Общие сведения
БОЖСКИЕ И ВИННИЦКИЕ — князівський рід, володіння яких було у Болхохівської землі.
Федько Несвидский в 1434 называл своей «отчиной» (т.е. наследственным владением, в отличие от «выслуги» Сокольца):«... а мене его милость и дети мое и мое щядок при моюи вотчине, при Избаразискои волости, при Венницискои волостьи и при Хмельницкую волость и при Соколици при моюи выслузе, имает его милость оставит...» (Розов В. Українські грамоти / В. Розов. – К. : З друкарні Української АН, 1928. – Т. 1. XIV в. та перша половина XV в., стор. 130; Собрание государственных и частных актов, касающихся истории Литвы и соединенных с ней владений (от 1387 до 1710 года) изданное Виленскою Археологическою комиссией под редакцией ученого секретаря Маврикия Круповича. — Вильно, 1858. — Ч. 1. — С. 18–19)
Историческая география
Генеалогия
генерация от Рюрика
...... …… …...
генерация от Рюрика
..... …… …...)
генерация от Рюрика
КН. АНДРИАН …… ВІННИЦЬКИЙ († до 1388/1391)
Вассал князей Кориатовичей.
Ж.: ...... ...... (1391)
КН. ..... …… …… НЕСВИЦЬКИЙ († до 1388)
Отец Григория и Ивана Несвицких.
генерация от Рюрика
КН. ВАСИЛИЙ ...... ВИННИЦКИЙ И БОЖСКИЙ
свидетель надавчого документа на Бакоту с прилеглыми сёлами, выданного князьями Константином и Федором Кориатовичами пану Немыре (1388) (Tęgowski J. Sprawa przyłączenia Podola. — S.171 ). По мнению Я. Тенговского, упоминаемый в документе князь Василий тождественен князю Василию Божскому (Wasilio duce dicto Boszki / / Zbiór dokumentów znajdujących się w Bibiliotece hr . Przezdzieckich w Warszawie / Wyd . A.Chmiel . — Kraków , 1890 . — № VI . — S.12 ) — свидетелю документа князя Свидригайла, выданного каменецким доминиканцам в 1401, а также, как предполагает Я. Тенговский, отцу князя Федька Несвижского (Tęgowski J. Pochodzenie kniaziów Iwana i Fiodora Nieswickich / J. Tęgowski // Genealogia. Studia i Materiały Historyczne. 1996. Тom 7. S. 125–135; Tęgowski J. Jescze o pohodzeniu kniazia Fiodora Nieświckiego / J. Tęgowski // Genealogia. Studia і Materiały Historyczne. 1996. Tom. 8. S. 87–90.)
У грамоті Костянтина та Федора Коріатовичів 1388 р. (у списку 2‑ї половини XVIII ст. латиницею), другим зі свідків якої виступає «knjaz’ Vasilij Vinnickij»38. Цього ж Василя Вінницького Тенговський, на підставі історико-географічних міркувань, ототожнює з кн. Василем Божським («Wasilio duce dicto Boszki»), свідком грамоти Свитригайла-Болеслава, кн. Подільського, виданій у Камінці 1405 р.39 А оскільки Федько Несвізький у 1434 р. називав Вінницю своєю «отчиною», Тенговський доходить висновку, що Василь Вінницький-Божський і був його батьком, тим більш, що син та онук Федька також носили ім’я Василь. Це ж ім’я, за Тенговським, начебто було популярним серед турово-пінських Рюриковичів, нащадками яких, отже, й були кн. Вінницькі-Несвізькі40.
Якщо погодитися з версією Я. Тенговського, довелося б визнати, що Василь Вінницький належав до роду Несвізьких, а Вінницьким називався, так би мовити, паралельно, за своїм основним володінням. Але, окрім Василя, відомий ще й інший кн. Вінницький – Андріан, дружина якого, «княгини Андрияновая Виницьская», теща пана Гринька Соколецького, між 1388 та 1391 рр. надала зятю кілька сіл у сучасній Вінницькій області41. Отже, існував окремий рід князів Вінницьких, причому два його представники були сучасниками Несвізьких – Григорія та Івана (1387–1388 рр.). А спорідненість Федька Несвізького з Іваном Несвізьким однозначно доводиться даними сфрагістики42. Якби Федько був сином Василя Вінницького, слід було б очікувати, що він мав би взяти саме прізвище батька, а не Несвізького. Вірогідніше за все, Несвізькі були найближчими родичами Вінницьких, і саме тому, після припинення роду останніх, успадкували їхню Вінницьку (та Хмельницько-Божську) волость
КНЖ. [......] АНДРИАНОВА ВІННИЦЬКА
М.: ГРИНЬКО СОКОЛЕЦЬКИЙ. с 1374 года воевода Червоногородский , до 1394 года находился на службе князей Кориятовичей, в 1391 году получил от князей Кориятовичей подтверждение на Соколец, его дедизну и отчину, одновременно это факт подтверждает, что его предки владели Сокольцом вероятно еще до 1300 года,при этой волости князья придали и другие имения, в том числе и имение Вороновицу от которого вероятно мог называться Ворононовичем, староста Подольский, женат на дочери княгини Андрияновой Винницкой, последний раз упоминается в документе от 1404 года, исследователи определяют датой его рождение в 1320–40 годы.).
КН. ГРИГОРИЙ …… НЕСВИЗСКИЙ
Григорій та Іван Несвізькі 26 квітня 1388 р. названі серед васалів-слуг Дмитра-Корибута Ольгердовича, князя Новгородського (Литовського) та Сіверського, у польській Лєнчиці поручились за вірність свого «господаря» королю Владиславу-Ягайлу, королеві Ядвізі й Короні Польській, а у випадку зради Корибута присягнули, що «ни в чємъ єго нє хочємъ послушни быти». У цьому акті (оригінальному) серед поручителів Несвізькі згадані на 7‑му та 8‑му місцях, без князівського титулу УГ. – С. 38–39, № 20.
КН. ИВАН ….. НЕСВИЗСКИЙ
Григорій та Іван Несвізькі 26 квітня 1388 р. названі серед васалів-слуг Дмитра-Корибута Ольгердовича, князя Новгородського (Литовського) та Сіверського, у польській Лєнчиці поручились за вірність свого «господаря» королю Владиславу-Ягайлу, королеві Ядвізі й Короні Польській, а у випадку зради Корибута присягнули, що «ни в чємъ єго нє хочємъ послушни быти». У цьому акті (оригінальному) серед поручителів Несвізькі згадані на 7‑му та 8‑му місцях, без князівського титулу УГ. – С. 38–39, № 20. Іван Несвізький 12 жовтня 1387 р., перебуваючи в Луцьку, разом з іншими князями та боярами поручився перед королем Владиславом-Ягайлом за вірність йому Олехна Дмитровича246. Мова йшла про місцевого боярина, який пізніше займав вищий на Волині уряд – старости Луцького (згадується як такий у 1406 р.)247. Друга поручна грамота за Олехна, аналогічного змісту з першою, була видана у Луцьку 10 жовтня 1388 р.248. В обох документах, серед поручителів, Іван Несвізький згаданий на 5‑му місці без князівського титулу, хоча й відразу після князів (зокрема, Олександра Четвертенського)249. Згодом Івану Несвізькому вдалося увійти до близького оточення самого великого князя Вітовта: 19 червня 1403 р. він, перебуваючи в Любліні, засвідчив грамоту Вітовта, у якій той обіцяв не миритися з Тевтонським орденом без відома й волі короля Владислава-Ягайла. У цьому документі Іван Несвізький вже чітко названий князем («Ywano de Neswyes ducibus», разом з Федором Острозьким)250.
9 березня 1410 р. Петро Влодкович, староста Подільський та Теребовельський, під час перебування короля в Теребовлі, розмежував володіння Остафія Давидовського та «Isbroczko» (Зброжка), зробивши це разом з «domi(ni) Ivvann ducis Nezwiczen(sis) et nobil (…) Andrey Bibelskij»257. Андрій Бибельський, згаданий у 1410 р., був відомим перемишльським шляхтичем, який неодноразово фігурує в актах 1378 – 1430 рр.; цілком можливо, що він і був батьком (чи дядьком) княгині Ярохни Предільницької 258.
246 Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – Kraków, 1876. – T. I. – S. 12 (копія Нарушевича). У 1387 р. 12 жовтня дійсно припадало на суботу.
247 Полехов С. В. Литовско-русские отношения в начале XV в. в свете малоизвестных источников // Древняя Русь. Вопросы медиевистики. – 2017. – № 3. – С. 105.
248 УГ. – С. 42, № 22 (оригінал). Рік видачі не вказаний, але 10 жовтня припадало на суботу у 1388 р. Зміст цієї другої поручної грамоти за Олехна, порівняно з першою, значно скорочено.
249 Хоча у регесті акту 1387 р. з Інвентаря Коронного архіву 1681 р., знов-таки помилково, всі без виключення поручителі названі руськими князями – «duces Rutheni» (Inventarium omnium et singulorum… – P. 271).
250 AUPL. – S. 47–48, Nr 45 (оригінал).
257 AGAD. – Metryka Koronna. – Ks. 46. – F. 27v.: http://pther.eu/MK/046/PL_1_4_1—046_0057.html.
258 Пашин С. С. Перемышльская шляхта второй половины XIV – начала XVI века. Историко-генеалогическое исследование. – Тюмень, 2001. – С. 10–11.
генерация от Рюрика
КН. ФЕДЬКО …… НЕСВИЗСКИЙ
Родоначальник Вишневецьких, Порицких, Воронецких
Скрипторий
1391 г. чэрвеня 20. Смотрыч. — Пацвярджальны ліст («прывілей») гаспадара Падольскай зямлі Фёдара Карыятавіча прывілеяў Канстанціна і Фёдара Карыятавічаў вернаму слузе Грыньку на гор. Сакалец (з межамі ўладанняў) і Збынаў паток з сс. Глінянцам, Варанавіцай, Прылукам, Іллінцамі (з правам «садзіць» людзей на р. Русаве ў трох месцах) і дароўнага цешчы Грынькі княгіні Андрыянавай Вейніцкай (Веініцкай) на сс. Мікулінцы, Летыню, Ванячын, Дзешкаўцы, Стражэўку «у деднину и в вотнину»
Нацыянальны гістарычны архіў Беларусі. Ф. 147 («Мінская злучаная палата крымінальнага і грамадзянскага суда Міністэрства юстыцыі, г. Мінск, Мінская губ.»). Воп. 2. Спр. 178 («Дакументы кн. Радзівілаў па справе аб размежаванні маёнтка Лаўрышава Навагрудскага у. Пергамінныя граматы 1391, 1400 гг. і інш. інвентары» (sic)). Арк. 581. Арыгінал, пергамін (жоўтага колеру), 37, 4×24, 5. (Пергамін быў складзены і мае 2 гарызантальныя і 4 вертыкальныя лініі згіну (без уліку згіну ніжняга краю граматы). Ніжні край граматы сагнуты і прымацаваны тоўстым шаўковым шнурам, выплеценым з чырвоных і зялёных нітак. Пячатка адсутнічае). Паўустаў. («В» мае ламаныя петлі з вузкімі і зменшанымі ўпадзінамі паміж імі. «Е» узнаўляецца ў выглядзе паўкружжа з язычком управа. «З» нагадвае лацінскую «z». «И» пішацца з касой перакладзінай пасярэдзіне, сустракаецца і прамая. «Н» перадаецца з касой перакладзінай, якая ідзе ад самага верху левай мачты, але не даходзіць да самага нізу правай мачты. «ω» мае высокую сярэдзіну. Сустракаецца невыразнае аднабаковае «ч». «Т», «ъ» і «ѣ» маюць падоўжаныя загіны, якія даходзяць да сярэдзіны літары ці наогул не даходзяць да яе. У літарах «ю» і «h» перакладзіна праходзіць пасярэдзіне. Цітла пішацца ў выглядзе прамой гарызантальнай лініі без загнутых краёў або такой жа лініі з трыма перпендыкулярнымі рыскамі ці кропкамі. У літары «ы» «ь» з «ётай» злучаны рыскай, якая праходзіць пасярэдзіне. У словах «на мь» літары «а», «м», «ь» напісаны ва ўсіх трох выпадках аднолькава, «н» мае тры розныя варыянты: а) калі перакладзіна ідзе ад самага верху левай мачты і заканчваецца вышэй сярэдзіны правай мачты; б) калі перакладзіна ідзе ад самага верху левай мачты і заканчваецца за сярэдзіну правай мачты; в) калі перакладзіна ідзе ад сярэдзіны левай мачты і заканчваецца самым нізам правай мачты. Асаблівасцю графікі рукапісу з’яўляецца наяўнасць у літарах «п», «т», «ъ», «ы» (на «ь»), «ѣ» (на каромысле) і інш. навесікаў з левага боку, а таксама заходзячых пераважна ўправа ніжніх гарызантальных ліній у літарах «б», «в», «д», «ц», «ъ», «ь» і інш.).
Паметкi:
На адвароце —
1) Зверху, пасярэдзіне: Na Sokoliecz kupno wiecznie (XVIII ст.).
2) Ніжэй інш. поч.: Danina kniaziow Fiodora y Konstantego Korya(a нап. пa bu інш. поч. інш. чрнл.)towiczow dziedzicow y hospodarow Podolskiey źiemie horodca Socola Hrynkowi za iego werne sіuzby datt przed narodzeniem Jana Swęt(ego) Krzciciela roku 1391 (XVIII ст.).
3) Ніжэй за апошні радок папярэдняга запісу: 16 (XVIII ст.).
4) Унізе, ніжэй за папярэдні запіс выцвілымі чрнл. інш. поч. (запіс неразборлівы).
5) Унізе, ніжэй за папярэдні запіс выцвілымі чрнл. інш. поч. (запіс неразборлівы).
6) Злева перпендыкулярна інш. поч.: Horodziec Sokole (XVIII ст.).
7) Справа перпендыкулярна: Ф. 147, оп. 2, д. 178 (л. 581) (XX ст.) (нап. па аналагічным запісе, які зроблены простым алоўкам).
Во имb О(т)цb и С(ы)на и С(вѧ)т(а)гоa Д(у)ха. Аминь.
Мы, кнѧз Федоръ Корьѧтович1, Б(о)жьею м(и)л(о)стью дѣдичь и господарь Подольскои земли, чинимы свѣдочно | симъ листомъ всѧкому доброму, кто жь на сесь листъ посмотри т или оуслышит его чтучы.
Ажъ оузрѣвши и познавши наша старѣ|ишаѧ братьѧ, кнѧз Костѧнтинъ2, и мы, кнѧзь Федоръ, пана Гринькову вѣрною службу, нашего вѣрног(о) слугы, ажъ вѣрно послужилъ иb нашои | братьи, и намъ и дали ѥсмы ѥму с нашимъ братом со кнѧзем с Костѧнтиномъ за ѥго вѣрную службу городъ Соколець3 оу дѣднину и въ вотни|ну и дѣтем ѥго, и ѥго послѣдкомъ и съ селы, и съ данью, и съ винами, и съ суды, и съ пересуды, и съ мыты, и со всѣмъ, и с тымъ правомъ, как | братья наша и мы имѣли. А то свѣдчимы симъ листом, што жь панъ Гринько привильѧ имѣлъ ѿ нашеи старшеѣ братьи на тотъ город | на Соколець и на татъc села, што оу семъ листѣ напсано стоить, ажь пакъ по грѣху городъ ѥму с тыми привильи сгорѣлъ, а мы пак | ѥму того потвердили и покрѣпили симъ нашим привильѥмъ и дали ѥсмы ѥму на то своѧ такаѧ жь привильѧ, как и ѿ нашеи старшеиd | братьи имѣлъ. А дали ѥсмы ѥму границю к тому городу к Сокольцю: ѿ Чжюнькова4 доловъ Росью по оустьѥ Малоѣ Торчьцѣ, а ѿ | Плискова5 доловъ Роскою ажь до оустьѧ, а ѿ верха Кропивноѣ ажь до оустьѧ, а ѿ оустьѧ Кропивноѣ доловъ Богомъ ажь до оусть | Cобу, а ѿ Дашевцовъ6 доловъ Собомъ ажь до оустьѧ Собу, а ѿ Звинигоро да7 дали ѥсмы ѥму границю ажь по Конелыи. И со всѣми | и с тыми потокы, што в тыe рѣкы текуть, и со всѣми и с тыми селы, што по тымъ рѣкам сѣдѧть и по тыхъ потокохъ, и съ лѣсы, | и с поли, и съ дубровами, и со всѣми с тыми вжиткы, што к тому прислушаеть.
А к тои к Соколецьскои волости придала ѥму наша старь|шаѧ братьѧ и мы Збыновъ потокъ весь ѿ верха ажь до оустьѧ а село Глинѧнець8, а Вороновицю9, а Прилукъ10, а Ильиньцѣ11, а на рѣцѣ | на Русавѣ дали ѥсмы ѥму в трехъ мѣстѣхъ люди садит. А также теща ѥго кнѧгини Андриѧнова ѧ Вѣиницьска ѧ оуздала пану | Гринькови и своимъ дѣтем своѧ села перед нами и передо всею нашею радою и с нашею волею на имѧf: село Микулиньцѣ12, Лѣтыню13, Во|нѧчинъ14, Дешковцѣ15, Стрѣжевку16, и со всѣмъ с тымъ, што к тому прислушаѥть — то также ѥму вѣчно ѥсть и ѥго послѣдко м. А то все | дали ѥсмы пану Гринькови и ѥго дѣтем и с тым жь правомъ, как и Соколецьскую волость.
А такожь и то дали ѥсмы пану Гринькови, | коли поидеть ѿ него за иного ѥго ч(о)л(о)в(е)къ, тогды имѣѥть панъ Гринько взѧти на своѥмъ ч(о)л(о)вѣцѣ земльскоѥ право 4 гривны, а па|на Гриньковы м людем не надобѣ поити ни на ωдну на нашю роботу: ани городовъ нашихъ ветошныхъ не потверживати, ани подвод | давати, ани повоза возити, одно ѥго люде Гнилорудчане17 имѣють помочи повоза возити и подводы давати, коли сѧ пригодит, | а также то коли будем новыи город рубити оу своеи земли или в неприѧтѣл скои, тогды панъ Гринько имѣеть нам помочи и съ сво|ими людми того города рубити. Иже то, што жь коли имуть вси землѧне дань давати g‑на мь‑g или посла поднимат, то пана | Гринькови люде также имѣють дань дати g‑на мь‑g и посла поднимати, пакли быхомъ коли тоѣ дани g‑на мь‑g не дали, а cо|бѣ ю имали, тогды панъ Гринько также имѣеть собѣ взѧти ту дань на своихъ людех, а лише того оу пана Гриньковы не надоб(е) | нам сѧ въступати, ани нашим воѥводам на ѥго люди дѣцког(о) слати, развѣ пана Гринька же суть ѥго люде. А и с того панъ Гринько | и ѥго дѣти, и ѥго послѣдци имѣють нам и нашим дѣтем, и нашим послѣдко м везде вѣрно послужити: и на воину, и на погоню, какъ и вси | землѧне и остати при Подольскои земли подлѣ послѣдковъ нашихъ по нашом животѣ. А пакли бы пану Гринькови не любилосѧ | бы ѥму в нас служит, тогды панъ Гринько можеть тотъ городъ Соколець и то все своѥ выслужѣнье, што ж на семъ листѣ напсан(о) , | ѥсть волно ему в том: можеть продати, заставити и на см(е)ртнои постели ѿдати кому жь хочет с нашею волею, доложив сѧ нас, своег(о) | г(о)с(по)д(а)р ѧ, съ отпущеньемъ, поклонивс ѧ, можеть ити куды хочет.
А тому всему на крѣпость и на свѣдочство, и на потвержѣнье за|вѣсили ѥсмы печать нашег(о) кнѧзства к сему листу.
А свѣдци на то: панъ Немирѧ Бакотьскии18, Янушко Скѣпецьскии, Михаило | Процевичь19, Павелъ Ступич20, Печь Шюмозкии, панъ Рогозка21, панъ Бедришко22, Ходко Вѣрозубъ, панъ Вышко Толъстыи, Ходько | Чемеревич23, панъ Прокопъ24, Пашко Васнович.
А писалъ листъ кнѧжии писарь Аньдрѣи Морхына, по Б(о)жьѥмъ нароженьи 1000 лѣт | и 300 лѣтъ девѧносто первого лѣта, оу городѣ оу Смотричи, м(е)с(е)цѧ июнѧ въ 20 д(е)нь, в первыи вт(о)рн(и)къ передъ Р(о)жствомъ С(вя)то|го Ивана Кр(е)ст(ите)л ѧ Б(о)жьего.
Палеаграфічныя заўвагі: a о нап. невыразна, можна прачытаць як а; b нап. над радком; c так у ркп., трэба чытаць тые; d и нап. над радком; e так у ркп., трэба чытаць тые; f ѧ з‑за загіну ркп. не чытаецца; устаўлена па сэнсу; g—g нап. на падчышчаным больш буйным поч.
[1] Фёдар Карыятавіч — як вынікае з граматы Канстанціна і Фёдара Карыятавічаў слугу Няміру на гор. Бакоту, ужо 19 верасня 1388 г. — суправіцель Канстанціна ў Падольскай зямлі. Гэта, у прыватнасці, абвяргае дадзеныя беларуска-літоўскіх летапісаў, паводле якіх Фёдар прыбыў на Падолле толькі пасля смерці сваіх братоў Юрыя, Аляксандра і Канстанціна. Гаспадар Падольскай зямлі ўжо 20 чэрвеня 1391 г. Магчыма, яго суправіцелем з’яўляўся малодшы брат Васіль. Быў пазбаўлены Падолля Вітаўтам у 1393 г. і ўцёк у Закарпацце, дзе валодаў Мукачавам. Беспаспяхова спрабаваў авалодаць Падольскай зямлёй у 1402 г. Памёр пасля 9 чэрвеня 1409 г. і да 9 лістапада 1416 г. Меў дачок Анушку (Ганну?) і Марыю.
[2] Канстанцін Карыятавіч — князяваў у Падольскай зямлі сумесна з братам Барысам, верагодна, ужо з пачатку 1382 г. 17 красавіка 1385 г. выдаў прывілей кракаўскім мяшчанам на вольны гандаль з Падольскай зямлёй. Пасля 4 сакавіка 1386 г. і да 19 верасня 1388 г. — гаспадар Падольскай зямлі. Памёр паміж 19 верасня 1388 г. і 20 чэрвеня 1391 г. Пакінуў сыноў Грыцку, Глеба, Васіля (да гэтага і папярэдняга каментарыя гл.: Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле… С. 196—202, 220—227; Wolff J. Kniaziowe Litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S. 177—178; Puzyna J. Korjat i Korjatowicze // Ateneum Wileński. 1930. R. 7. Z. 3—4. S. 441—446; Krakowski S. Korjatowicze i sprawa podolska w XIV w. w oswietlieniu ѥistoriografii polskiej // Ateneuѿ Wileсski. 1938. R. 13. Z. 1. S. 250—274; Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedymiczów. S. 177—187).
[3] Соколец — цяпер Сакалец (Сокілець) Няміраўскага р‑на Вінніцкай вобл.
[4] Чжюньков — цяпер Дзюнькаў (Дзюньків) Паграбішчанскага р‑на Вінніцкай вобл.
[5] Плисков — цяпер Пліскаў (Плисків) Паграбішчанскага р‑на Вінніцкай вобл.
[6] Дашевцы — цяпер Дашаў (Дашів) Іллініцкага р‑на Вініцкай вобл.
[7] Звинигород — цяпер Звянігародка (Звенигородка), ц‑р р‑на Чаркаскай вобл.
[8] Глинянец — не ідэнтыфікаваны. Магчыма — Глінск (Глинськ) Калінаўскага р‑на Вінніцкай вобл.
[9] Вороновица — цяпер Варанавіца (Вороновиця) Вінніцкага р‑на Вінніцкай вобл.
[10] Прилук — паводле Н. Малчаноўскага — Прылук у Ліпавецкім у. (на р. Дзясне, прытоку Паўднёвага Буга) (Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле… С. 72).
[11] Ильинцы — цяпер Iллінцы (Iллінці), ц‑р р‑на Вінніцкай вобл.
[12] Микулинцы — цяпер Мікулінцы (Микулинці) Ліцінскага р‑на Вінніцкай вобл.
[13] Летыня — цяпер Ліцін (Літин), ц‑р р‑на Вінніцкай вобл.
[14] Вонячин — паводле М. К. Любаўскага — с. Сасонскай вол. на р. Згары (Любавский М. К. Областное деление и местное управление Литовско—русского государства…. С. 263).
[15] Дешковцы — цяпер Дашкаўцы (Дашківці) Ліцінскага р‑на Вінніцкай вобл.
[16] Стрежевка — цяпер Стрыжаўка (Стрижавка) Вінніцкага р‑на Вінніцкай вобл.
[17] люди Гнилорудчане (верагодна — Гнилые Руды) — не iдэнтыфiкаваны.
[18] Немиря Бакотьский — 19 верасня 1388 г. атрымаў ад Канстанцiна і Фёдара Карыятавічаў гор. Бакоту (Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле… С. 201; Леонтович Ф. И. Очерки истории Литовско-русского права: Образование территории Литовского государства. СПб., 1894. С. 370). 1 ліпеня 1392 г. выступае ў якасцi сведкі ў даравальнай грамаце Фёдара Карыятавіча слугу Бядрышку на сс. Сатэрмінцы (Шутармінцы), Алехаўцы, Клімінцы, Супранкоўцы (Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле… С. 225—226; 314).
[19] Михайло Процевич — 1 ліпеня 1392 г. названы ў якасці сведкі ў даравальнай грамаце Фёдара Карыятавіча слугу Бядрышку на сс. Сатэрмінцы (Шутармінцы), Алехаўцы, Клімінцы, Супранкоўцы (Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле… С. 225—226; 314). 19 кастрычніка 1404 г. фігуруе як адзін з суддзяў у «выраку» па цяжбе паміж каралём польскім Уладыславам-Ягайлам, з аднаго боку, і Ядзвігай Осцінай Пілецкай і яе дачкой Альжбетай, з іншага, з‑за вол. Залессе і «Тычин место» Саноцкай зямлі (АЮЗР. С. 5).
[20] Павел Ступич — 1 ліпеня 1392 г. сустракаецца ў якасці сведкі ў даравальнай грамаце Фёдара Карыятавіча слугу Бядрышку на сс. Сатэрмінцы (Шутармінцы), Алехаўцы, Клімінцы, Супранкоўцы (Молчановс кий Н. Очерк известий о Подольской земле… С. 225—226; 314).
[21] Рогозка — 17 сакавіка 1375 г. як смотрыцкі ваявода прысутнічаў у якасці сведкі пры пацвярджэнні князем і гаспадаром Падольскай зямлі Аляксандрам Карыятавічам даравальнай граматы Юрыя Карыятавіча ц. Маці Божай у гор. Смотрычы на млын (Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле… С. 219—221; Грамоти XIV ст. С. 50).
[22] Бедришко — 1 ліпеня 1392 г. Фёдар Карыятавіч надаў Бядрышку сс. Сатэрмінцы (Шутармінцы), Алехаўцы, Клімінцы, Супранкоўцы (Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле… С. 225—226; 314). У 1414 г. (iндыкт 7, лютага 1) атрымаў ад вялікага князя літоўскага Вітаўта гарантыйную грамату, згодна з якой вялікі князь абавязваўся ў выпадку адняцця ці выкупу селішчаў Свалачыгачы і Верх-Балванца ў Смотрыцкай вол., якія знаходзіліся ў валоданні Бядрышкі, выплаціць яму 60 коп падольскіх паўгрошыкаў (Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле… С. 319; Грамоти XIV ст. С. 110, 112).
[23] Ходько Чемеревич («Ходко Чемерь») — у 1399 г. верны слуга Ходка Чэмярэвіч атрымаў ад польскага караля Уладыслава-Ягайлы с. Надзеева з прысёлкам Крапіўнікі «на веку веком» (Грамоти XIV ст. С. 142—143). 19 кастрычніка 1404 г. сустракаецца як адзін з суддзяў у «выраку» па цяжбе паміж Уладыславам-Ягайлам, з аднаго боку, і Ядзвігай Осцінай Пілецкай і яе дачкой Альжбетай, з іншага, з‑за вол. Залессе і «Тычин место» Саноцкай зямлі (АЮЗР. С. 5).
[24] Прокоп — 17 сакавіка 1375 г. фігуруе як сведка ў пацвярджальнай грамаце князя і гаспадара Падольскай зямлі Аляксандра Карыятавіча даравальнай граматы князя Юрыя Карыятавіча ц. Маці Божай у гор. Смотрычы на млын (Молчановский Н. Очерк известий о Подольской земле… С. 219—221; Грамоти XIV ст. С. 50). Лічыць імя Пракоп другім імем Сямёнка Карабчэеўскага, які значыцца ў гэтай грамаце пасля Пракопа, як гэта робіць Н. Малчаноўскі, няма падстаў (Молчановс кий Н. Очерк известий о Подольской земле… С. 159, 222). Хутчэй за ўсё, пад гэтымі імёнамі выступаюць дзве розныя асобы.