви­ны, заста­лис­мо пана Мак­сы­ма Тым­ко­ви­ча, кото­рый пови­дилъ, же одъ той вер­хо­ви­ны на полу­день у пра­во грунтъ мой, а вле­во лисъ Мыховъ — пана Кар­по­ва до Поча­пы­не­ць, и тамъ есмо коп­цовъ два усыпаты
вели­лы, а одъ тыхъ коп­цовь лисъ Мыховъ пуща­ю­чи вле­во, а пана Мак­сы­ма впра­во, на
пулъ мили долы­ною и стеж­кою до долы­ны Буб­но­вы­ци, а одъ долы­ны Буб­но­вы­ци черезъ лисъ стеж­кою до долы­ны Лоточ­ное, где так­же есмо грань на яво­ри выте­са­ли и копецъ учы­ны­ты вели­лы. A отъ доли­ны Лоточ­ной до Кры­ны­ци, гдЂ ся почи­на­етъ рич­ка Оль­шан­ка., там­же коп­цовъ усы­па­ты есмо вели­лы у тоей річ­ки Оль­шан­ки, пры долы­ни Щер­ба­но­вой; а одъ долы­ны Щер­ба­но­вой до Сик­вы долы­ны; а одъ Сик­вы долы­ны, до Мыс­ко­ва гор­ба, и з Мыс­ко­ва гор­ба до пото­ку и долы­ны Бучач­ной — усе у лево грунтъ до Поча­пы­не­ць, при кото­рой долы­ни заста­лы­сь­мы пана Ярмо­лу зъ люд­ми его, кото­рыи потвер­ды­лы, же отъ Бучач­ной впра­во — грунтъ той до Пул­то­ве­ць, а вле­во — до Поча­пы­не­ць, там­же коп­цы знач­ныи усы­па­тисмо вели­лы; а черезъ тую Бучач­ную, вниз Ров­ця, при­про­ва­дылъ насъ панъ Ярмо­ла до долы­ны, где ука­залъ по той сто­ро­ни тыль­ко грунтъ Поча­пын­скій, гдЂ так­же копецъ усы­па­но, а потомъ черезъ ричку
Рове­ць повелъ до уро­чи­ща Песоч­ное, одъ­толь до Цецулы­ны долы­ны, где есмо заста­лы людей Салис­кихъ, кото­рыи пове­ды­лы, же в пра­во грунтъ Салис­кій, а вле­во до Мику­ли­нецъ, а тамъ при той долы­ни копецъ усы­па­но одъ Цыцулы­ны долы­ны до уро­чи­ща Тул­ны­ковъ; одъ Тул­ны­ковъ до могы­лы, про­тыв­ко селу Яку­шин­ско­му, гдЂ заста­лис­мо Пана Евсея зъ люд­мы его, кото­рый намъ пове­далъ: же по тую моги­лу и по рич­ку Выш­ню — мой грунтъ Яку­шин­ски упра­во, а вле­во грунтъ Мыку­лин­ски; тамъ же одъ той могы­лы у гору рич­ки Выш­ни, где при­шлис­мо и при­шед­ши тамъ где впа­да­етъ рич­ка Дидов­ка и тамъ заста­лы­смо пана Даны­ла, кото­рый пове­дылъ: же грунтъ мой по правой
сто­ро­ни, а по левой до Мыкулы­не­ць тамъ же есмо копецъ усы­па­лы, гра­ни на лыпи выте­са­ты вели­лы; одъ­толь уверхъ рич­ки Дидов­ки до гостын­ця Вин­ниц­ка­го, а гостын­цемъ, мымо лозу Мох­на­тую, у лево, пус­ка­ю­чи черезъ поле до рики Зга­ру, нижей уро­чи­ща Брыч­на­го, где впа­да­етъ рич­ка Кулы­ка, где есмо заста­лы пана Кмы­ту, кото­рый при­зналъ: же по левой рич­ки Кулы­гы грунтъ Мыкулын­скій, а по пра­вой мой
до Лыты­на, тамъ же въверхъ Кулы­ги про­сто до (ро)гу леса; а одъ леса ажъ до уро­чи­ща Вир­ной долы­ны, где заста­лы­смо /9/ бояръ Хмель­ныц­кихъ: пана Евсея и иныхъ, кото­рыи при­зна­лы по тую долы­ну Вир­ную грунтъ Мыкулын­скій, а за долы­ною Баг­ры­нов­скій; тамъ же про­тивъ той долы­ны, в рици Зга­ру, в озеры
Анто­но­вы, для вечи­сто­го зна­ку паль забы­ты каза­лы есмо и тую гра­ны­цю скон­чы­лы, и, што­бы ее никто не нару­шилъ, зару­ку на Гос­по­да­ра его мыло­сты чоты­ри­ста гры­венъ Подоль­скихъ (sic) зало­жи­лы. Пысанъ в Ново­се­лы­ци, Декаб­ра семы­на­дцятъ день, Индыктъ семый. Кото­рыи то гра­ны­ци и за рику, так­же коп­ци и грунтъ Карпа
Мыку­лин­ско­го потвер­жда­емъ; а на твер­до­стъ того печать нашу к сему лысту при­ве­си­ты есмо вели­лы. Пысанъ у Выл­ни, мая два­дцать пер­во­го дня, индык­та девя­то­го. Веж­гай­ло Діякъ, рука

«Cui suplicationi nos benigne annuentes proinsertas literas in omnibus earum
punctis, clausulis, articulis approbari et confirmari duximus; prout approbamus
et confirmamus presentibus literis nostris, decernentes, eas vim et robur debitae firmitatis, in quanturn iuris est et usus earum habetur, obtinere debere. In quorum fidem presentes, manu nostra subscriptas, sigillo regni muniri jussimus. Daturn Varsaviae, die XXX mensis Septembris, anno Domini MDCXII, regnorum meorum: Poloniae IX, Sueciae X. Confirmatio comissionis ratione limitum, inter bona Poczapinskie et Mikulinskie. Malthias Cielecki S. R. M. Locus sigilli in appenso cera rubra insigniti. Vladislaus Rex. Post ingrossationem idem generosus offerens originale ad se recepit et de recepto officium presens quietavit. 

Кни­га грод­ская лети­чев­ская, 1714 г. № 5253, стр. 177 на обор».

Тож з цієї гра­мо­ти стає зро­зу­мі­ло, що села побли­зу Літи­на зас­но­вані були
насправ­ді наба­га­то рані­ше того часу, адже на момент напи­сан­ня цьо­го документа
вони вже мали влас­ні назви, назви уро­чищ та най­ме­ну­ван­ня річок і лісів. Також
вар­то від­зна­чи­ти, що цей руко­пис був лише необ­хід­ністю під­твер­джен­ня належності
цих земель Кар­пу Іва­но­ви­чу Мику­линсь­ко­му, які у ньо­го нама­га­ли­ся відняти. 

Ціка­во, що рів­но за сто років про­до­в­жу­ва­чу роду Олех­ні Мику­линсь­ко­му знову
дове­ло­ся під­твер­джу­ва­ти пра­ва влас­но­сті його роди­ни на ці зем­лі. Про це
зазна­че­но у 28 записі тієї ж «Кни­ги грод­ской летичевской». 

«28.

Под­твер­ди­тель­ная гра­мо­та Сигизмунда
Брац­лав­ско­му земя­ни­ну Олех­ну Ива­но­ви­чу Мику­лин­ско­му на имЂнія:
Мику­лин­цы, Бор­ки, Ново­се­ли­цы, Рогъ, Поча­пин­цы и поло­ви­ну Мизя­ко­ва, въ
воз­на­граж­деніе за воен­ныя заслу­ги, ока­зан­ныя про­тивъ татаръ, подъ условіемъ
отбы­вать зем­скую гос­по­дар­скую служ­бу. 1531 г. авгу­ста 5.

Feria Quarta ante
festum nativitatis gloriosissimae virginis proxima, anno Domini millesimo
septingentesimo decimo quarto.

Ad officium et
acta presentia, castrensia, capitanealia, latyczoviensia, personaliter veniens
generosus Thomas Zaliwski, obtulit officio presenti et ad acticandum porrexit
literas privilegii pargameneas, idiomate ruthenico scriptas, super bona:
Miculince, Borcow, Nowosielice, Rohi, Poczapince et medietatem Miziacowa, in
districtu Braclawensi existentia, in personam generosi Olechno Ivanovicz
Miculinski servientia, per serenissimum regem Poloniae Sigismundum benigniter
cum confirmatione antiqoorum privilegiorum datas et collatas, manu ejusdem
sacrae regiae majestatis et notarii subscriptas et sigillo, in caera rubra
expresso, in appenso scrinio rubro existenti, communitas, de tenore verborum
tali. »Жик­ги­монтъ, Божою мило­стю король Пол­ский, вели­кий князь Литов­ский, Рус­кий, Прус­кий, Жомой­ский, Мазо-/57/­вец­кий, Инфлянт­ский и инныхъ. Чинимъ зна­ме­ни­то симъ нашимъ листомъ и
при­ви­ле­емъ, хто на него посмот­ритъ, албо его услы­шитъ, нинеш­нимъ и потомъ
будучимь, кому того потре­ба вЂда­ти будетъ: бію­чи намъ челомъ земянинъ
нашъ пови­ту Брац­лав­ско­го, уро­жо­ный Алексій Ива­но­вичъ Мику­лин­скій покладалъ
передъ нами при­ви­лей на име­нье свое дидич­ное, отчиз­ное, а то есть перший
при­ви­лей одъ прод­ка наше­го Сви­дры­гай­ла, вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го, въ которомъ
князь Свы­дры­гай­ло пышетъ, штожъ вели­кий князь Вытолтъ послалъ былъ Богдана
Мику­лин­ско­го зъ вой­скомъ сво­имъ на тата­ре, кото­ро­го за Бра­слав­лемъ татарове
убы­лы и уторг­нув­ши у повитъ Бра­слав­скій шко­ды не малые учы­ны­лы, и замокъ
Вин­ниц­кій добув­ши зпа­лы­ли, и Ива­на Бог­да­но­вы­ча сына его зъ жоною взя­лы, при
кото­ромъ вси при­ви­лея и твер­до­сты на имЂ­ня его отчиз­ные село — Мыкулын­ци, Борковъ,
Ново­се­лы­цю, Рогъ и Поча­пын­ци, у пови­ти Бра­слав­скомъ лежа­чіе, побра­лы, ино
велы­кий князь Свы­дры­гай­ло, того Бог­да­на Ива­но­ви­ча Мику­лин­ска­го отку­пилъ зъ орды,
пове­лилъ и тые вси села его отчиз­ные ему и потом­комъ его на вич­ность опьять
дать, и сымъ при­ви­ле­емъ сво­имъ под­твер­дылъ, пры­томъ и дру­гый при­ви­лей свя­тои и
хва­леб­нои памя­ты най­я­с­ній­ша­го коро­ля его мыло­сты Кази­ми­ра, пана отца нашего,
покла­далъ, где зъ лас­ки гос­по­дар­ской, король его мылость, Супру­но­ви Ивановичови
Мыкулын­ско­му, за вир­ные его послу­гы, тотъ при­ви­лей вели­ко­го кня­зя Свыдрыгайла,
отце­ви его Ива­ну, на тые села и имЂніи даный, тымъ при­ви­ле­емъ своимъ
потвер­дилъ вич­но­стыю; къ тому еще село Супру­новъ и поло­вы­цю села Мызя­ко­ва так
же ему и потом­комъ его на вич­ность далъ, и быю­чи намъ чоломъ, про­сылъ насъ тотъ
Олех­но Мику­лин­скій, кото­рый быва­ю­чи мно­го­кратъ въ потре­бахъ, и будучи колко
разъ у тяж­комъ везе­нью татар­скомъ, за чолом­бы­тьемъ и про­збою его и за причиною
пановъ радь нашихъ, тые при­ви­лея такъ Свы­дры­гай­ла, Вели­ко­го кня­зя Литовского,
яко тежъ и тотъ при­вы­лей коро­ля его мило­сты Кази­ми­ра, пана отца нашого,
прод­комъ его на тые име­нья: село Мыкулын­цы, Бор­ковъ, Ново­се­ли­цю, РогЂ, Поча­пин­ци и
поло­ви­цю Мизя­ко­ва даный, симъ при­ви­ле­емъ нашимъ тое все потвер­жа­емъ и так­же з
лас­ки нашои коро­лев­скои даемъ, маетъ тотъ Олех­но именій сво­ихъ дидич­ныхъ и
отчиз­ныхъ самъ и по немъ диты, потом­ки и исчад­ки его, вич­но и непо­руш­но держаты
и ужи­ва­ты, а намъ гос­по­да­ру, зъ тыхъ име­ний сво­ихъ, служ­бу зем­скую, военную,
слу­жи­ты маетъ такъ какъ инные шлях­та вели­ко­го княз­ства Литов­ска­го; /58/ на твер­дость его и печать нашу каза­лы есмо
пры­ви­си­ты къ сему наше­му лысту. Пры­томъ булы панъ Мыко­лай Вежи­гай­ло, бискупъ
Жамой­ский, а вое­во­да Под­ляс­кий; мар­ша­локъ нашъ панъ Бог­данъ Ива­но­вичъ Сапига.
Пысанъ у Непо­ло­ни­цяхъ, подъ лито Божо­го наро­женія тыся­ча пьять­сотъ трыдцять
пер­вый, мися­ця авгу­ста пятый день, индыктъ чет­вер­тый. Мыхай­ло пысарь наместныкъ
Медвиц­кий. Locus sigilli in appenso cera rubra insignili. Sigismundus
Rex, manu propria«. Et altera vero parte connotationis tenor talis. Sabbatho
post festum sancti Martini Pontificis, anno millesimo sexcentesimo trigesimo
primo, Jacobus Czerwielski obtulit ad acticandum (hoc loco deterioratum) susceptumet
inductum. Post ingrossationetn vero idem generosus offerens originale ad se
recepit et de recepto officium presens quietavit.

Кни­га Лети­чев­ска­го уЂзднаго
суда, 1714 года, № 5253,
стр. 176 на об.

»

1. Rulikowski E. Przed kilkuset laty (Bracławszczyzna) // Kwiaty i owoce / Wyd. I. Trusiewicz.— Kijów, 1870.— S. 294.[↩]
2. Е. Рулі­ковсь­кий наво­дить поси­лан­ня на дже­ре­ло, яким він ско­ри­став­ся: Summariusz dokumentów, sciąhjących się do dóbr ukraińskich i innych skąd kolwiek wyniknąć mających, a sukcessją spadłych po J. O. xx. Czetwertyńskich J. W. Hrabi Krasickiego, chor. Nadw., W. X. L., staraniem i kosztem spisany 1761 r.; див.: Rulikowski E. Przed kilkuset laty (Bracławszczyzna).— S. 294, 296.[↩]
3. Rulikowski E. Przed kilkuset laty (Bracławszczyzna).— S. 297.[↩]
4. Мол­ча­нов­ский Н. Очерк изве­стий о Подоль­ской зем­ле до 1434 года: (пре­иму­ще­ствен­но по лето­пи­сям) / [Соч.] Н. Мол­ча­нов­ско­го.— К., 1885.— С. 321.[↩]
5. Вла­ди­мир­ский-Буда­нов М. Ф. Насе­ле­ние Юго-Запад­ной Рос­сии от поло­ви­ны ХІІІ до поло­ви­ны ХV в. // Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый вре­мен­ной комис­си­ей для раз­бо­ра древ­них актов, учре­жден­ной при Киев­ском, Подоль­ском и Волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре (далі — Архив ЮЗР).— Ч. VІІ.— Т. 1: Акты о засе­ле­нии Юго-Запад­ной Рос­сии (1386—1700) / Сост. актов В. Б. Анто­но­ви­ча.— К., 1886.— С. 46. [↩]
6. Źródła dziejowe.— Warszawa, 1897.— Т. XXІІ: Polska XVI wieku pod względåm geograficzno-statystycznym. T. XI: Ziemie Ruskie. Ukraina (Kijów—Bracław), dz. 3 / Opisanie przez Aleksandra Jabłonowskiego.— S. 709—710.[↩]
7. Źródła dziejowe.— Т. XXІІ.— S. 709—710.[↩]
8. Dr. M. Miculińce // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich.— Warszawa, 1885.— T. VI.— S. 412; [Елек­трон­ний ресурс].— Режим досту­пу: https://uk.wikipedia.org/wiki/Микулинці_(село[↩]
9. Anusik Z. Struktura społeczna szlachty bracławskiej w świetle taryfu podymnego z r. 1629 // Pszegląd Historyczny.— Warszawa, 1985.— T. 76.— N 2.— S. 244—245.[↩]
10. Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст. (Волинь і Цен­траль­на Украї­на). Видан­ня дру­ге, пере­гля­ну­те і виправ­лене.— К., 2008.— С. 211.[↩]
11. Anusik Z. Struktura społeczna szlachty bracławskiej...— S. 246; Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та...— С. 211. [↩]
12. У тари­фі подим­но­го Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1629 р. був зга­да­ний рот­містром неві­до­мий на ім’я один із Мику­линсь­ких. Див.: Anusik Z. Struktura społeczna szlachty
    bracławskiej...— S. 246; Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та...— С. 264.[↩]
13. Anusik Z. Struktura spo eczna szlachty brac awskiej...— S. 246.[↩]
14. Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та...— С. 163.[↩]
15. Там само.— С. 211.— Табл. 16.[↩]
16. Кри­кун М. Вступ: Брац­лавсь­ке воє­вод­ство впро­до­вж своїх пер­ших соро­ка років // Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566—1605 рр. / Упо­ряд. М. Кри­кун, О. Піддубняк.
    Вступ М. Кри­кун.— Львів, 2008.— С. 19, 22, 26, 30, 32, 34, 39, 74, 83, 119, 124.[↩]
17. Літвін Г. Пансь­кі роди Брац­лав­щи­ни. Сус­піль­ний та родо­вий ста­тус // Літвін Г. З наро­ду русь­ко­го. Шлях­та Київ­щи­ни, Волині та Брац­лав­щи­ни (1569—1648) / Пер. з польс. Л. Лисен­ко.— К., 2016.— С. 340—342.[↩]
18. Літвін Г. Пансь­кі роди Брац­лав­щи­ни. Сус­піль­ний та родо­вий ста­тус.— С. 361— 362.— Прим. 58.[↩]
19. Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566—1605 рр.— С. 284—285.[↩]
20. Там само.[↩]
21. Там само.— С. 1114 (імен­ний покаж­чик, доку­мен­ти зі с. 135).[↩]
22. Там само.— С. 19, 124, 157—158, 175, 194, 284—285.[↩]
23. Там само.— С. 83, 208, 284—285.[↩]
24. Там само.— С. 74, 119, 196—197, 284—285, 600.[↩]
25. Paprocki B. Gniazdo Cnoty, zkąd Herby Rycerstwa sławnego Krolestwa Polskiego,
    Wielkiego Księstwa Litewskiego, Ruskiego, Pruskiego, Mazowieckiego, Żmudzkiego, y inszych Państw do tego Krolestwa należących Książąt, y Panow, początek swoy maią.— W Krakowie, 1578; його ж. Herby rycerstwa polskiego, zebrane i wydane г. р. 1584 / Wyd. K. J. Turowski.— Kraków, 1858.[↩]
26. Okolski S. Orbis Polonvs, splendoribus caeli: Triumphis mundi: pulchritudine animantium: decore aquatilium: naturae excellentia reptilium, condecoratvs. In qvo antiqva Sarmatarvm gentilitia, pervetvstae nobilitatis polonae insignia, vetera & noua indigenatus meritorum praemia & arma, specificantur & relucent. Nunc primum, vt Latinitati consecratus, ita claritate & veritate perspicuus.— Krakov, 1643.— Т. 2.— С. 225—226.[↩]
27. Яко­вен­ко Н. Вне­сок гераль­ди­ки у тво­рен­ня „тери­торії з історією“: гераль­дич­ні леген­ди волинсь­кої, київсь­кої і брац­лавсь­кої шлях­ти кін­ця XVI — сере­ди­ни XVII століт­тя //[↩]
28. Arсhiwum ksążąt Lubartowiczów-Sanguszków w Sławucie / Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziałe P. Skobelskiego i B. Gorczaka.— Lwуw, 1890.— T. ІІІ.— S. 247.— N ССLIV.[↩]
29. Литовсь­ка мет­ри­ка. Кни­га 561. Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року (далі — Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року) / Під­гот. В. Кра­вчен­ко.— К., 2005.— С. 214.[↩]
30. Там само.[↩]
31. Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року.— С. 213.[↩]
32. Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та...— С. 162, 178, 208, 265; Літвін Г. Пансь­кі роди Київ­щи­ни. Май­но­вий ста­тус // Літвін Г. З наро­ду русь­ко­го...— С. 338—339.
    [↩]
33. Опи­са­ние доку­мен­тов МАМЮ, с. 259. РГА­ДА, ф. 389, оп. 1, спр. 24, л. 92зв. — 94.[↩]
34. Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566—1605 рр.— С. 287.— № 101. Заява від 3. 02. 1581 р. Семе­на Бог­да­но­ви­ча Слу­пи­ці від себе, від своєї матері Єрмо­ли­ної Мелешкової
    Зофії Мику­линсь­кої про зни­щен­ня маєт­ко­вих доку­мен­тів у поже­жі Він­ни­ць­ко­го замку
    5 жовтня 1580 р.[↩]