Микулинські

МИКУ­ЛИНСЬ­КІ, герб влас­ний — русь­ка роди­на з Поділля. 

Літе­ра­ту­ра та джерела:
Націо­наль­на біб­ліо­те­ка України
ім. В. І. Вер­надсь­ко­го. Інсти­тут руко­писів, 23367, 23369; Львівсь­ка націо­наль­на нау­ко­ва біб­ліотека Украї­ни ім. В. Сте­фа­ни­ка, від. руко­писів, ф. 91 (Рад­зі­мінсь­кі), спр. 82, арк. 17; AGAD w Warszawie, Metryka Koronna, sygn. 157, k. 138—139; AGAD w Warszawie, AZ, sygn. 279; sygn. 652, k. 21; sygn. 733, k. 59, 681; AP w Krakowie, AS, Teki Rzymskie, teka XXVI, N 84; BCzart., sygn. 2468, k. 158; Ukraina.— Dz. I.— S. 103, 126 — 128, 134, 140; Dz. II.— S. 153, 304, 306, 312, 399, 404, 522, 525, 541—542, 554, 557, 559, 561—562, 581, 620; Dz. III.— S. 710; Опись
акто­вой кни­ги Кіев­ска­го Цен­траль­на­го Архи­ва, озна­чен­ной по спис­ку она­го № 9...— С. 24,
26, 47; Опись акто­вой кни­ги Кіев­ска­го Цен­траль­на­го Архи­ва N9 12: Кни­га житомирская
грод­ская, запи­со­вая и поточ­ная, 1611 г. / Соста­ви­лт» И. П. Новиц­кій.— К., 1877.— С. 8, 31; Опись акто­вой кни­ги Кіев­ска­го Цен­траль­на­го Архи­ва N9 14: Жито­мир­ская грод­ская запи­совая и поточ­ная кни­га 1630 г. / Соста­виль И. П. Новиц­кій.— К., 1880.— С. 8, 24, 27, 52; Архив ЮЗР.— Ч. 7.— Т. І.— С. 228; Ч. 7.— Т. II.— С. 14, 400— 401, 409; Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства...— С. 119, 196— 197, 233, 284—285, 600; Metryka Ruska (Wołyńska)...— S. 233, 344, 551; Herbarz Polski...— 1900.— T. П.— S. 265, 345; 1905.— T. Vin.— S. 242; 1912.— T. 15.— S. 130; Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku.— Warszawa, 1895.— S. 41, 43; Pułaski K. Kronika polskich rodów...— Brody, 1911.— T. I.— S. 50; T. II.— S. 157; Яко­вен­ко H. Українсь­ка шлях­та...— C. 190; Mazur K. W stronę integracji z Koroną...— S. 424; Litwin H. Napływ szlachty polskiej...— S. 210.

2. Гераль­ди­ка та сфрагистика

......

3. Гене­а­ло­гія та біограми.

I

Бог­дан

Гра­мо­та кня­зя Свид­ри­гай­ла, дато­ва­на 1431 роком, ствер­джує, що тата­ри воє­во­ду Бог­да­на Мику­линсь­ко­го «за Бра­слав­лем... уби­ли і вторг­нув­ши в повіт Браславський...замок Він­ни­ць­кий добув­ши спалили». 

II

Іван Бог­да­но­вич Микулинський

Бог­дан Мику­линсь­кий погиб в бою з Тата­ра­ми. Жін­ка його и Син Іван попа­ли в нево­лю татарсь­ку и вони були викуп­лені кн(язем) Свид­ри­гай­лом й їм було від­нов­ле­но їх маєт­ко­ві права53. 

III

Карп Іва­но­вич Микулинський
в Ляти­чівсь­кій акто­вій книзі почат­ку XVIII ст., зга­дуєть­ся, що Тата­ри, напав­ши на Брац­лавсь­кий замок, захва­ти­ли всі “твер­до­сти” земя­ни­на Бог­да­на Мику­линсь­ко­го надані йому кн(язем) Вито­втом “на имe­ня его отчыз­ные села Мыку­лин­ци­LXXII, Бор­ко­вь­LXXIII, Ново­се­ли­ц­ю­LXXIV, РогLXXV и Поча­пын­ци­LXXVI, у пови­ти Бра­славсь­комь лежачые”52. Коли саме вида­но Вито­втом доку­мент на ці села, неві­до­мо, але з того запи­су Свид­ри­гай­ла вид­но, що в 1431 р. володів Мику­лин­ця­ми внук Бог­да­на – Карп Іва­но­вич Мику­линсь­кий, з цьо­го мож­на вва­жа­ти, що надан­ня це було дуже ранне, певне за часів пер­шо­го володін­ня Вито­втом Поділ­лям. Пере­ра­хо­вані вище села існу­ють і тепер з таки­ми назва­ми, як і раніш, при чому Рог нази­ваєть­ся тепер Ріжок Мику­линсь­кий; всі вони на Заході від Він­ни­ці – по р(і)ч(кам) Згарі та Ровку.
52 Анто­но­вич и Коз­ловсь­кий, Гра­мо­ты вели­кихь кня­зей Литов­скихь, Кіевь 1868, №4; Мол­ча­нов­скій, 321. 53 Тр.[?], ІХ, 582.

Супрун Іва­но­вич Микулинський
Серед інших служ­бо­вих людей, які отри­ма­ли при­вілеї Кази­ми­ра ІV дже­ре­ла нази­ва­ють також і Супру­на Іва­но­ви­ча Мику­линсь­ко­го [Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566 – 1606 років / Упор. М. Кри­кун, О. Під­дуб­няк; Вступ. ст. М. Кри­ку­на. – Львів, 2008. – 1220 с, c. 285].

IV

Іван Супру­но­вич Микулинський

Саме йому в 1551 р. було вида­но коро­лем Сигіз­мун­дом І нову гра­мо­ту на під­твер­джен­ня володін­ня ним Поча­пин­ця­ми. В той час донь­ка Іва­на Супру­но­ви­ча Мот­ро­на Поча­пинсь­ка вий­ш­ла заміж за слу­ць­ко­го бояри­на Лева Звіро­ви­ча Вол­ко­ви­ча [9, c. 228]. Згід­но люст­ра­ції 1552 р., в Поча­пин­цях про­жи­ва­ло 29 чоло-вік, з яких 4 було на пра­вах «сло­бод­них», тоб­то на пев­ний тер­мін звіль­не­них від спла­ти подат­ків [5, c. 56].
9. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов, состо­я­щий при Киев­ском, Подоль­ском и Волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре. – Ч. VІІ, Т. І. Акты о засе­ле­нии Юго-Запад­ной Рос­сии – К.: Тип. импе­ра­тор­ско­го уни­вер­си­те­та св. Вла­ди­ми­ра, 1886. – 647 с.
5. Ота­ма­новсь­кий В. Д. Він­ни­ця в XIV – XVII століт­тях: Істо­ричне дослід­жен­ня / В. Д. Ота­ма­новсь­кий. – Він­ни­ця, 1993. – 462 с.

V

Олех­но Іва­но­вич (1530, 1545)

У сере­дині XVI ст. єди­ним зано­то­ва­ним у дже­ре­лах пред­став­ни­ком роду був Олех­но (1530, 1545 рр.). Напев­но його сина­ми були бра­ти Гор­дій (пом. 1569 р.) і Пет­ро (пом. піс­ля 1570 р.).

VI

Гор­дій [Олех­но­вич] (пом. 1569 р.)

Jego to zapewne synami byli bracia Hordej (zmarł przed 1569 r.) i Piotr (zmarł po 1570 r.).Odziedziczyli oni po ojcu Mikulińce (Мику­лин­ці), Poczapińce (Поча­пин­ці), Borków (Бір­ків), Nowosielicę (dzisiaj Залужне) i Rożek (Ріжок) koło Winnicy, przy granicy z województwem podolskim, Suprunów (Супрунів) nieco dalej na północ od głównego kompleksu dóbr oraz Czerepaszyńce (Чере­па­шин­ці) jeszcze dalej na północ, blisko granicy województwa kijowskiego. Dobra były zapewne podzielone na równe części.

Вони успад­ку­ва­ли бать­ко­ві Мику­лин­ці, Поча­пин­ці, Бор­ків, Ново­се­ли­цю та Ріжок біля Він­ни­ці на кор­доні з Подільсь­ким воє­вод­ством, Супрунів — тро­хи далі на пів­ніч від голов­но­го ком­плек­су зем­ле­во­лодінь, а також Чере­па­шин­ці ще далі на пів­ніч, на кор­доні з Київсь­ким воєводством56. Зем­ле­во­лодін­ня були напев­но поді­лені на рів­ні частини.
Пет­ро [Олех­но­вич] (пом. піс­ля 1570 р.).
Jego to zapewne synami byli bracia Hordej (zmarł przed 1569 r.) i Piotr (zmarł po 1570 r.). Odziedziczyli oni po ojcu Mikulińce (Мику­лин­ці), Poczapińce (Поча­пин­ці), Borków (Бір­ків), Nowosielicę (dzisiaj Залужне) i Rożek (Ріжок) koło Winnicy, przy granicy z województwem podolskim, Suprunów (Супрунів) nieco dalej na północ od głównego kompleksu dóbr oraz Czerepaszyńce (Чере­па­шин­ці) jeszcze dalej na północ, blisko granicy województwa kijowskiego. Dobra były zapewne podzielone na równe części.

VII

Іван Гор­дій­о­вич Микулинський

Част­ка Гор­дія перей­ш­ла до його сина Іва­на, який, однак, заги­нув у 1594 р. Його було вби­то під час заво­ру­шень, повя­за­них із дія­ми коза­ків Нали­вай­ка у Брац­лаві та око­ли­цях. У Іва­на Гор­дій­о­ви­ча, одру­же­но­го з Регі­ною Гри­горів­ною з Чечелів, були тіль­ки доч­ки, які поз­бу­ли­ся Мику­лин­ців на користь тро­юрід­но­го бра­та Яна, ону­ка Пет­ра (див. далі), а успад­ко­вані по бабу­сі Пела­гії Воро­но­ви­ць­кій част­ки у Воро­но­ви­ці про­да­ли Сте­фа­но­ві Залесь­ко­му. Неві­до­мо, скіль­ки дочок мав Іван Гор­дій­о­вич. У дже­ре­лах зустрі­чає­мо Оле­ну (пом. піс­ля 1646 р.) Мар­ти­но­ву Буто­ви­че­ву (1609 р.), у дру­го­му шлю­бі Вален­то­ву Хле­бовсь­ку, у третьо­му шлю­бі Сте­фа­но­ву Льво­ву (1642 р.), а також Настасію (пом. піс­ля 1647 р.) Федо­ро­ву Проскурову-Сущанську.

~ Регі­на Гри­горів­на з Чечелів.

Іван Пет­ро­вич (пом. 1614 р.)

Част­ка Пет­ра перей­ш­ла до його синів Михай­ла й Іва­на піс­ля спла­ти сест­рам — Софії, дру­жині Ярмо­ли Мелеш­ка і неві­до­мій на імя дру­жині Бог­да­на Коза­ка База­но­ви­ча-Зве­ни­го­род­ця. Іван був відо­мою фігу­рою і мав на Брац­лав­щині висо­кий ста­тус. У 1589 р. він став брац­лавсь­ким земсь­ким писа­рем, й того ж року був обра­ний послом на сейм57. Брав участь у поході Дмит­рія Само­зван­ця. Напев­но, саме у Москві Іван збли­зи­вся з Тиш­ке­ви­ча­ми, резуль­та­том чого став вда­лий шлюб із Бар­ба­рою, доч­кою Фри­дри­ха Тиш­ке­ви­ча та сест­рою Яну­ша, май­бут­ньо­го київсь­ко­го воє­во­ди. Тесть від­сту­пив на його користь бага­ту королів­щи­ну Нехво­рощ у Київсь­ко­му воє­вод­стві (1611 р.). Окрім част­ки у Мику­лин­цях Іван володів також куп­ле­ни­ми у Лоз­ків части­на­ми маєт­ків Дзюнь­ків біля Погре­бищ та Сутис­ка, Воро­ши­лів­ця­ми, Тивро­вом, Жуків­ця­ми біля Він­ни­ці. Іван помер у 1613 р., зали­шив­ши єди­ною спад­коє­ми­цею доч­ку Анну.
~ Бар­ба­ра, доч­ка Фри­дри­ха Тиш­ке­ви­ча та сест­рою Яну­ша, май­бут­ньо­го київсь­ко­го воєводи.
Михай­ло Пет­ро­вич (пом. піс­ля 1580 р.)

Михай­ло мав двох синів, Яна (Іва­на) та Матиса.
Софія Петрівна
Част­ка Пет­ра перей­ш­ла до його синів Михай­ла (пом. піс­ля 1580 р.) й Іва­на (пом. 1614 р.) піс­ля спла­ти сест­рам — Софії, дру­жині Ярмо­ли Мелеш­ка і неві­до­мій на імя дру­жині Бог­да­на Коза­ка Базановича-Звенигородця.
~ Ярмо­ли Мелешко
............ Пет­рів­на Микулинська
~ Бог­дан Козак Базанович-Звенигородець.

VIII

Оле­на Іванів­на (пом. піс­ля 1646 р.) 

~ Мар­тин Буто­вич (1609 р.),
~ у дру­го­му шлю­бі Вален­то­ву Хлебовську,
~ у третьо­му шлю­бі Сте­фа­но­ву Льво­ву (1642 р.).

Настасія Іванів­на (пом. піс­ля 1647 р.) 

∞, Федор Проскура-Сущанський.

Анна Іванів­на Микулинська

доч­ка Іва­на Пет­ро­ви­ча Микулинського.
Вона поз­бу­ла­ся брац­лавсь­ких володінь здебіль­шо­го на користь дво­юрід­но­го бра­та Яна і переї­ха­ла на Київ­щи­ну, де гос­по­да­рю­ва­ли її почер­го­ві чоло­віки — Єжи Хар­ленсь­кий (шлюб 1617 р.) і Лукаш Вітовсь­кий (шлюб 1628 р.).

~ Єжи Хар­ленсь­кий (шлюб 1617 р.)

~ Лукаш Вітовсь­кий (шлюб 1628 р.).

Ян (Іван) Михайлович 

Мару­ша про­да­ла свою части­ну Мику­лин­ців бать­ко­во­му бра­то­ві Яну в 1613 р.
Ян у під­сум­ку зосе­ре­див у своїх руках знач­ну біль­шість родо­вих зем­ле­во­лодінь. У шлю­бі з Мару­шею Гніво­шів­ною Стри­жовсь­кою він мав кіль­кох дітей, із яких до дорос­ло­го віку дожили.

Матис Михай­ло­вич

Спад­коє­ми­ця­ми Мати­са були лише доч­ки: Мару­ша (пом. 1641 р.) у пер­шо­му шлю­бі Федо­ро­ва Коліївсь­ка (у дру­го­му — за Федо­ром Чет­вер­тенсь­ким, 1624 р.) і Ган­на, по чоло­віку Буш­ковсь­ка. Мару­ша про­да­ла свою части­ну Мику­лин­ців бать­ко­во­му бра­то­ві Яну в 1613 р.

~ Мару­ша Гніво­шів­на Стрижовська

ІХ

Олек­сандр Іва­но­вич Мику­линсь­кий (пом. 1639 р.)

У цьо­му поколін­ні Мику­линсь­кі про­до­в­жи­ли пра­во­слав­ну тра­ди­цію роду. Вони нале­жа­ли до кола замож­них родин воє­вод­ства. Реєстр подим­но­го 1629 р. нотує три части­ни у мику­ли­не­ць­ких мает­но­стях: 128 димів Олек­сандра, 196 — Рома­на та 27 — Ган­ни з Мику­линсь­ких Буш­ковсь­кої. Роди­на збері­га­ла висо­кий май­но­вий ста­тус до 1648 р. Спад­коєм­ця­ми Олек­сандра були Іван та Олександр.

Потра­пив у воро­жий полон у битві під Цецо­рою (17 верес­ня – 7 жовтня 1620 р.).
Олек­сандр Міку­линсь­кий зга­дуєть­ся як рот­містр і брац­лавсь­кий побор­ца ще 1642 р.
В 1601 р. Поча­пин­ці нале­жа­ли Іва­ну Мику­линсь­ко­му, Брац­лавсь-кому земсь­ко­му писа­реві, а в 1629 р. вони разом з Ріж­ком уже зга­ду­ють­ся у влас­но­сті його сина Олек­сандра. Неві­до­мо яким чи-ном Поча­пин­ці перей­шли до іншо­го влас­ни­ка, але в 1664 р вони зна­хо­ди­лись у влас­но­сті Сте­фа­на Волинсь­ко­го. В той самий час в селі зна­хо­ди­лось два мли­ни [4, c. 284, 383].
У 1629 р. за 21 дим у Ново­се­ли­ці Камя­не­ць­кий спла­чу­вав 10 зло­тих, 15 гро­шів. Влас­ник Поча­пи­не­ць і Ріж­ка Алек­сандр Мику­линсь­кий за 128 димів спла­чу­вав 64 зло­тих [15, c. 397, 400, 407].

4. Доку­мен­ти Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства 1566 – 1606 років: Збір­ник доку­мен­тів / Упо­ряд­ни­ки М. Кри­кун, О. Під­дуб­няк. Вступ М. Кри­кун. – Львів: Нау­ко­ве това­ри­ст­во імені Шевченка.
15. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов, состо­я­щий при Киев­ском, Подоль­ском и Волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре. – Ч. VІІІ, Т. ІІ. Мате­ри­а­лы для исто­рии мест­но­го управ­ле­ния в свя­зи с исто­рии сослов­ной орга­ни­за­цыи, Акты Бар­ско­го ста­ро­ства ХVІІ – ХVІІІ в. – К.: Тип. импе­ра­тор­ско­го уни­вер­си­те­та св. Вла­ди­ми­ра, 1894. – 483 с.

Воло­ди­мир Іва­но­вич Мику­линсь­кий(† 1620),

Пере­ка­зу­ю­чи доку­мен­ти, Е. Рулі­ковсь­кий навів інфор­ма­цію про те, що 1620 р. рот­містр Воло­ди­мир Мику­линсь­кий із жов­ніра­ми своєї роти здійс­нив наїзд на сусід­ній маєток Яку­шин­ці і лед­ве не вбив влас­ни­ка маєт­ку Яна
Яку­шинсь­ко­го, однак наступ­но­го 1621 р., при повтор­но­му наїзді на Яку­шин­ці цей рот­містр з роду Мику­линсь­ких сам був уби­тий. Бра­ти вби­то­го Олек­сандр і Роман Мику­линсь­кі, суди­ли­ся з Яном Яку­шинсь­ким у справі про вби­вство, про­те про­гра­ли спра­ву і вину­ва­те­ць був виправ­да­ний.1

Спра­ва про заги­бель брац­лавсь­ко­го шлях­ти­ча Воло­ди­ми­ра Мику­линсь­ко­го, що тяг­ла­ся у суді близь­ко чоти­рьох років, зафік­со­ва­на май­же на всіх своїх ета­пах, що є доволі рід­кіс­ним та унікаль­ним яви­щем. Цей кон­флікт був спри­чи­не­ний дов­го­т­ри­ва­ли­ми супереч­ка­ми між дво­ма замож­ни­ми шля­хетсь­ки­ми рода­ми Мику­линсь­ких та Яку­шинсь­ких. Судо­вий про­цес роз­по­чав­ся 21 трав­ня 1620 р. з про­те­ста­ції до ґродсь­ко­го суду Іва­на Яку­шинсь­ко­го про вчи­нен­ня наїз­ду на його володін­ня у с. Яку­шин­цях (на тери­торії Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства) шля­хет­ни­ми Воло­ди­ми­ром Мику­линсь­ким, паном Поплав­ни­ць­ким поруч­ни­ком пана Ублин­ско­го, паном Ожиґал­ком (в ори­гі­налі – Ожик­гал­ком) та інши­ми. За вер­сією Яку­шинсь­ко­го, вище зга­дані пани спро­во­ку­ва­ли бій­ку, у якій він та його челядь зму­шен­ні були обо­ро­ня­ти­ся. Зі зустріч­ною про­те­ста­цією 25 трав­ня 1620 р. висту­пи­ли Роман та Олек­сандр Мику­линсь­кий (бра­ти загиб­ло­го) – за їхньою вер­сією Воло­ди­мир із зга­да­ним вище това­ри­ст­вом 20 трав­ня 1620 р. піс­ля полю­ван­ня завіта­ли у гості до Іва­на Яку­шинсь­ко­го. Саме у цей час в Іва­на гостю­вав його брат, шля­хет­ний пан Куб­ли­ць­кий, який мав дав­ній кон­флікт з Воло­ди­ми­ром. У своїй скарзі Мику­линсь­кі запев­ня­ли, що п’яний Куб­ли­ць­кий спро­во­ку­вав бій­ку, і саме він наніс їхньо­му бра­ту смер­тель­ний удар. Також бра­ти зви­ну­ва­чу­ва­ли Іва­на Яку­шинсь­ко­го в тому, що він, замість того щоб гаму­ва­ти Куб­ли­ць­ко­го, ще біль­ше інс­піру­вав його на кон­флікт. Ще одним свід­ком цієї події був Бог­дан Обо­денсь­кий, віт­чим Іва­на Яку­шинсь­ко­го, з яким він дав­ні супереч­ки. У 1621 р. спра­ва потра­пи­ла до три­бу­нальсь­ко­го суду, і з цьо­го року до про­це­су був залу­че­ний князь Сте­фан Чет­вер­тинсь­кий, як опікун Романа
Мику­линсь­ко­го, яко­му, як зазна­чає суд, було на вигляд близь­ко п’ятнадцяти років. Князь був чоло­віком Анни Мику­линсь­кої (сест­ри Рома­на, Олек­сандра та Воло­ди­ми­ра). Олек­сандр Мику­линсь­кий був від­лу­че­ний від судо­вої про­цесії, бо потра­пив у воро­жий полон у битві під Цецо­рою (17 верес­ня – 7 жовтня 1620 р.). У цьо­му ж 1621 р. своїм декре­том три­бу­нальсь­кий суд нака­зав зро­би­ти додат­ко­ве роз­слі­ду­ван­ня уряд­ни­кам він­ни­ць­ко­го земсь­ко­го суду. Це роз­слі­ду­ван­ня не дало жод­них зна­чи­мих резуль­татів. Іван Яку­шинсь­кий всяк­час уни­кав засі­дань три­бу­нальсь­ко­го суду поси­ла­ю­чись на про­бле­ми зі здоров’ям. Вре­шті решт, судо­ва тяга­ни­на завер­ши­ла­ся 23 серп­ня 1624 р. декре­том Три­бу­на­лу, в яко­му цей інци­дент вва­жа­ли наїз­дом на володін­ня, вже покій­но­го тоді пана Куб­лі­ць­ко­го учас­ни­ком обо­ро­ни дому, а пана Іван Яку­шинсь­ко­го – свід­ком та пост­раж­да­лим від наїз­ду. [Нау­ко­ва біб­ліо­те­ка Львівсь­ко­го націо­наль­но­го універ­си­те­ту імені Іва­на Фран­ка, від­діл руко­пис­них, ста­ро­дру­ко­ва­них та рід­кіс­них книг імені Ф. П. Мак­си­мен­ка, 1806 IV рук. “Starożytne słowiańskie dokumenta należące do wsi Jakuszyniec. Artura (?) Rusanowskiego”.]

Роман (*ок. 1605, 1648)

Реєстр подим­но­го 1629 р. нотує три части­ни у мику­ли­не­ць­ких мает­но­стях: 128 димів Олек­сандра, 196 — Рома­на та 27 — Ган­ни з Мику­линсь­ких Буш­ковсь­кої. Роман дожив до часів Хмель­ни­ць­ко­го. За володін­ня 196 дима­ми у Ново­се­ли­ці, Мику­лин­цях і Бор­ко­ві Роман Мику­линсь­кий у 1629 р. спла­чу­вав 98 злотих.
15. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов, состо­я­щий при Киев­ском, Подоль­ском и Волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре. – Ч. VІІІ, Т. ІІ. Мате­ри­а­лы для исто­рии мест­но­го управ­ле­ния в свя­зи с исто­рии сослов­ной орга­ни­за­цыи, Акты Бар­ско­го ста­ро­ства ХVІІ – ХVІІІ в. – К.: Тип. импе­ра­тор­ско­го уни­вер­си­те­та св. Вла­ди­ми­ра, 1894. – 483 с.

Ган­на (Оксинія, пом. 1638 р.)

~ у пер­шо­му шлю­бі Ярмолинська,
~ у дру­го­му — Сте­фа­но­ва Чет­вер­тенсь­ка (шлюб 1616 р.).

Мару­ша Матвіїв­на (пом. 1641 р.)
~ у пер­шо­му шлю­бі Федо­ро­ва Коліївська
~ (у дру­го­му — за Федо­ром Чет­вер­тенсь­ким, 1624 р.)

Ган­на Матвіївна

Реєстр подим­но­го 1629 р. нотує три части­ни у мику­ли­не­ць­ких мает­но­стях: 128 димів Олек­сандра, 196 — Рома­на та 27 — Ган­ни з Мику­линсь­ких Бушковської.

~ по чоло­віку Бушковська. 

X

Іван Олек­сан­дро­вич

Олек­сандр Олександрович

3.1. Осо­би не долу­чені до родоводу.

Мику­линсь­кий (Мико­линсь­кий?) Атанасій
Свя­ще­ник церк­ви св. Мико­лая у Воло­ди­ми­рі, член капіту­ли. Зга­дуєть­ся 1604–1617 Пло­щан­ский В.М. Про­шлое Холм­ской Руси. — Виль­на, 1899. — Т. 1. — С. 264. АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 431 ЦДІАК Украї­ни, ф. 27, оп. 1, спр. 23, арк. 316зв.-317.
ЦДІАК Украї­ни, ф. 28, оп. 1, спр. 49, арк. 596зв.-597зв., 798зв.- 801.

Мику­линсь­кий (Мику­ли­ць­кий) Василій

«Инстикга­тор духов­ный церк­ви голов­ное Луц­кое свтое Иоан­на Богослова»
АЮЗР. — Ч. 1. — Т. VI. — К., 1883. — С. 331.
Мику­линсь­кий (Мико­линсь­кий?) Філон
1603 р. на з’їзді волинсь­кої шлях­ти в Люб­ліні ра зом з інши­ми його учас­ни­ка­ми під­пи­сав заяву на ім’я коро­ля та Сена­ту, в якій заявив про прий­нят­тя унії і закли­кав дер­жав­них мужів Речі Поспо­ли­тої нада­ти під­т­рим­ку З’єднаній Церкві.
Z dziejw Ukrainy. — Kijw, 1912. — S. 120.

4. Доку­мен­ти і акти.

Вар­то роз­по­ча­ти з «Гра­мот вели­кихъ кня­зей литов­скихъ» з періо­ду від 1390‑х по
1569 рік, які були видані 1868 року у київсь­кій типо­гра­фії під редакцією
Воло­ди­ми­ра Анто­но­ви­ча та Костян­ти­на Коз­ловсь­ко­го (поси­лан­ня на пер­шодрук: http://​lib​.kdais​.kiev​.ua/​f​i​l​e​s​/​g​r​a​m​o​t​i​.​pdf). Згід­но із гра­мо­тою №4, яка
була пере­пи­са­на авто­ра­ми старослов’янською мовою та лати­ною з так зва­ної «Кни­ги
грод­ская лети­чев­ская, 1714 г. № 5253, стр. 177 на обор.» саме до 1 поло­ви­ни 15 сторіч­чя відносяться
пер­ші доку­мен­таль­ні згад­ки про село Почапинці. 

У гра­мо­ті читай­мо: «4.Грамота вели­каю князя
Свид­ри­гай­ла, утвер­жда­ю­щая гра­ни­цы им Ђнія земя­ни­на Брац­лав­ска­го, Карпа
Ива­но­ви­ча Мику­лин­ска­го. 1431
года , мая 31 дня .

Feria quarta
ante festurn nativilatis gloriosissimae virginis Mariae proxima Anno Domini
millesimo septingenfesimo decimo quarto.

Ad officium et
acta presentia, castrensia, capitanealia, latyczoviensia personaliter veniens
generosus Thomas Zalivski, obtulit officio presenti et ad acticandum porrexit
literas graniciales seu confirmationem commissotialem, ruthenico idiomate
scriptas, ratione limitum inter bona Poczapinske et Miculinske, per serenissimum
regem poloniae Vladislaum datas, manuque ejusdem propria et secretarii
subscriptas et sigillo in caera rubra in appenso serico rubro insignitas, in
personam generosi Karp Ivanovicz Miculinski servientia, de tenore verborum
tali. Significamus presentibus literis nostris quorum interest universis et
singulis, productas fuisse coram nobis literas infra scriptas ex actis
castrensibus, Latyczoviensibus de actu sabbatho post festum Sancti Martini
Pontificis proximo, anno Domini millesimo sexcentesimo trigesimo primo
authentice emanatas, continentes in se literas privilegii illustrissimi
principis Swidrigayło, idiomate Ruthenico scriptas , generoso Karp Iwanowicz
Miculinski datas et per nobilern Jacobum Czervielski ad acticandum oblatas;
supplicatumque est nobis ut easdem literas aucthorita- /​7/​te nostra regia
aprobare et confirmare dignaremur. Quarum quidem litterarum ea est, quae
sequitur series: »Мы, Свы­дры­гай­ло, Вели­кій Князь, чины­мо зна­ме­ни­то нынеш­нымъ и потомъ будучимь веку людемъ, ижъ, пры­шов­шы передъ насъ земя­н­инъ нашъ пове­ту Бра­слав­ско­го, Карпъ Ива­но­вичъ Мику­лин­скій, билъ чоломъ, покла­далъ передъ нами лыстъ отъ кня­зя Васи­лія Сан­гуш­ко­ви­ча, дер­жав­цы нашо­го Бра­слав­ско­го и дво­ранъ нашихъ: Тыхона
Слу­пы­ци, Васи­ла Омел­ко­ви­ча, и Семе­на Юзы­по­ви­ча, што есмо имъ пер­вей сего велилы
име­ня его Мыку­лин­скіе объ­и­ха­ты, гра­ни поло­жы­ты и кры­в­ду его, што мену­етъ одъ земянъ
Бра­слав­скихъ и бояръ Хмель­ныц­кихъ, роз­суды­ты; ведже оны тое все учи­ны­лы, грамоту
свою видо­мя (sic)
дали ему; и про­силъ насъ, абы есмо ему тое потвер­ды­лы; ино мы тую гра­мо­ту въ книгу
Дья­ко­ви нашо­му упы­са­ты вели­лы и такъ е напы­са­но: за пове­ли­ни­емъ велы­ко­го кня­зя Свыдрыгайла,
васы­лый Сан­гуш­ко­вичъ, дер­жав­ця Бра­слав­скій и мы дво­ране гос­по­дар­скіе: Тыхонъ Слупыця,
Васи­лій Омел­ко­вичъ, и Семенъ Юзы­по­вычъ, былы­смо у земя­ни­на пове­ту Браславского,
пана Кар­па Ива­но­вы­ча Мыкулын­ско­го, в име­ню его Поча­пын­цяхъ и покла­далъ передъ намы
лыстъ гос­по­да­ра его мыло­сти, Велы­ко­го Кня­зя Швы­дры­гай­ла, кото­рымъ пышетъ, абысмо
кры­в­ду его зъ земя­ны Бра­слав­ски­ми и бояры Хмел­ныц­ки­мы раз­су­ды­лы. и гра­ни око­ло маетностей
его учи­ны­лы: ино мы посла­лы вижа зам­ку Бра­слав­ско­го, пана Хац­ка до земянъ Браславскихъ:
пана Мак­сы­ма Тым­ко­вы­ча, пана Ярмо­лу, пана Евсея и пана Кмы­ту; так­же до бояръ Хмелныцкихъ:
пана Вас­ка, пана Кон­дра­та и пана Евсея. абы до насъ пры­ие­ха­лы и зъ паномъ Карпомъ
поток­мы­лы­ся (sic);
ведже оны не хоти­лы, мовя­чи; »не поЂ­демъ тамъ, бо мы о томъ веда­емъ, але сво­еи петки
зем­ли пыл­ну­е­мо,« — а ведже мы, по дол­гу лысту гос­по­дар­ско­го, зъ паномъ Кар­помъ чыныты
гра­ни поеха­ли, и колы есмо про­и­ха­лы черезъ лісъ Поча­пин­ский до долы­ни Кобелыка,
вго­ру рич­ки Зга­ру, где насъ панъ Карпъ при­про­во­дылъ, ука­зу­ю­чи одЂко­ля грунтъ
его почи­на­етъ, ажъ тамъ есмо, при той долы­ни Кобе­лы­ку, заста­лы бояръ
Хмель­ниц­кихъ, пана Вас­ка и пана Кон­дра­та, зъ люд­ми ихъ, кото­рые намъ поведалы:
же одъ той долы­ни по пра­вой стор

1. Rulikowski E. Przed kilkuset laty (Bracławszczyzna).— S. 297.[↩]