Калениковичі

Дже­ре­ло: Соб­чук В.Д. ГЕНЕ­А­ЛО­ГІЯ І МАЄТ­КИ РОДУ КАЛЕ­НИ­КО­ВИ­ЧІВ // Соб­чук В. Д. Від корін­ня до кро­ни : Дослід­жен­ня з історії князівсь­ких і шляхет­ських родів Волині XV — пер­шої поло­ви­ни XVII ст. — Кре­ме­не­ць. Кре­ме­не­ць­ко-Почаївсь­кий дер­жав­ний істо­ри­ко-архі­тек­тур­ний за­ повід­ник, 2014. — 508 с.

КАЛЕ­НИ­КО­ВИ­ЧІ — шля­хетсь­кий рід армянсь­ко­го поход­жен­ня, зем­ле­влас­ни­ки Гали­ць­кої зем­лі та Кре­ме­не­ць­ко­го повіту Волинсь­кої зем­лі у XV ст.-поч. XVI ст. Один із трьох піз­ньо­се­ред­но­віч­них шля­хетсь­ких родів Украї­ни, що фі­гурують в істо­рич­них дже­ре­лах під назва­ми, похід­ни­ми від імені Кале­ник, запо­чат­ку­вав вір­ме­нин Кале­ник, який у пер­шій тре­тині XV ст. володів під Льво­вом селом Стронятин.

Серед українсь­кої шлях­ти відо­мі роди­ни бояри­на Київсь­кої зем­лі пер­шої поло­ви­ни XV ст. Кале­ни­ка Миш­ко­ви­ча з ото­чен­ня Свид­риґай­ла, вір­ме­ни­на Кале­ни­ка, який жив напри­кін­ці XIV – у пер­шій тре­тині ХV ст. у Львівсь­кій зем­лі, та Кале­ни­ків із Під­гає­ць, біль­ше відо­мих як Лагодівсь­кі, русь­кий рід зі Львівсь­кої землі.

У резуль­таті репре­сив­них заходів Яґай­ла щодо зем­ле­влас­ни­ків, приче­тних до опо­ру його зусил­лям по роз­ши­рен­ню піс­ля смер­ті Віто­вта конт­ролю над Рус­сю, діти Кале­ни­ка втра­ти­ли маєт­ки, які мали під Льво­вом та під Олесь­ком. Один із його синів пере­мі­сти­вся у Вели­ке князів­ство Ли­товське й набув тут володін­ня на півд­ні Волині та в рай­оні Несві­жа. При­сут­ність її в цьо­му регіоні запо­чат­ку­вав син зга­да­но­го вище вір­ме­ни­на Гринь­ко Кале­ни­ко­вич, який пере­брав­ся сюди в 30‑х рр. XV ст., а далі тут сиді­ли його сини Іваш­ко й Даш­ко, кре­ме­не­ць­кі повіт­ни­ки дру­гої поло­ви­ни XV ст.1

На Волині через руки Кале­ни­ко­ви­чів прой­шло не мен­ше 12-ти сіл і се­лищ, ком­пакт­но розта­шо­ва­них у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті в басей­ні Горині. Маєт­ки Кале­ни­ко­ви­чів на Волині, їхні мат­ри­моніаль­ні зв’язки, конта­кти з тутеш­ні­ми зем­ле­влас­ни­ка­ми, засвід­чені участю в уго­дах, дають під­стави дума­ти, що вони органіч­но впи­са­ли­ся в міс­це­ве сере­до­ви­ще. За століт­тя існу­ван­ня роду на Волині змі­ни­ло­ся три поколін­ня, які ре­презентують близь­ко пів­то­ра десят­ка осіб. Перед­час­на смерть осіб чолові­чої статі спри­чи­ни­ла обрив чоло­ві­чої лінії цієї спіль­но­ти й пере­хід нагро­маджених нею володінь через шлюб­ні зв’язки до інших кланів.

Спад­щи­на Іваш­ка в скла­ді маєт­ків Вой­ни­гів, Оль­ша­ни­ця, Жиж­ни­ків­ці, Кор­ни­ця й Шельвів8 спо­чат­ку потра­пи­ла до луць­ких повіт­ни­ків Про­мчей­ко­ви­чів (які запо­чат­ку­ва­ли навіть у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті окре­мий рід Про­мчей­ків-Кор­ни­ць­ких) та В’ячковичів-Пруських, а піз­ні­ше біль­шість її опи­ни­лася в Сенют (Вой­ни­гів, Оль­ша­ни­ця й Жиж­ни­ків­ці). Володін­ня Даш­ка – маєт­ки Ляхів­ці, Жеме­лин­ці, Гулів­ці, Семенів, Кошелів­ці й Мехе­рин­ці.2

7
8 Тепер села Ста­ви­ща­ни, Віль­ша­ни­ця, Жиж­ни­ків­ці й Кор­ни­ця Біло­гірсь­ко­го та село Шель­вів Ізя­с­лавсь­ко­го рай­онів Хмель­ни­ць­кої обл.
9 

І

Кале­ник N, 
вір­ме­нин із-під Льво­ва, відо­мий із посмерт­ної згад­ки в за­писі про спра­ву 1443 р. у Львівсь­ко­му ґродсь­ко­му суді за розта­шо­ване під Льво­вом село Стро­ня­тин, яку шлях­тич Андрій Мале­ховсь­кий мав із вірме­нином Пет­ром. Звід­си дові­дує­мо­ся, що спо­чат­ку це посе­лен­ня, яке пози­вач трак­ту­вав як нада­ну йому в кори­сту­ван­ня королів­щи­ну, а від­по­ві­дач — як спад­щи­ну своєї матері, три­мав вір­ме­нин Кале­ник, рід­ний брат матері від­повідача, потім його сини Гринь­ко й Мась­ко, але піз­ні­ше ці два були ви­гнані з маєт­ку й зали­ши­ли межі королівства7. Сини Кале­ни­ка мали втра­ти­ти отчи­ну ще за жит­тя Яґай­ла ( | 1.06.1434), бо під час перевір­ки 1454 р. прав на маєт­ки вдо­ва Мале­ховсь­ко­го пред’явила лист про заста­ву села Строня­тин роди­чу чоло­віка Мико­лаю Мале­ховсь­ко­му, вида­ний саме цим монар­хом8; отже, смерть Кале­ни­ка й зумо­в­ле­ний нею пере­хід маєт­ку до наступ­ного поколін­ня мож­на дату­ва­ти най­піз­ні­ше кін­цем пер­шої тре­ти­ни XV ст. З дітей цьо­го вір­ме­ни­на відо­мі вка­за­ні вище сини Гринь­ко й Масько.
7A G Z.-T. 14.-№ 894.
8 Ibid.-X* 3223.

.........., сест­ра Каленика

Най­більш яскра­вим при­кла­дом з цьо­го погля­ду є спра­ва сто­сов­но села Стро­ня­тин, яку роз­по­чав Анджей Мале­ховсь­кий [159] про­ти Пет­ра Гам­ла­ди­но­ви­ча. Вар­то зазна­чи­ти, що під час пер­шо­го роз­гля­ду 12 листо­па­да 1443 р. королівсь­кий ста­ро­ста звер­тав­ся до П. Гам­ла­ди­но­ви­ча як до providus (міща­ни­на) та Armenus [9, t. XIV, № 894]. Вод­но­час П. Гам­ла­ди­но­вич про­го­ло­сив Стро­ня­тин своєю влас­ністю ex succesione materna, що вка­зує на його ста­тус зем­ле­влас­ни­ка та шлях­ти­ча. Факт неод­но­знач­ної та супереч­ли­вої його соціаль­ної іден­тич­но­сті був перед­бач­ли­во вико­ри­ста­ний А. Мале­ховсь­ким, який не про­пу­стив мож­ли­во­сті зви­ну­ва­ти­ти сво­го супер­ни­ка у неш­ля­хет­стві: rursum Malechowski sibi Petro Armeno crimen obiecit ignobilitatis, quod non esset de nobili genereprocreatus. Згід­но з тим же запи­сом, М. Голо­горсь­кий, кот­рий діяв на боці П. Гам­ла­ди­но­ви­ча як його procurator і tutor, оскар­жив це твер­джен­ня і зобо­в’я­зав­ся пред­ста­ви­ти Гам­ла­ди­но­ви­ча для про­ход­жен­ня про­це­ду­ри “очи­щен­ня” шля­хет­ства. Як свід­чить запис від 20 берез­ня 1444 р., П. Гам­ла­ди­но­вич успіш­но здійс­нив “очи­щен­ня” і М. Голо­горсь­кий пред­ста­вив судо­ві листа, що засвід­чив цей факт [9, t. XIV, № 1034].
Мож­ли­во, на той час Стро­ня­тин вже пере­бу­вав у руках А. Мале­ховсь­ко­го, оскіль­ки у позо­ві з при­во­ду вторг­нен­ня у володін­ня, пору­ше­но­му ним про­ти іншо­го шлях­ти­ча, Яна Кули­ковсь­ко­го, і зареєст­ро­ва­но­му 8 трав­ня 1444 р., Стро­ня­тин зга­ду­вав­ся як tenuta А. Мале­ховсь­ко­го [9, t. XIV, № 1077]. Наїзд Я. Кули­ковсь­ко­го на Стро­ня­тин також демон­струє, як ситу­а­ція, коли пра­ва на спір­ний маєток періо­дич­но пере­хо­ди­ли від однієї сто­ро­ни до іншої або зали­ша­ли­ся невизна­че­ни­ми, вико­ри­сто­ву­ва­ла­ся інши­ми пред­став­ни­ка­ми шлях­ти як вда­ла наго­да для захоплен­ня чужої влас­но­сті. У своє­му висту­пі, зафік­со­ва­но­му у тому ж про­то­колі, Я. Кули­ковсь­кий від­кри­то вико­ри­сто­вує супереч­ку А. Мале­ховсь­ко­го з П. Гам­ла­ди­но­ви­чем, щоб уза­ко­ни­ти влас­ні насиль­ни­ць­кі дії. Ще більш пока­зо­вою у цьо­му плані може бути супереч­ка за Вели­кий Любінь, яку про­ва­див Хри­сто­фор Італікус. Про­тя­гом усьо­го часу, що три­вав дис­пут, львівсь­кий мит­ник постій­но вно­сив до львівсь­ко­го гродсь­ко­го суду скар­ги на міс­це­вих шлях­ти­чів, зви­ну­ва­чу­ю­чи їх у заїз­дах на Вели­кий Любінь [9, t. XIV, № 2351, 2595, 2656, 2660].
Про­тя­гом наступ­них двох років дже­ре­ла не зга­ду­ють про спра­ву Стро­ня­ти­на, і лише 8 черв­ня 1446 р. зна­хо­ди­мо наступ­ний запис у судо­во­му реєстрі [9, t. XIV, № 1711]. Він містить спи­сок осіб, які пого­ди­ли­ся свід­чи­ти на користь П. Гам­ла­ди­но­ви­ча, а також текст їхньої при­ся­ги. Текст цієї rota iuramenti заслу­го­вує на особ­ли­ву ува­гу, оскіль­ки не лише супере­чить інфор­ма­ції, поданій у пер­шо­му записі сто­сов­но спра­ви, але й містить важ­ливі деталі з історії супреч­ки, що доз­во­ля­ють зро­зу­міти спо­сіб, у який П. Гам­ла­ди­но­вич буду­вав свою аргу­мен­та­цію. Разом ці дже­ре­ла скла­да­ють неве­ли­кий епізод з історії зем­ле­во­лодін­ня Стро­ня­ти­ном або, кори­сту­ю­чись тер­мі­но­ло­гією Патріка Ґірі, своєрід­ну “земель­ну гене­а­ло­гію” цьо­го маєт­ку, яка грун­ту­ва­ла­ся на міс­це­во­му досвіді, пере­да­но­му через усні заяви свід­кі [89, p. 78].
Згід­но з тек­стом при­ся­ги, свід­ки повин­ні були під­твер­ди­ти, що Стро­ня­тин нале­жав бать­ко­ві П. Гам­ла­ди­но­ви­ча і піс­ля його смер­ті перей­шов у володін­ня (fideiusserat) його матері. Rota про­до­в­жуєть­ся пунк­том, що маєток ніко­ли не пере­хо­див у влас­ність Коро­ни та ніко­ли не кон­фіс­ко­ву­вав­ся, нато­мість нале­жав до зга­да­но­го П. Гам­ла­ди­но­ви­ча як його matrimonium (maczerzyzna).

Більш деталь­на і вод­но­час тро­хи від­мін­на кар­ти­на спад­ко­вих прав Гам­ла­ди­но­ви­ча на Стро­ня­тин вима­льо­вуєть­ся на осно­ві запи­су від 12 листо­па­да 1443 р. [9, t. XIV, № 894] З поси­лан­ням на свід­чен­ня М. Голо­горсь­ко­го, тут ска­за­но, що первіс­но Стро­ня­ти­ном володів якийсь Кале­ник Armenus, брат матері П. Гам­ла­ди­но­ви­ча. Запис­ка подає також обста­ви­ни за яких Стро­ня­тин перей­шов до Гам­ла­ди­но­ви­ча. На запи­тан­ня про нащад­ків зга­да­но­го Кале­ни­ка та їхні пра­ва на Стро­ня­тин М. Голо­горсь­кий від­по­вів, що село нале­жа­ло синам Кале­ни­ка, Гринь­ко­ві і Мась­ко­ві, які були вигнані з маєт­ку і зали­ши­ли Королів­ство. Далі у записі гово­рить­ся, що зго­дом Стро­ня­тин перей­шов у королівсь­ке роз­по­ряд­жен­ня. Це свід­чен­ня є над­зви­чай­но ціка­вим з кіль­кох при­чин. По-пер­ше, його інфор­ма­ція спів­па­дає з тим, що писав Я. Длу­гош про profugi з поміж русь­кої шлях­ти. По-дру­ге, тек­сти при­ся­ги і пер­шо­го запи­су про дис­пут супере­чать один одно­му в тій частині, що сто­суєть­ся кон­фіска­ції Стро­ня­ти­на та прав бать­ка П. Гам­ла­ди­но­ви­ча на це село. Хоча немож­ли­во з впев­неністю вста­но­ви­ти, чому П. Гам­ла­ди­но­вич і його свід­ки нама­га­ли­ся оми­ну­ти ці фак­ти в тексті при­ся­ги, вини­кає при­пу­щен­ня, що остан­ня є зраз­ком сві­до­мої мані­пу­ля­ції колек­тив­ною пам’ят­тю шля­хетсь­кої спіль­но­ти, нав­мисне скон­струй­о­ва­ною з метою під­твер­ди­ти дав­ність прав П. Гам­ла­ди­но­ви­ча на Стро­ня­тин. Наре­шті, факт кон­фіска­ції Стро­ня­ти­на з рук Кале­ни­ків доз­во­ляє при­пу­сти­ти, що супереч­ка нав­ко­ло маєт­ку має наба­га­то дов­шу історію, ніж це вид­но з судо­вих про­то­колів. Це при­пу­щен­ня під­твер­джуєть­ся інфор­ма­цією, яка цьо­го разу похо­дить з боку роди­ни Мале­ховсь­ких. У 1454 р., коли супереч­ку було вирі­ше­но і Мале­ховсь­кі мир­но володі­ли Стро­ня­ти­ном, за нака­зом русь­ко­го ста­ро­сти Анджея Одро­вон­жа було про­ве­де­но перевір­ку май­но­вих гра­мот [9, t. XIV, № 3223]. Яхна, на той час вже вдо­ва А. Мале­ховсь­ко­го, пред­ста­ви­ла два доку­мен­ти, пер­ший з яких, сто­сов­но заста­ви, нада­ної Мико­лаю Мале­ховсь­ко­му, похо­див з часу прав­лін­ня Вла­ди­сла­ва ІІ Ягайл­ла. На жаль, точне дату­ван­ня цьо­го доку­мен­та неві­до­ме. Так чи інак­ше, дже­ре­ла свід­чать, що оби­дві роди­ни пре­тен­ду­ва­ли на Стро­ня­тин при­найм­ні про­тя­гом двох поколінь, що гово­рить, мож­ли­во, про дов­го­т­ри­ва­лий харак­тер конфлікту.
У період піс­ля 8 черв­ня 1446 р. поси­лан­ня П. Гам­ла­ди­но­ви­ча на дока­зи свід­ків були без­успіш­ни­ми, часто з про­це­дур­них при­чин. Для при­кла­ду: з про­то­ко­лу судо­во­го засі­дан­ня від 12 листо­па­да 1446 р. вип­ли­ває, що дока­зи свід­ків П. Гам­ла­ди­но­ви­ча не були прий­няті про­сто через те, що, як вка­за­но у доку­мен­ті, iudex non fuit qui deberet iudicare [9, t. XIV, № 1823]. Надалі про­тя­гом року оста­точне судо­ве засі­дан­ня і пред­став­лен­ня свід­ків від­кла­да­ли­ся від однієї сесії до наступної.
Новий етап роз­гля­ду спра­ви роз­по­чав­ся не рані­ше 7 груд­ня 1447 р., коли пред­став­ник роди­ни Кале­ни­ків, якийсь Іваш­ко Кале­ни­ко­вич, роз­по­чав спра­ву про­ти П. Гам­ла­ди­но­ви­ча [9, t. XIV, № 1967]. На суді 13 люто­го 1448 р. Іваш­ко про­го­ло­сив себе propinquor колиш­ніх влас­ни­ків Стро­ня­ти­на і зви­ну­ва­тив П. Гам­ла­ди­но­ви­ча в тому, що той утри­мує вот­чи­ну Калениковичів.

Пре­тен­зії трьох, а деко­ли й біль­ше осіб, на той самий маєток були звич­ним яви­щем у Гали­ць­кій Русі того часу [100, s. 610]. Це був наслі­док хао­тич­ної роз­дав­ни­чої політи­ки Вла­ди­сла­ва ІІІ, який різ­ним людям нада­вав у заста­ву ті самі королівсь­кі маєт­ки. Для при­кла­ду у 1441 р. той самий Стро­ня­тин було нада­но у заста­ву також пев­но­му Олек­сан­дру Вєп­ши­ку, з над­зви­чай­но про­мо­ви­стим запи­сом у при­вілеї: quas sibi redimere indulsimus de minibus Malochowsky [sic!] ducentas marcas monete [27, cz. VIII, № 2306]. На жаль, дже­ре­ла нічо­го не пові­дом­ля­ють про наступ­ні кро­ки Вєп­ши­ка. Поши­реність яви­ща вза­є­мо­ви­ключ­них надань, прак­ти­ко­ва­них кан­це­лярією Вла­ди­сла­ва ІІІ, під­твер­джу­ють також інші подіб­ні випад­ки. У 1443 р. Пет­ро і Мико­лай з Бар­то­шо­ва про­ва­ди­ли про­цес перед львівсь­ким гродсь­ким судом одно­час­но про­ти двох шлях­ти­чів, Яна Луч­ки і Мико­лая Бєш­ковсь­ко­го, кожен з яких отри­мав Бар­то­шів від коро­ля у заста­ву [9, t. XIV, № 637, 930]. Подіб­но, зем­ле­влас­ни­ць­кі пра­ва роди­ни Клюсів з Виж­нян на села Зуб­ра, Плехів і Вод­ни­ки, які вони три­ма­ли у заставі, оспо­рю­ва­ли­ся трьо­ма інши­ми осо­ба­ми, які заяв­ля­ли, що зга­дані маєт­но­сті були надані саме їм у заста­ву [9, t. XIV, № 677, 3579]. Най­більш про­мо­ви­стий при­клад у цьо­му від­но­шен­ні репре­зен­тує випа­док села Золочів. Щонай­мен­ше чоти­ри осо­би отри­ма­ли королівсь­кі при­вілеї на цю маєт­ність про­тя­гом лише одно­го року, у 1442 р. [27, cz. VIII, № 2417; 9, t. XIV, № 490, 530].
Піс­ля того, як Іваш­ко Кале­ни­ко­вич роз­по­чав спра­ву про­ти П. Гам­ла­ди­но­ви­ча, у судо­вих кни­гах біль­ше не зустрі­чає­мо записів про супереч­ку між остан­нім та А. Мале­ховсь­ким. Єдине свід­чен­ня, яке кидає світ­ло на вислід цієї спра­ви, збе­рег­ло­ся у запи­сах щодо судо­вої супереч­ки між І. Кале­ни­ко­ви­чем і П. Гам­ла­ди­но­ви­чем. Це свід­чен­ня має урив­ча­стий, але досить інтри­гу­ю­чий харак­тер. На слу­хан­нях 8 квіт­ня 1448 р. П. Гам­ла­ди­но­вич був зму­ше­ний від­по­ві­да­ти на зви­ну­ва­чен­ня Іваш­ка і, між іншим, ствер­див, що ista bona ego videlicet villam Stronyatyn a domino Andrea Malechowsky habeo et econtra sibi eadem bona resigno, restituo et demonstro [9, t. XIV, № 2035]. Ми не знає­мо ані часу, коли Мале­ховсь­кий і Гам­ла­ди­но­вич досяг­ли зго­ди, ані того, чи не втру­чан­ня Кале­ни­ко­ви­ча зму­си­ло сто­ро­ни шука­ти поро­зу­мін­ня. Важ­ли­вим є той факт, що рішен­ня у цій справі не було зафік­со­ва­но у судо­вих кни­гах. Це наво­дить на дум­ку, що кон­флікт було оста­точ­но вирі­ше­но поза судом, шля­хом полю­бов­них угод, дуже поши­ре­них у серед­ньо­віч­ній юри­дич­ній прак­ти­ці [67; 72; 138, p. 27].

ІІ

Мась­ко Кале­ни­ко­вич,

на почат­ку 1430‑х років зга­да­ний як дер­жа­ве­ць чи влас­ник одно­го із сіл Олесь­кої воло­сті, отри­ма­но­го, мабуть, від Вітовта1.
Коли піс­ля смер­ті остан­ньо­го спа­лах­ну­ла вій­на між Коро­ною і Вели­ким князів­ством, уліт­ку 1431 р. загін поля­ків спро­бу­вав захо­пи­ти Одесь­ко, але тутеш­ні зем’яни від­сто­я­ли город2. За перемир’ям, укла­де­ним на початку
верес­ня 1431 р., Олесь­ко зали­ши­вся в литовсь­ко-русь­кій дер­жаві, але Сиґіз­мунд Кей­с­ту­то­вич, про­го­ло­ше­ний наступ­но­го року части­ною знаті ве­ликим кня­зем, восе­ни 1432 р. визнав дея­кі при­кор­дон­ні волинсь­кі зам­ки, і
серед них Одесь­ко, за Польсь­ким королівством3 Вислані Ягай­лом війсь­ка взя­ли город в обло­гу й заста­ви­ли захис­ни­ків здатися4. 18 жовтня 1432 р. мі­сцеві зем’яни отри­ма­ли від коро­ля гра­мо­ту з обі­цян­кою під­твер­ди­ти їм ви­слуги в Одесь­кій воло­сті, надані литовсь­ки­ми кня­зя­ми, а також повер­ну­ти кон­фіс­ко­вані під час вій­ни маєт­ки в тій частині Русі, що пере­бу­ва­ла під
вла­дою Коро­ни. У переліку осіб, яких це сто­су­ва­ло­ся, фігу­рує і Мась­ко Ка­леникович5 На цьо­му звіст­ки про молод­шо­го із синів Кале­ни­ка обри­ваються. Судя­чи з викла­де­но­го вище, гаран­тія­ми коро­ля він не скористався.

Далі шлях Мась­ка Кале­ни­ко­ви­ча міг про­ляг­ти у Вели­ке князів­ство Ли­товське, де йшла дина­стич­на вій­на між Свид­ри­гай­лом Оль­гер­до­ви­чем і Сиґіз­мун­дом Кей­с­ту­то­ви­чем (1432— 1438) і де були потріб­ні люди, які
володі­ли зброєю. У таборі пер­шо­го з Ґеди­мі­но­ви­чів мож­на було натра­пити на кон­фесій­но та етніч­но різ­но­шер­стих вихід­ців із Коро­ни, части­на яких набу­ла потім на новій бать­ків­щині маєт­ки й засну­ва­ла нові роди. Сином Мась­ка Кале­ни­ко­ви­ча міг бути шлях­тич Сень­ко Кале­ни­ко­вич з ото­чен­ня Свид­риґай­ла дру­гої поло­ви­ни 40‑х — почат­ку 50‑х років XV ст., бать­ком яко­го на осно­ві патроні­ма вва­жа­ють Кале­ни­ка Мишковича.

1 У пер­шій тре­тині XV ст. окру­га Олесь­ка під­по­ряд­ко­ву­ва­ла­ся Вітовту.
2 Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси... — Т. 4. — С. 197.
3 AktaUPL.-S. 80.
4 Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси. — Т. 4. — С. 210.
5 Prochaska A. Przebaczenie królewskie zemianom oleskim... — S. 45.

Гринь­ко Каленикович

Гринь­ко Кале­ни­ко­вич, про яко­го піс­ля наве­де­ної вище ретроспекти­вної згад­ки у зв’язку з утра­тою села Стро­ня­тин три­ва­лий час відо­мі нам дже­ре­ла мов­чать, у 40‑х роках XV ст. зно­ву зри­нає, на цей раз — у Вели
кому князів­стві Литовсь­ко­му. За однією з лаконіч­них нота­ток у ПІ книзі записів Литовсь­кої мет­ри­ки, цей із братів, який фігу­рує тут як «Гринь­ко Кале­ни­ков Кре­ме­ниц­кии», із допо­мо­гою воє­во­ди Іваш­ка Ґашто­вта отри­мав від вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра біло­русь­ке село Говизна5, розта­шо­ване на
кіль­ка­надцять кіло­мет­рів пів­ніч­ні­ше Несві­жа. Дата при­вілею в нотат­ці про ньо­го, на жаль, не зазна­че­на. Із непря­мих хро­но­ло­гіч­них ознак цьо­го на­дання має­мо тіль­ки момент всту­пу монар­ха-екс­по­нен­та на пре­стол (29 чер­вня 1440 р.) і час смер­ті Ґашто­вта (пер­ша поло­ви­на 1458 р.), але викла­дене ниж­че доз­во­ляє опу­сти­ти верх­ню з часо­вих меж появи при­вілею до 1447 р. 

Іден­ти­фіка­ція Кале­ни­ко­во­го сина від­но­сним при­к­мет­ни­ком «Кремениц­кии» свід­чить, що на момент надан­ня села Говиз­на він мав уко­ре­ни­ти­ся вже на півд­ні Волині, у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті, по яко­му й сприй­мав­ся на пів­но­чі Вели­ко­го князів­ства, там, де прий­ма­ло­ся рішен­ня про надан­ня йому ново­го маєт­ку. Напри­кін­ці 1447 р. Гринь­ка не було вже, мабуть, серед жи­вих, оскіль­ки за Стро­ня­тин судить­ся у Льво­ві один із його синів1.

Судя­чи з володінь спад­коєм­ців Гринь­ка Кале­ни­ко­ви­ча на Волині, його маєт­ки зна­хо­ди­ли­ся тут у серед­ній частині Кре­ме­не­ць­ко­го повіту. Досто­вірно відо­ми­ми мож­на вва­жа­ти села Кор­ни­ця й Шель­вів, за які має­мо да­ні, що 1450 р. монарх при­су­див їх одно­му із синів «по тому, как отец его держал»2. Пер­ше з них у межах від верес­ня 1442 до серп­ня 1443 р. вели­кий князь нада­вав ще яко­мусь Онанію3, від­так до Гринь­ка воно потра­пи­ло піс­ля вка­за­ної дати. З інших володінь нащад­ків село Семенів 1433 р. Свид­риґай­ло надав Лен­ку Зарубичу4, села Оль­ша­ни­ця, Ляхів­ці й Жеме­лин­ці на почат­ку 1442 р. отри­мав Денис­ко Мукосійович5, а село Вой­ни­гів у той са­мий час пере­па­ло яко­мусь «Пет­ру, Божю рытерю»6. Як ці посе­лен­ня опи
нили­ся потім у Гринь­ка Кале­ни­ко­ви­ча чи його синів, дже­ре­ла мовчать.

З дітей стар­шо­го з Кале­ни­ко­ви­чів, яких він зали­шив на новій батьків­щині, знає­мо синів Іваш­ка, Даш­ка й Федька.

Новий етап роз­гля­ду спра­ви роз­по­чав­ся не рані­ше 7 груд­ня 1447 р., коли пред­став­ник роди­ни Кале­ни­ків, якийсь Іваш­ко Кале­ни­ко­вич, роз­по­чав спра­ву про­ти П. Гам­ла­ди­но­ви­ча [9, t. XIV, № 1967]. На суді 13 люто­го 1448 р. Іваш­ко про­го­ло­сив себе propinquor колиш­ніх влас­ни­ків Стро­ня­ти­на і зви­ну­ва­тив П. Гам­ла­ди­но­ви­ча в тому, що той утри­мує вот­чи­ну Калениковичів.

Піс­ля того, як Іваш­ко Кале­ни­ко­вич роз­по­чав спра­ву про­ти П. Гам­ла­ди­но­ви­ча, у судо­вих кни­гах біль­ше не зустрі­чає­мо записів про супереч­ку між остан­нім та А. Мале­ховсь­ким. Єдине свід­чен­ня, яке кидає світ­ло на вислід цієї спра­ви, збе­рег­ло­ся у запи­сах щодо судо­вої супереч­ки між І. Кале­ни­ко­ви­чем і П. Гам­ла­ди­но­ви­чем. Це свід­чен­ня має урив­ча­стий, але досить інтри­гу­ю­чий харак­тер. На слу­хан­нях 8 квіт­ня 1448 р. П. Гам­ла­ди­но­вич був зму­ше­ний від­по­ві­да­ти на зви­ну­ва­чен­ня Іваш­ка і, між іншим, ствер­див, що ista bona ego videlicet villam Stronyatyn a domino Andrea Malechowsky habeo et econtra sibi eadem bona resigno, restituo et demonstro [9, t. XIV, № 2035]. Ми не знає­мо ані часу, коли Мале­ховсь­кий і Гам­ла­ди­но­вич досяг­ли зго­ди, ані того, чи не втру­чан­ня Кале­ни­ко­ви­ча зму­си­ло сто­ро­ни шука­ти поро­зу­мін­ня. Важ­ли­вим є той факт, що рішен­ня у цій справі не було зафік­со­ва­но у судо­вих кни­гах. Це наво­дить на дум­ку, що кон­флікт було оста­точ­но вирі­ше­но поза судом, шля­хом полю­бов­них угод, дуже поши­ре­них у серед­ньо­віч­ній юри­дич­ній прак­ти­ці [67; 72; 138, p. 27].

5 LM. — Kn. Nr. 3. — Р. 28.
1 AGZ. — Т. 14 — Nr 1967,2003,2028,2035.
2 LM. — Kn. Nr. 3. — Р. 41 (20. 08. 13-го індик­ту, яко­му тут від­по­ві­дає 1450‑й рік, оскіль­ки вка­за­ний у нотат­ці воє­во­да Пет­раш до наступ­но­го індик­ту не дожив).
3. Ibid. — Р. 62 («У Кре­мень­ци. Она­ньи Кор­ни­цу»), Одна нотат­ка групи, з якої похо­дить цей запис, дато­ва­на 6‑м індик­том, яко­му тут від­по­ві­дає 1442/43 рік.
4 Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти.. . — Т. 1. ‑С . 126–127. Тут: Семеновка.
5 LM. — Kn. Nr. 25. — Р. 186. Тут: Олешн­ща, Чжемелиньци.
6 Ibid. — Kn. Nr. 3. — P. 63–64. Нотат­ка Ана­ло­гіч­на запис­ці про лист Денис­ку Мукосій­о­ви­чу, слі­дом за якою помі­ще­на, що дає під­ста­ви дату­ва­ти її тим самим часом.

ІІІ

Сень­ко Мась­ко­вич Кале­ни­ко­вич

потрап­ляє в поле нашо­го зору восе­ни 1446 р. як член ради кня­зя Свид­риґай­ла, у при­сут­но­сті якої остан­ній видає один із листів на маєтки1. У цьо­му акті він фігу­рує з титу­ла­ми під­скар­бія та під­канц­ле­ра, у декіль­кох наступ­них надан­нях зна­чить­ся тіль­ки підканцлером2, а в ана­ло­гіч­но­му доку­мен­ті, дато­ва­но­му за міся­ць до смер­ті монар­ха, зно­ву висту­пає як під­скар­бій і підканцлер3 Піс­ля смер­ті Свид­риґай­ла на май­же два деся­ти­літ­тя його спо­движ­ник зни­кає з поля зору. Утри­ма­ти­ся на Волині піс­ля того, як Воло­ди­мирсь­кий і Луць­кий повіти відій­шли до Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го, скорі­ше за все, він не зміг. Серед зем­левласників регіо­ну, які, почи­на­ю­чи з кін­ця 1449 р., у зв’язку з немину­чим завер­шен­ням існу­ван­ня деся­ти­літ­ньої дер­жа­ви Свид­риґай­ла вик­ло­по­ту­ва­ли собі на маєт­ки під­твер­джен­ня вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра, його не­має. Це дає під­ста­ви на здо­гад, що пан під­скар­бій міг нале­жа­ти до тої час­тини тутеш­ньої верхів­ки, яка орієн­ту­ва­ла­ся не на Вели­ке князів­ство, а на Коро­ну. Остан­ній раз він зга­да­ний як сві­док уго­ди холмсь­ко­го каш­те­ля­на Вань­ка Чжу­си­ча 1470 р. зі своїм пле­мін­ни­ком Олех­ном Чжусою4. Воло­діння Сень­ка Кале­ни­ко­ви­ча неві­до­мі; немає даних і про дру­жи­ну та дітей.

1 Тес­лен­ко І. Поход­жен­ня князів Головнів-Острожецьких...-С. 147(20. 11. 1446).
2 Реви­зия пущ... — С. 327 (3. 09. 1451, Пере­миль); AS. — Т. 1. — S. 44–45 (24. 09. 1451, Луцьк); Архи­вЮ ЗР.-Ч. 8 ‚т.4 .-С . 16–17(22. 12.1451, Луцьк).
3 Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти... — Т. 1. — С. 160–161 (9. 01. 1452, Луцьк).
4 Українсь­кі гра­мо­ти XV ст. — С. 67 (5. 08. 1470, Львів; обґрун­ту­ван­ня дати див. у дослід­жен­ні про Ровенсь­ку волость).

Іваш­ко Гринькович 

у груд­ні 1447 — квіт­ні 1448 рр. пра­ву­вав­ся у Льво­ві, прав­да, без­ре­зуль­тат­но, зі зга­да­ним вище вір­ме­ни­ном Пет­ром, що фігу­рує тут із патроні­мом Гам­ла­ди­но­вич, за відо­ме вже село Стро­ня­тин, трак­ту­ю­чи його як отчину7; 1450 р. суди­вся перед вели­ким кня­зем литовсь­ким з удо­вою Васи­ля Острозь­ко­го, яка вима­га­ла, щоб від­дав їй до маєт­ку Біло­го­род­ка розта­шо­вані в Кре­ме­не­ць­ко­му повіті села Кор­ни­ця й Шельвів,
і доміг­ся того, що його «оста­ви­ли при его име­ньи по тому, как отец его дер­жал»8; 1466 р. (на цей раз як зем’янин Кре­ме­не­ць­ко­го повіту) нама­гав­ся ви­купити у Льво­ві два пер­га­мен­ти, дотич­ні до мона­сти­ря св. Яна, які понад 30 років назад його бать­ко Гри­ць­ко заста­вив якійсь Нікошовій9 В усіх трьох наве­де­них тут випад­ках фігу­рує Іваш­ко Кале­ни­ко­вич. У нас немає жод­ної під­ста­ви сум­ні­ва­ти­ся, що пози­вач із цим ім’ям під час спра­ви 1447—1448 рр. тотож­ний одной­мен­но­му пози­ва­чу 1466 р., а той — від­по­ві­да­чу 1450 р. Ідеть­ся тут, зви­чай­но, про одну й ту саму осо­бу, бать­ком якої був відо­мий нам вихо­де­ць із Коро­ни Гринь­ко Кале­ни­ко­вич, а дідом — львівсь­кий вір­ме­нин Кале­ник. 1486 р. Іваш­ко Гринь­ко­вич суди­вся ще перед вели­ким кня­зем зі своїм сусі­дом Єсь­ком Сеню­ти­чем за село Тихомль1, а далі вже не чути про ньо­го. Про доб­ру репу­та­цію Іваш­ка Гринь­ко­ви­ча серед зе­млевласників Волині свід­чить його участь в укла­дан­ні різ­них угод2.

Спад­щи­ну Іваш­ка Гринь­ко­ви­ча в Кре­ме­не­ць­ко­му повіті, як поба­чи­мо далі, ста­но­ви­ли села Вой­ни­гів, Оль­ша­ни­ця, Жиж­ни­ків­ці, Кор­ни­ця й Шель­вів та сели­ще Борздів­щи­на. Пре­тен­ду­вав він і на село Тихомль, за яке пра­ву­вав­ся навіть, як зазна­че­но вище, перед монар­хом, але зазнав невда­чі. Части­ну своєї зем­лі стар­ший син Гринь­ка про­дав бать­ко­ві зга­да­но­го вище Сеню­ти­ча і зго­дом на ній осі­ло село Козин3 Рези­ден­цією його було, ма­буть, село Кор­ни­ця, оскіль­ки саме тут 1480 р. він запи­сує зятю Шельвів4.

З дітей Іваш­ка Гринь­ко­ви­ча відо­мі Андрій, Олех­но, Марія і ще одна доч­ка, імені якої ми не знаємо.

7 AGZ. — Т. 14. — Nr 1967,2003,2028,2035.
8 LM. — Kn. Nr. 3. — P. 41 (20.08.1450). Див. вище мір­ку­ван­ня про дату.
9. Boniecki A. Herbarz Polski... — Т. 9. — S. 148.
1 ЛННБ Украї­ни, ВР, ф. 103, оп. 1, спр. 6448, арк. 6 (14.05.1486).
2 Сві­док листа Гринь­ка Єло­ви­ча (AS. — Т. 1. — S. 57; 25. 01. 1465, Острог) і двох ли­стів Яна Чап­ли­на Іва­ну Острозь­ко­му (ibid. — S. 61; 20. 06. 1466, Острог), листа Збаразь­ких про поділ спад­щи­ни одно­го з роди­чів (ibid. — S. 76; 2.06.1478, Манев), двох листів Цеценівсь­ких Олек­сан­дру Санґуш­ко­ви­чу (ibid. — S. 63, 64; 12. 01. 1482,9. 02. 1484, Кре­менець; уточ­нен­ня дат див.: ibid. — S. 161), листа Михай­ла й Костян­ти­на Острозь­ких доч­ці Яна Чап­ли­ча (ibid. — S. 84; 7.05.1486, Вільно).
3 ЛННБ Украї­ни, ВР, ф. 103, оп. 1, спр. 6448, арк. 6.
4 Куп­чинсь­кий О. Забуті та неві­до­мі ста­ро­українсь­кі гра­мо­ти... — С. 358.

Даш­ко Гринь­ко­вич Каленикович

(один з онуків, пре­тен­ду­ю­чи зго­дом на спад­щи­ну Марії Іваш­ків­ни, нази­вав її своєю стриєч­ною тіткою9, засвід­чу­ю­чи тим са­мим, що дід був рід­ним бра­том Іваш­ка Гринь­ко­ви­ча) потрап­ляє в поле на­шого зору 1474 р. як сві­док листа вдо­ви Федь­ка Дени­со­ви­ча кня­зям Михай­лу й Костян­ти­ну Острозьким10, а востан­нє зга­дуєть­ся в тій самій ролі в лис­ті Гри­ба Іве­ше­не­ви­ча 1488 р.и Литовсь­ка мет­ри­ка містить лаконіч­ні запи­си 1487— 1488 рр., за одним з яких монарх дав Даш­ко­ві 6, а за іншим — 12 кіп гро­шів і два вози солі з луць­ко­го мита1. У біль­шо­сті актів, скла­де­них з уча­стю Даш­ка Кале­ни­ко­ви­ча, він зна­чить­ся паном, а в листі бра­та Іваш­ка 1480 р. — острозь­ким зем’янином2. Володін­ня його, склад яких ре­конструюється на осно­ві даних про неру­хо­мість нащад­ків, ста­но­ви­ли села й сели­ща Ляхів­ці, Жеме­лин­ці, Гулів­ці, Семенів, Кошелів­ці й Мехеринці3 в Кре­ме­не­ць­ко­му повіті, а рези­ден­цією, судя­чи з того, як він від­сту­пав зятям свої маєт­ки, мало бути село Гулівці.

Дру­жи­ну Даш­ка, за згад­кою піз­ні­шо­го часу про лист, вида­ний нею ра­зом із чоло­віком, зва­ли Настасія Ваньківна4. Судя­чи з патроні­ма, вона мог­ла бути доч­кою, холмсь­ко­го каш­те­ля­на Вань­ка Кир­дій­о­ви­ча, сина Чжу­си з Ква­си­ло­ва, який до 1470 р. мав на Волині маєтки5. З дітей відо­мі син Іваш­ко та доч­ки Ган­на й Богдана.

9 ЛННБ Украї­ни, ВР, ф. 103, оп. 1, спр. 6386, арк. 4 зв.
10 AS. — Т. 1. — S. 68 (12.04.1474, Острог).
II Ibid. — S. 88 (16.06. 1488, Острог). Зба­разь­кі запро­шу­ва­ли Даш­ка Кале­ни­ко­ви­ча скрі­пи­ти своєю печат­кою уго­ду про поділ володінь одно­го з роди­чів {ibid. — S. 76; 2.06. 1478, Манев), а Цеценівсь­кі — два листи Олек­сан­дру Санґуш­ко­ви­чу {ibid. — S. 63,64;
12. 01.1482, 9.02.1484, Кре­ме­не­ць; уточ­нен­ня дат див.: ibid. — S. 161).
1 ЛМ. — Кп. №. 4. — Р. 49, 71.
2 Куп­чинсь­кий О. Забуті та неві­до­мі ста­ро­українсь­кі гра­мо­ти... — С. 359.
3 В одно­му з дже­рел 1530‑х років замість топоні­ма Мехе­рин­ці топонім Три­ко­во (РГА­ДА, ф. 389, оп. 1, кн. 20, л. 217–220).
4 ЦДІАК Украї­ни, ф. 22, оп. 1, кн. 7, арк. 125 (згад­ка 1579 р. про лист Даш­ка Ка­лениковича і його дру­жи­ни зятю Єсь­ку Сенютичу).
5 АБ. — Т. 1. ‑Б . 64 — 65. Пор. згад­ку про Кир­дія Вань­ко­ви­ча (ІЖ — Кп. №. 4. — Р. 78).

Федь­ко Гринькович 

зга­да­ний у лаконіч­ній нотат­ці в Литовсь­кій мет­риці про надан­ня йому в Пет­ри­ко­ві піс­ля Вели­код­ня 1488 р. з луць­ко­го мита 10-ти кіп гро­шів, де фігу­рує як брат Даш­ка Кале­ни­ко­ви­ча.3

IV

Андрій Іваш­ко­вич,

1480 р. запи­сує в селі Кор­ни­ця разом із бать­ком і бра­том сест­рі й зятю вка­за­ний вище маєток.4

Олех­но Іваш­ко­вич

теж фігу­рує тіль­ки в листі 1480 р. на Шель­вів.5

Марія Іваш­ків­на,

відо­ма тіль­ки із судо­вої спра­ви піз­ні­шо­го часу за спад­щи­ну її сина, з якої дові­дує­мо­ся, що вий­ш­ла заміж за луць­ко­го повіт­ни­ка Зан­ка Вяч­ко­ви­ча-Прусь­ко­го. Через перед­час­ну смерть братів і відсу­тність у них нащад­ків нарів­ні із сест­рою вона отри­ма­ла поло­ви­ну спад­щини бать­ків у скла­ді сіл Вой­ни­гів, Оль­ша­ни­ця й Жиж­ни­ків­ці, яка зали­шилася потім сино­ві Мартину7 Захопле­ний тата­ра­ми в полон, остан­ній опи­ни­вся в Біл­го­роді, звер­нув­ся звід­ти до Костян­ти­на Острозь­ко­го, яко­му рані­ше слу­жив, із про­хан­ням вику­пи­ти його з неволі, а вий­шов­ши з Орди, 1514 р. запи­сав своє­му бла­годій­ни­ку в 30-ти копах гро­шів, затра­че­них на викуп, успад­ко­ване піс­ля матері село Жиж­ни­ків­ці, де було троє підданих8. 

Село Оль­ша­ни­ця 1514 р. пан Прусь­кий про­дав Єсь­ку Сенютичу1, і 1518 р. поку­пе­ць вик­ло­по­тав собі в монар­ха під­твер­джен­ня цьо­го надбання2, а село Вой­ни­гів на бага­то років потра­пи­ло в заста­ву до кре­ме­не­ць­ко­го повіт­ни­ка Бого­ви­ти­на Пет­ро­ви­ча Шумбарського3 Оскіль­ки на Мар­ти­но­ві на­щадки Марії обір­ва­ли­ся, пра­ва на решту зали­ше­ної нею спад­щи­ни Кале­никовичів — села Вой­ни­гів і Жиж­ни­ків­ці — перей­шли на дітей сестри.

7 ЛННБ Украї­ни, ВР, ф. 103, оп. 1, спр. 6386, арк. 4 зв.-5 зв.
8 Там само; AS. — Т. 3. — S. 114–115.
I ЦДІАК Украї­ни, ф. 22, оп. 1, кн. 41, арк. 88–88 зв.
2A S .-T . 3 .-S . 174.
3 ЛННБ Украї­ни, ВР, ф. 91, спр. 410.1.4, арк. 38.

∞, Зань­ко Іва­но­вич Пруський

N Іваш­ків­на

зга­да­на в листі бать­ка й братів 1480 p., за яким її вида­ють за зем’янина Луць­ко­го повіту Гри­ць­ка Про­мчей­ко­ви­ча й виді­ля­ють у при­дане село Шельвів4 1514 р. цієї Кале­ни­чан­ки не було вже, оче­вид­но, серед живих, оскіль­ки чоло­вік і діти роз­по­ряд­жа­ють­ся сели­щем Борздів­щи­на, по­хідним із її отчи­ни, без неї5. Крім села Шель­вів, доч­ка Іваш­ка Гринь­ко­ви­ча отри­ма­ла також село Кор­ни­ця й зазна­чене вище сели­ще Борздів­щи­на. Ґрун­ти остан­ньо­го з маєт­ків 1514 р. Гри­ць­ко Про­мчей­ко­вич і його діти Мих­но, Федь­ко, Пац­ко й Федь­ка заста­ви­ли за 20 кіп литовсь­ких гро­шів Костян­ти­ну Острозькому6, з володін­ня­ми яко­го вони меж­ува­ли; у селі Кор­ни­ця, яке за­лишилося за нащад­ка­ми Іваш­ка Кале­ни­ко­ви­ча по доч­ці, імені якої ми не знає­мо, і посту­по­во пооб­ро­ста­ло при­сіл­ка­ми, сфор­му­вав­ся окре­мий рід кре­ме­не­ць­ких повіт­ни­ків Про­мчей­ків-Кор­ни­ць­ких; село Шель­вів 1534 р. діти Кале­ни­чан­ки від­сту­пи­ли віденсь­ко­му біску­пу Яну­шу, що зби­рав собі на півд­ні Волині маєтки7 Села Вой­ни­гів і Жиж­ни­ків­ці, пра­ва на які піс­ля смер­ті зга­да­но­го вище Мар­ти­на Прусь­ко­го перей­шли на Про­мчей­ків-Кор­ни­ць­ких, із часом при­дбав у них родич по матері Гри­ць­ко Сенютич8.

4 Куп­чинсь­кий О. Забуті та неві­до­мі ста­ро­українсь­кі гра­мо­ти... — С. 358–359.
5 A S .-T . 3 .-S . 112–113.
6 Ibid.
7 Соб­чукВ. Кре­ме­не­ць­ка волость... — С. 383.
8 Див. дослід­жен­ня про бороть­ба Сенют за спад­щи­ну Калениковичів.

Іваш­ко Дашкович

досто­вір­но зга­да­ний усьо­го лиш у листі сестри
Бог­да­ни про від­мо­ву під час вихо­ду заміж від родо­вих маєт­ків, відо­мо­му зі ску­пої нотат­ки в реєстрі папе­рів Сенют-Ляхо­ве­ць­ких 1590 р.6 Мож­ли­во, сино­ві Даш­ка тотож­ний зем’янин Іваш­ко Коле­ни­ко­вич (!), яко­му, за нота­ткою 1480‑х років у Литовсь­кій мет­ри­ці, було нада­но у пана Михай­ла Загорівсь­ко­го, що відав яко­юсь части­ною доходів вели­ко­го кня­зя з Волині,16 кіп «волов­щиз­ныхъ» гро­шів.7

Ган­на Даш­ків­на

вий­ш­ла заміж за кре­ме­не­ць­ко­го повіт­ни­ка Єсь­ка Сенютича8, який з 1502 до 1518 р. фігу­рує в істо­рич­них дже­ре­лах як воло­ди­мирсь­кий городничий9. 1514 р. ця з Кале­ни­ча­нок куп­ля­ла ще разом із чоло­віком село Ольшаниця10, а далі про неї не чути. Під час шлю­бу Ган­на Даш­ківна отри­ма­ла 70 кіп широ­ких гро­шів чесь­кої ліч­би на маєт­ку Ляхівці11. 

Піз­ні­ше бать­ко пере­дав її чоло­ві­ко­ві в 40-ка копах широ­ких гро­шів маєток Жеме­лин­ці, який рані­ше бува у заставі в Михай­ла й Костян­ти­на Острозь­ких12. У чоло­віка сест­ри Бог­да­ни за 20 кіп широ­ких гро­шів, 10 чер­во­них золо­тих і 3,5 копи гро­шів литовсь­кої ліч­би Сеню­тич узяв у заста­ву маєток Семенів1. А коли піс­ля смер­ті тестя чоло­вік Бог­да­ни всту­пив у належ­ну дру­жині поло­ви­ну спад­щи­ни, десь напри­кін­ці 1501-го чи на почат­ку насту­пного року пан город­ни­чий вик­ло­по­тав у монар­ха лист кре­ме­не­ць­ко­му на­міснику Андрію Сан­гуш­ко­ви­чу з нака­зом до роз­пра­ви в суді не допус­ка­ти шва­г­ра до цих володінь2. Далі, ско­ри­став­шись, імо­вір­но, тим, що Бог­да­на Даш­ків­на потра­пи­ла разом із чоло­віком до татар, 1518 р. Єсь­ко Сеню­тич отри­мав у Кра­ко­ві під­твер­джен­ня на всю спад­щи­ну тестя (маєток Гулів­ці, який мав, за його сло­ва­ми, по жін­ці, та маєт­ки Ляхів­ці, Жеме­лин­ці, Семе­ново й Кошелів­ці, які тесть поза­став­ляв, а він пови­куп­ляв) на вічність3. На час появи цьо­го листа Ган­ни Даш­ків­ни уже не було серед живих, інак­ше він мав би адре­су­ва­ти­ся їй також.

8 ЦДІАК Украї­ни, ф. 22, оп. 1, кн. 7, арк. 125 (згад­ка про лист зятю).
9 ЛННБ Украї­ни, ВР, ф. 91, спр. 61.1.4. — С. 349; Ав. — Т. 3. — Б. 173–174.
10 ЦДІАК Украї­ни, ф. 22, оп. 1, кн. 41, арк. 88–88 зв.
11 Там само, кн. 7, арк. 125. (згад­ка про лист).
12 Там само (згад­ка про лист).
1 Там само (згад­ка про лист).
2 ЛННБ Украї­ни, ВР, ф. 91, спр. 61.1.4, с. 265 (реґест листа). Дато­ва­но у Вільні
13‑м днем 6‑го індик­ту (міся­ць про­пу­ще­но), яко­му тут від­по­ві­дає 1501/02 р.
3 ЦДІАК Украї­ни, ф. 22, оп. 1, кн. 6, арк. 71 зв.-72 (запис при­вілею в кни­гу). Да
това­но 28. 06. 7‑го індик­ту, яко­му тут від­по­ві­дає 1518 р.

Бог­да­на Дашківна, 

яка вий­ш­ла заміж за шлях­ти­ча з Поділ­ля Олексан­дра Ярмо­линсь­ко­го, кіль­ка­надцять років пере­бу­ва­ла разом із чоло­віком, як опо­ві­дав потім на суді перед монар­хом син Василь, в Орді в неволі4. Пове­рнувшись на бать­ків­щи­ну, напри­кін­ці 1530‑х років вона всту­пи­ла в спір із дітьми сест­ри Ган­ни за спад­щи­ну бать­ків, який вела через стар­шо­го сина Васи­ля. Судо­ва тяга­ни­на завер­ши­ла­ся тим, що 14 квіт­ня 1540 р. кре­ме­не­ць­кий ста­ро­ста Стані­слав Фаль­чев­сысий виї­хав за виро­ком монар­ха на
міс­це, поді­лив спір­ні маєт­ки й видав сто­ро­нам діль­чий лист, за яким Василь Ярмо­линсь­кий узяв на свою матір Семенів, Гулів­ці й поло­ви­ну Кошелі­ве­ць, а сино­ві Ган­ни Даш­ків­ни Гри­ць­ку Сеню­ти­чу і його сест­рам пере­па­ли Ляхі­вці, Жеме­лин­ці й дру­га поло­ви­на Кошелівець5 Восе­ни того само­го року поділ під­твер­див монарх6. Остан­ня при­жит­тє­ва згад­ка про Бог­да­ну Даш­ків­ну, невдо­взі піс­ля якої вона помер­ла, дато­ва­на 15 листо­па­да 1540 р.7
Духів­ни­ця пані Ярмо­линсь­кої, на якій роду Кале­ни­ко­ви­чів суди­ло­ся обір­ва­ти­ся, дато­ва­на 26 лип­ня 1537 р. в маєт­ку Ярмо­лин­ці на Поділ­лі, де вона дожи­ва­ла, оче­вид­но, піс­ля вихо­ду з Орди віку й де запо­ві­ла поховати
її в церкві архан­ге­ла Михаї­ла. Текст акту остан­ньої волі Бог­да­ни Даш­ків­ни відо­мий із під­твер­джен­ня, вида­но­го монар­хом на кло­по­тан­ня її сина Севе­рина 27 берез­ня 1563 р. і впи­са­но­го в Литовсь­ку метрику8. Судя­чи з того, що запо­віт містить роз­біж­но­сті з перебі­гом бороть­би роди­ни за спад­щи­ну Даш­ка Кале­ни­ко­ви­ча, його текст мав бути під­прав­ле­ний іні­ціа­то­ром під­твердження (з метою роз­ши­ри­ти свої пра­ва на маєт­ки на Волині). Під час фаль­шу­ван­ня теста­мен­ту Севе­рин Олек­сан­дро­вич не мав, оче­вид­но, під ру­ками доку­мен­тів, зв’язаних із поді­лом цих володінь, без­по­се­ред­ньої участі в яко­му не брав, і не знав його дета­лей, уна­слі­док чого допу­стив кіль­ка гру­бих неточ­но­стей. Зокре­ма, за під­твер­джен­ням духів­ни­ці (спо­ряд­же­ної за
три роки до поді­лу між Сенюта­ми і Ярмо­линсь­ки­ми!), Бог­да­на Даш­ків­на пере­дає Севе­ри­ну, мина­ю­чи двох його братів і кіль­кох сестер, у сумі 2000 кіп гро­шів усю свою поло­ви­ну отчи­ни на Волині, начеб­то від­суд­же­ну вже нею, при­чо­му в самої сест­ри Ган­ни (яка помер­ла знач­но рані­ше) та її синів Гри­ць­ка й Рома­на (остан­ній зій­шов зі світу до вирі­шен­ня спо­ру за спадщи­ну діда по матері) з умо­вою діли­ти­ся нею з бра­та­ми й сест­ра­ми чи їхніми
нащад­ка­ми тіль­ки піс­ля спла­ти ними зазна­че­них гро­шей. Дата й міс­це скла­дан­ня духів­ни­ці та запо­віт матері похо­ва­ти її в Михай­лівсь­кій церкві в Ярмо­лин­цях узяті, скорі­ше за все, зі справж­ньо­го теста­мен­ту (якщо тіль­ки Бог­да­на Даш­ків­на спо­ря­ди­ла його), оскіль­ки фаль­шу­ван­ня цих скла­до­вих не мало сенсу.

4 РГА­ДА, ф. 389, оп. 1, кн. 23, л. 67–68 об.
5 ЛННБ Украї­ни, ВР, ф. 103, оп. 1, спр. 6347, арк. 7–8 (ори­гі­нал листа).
6 ЦДІАК Украї­ни, ф. 22, оп. 1, кн. 7, арк. 98 зв. (23. 11.1540; згад­ка про лист).
7 Там само, арк. 123 (згад­ка про спра­ву 1540 р.).
8 РГА­ДА, ф. 389, оп. 1, кн. 38, л. 406-^08.

1. Соб­чук В.Д. Волинсь­кий шля­хетсь­кий рід вір­менсь­ко­го поход­жен­ня // Волинсь­кий музей: історія і сучас­ність: Наук. зб. Луцьк, 2004. Вип. 3: Матеріа­ли ІІІ Все­українсь­кої нау­ко­во-прак­тич­ної кон­фе­рен­ції, при­свя­че­ної 75-річ­чю Волинсь­ко­го краєзнав­чо­го музею та 55-річ­чю Коло­дяж­ненсь­ко­го літе­ра­тур­но-меморіаль­но­го музею Лесі Україн­ки. Луцьк – Коло­дяжне, 18–19.05.2004 р. С. 379–382.[↩]
2. Тепер сели­ще Білогір’я і села Жеме­лин­ці, Гулів­ці й Семенів Біло­гірсь­ко­го, село Кошелів­ка Кра­си­лівсь­ко­го й село Михи­рин­ці Тео­фі­польсь­ко­го рай­онів Хмель­ни­ць­кої обл.[↩]
3. LM.-Kn.Nr. 4.-Р. 72.[↩]
4. Куп­чинсь­кий О. Забуті та неві­до­мі ста­ро­українсь­кі гра­мо­ти... — С. 358.[↩]
5. Куп­чинсь­кий О. Забуті та неві­до­мі ста­ро­українсь­кі гра­мо­ти... — С. 358.[↩]
6. ЛННБ Украї­ни, ВР, ф. 103, оп. 1, спр. 6292, арк. 99.[↩]
7. ЛМ. — Кн. №. 4. — Р. 78.[↩]