КН. ЮРИЙ ПОРОСКИЙ
о котором упоминает Галицко-Волынская летопись (Ипатьевский список):
«…Въ лѣто 6797 [1289]…. Посем же Мьстиславъ вборзѣ посла гонцѣ по Юрьи князи Пороскомъ, веля воротити и назадъ, послалъ бо бяшеть возводить татаръ на сыновця своего. Тогда бо Юрьи Пороский служаше Мьстиславу, а первое служилъ Володимиру…»
КН. СВЯТОПОЛК
Плано-карпини1:
«И, чтобы не возникало у кого-нибудь сомнения, что мы были в земле Татар, мы записываем имена тех, кто нас там нашел. Король Даниил Русский со всеми воинами и людьми, именно с теми, которые прибыли с ним, нашел нас вблизи ставок Картана, женатого на сестре Бату; у Коренцы мы нашли Киевского сотника Монгрота и его товарищей, которые провожали нас некоторую часть дороги; а к Бату они прибыли раньше нас. У Бату мы нашли сына князя Ярослава, который имел при себе одного воина из Руссии, по имени Сангора; он родом Коман, но теперь христианин, как и другой Русский, бывший нашим толмачом у Бату, из земли Суздальской. У императора Татар мы нашли князя Ярослава, там умершего, и его воина, по имени Темера, бывшего нашим толмачом у Куйюк-хана, т. е. императора Татар, как по переводу грамоты императора к Господину Папе, так и при произнесении речей и ответе на них; там был также Дубарлай, клирик вышеупомянутого князя, и служители его Яков, Михаил и другой Яков. При возвращении в землю Бесерминов, в городе Лемфинк, мы нашли Угнея, который, по приказу жены Ярослава и Бату, ехал к вышеупомянутому Ярославу, а также Коктелеба и всех его товарищей. Все они вернулись в землю Суздальскую в Руссии; у них можно будет, если потребуется, отыскать истину. У Мауци нашли наших товарищей, которые оставались там, князь Ярослав и его товарищи, а также некто из Руссии по имени Святополк и его товарищи. И при выезде из Комании мы нашли князя Романа, который въезжал в землю Татар, и его товарищей, и живущего поныне князя Алогу и его товарищей. С нами из Комании выехал также посол князя Черниговского и долго ехал с нами по Руссии. И все это Русские князья».
Santopolkus, несомненно, передает имя Святополк2. Он прямо не назван князем, но имя Святополк на Руси было исключительно княжеским. Считается, что после Святополка Окаянного оно стало малоупотребительным, а позже середины XII в. вовсе перестало использоваться3; из русских источников известно еще только три Святополка — Святополк Изяславич († 1113 г.), Святополк Мстиславич, внук Владимира Мономаха, и Святополк Юрьевич, сын туровского князя середины XII в. Юрия Ярославича (внука Святополка Изяславича). Но свидетельство Плано Карпини позволяет заключить, что имя Святополк не вышло из употребления и в XIII столетии. Упомянутый в «Истории монголов» Святополк, неизвестный русским источникам, скорее всего — один из князей турово-пинской ветви, для которой это имя было именем родоначальника (Святополка Изяславича).
Плано Карпини и его спутники выехали из Лиона (где пребывал папа Иннокентий IV) в апреле 1245 г. и вернулись туда осенью 1247 г.; собственно через Русь (Южную) они проезжали по пути во владения монголов зимой 1245–1246 гг. и на обратном пути летом 1247 г. (см.: Путешествия в восточные страны Плано Карпини и Рубрука. М., 1957. С. 8, 217, 221).
ВОЛОДИМИР и его сын СВЯТОСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ
Без чітко окресленого уряду у переліку свідків – presentibus hiis nobilibus 22 вересня 1224 р. якийсь Vlodimirus занотований у наданні краківсько-сандомирським князем Лешеком Білим († 1227) цистерціанському монастиреві Сулейова hereditatem, que Lanchino dicitur (тепер – село Ленчно Пьотркувського повіту Лодзького воєводства, Польща).4 Він же – фігурант на боці удови-княгині Ґримислави († 1258) та її малолітнього сина Болеслава так званого з’їзду in Scaresouia (тепер – село Скажишев Радомського повіту Мазовецького воєводства, Польща) 18 листопада 1230 р.5 та, вірогідно, у 1232–1234 рр. каштелян Бжеско (тепер – однойменний центр Бжеського повіту Малопоольського воєводства, Польща),6 можливо станом на 19 березня 1238 р. — каштелян Освенцима,7 а упродовж 1238–1241 рр. Cracoviensis palatinus.8 За свідченнями Яна Длуґоша († 1480), у часі нападу на землі Пястів монголів, вельможа залишався чи не найближчим до князівської родини Ґримислави і Болеслава. Загинув у битві з номадами під Хмельником (тепер – однойменне село Келецького повіту Свентокшицького воєводства, Польща) 18 березня 1241 р.9
Відтак хронологічний коридор звісток про нього обмежується 1224–1241 рр. і дозволяють обережно вбачати у цьому Володимирі можливо представника Рюриковичів, за не з’ясованих обставин прибулого на двір Лешека та його дружини terminus ante quem трагічної загибелі князя під Ґонсавою 24 листопада 1227 р. До таких припущень нас підштовхує, зокрема, й аналіз статистики надання імені Володимир у сусідніх землям Пястів руських князівських родинах, який може водночас корелюватися зі студіями шлюбної політики Лешека Білого. На наш погляд, найретельніше на сьогодні це питання вивчив Даріуш Домбровський, який встановив наявність двох шлюбів князя, з яких перший – із невідомою за іме-
нем донькою Інґваря Ярославовича († між 1214–1223), а другий із донькою Володимира
Ярославовича († між 1205–1209) – Ґримиславою 10. Зокрема, присутність імені Володимир чітко засвідчене у одразу представників кількох поколінь роду, до якого належала як перша N за іменем, так і друга дружина краківсько-сандомирського князя Ґримислава. Окреслений аспект потребує ретельніших студій.
Так, N за іменем донька Інґваря Ярославовича мала рідного брата Володимира11 та двоюрідного дядька – Володимира Мстиславовича († 1170).12 Цим іменем володів теж рідний брат Ґримислави Володимир Ярославович,13 дід – Володимир Мстиславович Мачешич († 1171),14 не кажучи про спільного предку – Володимира Всеволодовича Мономаха († 1125).15 Відтак підстав появі при краківсько-сандомирському дворі носія унікального для еліт Пястів імені не бракувало ні за результатами першого, ні другого шлюбу Лешека Білого.
Згаданий 8 і 14 вересня 1256 р. та 9 вересня 1258 р. документами князя Болеслава Сором’язливого і загиблий 2 червня 1273 р. під Боґушином у битві краківсько-сандомирського володаря проти бунтівної знаті Suentoslaus Wlodimiri filius (Swantoslaus filius Wlodimiri, Suantozlao Wlodimiri.16 Можливо занотований 11 листопада 1274 р. у документі Болеслава Сором’язливого Wlodimirus lowchi Cracoviensis (KDM, т. 2, № 626) – син Святослава та онук колишнього краківського палатина. У цьому випадку слова Мар’яна Фрідберґа про те, що „сини та й, на загал, нащадки Святослава невідомі” (M. Friedberg, Ród Łabędziów…, c. 58), слід щонайменше сприймати критично.
Його належність до краківського двору (через відсутність у джерелах занотованих інших „конкурентів-Володимирів”), як ми вважаємо, може сміливо ідентифікувати саме із сином загиблого під Хмельником колишнього палатина Кракова. Додатковим аргументом слугує лінеаж родини княгині Ґримислави, належно наповнений іменем Святослав. Так, її рідним дядьком, наприклад, був Святослав Володимирович († між 1202/5),17 а двоюрідним – Святослав Ростиславович († 1170).18 Також у троюрідного брата Ґримислави, київського князя Мстислава Бориса Романовича († 1223) був син Святослав († після 1232 р.)19 – сучасник краківсько-сандомирської княгині, про стосунки яких нам нічого невідомо. Відтак, проаналізований іменослов з одного боку слугує як підсиленням запропонованої Д. Домбровським версії про походження другої дружини Лешека Білого, так і додатково може вказувати на шляхи потрапляння в її оточення якогось Володимира, котрий згодом став краківським палатином.
Попри те, що діяльність палатина Володимира хронологічно синхронізується із життям як рідного брата першої N за іменем дружини краківсько-сандомирського князя, час смерті якого Д. Домбровський датував terminus post quem березня 1230 р.,20 так і рідного брата Ґримислави Ярославівни, котрий помер, за словами дослідника, після 1 березня 1226, але до 1239 рр.,21 навряд чи котрогось із князів можна з ним ототожнити. Але водночас ми не можемо відкидати, що близька Лешекові Білому і Ґримиславі особа не була князівського роду, навіть попри відсутність прямої вказівки джерел на статус – dux. Наприклад 12 травня 1228 р. удова краківсько-сандомирського князя зустрічалася у Скажишеві cum filio Romani, про князівський статус якого у документі немає і натяку,22 але сумніви у тому, що йшлося про котрогось із Романовичів – у істориків відсутні.23
Зрештою для володінь роду Рюриковичів (від Новгорода на півночі – до волинських і галицьких теренів на півдні) категорія служилих князів була цілком типовою,24 а їхня служба переважно виходила за межі так званої „малої батьківщини”. Крім властиво князівського іменослова у сім’ї палатина Володимира, котрий слугує обережним аргументом на користь його походження, відомий і особисто укладений ним 1238 р. документ. Серед переліку його свідків також щонайменше двоє – Vlodimirus Kopitov і Dobrozlaus iudex noster25 – з іменами, які також не можуть не викликати запитань, адже властиві головно землям Русі. Хто ці люди, звідки походили і як потрапили в оточення краківського урядника – на жаль, також невідомо.
Джерело: Мирослав Волощук. „Династичні” імена Рюриковичів серед вінценосних та невінценосних еліт земель Пястів ХІІ–ХІІІ ст.: приклад Володимира [in:] VII Kongres mediewistów polskich / red. J. Sperka i S. Szybkowski. Wrocław : Chronicon, 2024. T. 3. S. 13–22
ПЕЧАТКИ
Печаток не знайдено
ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ
Документів не знайдено
АЛЬБОМИ З МЕДІА
Медіа не знайдено
РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ
Статтєй не знайдено
- Перевод А. И. Малеина. Иоанн де Плано Карпини. История монгалов. Вильгельм де Рубрук. Путешествие в восточные страны. СПб., 1911. С. XIII–XIV. С. 81–82.[↩]
- Ср.: Pelliot P. Op. cit. Р. 73; Giovanni di Pian di Carpine. Storia dei Mongoli. Р. 495. Первая составляющая имени — Свят — фактически переведена, однако не вполне ясно, на итальянский (где «святой» — santo) или на латынь (sanctus): в Вольфенбюттельском списке Santopolkus, но в Кембриджском — Sancopoltus. [↩]
- Литвина А. Ф., Успенский Ф. Б. Выбор имени у русских князей в X– XVI вв. Династическая история сквозь призму антропонимики. М., 2006. С. 50. [↩]
- KDM, т. 2, c. 33, № 389.[↩]
- Ibidem, c. 46, № 401.[↩]
- SUB, т. 2, вид. W. Irgang, Wien–Köln–Graz 1978, c. 13, № 24; 56, № 85.[↩]
- Ibidem, c. 94, № 145.[↩]
- Diplomata Monasterii Clarae Tumbae prope Cracoviae, вид. E. Janota, Kraków 1865, c. 12–13, № 16.[↩]
- Joannis Dlugossii, Annales seu Cronicae…, c. 11–15. Пор.: Urzędnicy małopolscy XII–XV wieku. Spisy, вид. J. Kurtyka, T. Nowakowski, F. Sikora et al., [в:] Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej, т. 4: Małopolska (województwa krakowskie, sandomierskie i lubelskie), ред. A. Gąsiorowski, Wrocław–Warszawa–Kraków 1990, c. 321–339.[↩]
- Д. Домбровский, Генеалогия Мстиславичей. Первое поколение (до начала XIV в.), Санкт-Петербург 2015, с. 642–648, прим. 2873.[↩]
- Ibidem, с. 360–362.[↩]
- Ibidem, с. 281–284.[↩]
- Ibidem, с. 631–642.[↩]
- Ibidem, с. 175–184.[↩]
- Ibidem, с. 61.[↩]
- KDM, т. 2, c. 105–106, № 450–451; 109–110, № 455; Liber mortuorum monasterii Strzelnensis…, [в:] MPH, т. 5, c. 724; Joannis Dlugossii, Annales seu Cronicae…, c. 182.[↩]
- Д. Домбровский, Генеалогия Мстиславичей…, с. 622–628.[↩]
- Ibidem, с. 428–433.[↩]
- Ibidem, с. 541–545.[↩]
- Ibidem, с. 361.[↩]
- Ibidem, с. 641–642.[↩]
- KDM, т. 2, c. 39, № 395. Vide оригінал: Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie, Zbiór dokumentów pergaminowych z lat 1155–1939. Syg. 6428.[↩]
- Із останнього vide.: W. Nagirnyj, Polityka zagraniczna księstw ziem halickiej i wołyńskiej w latach 1198 (1199)–1264, Kraków 2011, c. 195; D. Dąbrowski, Daniel Romanowicz król Rusi (ok. 1205–1264). Biografia polityczna, Kraków 2012, c. 147; O. Головко, Русь і Польща в міжнародному житті Європи (Х – перша половина ХІІІ ст.), Київ 2021, с. 387–388.[↩]
- Е.Л. Назарова, Низовские дружины в ливонской политике новгородских князей 20–60 гг. XIII в., „История и культура Ростовской земли ”, 1997, с. 15–19; В.Л. Янин, Новгородская система кормлений и служилые литовские князья, [в:] Новгород и Литва: пограничные ситуации XIII–XV веков, Москва 1998, с. 90–101; idem, Князья новгородские служилые, [в:] Великий Новгород. История и культура IX–XVII веков. Энциклопедический словарь,
Санкт-Петербург 2007, с. 243; В. Аристов, Служилые князья Романовичей, [в:] Colloquia
Russica, ред. V. Nagirnyy, vol. 3: Rus’ during the epoch of Mongol invasions (1223–1480), Kraków 2013, с. 77–92; А.Н. Нестеренко, Довмонт (Тимофей) Псковский, „Вопросы истории”, 2015, № 5, с. 20–38. [↩] - Diplomata Monasterii Clarae Tumbae…, c. 13, № 16. При цьому Vlodimirus Kopitov міг мати і стосунок до занотованого у документі князя Володислава Локетка († 1333) 20 травня 1307 р. Swenthoslao Copito cognominato (Kodeks dyplomatyczny katedry Krakowskiej ś. Wacława, т. 1, вид. F. Piekosiński, Kraków 1874, c. 150, № 115), можливо не тільки завдяки спільному прізвиську[↩]