Оношки Вітонізькі

Загальні відомості про рід

Оношки-Вітонізькі — зем’яни Луцького повіту, отримали своє прізвище-придомок від села Вітоніж.

Джерело: Янішевський Сергій. Сторінками давньої історії сіл Немир, Раймісто, Вітоніж, Ясенівка. Від найдавніших часів до 1914 року. С. 1–31.

Сфрагістика

На печатці Федора Оношкевича від 1537 р. у німецькому щиті було зображено знак у вигляді літери W з загнутими в бік кінцями під хрестом: “Onoszko h. Jacyna. O tych Jacynach Niesiecki obszernie dosi pisze patrz fol. 424, daje mu tylko herb i nazywa Jacyna zupełnie inny jak widzilismy na pieczątie przy podpesu Fiodora Onoszkiewicza na akcie przedażnym 1537 r. […] przez Łaskowiczow x. Andrzejowi Sanguszce”.1 Щодо інформації Несецького про використання родом Оношкевичів герба Яцина (підкова кінцями додолу в супроводі стріли вістрям угору та п’ятикінцевого хреста)2, то в даному випадку він скоріше за все сплутав відомості про рід київських зем’ян Оношкевичів з Яцинами-Оношковичами, що мешкали в Оршанському повіті.

Джерело: Однороженко Олег. Шляхетська геральдика Київської землі XV — першої половини XVII ст. за архівними джерелами та матеріалами сфрагістичної колекції Музею Шереметьєва // Сфрагістичний щорічник. Випуск ІІ.

Сфрагістічні пам’ятки

1. Витонізький Михайло, земянин волинський: Печатка від 1570 р.: В полі печатки ренесансовий щит, на якому знак у вигляді літери W під врубом; згори літери: МW. восьмикутна, розмір 14х12 мм. Джерела: ЦДІАК, ф. 44, оп. 1, спр. 1, арк. 213. 1570 р.; Sigillum. Музей Шереметьєвих. [Электронный ресурс]. URL: https://sigillum.com.ua/stamp/vytonizkyj-myhajlo/ (дата обращения: 14.11.2023).

Поколінний розпис

I генерація

ОНОШКО ПАШКОВИЧ

“Пану Миколаю Немировичу чоловек Яковец Оношковский до воли, занюж (оскільки — О.Р.) тот Оношко поехал к Олелку” (РДАДА. — Ф. 389, on. 1, спр. 3. — Арк. 50 зв.); “Пану Миколаю Немировичу члк Саковец Онокштовский до воли, занюв (!) тот Оношко поехал к Олелку” (Bibl. Czart. — № 2329. — S.49)).

II генерація

Федір Оношкович Вітонізький

У 1475 році згадується луцький зем’янин шляхтич Оношко Вітонізький, який отримав своє прізвище-придомок саме від села Вітоніж. Саме тут, він мав маєтності та проживав у шляхетському дворі. 5 жовтня цього року князь Михайло Іванович Роговицький продав свою маєтність Дажев (Сьогодні село Дожва) пану Федору Оножку Вітонізькому. У тексті запису йдеться: «…с людми, с полми, из сєножатми, з болоты и з дубровами – винявши за трєтию част зо всихъ имєнєй моих отчизныхъ, выслуженыхъ и купленыхъ… продал єсми тоє имєнє Дажев пну Фєдору Оножку Витонизкому за двєстє коп
широкихъ грошей монеты чєскоє и за кожух бобровый
сукномъ поръпрыяномъ (пурупуровим) крытый и за два
возники сєрыє…». Своїм нащадкам забороняв потім
втручатися у володіння Дажвою під зарукою у 300 кіп
грошей королю та ще 300 кіп грошей самому Оношку
Вітонізькому.3

У 1490 році Оношко судився з Івашком Семашковичем та його братами щодо маєтностей в селі Зденіж (сучасний Озденіж, Луцького району). Як наслідок, згідно із королівським вироком змушений був поступитися Семашкам.4 Ще одну згадку про Оношка Вітонізького зустрічаємо у листопаді 1490 року. Тоді він продав свій двір у Луцьку із землею та сіножаттю Марії Ровенській, що знаходився «…промєж ормєнскоє цркви и капланского дому на берези Стыря…». Сума операції становила 30 кіп широких грошей.5 Судячи з усього, Оношко Вітонізький, як і його нащадки, був представником дрібної шляхти, що перебувала на службі у більш заможних шляхтичів. Сам Оношко Вітонізький у документах фігурує як земянин луцький. Хоча його походження наразі недосліджено.

Дослідниця Наталія Яковенко вказує, що він був одружений із Ганною Юріївною Четвертенською, донькою князя Юрія Михайловича на Четвертні Четвертенського.6 Для того, щоб отримати родові маєтності своєї дружини, за її порадою вбив брата Ганни Юрівни Вацлава Четвертинського. За це великий князь литовський Казимир позбавив Оношка права на спадщину князів Четвертинських. Це підтверджується згодом, коли у 1528 році Федір Оношкович Вітонізький претендував на маєтності своєї матері Ганни Юрівни Четвертинської. Йому відмовили, якраз посилаючись на попередній вирок щодо Оношка.7

Згодом Оношко Вітонізький опосередковано згадується у записі від 1518 року. А записом від 15 листопада 1521 року він, разом із своїми синами Андрієм та Федором Вітонізькими передавав дві волоки сіножаті в Щерсівській пущі за рікою Німан, (сучасна Білорусь) та половину лугу там же, монастирю у Лавришеві (сучасна Білорусь). Очевидно, що Оношко мав там якісь маєтності та, можливо, звідти й походив. Щоправда, білоруський дослідник Євген Глінскі вказує, що цей фундушевий документ Оношка Вітонізького та його синів для монастиря є пізнішим фальсифікатом.8

У 1528 році маємо відомості й про обов’язок шляхтичів Вітонізьких у війську Великого князівства Литовського. Очевидно, що Оношко на той час вже помер, адже у переписі згадується його син Федір Оношкович, який мав подати до війська 2 коней10. Шляхтичі Вітонізькі, як власники маєтностей у Вітоніжі, згадуються й при ревізії Луцького замку, що відбувалась у 1545 році. Вони мали обов’язок доглядати та ремонтувати городні (складова частина замкової стіни), що були в Окольному замку Луцька. Василь та Федір Оношковичі з Вітоніжа, сини Оношка Вітонізького,
відповідали за кілька таких городень. Одна з них розташовувалася поруч із Пінською вежою. Вітонізькі тримали городню разом із паном Сербином з Хорохорина та князями Воронецькими. Вказувалося, що вона потребує оправи. Інша городня, за яку також усі вони відповідали, була поруч із городнею панів Рогозинських. Її також «…вєрху трєба оправити…». Окремо Федір та Василь Вітонізькі «…з Витонижа…» мали наглядати за однією з городень за великим мостом. Вона розташовувалася між городнями князів Воронецьких та шляхтича Стихна Єнича. Як вказувалося в описі «…тая городня добра єст…»11. У 1552 році знову проводився опис Луцького замку і також згадано городню обох братів Вітонізьких, Сербина та Воронецьких. Тоді її
характеризували як мало не всю побиту та не обмазану. Другу їхню ж городню тоді характеризували як добру, але не накриту. У доброму стані також була тоді й городня за мостом.

З вищесказаного бачимо, що у Оношка Вітонізького було щонайменше троє синів Андрій, Федір та Василь. Усі вони й далі писалися як Вітонізькі з родовим маєтком у Вітоніжі. Щоправда, надалі у документах фігурує лише Василь Вітонізький.

10 Перапіс войска Вялікага княства Літоўскага 1528 года. Метрыка Вялікага княства Літоўскага. Кніга 523. Кніга публічных спраў 1. Мінск: Беларуская навука, 2003. 449 с.
11 Литовська метрика. Книга 561: Ревізії українських замків 1545 року / Підготував В. Кравченко. Київ, 2005. С.137.

У 1561 році опосередковано зустрічаємо Василя Вітонізького на сторінках Луцької замкової книги. Він фігурує як поручитель у справі викупу із застави маєтності Зубильно братами Богданом, Яцком, Семеном та Михайлом Дрозденськими у Петра Костюшковича. Щоправда, оформивши викуп він не видав братам листа, який би давав право їм повертатись до Зубильна та звинувачували у намові Костюшковича здійснювати напади на маєтності. Тож Богдан Дрозденський позивав Василя Вітонізького до суду. У справі про вручення
позову вказується, що виж (судовий урядник) Оникій Пугач разом із урядником Богдана Дрозденського Яцьком Дяком прибули до Вітоніжа і вручили та прочитали позов безпосередньо Василю Вітонізькому13. Наступного, 1562 року, на Василя Вітонізького скаржився земянин Іван Білостоцький, за те, що наніс йому тяжких ран14.

У 1565 році знову відбувався попис війська Великого князівства Литовського. Тоді Михайло Вітонізький, син Василя, подав до Війська литовського 2 коні (вершники). А у 1567 році «…Василей Витонизъский с повету Луцкого кони 3 а драба 1…», тобто мав подати до війська 3 коні та 1 пішого. Цікаво, що він згадується тут серед слуг брацлавського воєводи князя Романа Сангушка, які в 1567 році при ньому служили «…въ Чашникахъ...»15. У 1570 році Василь Вітонізький позичив земянину Андрію Короваю 90 кіп литовських грошей під заставу його частини маєтку в Грушовні (Грушівка,

13 Луцька замкова книга 1560–1561 рр./Підготували В. М. Мойсієнко, В. В. Поліщук. Луцьк, 2013. 733 с.
14 Опись актовой книги Киевского центрального архива № 2036/сост. О.И. Левицкий. Киев, 1883.
15 Русская историческая библиотека. Том 33. Литовская метрика. Отдел 1. Часть 3: Книги публичных дел. Переписи войска Литовского. Петроград, 1915. 702

Ковельського району) разом із підданими його селянами.9 У неділю, 9 червня 1570 року, Василь Вітонізький скаржиться в Луцькому уряді на підданих князя Лева Войнича Воронецького з села Баб’є (сьогодні село Квітневе, Луцького району), які напали на поля у Вітоніжі та пограбували вулики з бджолами і покосили сіно. Возний, якого Василь Вітонізький запросив оглянути шкоди, свідчив, що на острові Бобровці бачив «…повєривны дєрєва зо бчолами…», лише одне ціле з бджолами лишилось і інші селяни з Баб’я собі побрали. Далі там же возний бачив покошені сіножаті, з яких частина була в копицях, а інша частина «…на покосєх лєжитъ нєгрєбєноє…». Коли ж возний разом із супроводжуючою шляхтою рушив до Баб’я там місцевий війт та урядник князя Лева Воронецького повідомили йому, що про бджіл нічого не знають, а сіно покосили за вказівкою самого князя і «…єщє дєи косити будємъ бо дєи тои кгрунтъ кнзя пана нашого…».10
Очевидно, що місцевість під назвою Бобровці була спірною і розташовувалась на межі обох поселень. Бо сутички щодо неї продовжувались і за кілька років. 29 лютого 1572 року Себастьян Опалонський, урядник князя Лева Войнича Воронецького (у тексті Збаразький) скаржився «…на земєнина господарского пана Василия Витонизкого…», що той разом із своїми підданими із Вітоніжа збройно напав на урочище Бобровець. Цього разу в справі вказується, що це урочище знаходиться в межах села Баб’є, що було власністю князів Воронецьких. Там нападники забрали скирту сіна «…в которой было возов шестьдесят…» і «…до двора своего витонизкого…» те сіно повезли.11

Того ж 1572 року, у червні, до суду скаржився Богуш Заєць Луковський, «…упомоцованый…» княгині Ганни Деспотівної, вдови брацлавського воєводи князя Романа Сангушка. Він позивався від імені княгині на «…зємєнина гсподрского…» Василя Вітонізького. Ще перед своєю смертю князь Роман Сангушко дав Вітонізькому срібло в заставу за 200 кіп грошей литовських. Тож позов стосувався саме повернення того срібла дружині та нащадкам князя. Як зазначав у позові Богуш Заєць «…ее млсти княгня Ганна Деспотовна єст готовыє с пном Василєм Витонизским через мене умоцованого своєго … росправу приняти…», тобто, ймовірно вирішити справу. Щоправда, якраз у цей час у Варшаві відбувався сейм, тож «судові рочки» (час, коли відбувався суд), судячи з усього, були призупинені: «…одно ж дєи на сей час для сойму валного варшавского роки тепєрєшниє троєцкиє не естъ сужоныє…». Відтак справу записали до актових книг. Цікаво, що роком раніше, у листопаді 1571 року, гроші за заставлене срібло через возного Дахна Гуляльницького передавали Василю Вітонізькому, але той відмовився взяти їх і срібло не повернув. Про це возний мав би повідомити до уряду і записати в актові книги та цього не зробив.12

Трагічна подія за участі селян із Вітоніжа сталася 1 червня 1572 року. Піддані Василя Вітонізького Савко Овечка, Стецько Дудка та Пархом Іванко перейняли на дорозі в межах села Осьмигович Ізраїла Мошковича, який йшов з Глуховиці (неідентифікований населений пункт) до Осьмигович. Його пограбували та вбили, а відтак «…пастухи под колодами нашли нагого…». Урядник з Осьмигович на ім’я Юхим, свідчив, що вбитий був підданим князя Андрія Курбського, який на той час мав Осьмиговичі за власність. Як згодом свідчив возний Дахно Гуляльницький, якого відправили оглядати тіло, «…видел голову всю на куски зрубану, однош толки щоку ис под нєю єст…», а також оглядав колоду, де пастухи знайшли тіло і там «…видєл подлє тои колоди нос и щоку чоловєчские лєжачиє…». Крім того, з вбитого зняли «…однорядок люнский голубый, которий стоитъ две копи грошей, жупицу люнскую синюю которая коштовала копу грошей убраннє бєлоє муравскоє за котороє дал тридцатъ грошей … готовых взяли три копи, ножи угорскиє из поясом закованым за што дал дванадцатъ грошей шапку за которую был далъ осм грошей…». Далі возний разом із осьмиговицьким урядником Юхимом їздили до Вітоніжа просити Василя Вітонізького щоб вчинив справедливість на своїх підданих. Він обіцяв опитати їх та, якщо хтось буде винний, вчинити справедливо. А розповідь возного записали в Луцьку актову книгу20.

Відомий польський дослідник Олександр Яблоновський подає цікаві відомості з поборових реєстрів 1570, 1577 і 1583 років. У таких відомостях вказано хто саме, за що і скільки платив із своїх маєтностей. Так, бачимо, що у 1570 році з Вітоніжа платив Василь Вітонізький за 27 димів, 25 городників по 4 гроші, 2 ремісники по 2 гроші та 5 путних слуг по 20 грошей. У 1577 році як платника поборового
податку з Вітоніжа бачимо Михайла Васильовича Вітонізького. Він платив звідси за 27 димів по 10 грошей,
10 городників по 4 грошей, 8 городників по 2 грошей,
2 ремісники по 2 грошей та 3 боярини по 20 грошей.
Точно такі ж дані містяться в поборовому реєстрі за
1583 рік. Лише тогоріч додався податок за 2 колесовий
млин21. У даних поборового реєстру бачимо, що у
Вітоніжі крім селян, що проживали у 27 димах, була й
значна кількість городників. Вони були дещо нижчою
категорією селян. Крім того, зазначаються й ремісники,
а також путні слуги. Вони становили категорію

20 ЦДІАК Ф.25, оп.1, спр.13, лист 323 зв.-324.
21 Jabłonowski A. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. T. 8. Źródła dziejowe. Ziemie ruskie. Wołyń i Podole. Warszawa, 1889. 504 s.

найнижчого прошарку шляхти, й, очевидно, виконували
якісь функції при дворі, будучи, наприклад, урядниками
шляхетського двору.

8 січня 1573 року Михайло Вітонізький записав своїй дружині Софії Окорській як віно третю частину своїх маєтностей у Вітоніжі, що становила загалом на
суму 800 кіп литовських грошей. Крім того, записував
дружині й третину усіх своїх «…рєчєй рухомыхъ…».
Також у записі йдеться, що коли б Михайло помер раніше
ніж дружина, то та мала б право те записане їй майно
«…отдати, продати, даровати, записати… якъ єдно
воля єє на то будєтъ…». Натомість Михайло Вітонізький
отримав від дружини 200 кіп грошей литовських посагу,
а також інших 200 кіп грошей «…в золоти, в сєрєбрє, в
шатахъ, в перлахъ, в конєхъ, в быдлє и в иншихъ рєчахъ
рухомыхъ…»22. Крім того, вона зазначала, щоб в разі
бездітної смерті її майно потрапило до рук саме чоловіка,
а не кровних родичів. Софія Окорська була дочкою, на
той момент померлого, шляхтича Олехна Окорського.
Десь у цей період, ймовірно, помирає Василь
Вітонізький, відтак надалі у документах фігуруватиме
його син Михайло. Щоправда, варто зазначити, що на час
запису віна, Василь Вітонізький, ймовірно ще жив.
У 1575 році Михайло Вітонізький був одним із
послів від Волинського воєводства на з’їзд шляхти у
Стенжиці. З’їзд відбувався під час безкоролів’я, коли
намагалися обрати нового короля. Це, ймовірно, свідчить
про високий статус Михайла Вітонізького серед
тогочасної місцевої шляхти23. У січні 1575 року на
Михайла Васильовича Вітонізького скаржився
служебник князя Богуша Корецького. Будучи у той час в
Хорохорині, маєтностях Михайла Сербина, того

22 Архив Юго-западной России, издаваемый Временной комиссией
для разбора древних актов: в 35 тт.: Ч. 8., Т. ІІІ: Акты о брачном и
семейном быте в Юго-Западной Руси в XVI-XVII вв. Киев, 1909.
С.272–273.
23 Літвін Г. З народу Руського. Шляхта Київщини, Волині та
Брацлавщини (1569—1648). Київ: Дух і Літера, 2016. С.442.

служебника перейняв на шляху та побив Михайло
Вітонізький із своїми слугами24.
У 1581 році зустрічаємо повсякчасні скарги на
Михайла Васильовича Вітонізького з боку княгині
Варвари Збаразької з Козинських. Вона скаржилася, що
той, разом із своїми підданими із Вітоніжа здійснював
напади на її маєтності в Осьмиговичах25. Михайло
Вітонізький ж в свою чергу скаржився навзаєм. Одну з
таких скарг зустрічаємо на сторінках Володимирської
актової книги. Згідно із записаною скаргою, 31 липня
1581 року піддані Михайла Васильовича Вітонізького за
його вказівкою зібралися на «…толоку ку звожєню овса
моєго влостного дворного с поля моєго прозываємого
врочищомъ Заобовя…», тобто мали звезти овес з поля до
двору у Вітоніжі. Загалом було 152 вози на яких
вмістилося 304 копи жатого вівса (можливо цифра
перебільшена, але саме так пише в тексті скарги). Під час
перевезення збіжжя дорогою до Вітоніжа княгиня
Варвара Збаразька з Козинських «…сама особою своєю и
маючи при собє почот людєй нємалыи…» всі вози з
кіньми та жатим вівсом «…побрала и пограбила и до
имєня своєго Ловищъ отпровадила…». Крім того,
Михайло Васильович Вітонізький надав свідчення двох
шляхтичів Яна Калусовського та Михайла Літинського,
які «…на то очима своими глєдєли, кгда єє млсть кнгня
Збаражзкая овєс пна Витонизского брала и грабила…»26.
3 липня 1586 року у Луцькому уряді
осьмиговицький урядник пана Андрія Фірлея Мойсей
Горейн (можливо неправильне написання прізвища)
скаржився на «…зємєнина повєту луцкого…» Михайла
Вітонізького. 1 липня він, зібравши більше сотні кінних

24 ЦДІАК Ф.25, оп.1, спр.35, лист.32 зв.
25 Ерусалимский К. Ю. На службе короля и Речи Посполитой. М.; СПб.:
Нестор-История, 2018. С.417–418.
26 Стратегії та ритуали конфлікту: шляхетський соціум Волині зламу
XVI і XVII ст. Джерела та інтерпретації / Упоряд. Н. П. Старченко;
Відп. ред. Г. В. Боряк. НАН України. Інститут історії України. Київ:
Інститут історії України, 2020. 615 с.

та піших людей, озброєних косами, своїх підданих з
Вітоніжа, разом з тамтешнім його урядником на ім’я
Труша, напали на село Ловище «…Осмиговичомъ
налєжачого…». Там вони напали на сіножаті, що
належали місцевим селянам Супруну Мельнику, Карпу і
Остапу Ключені (можливо не правильне написання
прізвища). Коли ж ті побачили, що їхнє сіно косять, то
прийшли просити «…обычаєм сусєдним абы имъ кгвалту
нє чинили и сєножати их нє косили и той власности их
покой дали…». Але замість того, щоб погамуватись,
нападники «…стали их бити и мордовати…». Тоді ті
селяни з Ловищ дивлячись на «…таковый кгвалт…» дали
знати своїм сусідам і разом почали ті сіножаті боронити.
«…того врядника витонизского Труша и подданых
витонизских на тых сєножатєх своих которых могли
тых из косами поймали а иншиє из сєножатєй
поутикали…». Тих кого піймали «…до уряду близшого до
замъку володимєрского на вряд отдано…» і там справу
«…обжаловано…»27.
За кілька днів, 6 липня 1586 року, до Луцького
уряду звернувся вже Василь Вітонізький, просячи
возного, щоб той оглянув його побитих підданих.
Завдячуючи опису возного ми маємо нагоду дізнатися
імена тогочасних селян, а також урядника Вітоніжа, які
постраждали в результаті сутички. У Панаса Тишковича
була рана на голові, криваві рани на правій та лівій
руках, від плеча і аж до зап’ястя. У нього забрали косу,
яка коштувала 8 грошей. В іншого селянина на ім’я
Нестер (можливо не правильне написання) також були
рани на голові, руках та нозі, а забрано шапку за 4 гроші
і косу за 8 грошей. В Микити Тишковича були зранені
голова, плечі і ліва рука, а також «…бок лєвый збитий
синий…». У нього пограбовано косу за 8 грошей та пояс з
мошонкою (гаманець) в якій було 4 гроші. В ще одного
селянина, ім’я якого прочитати не вдалось, возний бачив
рану биту по хребту. Він також втратив у сутичці косу за

27 ЦДІАК, Ф.25, оп.1, спр.35, лист.645–645зв.

8 грошей. Їх усіх побили та ув’язнили в дворі шляхтича
Андрія Фірлея в Осьмиговичах. Там вони сиділи цілу ніч,
а потім були випущені.
Чи не найбільше постраждали ті селяни, яких
повезли до замку у Володимир. Зокрема, в урядника
Вітонізького Труша Занковича було на правій стороні
голови дві рани тятих і руку праву збито. У Занка
Ярмоловича по хребту рани сині, в нього пограбовано
сермягу та шапку за 30 грошей. В Петра Хомичича на
голові бита рана, а сутичці він втратив сермягу і косу
загалом за 32 грошей. У Миска Пацинича на обох руках
биті рани сині. В нього також забрали косу за 8 грошей.
В Тимка Ярошевича рани биті криваві, і теж втратив
косу за 9 грошей. У Федка Трохимовича рани по хребту і
руках биті сині. В нього пограбували сермягу та косу у
сумі на 30 грошей. Вони розповіли возному, що їх пан
воєвода Андрій Фірлей наказав спочатку побити, а потім
до Володимира до замку повезти. Усі вони перебували в
ув’язнені аж поки Михайло Вітонізький не взяв їх на
поруки.
Крім того постраждали й інші селяни з Вітоніжа,
яким, очевидно, пощастило повернутися після сутички
додому. У Яна Децевича возний бачив «…рану кривавую
и велми шкодливую…» у хребті, вище пояса. У Близка
(можливо помилково написано), Яцка Толпижича,
Антона Самсона (можливо помилково написано) Самойла
Кулина, Волоса Куриловича, Антона Сєнотича, Ілка
Куцевича, Павла Олешковича, Сенка Мокрушича, Леска,
Манка Мокрушича, Івашка, Пилипа Пацинича, Зенка
Ярмоловича, Івашка Пащені, Сидора Ликотича, Панаса,
Юска, Гриця Лакотича, Івашки Романчича, Ланка також
возний бачив численні поранення і всі вони свідчили про
втрати у сутичці щонайменше коси, а подекуди й
сермяги, сокири, пояс чи шапку. Чи ненайбільше
постраждав Матвій Пороховня. Возний свідчив, що той
має «…раны тятыє, велми шкодливыє…» на шиї та на
лівій щоці і невідомо чи живий буде.

Цікаво, що Михайло Вітонізький, записуючи
скаргу до Луцьких актових книг оповів дещо іншу версію
цієї події. Нібито на його підданих напали
«…за кгвалтовнымъ насланєм за властным
росказанъєм…» пана Андрія Фірлея і його дружини.
Напад очолював осьмиговицький урядник Мойсей
Горейн. Він наслав слуг, гайдуків, бояр і своїх підданих з
Осьмигович. А сама ж сутичка відбувалась «…на власном
кгрунте єго витонизском на сєножати на врочищу
Заобовъю…». Як бачимо обопільні скарги стосувалися
спірної території між Ловищами та Вітоніжем, урочище
Заобов’я, яке місцеві мешканці Ловищ сьогодні
називають Забів’є28.
У квітні 1592 року Михайло Вітонізький був
одним з тих, хто отримав позов у справі про образи
причинені місцевою шляхтою Луцькому єпископу Кирилу
Терлецькому. Возний Луцького повіту Тимофій
Бранський свідчив, що розвозячи позови, «…уткнулъ
тыє позвы у ворота во дворахъ…» зокрема «…єго млсти
пну Михайлу Витонизскому у Витонижи…»29.
У шлюбі Михайла Васильовича Вітонізького з
Софією Окорською було загалом 5 дітей. Сини Семен,
Михайло та Федір, а також дві доньки. Одна з яких Ганна
була одружена із Гнівошем Гулевичем Дрозденським.
Федір Михайлович Вітонізький, ймовірно, помер не
лишивши спадкоємців. Маєтності у Вітоніжі після смерті
Михайла Васильовича та Софії Окорської перейшли до
їхніх синів Семена та Михайла.
Маємо цікаві відомості із тестаменту (заповіту)
Софії Окорської, який записали у Луцькі актові книги
10 лютого 1628 року, очевидно вже після її смерті.
Михайло Васильович Вітонізький також згадується у
ньому як небіжчик. Сам заповіт писаний Софією у

28 ЦДІАК Ф.25, оп.1, спр.35 лист 676–679.
29 Архив Юго-западной России, издаваемый Временной комиссией
для разбора древних актов: в 35 тт.: Ч. І., Т. І: Акты, относящіеся къ
исторіи православной церкви въ Юго-Западной Россіи. Киев, 1859.
640 с.

Вітоніжі 9 листопада 1627 року. Цікаво, що текст
тестаменту писаний польською мовою. Згідно із його
відомостями тіло Софії Окорської мало бути поховане в
місцевій церкві у Вітоніжі «…a ciało jako ziemne ziemi
oddaję ktore aby pochowane było w cerkwie w Witonizu…».
Усе майно рухоме та нерухоме передавала у спадок двом
своїм синам Михайлу та Семену. Також згадує, що ще
один син Федір на той час вже помер. Молодшому синові
Михайлу Михайловичу Вітонізькому, з тієї суми, що
лишив її чоловік мало дістатись 400 злотих готових
грошей. Ще на 200 злотих, не маючи «…gotowizny…»
записувала худобою, зокрема бидла 20 поголів’я, з них
6 коров, 4 яловиць та 10 «…podciolkow…». Також овець і
кіз з ягнятами та козенятами, загалом 40 поголів’я. Крім
худоби на тій сумі передавала молодшому сину і бджоли.
До того ж обом синам передавала частку срібла, що
лишилося від чоловіка. А також церковне срібло, яке
Семен Вітонізький отримав від тамтешнього священника
Єлисея Ставецького. Заповідала, щоб між братами не
було жодних правових суперечок «…zadnej trudnosci
prawnej oto nie było…». Цікаво, що крім синів згадувала
Софія Окорська у своєму тестаменті і служницю свою
Овдюту (можливо помилково написане ім’я), яка мала
отримати належну нагороду за свою службу від
молодшого сина Михайла30.
Цей тестамент підтверджує існування церкви у
Вітоніжі станом на початок XVII ст. Про це також
свідчать заповіти інших Вітонізьких. Зокрема,
у 1620 році Вітонізька Марцибела (її можна
ідентифікувати як доньку котрогось із Вітонізьких)
також заповідала поховати себе в церкві у Вітоніжі, а
крім того пожертвувала на тутешній храм ризи та 10 кіп
литовських грошей. Згодом, у 1641 році також у
місцевому храмі заповідав поховати себе і Семен
Михайлович Вітонізький. Церква на той час була,
очевидно, православною. Принаймні, дослідник Михайло

30 ЦДІАК, Ф.25, оп.1, спр.160, лист 110.

Довбищенко вказує, що і Софія Окорська, і Марцибела
Вітонізька, і Семен Вітонізький сповідували
християнство східного обряду31.
Фактично через рік після смерті матері, ймовірно,
помирає й Михайло Михайлович Вітонізький.
Принаймні, про це свідчить його тестамент від
1628 року. Михайло Михайлович Вітонізький був
одружений з Катериною Коріатовичівною
Курцевичівною Булижанкою. Лишив після себе сина
Вацлава та доньку Варвару. Певний час його часткою у
Вітоніжі володів другий чоловік Катерини Курцевичівни
Олександр Вонсович. Цікаво, що Михайло Михайлович
Вітонізький був першим у родині, хто перейшов з
православ’я до уніатства. А його діти, зокрема, Варвара
вже були римо-католиками. У своєму заповіті він просив
поховати його в Успенському соборі міста Володимира.
Також він вказував, що в разі смерті дітей по смерті
дружини всі маєтки Вітонізького мали відійти
Успенському собору у Володимирі32.
У 1628 році в одній із Луцьких актових книг
містяться дані щодо плати подимного податку
шляхтичами зі своїх маєтностей. Так, дружина Михайла
Михайловича Вітонізького Катерина Курцевичівна
платила з частини Вітоніжа з 14 димів
(«…pulcztyrnastu…») по 15 грошей, за 5 огородників
по 6 грошей і 4 огородники по 4 гроші, за одного
ремісника платила 4 гроші, за одного боярина –
30 грошей, з млина, що мав 1 колесо (менший за
стандартний млин) платила 24 грошей. Вона ж платила з
частини села Окорськ, яка, очевидно лишилася у спадок
Михайлу Вітонізькому від матері Софії Окорської як
материзна. Такі ж суми записані і для Семена
Вітонізького. Він також мав як материзну село Окорськ.

31 Довбищенко М. Волинська шляхта у релігійних рухах (кінець XVI—
перша половина XVII ст.). Київ, 2008. 882 с.
32 Ворончук І. О. Населення Волині в XVI — першій половині XVII ст.:
родина, домогосподарство, демографічні чинники: Монографія. Київ,
2012. 712 с.

Загалом і Семен Вітонізький, і Катерина Курцевичівна
платили із своїх маєтностей по 121 злотому33.
Дещо інші дані наводить дослідник Олексій
Баранович. Він подає статистичні дані на основі
подимного податку станом на 1629 рік. Так, на цей час
від частини села Вітоніж за 39 димів платила
Александрова Вонсовичова, тобто та ж таки Катерина
Курцевичівна, яка на той момент одружилася вдруге із
Олександром Вонсовичем. А Семен Вітонізький, згідно із
даними Олексія Барановича платив за 36 димів у
Вітоніжі. Вони ж обоє тримали і частини села Окорськ34.
18 серпня 1631 року на сторінках
Володимирських актових книг зустрічаємо протестацію
Катерини Курцевичівни Булижанки Вонсовичівни проти
орендатора її половини маєтностей у Вітоніжі Яна
Муриновича. Він разом із дружиною своєю Катериною
після того, як взяли в оренду частину Вітоніжа почали
місцевих селян «…роботами и податками
незвычаиными…» обкладати. На відробіток панщини
залучали навіть челядників (слуг), які були у селянських
господарствах. Описуються деталі відробітку панщини:
«...же скоро толъко почнєт днити, теды заразом до
роботы виходити кажут, а з роботы аж година альбо двє
в ночъ пусчают…». Тобто до роботи селяни долучалися з
самого ранку і до ночі. Крім того, вказувалося, що біля
кожного плугу по троє челяді має бути, щоб коли один
відлучається їсти, двоє працювали. Від такої надмірності
постраждали не лише селяни, але й їх худоба «…яко и
быдло, волы и кони барзо понєндзили и похудєли…».
Селяни через велику кількість двірної роботи нічого не
роблять у своїх господарствах «…не орут, сєножатєй нє
косят и збожжа ти єсче и до того часу, нє маючи часу на
тую свою роботу волъного…». Серед повинностей

33 ЦДІАК, Ф.25, оп.1, спр.160, лист.1272
34 Баранович О.І. Залюднення України перед Хмельниччиною. Ч. 1:
Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII ст. Київ,
1930. 155 с.

зазначаються також і сторожові обов’язки. Щоночі до
двору по двох або трьох селян залучали сторожувати.
Коли ж хтось не приходив чи на сторожування чи на
роботу до двору, то за кожні нероблені день і ніч мали
платити по 15 грошей від особи. Крім того, без жодного
дозволу до тих робіт на свою користь подружжя
Муриновичів залучало коней, «…там в Витонижу на
паши будучих…», які належали Катерині Курцевичівні.
Через що двоє з тих коней робочих «…барзо частыми
роботами и дорогами знєндзили, выхудили, посаднили и
правнє внивєч обернули…», забрали собі та повертати не
хочуть. Чим завдали шкоди на 1500 злотих. Возний Ждан
Непельський, який їздив до Вітоніжа, оглядав волів та
коней та опитував місцевих селян, все підтвердив.
А скаргу записали до Володимирських актових книг35.
У 1637 році зустрічаємо скаргу нащадків
Михайла Михайловича Вітонізького та Катерини
Курцевичівни «…пана Вацлава, сына, и пани Варвары,
цорки…». Вони знову скаржилися на Муриновичів, що
через їх порядкування з Вітоніжа втекло 12 селян із
своїми пожитками та реманентом. Серед них селянин
Депина (можливо помилкове прочитання), який мав двоє
волів та дві корови та семеро овець; Петрик, який мав
клячу з жеребцем і вола; Данило Пилипеня, в якого було
двоє волів, корова та теля; Мартин Пелипеня, що також
забрав з собою двоє волів, корову та теля; Леско Занчин
пішов з двома волами; Мартин мав вола і корову; Фрей
Умизло (можливо помилкове прочитання) також мав вола
і корову; Юхим Чайка Силич мав клячу і вола; Яким
Пристюк (можливе неправильне прочитання) мав два
вола та дві яловиці; Гапон Приступа повів із собою два
воли і двоє коней; Денис пішов із трьома волами, однією
клячею, двома коровами та п’ятьма козами; Клисик

35 Воссоединение Украины с Россией: Док. и материалы: В 3 т. Т. 1:
1620–1647 / АН СССР. Институт истории; АН УССР. Институт
истории; Редкол.: П. П. Гудзенко и др. Москва: Изд-во АН СССР, 1953.
586 с.

Потапенята мав клячу, вола і бика. Крім того, орендатори
наробили й інших шкод, таких же, згаданих у попередній
скарзі кількарічної давності36.
Слід сказати, що ці втечі були не першими і не
останніми. У 1624 році з Вітоніжа втекло 3 підданих
Катерини Курцевичівни Вонсович. А у січні-лютому
1644 року з частини Вітоніжа, яка належала Андрію
Вітонізькому селяни втекли до маєтностей Андрія Фірлея
в село Осьмиговичі37. А у 1646 році з села Вітоніж пішли
мешканці «…Никон з жоною, и чотырма сынами
Кондратом, Данилом, Стєпаном, Иваном…»
38.
Судячи із залишеного у 1641 році тестаменту,
десь у цей час помирає Семен Михайлович Вітонізький.
Він був одружений із Геленою Воронецькою зі Збаража,
донькою київського стольника, дідича Райміста та
Тристеня Матуша Воронецького. Вона померла у вир
подій Хмельниччини, у 1649 році. Як і Семен Вітонізький
Гелена Воронецька лишалася православною і заповідала
бути похованою в православному монастирі в селі
Загорів. У подружжя лишився, ймовірно, лише син
Андрій Вітонізький, бо в своєму тестаменті Гелена
Воронецька згадувала, що її доньки поховані також в
монастирі в Загорові39.
Події Хмельниччини суттєво вплинули на
розвиток Вітоніжа. В записі Луцької актової книги від
23 грудня 1648 року міститься скарга Варвари
Вітонізької та її чоловіка Прокопа-Міхала Венцковського.
Там оповідається, що «…подъ часъ рєбєлии козацкоє и
зъбунтованя хлопства противко Речипосполитоє…»

36 ЦДІАК Ф.25, оп.1, спр.160, лист 993–995 зв.
37 Селянський рух на Україні 1569–1647: збірник документів і
матеріалів. Київ: Наукова думка, 1993. 535 с.
38 Ворончук І. О. Населення Волині в XVI — першій половині XVII ст.:
родина, домогосподарство, демографічні чинники: Монографія. Київ,
2012. С.213.
39 Національно-визвольна війна в Україні. 1648–1657. Збірник за
документами актових книг/упоряд.: Л. А. Сухих, В. В. Страшко. Київ,
2008. 1011 с.

у вересні-листопаді 1648 року, міщани і селяни з Мосора,
піддані Андрія Фірлея, «…подъ протекстомъ козаковъ…»
нападаючи на навколишні маєтності, напали та
пограбували й частину Вітоніжа, що була у володінні
Варвари Вітонізької та Прокопа-Міхала Венцковського40.
У лютому 1650 року возний Луцького повіту Прокоп
Гоголевич вручив позов до Люблінського трибуналу, а
також два позови до Луцького гродського суду, шляхтичу
Андрію Фірлею. Позови стосувалися пограбування та
спалення двору Андрія Вітонізького у селі Вітоніж
підданими Андрія Фірлея міщанами та селянами з
Мосорської волості.
29 липня 1650 року Андрій Вітонізький
скаржився перед Луцьким гродським урядом щодо
заподіяння йому, його слугам та піданним у Вітоніжі
шкоди і збитків польськими жовнірами під
командуванням ротмістра Яна Кондрацького та
Олександра Залеського поручником волоської корогви
князя Владислава-Домініка Заславського і їх челяддю.
Польське військо впродовж липня 1650 року стояло в
дворі Прокопа-Міхала Венцковського та Варвари
Вітонізької у Вітоніжі41.
У 1649 році сеймом Речі Посполитої було ухвалено
введення подвійного податку з метою виплати військам,
які брали участь в Зборівській кампанії 1649 року.
Згодом також запроваджувалися податки, які мали б
сплачувати волинські шляхтичі на користь польського
війська. Враховуючи численні збитки завдані під час
війни, значна кількість волинських шляхтичів не
сплачувала цей податок і оскаржувала збір показуючи
зміни в кількості димів в маєтку. Власне завдяки таким

40 Архив Юго-западной России, издаваемый Временной комиссией
для разбора древних актов: в 35 тт.: Ч. 8., Т. IV: Акты о землевладении
в Юго-Западной России в XV-XVIІI вв. Киев, 1907. С.379.
41 Національно-визвольна війна в Україні. 1648–1657. Збірник за
документами актових книг/упоряд.: Л. А. Сухих, В. В. Страшко.
Київ, 2008. 1011 с.

оскарженням, маємо можливість прослідкувати зміни у
становищі господарств, зокрема й села Вітоніж.
У 1649 році в частині села, що належала Варварі
Вітонізькій та Прокопу-Міхалу Венцковському було лише
10 димів. Як свідчив селянин Кіндрат Рибка «…в сєлє
Витонижу на половици єго млсти дымовъ болшєи над
10 нє машъ, азъ 29 подданыє, такъ перед тим яко и под
час козачъчизны в року 1648, з козаками пошли, и на
тот час одни пустками зостают, а другиє под тот жє
час порозбираниє и попалєниє…». Як бачимо, велика
частина мешканців Вітоніжа долучалася до козацького
повстання і втікали з маєтностей.
У 1650–1655 роках в частині Прокопа
Венцковського лишалося 10 димів. Про їх кількість
свідчив селянин Семен Гуцькович. Решту димів, як
зазначалося, спалили татари і козаки у 1648–1649 роках.
В частині Андрія Вітонізького у 1650 році із 44 димів, які
були згідно із попереднім податковим тарифом,
лишилося лише 20. Про зменшення кількості димів
свідчив селянин з Вітоніжа Ярмол Юрченя «…коториє,
такъ тєпєръ прєз нєпрыятєля коронного, яко и пєрєд
тым прєз розныє припадки, знисчали и спусътошали…».
Слід сказати, що у власності Андрія Вітонізького крім
Вітоніжа перебувала частина Окорська, а також село
Іванчиці, як материзна від Гелени Воронецької. У нього
ж в 1653 році лишилося у Вітоніжі 14 димів, про що
свідчив селянин Васько Баранчук. У 1654 році у частині
Андрія Вітонізького було вже 10 димів. Селянин Тиміш
свідчив «…дєсят убыло, албовємъ татаровє єдъних
попалили, других постинали, трєтих подданыхъ
татаровє в нєволю забрали…»42.
У 1656 році померла Варвара Вітонізька,
лишивши свої частки маєтностей чоловіку Прокопу-
Міхалу Венцковському. Варвара була римо-католичкою

42 Національно-визвольна війна в Україні. 1648–1657. Збірник за
документами актових книг/упоряд.: Л. А. Сухих, В. В. Страшко. Київ,
2008. 1011 с.

за віросповіданням і в своєму тестаменті заповідала
поховати себе у Затурецькому костелі отців августиніан.
Цьому ж костелу вона заповідала 500 злотих, а також на
шпиталь у Затурцях 50 злотих43.
Цікаві дані містяться в переписі подимного
тарифу Волинського воєводства за 1662 рік. У той час
обидві частини Вітоніжа перебували в орендах. Одна у
луцького гродського писаря Шимона Петрушевського,
який платив тут з 5 димів 8 злотих. Друга половина
Вітоніжа була в оренді у Стефана Станішевського, який
також платив з 5 димів 8 злотих. Дідичем однієї з частин,
очевидно, лишався Прокоп-Міхал Венцковський. Бачимо
його як платника податків з Окорська. Інша частина,
вочевидь, лишалась в дружини Андрія Вітонізького, яка
платила податок з Іванчиць. Можна стверджувати, що
станом на 1662 рік Андрій Вітонізький вже помер44.
Згідно з матеріалами поголовної податі Луцького
повіту 1677–1679 років з частини Вітоніжа платив
податок Стефан Вітонізький. Він був сином Андрія
Вітонізького, що підтверджує також його право
володіння батьківською материзною селом Іванчиці у цей
час. У Вітоніжі Стефан платив за 13 осіб 13 злотих. Про
другу частину Вітоніжа не вказано. Можна припустити,
що нею володів Ян Вітонізький. Адже він вказується
дідичем частини села Окорськ. Його можна
ідентифікувати як другого сина Андрія Вітонізького.
Очевидно, якась частина належала й нащадкам
Венцковських. Ймовірно, Ян та Стефан були останніми
представниками чоловічої лінії Вітонізьких, що мали
відношення до маєтностей на Волині і зокрема у
Вітоніжі45.

43 Довбищенко М. Волинська шляхта у релігійних рухах (кінець XVI—
перша половина XVII ст.). Київ, 2008. 882 с.
44 Архив Юго-западной России, издаваемый Временной комиссией
для разбора древних актов [в 35 тт.].: Ч. 7. Т. ІІІ: Акты о заселении
Юго-Западной Россіи. Киев, 1905. С.89–170.
45 Там же. С.209–275.

ЛНБ ВР. Ф. 5, оп. 2, спр. 7444/I, арк. 585–586; Piekosiński F. Herbarz szlachty polskiej wieków średnich. — S. 147–150, мал. 799.[↩]
Niesiecki K. Herbarz Polski. — Т. ІV. — S. 424.[↩]
Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. I: 1366–1506/Pod kierownictwem Z. L. Radzimińskiego. Lwów, 1887. S.72.[↩]
Литовская метрика. Книга записей 4: (1479–1491). Вільнюс, 2004. 293 с.[↩]
Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. T. I: 1366–1506/Pod kierownictwem Z. L. Radzimińskiego. Lwów, 1887. S.92.[↩]
Яковенко Н. М. Українська шляхта з кінця XIV — до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. Київ: Критика, 2008. С.305.[↩]
«Для лепшое твердости…»: пергаментныя дакументы перыяду Вялікага Княства Літоўскага з фондаў Нацыянальнага гістарычнага архіва Беларусі (1391–1566 гг.), уклад. Я. С. Глінскі, А. А. Жлутка, Д. В. Лісейчыкаў, Мінск: Беларусь, 2018. 143 с.[↩]
Там же.[↩]
Центральний Державний історичний архів України м. Києва (далі – ЦДІАК) Ф. 25, оп. 1, спр. 12, лист 231 зв.-233 зв.[↩]
ЦДІАК, Ф.25, оп.1, спр.12, лист. 377 зв.-379.[↩]
ЦДІАК Ф.25, оп.1, спр.13, лист 133[↩]
ЦДІАК Ф.25, оп.1, спр.13, лист 313 зв.-314.[↩]