Пузына

Общие сведения о роде

ПУЗЫ­НЫ — кня­же­ский род, Рюри­ко­ви­чи, про­ис­хо­дил из козель­ско-кара­чев­ских линии чер­ни­гов­ских князей.

Род П. вне­сен в VI и I части родо­слов­ной кни­ги губер­ний Вилен­ской, Ковен­ской и Мин­ской. Пузы­на – рус­ский кня­же­ский род. Про­ис­хо­дит от свя­то­го кня­зя Миха­и­ла Все­во­ло­да Чер­ни­гов­ско­го (ум. 1246), пра­пра­внук кото­ро­го князь Тит-Юрий Фёдо­ро­вич Козель­ский (XV коле­но от Рюри­ка) имел двух сыно­вей: кня­зя Гри­го­рия Тито­вича (Юрье­ви­ча), по про­зви­щу Огонь, став­ше­го родо­на­чаль­ни­ком Огин­ских, и кня­зя Вла­ди­ми­ра Тито­ви­ча (Юрье­ви­ча), по про­зви­щу Пузырь, став­ше­го родо­на­чаль­ни­ком Пузын. Князь П.В. Дол­го­ру­ков при­ни­ма­ет родо­на­чаль­ни­ком фами­лии кня­зя Вла­ди­ми­ра Тито­ви­ча или Юрье­ви­ча, с про­зви­щем «Пузырь», так как его отцу он при­да­ёт два име­ни: Тит и Юрий.Этот послед­ний князь Тит-Юрий Фёдо­ро­вич постав­лен у него род­ным вну­ком кня­зя Тита Мсти­сла­ви­ча Кара­чев­ско­го, и таким обра­зом, родо­на­чаль­ни­ком фами­лии Огин­ских, свя­зы­вая его непре­рыв­ной цепью с кня­зем Миха­и­лом Все­во­ло­до­ви­чем Чер­ни­гов­ским … Если князь Тит Мсти­сла­во­вич дей­стви­тель­но изве­стен не толь­ко по Родо­слов­ным, но и из Лето­пи­сей, то сына его кня­зя Фёдо­ра Тито­ви­ча и вну­ка кня­зя Тита-Юрия Фёдо­ро­ви­ча мы не нахо­дим даже в древ­них Родо­слов­цах; исхо­дя из это­го мож­но толь­ко дога­ды­вать­ся, что автор «Рос­сий­ской родо­слов­ной кни­ги» заим­ство­вал назва­ние кня­зей из Спи­ри­до­ва. В даль­ней­шем сво­ём изло­же­нии бли­жай­ших к родо­на­чаль­ни­кам колен, князь Дол­го­ру­ков сле­ду­ет совер­шен­но соглас­но с выво­да­ми поль­ско­го писа­те­ля, иезу­и­та ксен­дза Андрея Пежар­ско­го, в его кни­ге «Annibal ad Portas».Известно, что в 1408 году князь Юрий Козель­ский был вое­во­дой в Рже­ве и в Лето­пи­сях упо­ми­на­ет­ся как стро­и­тель это­го горо­да, но «Отно­сят­ся ли эти един­ствен­ные ука­за­ния Лето­пи­сей к рас­смат­ри­ва­е­мо­му кня­зю Титу-Юрию Фёдо­ро­ви­чу, утвер­ждать труд­но, и ещё более затруд­ни­тель­но согла­сит­ся с кня­зем П.В. Дол­го­ру­ко­вым, утвер­жда­ю­щим вме­сте с поль­ски­ми писа­те­ля­ми, что у него было два сына: Вла­ди­мир, из-за горяч­но­сти сво­е­го харак­те­ра, назван­ный «Огнём», от кото­ро­го буд­то бы потом­ки ста­ли поэто­му назы­вать­ся Огин­ски­ми, и Гри­го­рий, из-за сво­ей туч­но­сти назван­ный «Пузы­рём» и поэто­му пере­дав­ший сво­е­му потом­ству фами­лию Пузы­ных­Та­к­же име­ет место и вто­рая вер­сия про­ис­хож­де­ния рода. Сто­ит одна­ко заме­тить что фами­лия Пузы­на встре­ча­ет­ся в лето­пи­сях и до XV века­По иссле­до­ва­ни­ям С.Л. Пта­шиц­ко­го сле­ду­ет, что «… во вто­рой поло­вине XV века суще­ство­вал князь Васи­лий Гла­зы­ня, имев­ший двух сыно­вей – кня­зя Олех­но Васи­лье­ви­ча и кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча, бежав­ше­го в Моск­ву и оста­вив­ше­го в Лит­ве пять сыно­вей: кня­зей Дмит­рия, Ива­на, Льва, Миха­и­ла и Андрея. Эти послед­ние в офи­ци­аль­ных доку­мен­тах назы­ва­ют­ся детьми кня­зя Ива­на – Гла­зы­ни­на бра­та, без упо­ми­на­ния про­звищ их или фами­лий…» Далее С.Л. Пта­шиц­кий, на осно­ва­нии доку­мен­тов, ведёт род Пузы­ных от вто­ро­го сына кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча Гла­зы­ни кня­зя Ива­на Ива­но­ви­ча Пузы­на , поло­учив­ше­го от коро­ля Сигиз­мун­да двор Носо­во в Мель­ниц­ком пове­те, а про бра­та послед­не­го – кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча, гово­рит, что от него пошёл род кня­зей Огинских.Г.А. Вла­сьев пишет: «Из сочи­не­ния Ада­ма Бонец­ко­го «Pozset Rodow w Wielkim K. Litewskiem» мы узна­ём, что в кон­це XV века суще­ство­ва­ли два бра­та Глу­шен­ки – князь Дмит­рий Ива­но­вич, полу­чив­ший от коро­ля Алек­сандра двор Вогин­та, Жиж­мор­ско­го уез­да, и князь Иван Ива­но­вич, полу­чив­ший в 1496 году дерев­ню в Мель­ниц­ком пове­те… внук кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча – князь Фёдор Бог­да­но­вич, име­ет фами­лию Огин­ско­го». Срав­ни­вая име­на лиц «… надо при­знать, что в обо­их слу­ча­ях дело идет об одних и тех же бра­тьях – кня­зьях Дмит­рие и Иване Ива­но­ви­чах родо­на­чаль­ни­ках Огин­ских и Пузы­ны с раз­ли­чи­ем толь­ко в про­зви­щах, согла­сить кото­рые без­услов­но не пред­став­ля­ет­ся воз­мож­ным» [4]. Герб кня­зей Пузы­на вне­сён в «Общий гербовик».

Геральдика та сфрагистика

В полі печат­ки знак у вигляді у вигляді двох літер П з заокруг­ле­ни­ми доліш­ні­ми кін­ця­ми, з’єднаних стов­пом і розта­шо­ва­них одна в одній, під хре­сти­ком з подвій­ним роз­га­лу­жен­ням зго­ри. Напис по колу: + ПЄЧАТЬ КНѦЗѦ ИВА­НА ИВАНОВ
круг­ла, роз­мір 24 мм. (Дже­ре­ла:
MNK, Rkps 892, Tom 2, st. 2. 12.9.1499.

Олег Одно­ро­жен­ко

)

Генеалогия

Рюрик, князь Новгородский
Игорь Рюри­ко­вич, вели­кий князь Киев­ский +945
Свя­то­слав I Иго­ре­вич, вели­кий Киев­ский 942-972
Вла­ди­мир I, вели­кий князь Киев­ский +1015
Яро­слав I Муд­рый, вели­кий князь Киев­ский 978-1054
Свя­то­слав II, вели­кий князь Киев­ский 1027-1076
Олег Гори­сла­вич, князь Чер­ни­гов­ский +1115
Все­во­лод II, вели­кий князь Киев­ский +1146
Свя­то­слав III, вели­кий князь Киев­ский +1194
Мсти­слав Святославич
[……] Мстиславич
Дмитрий [……]
Миха­ил Дмитриевич
Мсти­слав Михай­ло­вич Козельский
Тит Мсти­сла­вич Козельский
Иван Тито­вич Козель­ский (1371)
Роман Иванович
Андрей Романович

XIX генерація от Рюрика.

1. КН. ВАСИ­ЛИЙ АНДРЕ­ЕВИЧ ГЛА­ЗЫ­НЯ (1451)

Смо­лен­ский околь­ни­чий (1451); атры­маў ад вяліка­га кня­зя Казі­ме­ра маён­так Мсь­ці­сла­вец на Сма­лен­шчыне ¹.

XX генерація от Рюрика.

2/1. КНЯЗЬ ИВАН ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ ГЛАЗЫНИЧ

уцёк у Мас­ко­вію, але яго­ная жон­ка й дзе­ці былі вер­ну­тыя ў ВКЛ.

До кон­ца 1488 г. При­ход людей кня­зя Гла­зы­ни­ча , Васи­лья Пест­ро­го и Мит­ки Губа­сто­ва, захват Мес­ка, Быш­ко­ви­чей, Лычи­на (кня­зей Д.Ф. и С.Ф. Воро­тын­ских) и Недо­хо­до­ва (кня­зя Т.В. Мосаль­ско­го). В пуб­ли­ка­ции посоль­ских книг оши­боч­но ука­за­но: «при­хо­ди­ли люди с Лазы­чи­на, а Васи­лья Пест­ро­го, а Мит­ка Губа­сто­во» (СИРИО. Т. 35. № 6. С. 20).

Веро­ят­но, напа­де­ние про­из­во­ди­лось со сто­ро­ны Меды­ни в направ­ле­нии пра­во­бе­ре­жья низо­вья Угры, что­бы нада­вить на вер­ных Кази­ми­ру кня­зей. Инте­рес­но, что вме­сте с мос­ков­ски­ми слу­жи­лы­ми людь­ми участ­во­вал князь Иван Васи­лье­вич Гла­зы­на (Гла­зы­нич, Пузы­на), брат смо­лен­ско­го околь­ни­че­го Оле­х­ны Васи­лье­ви­ча Гла­зы­ны. До кон­ца 1486 г. Иван Гла­зы­на вме­сте с сыно­вья­ми стре­мил­ся бежать в Моск­ву, но уда­лось это сде­лать ему одно­му — сыно­вей по доро­ге пере­ня­ли {LM. Кн. 6. № 147. Р. 125.}. Дата бег­ства И.В. Гла­зы­ны в Моск­ву опре­де­ля­ет­ся по вре­ме­ни намест­ни­че­ства в Смо­лен­ске Мико­лая Мико­ла­е­ви­ча Ради­ви­ло­ви­ча, при кото­ром это про­изо­шло — с 1482 по конец 1486 г. (LM. Кн. 4. № 72-74. Р. 114-115; № 77. Р. 116; № 92-94. Р. 121-122; № 97. Р. 124; № 100. Р. 125; Urządnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego: spisy. Т. 4. № 40. S. 50). 23 янва­ря 1487 г. Мико­лай Ради­ви­ло­вич упо­ми­нал­ся как быв­ший смо­лен­ский намест­ник. Эту долж­ность зани­мал уже Иван Ильи­нич (LM. Кн. 4. № 100. Р. 125).

3/1. КН. ОЛЕХ­НО ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ ГЛА­ЗЫ­НИЧ (1486,1500),

сма­лен­скі аколь­нічы (ад 1486), у 1494—1500 намесь­нік Лучына.

7 авгу­ста 1488 г., соглас­но лако­нич­ной запи­си в реест­ре «отправ» коро­ля Кази­ми­ра, были даны «Ива­ну Сви­ри­до­но­ву кадь меду з дмит­ро­въское дани въ Гла­зы­ны, а жере­бя в Миха­и­ла, коню­шо­го, а 8 локотъ сук­на махал­ско­го з мыта въ Смоленъску»259. Иван Сви­ри­до­нов (Сви­ри­дов) – это смо­лен­ский коню­ший, извест­ный в 1488–1499 гг. ². Сле­до­ва­тель­но, один из уряд­ни­ков (долж­ност­ных лиц) вели­ко­кня­же­ской адми­ни­стра­ции полу­чил по гос­по­дар­ской воле, оче­вид­но, одно­ра­зо­во, в каче­стве воз­на­граж­де­ния часть дохо­да (кадь меда) с Дмит­ров­ца и его воло­сти от Гла­зы­ни, жереб­ца («жере­бя») от Миха­и­ла и 8 лок­тей сук­на со смо­лен­ских тамо­жен­ных сбо­ров. Миха­и­ла мож­но отож­де­ствить с коню­шим двор­ным и вилен­ским Михай­лом Гре­го­ро­ви­чем, упо­ми­на­е­мым в 1481–1488 гг. ³. Лег­ко пред­по­ло­жить, что гос­по­дар­ской данью с Дмит­ров­ца рас­по­ря­жал­ся извест­ный по актам Мет­ри­ки ВКЛ смо­лен­ский околь­ни­чий Олех­но Васи­лье­вич Гла­зы­на (Гла­зы­нич). Таким обра­зом, с 7 авгу­ста 1488 г. часть соби­ра­е­мой им дани была пожа­ло­ва­на по гос­по­дар­ско­му рас­по­ря­же­нию смо­лен­ско­му коню­ше­му Ива­ну Сви­ри­до­но­ву (Сви­ри­до­ву).

С 1495 по 1499 г. являл­ся намест­ни­ком в Лучине Город­ке ⁴. У 1492 атры­маў сяло Мама­еўс­кае, у 1496 вёскі Кожу­ха­ва, Вэхры, Раз­ра­бо­вічы, Ням­лё­на­ва, Нас­ко­ва на Сма­лен­шчыне, у 1498 Шчар­бі­ны, Каз­лоў, Чул­каў, у 1499 — Давыд­каў, Ска­ва­род­на, у 1500 — двор Опса ў Браслаўскім павеце.

Крыж зроб­ле­ны па зага­ду сма­лен­ска­га аколь­ні­ча­га, кня­зя Аляк­сандра (Але­х­ны) Васілеві­ча Гла­зы­ны (Гла­зы­ні­ча), намес­ніка Лучы­на (у даку­мен­тах упа­мі­на­ец­ца ў 1486—1500). Як выні­кае з над­пі­су, крыж быў зроб­ле­ны ў 7003 (1495—1496) для царк­вы свя­то­га Геор­гія ў Лаз­ко­ві­чах. Нап­эў­на, гэта была вот­чы­на кня­зя на Сма­лен­шчыне. Пас­ля захо­пу сма­лен­скіх зямель Мас­квой князь застаў­ся ў ВКЛ, забраў­шы з сабою крыж. А.В.Глазына быў жана­ты з невя­до­май па імя дач­кой гас­па­дар­ска­га піса­ра Сямё­на Сапе­гі, з якой меў адзі­ную дач­ку Фядо­ру. Пас­ля смер­ці баць­коў Фядо­ра была выдад­зе­на замуж сваім дзяд­зь­кам Іва­нам Сапе­гаю, гас­па­дар­скім сакра­та­ром, за мар­шал­ка гас­па­дар­ска­га Аляк­сандра Сол­та­наві­ча. Такім чынам крыж тра­піў у род Сол­та­наў, ула­даль­нікаў Жыро­ві­чаў, і з цягам часу апы­нуў­ся ў Жыро­віц­кім мана­сты­ры. У 1732 жыро­віц­кі архі­манд­рыт Беняд­зікт Тру­левіч уклаў у Лаз­ко­віц­кі крыж част­ку свя­то­га жыватвор­на­га кры­жа, выве­зе­на­га з Рыму ў 1726, пра што на кры­жы быў зроб­ле­ны над­піс. З 19 ст. крыж зна­ход­зіў­ся ў Міка­ла­еўскім сабо­ры ў Віль­ні. У 1915, віда­ць, быў эва­ку­я­ва­ны ў Мас­к­ву. У 1926 пера­дад­зе­ны са схо­віш­ча Мас­коўска­га ювелір­на­га тава­ры­ства ў збо­ры Крам­ля. Цяпер захоў­ва­ец­ца ў музеі-запа­вед­ніку «Мас­коўскі Крэмль» (інвен­тар­ны № МР-4946).

∞: N СЕМЕ­НОВ­НА САПЯЖАНКА

XXI генерація от Рюрика.

4/2. КНЯЗЬ ЮРИЙ ИВА­НО­ВИЧ ГЛА­ЗЫ­НЯ (1496)

Юрий со сво­ей мате­рью в 1496 г. тщет­но пытал­ся оспо­рить часть («дел­ни­цу») воло­сти Мсти­сла­вец, кото­рой вла­дел его отец вме­сте с бра­том. Доля Мсти­слав­ца после бег­ства кня­зя Ива­на в Моск­ву была пере­да­на сна­ча­ла Мико­лаю Мико­ла­е­ви­чу Ради­ви­ло­ви­чу («какъ дер­жалъ от оица нашо­го Смо­ленъ­скъ»), а потом Олех­ну Гла­зыне ⁵.

5/2. КНЯЗЬ ДМИТ­РИЙ ИВА­НО­ВИЧ ГЛУ­ША­НОК ГЛА­ЗЫ­НЯ (?-1510)

До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли ⁵. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.].

Ад вяліка­га кня­зя Аляк­сандра атры­маў маён­так Агін­ты ў Жыж­мар­скім павеце.

6/2. КНЯЗЬ ИВАН ИВА­НО­ВИЧ ГЛА­ЗЫ­НЯ ГЛУ­ША­НОК ПУЗЫНЯ

Родо­на­чаль­ник рода кня­зей Пузына

До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.]. Помер у 1515 р. Піс­ля пере­хо­ду Козельсь­ко­го князів­ства до Моск­ви зали­ши­вся у Литві і отри­мав володін­ня у Мак­си­мовсь­ко­му повіті на Смо­лен­щині. Від ньо­го пішли князі Пузини.

7/2. КНЯЗЬ ЛЕЎ ИВА­НО­ВИЧ ГЛАЗЫНЯ

До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.].

8/2. КНЯЗЬ МІХАЛ ИВА­НО­ВИЧ ГЛАЗЫНЯ

До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») ⁶.

О нем име­ет­ся сле­ду­ю­щее изве­стие Карам­зи­на: «в 1500 году, в бит­ве при Вед­ро­ше был взят в плен князь Миха­ил Глу­ша­нок-Гла­зы­нич» ⁷.

9/2. КНЯЗЬ АНДР­ЭЙ ИВА­НО­ВИЧ ГЛАЗЫНЯ

До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.].

10/3. КНЖ. ФЯДО­РА ОЛЕХ­НОВ­НА ГЛАЗЫНАВА

∞: АЛЯК­САН­ДАР САЛ­ТА­НО­ВІЧ, мар­ша­лак гаспадарскі.

XXII генерація от Рюрика.

2.1. ВАСИ­ЛИЙ ИВА­НО­ВИЧ ПУЗЫНЯ

кня­зья Тимо­фей и Васи­лий Ива­но­ви­чи Пузы­ны сыно­вья кн. Ива­на Ива­но­ви­ча Пузы­ны околь­ни­че­го смо­лен­ско­го после утра­ты сво­их вла­де­ний в цен­тре Смо­лен­ско­го намест­ни­че­ства в 1509 г. вдво­ем выстав­ляли лишь 8 кон­ных вои­нов ⁸. В 1514 г., по гра­мо­те коро­ля Сигиз­мун­да, полу­чил вме­сте с бра­том кня­зем Тимо­фе­ем, людей в Ново­груд­ском пове­те из дво­ра Мосто­во­го, а в 1516 г.— двор Носо­ве в Мель­ниц­ком пове­те, ранее при­над­ле­жав­ший их отцу кня­зю Ива­ну Ива­но­ви­чу Пузына.

Пузы­ни­ная Васи­лье­вая Ива­но­ви­ча, кня­ги­ня жена кня­зя Васи­лия Ива­но­ви­ча. Деверь ея — Тимо­фей Ива­но­вич. Име­ния ея — Глу­бо­кое (око­ло 1522 года). После смер­ти Васи­лия Ива­но­ви­ча Носо­во доста­лось Тимо­фею Ива­но­ви­чу ( в мет­ри­ки есть раз­бор жало­бы кня­ги­ни на деве­ря), ей доста­лось име­ние Глу­бо­кое. В одній із судо­вих справ чіт­ко діє нор­ма земель­но­го пра­ва, за якою пожа­лу­ва­ни­ми гос­по­да­рем маєт­но­стя­ми може володіти тіль­ки той шлях­тич, яко­му вони надані, а роди­чі не можуть їх успад­ко­ву­ва­ти. Так, коли князь Тимо­фій Пузи­на піс­ля смер­ті сво­го бра­та кня­зя Васи­ля заво­лодів поло­ви­ною пожа­лу­ва­но­го остан­ньо­му гос­по­дарсь­ко­го маєт­ку Носо­ва, Сиґіз­мунд І Ста­рий нака­зав тро­ць­ко­му воє­воді відібра­ти її в Т. Пузи­ни. Той звер­нув­ся до гос­по­дарсь­ко­го суду, який, керу­ю­чись тим, що маєток було пожа­лу­ва­но кня­зеві В. Пузині та його дру­жині, при­су­див Носо­во дру­жині покій­но­го «до ее живо­та», а позов Т. Пузи­ни визнав неза­кон­ним. Рішен­ня вели­кий князь виніс у Кра­ко­ві 16 трав­ня 1524 р. ⁹

Вто­рой муж Анны — Юхно Вань­ко­вич, полу­чив­ший впо­след­ствии село Сели­ще и сено­жать под Логой­ском по жене, как отчи­ну Гринь­ка Сол­та­на ¹⁰, посколь­ку его под­твер­дил король Зиг­мунт в 1538 году, зятю его Юхне Ван­ко­ви­чу, жена­то­му на его доче­ри ¹¹. Вольф, в свою оче­редь, так­же опи­ра­ясь на Мет­ри­ку опре­де­ля­ет точ­ное имя един­ствен­ной доче­ри Гринь­ка Сол­та­но­ви­ча — это Ган­на Гринь­ков­на Сол­та­нов­на (МЛ, 46), кото­рая сна­ча­ла была женой кня­зя Пузы­ны ( МЛ, 28 №72), а в 1538 году вме­сте со вто­рым мужем под­твер­ди­ла вла­де­ние отца — СЕЛИ­ЩЕ И СЕНО­ЖАТЬ ПОД ЛОГОЙ­СКОМ (МЛ, 20) — ВОЛЬФ, стр. 406.

∞: АННА ГРИНЬ­КІВ­НА СОЛТАНІВНА.

3.1. ТИМО­ФЕЙ ИВА­НО­ВИЧ ПУЗЫ­НИЧ (1509,1551)

кня­зья Тимо­фей и Васи­лий Ива­но­ви­чи Пузы­ны сыно­вья кн. Ива­на Ива­но­ви­ча Пузы­ны околь­ни­че­го смо­лен­ско­го после утра­ты сво­их вла­де­ний в цен­тре Смо­лен­ско­го намест­ни­че­ства в 1509 г. вдво­ем выстав­ляли лишь 8 кон­ных вои­нов ¹². Коро­лев­ский дво­ря­нин, обя­зан был постав­лят на воен­ную служ­бу коней.

К лету 1514 г. отно­сит­ся упо­ми­на­ние о его уча­стии в воен­ных дей­стви­ях под Смо­лен­ском в отря­де кня­зя Васи­лия Андре­еви­ча Полу­бен­ско­го: лит­ви­ны, как тогда сооб­ща­лось, раз­би­ли отряд «мос­ко­ви­тов» чис­лен­но­стью в 300 чело­век и захва­тил 30 чел. в плен ¹³. В отряд вхо­ди­ли 315 кон­ных дво­рян, в том чис­ле и 5 кон­ных Тимо­фея Пузы­ни­ча ¹⁴. 1528 — по поста­нов­ле­нию Сей­ма, обя­зан был выстав­лят в воен­ное вре­мя 10 коней [9, с. 54].

1517, хло­по­тал без­успеш­но о полу­че­нии дво­ра Носо­во; по смер­ти бра­та кн. Васи­лия, заявил о про­па­же печа­ти отца; Кня­зю Ціма­фею Іва­наві­чу Пузы­ну, нале­жалі маёнт­кі Балічы (цяпер Шчучын­скі р-н), Глы­бо­кае (Шчучын­скі р-н), Масты (цяпер г. Масты Гро­дзен­скай вобл.) і Ракавічы (Шчучын­скі р-н), якія амаль з усіх бакоў ата­чалі Але­шавічы, а так­са­ма, нап­эў­на, Новы Двор, атры­ма­ны Пузы­нам як пасаг за жонкай[1].

По раз­де­лу с кн. Федо­ром Ива­но­ви­чем Яро­сла­ви­чем полу­чил 7» Пущи Люд-Корац­кой [Пташ., 11; Дельн. Запись, д. А., 241].
З больш позніх зве­стак вядо­ма так­са­ма, дзе зна­ход­зілі­ся ўла­дан­ні Міхай­ла Плюс­ка­ва, ўпа­мя­ну­та­га ў «Попі­се» 1528 г. Гэта было параў­наль­на адда­ле­ная сяло Нястаніш­кі (паз­ней вядо­мае як Няста­навічы) прыклад­на ў 30 км на поўнач ад Айны. У ім ён атры­маў «до живо­та», гэта зна­чы­ць — пажыц­цё­ва, 15 чала­век «кунич­ни­ков» (пад­да­ных, якія выплоч­валі спе­цы­яль­ны гра­шо­вы пад­а­так, так зва­ную «куні­цу»), а так­са­ма 4 цяг­лыя пуста­шы. Пас­ля смер­ці Плюс­ка­ва гэтыя пад­да­ныя былі пера­дад­зе­ны ў 1551 г. яго зяцю — здраб­не­ла­му кня­зю Ціма­фею Іва­наві­чу Пузыне [Мет­ры­ка. Спр. 15. Арк. 64 — 65.]. Ён памёр у 1560 г., а ў «Попі­се вой­ска» за 1567 г. Няста­навічы пазна­ча­ны сярод ула­дан­няў адна­го з яго сыноў, кня­зя Пят­ра Пузы­ны, які слу­жыў удзель­на­му кня­зю Юрыю Алель­каві­чу-Слуц­ка­му. З Няста­навіч ён ставіў 3 кон­нікаў, што адпа­вя­да­ла на той момант 30 служ­бам ці 50 — 60 сем’ям [РИБ. Т. 33. С. 468.].

1551, дек. 28, дво­ря­нин коро­лев­ский, полу­чил гра­мо­ту коро­ля Сигиз­мун­да-Авгу­ста на вла­де­ние име­ни­ем тестя сво­е­го, Мих­на Плюс­ко­ва, Айн­ской воло­сти им. Неста­но­ви­чи. [Пташ., 13, 64; Вьп. с Корол. грам., д.А.,241]. Няста­навічы была пажа­ла­ва­на Ціма­фею Пузыне, але не ў поў­ную ўласна­сць, а на так зва­ным «лен­ным пра­ве». Гэта азна­ча­ла, што маён­так можа бес­пе­раш­код­на пера­ході­ць да нашчад­каў муж­чын­ска­га полу, але яны не маю­ць пра­ва без даз­во­лу вяліка­га кня­зя пра­да­ва­ць яго, адда­ва­ць у заклад ці завяш­ча­ць дач­кам і іншым жаночым нашчад­кам. На такіх жа ўмо­вах вало­данне Няста­наві­ча­мі было пацвер­джа­на сыну Ціма­фея Пят­ру Пузыне ў 1561 г. Копія гэта­га пры­вілея была ў свой час упі­са­на ў акта­вую кні­гу ¹⁵.

Не склалі­ся адно­сі­ны ўла­даль­нікаў дзяр­эчын­скіх зем­ляў, менавіта Андр­эя Міхай­лаві­ча Сан­гуш­каві­ча, Іва­на Дуды Палу­бен­ска­га і Сямё­на Баг­да­наві­ча Адзін­ц­э­ві­ча, з сусед­зя­мі. Най­больш сур’ёзнае супрац­ста­янне ў іх скла­ла­ся з кня­зем Ціма­фе­ем Іва­наві­чам Пузы­нам, які вало­даў зем­ля­мі ў ваколі­цах Дзяр­эчы­на. На нашу дум­ку захо­пы зем­ляў кня­зя Ціма­фея Пузы­ны Палу­бен­скім і Адзін­ц­э­ві­чам пачалі­ся неў­за­ба­ве пас­ля ўзяц­ця імі шлю­бу з сёст­ра­мі Сангушкаўнамі.7 чэрве­ня 1515 г. гас­па­дар­скі суд выму­ша­ны быў у чар­го­вы раз адклас­ці раз­гляд спра­вы па заяве Ціма­фея Пузы­ны супра­ць Іва­на Палу­бен­ска­га і Сямё­на Адзін­ц­э­ві­ча. Незва­жа­ю­чы на раней­шыя пас­та­но­вы судоў ВКЛ, Палу­бен­скі сілай заха­піў зям­лю Кат­чын­скую, сена­жа­ць і пуш­чу, якія з дзя­доў і прад­зе­даў зна­ход­зілі­ся ў вало­дан­ні рода Пузы­наў [15, № 178, с.237]. Пра­ця­г­ваў захо­плі­ва­ць зем­лі сусе­да і Адзін­ц­э­віч. Па яго зага­ду слу­гі і пад­да­ныя з Дзяр­эчы­на сілай заха­пілі ўрочыш­ча Паш­коўс­кае разам з сям’ёй пад­да­на­га, які апра­цоў­ваў гэтыя зем­лі. Ціма­фей Іва­навіч Пузы­на, упэў­нен­ны ў сва­ёй пра­ва­це, ставіў шап­ку і 100 коп гро­шаў ліч­бы літоўс­кай у пац­вяр­дж­энне сваіх слоў аб уласна­сці на Паш­коўш­чы­ну. Сямён Баг­да­навіч Адзін­ц­э­віч запэўні­ваў суд у сва­ёй неві­на­ва­тас­ці і заявіў, што нават і не ведае аб захопе зем­ляў дзяр­эчын­скі­мі пад­да­ны­мі. Суд аднак не паве­рыў Палу­бенска­му і Адзін­ц­э­ві­чу і зага­даў ім пас­таві­ць сваіх суддзяў і выеха­ць на мес­ца здар­эн­ня для ўчы­нен­ня спра­вяд­лі­вас­ці. Аднак Палу­бен­скі і Адзін­ц­э­віч адмо­вілі­ся ста­навіц­ца на суд і вывод­зі­ць сваіх суддзяў. Яны рас­тлу­ма­чы­лі, што “маён­так Дзяр­эчын­скі яшчэ не пад­зе­ле­ны поў­на­сцю”. Таму неаб­ход­на выкліка­ць у суд не толь­кі іх, учы­ніў­шых напад, але і ўсіх іншых ула­даль­нікаў дзяр­эчын­скіх зем­ляў. Пра сябе ж яны запі­салі, што не адмаў­ля­юц­ца пры­ма­ць удзел у судо­вай спра­ве, але не веда­ю­ць калі зволь­няц­ца з гас­па­дар­скай служ­бы. Сёст­ры заха­валі пра­ва ўласна­сці на дзяр­эчын­скім зем­ля­мі за сабой. Не веда­ю­чы аб гэтым, пакры­ўд­жа­ныя сусед­зі выклікалі ў суды княст­ва Палу­бен­ска­га і Адзін­ц­э­ві­ча. Сва­я­кі адмаў­ля­лі­ся ста­навіц­ца на суд, так як не былі ўла­даль­ні­ка­мі зем­ляў у Дзяр­эчыне. Асаб­лі­ва шмат заха­ва­ла­ся даку­мен­таў аб уза­е­ма­ад­но­сі­нах ула­даль­нікаў Дзяр­эчы­на з Ціма­фе­ем Іва­наві­чам Пузы­нам, якія былі склад­зе­ны ў 1519-1520 г. Калі раней­шыя даку­мен­ты паве­дам­ля­ю­ць аб поспе­хах у наступ­лен­ні на зем­лі Пузы­ны Палу­бен­ска­га і Адзін­ц­э­ві­ча, то ў гэтыя гады ста­но­віш­ча змяніла­ся поў­на­сцю. Вера­год­на, Ціма­фей Пузы­на атры­маў пад­т­рым­ку сваім дзе­ян­ням і стаў больш настой­лі­ва пагра­жа­ць сусед­зям. Цяпер Палу­бен­скі і Адзін­ц­э­віч былі выму­ша­ны час­цей звяр­тац­ца ў гас­па­дар­скія суды за аба­ро­най пра­воў на зем­лі ў Дзяр­эчыне. 24 мая 1520 г. яны абві­на­ва­ч­ва­ю­ць люд­зей Пузы­ны ў забой­стве двух пад­да­ных [15, № 137, с.788]. Ціма­фей Пузы­на не прызнаў сваіх люд­зей віна­ва­ты­мі, а лічыў, што забой­ства ўчы­нілі сяляне сусед­ня­га сяла Азё­ры­чы, у якіх дзяр­эчын­скія пад­да­ныя пакралі коней. У кан­цы 1520 г. пра­валілі­ся спро­бы Іва­на Андр­эеві­ча Палу­бен­ска­га пра­вес­ці капу (сход сялян для ўчы­нен­ня пака­ран­ня віна­ва­тых у зла­чын­стве). На дум­ку Палу­бен­ска­га пад­да­ныя Пузы­ны пад­палілі яго дом. У полы­мі згар­э­лі не толь­кі яго скар­бы і маё­мас­ць, але былі зніш­ча­ны і папе­ры, якія ўтрым­лі­валі запі­сы аб пазы­ках і заста­ве зем­ляў [15, № 188, с.1509].

Да 7 жніў­ня 1521 г. Ціма­фей Пузы­на сілай заха­піў поле ва ўрочыш­чы Мехоўскім, якім здаў­на кары­сталі­ся дзяр­эчын­скія сяляне [15, № 491, с.1515]. Цяпер ужо Пузы­на паве­да­міў на суд­зе, што не мае нія­кіх зве­стак аб захопе гэтых зем­ляў. На нашу дум­ку, супяр­эч­на­сці паміж Ціма­фе­ем Іва­наві­чам Пузы­нам, два­рані­нам кара­ле­вы поль­скай і вялі­кай кня­гіні ВКЛ Боны, і Андр­эем Міхай­лаві­чам Сан­гуш­каві­чам, гас­па­дар­скім мар­шал­кам, і гас­па­дар­скі­мі два­ра­на­мі: Сямё­нам Баг­да­наві­чам Адзін­ц­э­ві­чам і Ива­нам Андр­эеві­чам Палу­бен­скім не спы­ніла­ся да 1528 г. [18, арк.240]. У ліста­пад­зе гэта­га года ўла­ды ВКЛ выму­ша­ны былі прызна­чы­ць асаб­лівую камісію, якая скла­да­ла­ся з самых аўта­рыт­эт­ных люд­зей княст­ва, для спы­нен­ня зацяг­нуў­ша­га­ся кан­флік­та. Як пісаў у сва­ёй скар­зе Пузы­на, у пачат­ку восені 1528 г. “яны сваіх слуг з намес­ні­кам на яго палі наслалі… і слуг яго і люд­зей пабілі”. Аст­рож­скі, гет­ман ВКЛ, суд­зіў гэтую спра­ву і пры­суд­зіў ула­даль­ні­кам дзяр­эчын­скіх зем­ляў апла­ці­ць усе стра­ты два­рані­на кара­ле­вы Боны і яго падданых.

Ж. N МИХ­НОВ­НА, ур. ПЛЮС­КО­ВА, д. Мих­на Плюс­ко­ва. Имел от нее сына, неиз­вест­но­го по име­ни. [1. 13, 64].

9. Пера­пис вой­ска Вяліка­га княст­ва Літоўска­га 1528 года. Мет­ры­ка Вяліка­га княст­ва Літоўска­га. Кн. 523. Кн. пуб­ліч­ных спраў 1 / пад­рыхт. А. I. Гру­ша [і інш.]. — Мінск : Бел. наву­ка, 2003. — 444 с.
15. РИБ. Т.20. Мет­ри­ка Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. СПб., 1903.
18 НГАБ. КМФ-18, воп. 1, спр. 14.

XXIII генерація от Рюрика.

4.3. БОГ­ДАН ПАВЕЛ ТИМО­ФЕ­Е­ВИЧ (?-1571)

надвор­ный мар­ша­лок вели­ко­го кня­зя в 1569 г.

Слу­жыў кара­ле­ве Боне, пас­ля Жыгi­мон­ту II Аўгу­сту. Мар­ша­лак гас­па­дар­скi з 1567. Меў маёнт­кi пад Клец­кам, Гародняй.
1536, янв. 11 — его дело с мате­рью неве­сты его, женою Миха­и­ла Юра­ча, кото­рая, согла­сив­шись на брак доче­ри, мед­ли­ла испол­не­ни­ем, — раз­би­ра­лось Шев­ским Мит­ро­по­ли­том Мака­ри­ем [Пташ., 12, 56].— 1554, фев. 6, был въ чис­ле при­ста­вов, встре­чав­ших Рус­ское посоль­ство в Орше. [Пташ., 13; Сб. И. Р. И. О., 691]. 1561, фев. 5 — был вызван на суд, по слу­чаю захва­та ржи у Богу­ше­ви­ча [Выпись про­те­ста­ции, д. а., 241]. Оста­вил заве­ща­ние, из кото­ро­го вид­но, что у него были сыно­вья, кн. Иван, Юрий и Ясь­ко и две доче­ри, кж. Ган­на и Раи­на, а сам он был мар­ша­лок гос­по­дар­ским [Пташ., 12—13, 66—63].

Ум. в 1571 г.

Ж.: ФЕДО­РА МИХАЙ­ЛОВ­НА, УР. ЮРА­ЖАЛ­КА, д. Миха­и­ла Ива­но­ви­ча Юраги.

5.3. ОСТА­ФИЙ ТИМОФЕЕВИЧ

Ж.: МАРИ­АН­НА АНЦУ­ЩАН­КА ГАРАБУРДА.

6.3. ПЁТР ТИМО­ФЕ­Е­ВИЧ (1561,1567)

1561 нояб­ря 21 — им. Неста­но­ви­чи было пере­да­но коро­лем Сигиз­мун­дом-Авгу­стом во вла­де­ние кн. Пет­ра Тимо­фе­е­ви­ча Пузы­на. [Пташ., 13, 73].

Вар­та пры­га­да­ць толь­кі гісто­рыю, якая адбы­ла­ся з част­кай маёнт­ка Няста­навічы, што нале­жа­ла кня­зям Пузы­нам. У 1551 г. яна была пажа­ла­ва­на Ціма­фею Пузыне, але не ў поў­ную ўласна­сць, а на так зва­ным «лен­ным пра­ве». Гэта азна­ча­ла, што маён­так можа бес­пе­раш­код­на пера­ході­ць да нашчад­каў муж­чын­ска­га полу, але яны не маю­ць пра­ва без даз­во­лу вяліка­га кня­зя пра­да­ва­ць яго, адда­ва­ць у заклад ці завяш­ча­ць дач­кам і іншым жаночым нашчад­кам. На такіх жа ўмо­вах вало­данне Няста­наві­ча­мі было пацвер­джа­на сыну Ціма­фея Пят­ру Пузыне ў 1561 г. Копія гэта­га пры­вілея была ў свой час упі­са­на ў акта­вую кні­гу ¹⁵.

П е ч а т к авід 12.3.1573: В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді роз­двоє­но­го здо­лу хре­ста з подвій­ним роз­га­лу­жен­ням зго­ри; над щитом шолом під шоло­мо­вою коро­ною, в нашо­лом­ни­ку три стра­у­со­вих пера, нав­ко­ло щита намет; зго­ри літе­ри: PР. Вось­ми­кут­на, роз­мір 15х13 мм. (Дже­ре­ла: ANK, AS, Teka ХІIІ, Plik 26. 12.3.1573. Публ. Олег Одно­ро­жен­ко. https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​p​u​z​y​n​a​-​p​e​t​r​o​-​t​y​m​o​f​i​j​o​v​y​ch/)

1561, мрт. 1 — имел зва­ние — намест­ни­ка пана Быст­риц­ка­го. [д, 18, 65].— 1564, мая 30, V* часть достав­ша­го­ся ему от мате­ри и по раз­де­лу с бра­тья­ми и сест­ра­ми им. Ново­двор­цы, Ново­груд­ско­го пове­та, под Клец­ком — пода­рил жене сво­ей кн. Гальш­ке Яновне. [14, в7-8].

У́ «Попі­се вой­ска» за 1567 г. Няста­навічы пазна­ча­ны сярод ула­дан­няў адна­го з яго сыноў, кня­зя Пят­ра Пузы­ны, які слу­жыў удзель­на­му кня­зю Юрыю Алель­каві­чу-Слуц­ка­му. З Няста­навіч ён ставіў 3 кон­нікаў, што адпа­вя­да­ла на той момант 30 служ­бам ці 50 — 60 сем’ям ¹⁶.

1594 — сыно­вья его, кн. Ян и Петр, раз­де­ли­ли име­ния отца.

Ж.: ГАЛЬШ­КА-ЭЛЖ­БЕ­ТА ЯНОВ­НА, ур. ПЛО­НЯН­СКАЯ, д. Яна Вен­це­сла­во­ви­ча Пло­нян­ска­го и Гале­ны Кун­цов­ны; 1563, мрт. 26, полу­чи­ла в при­да­ное от отца им. Лук­тя­ны, в Бетык­по­ле; мать ее, Гале­на Кун­цов­на, по 2-му мужу Рай­ская, часть им. Пло­ня­ны отда­ла вну­ку сво­е­му, сыну доче­ри Гальш­ки, кн. Яну Пет­ро­ви­чу Пузы­на. [Пташ., 14, 67—68].

КНЖ. ФЕДЬ­КА ТИМО­ФЕ­ЕВ­НА ПУЗЫ­НЯН­КА (1552)

W 1552 roku procesowali się kniaź Bohdan Timofiejewicz i siostra jego, Fedia, ze Żdanem Iwanowiczem Dymitriewiczem, бояри­ном ново­грод­ским ¹⁷.

КНЖ. АННА ТИМО­ФЕ­ЕВ­НА (1540,1594)

У 1540 год­зе Міхаіл Пятро­віч Грынь­кавіч-Дзе­вач­ка (ўзяў дру­гі шлюб з княж­ной Ган­най Ціма­фе­еў­най Пузы­най, адпі­саў ёй част­ку маёнт­ка Але­шавічы ¹⁸. згад­ка Анісі­фа­ра Дзе­вач­кі ў акта­вых кні­га дату­ец­ца 10 студ­зе­ня 1591 г. На той час ён ужо не быў мітра­палітам, але па-раней­ша­му назы­ваў­ся «велеб­ныи в Бозе его милость отецъ» ¹⁹. У гэты дзень яго ўпаў­на­ва­жа­ны прад­ставіў у суд для акты­ка­цыі выпіс з гарад­зен­скіх грод­скіх кніг ад 3 каст­рыч­ніка 1590 г. аб акаліч­на­сцях набыц­ця маёнт­ка Ятвеск Заба­лац­це. Вера­год­на, адра­зу пас­ля свай­го ніз­ла­ж­эн­ня былы мітра­паліт акты­ў­на заняў­ся ўпа­рад­ка­ван­нем маё­мас­ных спраў. Разам з пера­но­сам гэта­га выпі­са «з гро­ду ў зем­ства» быў прад­стаў­ле­ны і пад­ра­бяз­ны інвен­тар набы­та­га маёнт­ка, дата­ва­ны 29 верас­ня 1590 г. ²⁰.

Павод­ле яго маён­так быў набы­ты за 650 коп літоўскіх гро­шаў. Ён скла­даў­ся з дзвюх баяр­скіх служ­баў і 10,5 служ­бы люд­зей цяг­лых. З таста­мен­та выні­кае неве­ра­год­ны факт: пры высвяч­эн­ні і ўступ­лен­ні на мітра­паліц­кую паса­ду Анісі­фар быў жана­тым чала­ве­кам. Ста­но­віц­ца зра­зу­ме­лым, што сла­ва «два­я­ж­эн­ца» зама­ца­ва­ла­ся за ім таму, што ён быў двой­чы жана­ты і, больш за тое, быў жана­ты (дру­гім шлю­бам) на пра­ця­гу ўся­го свай­го мітра­паліцтва. Самім Анісі­фа­рам гэтая акаліч­на­сць не ўспры­ма­ла­ся як нешта незвы­чай­нае ці супра­ць­за­кон­нае. У таста­мен­це ён абса­лют­на спа­кой­на піша пра шчаслі­вы закон­ны і, галоў­нае, дзейс­ны шлюб з Ган­най Пузы­най: «вару­ю­чы и милу­ю­чы малъ­жон­ку мою закон­ную вень­чалъ­ную, кото­рая час нема­лыи зо мною была, и дети спло­ди­ла и до лет их доро­сти­ла, пору­чаю душу мою Богу Ство­ри­те­ле­ви мое­му, а малъ­жон­ку мою в опе­ку сыном моим» ²¹.

28 кра­савіка 1592 г., уда­ва было­га мітра­паліта Ган­на Пузы­на свед­чы­ла аб атры­ман­ні ад сыноў гра­шо­вай сумы, запі­са­най у таста­мен­це «небож­чи­ка пана Миха­и­ла, в духо­венъ­стве назва­но­го отца Они­си­фо­ра Пет­ро­ви­ча Девоч­ки, мит­ро­по­ли­та Киев­ско­го, мал­жон­ка ее» ²². Да 1590-х гг. дажы­лі трое яго сыноў ад двух шлю­баў — Аляк­сандр, Лазар і Пётр, і дач­ка Настас­ся. У пера­пі­се вой­ска ВКЛ 1567 г., як памя­та­ем, узга­д­ваў­ся яшчэ паў­на­га­до­вы сын Яраш. Вера­год­на, гэта быў сын ад пер­ша­га шлю­бу. У таста­мен­це было­га мітра­паліта аб ім няма ні сло­ва. Маг­чы­ма, ён памёр задоў­га да 1590-х гг. аль­бо загі­нуў у час Інфлянц­кай вай­ны, у якой, згод­на з пера­пі­сам вой­ска 1567 г., браў удзел.

Аляк­сандр быў сынам ад пер­ша­га шлю­бу, а Лазар і Пётр — ад дру­го­га. Аб гэтым наў­прост гаво­рыц­ца ў даку­мен­це, дата­ва­ным 4 каст­рыч­ніка 1594 г. У часе маё­мас­ных спр­э­чак за пад­зел баць­ка­ва­га маёнт­ка Аляк­сандр Міхай­лавіч адзна­чаў: «ижъ зъ сво­ее части собе наде­лу доста­лое фоль­ва­рокъ Сте­па­ниш­ки мат­це тых бра­тьи сво­ее, а мачо­се сво­еи» ²². З двух сыноў ад дру­го­га шлю­бу Лазар быў стар­эй­шым. Аб гэтым свед­чы­ць ён сам у даку­мен­це, напі­са­ным у Але­шаві­чах 23 люта­га 1593 г.: «част свою име­нья сво­е­го з бра­том моим рожо­ным молод­шимъ паном Пет­ромъ Миха­и­ло­ви­чом Девоч­кою» ²².

Такім чынам, Аляк­сандр нарад­зіў­ся да 1540 г., Лазар і Пётр — пас­ля 1540 г. Адра­зу пас­ля смер­ці мітра­паліта яго сыны выра­шы­лі, што маці буд­зе жыць у част­цы маёнт­ка Ятвеск — у Сця­паніш­ках: «Дали есмо пану Алек­сан­дру дво­рец, про­зы­ва­е­мыи Сте­па­ниш­ки, зо вси­ми кгрун­та­ми здав­на до того двор­ца нале­жа­чи­ми, кото­ро­го он сам пан Алек­сан­дер з доб­рое воли сво­еи посту­пил меш­ка­ти до живо­та мат­це нашои, а мачо­се сво­еи кнежне Ганне Пузы­нян­цэ, тот дво­рец по смер­ти мат­ки нашое на пана Алек­сандра при­ти мает» ²². Ган­на Пузы­на зга­д­ва­ец­ца яшчэ 20 студ­зе­ня і 4 каст­рыч­ніка 1594 г. У даку­мен­це яна пра­ход­зі­ць як «ста­рая мат­ка» бра­тоў Дзе­вач­каў. Выні­кае, што яна была ста­ла­га веку і сыны фак­тыч­на яе дагля­далі — «за доб­ро­во­ленъ­ством их сынов­скимъ яко гостя при них меш­ка­ла» ²². Уяў­ляе ціка­вас­ць апі­санне рухо­май маё­мас­ці Анісі­фа­ра Дзе­вач­кі, якую бра­ты дзе­ля­ць паміж сабой на роў­ныя част­кі: «То ест золо­то, сереб­ро, пер­ла, цын, медь, шаты и гро­шы гото­вые, и листы на дол­ги и на заста­вы, кони, ста­до сви­ре­пъе, быд­ло рога­тое и неро­га­тое малое и вели­кое так же теж было у гумне зло­жо­ное молоч­ное и немо­лоч­ное, у свир­нах вся­кое збо­же зъсы­па­ное» ²².

Дру­гая жон­ка Міхаі­ла (Анісі­фа­ра) — княж­на Ган­на Пузы­нян­ка, зга­д­ва­ец­ца яшчэ 20 студ­зе­ня і 4 каст­рыч­ніка 1594 года як «ста­рая мат­ка» бра­тоў Дзе­вач­каў. Адра­зу пас­ля смер­ці мітра­паліта сыны вылучы­лі ёй для жыц­ця част­ку маёнт­ка Ятвеск — Сця­паніш­кі, якая па смер­ці мачахі мусі­ла перай­с­ці да Аляк­сандра Міхай­лаві­ча. Пры гэтым княж­на Ган­на, нап­эў­на, па чар­зе жыла ў сваіх сыноў «яко гостя», фак­тыч­на яны яе дагля­далі. ¹⁸

М.: МІХАІЛ (ИН. АНІСІ­ФАР, або АНІСІ­ФОР) ПЯТРО­ВІЧ ГРЫНЬ­КАВІЧ-ДЗЕ­ВАЧ­КА (*пач­а­так 1510-х[1] — † паміж 10 і 28 кра­савіка 1592[2], Але­шавічы), з кан­ца 1550-х гг. кіеўскі гарад­нічы, мітра­паліт кіеўскі, галіц­кі і ўсёй Русі (1579—1589).

XXII генерація от Рюрика.

7.4. ЯН БОГДАНОВИЧ

Зало­жил им. Глу­бо­кое, Горо­ден­ско­го пове­та, цирюль­ни­ку Лука­шу Воль­фу. ²³.

Апра­ча часо­вых застаў­ных тры­маль­нікаў, да ліку тых, хто пры­быў у Капыль­скае княст­ва ўжо ў часы Рад­зівілаў, без­умоў­на нале­жа­ць Пузы­ны ²⁴. Пака­за­ны ў інвен­та­рах ад 1638 і 1642 гг. на вялікім (10 валок) над­зе­ле Вац­лаў Пузы­на быў сынам кня­зя Яна Баг­да­наві­ча Пузы­ны, які ў Нава­груд­скім ваявод­стве вало­даў маёнт­кам Нава­двор­кі каля Клец­ка ²⁵. Юзаф Вольф памыл­ко­ва лічыў, што дзе­ці Яна Баг­да­наві­ча Пузы­ны аселі ва Упіц­кім паве­це ²⁶. Яго памыл­ку выправіў Станіслаў Пта­шыц­кі, які пака­заў, што ўпіц­кая галі­на Пузы­наў паход­зі­ла ад дзяд­зь­кі Яна Баг­да­наві­ча Пят­ра Ціма­фе­еві­ча Пузы­ны ²⁷. Ян Баг­да­навіч меў сем сыноў, але маён­так пакі­нуў толь­кі тром малод­шым ²⁸. Вера­год­на, гэта былі дзе­ці ад роз­ных шлю­баў. Вядо­мы дзве жон­кі кн. Яна Пузы­ны – Ядві­га Шчас­наў­на Фурс і Фядо­ра Афа­на­саў­на Грыз­лавіц­кая ²⁹, баць­ка апош­няй быў зямяні­нам з пры­су­ду Клец­ка­га зам­ка ³⁰. Стар­эй­шыя (у тым ліку будучы капыль­скі зямянін Вац­лаў) атры­малі па 100 коп гро­шай. Такім чынам, у шэра­гі зямян Вац­ла­ва Янаві­ча Пузы­ну пры­вя­ла адсут­на­сць маёнт­ка. Нель­га адмаў­ля­ць і ўплы­ву таго, што Пузы­ны былі звя­за­ны з бір­жан­скі­мі Рад­зівіла­мі кліен­таль­ны­мі ста­сун­ка­мі ³¹. Апра­ча таго, маці Вац­ла­ва, хут­ч­эй за ўсё, была Ядві­га Фурс, а нось­біты гэта­га про­звіш­ча былі капыль­скі­мі зямя­на­мі ў дру­гой пало­ве XVI ст.

Ж.: 1. ЯДВІ­ГА ШЧАС­НАЎ­НА ФУРС.

Ж.: 2. ФЯДО­РА АФА­НА­САЎ­НА ГРЫЗЛАВІЦКАЯ.

8.4. ЮРИЙ БОГДАНОВИЧ

Напе­ре­до­дні Люб­лінсь­кої унії князь Юрій Бог­да­но­вич Пузи­на, вихо­де­ць із-під біло­русь­ко­го Кле­ць­ка, глиб­ше корін­ня яко­го йшло зі Смо­ленської землі12, оже­ни­вся з удо­вою Марією з Леш­ни­ць­ких Торо­канівсь­кою та осів у її володін­нях у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті, а піс­ля смер­ті дру­жи­ни ще раз усту­пив у шлюб, пере­брав­ся у Воло­ди­мирсь­кий повіт і зали­шив там нащад­ків ³². Інте­гра­ції в жит­тя регіо­ну спри­я­ла актив­на участь у релі­гій­но­му жит­ті, зокре­ма перебу­вання Юрієво­го сина Олек­сандра (чер­не­че ім’я Афа­на­сій) на кафед­рі пра­вославного луць­ко­го й острозь­ко­го вла­ди­ки (1633— 1650) ³³.

Дру­гу поло­ви­ну села Ново­став­ці та пусті сели­ща Іль­ків­ці й Круг­ла Гав­ри­ло Леш­ни­ць­кий від­дав зга­даній вище доч­ці Марух­ні, тіт­ці Марії Васи­лів­ни, піс­ля вихо­ду її 1537 р. заміж за Юхна Юхно­ви­ча Федо­ро­ви­ча ³⁴, що фігу­рує в дже­ре­лах пере­важ­но з пріз­ви­щем Торо­канівсь­кий, а інко­ли пишеть­ся також і Страк­лівсь­ким. Коли десь у дру­гій поло­вині 1560-х рр. пер­ший чоло­вік Марух­ни помер, вона вий­ш­ла за кня­зя Юрія Пузи­ну [30, с.352–353]. 31 трав­ня 1578 р. князь Пузи­на та його дру­жи­на Мари­на з Леш­ни­ць­ких суди­ли­ся в Кре­ме­не­ць­ко­му земсь­ко­му суді з паном Гав­ри­лом Сошенсь­ким і його жін­кою Ган­ною Андріїв­ною з Кунівсь­ких, доч­кою зга­да­но­го вище кре­ме­не­ць-кого земсь­ко­го суд­ді, яких пози­ва­ли за ґрунт Круг­ла, відо­мий також під назвою Рід­ка, отчи­ну кня­гині Пузи­ни­ної, яким вона три­ва­лий час спо­кій­но володі­ла окре­мо від сво­го бать­ка Гав­ри­ла Леш­ни­ць­ко­го і який при­я­тель Ган­ни Севе­рин Ярмо­линсь­кий, тепер уже покій­ний, від­няв у неї та оса­див на ньо­му село під назвою Рід­ка. Поки Ярмо­линсь­кий жив, пози­вач­ка не раз тур­бу­ва­ла його, читає­мо в записі спра­ви, разом із пер­шим своїм чоло­віком Юхном Страк­лівсь­ким напо­ми­наль­ни­ми листа­ми. Потім маєток Рід­ка перей­шов до Гав­ри­ла Сошенсь­ко­го. Князь Пузи­на, женив­шись на тепе­ріш­ній своїй дру­жині, разом із нею не раз пози­вав Сошенсь­ких, але за земсь­кою служ­бою, сей­ма­ми й смер­тю Сигіз­мун­да Авгу­ста так і не зміг доби­ти­ся спра­вед­ли­во­сті. Тим часом неда­ле­ко від Рід­кої на тому само­му ґрун­ті від­по­ві­да­чі оса­ди­ли воли­цю, яку нази­ва­ють Мин­ців­ці. На під­твер­джен­ня того, що Круг­ла ста­но­вить отчи­ну кня­гині Пузи­ни­ної і що цей ґрунт не про­мов­ча­но, пози­ва­чі пред’явили в суді низ­ку доку­мен­тів. Дово­ди вияви­ли­ся достат­ньо пере­кон­ли­ви­ми, і суд при­су­див маєток Круг­ла, про­зва­ний Рід­ка, і воли­цю Мин­ців­ці на віч­ність кня­зеві Юрію Пузині та його дру­жині і при­дав їм воз­но­го й двох шлях­ти­чів, осі­лих у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті, для ув’язання, а від­по­ві­да­чів зобов’язав від­сту­пи­ти втра­чені зем­лі під закла­дом по 2000 кіп гро­шів на монар­ха й сто­ро­ну ³⁵. Повер­нув­ши ґрунт сели­ща Круг­ла, на яко­му сиді­ли вже село Рід­ка й воли­ця Мин­ців­ка (остан­ній топонім, оче­вид­но, ще не ста­білі­зу­вав­ся, бо зустрі­ча-єть­ся в різ­них варіан­тах), 18 черв­ня 1579 р. кня­ги­ня Пузи­ни­на вида­ла в Кре­мен­ці лист, за яким пода­ру­ва­ла ці маєт­ки чоло­ві­ко­ві, а через два дні внес­ла свій запис у кре­ме­не­ць­ку земсь­ку кни­гу ³⁶. Напри­кін­ці того само­го року, під час валь­но­го корон­но­го сей­му у Вар­шаві, Чов­гансь­кі оскар­жи­ли Пузин перед коро­лем у чис­лен­них про­ви­нах, одна з яких поля­га­ла якраз у тому, що недав­но без їхньо­го відо­ма Марух­на Гав­ри­лів­на запи­са­ла своє­му чоло­ві­ко­ві села Рід­ка й Мин­цо­ва Воля, і 15 груд­ня 1579 р. отри­ма­ли напо­ми­наль­ний лист, де монарх велів, щоб у разі, якщо це справ­ді так, його адре­са­ти усу­ну­ли допу­ще­ну ними неспра­вед­ливість ³⁷. Та невдо­взі кня­гині Пузи­ни­ної не ста­ло. 16 люто­го 1580 р. Андрій Чов­гансь­кий опо­вів під­ста­ро­сті в Кре­мен­ці, що в суб­о­ту, 13 люто­го, Марія Гав­ри­лів­на помер­ла, і взяв воз­но­го, щоб уїха­ти з ним у зали­шені нею двіре­ць і поло­ви­ну села Ново­став­ці та село Іль­ків­ці, які за при­род­ним пра­вом нале­жать його жін­ці, а в суб­о­ту, 20 люто­го, воз­ний Сте­фан Поко­щовсь­кий уже зізнав, що в чет­вер, 18 люто­го, разом із воз­ним Лев­ком Ісернсь­ким та дво­ма шлях­ти­ча­ми був при­сут­ній при тому, як Чов­гансь­кі взя­ли до своїх рук ука­за­ні вище маєт­ки; у пер­шо­му й дру­го­му селах вияви­ло­ся по 23 тяг­лі під­дані з під­сусід­ка­ми ³⁸.

2 берез­ня того само­го року за скар­гою кня­зя Пузи­ни кре­ме­не­ць­кий ста­ро­ста князь Януш Зба­разь­кий видав позов по Чов­гансь­ких із вимо­гою ста­ти 7 квіт­ня перед ґродсь­ким судом. Зви­ну­ва­чен­ня поля­га­ло в тому, що всу­переч волі покій­ної, кот­ра поза­пи­су­ва­ла, як вияв­ляєть­ся, своє­му чоло­ві­ко­ві на зали­ше­них нею поло­вині села Ново­став­ці й селі Іль­ків­ці у Кре­ме­не­ць­ко­му та селі Страк­лів у Луць­ко­му повітах про­жи­ван­ня до самої смер­ті, 2000 кіп гро­шів і всі рухо­мі речі, бра­та­ни­чу Іва­но­ву Пав­ло­ви­чу Шпа­ківсь­ко­му – 1000 кіп гро­шів, бра­тан­ці Овдо­ті Мас­ків­ні з Шпа­ківсь­ких – 200 кіп гро­шів (і в цій сумі виді­ли­ла їй у селі Ново­став­ці на час до спла­ти гро­шей 10 під­да­них), а бра­тан­ці Настасії Мас­ків­ні Шпа­ківсь­кій, яка до смер­ті покій­ної була під її опікою і на її вихо­ван­ні, – спуст ново­ста­ве­ць­ко­го ста­ву в сумі 100 кіп гро­шів, 18 люто­го вони сило­мі­ць захо­пи­ли з озброє­ни­ми слу­га­ми, бояра­ми та інши­ми під­да­ни­ми маєт­ки Ново­став­ці й Іль­ків­ці і все в них поза­би­ра­ли ³⁹. Якщо до суду й дій­шло, то спра­ви­ти­ся з кон­флік­том, як пока­зу­ють наступ­ні події, він не зміг. 6 трав­ня князь Юрій Пузи­на та Іван Шпа­ківсь­кий і його сест­ри Овдо­тя з Шпа­ківсь­ких Яще­ве­ць­ка й Настасія, з одно­го боку, та Андрій і Марія Чов­гансь­кі, з іншо­го, укла­ли перед кня­зем Васи­лем-Костян­ти­ном Острозь­ким при­я­тельсь­ку уго­ду, за якою Пузи­на усту­пав Чов­гансь­ким поло­ви­ну Ново­ста­ве­ць та Іль­ків­ці, а йому нато­мість від­сту­па­ли на віч­ність дві части­ни села Страк­лів; село Рід­ка й воли­ця Мин­цо­ва теж зали­ша­ли­ся кня­зю; крім того, Пузи­на мав повер­ну­ти Чов­гансь­ким усі папе­ри на маєт­ки, а вони взя­ли на себе зобов’язання спла­ти­ти 100 кіп гро­шів йому та 200 кіп гро­шів Іва­но­ві Шпа­ківсь­ко­му і його сест­рам, а також від­да­ти Пузині збі­ж­жя й рухо­мі речі, які забра­ли піс­ля смер­ті його дру­жи­ни, а чого не виста­чить, запла­ти­ти або вер­ну­ти з ново­го уро­жаю, і гаран­ту­ва­ли збір засія­но­го ним на полях ⁴⁰. у черв­ні 1582 р. Андрій Чов­гансь­кий вико­нав у Кре­ме­не­ць­ко­му земсь­ко­му суді всі зобов’язання щодо Юрія Пузи­ни, перед­ба­чені уго­дою, укла­де­ною 6 трав­ня 1580 р. перед кня­зем Острозь­ким ⁴¹, а 13 січ­ня «вод­лε ново­го калεн­да­ря» наступ­но­го року князь зізнав, що отри­мав свої 100 кіп литовсь­ких гро­шів ⁴² і того само­го дня від­дав доку­мен­ти на маєт­ки Ново­став­ці й Камінь ⁴³; на почат­ку трав­ня 1586 р. Чов­гансь­кі оста­точ­но роз­раху­ва­ли­ся в селі Гулів­ці з паном Шпа­ківсь­ким і отри­ма­ли від ньо­го від­по­від­ний квит ⁴⁴.

Погос­по­да­рю­вав­ши кіль­ка літ на спад­щині пер­шої жін­ки, 20 січ­ня 1587 р. спіль­но з дру­гою своєю дру­жи­ною Ган­ною Гуле­ви­чів­ною князь Пузи­на про­дав «сεло Рεд­кую, сεло Мин­цо­ву Воли­цу одно к дру­го­му при­лε­г­лоε» за 8000 золо­тих, тоб­то за 3000 кіп гро­шів литовсь­кої ліч­би й моне­ти, пані Чов­гансь­кій, яка вже кіль­ка років сиді­ла на вдо­ви­но­му стіль­ці, і від­дав їй усі листи й при­вілеї на ці маєт­ки ⁴⁵.

4. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від­діл руко­писів. – Ф. 103 (Архів Сапєг). – Оп. 1 (спр. 55/1е, 6283, 6314, 6321,6334, 6359, 6370).

30. Соб­чук В. Д. З історії зем­ле­во­лодінь шля­хетсь­ких родів із кня­жи­ми титу­ла­ми у Пів­ден­ній Волині ХV – пер­шої поло­ви­ни ХVІІ століть // Запис­ки НТШ. – Львів, 2000. – Т. 240: Пра­ці Комісії спе­ціаль­них (допо­між­них) істо­рич­них дис­ци­плін. – С. 333–360.

1570 Жовтня 9 — Лист кн. Юрія Пузи­ни про нане­сен­ня йому збит­ків серадсь­ким воє­во­дою Аль­брех­том Лась­ким, док. № 54, арк. 68 зв., 69.

1578 мая 29 — жало­ба кн. Юрия Пузы­ны на пп. Аль­брех­та Лас­ко­го и Вой­те­ха Ста­ри­хов­ско­го в деле захоплен­ня янушпільсь­ким уряд­ни­ком Пет­ром Горе­ць­ким ставів, земель і дібров у маєт­ках Ново­ста­ви­ць­ке, Йєменсь­ке та Ільківське.

1578 мая 31 — Скар­га кн. Юрія Пузи­ни на п. Гав­ри­ла Сошенсь­ко­го за захоплен­ня маєт­ку Рід­ке, док. № 40, арк. 37 зв. — 40.

Путем куп­ли и про­да­жи фор­ми­ро­вал свои вла­де­ния в Луц­ком пове­те и на Волы­ни, при­быв­ший на Волынь со Смо­лен­щи­ны в вто­рой поло­вине XVI ст. — до это­го его побуж­да­ло бра­ко­со­че­та­ние. Князь Юрий Пузи­на взял себе в жены дочь вла­ди­мир­ско­го вой­ско­го Васи­лия Гуле­ви­ча Ган­ну Гуле­ви­чев­ну. Сна­ча­ло князь вме­сте с женой про­дал в 1587 г. шлях­тян­ке Марии Чел­ган­ской име­ние Жид­кую и Мин­цо­вую Воли, полу­чив при­быль в сум­ме 3.200 коп гро­шей ⁴⁶. Немно­го поз­же (1590 г.) Ю. Пузи­на уже сам осу­ще­ствил куп­лю у сво­е­го тестя. В резуль­та­те сдел­ки князь при­об­рел име­ние Длин­ное, Бори­с­ко­вич и Цевов за 750 коп гро­шей ⁴⁷. Одну куп­лю осу­ще­ствил и дру­гой пред­ста­ви­тель семьи Пузин -Гри­го­рий, запла­тив супру­га шлях­ти­чам Ива­ну и Раине Бат­ков­ским ( 1598 ) 2500 коп гро­шей за име­ние Бори­со­вич ⁴⁸.

1587 — вме­сте с женой Анной Васи­льев­ной, про­дал име­ние в Кре­ме­нец­ком пове­те. [Пташ., 18]. — Его потом­ство обра­зо­ва­ло Волын­скую отрасль, кото­рая оста­ет­ся неизвестною.9.10.1596 р. була під­пи­са­на і про­те­ста­ція до три­бу­нальсь­ких книг, обля­то­ва­на у воло­ди­мирсь­ких гродсь­ких кни­гах (з цієї обля­ти дже­ре­ло і відо­ме). Під доку­мен­том умі­ще­но 7 під­писів: 2 світсь­ких осо­би (Костян­тин Острозь­кий і Дем’ян Гуле­вич) і 5 духов­них (Геде­он Бала­бан, Михай­ло Копи­стенсь­кий, Іларіон Масальсь­кий, Ники­фор Тур, Єли­сей Пле­те­не­ць­кий). Доку­мент вніс до воло­димирських судо­вих актів князь Юрій Пузи­на, що є єди­ним свід­ченням про його участь у соборі ⁴⁹.

Юрій Пузи­на був серед тих дво­рян, які оби­ра­ли депу­татів на Люб­лінсь­кий з’їзд, він же був брат­чи­ком Луць­ко­го Брат­ства. Його пріз­ви­ще є під про­те­стом Волинсь­ких шлях­ти­чів про­ти утис­ків пра­во­слав­них като­ли­ка­ми ⁵⁰.

Ж.: 1) МАРИЯ ГАВ­РИ­ЛОВ­НА ЛЕШНИЦКАЯ

Ж.: 2) АННА ВАСИ­ЛЬЕВ­НА ГУЛЕЧИВНА.

Васи­лий Гуле­вич в пер­вом бра­ке был женат на Алене Волч­ковне-Жас­ков­ской и, про­жив с ней два года (1557-1559) имел, веро­ят­но, толь­ко одну дочь Анну, при­хо­дя­щу­ю­ся Гальш­ке стар­шей сест­рой. Эта Анна Гуле­ви­чив­на была заму­жем за кня­зем Федо­ром Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ским (1579), а во вто­ром бра­ке за одним из лиде­ров пра­во­слав­ной пар­тии на Волы­ни – кня­зем Юри­ем Бог­да­но­ви­чем Пузы­ной (1586). Дом их в Луц­ке изве­стен как дом Гуле­ви­чей (Пузын) и рас­по­ла­га­ет­ся при Луц­ком зам­ке. У 1634 р. Анна Гуле­ви­чів­на (Зату­ре­ць­ка лінія, дво­юрід­на сест­ра Галш­ки Гуле­ви­чів­ни) пожерт­ву­ва­ла на Луць­ке пра­во­славне брат­ство 1 тис. зло­тих, забез­пе­че­них містеч­ком Іван­ків і нав­ко­лиш­ні­ми села­ми у Київсь­ко­му воє­вод­стві ⁵¹.

9.4. ЯСЬ­КО БОГДАНОВИЧ

хх.4. ГАН­НА БОГДАНОВНА

хх.4. РАИ­НА БОГДАНОВНА

10.5. ОСТА­ФИЙ ОСТАФЬЕВИЧ (?)

11.6. ЯН ПЕТ­РО­ВИЧ (1586,†1622)

мар­ша­лок Глав­но­го три­бу­на­ла Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. Во всех доку­мен­тах писал­ся «кня­зем с Козель­ска Пузыной».

Ewangelikiem był już jednak Jan Bohdanowicz Puzyna, założyciel gałęzi upickiej. Zmarł on w 1622 roku. Jego to zapewne jako «prawdziwego chwalcę Boga» prosił o szczególną opiekę nad realizacją funduszu zapisanego na zbór w Szwabiszkach Marcin Pawłowicz Szwab w 1606 roku. Kilka lat później, bo w roku 1614 i 1616 roku wspominany jest kniaź Puzyna, który miał troszczyć się o zbór w Szwabiszkach. Nie wiadomo czy chodziło o Jana, czy o któregoś z jego synów.

1586 янв. 12 — род­ная его баб­ка, Гале­на Кун­цев­на Рай­ская, быв­шая в 1-м бра­ке за Яном Пло­нян­ским, пода­ри­ла ему 7; местеч­ка Пло­ня­ны, Упит­ско­го пове­та. [Пташ., 15, 68— дарств. зап.]. — 1594, мрт. 6 — депу­тат Глав­но­го Три­бу­на­ла Литов­ско­го, по раз­де­лу с род­ным бра­том кн. Пет­ром, полу­чил двор над р. Дзви­но­сою, в Мин­ском повет, назы­ва­е­мый Дзви­но­ша, села — Бада и Про­ко­пов­цы и новинЬ!— Ста­рую Баду н Дет­ков­скую. ⁵². 1596, нояб. 4 — купил у род­ной сест­ры Гале­ны Пет­ров­ны и у мужа ее — Хри­сто­фо­ра Лево­на, при­над­ле­жав­шую им часть им. Пло­ня­ны. [Пташ., 16, 71— прод. зап.]. 1598, апр. 20 — полу­чил от коро­ля под­твер­ди­тель­ную гра­мо­ту на местеч­ко Неста­но­ви­чи, кото­рым вла­дел отец его, кн. Петр Тимо­фе­е­вич Пузы­на. [Пташ. 16, 72— 4г-двкрвтт.]. 1604, окт. 22 — Коро­лев­ским ука­зом пове­ле­но ему воз­вра­тит Нико­лаю Пузе­лев­ско­му захва­чен­ные им села послед­не­го: Вели­жы, Вой­но­ран, Деви­ны-Б ролей и Ужу­тым. [Пташ., 16, 74— указ коро­ля]. Обез­пе­чил 1-й сво­ей жене им. Лим­ко­вец, в Упит­ском пове­те. [Пташ., 16.]. — Закре­пил за 2-й сво­ей женой им. Пло­ня­ны. Во всех доку­мен­тах пишет­ся «кня­зем из Козель­ска Пузы­ным», как и все пере­име­но­ван­ные лица — его пред­ки. Был Мар­ша­лом Три­бу­на­ла В. Княж. Литов­ско­го. [Пташ., 19— показ, сына].

Ж.: 1) ВАР­ВА­РА ЯНОВ­НА ВИЗ­ГИР­ДО­ВАЯ, дочь Яна Нико­ла­е­ви­ча Виз­гир­да, судьи зем­ско­го Упит­ско­го, сек­ре­та­ря и реви­зо­ра коро­лев­ска­го. ⁵³ Имел от нее двух сыно­вей, кн. Яна и Пав­ла. [Пташ., 16].

Ж.: 2) ДОРО­ТА ЯНОВ­НА ГРУ­ШЕВ­СКАЯ. Имел от нее трех сыно­вей — Иеро­ни­ма, Фри­дри­ха и Юрия.

12.6. ПЁТР ПЕТ­РО­ВИЧ (1594, †1610/1611)

У 1594 г. 5 мар­та быў склад­зе­ны інвен­тар сусед­ня­га маёнт­ка Няста­навічы — той яго част­кі, што нале­жа­ла бра­там Яну і Пят­ру Пятро­ві­чам Пузы­нам і пад­ля­га­ла пад­зе­лу паміж імі ⁵⁴. Пят­ру дастаў­ся баць­коўскі двор з сёла­мі Няста­навічы і Меж­нікі, а так­са­ма Ескавічы, набы­тыя ад нябож­чы­ка Міка­лая Воўч­ка. Доля Яна ска­ла­ла двор Дзві­но­са над аднай­мен­най ракой, пры ім сёлы Дзві­но­са (32 дыма, 115 муж­чын) і Пра­ко­паў­цы (13 дымоў, 41 муж­чы­на). На 1 двор у сяр­эд­нім пры­па­да­ла каля 3,6 асоб муж­чын­ска­га полу. З 35 два­роў у 23 былі про­стыя сем’і — баць­кі з дзе­ць­мі. У 2 выпад­ках у склад­зе гас­па­дар­кі пры­га­д­ва­ец­ца пры­мак, у 3 — зяць, у 1 — жана­ты брат. У 6 выпад­ках гла­ва гас­па­дар­кі меў уну­каў, пры­чым у адным з іх сям’я скла­да­ла­ся з баць­кі, сына, 2 уну­каў і 1 праў­ну­ка. Най­вя­лік­шая гас­па­дар­ка наліч­ва­ла 11 муж­чын: баць­ку і трох сыноў, з якіх у адна­го было 3 улас­ных сына, а ўдру­го­га — 4.

Пас­ля смер­ці Пят­ра Пузы­ны на мяжы 1610 і 1611 гг. ва ўла­данне маёнт­кам усту­піў яго сын Альбрэхт.

Ж.: [……]

хх.6 ГАЛЕ­НА ПЕТРОВНА

1595, нояб. 4 — про­да­ла с мужем свою часть им. Пло­ня­ны бра­ту сво­е­му, кн. Яну Пет­ро­ви­чу Пузы­на. ⁵⁵.

М.: 1595, ХРИ­СТО­ФОР ЛЕВОН.

XXII генерація от Рюрика.

хх.7. ВАЦ­ЛАВ ЯНОВИЧ 

Ян Баг­да­навіч меў сем сыноў, але маён­так пакі­нуў толь­кі тром малод­шым ²⁸. Вера­год­на, гэта былі дзе­ці ад роз­ных шлю­баў. Вядо­мы дзве жон­кі кн. Яна Пузы­ны – Ядві­га Шчас­наў­на Фурс і Фядо­ра Афа­на­саў­на Грыз­лавіц­кая ²⁹, баць­ка апош­няй быў зямяні­нам з пры­су­ду Клец­ка­га зам­ка ³⁰. Стар­эй­шыя (у тым ліку будучы капыль­скі зямянін Вац­лаў) атры­малі па 100 коп гро­шай. Такім чынам, у шэра­гі зямян Вац­ла­ва Янаві­ча Пузы­ну 24 пры­вя­ла адсут­на­сць маёнт­ка. Нель­га адмаў­ля­ць і ўплы­ву таго, што Пузы­ны былі звя­за­ны з бір­жан­скі­мі Рад­зівіла­мі кліен­таль­ны­мі ста­сун­ка­мі ⁵⁶. Апра­ча таго, маці Вац­ла­ва, хут­ч­эй за ўсё, была Ядві­га Фурс, а нось­біты гэта­га про­звіш­ча былі капыль­скі­мі зямя­на­мі ў дру­гой пало­ве XVI ст.. Кня­жац­ка­га тыту­лу ён ужо не ўжы­ваў. Пузы­ны – гэта не адзі­ны выпа­дак знаходжан.ня прад­стаўнікоў кня­жац­кіх родаў на зямян­скай павін­на­сці. Рад­зівілаўскі­мі зямя­на­мі з’яўляліся князі Ліхад­зя­еўскія. Адзін з іх (Ян) на непра­цяг­лы час (зафік­са­ва­ны ў інвен­та­рах 60-х гг. XVII ст.) ⁵⁷ тра­піў у склад капыль­скай зямян­скай супольнасці.

хх.8. КН. АЛЕК­САНДР (ИН. АФА­НА­СИЙ) ЮРЬЕ­ВИЧ ПУЗЫ­НА (1609, † 25.12.1650)

— цер­ков­ний діяч, спер­шу уній­ний, потім пра­во­слав­ний єпис­коп Луць­кий і Острозь­кий (1632—1647). Пред­став­ник роду Пузин гер­бу Огі­не­ць. Бать­ко — князь Юрій, рев­ний визна­ве­ць православ’я. Замо­ло­ду мав вою­ва­ти у повіто­вих коро­гвах Волинсь­ко­го воє­вод­ства про­ти татарів. У 1613 році мав поса­ду побор­ці Волинсь­ко­го воє­вод­ства, за виро­ком радомсь­ко­го три­бу­на­лу був зобов’язаний допла­ти­ти недостачу.

Мона­стир у селі Даш­ків [с. Даш­ків; тепер не існує, локалі­зо­ва­но у Горохівсь­ко­му р-ні Волинсь­кої обл.]. Най­дав­ні­шу згад­ку має­мо під 1573 р.: 11 черв­ня Іван Бор­зо­бо­га­тий Кра­сенсь­кий скар­жи­вся на волинсь­ко­го каш­те­ля­на, овру­ць­ко­го і гомельсь­ко­го ста­ро­сту Михай­ла Миш­ку Вар­ковсь­ко­го, який нещо­дав­но на ниву чело­ве­ка дей гали­чан­ско­го [село Гали­ча­ни. – С.Г.] Яки­ма, кото­рую дей он с копы ора­ти был дал попу пана Ива­на Ощов­ско­го мана­стыр­ско­му даш­ков­ско­му ⁵⁸. Не знає­мо, як скла­да­ла­ся історія мона­сти­ря в наступ­ні 25 років, але в 1609 р. він уже не існу­вав. 19 черв­ня цьо­го ж року Луць­кий гродсь­кий суд роз­гля­дав спра­ву між влас­ни­ка­ми і посе­со­ра­ми села Цего­ва: князі Олек­сандр, Юрій і Мико­лай Пузи­ни, їхні сест­ри Федо­ра і Галш­ка, Пав­ло Козинсь­кий, Іван Горо­дись­кий та Богуш Гуле­вич Вою­тинсь­кий – пози­ва­чі, Іван Ощовсь­кий – від­по­ві­дач. Про зміст кон­флік­ту діз­нає­мо­ся з судо­во­го позо­ву від 01.05.1609 р.: позы­ва­ют о то, иж прод­ко­ве твои имене Цевов, отчиз­ну свою, дер­жа­чи то, иле на част, кото­ро­го з них нале­жа­ло, будучи люд­ми хре­сти­ян­ски­ми, спо­срод­ку грун­тов сво­их выде­ли­ли ост­ров нема­лый грун­тов оре­мых, дуб­ров, запу­стов, сено­жа­тей, про­звав­ши Даш­ко­вом, и там на том мест­цу убу­до­вав­ши цер­ков зало­же­ня све­тоє Пятон­ки, тот ост­ров на тот мана­стыр нада­ли, а будучи через час нема­лый так пово­дов про­док, яко и твой спол­ней дозор­ца­ми окрес­ли­ли и огра­ни­чи­ли тот Даш­ков з одноє сто­ро­ны от грун­тов делу твоє­го Бро­чо­вы Горы, з дру­гоє сто­ро­ны при­лег­ло­стю до грун­ту кня­жат Кошер­ских ста­ро­став­ско­му [село Ста­рий Став. – С.Г.], с тре­теє и чет­вер­тоє сто­ро­ны при­лег­ли грун­ты панов Холо­нев­ских от Холо­не­ва, якос через дол­гий час в том мана­сты­ру Даш­ков­ском фала Божая отпра­во­ва­ла­се и тела змер­лых прод­ков ваших и инших око­лич­ных людей шля­хет­ско­го и про­сто­го наро­ду сут погре­бе­ны, ниж­ли ты место дозо­ру, жебы­се фала Божая з живыє и умер­лыє отпра­во­ва­ла, тот мено­ва­ный грунт черн­цов, там меш­ка­ю­чим, отня­лес, кото­рыє, не маю­чи выхо­ва­ня, розо­шли­ся, а ты дей цер­ков знес­ши и гро­бы прод­ков ого­ло­тив­ши, фол­ва­рок на том ост­ро­ве и село, назва­ноє Даш­ко­во, оса­ди­лес, тот грунт гвал­том осяг­ну­лес и дер­жиш ⁵⁹. Пози­ва­чі, маю­чи пра­ва на пев­ну части­ну зазна­че­них грун­тів, вима­га­ли звіль­ни­ти їх і від­но­ви­ти мона­стир, або нада­ти їм гро­шо­ву ком­пен­са­цію за цей острів. Зва­жа­ю­чи на те, що май­же через пів­то­ра року, 14.10.1610 р., Луць­кий гродсь­кий суд зно­ву роз­гля­дав цю спра­ву ⁶⁰, Іван Ощовсь­кий не поспі­шав задо­воль­ня­ти пре­тен­зії пози­ва­чів, отже, оби­тель не була від­нов­ле­на. Подаль­ший перебіг подій нав­ко­ло Даш­ківсь­ко­го мона­сти­ря нам невідомий.

У 1614 р. уже при­найм­ні части­на шпи­таль­них сіл перебу­вали в посесії кн. Олек­сандра Пузи­ни, на яко­го скар­жи­вся кн. Януш Острозь­кий, «дово­де­чи спра­вед­ли­во­сти ата­ма­но­ви, под­да­ным сво­им на част и на сто­ро­ну пово­до­ви нале­жа­чим и служа­чим з села Ходак воло­сти Сураз­скоє», з при­во­ду того, що, «будучи слу­гою руко­да­ным пово­да, а дер­жа­чи от пово­да и маю­чи в пове­ре­ню, ран­дзе и шафун­ку своєм тую маєт­ност Сураз­скую», в 1614–1615 рр. від­по­ві­дач відібрав май­но у під­даних цьо­го села ⁶¹. Ана­логічні пре­тен­зії Януш Острозь­кий вису­нув Олек­сан­дру Пузині щодо погра­бу­ван­ня в 1614–1616 рр. під­да­них з Андру­шів­ки, Зень­ків Ближ­ніх і Даль­ніх, Ісер­ни, Ониш­ків­ців, Сура­жа, Тетері­ва і Туро­ва. У скар­гах кн. О. Пузи­ну звинува­чено у вима­ган­ні від під­да­них від­пра­ц­ю­ван­ня біль­ших повин­но­стей, ніж вони були зобов’язані, та ув’язнення ата­манів сіл Зень­кі Даль­ні, Ісер­на, Ониш­ків­ці й Тетерів за спро­тив ⁶². Заува­жи­мо, що ці скар­ги містять­ся в позо­вах, датова­них берез­нем 1620 р., тоб­то судо­ва тяга­ни­на три­вала уже не пер­ший рік У квіт­ні 1619 р. став­ся кон­флікт: скар­жи­вся Януш Острозь­кий на кн. Михай­ла Пузи­ну, що той напав на села Андру­шів­ку та Ісер­ну, які у 1618 р. отри­мав від Олек­сандра Пузи­ни у три­річну посесію під­да­ний пози­ва­ча дубенсь­кий єврей «Шлом» Леза­ро­вич і відібрав їх у орен.даря ⁶³. Із скар­ги кн. О. Пузи­ни діз­нає­мо­ся, що Януш Острозь­кий не заба­ри­вся з «від­по­від­дю» і в серп­ні 1619 р. наслав зга­да­но­го орен­да­ря разом із кількаде­сятьма коза­ка­ми на «маєт­ност, дер­жа­ву и по.сесыю пово­дов местеч­ко Сураж и села, до того местеч­ка при­на­ле­жа­чиє» ⁶⁴. Під час напа­ду погра­бу­ва­ли май­но по­зивача і, хоча в скарзі це не зазна­че­но, віро­гід­но, в резуль­таті повер­ну­ли Ш. Леза­ро­ви­чу відібрані в ньо­го села (мож­ли­во, маєт­ки повер­ну­ли ще до напа­ду в серп­ні 1619 р.). Зазна­чи­мо, що стосун­ки між Яну­шем Острозь­ким і Олек­сан­дром Пу­зиною зали­ша­ли­ся напру­же­ни­ми. Так, у берез­ні 1620 р. пер­ший з них пози­вав дру­го­го, «доводе­чи спра­вед­ли­во­сти меща­ном и под­да­ным сво­им сураз­ским, так­же ата­ма­ном и под­да­ным сво­им на части, на сто­ро­ну кне­жа­ти єго мл пана Кра­ковского [кн. Януш Острозь­кий] слу­жа­чыє и нале­жа­чыє воло­сти Сураз­скоє, з сел Ста­ро­го Сура­жа, з низ­ших и дол­ших зам­ков, с Туро­вое, с Ходок, з Исер­на, з Андру­шов­ки и Тете­ров­ки» ⁶⁵. Отже, не піз­ні­ше 1614 р. кн. Януш Острозь­кий своє пра­во на поло­ви­ну суразь­ких «маєтнос­тей» пере­дав кн. Олек­сан­дру Пузині (умо­ви по­сесії нам неві­до­мі). Щодо поло­ви­ни, яку отри­мав кн. Олек­сандр Острозь­кий († 1603 р.), то піс­ля смер­ті його сина Яну­ша-Пав­ла в 1619 р. нею во­лоділа дру­жи­на кн. Олек­сандра Васи­льо­ви­ча Анна Кост­чан­ка з донь­ка­ми, опіку­ном яких був їхній дядь­ко – Януш Васи­льо­вич Острозь­кий (зга­дуєть­ся в тако­му ста­тусі в запи­су 1620 р. ⁶⁶. Однак ще 15 серп­ня 1618 р. донь­ка Олек­сандра Васи­льо­ви­ча Анна-Алої­за пере­да­ла Сураж «зо вси­ми приналежнос­тями» Олек­сан­дру Пузині за умо­ви, що «арен­да и интра­та с тых добр на пре­ре­чо­ную цер­ков шпи­тал­ную Остроз­скую Трой­ци Пре­на­свят­шоє, и хорых, в ней меш­ка­ю­чих, была обо­ро­ча­ная и дава­на» ⁶⁷. Хоча, мож­ли­во, Олек­сандр Пузи­на ще рані­ше отри­мав поло­ви­ну суразь­ких володінь Олек­сандра Острозь­ко­го, а в 1618 р. Анна-Алої­за лише під­твер­ди­ла це його пра­во. Отже, не піз­ні­ше 1618 р. Олек­сандр Пузи­на став посе­со­ром усієї Суразь­кої воло­сті. Зазна­чи­мо, що 13 груд­ня 1621 р. воз­ний вру­чив йому судо­вий позов у Суразь­ко­му зам­ку ⁶⁸. Прав­да, у 1622 р. кн. Анна Острозь­ка, «вымог­ши» у кн. О. Пузи­ни Сураж із села­ми та Андру­шів­ку «при­да­ную», пообі­ця­ла щоро­ку да­вати 1000 золо­тих йому і 2000 золо­тих на утри­мання шпи­та­ля ⁶⁹. Відо­мо, що кн. Анна Острозь­ка в 1628 р. за 11821 золо­тих і три гро­ші пере­да­ла Яну Яну­шовсь­ко­му з дру­жи­ною Софі­єю Радо­ви­ць­кою в три­річ­ну посесію Сураж із села­ми, зокре­ма Ониш­ків­ці, Зень­кі Ближ­ні й Даль­ні, Хода­ки і Туро­ву ⁷⁰ Адам Кисіль, королівсь­кий при­двор­ний, на почат­ках свої служ­би отри­мав від коро­ля зав­дан­ня: згід­но з королівсь­ким дипло­мом, відібра­ти у Луць­ко­го єпис­ко­па Єроні­ма (Поча­повсь­ко­го) Жиди­чинсь­ку архи­манд­рію з мона­сти­рем, маєт­ка­ми Терн­ка­ми і Тере­мним, церк­вою Бого­ро­ди­ці. Віро­гід­но, Януш­ковсь­кий володів ни­ми впро­до­вж усьо­го зазна­че­но­го тер­мі­ну, в уся­кому разі в запи­со­ві від 28 січ­ня 1631 р. Сураж назва­но його «дер­жа­вой» ⁷¹. Як свід­чив у 1633 р. кн. Олек­сандр Пузи­на, на той час уже луць­кий пра­во­слав­ний вла­ди­ка Ата­на­сій, до 1632 р. він отри­му­вав щоріч­ні 1000 золо­тих, однак шпи­та­лю кн. Анна-Алої­за не да­вала нічо­го ⁷². Хоча документаль­них свід­чень ми не має­мо, але навряд чи буде помил­ко­вим твер­джен­ня про те, що надалі ані цей вла­ди­ка, ані шпи­таль гро­шей від кня­гині не отри­му­ва­ли. До 1641 р. нам неві­до­мі свід­чен­ня про відпи­сані сво­го часу кн. В.-К. Острозь­ким маєт­ки на утри­ман­ня шпи­та­ля, а цьо­го року кн. Анна-Алої­за пере­да­ла їх Острозь­ко­му єзуїтсь­ко­му ко­легіуму ⁷³, який володів ними при­найм­ні упро­до­вж наступ­но­го деся­ти­річ­чя, тоб­то до кін­ця дослід­жу­ва­но­го періо­ду. Так, у груд­ні 1643 р. зга­да­но «под­да­ныє дер­жа­вы их мл отцев єзу­и­тов коле­и­ум Остроз­ко­го з местеч­ка Сура­жа» ⁷⁴, а 9 берез­ня 1650 р. дато­ва­но «Юра­мент под­да­ных отцов єзу­итов Остроз­ских з Сура­жа и з инших маєтнос­тей», серед яких назва­но Андру­шів­ку, оби­дві Зень­кі, Ісер­ну, Туро­ву і Хода­ки ⁷⁵. Отже, у 1585 р. шпи­таль отри­мав зга­дані ма­єтки і володів ними впро­до­вж більш ніж 20 ро­ків. Ймо­вір­но, вже піс­ля смер­ті кн. В.-К. Ост­розького в 1608 р. його син Януш пере­дав пра­во на свою поло­ви­ну кн. Олек­сан­дру Пузині, який у 1614 р. зга­дуєть­ся як посе­сор. У 1618 р. він отри­мав й дру­гу поло­ви­ну, але в 1622 р. повер­нув маєт­ки кн. Анні Острозь­кій, яка зобов’язалася дава­ти йому щоро­ку гро­шо­ву ком­пен­са­цію й матеріаль­но утри­му­ва­ти шпи­таль. Однак, як свід­чив у 1633 р. вла­ди­ка Ата­на­сій Пузи­на, до цьо­го часу шпи­таль не отри­мав нічо­го, не дава­ла гро­шей кня­ги­ня й піс­ля 1633 р., а в 1641 р. вона пере­да­ла маєт­ки єзуїтсь­ко­му коле­гіу­му. Таким чином, шпи­таль оста­точ­но втра­тив свої села 1618 р., бо вже сам факт їх пере­да­чі в посесію влас­ни­ка­ми шпи­та­ля свід­чив про те, що вони не дуже перей­ма­ли­ся долею цієї уста­но­ви. Беру­чи до ува­ги закид Ата­на­сія Пузи­ни кн. Анні Ост­розькій щодо її неспла­ти гро­шо­вої ком­пен­са­ції шпи­та­лю піс­ля 1622 р., мож­на, звіс­но, припус­тити, що він, будучи посе­со­ром, дбав про «улом­ных хорых и убо­гих роз­но­го ста­ну и кон­дициєй, для кото­рых тая цер­ков и шпи­тал сут фун­до­ва­ныє». Однак зга­дає­мо свід­чен­ня про зло­в­жи­ван­ня з боку посе­со­ра О. Пузи­ни для ків і наші при­пу­щен­ня щодо під­т­рим­ки ним шпи­та­ля ста­ють все менш вірогідними.

15 берез­ня 1633 року король Вла­ди­слав IV Ваза пере­дав йому Жиди­чинсь­ку архі­манд­рію, а 18 берез­ня під­твер­див його обран­ня на єпископсь­ку кафед­ру. 1640 року запла­тив о. Самуї­лу Куль­чи­ць­ко­му 400 зло­тих за куп­ле­ну «реаль­ність» при вули­ці Луць­кій в Бро­дах, яку про­дав Олек­сан­дру Мозел­лі. Разом з мит­ро­по­ли­том Пет­ром Моги­лою про­те­сту­вав на Сей­мі Речі Поспо­ли­тої про­ти утис­ків пра­во­слав­них (1638 рік). 21 серп­ня 1641 року про­те­сту­вав про­ти «наїз­ду» на пра­во­слав­ну церк­ву в Сокалі з боку уній­но­го вла­ди­ки Мето­дія Тер­ле­ць­ко­го. 26 люто­го 1646 року був викли­ка­ний до суду за позо­вом гре­ко-католм­ків Сока­ля через відібран­ня у них А. Пузи­ною церк­ви та побит­тя одно­вір­ців. 12 жовтня 1647 року подав у від­став­ку. Під час його управ­лін­ня Луць­ко-Воло­ди­мирсь­кою єпар­хією бага­то пра­во­слав­них шлях­ти­чів засну­ва­ли нові мона­сти­рі, шко­ли і дру­кар­ні. За дея­ки­ми відо­мо­стя­ми, під­т­ри­мав вес­ною 1648 року повстан­ня гетьма­на Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го. Автор опи­су єпар­хіаль­но­го собо­ру в Луць­ку (у «Дидас­калії» Силь­ве­ст­ра Косо­ва, 1638); про­тив­ник уній­них пря­му­вань у 1630-их pp. Наступ­ник — Іосиф Чаплич-Шпановський.

Від 15 берез­ня 1633 р. є лист коро­ля Воло­ди­сла­ва IV до кн. Олек­сандра Пузи­ни, od obywatelow woiewodztwa Wolynskiego, nieunitow, obranemu y nominowanemu Luckiemu i Ostrogskiemu wladyce, де від­зна­че­но, що wedlug punctow, na electiey naszey przy uspokoieniu nieunitow y unitow przy nas y commisarze postanowionych y do act Warszawskich podanych, йому мали пере­да­ти зга­да­ну кафед­ру, а луць­кий уній­ний єпис­коп Поча­повсь­кий замість неї отри­му­вав Жиди­чинсь­ку оби­тель. Однак Єре­мія Поча­повсь­кий від­мо­ви­вся посту­пи­ти­ся, і король пішов на ком­про­міс, визнав­ши його вла­ди­кою, нато­мість Ата­на­сій Пузи­на отри­му­вав Жиди­чинсь­кий мона­стир, a w Lucku cerkiew dla residentiey na przedmiesciu Panny Naswiqtszey [8, 660-661]. 9 квіт­ня воз­ний увя­зал Ата­на­сія Пузи­ну у володін­ня Луць­ким мона­сти­рем з його вси­ми при­на­леж­но­стя­ми ⁷⁶. Отже, в 1633 р. чер­не­ча спіль­но­та ста­ла пра­во­слав­ною, а ігу­ме­ном — Неофіт.

Таким чином, бачи­мо двох луць­ких вла­дик — пра­во­слав­ні визна­ва­ли Пузи­ну, уніа­ти — Поча­повсь­ко­го, під вла­дою яко­го зали­ша­ли­ся кафед­раль­ні маєт­ки. Має­мо свід­чен­ня про те, що Ата­на­сій Пузи­на справ­ді вико­ри­сто­ву­вав Успенсь­кий мона­стир як свою рези­ден­цію. Відо­мо, що в 1633 р. (у лип­ні, листо­па­ді та груд­ні) воз­ні від­но­си­ли йому судо­ві позо­ви до мона­сти­ра зало­же­ня Све­тоє Пре­чи­стоє, тут, на перед­ме­стю Луц­ком, на Све­той Горе буду­чо­го ⁷⁷, а в лип­ні 1636 р. воз­ний у цьо­му мона­сти­рі пере­дав Пузині лист від Єре­мії Поча­повсь­ко­го ⁷⁸. У 1638 р., піс­ля смер­ті єпис­ко­па Поча­повсь­ко­го, Ата­на­сій Пузи­на de facto очо­лив Луць­ку кафед­ру, в той же час зали­шив­ши Успенсь­ку оби­тель своєю рези­ден­цією. Так, саме тут воз­ний у 1640 р. пере­дав йому три­бу­нальсь­кий позов ⁷⁹, а в 1642 р. з Пузи­ною зустрів­ся пан Гів­ло­вич, в спра­вах пил­ных церк­ви Божоє от єго мл отца єпис­ко­па луц­ко­го возва­ный ⁸⁰. Зга­дає­мо також скар­гу Костян­ти­на Чер­невсь­ко­го на ігу­ме­ню Луць­ко­го Успенсь­ко­го мона­сти­ря Ата­на­сію Ярмо­линсь­ку з чер­ни­ця­ми, які 20 січ­ня 1650 р. каре­ту пово­до­ву влас­ную в дво­ре зошло­го вла­ди­ки Ата­на­сія Пузи­ни, за Глу­с­цем при мана­сты­ру церкве ве- леб­но­сти вашоє буду­чо­го, в спо­соб гра­бе­жу взя­ли загра­би­ли и на пожи­ток свой обер­ну­ли ⁸¹.

Ще в 1633 р. жиди­чинсь­кий архи­манд­рит Пузи­на з кри­ло­ша­на­ми Луць­кої собор­ної церк­ви запи­сом від 21 черв­ня пози­чи­ли в Лав­рен­тія Дре­винсь­ко­го 4 500 золо­тих (усю суму отри­ма­ли відра­зу), пере­дав­ши тому в посесію тер­мі­ном на шість років маєток Жиди­чинсь­ко­го мона­сти­ря Бого­лю­бе. Потре­ба в гро­шах пояс­ню­ва­ла­ся необ­хід­ністю опра­вы церк­ви Жиди­чин­скоє та Луць­ко­го Успенсь­ко­го мона­сти­ря ⁸². У 1638 р. вла­ди­ка з кри­ло­сом, bçdqc potrzebni pieni^dzy na potrzebe monastera Luckiego na Swiatey gorze, за 60 кіп литовсь­ких гро­шів пере­да­ли архи­манд­ри­ту Унівсь­ко­го Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці мона­сти­ря Ісайї Суля­ти­ць­ко­му в шести­річ­ну посесію ґрун­ти Успенсь­кої оби­телі ⁸³. Віро­гід­но, у цей час вона функ­ціо­ну­ва­ла. Однак у запи­су від 22 січ­ня 1642 р. Ата­на­сій Пузи­на від­зна­чав, що Луць­кий мона­стир, нада­ний йому коро­лем na residentiq, у яко­му чер­ни­ці antiquitus residowali, a potym za spustoszeniem onego y ustqpieniem zakonniczek, te miescie pyste, bez opatrzowania y odprawowania chwaly Bozey przez niemafy czas wacowaio. Тепер Пузи­на від­нов­лю­вав оби­тель, пере­дав­ши її з усі­ма володін­ня­ми ігу­мені Ата­на­сії Пузи­нян­ці y po niey nastqpuiqcym pannom zakonnym regufy swiçtego Bazilego ⁸⁴. Мабуть, саме цей запис дав під­ста­ви дея­ким дослід­ни­кам твер­ди­ти, що Ата­на­сій Пузи­на пере­тво­рив мона­стир у жіно­чий і назна­чил ігу­ме­нею свою родич­ку ⁸⁵. Таким чином, на по­чатку 1642 р. мона­стир уже був порож­нім niemafy czas, але як дов­го? Відо­мо, що в 1639 р. Анна Лепе­со­ви­ць­ка запо­ві­ла на його користь гро­шо­ву суму (див. „Пожерт­ви вір­них”), отже, мона­стир функ­ціо­ну­вав. У тако­му разі він спо­рож­нів упро­до­вж 1640-1641 років. Імо­вір­но, зга­дані вже гро­шо­ві пози­ки Ата­на­сія Пузи­ни на під­т­рим­ку оби­телі в 1633 і 1638 рр. справ­ді пов’язані з існу­ван­ням у чер­не­чої спіль­но­ти про­блем матеріаль­но­го харак­те­ру, тоб­то зане­пад від­бу­вав­ся посту­по­во й доволі три­ва­лий час. Наве­де­мо скар­гу Пав­ла Виш­ковсь­ко­го, яка висвіт­лює пев­ний стан мона­сти­ря і може також слу­гу­ва­ти на користь ска­за­но­го. Так, 11 черв­ня 1638 р. Ян Кра­совсь­кий уночі зумів потра­пи­ти до оби­телі і до тоє избы вшед­ши, где жалу­ю­чий спал, шка­ту­лу с пенез­ми с под лож­ка взяв­шы, з мана­сты­ра вынесл ⁸⁶.

Постає питан­ня: чи меш­кав тут Ата­на­сій Пузи­на, чи мона­стир був лише його офі­цій­ною рези­ден­цією, а сам він най­біль­ше часу пере­бу­вав у Жиди­чинсь­кій оби­телі? У будь-яко­му разі віднов­лений у 1642 р. Успенсь­кий мона­стир збері­гав ста­тус вла­дич­ної рези­ден­ції, і сюди в 1644 р. воз­ний від­ніс судо­ві позо­ви, які гай­ду­ко­ви в воро­тех того ж мона­сты­ра в руки отдал, писа­нь­їє по єго мл отца Пузы­ну, єпис­ко­па луц­ко­го и остроз­ско­го ⁸⁷. Ситу­а­ція змі­нюєть­ся запи­сом Ата­на­сія Пузи­ни від 3 люто­го 1645 р., у яко­му він зга­ду­вав про отри­ман­ня від коро­ля monastym spustoszalego, to iest cerkiew drewnianu staru Wniebowzicia Naswiqtszey Panny, де na gruncie pustym kamienice, celle zakonne y budynki rozne kosztem moim wlasnym pod czas residentiey moiey postawilem. Поба­чив­ши, що чер­ни­цям wielka krzywda y chwaly Bozey uyma w odebraniu od ich przez nas monastera tego dziala, ze przez to slusznego mieszkania swego zakonnego nie mafy, він їм цю оби­тель przez mnie, episkopa, reformowanu, iako ych przed tym wlasnu, nazad wracamy y z residentiey naszey ust^puiemy, od posesiey naszey uwalniamy wiecznie, nad to kamienice z budynkami inszemi, kosztem moim episkopskim postawionq y zmurowanq, onym wiecznemi czasy daiemy, daruiemy. Сера­фи­му Ярмо­линсь­ку, obranq чер­ни­ця­ми ігу­ме­нею, do zywota iey naznaczamy y potwierdzamy. В подаль­шо­му ігу­мені мали пере­бу­ва­ти w dozoru Ата­на­сія Пузи­ни, а піс­ля його смер­ті — насто­я­телів Луць­ко­го братсь­ко­го мона­сти­ря ⁸⁸.

2 ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1.

archimandryta żydyczyński, biskup prawosławny łucki i ostrogski. Pochodził z rodu kniaziów ruskich, osiadłych od XV w. na Smoleńszczyźnie; był potomkiem Iwana Wasilewicza Hłazynicza, który w pocz. XVI w. dostał nadanie w pow. mielnickim, synem gorliwego wyznawcy prawosławia, kniazia Jerzego. W młodości P. miał walczyć przeciwko Tatarom, zapewne w chorągwiach powiatowych woj. wołyńskiego. W r. 1609 podpisał protestację przeciwko wyniesieniu na metropolitę unickiego Hipacego Pocieja. W r. 1613 sprawował urząd poborcy woj. wołyńskiego, ponosząc znaczne koszta. Wyrokiem Trybunału Radomskiego został przymuszony do zapłaty brakujących sum. W instrukcji tegoż województwa z 8 III 1616 szlachta wniosła za nim instancję, aby od nowych «defalkacyjej» był wolnym, domagając się zwrócenia mu wyłożonych przezeń kwot. Na tymże sejmiku został obrany posłem na sejm walny warszawski. W r. 1618 też posłował na sejm walny. W tr. wraz z małżonką Krystyną z Radzimińskich miał sprawę z Jerzym i Teodorą z Chrynickich Puzynami. We wrześniu 1619 wziął udział w obradach sejmiku łuckiego, podpisując się pod uchwałą zobowiązującą mieszczan łuckich do opieki nad bractwem, cerkwią i szkołą prawosławną w Łucku. P. był elektorem Władysława IV z woj. wołyńskim. W listopadzie 1632 wobec obawy rozerwania obrad sejmu przez prawosławnych Władysław IV podpisał artykuły dla uspokojenia religii greckiej. Jeden z punktów stanowił o oddaniu władyctwa łuckiego przez dotychczasowego bpa unickiego, Jeremiasza Poczapowskiego, nowo wybranemu łuckiemu biskupowi prawosławnemu. W związku z uznaniem dawnej hierarchii prawosławnej za nieważną, dokonano nowych wyborów metropolity i pozostałych biskupów.

Na sejmie elekcyjnym, na który posłował P. z woj. wołyńskiego, uczestniczył w wyborze Piotra Mohiły na metropolitę, a wkrótce potem został obrany przez prawosławnych obywateli woj. wołyńskiego biskupem łuckim i ostrogskim. Wg «Puncta assecurationis obywateli Korony i W. Ks. Lit. ruskiego narodu wyznawających grecką religię» P. miał otrzymać przywilej na biskupstwo łuckie na sejmie koronacyjnym, a dotychczasowy bp łucki unicki miał objąć archimandryctwo żydyczyńskie, zachowując tytuł biskupi do śmierci. Na sejmie koronacyjnym Władysław IV domagał się od kanclerza w. lit. Albrychta Stanisława Radziwiłła, aby skłonił J. Poczapowskiego do ustąpienia z władyctwa łuckiego i doprowadził do polubownego podziału świątyń i dóbr pomiędzy P-ą a biskupem łuckim unickim. Poczapowski odwołał się do decyzji papieża i Kongregacji Krzewienia Wiary. Dn. 15 III 1633 Władysław IV przekazał P-nie archimandryctwo żydyczyńskie. Za zgodą Poczapowskiego miał otrzymać również dobra Ternki i Teremne, a w Łucku na rezydencję cerkiew Najśw. Marii Panny. Dn. 18 t. m. król potwierdził jedynie wybór P-y na biskupstwo łuckie, «który z młodych lat swoich tak w wojskach, jak i trybunałach deputatem, a na sejmach posłem będąc, znaczne Rzeczypospolitej oddał usługi, a teraz do stanu duchownego pobudzony» obrany został dyzunickim bpem łuckim. Zatem istniejące w literaturze informacje o służbie P-y jako unity w diecezji łuckiej i jego przejściu na prawosławie musimy uznać za mało wiarygodną hipotezę. P. nie czekał jednak na decyzję Rzymu, lecz mając poparcie Władysława IV i prawosławnej szlachty wołyńskiej, kilka tygodni później pozbawił Poczapowskiego części beneficjum. Pod koniec grudnia 1633 zaniósł P. uroczystą protestację przeciwko księżnie Annie z Ostrogskich Chodkiewiczowej, wojewodzinie wileńskiej, która nie dopuściła go do przeprowadzenia wizytacji prawosławnych cerkwi i monasterów w Korcu, Ostrogu i innych miastach, co pozostawało w sprzeczności z fundacyjnym zapisem kniazia Janusza Ostrogskiego. Jeszcze w r. 1622 księżna Anna miała obiecywać P-ie «gdy pozostawał w stanie świeckim», że intraty z dóbr suraskich będą szły na cerkiew Św. Trójcy i szpital w Ostrogu. Po r. 1632 księżna przestała płacić, stąd P. domagał się zwrotu 10 000 zł, na których zabezpieczono ten układ. W maju 1634 P. protestował także przeciwko studentom, jezuickiego kolegium w Łucku, którzy zbrojnie wtargnęli do cerkwi, burząc dom stauropigii, a także niszcząc prawosławnym szkołę i drukarnię. W grudniu tr. uczestniczył P. w przedsejmowym sejmiku woj. wołyńskiego w Łucku, zabierając głos w sprawach prawosławia. Sejm 1635 r. okazał się dla P-y i prawosławnych niezbyt szczęśliwym. Biskupstwo łuckie pozostawiono dożywotnio Poczapowskiemu, któremu zwrócono również sobory katedralne w Łucku i dobra władyctwa łuckiego z wyjątkiem trzech wsi: Ternki, Teremne i Siedmiarki. Mocą konstytucji sejmowej postanowiono, że biskupstwo łuckie po śmierci Poczapowskiego pozostanie przy prawosławnych, natomiast po objęciu tegoż biskupstwa przez P-ę klasztor żydyczyński zostanie zwrócony unitom. Dn. 18 III tr. P. otrzymał przywilej na biskupstwo łuckie po śmierci Poczapowskiego.

P. odegrał pewną rolę w staraniach Władysława IV założenia odrębnego patriarchatu ruskiego zależnego od Rzymu. Projekt woj. wołyńskiego Adama Sanguszki, który przedłożył Stolicy Apostolskiej Jan Damascen Sokołowski, rozpatrzyła komisja powołana przez Kongregację Krzewienia Wiary (11 IV 1636). Sokołowski miał wtajemniczyć papieża Urbana VIII, że P. wraz z P. Mohiłą «nie tylko wyznają unię, ale nawet [ją] publicznie zachwalają». Dn. 10 VII tr. Urban VIII wysłał Sanguszce brewe, w którym dziękował za starania w przywiedzeniu do unii P. Mohiły i P-y, choć sami zainteresowani popierali ten projekt z licznymi zastrzeżeniami, wcale nie odżegnując się od prawosławia. Wkrótce Kongregacja odłożyła załatwienie tej sprawy, a nawet zakazała unitom prowadzenia rozmów w sprawie patriarchatu ruskiego i unii powszechnej. W r. 1636 w całej diec. łuckiej trwały ostre spory pomiędzy unitami a prawosławnymi na tle podziału cerkwi i klasztorów pomiędzy obie strony przez specjalną komisję królewską. Do zatargów, w których osobiście uczestniczył P., protestujący przeciwko niewpuszczeniu go do przyznanych prawosławnym cerkwi, doszło w Bielsku, Krzemieńcu i Drohiczynie. Szczególnie napięta była sytuacja w Bielsku, gdzie namiestnik P-y Pais Mościcki kilkakrotnie w r. 1636 protestował z powodu krzywd czynionych prawosławnym przez unitów i wspierające ich władze Rzpltej. Stąd P. nie godził się na wydanie unitom cerkwi katedralnej w Łucku, przyznanej im wyrokiem Trybunału. P. był mediatorem (1 II 1637) w sporze pomiędzy metropolitą Mohiłą a Izajaszem Kopińskim, który mimo zawartej ugody nie zakończył sporu wśród dawnej i obecnej hierarchii prawosławnej. Do zatargów z unitami dochodziło często w diec. P-y. Dn. 2 X 1637, podczas trwania roczków sądowych ziemskich w Łucku, P. zajął grunty, gdzie wcześniej znajdowała się cerkiew unicka i po odprawieniu mszy (11 X t. r.) przystąpił do budowy cerkwi prawosławnej. Stąd doszło do protestacji duchowieństwa unickiego przeciwko P-ie. Po śmierci Poczapowskiego (5/15 X 1637) P. stał się jedynym spadkobiercą władyctwa łuckiego. Mając poparcie prawosławnej szlachty wołyńskiej, natychmiast zajął katedrę wraz z należącymi do niej dobrami. Władysław IV dekretem z dn. 28 X 1637 nakazał ich zwrot unicie, władyce włodzimierskiemu, Józefowi Rakowieckiemu. P. jednak nie zastosował się do wyroku królewskiego. Tym bardziej, że poparł go sejmik łucki (27 I 1638), domagając się aby biskupstwo łuckie na przyszłym sejmie zostało mu oddane zgodnie z posiadanym przez P-ę przywilejem. Na sejmie 1638 r. Władysław IV próbował doprowadzić do odbycia wspólnego dla prawosławnych i unitów synodu, na którym uzgodniono by warunki unii. Akt nadania P-ie dóbr władyctwa łuckiego, noszący datę 20 IV 1638, miano podać do publicznej wiadomości dopiero na owym synodzie. P. odgrywał wówczas niepoślednią rolę w planach Władysława IV pozyskania prawosławia dla unii. Przywilej królewski z 20 IV t. r. oddawał P-ie beneficja po Poczapowskim, m. in. dwie świątynie katedralne w Łucku i Ostrogu, a także inne dobra wchodzące w skład diec. łuckiej. Archimandryctwo żydyczyńskie mimo oporów P-y, miał tenże zwrócić unitom.

Objąwszy rządy w biskupstwie łuckim, P. rokrocznie zwoływał synody diecezjalne, które rozpoczynały się zawsze 26 IX uroczystą mszą w łuckiej katedralnej cerkwi. P-ie podlegali wyznawcy prawosławia nie tylko diec. łuckiej, ale także innych: pińskiej, włodzimierskiej i chełmskiej, oddanych w zarząd władykom unickim. Ze względu na zły stan zdrowia P. począwszy od 1639 r. domagał się kilkakrotnie od szlachty prawosławnej, by uzyskała na sejmie zgodę monarchy na mianowanie jego zastępcy w osobie Józefa ze Szpanowa Czaplica, archimandryty mileckiego. W r. 1643 Władysław IV wyraził na to zgodę. P. nie uczestniczył w soborze kijowskim, który zaczął obrady 8 IX 1640, ale wysłał swego posła. Dn. 21 VIII 1641 P. protestował przeciwko zajechaniu cerkwi prawosławnej w Sokalu przez władykę chełmskiego Metodego Terleckiego. W t. r. uczestniczył również w wyborze nowego biskupa prawosławnego we Lwowie (5 IV 1641), po śmierci Jeremiasza Tyssarowskiego. Zapewne z rozkazu króla P. prowadził jakieś rozmowy z unitami w sprawie unii, gdyż nowy nuncjusz papieski udający się do Warszawy J. de Torres otrzymał zadanie dokładnego wywiedzenia się o P-ie, «najuczeńszym z Rusinów dyzunitów», o którym przesadnie donoszono Kongregacji, że jest skrytym katolikiem. Donoszono również, że P. uczynił już wyznanie wiary wg formuły przepisanej dla Greków. P. brał zapewne także udział w opracowywaniu memoriału przesłanego do Rzymu w r. 1645 „O kościele prawosławnym w Rzeczypospolitej”, w którym P. Mohiła proponował uregulowanie stosunku kościoła prawosławnego do Rzymu na nowych zasadach. Wedle Kassiana Sakowicza („Sobór Kijowski”, Kr. 1642) był P. autorem rozprawy o siedmiu sakramentach.

Mimo poparcia Władysława IV i powołania przed sąd sejmowy unitów, oskarżonych z instancji P-y o profanację sakramentu i pobicie prawosławnych (20 IX 1644), spory w Bielsku nie ustawały. Świadczyły o tym dalsze protestacje P-y i jego podwładnych związane z krzywdami, jakich doznawali prawosławni od unitów (13 i 17 III 1645). W r. 1646 P. zajęty był m. in. sporem z władyką chełmskim M. Terleckim. Dn. 26 II tr. unici miasta Sokala pozwali P-ę w sprawie odebrania im cerkwi i pobicia wielu ich współwyznawców. W sporze tym P. uzyskał poparcie na sejmiku łuckim prawosławnej szlachty wołyńskiej (13 IX 1646). Domagano się, aby sprawę tę osądzono w sądach zadwornych JKMci albo rozpatrzyli ją nowi komisarze królewscy, oczywiście po myśli P-y. Dn. 25 II 1647 uczestniczył P., po śmierci Mohiły, w akcie obioru metropolity prawosławnego Sylwestra Kossowa. W tr. prowadził długotrwały spór z unickim władyką włodzimierskim J. Bakowieckim i archimandrytą kobryńskim Pawłem Owłoczyńskim o cerkiew Narodzenia Panny Marii w Kobryniu, który zakończył się sukcesem P-y, zgodnie z dekretem Władysława IV (16 V tr.). Pomimo sporów z unitami P. od jesieni 1647 wraz z innymi przywódcami prawosławia skłonny był przystąpić do rozmów z nimi w sprawie powołania odrębnego patriarchatu ruskiego, oczywiście na warunkach zaakceptowanych przez większość jego współwyznawców. Do rozmów nie doszło z powodu nieustępliwości Rzymu i zakazu uczestniczenia unitom we wspólnym zjeździe z prawosławnymi. Dn. 20 II 1648 P. złożył protestacje przeciw unitom o ciemiężenie wyznawców prawosławia w wielu miastach jego diecezji. W przededniu powstania Bohdana Chmielnickiego P. przestał się angażować w sprawy unii mimo zabiegów Władysława IV. Wiosną 1648 P. poparł powstańców B. Chmielnickiego. Z zeznań Kozaka Jaremy Koncewicza, przesłuchiwanego przez kaptur halicki, wynikało, że powstańcom aktywnie pomagali bp prawosławny lwowski Andrzej Żeliborski i P. Zmarł P. w początkach 1650 r. Już w lutym tr. kandydat-nominat na to biskupstwo J. Czaplic domagał się oficjalnej nominacji od metropolity S. Kossowa, a jako bp łucki prawosławny wystąpił wkrótce na lipcowym soborze w Kijowie.

Z małżeństwa z Krystyną Radzimińską P. nie pozostawił potomstwa.

Ще з одним Жиди­чинсь­ким мона­сти­рем – Вос­кре­сенсь­ким – пев­ний час­бу­ло пов’язане жит­тя чер­ни­ці Марії (Гуле­ви­чів­ни). Відо­мо, що в 1623 р. вона нале­жа­ла до чер­не­чої спіль­но­ти пра­во­слав­ної Чет­вер­тенсь­кої Бого­ро­дич­ної оби­телі, в 1634–1635 рр. її зга­да­но як монаш­ку Жиди­чинсь­кої Вос­кре­сенсь­кої, в 1636 р. – як її ігу­ме­ню, а в люто­му 1639 р. вона ста­ла насто­я­тель­кою Дуби­ць­ко­го мона­сти­ря. Ці пере­хо­ди, віро­гід­но, пов’язані з її пле­мін­ни­ком Ата­на­сієм (Пузи­ною). Він у 1633 р. став архи­манд­ри­том пере­да­ної пра­во­слав­ним Жиди­чинсь­кої Мико­лаївсь­кої оби­телі ⁸⁹ і, ймо­вір­но, невдо­взі засну­вав у Жиди­чині Вос­кре­сенсь­кий жіно­чий мона­стир, куди перей­ш­ла його родич­ка і через кіль­ка років ста­ла там ігу­ме­нею. В 1638 р. Жиди­чинсь­кий Мико­лаївсь­кий мона­стир пере­да­ли уніа­там, а Ата­на­сій (Пузи­на) став луць­ким вла­ди­кою. Неві­до­мо, чи про­до­в­жи­ла своє існу­ван­ня Вос­кре­сенсь­ка оби­тель, навіть якщо і так, то вона мала ста­ти уній­ною. Отже, Марія (Гуле­ви­чів­на) перей­ш­ла до Дуби­ць­ко­го мона­сти­ря, який пере­бу­вав у пода­ван­ні луць­ких єпис­ко­пів і, зро­зу­мі­ло, в 1638 р. став пра­во­слав­ним. Точ­ні­ше, не про­сто перей­ш­ла, став­ши ігу­ме­нею, а отри­ма­ла оби­тель у довічне заставне володін­ня. Так, у люто­му 1639 р. вла­ди­ка Ата­на­сій разом із своїм кри­ло­сом свід­чи­ли, що вони на потре­бу Луць­кої кафед­раль­ної церк­ви пози­чи­ли у Марії (Гуле­ви­чів­ни) 4000 золо­тих на таких умо­вах: поло­ви­ну цієї суми їй повер­нуть, а за інші 2000 вона отри­ма­ла в посесію do naydalszego wieku y zywota Дуби­ць­кий мона­стир, де може rządzić y sprawować podług naylepszego baczenia ymyśli swoiey і кого захо­че зали­ши­ти піс­ля себе ігу­ме­нею ⁹⁰.

Ж.: КРИ­СТИ­НА РАД­ЗИ­МІНСЬ­КА, нащад­ків не мали. У 1618 році разом з дру­жи­ною мав «спра­ву» з Юрієм і Тео­до­рою Хреницькими.

хх.8. КН. ЮРИЙ ЮРЬЕ­ВИЧ (1632, † XII.1648)

вихо­ва­не­ць Замойсь­кої ака­де­мії ⁹¹, волин. лов­чий (1628–33), воло­ди­мирсь­кий під­ко­морій (1633–49), посол Волин. воє­вод­ства на валь­ні сей­ми (1632, 1637, 1638) і до Люб­лінсь­ко­го три­бу­на­лу (1634).

З 1609 р. є свід­чен­ня про мен­глинсь­ко­го єпис­ко­па, ігу­ме­на Луць­кої Успенсь­кої оби­телі Йоси­фа. За період його насто­я­тель­ства відо­мі кіль­ка інци­ден­тів, пов’язані з мона­сти­рем. Так, у жовтні 1609 р. його чер­ни­ця Софія, зби­ра­ю­чи мило­сти­ню для мона­шої спіль­но­ти, прий­ш­ла до маєт­ку кн. Юрія Пузи­ни. Князь нічо­го не пожерт­ву­вав, нато­мість нама­гав­ся пере­ко­на­ти її перей­ти до Православ’я. Коли Софія від­мо­ви­ла­ся, нака­зав бити и в лан­цух до везе­ня вса­ди­ти. Від­зна­чи­мо, що в жовтні 1б10 р. чер­ни­ця Софія в при­сут­но­сті луць­ко­го уній­но­го вла­ди­ки Євгенія Малинсь­ко­го свід­чи­ла, що торік вона учи­ни­ла опо­ве­дане на кн. Юрія Пузи­ну о везене мене в лан­цу­ху, о зби­те и змор­до­ване моє в дому их млстей в Ворот­не­ве, и о побране речей моих, але тепер вона не хоче мати судо­ву спра­ву з кня­зем, до того ж це її чер­не­чо­му ста­но­ви него­дит, тому вона від­мо­в­ляєть­ся від усіх звинувачень.

Вод­но­час чле­ни брат­ства за участю Дани­ла Брат­ковсь­ко­го вжи­ли заходів для недо­пу­щен­ня прий­нят­тя рішень в Люб­ліні, які б супере­чи­ли інте­ре­сам Пра­во­слав­ної Церк­ви. На зга­да­ну зустріч були обрані авто­ри­тет­ні та впли­во­ві пред­став­ни­ки пра­во­слав­но­го шля­хет­ства Волині –жито­мирсь­кий хорун­жий князь Вац­лав Чет­вер­тинсь­кий, київсь­кий чаш­ник Андрій Гуле­вич-Під­ду­бе­ць­кий та сам Дани­ло Брат­ковсь­кий – під­столій брац­лавсь­кий. За їхньою іні­ціа­ти­вою 9 груд­ня 1679 року скла­де­на офі­цій­на заява, у якій авто­ри в уро­чи­стій фор­мі заяви­ли про намір не вда­ва­ти­ся до жод­них угод, які б мог­ли зашко­ди­ти Пра­во­слав­ній Церкві. Доку­мент під­пи­са­ло 32 осо­би, серед них зга­дані вище деле­га­ти на люб­лінсь­ку нара­ду, а також інші впли­во­ві чле­ни Луць­ко­го брат­ства – князі Андрій та Юрій Пузи­ни, Томаш Гуля­ни­ць­кий, Олек­сандр Бала­бан, Федір Ушак-Кули­ковсь­кий та ін. ⁹²

Юрій Голуб з΄являється на Жито­мир­щині піс­ля одру­жен­ня із Маґ­да­ле­ною (пише­мо “ґ” через тран­скрип­цію з русь­ко­го пись­ма “кг”) Буто­вич, на той час вже удо­вою по Пав­лу Стри­би­лю, від яко­го мала сина Сте­фа­на. Через свою дру­жи­ну Юрій Голуб три­має знач­ні маєт­ки на Жито­мир­щині, що діста­лись остан­ній за спад­ком від бать­ка. 5 листо­па­да 1630 р. Маґ­да­ле­на Голуб та її сест­ра Оле­на Ліш­ка ділять між собою спа­док за помер­лим бать­ком, а саме маєт­ки: м. Новий Бру­си­лів, м. Водо­тиї, сс. Дивин, Морзів­ку, Солоїв­ку ⁹³. 22 листо­па­да 1630 р. воз­ний засвід­чує ввід пані М. Голуб у володін­ня м. Новий Бру­си­лів та сс. Дивин та Морозів­ку ⁹⁴. Полю­бовне погод­жен­ня сестер, що до роз­поді­лу маєт­ків, як бачи­мо з актів, не можуть пояс­ни­ти подаль­шо­го роз­ход­жен­ня між сест­ра­ми, що вили­лось у справж­ню родо­ву вій­ну. Так у 1632 р. Юрій Голуб із влас­ним заго­ном напа­дає на буди­нок чоло­віка Оле­ни Ліш­ки – Кришто­фа Ліш­ки, вби­ває остан­ньо­го, при чому було заби­то до двох десят­ків людей ⁹⁵. Удо­ві­ла Оле­на Буто­ві­чо­ва-Ліш­ка, за дея­кий час вихо­дить заміж за кня­зя Юрія Пузи­ну ⁹⁶. Бачи­мо про­до­в­жен­ня воро­гу­ван­ня роди­чів (нага­дає­мо, що акто­ві кни­га Жито­ми­ра збе­ре­жені не всі) у 1640 р. (від 11 трав­ня) коли кн. Оле­на Пузи­на кли­че до суду Маґ­да­ле­ну Голуб за наїзд – гра­бу­нок маєт­ку ⁹⁷. Через міся­ць (16 черв­ня) Юрій Голуб наче у від­по­відь несе до Жито­мирсь­ко­го зам­ку позов на кн. Оле­ну Пузи­ну – у справі неви­ко­нан­ня яко­гось квіто­во­го запи­су ⁹⁸. Мож­ли­во воро­гу­ван­ня роди­чів від­бу­лось, ще за роз­поді­лен­ня маєт­ків у 1630 р., але в той рік не набра­ло вигля­ду від­кри­то­го про­ти­сто­ян­ня. Про це можуть свід­чи­ти остан­ні відо­мо­сті про цей кон­флікт – влив­ко­вий запис (пра­во отри­ман­ня) Юрію Голу­бу від його дру­жи­ни гро­шей, що муси­ла від­да­ти кн. Оле­на Пузи­на, у вигляді штра­фу за пору­шен­ня діль­чо­го листу ⁹⁹.

В 1635 р. Ерли­чи «набу­ли» ще одно­го замож­но­го і впли­во­во­го роди­ча, яким став воло­ди­мирсь­кий під­ко­морій кн. Юрій Пузи­на. І хоча він одру­жи­вся не з рід­ною, а трьох­юрід­ною сест­рою Йоахі­ма, Андрія, Михай­ла та ін. Єрли­чів Оле­ною Буто­ви­чів­ною ¹⁰⁰ все ж про це спорід­нен­ня вони пам’ятали ще дуже дов­го. Через кіль­ка міся­ців піс­ля сво­го знай­ом­ства з кня­зем колиш­ній чер­не­ць і май­бут­ній автор хроніч­ки «pojащ w stan ъwi­жty maщ­эeсski» пан­ну Роґузь­ку, опіку­ном якої був той самий Юрій Пузи­на ¹⁰⁰. Весіл­ля Йоахі­ма та Маріан­ни під­ко­морій вла­шту­вав на влас­ні кошти і у влас­но­му волинсь­ко­му маєт­ку селі Доб­ря­тині 24 листо­па­да 1635 р.

Князь Юрій Пузи­на запо­вів (19 груд­ня 1648 р.) похо­ва­ти його в Братсь­кій церкві, на яку пожерт­ву­вав 1500 золо­тих, крім того, про­сив від­да­ти чен­цям ана­ло­гіч­ну суму, яку їм “został winien” ¹⁰¹.

Ж.: 1) ФЕО­ДО­РА ХРЕ­НИЦ­КАЯ (1618)

Ж.: 2) 1635, ОЛЕ­НА МАР­ТИНІВ­НА БУТОВИЧ.

хх.8. КН. МИХА­ИЛ ЮРЬЕ­ВИЧ (1628,1650)

побор­ця Волин. воє­вод­ства (1624, 1632), кре­ме­не­ць­кий земсь­кий під­су­док (1641–50).

Зга­дає­мо також влив­ко­вый запис під 26 черв­ня 1б46 р. ігу­мені Сера­фи­ми Ярмо­линсь­кої: iz co byl zeznal кн. Михаїл Пузи­на, podsçdek krzemieniecki, 1500 золо­тих na klasztor nasz Lucki paniensky, tedy, iz ta summa zadnego pozytku nam nie czynila, wlewamy iq na кн. Юрія Пузи­ну, воло­ди­мирсь­ко­го під­ко­морія, i to prawo, ktore nam sluzylo, ma sluzyc cum toto effectu Jego Msci ¹⁰².

Рід князів Пузин (с. 29): «Бого­лю­би­во­го кня­зя Пузи­ну – єпис­ко­па Луць­ко­го Афа­на­сія, кня­зя Юрія, кня­зя Михай­ла, кня­зя мла­ден­ца Сте­фа­на, кня­зя Костян­ти­на, княж­ну іно­ки­ню Афанасію.»

Відо­мі ще три пожерт­ви на користь Миль­чансь­кої оби­телі в духів­ни­цях: 19 люто­го 1649 р. кре­ме­не­ць­кий під­су­док кн. Михай­ло Пузи­на про­сив похо­ва­ти його тут і запо­вів 300 золо­тих. ¹⁰³

Ж.: АННА ВОЛЯНОВСКАЯ

1654 р. серп­ня 11 [арк. 65 зв. — 66, акт 71] Анна з Воля­нок Міха­ло­ва Пузи­на, дер­жа­ве­ць с. Страк­лів и Юрій Пузи­на, дер­жа­ве­ць с. Воли­ця под­пи­сал при­ся­гу Лук’ян с. Страк­лів 10 дымов с. [Страк­лівсь­ка] Воли­ця 5 дымов “по кви­те одда­ня подым­но­го послєд­нєй­шо­го … ДЄВЄТЬ в тих обох селах пре спу­сто­шене татар­скоє уби­ло”. Його дру­жи­на кня­ги­ня Анна щира пра­во­слав­на патріот­ка, овдо­вів­ши в 1648 року, в час тоталь­но­го насту­пу като­ли­циз­му польсь­ко­го зраз­ка на наші зем­лі, зали­шаєть­ся в числі тих неба­гатьох українсь­ких вель­мож, які не зра­ди­ли віри бать­ків. Княж­на Анна Пузи­на, піш­ла духов­ною доро­гою своїх пра­во­слав­них українсь­ких пред­ків і засну­ва­ла в Страк­ло­ві, яким тоді володі­ла, мона­стир Різ­два Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці. [5.102]

Княж­на Анна Пузи­на, щоб про­ти­ста­ви­тись ока­то­ли­чен­ню і опо­ля­чен­ню пра­во­слав­них україн­ців, зас­но­вує свя­ту оби­тель Божу в Страк­ло­ві, а в заступ­ни­цю і хоро­ни­тель­ку свя­тині бере Пре­чи­сту Діву Марію. Засну­вав­ши чоло­ві­чий мона­стир, вона наді­ли­ла його бага­ти­ми фун­ду­ша­ми, виді­ли­ла зем­лю над бере­га­ми Ікви з сво­го маєт­ку в Страк­леві разом з під­да­ни­ми пере­да­ла ще й села Воли­цю, Комарів­ку. Її коштом було вибу­ду­ва­но мона­стирсь­кі будів­лі та вели­ча­вий храм Різ­два Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці. [6.103]

Дата побу­до­ви церк­ви Різ­два Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці в Страк­леві визи­ває й до тепер поле­міку серед її дослід­ни­ків, части­на яких дотри­муєть­ся ціл­ком помил­ко­вої дати 1779 року, а будів­ни­чою висту­пає в них якась ста­ро­сти­на Анна Іллінсь­ка [7.60]. В Кліро­вих відо­мо­стях цер­ков і пара­фій Дубенсь­ко­го повіту за 1912 рік помил­ко­во запи­са­но про будів­ниц­тво хра­му Різ­два Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці 1765 рік кня­ги­нею Анною Пузи­ною. [8.927].

Ні попе­ред­ньої, ні вищев­ка­за­них дат 1779 р., 1765 р. серй­оз­ний дослід­ник не може бра­ти до ува­ги, бо княж­на Анна Пузи­на, за цими дата­ми жила пів­то­ра століт­тя. Насправ­ді ж датою будо­ви хра­му Різ­два Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці був 1665 рік, а його будів­ни­чою овдо­ві­ла княж­на Анна Пузи­на. [9.160-161].

Княж­на Анна Пузи­на зали­ши­ла братії мона­сти­ря свій запо­віт в яко­му вона від­пи­су­ва­ла своє неру­хо­ме май­но і капітал: — Зас­но­ва­ний мона­стир і чен­ці його, які будуть жити в ньо­му, завжди повин­ні лиша­ти­ся в пра­во­слав­ній вірі, а ігу­ме­на, щоб віль­но виби­ра­ла братія і коли б хто з дітей чи інших нащад­ків, яким буде нале­жа­ти маєток, буде іншо­го віро­спо­ві­дан­ня, а не пра­во­слав­ний, то запо­вітом вона від­су­ває від вся­ко­го впли­ву і вла­ди над мона­сти­рем. [10.483-484]

хх.8. КНЖ. КАТА­РИ­НА ЮРЬЕВНА

М.: 1) АЛЕК­САНДР ХРЕНИЦКИЙ.

М.: 2) ПАВЕЛ БОРЗОБОГАТЫЙ.

хх.хх. ФЕДЬ­КА ЮРЬЕВ­НА (1609,†1633)

Мона­стир у селі Даш­ків [с. Даш­ків; тепер не існує, локалі­зо­ва­но у Горохівсь­ко­му р-ні Волинсь­кої обл.]. Най­дав­ні­шу згад­ку має­мо під 1573 р.: 11 черв­ня Іван Бор­зо­бо­га­тий Кра­сенсь­кий скар­жи­вся на волинсь­ко­го каш­те­ля­на, овру­ць­ко­го і гомельсь­ко­го ста­ро­сту Михай­ла Миш­ку Вар­ковсь­ко­го, який нещо­дав­но на ниву чело­ве­ка дей гали­чан­ско­го [село Гали­ча­ни. – С.Г.] Яки­ма, кото­рую дей он с копы ора­ти был дал попу пана Ива­на Ощов­ско­го мана­стыр­ско­му дашковскому3. Не знає­мо, як скла­да­ла­ся історія мона­сти­ря в наступ­ні 25 років, але в 1609 р. він уже не існу­вав. 19 черв­ня цьо­го ж року Луць­кий гродсь­кий суд роз­гля­дав спра­ву між влас­ни­ка­ми і посе­со­ра­ми села Цего­ва: князі Олек­сандр, Юрій і Мико­лай Пузи­ни, їхні сест­ри Федо­ра і Галш­ка, Пав­ло Козинсь­кий, Іван Горо­дись­кий та Богуш Гуле­вич Вою­тинсь­кий – пози­ва­чі, Іван Ощовсь­кий – від­по­ві­дач. Про зміст кон­флік­ту діз­нає­мо­ся з судо­во­го позо­ву від 01.05.1609 р.: позы­ва­ют о то, иж прод­ко­ве твои имене Цевов, отчиз­ну свою, дер­жа­чи то, иле на част, кото­ро­го з них нале­жа­ло, будучи люд­ми хре­сти­ян­ски­ми, спо­срод­ку грун­тов сво­их выде­ли­ли ост­ров нема­лый грун­тов оре­мых, дуб­ров, запу­стов, сено­жа­тей, про­звав­ши Даш­ко­вом, и там на том мест­цу убу­до­вав­ши цер­ков зало­же­ня све­тоє Пятон­ки, тот ост­ров на тот мана­стыр нада­ли, а будучи через час нема­лый так пово­дов про­док, яко и твой спол­ней дозор­ца­ми окрес­ли­ли и огра­ни­чи­ли тот Даш­ков з одноє сто­ро­ны от грун­тов делу твоє­го Бро­чо­вы Горы, з дру­гоє сто­ро­ны при­лег­ло­стю до грун­ту кня­жат Кошер­ских ста­ро­став­ско­му [село Ста­рий Став. – С.Г.], с тре­теє и чет­вер­тоє сто­ро­ны при­лег­ли грун­ты панов Холо­нев­ских от Холо­не­ва, якос через дол­гий час в том мана­сты­ру Даш­ков­ском фала Божая отпра­во­ва­ла­се и тела змер­лых прод­ков ваших и инших око­лич­ных людей шля­хет­ско­го и про­сто­го наро­ду сут погре­бе­ны, ниж­ли ты место дозо­ру, жебы­се фала Божая з живыє и умер­лыє отпра­во­ва­ла, тот мено­ва­ный грунт черн­цов, там меш­ка­ю­чим, отня­лес, кото­рыє, не маю­чи выхо­ва­ня, розо­шли­ся, а ты дей цер­ков знес­ши и гро­бы прод­ков ого­ло­тив­ши, фол­ва­рок на том ост­ро­ве и село, назва­ноє Даш­ко­во, оса­ди­лес, тот грунт гвал­том осяг­ну­лес и держиш4. Пози­ва­чі, маю­чи пра­ва на пев­ну части­ну зазна­че­них грун­тів, вима­га­ли звіль­ни­ти їх і від­но­ви­ти мона­стир, або нада­ти їм гро­шо­ву ком­пен­са­цію за цей острів. Зва­жа­ю­чи на те, що май­же через пів­то­ра року, 14.10.1610 р., Луць­кий гродсь­кий суд зно­ву роз­гля­дав цю спра­ву, Іван Ощовсь­кий не поспі­шав задо­воль­ня­ти пре­тен­зії пози­ва­чів, отже, оби­тель не була від­нов­ле­на. Подаль­ший перебіг подій нав­ко­ло Даш­ківсь­ко­го мона­сти­ря нам невідомий.

кн. Федо­ра Пузи­нян­ка Ада­мо­ва Летинсь­ка (рік запо­віту пош­код­же­ний, є лише тисе­ча шест­сот трид­цат, але його зане­се­но до акто­вої кни­ги у груд­ні 1б33 р., крім того, Федо­ра Летинсь­ка була пра­во­слав­ною, а Успенсь­ка оби­тель повер­ну­ла­ся до Православ’я в 1б33 р. отже, є під­ста­ви твер­ди­ти, що запо­віт скла­де­но в цьо­му ж році, а саме 4 черв­ня) — 50 золо­тих до церк­ви свя­той Пре­чи­стой в Луц­ку ¹⁰⁴.

Ж.: 1) ФИЛОН ЕЛЕЦ.

Ж.: 2) АДАМ ЛЕТИНСКИЙ

хх.хх. ГАЛЬШ­КА ЮРЬЕВ­НА (1609)

13.11. ЯН ЯНОВИЧ

Do Kościoła ewangelicko-reformowanego należeli z pewnością Jan, Piotr i Hieronim Janowicze Puzynowie, których często spotykamy na kartach akt synodów prowincjonalnych Jednoty Litewskiej, nawet jeszcze w drugiej połowie XVII wieku. Jan był jednym z opiekunów zboru i majętności szwabiskiej.

От 1-го бра­ка. [Пташ., 16]. — 1620, земя­нин Упит­ско­го пове­та, пере­дал бра­ту кн. Пет­ру дедов­ское име­ние Мин­ско­го пове­та — Дзви­но­ша. 1635, заявил о сго­рев­шем в име­нии бра­та кн. Пет­ра — Косце­но­ви­чи, доме. [Опред. Минск, двор. собр. д. А., 264]. — 1635, окт. 7, вме­сте с бра­том кн. Пав­лом, полу­чи­ли, по раз­де­лу, двор Лин­ко­вец; сверх того, на его долю при­шлось еще име­ния Шилиш­ня и Узо­ле­цы, Упит­ско­го пове­та. [Пташ., 17—18, 77—78—разд. акт].

Ж.: 1647, АННА СОЛ­ЛО­ГУБ ¹⁰⁵.

14.11. КН. ПАВЕЛ ЯНОВИЧ

Кано­ник жмуд­ский, архи­ди­а­кон Само­гит­ский. От 1-го бра­ка. [Пташ., 16]. — 1633, окт. 7, по раз­де­лу с бра­тья­ми, полу­чил вме­сте с бра­том кн. Ива­ном двор Лин­ко­вец, и на свою долю име­ния: Деге­сы, Боры­са­ны, Драв­де­ля­ны и 3 уво­ло­ки в дер. Триш­ка­нах. [Пташ., 17-18, 77— 78-разд. акт].

1638, февр., ксендз — пле­бан кали­нов­ский и схо­ла­стик Смо­лен­ский; в Упит­ском зем­ском суде раз­би­ра­лось дело его с Хри­сто­фо­ром Скро­бо­ви­чем, о поруб­ке леса в им. Лин­ко­вец. [Пташ., 19].— 1661, мрт. 10, отка­зав­шись от мира, все име­ние свое пере­дал сыну сво­е­му кн. Алек­сан­дру-Юрию, кро­ме им. Про­ко­пов­цы, про­дан­на­го им дво­ю­род­но­му бра­ту кн. Аль­брех­ту. ¹⁰⁶.

Умер Архи­ди­а­ко­ном Само­гит­ским. [Несец­кий, д. А., 240].

Ж.:1) ЕЛЕ­НА ЯНУ­ШО­ВА НМЬ­ЦЕ­РО­ВАЯ-ЕПЕ­РЬЯН­КА; 1632, мрт. 9, Вме­сте с мужем усту­пи­ли Аль­брех­ту Пав­лов­ско­му кре­пост­ных кре­стьян им. Трыш­кане. [Пташ., 18—19; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 15248, 192].

Ж.: 2) АНТО­НИ­НА ХОД­КЕ­ВИЧ, д. чаш­ни­ка Упит­ско­го. Смерть ее побу­ди­ла мужа уда­лить­ся от све­та. [Пташ.19; Вьш. съ дарств., д. А., 244]. Умер­ла до 1661.

15.11. КН. ИЕРО­НИМ ЯНО­ВИЧ (?—1657)

сын Яна. Участ­во­вал в вой­нах с тур­ка­ми. Посол на сей­мах 1632, 1649—50, депу­тат Три­бу­на­ла ВКЛ в 1630, 1644. У 1640—50-я г. один из найб. актив­ных обо­рон­цев каль­ви­низ­ма в ВКЛ.

Hieronim, wojski upicki, a następnie marszałek upicki występował jako patron zboru w Szwabiszkach (1641 i 1642, 1649 rok), był delegatem na tzw. colloquium charitativum w Toruniu w 1645 roku, a w roku następnym obrano go dyrektorem synodu prowincjonalnego. W 1655 roku spisał testament, w którym na opiekunów dzieci i żony, Estery ze Skorbiewiczów, wyznaczył m.in. Jerzego i Hrydrycha (Frydrycha) Puzynów, swych braci, z których Jerzy pozostał kalwinistą, choć już jego synowie byli księżmi katolickimi.

Puzyna Hieronim z Kozielska h. Oginiec (zm. 1657), marszałek upicki, działacz kalwiński. Był synem osiadłego w pow. upickim kniazia Jana Piotrowicza i jego drugiej żony Doroty z Grużewskich. P. prawdopodobnie brał udział w bitwie pod Chocimiem w r. 1621. W r. 1630 był deputatem z pow. upickiego na Trybunał Lit. Jako poseł reprezentował tenże powiat podczas elekcji Władysława IV w r. 1632. W marcu 1638 sprawował już urząd wojskiego upickiego. Jednocześnie w l. 1639–43 był podstarościm upickim z ramienia Jerzego Druckiego Horskiego. W r. 1644 ponownie został deputatem trybunalskim z Upity. Dn. 12 V t. r. uzyskał nominację na marszałka pow. upickiego po śmierci Krzysztofa Białłozora. P. należał do politycznych zwolenników Radziwiłłów birżańskich, z którymi łączyło go wyznanie. Wychował się bowiem w rodzinie gorliwych kalwinistów. Kalwinkami były zarówno jego matka, jak i żona Estera Skrobowiczówna, córka skarbnika upickiego Krzysztofa. W latach czterdziestych i pięćdziesiątych XVII w. P. był jednym z najbardziej aktywnych wyznawców i protektorów kalwinizmu na Litwie. Synod w r. 1641 wyznaczył go na opiekuna zboru w Szwabiszkach. Sprawami tego zboru zajmował się także w r. n., przeprowadzając m. in. rewizję dóbr stanowiących jego uposażenie. Z kolei na synodzie 1645 r. wybrany został w skład delegacji, która reprezentowała Jednotę Litewską podczas «colloquium charitativum» w Toruniu. W czerwcu 1646 był dyrektorem odbywającego się w Wilnie synodu prowincjonalnego. W r. n. wizytował zbory dystryktu żmudzkiego, a dwa lata później wspólnie z Januszem i Bogusławem Radziwiłłami należał do patronów zboru szwabiskiego. Jeszcze w r. 1655 przeznaczył na utrzymanie zboru w swej majętności Linkowiec (pow. upicki) 600 zł rocznie; zborowi temu w testamencie zapisał ponadto dwie wsie, mianowicie Jucuny i Bamiszki. Drugi zbór kalwiński znajdował się w jego majątku Płoniany (pow. upicki).

W końcowych latach życia P. więcej uwagi poświęcał działalności publicznej niż religijnej. Na sejmie 1649/50 r. powołano go w skład komisji, której zadaniem było uregulowanie problemów granicznych między W. Ks. Lit. a Kurlandią. Szlachta upicka powierzała mu dwukrotnie funkcję poborcy podymnego, uchwalonego na sejmie 1649/50 r. i sejmie nadzwycz. 1652 r. Następnie arendował w l. 1655–7 podatek czopowy w pow. upickim. Ze względu na chorobę sejm 1655 r. zwolnił P-ę z obowiązku stawiania się na pospolite ruszenie.

P. był właścicielem kilkunastu wsi w pow. upickim. Na skutek działu majątków dziedziczonych po rodzicach, przeprowadzonego 7 X 1633 uzyskał miasteczko Płoniany, wsie: Naruny, Mickuny, Sztuszkowicze, części kolejnych dwóch wsi oraz wspólnie z bratem Jerzym dwór w Płonianach. Pozostałą część tejże majętności kupił 14 IV 1640 za 10 000 zł u Jana Łasickiego. Swe dobra sprzedawali mu także bracia, mianowicie Fryderyk Mikołaj – Anieluny, a brat przyrodni Paweł, który został duchownym katolickim – Linkowiec z dwoma wsiami i prawdopodobnie ze zborem. Drugi Linkowiec z pięcioma wsiami nabył od swego teścia. Ponadto był właścicielem Pomusza (inaczej Esterowa) oraz sześciu wsi kupionych 25 VII 1649 od star. szmeltyńskiego Kaspra Szwaba. Zmarł na początku 1657 r., a jego pogrzeb odbył się około 17 II t. r.

W małżeństwie z Esterą ze Skrobowiczów miał P. czterech synów: Andrzeja, kaszt. mińskiego, Hieronima, podczaszego upickiego, Aleksandra i Władysława, oraz trzy córki, z których Zofia wyszła za chorążego upickiego Stanisława Dąbskiego, Helena była żoną ciwuna szowdowskiego Jana Melchiora (Malchera) Billewicza, Jadwiga – wojskiego upickiego Konstantego Dowoyny Sołłohuba, a po jego śmierci wyszła powtórnie za kaszt. żmudzkiego Stanisława Wincentego Ordę.

От 2-го бра­ка. [Пташ., 16]. — 1629, мрт. 4, в Упит­ском зем­ском суде про­из­во­ди­лось дело кн. Иеро­ни­ма Ива­но­ви­ча Пузы­на с Дав. Шабу­не­ви­чем, о поби­тии под­дан­но­го его и о гра­бе­же кля­чи, сто­ив­шей 12 коп гро­шей, [ поста­новл. Зем. Уп. 16242, 607]. 1633, окт. 6, с бра­тья­ми, кн. Ива­ном, Пав­лом и Нико­ла­ем, долж­ны были и явля­лись в Упит­ский зем­ский суд, по вызо­ву Себастья­на Шун­ко. [а, 24— поста­новл. Упитск. земск. суда]. — 1633, окт. 7, по раз­де­лу име­ний отца, кн. Яна Пет­ро­ви­ча, полу­чил с бра­том кн. Яном двор Пло­нян­ский, и на свою долю име­ния: Нару­ны, Миц­ку­ны, Шташ­ко­ви­чи, местеч­ко Пло­ня­ны и 3 уво­ло­ки в Триш­ка­нах. [Пташ., 17 — 18 и 77 — 80, разд. акт]. — 1633, нояб. 6, вме­сте с женой сво­ей, кнг. Эстер Скро­би­чов­ной, купил у кн. Фри­дри­ха-Нико­лая Пузы­на им. Ане­ля­ны, в Упит­ском пове­те. [Пташ. 24; Вил. Ц. А., Зем. Уп., 15248, 764]. — 1638, июля 11, с женой, берет на 3 года в залог име­ния Мих. Волин­ско­го — Водо­ке- Кап­ц­ю­ны и Зарже­дзя­ны., за 3000 зло­тых. [а, 15250, 972].— 1639, апр. 26, вой­ский и под­ста­ро­ста Упит­ский, имел дело со Ста­ни­сла­вом Дави­до­ви­чем, о нане­се­нии побо­ев воз­ни­це его. [а, 15251, 895]. — 1640, апр. 14, вой­ский Упит­ский, с женой, поку­па­ет за 10.000 поль­ских зло­тых часть им. Пло­нян­ско­го у Яна Лясиц­ко­го и жены его Еле­ны Янов­ны Пло­нян­ской. [а, 15251, 289].— 1644, мая 12, вой­ский Упит­ский, полу­чил Мар­шал­ков­ство Упит­ское. [Пташ., 25 и 84-85, Корол. указ].- 1649, июня 25, купил у Кас­пе­ра Шва­ба им. Яниш­ки, после смер­ти его пере­шед­шее к кн. Андрею и Иеро­ни­му Иеро­ни­мо­ви­чам Пузы­нам. [Пташ., 29 и 100—4, прод. зап.]. — 1649, июля 25, вме­сте с женой купил у того-же лица шесть сел: Зедей­ка­ны, Тык­та­ны, Юцко­ны, Яниш­ки, Звир­п­ля­ны и Бур­не­лиш­ки. [Пташ., 25; поста­новл. Зон. Уш 15255, 198].— Отли­чил­ся в войне с тур­ка­ми, под Хоти­ном. [Несецк., д. А., 240].— 1666 июля 26, нахо­див­ше­е­ся в его вла­де­нии мар­шал­ков­ство Упит­ское пере­да­но Курб­ско­му. [Пташ., 25; Л. М. Зап. 132, 762].

† 1666 Г. [Пташ. 25—6].

Ж.: ЭСТЕ­РА ХРИ­СТО­ФО­РОВ­НА СКРО­БО­ВИЧ. 1671, янв. 25, соста­ви­ла рас­пре­де­ле­ние иму­ще­ства меж­ду сво­им потом­ством: кн. Андре­ем и Иеро­ни­мом — ее сыно­вья­ми, кн. Иеро­ни­мом Вла­ди­сла­ви­чем — вну­ком и потом­ством сына кн. Алек­сандра. [Пташ., 25 и 85 — 88, разд. зап]. 1675, июня 24, вдо­ва Эсте­ра Скро­бо­ви­чов­на Иеро­ни­мо­ва из Козель­ска Пузы­ни­на, Мар­шал­ко­ва Упит­ская, в допол­не­ние к преж­ним рас­по­ря­же­шямъ, отка­за­ла, после сво­ей смер­ти, им. Сера­фи­ниш­ки — вну­ку сво­е­му кн. Иеро­ни­му Иеро­ни­мо­ви­чу, день­ги и раз­ные вещи — доче­рям, Ядви­ге Орди­ной, Каш­те­ля­но­вой Жмуд­ской, Елене Биле­ви­чо­вой, тиву­но­вой Шов­дов­ской, и— внуч­кам, Софии Домб­ской — Яну­шо­вой Виз­гир­до­вой, под­ста­ро­стине Упит­ской и деви­це Эстер, под­ко­мо­рян­ке Упит­ской. [Пташ., 25 — 26 и 120—22, дарств. ]

16.11. ФРИ­ДРИХ МИКО­ЛАЙ ЯНОВИЧ

хорун­жий пятигорский.

Fryderyk Puzyna występował także z imieniem Mikołaja. Jeszcze w 1661 roku (zapewne razem z bratankami Hieronimem i Aleksandrem Hieronimowiczami) был опе­ку­ном zboru w Szwabiszkach, a в 1663 году reprezentował jego stronę w sporze z Tyszkiewiczami. W tym samym roku Synod wspominał także o jego długu wobec Jednoty, która to sprawa powracała jeszcze w latach 1665, 1666, 1667, 1671, 1674 oraz w 1675 roku, kiedy Puzyna wywiązał się już z zobowiązań finansowych. Nie wiadomo czy to jego, a jeśli tak, to z jakiego powodu w 1663 roku mieli «uspokoić» przedstawiciele Synodu i jego dyrektor Teofil Dunin Rajecki. W 1664 roku Fryderyk, wraz z Andrzejem Hieronimowiczem, proszony był przez Synod o opiekę nad zborem w Szwabiszkach, a dwa lata później miał pomóc w odzyskaniu zbiegłych stamtąd chłopów. W 1669 roku znajdował się wśród członków komisji do zrewidowania majętności szwabiskiej. W roku 1680 zadanie to powierzono m.in. Hieronimowi Hieronimowiczowi.

От 2-го бра­ка. [Пташ., 16]. — Хорун­жий Пети­гор­ский, посол на сей­мы. [Косинск., Геральд. Про­водн.].— 1633, янв. 1, в Упит­ском Зем­ском суде раз­би­ра­лось дело его, воз­ник­шее по пово­ду того, что Алек­сандр Сол­ло­губ при­гла­сил кн. Нико­лая Яно­ви­ча к себе в гости, рас­сер­дил­ся на что-то и изу­ве­чил его. [Пташ., 21 Вил. Ц. А., Зам. Уи. 15248, 84].— 1633, окт. 7, по раз­де­лу с бра­тья­ми остав­ше­го­ся после отца их иму­ще­ства, полу­чил им. Геду­ци. [Пташ.,21 и 77- 81, разд. акт]. — 1661, янв. 12, Земя­нин Упит­ский, с женою сво­ею Софьей, ур. Щучан­ка, про­дал им. Геду­ци, достав­ше­е­ся ему по раз­де­лу с бра­тья­ми, кн. Иеро­ни­мом и Юри­ем Пузынами.[Пташ., 21—2 и 81—3, пред. зап.]. — 1676, сент. 24, по его смер­ти, сыно­вья его, кн. Дани­ил, Иеро­ним и Вла­ди­слав, раз­де­ли­ли отцов­ские име­ния. [л, разд. актъ].

Ж: СОФЬЯ ДАНИ­ЛОВ­НА ЩУЧАН­КА, д. Дани­ла Щуки и жены его Юсти­ны Гуд­зян­ской; 1638, сент. 15, с мужем, отка­зы­ва­ет­ся от сво­их прав на наслед­ство после роди­те­лей, вслед­стве полу­че­ния при­да­но­го. [Пташ., 21; Вил. Ц, А., Зем. Уп., 16261, 861].

17.11. ЮРИЙ ЯНО­ВИЧ (1633,1644)

Отъ 2-го бра­ка. [Пташ., 16]. — под­ча­ший Упит­ский, был депу­та­том в Глав­ный Три­бу­нал и от пове­та — послан­ни­ком к коро­лю. [Несецк., д. А., 239 об.].— 1633, окт. 7, по раз­де­лу съ бра­тья­ми на его долю доста­лись име­ния — Мал­дзю­ны, Ручу­ны и Юда­ны. [Пташ., 18 и 77—80, разд. акт].

В Фон­де кня­зей Рад­зи­вил­лов (ЦГДА Бела­ру­си в Мин­ске) есть дело 1639 — 1645гг. фигу­ран­та­ми котор­го были князь Юрий Яно­вич Пузы­на, его жена Кры­сти­на Мал­хе­ров­на Заблоц­кая и их друг пан Адам Мень­ков­ский. Они под­де­ла­ли два иму­ще­ствен­ных доку­мен­та: пер­вый на «осем сот и пет­де­сят коп гро­шей лич­бы литов­скай» а вто­рой — на «пало­ву име­ния Кры­ши­ло­ви­чи». Ини­ци­а­то­ром это­го был А. Мень­ков­ский, кото­рый «отца сво­е­го роз­ны­ми фаль­ша­ми… в ста­ро­сти его хотечы ему и маент­но­сти его шкодити».
Но тут на своё горе в эту исто­рию вля­пал­ся пан Базиль Борд­зо­ба­га­тый. Он закон­ным путём при­об­рел у отца Мень­ков­ско­го маён­ток Кры­ши­лов в Ново­груд­ском вое­вод­стве, а фаль­ши­вые бума­ги опро­верг в Ново­груд­ском грод­ском суде. Зло­умыш­лен­ни­ки были силь­но обо­зле­ны и раз­уз­нав­ши «от шпе­гов од тка­ча сво­е­го ново­двор­ска­го иж бачи­ли Борд­зо­бо­га­то­го в месте Клец­ку» дожда­лись пока пан Базыль поедет в Минск и воз­ле уро­чи­ща Гни­лое боло­то на гати Золо­та под­ко­ва под­ка­ра­у­ли­ли его.

Вот что пишет в сво­ей «реля­ции» гене­рал (глав­ный воз­ный) Иван Кунцевич:
«…князь Юрей Пузы­на молч­ком пота­емне здра­дец­ко бро­нью незвы­чай­ною чека­ном в голо­ву с тылу уда­рил от кото­ро­го разом зараз с коня спа­сти мусил». Потом Борд­зо­ба­га­ты «на зем­лю упал к мило­сер­дию его про­сил абы не заби­ять поме­та­ю­чи на крев­ность свою с ним и на каро­цене мал­жон­ки и на гро­ма­ду деток его в малых летех будучих»… Зло­деи не хоте­ли его слу­шать, они — » тыран­ско посек­ли и на смерть замор­до­ва­ли и тело в воз пры­га­то­ва­ны взять хоте­ли», но это­му поме­ша­ли сви­де­те­ли — слу­ги пана ста­ро­сты клец­ко­го, кото­рые еха­ли этим-же путём немно­го позд­нее. Этот раз­бой слу­чил­ся 5 октяб­ря 1639г., но резуль­та­ты его отда­ва­лись эхом ещё несколь­ко лет…

Глав­ные зло­деи — князь Юрий Пузы­на и Адам Мень­ков­ский были при­го­во­ре­ны к веч­но­му изгна­нию из стра­ны: обья­в­ле­ны веч­ны­ми бани­та­ми. Но через неко­то­рое вре­мя вдо­ва уби­то­го Гальш­ка Янков­ская «пани Бази­ли­на­тая Борд­зо­ба­га­тая» пода­ёт в Ново­груд­ский город­ской суд «про­те­ста­цию», в кото­рой заяв­ля­ет, что с сен­тяб­ря 1641г. «веч­ные бани­ты» укры­ва­ют­ся женой кня­зя Пузы­ны Кры­сти­ной Заблоц­кой в её маёнт­ках Кры­ло­ви­чи и Ново­двор­ское «у зям­ли Нова­го­род­скае лежа­чые». Она пишет, что пре­ступ­ни­ки утвер­жда­ют буд­то-бы име­ют «лист желез­ный», одна­ко не судеб­ные вла­сти, кото­рые долж­ны были под­пи­сать его и при­ве­сить печать, ни она сама как постра­дав­шая и мал­жон­ка их жерт­вы не дова­ли согла­сия на при­осто­нов­ле­ние бани­ции и таким обра­зом этот лист фаль­ши­вый. А как мы зна­ем — фаб­ри­ка­вать фаль­шив­ки этим панам было не впервой.
Но и на этом Пузы­ны и Мань­ков­ский не оста­но­ви­лись и рас­суж­дая, что чем боль­ше людей они втя­нут в своё дело и запу­та­ют его, тем им будет лег­че. Решив, что луч­шая защи­та — это напа­де­ние, они обви­ни­ли вдо­ву, а так-же земян вое­вод­ства Ново­груд­ско­го Алек­сандра Стр­э­ча­ка и Алек­сандра Чар­ков­ско­го в том, что они «на двор Ново­двор­ки з нема­лою гро­ма­дою людей з меща­ны, клец­кие тата­ры, каза­ка­ми и гай­ду­ка­ми нае­ха­ли, гроз­ным ору­жи­ем воен­ным воро­та до дво­ра выло­мав­ши самою пани Пузы­ни­ною их сына Кази­ми­ра так теж под­дан­ных двох обу­ха­ми поби­ли и похвал­ку на здо­ро­вье само­го кня­зя Пузыны…чинили…от кото­ро­го пани Пузы­ни­ная плод мёрт­вый сына породила».
В сво­ей про­те­ста­ции в Ново­груд­ский суд паны Стр­э­чак и Чар­ков­ский это опро­вер­га­ют и пишут , что: «чого… нико­ли небы­ло». Одна­ко пока суд раз­би­рал дело, зло­деи выга­ды­ва­ли вре­мя. Толь­ко в 1644г. появ­ля­ет­ся послед­ний доку­мент это­го дела — позав (повест­ка) Юрию Пузыне при­быть на коро­лев­ский суд в Вар­ша­ву во вре­мя про­ве­де­ния там сейма.

Ж.: КРИ­СТИ­НА МАЛ­ХЕ­РОВ­НА ЗАБЛОЦКАЯ

18.11. КН. ПЁТР ЯНО­ВИЧ ПУЗЫНА

под­ко­мо­рий пин­ский, вой­ско­вой упитский.

Piotr patronował zborowi serweckiemu, a w 1632 roku, jako przedstawiciel zboru wileńskiego, złożył skargę na małżonków Telszewskich, którzy przywłaszczyli sobie fundusz Lwa Rahozy. W 1634 roku pełnił funkcję dyrektora synodu.

М.: (ślub: z grubsza* w roku 1780): Józef Dąbrowski h. Junosza, starosta [poz] Międzyrzecz ca 1730.

кнж.75. MARIANNA

М.: (ślub: około 1810): Wincenty Staszewski h. Ostoja, (linia: Józef Staszewski sw.1453) ca 1780.

кнж.75. ANTONINA

М.: (ślub: z grubsza* w roku 1780): N. Chmielewski ca 1750

кнж.75. ANNA

86.77. КН. ЮЗЕФ ПУЗЫ­НА, с. ТАДЕУША

Отец оста­вил ему име­ния Невер­жи­ки и Моте­ле, Упит­ско­го пове­та; 1815, поме­щик Вилен­ской губ. и засе­да­тель Вилен­ской граж­дан­ской Пала­ты. ¹¹².

Ж.: ANNA ABRAMOWICZ h. Jastrzębiec odm., д. Andrzej и Barbara Kociełł h. Pelikan.

Д.: Юли­а­на Мари­ан­на; Barbara Tekla Klara; Barbara Zofija Klara Maryanna; Tadeusz Jozeff Hilarion и Wichert Henrik Antoni Joseph Lucij.

КНЖ. ПАЛЬ­МИ­РА МАРИ­АН­НА ПУЗЫ­НА, д. ТАДЕУША

М.:

ЙОЗЕФ МИХАЛ ПУЗЫ­НА, СЫН АДАМА

87.79. ЯН /Jan z Dukli Filip Nereusz Antoni/

Камер­гер коро­ля Ста­ни­сла­ва-Авгу­ста. Хорун­жий гвар­дии Корон­ной. [Косинск., Геральд. Проводн.].

Ж.: ГРФ. ФРАН­ЦИС­КА КОЗЕБ­РОД­СКАЯ. [ojciec: Marcin hr. Koziebrodzki i Zofia Broniewska]

88.79. АНДЖЕЙ (1781-?)

камер­гер поль­ско­го коро­лев­ско­го дво­ра. Род. 1781. Офи­цер войск Кня­же­ства Вар­шав­ско­го. Камер­гер Поль­ско­го Дво­ра. [Косинск., Герольд. Про­во­ди.]. oficer wojsk napoleońskich.

Ж.: ИЗА­БЕЛ­ЛА ПЕТ­РУС­КАЯ /Izabela Pietruska/ (ojciec: Kazimierz Pietruski; matka: Taida Wojakowska)

хх.79. АНТО­НИ­НА СТАНИСЛАВОВНА

Умер­ла девицей.

хх.79. ЖОЗЕ­ФИ­НА СТАНИСЛАВОВНА

М.: АВГУСТ ДЕБО­ЛИ /August Antoni Deboli/, хорун­жий корон­ный, поль­ский посол в Петербург.

хх.79. МАРИЯ СТАНИСЛАВОВНА

М.: ЕВСТА­ФИЙ ПИГ­ЛОВ­СКИЙ /Eustachy Piegłowski/, камер­гер Поль­ска­го Двора.

хх.79. ВАР­ВА­РА СТАНИСЛАВОВНА

Ж.: IGNACY ZAREMBA SKRZYŃSKI

89.80. ИГНА­ЦИЙ /Ignacy/

1834 — Пузы­на Игна­тий Князь раз­ных орде­нов Кава­лер (74), вдов, сыно­вья Алек­сандр (42) и Кри­сто­фор (39) — оба холостые,проживают в отчин­ном име­нии Гаци достав­шем­ся по наслед­ству. Вывод Мин­ско­го ДДС 14.05.1804, утвер­жде­ны Героль­ди­ею 24.05.1826, №3459. [НИАБ 319-1-210 «Посе­мей­ные спис­ки шлях­ты и дво­рян Бори­сов­ско­го уез­да за 1834 год» л.36об — 37].

1800 — 27, Ста­ро­ста Дз’Ьв^нискШ, Под­ко­мо­рий Поль­ско­го Дво­ра и Кава­лер Бело­го Орла и св. Ста­ни­сла­ва 1-го клас­са. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 2в2 и 266 об.]. 1800, вла­де­лец дедов­ск­го им. Леб­ходкн, Лид­ска­го повита. [<!].

Ж.: МАРИ­АН­НА АЛЕК­САН­ДРОВ­НА САПЕГА.

Раз­ве­ден­ная жена Сол­ло­гу­ба. [Косинск., Геральд. Про­во­ди.]. Marianna Katarzyna Sapieha, ojciec: Aleksander Michał ks. Sapieha, matka: Agnieszka Magdalena ks. Lubomirska.

90.80. МИХА­ИЛ (1760 -,1827) /Michał/

в 1809 вой­ский речиц­кий, в 1826 мин­ский пове­то­вый маро­алок, в 1827 пред­во­ди­тель дво­рян­ства мин­ско­го уез­да, вла­де­лец име­ния Само­хва­ло­ви­чи Мин­ской губ.

Шам­бя­лян Два­ра Рэчы Пас­палітай. Кава­лер орд. сьв. Стані­сла­ва (1784).Войскі Рэчыц­кі (1790).Маршалак Менскі.Валодаў на 1795 маёнт. Сама­хва­лавічы (Мен­скі пав.) і Аль­брых­таў (Слуц­кі пав.).

1827, Мин­ский уезд­ный Пред­во­ди­тель Дво­рян­ства. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 268].— 1809, Вой­ский Речиц­кий. [д. А., 409]. — 1826, Мин­ский пове­то­вый мар­шал. [свид. Минск, губ. Марш., д. А., 2].— 1827, Кава­лер св. Ста­ни­сла­ва. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 268]. 1800, вла­де­лец им. Само­хва­ло­ви­чи Минск, губ..— 1809, вой­ский Речиц­ский, наслед­ствен­ное свое им. Жерд­на, с фоль­вар­ком Леш­ны и дд. Алек­сан­дров­щиз­ною, Кос­це­ви­на­ми, Вис­ков­щиз­ною и Шии­ка­ми — про­дал Фелик­су Лндр­жей­ко­ви­чу. [Куп­чая, д. А., 409].

Ж.: 1) BARBARA RADZIWIŁŁ (* 1755, † 1785), д. ста­ро­сты Речиц­ко­го кн. Аль­брых­та Р. и Anna Kunegunda Chalecka;

Ж.: 2) МАРИЯ ВИШ­ЧЫН­СКАЯ (*1766/72 — ), д. бри­га­ди­ра войск рос­сий­ских Кази­ми­ра В.

91.80. ВИЦЕН­ТИЙ

В 1823 г. при­знан в кня­же­ском досто­ин­стве Сена­том Цар­ства Поль­ско­го. Ста­ро­ста Вишты­нец­кий. (Опред. Минск, дв. собр. д. А., Явв]. 1823 мрт. 25, при­знан в кня­же­ском досто­ин­стве Сена­том Цар­ства Поль­ско­го. Пред­се­да­тель Обы­ва­тель­ска­го Сове­та Авгу­стов­ско­го Вое­вод­ства. [Опред. Сенат, д. А., 206].

КНЖ. AННА ПУЗЫ­НА, д. КРИШТО­ФА (*1764, †31.12.1851),

Marszałkowa Anna Jakóbowa z comesów z Klimont Nandelstaedt Pierzchała Umiastowska, urodzona w 1764 roku, zmarła 31 grudnia 1851 r, była córką księcia Krzysztofa z Kozielska Puzyny i Marjanny z hrabiów Judyckich. Pani to była wielkich zalet, niezwykłego rozumu i serca. Bardzo starannie wychowała córkę Teklę, późniejszą marszałkową Marcinową Ważyńską oraz trzech synów: Antoniego, Ludwika i Kazimierza, których była opiekunką, a opiekunem ich był brat męża sędzia Tomasz Umiastowski.
Do czasu przyjścia do pełnoletności synów mieszkała marszałkowa Anna w Żemłosławiu. Następnie, stosownie do zostawionych przez męża rozporządzeń podzieliła między synami majątki, a mianowicie: najstarszy Antoni otrzymał majątek Kwiatkowce w powiecie Oszmiańskim z przyległościami i poblizkie miasteczko Subotniki ze wszystkiemi domkami i gruntami oraz młynem i lasem, drugi syn Ludwik otrzymał Żemłosław z przyległościami, a trzeci, najmłodszy, Kazimierz najmniej otrzymał, bo tylko folwark Kazimierzowo osobno leżący, gdyż z czasem po śmierci matki, Anny Umiastowskiej, miał otrzymać Klewicę.

Sama zaś marszałkowa Anna przeniosła się na rezydencję do Klewicy, gdzie miała swój kościółek i stałego kapelana zakonnika staruszka, który jeszcze za czasów posiadania Klewicy przez ś.p. Alberta Umiastowskiego u niego rezydował i w Klewicy umarł. Była to nie tylko rozumna, ale i nabożna, dobroczynna pani. W czasie wszechświatowej wojny zniszczony został w Żemłosławiu obraz ofiarowany jej przez szanujących ją bardzo sąsiadów, co prawda nieudolnej roboty, ale miły przez swoją treść, przedstawiający dwór w Klewicy otoczony kalekami, nędzarzami, a na ganku marszałkową Annę rozdającą jałmużnę. U dołu malowidła widniał napis:» Nikt nie odejdzie od progu dworu Klewickiego bez jałmużny, porady, lub słowa pociechy «

Była marszałkowa gospodarną i mądrze oszczędną, ale podobnie jak zmarły jej małżonek, marszałek Jakób, lubiła wszystko co piękne i wytworne. Spędzała kilka zimowych miesięcy w Wilnie w domu swoim przy ul. Dominikańskiej 13, gdzie wspaniałe jej salony i przyjęcia były znane jak niemniej piękne jej konie u karety. O pewnej godzinie widywano ją codziennie przed kaplicą Matki Boskiej Ostrobramskiej, gdzie marszałkowa słuchała mszy świętej. W Klewicy też trzymała ulubione przez nią piękne konie i ekwipaże. Starzy ludzie opowiadali, między nimi wierny jej kucharz, który służył trzem pokoleniom w Żemłosławiu, Józef Hryniuk, ze wsi żemłosławskiej, Dobrowlany, że staruszka marszałkowa Anna w niedziele i święta przyjeżdżała do dzieci do Żemłosławia świecącą dużą karetą we cztery konie, z furmanem i dwoma hajdukami z tyłu na desce stojącymi w liberji, w białych rękawiczkach i w białych pończochach. Życie zakończyła w Klewicy i pochowaną została przy mężu, w grobach rodzinnych, w kościele parafjalnym w Subotnikach.

Zgon 31 gru. 1851 Klewica, oszmiański, Polska (obecnie Białoruś).

М.: JAKUB UMIASTOWSKI, zm. 1809, komornik graniczny lidzki, rejent, sędzia, marszałek oszmiański

хх.80. ALEKSANDRA

М.: GRABSKI

хх.80. ANTONINA

М.: HOŁOWCZYC

хх.80. BARBARA

М.: ?? WIERZBOWSKI

92.81. КАЗИ­МИР КРИШТОФОРОВИЧ

камер­гер поль­ско­го двора.
Хорун­жий Упит­ский, Камер­гер Поль­ска­го Дво­ра. [Косинск., Геральд. Про­водн.].— 1800, Поль­ско­го Дво­ра Шам­бе­лян, вла­де­лец тгЬ­тй Журо­виц и Болот­ной, Речиц­ко­го у. [Опред. Минск, дв, собр., д. А., 262].

Ж.: РОЗА­ЛИЯ КЕЛЬ­ЧЕВ­СКАЯ. [д, д. а., 266].

93.81. ЯН

1800, вла­де­лец име­ний Журо­виц и Болот­ной, Речицк. у. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 262].

Ж.:ЭЭШ БОРОШР­СКАЖ

94.81. ТОМАШ

Воспр. Фран­цис­ка Вищин­ская бри­га­ди­ро­ва Войск Росс. Бар­ба­ро­во. Фран­цис­ка Вищин­ская бри­га­ди­ро­ва Войск Росс. Из име­ния Барбарово.

1800, вла­де­лец им. Журо­виц и Болот­ной, Речицк. у. [й, 262)

95.81. ИППО­ЛИТ ИОСИФОВИЧ

Род. 1751; крещ. июля 13 т. г. [Опред. Минск, дв. собр., Д. А., 2вв].

Ж.: ФРАН­ЦИС­КА ЯДВАСКАЯ.

XI генерація

96.82. АЛЕК­САНДР-ТАДЕ­УШ-ЮЗЕФ (*26.11.1825-?)

Род. 1825: крещ. дек. 26 т. г. [Метр., д. А., 257].

Ж.: ZOFIA GÓRSKA, дочь Albert Górski и Aleksandra Zaleska.

97.82. ВЛА­ДИ­СЛАВ-КСА­ВЕ­РИЙ-ЯН

хх.82. ФЕЛИ­ЦИЯ АЛЕКСАНДРОВНА

М.: MARCIN BIAŁŁOZOR

хх.83. КН. ФИЛИПП ПУЗЫ­НА с. СТАНИСЛАВА

98.84. ЮЗЕФ-ИГНА­ЦИЙ (26.11.1800-?)

# Urodzony dnia 26 IX 1800 – Kozowa # zmarł dnia 26 VIII 1874 — Ostromeczew.

С Гре­мя­че род Пузы­нов свя­зал­ся в 1840 году через пол­ков­ни­ка Юзе­фа Игна­тия Пузы­ну, к кото­ро­му в виде при­да­но­го ото­шло име­ние Остро­ме­че­во. Затем име­ни­ем вла­дел его стар­ший сын Алек­сандр, а поз­же млад­ший — Адольф Мартин

Ж.: (20 X 1840, Ostromeczew ) ROZALIA SUZIN h. Pierzchała (Roch III) 1822-1908

99.85. АЛО­И­ЗИЙ-ЯКУБ (28.6.1802, Сук­ниш­ки — 6.11.1868)

Вла­де­лец им. Сук­ниш­ки или Пола­вень. [Опред. Вил. дв. собр. 1817 г., мая 4].

Ж.: (1830) МАРИ­АН­НА СТА­ШЕВ­СКАЯ. [метр. сына. д. л., 570]. (1830, Wiktoryszki, ): Marianna Staszewska h. Ostoja, (linia: Józef Staszewski sw.1453) 1812-1885 ,

100.86. КН. ТАДЕ­УШ-ЮЗЕФ-ГИЛЯ­РИ­ОН ПУЗЫ­НА, с. ЮЗЕ­ФА (1815-?)

Род. 1816; крещ. окт. 21 т. г. (Револ. Минск. дв. собр., д. А., 268 об.].

Ж.: (1851) ГРФ. ГАБ­РИ­Э­ЛЯ GÜNTHER DE HILDESHEIM (*Dobrowlany k. Wilna 1815 †Horodziłów 1869) [ojciec: Adam hr. Günther de Hildesheim; matka: Aleksandra hr. Tyzenhauzenówna] Зна­ме­ни­тая поль­ская поэтес­са. + 1869. умерла.

КН. WICHERT HENRIK ANTONI JOSEPH LUCIJ PUZYNA, s. JÓZEFA 

JULIJONA MARIONA PUZYNA

BARBARA TEKLA KLARA PUZYNA; 

BARBARA ZOFIJA KLARA MARYANNA PUZYNA;

ИОАН­НА ПУЗЫ­НА, ДОЧ­КА ЮЗЕ­ФА МИХАЛА

Муж: СОБАНСЬ­КИЙ

101.87. РОМАН ИВА­НО­ВИЧ (12.8.1788, Гвоздец-2.6.1861, Гвоз­дец) /Roman Stanisław Kostka/

Май­ор поль­ских войск.

Ж.: (24.8.1832) ГОР­ТЕН­ЗИЯ ДВЕР­НИЦ­КАЯ, д. гене­ра­ла войск поль­ских Иоси­фа Двер­ниц­ко­го и Юли­а­нии Жуковской.

102.87. ЮЗЕФ ИВА­НО­ВИЧ (19.3.1793, Гвоздец-2.12.1862, Слободка)

Род. 1793.— Май­ор поль­ских войск. oficer wojsk napoleońskich.

Józef Puzyna urodzi si 1 I 179 r w Gwoźdźcu Mająte te w drodz koligacji
małżeńskic przeszed o Potockic d Puzynó w pierwsze połowi XVII w. Józe Puzyn by syne Jan Kniazi z Kozielska Puzyn i Franciszk hr Koziebrodzkiej Mia dwoj rodzeństwa siostr Antonin i starszeg brat Romana Byucznie gimnazju w Stanisławowie P zajęci Lwow prze wojsko polski po dowództwe księci Józef Poniatowskieg 2 V 180 r. wstąpił tworzone z młodzież lwowskie gwardi honorowej a wra z ni wszedl skła pułk jazd formowaneg prze Adam Potockiego któr niebawem zosta przemianowan n 2 puł ułanó wojs Księstw Warszawskiego Tamawansowa n kapral (1 I 181 r. i sierżant ( I 181 r.) Wówcza został przeniesion d kompani artyleri konne po dowództwe kpt Władysława Ostrowskieg i pełni służb w garnizoni Gdańska 1 II 181 r zosta mianowan porucznikie 2 klasy W czasi kampani rosyjskie wra z sw kompani walczy w Kurlandii a następni z niedobitkam korpus marszałk S Macdonald znalaz si n powró w Gdańsku T przeży oblężeni twierdz w 181 r. Królestwi Polski otrzyma przydzia w stopni podporucznik d 2 bateri lekkie artyleri konnej Służb ni podjął powróci d dom i zaczą gospodarowa w majątk Podhajczyki w obwodzi kołomyjskim. wybuch powstani listopadoweg postanowi wzią w ni udział 1 I 183 r wyruszy wra z brate Romane specjalni dobranym końm d Warszawy O teg dni zaczą pisa swó dziennik. Pamiętni możn podzieli n pię części.

Pierwsz częś obejmuj zimow dojaz z Galicj d Warszawy udział powstani po dowództwe gen Józef Dwernickieg (2 I — 7 I 183 r.), działani wojenn n Mazowsz (bitw po Stoczkiem i w Lubelskiem. Częś drug to wypraw n Woły i przejści granic austriackie w miejscowośc Terpiłówk (8-27IV). Częś trzecia ukrywani si w dworac w Galicji Zawier barwn opis życi ziemiaństw i jeg patriotyczne postaw (V — 8 VI183 r.). Częś czwarta powró d Warszaw i ponown udzia w powstani listopadowy w stopni kapitan artylerii Opisuj intryg i stosunk wśró władz wojskowyc powstani w Warszawi (1 V — 1 VIII ora przygotowani do obron Wol (17-2 VIII). Częś piąt (obecni publikowana) wyjści p żywnoś i fura w okolice Warszaw (województw płockie po dowództwe gen Tomasz Łubieńskieg w składzie drug dywizj jazd i piechoty bateri artyleri konne i bateri artyleri pieszej dowodzon prze Józef Puzynę. ty samy dni (2 VIII gen Ramorin z korpuse złożony z 5 i 6 dywizj piechot i 3 dywizj kawaleri wyruszy d województw podlaskiego. Zadanie wojs po dowództwe gen gen Łubieńskieg i Ramorin było:„żywnośc i furażó ja najwięce prowadzi i nigd si ta dalek o stolicy ni odsuwać ab n każd zawołani by pomocny n obron stolicy» Następni odnotowuj Puzyn w swoi dziennik działani oddziałó Łubieńskiego po któreg dowództwe walczy w okolicac Warszaw (24-2 VIII). 1 dn późnie oddziały dowodzon prze Łubieńskiego wykonuj marsz Płońs ( IX) a następnie wra z cał armi polską id n Płoc (2 IX) prze Zakroczy i Wyszogród Przejści granic pruskie następuj po Świedziebnią-Janowe 5 X 183 r. Puzyn odnotowuj w swoi dziennik n gorąc nastroje wahani i sprzeczn decyzj dowództw armi polskiej Miał on d wybor trz wyjścia dramatyczne sytuacji: —bezwzględn kapitulacj prze wojskam rosyjskim i zdani si n łaskę car Mikołaj I d czeg stal byl zachęcan dowódc prze specjalnych wysłannikó gen Paskiewicza głównodowodząceg wojs rosyjskich,—mars w Krakowski i ewentualn kontynuowani walki,—przejści granic austriackie cz te pruskie i złożeni ta broni. długic wahaniach z powod znaczne dezercj wśró polskieg korpusu oficerskiego wybran t ostatni możliwość W zakończeni swojeg dzienni Puzyn opisuj składani bron n granic pruskiej a następni swó marsz d Elbląg (12-1 X). druk w „Rocznik Mazowieckim wybrałe piąt częś dziennik Puzyny Wydawał m si najbardzie związan z Mazowszem najmnie znana moż najlepie oddając wysoki moral żołnierz i niższe kadr dowódczej, prz równoczesnyc wahaniac i niezdecydowani kierownictw powstania. pierws i Puzyn sa wypełnil swó patriotyczn obowiązek Walczyl do końc i nawe wówczas gd kapitulował Warszaw i wojsk polski musiało opuści i wycofa si w kierunk Modlina Zakroczymia Wyszogrod i Płocka ni chciel przyją warunkó gen Paskiewicz o bezwzględne kapitulacji. Rozważan faktyczni tylk dwi możliwości wycofani si w Krakowski lub przekroczeni granic pruskie p uprzedni zniszczeni broni Cał czas był wahania Dwukrotni próbowan organizowa przepraw prze Wisłę po Płockie i Włocławkiem T nawe połow wojsk p przeprawieni się wrócił z powrotem.

Pamiętni Puzyn oddaj cał drama sytuacji niezdecydowani dowód có i wahani żołnierzy którz niekied bral „dymisję i wycofywal si z dalsze walk lu czase p prost dezerterowali Sytuacj był bowie niezwyk skomplikowana Odwró odbywa si w jesiennyc chłodach prz stale depczącyc i p piętac kozakac i dragonac rosyjskich próbującyc ich okrąży i wzią d niewoli Wymienion warunk odwrot wymagał ogromneg poświęceni i hart ducha wyjątkowe patriotyczne postawy Wybór bowie emigracji n tere drugieg zaborc Polski ni by wybore łatwym, szczególni dl zwykłyc żołnierzy al takż i dl kadr dowódczej Musiała.si on bowie liczy z konfiskat majątkó i niepewny jutre swyc rodzin Jedyn nagrod z t patriotyczn postaw okazał si wręc entuzja styczn powitani „tysiąc walecznych którz opuścil Warszawę prze śpiewając i witając ic ludnoś Saksonii będąc wówcza po silny wpływem niemieckic romantyków.

Wróćm jedna d naszeg bezkompromisoweg bohatera. Stacjonują krótk w Elblągu dowodzi jeszcz brygad artyleri konnej, następni przebywa w Dreźni i Lipsk (1831-1833) By niewątpliwi jedny z tych któryc Saksończyc entuzjastyczni witali N emigracj zają się prac naukową Prowadzi badani na histori wojskowośc w dawne Polsce. Zaowocował to ju p jeg śmierci opublikowanie Pamiątkowej księgi w 50-tq rocznicę powstania 1830 r. Spis imienny dowódców i sztabu, oficerów tudzież podofice.rów i żołnierzy Armii Polskiej w tym roku Krzyżem Wojskowym Virtuti Militari ozdo.bionych (Lwó 1881 nakłade Drukarn Ludowej) W wstępi d wymienione książk prof Stanisła Tarnowsk napisał i „książk mogł si ukazać dzięk Puzynie któr w prac na wojskowości szuka pociech i rozrywki».

Puzyn w 183 r powróci d Galicji osiad w swyc dobrac w Chwalibodzi i Słobódc Polnej zosta nawe członkie stanó galicyjskich W 184 r. włączy si d czynneg życi polityczneg i jak przedstawicie dawnej szlacht ruskie opowiada si z łączności z Polską W 184 r przebywa nazjeździ słowiański w Pradze Zosta ta nawe przyjęt d sekcj polsko-ruskiej al zara p zjeździ powróci d swyc dób i zają si nimi.W latac 1857-185 przebywa w Paryżu Odwiedzi ta gen Maciej Rybińskiego Otrzyma o nieg stopie major i z jeg zgod dokona odpisów sporządzoneg n emigracj wykaz imienneg generałó i oficeró wyż szyc wojsk polskieg w 183 r ora tych któryc dekorowan krzyże Virtut Militari a takż odpi okólnik Komisj Rządowe Wojn wra z kopią pism gen Józef Dwernickieg d oficeró i żołnierz prze nieg dowodzo nych Wszystki wymienion dokument znajduj si obecni w Zbiorac Ossolineu w Wrocławiu Natomias w Gwoźdźc d 193 r znajdowa si bezcenn zbió munduró i częśc rzędó kon z epok napoleońskiej Gromadził.

Roma Puzyn — bra Józefa a następni jeg wnu Leon. Józe Puzyn był żonat z Emili hr Koziebrodzką Mia z ni córkę która zmarł w dzieciństwie. masoneri narodow związa si Puzyna ja napisa J Serwatowski, czasi sweg pobyt w Gdańsk w czasac napoleońskich Określi o Puzyn jak człowiek o poglądac szczerych któr myśl formułowa w sposób prosty a szczególni ostr występowa w dziennik przeciwk służbi adiutanckiej Adiutantó uważa z salonowyc trefnisiów „umiejącyc piękne ocz obserwowa i szczegół ubior kobie określić Natomias służb fronto miel z zby gnuśną».

Ж.: грф. ЭМИ­ЛИЯ КОЗЕБ­РОД­СКАЯ, ojciec: Leopold hr. Koziebrodzki; matka: Karolina Siedliska.

ЕКА­ТЕ­РИ­НА ИВАНОВНА

М.: СПЕН­ДОВ­СКИЙ.

АНТО­НИ­НА ИВА­НОВ­НА (†Lwów 1848)

103.88. РОМУ­АЛЬД АНДРЕЕВИЧ

1831, офи­цер поль­ских войск.

104.88. ВЛА­ДИ­МИР АНДРЕ­ЕВИЧ (*1825 †Stryj 14.I.1896) /Włodzimierz Antoni Ezechiel/

Ж.: (1854) ФЕЛИ­ЦИЯ РУДЦ­КАЯ, (*1825 †1899) [ojciec: Józef Rudzki; matka: Apolonia Widitz von Widichhaszi].

хх.88. КАЗИ­МИ­РА АНДРЕЕВНА 

М.: ДЕБО­ЛИ.

хх.88. МАР­ЦЕЛ­ЛА АНДРЕ­ЕВ­НА /Marcella/

М.: ОСВАЛЬД ПЕТРУСКИЙ.

105.89. АЛЕК­САНДР ИГНАТЬЕВИЧ

1829 — поме­щик Бори­сов­ско­го у. [Сенатск. объ­яв. о запр. имущ., 1829 г. ст. 2539].

106.89. КРИШТОФ

1829, Поме­щик Бори­сов­ско­го у. [Сенатск. объ­яв. о запр. имущ., 1829 г. ст. 2539].

хх.89. МАГ­ДА­ЛЕ­НА ИГНАТЬЕВНА

1829, упом.

107.90. ЕВСТА­ФИЙ /Eustachy/

1797 — вла­де­лец име­ния Самохваловичи.

108.90. КАРОЛЬ /Karol/

109.90. СТА­НИ­СЛАВ /Stanisław/

В Глус­ском косте­ле в 1793 г. был кре­щен трехи­мен­ной Франциск=Станислав=Людовик сын Миха­ла Пузы­ны и Мари­ан­ны из Вищинских.

110.90. ЮЗЕФ /Józef/

1792, чаш­ник Самогитский

хх.90. ПУЛЬ­ХЕ­РИЯ МИХАЙЛОВНА

Дв., Р-к. Само­хва­ло­ви­чи, Мин.у. 313 По наслед. 1863 г. Вл. Водя­ная мельн. 45, Корч­ма 500 р.

Dawniej wspólną nazwą Samochwałowicze określano miasteczko, wieś i folwark. Dobra samochwałowickie należały na początku XVIII wieku do Chaleckich, potem drogą wiana Anny z Chaleckich przeszły w ręce księcia Albrechta Radziwiłła, starosty rzeczyckiego, następnie drogą posagu w ręce Michała Puzyny. Ten złym zarządzaniem zmarnował dobra, których resztki odziedziczył po nim jego syn Eugeniusz, a po nim — siostra tego ostatniego, Pulcheria, po mężu Sierzpuchowska. Jej córka Zofia wyszła za Waleriana Bucewicza.

М.: КАЗИ­МИР КАР­ЛО­ВИЧ СЕРЖ­ПУ­ТОВ­СКИЙ (1791-)

111.92. ИППО­ЛИТ-ИГНА­ТИЙ-ХРИ­СТО­ФОР (13.08.1800-?)

Род. 1800, авг. 13. [Метр. д. А., 878]. — Вос­шпы­вал­ся въ Моги­лев­скомъ Хеа­у­ит­скомъ учи­ли­ще; 1839, мая 3, попе­чи­тель сель­ских запас­ных мага­зи­нов Рога­чев­ско­го у.; 1850, июня 14, утвер­жден депу­та­том по над­зо­ру за про­да­жей креп­ких напит­ков. 1851, мая 1, уво­лен от служ­бы. 1852, авг. 16, награж­ден чином кол. регистр. Поме­щик Рога­чев­ско­го у., д. Ста­ро­се­лье, 60 душ. [Фор­мул., д. А., 884-6].

Ж.: ЕКА­ТЕ­РИ­НА ЛЬВОВ­НА ХЖЫ­ЦОВ­СКАЯ. Род. 1815. [Сем. спис, д. А., 882 об.].

112.92. ЛЮДВИГ-ИГНА­ТИЙ-ХРИ­СТО­ФОР (1800-?)

Род. 1809; крещ. авг. 25 т. г. [Метр., д. А., 266 об.].- Кон­чил курс в Моги­лев­ской гим­на­зии; 1831, фев. 6, помощ­ник смот­ри­те­ля застав обсер­ва­ци­он­ной лиши по Рога­чев­ско­му у. во вре­мя холе­ры; 1832, июля 12, уво­лен от долж­но­сти; 1832, июля 20, засе­да­тель Рога­чев­ска­го зем­ска­го суда; 1836; нояб. 2, уво­лен от долж­но­сти. 1835, дек. 12, попе­чи­тель сель­ских запас­ных мага­зи­нов Рога­чев­ско­го у.; 1841, янв. 18, засе­да­тель Рога­чев­ско­го зем­скл­го суда; 1841, окт. 1, Кол. регистр.; 1846, дек. 28, Кан­ди­дат на уезд­но­го судью; 1849, мрт. 4, уезд­ный судья; 1850, июня 22, уво­лен от долж­но­сти. Поме­щик Рога­чев­ска­го у., д. Ста­ро­се­лье, 61 душ. [Фор­мул., д. А., 852—4].

Мет­ри­че­ская запис о бра­ке Puzynów 1832-05-22: «Roku Pańskiego tysięcznego osiemsetnego trzydziestego drugiego miesiąca maja dnia dwudziestego drugiego, w kościele Żurowickim ksiadz Łukasz Porwiński Kanonik Latosanowski, Pleban Żurowicki, za pozwoleniem Kurata Gausowskiego Jegomość Księdza Filipa Wittorata pod dniem pierwszym miesiąca maja teraźniejszego na mocy wydanego ukazu z Mohylewskiego rzymsko katolickiego konsystarza z Nr 18 38 marca dwudziestego szóstego dnia roku teraźniejszego w przytomności świadków
Szlachetnie urodzonych Wielmożnych Ludwika z Kozielska Puzynę młodziana lat mającego dwadzieścia trzy ze dworu Syczmana parafianina Żurowickiego i Ewę Judycka pannę lat mająca dwadzieścia jeden z Parafii Czazwowskiej ze dworu Ciepłego. Oboich rzymsko katolickiego wyznania po ścisłym obu stron na piśmie uczynionym o przeszkodach do małżeństwa egzaminie y po nie odbyciu z nich żadnej niemniej, po oświadczeniu przez nowożeńców na takowy związek wzajemnego zgodzenia się znakami wyrażonego.
Szlachetnie urodzonych Jaśnie Oświeconych Kazimierza po Krzysztofie i Róży po Ignacym z Kilszewskich z Kozielska Książąt Puzynów Szambelanów Dworu Polskiego ślubnych małżonków syna, i Wielmożnych Antoniego po Marcinie i Apolonii, Jaśnie Wielmożnym Janie z Parczewskich Judyckich Poruczników Rosyjskich Wojsk ślubnych małżonków, córkę, przez słowa czas teraźniejszy oznaczające związkiem małżeńskim połączył przy wiary godnych świadkach Wielmożnym Jegomość Panu Hyppolicie z Kozielska Puzynie, Wielmożnym Jegomość księdzu Janowi Pogorzelskim, Wielmożnym Jegomość Panu Kazimierzu Dachowieckiem.»

Ж.: 22.05.1832, ЕВА АНТО­НОВ­НА ЮДИЦ­КАЯ (*1811). /Ewa Judycka/ ¹¹³.

113.93. ИГНА­ТИЙ-АНТОН ИВА­НО­ВИЧ (1806-?)

Род. 1806; крещ. авг. 1 т. г. [Метр., д. А., 266 об.].

114.95. ФРАН­ТИ­ШЕК-РОХ (1789-?)

Род. 1789; крещ. авг. 18 т. г. [сЦ 268].

115.95. ФИЛИПП-СТА­НИ­СЛАВ

Род. 1791; крещ. мая 8 т. г.

XII генерація

хх.96. МАРИЯ АЛЕК­САН­ДРОВ­НА /Maria/

М.: ANTONI IWASZKIEWICZ

х1.98. JULIAN

Ж.: 1) (1867) MARIA hr. ŁOŚ z Grodkowa i Januszowic (1845-1879)

Ж.: 2) KAROLINA VON HAGEN-SCHWERIN 1847-1919.

х2.98. ALEKSANDER OKTAWIAN RYSZARD 

# Urodzony dnia 22 III 1844 — Ostromecze# zmarł dnia 24 V 1914.

Ж.: (ślub: dnia 6 II 1872, Wien (Wiedeń/Vienna), AT, ): JANINA VON WURTH (*1853).

х3.98. JÓZEF ADOLF MARCIN (26 XII 1846, Ostromeczew-16 VI 1914, Warszawa) 

Ж.: (14 II 1877, Wiktoryszki ) MARIA TEKLA JÓZEFINA OKWIETKO-SZYSZŁŁO (1858-1933).

х4.98. КН. STANISŁAW MODEST (*16 V 1850, Szack, †1 IV 1923, Zęmbowo) 

Pochowany — Łążyn.

Ж.: (ślub: dnia 4 VIII 1882, Skepe) KAZIMIERA GABRIELA ZIELIŃSKA (1862-1951).

116.99. ПЁТР-ЮЗЕФ (1.1.1831-?)

Ж.: (około 1850) TEODORA CHLEWIŃSKA ca 1840.

кнж.99. Józefa (1830 — ,1878)

М.: (około 1800) JAKUB CZOSNOWSKI z Czosnowa h. Pierzchała (Kolumna), bohater PSB 1783-1861 (Rodzice : Szymon Czosnowski z Czosnowa h. Pierzchała (Kolumna), miecznik [bra] Winnica ca 1740 & Agata Siemaszko h. Łabędź ca 1750).

М.: (około 1850): TYTUS OKWIETKO-SZYSZŁŁO h. Dołęga, (linia: Józef Staszewski sw.1453) ca 1830-/1858 , (Rodzice : Józef Szyszłł h. Dołęga, wojski [tro] Upita ca 1790 & Izabela hr. Komorowska z Komorowa h. Dołęga (Korczak), (linia: Józef Staszewski sw.1453) ca 1800), dzieci:

117.99. ПАВЕЛ-ТАДЕ­УШ-ВИН­ЦЕН­ТИЙ (1839-?)

# Urodzony dnia 29 VI 1839 — Sukniszki# zmarł dnia 23 XII 1911 — Winnica, Podole, UA.

Ж.: (25 V 1869, Belweder) ANNA BURBA h. Odyniec (1849-1872)

118.99. ТАДЕ­УШ-АНТО­НИЙ (1843-?)

119.99. АНТО­НИЙ-ПЁТР (1845-?)

120.99. КСА­ВЕ­РИЙ-МАК­СИ­МИ­ЛИ­АН (1846-?)

121.99. ЮЛИ­УШ-ЮЗЕФ-АНТО­НИЙ (1848-?)

122.99. КОН­СТАН­ТИН-КАЗИ­МИР-ВИН­ЦЕН­ТИЙ (1850-?)

123.99. СТА­НИ­СЛАВ-ЕЖИ (*Wiktoryszki 23.IV.1852 †Sukniszki 24.III.1925);

Ж.: (Ryga 2.VI.1888 FRANCISZKA JÓZEFINA ZABIEŁŁO (*1869 †1910) [ojciec: Stanisław Zabiełło; matka: Józefa Korsak]

124.99. ФРАН­ЦИ­ШЕК-КСА­ВЕ­РИЙ-АНТО­НИЙ

1892, июля 12, подал Герольд­мей­сте­ру заяв­ле­ние о сво­ем кня­же­ском про­ис­хож­де­нии. [его письмо].

125.101. Юзеф Рома­но­вич {Józef} (10.9.1835, Гвоздец-29.4.1874, Альбиновка)

Офи­цер Австрий­ских инженеров.

~ [18.IX.1867] Сте­фа­ния Ясинская.

126.101. РОМАН РОМА­НО­ВИЧ {ROMAN LONGIN SZYMON} (15.9.1837, Гвоздец-30.10.1901, Гвоздец)

Ж.: [Zaleszczyki 1866] Helena Maria bar. Brunicka (*1844 †1926) [ojciec: Leon bar. Brunicki; matka: Maria hr. Drohojowska].

127.101. ЮЛИ­АН РОМА­НО­ВИЧ {Julian Tytus} (4.1.1839-?)

Ж.: РОЗА РЫЛЬСКАЯ.

128.101. JAN DUKLAN MAURYCY PAWEŁ {с. ROMANA STANISŁAWA KOSTKI} ПУЗЫ­НА (13.09.1842-08.09.1911)

Род. 1843. и. — Док­тор прав. bp sufragan lwowski 1886.

Syn Romana Stanisława Kostki ks. Puzyny h. Oginiec (1788-1861), oficera wojsk Księstwa Warszawskiego, uczestnika kampanii 1809, 1812 i 1813 r., szefa szwadronu Krakusów (1813), rannego w 1813 r. pod Lipskiem, kawalera Krzyża Złotego Orderu Virtuti Militari i Hortensji z domu Dwernicka z Dwernik h. Sas (1806-1879).

Uczęszczał do gimnazjum w Stanisławowie, gdzie w 1864 r. złożył egzamin dojrzałości. Studiował prawo we Lwowie i Pradze Czeskiej i w 1868 r. uzyskał stopień doktora praw na Uniwersytecie Lwowowskim. Od 1869 r. pracował we lwowskiej Prokuratorii Skarbu, w 1872 r. został oddelegowany do Sądu Wyższego w sprawach dochodów skarbowych i mianowany koncypistą w Dyrekcji Skarbu we Lwowie. W 1875 r. awansował na komisarza, lecz porzucił karierę urzędniczą oraz matrymonialne zamiary i wstąpił do Seminarium Duchownego w Przemyślu. Święcenia kapłańskie przyjął 08.12.1878. z rąk ks. bpa przemyskiego Macieja Hirschlera (1807-1881). Od 1886 był biskupem sufraganem lwowskim. W 1894 r. mianowany biskupem krakowskim, urząd pełnił od 1895 r., ingres do katedry odbył 17.02.1895 r., 15.04.1901 r. mianowany kardynałem. 28.09.1901 r. założył, a później zatroszczył się także o wzniesienie budynku nowego seminarium diecezjalnego w Krakowie przy ul. Podzamcze. Dokończył odnowę konserwatorską katedry wawelskiej, przerwał prace nad dekoracją skarbca katedralnego Józefowi Mehofferowi. Po śmierci papieża Leona XIII w 1903 r. na konklawe zgłosił w imieniu cesarza Franciszka Józefa I protest zwany ekskluzywą wobec próby wyboru na papieża kardynała Rampolliego, wobec takiej sytuacji wybrano kardynała Giuseppe Sarto, który jako papież Pius X zniósł prawo ekskluzywy. Protest zgłoszony ostatnim w historii Kościoła. W 1908 r. koronował obraz Matki Bożej Bolesnej znajdujący się u OO Franciszkanów. Odzyskał dla biskupstwa i odnowił kościół Benedyktynów w Tyńcu. Wdał się w spór na temat obsady katedr wydziału teologicznego na UJ. Mieszkańców Krakowa zbulwersował odmową pogrzebu Juliusza Słowackiego w katedrze w 1909 r. oraz odmową odprawienia mszy św. na Błoniach 15.07.1910 r. w 500 rocznicę bitwy grunwaldzkiej, tłumaczył, że jest przeciwnikiem patriotyzmu ulicznego.
Dość wcześnie Jego zdrowie zaczęło nie dopisywać i już w 1900 r. postarał się o mianowanie sufragana, którym został kanclerz kurii ks. kanonik Anatol Nowak, wkrótce też rektor seminarium. Z czasem stan zdrowia uniemożliwiał bezpośrednie pełnienie obowiązków, ostatnią publiczną celebrę odprawił podczas koronacji obrazu Matki Boskiej Bolesnej w krakowskim kościele Franciszkanów 20.09.1908 r., a w ostatnim roku życia był sparaliżowany. Spowodowało to, że diecezją kierowali najbliżsi współpracownicy, a zwłaszcza ks. bp sufragan Anatol Nowak oraz ojciec duchowny kleryków i Jego spowiednik Edward Komar, który po śmierci kardynała wydał Jego apologię.
Zmarł w Krakowie, został pochowany został w katedrze wawelskiej w kaplicy pw. Niepokalanego Poczęcia NMP.

ххх.102. ЭМИ­ЛИЯ ИОСИ­ФОВ­НА /Emilia/

Ум. 1866, девицей.

129.104. КН. ЮЗЕФ ВЛА­ДИ­МИ­РО­ВИЧ (19.3.1856, Мартинов-30.3.1919, Стрый) /Józef/

наро­ди­вся 19 берез­ня 1856 р. у с. Ново­му Мар­ти­но­ві Рога­тинсь­ко­го повіту (нині Гали­ць­ко­го р-ну Іва­но-Фран­ківсь­кої обл.) у родині міс­це­во­го зем­ле­влас­ни­ка Воло­ди­ми­ра Пузи­ни та Фелі­ції з Руць­ких. Істо­рич­ні доку­мен­ти засвід­чу­ють, що рід Пузи­ни похо­див від кня­жої дина­стії Рюри­ко­ви­чів, а князівсь­кий титул його пред­ки отри­ма­ли, володі­ю­чи Козельсь­ким уділь­ни­мкнязів­ством. Ю. Пузи­на закін­чив спер­шу гім­на­зію у Льво­ві (1875). Від­так він нав­чав­ся на філо­соф­сь­ко­му факуль­теті Львівсь­ко­го універ­си­те­ту (1875–1880), за винят­ком 1877–1878 нав­чаль­но­го року, коли про­хо­див війсь­ко­ву служ­бу. Здо­бу­ва­ю­чи освіту в універ­си­теті, вив­чав фізи­ку, хімію, філо­со­фію та мате­ма­ти­ку, пере­дов­сім відві­ду­вав лек­ції про­фе­со­ра мате­ма­ти­ки Лав­рен­тія Жмур­ки. У 1882 р. Ю. Пузи­на склав іспи­ти й отри­мав квалі­фіка­цію вчи­те­ля фізи­ки і мате­ма­ти­ки в гім­на­зіях та реаль­них шко­лах. Зго­дом він здо­був нау­ко­вий сту­пінь док­то­ра філо­со­фії (1883). У 1883–1884 нав­чаль­но­му році за кошти дер­жав­ної сти­пен­дії нав­чав­ся у Бер­лінсь­ко­му універ­си­теті, в яко­му слу­хав лек­ції про­фе­сорів Кар­ла Тео­до­ра Віль­гель­ма Вей­єр­штрас­са, Лео­поль­да Кро­не­ке­ра та Імма­ну­е­ля Лаза­ру­са Фук­са, брав участь у семі­на­рах К. Вей­єр­штрас­са і Л. Кро­не­ке­ра, склав декіль­ка коло­квіу­мів. Повер­нув­шись до Льво­ва, прой­шов про­цес габіліта­ції: подав нау­ко­ву пра­цю, склав коло­квіум та про­чи­тав пуб­ліч­ну лек­ція на обра­ну тему (1885). Від­так Ю. Пузи­на пра­ц­ю­вав при­ват-доцен­том (1885–1889), над­зви­чай­ним про­фе­со­ром (з 1899), зви­чай­ним про­фе­со­ром (з 1892), керів­ни­ком кафед­ри мате­ма­ти­ки Львівсь­ко­го універ­си­те­ту. Він також обій­мав поса­ди дека­на філо­соф­сь­ко­го факуль­те­ту (1894–1895) та рек­то­ра (1904–1905) Львівсь­ко­го універ­си­те­ту. Ю. Пузи­на був обра­ний чле­ном-коре­спон­ден­том Ака­де­мії наук і мистецтв у Кра­ко­ві (1900), керів­ни­ком Львівсь­ко­го мате­ма­тич­но­го това­ри­ства (1917). Уче­ний був одно­курс­ни­ком Іва­на Фран­ка, а в рік його габіліта­ції – дека­ном філо­соф­сь­ко­го факуль­те­ту. Нау­ко­вий доро­бок Ю. Пузи­ни ста­но­вить 22 пра­ці. Нау­ко­ві заці­кав­лен­ня вче­но­го сфор­му­ва­лись під впли­вом К. Вей­єр­штрас­са­та Л. Кро­не­ке­ра. Особ­ли­во плід­ним на нові звер­шен­ня на ниві мате­ма­ти­ки був для ньо­го період до 1900 р. Зокре­ма, у своє­му пер­шо­му дослід­жені, док­торсь­кій пра­ці, автор з’ясував залеж­ність зна­чень подвій­но­го інте­гра­ла від поряд­ку інте­гру­ван­ня. Зго­дом це саме питан­ня він дослід­жу­вав і для n-крат­них інте­гралів. Низ­ку пра­ць Ю. Пузи­на при­свя­тив тео­рії алгеб­рич­них кри­вих та функ­цій, а також засто­су­ван­ню уза­галь­не­но­го інтер­по­ля­цій­но­го вира­зу Лагран­жа до про­ек­тив­ної тео­рії алгеб­рич­них кри­вих. Улюб­ле­ною темою нау­ко­вих студій Ю. Пузи­ни була тео­рія аналітич­них функ­цій. Він дослід­жу­вав серед­ні ариф­ме­тич­ні зна­чен­ня, які прий­ма­ють сте­пе­не­вий ряд у вер­ши­нах мно­го­кут­ни­ка й отри­му­ють зв’язок цих серед­ніх з лиш­ка­ми Коші; роз­гля­дав питан­ня поведін­ки сте­пе­не­вих рядів на колі збіж­но­сті; ціка­ви­вся твер­джен­ня­ми Вей­єр­штрас­са і Міт­таг-Лефле­ра про роз­клад аналітич­них функ­цій на про­сті еле­мен­ти. Напри­кін­ці жит­тя про­фе­со­ра Ю. Пузи­ну ціка­ви­ла тео­рія інте­граль­них рів­нянь. Зокре­ма, в 1907 р. на V з’їзді лікарів і при­ро­до­знав­ців у Льво­ві вче­ний виго­ло­сив допо­відь “Про зв’язок між група­ми Лі та інте­граль­ни­ми рів­нян­ня­ми”. Цієї ж тема­ти­ки сто­суєть­ся стат­тя “Zarys teorji równań calkowych” (Wektor. 1913. T. 2. Zesz. 8, 9), в осно­ву якої покла­де­но лек­ції, які виго­ло­сив Ю. Пузи­на на кур­сах підви­щен­ня квалі­фіка­ції вчи­телів серед­ніх шкіл Льво­ва. Най­біль­шим досяг­нен­ням вче­но­го була дво­том­на пра­ця “Teorija funkcyj analitycznych”, в якій автор зібрав най­важ­ливі­ші дослід­жен­ня Вей­єр­штрас­са, Коші, Ріма­на та інших відо­мих мате­ма­ти­ків, які сто­су­ють­ся тео­рії аналітич­них функ­цій. Мас­штаб­ні вступ­ні розді­ли містять тео­рію мно­жин з еле­мен­та­ми топо­ло­гії, ком­плекс­ні чис­ла, ряди, тео­рію під­ста­но­вок, тео­рію груп й інваріан­тів. У зазна­ченій моно­гра­фії тео­рія мно­жин упер­ше була висвіт­ле­на на польсь­кій мові. У цій пра­ці Ю. Пузи­на впер­ше у польсь­кій нау­ці вжив дея­кі польсь­кі мате­ма­тич­ні тер­мі­ни та понят­тя. Відо­мі мате­ма­ти­ки Стані­слав Сакс і Антоній Зіг­мунд так зазна­чи­ли про нау­ко­ву цін­ність моно­гра­фії Ю. Пузи­ни: “Ця пра­ця є справж­ньою енцик­ло­пе­дією аналі­зу, крім власне тео­рії аналітич­них функ­цій, яка викла­де­на част­ко­во у пре­крас­но­му сти­лі Вей­єр­штрас­са; вона містить відо­мо­сті з галузі тео­рії мно­жин і топо­ло­гії, тео­рії груп, алгеб­ри, дифе­рен­ціаль­них рів­нянь, гар­моніч­них функ­цій. Якби вона була над­ру­ко­ва­на на більш роз­по­всюд­женій мові, то доче­ка­лась би подаль­ших, більш дос­ко­на­лих видань, оскіль­ки має всі дані, щоб ста­ти кла­сич­ним під­руч­ни­ком”. Очо­лю­ю­чи про­тя­гом багатьох років кафед­ру мате­ма­ти­ки, Ю. Пузи­на знач­ну ува­гу при­ді­ляв добо­ру і під­го­тов­ці лек­цій­них кур­сів. Уче­ний про­чи­тав понад трид­цять різ­них основ­них і спе­ціаль­них кур­сів, які нале­жа­ли до різ­них розділів мате­ма­ти­ки. Серед них були, зокре­ма, топо­ло­гіч­ні студії, кон­форм­ні відо­бра­жен­ня, нова (про­ек­тив­на) гео­мет­рія, дифе­рен­ціаль­ні рів­нян­ня Лі та ін. Тек­сти всіх лек­цій­них кур­сів збері­га­лись у біб­ліо­те­ці мате­ма­тич­но­го семінару.

Про­фе­сор Ю. Пузи­на не лише ввів у нав­чаль­ний про­цес нові мате­ма­тич­ні кур­си, а й іні­ці­ю­вав нові фор­ми нав­чан­ня та залу­чав сту­ден­тів до нау­ко­вих дослід­жень. У 1889 р. уче­ний почав прак­тич­ні занят­тя з мате­ма­тич­них кур­сів, а в 1893 р. органі­зу­вав два мате­ма­тич­ні семі­на­ри – вищий і ниж­чий. Учас­ни­ки цих семі­нарів зго­дом ста­ли відо­ми­ми вче­ни­ми, серед них Воло­ди­мир Леви­ць­кий, Стані­слав Рузе­вич, Отто Ніко­дим, Антоні Лом­ні­ць­кий та ін. Напри­клад, свою пер­шу нау­ко­ву пра­цю “Про симет­рич­ні вира­жен­ня вар­то­стей функ­ції mod-m” В. Леви­ць­кий вико­нав під керів­ниц­твом Ю. Пузи­ни і подав як части­ну док­торсь­ко­го про­ек­ту. Зго­дом автор опуб­ліку­вав зазна­чене дослід­жен­ня у жур­налі “Praca matematyczno fizyczna” та у “Запис­ках Нау­ко­во­го това­ри­ства імені Шев­чен­ка” (Львів, 1894. Т. IV). Наго­ло­си­мо, що це була пер­ша в історії фахо­ва стат­тя з мате­ма­ти­ки, яку над­ру­ку­ва­ли українсь­кою мовою.

Бага­то зусиль доклав Ю. Пузи­на для від­крит­тя у Львівсь­ко­му універ­си­теті дру­гої кафед­ри мате­ма­ти­ки. У 1900–1906 роках її обій­мав над­зви­чай­ний про­фе­сор Ян Раєвсь­кий. На запро­шен­ня Ю. Пузи­ни до Льво­ва при­ї­хав мате­ма­тик Вац­лав Сер­пінсь­кий, який спер­шу пра­ц­ю­вав при­ват-доцен­том (1908–1910), а від­так – над­зви­чай­ним про­фе­со­ром (1910–1918).

Пере­бу­ва­ю­чи в 1917 р. у Кра­ко­ві, Ю. Пузи­на запро­по­ну­вав Гюго Штайн­гау­зу, яко­го знав ще сту­ден­том з 1906 р., зро­би­ти габіліта­цію своєї пра­ці у Львівсь­ко­му універ­си­теті. На габіліта­цій­ну лек­цію Г. Штайн­гау­за при­був тоді також Сте­фан Банах. Вва­жає­мо, що це запро­шен­ня визна­чи­ло долю не лише само­го Г. Штайн­гау­за як май­бут­ньо­го вче­но­го, а й, мож­ли­во, всієї львівсь­кої мате­ма­ти­ки 20–30-х років ХХ ст.бПрофесор Ю. Пузи­на був добрим лек­то­ром. Він охо­че спіл­ку­вав­ся з молод­дю, керу­вав нау­ко­вою робо­тою сту­ден­тів, про­по­ну­вав їм теми нау­ко­вих дослід­жень тощо. Ю. Пузи­на ціка­ви­вся історією та філо­со­фією. Про­те най­біль­ше його захо­плю­ва­ла музи­ка, зокре­ма Ваг­не­ра, бага­то творів яко­го вико­ну­вав на фор­те­піа­но по пам’яті. Крім того, інко­ли вче­ний шко­ду­вав, що занад­то піз­но від­крив для себе “дже­ре­ло роз­умо­вої роз­ко­ші”. Про­фе­сор Ю. Пузи­на зраз­ко­во вів гос­по­дар­ство у своє­му маєт­ку в с. Стан­ко­ві (нині Стрийсь­ко­го р-ну Львівсь­кої обл.). Добра пам’ять про ньо­го збері­гаєть­ся тут і досі, поза­як на честь ска­су­ван­ня пан­щи­ни зусил­ля­ми вче­но­го у цен­трі села була вста­нов­ле­на фігу­ра Божої Матері з немо­в­лям (нині вона стоїть на міс­це­во­му цвин­тарів). У 1915 р. Ю. Пузи­на пожерт­ву­вав гро­ма­ді Стан­ко­ва вели­ку суму гро­шей на від­бу­до­ву сільсь­кої церк­ви, яка була пош­код­же­на під час Пер­шої світо­вої вій­ни, а також пода­ру­вав цій церкві іко­ну Пре­чи­стої Діви Марії. У радянсь­кий період іко­ну забра­ли в музей “Олесь­кий замок”, а церк­ву закри­ли. Напри­кін­ці 80-х років XX ст. церк­ву в с. Стан­ко­ві зно­ву від­кри­ли, а іко­ну Пре­чи­стої Діви Марії на вимо­гу селян повер­ну­ли цер­ков­ній гро­ма­ді. Одру­жи­вся Ю. Пузи­на 20 лип­ня 1888 р. у Кра­ко­ві з Яні­ною Хоє­ць­кою (1860–1940), з якою нажив п’ятеро дітей – Сте­фа­на, Софію, Анну, Яні­ну та Марію. Помер про­фе­сор Юзеф князь Пузи­на 30 берез­ня 1919 р. і був спер­шу похо­ва­ний у с. Стан­ко­ві біля церк­ви. Від­так роди­на побу­ду­ва­ла на місь­ко­му цвин­тарі Стрия (нині рай­он­ний центр Львівсь­кої обл.) могиль­ний склеп, де його пере­по­хо­ва­ли. Запо­вітом Ю. Пузи­на пере­дав свою цін­ну біб­ліо­те­ку (три шафи кни­жок) мате­ма­тич­но­му семі­на­ру філо­соф­сь­ко­го факуль­те­ту. Части­на цих кни­жок і досі збері­гаєть­ся у біб­ліо­те­ці сучас­но­го механіко-мате­ма­тич­но­го факуль­те­ту Львівсь­ко­го університету.

Ж.: ЯНИ­НА ХОЕЦ­КАЯ [Kraków 20.VII.1888] Janina Chojecka (†1940) [ojciec: Stanisław Chojecki; matka: Klementyna Siemieńska].

КНЖ. ИЗА­БЕЛ­ЛА ВЛАДИМИРОВНА

Род. 1867.

М.: [20.IX.1874] WŁADYSŁAW RYLSKI.

КНЖ. АНТО­НИ­НА ВЛАДИМИРОВНА

Род. 1862.

М.: [20.IX.1887] GUSTAW HORODEŃSKI.

АЛЕК­САНДРА СТАНИСЛАВОВНА

~ ЙОЗЕФ РОМЕР. [Косинск., Герольд. Проводи.].

ПАЛЬ­МИ­РА СТАНИСЛАВОВНА

~ НАПО­ЛЕ­ОН ХОМ­СКИЙ, трок­ский у. пред­во­ди­тель Дворянства.

ВИР­ГИ­НИЯ СТАНИСЛАВОВНА

СОФЬЯ ИППО­ЛИ­ТОВ­НА

Род. 1833, окт. 26. [Фор­мул. отца, Д. А., 385]

АЛЕК­САН­ДА ИППОЛИТОВНА

Род. 1839, янв. 19.

МАРИЯ ИППО­ЛИ­ТОВ­НА

Род. 1841, мрт. 15.

АЛЕК­САНДРА ИППОЛИТОВНА

Род. 1842, янв. 26.

ЛЕОНТ­ПА ИППО­ЛИ­ТОВ­НА 118 

Род. 1844, июня 23.

ОТБ­ФА­ШЯ ИППО­ЛИ­ТОВ­НА 118

Род. 1846, окт. 18.

ЕКА­ТЕ­РИ­НА ИППОЛИТОВНА118

Род. 1847. [Сем. сиис. отца, д. А., Э82 об].

130.111. СТЕ­ФАН (30.1.1849-?)

131.112. АНТО­НИЙ-РОБЕРТ 7.7.1832-?

XIII генерація

х11.х1. КНЖ. MARIA (1868-)

~ (13 III 1889, Lwów, ) Franciszek Czosnowski z Czosnowa ca 1860

х12.х1. JADWIGA (12.7.1872 -) 

~ (16 VII 1901, Lwów) Władysław hr. Korytowski z Korytowa (1866-1925)

~ (16 VIII 1903, Wojtkuszki): Aleksandra Maria Adela Chrapowicka 1882-1941

~ ( 19 III 1905): N. Siemiradzki ca 1880

~1) (około 1900): Antonina Podlasiak ca 1900

~ 2) ( około 1910): Maria Katarzyna Woynicz-Sianożęcka ca 1890, dzieci:

~ (12 VIII 1920, Warszawa, ): Róża Trębicka h. Ślepowron, (linia: Alojzy Sulistrowski psb.30105.6) 1891-1983

~ (10 VI 1922, par. Poznań, Św. Marcin, ): Karol hr. Jaksa-Dębicki z Dębicy h. Gryf 1883

~ (24 VI 1906, Telepenki, ): Helena Maria Męcińska 1888-1960

× [Warszawa 20.VIII.1924] Witold Watta-Skrzydlewski (*1894)

~ 1) Maria Skarżyńska;

~ 2 ) [Byczkowce 10.I.1936] Martyna Gryglaszewska (*1903) [ojciec: Stanisław Gryglaszewski; matka: Antonina Zielińska]

Martyna z Gryglaszewskich pochodziła z rodziny szlacheckiej z Litwy, osiadłej po 1863 r. (dziadek był powstańcem styczniowym) w Galicji, ojciec był notariuszem w Stanisławowie. Urodziła się w r.1905, prawdopodobnie we Lwowie. Ukończyła antropologię na UJK, została asystentką znakomitego profesora lwowskiego Jana Czekanowskiego. W 1930 r. została żoną księcia Stefana Puzyny. Po wybuchu wojny związała się z ZWZ Okręgu Lwowskiego, w 1943 aresztowana przez gestapo, osadzona w Oświęcimiu. Pracowała w kamieniołomach.

Przypadek sprawił, że zarażona tyfusem znalazła się w szpitalu obozowym, a tam natknął się na nią osławiony Josef Mengele, który pamiętał ją, gdy przed 1939 r. przyjechał do Lwowa, a ona na polecenie prof. Czekanowskiego oprowadzała go po Lwowie. Zażądał od niej, by wzięła udział w prowadzonych tam pomiarach antropologicznych niemowląt – dzieci więźniarek. Jej obawy związane z naciskiem Mengelego rozproszyła pisarka Zofia Kossak-Szczucka, też więźniarka, która namówiła ją na podjęcie tej pracy oraz wykorzystanie swojej obecności w pracowni obozowej na zdobycie obciążających Niemców dokumentów. Puzynina wykonywała konspiracyjnie odpisy, które – przechowywane w ukryciu, a potem wynoszone z obozu – ostatecznie trafiły po wojnie do Głównej Komisji Badania Zbrodni Hitlerowskich. Kossak-Szczucka wystawiła Puzyninie najwyższą ocenę moralną, stwierdzając zachowanie przez nią postawy pełnej godności i lojalności narodowej.

W 1945 r. ks. Martyna znalazła się Ravensbrück i tam doczekała wyzwolenia. Wróciła do Polski w 1946 r., ale niebawem mąż ściągnął ją do Anglii. Kolejne lata spędzili razem w RPA, a po śmierci męża zamieszkała w Londynie. Tam zmarła w 1986 r., a jej prochy złożono w Bytomiu, gdzie zapewne znalazła się jej rodzina. Do pracy naukowej już nigdy nie wróciła.

XV генерація

XVI генерація

Скрипторий

№ 1

1451.III.27, оу Смо­лен­ску в лето 6959, мар[та] 27, индик 14. Смо­ленск. Каш­те­лян вилен­ский, намест­ник смо­лен­ский Семен Геди­голь­до­вич, при­няв в каче­стве доче­ри пан­ну Анну Бут­рим­ков­ну, запи­сы­ва­ет ей в соб­ствен­ность свой двор Мир с зем­ля­ми и людь­ми, пожа­ло­ван­ный ему в. к. л. Сигиз­мун­дом Кей­с­тутови­чем.

Ори­ги­нал: AGAD. Archiwum Radziwiłłów. Dz. I. Zbiór pergaminów, dok. № 7310. Несвиж­ская сиг­на­ту­ра: AR-108. Пер­га­мен раз­ме­ра­ми 275 х 265 мм, заклад­ка для печа­ти 55 мм. Печать не сохра­ни­лась, име­ет­ся отвер­стие для ее подвешивания.

Пуб­ли­ка­ции: Ліц­кевіч А.У. Ста­ра­бе­ла­рус­кія гра­ма­ты XV ст. з Archiwum głównego akt dawnych у Вар­ша­ве // Здаб­ыт­кі. Даку­мен­таль­ныя пом­нікі на Бела­русі. Вып. 11. Мн., 2009. С. 19-20, № 6 (по мик­ро­фи­ше ори­ги­на­ла); Лиц­ке­вич О.В. К вопро­су о пер­вом упо­ми­на­нии Мира в пись­мен­ных источ­ни­ках // Маг­нац­кі двор і сацы­яль­нае ўза­е­мад­зе­янне (XV–XVIII стст.): збор­нік наву­ко­вых прац / Пад рэд. А.М. Януш­кеві­ча. Мн., 2014. С. 12.

При­ме­ча­ние. Упо­ми­на­е­мая в тек­сте выслу­га Мира была оформ­ле­на латин­ским при­ви­ле­ем в. к. л. Сигиз­мун­да Кей­с­ту­то­вича, выдан­ным в Тро­ках 28 мая 1434 г., см. d168.

Элек­трон­ная вер­сия сде­ла­на по пуб­ли­ка­ции в «Здаб­ыт­ках».

Я, пан Семен Кедик­гол­до­вич, пан Вилен­ский, намѣс­ник Смо­лень­скии за памѧти, оу|ма доб­ро­го, оу живо­тѣ сво­емъ чиню све­точ­но сим сво­имъ листом.
Взѧл | есми собѣ за доч­ку места жоны сво­еѣ пани Милох­ни­ну бра­тан­ну пан­ну | Анну Бут­рим­ков­ну и с призво­ле­ньем ѡг(о)с(по)д(а)рским королѧ ег(о) м(и)л(о)сти запи­сал есми еи, | пан­нѣ Аннѣ, выслу­гу свою, што есмь выслу­жил на вели­ком кн(я)зи Жики­мон­тѣ: | дворъ свои на имя Мирь с паш­ны­ми зем­лѧ­ми и з борт­ны­ми и со вси­ми люд|ми, што к тому дво­ру слу­ша­еть, со всим с тым, как есми сам дер­жал, ничо­го не | выима­ю­чи собѣ, по тому а так веч­но дал есми и запи­сал дотцѣ моеи пан­нѣ | Аннѣ Бут­рим­ков­нѣ. С тым ѡна маеть замуж пои­ти и або про­да­ти и заменѧти, на | ц(е)рков дат и ближ­не­му сво­е­му ѡтдат и куда хотѧ обер­нут. И кому л коли ѡна, | пан­на Анна Бут­рим­ков­на, ѡтдасть, тому веч­но и непо­руш­но, а моим ближ­ним | в то не надобѣ сѧ оусту­пат ани поискиват.
А хто бы то хотел по моем | живо­те рушит, тому Б(о)гъ мстит и судит.
А на то свет­ки: вл(а)д(ы)ка Смо­лен­скии | Миса­и­ло, ѡкол­ни­чии Смо­лен­скии кн(я)зь Васи­леи Ѡндре­евич, Федор Плю|сков, Ходы­ка тивун, Павел Пол­тев, Ян каз­на­чеи, а кап­ла­ни мои кн(я)зь Якуб | а кн(я)зь Михаило.
Псан оу Смо­лен­ску в лето 6959, мар[та] 27, индик 14.

На обо­ро­те запись: 1451 Indykta 14 marta 27. Dokument Giedygoldowicza.

№ 2

[1506?] Спра­ва смол­ня­ни­на Бог­да­на Свир­що­ва о клячу 

На памят Богу­шу, писа­ру г(о)с(по)д(а)ръскому, город­ни­чо­му тро­я­ко­му, а Миха­и­лу Халецъкому.
Што жало­вал намъ тотъ смол­ня­нин на ммя Бог­дан Свур­що­вичъ на мар­шалъ­ка мит­ро­по-личе­го на Мить­ка тьш обы­ча­емъ — тот дем Мить­ко взял в мене коня невин­но в тот часъ, какъ пан Юрим Гле­бо­вичъ Смо­ленъ­скъ держалъ.
И Мит­ко рекъ: я дем тогды слу­жил пану Юрю, ино дем смол­ня­н­инъ жо на ммя Исакъ …38 взял мене в пана Юря дег/кимъ по него в полу­ко­пъи гро­шем, и я дем в том полу-копъи взял в него кля­чу и тую кля­чу давал ес-ми тому Иса­ку в томъ полу­ко­пъи, и он ее не взял для тог(о), што тая кля­ча того не сто­я­ла, и потом дем тая кля­ча в мене вмер­ла, и он дем искал на мни тоее кля­чи перед небож­чи­ком кн(я)зем Алехъ­но-м Гла­зы­ною а перед паномъ Васи­льев Пол­те­ви­чолг, и тое дем кля­чи тогды на мне не дом­скал ся, и тот дем судъ в кни­ги зем­ские вписал.
И послал ся Мить­ко до книгъ зем­скихъ, а Бог­дан к тому приставил.39 || [24( 12v)\

Черновик

Нотат­ки

1. AGAD. Dok. perg. № 7310; опубл.: Ліц­кевіч А. У. Ста­ра­бе­ла­рус­кія гра­ма­ты XV ст. № 6. С. 19–20.[↩]
2. АЛМ. 1.1. № 20. С. 14; Urzędnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego: spisy. T. 4. № 22. S. 48.[↩]
3. Urzędnicy centralni i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV–XVIII wieku: spisy / Opracowali H. Lulewicz i A. Rachuba. Kórnik, 1994. № 236. S. 54.[↩]
4. Urzędnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego: spisy. Т. 4, Ziemia smolenska i województwo smolenskie XIV-XVIII wiek Warszawa, 2003. № 54. S. 5[↩]
5. LM. Kn. 6. № 147. P. 125.[↩][↩]
6. LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.[↩]
7. Карам­зин Н.М. Исто­рия госу­дар­ства Рос­сий­ско­го. – СПб.: Изд. И. Эйнер­лин­га, 1842. – Т. VI, прим. 490[↩]
8. Lietuvos Metrika / Vilnius : Mokslo ir enciklopediju leidykla, 1994. — Kn. 8: (1499-1514): Uzrasymu knyga 8. — 649 p., с. 163.[↩]
9. LM 224. — № 108. — Р. 113–114.[↩]
10. Вольф; Boniecki A. Poczet rodów w Wielkim księstwie Litewskim w. XV i XVI wieku. Warszawa, 1887, стр. 335[↩]
11. МЛ, 30 — совре­мен­ные реге­сты — ЛМ, Кни­га № 20[↩]
12. Lietuvos Metrika / Vilnius : Mokslo ir enciklopediju leidykla, 1994. — Kn. 8: (1499-1514): Uzrasymu knyga 8. — 649 p., с.163.[↩]
13. Wisniewski J. Polubinski Wasyl Andrejewicz // PSB. T. XXVII [1983]. S. 370.[↩]
14. Рад­зи­вил­лов­ские акты из собра­ния Рос­сий­ской наци­о­наль­ной биб­лио­те­ки: пер­вая поло­ви­на XVI в. // Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы. (Monumena Historica Res Gestas Europae Orientalis Illustrantia). Том VI. Москва-Вар­ша­ва. Древ­ле­хра­ни­ли­ще. 2002.[↩]
15. НГАБ. Ф. 1769. Воп. 1.Спр. 25. Л. 742 — 743.[↩][↩]
16. РИБ. Т. 33. С. 468.[↩]
17. ML 65[↩]
18. Лісей­чы­каў Д. В., Бобер І. М. «Вару­ю­чы и милу­ю­чы малъ­жон­ку мою закон­ную вень­чалъ­ную…»: жыц­цё і смер­ць мітрапаліта-«дваяжэнца» Анісі­фа­ра Дзе­вач­кі // Бела­рус­кі гіста­рыч­ны часо­піс. — 2018. — № 5. — С. 11-23. арк. 88 адв.[↩][↩]
19. НГАБ. Ф. 1755, воп. 1, спр. 11, арк. 45[↩]
20. Там жа. Арк. 47 адв. — 49 адв.[↩]
21. НГАБ. Ф. 1755, воп. 1, спр. 12, арк. 87 — 87 адв.[↩]
22. НГАБ. Ф. 1755, воп. 1, спр. 12[↩][↩][↩][↩][↩][↩]
23. Пта­шиц­кий, С. Л. Кня­зья Пузы­ны. Исто­ри­ко-гене­а­ло­ги­че­ские мате­ри­а­лы. – Санкт-Петер­бург : Типо­гра­фия Г. А. Берн­штей­на, 1899. – 131 с., 18, 68[↩]
24. Я. С. Глін­скі. Зямян­ская суполь­на­сць Капыль­ска­га княст­ва ў XVII–XVIII стст.[↩]
25. НГАБ. – Ф. 694. – Воп. 4. – Спр. 1933. – Даку­мен­ты аб пра­вах вало­дан­ня і раз­ме­жа­ван­ні маёнт­ка Нава­двор­кі Нава­груд­ска­га паве­та. 1584–1793 гг. – 55 арк., арк. 2–8[↩]
26. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warsza.wa : Drukiem J. Filipowicza, 1895. – XXV, 698 s., s. 407[↩]
27. Пта­шиц­кий, С. Л. Кня­зья Пузы­ны. Исто­ри­ко-гене­а­ло­ги­че­ские мате­ри­а­лы. – Санкт-Петер­бург : Типо­гра­фия Г. А. Берн­штей­на, 1899. – 131 с., с. 13–18, 68–76[↩]
28. НГАБ. – Ф. 694. – Воп. 4. – Спр. 1853. – Маё­мас­ныя даку­мен­ты на маён­так Шчэпаўш­чы­на Нава­груд­ска­га ваявод­ства. – 117 арк., арк. 10–11 адв.[↩][↩]
29. НГАБ. – Ф. 694. – Воп. 4. – Спр. 1933. – Даку­мен­ты аб пра­вах вало­дан­ня і раз­ме­жа­ван­ні маёнт­ка Нава­двор­кі Нава­груд­ска­га паве­та. 1584–1793 гг. – 55 арк., арк. 2–8, 20–22 адв.[↩][↩]
30. Пазд­ня­коў, В. С. Клец­кая шлях­та XVI–XVII стст. (спі­сы) // Бела­рус­кі архе­а­гра­фіч­ны што­год­нік. – Вып. 15. – Мінск, 2014. – С. 275–294., с. 287[↩][↩]
31. Augustyniak, U. Dwór i klientela Krzysztofa Radziwiłła (1585–1640). Mechanizmy patronatu. – Warszawa : Semper, 2002. – 386 s., s. 81–82[↩]
32. Соб­чук В. Д. З історії зем­ле­во­лодінь шля­хетсь­ких родів… — С. 352-353.[↩]
33. Архив ЮЗР. — Ч. 2, т. 1. — С. 226 (14. 03. 1633); Мака­рий (Бул­га­ков). Исто­рия Рус­ской церк­ви… — Кн. 6. — С. 539-540.[↩]
34. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни, м. Київ. – Ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд). – Оп.1 , кн.6, арк.39[↩]
35. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни, м. Київ. – Ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд). – Оп.1 , кн.6, арк.37 зв.–40.[↩]
36. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни, м. Київ. – Ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд). – Оп.1 , кн.7, арк.68–68 зв.[↩]
37. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від­діл руко­писів. – Ф. 103 (Архів Сапєг). – Оп. 1, спр.6321, арк.17–18[↩]
38. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від­діл руко­писів. – Ф. 103 (Архів Сапєг). – Оп. 1, спр.6321, арк.20–21[↩]
39. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від­діл руко­писів. – Ф. 103 (Архів Сапєг). – Оп. 1, спр.6321, арк.22–22 зв.[↩]
40. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від­діл руко­писів. – Ф. 103 (Архів Сапєг). – Оп. 1, спр.6321, арк.28–29[↩]
41. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від­діл руко­писів. – Ф. 103 (Архів Сапєг). – Оп. 1, спр.6321, арк.36–37[↩]
42. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від­діл руко­писів. – Ф. 103 (Архів Сапєг). – Оп. 1, спр.6321, арк.38[↩]
43. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від­діл руко­писів. – Ф. 103 (Архів Сапєг). – Оп. 1, спр.6321, арк.39[↩]
44. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від­діл руко­писів. – Ф. 103 (Архів Сапєг). – Оп. 1, спр.6321, арк.40[↩]
45. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від­діл руко­писів. – Ф. 103 (Архів Сапєг). – Оп. 1, спр.6334, арк.1–3[↩]
46. ЦДIА­УК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 37. — Арк. 55 зв. — 58 зв.[↩]
47. ЦДIА­УК. — Ф. 26. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 433, 434 зв.[↩]
48. ЦДIА­УК. — Ф. 26. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 837-839.[↩]
49. Бороть­ба Пів­ден­но-Захід­ної Русі і Украї­ни про­ти екс­пан­сії Ваті­ка­ну та унії (XVI — поча­ток XVII ст.). Збір­ник док. і мат-лів. — № 104. — С. 145.[↩]
50. АЮЗР. — ч. І, т. ІV, ст.348[↩]
51. ЦДІАК Украї­ни, ф.25, оп.1., спр.191, арк.72–74[↩]
52. Пташ., 16, 69 — 70— разд. актъ; Вып. нвъ разд. акта, д. А., 2[↩]
53. Акт. Виден, архео­гр. ком. XXVI, 889[↩]
54. НГАБ. Ф. 1769. Воп. 1. Спр. 18. Арк. 32 — 36 адв.[↩]
55. Пташ., 15, 71—2— про­дажн, зап.[↩]
56. Augustyniak, U. Dwór i klientela Krzysztofa Radziwiłła (1585-1640). Mechanizmy patronatu. – Warszawa : Semper, 2002. – 386 s., s. 81–82[↩]
57. НГАБ. – Ф. 27. – Воп. 6. – Спр. 1. – Інвен­тар Капыль­ска­га княст­ва 1669 г. –34 арк., арк. 32 адв., 6, арк. 60[↩]
58. ЦДІАК Украї­ни.– Спр.14. – Арк.146 зв.[↩]
59. ЦДІАК Украї­ни.– Спр.18. – Арк.130 зв. – 131.[↩]
60. ЦДІАК Украї­ни. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.19. – Арк.797 – 797 зв.[↩]
61. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр. 117, арк. 862 зв.[↩]
62. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр. 117, арк. 853, 861, 863 зв. – 864, 866 зв. – 868, 1005 зв., 1011 зв.–1012, 1102, 1105 зв. – 1106[↩]
63. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр. 113, арк. 1128 зв.[↩]
64. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр. 117, арк. 428–428 зв.[↩]
65. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр. 116, арк. 646–647[↩]
66. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр. 116, арк. 925 зв.][↩]
67. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ной ко­миссией для раз­бо­ра древ­них актов. – К., 1883. – Ч. І, т. 6: Акты о цер­ков­но-рели­ги­оз­ных отно­ше­ни­ях в Юго-Запад­ной Рос­сии (1322–1648 гг.). – 939 с., с. 676[↩]
68. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр. 126, арк. 32 зв.[↩]
69. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ной ко­миссией для раз­бо­ра древ­них актов. – К., 1883. – Ч. І, т. 6: Акты о цер­ков­но-рели­ги­оз­ных отно­ше­ни­ях в Юго-Запад­ной Рос­сии (1322–1648 гг.). – 939 с., с. 677[↩]
70. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр. 184, арк. 106[↩]
71. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни у м. Києві [далі – ЦДІАК Украї­ни]. – Ф. 21 (Кре­ме­не­ць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр. 82, арк. 406 зв.[↩]
72. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ной ко­миссией для раз­бо­ра древ­них актов. – К., 1883. – Ч. І, т. 6: Акты о цер­ков­но-рели­ги­оз­ных отно­ше­ни­ях в Юго-Запад­ной Рос­сии (1322–1648 гг.). – 939 с. , с. 675–677[↩]
73. Тео­до­ро­вич Н. И. Исто­ри­ко-ста­ти­сти­че­ское опи­са­ние церк­вей и при­хо­дов Волын­ской епар­хии. В 5-ти томах / Н. И. Тео­до­ро­вич. – Поча­ев, 1893. – Т. 3: Кре­ме­нец­кий, Заслав­ский уез­ды. – 687 с. – Биб­лиогр. в тек­сте. , с. 336.[↩]
74. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр. 237, арк. 1038 зв.[↩]
75. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр. 265, арк. 541 зв. – 542 зв.[↩]
76. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 185, арк. 307 зв.[↩]
77. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 185, арк. 613 зв., спр. 191, арк. 541, спр. 192, арк. 27 зв.[↩]
78. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 201, арк. 870[↩]
79. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 222, арк. 9 зв.[↩]
80. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 229, арк. 104[↩]
81. ЦДІАК Украї­ни, ф. 26 (Луць­кий земсь­кий суд), оп. 1., спр. 48, арк. 739-741[↩]
82. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 187, арк. 516-517[↩]
83. ЦДІАК Украї­ни, ф. 2073 (Луць­кий мона­стир), оп. 2., спр. 12, арк. 1-4[↩]
84. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 230, арк. 189 зв. 190[↩]
85. Сен­дуль­ский А. Исто­ри­че­ские све­де­ния о пра­во­слав­ных церк­вах и мона­сты­рях в г. Луц­ке, ныне не суще­ству­ю­щих I А. Сен­дуль­ский II Волын­ские епар­хи­аль­ные ведо­мо­сти. — 1S72. — № 11 (Часть неофи­ци­аль­ная)., 409[↩]
86. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 211, арк. 878 зв.[↩]
87. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 159, арк. 374, 1569[↩]
88. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 242, арк. 195-197 зв.[↩]
89. Горін С. Жиди­чинсь­кий Свя­то-Мико­лаївсь­кий мона­стир … С. 112.[↩]
90. ЦДІА­УК. Ф. 2073, оп. 2, спр. 13, арк. 1 зв. – 2 зв[↩]
91. Album studentów Akademii Zamojskiej. Warszawa, 1994[↩]
92. Архив ЮЗР– Ч. І. – Т. ІV. – К., 1871. – С. 32-34.[↩]
93. ЦДІАК Украї­ни, ф. 11, оп. 1, спр.188, арк. 56.[↩]
94. ЦДІАК Украї­ни, ф. 11, оп. 1, спр.188, арк. 57.[↩]
95. Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IX. – Warszawa, 1912. – S. 128.[↩]
96. Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. II. – Warszawa, 1905. – S. 48.[↩]
97. ЦДІАК Украї­ни, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 27.[↩]
98. ЦДІАК Украї­ни, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 44 зв.[↩]
99. ЦДІАК Украї­ни, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 61.[↩]
100. Южно­рус­ские лето­пи­си. С. 80.[↩][↩]
101. Памят­ни­ки, издан­ные Киев­ской комис­си­ей для раз­бо­ра древ­них актов. – К., 1898. – Т. 1 – 2., 96.[↩]
102. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1.спр. 251, арк. 137 зв.[↩]
103. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр.264, арк.1104–1106 зв.[↩]
104. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 182, арк. 2б2 зв.[↩]
105. Опред. Минск. двор. Собр., д. А., 264 об.[↩]
106. Пташ., 19; вып. из дарств. д. А., 244[↩]
107. НГАБ. Ф. 1769. Воп. 1.Спр. 18. Л. 41 — 42 адв.[↩]
108. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 2б4, арк. 442 зв.[↩]
109. ЦДІАК Украї­ни, ф. 28 (Воло­ди­мирсь­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 93, арк. І93 зв.[↩]
110. ЦДІАК Украї­ни, ф. 26 (Луць­кий земсь­кий суд), оп. 1., спр. 48, арк. бІ3 зв.[↩]
111. Опред. Минск, двор, собр., д. А., 264 об.[↩]
112. Опред. и резол. Минск, дв. собр., д. А., 262 и 268 об.[↩]
113. Сем. спис, д. А., 855; метр, сына, д. А., 351[↩]