ПУЗЫ­НЫ — кня­же­ский род, Рюри­ко­ви­чи, про­ис­хо­дил из козель­ско-кара­чев­ских линии чер­ни­гов­ских кня­зей.

Род П. вне­сен в VI и I части родо­слов­ной кни­ги губер­ний Вилен­ской, Ковен­ской и Мин­ской. Пузы­на – рус­ский кня­же­ский род. Про­ис­хо­дит от свя­то­го кня­зя Миха­и­ла Все­во­ло­да Чер­ни­гов­ско­го (ум. 1246), пра­пра­внук кото­ро­го князь Тит-Юрий Фёдо­ро­вич Козель­ский (XV коле­но от Рюри­ка) имел двух сыно­вей: кня­зя Гри­го­рия Тито­ви­ча (Юрье­ви­ча), по про­зви­щу Огонь, став­ше­го родо­на­чаль­ни­ком Огин­ских, и кня­зя Вла­ди­ми­ра Тито­ви­ча (Юрье­ви­ча), по про­зви­щу Пузырь, став­ше­го родо­на­чаль­ни­ком Пузын. Князь П.В. Дол­го­ру­ков при­ни­ма­ет родо­на­чаль­ни­ком фами­лии кня­зя Вла­ди­ми­ра Тито­ви­ча или Юрье­ви­ча, с про­зви­щем «Пузырь», так как его отцу он при­да­ёт два име­ни: Тит и Юрий.Этот послед­ний князь Тит-Юрий Фёдо­ро­вич постав­лен у него род­ным вну­ком кня­зя Тита Мсти­сла­ви­ча Кара­чев­ско­го, и таким обра­зом, родо­на­чаль­ни­ком фами­лии Огин­ских, свя­зы­вая его непре­рыв­ной цепью с кня­зем Миха­и­лом Все­во­ло­до­ви­чем Черниговским…Если князь Тит Мсти­сла­во­вич дей­стви­тель­но изве­стен не толь­ко по Родо­слов­ным, но и из Лето­пи­сей , то сына его кня­зя Фёдо­ра Тито­ви­ча и вну­ка кня­зя Тита-Юрия Фёдо­ро­ви­ча мы не нахо­дим даже в древ­них Родо­слов­цах; исхо­дя из это­го мож­но толь­ко дога­ды­вать­ся, что автор «Рос­сий­ской родо­слов­ной кни­ги» заим­ство­вал назва­ние кня­зей из Спи­ри­до­ва. В даль­ней­шем сво­ём изло­же­нии бли­жай­ших к родо­на­чаль­ни­кам колен, князь Дол­го­ру­ков сле­ду­ет совер­шен­но соглас­но с выво­да­ми поль­ско­го писа­те­ля, иезу­и­та ксен­дза Андрея Пежар­ско­го, в его кни­ге «Annibal ad Portas».Известно, что в 1408 году князь Юрий Козель­ский был вое­во­дой в Рже­ве и в Лето­пи­сях упо­ми­на­ет­ся как стро­и­тель это­го горо­да, но «Отно­сят­ся ли эти един­ствен­ные ука­за­ния Лето­пи­сей к рас­смат­ри­ва­е­мо­му кня­зю Титу-Юрию Фёдо­ро­ви­чу, утвер­ждать труд­но, и ещё более затруд­ни­тель­но согла­сит­ся с кня­зем П.В. Дол­го­ру­ко­вым, утвер­жда­ю­щим вме­сте с поль­ски­ми писа­те­ля­ми, что у него было два сына: Вла­ди­мир, из-за горяч­но­сти сво­е­го харак­те­ра, назван­ный «Огнём», от кото­ро­го буд­то бы потом­ки ста­ли поэто­му назы­вать­ся Огин­ски­ми, и Гри­го­рий, из-за сво­ей туч­но­сти назван­ный «Пузы­рём» и поэто­му пере­дав­ший сво­е­му потом­ству фами­лию Пузы­ных­Та­к­же име­ет место и вто­рая вер­сия про­ис­хож­де­ния рода. Сто­ит одна­ко заме­тить что фами­лия Пузы­на встре­ча­ет­ся в лето­пи­сях и до XV века­По иссле­до­ва­ни­ям С.Л. Пта­шиц­ко­го сле­ду­ет, что «… во вто­рой поло­вине XV века суще­ство­вал князь Васи­лий Гла­зы­ня, имев­ший двух сыно­вей – кня­зя Олех­но Васи­лье­ви­ча и кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча, бежав­ше­го в Моск­ву и оста­вив­ше­го в Лит­ве пять сыно­вей: кня­зей Дмит­рия, Ива­на, Льва, Миха­и­ла и Андрея. Эти послед­ние в офи­ци­аль­ных доку­мен­тах назы­ва­ют­ся детьми кня­зя Ива­на – Гла­зы­ни­на бра­та, без упо­ми­на­ния про­звищ их или фами­лий…» Далее С.Л. Пта­шиц­кий, на осно­ва­нии доку­мен­тов, ведёт род Пузы­ных от вто­ро­го сына кня­зя Ива­на Васи­лье­ви­ча Гла­зы­ни кня­зя Ива­на Ива­но­ви­ча Пузы­на , поло­учив­ше­го от коро­ля Сигиз­мун­да двор Носо­во в Мель­ниц­ком пове­те, а про бра­та послед­не­го – кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча, гово­рит, что от него пошёл род кня­зей Огинских.Г.А. Вла­сьев пишет: «Из сочи­не­ния Ада­ма Бонец­ко­го «Pozset Rodow w Wielkim K. Litewskiem» мы узна­ём, что в кон­це XV века суще­ство­ва­ли два бра­та Глу­шен­ки – князь Дмит­рий Ива­но­вич, полу­чив­ший от коро­ля Алек­сандра двор Вогин­та, Жиж­мор­ско­го уез­да, и князь Иван Ива­но­вич, полу­чив­ший в 1496 году дерев­ню в Мель­ниц­ком пове­те… внук кня­зя Дмит­рия Ива­но­ви­ча – князь Фёдор Бог­да­но­вич, име­ет фами­лию Огинского».Сравнивая име­на лиц «… надо при­знать, что в обо­их слу­ча­ях дело идет об одних и тех же бра­тьях – кня­зьях Дмит­рие и Иване Ива­но­ви­чах родо­на­чаль­ни­ках Огин­ских и Пузы­ны с раз­ли­чи­ем толь­ко в про­зви­щах, согла­сить кото­рые без­услов­но не пред­став­ля­ет­ся воз­мож­ным» [4].Герб кня­зей Пузы­на вне­сён в «Общий гербовик».После рево­лю­ции 17-го года род Пузы­на был изме­нён на Пузы­ня.
Рюрик, князь Нов­го­род­ский
Игорь Рюри­ко­вич, вели­кий князь Киев­ский +945
Свя­то­слав I Иго­ре­вич, вели­кий Киев­ский 942-972
Вла­ди­мир I, вели­кий князь Киев­ский +1015
Яро­слав I Муд­рый, вели­кий князь Киев­ский 978-1054
Свя­то­слав II, вели­кий князь Киев­ский 1027-1076
Олег Гори­сла­вич, князь Чер­ни­гов­ский +1115
Все­во­лод II, вели­кий князь Киев­ский +1146
Свя­то­слав III, вели­кий князь Киев­ский +1194
Мсти­слав Свя­то­сла­вич
Дмит­рий (Василь­ко) Мсти­сла­вич (ум. 31 мая 1223)
Миха­ил Дмит­ри­е­вич
Мсти­слав Михай­ло­вич Козель­ский
Тит Мсти­сла­вич Козель­ский

Иван Тито­вич Козель­ский (1371)

?

Андрей [Юрье­вич, Васи­лье­вич, Рома­но­вич]

XVII коле­но

1. КН. ВАСИ­ЛИЙ АНДРЕ­ЕВИЧ ГЛА­ЗЫ­НЯ (1451)

Смо­лен­ский околь­ни­чий (1451)

атры­маў ад вяліка­га кня­зя Казі­ме­ра маён­так Мсь­ці­сла­вец на Сма­лен­шчыне.

XVIII коле­но

2/1. КНЯЗЬ ИВАН ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ ГЛА­ЗЫ­НЯ

уцёк у Мас­ко­вію, але яго­ная жон­ка й дзе­ці былі вер­ну­тыя ў ВКЛ.

До кон­ца 1488 г. При­ход людей кня­зя Гла­зы­ни­ча , Васи­лья Пест­ро­го и Мит­ки Губа­сто­ва, захват Мес­ка, Быш­ко­ви­чей, Лычи­на (кня­зей Д.Ф. и С.Ф. Воро­тын­ских) и Недо­хо­до­ва (кня­зя Т.В. Мосаль­ско­го). В пуб­ли­ка­ции посоль­ских книг оши­боч­но ука­за­но: «при­хо­ди­ли люди с Лазы­чи­на, а Васи­лья Пест­ро­го, а Мит­ка Губа­сто­во» (СИРИО. Т. 35. № 6. С. 20).

Веро­ят­но, напа­де­ние про­из­во­ди­лось со сто­ро­ны Меды­ни в направ­ле­нии пра­во­бе­ре­жья низо­вья Угры, что­бы нада­вить на вер­ных Кази­ми­ру кня­зей. Инте­рес­но, что вме­сте с мос­ков­ски­ми слу­жи­лы­ми людь­ми участ­во­вал князь Иван Васи­лье­вич Гла­зы­на (Гла­зы­нич, Пузы­на), брат смо­лен­ско­го околь­ни­че­го Оле­х­ны Васи­лье­ви­ча Гла­зы­ны. До кон­ца 1486 г. Иван Гла­зы­на вме­сте с сыно­вья­ми стре­мил­ся бежать в Моск­ву, но уда­лось это сде­лать ему одно­му — сыно­вей по доро­ге пере­ня­ли {LM. Кн. 6. № 147. Р. 125.}. Дата бег­ства И.В. Гла­зы­ны в Моск­ву опре­де­ля­ет­ся по вре­ме­ни намест­ни­че­ства в Смо­лен­ске Мико­лая Мико­ла­е­ви­ча Ради­ви­ло­ви­ча, при кото­ром это про­изо­шло — с 1482 по конец 1486 г. (LM. Кн. 4. № 72-74. Р. 114-115; № 77. Р. 116; № 92-94. Р. 121-122; № 97. Р. 124; № 100. Р. 125; Urządnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego: spisy. Т. 4. № 40. S. 50). 23 янва­ря 1487 г. Мико­лай Ради­ви­ло­вич упо­ми­нал­ся как быв­ший смо­лен­ский намест­ник. Эту долж­ность зани­мал уже Иван Ильи­нич (LM. Кн. 4. № 100. Р. 125).

3/1. КН. ОЛЕХ­НО ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ ГЛА­ЗЫ­НЯ (1486,1500),

сма­лен­скі аколь­нічы (ад 1486), у 1494—1500 намесь­нік Лучы­на.

7 авгу­ста 1488 г., соглас­но лако­нич­ной запи­си в реест­ре «отправ» коро­ля Кази­ми­ра, были даны «Ива­ну Сви­ри­до­но­ву кадь меду з дмит­ро­въское дани въ Гла­зы­ны, а жере­бя в Миха­и­ла, коню­шо­го, а 8 локотъ сук­на махал­ско­го з мыта въ Смоленъску»259. Иван Сви­ри­до­нов (Сви­ри­дов) – это смо­лен­ский коню­ший, извест­ный в 1488–1499 гг. [АЛМ. 1.1. № 20. С. 14; Urzędnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego: spisy. T. 4. № 22. S. 48.] Сле­до­ва­тель­но, один из уряд­ни­ков (долж­ност­ных лиц) вели­ко­кня­же­ской адми­ни­стра­ции полу­чил по гос­по­дар­ской воле, оче­вид­но, одно­ра­зо­во, в каче­стве воз­на­граж­де­ния часть дохо­да (кадь меда) с Дмит­ров­ца и его воло­сти от Гла­зы­ни, жереб­ца («жере­бя») от Миха­и­ла и 8 лок­тей сук­на со смо­лен­ских тамо­жен­ных сбо­ров. Миха­и­ла мож­но отож­де­ствить с коню­шим двор­ным и вилен­ским Михай­лом Гре­го­ро­ви­чем, упо­ми­на­е­мым в 1481–1488 гг. (Urzędnicy centralni i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV–XVIII wieku: spisy / Opracowali H. Lulewicz i A. Rachuba. Kórnik, 1994. № 236. S. 54). Лег­ко пред­по­ло­жить, что гос­по­дар­ской данью с Дмит­ров­ца рас­по­ря­жал­ся извест­ный по актам Мет­ри­ки ВКЛ смо­лен­ский околь­ни­чий Олех­но Васи­лье­вич Гла­зы­на (Гла­зы­нич). Таким обра­зом, с 7 авгу­ста 1488 г. часть соби­ра­е­мой им дани была пожа­ло­ва­на по гос­по­дар­ско­му рас­по­ря­же­нию смо­лен­ско­му коню­ше­му Ива­ну Сви­ри­до­но­ву (Сви­ри­до­ву).

С 1495 по 1499 г. являл­ся намест­ни­ком в Лучине Город­ке (Urzędnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego: spisy. Т. 4, Ziemia smolenska i województwo smolenskie XIV-XVIII wiek Warszawa, 2003. № 54. S. 5 у 1492 атры­маў сяло Мама­еўс­кае, у 1496 вёскі Кожу­ха­ва, Вэхры, Раз­ра­бо­вічы, Ням­лё­на­ва, Нас­ко­ва на Сма­лен­шчыне, у 1498 Шчар­бі­ны, Каз­лоў, Чул­каў, у 1499 — Давыд­каў, Ска­ва­род­на, у 1500 — двор Опса ў Браслаўскім паве­це.

Крыж зроб­ле­ны па зага­ду сма­лен­ска­га аколь­ні­ча­га, кня­зя Аляк­сандра (Але­х­ны) Васілеві­ча Гла­зы­ны (Гла­зы­ні­ча), намес­ніка Лучы­на (у даку­мен­тах упа­мі­на­ец­ца ў 1486—1500). Як выні­кае з над­пі­су, крыж быў зроб­ле­ны ў 7003 (1495—1496) для царк­вы свя­то­га Геор­гія ў Лаз­ко­ві­чах. Нап­эў­на, гэта была вот­чы­на кня­зя на Сма­лен­шчыне. Пас­ля захо­пу сма­лен­скіх зямель Мас­квой князь застаў­ся ў ВКЛ, забраў­шы з сабою крыж. А.В.Глазына быў жана­ты з невя­до­май па імю дач­кой гас­па­дар­ска­га піса­ра Сямё­на Сапе­гі, з якой меў адзі­ную дач­ку Фядо­ру. Пас­ля смер­ці баць­коў Фядо­ра была выдад­зе­на замуж сваім дзяд­зь­кам Іва­нам Сапе­гаю, гас­па­дар­скім сакра­та­ром, за мар­шал­ка гас­па­дар­ска­га Аляк­сандра Сол­та­наві­ча. Такім чынам крыж тра­піў у род Сол­та­наў, ула­даль­нікаў Жыро­ві­чаў, і з цягам часу апы­нуў­ся ў Жыро­віц­кім мана­сты­ры. У 1732 жыро­віц­кі архі­манд­рыт Беняд­зікт Тру­левіч уклаў у Лаз­ко­віц­кі крыж част­ку свя­то­га жыватвор­на­га кры­жа, выве­зе­на­га з Рыму ў 1726, пра што на кры­жы быў зроб­ле­ны над­піс. З 19 ст. крыж зна­ход­зіў­ся ў Міка­ла­еўскім сабо­ры ў Віль­ні. У 1915, віда­ць, быў эва­ку­я­ва­ны ў Мас­к­ву. У 1926 пера­дад­зе­ны са схо­віш­ча Мас­коўска­га ювелір­на­га тава­ры­ства ў збо­ры Крам­ля. Цяпер захоў­ва­ец­ца ў музеі-запа­вед­ніку «Мас­коўскі Крэмль» (інвен­тар­ны № МР-4946).

Ж. — N СЕМЕ­НОВ­НА САПЯ­ЖАН­КА

3 коле­но

4/2. КНЯЗЬ ЮРИЙ ИВА­НО­ВИЧ ГЛА­ЗЫ­НЯ (1496)

Юрий со сво­ей мате­рью в 1496 г. тщет­но пытал­ся оспо­рить часть («дел­ни­цу») воло­сти Мсти­сла­вец, кото­рой вла­дел его отец вме­сте с бра­том. Доля Мсти­слав­ца после бег­ства кня­зя Ива­на в Моск­ву была пере­да­на сна­ча­ла Мико­лаю Мико­ла­е­ви­чу Ради­ви­ло­ви­чу («какъ дер­жалъ от оица нашо­го Смо­ленъ­скъ»), а потом Олех­ну Гла­зыне LM. Kn. 6. № 147. P. 125.

5/2. КНЯЗЬ ДМИТ­РИЙ ИВА­НО­ВИЧ ГЛУ­ША­НОК ГЛА­ЗЫ­НЯ (?-1510)

До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли1. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.].

Ад вяліка­га кня­зя Аляк­сандра атры­маў маён­так Агін­ты ў Жыж­мар­скім паве­це.

6/2. КНЯЗЬ ИВАН ИВА­НО­ВИЧ ГЛА­ЗЫ­НЯ ГЛУ­ША­НОК ПУЗЫ­НЯ

Родо­на­чаль­ник рода кня­зей Пузы­на.
До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.]. Помер у 1515 р. Піс­ля пере­хо­ду Козельсь­ко­го князів­ства до Моск­ви зали­ши­вся у Литві і отри­мав володін­ня у Мак­си­мовсь­ко­му повіті на Смо­лен­щині. Від ньо­го пішли князі Пузи­ни.

7/2. КНЯЗЬ ЛЕЎ ИВА­НО­ВИЧ ГЛА­ЗЫ­НЯ

До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.].

8/2. князь Міхал Ива­но­вич Гла­зы­ня
До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.].

О нем име­ет­ся сле­ду­ю­щее изве­стие Карам­зи­на: «в 1500 году, в бит­ве при Вед­ро­ше был взят в плен князь Миха­ил Глу­ша­нок-Гла­зы­нич» (Карам­зин Н.М. Исто­рия госу­дар­ства Рос­сий­ско­го. – СПб.: Изд. И. Эйнер­лин­га, 1842. – Т. VI, прим. 490)
9/2. князь Андр­эй Ива­но­вич Гла­зы­ня
До 1492 г. (при жиз­ни коро­ля Кази­ми­ра) вме­сте с отцом Ива­ном Гла­зы­ней и со сво­и­ми бра­тья­ми бежал в Моск­ву, прав­да, сыно­вей Ива­на по доро­ге пой­ма­ли [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Оче­вид­но, они пере­чис­ле­ны в Реест­ре смо­лен­ских кня­зей, бояр и слуг 1492 г. на пер­вом месте («Кня­зя Ива­но­вых сыновъ, Гла­зы­ни­на бра­та [Оле­х­ны – В.Т.], пять: Дмит­реи, Иван, Левъ, Миха­и­ло, Анъ­д­реи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.].

10/3. КНЖ. ФЯДО­РА ОЛЕХ­НОВ­НА ГЛА­ЗЫ­НА­ВА

Муж: Аляк­сан­дар Сал­та­но­віч, мар­ша­лак гас­па­дар­скі.

2 коле­но
2.1. ВАСИ­ЛИЙ ИВА­НО­ВИЧ

кня­зья Тимо­фей и Васи­лий Ива­но­ви­чи Пузы­ны сыно­вья кн. Ива­на Ива­но­ви­ча Пузы­ны околь­ни­че­го смо­лен­ско­го после утра­ты сво­их вла­де­ний в цен­тре Смо­лен­ско­го намест­ни­че­ства в 1509 г. вдво­ем выстав­ляли лишь 8 кон­ных вои­нов [16, с. 163]. в 1514 г., по гра­мо­те коро­ля Сигиз­мун­да, полу­чил вме­сте с бра­том кня­зем Тимо­фе­ем, людей в Ново­груд­ском пове­те из дво­ра Мосто­во­го, а в 1516 г.—двор Носо­ве в Мель­ниц­ком пове­те, ранее при­над­ле­жав­ший их отцу кня­зю Ива­ну Ива­но­ви­чу Пузы­на.

ЖЕНА: АННА ГРИНЬ­КІВ­НА СОЛ­ТАНІВ­НА. Пузы­ни­ная Васи­лье­вая Ива­но­ви­ча, кня­ги­ня жена кня­зя Васи­лия Ива­но­ви­ча. Деверь ея — Тимо­фей Ива­но­вич. Име­ния ея — Глу­бо­кое (око­ло 1522 года). После смер­ти Васи­лия Ива­но­ви­ча Носо­во доста­лось Тимо­фею Ива­но­ви­чу ( в мет­ри­ки есть раз­бор жало­бы кня­ги­ни на деве­ря), ей доста­лось име­ние Глу­бо­кое. В одній із судо­вих справ чіт­ко діє нор­ма земель­но­го пра­ва, за якою пожа­лу­ва­ни­ми гос­по­да­рем маєт­но­стя­ми може володіти тіль­ки той шлях­тич, яко­му вони надані, а роди­чі не можуть їх успад­ко­ву­ва­ти. Так, коли князь Тимо­фій Пузи­на піс­ля смер­ті сво­го бра­та кня­зя Васи­ля заво­лодів поло­ви­ною пожа­лу­ва­но­го остан­ньо­му гос­по­дарсь­ко­го маєт­ку Носо­ва, Сиґіз­мунд І Ста­рий нака­зав тро­ць­ко­му воє­воді відібра­ти її в Т. Пузи­ни. Той звер­нув­ся до гос­по­дарсь­ко­го суду, який, керу­ю­чись тим, що маєток було пожа­лу­ва­но кня­зеві В. Пузині та його дру­жині, при­су­див Носо­во дру­жині покій­но­го «до ее живо­та», а позов Т. Пузи­ни визнав неза­кон­ним. Рішен­ня вели­кий князь виніс у Кра­ко­ві 16 трав­ня 1524 р. LM 224. — № 108. — Р. 113–114.

вто­рой муж Анны — Юхно Вань­ко­вич, полу­чив­ший впо­след­ствии село Сели­ще и сено­жать ПОД ЛОГОЙ­СКОМ по жене, как отчи­ну Гринь­ка Сол­та­на. (Вольф). Соглас­но Литов­ской Мет­ри­ки Грин­ко Сол­та­но­вич полу­чил от Алек­сандра Ягел­ло­на село ПОД ЛОГОЙ­СКОМ — (Boniecki A. Poczet rodów w Wielkim księstwie Litewskim w. XV i XVI wieku. Warszawa, 1887, стр. 335), посколь­ку его под­твер­дил король Зиг­мунт в 1538 году, зятю его Юхне Ван­ко­ви­чу, жена­то­му на его доче­ри (МЛ, 30 — совре­мен­ные реге­сты — ЛМ, Кни­га №20). Вольф, в свою оче­редь, так­же опи­ра­ясь на Мет­ри­ку опре­де­ля­ет точ­ное имя един­ствен­ной доче­ри Гринь­ка Сол­та­но­ви­ча — это Ган­на Гринь­ков­на Сол­та­нов­на (МЛ, 46), кото­рая сна­ча­ла была женой кня­зя Пузы­ны ( МЛ, 28 №72) , а в 1538 году вме­сте со вто­рым мужем под­твер­ди­ла вла­де­ние отца — СЕЛИ­ЩЕ И СЕНО­ЖАТЬ ПОД ЛОГОЙ­СКОМ (МЛ, 20) — ВОЛЬФ, стр. 406.

16. Lietuvos Metrika / Vilnius : Mokslo ir enciklopediju leidykla, 1994. — Kn. 8: (1499-1514): Uzrasymu knyga 8. — 649 p.

3.1. Тимо­фей Ива­но­вич Пузы­нич (1509,1551)
кня­зья Тимо­фей и Васи­лий Ива­но­ви­чи Пузы­ны сыно­вья кн. Ива­на Ива­но­ви­ча Пузы­ны околь­ни­че­го смо­лен­ско­го после утра­ты сво­их вла­де­ний в цен­тре Смо­лен­ско­го намест­ни­че­ства в 1509 г. вдво­ем выстав­ляли лишь 8 кон­ных вои­нов [16, с. 163]. Коро­лев­ский дво­ря­нин, обя­зан был постав­лят на воен­ную служ­бу коней.

К лету 1514 г. отно­сит­ся упо­ми­на­ние о его уча­стии в воен­ных дей­стви­ях под Смо­лен­ском в отря­де кня­зя Васи­лия Андре­еви­ча Полу­бен­ско­го: лит­ви­ны, как тогда сооб­ща­лось, раз­би­ли отряд «мос­ко­ви­тов» чис­лен­но­стью в 300 чело­век и захва­тил 30 чел. в плен [Wisniewski J. Polubinski Wasyl Andrejewicz // PSB. T. XXVII [1983]. S. 370]. В отряд вхо­ди­ли 315 кон­ных дво­рян, в том чис­ле и 5 кон­ных Тимо­фея Пузы­ни­ча [Рад­зи­вил­лов­ские акты из собра­ния Рос­сий­ской наци­о­наль­ной биб­лио­те­ки: пер­вая поло­ви­на XVI в. // Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы. (Monumena Historica Res Gestas Europae Orientalis Illustrantia). Том VI. Москва-Вар­ша­ва. Древ­ле­хра­ни­ли­ще. 2002].

1517 — хло­по­тал без­успеш­но о полу­че­нии дво­ра Носо­во; по смер­ти бра­та кн. Васи­лия, заявил о про­па­же печа­ти отца; 1528 — по поста­нов­ле­нию Сей­ма, обя­зан был выстав­лят в воен­ное вре­мя 10 коней [9, с. 54].

кня­зю Ціма­фею Іва­наві­чу Пузы­ну, нале­жалі маёнт­кі Балічы (цяпер Шчучын­скі р-н), Глы­бо­кае (Шчучын­скі р-н), Масты (цяпер г. Масты Гро­дзен­скай вобл.) і Ракавічы (Шчучын­скі р-н), якія амаль з усіх бакоў ата­чалі Але­шавічы, а так­са­ма, нап­эў­на, Новы Двор, атры­ма­ны Пузы­нам як пасаг за жонкай[1].

По раз­де­лу с кн. Федо­ром Ива­но­ви­чем Яро­сла­ви­чем полу­чил 7» Пущи Люд- Корац­кой [Пташ., 11; Дельн. Запись, д. А., 241].

З больш позніх зве­стак вядо­ма так­са­ма, дзе зна­ход­зілі­ся ўла­дан­ні Міхай­ла Плюс­ка­ва, ўпа­мя­ну­та­га ў «Попі­се» 1528 г. Гэта было параў­наль­на адда­ле­ная сяло Нястаніш­кі (паз­ней вядо­мае як Няста­навічы) прыклад­на ў 30 км на поўнач ад Айны. У ім ён атры­маў «до живо­та», гэта зна­чы­ць — пажыц­цё­ва, 15 чала­век «кунич­ни­ков» (пад­да­ных, якія выплоч­валі спе­цы­яль­ны гра­шо­вы пад­а­так, так зва­ную «куні­цу»), а так­са­ма 4 цяг­лыя пуста­шы. Пас­ля смер­ці Плюс­ка­ва гэтыя пад­да­ныя былі пера­дад­зе­ны ў 1551 г. яго зяцю — здраб­не­ла­му кня­зю Ціма­фею Іва­наві­чу Пузыне [Мет­ры­ка. Спр. 15. Арк. 64 — 65.]. Ён памёр у 1560 г., а ў «Попі­се вой­ска» за 1567 г. Няста­навічы пазна­ча­ны сярод ула­дан­няў адна­го з яго сыноў, кня­зя Пят­ра Пузы­ны, які слу­жыў удзель­на­му кня­зю Юрыю Алель­каві­чу-Слуц­ка­му. З Няста­навіч ён ставіў 3 кон­нікаў, што адпа­вя­да­ла на той момант 30 служ­бам ці 50 — 60 сем’ям [РИБ. Т. 33. С. 468.].

1551, дек. 28 — дво­ря­нин коро­лев­ский, полу­чил гра­мо­ту коро­ля Сигиз­мун­да-Авгу­ста на вла­де­ние име­ни­ем тестя сво­е­го, Мих­на Плюс­ко­ва, Айн­ской воло­сти им. Неста­но­ви­чи. [Пташ., 13, 64; Вьп. с Корол. грам., д.А.,241].

Вар­та пры­га­да­ць толь­кі гісто­рыю, якая адбы­ла­ся з част­кай маёнт­ка Няста­навічы, што нале­жа­ла кня­зям Пузы­нам. У 1551 г. яна была пажа­ла­ва­на Ціма­фею Пузыне, але не ў поў­ную ўласна­сць, а на так зва­ным «лен­ным пра­ве». Гэта азна­ча­ла, што маён­так можа бес­пе­раш­код­на пера­ході­ць да нашчад­каў муж­чын­ска­га полу, але яны не маю­ць пра­ва без даз­во­лу вяліка­га кня­зя пра­да­ва­ць яго, адда­ва­ць у заклад ці завяш­ча­ць дач­кам і іншым жаночым нашчад­кам. На такіх жа ўмо­вах вало­данне Няста­наві­ча­мі было пацвер­джа­на сыну Ціма­фея Пят­ру Пузыне ў 1561 г. Копія гэта­га пры­вілея была ў свой час упі­са­на ў акта­вую кні­гу [НГАБ. Ф. 1769. Воп. 1.Спр. 25. Л. 742 — 743. ].

Не склалі­ся адно­сі­ны ўла­даль­нікаў дзяр­эчын­скіх зем­ляў, менавіта Андр­эя Міхай­лаві­ча Сан­гуш­каві­ча, Іва­на Дуды Палу­бен­ска­га і Сямё­на Баг­да­наві­ча Адзін­ц­э­ві­ча, з сусед­зя­мі. Най­больш сур’ёзнае супрац­ста­янне ў іх скла­ла­ся з кня­зем Ціма­фе­ем Іва­наві­чам Пузы­нам, які вало­даў зем­ля­мі ў ваколі­цах Дзяр­эчы­на. На нашу дум­ку захо­пы зем­ляў кня­зя Ціма­фея Пузы­ны Палу­бен­скім і Адзін­ц­э­ві­чам пачалі­ся неў­за­ба­ве пас­ля ўзяц­ця імі шлю­бу
з сёст­ра­мі Сангушкаўнамі.7 чэрве­ня 1515 г. гас­па­дар­скі суд выму­ша­ны быў у чар­го­вы раз адклас­ці раз­гляд
спра­вы па заяве Ціма­фея Пузы­ны супра­ць Іва­на Палу­бен­ска­га і Сямё­на Адзін­ц­э­ві­ча. Незва­жа­ю­чы на раней­шыя пас­та­но­вы судоў ВКЛ, Палу­бен­скі сілай заха­піў зям­лю Кат­чын­скую, сена­жа­ць і пуш­чу, якія з дзя­доў і прад­зе­даў зна­ход­зілі­ся ў вало­дан­ні рода Пузы­наў [15, № 178, с.237]. Пра­ця­г­ваў захо­плі­ва­ць зем­лі сусе­да і Адзін­ц­э­віч. Па яго
зага­ду слу­гі і пад­да­ныя з Дзяр­эчы­на сілай заха­пілі ўрочыш­ча Паш­коўс­кае разам з сям’ёй пад­да­на­га, які апра­цоў­ваў гэтыя зем­лі. Ціма­фей Іва­навіч Пузы­на, упэў­нен­ны ў сва­ёй пра­ва­це, ставіў шап­ку і 100 коп гро­шаў ліч­бы літоўс­кай у пац­вяр­дж­энне сваіх слоў аб уласна­сці на Паш­коўш­чы­ну. Сямён Баг­да­навіч Адзін­ц­э­віч запэўні­ваў суд у сва­ёй
неві­на­ва­тас­ці і заявіў, што нават і не ведае аб захопе зем­ляў дзяр­эчын­скі­мі пад­да­ны­мі. Суд аднак не паве­рыў Палу­бенска­му і Адзін­ц­э­ві­чу і зага­даў ім пас­таві­ць сваіх суддзяў і выеха­ць на мес­ца здар­эн­ня для ўчы­нен­ня спра­вяд­лі­вас­ці. Аднак Палу­бен­скі і Адзін­ц­э­віч адмо­вілі­ся ста­навіц­ца на суд і вывод­зі­ць сваіх суддзяў. Яны рас­тлу­ма­чы­лі, што “маён­так Дзяр­эчын­скі яшчэ не пад­зе­ле­ны поў­на­сцю”. Таму неаб­ход­на выкліка­ць у суд не толь­кі іх, учы­ніў­шых напад, але і ўсіх іншых ула­даль­нікаў дзяр­эчын­скіх зем­ляў. Пра сябе ж яны запі­салі, што не адмаў­ля­юц­ца пры­ма­ць удзел у судо­вай спра­ве, але не веда­ю­ць калі зволь­няц­ца з гас­па­дар­скай служ­бы. Сёст­ры заха­валі пра­ва ўласна­сці на дзяр­эчын­скім зем­ля­мі за сабой. Не веда­ю­чы аб гэтым, пакры­ўд­жа­ныя сусед­зі выклікалі ў суды княст­ва Палу­бен­ска­га і Адзін­ц­э­ві­ча. Сва­я­кі адмаў­ля­лі­ся ста­навіц­ца на суд, так як не былі
ўла­даль­ні­ка­мі зем­ляў у Дзяр­эчыне. Асаб­лі­ва шмат заха­ва­ла­ся даку­мен­таў аб уза­е­ма­ад­но­сі­нах ула­даль­нікаў Дзяр­эчы­на з Ціма­фе­ем Іва­наві­чам Пузы­нам, якія былі склад­зе­ны ў 1519-1520 г. Калі раней­шыя даку­мен­ты паве­дам­ля­ю­ць аб поспе­хах у наступ­лен­ні на зем­лі Пузы­ны Палу­бен­ска­га і Адзін­ц­э­ві­ча, то ў гэтыя гады ста­но­віш­ча змяніла­ся поў­на­сцю. Вера­год­на, Ціма­фей Пузы­на атры­маў пад­т­рым­ку сваім дзе­ян­ням і стаў больш настой­лі­ва пагра­жа­ць сусед­зям. Цяпер Палу­бен­скі і Адзін­ц­э­віч былі выму­ша­ны час­цей звяр­тац­ца ў гас­па­дар­скія суды за
аба­ро­най пра­воў на зем­лі ў Дзяр­эчыне. 24 мая 1520 г. яны абві­на­ва­ч­ва­ю­ць люд­зей Пузы­ны ў забой­стве двух пад­да­ных [15, № 137, с.788]. Ціма­фей Пузы­на не прызнаў сваіх люд­зей віна­ва­ты­мі, а лічыў, што забой­ства ўчы­нілі сяляне сусед­ня­га сяла Азё­ры­чы, у якіх дзяр­эчын­скія пад­да­ныя пакралі коней. У кан­цы 1520 г. пра­валілі­ся спро­бы Іва­на Андр­эеві­ча Палу­бен­ска­га пра­вес­ці капу (сход сялян для ўчы­нен­ня пака­ран­ня віна­ва­тых у зла­чын­стве). На дум­ку Палу­бен­ска­га пад­да­ныя Пузы­ны пад­палілі яго дом. У полы­мі згар­э­лі не толь­кі яго скар­бы і маё­мас­ць, але былі зніш­ча­ны і папе­ры, якія ўтрым­лі­валі запі­сы аб пазы­ках і заста­ве зем­ляў [15, № 188, с.1509].
Да 7 жніў­ня 1521 г. Ціма­фей Пузы­на сілай заха­піў поле ва ўрочыш­чы Мехоўскім, якім здаў­на кары­сталі­ся дзяр­эчын­скія сяляне [15, № 491, с.1515]. Цяпер ужо Пузы­на паве­да­міў на суд­зе, што не мае нія­кіх зве­стак аб захопе гэтых зем­ляў. На нашу дум­ку, супяр­эч­на­сці паміж Ціма­фе­ем Іва­наві­чам Пузы­нам, два­рані­нам кара­ле­вы поль­скай і вялі­кай кня­гіні ВКЛ Боны, і Андр­эем Міхай­лаві­чам Сан­гуш­каві­чам, гас­па­дар­скім мар­шал­кам, і гас­па­дар­скі­мі два­ра­на­мі: Сямё­нам Баг­да­наві­чам Адзін­ц­э­ві­чам і Ива­нам Андр­эеві­чам Палу­бен­скім не спы­ніла­ся да 1528 г. [18, арк.240]. У ліста­пад­зе гэта­га года ўла­ды ВКЛ выму­ша­ны былі прызна­чы­ць асаб­лівую камісію, якая скла­да­ла­ся з самых аўта­рыт­эт­ных люд­зей княст­ва, для спы­нен­ня зацяг­нуў­ша­га­ся кан­флік­та. Як пісаў у сва­ёй скар­зе Пузы­на, у пачат­ку восені 1528 г. “яны сваіх слуг з намес­ні­кам на яго палі наслалі… і слуг яго і люд­зей пабілі”. Аст­рож­скі, гет­ман ВКЛ, суд­зіў гэтую спра­ву і пры­суд­зіў ула­даль­ні­кам дзяр­эчын­скіх зем­ляў апла­ці­ць усе стра­ты два­рані­на кара­ле­вы Боны і яго пад­да­ных.
~ N Мих­нов­на, ур. Плюс­ко­ва, д. Мих­на Плюс­ко­ва. Имел от нее сына, неиз­вест­но­го по име­ни. [1. 13, 64].
16. Lietuvos Metrika / Vilnius : Mokslo ir enciklopediju leidykla, 1994. — Kn. 8: (1499-1514): Uzrasymu knyga 8. — 649 p.

9. Пера­пис вой­ска Вяліка­га княст­ва Літоўска­га 1528 года. Мет­ры­ка Вяліка­га княст­ва Літоўска­га. Кн. 523. Кн. пуб­ліч­ных спраў 1 / пад­рыхт. А. I. Гру­ша [і інш.]. — Мінск : Бел. наву­ка, 2003. — 444 с.
15. РИБ. Т.20. Мет­ри­ка Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. СПб., 1903.
18 НГАБ. КМФ-18, воп. 1, спр. 14.

3 коле­но
4.3. Бог­дан Павел Тимо­фе­е­вич (?-1571)
надвор­ный мар­ша­лок вели­ко­го кня­зя в 1569 г.
Слу­жыў кара­ле­ве Боне, пас­ля Жыгi­мон­ту II Аўгу­сту. Мар­ша­лак гас­па­дар­скi з 1567. Меў маёнт­кi пад Клец­кам, Гарод­няй.
1536, янв. 11 — его дело с мате­рью неве­сты его, женою Миха­и­ла Юра­ча, кото­рая, согла­сив­шись на
брак доче­ри, мед­ли­ла испол­не­ни­ем, — раз­би­ра­лось Шев­ским Мит­ро­по­ли­том Мака­ри­ем [Пташ., 12, 56].— 1554, фев. 6, был въ чис­ле при­ста­вов, встре­чав­ших Рус­ское посоль­ство в Орше. [Пташ., 13; Сб. И. Р. И. О., 691]. 1561, фев. 5 — был вызван на суд, по слу­чаю захва­та ржи у Богу­ше­ви­ча [Выпись про­те­ста­ции, д. а., 241]. Оста­вил заве­ща­ние, из кото­ро­го вид­но, что у него были сыно­вья, кн. Иван, Юрий и Ясь­ко и две доче­ри, кж. Ган­на и Раи­на, а сам он был мар­ша­лок гос­по­дар­ским [Пташ., 12—13, 66—63].
Ум. в 1571 г.
~ Федо­ра Михай­лов­на, ур. Юра­жал­ка, д. Миха­и­ла Ива­но­ви­ча Юра­ги.
5.3. Оста­фий Тимо­фе­е­вич
1562, мрт. 9 — с бра­тья­ми вызы­вал в суд кн. Фед. Ив. Полу­бен­ско­го; 1564 — коро­лев­ский дво­ря­нин, упо­ми­на­ет­ся в Луц­ко­вой Зам­ко­вой кни­ге. Умер, оста­вив сына Евста­фия. [Пташ., 12].
~ Мари­ан­на Анцу­щан­ка Гара­бур­да.
6.3. Пётр Тимо­фе­е­вич (1561,1567)
1561 нояб­ря 21 — им. Неста­но­ви­чи было пере­да­но коро­лем Сигиз­мун­дом-Авгу­стом во вла­де­ние кн. Пет­ра Тимо­фе­е­ви­ча Пузы­на. [Пташ., 13, 73]. —
Вар­та пры­га­да­ць толь­кі гісто­рыю, якая адбы­ла­ся з част­кай маёнт­ка Няста­навічы, што нале­жа­ла кня­зям Пузы­нам. У 1551 г. яна была пажа­ла­ва­на Ціма­фею Пузыне, але не ў поў­ную ўласна­сць, а на так зва­ным «лен­ным пра­ве». Гэта азна­ча­ла, што маён­так можа бес­пе­раш­код­на пера­ході­ць да нашчад­каў муж­чын­ска­га полу, але яны не маю­ць пра­ва без даз­во­лу вяліка­га кня­зя пра­да­ва­ць яго, адда­ва­ць у заклад ці завяш­ча­ць дач­кам і іншым жаночым нашчад­кам. На такіх жа ўмо­вах вало­данне Няста­наві­ча­мі было пацвер­джа­на сыну Ціма­фея Пят­ру Пузыне ў 1561 г. Копія гэта­га пры­вілея была ў свой час упі­са­на ў акта­вую кні­гу [НГАБ. Ф. 1769. Воп. 1.Спр. 25. Л. 742 — 743. ].
1561, мрт. 1 — имел зва­ние — на]гЬстшиБа пана Быст­риц­ка­го. [д, 18, 65].— 1564, мая 30, V* часть достав­ша­го­ся ему от мате­ри и по раз­де­лу с бра­тья­ми и сест­ра­ми им. Ново­двор­цы, Ново­груд­ско­го пове­та, под Клец­ком — пода­рил жене сво­ей кн. Гальш­ке Яновне. [ 14, в7-8].
ў «Попі­се вой­ска» за 1567 г. Няста­навічы пазна­ча­ны сярод ула­дан­няў адна­го з яго сыноў, кня­зя Пят­ра Пузы­ны, які слу­жыў удзель­на­му кня­зю Юрыю Алель­каві­чу-Слуц­ка­му. З Няста­навіч ён ставіў 3 кон­нікаў, што адпа­вя­да­ла на той момант 30 служ­бам ці 50 — 60 сем’ям [РИБ. Т. 33. С. 468.].
1594 — сыно­вья его, кн. Ян и Петр, раз­де­ли­ли име­ния отца.

~ Гальш­ка-Элж­бе­та Янов­на, ур. Пло­нян­ская, д. Яна Вен­це­сла­во­ви­ча Пло­нян­ска­го и Гале­ны Кун­цов­ны; 1563, мрт. 26, полу­чи­ла в при­да­ное от отца им. Лук­тя­ны, в Бетык­по­ле; мать ее, Гале­на Кун­цов­на, по 2-му мужу Рай­ская, часть им. Пло­ня­ны отда­ла вну­ку сво­е­му, сыну доче­ри Гальш­ки, кн. Яну Пет­ро­ви­чу Пузы­на. [Пташ., 14, 67—68].

Федь­ка Тимо­фе­ев­на (1552)

W 1552 roku procesowali się kniaź Bohdan Timofiejewicz i siostra jego, Fedia, ze Żdanem Iwanowiczem Dymitriewiczem, бояри­ном ново­грод­ским (ML 65).

Анна Тимо­фе­ев­на (1540,1594)

У 1540 год­зе Міхаіл Пятро­віч Грынь­кавіч-Дзе­вач­ка (ўзяў дру­гі шлюб з княж­ной Ган­най Ціма­фе­еў­най Пузы­най, адпі­саў ёй част­ку маёнт­ка Алешавічы[1]. згад­ка Анісі­фа­ра Дзе­вач­кі ў акта­вых кні­га дату­ец­ца 10 студ­зе­ня 1591 г. На той час ён ужо не быў мітра­палітам, але па-раней­ша­му назы­ваў­ся «велеб­ныи в Бозе его милость отецъ»39. У гэты дзень яго

ўпаў­на­ва­жа­ны прад­ставіў у суд для акты­ка­цыі выпіс з гарад­зен­скіх грод­скіх кніг ад 3 каст­рыч­ніка 1590 г.
аб акаліч­на­сцях набыц­ця маёнт­ка Ятвеск Заба­лац­це. Вера­год­на, адра­зу пас­ля свай­го ніз­ла­ж­эн­ня былы
мітра­паліт акты­ў­на заняў­ся ўпа­рад­ка­ван­нем маё­мас­ных спраў. Разам з пера­но­сам гэта­га выпі­са «з гро-
ду ў зем­ства» быў прад­стаў­ле­ны і пад­ра­бяз­ны інвен­тар набы­та­га маёнт­ка, дата­ва­ны 29 верас­ня 1590 г.40.
Павод­ле яго маён­так быў набы­ты за 650 коп літоўскіх гро­шаў. Ён скла­даў­ся з дзвюх баяр­скіх служ­баў і 10,5
служ­бы люд­зей цяг­лых. З таста­мен­та выні­кае неве­ра­год­ны факт: пры высвяч­эн­ні і ўступ­лен­ні на мітра­паліц­кую паса­ду Анісі­фар быў жана­тым чала­ве­кам. Ста­но­віц­ца зра­зу­ме­лым, што сла­ва «два­я­ж­эн­ца» зама­ца­ва­ла­ся за ім та-
му, што ён быў двой­чы жана­ты і, больш за тое, быў жана­ты (дру­гім шлю­бам) на пра­ця­гу ўся­го свай­го
мітра­паліцтва. Самім Анісі­фа­рам гэтая акаліч­на­сць не ўспры­ма­ла­ся як нешта незвы­чай­нае ці супра­ць-
закон­нае. У таста­мен­це ён абса­лют­на спа­кой­на піша пра шчаслі­вы закон­ны і, галоў­нае, дзейс­ны шлюб
з Ган­най Пузы­най: «вару­ю­чы и милу­ю­чы малъ­жон­ку мою закон­ную вень­чалъ­ную, кото­рая час нема­лыи
зо мною была, и дети спло­ди­ла и до лет их доро­сти­ла, пору­чаю душу мою Богу Ство­ри­те­ле­ви мое­му, а
малъ­жон­ку мою в опе­ку сыном моим»41.

28 кра­савіка 1592 г., уда­ва было­га мітра­паліта Ган­на Пузы­на свед­чы­ла аб атры­ман­ні ад сыноў гра-
шовай сумы, запі­са­най у таста­мен­це «небож­чи­ка пана Миха­и­ла, в духо­венъ­стве назва­но­го отца Они­си-
фора Пет­ро­ви­ча Девоч­ки, мит­ро­по­ли­та Киев­ско­го, мал­жон­ка ее»56.Да 1590-х гг. да-

жылі трое яго сыноў ад двух шлю­баў — Аляк­сандр, Лазар і Пётр, і дач­ка Настас­ся. У пера­пі­се вой­ска
ВКЛ 1567 г., як памя­та­ем, узга­д­ваў­ся яшчэ паў­на­га­до­вы сын Яраш. Вера­год­на, гэта быў сын ад пер­ша-
га шлю­бу. У таста­мен­це было­га мітра­паліта аб ім няма ні сло­ва. Маг­чы­ма, ён памёр задоў­га да 1590-х гг. аль­бо загі­нуў у час Інфлянц­кай вай­ны, у якой, згод­на з пера­пі­сам вой­ска 1567 г., браў удзел.
Аляк­сандр быў сынам ад пер­ша­га шлю­бу, а Лазар і Пётр — ад дру­го­га. Аб гэтым наў­прост гаво-
рыц­ца ў даку­мен­це, дата­ва­ным 4 каст­рыч­ніка 1594 г. У часе маё­мас­ных спр­э­чак за пад­зел баць­ка­ва­га
маёнт­ка Аляк­сандр Міхай­лавіч адзна­чаў: «ижъ зъ сво­ее части собе наде­лу доста­лое фоль­ва­рокъ Сте-
паниш­ки мат­це тых бра­тьи сво­ее, а мачо­се своеи»68. З двух сыноў ад дру­го­га шлю­бу Лазар быў стар­эй-
шым. Аб гэтым свед­чы­ць ён сам у даку­мен­це, напі­са­ным у Але­шаві­чах 23 люта­га 1593 г.: «част свою
име­нья сво­е­го з бра­том моим рожо­ным молод­шимъ паном Пет­ромъ Миха­и­ло­ви­чом Девочкою»69.
Такім чынам, Аляк­сандр нарад­зіў­ся да 1540 г., Лазар і Пётр — пас­ля 1540 г.
Адра­зу пас­ля смер­ці мітра­паліта яго сыны выра­шы­лі, што маці буд­зе жыць у част­цы маёнт­ка Ят-
веск — у Сця­паніш­ках: «Дали есмо пану Алек­сан­дру дво­рец, про­зы­ва­е­мыи Сте­па­ниш­ки, зо вси­ми кгрун-
тами здав­на до того двор­ца нале­жа­чи­ми, кото­ро­го он сам пан Алек­сан­дер з доб­рое воли сво­еи посту-
пил меш­ка­ти до живо­та мат­це нашои, а мачо­се сво­еи кнежне Ганне Пузы­нян­цэ, тот дво­рец по смер­ти
мат­ки нашое на пана Алек­сандра при­ти мает»70. Ган­на Пузы­на зга­д­ва­ец­ца яшчэ 20 студ­зе­ня і 4 каст­рыч-
ніка 1594 г. У даку­мен­це яна пра­ход­зі­ць як «ста­рая мат­ка» бра­тоў Дзе­вач­каў. Выні­кае, што яна была ста-
лага веку і сыны фак­тыч­на яе дагля­далі — «за доб­ро­во­ленъ­ством их сынов­скимъ яко гостя при них меш-
кала»71. Уяў­ляе ціка­вас­ць апі­санне рухо­май маё­мас­ці Анісі­фа­ра Дзе­вач­кі, якую бра­ты дзе­ля­ць паміж са-
бой на роў­ныя част­кі: «То ест золо­то, сереб­ро, пер­ла, цын, медь, шаты и гро­шы гото­вые, и листы на дол-
ги и на заста­вы, кони, ста­до сви­ре­пъе, быд­ло рога­тое и неро­га­тое малое и вели­кое так же теж было у
гумне зло­жо­ное молоч­ное и немо­лоч­ное, у свир­нах вся­кое збо­же зъсыпаное»72.
Дру­гая жон­ка Міхаі­ла (Анісі­фа­ра) — княж­на Ган­на Пузы­нян­ка, зга­д­ва­ец­ца яшчэ 20 студ­зе­ня і 4 каст­рыч­ніка 1594 года як «ста­рая мат­ка» бра­тоў Дзе­вач­каў. Адра­зу пас­ля смер­ці мітра­паліта сыны вылучы­лі ёй для жыц­ця част­ку маёнт­ка Ятвеск — Сця­паніш­кі, якая па смер­ці мачахі мусі­ла перай­с­ці да Аляк­сандра Міхай­лаві­ча. Пры гэтым княж­на Ган­на, нап­эў­на, па чар­зе жыла ў сваіх сыноў «яко гостя», фак­тыч­на яны яе даглядалі.[1]
~ Анісі­фар, або Анісі­фор, свец­кае імя Міхаіл Пятро­віч Грынь­кавіч-Дзе­вач­ка (пач­а­так 1510-х[1] — паміж 10 і 28 кра­савіка 1592[2], Але­шавічы) — з кан­ца 1550-х гг. кіеўскі гарад­нічы, мітра­паліт кіеўскі, галіц­кі і ўсёй Русі (1579—1589).

1. Лісей­чы­каў Д. В., Бобер І. М. «Вару­ю­чы и милу­ю­чы малъ­жон­ку мою закон­ную вень­чалъ­ную…»: жыц­цё і смер­ць мітрапаліта-«дваяжэнца» Анісі­фа­ра Дзе­вач­кі // Бела­рус­кі гіста­рыч­ны часо­піс. — 2018. — № 5. — С. 11-23.

арк. 88 адв.

39 НГАБ. Ф. 1755, воп. 1, спр. 11, арк. 45.
40 Там жа. Арк. 47 адв. — 49 адв.
41 НГАБ. Ф. 1755, воп. 1, спр. 12, арк. 87 — 87 адв

56 68-72 НГАБ. Ф. 1755, воп. 1, спр. 12,

4 коле­но
7.4. Ян Бог­да­но­вич
Зало­жил им. Глу­бо­кое, Горо­ден­ско­го пове­та, цирюль­ни­ку Лука­шу Воль­фу. [1, 18, 68].

Апра­ча часо­вых застаў­ных тры­маль­нікаў, да ліку тых, хто пры­быў у Капыль­скае княст­ва ўжо ў часы Рад­зівілаў, без­умоў­на нале­жа­ць Пузы­ны [2]. Пака­за­ны ў інвен­та­рах ад 1638 і 1642 гг. на вялікім (10 валок) над­зе­ле Вац­лаў Пузы­на быў сынам кня­зя Яна Баг­да­наві­ча Пузы­ны, які ў Нава­груд­скім ваявод­стве вало­даў маёнт­кам Нава­двор­кі каля Клец­ка [50, арк. 2–8] Юзаф Вольф памыл­ко­ва лічыў, што дзе­ці Яна Баг­да­наві­ча Пузы­ны аселі ва Упіц­кім паве­це [111, s. 407]. Яго памыл­ку выправіў Станіслаў Пта­шыц­кі, які пака­заў, што ўпіц­кая галі­на Пузы­наў паход­зі­ла ад дзяд­зь­кі Яна Баг­да­наві­ча Пят­ра Ціма­фе­еві­ча Пузы­ны [1, с. 13–18, 68–76]. Ян Баг­да­навіч меў сем сыноў, але маён­так пакі­нуў толь­кі тром малод­шым [49, арк. 10–11 адв.] Вера­год­на, гэта былі дзе­ці ад роз­ных шлю­баў. Вядо­мы дзве жон­кі кн. Яна Пузы­ны – Ядві­га Шчас­наў­на Фурс і Фядо­ра Афа­на­саў­на Грыз­лавіц­кая [50, арк. 2–8, 20–22 адв.], баць­ка апош­няй быў зямяні­нам з пры­су­ду Клец­ка­га зам­ка [84, с. 287]. Стар­эй­шыя (у тым ліку будучы капыль­скі зямянін Вац­лаў) атры­малі па 100 коп гро­шай. Такім чынам, у шэра­гі зямян Вац­ла­ва Янаві­ча Пузы­ну пры­вя­ла адсут­на­сць маёнт­ка. Нель­га адмаў­ля­ць і ўплы­ву таго, што Пузы­ны былі звя­за­ны з бір­жан­скі­мі Рад­зівіла­мі кліен­таль­ны­мі ста­сун­ка­мі [95, s. 81–82] Апра­ча таго, маці Вац­ла­ва, хут­ч­эй за ўсё, была Ядві­га Фурс, а нось­біты гэта­га про­звіш­ча былі капыль­скі­мі зямя­на­мі ў дру­гой пало­ве XVI ст.

~ 1. Ядві­га Шчас­наў­на Фурс.
~ 2. Фядо­ра Афа­на­саў­на Грыз­лавіц­кая.

1. Пта­шиц­кий, С. Л. Кня­зья Пузы­ны. Исто­ри­ко-гене­а­ло­ги­че­ские мате­ри­а­лы. – Санкт-Петер­бург : Типо­гра­фия Г. А. Берн­штей­на, 1899. – 131 с.
[2]. Я. С. Глін­скі. Зямян­ская суполь­на­сць Капыль­ска­га княст­ва ў XVII–XVIII стст.

49. НГАБ. – Ф. 694. – Воп. 4. – Спр. 1853. – Маё­мас­ныя даку­мен­ты на маён­так Шчэпаўш­чы­на Нава­груд­ска­га ваявод­ства. – 117 арк.
50. НГАБ. – Ф. 694. – Воп. 4. – Спр. 1933. – Даку­мен­ты аб пра­вах вало­дан­ня і раз­ме­жа­ван­ні маёнт­ка Нава­двор­кі Нава­груд­ска­га паве­та. 1584–1793 гг. – 55 арк.
84. Пазд­ня­коў, В. С. Клец­кая шлях­та XVI–XVII стст. (спі­сы) // Бела­рус­кі архе­а­гра­фіч­ны што­год­нік. – Вып. 15. – Мінск, 2014. – С. 275–294.
95. Augustyniak, U. Dwór i klientela Krzysztofa Radziwiłła (1585–1640). Mechanizmy patronatu. – Warszawa : Semper, 2002. – 386 s.
111. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warsza.wa : Drukiem J. Filipowicza, 1895. – XXV, 698 s.

8.4. Юрий Бог­да­но­вич

Напе­ре­до­дні Люб­лінсь­кої унії князь Юрій Бог­да­но­вич Пузи­на,
вихо­де­ць із-під біло­русь­ко­го Кпе­ць­ка, глиб­ше корін­ня яко­го йшло зі Смо­
ленсь­кої землі12, оже­ни­вся з удо­вою Марією з Леш­ни­ць­ких Торо­канівсь­кою
та осів у її володін­нях у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті, а піс­ля смер­ті дру­жи­ни ще
раз усту­пив у шлюб, пере­брав­ся у Воло­ди­мирсь­кий повіт і зали­шив там
нащадків13 Соб­чук В. Д. З історії зем­ле­во­лодінь шля­хетсь­ких родів… — С. 352-353. Інте­гра­ції в жит­тя регіо­ну спри­я­ла актив­на участь у релі­гій­но­му жит­ті, зокре­ма перебу­

ван­ня Юрієво­го сина Олек­сандра (чер­не­че ім’я Афа­на­сій) на кафед­рі пра­
вослав­но­го луць­ко­го й острозь­ко­го вла­ди­ки (1633— 1650)1 Архив ЮЗР. — Ч. 2, т. 1. — С. 226 (14. 03. 1633); Мака­рий (Бул­га­ков). Исто­рия
Рус­ской церк­ви… — Кн. 6. — С. 539-540.
Дру­гу поло­ви­ну села Ново­став­ці та пусті сели­ща Іль­ків­ці й Круг­ла Гав­ри­ло Леш­ни­ць­кий від­дав зга­даній вище доч­ці Марух­ні, тіт­ці Марії Васи­лів­ни, піс­ля вихо­ду її 1537 р. заміж за Юхна Юхно­ви­ча Федо­ро­ви­ча [7, кн.6, арк.39], що фігу­рує в дже­ре­лах пере­важ­но з пріз­ви­щем Торо­канівсь­кий, а інко­ли пишеть­ся також і Страк­лівсь­ким. Коли десь
у дру­гій поло­вині 1560-х рр. пер­ший чоло­вік Марух­ни помер, вона вий­ш­ла за кня­зя Юрія Пузи­ну [30, с.352–353]. 31 трав­ня 1578 р. князь Пузи­на та його дру­жи­на Мари­на з Леш­ни­ць­ких суди­ли­ся в Кре­ме­не­ць­ко­му земсь­ко­му суді з паном Гав­ри­лом Сошенсь­ким і його жін­кою Ган­ною Андріїв­ною з Кунівсь­ких, доч­кою зга­да­но­го вище кре­ме­не­ць-
кого земсь­ко­го суд­ді, яких пози­ва­ли за ґрунт Круг­ла, відо­мий також під назвою Рід­ка, отчи­ну кня­гині Пузи­ни­ної, яким вона три­ва­лий час спо­кій­но володі­ла окре­мо від сво­го бать­ка Гав­ри­ла Леш­ни­ць­ко­го і який при­я­тель Ган­ни Севе­рин Ярмо­линсь­кий, тепер уже покій­ний, від­няв у неї та оса­див на ньо­му село під назвою Рід­ка. Поки Ярмо­линсь­кий жив,
пози­вач­ка не раз тур­бу­ва­ла його, читає­мо в записі спра­ви, разом із пер­шим своїм чоло­віком Юхном Страк­лівсь­ким напо­ми­наль­ни­ми листа­ми. Потім маєток Рід­ка перей­шов до Гав­ри­ла Сошенсь­ко­го. Князь Пузи­на, женив­шись на тепе­ріш­ній своїй дру­жині, разом із нею не раз пози­вав Сошенсь­ких, але за земсь­кою служ­бою, сей­ма­ми й смер­тю Сигіз­мун­да Авгу­ста так і не зміг доби­ти­ся спра­вед­ли­во­сті. Тим часом неда­ле­ко від Рід­кої на тому само­му ґрун­ті від­по­ві­да­чі оса­ди­ли воли­цю, яку нази­ва­ють Мин­ців­ці. На під­твер­джен­ня того, що Круг­ла ста­но­вить отчи­ну
кня­гині Пузи­ни­ної і що цей ґрунт не про­мов­ча­но, пози­ва­чі пред’явили в суді низ­ку доку­мен­тів. Дово­ди вияви­ли­ся достат­ньо пере­кон­ли­ви­ми, і суд при­су­див маєток Круг­ла, про­зва­ний Рід­ка, і воли­цю Мин­ців­ці на віч­ність кня­зеві Юрію Пузині та його дру­жині і при­дав їм воз­но­го й двох шлях­ти­чів, осі­лих у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті, для ув’язання, а від-
пові­да­чів зобов’язав від­сту­пи­ти втра­чені зем­лі під закла­дом по 2000 кіп гро­шів на монар­ха й сто­ро­ну [7, кн.6, арк.37 зв.–40.]. Повер­нув­ши ґрунт сели­ща Круг­ла, на яко­му сиді­ли вже село Рід­ка й воли­ця Мин­ців­ка (остан­ній топонім, оче­вид­но, ще не ста­білі­зу­вав­ся, бо зустрі­ча-єть­ся в різ­них варіан­тах), 18 черв­ня 1579 р. кня­ги­ня Пузи­ни­на вида­ла
в Кре­мен­ці лист, за яким пода­ру­ва­ла ці маєт­ки чоло­ві­ко­ві, а через два дні внес­ла свій запис у кре­ме­не­ць­ку земсь­ку кни­гу [7, кн.7, арк.68–68 зв.]. Напри­кін­ці того само­го року, під час валь­но­го корон­но­го сей­му у Вар­шаві, Чов­гансь­кі оскар­жи­ли Пузин перед коро­лем у чис­лен­них про­ви­нах, одна з яких поля­га­ла якраз у тому, що недав­но без їхньо­го
відо­ма Марух­на Гав­ри­лів­на запи­са­ла своє­му чоло­ві­ко­ві села Рід­ка й Мин­цо­ва Воля, і 15 груд­ня 1579 р. отри­ма­ли напо­ми­наль­ний лист, де монарх велів, щоб у разі, якщо це справ­ді так, його адре­са­ти усу­ну­ли допу­ще­ну ними неспра­вед­ливість [4, спр.6321, арк.17–18]. Та невдо­взі кня­гині Пузи­ни­ної не ста­ло. 16 люто­го 1580 р. Андрій Чов­гансь­кий опо­вів під­ста­ро­сті в Кре­мен­ці, що в суб­о­ту, 13 люто­го, Марія Гав­ри­лів­на помер­ла, і взяв воз­но­го, щоб уїха­ти з ним у зали­шені нею двіре­ць і поло­ви­ну села Ново­став­ці та село Іль­ків­ці, які за при­род­ним пра­вом
нале­жать його жін­ці, а в суб­о­ту, 20 люто­го, воз­ний Сте­фан Поко­щовсь­кий уже зізнав, що в чет­вер, 18 люто­го, разом із воз­ним Лев­ком Ісернсь­ким та дво­ма шлях­ти­ча­ми був при­сут­ній при тому, як Чов­гансь­кі взя­ли до своїх рук ука­за­ні вище маєт­ки; у пер­шо­му й дру­го­му селах вияви­ло­ся по 23 тяг­лі під­дані з під­сусід­ка­ми [4, спр.6321, арк.20–21].
2 берез­ня того само­го року за скар­гою кня­зя Пузи­ни кре­ме­не­ць­кий ста­ро­ста князь Януш Зба­разь­кий видав позов по Чов­гансь­ких із вимо­гою ста­ти 7 квіт­ня перед ґродсь­ким судом. Зви­ну­ва­чен­ня поля­га­ло в тому, що всу­переч волі покій­ної, кот­ра поза­пи­су­ва­ла, як вияв­ляєть­ся, своє­му чоло­ві­ко­ві на зали­ше­них нею поло­вині села Ново­став­ці й селі
Іль­ків­ці у Кре­ме­не­ць­ко­му та селі Страк­лів у Луць­ко­му повітах про­жи­ван­ня до самої смер­ті, 2000 кіп гро­шів і всі рухо­мі речі, бра­та­ни­чу Іва­но­ву Пав­ло­ви­чу Шпа­ківсь­ко­му – 1000 кіп гро­шів, бра­тан­ці Овдо­ті Мас­ків­ні з Шпа­ківсь­ких – 200 кіп гро­шів (і в цій сумі виді­ли­ла їй у селі Ново­став­ці на час до спла­ти гро­шей 10 під­да­них), а бра­тан­ці Настасії Мас­ків­ні Шпа­ківсь­кій, яка до смер­ті покій­ної була під її опікою і на її вихо­ван­ні, – спуст ново­ста­ве­ць­ко­го ста­ву в сумі 100 кіп гро­шів, 18 люто­го вони сило­мі­ць захо­пи­ли з озброє­ни­ми слу­га­ми, бояра­ми та інши­ми під­да­ни­ми маєт­ки Ново­став­ці й Іль­ків­ці і все в них поза­би­ра­ли [4, спр.6321, арк.22–22 зв.]. Якщо до суду й дій­шло, то спра­ви­ти­ся з кон­флік­том, як пока­зу­ють наступ­ні події, він не зміг. 6 трав­ня князь Юрій Пузи­на та Іван Шпа­ківсь­кий і його сест­ри Овдо­тя з Шпа­ківсь­ких Яще­ве­ць­ка й Настасія, з одно­го боку, та Андрій і Марія Чов­гансь­кі, з іншо­го, укла­ли перед кня­зем Васи­лем-Костян­ти­ном Острозь­ким при­я­тельсь­ку уго­ду, за якою Пузи­на усту­пав Чов­гансь­ким поло­ви­ну Ново­ста­ве­ць та Іль­ків­ці, а йому нато­мість від­сту­па­ли на віч­ність дві части­ни села Страк­лів; село Рід­ка й воли­ця Мин­цо­ва теж зали­ша­ли­ся кня­зю; крім того, Пузи­на мав повер­ну­ти Чов­гансь­ким усі папе­ри на маєт­ки, а вони взя­ли на себе зобов’язання спла­ти­ти 100 кіп гро­шів йому та 200 кіп гро­шів Іва­но­ві Шпа­ківсь­ко­му і його сест­рам, а також від­да­ти Пузині збі­ж­жя й рухо­мі речі, які забра­ли піс­ля смер­ті його дру­жи­ни, а чого не виста­чить, запла­ти­ти або вер­ну­ти з ново­го уро­жаю, і гаран­ту­ва­ли збір засія­но­го ним на полях [4, спр.6321, арк.28–29]. у черв­ні 1582 р. Андрій
Чов­гансь­кий вико­нав у Кре­ме­не­ць­ко­му земсь­ко­му суді всі зобов’язання щодо Юрія Пузи­ни, перед­ба­чені уго­дою, укла­де­ною 6 трав­ня 1580 р. перед кня­зем Острозь­ким [4, спр.6321, арк.36–37], а 13 січ­ня «вод­лε
ново­го калεн­да­ря» наступ­но­го року князь зізнав, що отри­мав свої 100 кіп литовсь­ких гро­шів [4, спр.6321, арк.38] і того само­го дня від­дав доку­мен­ти на маєт­ки Ново­став­ці й Камінь [4, спр.6321, арк.39]; на почат­ку трав­ня 1586 р. Чов­гансь­кі оста­точ­но роз­раху­ва­ли­ся в селі Гулів­ці з паном Шпа­ківсь­ким і отри­ма­ли від ньо­го від­по­від­ний квит [4,
спр.6321, арк.40]. Погос­по­да­рю­вав­ши кіль­ка літ на спад­щині пер­шої жін­ки, 20 січ­ня 1587 р. спіль­но з дру­гою своєю дру­жи­ною Ган­ною Гу.левичівною князь Пузи­на про­дав «сεло Рεд­кую, сεло Мин­цо­ву Воли­цу одно к дру­го­му при­лε­г­лоε» за 8000 золо­тих, тоб­то за 3000 кіп гро­шів литовсь­кої ліч­би й моне­ти, пані Чов­гансь­кій, яка вже кіль­ка років сиді­ла на вдо­ви­но­му стіль­ці, і від­дав їй усі листи й при­вілеї на ці маєт­ки [4, спр.6334, арк.1–3].

4. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від­діл руко­писів. – Ф. 103 (Архів Сапєг). – Оп. 1 (спр. 55/1е, 6283, 6314, 6321,6334, 6359, 6370).
7. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни, м. Київ. – Ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд). – Оп.1 (кн.1, 4, 6, 7, 8, 9, 13, 24, 29, 40, 44).
30. Соб­чук В. Д. З історії зем­ле­во­лодінь шля­хетсь­ких родів із кня­жи­ми титу­ла­ми у Пів­ден­ній Волині ХV – пер­шої поло­ви­ни ХVІІ століть // Запис-
ки НТШ. – Львів, 2000. – Т. 240: Пра­ці Комісії спе­ціаль­них (допо­між­них) істо­рич­них дис­ци­плін. – С. 333–360.

1570 Жовтня 9 — Лист кн. Юрія Пузи­ни про нане­сен­ня йому збит­ків серадсь­ким воє­во­дою Аль­брех­том Лась­ким,
док. № 54, арк. 68 зв., 69.
1578 мая 29 — жало­ба кн. Юрия Пузы­ны на пп. Аль­брех­та Лас­ко­го и Вой­те­ха Ста­ри­хов­ско­го в деле захоплен­ня янушпільсь­ким уряд­ни­ком Пет­ром Горе­ць­ким ставів, земель і дібров у маєт­ках Ново­ста­ви­ць­ке, Йєменсь­ке та Іль­ківсь­ке.
1578 мая 31 — Скар­га кн. Юрія Пузи­ни на п. Гав­ри­ла Сошенсь­ко­го за захоплен­ня маєт­ку Рід­ке, док. № 40, арк. 37 зв. — 40.
Путем куп­ли и про­да­жи фор­ми­ро­вал свои вла­де­ния в Луц­ком пове­те и на Волы­ни, при­быв­ший на Волынь со Смо­лен­щи­ны в вто­рой поло­вине XVI ст. — до это­го его побуж­да­ло бра­ко­со­че­та­ние. Князь Юрий Пузи­на взял себе в жены дочь вла­ди­мир­ско­го вой­ско­го Васи­лия Гуле­ви­ча Ган­ну Гуле­ви­чев­ну. Сна­ча­ло князь вме­сте с женой про­дал в 1587 г. шлях­тян­ке Марии Чел­ган­ской име­ние Жид­кую и Мин­цо­вую Воли, полу­чив при­быль в сум­ме 3.200 коп гро­шей [1]. Немно­го поз­же ( 1590 г.) Ю. Пузи­на уже сам осу­ще­ствил куп­лю у сво­е­го тестя. В резуль­та­те сдел­ки князь при­об­рел име­ние Длин­ное, Бори­с­ко­вич и Цевов за 750 коп гро­шей [2]. Одну куп­лю осу­ще­ствил и дру­гой пред­ста­ви­тель семьи Пузин -Гри­го­рий, запла­тив супру­га шлях­ти­чам Ива­ну и Раине Бат­ков­ским ( 1598 ) 2500 коп гро­шей за име­ние Бори­со­вич [3]
1587 — вме­сте с женой Анной Васи­льев­ной, про­дал име­ние в Кре­ме­нец­ком пове­те. [Пташ., 18]. — Его потом­ство обра­зо­ва­ло Волын­скую отрасль, кото­рая оста­ет­ся неизвестною.9.10.1596 р. була під­пи­са­на і про­те­ста­ція до три­бу­нальсь­ких книг, обля­то­ва­на у воло­ди­мирсь­ких гродсь­ких кни­гах (з цієї обля­ти дже­ре­ло і відо­ме). Під доку­мен­том умі­ще­но 7 під­писів: 2 світсь­ких осо­би (Костян­тин Острозь­кий і Дем’ян Гуле­вич) і 5 духов­них (Ге-

деон Бала­бан, Михай­ло Копи­стенсь­кий, Іларіон Масальсь­кий, Ники­фор Тур, Єли­сей Пле­те­не­ць­кий). Доку­мент вніс до воло­димирських судо­вих актів князь Юрій Пузи­на, що є єди­ним свід­ченням про його участь у соборі [Бороть­ба Пів­ден­но-Захід­ної Русі і Украї­ни про­ти екс­пан­сії Ваті­ка­ну та унії (XVI — поча­ток XVII ст.). Збір­ник док. і мат-лів. — № 104. — С. 145.]

Юрій Пузи­на був серед тих дво­рян, які оби­ра­ли депу­татів на Люб­лінсь­кий з’їзд, він же був брат­чи­ком Луць­ко­го Брат­ства. Його пріз­ви­ще є під про­те­стом Волинсь­ких шлях­ти­чів про­ти утис­ків пра­во­слав­них като­ли­ка­ми (АЮЗР. — ч. І, т. ІV, ст.348).

~ 1) Мария Гав­ри­лов­на Леш­ниц­кая
~ 2) Анна Васи­льев­на Гуле­чив­на.

Васи­лий Гуле­вич в пер­вом бра­ке был женат на Алене Волч­ковне-Жас­ков­ской и, про­жив с ней два года (1557-1559) имел, веро­ят­но, толь­ко одну дочь Анну, при­хо­дя­щу­ю­ся Гальш­ке стар­шей сест­рой. Эта Анна Гуле­ви­чив­на была заму­жем за кня­зем Федо­ром Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ским (1579), а во вто­ром бра­ке за одним из лиде­ров пра­во­слав­ной пар­тии на Волы­ни – кня­зем Юри­ем Бог­да­но­ви­чем Пузы­ной (1586). Дом их в Луц­ке изве­стен как дом Гуле­ви­чей (Пузын) и рас­по­ла­га­ет­ся при Луц­ком зам­ке. У 1634 р. Анна Гуле­ви­чів­на (Зату­ре­ць­ка лінія, дво­юрід­на сест­ра Галш­ки Гуле­ви­чів­ни) пожерт­ву­ва­ла на Луць­ке пра­во­славне брат­ство 1 тис. зло­тих, забез­пе­че­них містеч­ком Іван­ків і нав­ко­лиш­ні­ми села­ми у Київсь­ко­му воє­вод­стві [ЦДІАК Украї­ни, ф.25, оп.1., спр.191, арк.72–74].

1 ЦДIА­УК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 37. — Арк. 55 зв. — 58 зв.
2 Там само. — Ф. 26. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 433, 434 зв.
3 Там само. — Спр. 12. — Арк. 837-839.

9.4. Ясь­ко Бог­да­но­вич
хх.4. Ган­на Бог­да­нов­на
хх.4. Раи­на Бог­да­нов­на
10.5. Оста­фий Оста­фье­вич (?)
11.6. Ян Пет­ро­вич (1586,-1622)
мар­ша­лок Глав­но­го три­бу­на­ла Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. Во всех доку­мен­тах писал­ся «кня­зем с Козель­ска Пузы­ной».
Ewangelikiem był już jednak Jan Bohdanowicz Puzyna, założyciel gałęzi upickiej. Zmarł on w 1622 roku. Jego to zapewne jako «prawdziwego chwalcę Boga» prosił o szczególną opiekę nad realizacją funduszu zapisanego na zbór w Szwabiszkach Marcin Pawłowicz Szwab w 1606 roku. Kilka lat później, bo w roku 1614 i 1616 roku wspominany jest kniaź Puzyna, który miał troszczyć się o zbór w Szwabiszkach. Nie wiadomo czy chodziło o Jana, czy o któregoś z jego synów.
1586 янв. 12 — род­ная его баб­ка, Гале­на Кун­цев­на Рай­ская, быв­шая в 1-м бра­ке за Яном Пло­нян­ским, пода­ри­ла ему 7< местеч­ка Пло­ня­ны, Упит­ско­го пове­та. [Пташ., 15, 68— дарств. зап.]. — 1594, мрт. 6 — депу­тат Глав­но­го Три­бу­на­ла Литов­ско­го, по раз­де­лу с род­ным бра­том кн. Пет­ром, полу­чил двор над р. Дзви­но­сою, в Мин­ском повет, назы­ва­е­мый Дзви­но­ша, села — Бада и Про­ко­пов­цы и новинЬ!— Ста­рую Баду н Дет­ков­скую. [Пташ., 16, 69— 70— разд. актъ; Вып. нвъ разд. акта, д. А., 243]. 1596, нояб. 4 — купил у род­ной сест­ры Гале­ны Пет­ров­ны и у мужа ее — Хри­сто­фо­ра Лево­на, при­над­ле­жав­шую им часть им. Пло­ня­ны. [Пташ., 16, 71— прод. зап.]. 1598, апр. 20 — полу­чил от коро­ля под­твер­ди­тель­ную гра­мо­ту на местеч­ко Неста­но­ви­чи, кото­рым вла­дел отец его, кн. Петр Тимо­фе­е­вич Пузы­на. [Пташ. 16, 72— 4г-двкрвтт.]. 1604, окт. 22 — Коро­лев­ским ука­зом пове­ле­но ему воз­вра­тит Нико­лаю Пузе­лев­ско­му захва­чен­ные им села послед­не­го: Вели­жы, Вой­но­ран, Деви­ны-Б ролей и Ужу­тым. [Пташ., 16, 74— указ коро­ля]. Обез­пе­чил 1-й сво­ей жене им. Лим­ко­вец, в Упит­ском пове­те. [Пташ., 16.]. — Закре­пил за 2-й сво­ей женой им. Пло­ня­ны. Во всех доку­мен­тах пишет­ся «кня­зем из Козель­ска Пузы­ным», как и все пере­име­но­ван­ные лица — его пред­ки. Был Мар­ша­лом Три­бу­на­ла В. Княж. Литов­ско­го. [Пташ., 19— показ, сына].
+ 1622.
~ 1) Вар­ва­ра Янов­на Виз­гир­до­вая, дочь Яна Нико­ла­е­ви­ча Виз­гир­да, судьи зем­ско­го Упит­ско­го, сек­ре­та­ря и реви­зо­ра коро­лев­ска­го. [Акт. Виден, архео­гр. ком. XXVI, 889]. Имел от нее двух сыно­вей, кн. Яна и Пав­ла. [Пташ., 16].
~ 2) Доро­та Янов­на Гру­шев­ская. Имел от нее трех сыно­вей — Иеро­ни­ма, Фри­дри­ха и Юрия.
12.6. Пётр Пет­ро­вич (1594, +1610/1611)

У 1594 г. 5 мар­та быў склад­зе­ны інвен­тар сусед­ня­га маёнт­ка Няста­навічы — той яго част­кі, што нале­жа­ла бра­там Яну і Пят­ру Пятро­ві­чам Пузы­нам і пад­ля­га­ла пад­зе­лу паміж імі [НГАБ. Ф. 1769. Воп. 1. Спр. 18. Арк. 32 — 36 адв.]. Пят­ру дастаў­ся баць­коўскі двор з сёла­мі Няста­навічы і Меж­нікі, а так­са­ма Ескавічы, набы­тыя ад нябож­чы­ка Міка­лая Воўч­ка. Доля Яна ска­ла­ла двор Дзві­но­са над аднай­мен­най ракой, пры ім сёлы Дзві­но­са (32 дыма, 115 муж­чын) і Пра­ко­паў­цы (13 дымоў, 41 муж­чы­на). На 1 двор у сяр­эд­нім пры­па­да­ла каля 3,6 асоб муж­чын­ска­га полу. З 35 два­роў у 23 былі про­стыя сем’і — баць­кі з дзе­ць­мі. У 2 выпад­ках у склад­зе гас­па­дар­кі пры­га­д­ва­ец­ца пры­мак, у 3 — зяць, у 1 — жана­ты брат. У 6 выпад­ках гла­ва гас­па­дар­кі меў уну­каў, пры­чым у адным з іх сям’я скла­да­ла­ся з баць­кі, сына, 2 уну­каў і 1 праў­ну­ка. Най­вя­лік­шая гас­па­дар­ка наліч­ва­ла 11 муж­чын: баць­ку і трох сыноў, з якіх у адна­го было 3 улас­ных сына, а ўдру­го­га — 4.

хх.6 Гале­на Пет­ров­на
1595, нояб. 4 — про­да­ла с мужем свою часть им. Пло­ня­ны бра­ту сво­е­му, кн. Яну Пет­ро­ви­чу Пузы­на. [Пташ., 15, 71—2— про­дажн, зап.].
~ 1595, Хри­сто­фор Бад­тро­не­ев­го Левон
5 коле­но
хх.7. Вац­лав Яно­вич
Ян Баг­да­навіч меў сем сыноў, але маён­так пакі­нуў толь­кі тром малод­шым [49, арк. 10–11 адв.] Вера­год­на, гэта былі дзе­ці ад роз­ных шлю­баў. Вядо­мы дзве жон­кі кн. Яна Пузы­ны – Ядві­га Шчас­наў­на Фурс і Фядо­ра Афа­на­саў­на Грыз­лавіц­кая [50, арк. 2–8, 20–22 адв.], баць­ка апош­няй быў зямяні­нам з пры­су­ду Клец­ка­га зам­ка [84, с. 287]. Стар­эй­шыя (у тым ліку будучы капыль­скі зямянін Вац­лаў) атры­малі па 100 коп гро­шай. Такім чынам,

у шэра­гі зямян Вац­ла­ва Янаві­ча Пузы­ну 24 пры­вя­ла адсут­на­сць маёнт­ка. Нель­га адмаў­ля­ць і ўплы­ву таго, што Пузы­ны былі звя­за­ны з бір­жан­скі­мі Рад­зівіла­мі кліен­таль­ны­мі ста­сун­ка­мі [95, s. 81–82]. Апра­ча таго, маці Вац­ла­ва, хут­ч­эй за ўсё, была Ядві­га Фурс, а нось­біты гэта­га про­звіш­ча былі капыль­скі­мі зямя­на­мі ў дру­гой пало­ве XVI ст..

Кня­жац­ка­га тыту­лу ён ужо не ўжы­ваў. Пузы­ны – гэта не адзі­ны выпа­дак знаходжан.ня прад­стаўнікоў кня­жац­кіх родаў на зямян­скай павін­на­сці. Рад­зівілаўскі­мі зямя­на­мі з’яўляліся князі Ліхад­зя­еўскія [108, s. 114–115]. Адзін з іх (Ян) на непра­цяг­лы час (зафік­са­ва­ны ў інвен­та­рах 60-х гг. XVII ст.) [2, арк. 32 адв., 6, арк. 60] тра­піў у склад капыль­скай зямян­скай суполь­на­сці.

49. НГАБ. – Ф. 694. – Воп. 4. – Спр. 1853. – Маё­мас­ныя даку­мен­ты на маён­так Шчэпаўш­чы­на Нава­груд­ска­га ваявод­ства. – 117 арк.
50. НГАБ. – Ф. 694. – Воп. 4. – Спр. 1933. – Даку­мен­ты аб пра­вах вало­дан­ня і раз­ме­жа­ван­ні маёнт­ка Нава­двор­кі Нава­груд­ска­га паве­та. 1584–1793 гг. – 55 арк.
84. Пазд­ня­коў, В. С. Клец­кая шлях­та XVI–XVII стст. (спі­сы) // Бела­рус­кі архе­а­гра­фіч­ны што­год­нік. – Вып. 15. – Мінск, 2014. – С. 275–294.
95. Augustyniak, U. Dwór i klientela Krzysztofa Radziwiłła (1585–1640). Mechanizmy patronatu. – Warszawa : Semper, 2002. – 386 s.

2. НГАБ. – Ф. 27. – Воп. 6. – Спр. 1. – Інвен­тар Капыль­ска­га княст­ва 1669 г. – 34 арк.
6. НГАБ. – Ф. 160. – Воп. 1. – Спр. 16. – Спра­ва аб адшу­кан­ні волі ад пры­гон­най залеж­на­сці жыха­роў мяст­эч­ка Пясоч­нае Ігу­мен­ска­га паве­та з-пад вало­дан­ня памеш­чы­каў Ёдкаў. Інвен­та­ры Капыль­ска­га княст­ва 1665, 1734, 1780, 1781 гг. – 238 арк.

хх.8. Алек­сандр-Афа­на­сий Юрье­вич (1609, † 25.12.1650)
потом­ки Алек­сандра Афа­на­сия Пузы­ни сохра­ни­ли пра­во­сла­вие и лиши­лись титу­ла, посколь­ку в Поль­ше пра­во­слав­ных не жало­ва­ли. Отец Алек­сандра Ежи(Юрий) Бог­да­но­вич лов­чий волын­ский упо­ми­на­ет­ся как Пузы­ня, а не Пузы­на.
— цер­ков­ний діяч, спер­шу уній­ний, потім пра­во­слав­ний єпис­коп Луць­кий і Острозь­кий (1632—1647). Пред­став­ник роду Пузин гер­бу Огі­не­ць. Бать­ко — князь Юрій, рев­ний визна­ве­ць православ’я. Замо­ло­ду мав вою­ва­ти у повіто­вих коро­гвах Волинсь­ко­го воє­вод­ства про­ти татарів. У 1613 році мав поса­ду побор­ці Волинсь­ко­го воє­вод­ства, за виро­ком радомсь­ко­го три­бу­на­лу був зобов’язаний допла­ти­ти недо­ста­чу.

Мона­стир у селі Даш­ків [с. Даш­ків; тепер не існує, локалі­зо­ва­но у Горохівсь­ко­му
р%ні Волинсь­кої обл.]. Най­дав­ні­шу згад­ку має­мо під 1573 р.: 11 черв­ня Іван Бор­зо%
бога­тий Кра­сенсь­кий скар­жи­вся на волинсь­ко­го каш­те­ля­на, овру­ць­ко­го і гомель%
сько­го ста­ро­сту Михай­ла Миш­ку Вар­ковсь­ко­го, який нещо­дав­но на ниву чело­ве­ка
дей гали­чан­ско­го [село Гали­ча­ни. – С.Г.] Яки­ма, кото­рую дей он с копы ора­ти был дал
попу пана Ива­на Ощов­ско­го мана­стыр­ско­му дашковскому3
. Не знає­мо, як скла­да­ла­ся
історія мона­сти­ря в наступ­ні 25 років, але в 1609 р. він уже не існу­вав. 19 черв­ня цьо%
го ж року Луць­кий гродсь­кий суд роз­гля­дав спра­ву між влас­ни­ка­ми і посе­со­ра­ми
села Цего­ва: князі Олек­сандр, Юрій і Мико­лай Пузи­ни, їхні сест­ри Федо­ра і Галш­ка,
Пав­ло Козинсь­кий, Іван Горо­дись­кий та Богуш Гуле­вич Вою­тинсь­кий – пози­ва­чі,
Іван Ощовсь­кий – від­по­ві­дач. Про зміст кон­флік­ту діз­нає­мо­ся з судо­во­го позо­ву від
01.05.1609 р.: позы­ва­ют о то, иж прод­ко­ве твои имене Цевов, отчиз­ну свою, дер­жа­чи
то, иле на част, кото­ро­го з них нале­жа­ло, будучи люд­ми хре­сти­ян­ски­ми, спо­срод­ку
грун­тов сво­их выде­ли­ли ост­ров нема­лый грун­тов оре­мых, дуб­ров, запу­стов, сено­жа<
тей, про­звав­ши Даш­ко­вом, и там на том мест­цу убу­до­вав­ши цер­ков зало­же­ня све­тоє
Пятон­ки, тот ост­ров на тот мана­стыр нада­ли, а будучи через час нема­лый так по<
водов про­док, яко и твой спол­ней дозор­ца­ми окрес­ли­ли и огра­ни­чи­ли тот Даш­ков з од<
ноє сто­ро­ны от грун­тов делу твоє­го Бро­чо­вы Горы, з дру­гоє сто­ро­ны при­лег­ло­стю до
грун­ту кня­жат Кошер­ских ста­ро­став­ско­му [село Ста­рий Став. – С.Г.], с тре­теє и чет<
вер­тоє сто­ро­ны при­лег­ли грун­ты панов Холо­нев­ских от Холо­не­ва, якос через дол­гий
час в том мана­сты­ру Даш­ков­ском фала Божая отпра­во­ва­ла­се и тела змер­лых прод<
ков ваших и инших око­лич­ных людей шля­хет­ско­го и про­сто­го наро­ду сут погре­бе­ны,
ниж­ли ты место дозо­ру, жебы­се фала Божая з живыє и умер­лыє отпра­во­ва­ла, тот
мено­ва­ный грунт черн­цов, там меш­ка­ю­чим, отня­лес, кото­рыє, не маю­чи выхо­ва­ня,
розо­шли­ся, а ты дей цер­ков знес­ши и гро­бы прод­ков ого­ло­тив­ши, фол­ва­рок на том ос<
тро­ве и село, назва­ноє Даш­ко­во, оса­ди­лес, тот грунт гвал­том осяг­ну­лес и держиш4.
Пози­ва­чі, маю­чи пра­ва на пев­ну части­ну зазна­че­них грун­тів, вима­га­ли звіль­ни­ти їх
і від­но­ви­ти мона­стир, або нада­ти їм гро­шо­ву ком­пен­са­цію за цей острів. Зва­жа­ю­чи
на те, що май­же через пів­то­ра року, 14.10.1610 р., Луць­кий гродсь­кий суд зно­ву роз%
гля­дав цю справу5
, Іван Ощовсь­кий не поспі­шав задо­воль­ня­ти пре­тен­зії пози­ва­чів,
отже, оби­тель не була від­нов­ле­на. Подаль­ший перебіг подій нав­ко­ло Даш­ківсь­ко­го
мона­сти­ря нам неві­до­мий.

3 ЦДІАК Украї­ни.– Спр.14. – Арк.146 зв.
4 Там само. – Спр.18. – Арк.130 зв. – 131.
5 Там само. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.19. – Арк.797 – 797 зв.

У 1614 р. уже при­найм­ні части­на шпи­таль­них сіл перебу­вали в посесії кн. Олек­сандра Пузи­ни, на яко­го скар­жи­вся кн. Януш Острозь­кий, «дово­де­чи спра­вед­ли­во­сти ата­ма­но­ви, под­да­ным сво­им на част и на сто­ро­ну пово­до­ви нале­жа­чим и служа­чим з села Ходак воло­сти Сураз­скоє», з при­во­ду того, що, «будучи слу­гою руко­да­ным пово­да, а дер­жа­чи от пово­да и маю­чи в пове­ре­ню, ран­дзе и шафун­ку своєм тую маєт­ност Сураз­скую», в 1614–1615 рр. від­по­ві­дач відібрав май­но у під­даних цьо­го села [11, спр. 117, арк. 862 зв.]. Ана­логічні пре­тен­зії Януш Острозь­кий вису­нув Олек­сан­дру Пузині щодо погра­бу­ван­ня в 1614–1616 рр. під­да­них з Андру­шів­ки, Зень­ків Ближ­ніх і Даль­ніх, Ісер­ни, Ониш­ків­ців, Сура­жа, Тетері­ва і Туро­ва. У скар­гах кн. О. Пузи­ну звинува­чено у вима­ган­ні від під­да­них від­пра­ц­ю­ван­ня біль­ших повин­но­стей, ніж вони були зобов’язані, та ув’язнення ата­манів сіл Зень­кі Даль­ні, Ісер­на, Ониш­ків­ці й Тетерів за спро­тив [11, спр. 117, арк. 853, 861, 863 зв. – 864, 866 зв. – 868, 1005 зв., 1011 зв.–1012, 1102, 1105 зв. – 1106]. Заува­жи­мо, що ці скар­ги містять­ся в позо­вах, датова­них берез­нем 1620 р., тоб­то судо­ва тяга­ни­на три­вала уже не пер­ший рік У квіт­ні 1619 р. став­ся кон­флікт: скар­жи­вся Януш Острозь­кий на кн. Михай­ла Пузи­ну, що той напав на села Андру­шів­ку та Ісер­ну, які у 1618 р. отри­мав від Олек­сандра Пузи­ни у три­річну посесію під­да­ний пози­ва­ча дубенсь­кий
єврей «Шлом» Леза­ро­вич і відібрав їх у орен.даря [11, спр. 113, арк. 1128 зв.]. Із скар­ги кн. О. Пузи­ни діз­нає­мо­ся, що Януш Острозь­кий не заба­ри­вся з «від­по­від­дю» і в серп­ні 1619 р. наслав зга­да­но­го орен­да­ря разом із кількаде­
сятьма коза­ка­ми на «маєт­ност, дер­жа­ву и по.сесыю пово­дов местеч­ко Сураж и села, до того местеч­ка при­на­ле­жа­чиє» [11, спр. 117, арк. 428–428 зв.]. Під час напа­ду погра­бу­ва­ли май­но по­зивача і, хоча в скарзі це не зазна­че­но, віро­гід­но,
в резуль­таті повер­ну­ли Ш. Леза­ро­ви­чу відібрані в ньо­го села (мож­ли­во, маєт­ки повер­ну­ли ще до напа­ду в серп­ні 1619 р.). Зазна­чи­мо, що стосун­ки між Яну­шем Острозь­ким і Олек­сан­дром Пу­зиною зали­ша­ли­ся напру­же­ни­ми. Так, у берез­ні 1620 р. пер­ший з них пози­вав дру­го­го, «доводе­чи спра­вед­ли­во­сти меща­ном и под­да­ным сво­им сураз­ским, так­же ата­ма­ном и под­да­ным сво­им на части, на сто­ро­ну кне­жа­ти єго мл пана Кра­ковского [кн. Януш Острозь­кий. – С. Г.] слу­жа­чыє и нале­жа­чыє воло­сти Сураз­скоє, з сел Ста­ро­го Сура­жа, з низ­ших и дол­ших зам­ков, с Туро­вое, с Ходок, з Исер­на, з Андру­шов­ки и Тете­ров­ки» [11, спр. 116, арк. 646–647]. Отже, не піз­ні­ше 1614 р. кн. Януш Острозь­кий своє пра­во на поло­ви­ну суразь­ких «маєтнос­тей» пере­дав кн. Олек­сан­дру Пузині (умо­ви по­сесії нам неві­до­мі). Щодо поло­ви­ни, яку отри­мав кн. Олек­сандр Острозь­кий († 1603 р.), то піс­ля смер­ті його сина Яну­ша-Пав­ла в 1619 р. нею во­лоділа дру­жи­на кн. Олек­сандра Васи­льо­ви­ча Анна Кост­чан­ка з донь­ка­ми, опіку­ном яких був їхній дядь­ко – Януш Васи­льо­вич Острозь­кий (зга­дуєть­ся в тако­му ста­тусі в запи­су 1620 р. [11, спр. 116, арк. 925 зв.]). Однак ще 15 серп­ня
1618 р. донь­ка Олек­сандра Васи­льо­ви­ча Анна-Алої­за пере­да­ла Сураж «зо вси­ми приналежнос­тями» Олек­сан­дру Пузині за умо­ви, що «арен­да и интра­та с тых добр на пре­ре­чо­ную цер­ков шпи­тал­ную Остроз­скую Трой­ци Пре­на­свят­шоє, и хорых, в ней меш­ка­ю­чих, была обо­ро­ча­ная и дава­на» [1, с. 676]. Хоча, мож­ли­во, Олек­сандр
Пузи­на ще рані­ше отри­мав поло­ви­ну суразь­ких володінь Олек­сандра Острозь­ко­го, а в 1618 р. Анна-Алої­за лише під­твер­ди­ла це його пра­во. Отже, не піз­ні­ше 1618 р. Олек­сандр Пузи­на став посе­со­ром усієї Суразь­кої воло­сті. Зазна­чи­мо, що 13 груд­ня 1621 р. воз­ний вру­чив йому судо­вий позов у Суразь­ко­му зам­ку [11, спр. 126, арк.
32 зв.]. Прав­да, у 1622 р. кн. Анна Острозь­ка, «вымог­ши» у кн. О. Пузи­ни Сураж із села­ми та Андру­шів­ку «при­да­ную», пообі­ця­ла щоро­ку да­вати 1000 золо­тих йому і 2000 золо­тих на утри­мання шпи­та­ля [1, с. 677]. Відо­мо, що кн. Анна
Острозь­ка в 1628 р. за 11821 золо­тих і три гро­ші пере­да­ла Яну Яну­шовсь­ко­му з дру­жи­ною Софі­єю Радо­ви­ць­кою в три­річ­ну посесію Сураж із села­ми, зокре­ма Ониш­ків­ці, Зень­кі Ближ­ні й Даль­ні, Хода­ки і Туро­ву [11, спр. 184, арк. 106
Адам Кисіль, королівсь­кий при­двор­ний, на почат­ках свої служ­би отри­мав від коро­ля зав­дан­ня: згід­но з королівсь­ким дипло­мом, відібра­ти у Луць­ко­го єпис­ко­па Єроні­ма (Поча­повсь­ко­го) Жиди­чинсь­ку архи­манд­рію з мона­сти­рем, маєт­ка­ми Терн­ка­ми і Тере­мним, церк­вою Бого­ро­ди­ці на пзв. – 107]. Віро­гід­но, Януш­ковсь­кий володів ни­ми впро­до­вж усьо­го зазна­че­но­го тер­мі­ну, в уся­кому разі в запи­со­ві від 28 січ­ня 1631 р. Сураж назва­но його «дер­жа­вой» [9, спр. 82, арк. 406 зв.]. Як свід­чив у 1633 р. кн. Олек­сандр Пузи­на, на той час уже луць­кий пра­во­слав­ний вла­ди­ка Ата­на­сій, до 1632 р. він отри­му­вав щоріч­ні 1000 золо­тих, однак шпи­та­лю кн. Анна-Алої­за не да­вала нічо­го [1, с. 675–677]. Хоча документаль­них свід­чень ми не має­мо, але навряд чи буде помил­ко­вим твер­джен­ня про те, що надалі ані цей вла­ди­ка, ані шпи­таль гро­шей від кня­гині не отримували.До 1641 р. нам неві­до­мі свід­чен­ня про відпи­сані сво­го часу кн. В.-К. Острозь­ким маєт­ки на утри­ман­ня шпи­та­ля, а цьо­го року кн. Анна-Алої­за пере­да­ла їх Острозь­ко­му єзуїтсь­ко­му ко­легіуму [8, с. 336; 2, с. 70], який володів ними при­найм­ні упро­до­вж наступ­но­го деся­ти­річ­чя, тоб­то до кін­ця дослід­жу­ва­но­го періо­ду. Так, у груд­ні 1643 р. зга­да­но «под­да­ныє дер­жа­вы их мл отцев єзу­и­тов коле­и­ум Остроз­ко­го з местеч­ка Сура­жа» [11, спр. 237, арк. 1038 зв.], а 9 берез­ня 1650 р. дато­ва­но «Юра­мент под­да­ных отцов єзу­итов Остроз­ских з Сура­жа и з инших маєтнос­тей», серед яких назва­но Андру­шів­ку, оби­дві Зень­кі, Ісер­ну, Туро­ву і Хода­ки [11, спр. 265, арк. 541 зв. – 542 зв.]. Отже, у 1585 р. шпи­таль отри­мав зга­дані ма­єтки і володів ними впро­до­вж більш ніж 20 ро­ків. Ймо­вір­но, вже піс­ля смер­ті кн. В.-К. Ост­розького в 1608 р. його син Януш пере­дав пра­во на свою поло­ви­ну кн. Олек­сан­дру Пузині, який у 1614 р. зга­дуєть­ся як посе­сор. У 1618 р. він отри­мав й дру­гу поло­ви­ну, але в 1622 р. повер­нув маєт­ки кн. Анні Острозь­кій, яка зобов’яза.лася дава­ти йому щоро­ку гро­шо­ву ком­пен­са­цію й матеріаль­но утри­му­ва­ти шпи­таль. Однак, як свід­чив у 1633 р. вла­ди­ка Ата­на­сій Пузи­на, до цьо­го часу шпи­таль не отри­мав нічо­го, не дава­ла гро­шей кня­ги­ня й піс­ля 1633 р., а в 1641 р. вона пере­да­ла маєт­ки єзуїтсь­ко­му коле­гіу­му. Таким чином, шпи­таль оста­точ­но втра­тив свої села 1618 р., бо вже сам факт їх пере­да­чі в посесію влас­ни­ка­ми шпи­та­ля свід­чив про те, що вони не дуже перей­ма­ли­ся долею цієї уста­но­ви. Беру­чи до ува­ги закид Ата­на­сія Пузи­ни кн. Анні Ост­розькій щодо її неспла­ти гро­шо­вої ком­пен­са­ції шпи­та­лю піс­ля 1622 р., мож­на, звіс­но, припус­тити, що він, будучи посе­со­ром, дбав про «улом­ных хорых и убо­гих роз­но­го ста­ну и кон­дициєй, для кото­рых тая цер­ков и шпи­тал сут фун­до­ва­ныє». Однак зга­дає­мо свід­чен­ня про зло­в­жи­ван­ня з боку посе­со­ра О. Пузи­ни для ків і наші при­пу­щен­ня щодо під­т­рим­ки ним шпи­та­ля ста­ють все менш віро­гід­ни­мие.

1. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ной ко­миссией для раз­бо­ра древ­них актов. – К., 1883. – Ч. І, т. 6: Акты о цер­ков­но-рели­ги­оз­ных отно­ше­ни­ях в Юго-Запад­ной Рос­сии (1322–1648 гг.). – 939 с.
8. Тео­до­ро­вич Н. И. Исто­ри­ко-ста­ти­сти­че­ское опи­са­ние церк­вей и при­хо­дов Волын­ской епар­хии. В 5-ти томах / Н. И. Тео­до­ро­вич. – Поча­ев, 1893. – Т. 3: Кре­ме­нец­кий, Заслав­ский уез­ды. – 687 с. – Биб­лиогр. в тек­сте.
9. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни у м. Києві [далі – ЦДІАК Украї­ни]. – Ф. 21 (Кре­ме­не­ць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1.
11. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1.

отри­ман­ня якнай­біль­шо­го при­бут­ку з цих маєт­ередмісті Луць­ка та пере­да­ти єпис­ко­пу Ата­на­сію (Пузині).[1] 15 берез­ня 1633 року король Вла­ди­слав IV Ваза пере­дав йому Жиди­чинсь­ку архі­манд­рію, а 18 берез­ня під­твер­див його обран­ня на єпископсь­ку кафед­ру. 1640 року запла­тив о. Самуї­лу Куль­чи­ць­ко­му 400 зло­тих за куп­ле­ну «реаль­ність» при вули­ці Луць­кій в Бро­дах, яку про­дав Олек­сан­дру Мозеллі.[2] Разом з мит­ро­по­ли­том Пет­ром Моги­лою про­те­сту­вав на Сей­мі Речі Поспо­ли­тої про­ти утис­ків пра­во­слав­них (1638 рік). 21 серп­ня 1641 року про­те­сту­вав про­ти «наїз­ду» на пра­во­слав­ну церк­ву в Сокалі з боку уній­но­го вла­ди­ки Мето­дія Тер­ле­ць­ко­го. 26 люто­го 1646 року був викли­ка­ний до суду за позо­вом гре­ко-католм­ків Сока­ля через відібран­ня у них А. Пузи­ною церк­ви та побит­тя одно­вір­ців. 12 жовтня 1647 року подав у від­став­ку. Під час його управ­лін­ня Луць­ко-Воло­ди­мирсь­кою єпар­хією бага­то пра­во­слав­них шлях­ти­чів засну­ва­ли нові мона­сти­рі, шко­ли і дру­кар­ні. За дея­ки­ми відо­мо­стя­ми, під­т­ри­мав вес­ною 1648 року повстан­ня гетьма­на Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го. Автор опи­су єпар­хіаль­но­го собо­ру в Луць­ку (у «Дидас­калії» Силь­ве­ст­ра Косо­ва, 1638); про­тив­ник уній­них пря­му­вань у 1630-их pp. Наступ­ник — Іосиф Чаплич-Шпановський.[3]

Від 15 берез­ня 1633 р. є лист коро­ля Воло­ди­сла­ва IV до кн. Олек­сандра Пузи­ни, od obywatelow woiewodztwa Wolynskiego, nieunitow, obranemu y nominowanemu Luckiemu i Ostrogskiemu wladyce, де від­зна­че­но, що wedlug punctow, na electiey naszey przy uspokoieniu nieunitow y unitow przy nas y commisarze postanowionych y do act Warszawskich podanych, йому мали пере­да­ти зга­да­ну кафед­ру, а луць­кий уній­ний єпис­коп Поча­повсь­кий замість неї отри­му­вав Жиди­чинсь­ку оби­тель. Однак Єре­мія Поча­повсь­кий від­мо­ви­вся посту­пи­ти­ся, і король пішов на ком­про­міс, визнав­ши його вла­ди­кою, нато­мість Ата­на­сій Пузи­на отри­му­вав Жиди­чинсь­кий мона­стир, a w Lucku cerkiew dla residentiey na przedmiesciu Panny Naswiqtszey [8, 660-661]. 9 квіт­ня воз­ний увя­зал Ата­на­сія Пузи­ну у володін­ня Луць­ким мона­сти­рем з його вси­ми при­на­леж­но­стя­ми [2, спр. 185, арк. 307 зв.]. Отже, в 1633 р. чер­не­ча спіль­но­та ста­ла пра­во­слав­ною, а ігу­ме­ном — Неофіт (див. “Насто­я­телі”).

Таким чином, бачи­мо двох луць­ких вла­дик — пра­во­слав­ні визна­ва­ли Пузи­ну, уніа­ти — Поча­пов- сько­го, під вла­дою яко­го зали­ша­ли­ся кафед­раль­ні маєт­ки. Має­мо свід­чен­ня про те, що Ата­на­сій Пузи­на справ­ді вико­ри­сто­ву­вав Успенсь­кий мона­стир як свою рези­ден­цію. Відо­мо, що в 1633 р. (у лип­ні, листо­па­ді та груд­ні) воз­ні від­но­си­ли йому судо­ві позо­ви до мона­сти­ра зало­же­ня Све­тоє Пре­чи­стоє, тут, на перед­ме­стю Луц­ком, на Све­той Горе буду­чо­го [2, спр. 185, арк. 613 зв., спр. 191, арк. 541, спр. 192, арк. 27 зв.], а в лип­ні 1636 р. воз­ний у цьо­му мона­сти­рі пере­дав Пузині лист від Єре­мії Поча­повсь­ко­го [2, спр. 201, арк. 870]. У 1638 р., піс­ля смер­ті єпис­ко­па Поча­повсь­ко­го, Ата­на­сій Пузи­на de facto очо­лив Луць­ку кафед­ру, в той же час зали­шив­ши Успенсь­ку оби­тель своєю рези­ден­цією. Так, саме тут воз­ний у 1640 р. пере­дав йому три­бу­нальсь­кий позов [2, спр. 222, арк. 9 зв.], а в 1642 р. з Пузи­ною зустрів­ся пан Гів­ло­вич, в спра­вах пил­ных церк­ви Божоє от єго мл отца єпис­ко­па луц­ко­го возва­ный [2, спр. 229, арк. 104]. Зга­дає­мо також скар­гу Костян­ти­на Чер­невсь­ко­го на ігу­ме­ню Луць­ко­го Успенсь­ко­го мона­сти­ря Ата­на­сію Ярмо­линсь­ку з чер­ни­ця­ми, які 20 січ­ня 1650 р. каре­ту пово­до­ву влас­ную в дво­ре зошло­го вла­ди­ки Ата­на­сія Пузи­ни, за Глу­с­цем при мана­сты­ру церкве ве- леб­но­сти вашоє буду­чо­го, в спо­соб гра­бе­жу взя­ли загра­би­ли и на пожи­ток свой обер­ну­ли [3, спр. 48, арк. 739-741].

Ще в 1633 р. жиди­чинсь­кий архи­манд­рит Пузи­на з кри­ло­ша­на­ми Луць­кої собор­ної церк­ви запи­сом від 21 черв­ня пози­чи­ли в Лав­рен­тія Дре­винсь­ко­го 4 500 золо­тих (усю суму отри­ма­ли відра­зу), пере­дав­ши тому в посесію тер­мі­ном на шість років маєток Жиди­чинсь­ко­го мона­сти­ря Бого­лю­бе. Потре­ба в гро­шах пояс­ню­ва­ла­ся необ­хід­ністю опра­вы церк­ви Жиди­чин­скоє та Луць­ко­го Успенсь­ко­го мона­сти­ря [2, спр. 187, арк. 516-517]. У 1638 р. вла­ди­ка з кри­ло­сом, bçdqc potrzebni pieni^dzy na potrzebe monastera Luckiego na Swi^tey gorze, за 60 кіп литовсь­ких гро­шів пере­да­ли архи­манд­ри­ту Унівсь­ко­го Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці мона­сти­ря Ісайї Суля­ти­ць­ко­му в шести­річ­ну посесію ґрун­ти Успенсь­кої оби­телі [5, спр. 12, арк. 1-4]. Віро­гід­но, у цей час вона функ­ціо­ну­ва­ла. Однак у запи­су від 22 січ­ня 1642 р. Ата­на­сій Пузи­на від­зна­чав, що Луць­кий мона­стир, нада­ний йому коро­лем na residentiq, у яко­му чер­ни­ці antiquitus residowali, a potym za spustoszeniem onego y ustqpieniem zakonniczek, te miescie pyste, bez opatrzowania y odprawowania chwaly Bozey przez niemafy czas wacowaio. Тепер Пузи­на від­нов­лю­вав оби­тель, пере­дав­ши її з усі­ма володін­ня­ми ігу­мені Ата- насії Пузи­нян­ці y po niey nastqpuiqcym pannom zakonnym regufy swiçtego Bazilego [2, спр. 230, арк. 189 зв.

190]. Мабуть, саме цей запис дав під­ста­ви дея­ким дослід­ни­кам твер­ди­ти, що Ата­на­сій Пузи­на пере­тво­рив мона­стир у жіно­чий і назна­чил ігу­ме­нею свою родич­ку [17, 409]. Таким чином, на по­чатку 1642 р. мона­стир уже був порож­нім niemafy czas, але як дов­го? Відо­мо, що в 1639 р. Анна Лепе­со­ви­ць­ка запо­ві­ла на його користь гро­шо­ву суму (див. „Пожерт­ви вір­них”), отже, мона­стир функ­ціо­ну­вав. У тако­му разі він спо­рож­нів упро­до­вж 1640-1641 років. Імо­вір­но, зга­дані вже гро­шо­ві пози­ки Ата­на­сія Пузи­ни на під­т­рим­ку оби­телі в 1633 і 1638 рр. справ­ді пов’язані з існу­ван­ням у чер­не­чої спіль­но­ти про­блем матеріаль­но­го харак­те­ру, тоб­то зане­пад від­бу­вав­ся посту­по­во й доволі три­ва­лий час. Наве­де­мо скар­гу Пав­ла Виш­ковсь­ко­го, яка висвіт­лює пев­ний стан мона­сти­ря і може також слу­гу­ва­ти на користь ска­за­но­го. Так, 11 черв­ня 1638 р. Ян Кра­совсь­кий уночі зумів потра­пи­ти до оби­телі і до тоє избы вшед­ши, где жалу­ю­чий спал, шка­ту­лу с пенез­ми с под лож­ка взяв­шы, з мана­сты­ра вынесл [2, спр. 211, арк. 878 зв.].

Постає питан­ня: чи меш­кав тут Ата­на­сій Пузи­на, чи мона­стир був лише його офі­цій­ною рези­ден­цією, а сам він най­біль­ше часу пере­бу­вав у Жиди­чинсь­кій оби­телі? У будь-яко­му разі віднов­лений у 1642 р. Успенсь­кий мона­стир збері­гав ста­тус вла­дич­ної рези­ден­ції, і сюди в 1644 р. воз­ний від­ніс судо­ві позо­ви, які гай­ду­ко­ви в воро­тех того ж мона­сты­ра в руки отдал, писа­нь­їє по єго мл отца Пузы­ну, єпис­ко­па луц­ко­го и остроз­ско­го [2, спр. 159, арк. 374, 1569]. Ситу­а­ція змі­нюєть­ся запи­сом Ата­на­сія Пузи­ни від 3 люто­го 1645 р., у яко­му він зга­ду­вав про отри­ман­ня від коро­ля monastym spustoszalego, to iest cerkiew drewnianu staru Wniebowzi^cia Naswiqtszey Panny, де na gruncie pustym kamienice, celle zakonne y budynki rozne kosztem moim wlasnym pod czas residentiey moiey postawilem. Поба­чив­ши, що чер­ни­цям wielka krzywda y chwaly Bozey uyma w odebraniu od ich przez nas monastera tego dziala, ze przez to slusznego mieszkania swego zakonnego nie mafy, він їм цю оби­тель przez mnie, episkopa, reformowanu, iako ych przed tym wlasnu, nazad wracamy y z residentiey naszey ust^puiemy, od posesiey naszey uwalniamy wiecznie, nad to kamienice z budynkami inszemi, kosztem moim episkopskim postawionq y zmurowanq, onym wiecznemi czasy daiemy, daruiemy. Сера­фи­му Ярмо­линсь­ку, obranq чер­ни­ця­ми ігу­ме­нею, do zywota iey naznaczamy y potwierdzamy. В подаль­шо­му ігу­мені мали пере­бу­ва­ти w dozoru Ата­на­сія Пузи­ни, а піс­ля його смер­ті — насто­я­телів Луць­ко­го братсь­ко­го мона­сти­ря [2, спр. 242, арк. 195-197 зв.].

2 ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1.

3 ЦДІАК Украї­ни, ф. 26 (Луць­кий земсь­кий суд), оп. 1.

5 ЦДІАК Украї­ни, ф. 2073 (Луць­кий мона­стир), оп. 2.

17 Сен­дуль­ский А. Исто­ри­че­ские све­де­ния о пра­во­слав­ных церк­вах и мона­сты­рях в г. Луц­ке, ныне не суще­ству­ю­щих I А. Сен­дуль­ский II Волын­ские епар­хи­аль­ные ведо­мо­сти. — 1S72. — № 11 (Часть неофи­ци­аль­ная).

Puzyna Aleksander z Kozielska h. Oginiec, imię zakonne Atanazy (Afanasij), (zm. 1650), archimandryta żydyczyński, biskup prawosławny łucki i ostrogski. Pochodził z rodu kniaziów ruskich, osiadłych od XV w. na Smoleńszczyźnie; był potomkiem Iwana Wasilewicza Hłazynicza, który w pocz. XVI w. dostał nadanie w pow. mielnickim, synem gorliwego wyznawcy prawosławia, kniazia Jerzego.
W młodości P. miał walczyć przeciwko Tatarom, zapewne w chorągwiach powiatowych woj. wołyńskiego. W r. 1609 podpisał protestację przeciwko wyniesieniu na metropolitę unickiego Hipacego Pocieja. W r. 1613 sprawował urząd poborcy woj. wołyńskiego, ponosząc znaczne koszta. Wyrokiem Trybunału Radomskiego został przymuszony do zapłaty brakujących sum. W instrukcji tegoż województwa z 8 III 1616 szlachta wniosła za nim instancję, aby od nowych «defalkacyjej» był wolnym, domagając się zwrócenia mu wyłożonych przezeń kwot. Na tymże sejmiku został obrany posłem na sejm walny warszawski. W r. 1618 też posłował na sejm walny. W tr. wraz z małżonką Krystyną z Radzimińskich miał sprawę z Jerzym i Teodorą z Chrynickich Puzynami. We wrześniu 1619 wziął udział w obradach sejmiku łuckiego, podpisując się pod uchwałą zobowiązującą mieszczan łuckich do opieki nad bractwem, cerkwią i szkołą prawosławną w Łucku. P. był elektorem Władysława IV z woj. wołyńskim. W listopadzie 1632 wobec obawy rozerwania obrad sejmu przez prawosławnych Władysław IV podpisał artykuły dla uspokojenia religii greckiej. Jeden z punktów stanowił o oddaniu władyctwa łuckiego przez dotychczasowego bpa unickiego, Jeremiasza Poczapowskiego, nowo wybranemu łuckiemu biskupowi prawosławnemu. W związku z uznaniem dawnej hierarchii prawosławnej za nieważną, dokonano nowych wyborów metropolity i pozostałych biskupów.
Na sejmie elekcyjnym, na który posłował P. z woj. wołyńskiego, uczestniczył w wyborze Piotra Mohiły na metropolitę, a wkrótce potem został obrany przez prawosławnych obywateli woj. wołyńskiego biskupem łuckim i ostrogskim. Wg «Puncta assecurationis obywateli Korony i W. Ks. Lit. ruskiego narodu wyznawających grecką religię» P. miał otrzymać przywilej na biskupstwo łuckie na sejmie koronacyjnym, a dotychczasowy bp łucki unicki miał objąć archimandryctwo żydyczyńskie, zachowując tytuł biskupi do śmierci. Na sejmie koronacyjnym Władysław IV domagał się od kanclerza w. lit. Albrychta Stanisława Radziwiłła, aby skłonił J. Poczapowskiego do ustąpienia z władyctwa łuckiego i doprowadził do polubownego podziału świątyń i dóbr pomiędzy P-ą a biskupem łuckim unickim. Poczapowski odwołał się do decyzji papieża i Kongregacji Krzewienia Wiary. Dn. 15 III 1633 Władysław IV przekazał P-nie archimandryctwo żydyczyńskie. Za zgodą Poczapowskiego miał otrzymać również dobra Ternki i Teremne, a w Łucku na rezydencję cerkiew Najśw. Marii Panny. Dn. 18 t. m. król potwierdził jedynie wybór P-y na biskupstwo łuckie, «który z młodych lat swoich tak w wojskach, jak i trybunałach deputatem, a na sejmach posłem będąc, znaczne Rzeczypospolitej oddał usługi, a teraz do stanu duchownego pobudzony» obrany został dyzunickim bpem łuckim. Zatem istniejące w literaturze informacje o służbie P-y jako unity w diecezji łuckiej i jego przejściu na prawosławie musimy uznać za mało wiarygodną hipotezę. P. nie czekał jednak na decyzję Rzymu, lecz mając poparcie Władysława IV i prawosławnej szlachty wołyńskiej, kilka tygodni później pozbawił Poczapowskiego części beneficjum. Pod koniec grudnia 1633 zaniósł P. uroczystą protestację przeciwko księżnie Annie z Ostrogskich Chodkiewiczowej, wojewodzinie wileńskiej, która nie dopuściła go do przeprowadzenia wizytacji prawosławnych cerkwi i monasterów w Korcu, Ostrogu i innych miastach, co pozostawało w sprzeczności z fundacyjnym zapisem kniazia Janusza Ostrogskiego. Jeszcze w r. 1622 księżna Anna miała obiecywać P-ie «gdy pozostawał w stanie świeckim», że intraty z dóbr suraskich będą szły na cerkiew Św. Trójcy i szpital w Ostrogu. Po r. 1632 księżna przestała płacić, stąd P. domagał się zwrotu 10 000 zł, na których zabezpieczono ten układ. W maju 1634 P. protestował także przeciwko studentom, jezuickiego kolegium w Łucku, którzy zbrojnie wtargnęli do cerkwi, burząc dom stauropigii, a także niszcząc prawosławnym szkołę i drukarnię. W grudniu tr. uczestniczył P. w przedsejmowym sejmiku woj. wołyńskiego w Łucku, zabierając głos w sprawach prawosławia. Sejm 1635 r. okazał się dla P-y i prawosławnych niezbyt szczęśliwym. Biskupstwo łuckie pozostawiono dożywotnio Poczapowskiemu, któremu zwrócono również sobory katedralne w Łucku i dobra władyctwa łuckiego z wyjątkiem trzech wsi: Ternki, Teremne i Siedmiarki. Mocą konstytucji sejmowej postanowiono, że biskupstwo łuckie po śmierci Poczapowskiego pozostanie przy prawosławnych, natomiast po objęciu tegoż biskupstwa przez P-ę klasztor żydyczyński zostanie zwrócony unitom. Dn. 18 III tr. P. otrzymał przywilej na biskupstwo łuckie po śmierci Poczapowskiego.
P. odegrał pewną rolę w staraniach Władysława IV założenia odrębnego patriarchatu ruskiego zależnego od Rzymu. Projekt woj. wołyńskiego Adama Sanguszki, który przedłożył Stolicy Apostolskiej Jan Damascen Sokołowski, rozpatrzyła komisja powołana przez Kongregację Krzewienia Wiary (11 IV 1636). Sokołowski miał wtajemniczyć papieża Urbana VIII, że P. wraz z P. Mohiłą «nie tylko wyznają unię, ale nawet [ją] publicznie zachwalają». Dn. 10 VII tr. Urban VIII wysłał Sanguszce brewe, w którym dziękował za starania w przywiedzeniu do unii P. Mohiły i P-y, choć sami zainteresowani popierali ten projekt z licznymi zastrzeżeniami, wcale nie odżegnując się od prawosławia. Wkrótce Kongregacja odłożyła załatwienie tej sprawy, a nawet zakazała unitom prowadzenia rozmów w sprawie patriarchatu ruskiego i unii powszechnej. W r. 1636 w całej diec. łuckiej trwały ostre spory pomiędzy unitami a prawosławnymi na tle podziału cerkwi i klasztorów pomiędzy obie strony przez specjalną komisję królewską. Do zatargów, w których osobiście uczestniczył P., protestujący przeciwko niewpuszczeniu go do przyznanych prawosławnym cerkwi, doszło w Bielsku, Krzemieńcu i Drohiczynie. Szczególnie napięta była sytuacja w Bielsku, gdzie namiestnik P-y Pais Mościcki kilkakrotnie w r. 1636 protestował z powodu krzywd czynionych prawosławnym przez unitów i wspierające ich władze Rzpltej. Stąd P. nie godził się na wydanie unitom cerkwi katedralnej w Łucku, przyznanej im wyrokiem Trybunału. P. był mediatorem (1 II 1637) w sporze pomiędzy metropolitą Mohiłą a Izajaszem Kopińskim, który mimo zawartej ugody nie zakończył sporu wśród dawnej i obecnej hierarchii prawosławnej. Do zatargów z unitami dochodziło często w diec. P-y. Dn. 2 X 1637, podczas trwania roczków sądowych ziemskich w Łucku, P. zajął grunty, gdzie wcześniej znajdowała się cerkiew unicka i po odprawieniu mszy (11 X t. r.) przystąpił do budowy cerkwi prawosławnej. Stąd doszło do protestacji duchowieństwa unickiego przeciwko P-ie. Po śmierci Poczapowskiego (5/15 X 1637) P. stał się jedynym spadkobiercą władyctwa łuckiego. Mając poparcie prawosławnej szlachty wołyńskiej, natychmiast zajął katedrę wraz z należącymi do niej dobrami. Władysław IV dekretem z dn. 28 X 1637 nakazał ich zwrot unicie, władyce włodzimierskiemu, Józefowi Rakowieckiemu. P. jednak nie zastosował się do wyroku królewskiego. Tym bardziej, że poparł go sejmik łucki (27 I 1638), domagając się aby biskupstwo łuckie na przyszłym sejmie zostało mu oddane zgodnie z posiadanym przez P-ę przywilejem. Na sejmie 1638 r. Władysław IV próbował doprowadzić do odbycia wspólnego dla prawosławnych i unitów synodu, na którym uzgodniono by warunki unii. Akt nadania P-ie dóbr władyctwa łuckiego, noszący datę 20 IV 1638, miano podać do publicznej wiadomości dopiero na owym synodzie. P. odgrywał wówczas niepoślednią rolę w planach Władysława IV pozyskania prawosławia dla unii. Przywilej królewski z 20 IV t. r. oddawał P-ie beneficja po Poczapowskim, m. in. dwie świątynie katedralne w Łucku i Ostrogu, a także inne dobra wchodzące w skład diec. łuckiej. Archimandryctwo żydyczyńskie mimo oporów P-y, miał tenże zwrócić unitom.
Objąwszy rządy w biskupstwie łuckim, P. rokrocznie zwoływał synody diecezjalne, które rozpoczynały się zawsze 26 IX uroczystą mszą w łuckiej katedralnej cerkwi. P-ie podlegali wyznawcy prawosławia nie tylko diec. łuckiej, ale także innych: pińskiej, włodzimierskiej i chełmskiej, oddanych w zarząd władykom unickim. Ze względu na zły stan zdrowia P. począwszy od 1639 r. domagał się kilkakrotnie od szlachty prawosławnej, by uzyskała na sejmie zgodę monarchy na mianowanie jego zastępcy w osobie Józefa ze Szpanowa Czaplica, archimandryty mileckiego. W r. 1643 Władysław IV wyraził na to zgodę. P. nie uczestniczył w soborze kijowskim, który zaczął obrady 8 IX 1640, ale wysłał swego posła. Dn. 21 VIII 1641 P. protestował przeciwko zajechaniu cerkwi prawosławnej w Sokalu przez władykę chełmskiego Metodego Terleckiego. W t. r. uczestniczył również w wyborze nowego biskupa prawosławnego we Lwowie (5 IV 1641), po śmierci Jeremiasza Tyssarowskiego. Zapewne z rozkazu króla P. prowadził jakieś rozmowy z unitami w sprawie unii, gdyż nowy nuncjusz papieski udający się do Warszawy J. de Torres otrzymał zadanie dokładnego wywiedzenia się o P-ie, «najuczeńszym z Rusinów dyzunitów», o którym przesadnie donoszono Kongregacji, że jest skrytym katolikiem. Donoszono również, że P. uczynił już wyznanie wiary wg formuły przepisanej dla Greków. P. brał zapewne także udział w opracowywaniu memoriału przesłanego do Rzymu w r. 1645 „O kościele prawosławnym w Rzeczypospolitej”, w którym P. Mohiła proponował uregulowanie stosunku kościoła prawosławnego do Rzymu na nowych zasadach. Wedle Kassiana Sakowicza („Sobór Kijowski”, Kr. 1642) był P. autorem rozprawy o siedmiu sakramentach.
Mimo poparcia Władysława IV i powołania przed sąd sejmowy unitów, oskarżonych z instancji P-y o profanację sakramentu i pobicie prawosławnych (20 IX 1644), spory w Bielsku nie ustawały. Świadczyły o tym dalsze protestacje P-y i jego podwładnych związane z krzywdami, jakich doznawali prawosławni od unitów (13 i 17 III 1645). W r. 1646 P. zajęty był m. in. sporem z władyką chełmskim M. Terleckim. Dn. 26 II tr. unici miasta Sokala pozwali P-ę w sprawie odebrania im cerkwi i pobicia wielu ich współwyznawców. W sporze tym P. uzyskał poparcie na sejmiku łuckim prawosławnej szlachty wołyńskiej (13 IX 1646). Domagano się, aby sprawę tę osądzono w sądach zadwornych JKMci albo rozpatrzyli ją nowi komisarze królewscy, oczywiście po myśli P-y. Dn. 25 II 1647 uczestniczył P., po śmierci Mohiły, w akcie obioru metropolity prawosławnego Sylwestra Kossowa. W tr. prowadził długotrwały spór z unickim władyką włodzimierskim J. Bakowieckim i archimandrytą kobryńskim Pawłem Owłoczyńskim o cerkiew Narodzenia Panny Marii w Kobryniu, który zakończył się sukcesem P-y, zgodnie z dekretem Władysława IV (16 V tr.). Pomimo sporów z unitami P. od jesieni 1647 wraz z innymi przywódcami prawosławia skłonny był przystąpić do rozmów z nimi w sprawie powołania odrębnego patriarchatu ruskiego, oczywiście na warunkach zaakceptowanych przez większość jego współwyznawców. Do rozmów nie doszło z powodu nieustępliwości Rzymu i zakazu uczestniczenia unitom we wspólnym zjeździe z prawosławnymi. Dn. 20 II 1648 P. złożył protestacje przeciw unitom o ciemiężenie wyznawców prawosławia w wielu miastach jego diecezji. W przededniu powstania Bohdana Chmielnickiego P. przestał się angażować w sprawy unii mimo zabiegów Władysława IV. Wiosną 1648 P. poparł powstańców B. Chmielnickiego. Z zeznań Kozaka Jaremy Koncewicza, przesłuchiwanego przez kaptur halicki, wynikało, że powstańcom aktywnie pomagali bp prawosławny lwowski Andrzej Żeliborski i P. Zmarł P. w początkach 1650 r. Już w lutym tr. kandydat-nominat na to biskupstwo J. Czaplic domagał się oficjalnej nominacji od metropolity S. Kossowa, a jako bp łucki prawosławny wystąpił wkrótce na lipcowym soborze w Kijowie.
Z małżeństwa z Krystyną Radzimińską P. nie pozostawił potomstwa.

Ще з одним Жиди­чинсь­ким мона­сти­рем – Вос­кре­сенсь­ким – пев­ний час­бу­ло пов’язане жит­тя чер­ни­ці Марії (Гуле­ви­чів­ни). Відо­мо, що в 1623 р. вона нале­жа­ла до чер­не­чої спіль­но­ти пра­во­слав­ної Чет­вер­тенсь­кої Бого­ро­дич­ної
оби­телі, в 1634–1635 рр. її зга­да­но як монаш­ку Жиди­чинсь­кої Вос­кре­сенсь­кої, в 1636 р. – як її ігу­ме­ню, а в люто­му 1639 р. вона ста­ла насто­я­тель­кою Дуби­ць­ко­го мона­сти­ря. Ці пере­хо­ди, віро­гід­но, пов’язані з її пле­мін­ни­ком
Ата­на­сієм (Пузи­ною). Він у 1633 р. став архи­манд­ри­том пере­да­ної пра­во­слав­ним Жиди­чинсь­кої Мико­лаївсь­кої обителі116 і, ймо­вір­но, невдо­взі засну­вав у Жиди­чині Вос­кре­сенсь­кий жіно­чий мона­стир, куди перей­ш­ла його
родич­ка і через кіль­ка років ста­ла там ігу­ме­нею. В 1638 р. Жиди­чинсь­кий Мико­лаївсь­кий мона­стир пере­да­ли уніа­там, а Ата­на­сій (Пузи­на) став луць­ким вла­ди­кою. Неві­до­мо, чи про­до­в­жи­ла своє існу­ван­ня Вос­кре­сенсь­ка оби­тель, навіть якщо і так, то вона мала ста­ти уній­ною. Отже, Марія (Гуле­ви­чів­на) перей­ш­ла до Дуби­ць­ко­го мона­сти­ря, який пере­бу­вав у пода­ван­ні луць­ких єпис­ко­пів і, зро­зу­мі­ло, в 1638 р. став пра­во­слав­ним. Точ­ні­ше, не про­сто перей­ш­ла, став­ши ігу­ме­нею, а отри­ма­ла оби­тель у довічне заставне володін­ня. Так, у люто­му 1639 р. вла­ди­ка Ата­на­сій разом із своїм кри­ло­сом свід­чи­ли, що вони на потре­бу Луць­кої кафед­раль­ної церк­ви пози­чи­ли у Марії (Гуле­ви­чів­ни) 4000 золо­тих на таких умо­вах: поло­ви­ну цієї суми їй повер­нуть, а за інші 2000 вона отри­ма­ла в посесію do naydalszego wieku y zywota Дуби­ць­кий мона­стир, де може rządzić y sprawować podług naylepszego baczenia ymyśli swoiey і кого захо­че зали­ши­ти піс­ля себе ігуменею117.

~ Кри­сти­на Рад­зи­мінсь­ка, нащад­ків не мали. У 1618 році разом з дру­жи­ною мав «спра­ву» з Юрієм і Тео­до­рою Хре­ни­ць­ки­ми.

116 Горін С. Жиди­чинсь­кий Свя­то-Мико­лаївсь­кий мона­стир … С. 112.

117 ЦДІА­УК. Ф. 2073, оп. 2, спр. 13, арк. 1 зв. – 2 зв

хх.8. Юрий Юрье­вич (1632, + XII.1648)

вихо­ва­не­ць Замойсь­кої ака­де­мії [1], волин. лов­чий (1628–33), воло­ди­мирсь­кий під­ко­морій (1633–49), посол Волин. воє­вод­ства на валь­ні сей­ми (1632, 1637, 1638) і до Люб­лінсь­ко­го три­бу­на­лу (1634).

З 1609 р. є свід­чен­ня про мен­глинсь­ко­го єпис­ко­па, ігу­ме­на Луць­кої Успенсь­кої оби­телі Йоси­фа. За період його насто­я­тель­ства відо­мі кіль­ка інци­ден­тів, пов’язані з мона­сти­рем. Так, у жовтні 1609 р. його чер­ни­ця Софія, зби­ра­ю­чи мило­сти­ню для мона­шої спіль­но­ти, прий­ш­ла до маєт­ку кн. Юрія Пузи­ни. Князь нічо­го не пожерт­ву­вав, нато­мість нама­гав­ся пере­ко­на­ти її перей­ти до Православ’я. Коли Софія від­мо­ви­ла­ся, нака­зав бити и в лан­цух до везе­ня вса­ди­ти. Від­зна­чи­мо, що в жовтні 1б10 р. чер­ни­ця Софія в при­сут­но­сті луць­ко­го уній­но­го вла­ди­ки Євгенія Малинсь­ко­го свід­чи­ла, що торік вона учи­ни­ла опо­ве­дане на кн. Юрія Пузи­ну о везене мене в лан­цу­ху, о зби­те и змор­до­ване моє в дому их млстей в Ворот­не­ве, и о побране речей моих, але тепер вона не хоче мати судо­ву спра­ву з кня­зем, до того ж це її чер­не­чо­му ста­но­ви него­дит, тому вона від­мо­в­ляєть­ся від усіх зви­ну­ва­чень [2, спр. S4, арк. б52-б52 зв.; З, спр. 19, арк. S12-S12 зв.].

Вод­но­час чле­ни брат­ства за участю Дани­ла Брат­ковсь­ко­го вжи­ли заходів для недо­пу­щен­ня прий­нят­тя рішень

в Люб­ліні, які б супере­чи­ли інте­ре­сам Пра­во­слав­ної Церк­ви. На зга­да­ну зустріч були обрані авто­ри­тет­ні та впли­во­ві пред­став­ни­ки пра­во­слав­но­го шля­хет­ства Волині –жито­мирсь­кий хорун­жий князь Вац­лав Чет­вер­тинсь­кий, київсь­кий чаш­ник Андрій Гуле­вич-Під­ду­бе­ць­кий та сам Дани­ло Брат­ковсь­кий – під­столій брац­лавсь­кий. За їхньою іні­ціа­ти­вою 9 груд­ня 1679 року скла­де­на офі­цій­на заява, у якій авто­ри в уро­чи­стій фор­мі заяви­ли про намір не вда­ва­ти­ся до жод­них угод, які б мог­ли зашко­ди­ти Пра­во­слав­ній Церкві. Доку­мент під­пи­са­ло 32 осо­би, серед них зга­дані вище деле­га­ти на люб­лінсь­ку нара­ду, а також інші впли­во­ві чле­ни Луць­ко­го брат­ства – князі Андрій та Юрій Пузи­ни,
Томаш Гуля­ни­ць­кий, Олек­сандр Бала­бан, Федір Ушак-Кули­ковсь­кий та ін [Архивъ ЮЗР– Ч. І. – Т. ІV. – К., 1871. – С. 32-34.].

Юрій Голуб з΄являється на Жито­мир­щині піс­ля одру­жен­ня із Маґ­да­ле­ною (пише­мо “ґ” через тран­скрип­цію з русь­ко­го пись­ма “кг”) Буто­вич, на той час вже удо­вою по Пав­лу Стри­би­лю, від яко­го мала сина Сте­фа­на. Через свою дру­жи­ну Юрій Голуб три­має знач­ні маєт­ки на Жито­мир­щині, що діста­лись остан­ній за спад­ком від бать­ка. 5 листо­па­да 1630 р. Маґ­да­ле­на Голуб та її сест­ра Оле­на Ліш­ка ділять між собою спа­док за помер­лим бать­ком, а саме маєт­ки: м. Новий Бру­си­лів, м. Водо­тиї, сс. Дивин, Морзів­ку, Солоївку17. 22 листо­па­да 1630 р. воз­ний засвід­чує ввід пані М. Голуб у володін­ня м. Новий Бру­си­лів та сс. Дивин та Морозівку18. Полю­бовне погод­жен­ня сестер, що до роз­поді­лу маєт­ків, як бачи­мо з актів, не можуть пояс­ни­ти подаль­шо­го роз­ход­жен­ня між сест­ра­ми, що вили­лось у справж­ню родо­ву вій­ну. Так у 1632 р. Юрій Голуб із влас­ним заго­ном напа­дає на буди­нок чоло­віка Оле­ни Ліш­ки – Кришто­фа Ліш­ки, вби­ває остан­ньо­го, при чому було заби­то до двох десят­ків людей19. Удо­ві­ла Оле­на Буто­ві­чо­ва-Ліш­ка, за дея­кий час вихо­дить заміж за кня­зя Юрія Пузину20. Бачи­мо про­до­в­жен­ня воро­гу­ван­ня роди­чів (нага­дає­мо, що акто­ві кни­га Жито­ми­ра збе­ре­жені не всі) у 1640 р. (від 11 трав­ня) коли кн. Оле­на Пузи­на кли­че до суду Маґ­да­ле­ну Голуб за наїзд – гра­бу­нок маєтку21. Через міся­ць (16 черв­ня) Юрій Голуб наче у від­по­відь несе до Жито­мирсь­ко­го зам­ку позов на кн. Оле­ну Пузи­ну – у справі неви­ко­нан­ня яко­гось квіто­во­го запису22. Мож­ли­во воро­гу­ван­ня роди­чів від­бу­лось, ще за роз­поді­лен­ня маєт­ків у 1630 р., але в той рік не набра­ло вигля­ду від­кри­то­го про­ти­сто­ян­ня. Про це можуть свід­чи­ти остан­ні відо­мо­сті про цей кон­флікт – влив­ко­вий запис (пра­во отри­ман­ня) Юрію Голу­бу від його дру­жи­ни гро­шей, що муси­ла від­да­ти кн. Оле­на Пузи­на, у вигляді штра­фу за пору­шен­ня діль­чо­го листу23.

В 1635 р. Ерли­чи «набу­ли»
ще одно­го замож­но­го і впли­во­во­го роди­ча,
яким став воло­ди­мирсь­кий під­ко­морій кн.
Юрій Пузи­на. І хоча він одру­жи­вся не з
рід­ною, а трьох­юрід­ною сест­рою Йоахі­ма, Андрія, Михай­ла та ін. Єрли­чів Оле­ною Бутовичівною223 все ж про це спорід­нен­ня
вони пам’ятали ще дуже дов­го. Через кіль-
ка міся­ців піс­ля сво­го знай­ом­ства з кня­зем
колиш­ній чер­не­ць і май­бут­ній автор хро-
ніч­ки «pojащ w stan ъwi­жty maщ­эeсski» пан­ну
Роґузь­ку, опіку­ном якої був… той самий
Юрій Пузина224. Весіл­ля Йоахі­ма та Ма-
ріан­ни під­ко­морій вла­шту­вав на влас­ні
кошти і у влас­но­му волинсь­ко­му маєт­ку
селі Доб­ря­тині 24 листо­па­да 1635 р.
223 Южно­рус­ские лето­пи­си. С. 80. 224 Там само.

Князь Юрій Пузи­на
запо­вів (19 груд­ня 1648 р.) похо­ва­ти його в Братсь­кій церкві, на яку пожерт­ву­вав 1500 золо­тих, крім того, про­сив від­да­ти чен­цям ана­ло­гіч­ну
суму, яку їм “został winien” [Памят­ни­ки, издан­ные Киев­ской комис­си­ей для раз­бо­ра древ­них актов. – К., 1898. – Т. 1 – 2., 96]
~ 1) Фео­до­ра Хре­ниц­кая (1618)
~ 2) 1635, Оле­на Мар­тинів­на Буто­вич

1 Album studentów Akademii Zamojskiej. Warszawa, 199417 ЦДІАК Украї­ни, ф. 11, оп. 1, спр.188, арк. 56.
18 Там само, арк. 57.
19 Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IX. – Warszawa, 1912. – S. 128.
20 Там само. – T. II. – Warszawa, 1905. – S. 48.
21 ЦДІАК Украї­ни, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 27.
22 ЦДІАК Украї­ни, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 44 зв.

23 ЦДІАК Украї­ни, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 61.
хх.8. Миха­ил Юрье­вич (1628,1650)

Побор­ця Волин. воє­вод­ства (1624, 1632), кре­ме­не­ць­кий земсь­кий під­су­док (1641–50).

Зга­дає­мо також влив­ко­вый запис під 26 черв­ня 1б46 р. ігу­мені Сера­фи­ми Ярмо­линсь­кої: iz co byl zeznal кн. Михаїл Пузи­на, podsçdek krzemieniecki, 1500 золо­тих na klasztor nasz Lucki paniensky, tedy, iz ta summa zadnego pozytku nam nie czynila, wlewamy iq na кн. Юрія Пузи­ну, воло­ди­мирсь­ко­го під­ко­морія, i to prawo, ktore nam sluzylo, ma sluzyc cum toto effectu Jego Msci [ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1.спр. 251, арк. 137 зв.].

Рід князів Пузин (с. 29)
Бого­лю­би­во­го кня­зя Пузи­ну – єпис­ко­па Луць­ко­го Афа­на­сія, кня­зя Юрія, кня­зя Михай­ла, кня­зя мла­ден­ца Сте­фа­на, кня­зя Костян­ти­на, княж­ну іно­ки­ню Афа­на­сію.
Відо­мі ще три пожерт­ви на користь Миль­чансь­кої оби­телі в духів­ни­цях: 19 люто­го 1649 р. кре­ме­не­ць­кий під­су­док кн. Михай­ло Пузи­на про­сив похо­ва­ти його тут і запо­вів 300 золо­тих [ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр.264, арк.1104–1106 зв.]

~ Анна Воля­нов­ская

1654 р. серп­ня 11 [арк. 65 зв. — 66, акт 71] Анна з Воля­нок Міха­ло­ва Пузи­на, дер­жа­ве­ць с. Страк­лів и Юрій Пузи­на,
дер­жа­ве­ць с. Воли­ця под­пи­сал при­я­ся­гу Лук’ян с. Страк­лів 10 дымов с. [Страк­лівсь­ка] Воли­ця 5 дымов “по кви­те одда­ня подым­но­го послєд­нєй­шо­го … ДЄВЄТЬ в тих обох селах пре спу­сто­шене татар­скоє уби­ло”

Його дру­жи­на кня­ги­ня Анна щира українсь­ка пра­во­слав­на патріот­ка, овдо­вів­ши в 1648 року, в час тоталь­но­го насту­пу като­ли­циз­му польсь­ко­го зраз­ка на наші зем­лі, зали­шаєть­ся в числі тих неба­гатьох українсь­ких вель­мож, які не зра­ди­ли віри бать­ків. Княж­на Анна Пузи­на, піш­ла духов­ною доро­гою своїх пра­во­слав­них українсь­ких пред­ків і засну­ва­ла в Страк­ло­ві, яким тоді володі­ла, мона­стир Різ­два Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці. [5.102]
Княж­на Анна Пузи­на, щоб про­ти­ста­ви­тись ока­то­ли­чен­ню і опо­ля­чен­ню пра­во­слав­них україн­ців, зас­но­вує свя­ту оби­тель Божу в Страк­ло­ві, а в заступ­ни­цю і хоро­ни­тель­ку свя­тині бере Пре­чи­сту Діву Марію.
Засну­вав­ши чоло­ві­чий мона­стир, вона наді­ли­ла його бага­ти­ми фун­ду­ша­ми, виді­ли­ла зем­лю над бере­га­ми Ікви з сво­го маєт­ку в Страк­леві разом з під­да­ни­ми пере­да­ла ще й села Воли­цю, Комарів­ку. Її коштом було вибу­ду­ва­но мона­стирсь­кі будів­лі та вели­ча­вий храм Різ­два Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці. [6.103]
Дата побу­до­ви церк­ви Різ­два Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці в Страк­леві визи­ває й до тепер поле­міку серед її дослід­ни­ків, части­на яких дотри­муєть­ся ціл­ком помил­ко­вої дати 1779 року, а будів­ни­чою висту­пає в них якась ста­ро­сти­на Анна Іллінсь­ка [7.60]
В Кліро­вих відо­мо­стях цер­ков і пара­фій Дубенсь­ко­го повіту за 1912 рік помил­ко­во запи­са­но про будів­ниц­тво хра­му Різ­два Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці 1765 рік кня­ги­нею Анною Пузи­ною. [8.927]
Ні попе­ред­ньої, ні вищев­ка­за­них дат 1779 р., 1765 р. серй­оз­ний дослід­ник не може бра­ти до ува­ги, бо княж­на Анна Пузи­на, за цими дата­ми жила пів­то­ра століт­тя.
Насправ­ді ж датою будо­ви хра­му Різ­два Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці був 1665 рік, а його будів­ни­чою овдо­ві­ла княж­на Анна Пузи­на. [9.160-161]
Княж­на Анна Пузи­на зали­ши­ла братії мона­сти­ря свій запо­віт в яко­му вона від­пи­су­ва­ла своє неру­хо­ме май­но і капітал: — Зас­но­ва­ний мона­стир і чен­ці його, які будуть жити в ньо­му, завжди повин­ні лиша­ти­ся в пра­во­слав­ній вірі, а ігу­ме­на, щоб віль­но виби­ра­ла братія і коли б хто з дітей чи інших нащад­ків, яким буде нале­жа­ти маєток, буде іншо­го віро­спо­ві­дан­ня, а не пра­во­слав­ний, то запо­вітом вона від­су­ває від вся­ко­го впли­ву і вла­ди над мона­сти­рем. [10.483-484]
хх.8. Ката­ри­на Юрьев­на
~ 1) Алек­сандр Хре­ниц­кий
~ 2) Павел Бор­зо­бо­га­тый
хх.хх. Федь­ка Юрьев­на (1609,+1633)

Мона­стир у селі Даш­ків [с. Даш­ків; тепер не існує, локалі­зо­ва­но у Горохівсь­ко­му р%ні Волинсь­кої обл.]. Най­дав­ні­шу згад­ку має­мо під 1573 р.: 11 черв­ня Іван Бор­зо­бо­га­тий Кра­сенсь­кий скар­жи­вся на волинсь­ко­го каш­те­ля­на, овру­ць­ко­го і гомельсь­ко­го ста­ро­сту Михай­ла Миш­ку Вар­ковсь­ко­го, який нещо­дав­но на ниву чело­ве­ка дей гали­чан­ско­го [село Гали­ча­ни. – С.Г.] Яки­ма, кото­рую дей он с копы ора­ти был дал попу пана Ива­на Ощов­ско­го мана­стыр­ско­му дашковскому3. Не знає­мо, як скла­да­ла­ся історія мона­сти­ря в наступ­ні 25 років, але в 1609 р. він уже не існу­вав. 19 черв­ня цьо­го ж року Луць­кий гродсь­кий суд роз­гля­дав спра­ву між влас­ни­ка­ми і посе­со­ра­ми села Цего­ва: князі Олек­сандр, Юрій і Мико­лай Пузи­ни, їхні сест­ри Федо­ра і Галш­ка, Пав­ло Козинсь­кий, Іван Горо­дись­кий та Богуш Гуле­вич Вою­тинсь­кий – пози­ва­чі, Іван Ощовсь­кий – від­по­ві­дач. Про зміст кон­флік­ту діз­нає­мо­ся з судо­во­го позо­ву від
01.05.1609 р.: позы­ва­ют о то, иж прод­ко­ве твои имене Цевов, отчиз­ну свою, дер­жа­чи то, иле на част, кото­ро­го з них нале­жа­ло, будучи люд­ми хре­сти­ян­ски­ми, спо­срод­ку грун­тов сво­их выде­ли­ли ост­ров нема­лый грун­тов оре­мых, дуб­ров, запу­стов, сено­жа­тей, про­звав­ши Даш­ко­вом, и там на том мест­цу убу­до­вав­ши цер­ков зало­же­ня све­тоє
Пятон­ки, тот ост­ров на тот мана­стыр нада­ли, а будучи через час нема­лый так пово­дов про­док, яко и твой спол­ней дозор­ца­ми окрес­ли­ли и огра­ни­чи­ли тот Даш­ков з одноє сто­ро­ны от грун­тов делу твоє­го Бро­чо­вы Горы, з дру­гоє сто­ро­ны при­лег­ло­стю до грун­ту кня­жат Кошер­ских ста­ро­став­ско­му [село Ста­рий Став. – С.Г.], с тре­теє и чет­вер­тоє сто­ро­ны при­лег­ли грун­ты панов Холо­нев­ских от Холо­не­ва, якос через дол­гий час в том мана­сты­ру Даш­ков­ском фала Божая отпра­во­ва­ла­се и тела змер­лых прод­ков ваших и инших око­лич­ных людей шля­хет­ско­го и про­сто­го наро­ду сут погре­бе­ны, ниж­ли ты место дозо­ру, жебы­се фала Божая з живыє и умер­лыє отпра­во­ва­ла, тот мено­ва­ный грунт черн­цов, там меш­ка­ю­чим, отня­лес, кото­рыє, не маю­чи выхо­ва­ня, розо­шли­ся, а ты дей цер­ков знес­ши и гро­бы прод­ков ого­ло­тив­ши, фол­ва­рок на том ост­ро­ве и село, назва­ноє Даш­ко­во, оса­ди­лес, тот грунт гвал­том осяг­ну­лес и держиш4. Пози­ва­чі, маю­чи пра­ва на пев­ну части­ну зазна­че­них грун­тів, вима­га­ли звіль­ни­ти їх і від­но­ви­ти мона­стир, або нада­ти їм гро­шо­ву ком­пен­са­цію за цей острів. Зва­жа­ю­чи на те, що май­же через пів­то­ра року, 14.10.1610 р., Луць­кий гродсь­кий суд зно­ву роз­гля­дав цю справу5, Іван Ощовсь­кий не поспі­шав задо­воль­ня­ти пре­тен­зії пози­ва­чів, отже, оби­тель не була від­нов­ле­на. Подаль­ший перебіг подій нав­ко­ло Даш­ківсь­ко­го мона­сти­ря нам неві­до­мий.

3 Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни у м.Києві (далі % ЦДІАК Украї­ни). – Ф.25. – Оп.1. – Спр.14. – Арк.146 зв.

4 Там само. – Спр.18. – Арк.130 зв. – 131.
5 Там само. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.19. – Арк.797 – 797 зв.
кн. Федо­ра Пузи­нян­ка Ада­мо­ва Летинсь­ка (рік запо­віту пош­код­же­ний, є лише тисе­ча шест­сот трид­цат, але його зане­се­но до акто­вої кни­ги у груд­ні 1б33 р., крім того, Федо­ра Летинсь­ка була пра­во­слав­ною, а Успенсь­ка оби­тель повер­ну­ла­ся до Православ’я в 1б33 р. отже, є під­ста­ви твер­ди­ти, що запо­віт скла­де­но в цьо­му ж році, а саме 4 черв­ня) — 50 золо­тих до церк­ви свя­той Пре­чи­стой в Луц­ку [ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 182, арк. 2б2 зв.
~ 1) Филон Елец
~ 2) Адам Летин­ский
хх.хх. Гальш­ка Юрьев­на (1609)
13.11. Ян Яно­вич
Do Kościoła ewangelicko-reformowanego należeli z pewnością Jan, Piotr i Hieronim Janowicze Puzynowie, których często spotykamy na kartach akt synodów prowincjonalnych Jednoty Litewskiej, nawet jeszcze w drugiej połowie XVII wieku. Jan był jednym z opiekunów zboru i majętności szwabiskiej .
От 1-го бра­ка. [Пташ., 16]. — 1620, земя­нин Упит­ско­го пове­та, пере­дал бра­ту кн. Пет­ру дедов­ское име­ние Мин­ско­го пове­та — Дзви­но­ша. 1635, заявил о сго­рев­шем в име­нии бра­та кн. Пет­ра — Косце­но­ви­чи, доме. [Опред. Минск, двор. собр. д. А., 264]. — 1635, окт. 7, вме­сте с бра­том кн. Пав­лом, полу­чи­ли, по раз­де­лу, двор Лин­ко­вец; сверх того, на его долю при­шлось еще име­ния Шилиш­ня и Узо­ле­цы, Упит­ско­го пове­та. [Пташ., 17—18, 77—78—разд. акт].
~ 1647, Анна Сол­ло­губ. [Опред. Минск. двор. Собр., д. А., 264 об.].
14.11. Павел Яно­вич
Кано­ник жмуд­ский, архи­ди­а­кон Само­гит­ский. От 1-го бра­ка. [Пташ., 16]. — 1633, окт. 7, по раз­де­лу с бра­тья­ми, полу­чил вме­сте с бра­том кн. Ива­ном двор Лин­ко­вец, и на свою долю име­ния:
Деге­сы, Боры­са­ны, Драв­де­ля­ны и 3 уво­ло­ки в дер. Триш­ка­нах. [Пташ., 17-18, 77— 78-разд. акт].
1638, февр., ксендз — пле­бан кали­нов­ский и схо­ла­стик Смо­лен­ский; в Упит­ском зем­ском суде раз­би­ра­лось дело его с Хри­сто­фо­ром Скро­бо­ви­чем, о поруб­ке леса в им. Лин­ко­вец. [Пташ., 19].— 1661, мрт. 10, отка­зав­шись от мира, все име­ние свое пере­дал сыну сво­е­му кн. Алек­сан­дру-Юрию, кро­ме им. Про­ко­пов­цы, про­дан­на­го им дво­ю­род­но­му бра­ту кн. Аль­брех­ту. [Пташ., 19; вып. из дарств. д. А., 244].— Умер Архи­ди­а­ко­ном Само­гит­ским. [Несец­кий, д. А., 240].
~ 1) Еле­на Яну­шо­ва Нмь­це­ро­вая-Епе­рьян­ка; 1632, мрт. 9, Вме­сте с мужем усту­пи­ли Аль­брех­ту Пав­лов­ско­му кре­пост­ных кре­стьян им. Трыш­кане. [Пташ., 18—19; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 15248, 192].
~ 2) Анто­ни­на Ход­ке­вич, д. чаш­ни­ка Упит­ско­го. Смерть ее побу­ди­ла мужа уда­лить­ся от све­та. [Пташ.
19; Вьш. съ дарств., д. А., 244]. Умер­ла до 1661.
15.11. Иеро­ним Яно­вич (?—1657)
сын Яна. Участ­во­вал в вой­нах с тур­ка­ми. Посол на сей­мах 1632, 1649—50, депу­тат Три­бу­на­ла ВКЛ в 1630, 1644. У 1640—50-я г. один из найб. актив­ных обо­рон­цев каль­ви­низ­ма в ВКЛ.
Hieronim, wojski upicki, a następnie marszałek upicki występował jako patron zboru w Szwabiszkach (1641 i 1642, 1649 rok), był delegatem na tzw. colloquium charitativum w Toruniu w 1645 roku, a w roku następnym obrano go dyrektorem synodu prowincjonalnego. W 1655 roku spisał testament, w którym na opiekunów dzieci i żony, Estery ze Skorbiewiczów, wyznaczył m.in. Jerzego i Hrydrycha (Frydrycha) Puzynów, swych braci, z których Jerzy pozostał kalwinistą, choć już jego synowie byli księżmi katolickimi.
Puzyna Hieronim z Kozielska h. Oginiec (zm. 1657), marszałek upicki, działacz kalwiński. Był synem osiadłego w pow. upickim kniazia Jana Piotrowicza i jego drugiej żony Doroty z Grużewskich.
P. prawdopodobnie brał udział w bitwie pod Chocimiem w r. 1621. W r. 1630 był deputatem z pow. upickiego na Trybunał Lit. Jako poseł reprezentował tenże powiat podczas elekcji Władysława IV w r. 1632. W marcu 1638 sprawował już urząd wojskiego upickiego. Jednocześnie w l. 1639–43 był podstarościm upickim z ramienia Jerzego Druckiego Horskiego. W r. 1644 ponownie został deputatem trybunalskim z Upity. Dn. 12 V t. r. uzyskał nominację na marszałka pow. upickiego po śmierci Krzysztofa Białłozora. P. należał do politycznych zwolenników Radziwiłłów birżańskich, z którymi łączyło go wyznanie. Wychował się bowiem w rodzinie gorliwych kalwinistów. Kalwinkami były zarówno jego matka, jak i żona Estera Skrobowiczówna, córka skarbnika upickiego Krzysztofa. W latach czterdziestych i pięćdziesiątych XVII w. P. był jednym z najbardziej aktywnych wyznawców i protektorów kalwinizmu na Litwie. Synod w r. 1641 wyznaczył go na opiekuna zboru w Szwabiszkach. Sprawami tego zboru zajmował się także w r. n., przeprowadzając m. in. rewizję dóbr stanowiących jego uposażenie. Z kolei na synodzie 1645 r. wybrany został w skład delegacji, która reprezentowała Jednotę Litewską podczas «colloquium charitativum» w Toruniu. W czerwcu 1646 był dyrektorem odbywającego się w Wilnie synodu prowincjonalnego. W r. n. wizytował zbory dystryktu żmudzkiego, a dwa lata później wspólnie z Januszem i Bogusławem Radziwiłłami należał do patronów zboru szwabiskiego. Jeszcze w r. 1655 przeznaczył na utrzymanie zboru w swej majętności Linkowiec (pow. upicki) 600 zł rocznie; zborowi temu w testamencie zapisał ponadto dwie wsie, mianowicie Jucuny i Bamiszki. Drugi zbór kalwiński znajdował się w jego majątku Płoniany (pow. upicki).
W końcowych latach życia P. więcej uwagi poświęcał działalności publicznej niż religijnej. Na sejmie 1649/50 r. powołano go w skład komisji, której zadaniem było uregulowanie problemów granicznych między W. Ks. Lit. a Kurlandią. Szlachta upicka powierzała mu dwukrotnie funkcję poborcy podymnego, uchwalonego na sejmie 1649/50 r. i sejmie nadzwycz. 1652 r. Następnie arendował w l. 1655–7 podatek czopowy w pow. upickim. Ze względu na chorobę sejm 1655 r. zwolnił P-ę z obowiązku stawiania się na pospolite ruszenie.
P. był właścicielem kilkunastu wsi w pow. upickim. Na skutek działu majątków dziedziczonych po rodzicach, przeprowadzonego 7 X 1633 uzyskał miasteczko Płoniany, wsie: Naruny, Mickuny, Sztuszkowicze, części kolejnych dwóch wsi oraz wspólnie z bratem Jerzym dwór w Płonianach. Pozostałą część tejże majętności kupił 14 IV 1640 za 10 000 zł u Jana Łasickiego. Swe dobra sprzedawali mu także bracia, mianowicie Fryderyk Mikołaj – Anieluny, a brat przyrodni Paweł, który został duchownym katolickim – Linkowiec z dwoma wsiami i prawdopodobnie ze zborem. Drugi Linkowiec z pięcioma wsiami nabył od swego teścia. Ponadto był właścicielem Pomusza (inaczej Esterowa) oraz sześciu wsi kupionych 25 VII 1649 od star. szmeltyńskiego Kaspra Szwaba. Zmarł na początku 1657 r., a jego pogrzeb odbył się około 17 II t. r.
W małżeństwie z Esterą ze Skrobowiczów miał P. czterech synów: Andrzeja, kaszt. mińskiego, Hieronima, podczaszego upickiego, Aleksandra i Władysława, oraz trzy córki, z których Zofia wyszła za chorążego upickiego Stanisława Dąbskiego, Helena była żoną ciwuna szowdowskiego Jana Melchiora (Malchera) Billewicza, Jadwiga – wojskiego upickiego Konstantego Dowoyny Sołłohuba, a po jego śmierci wyszła powtórnie za kaszt. żmudzkiego Stanisława Wincentego Ordę.
От 2-го бра­ка. [Пташ., 16]. — 1629, мрт. 4, в Упит­ском зем­ском суде про­из­во­ди­лось дело кн. Иеро­ни­ма Ива­но­ви­ча Пузы­на с Дав. Шабу­не­ви­чем, о поби­тии под­дан­но­го его и о гра­бе­же кля­чи, сто­ив­шей 12 коп гро­шей, [ поста­новл. Зем. Уп. 16242, 607]. 1633, окт. 6, с бра­тья­ми, кн. Ива­ном, Пав­лом и Нико­ла­ем, долж­ны были и явля­лись в Упит­ский зем­ский суд, по вызо­ву Себастья­на Шун­ко. [а, 24— поста­новл. Упитск. земск. суда]. — 1633, окт. 7, по раз­де­лу име­ний отца, кн. Яна Пет­ро­ви­ча, полу­чил с бра­том кн. Яном двор Пло­нян­ский, и на свою долю име­ния: Нару­ны, Миц­ку­ны, Шташ­ко­ви­чи, местеч­ко Пло­ня­ны и 3 уво­ло­ки в Триш­ка­нах. [Пташ., 17 — 18 и 77 — 80, разд. акт]. — 1633, нояб. 6, вме­сте с женой сво­ей, кнг. Эстер Скро­би­чов­ной, купил у кн. Фри­дри­ха-Нико­лая Пузы­на им. Ане­ля­ны, в Упит­ском пове­те. [Пташ. 24; Вил. Ц. А., Зем. Уп., 15248, 764]. — 1638, июля 11, с женой, берет на 3 года в залог име­ния Мих. Волин­ско­го — Водо­ке- Кап­ц­ю­ны и Зарже­дзя­ны., за 3000 зло­тых. [а, 15250, 972].— 1639, апр. 26, вой­ский и под­ста­ро­ста Упит­ский, имел дело со Ста­ни­сла­вом Дави­до­ви­чем, о нане­се­нии побо­ев воз­ни­це его. [а, 15251, 895]. — 1640, апр. 14, вой­ский Упит­ский, с женой, поку­па­ет за 10.000 поль­ских зло­тых часть им. Пло­нян­ско­го у Яна Лясиц­ко­го и жены его Еле­ны Янов­ны Пло­нян­ской. [а, 15251, 289].— 1644, мая 12, вой­ский Упит­ский, полу­чил Мар­шал­ков­ство Упит­ское. [Пташ., 25 и 84-85, Корол. указ].- 1649, июня 25, купил у Кас­пе­ра Шва­ба им. Яниш­ки, после смер­ти его пере­шед­шее к кн. Андрею и Иеро­ни­му Иеро­ни­мо­ви­чам Пузы­нам. [Пташ., 29 и 100—4, прод. зап.]. — 1649, июля 25, вме­сте с женой купил у того-же лица шесть сел: Зедей­ка­ны, Тык­та­ны, Юцко­ны, Яниш­ки, Звир­п­ля­ны и Бур­не­лиш­ки. [Пташ., 25; поста­новл. Зон. Уш 15255, 198].— Отли­чил­ся в войне с тур­ка­ми, под Хоти­ном. [Несецк., д. А., 240].— 1666 июля 26, нахо­див­ше­е­ся в его вла­де­нии мар­шал­ков­ство Упит­ское пере­да­но Курб­ско­му. [Пташ., 25; Л. М. Зап. 132, 762].
Т 1666 Г. [Пташ. 25—6].
~ Эсте­ра Хри­сто­фо­ров­на Скро­бо­вич. 1671, янв. 25, соста­ви­ла рас­пре­де­ле­ние иму­ще­ства меж­ду сво­им потом­ством: кн. Андре­ем и Иеро­ни­мом — ее сыно­вья­ми, кн. Иеро­ни­мом Вла­ди­сла­ви­чем — вну­ком и потом­ством сына кн. Алек­сандра. [Пташ., 25 и 85 — 88, разд. зап]. 1675, июня 24, вдо­ва Эсте­ра Скро­бо­ви­чов­на Иеро­ни­мо­ва из Козель­ска Пузы­ни­на, Мар­шал­ко­ва Упит­ская, в допол­не­ние к преж­ним рас­по­ря­же­шямъ, отка­за­ла, после сво­ей смер­ти, им. Сера­фи­ниш­ки — вну­ку сво­е­му кн. Иеро­ни­му Иеро­ни­мо­ви­чу, день­ги и раз­ные вещи — доче­рям, Ядви­ге Орди­ной, Каш­те­ля­но­вой Жмуд­ской, Елене Биле­ви­чо­вой, тиву­но­вой Шов­дов­ской, и— внуч­кам, Софии Домб­ской — Яну­шо­вой Виз­гир­до­вой, под­ста­ро­стине Упит­ской и деви­це Эстер, под­ко­мо­рян­ке Упит­ской. [Пташ., 25 — 26 и 120—22, дарств. ]
16.11. Фри­дрих Мико­лай Яно­вич
хорун­жий пяти­гор­ский.
Fryderyk Puzyna występował także z imieniem Mikołaja. Jeszcze w 1661 roku (zapewne razem z bratankami Hieronimem i Aleksandrem Hieronimowiczami) был опе­ку­ном zboru w Szwabiszkach, a в 1663 году reprezentował jego stronę w sporze z Tyszkiewiczami. W tym samym roku Synod wspominał także o jego długu wobec Jednoty, która to sprawa powracała jeszcze w latach 1665, 1666, 1667, 1671, 1674 oraz w 1675 roku, kiedy Puzyna wywiązał się już z zobowiązań finansowych. Nie wiadomo czy to jego, a jeśli tak, to z jakiego powodu w 1663 roku mieli «uspokoić» przedstawiciele Synodu i jego dyrektor Teofil Dunin Rajecki. W 1664 roku Fryderyk, wraz z Andrzejem Hieronimowiczem, proszony był przez Synod o opiekę nad zborem w Szwabiszkach, a dwa lata później miał pomóc w odzyskaniu zbiegłych stamtąd chłopów. W 1669 roku znajdował się wśród członków komisji do zrewidowania majętności szwabiskiej. W roku 1680 zadanie to powierzono m.in. Hieronimowi Hieronimowiczowi.
Отъ 2-го бра­ка. [Пташ., 16]. — Хорун­жий Пети­гор­ский, посол на сей­мы. [Косинск., Геральд. Про­водн.].— 1633, янв. 1, в Упит­ском Зем­ском суде раз­би­ра­лось дело его, воз­ник­шее по пово­ду того, что Алек­сандр Сол­ло­губ при­гла­сил кн. Нико­лая Яно­ви­ча к себе в гости, рас­сер­дил­ся на что-то и изу­ве­чил его. [Пташ., 21 Вил. Ц. А., Зам. Уи. 15248, 84].— 1633, окт. 7, по раз­де­лу с бра­тья­ми остав­ше­го­ся после отца их иму­ще­ства, полу­чил им. Геду­ци. [Пташ.,21 и 77- 81, разд. акт]. — 1661, янв. 12, Земя­нин Упит­ский, с женою сво­ею Софьей, ур. Щучан­ка, про­дал им. Геду­ци, достав­ше­е­ся ему по раз­де­лу с бра­тья­ми, кн. Иеро­ни­мом и Юри­ем Пузынами.[Пташ., 21—2 и 81—3, пред. зап.]. — 1676, сент. 24, по его смер­ти, сыно­вья его, кн. Дани­ил, Иеро­ним и Вла­ди­слав, раз­де­ли­ли отцов­ские име­ния. [л, разд. актъ].
~ Софья Дани­лов­на, ур. Щучан­ка, д. Дани­ла Щуки и жены его Юсти­ны Гуд­зян­ской; 1638, сент. 15, с мужем, отка­зы­ва­ет­ся от сво­их прав на наслед­ство после роди­те­лей, всл’Ьдств1е полу­че­шя при­да­но­го. [Пташ., 21; Вил. Ц, А., Зем. Уп., 16261, 861].
17.11. Ежи (Юрий) Яно­вич (1633,1644)
Отъ 2-го бра­ка. [Пташ., 16]. — под­ча­ший Упит­ский, был депу­та­том в Глав­ный Три­бу­нал и от пове­та — послан­ни­ком к коро­лю. [Несецк., д. А., 239 об.].— 1633, окт. 7, по раз­де­лу съ бра­тья­ми на его долю доста­лись име­ния — Мал­дзю­ны, Ручу­ны и Юда­ны. [Пташ., 18 и 77—80, разд. акт].
В Фон­де кня­зей Рад­зи­вил­лов (ЦГДА Бела­ру­си в Мин­ске) есть дело 1639 — 1645гг. фигу­ран­та­ми котор­го были князь Юрий Яно­вич Пузы­на, его жена Кры­сти­на Мал­хе­ров­на Заблоц­кая и их друг пан Адам Мень­ков­ский. Они под­де­ла­ли два иму­ще­ствен­ных доку­мен­та: пер­вый на «осем сот и пет­де­сят коп гро­шей лич­бы литов­скай» а вто­рой — на «пало­ву име­ния Кры­ши­ло­ви­чи». Ини­ци­а­то­ром это­го был А. Мень­ков­ский, кото­рый «отца сво­е­го роз­ны­ми фаль­ша­ми… в ста­ро­сти его хотечы ему и маент­но­сти его шко­ди­ти».
Но тут на своё горе в эту исто­рию вля­пал­ся пан Базиль Борд­зо­ба­га­тый. Он закон­ным путём при­об­рел у отца Мень­ков­ско­го маён­ток Кры­ши­лов в Ново­груд­ском вое­вод­стве, а фаль­ши­вые бума­ги опро­верг в Ново­груд­ском грод­ском суде.
Зло­умыш­лен­ни­ки были силь­но обо­зле­ны и раз­уз­нав­ши «от шпе­гов од тка­ча сво­е­го ново­двор­ска­го иж бачи­ли Борд­зо­бо­га­то­го в месте Клец­ку» дожда­лись пока пан Базыль поедет в Минск и воз­ле уро­чи­ща Гни­лое боло­то на гати Золо­та под­ко­ва под­ка­ра­у­ли­ли его.
Вот что пишет в сво­ей «реля­ции» гене­рал (глав­ный воз­ный) Иван Кун­це­вич:
«…князь Юрей Пузы­на молч­ком пота­емне здра­дец­ко бро­нью незвы­чай­ною чека­ном в голо­ву с тылу уда­рил от кото­ро­го разом зараз с коня спа­сти мусил». Потом Борд­зо­ба­га­ты «на зем­лю упал к мило­сер­дию его про­сил абы не заби­ять поме­та­ю­чи на крев­ность свою с ним и на каро­цене мал­жон­ки и на гро­ма­ду деток его в малых летех будучих»…
Зло­деи не хоте­ли его слу­шать, они — » тыран­ско посек­ли и на смерть замор­до­ва­ли и тело в воз пры­га­то­ва­ны взять хоте­ли», но это­му поме­ша­ли сви­де­те­ли — слу­ги пана ста­ро­сты клец­ко­го, кото­рые еха­ли этим-же путём немно­го позд­нее.
Этот раз­бой слу­чил­ся 5 октяб­ря 1639г., но резуль­та­ты его отда­ва­лись эхом ещё несколь­ко лет…
Глав­ные зло­деи — князь Юрий Пузы­на и Адам Мень­ков­ский были при­го­во­ре­ны к веч­но­му изгна­нию из стра­ны: обья­в­ле­ны веч­ны­ми бани­та­ми. Но через неко­то­рое вре­мя вдо­ва уби­то­го Гальш­ка Янков­ская «пани Бази­ли­на­тая Борд­зо­ба­га­тая» пода­ёт в Ново­груд­ский город­ской суд «про­те­ста­цию», в кото­рой заяв­ля­ет, что с сен­тяб­ря 1641г. «веч­ные бани­ты» укры­ва­ют­ся женой кня­зя Пузы­ны Кры­сти­ной Заблоц­кой в её маёнт­ках Кры­ло­ви­чи и Ново­двор­ское «у зям­ли Нова­го­род­скае лежа­чые».
Она пишет, что пре­ступ­ни­ки утвер­жда­ют буд­то-бы име­ют «лист желез­ный», одна­ко не судеб­ные вла­сти, кото­рые долж­ны были под­пи­сать его и при­ве­сить печать, ни она сама как постра­дав­шая и мал­жон­ка их жерт­вы не дова­ли согла­сия на при­осто­нов­ле­ние бани­ции и таким обра­зом этот лист фаль­ши­вый. А как мы зна­ем — фаб­ри­ка­вать фаль­шив­ки этим панам было не впер­вой.
Но и на этом Пузы­ны и Мань­ков­ский не оста­но­ви­лись и рас­суж­дая, что чем боль­ше людей они втя­нут в своё дело и запу­та­ют его, тем им будет лег­че. Решив, что луч­шая защи­та — это напа­де­ние, они обви­ни­ли вдо­ву, а так-же земян вое­вод­ства Ново­груд­ско­го Алек­сандра Стр­э­ча­ка и Алек­сандра Чар­ков­ско­го в том, что они «на двор Ново­двор­ки з нема­лою гро­ма­дою людей з меща­ны, клец­кие тата­ры, каза­ка­ми и гай­ду­ка­ми нае­ха­ли, гроз­ным ору­жи­ем воен­ным воро­та до дво­ра выло­мав­ши самою пани Пузы­ни­ною их сына Кази­ми­ра так теж под­дан­ных двох обу­ха­ми поби­ли и похвал­ку на здо­ро­вье само­го кня­зя Пузыны…чинили…от кото­ро­го пани Пузы­ни­ная плод мёрт­вый сына поро­ди­ла».
В сво­ей про­те­ста­ции в Ново­груд­ский суд паны Стр­э­чак и Чар­ков­ский это опро­вер­га­ют и пишут , что: «чого… нико­ли небы­ло». Одна­ко пока суд раз­би­рал дело, зло­деи выга­ды­ва­ли вре­мя. Толь­ко в 1644г. появ­ля­ет­ся послед­ний доку­мент это­го дела — позав (повест­ка) Юрию Пузыне при­быть на коро­лев­ский суд в Вар­ша­ву во вре­мя про­ве­де­ния там сей­ма.
~ Кри­сти­на Мал­хе­ров­на Заблоц­кая
18.11. Пётр Яно­вич
под­ко­мо­рий пин­ский, вой­ско­вой упит­ский.
Piotr patronował zborowi serweckiemu, a w 1632 roku, jako przedstawiciel zboru wileńskiego, złożył skargę na małżonków Telszewskich, którzy przywłaszczyli sobie fundusz Lwa Rahozy. W 1634 roku pełnił funkcję dyrektora synodu.
Под­ко­мо­рий Пин­ский, Вой­ско­вой Упит­ский. [Несецк., д. А., 240; Косинск., Геральд. Про­во­ди.]. — Посол на сей­мы. — 1620, полу­чил от бра­та Ива­на дедов­ское име­ние Дзви­но­ша в Мин­ском вое­вод­стве. [Опред. Минск. двор. собр. д. а. 264].
~ Софья. [Пташ., 18; Вил. Ц. а., Зем. Уп. 16251, 710].— 1640, дек. 20, с сыном Яном упо­ми­на­ет­ся в запи­си в их поль­зу Вой­ско­во­го Упит­ско­го кн. Иеро­ни­ма Яно­ви­ча Пузы­на.
19.11. Лев (Леон)
Скарб­ник Брест­ский. [Несецк., д. а., 239 об.]. — В мона­ше­стве — Людвиг. [Косинск., Геральд. Про­во­ди.].
хх.11. София Янов­на
1641, сент. 30, бра­тья ее род­ные, кн. Иеро­ним, Фри­дрих и Юрий Яно­ви­чи и сест­ра род­ная Ядви­га
Озем­блов­ская, — раз­де­ли­ли меж­ду собою дра­го­цен­но­сти, остав­ши­е­ся после ее смер­ти. [Пташ., 17; Вил. Ц. А., Зем. Уп. 16261, 1236]. Умер­ла до 1641.
хх.11. Ядви­га Янов­на
1641, окт. 1, с мужем, выда­ла удо­сто­ве­ре­ние бра­ту кн. Юрию Яно­ви­чу, что полу­чи­ла пол­ное удо­вле­тво­ре­ние отно­си­тель­но наслед­ства, остав­ше­го­ся после роди­те­лей ее — Яна и Доро­ты Гру­шев­ской Яно­вой Пузыгы. [Пташ., 17; Вил. Ц. А., Зем. Упит. 16261, 1239]. — 1641, сент. 30, с бра­тья­ми поде­ли­ла дра­го­цен­но­сти умер­шей сест­ры Софьи Янов­ны [д, 15261. 1236].
~ Вла­ди­слав Яно­вич Озем­блов­ский

xx.11. Бар­ба­ра Янов­на

~ Евста­фий Михал Умя­стов­ский
20.12. Оль­брахт Пет­ро­вич (1626,1639)
Купил у дво­ю­род­но­го бра­та, кн. Пав­ла Яно­ви­ча, при­над­ле­жав­шее послед­не­му им. Про­ко­пов­цы.
[Пташ.,— Герольд. № 507, Мин. губ., д. 298; Вып. изъ дарств. вал.» д. А., 244 об.].

Част­ка маёнт­ка, якая заста­ла­ся ў руках Пят­ра Пятро­ві­ча Пузы­ны, ахо­плі­ва­ла двор і сяло Няста­навічы (сён­няш­нія Вялікія Няста­навічы), вёс­ку Меж­нікі і яшчэ адну вёс­ку — Ескавічы, набы­тую ад пана Міка­лая Воўч­ка. Пас­ля смер­ці Пят­ра Пузы­ны на мяжы 1610 і 1611 гг. ва ўла­данне маёнт­кам усту­піў яго сын Аль­бр­эхт. Пару­ша­ю­чы лен­нае пра­ва, ён у 1626 г. без даз­во­лу вяліка­га кня­зя запі­саў маён­так у пажыц­цё­вае кары­станне жон­цы Бар­ба­ры з роду Каса­коўскіх, а вёс­ку Меж­нікі аддаў у заклад яе родзі­чу — Яну Каса­коўс­ка­му. Маг­чы­ма, гэта прай­шло б неза­ў­ва­жа­ным, калі б пані Ста­ра­мір­ская з роду Есма­наў не выка­за­ла ў 1630 г. ней­кія прэт­эн­зіі на гэты маён­так. Аль­бр­эхт Пузы­на тады адсу­нуў яе дама­ган­ні на той пад­ста­ве, што Няста­навічы з’яўляюцца лен­ным ула­дан­нем і да жан­чын пера­ход­зі­ць не могу­ць. Праз 5 гадоў брат пані Ста­ра­мір­скай Міка­лай Есман выбраў зруч­ны момант і аса­бі­ста звяр­нуў­ся да кара­ля Улад­зі­сла­ва з прось­бай адаб­ра­ць у Пузы­ны і пера­да­ць яму Няста­навічы на той пад­ста­ве, што Пузы­на, аддаў­шы маён­так у заклад без кара­леўска­га даз­во­лу, стра­ціў пра­вы на яго. Ціка­ва, што кароль Рэчы Пас­палітай не выра­шыў пытанне адра­зу сва­ёй улас­най воляй, а ў поў­най адпа­вед­на­сці з крыт­э­ры­я­мі пра­ва­вой дзяр­жа­вы выдаў Есма­ну пры­вілей, у якім даз­ва­ляў звяр­нуц­ца ў суд і дама­гац­ца там пера­да­чы яму лена Аль­бр­эхта Пузы­ны.
Есман выка­ры­стаў гэты даз­вол і ў 1636 г. звяр­нуў­ся ў кара­леўскі аксэ­с­ар­скі суд у Вар­ша­ве. Пузы­на на суд не з’явіўся, і ў яго адсут­на­сць было выне­се­на раш­энне аб кан­фіска­цыі ў яго маёнт­ка і пера­да­чы Есма­ну на лен­ным пра­ве. Пузы­на з гэтым раш­эн­нем не пагад­зіў­ся і падаў апе­ля­цыю, якая раз­гля­да­ла­ся тым жа судом у каст­рыч­ніку 1637 г. Аднак на гэты раз раш­энне не было выне­се­на, і спра­ва перай­ш­ла да раз­гля­ду ў выш­эй­шы апе­ля­цый­ны суд, які раз­гля­даў яе ў пры­сут­на­сці само­га кара­ля ў снеж­ні 1639 г. Пузы­на спра­ба­ваў давес­ці, што атры­маў маён­так у мала­лец­тве, а апе­ку­ны не папяр­эд­зілі яго, што ён з’яўляецца лен­ным. Ён выка­заў гатоў­на­сць пры­нес­ці ў гэтым пры­ся­гу, а так­са­ма спа­сы­лаў­ся на тое, што ў пры­вілеі 1561 г. не пры­га­д­ва­ец­ца вёс­ка Меж­нікі, таму лен­нае пра­ва на яе не рас­паў­сюдж­ва­ец­ца. Аднак адва­кат Есма­на лёг­ка раз­біў гэтыя аргу­мен­ты. Ён адзна­чыў, што спа­сыл­ка на няве­данне не можа быць пры­ня­та судом, бо ства­ры­ла б небяс­печ­ны прэц­эд­энт: у далей­шым кож­ны, каму пагра­жа­ла б кан­фіска­цыя за пару­ш­энне ўмоў кары­стан­ня маё­мас­цю, мог бы сцвяр­жа­ць, што не ведаў гэтых умоў. Што тычыц­ца Меж­нікаў, то сам Пузы­на ў заклад­ным акце на кары­с­ць Каса­коўска­га адзна­чаў, што гэтая вёс­ка адно­сіц­ца да маёнт­ка Няста­навічы. Раш­энне кара­леўска­га суда было на кары­с­ць Есма­на, да яко­га і перай­шоў маён­так у выніку больш чым трох­га­до­вай цяж­бы [ НГАБ. Ф. 1769. Воп. 1.Спр. 18. Л. 41 — 42 адв.].

~ Бар­ба­ры з роду Каса­коўскіх
6 коле­но
xx.xx. князь Сте­фан Юрье­вич (1648)
хх.хх. князь Костян­тин Юрій­о­вич Пузи­на (1648,+1653)
відо­мий дуже корот­ко в 1653 р.о
~
хх.хх. Мелен­тия Юрьев­на (1648)

згад­ка від 3І берез­ня І650 р. [ЦДІАК Украї­ни, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 2б4, арк. 442 зв.], остан­ня — 4 верес­ня Іб5б р. [ЦДІАК Украї­ни, ф. 28 (Воло­ди­мирсь­кий ґродсь­кий суд), оп. 1., спр. 93, арк. І93 зв.].

xx.xx. Алек­сандра (ин. Афа­на­сия) Юрьев­на (1648,1698)

Серед ін. відо­мих пред­став­ни­ків волин. гіл­ки Пузин слід назва­ти донь­ку воло­ди­мирсь­ко­го пізд­ко­морія Олек­сан­дру Юріїв­ну, яка була ігу­ме­нею Луць­ко­го Свя­то-Успенсь­ко­го (Пре­чи­стенсь­ко­го) мона­сти­ря (1693–98).

хх.хх. Ека­те­ри­на Юрьев­на (1648)
xx.xx. Андрей Михай­ло­вич (1672, +1695/1700)

київ. город­ни­чий (1689–95) і «стар­ший брат» Луць­ко­го брат­ства (1693), в маєт­ку яко­го (с. Страк­лів; нині у скла­ді м. Дуб­но) три­ва­лий час про­жи­ва­ла роди­на Й.Єрлича.

Зібрані в луць­ких ґродсь­ких кни­гах згад­ки свід­чать про те, що Єрли­чі з 50-х рр. XVII ст. жили в Луць­ко­му повіті Волинсь­ко­го воє­вод­ства. У 1657 р. хтось з братів мав свій двір у с. Лоба­чів­ці коло Горохова258. Відо­мо, що у 6070-х рр. Йоахім з роди­ною жив у селі Страк­лів неда­ле­ко від Дуб­но­го, а сім’я його бра­та Міха­ла в селі Бра­нах під Горо­хо­вим 259. Іме­на обох Єрли­чів фік­сує побо­ро­вий реєстр 1673 р.260 Відо­мо, що молод­ший з братів, три­мав свою части­ну села в заставі від пана Вилежинського261. Стар­ший Йоахім не був ані влас­ни­ком, ані застав­ни­ком Страк­ловсь­ко­го маєт­ку. Діз­нає­мо­ся про це з матеріалів судо­во­го про­це­су, що точи­вся між Єрли­чем та Андрієм Пузи­ною у 1672-1674 рр. Автор хроніч­ки зви­ну­ва­чу­вав сво­го дале­ко­го роди­ча і його дру­жи­ну Мари­ну Виговсь­ку в неод­но­ра­зо­во­му побит­ті доч­ки Кате­ри­ни і напа­ді на їх гос­по­ду в Страклові262. У від­по­відь на зазна­чені заки­ди Пузи­на спо­чат­ку від­зна­чив незро­зу­мі­ле воро­же став­лен­ня Єрли­чів до ньо­го, і це при тому, що вони «od samego protestanta [Пузи­ни І.Т.] od czasu niema­щego wszelkа wygodж do przytulenia i poэywienia w Strak­щowie, maj­жtnosci protestanta, mieli z osobliwej protestanta щaski»263. Тут же вису­ну­то вер­сію про при­чи­ни погір­шен­ня сто­сун­ків колиш­ніх при­я­телів: начеб­то Йоахім з яко­гось дива вток­ма­чив собі, що Пузи­на одру­жить­ся з його доч­кою. Насправ­ді, каже Андрій, про це він ніко­ли і не поми­ш­ляв, «ani do tego occassiej nie podawaщ». Справж­ню при­чи­ну кон­флік­ту зараз вста­но­ви­ти склад­но, але зро­зу­мі­ло, що воро­жа реак­ція з боку Єрли­чів була викли­ка­на або поси­ле­на вимо­гою Андрія зали­ши­ти двір у Страк­ло­ві. Це вже інше питан­ня, чи мали пра­во Єрли­чі чини­ти опір Пузині і не від­да­ва­ти йому остан­ньо­го сво­го при­тул­ку. Ворож­не­ча колись близь­ких людей три­ва­ла кіль­ка років. Всі зви­ну­ва­чен­ня, вису­нуті подруж­жям Пузин про­ти Йоахі­ма і його 34-річ­ної доч­ки, були, вре­шті, від­хи­лені. Спра­ву 1675 р. зала­го­див при­я­тельсь­кий суд, згід­но з виро­ком яко­го дідич Страк­ло­ва мав від­сидіти у вежі Луць­ко­го зам­ку 3 тиж­ні за обра­зи, зав­дані Кате­рині Єрли­чів­ні, а також від­шко­ду­ва­ти її збит­ки на суму 300 злотих264. Спра­ву було вигра­но. Але авто­ро­ві «Літо­пис­ця» не суди­ло­ся ста­ти свід­ком цієї події. Десь між 3 лип­ня та 3 листо­па­да 1674 р. він помер265. Де саме помер Йоахім і де був похо­ва­ний рід­ни­ми неві­до­мо. 76-річ­ний ста­ре­ць, здаєть­ся, так і не встиг укла­сти свій запо­віт. Інте­ре­си Йоахі­мо­вої доч­ки надалі пред­став­ляв у суді її дядь­ко і «при­ро­жо­ний опікун» Міхал Єрлич та зять хроні­ста Мико­лай Обідзінський266. М. Єрлич 31.05.1675 р. засвід­чив, що А. Пузи­на таки від­сидів зазна­че­ний строк у зам­ко­вій вежі і, в свою чер­гу, зобов’язувався про­тя­гом двох наступ­них тиж­нів вивез­ти зі Страк­ло­ва свою небо­гу.

257 Южно­рус­ские лето­пи­си. С. 362364.
258 Там само. С. 211: у Лоба­чів­ці, «przyjechawszy w nawiedziny braci i siostr», помер­ла Єва Єрлич.
259 Страк­лів тепер є части­ною м. Дуб­но­го Рів­ненсь­кої обл., а Бра­ни с. Горохівсь­ко­го р-ну Волинсь­кої обл.
260 ЦДІАК Украї­ни. Ф. 25, оп. 1, спр. 340, арк. 983 зв.: ze wsi Bran, z residentiej j.m. pana Micha­щa Jerlicza od samego
z maщ­эonkа, ubogich wygnaсcуw z Ukrainy, od nich zщotych trzy, czeladzi prostej condiciej osуb trzy, zщ[otych] trzy, in summa
od osуb piаciu zщotych szeъг; арк. 1050: z Strak­щowa od pana Joachima Jerlicza samego і corkami dwiema zщ[otych] dwa. 261 Там само. Спр. 338, арк. 391 зв. Ще рані­ше (в 16631666 рр., а може і дов­ше) М. Єрлич з дру­жи­ною
три­ма­ли у заставі від Зофії Олбенсь­кої, вдо­ви люб­лінсь­ко­го чаш­ни­ка, 3 дво­ри­ща у с. Сіль­це Луць­ко­го пов.
у сумі 300 зл., див.: там само. Спр. 304, арк. 210 зв. 211 зв.
262 Там само. Спр. 338, арк. 226227.
263 Там само. Спр. 344, арк. 614 зв.
264 Там само. Спр. 348, арк. 687.
265 Там само. Спр. 344, арк. 614 зв. 615 зв. (3.07. про­те­ста­ція Пузи­ни про­ти дій обох Єрли­чів); спр. 346, арк. 433434 зв. (3.09. скар­га Михай­ла Єрли­ча, бра­та помер­ло­го Йоахі­ма, на Пузин).
266 Там само. Спр. 348, арк. 686686 зв., 686 зв. 688:

~ 1) Мари­на Выгов­ская (+1672), по Воль­фу Андрей женил­ся на слу­жан­ке род­ной сво­ей сест­ры Wychowską.
~ 2) 1674, Zofię Białostocką

Юрий Михай­ло­вич (1686)

в 1686 году, сен­тяб­ря 28, Юрий Михай­ло­вич Пузы­на участ­ву­ет в выбо­рах цер­ков­но­го ста­ро­сты луц­ко­го кре­сто­воз­дви­жен­ско­го брат­ства и под­пи­сы­ва­ет­ся, с про­чи­ми пра­во­слав­ны­ми шлях­ти­ча­ми, под гра­мо­той об этом выбо­ре.
Ана­стасія Михай­лов­на

донь­ка кн. Михай­ла Пузи­ни й Анни Волянівсь­кої; най­дав­ні­ше свід­чен­ня від 22 листо­па­да Іб50 р., остан­нє — 27 січ­ня Іб5І р. [ЦДІАК Украї­ни, ф. 26 (Луць­кий земсь­кий суд), оп. 1., спр. 48, арк. бІ3 зв.].

21.13. Ян Яно­вич
1647, упом. [Опред. Минск, двор, собр., д. А., 264 об.].
22.13. Ярош Яно­вич
1647, упом. [Опред. Минск, двор, собр., д. А., 264 об.].
23.14. Алек­сандр-Ежи Пав­ло­вич (?-1702)
В 1658 г. король Ян Кази­мир пожа­ло­вал ему долж­ность чаш­ни­ка ново­груд­ско­го как награ­ду за воин­скую служ­бу и нахож­де­ние в швед­ском пле­ну. В 1670 г.король Миха­ил жалу­ет ему долж­ность хорун­же­го упит­ско­го.
От 2-го бра­ка. [Пташ., 20]. — 1668, сент. 19, король Ян-Кази­мир пожа­ло­вал ему долж­ность чаш­ни­ка
Ново­груд­ско­го; пожа­ло­ва­ние это дано ему за воин­скую служ­бу и за швед­ский плен. [Пташ., 20; Герольд. № 607, Минск, губ., л. 806; При­вил., д. А., 246 об.].— 1661, дек. 3 — чаш­ник Ново­груд­ский, по дар­ствен­ной запи­си полу­чил от отца его иму­ще­ство [дарств., д. А., 244 об.].— 1670, апр. 6, Гра­мо­той коро­ля Миха­и­ла, из чаш­ни­ков пожа­ло­ван в долж­ность хорун­же­го Упит­ско­го. [При­вил., д. А., 246]. — 1682, нояб. 4 — 1692, окт. 10, хорун­жий Упит­ский. [рескриптъ, д. А., 246 об.]. — 1702 июля 10 — напи­сал духов­ное заве­ща­ние в поль­зу сыно­вей: Миха­и­ла-Пав­ла, Ада­ма, Кази­ми­ра и Иоси­фа. Вла­дел име­ни­я­ми: Рыкон­ты, Покро­жан­ты, Савой­ниш­ки, дд. Дов­но­го­ла, Вибу­ры, Дов­кан­цы, Корай­цы, Ким­ки и им. Понслиц­ким, Само­гит­ска­го кня­же­ства, Крос­ско­го у. [дух. зав., д. А., 247—8; Пташ., 21].
+ 1702. [Косинск!й, Геральд. Про­во­ди.].
~ 1) Алек­сандра Хржон­стов­ская. 1676, фев. 4, дана суб­ле­ва­ция по д. Ека­те­ри­ны Бяло­зо­ров­ны Биле­ви­чо­вой про­тив бани­ци­ии от Алек­сандра-Юрия из Козель­ска Пузы­ны, хорун­же­го пове­ту Упит­ско­го и Алек­сан­дры Хржон­стов­ской Пузы­ни­ной хорун­жи­ной Упит­ской [Пташ., 20; Л. М. Суд. 168. 1].
~ 2) Анна Кази­ми­ров­на Под­лец­кая, д. столь­ни­ка Киев­ско­го Кази­ми­ра Года­вя Под­лец­ко­го; 1689, июль, из Коро­лев­ской Кан­це­ля­рии выдан «лист реми­шй­ный» по д. хорун­же­го пове­ту Упит­ско­го Алек­сандра из Козель­ска Пузы­ны и пани мал­жон­ки его Анны Под­лец­кой. [дух. зав., д. А., 247-8; Пташ., 21; Л. М. Суд. 303]
хх.14. Мари­ан­на Пав­лов­на
~ 1) Фло­ри­ан Голь­ха­во­кий.
~ 2) Миха­ил ПЫПН­С­ХИ. [дух. эав., д. А., 248 об.].
24.15. Вла­ди­слав Иеро­ни­мо­вич (?-до 1655)
1673, упо­ми­на­ет­ся сын его, Иеро­ним Вла­ди­сла­во­вич Пузы­на как род­ной внук кн. Эстер Скро­би­чов­ны и Иеро­ни­ма Яно­ви­ча П. [Пташ., 25—6, 86—98, разд. акты]. Умер до 1655.
25.15. Алек­сандр Иеро­ни­мо­вич
1671, упом., как умер­ший сын Иеро­ни­ма Яно­ви­ча Пузы­ны и Эстер Скро­би­чов­ны. [Пташ., 25—6, 85—98, разд. акты].
26.15. Иеро­ним Иеро­ни­мо­вич (?-1703)
1667, июня 3, Ян Домо­рац­кий про­дал часть им. Гру­ши, Упит­ск­го пове­та, Иеро­ни­му с Козель­ска Пузыне, Мар­шал­ко­ви­чу Упит­ско­му, и жене его Ека­те­рине Стан­ке­ви­човне. 1670, это име­ние про­да­но ими Яну Корей­ве. [Птапь, 26 и 98—6, про­да­жи, вал.].— 1673, мрт. 8, мать его рас­пре­де­ли­ла свои име­ния меж­ду
детьми, где упо­ми­на­ет­ся и он. [Пташ., 25 и 85—93, разд. акты]. — 1676, полу­чил под­ча­ше­ство Упит­ское. [Пташ. 27; л. М. Суд. 152, 42 я 246, 896]. — 1680, Под­ча­ший Упит­ский. [Пташ., 27; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 15259, 246]. 1703, февр. [Пташ., 27— 8, 98— прод. вал.].—
~ Ека­те­ри­на Стан­ке­вич. Имел от нее четы­рех сыно­вей — Яна, Вла­ди­сла­ва, Иеро­ни­ма и Алек­сандра, трем послед­ним из кото­рых доста­лось куп­лен­ное им у Яна Тизен­гау­зе­на им. Дзви­но­го­ди. [Пташ., 27, 96-8, прод. вал.].
27.15. Анджей Иеро­ни­мо­вич {Jędrzej} (ум. до 1701)
В 1666г. назна­чен под­ко­мо­ри­ем упит­ским, а в 1688 г. — ста­ро­стой упит­ским. Участ­во­вал в вой­нах со Шве­ци­ей и Рос­си­ей. каш­та­лян мен­скi з 1697.
1666, июля 26, вой­ский Упит­ский, назна­чен под­ко­мо­ри­ем Упит­ским, (Пташ., 84, 119— корол. грам.]. 1668, июня 26, под­ко­мо­рий Упит­ский, под­пи­сал­ся на духов­ном заве­ща­нии кн. Андрея Нико­ла­е­ви­ча Курб­ско­го сви­де­те­лем, при чем Курб­ский назы­ва­ет его сво­им сынов­цем. [Акт. Изд. Вилен, арх. ком. ХП, 604]. — 1671, янв. 26, мать его Эстер Скро­би­чов­на отде­ля­ет ему часть сво­е­го име­ния. 1673, под­ко­мо­рий Упит­ский, участ­ву­ет в раз­де­ле иму­ще­ства. [Пташ., 26, и, 86—98, разд. акты]. — 1688, Ста­ро­ста Упит­ский. [Пташ., 84; л. М. Зап. 188. 692]. — 1691, июля 18, сын его, иезу­ит Сте­фан, отка­зы­ва­ет­ся от сво­ей доли в наслед­стве в поль­зу отца и мате­ри — Евфро­зи­ны Хржон­стов­ской. [Пташ., 84— 86; Вил. Ц. А., Гл. Тр. 88, 783].— 1697, ста­ро­ста Упит­ский, дела­ет­ся каш­те­ля­ном Мин­ским. 1697, сент. 16, пере­да­ет ста­ро­ство Упит­ское сыну сво­е­му Иеро­ни­му. [Пташ., 86; Л. М. Зап. 149, 78 — 89, 48—84 и 148, 826]. — был послан­ни­ком на сей­мы; назна­чен был ком­ми­са­ром по гра­ни­цам и участ­во­вал в войне со Шве­ци­ей и Моск­вой. [Нес4цк., д. А., 240]. Умер до 1701. [Пташ., 36; Л. М. Зап. 149, 78—89, 48—34 и 148. ]
~ Ж.. Евфро­зи­на— Доро­та Хржон­стов­ская; 1664, дек. 1, исклю­чи­ла 15.000 зло­тых из 25.000, запи­сан­ных ее мужем Андре­ем Иеро­ни­мо­ви­чемъ на им. Ликов­це. [Пташ., 84; Вил. Ц. А., Зем. Уп. 16289, 28].
хх.15. Ядви­га Иеро­ни­мов­на
1641, сент. 30, полу­чи­ла при­да­ное и отка­за­лась на веч­ныя вре­ме­на от наслед­ства после роди­те­лей. [Пташ., 26; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 16261, 1268]. — 1675, полу­чи­ла от мате­ри, Эстер Скро­би­чов­ны, день­ги и раз­ные вещи. [Пташ., 25—26 и 120—22, дарств. ваш].
~ 1) 1641, Кон­стан­ций (Кон­стан­тин Нико­ла­е­вич) граф Довой­но-Сол­ло­губ, вой­ский Упит­ский, депу­тат Глав­но­го Три­бу­на­ла Вели­ко­го Кня­же­ства Литов­ско­го от Упит­ско­го пове­та [Пташ., 26; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 16261. 1268].
~ 2) 1675, Орда, каш­те­лян Жмуд­ский. [Пташ., 26—26, 120—22, дарств. запись].
хх.15. Софья Иеро­ни­мов­на
1653, ЯНВ. 4, дала с мужемъ удо­сто­ве­ре­ние въ получен1и при­да­на­го и отка­зе отъ насл^^дства. [Пташ., 26;Вил. Ц. А. Сем.] Уп. 1666,
~ 1653, хорун­жий Упит­ский Ста­ни­слав Хри­сто­фо­ро­вич Starodębski
хх.15. Еле­на Иеро­ни­мов­на
1676, полу­чи­ла от мате­ри, Эстер Скро­би­чов­ны, день­ги и раз­ные вещи. [Несецк., д. а., 240; Пташ., 26, 120- 22, дарств. вал.].
~ 1675, Melchior Billewicz, ciwun szawdowski
28.16. Дани­ель Фри­дри­ко­вич (?-16.07.1692)
1666 июля 21, пожа­ло­ва­но ему им. Гего­бро­сты. [Пташ., 22; М. М. Зап. 182, 786]. — 1673, под­су­док Упит­су­ий [Пташ., 22; Вид. Ц. А. Зем. Уп. 15258, 662].— 1676, Сент. 24, судья зем­ский Упит­ский, с бра­тья­ми Иеро­ни­мом и Вла­ди­сла­вом раз­де­ли­ли име­ния отца. [Пташ., 22, 88— разд. акт].— 1689, июля 28, судья зем­ский Упит­ский, три­бу­наль­ным декре­том стар­ши­ны Вилен­ской сина­го­ги при­суж­де­ны упла­тить ему сорок семь тысяч сто восемь­де­сят пять золо­тых поль­ских дол­гу и пени. [Акт. Вилен, арх. ком. ХХЕХ, 198]. — 1692, Сент. 11 — зем­ля Гего­бро­сты пожа­ло­ва­на сыну его Миха­и­лу. [Пташ., 22; л. М. Зап. 146, 502]. Умер в 1692.
~ Софья Хржон­стов­ская +1702. После смер­ти мужа, вме­сте с сыно­вья­ми Анто­ном-Доми­ни­ком и Миха­и­лом совер­ши­ла миро­вую сдел­ку с Бяло­зо­ром. [Пташ., 22 ]
29.16. Иеро­ним Фри­дри­ко­вич
1674, чаш­ник Ново­груд­ский, был Упит­ским под­суд­ком. [Несецк.. д. А., 289 об.].— 1676, сент. 24, чаш­ник Ново­груд­ский, с бра­тья­ми Дани­и­лом и Вла­ди­сла­вом раз­де­ли­ли име­ния отца, кн. Фри­дри­ха-Нико­лая
Пузы­ны. [Пташ., 22, 83, разд. акт].
~ Цеха­но­вич [Несецк., д. А., 239 об.].
30.16. Вла­ди­слав Фри­дри­хо­вич
1650 — 80 — писарь зем­ский Упит­ский. [Косинск., Геральд. Про­во­дя.; Несецк.. д А., 289 об]. — 1676, сент. 24, с бра­тья­ми Дани­и­лом и Иеро­ни­мом раз­де­ли­ли име­ния отца, кн. Фри­дри­ха-Нико­лая Пузы­ны. [Пташ., 22, ее— разд. акт]. Несец­кий непра­виль­но при­пи­сы­ва­ет ему двух сыно­вей — Миха­и­ла и Анто­на, на самом деле — сыно­вей бра­та его, кн. Дани­и­ла Фри­дри­хо­ви­ча.
~ Цеха­но­вич. Род­ная сест­ра преды­ду­щей.
N (córka);
× Władysław Żeromski, skarbnik mozyrski
ks. Zofia;
× Samuel Węsławski
ks. N (córka);
× Antoni Stankiewicz, podkomorzy żmudzki
31.17. Пётр Юрье­вич
Рим­ско-като­ли­че­ский свя­щен­ник (безъ име­ни). [Косинск., Геральд. Про­во­ди.]. — Л ЮЗЫ­Тан­СкШ И ЛаН­КОВ­СкШ про­бОЩ!», регу­ляр­ный кано­ник орд. св. Авгу­сти­на. [Несецк., д. А.. 289 об.].
32.17. Анто­ний Юрье­вич
Рим­ско — като­ли­че­ский свя­щен­ник (без име­ни) [Косинск., Геральд, про­во­ди.]. — Состо­ял в орд. Кар­ме­ли­тов. [Несецк., д. А., 261, опред. Минск, двор. собр.].
хх.17. Бар­ба­ра Юрьев­на
М., Умя­стов­ский.
33.18. Ян Кази­мир
Ста­ро­ста упит­ский. Под­ча­ший Упит­ский. [Несецк., д. А., 240]. — 1640, дек. 20, в его поль­зу сде­ла­на запись его род­ным дядей, кн. Херо­ни­мом Яно­ви­чем Пузы­ной. [Пташ., 18, Вил. Ц. А. Зем. Уп. 15251, 710].— 1678, под­ча­ший Уппит­ский, вла­де­лец име­ния Дзви­но­сы в Мин­ском вое­вод­стве. [акт. И8Д. Вилеи. арх. кои. XV, 890].— 1687, под­ча­ший Упит­ский. [с1. XXIX, 166).
~ Ж. Katarzyna Faszczówna [Несецк. д. А., 240].
Katarzyna;
× Stanisław Suzin
Marianna;
× Jan ks. Świrski
Konstancja;
× Mikołaj Szmigielski, koniuszy inflancki
7 коле­но
34.23. Миха­ил Павел Алек­сан­дро­вич
1702, июля 10, пл духов­но­му заве­ща­нию отца, кн. Алек­сандра-Юрия Пузы­ны, полу­чил име­ния Само­гит­ско­го кня­же­ства, Крос­ско­го у., дд. Рыкон­ты и Покро­жан­ты. [д. А., 247 об., дух. зав.; Пташ., 21].
35.23. Адам Алек­сан­дро­вич
1702, июля 10, по духов­но­му заве­ща­нию отца, полу­чил дд. Дов­но­го­шу, Вибу­ры и часть д. Адар, и попо­лам с бр. Кази­ми­ром — им. Савой­ниш­ки.
36.23. Кази­мир Алек­сан­дро­вич
1702 июля 10, по духов­но­му заве­ща­нию отца полу­чил дд. Дов­ки­ни­зы, Карай­цы и Ким­ки и попо­лам с бр. Ада­мом — им. Савой­ниш­ки.
37.23. Юзеф Алек­сан­дро­вич
Писарь зем­ский Упит­ский. [Косинск., Геральд. Про­во­ди.]. 1702, июля 10, несо­вер­шен­но­лет­ний, по духов­но­му заве­ща­нию отца, назна­че­но ему им. Поис­ли­цы. [д. а., 247, дух. зав.; Пташ., 21]. — 1734, июня 19, напи­сал духов­ное заве­ща­ние, кото­рым им. Поис­ли­цы назна­чил жене, а после смер­ти ее — сыно­вьям Алек­сан­дру и Игна­тию.
~ Апсшшая Гржж­бов­ская. [д. а., 251-2, дух. зав.].
38.24. Иеро­ним Вла­ди­сла­во­вич
Упит­ский грод­ский писарь. [Несецк., д. А., 240].— 1671 и 1673, упо­ми­на­ет­ся, как внук кн. Иеро­ни­ма Яно­ви­ча и Эстер Скро­би­чов­ны; полу­чил с дядя­ми име­ния баб­ки Эстер, кото­ры­ми впо­след­ствии раз­де­лил­ся. [Пташ., 26, 85—98. разд. акты]. — Вла­дел им. Довел­ниш­ки (Лазов­щиз­на), кото­рое про­дал потом Андрею Иеро­ни­мо­ви­чу Пузыне. [Опред. Минск, двор, собр., д. А.. 265].
39.25. Иеро­ним Алек­сан­дро­вич
1671 и 1673, упо­ми­на­ет­ся, как внук Иеро­ни­ма Яно­ви­ча и Эстеръ Скро­би­чов­ны, полу­чив­ший от послед­ней часть ее име­ний. [Пташ., 25 и 85—98, разд. акты].
40.26. Алек­сандр Иеро­ни­мо­вич (?-до1736)
1703, под­ча­ший Упит­ский с мате­рью — Ека­те­ри­ной Стан­ке­вич­ною и бра­тья­ми — Иеро­ни­мом и Вла­ди­сла­вом, раз­де­ли­ли наслед­ство отца, Херо­ни­ма Херо­ни­мо­ви­ча П. [Пташ., 28—29 и 98—100, ирод, зап.].— 1728, апр. 23, под­ча­ший Упит­ский, с женой Анной Вита­нов­ной, про­да­ли им. Яниш­ки, с фоль­вар­ком Паши­лиш­ки или Новый Двор, како­вой фоль­варк, 1672, февр. 26. был куп­лен отцом его Иеро­ни­мом Иеро­ни­мо­ви­чем П. у Яна Мац­ке­ви­ча. [Пташ., 28—9 и ЮО— 4,прод. зап.]. — 1736, Щ 1736.
~ 1723, Анна Вита­нов­на. [Пташ., 28—9 я 100—4, прод. вал.].— 1740, фев. 20, вдо­ва, в Упит­ском суде раз­би­ра­лось дело Иоси­фа-Анто­на Пузы­ны с ней и сыном ее Ада­мом Алек­сан­дро­ви­чем Пузы­ной, про­тив Кришто­фа Домб­ско­го. [Пташ., 29— ао и 105—9, реш. суда].
41.26. Вла­ди­слав Иеро­ни­мо­вич
Лов­чий, с бра­тья­ми Херо­ни­мом и Алек­сан­дром полу­чил отцов­ское им. Дзви­но­го­ли, кото­рое они
про­да­ли потом Иоси­фу Пузыне. [Пташ., 27 и 96-8, прод. вал.].— 1703, мрт. 7, лов­чий, с мате­рью — Ека­те­ри­ной Стан­ке­ви­чов­ною и бра­тья­ми — Алек­сан­дром и Иеро­ни­мом раз­де­ли­ли име­ние отца. [Пташ., 28 и 98—100, прод. вап.].— 1716, апр. 33 — лов­чий Упит­ский, про­да­вая им. Чижи­ки, удо­сто­ве­рил, что полу­чил его по раз­де­лу с род­ны­ми бра­тья­ми — Яном, Иеро­ни­мом и Алек­сан­дром, после смер­ти роди­те­лей — Иеро­ни­ма, под­ча­ше­го Упит­ско­го и жены его Ека­те­ри­ны. [Пташ., 28; Вил. ц. А. Зем. Уп. 15264, 219].
42.26. Ян Иеро­ни­мо­вич
Делил­ся с бра­тья­ми род­ны­ми — Алек­сан­дром, Вла­ди­сла­вом и Херо­ни­мом. [Пташ., 28; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 15264, 219].
43.26. Иеро­ним Иеро­ни­мо­вич
1675, июня 24, его род­ная баб­ка, Эстер Скро­би­чов­на, отка­за­ла ему им. Сера­фи­ниш­ки. [Пташ., 25 и 120—22, дарств. вал.]. 1703 мар­та 7 — скарб­ник Мозыр­ский, с мате­рью — Ека­те­ри­ной Стан­ке­ви­чов­ной и бра­тья­ми — Вла­ди­сла­вом и Алек­сан­дром, раз­де­ли­ли име­ния отца, при­чем ему доста­лось им. Юргиш­ки.
~ Софья Вяп­нов­на. 1740, упом. вдо­вой.
44.27. Хри­сто­фор Доми­ник (?-2.11.1731)
В 1720 г. назна­чен каш­те­ля­ном Мсти­слав­ским, а с 1730 г.—воеводой Мсти­слав­ским.
сын Андр­эя. Вучы­ў­ся ў Вiлен­скай ака­д­эмii. Пад­столi ўпiц­кi ў 1695 i ста­рас­та ў 1696—1720, мсцiслаўскi каш­та­лян з 1720 (або 1722) i ваяво­да з 1730. Пасол на сой­мы 1696, 1697, 1712—13, 1718, мар­ша­лак Тры­бу­на­ла ВКЛ у 1727. У час Паўн. вай­ны 1700—21 каман­да­ваў харуг­ва­мi вой­ска ВКЛ, пад­т­рым­лi­ваў Аўгу­ста II.
starosta upicki, kasztelan i wojewoda mścisławski. Był wnukiem Hieronima (zob.), synem Andrzeja, kaszt. mińskiego, i Eufrozyny z Chrząstowskich, bratem Michała (zob.) i Stefana (zob.).
W młodości P. uczył się w Akad. Wileńskiej, następnie służył w wojsku, zapewne brał udział w walkach z Turkami i Tatarami w ostatnich latach panowania Jana III. W r. 1695 podstoli upicki, prawdopodobnie w r. 1696 był już star. sądowym upickim i posłował na sejm konwokacyjny z pow. upickiego. Na elekcji 1697 r. oddał głos na Augusta II, zapewne też to on, a nie Hieronim Puzyna, uczestniczył w sejmie koronacyjnym, posłując z pow. upickiego. W czasie wojny północnej dowodził dwoma chorągwiami w armii lit. pod komendą Michała Wiśniowieckiego. Po przejściu Wiśniowieckiego na stronę Stanisława Leszczyńskiego P. zbiegł w lecie 1707 z obozu hetmana w. lit. i dzięki zabiegom dyplomaty rosyjskiego A. I. Daszkowa przeszedł pod komendę Grzegorza Ogińskiego. P. uczestniczył w Walnej Radzie Warszawskiej 1710 r.; występując jako wierny zwolennik Augusta II, zalecał «unionem animorum in tuitionem maiestatis», chciał zwołania sejmu pacyfikacyjnego i życzył sobie, aby stronnicy szwedzcy nie byli dopuszczani do łask królewskich. Na sejm 1712 r. P. posłował z pow. upickiego. W czasie obrad z limity 1712/13 r. należał do grona posłów związanych z opozycją hetmańską, popierających hetmana w. lit. Ludwika Pocieja. Król starał się pozyskać P-ę, nadając mu 6 II 1713 star. filipowskie. Mimo to podczas sesji 16 II t. r. P. zaprotestował przeciw projektowi ograniczenia przywilejów hetmańskich i opuścił izbę poselską wraz z posłem inflanckim Janem Piotrem Nestorowiczem. Nie odwołał swojego protestu mimo próśb wysyłanych przez Augusta II mediatorów. Wystąpienie P-y i Nestorowicza spowodowało zerwanie sejmu. Obaj zrywacze ogłosili 21 II t. r. uniwersał, w którym protestowali przeciw sejmowi kwietniowemu 1712 r. i jego limicie, wytykali rażące ich zdaniem uchybienia prawu, popełnione podczas obrad, za głównego sprawcę zerwania sejmu uważali hetmana polnego lit. Stanisława Denhoffa. Dn. 15 V 1715 P. przystąpił do utworzonego w Wilnie tajnego związku w obronie praw Pocieja do władzy hetmańskiej, zobowiązując się wraz z grupą litewskich stronników hetmana służyć mu wszelką pomocą. W zamian za to Pociej przyrzekł swoim zwolennikom popierać ich wszędzie i nigdy ich nie odstępować. P. w dalszym ciągu pozostał związany z hetmanem w. lit., który wymieniał go wśród kandydatów na marszałka sejmu 1718 r. Na sejm ten P. posłował z Inflant. Podczas obrad z limity w styczniu 1720 proponowano, aby P. na miejsce swojego nieobecnego brata Michała został deputatem izby do układania konstytucji. Dn. 2 II 1720 P. cedował star. sądowe upickie swojemu synowi Jerzemu, zapewne więc to już młody Puzyna, a nie jego ojciec, był posłem z Inflant na sejm obradujący jesienią 1720. Dn. 12 XI 1720 (lub 1722) – w metryce lit. znajdują się dwa różne zapisy – P. został mianowany kaszt. mścisławskim. Uczestniczył w radach senatu w listopadzie 1724, w styczniu i listopadzie 1726 oraz w marcu 1727. W latach dwudziestych P. kilkakrotnie był marszałkiem Trybunału Skarbowego Lit., a w r. 1727 marszałkował Trybunałowi Lit. Uczestniczył w obradach sejmu 1724 r. i został wybrany do komisji do rozmów z ministrami cudzoziemskimi, a na sejmie 1726 r. wyznaczono go do konferencji z dworem berlińskim. Dn. 27 IV 1730 P. został mianowany woj. mścisławskim.
P. był star. niegrodowym wisztynieckim (pow. kowieński). Posiadał dobra Linkowiec, które w r. 1730 przekazał synowi Antoniemu. W r. 1723 wspólnie z mieszczanami wisztynieckimi wybudował drewniany kościół w Wisztyńcu, gdzie ulokowała się misja jezuicka. P. zmarł 2 XI 1731 w swojej wsi Cząstkowie (pow. grodzieński).
По духов­но­му заве­ща­нию отца, от 1701, мая 18, полу­чил дедов­ское им. Новы­лен­ко­вец, с дд.
Деге­сы, Бор­со­вы, Руш­не­во и Жикт­на­ны. [Опред. Минск, двор, собр., Д. А., 265]. — 1709, авг. 29, ста­ро­ста судеб­ный Упит­ский, назна­ча­ет Пав­ла Мар­цен­ке­ви­ча под­ста­ро­стой Упит­ским. [Пташ., 85; Вид. Ц. А. Лит. Тр. 68, 496]. — 1713, фев. 6 — полу­ча­ет ста­ро­ство Фили­по­в­ское. [Пташ.. 35; Л. М. вал. 155, 593]. — 1715 апр. 26 — ста­ро­ста и войт Филип­пов­ский, вое­во­да Мсти­слав­ский. [Авт. И8Д. Вилен, арх. ком. VII, 582].— 1717, фев. 9, пере­да­ет вой­тов­ство Под­лин­ков­ское сыну сво­е­му Людви­гу. [Пташ., 36, л. М. Зап. 166, 268— 136].- 1717 , фев. 9, ста­ро­ство Борк­лов­ское пере­да­ет сыну сво­е­му Миха­и­лу. 1720, вфт. 2, судеб­ное Упит­ское ста­ро­ство пере­да­ет сыну Юрию. [Пташ,, 86; Л. М. Зап. 160, 1311. — 1720 нояб. 12, назна­чен каш­те­ля­ном Мсти­слав­ским. [Пташ., 86; л. м. Зап. 161, 29-20; Л. М. Зап. 161, 19—13]. — 1730, мая 22, каш­те­лян Мсти­слав­ский пере­да­ет им. Лин­ко­вец сыну сво­е­му Анто­ну. [Пташ., 36; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 16264, 869].-1730, апр. 17 — вое­во­да Мсти­слав­ский. [Пташ., 86—6; л. м. Зап. 162, 607]. — 1732, мрт. 29, после его смер­ти, вое­вод­ство Мсти­слав­ское пере­шло к Сапе­ге [Пташ., 36; Л. М. Зап. 162, 960].
Умер до 1732.
~ Эсте­ра Эберт, sędzianką inspruską, córką generała wojsk króla pruskiego. Miał z nią czterech synów: Jerzego, star. sądowego upickiego (zm. przed 1727), Antoniego, który dostał starostwo po zmarłym bracie, Michała, star. filipowskiego, i Ludwika, star. michaliskiego. Pozostawił też córki: Elżbietę, Annę, oraz zapewne Eufrozynę, Mariannę i Eleonorę.
45.27. Миха­ил (?-1724)
сын Андр­эя. Рэгент мен­шай кан­цы­лярыi ВКЛ у 1699—1717, хару­жы надвор­ны ў 1712—17, пiсар вялiкi ВКЛ з 1717. Пасол на сойм 1697. Удзель­нiк Аль­кенiц­кай бiт­вы 1700 з Сапе­га­мi. У час Паў­ноч­най вай­ны 1700—21 пад­т­рым­лi­ваў Аўгу­ста II. У 1712 i 1720 пасол да цара Пят­ра I.
писарь Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. В 1712 г. назна­чен хорун­жим надвор­ным, под­ко­мо­ри­ем стей­г­ви­лиш-ским, ста­ро­стой упит­ским и отправ­лен послом от поль­ско­го коро­ля Авгу­ста II к царю Пет­ру I. В 1718 г., вме­сте с женой, осно­вал в Гвоз­дец­ке муж­ской бер­нар­дин­ский мона­стырь. В нача­ле XVIII века князь Козель­ский Михал (Миха­ил) Пузы­на (умер в 1724 году), писарь вели­кий Литов­ский выехал в Поль­шу. Здесь он женил­ся на Софии Потоц­кой и в 1715 году с раз­ре­ше­ния Львов­ско­го епи­ско­па Яна Скарб­ка осно­вал в п. Гвоз­дец дере­вян­ную рези­ден­цию-кля­штор бер­нар­ди­нов. В 1730 году, после того, как сго­рел дере­вян­ный костел, вдо­ва Миха­ла Пузы­ны София нача­ла стро­и­тель­ство камен­но­го косте­ла. Дина­стия кня­зей Пузын вла­де­ла Гвозд­цом до нача­ла Вто­рой миро­вой вой­ны.
Puzyna Michał h. Oginiec (zm. 1723), pisarz w. lit.. Był wnukiem Hieronima (zob.), synem Andrzeja, kaszt. mińskiego, i Eufrozyny z Chrząstowskich, bratem Krzysztofa Dominika (zob.) i Stefana (zob.).
W młodości P. zapewne służył w wojsku. W r. 1697 uczestniczył w elekcji i oddał głos na Augusta II. Należał do stronnictwa antysapieżyńskiego, brał udział w bitwie pod Olkiennikami 18 XI 1700 i podpisał „Postanowienie generalne stanów WXL … na zjeździe walnym … pod Olkiennikami uchwalone” 2 XII t. r. W czasie wojny północnej P. zapewne dochował wierności Augustowi II; świadczyć o tym mogą nadania królewskie w pierwszych latach po powrocie Wettyna do Rzpltej, a także używany przez P-ę tytuł dworzanina królewskiego. P. uczestniczył w Walnej Radzie Warszawskiej 1710 r., na której wyznaczono go do komisji gdańskiej. Dn. 3 II 1711 P. otrzymał star. stęgwilskie. W r. 1712 regent lit., z sejmu kwietniowego t. r. wysłany został w poselstwie do cara Piotra I. Instrukcję z kancelarii lit. P. otrzymał 19 IV t. r. Tytułowano go już chorążym nadwornym lit., choć zapis z metryki lit. pochodzi z 18 VIII t. r. P. pospieszył do Rygi, licząc, że zastanie tam cara, spotkał go jednak po drodze 12 VII t. r. w Mitawie. Kanclerz G. I. Gołowkin poradził P-ie udać się za Piotrem I do Elbląga, aby tam uzyskać posłuchanie. Dn. 22 VII t. r. P. był na audiencji u cara, następnie od 28 VII t. r. odbył kilka konferencji z Gołowkinem w obozie rosyjskim pod Szczecinem. P. miał m. in. upomnieć się o Inflanty, żądać wycofania rosyjskiego garnizonu z Elbląga, usunięcia wojsk rosyjskich z Kurlandii i przestrzegania praw tego księstwa. W rozmowach z Gołowkinem P. złagodził niektóre ostre i kategoryczne sformułowania instrukcji, 15 VIII t. r. przekazał stronie rosyjskiej trzydziestopunktowy memoriał z żądaniami polskimi. W miesiąc później otrzymał od kanclerza pisemną odpowiedź w imieniu Piotra I, datowaną w Greifswaldzie (Gryfii).
W kwietniu i maju 1715 P. z polecenia Augusta II przebywał w Wilnie z misją odebrania starych ceł lit., trzymanych dotąd przez podskarbiego i hetmana w. lit. na mocy uchwały konwokacji 1697 r. Asystowali mu żołnierze sascy. P. zawarł kontrakt na 100 000 tynfów na dzierżawę ceł «byle te cła JKMci nieprzyjaciołom pańskim … nie dostały się». Podczas pobytu w Wilnie P. donosił listownie kanclerzowi Janowi Szembekowi o panujących tam nastrojach i przygotowaniach hetmana w. lit. Ludwika Pocieja do zwołania konwokacji generalnej na Litwie. W r. 1717 P. miał chorągiew petyhorską w pułku królewicza. Dn. 11 I t. r. został mianowany pisarzem w. lit. Na sejm grodzieński 1718 r. P. posłował z pow. upickiego, aktywnie uczestniczył w obradach, zachęcając do połączenia izb i dyskutowania na tym forum o ewakuacji wojsk rosyjskich. Był deputowanym do układania konstytucji. Podczas obrad w izbach połączonych 14 XI 1718 czytał swój projekt «ratione liberae vocis», który zebrani zaakceptowali w nieco skróconej formie. Konstytucje pierwszej tury sejmu podpisał «salvae praecustoditione o sukcesorach księżniczki neuburskiej». W drugiej turze obrad z limity w styczniu 1720 P. nie uczestniczył, ponieważ jako sekretarz poselstwa woj. mazowieckiego Stanisława Chomentowskiego udał się do Petersburga. Poselstwo przybyło do Petersburga na początku marca 1720. Miasto zrobiło duże wrażenie na P-ie, podziwiał jego wielkość i rozmach, z jakim zostało zbudowane. W literaturze historycznej to właśnie P-ie przypisuje się anonimowy opis Petersburga, pochodzący z r. 1720, jednak z pewnych sformułowań tekstu wynika jasno, że sekretarz poselstwa nie mógł być jego autorem. P. uczestniczył u boku Chomentowskiego w audiencjach u Piotra I i rozmowach z ministrami rosyjskimi. Opuścił Petersburg 3 VIII t. r., w drodze powrotnej zatrzymał się w Rydze (jeszcze w r. 1764 sukcesorowie P-y upominali się o niewypłaconą mu pensję 2 000 talarów za misję sekretarza poselstwa).
W r. 1716 P. na prośbę swojego brata, jezuity, Stefana zakupił w Gdańsku drukarnię i ofiarował ją warszawskiemu kolegium jezuickiemu. Żona, Zofia z Potockich, córka Andrzeja, star. jabłonowskiego, wniosła mu w posagu rozległe dobra Gwoździec w ziemi halickiej. W r. 1721 małżonkowie odnowili kościół pod wezwaniem Niepokalanego Poczęcia Najśw. Marii Panny w Gwoźdźcu i ufundowali przy nim klasztor Bernardynów dla 6 ojców, 2 kleryków i 4 braci. Fundację tę potwierdziła Puzynina w r. 1723 już po śmierci męża, który zmarł t. r.
P. miał dwie córki: Konstancję, zamężną za Krzysztofem Mierzejowskim, kaszt. sochaczewskim, i powtórnie za Stanisławem Puzyną, oraz Franciszkę, za Adamem Mrozowickim, regimentarzem ukraińskiej partii wojska kor., star. stęgwilskim. Wdowa Zofia (zm. ok. 1729) wyszła za mąż za Ludwika Kalinowskiego, star. winnickiego. Sukcesorowie P-y do 1746 r. upominali się o wynagrodzenie za sumę 100 000 złp., ulokowaną przez P-ę w dobrach stołowych i ekonomiach królewskich na Litwie, z której skarb królewski nie wypłacał procentów od śmierci Augusta II.
Писарь Вел. Княж. Литов­ско­го. 1699, ста­ро­ста Вис­ский и Верб­ков­ский. [Акт. Н8Д. Вил. арх. ком. VIII, 247). — По духов­но­му заве­ща­нию отца, от 1701, мая 18, полу­чил им. Под­лин­ко­вец, с дд. Три­ге, Ланк­ша­ны, Стри­пи­на и М’Ьгуцяны, съ ЯНИС­КИМЪ леСОМЪ. [Опред. Минск, двор, собр., д. А., 265].— 1710, июня 25, коро­лев­ский Камер-Юнкер, пожа­ло­ван вой­тов­ством Под­лин­ков­ским. [Пташ., 36; л. м. Зап. 165, 282]. — 1710, дек. 7, пожа­ло­ван дер­жав­цем Упит­ский. [Пташ., 36; Л. М. Зап. 166, 369].— 1711, фев. 3, полу­ча­ет ста­ро­ство Сте­г­ви­лиш­ское. — 1712, надвор­ный хорун­жий, под­ко­мо­рий Стей­г­ви­лиш­ский, ста­ро­ста Упит­ский, отправ­лен послом к имп. Пет­ру Вели­ко­му. [Пташ., 36— 7; Главн. Ар. м. и. д., д. №34].— 1712, авг. 18, ста­ро­ста Стей­г­ви­лиш­ский, пожа­ло­ванъ Хорун­жимъ Надвор­ным Литов­ским. [Пташ., 38; л. м. Зап. 167, 20].— 1717, янв. 12, пожа­ло­ва­но ему зва­ние Писа­ря Вел. Княж. Литов­ска­го. [Пташ., 88; л. м. Зап. 166,909]. — 1717, фев. 19, полу­чилъ коро­лев­ское раз­ре­ше­ние пере­дать ста­ро­ство Стей­г­ви­лиш­ское жене сво­ей Софии Потоц­кой. [Пташ., 88; Л. М. Зап. 168, 106]. — 1718, с женой, осно­валъ въ Гвоз­дец­ке муж­ской Бер­нар­дин­ский мона­стырь. [Несецк., д. а., 240]. — 1718, под­пи­сал, как депу­тат от Вел. Княж. Литов­ско­го, Кон­сти­ту­ци­ии: «Миха­ил князь из Козель­ска Пузы­на Писарь Вел. Княж. Литов­ска­го, депу­тат для кон­сти­ту­ци­ии от про­вин­ци­ии Вел. Княж. Литов­ско­го 8а1уа ргаеси81ойШопе о наслед­ни­ках гер­цо­ги­ни Ней­бург­ской — соб­ствен­ною рукою». [Пташ, 88-, Уо1. Ьее.УГ, 896]. — 1724, после его смер­ти, при­над­ле­жав­шее ему уро­чи­ще Пен­ки­ны, пере­да­но Анто­ну Пузыне. [Пташ., 88; л. м. Зап. 158, 105]. + 1724. [Косинск. Геральд. Про­во­ди.].
~ Софья Андре­ев­на Потоц­кая, д. ста­ро­сты Ябло­нов­ско­го Андрея Потоц­ко­го, (2°-v. Ludwik Kalinowski, st. winnicki)
46.27. Сте­фан Михал Андре­евич (21.12.1667, г. Упiта—5.3.1738)
сын Андр­эя. Д-р фiла­со­фii (1705) i тэа­ло­гii (1734). З 1685 езуiт. Вучы­ў­ся ў Вiль­нi, Пiн­ску, Нясвi­жы. Выкла­даў у езуiц­кiх наву­чаль­ных уста­но­вах у Пiн­ску, Гарод­ні, Кро­жах, Вiль­нi, Полац­ку, Бра­не­ве, Вар­ша­ве. У 1717—34 узна­чаль­ваў езуiц­кую дру­кар­ню ў Вар­ша­ве, дзе выда­ваў свае тэа­ла­гiч­ныя, фiла­соф­скiя i геа­гра­фiч­ныя пра­цы i перак­ла­ды.
1691, июля 18, иезу­ит, отка­зал­ся от всех сво­их прав на наслед­ство в поль­зу роди­те­лей сво­их — Андрея, ста­ро­сты Упит­ско­го и жены его Евфро­зи­ны Хржон­стов­ской. [Пташ., 84—6; Вил. Ц. А. Гл. Тр. 88, 783].— иезу­ит, др. бого­сло­вия, про­по­вед­ник и писа­тель. [Косинск. Геральд. Про­во­ди.].
+ 1738.
47.27. Иеро­ним Андре­евич
Под­ко­мо­рий и ста­ро­ста упит­ский в 1697 г [Несецк., д. А., 240]. -1697, сент. 16, отец его, кн. Андрей Геро­ни­мо­вичъ Пузы­на, пере­да­ет ему ста­ро­ство Упит­ское. [Пташ., 85; Л. М. Зап. 149, 48—24].
~ Халец­кая. [Несецк.].
48.27. Анто­ний Михал (?—24.3.1752)
С 1733 г. хорун­жий надвор­ный литов­ский, с 1748 г. каш­те­лян Мсти­слав­ский.
сын Андр­эя. Хару­жы ўпiц­кi з 1717 i ста­рас­та ў 1724—32, хару­жы надвор­ны з 1728, каш­та­лян мсцiслаўскi з 1746. Так­са­ма быў ста­ро­стам трыс­кім і шылян­скім.
Хорун­жий надвор­ный Литов­ский по духов­но­му заве­ща­нию отца, от 1701, мая 18, полу­чил име­ние
Довель­ниш­ки или Лазов­щиз­ну. [Опред. Минск. двор, собр., д. А., 262—65]. — 1733, хорун­жий надвор­ный Литов­ский. 1748, каш­те­лян Мсти­слав­ский. [Коси­иск., Геральд. Про­во­ди.].
~ кнж. Ели­за­ве­та Гри­го­рьев­на Огин­ская {Elżbieta Magdalena} (†1767), д. Гри­го­рия Ива­но­ви­ча, ста­ро­сты Само­гит­ско­го. [Кос­ниск., Геральд, про­во­ди.; Несецк., д. А., 240]. По 1-му бра­ку Гел­гуд. (1°-v. Kazimierz Giełgud, ciwun szadowski)
49.27. Юзеф Анто­ний
По духов­но­му заве­ща­нию отца от 1701, мая 18, полу­чил им. Гор­ный Лен­ко­вец, с дд. Уджа, Гуд­зив­ны и Микш­ня­ны. [Опред. Минск, двор, собр., д. А., 2651.-1737 — июня 8, Иосиф-Антон из Козель­ска Пузы­на, ста­ро­ста Шаки­нов­ский, каш­те­ля­нич Мин­ский, род­ной пле­мян­ник Иеро­ни­ма Иеро­ни­мо­ви­ча П.. про­дал куп­лен­ное им име­ние от Иеро­ни­ма, Вла­ди­сла­ва и Алек­сандра Иеро­ни­мо­ви­чей Пузы­нов им. Дзви­но­го­ли — Андрею Ста­шев­ско­му. [Пташ., 27 и ое- 8, прод. вап.]. — 1740, фев. 20, в Упит­ском грод­ском суде раз­би­ра­лось дело Иоси­фа-Анто­на Пузы­ны и Анны из Вита­нов Пузы­но­вой с Кришто­фом Домб­ским, об изби­е­нии под­дан­но­го послед­не­го. [Пташ., 29— ЗО и 106-8, тяж. дело].— Ста­ро­ста szakirowski. [Несецк. д. А., 240].
~ Бар­ба­ра Пла­тер-Зиберк {Barbara Plater-Zyberk}
Эстер Андре­ев­на
1675, июня 24, деви­ца, баб­ка ее, Эстер Скро­би­чов­на П. , заве­ща­ла ей день­ги и раз­ные вещи. [Пташ.,
26, 84 и 120—2, дарств. вал.].
N (córka) Андре­ев­на
zakonnica
N (córka) Андре­ев­на
~ Białłozor
N (córka) Андре­ев­на
~ Andrzej Giełgud, st. oszmiański
50.28. Миха­ил Дани­ло­вич (1692, + 1712/1725)
При­ни­мал уча­стие в выс­ших госу­дар­ствен­ных делах и в чис­ле санов­ни­ков при­сут­ство­вал при под­твер­жде­нии прав коро­лем Авгу­стом I.
1699, ста­ро­ста Вереб­ков­ский, коро­лев­ский дво­ря­нин, поста­нов­ле­ни­ем сей­ма назна­чен быть в чис­ле депу­та­тов для ула­же­ния дела об Эль­бин­гене. [Пташ., 28; ]. — 1712, в каче­стве депу­та­та для кон­сти­ту­ций от Вели­кой Поль­ши, под­пи­сал Кон­сти­ту­цию сей­ма 1712 г. [Пташ., 23;].-1702 июля 6, полу­чил тиун­ство Поюр­ское. [Пташ., 23; л. м. Зап. 160, 286]. — При­ни­мал уча­стие в выс­ших госу­дар­ствен­ных делах; при­сут­ство­вал в чис­ле выс­ших санов­ни­ков при под­твер­жде­нии прав коро­лем Авгу­стом. [Пташ., 23]. 1692, сент. 11, дана ему зем­ля Гего­бро­сты, после смер­ти отца его Дани­и­ла Фри­дри­хо­ви­ча Пузы­ны. [Пташ., 22; л. М. Зап. 146, 502].— 1701, авг. 16, ста­ро­ста Вис­кий и Верб­сковс­ский, с мате­рью Софьей Хржон­стов­ской и бр. Анто­ном-Доми­ни­ком, выдал Кришто­фу Бяло­зо­ру рос­пис­ку об ула­же­нии спор­но­го дела по им. Пожлови.[Пташ., 22—8 и 88—4, миров, сдел­ка]. Michał starosta Wiski, już tymi czasy kwitnął z sejmu 1703. komisarzem był do hiberny, Constit. f. 12. [Niesiecki — Herbarz… T.7; Korona… T.3]
~ 1701, Anna Belzecka, дочь Aleksandra Bełzeckiego столь­ни­ка Bełskiego, dziedziczka Zimna i Pukarzowa, 1701 r. za ks. Michałem Puzyną, starostą wiskim i wąsoskim, a 1725 r. za Adamem Stanisławem Rostkowskim, także starostą wiskim, wąsoskim i radziłowskim i tyszowieckim; Миха­ил от нее имел потом­ство.
51.28. Анто­ний-Доми­ник Дани­ло­вич
Страж­ник и судья грод­ский Упит­ский. [Пташ., 22— 8 и 83— 4].— 1701, авг. 16, с мате­рью Софьей Хронж­стов­ской и бр. Миха­и­лом выдал Кришто­фу Бяло­зо­ру рос­пис­ку, об ула­же­нии дела по им. Пожло­ви. [Пташ, 22—3 и вЗ—шфОв. сдел­ка].
хх.28. Ефро­зи­на Дани­лов­на
~ ? око­ло 1707 Михал со Ста­хо­ва Ста­хов­ский скарб­ни­ко­вич, под­сто­лий виль­ко­мир­ско­го пове­та 15.11.1704 –после 04.02.1723,
хх.30. Юзеф (?—5.3.1752)
сын Улад­зi­сла­ва. Д-р тэа­ло­гii i кананiч­на­га пра­ва. Канонiк сма­лен­скi ў 1717, вiлен­скi з 1726, бiскуп iнфлянц­кi з 1740.
Puzyna Józef h. Oginiec (zm. 1752), biskup inflancki. Był synem Władysława, pisarza ziemskiego upickiego, i Ciechanowiczówny.
W r. 1717 P. – kanonik smoleński – podczas synodu diecezjalnego diecezji wileńskiej w lutym t. r. był sędzią skarg. W latach dwudziestych zbierał i spisywał akta kapituły wileńskiej. W październiku 1726 P. uczestniczył w pracach komisji, która miała przeprowadzić kontrolę seminarium diecezjalnego w Wilnie. Był już wtedy kanonikiem i oficjałem wileńskim. Na początku r. 1728 P. bezskutecznie starał się o sufraganię białoruską. W maju t.r. bp wileński Karol Pancerzyński wprowadził go na stanowisko kantora wileńskiego, jednak aż do r. 1730 toczył się spór o tę godność między P-ą a kanonikiem Aleksandrem Janem Żebrowskim, rozstrzygnięty ostatecznie na korzyść P-y. P. miał doktorat teologii i prawa kanonicznego, uzyskany zapewne na Akad. Wileńskiej przed r. 1732. W r. 1733 P. asystował obradom sejmiku przedelekcyjnego w Wiłkomierzu, miał dopilnować, aby szlachta nie włączyła do instrukcji na sejm elekcyjny punktu przeciw dobrom duchownym. Podczas bezkrólewia po śmierci Augusta II i wojny o tron polski P. opowiedział się po stronie Stanisława Leszczyńskiego. W kwietniu 1734 uczestniczył w Wilnie w zawiązaniu konfederacji generalnej lit. przy majestacie Stanisława Leszczyńskiego i złożył przysięgę wymaganą przez konfederację. We wrześniu t. r. został mianowany adiunktem bpa wileńskiego Michała Zienkowicza. W r. 1738 P. był egzekutorem bulli papieskiej i instalował oficjała wileńskiego A. Żebrowskiego na archidiakonii wileńskiej.
Listem z 18 VIII 1739 król August III przedstawił Stolicy Apostolskiej kandydaturę P-y na biskupstwo inflanckie. Prowizję otrzymał P. 16 IX 1740. W dalszym ciągu uczestniczył aktywnie w pracach kapituły wileńskiej. W r. 1741 został wyznaczony przez Augusta III na komisarza do egzekucji dekretów królewskich i trybunalskich w sprawie zamknięcia szkół pijarskich w Wilnie, działających wbrew prawom i przywilejom jezuickiej Akad. Wil. Komisja wezwała pijarów do zamknięcia kolegium, a ponieważ nie zastosowali się do polecenia, wystosowała przeciw nim skargę do króla i papieża. W czerwcu 1742 P. został scholastykiem wileńskim. W lutym 1744 brał udział w pracach synodu diecezjalnego wileńskiego, pełnił funkcję sędziego synodalnego. W t. r. Rota rzymska wyznaczyła P-ę na komisarza do rozgraniczenia dóbr arcybiskupa połockiego i jezuickich w miejscowości Białe w woj. połockim. W r. n. P. asystował bpowi Zienkowiczowi w konsekracji Antoniego Żółkowskiego, bpa tytularnego allalieńskiego, sufragana białoruskiego. Jako senator P. nie brał czynnego udziału w życiu politycznym Rzpltej, uczestniczył tylko w posejmowej radzie senatu we wrześniu 1744.
W t. r. P. wystosował list pasterski do kleru i wiernych swojej diecezji. Wydatnie przyczynił się do utworzenia sufraganii inflanckiej, choć nie pochodziła ona całkowicie z jego fundacji. Już w r. 1741 znaczne sumy na sufraganię ofiarowała Elżbieta z Ogińskich Puzynina, swój wkład miał też pierwszy sufragan inflancki Franciszek Kazimierz Dowgiałło. W suplice do papieża o zgodę na utworzenie sufraganii P. podkreślił, że jako senator nie może często rezydować w swojej diecezji, potrzebny jest więc biskup pomocniczy, który stale przebywałby wśród wiernych. Dlatego też stanowczo sprzeciwił się staraniom Dowgiałły o kanonię wileńską, mimo posiadanej już przez niego prezenty. P. popierał próby założenia na Litwie zakonu mariawitek, głównie dla celów nawracania Żydów i opieki nad neofitkami. Współcześni zanotowali następującą opinię o P-ie: «Był on najpobożniejszy, najczęściej u Św. Michała [kościół przy klasztorze Bernardynek w Wilnie] miewał primarią, processye w soboty odbywał, spowiedzi bez względu na osoby słuchał, kazania do ludu po litewsku mawiał». W r. 1725 P. wybudował kościół w Szyłanach (pow. wileński), a w r. 1733 kaplicę w Mickunach nad rzeką Wilejką. Z ramienia kapituły wileńskiej nadzorował odbudowę spalonego kościoła i szpitala Św. Marii Magdaleny w Wilnie, o ukończeniu prac doniósł kapitule na początku lat czterdziestych. W r. 1750 P. ufundował kościół Dominikanów w Skopiszkach koło Wiłkomierza, w t. r. wzniósł także parafialny kościół p. wezw. Św. Trójcy i Św. Antoniego w rezydencji biskupów inflanckich w Lehnen w ziemi piltyńskiej. W r. 1751 P. konsekrował kościół w Agłonie koło Dyneburga. Zmarł 5 III 1752 w Lehnen.
52.33. Миха­ил Яно­вич
Кано­ник Смо­лен­ский, декан Купис­ский. [Несецк., д. А., 240[.— Член орд. Доми­ни­кан­цев. [Опред. Минск, двор. собр., д. А., 266]. 1705, июля 17, ксендз, кано­ник Вилен­ский, деканъ Купис­ский, Усян­ский и Ушполь­ский пле­бан, три­бу­наль­ным декре­том ему при­суж­де­на упла­та дол­га и пени евре­я­ми Вилен­ской сина­го­ги. [Акт. Вилен. 1фх. ком.
53.33. Пётр (21.7.1664—1.3.1717)
иезу­ит пере­вел несколь­ко бого­слов­ских сочи­не­ний на поль­ский язык.
сын Яна Казi­мi­ра, пад­ча­ша­га ўпiц­ка­га. Вучы­ў­ся ў Вiль­нi, Пiн­ску, Нясвi­жы. З 1677 езуiт. Выкла­даў у езуiц­кiх наву­чаль­ных уста­но­вах у Нова­га­род­ку, Лом­жы, Пул­тус­ку, Нясвi­жы, Кро­жах, Оршы. У 1709—13 рэк­тар Нясвiж­ска­га кале­гiу­ма. Аўтар паэтыч­ных тво­раў, перак­ла­даў, прац па рыто­ры­цы i эты­цы.
Puzyna Piotr h. Oginiec (1664–1717), jezuita, poeta, tłumacz, teolog. Ur. 21 VII, był synem Jana Kazimierza, podczaszego upickiego, i Katarzyny z Faszczów.
Uczył się w domu rodzinnym, a następnie w Akademii Wileńskiej, w której ukończył klasę poetyki. Za specjalnym pozwoleniem generała zakonu Jana Pawła Oliwy wstąpił już w czternastym roku życia do zakonu jezuitów (28 X 1677). Po dwuletnim nowicjacie odbytym w Wilnie (1677–9) przeszedł w Pińsku pod kierunkiem Jana Wikierata roczny kurs pedagogiczny (1679–80). Trzyletnie studia filozoficzne odbył w Akad. Wil. pod kierunkiem Jana Drewsa (1680–3). Następnie w ramach praktyki nauczycielskiej uczył w Nowogródku gramatyki i infimy (1683–4), w Łomży gramatyki (1684–5) i poetyki (1685–6) oraz w Pułtusku poetyki (1686–7). Teologię studiował w Akad. Wil. (1687–91) i tamże przyjął w r. 1691 święcenia kapłańskie. Formację zakonną zakończył studium prawa zakonnego (tzw. trzecia probacja) w Nieświeżu (1693–4). Mając w prowincji lit. opinię dobrego profesora przedmiotów humanistycznych, wykładał kolejno: dla eksternów poetykę w Akad. Wil. (1691–2) i retorykę w Nieświeżu (1692–3), dla kleryków jezuickich będących na kursie pedagogicznym retorykę w Krożach (1694–5) i Orszy (1695–9). W rękopisie pozostawił ćwiczenia z retoryki, spisywane przez swoich uczniów w Krożach (B. Czart.: IV 1866) i Orszy (B. Czart.: IV 1867, IV 2188). Zawierają one mowy łacińskie, wiersze polskie i łacińskie oraz liczne tłumaczenia poezji, m. in. Macieja Sarbiewskiego, Wojciecha Inesa i Hieronima Drekseliusza. Zarówno proza jak i poezja prezentują wysoki poziom literacki. Z proweniencji Rhetorum Provinciae Lithuaniae Soc. Jesu można wnosić, że rękopisy te, bogato zdobione rysunkami, stanowiły przez następne lata wzór dla prowadzenia ćwiczeń z tego przedmiotu. Niektóre tłumaczenia ukazały się drukiem po śmierci P-y i jemu zostały przypisane. W r. 1699 P. przeniósł się do Akad. Wil., gdzie objął wykłady z etyki i prowadził je do 1705 r. Z zakresu etyki, polityki i ekonomii pozostawił drukowany zestaw tez pt. Ars felicitatis sive ethica (Vilnae 1703, rkp. wykładów przechowuje zaś B. Uniw. Wil., sygn. F3-771 oraz Centralna B. Lit., sygn. MAB, F41-708). W l. 1701–5 pełnił P. nadto obowiązki prefekta drukarni akademickiej, a w l. 1702–5 również prefekta biblioteki. W czasie jego prefektury wydano w ciągu 5 lat 54 znane nam dziś druki wileńskie. Kierował P. licznymi kongregacjami kościelnymi. Za gorliwą pracę został w r. 1706 podniesiony ze stopnia tzw. koadiutora duchownego do rzędu profesów z 4 uroczystymi ślubami, co w zakonie było rzeczą wyjątkową.
Obdarzony zdolnościami administracyjnymi P. został 6 IX 1705 mianowany superiorem domu w Mohylewie, gdzie w bardzo niekorzystnym czasie, podczas przemarszu wojsk moskiewskich i szwedzkich, kontynuował budowę kościoła i domu jezuickiego, a po spaleniu w r. 1708 przez wojska moskiewskie kościoła i dachu na domu przystąpił do ich odbudowy. Dn. 10 X 1709 został rektorem kolegium w Nieświeżu, gdzie, mimo wojny i szerzącej się zarazy, dbał o wyposażenie kościoła i biblioteki kolegium (w r. 1712 zakupiono nowych książek za ponad 2 000 fl.). Wyposażył na Polesiu w dwa ołtarze, dzwon i paramenty liturgiczne kościół w dobrach jezuickich w Krzywoszynie, odbudowany w r. 1708 po pożarze. W r. 1713 P. przeszedł na dwór bpa wileńskiego Konstantego Kazimierza Brzostowskiego i był jego nadwornym teologiem, prawnikiem i kaznodzieją. Brał aktywny udział w przygotowaniu synodu diecezjalnego, który odbył się w Wilnie w lutym 1717, i pełnił na nim funkcję egzaminatora synodalnego. Zmarł 1 III 1717 w Wilnie.
Już w r. 1700 zaznaczono w opinii do generała zakonu o zdolnościach pisarskich P-y. Z rękopisów wydano pośmiertnie „Słodkie pieszczoty z niemowlęciem Jezusem przy żłobie” (Wil. 1740) i „O złączeniu się Słowa Przedwiecznego z naturą ludzką” (Wil. 1741) tłumaczone z pism Hieronima Drekseliusza; Józef Andrzej Załuski zamieścił oba utwory w drugim tomie „Zebrania rytmów” (W. 1754), a przedrukowano je później w książce „Rymy miłej i przystojnej zabawie oraz zbudowaniu służące” (Wil. 1781). Franciszek Bohomolec opublikował w zbiorze dzieł Sarbiewskiego („Opera posthuma”, Varsaviae 1769) dwadzieścia ód tegoż autora w tłumaczeniu P-y. Wszystkie powyższe tłumaczenia zostały przedrukowane zapewne z rękopisów znajdujących się obecnie w Bibliotece Czartoryskich, w których jednak autorami tłumaczeń są uczniowie P-y, klerycy jezuiccy.
Уцян­ский насто­я­тель орд. иезу­и­тов. [Несецк. д. А., 240]. Рек­тор в Несви­же, извест­ный бого­слов и про­по­вед­ник. [Косинск, Геральд. Про­во­ди.].
Т 1717. щ,
54.33. Ежи Яно­вич
Про­по­вед­ник Несвиж­ской кол­ле­гии, рим­ско-като­ли­че­ский свя­щен­ник. [Несецк., д. А., 240; Косинск., Гералд. Про­во­ди.]
55.33. Павел
56.33. Игна­ций
8 коле­но
57.37. Алек­сандр с. Иоси­фа Пузы­на
Писарь зем­ский Упит­ский, ciwun Małych Dyrwian ]Косинск., Геральд. Про­во­ди.].— 1734, июня 19, по духов­но­му заве­ща­нию отца назна­че­но ему полу­чить, после смер­ти мате­ри, им. Поис­ли­че. [д. А., 251, дух. зав.]. — 1756, апр. 14, с женой про­да­ли Роме­рам им. Поис­ли­че с фоль­вар­ком Погре­Щ­Те­лем. [д. а., 252, ирод. зап.].
~ Богу­ми­ла Bystramówna
58.37. Игна­ций Иоси­фо­вич
1734 июня 19, по духов­но­му заве­ща­нию отца дол­жен полу­чить после смер­ти мате­ри им. Поис­ли­че. [д. А., 251, дух. зав.].
59.40. Адам Алек­сан­дро­вич
1733, мрт. 29, полу­чил с женой ста­ро­ства Пупа­ны, Геб­а­ны и Миц­ю­ны. [Пташ., 80 и юз, Корол. грам.]. — 1740, с мате­рью — Анной из Вита­нов, имел дело с Домб­ским. [Пташ., 30 и 106-8, суд. дело].— 1747, окт. 28, ста­ро­ста Пупан­ский, лов­чий Упит­ский, с женой сво­ей Доро­той Тизен­гау­зен жало­ва­лись в грод­ский суд на КлО­П­Ма­на. [Пташ., ЗО; Вид. Ц. А. Гр. Уп. 16211, 7841.]— 1766, апр. 11 лов­чий Упит­ский про­дал им. Новый Двор (Помор­ни­ки) Упитск. у., сыну сво­е­му Яко­ву [д. А., 634-6, куп­чая]. — 1774, фев. 14, полу­чил раз­ре­ше­ние на пере­да­чу ста­ро­ства Пупан­ска­го сыну сво­е­му Яку­бу. [Пташ., 30 и 111, кород. граи.].
~ (1747) Доро­та-Ели­за­ве­та Тизен­гауз (1710-) { Dorota Tyzenhauz}
60.43. Миха­ил Иеро­ни­мо­вич
1767, им, Сера­фи­ниш­ки про­дал кн. Миха­и­лу Пузыне, под­ста­ро­сте судеб­но­му Упит­ско­му. [Опред. Виденск. двор, собр., д. А. 661 об.].
Ж., Еле­на ЛюД­КеВЖ­ЧОВ­На. [Пташ.. Родо­сл. табд.].
61.43. Ста­ни­слав
Скарб­ник Мозыр­ский. [Пташ., 28 и 98—104, Запрод. зап.]. 1750, им. Юргиш­ки, достав­ше­е­ся отцу его по раз­де­лу с бра­тья­ми Вла­ди­сла­вом и Алек­сан­дром и мате­рью Ека­те­ри­ной Стан­ке­ви­чов­ной,— про­дал Бар­пям. [Пташ., 28 и 98—104, вапрод. вап.].— Пере­дал родн. бр. Миха­и­лу свою часть им. Сера­фи­ниш­ки. [Опред. Виденск. двор, собр., д. А., 661 об.].
~ Wittenówna
62.43. Ян
1740, Скарб­ник Мозыр­ский.
хх.44. Ежи
63.44. Людвиг Кри­сто­фо­вич
Ста­ро­ста Миха­лий­ский; 1717, фев. 9, войт Под­лин­ков­ский [Пташ., 36; Л. М. Зап. 166, 263— 136; Несецк., д. А., 240].— Вла­де­лец име­ний: Неве­жин­ки и Вой­ни­ки, Упит­ско­го пове­та и Мату­ли, Трок­ско­го вое­вод­ства, [д. А., 164 сб., про­тест].
64.44. Миха­ил Юрий
Ста­ро­ста Боро­ов­ск­хй, Филип­пов­ский и Упит­ский, хорун­жий Упит­ский. [д. А., 164, про­тест; Несецк., д. А., 240; Косинск. Геральд. Про­во­ди.; Пташ., 85]. — 1717, фев. 9, полу­ча­ет от отца ста­ро­ство Борк­дов­ское (назван Миха­и­лом). [Пташ., 36; Л. М., Зап. 166, 264— 186].— 1720, мрт. 2, отец пере­да­ет ему судеб­ное ста­ро­ство Упит­ское (назван Юри­ем). Пташ., 86; л. М. Зап. 160, 131].- 1741 окт. 14, (Миха­ил) хорун­жий пове­та Упит­ско­го, ста­ро­ста и войт Филип­пов­ский. [Акт. над. Виленс. архео­гр. ком. ХП, 670].
~ Рахе­ла Бржо­стов­ская {Rachela Brzostowska}, д. каш­те­ля­на Мсти­слав­ско­го. [ojciec: Konstanty Benedykt Brzostowski, kaszt. mścisławski; matka: Teresa Wojnianka]
65.44. Анто­ний
Ста­ро­ста Упит­ский, Вишты­нец­кий и Пекин­ский, войт Дов­га­лиш­ский. [Опред. Минск, дв. собр.; Несецк., д. А., 262; д. А. 164].— 1730, май, ста­ро­ста Вишты­не­щий, отец его, Криштоф-Доми­ник, каш­те­лян Мсти­слав­ский, пере­дал ему полу­чен­ное после отца сво­е­го — каш­те­ля­на Мин­ско­го Андрея, им. Лин­ко­вец. [Пташ., ; Вил. Ц. А., Зем. Уп. 16264, 869]. — После отца полу­чил Дав­ге­лиш­ское вой­тов­ство и им. Доль­ный Лин­ко­вец. [д. А., 164, про­тест]. — 1737 — 58, Ста­ро­ста Упит­ский. [Косинск., Геральд. Про­во­ди.].— 1744, нояб. 7, пере­дал сыну сво­е­му Ста­ни­сла­ву долж­ность Упит­ско­го ста­ро­сты. [Опред, Минск, двор, собр., д. А., 266].
~ Анто­ни­на Бржо­стов­ская {Antonina Brzostowska}, д. каш­те­ля­на Мсти­слав­ско­го. [ojciec: Konstanty Benedykt Brzostowski, kaszt. mścisławski; matka: Teresa Wojnianka][Несецк., д. А., 240; Косинск., Геральд.]
хх.44. Elżbieta
xx.44. Anna
xx.44. Eufrozyna
xx.44. Marianna
xx.44. Eleonora
хх.45. Кон­стан­ция Михай­лов­на
~ 1) Krzysztof Mierzejewski, каш­те­лян соха­чев­ский.
~ 2) (1754) князь Ста­ни­слав Кост­ка Анто­но­вич Пузы­на (†1811), ста­ро­ста Упит­ский и Прух­ниц­кий.
хх.45. NN Михай­лов­на
~ Adam Mrozowicki, st. stęgwilski
— 14. Кж. N Михай­лов­на
~ Ж.у НрО­ЗО­МЦ­ПЙ. (Косинск., Геральд. Про­во­ди.].
— 15. Кж. N Михай­лов­на
~ Н., Лов­чий надвор­ный корон­ный ВЪльох1Й
66.49. Анто­ний
67.49. Миха­ил
1760, ста­ро­ста Стенг­виль­ский и Ляв­дон­ский. [Косинск, Геральд. Про­во­ди.].
~ баро­нес­са Богу­ми­ла фон Брун­нов.
Людо­ви­ка Иоси­фов­на
[Несец., д. Л., 240].
Мари­ан­на Иоси­фов­на
9 коле­но
68.57. Таде­уш
гене­рал-май­ор с 1794 г.
1771, янв. 21, по усту­поч­ной запи­си мате­ри, насле­до­вал с бра­тья­ми им. Гегу­жин, Упит­ско­го у. [д. А., 253]. — 1774, мая 4, рот­мистр, по коро­лев­ской при­ви­ле­гии, полу­чил лесс­ные име­ния Упит­ско­го у., —Юре­ви­чи, Нару­пе­ви­чи, Войш­на­ро­ви­чи и Свир­пле­ви­чи. [д. А., 268, ворол. при­вил.].— 1793, окт. 23, пожа­ло­ван орд. Ста­ни­сла­ва, [д. а.. 254, грам.]. — 1794 фев. 8, пол­ков­ник, уво­лен в отстав­ку гене­рал-май­о­ром. [д. А., 254 об., грам.].— 1797, купил им. Толок­ча­ны, Упитск. у. [д. а., 254, куп­чая].
~ Иоан­на Выщин­ская [д. а., 257, метр. свша].
69.57. Вик­тор
камер­гер коро­ля Ста­ни­сла­ва Авгу­ста Поня­тов­ско­го. 1771, янв. 21, по усту­поч­ной запи­си мате­ри, насле­до­вал с бра­тья­ми им. Гегу­жин, Упитск. у. [д. А., 258, уст. вап.]. — Поль­ско­го Дво­ра шам­бе­лян. [Опр. Мииск. дв. собр., д. А., 262].
70.57. Нико­дим (†1820);
oficjał wileński, infułat gieranowski, bp nominat wileński, Order Orła Białego, rosyjski Order św. Stanisława
1810, Епи­скоп-НОКИ­Натъ Вилен­ский. [Косинск. Геральд. Про­водн.].— Инфу­лат Гера­нов­ский, кано­ник и офи­цал Вилен­ской кафед­ры; вла­де­лец име­ний Дов­гид­зиш­ки и Пузы­риш­ки, Ошмянск. пове­та. 1771, янв. 21, по усту­поч­ной запи­си мате­ри, полу­чил с бра­тья­ми им. Гегу­жин, Упит­ско­го пове­та. [Опред. Минск, двор, собр., д. А., 262 об.; д. А., 258, уступ. зап.].
71.57. Ста­ни­слав
кол­леж­ский совет­ник, сек­ре­тарь коро­лев­ско­го каби­не­та. В 1796 г. под­пи­сал­ся на акте отре­че­ния от пре­сто­ла коро­ля Ста­ни­сла­ва Авгу­ста Поня­тов­ско­го и после­до­вал за ним в Петер­бург.
1771, ЯНВ. 21, по усту­поч­ной запи­си мате­ри, насле­до­вал с бра­тья­ми им. Гегу­жин, Упит­ско­го пове­та. [д. А., 268, уступ, вап.].— Вла­де­лец име­ний: Пона­ры, Кера­го­лиш­ки и Запо­лин, трок­ск­го пове­та; кол­леж­ский совет­ник. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 262].— 1793, фев. 15, Сек­ре­тарь коро­лев­ска­го Каби­не­та, пожа­ло­ва­ны ему на 50 лет участ­ки: 0бруб-Розедран­ка, Гнез­дин и Остри­нек в Боб­рян­ском лес­ни­че­стве. [Корол. грам., д. А., 256].— 1793, март. 10, пожа­ло­ван ему на 50 лет фоль­варк Засте­нок, в Дом­бров­ском у. [д. а., 256 об., корол. грам.]. — 1796, под­пи­сал­ся на акте отре­че­ния от пре­сто­ла Поль­ско­го коро­ля Ста­ни­сла­ва-Авгу­ста Поня­тов­ско­го и после­до­вал за ним в Петер­бург. [Косинск.. Геральд. Про­во­ди.].
~ Иоан­на Заполь­ская.
72.57. Анто­ний Ануф­рий
1771, янв. 21, по усту­поч­ной запи­си мате­ри, насле­до­вал им. Гегу­жин, Упит­ско­го у. [д. а., 258, уступ. зап.].— Пору­чик литов­ской гвар­дии, + моло­дым.
73.57. Томаш
1771, янв. 21, по усту­поч­ной запи­си мате­ри, полу­чил им. Гегу­жин, Упит­ско­го у. [д. а., 253, уступ, зап.].— Вилен­ский Кано­ник и Коадью­тор, вла­дел им. Дарев, Ново­груд­ско­го пове­та. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 262 об.].
74.57. Миха­ил
1771, янв. 21, по усту­поч­ной запи­си мате­ри, насле­до­вал им. Гегу­жин, Упит­ско­го у. [д. л., 258. уступ, зап.].
Анна Алек­сан­дров­на
~ 1771, под­ча­ший Смо­лен­ский Антон Оже­та. [д. А., 263, уступ, зап.].
Гер­тру­да Алек­сан­дров­на
1771, уп. деви­цей. [д. а., 258, уступ, зап.].
75.59. Якуб (?-до 1792)
дей­стви­тель­ный камер­гер с 1780 г.
1754, авг. 14, полу­ча­ет вой­тов­ство Филип­по­в­ское. [Пташ., 80 и 109— кород. грам.].— 17. . , апр. 12, обоз­ный и судья Грод­ский Упит­ский, с женой Бене­дик­той Ста­ше­ский купил село АЗу­бо­ли. [Пташ , 81; Вил. ц. А., Зем. Уп. 15267, 156). — 1772, Мрт. 11, пожа­ло­ван столь­ни­ком Упит­ским. [Пташ., 81 и 110, корол. грам.; д. А., 512, корол. грам.]. — 1774, фев. 14, столь­ник и судья грод­ский Упит­ский полу­ча­ет ста­ро­ство Пупан­ское. [д. А., 518, гра­мо­та; Пташ., 81 и 111— грам,].— 1780, сент. 1, пожа­ло­ван в дей­стви­тель­ные камер­ге­ры, [д. а., 516, гра­мо­та; Пташ., 81 и 111— 12— грам.].— 1780, сент. 6, пожа­ло­ван кава­ле­ром Св. Ста­ни­сла­ва, [д. а., 516 об.— грам.].— 1783, апр. 29, полу­чил долж­ность вой­ско­го Упит­ско­го. [д. А., 517 об.— грам.; Пташ., 31 и 112— грам.].— 1766, апр. 11, купил у отца им. Новый Двор (Помор­ни­ки), Упит­ско­го у. [д. а., 584— б— куп­чая].— Вице-Мар­шал Глав­но­го Три­бу­на­ла Вел. Княж. Литов­ско­го и Мар­шал Три­бу­на­ла Духов­но­го собра­ния. [Опред. Виденск. дв. собр., д. А., 558 об.].— 1792, фев. 13, по смер­ти его, вой­тов­ство Упит­ское пере­шло к Ста­ни­сла­ву Брун­но­ву. [Пташ,, 81 и 118— кор. грам.].
+ ДО 1792
~ 1766, Бене­дик­та Ста­шев­ская. [Купч., д. а., 584; Пташ., 31; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 15267, 156].
76.59. Бене­дикт
ciwun gozdyński. Слу­жил в Кон­ной гвар­дии. [Опред. Виденск. двор, собр., д. А., 552].

Kalikst;

cześnik szawelski

Доро­та Ада­мов­на
~ 1) Jodko Нар­ке­вич. [Опр. Виленск. дв. собр. д. А., 552].
~ 2) Новиц­кий
77.64. Таде­уш Михай­ло­вич {Tadeusz}
гене­рал-май­ор литов­ских войск. Ста­ро­ста Филип­пов­ский, гене­рал-май­ор, оста­вил сыну сво­е­му Иоси­фу им. Невер­жи­ки и Метел, Упит­ско­го пове­та. (Опред. Минск. двор, собр., д. А., 262].
~ 1) Тере­за Ромер, д. под­ко­мо­рия трок­ско­го Сте­фа­на Доми­ни­ка и Бар­ба­ры Володкович.Teresa Romerówna [ojciec: Stefan Dominik Romer, podkomorzy trocki; matka: Barbara Wołodkowiczówna]
~ 2) Helena Oskierczanka [ojciec: Marcin Teodor Oskierka, kaszt. oszmiański; matka: Teresa hr. Brzostowska]
78.64. Адам Михай­ло­вич
Лов­чий Упит­ский, ста­ро­ста Борк­лан­ский. [Про­тест, д. А., 164 об.; Косинск., Геральд. Про­во­ди.].
~ Гро­ту­сов­на {Grotus}
хх. 64. Кон­стан­ция Михай­лов­на {Konstancja}
~ Ста­шев­ский, под­ко­мо­рий упит­ский.
79.65. Ста­ни­слав Кост­ка с. Анто­ния Пузы­на (?-1811)
Czartowcu od 20. 9.
1780, Gwoźdzcu, Ostapowcach, Żabińcach, starosta gr.
upitski, tenutaryusz próchnicki, poseł sejm., porucznik roty husarskiej lit. 1762, kaw. św. Stanisława 1780,
Ста­ро­ста Упит­ский и Прух­ниц­кий. [Опред. Мтсл. дв. собр.; Нвс*цк.,д. А., 262]. — 1744, нояб. 7, коро­лев­ским при­ви­ле­ем раз­ре­ше­но ему при­нять от отца долж­ность ста­ро­сты Упит­ско­го. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 866]. + 1811. [Опред. Минск, дв. собр.-, Несу­ще, 262, д. А].
~ 1) 1754, кнж. Кон­стан­ция Михай­лов­на Пузы­на, дочь кн. Миха­и­ла Андре­еви­ча Пузы­ны. Была в 1-м брак за Мер­же­ев­ским.

1754 Konstancyę z kn. Puzynów h. Oginiec, córkę kn. Michała na Gwoźdzcu z przyl. pisarza w. Jit., starosty stęgwilskiego i werbowickiego i Zofii z Potockich h. P i.law a, starościanki jabłonowskiej, fundatorki kościoła w Gwoźdzcu 1718,

~ 2) Barbara Siemianowska [ojciec: Mikołaj Siemianowski; matka: Franciszka Mokronowska]
~ 3) Antonina hr. Ponińska [ojciec: Stanisław hr. Poniński; matka: Konstancja Radolińska] , д. Вое­во­ды Познан­ска­го.
80.65. Криштоф с. Анто­ния Пузы­на {Krzysztof}
Ста­ро­ста Упит­ский и Вишты­нец­кий. [Опред. Минск, дв. соб.; Несецк., д. А., 262]. — 1766, авг. 19, с женой сво­ей Мари­ан­ной Юдыц­кой, полу­чил в дар от ста­ро­сты Бохан­ско­го, гене­рал-лей­те­нан­та войск Литов­ских, судо­во­го Рже­циц­ко­го ста­ро­сты гра­фа Иоси­фа Юдыц­ко­го — бра­та жены Мари­ан­ны — им. Жер­на, с фоль­вар­ком Лешн, Вол­ко­выск. у. [Вып. из креп. кн. д. л., 408 и 418 об.].— 1789, мрт. 22, пере­дал детям сво­им им. Жура­ви­чи и Болот­но, Речиц­ко­го пове­та. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 262].
~ грф. Мари­ан­на Юдиц­кая, д. Миха­и­ла Дмит­рия Юдиц­ко­го (? -декабрь 1758), Ж.: ? хорун­жий речиц­кий с 1715 года, мар­ша­лок речиц­кий с 1729 года, мар­ша­лок Три­бу­на­ла ВКЛ с 1740 года, каш­та­лян мин­ский с 1742 года.каштеляна Мин­ско­го. [д. А., 408 и 418 об.].
81.65. Юзеф с. Анто­ния Пузы­на
гене­рал-адъ­ютант коро­ля Ста­ни­сла­ва Авгу­ста Поня­тов­ско­го. Гене­ралъ-адъ­ютант коро­ля Ста­ни­слав-Авгу­ста, ста­ро­ста Мяха­лис­шй и Бер­нат­ский. [Опред. Минск, двор, собр., Несецк., д. А., 262; Косинск., Геральд. Про­во­ди.].— Посол на четы­рех­лет­ний сейм. — Рот­мистр Литов­ской Народ­ной кава­ле­рии. [про­тест, д. А., 164 об.].

cześnik żmudzki, rotmistrz kawalerii narodowej, st. michaliski i bernatański, generał adiutant królewski, rosyjski Order św. Stanisława

~ Схо­ла­отж­ка Сежя­то­но­вичъ. [д. мивск. дв. собр.; ссыл­ка на метр., д. А., 268].
хх.65. Каро­ли­на д. Анто­ния Миха­ла
~ Бене­дикт Карп, хорун­жий Упит­ский {Каrр}
10 коле­но
82.68. Алек­сандр Игна­ций Павел Фад­де­е­вич
р. 1798; крещ. авг. 2, т. г. [Метр. д. А., 267].— Пред­се­да­тель Меже­во­го Апел­ля­ци­он­но­го Суда. [Отнош. ст.— сек­рет. Цар­ства Польск., д. А., 270].
~ Мари­ан­на Вавр­жец­кая. [Метр. сына, д. а.,], ojciec: Józef Wawrzecki, generał-inspektor wojsk polskich; matka: Kunegunda ks. Giedrojciówna
хх.68. Фран­цис­ка Алек­сан­дров­на {Franciszka}
~ Jan Chlewiński
83.75. Ста­ни­слав с. Яку­ба Пузы­на (1760-)
камер­гер поль­ско­го коро­лев­ско­го дво­ра.
Камер­гер б. Поль­ска­го Дво­ра. [Опред. Вил. дв. собр. от, 1817 г., мая 4]. — 1795, мрт. 27, шам­бе­лян Коро­лев­ский, вме­сте с бра­тья­ми и сест­ра­ми раз­де­ли­ли остав­ши­е­ся после отца денеж­ные капи­та­лы и им. Новый Двор, Упит­ско­го у. [разд. акт, д. А., ббв-^6 об.; Пташ,, 31, 118-17, разд. акт].— 1797, апр. 8, им. НовыЙ Двор, с дд. Геле­зе, Мелине, Ожу­бо­ле и Пибе­же, — про­дал Пет­ра­шев­ским. [куп­чая, д. а., 657].
84.75. Игна­ций (1770-)
1795, мрт. 27, при раз­де­ле име­ния отца, был в отсут­ствии загра­ни­цей, [разд. акт, д. А., ббб-6; Пташ., 31 и 118-17, разд. акт].— 1798, Мрт. 16, дал бра­тьям удо­сто­ве­ре­ние, что остал­ся дово­лен про­из­ве­ден­ным ими раз­де­лом отцов­ско­го иму­ще­ства. [Вып. ивъ кн. Зек­сж. Упитск. суда, д. А., &89]. — женив­шись, перб­Св­ДИл­СЯ в Гали­цию. [Пташ., 32].
~ (1798) Urszula Chrzanowska ca 1770
85.75. Кса­ве­рий Вар­фо­ло­мей (?-+2.7.1775)
~ żona (ślub: około 1800): Tekla Jodko-Narkiewicz ca 1770,
Род. 1775, сент. 2. [Опред. Виденск. дв. собр., ссыл­ка на метр., д. А., 663].— 1795, мрт. 27, по раз­де­лу с бра­тья­ми и сест­ра­ми, полу­чил на свою долю день­ги, [равд. актъ, д. А., 656— в; Пташ., 31 и 118—17, раад. акт]. — 1799, мая 30, купил фоль­варк Сук­ниш­ки (Пола­вень), Упит­ско­го у. [Куп­чая, д. А., 539—401.
Ж., Tekla Jodko Narkiewiczówna. [Метр. сына, д. А., 540].
Анна Яко­влев­на
При раз­де­ле отцов­ско­го име­ния ее не было уже в живых. [разд. акт, д. А., 566]. Ум. до 1796, мрт. 27.
Анто­ни­на Яко­влев­на
~ 1795, мрт. 27, рот­мистр Ново­груд­ский 1врОННВ1Ъ Хнкле­векЦ. [разд. актъ, д. А., 556].
Мари­ан­на Яко­влев­на
1795, мрт. 27, упом. деви­цей.
~ Пору­чик Поль­ских войск Кор­на­на. [Опред. Виленск. дв. собр., д. А., 562].
Еле­на Яко­влев­на
1795, мрт. 27, упом. деви­цей. [разд. акт, д. А.. 555].
~ рот­мистр Виль­ко­мир­ский Квят­ков­ский. [Опред. Вил. дв. собр., д. А., 652].
кнж.75. Helena
Urodzona z grubsza* w roku 1760
~ (ślub: z grubsza* w roku 1780): Józef Dąbrowski h. Junosza, starosta [poz] Międzyrzecz ca 1730
кнж.75. Marianna
~ (ślub: około 1810): Wincenty Staszewski h. Ostoja, (linia: Józef Staszewski sw.1453) ca 1780 ,
кнж.75. Antonina
~ (ślub: z grubsza* w roku 1780): N. Chmielewski ca 1750
кнж.75. Anna
86.77. Юзеф Фад­де­е­вич
Отец оста­вил ему име­ния Невер­жи­ки и Моте­ле, Упит­ско­го пове­та; 1815, поме­щик Вилен­ской губ. и засе­да­тель Вилен­ской граж­дан­ской Пала­ты. [Опред. и резол. Минск, дв. собр., д. А., 262 и 268 об.].
~ Abramowicz
87.79. Ян {Jan z Dukli Filip Nereusz Antoni}
камер­гер поль­ско­го коро­лев­ско­го дво­ра, хорун­жий гвар­дии корон­ной
Камер­гер коро­ля Ста­ни­сла­ва-Авгу­ста. Хорун­жий гвар­дии Корон­ной. [Косинск., Геральд. Про­водн.].
~ грф. Фран­цис­ка Козеб­род­ская. [ojciec: Marcin hr. Koziebrodzki i Zofia Broniewska]
88.79. Анджей (1781-?)
камер­гер поль­ско­го коро­лев­ско­го дво­ра.
Род. 1781. Офи­цер войск Кня­же­ства Вар­шав­ско­го. Камер­гер Поль­ско­го Дво­ра. [Косинск., Герольд. Про­во­ди.]. oficer wojsk napoleońskich.
~ Иза­бел­ла Пет­рус­кая {Izabela Pietruska} (ojciec: Kazimierz Pietruski; matka: Taida Wojakowska)
хх.79. Анто­ни­на Ста­ни­сла­вов­на
+ деви­цей.
хх.79. Жозе­фи­на Ста­ни­сла­вов­на
~ Авгу­стин Дебо­ли {August Antoni Deboli}, хорун­жий корон­ный, поль­ский посол в Петер­бург.
хх.79. Мария Ста­ни­сла­вов­на
~ Евста­фий Пиг­лов­ский {Eustachy Piegłowski}, камер­гер Поль­ска­го Дво­ра.
хх.79. Вар­ва­ра Ста­ни­сла­вов­на
~ Ignacy Zaremba Skrzyński
89.80. Игна­ций {Ignacy}
1834 — Пузы­на Игна­тий Князь раз­ных орде­нов Кава­лер (74), вдов, сыно­вья Алек­сандр (42) и Кри­сто­фор (39) — оба холостые,проживают в отчин­ном име­нии Гаци достав­шем­ся по наслед­ству. Вывод Мин­ско­го ДДС 14.05.1804, утвер­жде­ны Героль­ди­ею 24.05.1826, №3459. [НИАБ 319-1-210 «Посе­мей­ные спис­ки шлях­ты и дво­рян Бори­сов­ско­го уез­да за 1834 год» л.36об — 37]
1800 — 27, Ста­ро­ста Дз’Ьв^нискШ, Под­ко­мо­рий Поль­ско­го Дво­ра и Кава­лер Бело­го Орла и св. Ста­ни­сла­ва 1-го клас­са. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 2в2 и 266 об.]. 1800, вла­де­лец дедов­ск­го им. Леб­ходкн, Лид­ска­го пови­та. [<!].
~ Мари­ан­на Алек­сан­дров­на Сапе­га. Раз­ве­ден­ная жена Сол­ло­гу­ба. [Косинск., Геральд. Про­во­ди.]. Marianna Katarzyna Sapieha, ojciec: Aleksander Michał ks. Sapieha, matka: Agnieszka Magdalena ks. Lubomirska
90.80. Миха­ил Michał (1760 -,1827)
в 1809 вой­ский речиц­кий, в 1826 мин­ский пове­то­вый маро­алок, в 1827 пред­во­ди­тель дво­рян­ства мин­ско­го уез­да, вла­де­лец име­ния Само­хва­ло­ви­чи Мин­ской губ.
Шам­бя­лян Два­ра Рэчы Пас­палітай. Кава­лер орд. сьв. Стані­сла­ва (1784).Войскі Рэчыц­кі (1790).Маршалак Менскі.Валодаў на 1795 маёнт. Сама­хва­лавічы (Мен­скі пав.) і Аль­брых­таў (Слуц­кі пав.).
В 1827 г. мин­ский уезд­ный пред­во­ди­тель дво­рян­ства.
1827, Мин­ский уезд­ный Пред­во­ди­тель Дво­рян­ства. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 268].— 1809, Вой­ский Речиц­кий. [д. А., 409]. — 1826, Мин­ский пове­то­вый мар­шал. [свид. Минск, губ. Марш., д. А., 2].— 1827, Кава­лер св. Ста­ни­сла­ва. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 268]. 1800, вла­де­лец им. Само­хва­ло­ви­чи Минск, губ..— 1809, вой­ский Речиц­ский, наслед­ствен­ное свое им. Жерд­на, с фоль­вар­ком Леш­ны и дд. Алек­сан­дров­щиз­ною, Кос­це­ви­на­ми, Вис­ков­щиз­ною и Шии­ка­ми — про­дал Фелик­су Лндр­жей­ко­ви­чу. [Куп­чая, д. А., 409].
~ 1) Barbara Radziwiłł (* 1755, † 1785), д. ста­ро­сты Речиц­ко­го кн. Аль­брых­та Р. и Anna Kunegunda Chalecka
~ 2) Мария Виш­чын­ская (*1766/72 — ), д. бри­га­ди­ра войск рос­сий­ских Кази­ми­ра В.
91.80. Вицен­тий
В 1823 г. при­знан в кня­же­ском досто­ин­стве Сена­том Цар­ства Поль­ско­го. Ста­ро­ста Вишты­нец­кий. (Опред. Минск, дв. собр. д. А., Явв]. 1823 мрт. 25, при­знан в кня­же­ском досто­ин­стве
Сена­том Цар­ства Поль­ско­го. Пред­се­да­тель Обы­ва­тель­ска­го Сове­та Авгу­стов­ско­го Вое­вод­ства. [Опред. Сенат, д. А., 206].
Anna ks. Puzyna
~ Jakub Umiastowski, zm. 1809, komornik graniczny lidzki, rejent, sędzia, marszałek oszmiański
хх.80. Aleksandra
~ + ?? Grabski
хх.80. Antonina
~ + ?? Hołowczyc
хх.80. Barbara
~ ?? Wierzbowski
92.81. Кази­мир Кришто­фо­ро­вич
камер­гер поль­ско­го дво­ра.
Хорун­жий Упит­ский, Камер­гер Поль­ска­го Дво­ра. [Косинск., Геральд. Про­водн.].— 1800, Поль­ско­го Дво­ра Шам­бе­лян, вла­де­лец тгЬ­тй Журо­виц и Болот­ной, Речиц­ко­го у. [Опред. Минск, дв, собр., д. А., 262].
~ Ж., Роза­лия Кель­чев­ская. [д, д. а., 266].
93.81. Ян
1800, вла­де­лец име­ний Журо­виц и Болот­ной, Речицк. у. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 262].
~ Эшшя Борошр­скаж.
94.81. Томаш
Пузы­на Иоан­на 15.05.1794 кре­ще­на 14 июня водой дочь Фадея и Иоан­ны Пузы­нов.
Воспр. Фран­цис­ка Вищин­ская бри­га­ди­ро­ва Войск Росс. Бар­ба­ро­во. Фран­цис­ка Вищин­ская бри­га­ди­ро­ва Войск Росс. Из име­ния Бар­ба­ро­во.
1800, вла­де­лец им. Журо­виц и Болот­ной, Речицк. у. [й, 262).
Анна Кришто­фов­на
~ Яков Уоня­е­то­ве­кИ.
Алек­сандра Кришто­фов­на
~ ПовНЯНЪ Гра­б­тОЙ. [Косинск., Геральд. Про­во­ди.].
Апоага Кришто­фов­на
~ Готвчпцъ. 1й\.
Вар­ва­ра Кришто­фов­на
95.81. Иппо­лит Иоси­фо­вич
Род. 1751; крещ. июля 13 т. г. [Опред. Минск, дв. собр., Д. А., 2вв].
~ Фран­цис­ка Ядвас­кая.
11 коле­но
96.82. Алек­сандр-Таде­уш-Юзеф (*26.11.1825-?)
Род. 1825: крещ. дек. 26 т. г. [Метр., д. А., 257].
~ Zofia Górska, дочь Albert Górski и Aleksandra Zaleska.
97.82. Вла­ди­слав-Кса­ве­рий-Ян
хх.82. Фели­ция Алек­сан­дров­на
~ Marcin Białłozor
хх.83. Филипп с. Ста­ни­сла­ва
98.84. Юзеф-Игна­ций 26.11.1800-?
# Urodzony dnia 26 IX 1800 – Kozowa # zmarł dnia 26 VIII 1874 — Ostromeczew
С Гре­мя­че род Пузы­нов свя­зал­ся в 1840 году через пол­ков­ни­ка Юзе­фа Игна­тия Пузы­ну, к кото­ро­му в виде при­да­но­го ото­шло име­ние Остро­ме­че­во. Затем име­ни­ем вла­дел его стар­ший сын Алек­сандр, а поз­же млад­ший — Адольф Мар­тин
~ (20 X 1840, Ostromeczew ) Rozalia Suzin h. Pierzchała (Roch III) 1822-1908
99.85. Ало­и­зий-Якуб (28.6.1802, Сук­ниш­ки — 6.11.1868)
Вла­де­лец им. Сук­ниш­ки или Пола­вень. [Опред. Вил. дв. собр. 1817 г., мая 4].
~ (1830) Мари­ан­на Ста­шев­ская. [метр. сына. д. л., 570]. (1830, Wiktoryszki, ): Marianna Staszewska h. Ostoja, (linia: Józef Staszewski sw.1453) 1812-1885 ,
100.86. Таде­уш-Юзеф-Гиля­ри­он (1815-?)
Род. 1816; крещ. окт. 21 т. г. (Револ. Минск. дв. собр., д. А., 268 об.].
~ (1851) грф. Габ­ри­э­ля Günther de Hildesheim (*Dobrowlany k. Wilna 1815 †Horodziłów 1869) [ojciec: Adam hr. Günther de Hildesheim; matka: Aleksandra hr. Tyzenhauzenówna] Зна­ме­ни­тая поль­ская поэтес­са. + 1869. умер­ла.
101.87. Роман Ива­но­вич {Roman Stanisław Kostka} (12.8.1788, Гвоздец-2.6.1861, Гвоз­дец)
Май­ор поль­ских войск
~ (24.8.1832) Гор­тен­зия Двер­ниц­кая, д. гене­ра­ла войск поль­ских Иоси­фа Двер­ниц­ко­го и Юли­а­нии Жуков­ской.
102.87. Юзеф Ива­но­вич {Józef} (19.3.1793, Гвоздец-2.12.1862, Сло­бод­ка)
Род. 1793.— Май­ор поль­ских войск. oficer wojsk napoleońskich.

ózef
Puzyn urodzi si 1 I 179 r w Gwoźdźcu Mająte te w drodz koligacji
małżeńskic przeszed o Potockic d Puzynó w pierwsze połowi XVII w.
Józe Puzyn by syne Jan Kniazi z Kozielska Puzyn i Franciszk hr Ko
ziebrodzkiej Mia dwoj rodzeństwa siostr Antonin i starszeg brat Roma
na By ucznie gimnazju w Stanisławowie P zajęci Lwow prze wojsko
polski po dowództwe księci Józef Poniatowskieg 2 V 180 r. wstąpił
tworzone z młodzież lwowskie gwardi honorowej a wra z ni wszedł
skła pułk jazd formowaneg prze Adam Potockiego któr niebawem
zosta przemianowan n 2 puł ułanó wojs Księstw Warszawskiego Tam
awansowa n kapral (1 I 181 r. i sierżant ( I 181 r.) Wówcza został
przeniesion d kompani artyleri konne po dowództwe kpt Władysława
Ostrowskieg i pełni służb w garnizoni Gdańska 1 II 181 r zosta miano
wan porucznikie 2 klasy W czasi kampani rosyjskie wra z sw kompa
ni walczy w Kurlandii a następni z niedobitkam korpus marszałk S Mac
donald znalaz si n powró w Gdańsku T przeży oblężeni twierdz w 181 r.
Królestwi Polski otrzyma przydzia w stopni podporucznik d 2 bate
ri lekkie artyleri konnej Służb ni podjął powróci d dom i zaczą gospo
darowa w majątk Podhajczyki w obwodzi kołomyjskim.
wybuch powstani listopadoweg postanowi wzią w ni udział 1 I
183 r wyruszy wra z brate Romane specjalni dobranym końm d War
szawy O teg dni zaczą pisa swó dziennik. Pamiętni możn podzieli n pię części.

Pierwsz częś obejmuj zimow dojaz z Galicj d Warszawy udział
powstani po dowództwe gen Józef Dwernickieg (2 I — 7 I 183 r.),
działani wojenn n Mazowsz (bitw po Stoczkiem i w Lubelskiem.
Częś drug to wypraw n Woły i przejści granic austriackie w miej
scowośc Terpiłówk (8-27IV).
Częś trzecia ukrywani si w dworac w Galicji Zawier barwn opis
życi ziemiaństw i jeg patriotyczne postaw ( V — 8 VI183 r.).
Częś czwarta powró d Warszaw i ponown udzia w powstani listopa
dowy w stopni kapitan artylerii Opisuj intryg i stosunk wśró władz
wojskowyc powstani w Warszawi (1 V — 1 VIII ora przygotowani do
obron Wol (17-2 VIII).
Częś piąt (obecni publikowana) wyjści p żywnoś i fura w okolice
Warszaw (województw płockie po dowództwe gen Tomasz Łubień
skieg w składzie drug dywizj jazd i piechoty bateri artyleri konne i ba
teri artyleri pieszej dowodzon prze Józef Puzynę.
ty samy dni (2 VIII gen Ramorin z korpuse złożony z 5 i 6 dy
wizj piechot i 3 dywizj kawaleri wyruszy d województw podlaskiego.
Zadanie wojs po dowództwe gen gen Łubieńskieg i Ramorin było:
„żywnośc i furażó ja najwięce prowadzi i nigd si ta dalek o stolicy
ni odsuwać ab n każd zawołani by pomocny n obron stolicy» Na
stępni odnotowuj Puzyn w swoi dziennik działani oddziałó Łubień
skiego po któreg dowództwe walczy w okolicac Warszaw (24-2 VIII).
1 dn późnie oddziały dowodzon prze Łubieńskiego wykonuj marsz
Płońs ( IX) a następnie wra z cał armi polską id n Płoc (2 IX)
prze Zakroczy i Wyszogród Przejści granic pruskie następuj po Świe
dziebnią-Janowe 5 X 183 r.
Puzyn odnotowuj w swoi dziennik n gorąc nastroje wahani i sprze
czn decyzj dowództw armi polskiej Miał on d wybor trz wyjścia
dramatyczne sytuacji:
—bezwzględn kapitulacj prze wojskam rosyjskim i zdani si n łaskę
car Mikołaj I d czeg stal byl zachęcan dowódc prze specjalnych
wysłannikó gen Paskiewicza głównodowodząceg wojs rosyjskich,
—mars w Krakowski i ewentualn kontynuowani walki,
—przejści granic austriackie cz te pruskie i złożeni ta broni.
długic wahaniach z powod znaczne dezercj wśró polskieg korpusu
oficerskiego wybran t ostatni możliwość W zakończeni swojeg dzienni
Puzyn opisuj składani bron n granic pruskiej a następni swó marsz
d Elbląg (12-1 X).
druk w „Rocznik Mazowieckim wybrałe piąt częś dziennik Pu
zyny Wydawał m si najbardzie związan z Mazowszem najmnie znana
moż najlepie oddając wysoki moral żołnierz i niższe kadr dowódczej,
prz równoczesnyc wahaniac i niezdecydowani kierownictw powstania.
pierws i Puzyn sa wypełnil swó patriotyczn obowiązek Walczyl do
końc i nawe wówczas gd kapitulował Warszaw i wojsk polski musiało
opuści i wycofa si w kierunk Modlina Zakroczymia Wyszogrod i Płoc
ka ni chciel przyją warunkó gen Paskiewicz o bezwzględne kapitulacji.
Rozważan faktyczni tylk dwi możliwości wycofani si w Krakowski lub
przekroczeni granic pruskie p uprzedni zniszczeni broni Cał czas
był wahania Dwukrotni próbowan organizowa przepraw prze Wisłę
po Płockie i Włocławkiem T nawe połow wojsk p przeprawieni się
wrócił z powrotem.
Pamiętni Puzyn oddaj cał drama sytuacji niezdecydowani dowód
có i wahani żołnierzy którz niekied bral „dymisję i wycofywal si z dal
sze walk lu czase p prost dezerterowali Sytuacj był bowie niezwyk
skomplikowana Odwró odbywa si w jesiennyc chłodach prz stale
depczącyc i p piętac kozakac i dragonac rosyjskich próbującyc ich
okrąży i wzią d niewoli Wymienion warunk odwrot wymagał ogrom
neg poświęceni i hart ducha wyjątkowe patriotyczne postawy Wybór
bowie emigracji n tere drugieg zaborc Polski ni by wybore łatwym,
szczególni dl zwykłyc żołnierzy al takż i dl kadr dowódczej Musiała
si on bowie liczy z konfiskat majątkó i niepewny jutre swyc ro
dzin Jedyn nagrod z t patriotyczn postaw okazał si wręc entuzja
styczn powitani „tysiąc walecznych którz opuścil Warszawę prze śpie
wając i witając ic ludnoś Saksonii będąc wówcza po silny wpływem
niemieckic romantyków.
Wróćm jedna d naszeg bezkompromisoweg bohatera.
Stacjonują krótk w Elblągu dowodzi jeszcz brygad artyleri konnej,
następni przebywa w Dreźni i Lipsk (1831-1833) By niewątpliwi jed
ny z tych któryc Saksończyc entuzjastyczni witali N emigracj zają się
prac naukową Prowadzi badani na histori wojskowośc w dawne Polsce.
Zaowocował to ju p jeg śmierci opublikowanie Pamiątkowej księgi w 50-tq
rocznicę powstania 1830 r. Spis imienny dowódców i sztabu, oficerów tudzież podofice.rów i żołnierzy Armii Polskiej w tym roku Krzyżem Wojskowym Virtuti Militari ozdo.bionych (Lwó 1881 nakłade Drukarn Ludowej) W wstępi d wymienio
ne książk prof Stanisła Tarnowsk napisał i „książk mogł si ukazać
dzięk Puzynie któr w prac na wojskowości szuka pociech i rozrywki».
Puzyn w 183 r powróci d Galicji osiad w swyc dobrac w Chwalibo
dzi i Słobódc Polnej zosta nawe członkie stanó galicyjskich W 184 r.
włączy si d czynneg życi polityczneg i jak przedstawicie dawnej
szlacht ruskie opowiada si z łączności z Polską W 184 r przebywa na
zjeździ słowiański w Pradze Zosta ta nawe przyjęt d sekcj polsko-ru
skiej al zara p zjeździ powróci d swyc dób i zają si nimi.
latac 1857-185 przebywa w Paryżu Odwiedzi ta gen Maciej Ry
bińskiego Otrzyma o nieg stopie major i z jeg zgod dokona odpisów
sporządzoneg n emigracj wykaz imienneg generałó i oficeró wyż
szyc wojsk polskieg w 183 r ora tych któryc dekorowan krzyżem
Virtut Militari a takż odpi okólnik Komisj Rządowe Wojn wra z kopią pism gen Józef Dwernickieg d oficeró i żołnierz prze nieg dowodzo nych Wszystki wymienion dokument znajduj si obecni w Zbiorac Ossolineu w Wrocławiu Natomias w Gwoźdźc d 193 r znajdowa si bezcenn zbió munduró i częśc rzędó kon z epok napoleońskiej Gromadził
Roma Puzyn — bra Józefa a następni jeg wnu Leon.
Józe Puzyn był żonat z Emili hr Koziebrodzką Mia z ni córkę która
zmarł w dzieciństwie.
masoneri narodow związa si Puzyna ja napisa J Serwatowski,
czasi sweg pobyt w Gdańsk w czasac napoleońskich Określi o Pu
zyn jak człowiek o poglądac szczerych któr myśl formułowa w sposób
prosty a szczególni ostr występowa w dziennik przeciwk służbi adiu
tanckiej Adiutantó uważa z salonowyc trefnisiów „umiejącyc piękne
ocz obserwowa i szczegół ubior kobie określić Natomias służb fronto
miel z zby gnuśną».
~ грф. Эми­лия Козеб­род­ская, ojciec: Leopold hr. Koziebrodzki; matka: Karolina Siedliska.
Ека­те­ри­на Ива­нов­на
~ Спен­дов­ский.
Анто­ни­на Ива­нов­на (†Lwów 1848)
103.88. Рому­альд Андре­евич
1831, офи­цер поль­ских войск.
104.88. Вла­ди­мир Андре­евич {Włodzimierz Antoni Ezechiel} (*1825 †Stryj 14.I.1896)
~ (1854) Фели­ция Рудц­кая, (*1825 †1899) [ojciec: Józef Rudzki; matka: Apolonia Widitz von Widichhaszi]
хх.88. Кази­ми­ра Андре­ев­на Kazimiera
~ Дебо­ли.
хх.88. Мар­цел­ла Андре­ев­на Marcella
~ Освальд Пет­рус­кий.
105.89. Алек­сандр Игна­тье­вич
1829 — поме­щик Бори­сов­ско­го у. [Сенатск. объ­яв. о запр. имущ., 1829 г. ст. 2539].
106.89. Криштоф
1829, Поме­щик Бори­сов­ско­го у. [Сенатск. объ­яв. о запр. имущ., 1829 г. ст. 2539].
хх.89. Маг­да­ле­на Игна­тьев­на
1829, упом.
107.90. Евста­фий {Eustachy}
1797 — вла­де­лец име­ния Само­хва­ло­ви­чи.
108.90. Кароль {Karol}
109.90. Ста­ни­слав {Stanisław}
В Глус­ском косте­ле в 1793 г. был кре­щен трехи­мен­ной Франциск=Станислав=Людовик сын Миха­ла Пузы­ны и Мари­ан­ны из Вищин­ских.
110.90. Юзеф {Józef}
1792, чаш­ник Само­гит­ский
хх.90. Пуль­хе­рия Михай­лов­на
Дв., Р-к. Само­хва­ло­ви­чи, Мин.у. 313 По наслед. 1863 г. Вл. Водя­ная мельн. 45, Корч­ма 500 р.
Dawniej wspólną nazwą Samochwałowicze określano miasteczko, wieś i folwark. Dobra samochwałowickie należały na początku XVIII wieku do Chaleckich, potem drogą wiana Anny z Chaleckich przeszły w ręce księcia Albrechta Radziwiłła, starosty rzeczyckiego, następnie drogą posagu w ręce Michała Puzyny. Ten złym zarządzaniem zmarnował dobra, których resztki odziedziczył po nim jego syn Eugeniusz, a po nim — siostra tego ostatniego, Pulcheria, po mężu Sierzpuchowska. Jej córka Zofia wyszła za Waleriana Bucewicza.
~ Кази­мир Кар­ло­вич Серж­пу­тов­ский (1791-)
111.92. Иппо­лит-Игна­тий-Хри­сто­фор (13.08.1800-?)
Род. 1800, авг. 13. [Метр. д. А., 878]. — Вос­шпы­вал­ся въ Моги­лев­скомъ Хеа­у­ит­скомъ учи­ли­ще; 1839, мая 3, попе­чи­тель сель­ских запас­ных мага­зи­нов Рога­чев­ско­го у.; 1850, июня 14, утвер­жден депу­та­том по над­зо­ру за про­да­жей креп­ких напит­ков. 1851, мая 1, уво­лен от служ­бы. 1852, авг. 16, награж­ден чином кол. регистр. Поме­щик Рога­чев­ско­го у., д. Ста­ро­се­лье, 60 душ. [Фор­мул., д. А., 884-6].
~ Ека­те­ри­на Львов­на Хжы­цов­ская. Род. 1815. [Сем. спис, д. А., 882 об.].
112.92. Людо­виг-Игна­тий-Хри­сто­фор (1800-?)
Род. 1809; крещ. авг. 25 т. г. [Метр., д. А., 266 об.].- Кон­чил курс в Моги­лев­ской гим­на­зии; 1831, фев. 6, помощ­ник смот­ри­те­ля застав обсер­ва­ци­он­ной лиши по Рога­чев­ско­му у. во вре­мя холе­ры; 1832, июля 12, уво­лен от долж­но­сти; 1832, июля 20, засе­да­тель Рога­чев­ска­го зем­ска­го суда; 1836; нояб. 2, уво­лен от долж­но­сти. 1835, дек. 12, попе­чи­тель сель­ских запас­ных мага­зи­нов Рога­чев­ско­го у.; 1841, янв. 18, засе­да­тель Рога­чев­ско­го зем­скл­го суда; 1841, окт. 1, Кол. регистр.; 1846, дек. 28, Кан­ди­дат на уезд­но­го судью; 1849, мрт. 4, уезд­ный судья; 1850, июня 22, уво­лен от долж­но­сти. Поме­щик Рога­чев­ска­го у., д. Ста­ро­се­лье, 61 душ. [Фор­мул., д. А., 852—4].
~ Ева Анто­нов­на Юдиц­кая (1814 — ). [Сем. спис, д. А., 855; метр, сына, д. А., 351]. {Ewa Judycka}
113.93. Игна­тий-Антон Ива­но­вич (1806-?)
Род. 1806; крещ. авг. 1 т. г. [Метр., д. А., 266 об.].
114.95. Фран­ти­шек-Рох (1789-?)
Род. 1789; крещ. авг. 18 т. г. [сЦ 268].
115.95. Филипп-Ста­ни­слав
Род. 1791; крещ. мая 8 т. г.
12 коле­но
хх.96. Мария Алек­сан­дров­на {Maria}
~ Antoni Iwaszkiewicz
х1.98. Julian
~ 1) (1867) Maria hr. Łoś z Grodkowa i Januszowic 1845-1879
~ 2) 2. Karolina von Hagen-Schwerin 1847-1919
х2.98. Aleksander Oktawian Ryszard
# Urodzony dnia 22 III 1844 — Ostromecze# zmarł dnia 24 V 1914
żona (ślub: dnia 6 II 1872, Wien (Wiedeń/Vienna), AT, ): Janina von Wurth 1853 ,
х3.98. Józef Adolf Marcin (26 XII 1846, Ostromeczew-16 VI 1914, Warszawa)
~ (14 II 1877, Wiktoryszki ) Maria Tekla Józefina Okwietko-Szyszłło (1858-1933)
х4.98. Stanisław Modest 16 V 1850 — Szack# zmarł dnia 1 IV 1923 — Zęmbowo# Pochowany — Łążyn
~ żona (ślub: dnia 4 VIII 1882, Skepe, ): Kazimiera Gabriela Zielińska 1862-1951
116.99. Пётр-Юзеф (1.1.1831-?)
~ (około 1850) Teodora Chlewińska ca 1840
кнж.99. Józefa (1830 — ,1878)
~ # Mąż (ślub: około 1800): Jakub Czosnowski z Czosnowa h. Pierzchała (Kolumna), bohater PSB 1783-1861 , (Rodzice : Szymon Czosnowski z Czosnowa h. Pierzchała (Kolumna), miecznik [bra] Winnica ca 1740 & Agata Siemaszko h. Łabędź ca 1750)
~ # Mąż (ślub: około 1850): Tytus Okwietko-Szyszłło h. Dołęga, (linia: Józef Staszewski sw.1453) ca 1830-/1858 , (Rodzice : Józef Szyszłł h. Dołęga, wojski [tro] Upita ca 1790 & Izabela hr. Komorowska z Komorowa h. Dołęga (Korczak), (linia: Józef Staszewski sw.1453) ca 1800) , dzieci:
117.99. Павел-Таде­уш-Вин­цен­тий 1839-?
# Urodzony dnia 29 VI 1839 — Sukniszki# zmarł dnia 23 XII 1911 — Winnica, Podole, UA
~ (25 V 1869, Belweder) Anna Burba h. Odyniec 1849-1872
118.99. Таде­уш-Анто­ний (1843-?)
119.99. Анто­ний-Пётр 1845-?
120.99. Кса­ве­рий-Мак­си­ми­ли­ан 1846-?
121.99. Юли­уш-Юзеф-Анто­ний 1848-?
122.99. Кон­стан­тин-Кази­мир-Вин­цен­тий 1850-?
123.99. Ста­ни­слав-Ежи (*Wiktoryszki 23.IV.1852 †Sukniszki 24.III.1925);
× [Ryga 2.VI.1888] Franciszka Józefina Zabiełło (*1869 †1910) [ojciec: Stanisław Zabiełło; matka: Józefa Korsak]
124.99. Фран­ци­шек-Кса­ве­рий-Анто­ний
1892, июля 12, подал Герольд­мей­сте­ру заяв­ле­ние о сво­ем кня­же­ском про­ис­хож­де­нии. [его пись­мо].
125.101. Юзеф Рома­но­вич {Józef} (10.9.1835, Гвоздец-29.4.1874, Аль­би­нов­ка)
Офи­цер Австрий­ских инже­не­ров.
~ [18.IX.1867] Сте­фа­ния Ясин­ская.
126.101. Роман Рома­но­вич {Roman Longin Szymon} (15.9.1837, Гвоздец-30.10.1901, Гвоз­дец)
~ [Zaleszczyki 1866] Helena Maria bar. Brunicka (*1844 †1926) [ojciec: Leon bar. Brunicki; matka: Maria hr. Drohojowska]
127.101. Юли­ан Рома­но­вич {Julian Tytus} (4.1.1839-?)
~ Роза Рыль­ская.
128.101. Jan Duklan Maurycy Paweł {с. Romana Stanisława Kostki} Пузы­на (13.09.1842-08.09.1911)

Род. 1843. и. — Док­тор прав. bp sufragan lwowski 1886
Syn Romana Stanisława Kostki ks. Puzyny h. Oginiec (1788-1861), oficera wojsk Księstwa Warszawskiego, uczestnika kampanii 1809, 1812 i 1813 r., szefa szwadronu Krakusów (1813), rannego w 1813 r. pod Lipskiem, kawalera Krzyża Złotego Orderu Virtuti Militari i Hortensji z domu Dwernicka z Dwernik h. Sas (1806-1879).
Uczęszczał do gimnazjum w Stanisławowie, gdzie w 1864 r. złożył egzamin dojrzałości. Studiował prawo we Lwowie i Pradze Czeskiej i w 1868 r. uzyskał stopień doktora praw na Uniwersytecie Lwowowskim. Od 1869 r. pracował we lwowskiej Prokuratorii Skarbu, w 1872 r. został oddelegowany do Sądu Wyższego w sprawach dochodów skarbowych i mianowany koncypistą w Dyrekcji Skarbu we Lwowie. W 1875 r. awansował na komisarza, lecz porzucił karierę urzędniczą oraz matrymonialne zamiary i wstąpił do Seminarium Duchownego w Przemyślu. Święcenia kapłańskie przyjął 08.12.1878. z rąk ks. bpa przemyskiego Macieja Hirschlera (1807-1881). Od 1886 był biskupem sufraganem lwowskim. W 1894 r. mianowany biskupem krakowskim, urząd pełnił od 1895 r., ingres do katedry odbył 17.02.1895 r., 15.04.1901 r. mianowany kardynałem. 28.09.1901 r. założył, a później zatroszczył się także o wzniesienie budynku nowego seminarium diecezjalnego w Krakowie przy ul. Podzamcze. Dokończył odnowę konserwatorską katedry wawelskiej, przerwał prace nad dekoracją skarbca katedralnego Józefowi Mehofferowi. Po śmierci papieża Leona XIII w 1903 r. na konklawe zgłosił w imieniu cesarza Franciszka Józefa I protest zwany ekskluzywą wobec próby wyboru na papieża kardynała Rampolliego, wobec takiej sytuacji wybrano kardynała Giuseppe Sarto, który jako papież Pius X zniósł prawo ekskluzywy. Protest zgłoszony ostatnim w historii Kościoła. W 1908 r. koronował obraz Matki Bożej Bolesnej znajdujący się u OO Franciszkanów. Odzyskał dla biskupstwa i odnowił kościół Benedyktynów w Tyńcu. Wdał się w spór na temat obsady katedr wydziału teologicznego na UJ. Mieszkańców Krakowa zbulwersował odmową pogrzebu Juliusza Słowackiego w katedrze w 1909 r. oraz odmową odprawienia mszy św. na Błoniach 15.07.1910 r. w 500 rocznicę bitwy grunwaldzkiej, tłumaczył, że jest przeciwnikiem patriotyzmu ulicznego.
Dość wcześnie Jego zdrowie zaczęło nie dopisywać i już w 1900 r. postarał się o mianowanie sufragana, którym został kanclerz kurii ks. kanonik Anatol Nowak, wkrótce też rektor seminarium. Z czasem stan zdrowia uniemożliwiał bezpośrednie pełnienie obowiązków, ostatnią publiczną celebrę odprawił podczas koronacji obrazu Matki Boskiej Bolesnej w krakowskim kościele Franciszkanów 20.09.1908 r., a w ostatnim roku życia był sparaliżowany. Spowodowało to, że diecezją kierowali najbliżsi współpracownicy, a zwłaszcza ks. bp sufragan Anatol Nowak oraz ojciec duchowny kleryków i Jego spowiednik Edward Komar, który po śmierci kardynała wydał Jego apologię.
Zmarł w Krakowie, został pochowany został w katedrze wawelskiej w kaplicy pw. Niepokalanego Poczęcia NMP.
ххх.102. Эми­лия Иоси­фов­на {Emilia}

Ум. 1866, деви­цей.
129.104. Юзеф Вла­ди­ми­ро­вич Józef (19.3.1856, Мартинов-30.3.1919, Стрый)
Юзеф князь Пузи­на (Puzyna) наро­ди­вся 19 берез­ня 1856 р. у с. Ново­му Мар­ти­но­ві Рога­тинсь­ко­го повіту (нині Гали­ць­ко­го р-ну Іва­но-Фран­ківсь­кої обл.) у родині міс­це­во­го зем­ле­влас­ни­ка Воло­ди­ми­ра Пузи­ни та Фелі­ції з Руць­ких. Істо­рич­ні доку­мен­ти засвід­чу­ють, що рід Пузи­ни похо­див від кня­жої дина­стії Рюри­ко­ви­чів, а князівсь­кий титул його пред­ки отри­ма­ли, володі­ю­чи Козельсь­ким уділь­ни­мкнязів­ством. Ю. Пузи­на закін­чив спер­шу гім­на­зію у Льво­ві (1875). Від­так він нав­чав­ся на філо­соф­сь­ко­му факуль­теті Львівсь­ко­го універ­си­те­ту (1875–1880), за винят­ком 1877–1878 нав­чаль­но­го року, коли про­хо­див війсь­ко­ву служ­бу. Здо­бу­ва­ю­чи освіту в універ­си­теті, вив­чав фізи­ку, хімію, філо­со­фію та мате­ма­ти­ку, пере­дов­сім відві­ду­вав лек­ції про­фе­со­ра мате­ма­ти­ки Лав­рен­тія Жмур­ки. У 1882 р. Ю. Пузи­на склав іспи­ти й отри­мав квалі­фіка­цію вчи­те­ля фізи­ки і мате­ма­ти­ки в гім­на­зіях та реаль­них шко­лах. Зго­дом він здо­був нау­ко­вий сту­пінь док­то­ра філо­со­фії (1883). У 1883–1884 нав­чаль­но­му році за кошти дер­жав­ної сти­пен­дії нав­чав­ся у Бер­лінсь­ко­му універ­си­теті, в яко­му слу­хав лек­ції про­фе­сорів Кар­ла Тео­до­ра Віль­гель­ма Вей­єр­штрас­са, Лео­поль­да Кро­не­ке­ра та Імма­ну­е­ля Лаза­ру­са Фук­са, брав участь у семі­на­рах К. Вей­єр­штрас­са і Л. Кро­не­ке­ра, склав декіль­ка коло­квіу­мів. Повер­нув­шись до Льво­ва, прой­шов про­цес габіліта­ції: подав нау­ко­ву пра­цю, склав коло­квіум та про­чи­тав пуб­ліч­ну лек­ція на обра­ну тему (1885). Від­так Ю. Пузи­на пра­ц­ю­вав при­ват-доцен­том (1885–1889), над­зви­чай­ним про­фе­со­ром (з 1899), зви­чай­ним про­фе­со­ром (з 1892), керів­ни­ком кафед­ри мате­ма­ти­ки Львівсь­ко­го універ­си­те­ту. Він також обій­мав поса­ди дека­на філо­соф­сь­ко­го факуль­те­ту (1894–1895) та рек­то­ра (1904–1905) Львівсь­ко­го універ­си­те­ту. Ю. Пузи­на був обра­ний чле­ном-коре­спон­ден­том Ака­де­мії наук і мистецтв у Кра­ко­ві (1900), керів­ни­ком Львівсь­ко­го мате­ма­тич­но­го това­ри­ства (1917). Уче­ний був одно­курс­ни­ком Іва­на Фран­ка, а в рік його габіліта­ції – дека­ном філо­соф­сь­ко­го факуль­те­ту. Нау­ко­вий доро­бок Ю. Пузи­ни ста­но­вить 22 пра­ці. Нау­ко­ві заці­кав­лен­ня вче­но­го сфор­му­ва­лись під впли­вом К. Вей­єр­штрас­са­та Л. Кро­не­ке­ра. Особ­ли­во плід­ним на нові звер­шен­ня на ниві мате­ма­ти­ки був для ньо­го період до 1900 р. Зокре­ма, у своє­му пер­шо­му дослід­жені, док­торсь­кій пра­ці, автор з’ясував залеж­ність зна­чень подвій­но­го інте­гра­ла від поряд­ку інте­гру­ван­ня. Зго­дом це саме питан­ня він дослід­жу­вав і для n-крат­них інте­гралів. Низ­ку пра­ць Ю. Пузи­на при­свя­тив тео­рії алгеб­рич­них кри­вих та функ­цій, а також засто­су­ван­ню уза­галь­не­но­го інтер­по­ля­цій­но­го вира­зу Лагран­жа до про­ек­тив­ної тео­рії алгеб­рич­них кри­вих. Улюб­ле­ною темою нау­ко­вих студій Ю. Пузи­ни була тео­рія аналітич­них функ­цій. Він дослід­жу­вав серед­ні ариф­ме­тич­ні зна­чен­ня, які прий­ма­ють сте­пе­не­вий ряд у вер­ши­нах мно­го­кут­ни­ка й отри­му­ють зв’язок цих серед­ніх з лиш­ка­ми Коші; роз­гля­дав питан­ня поведін­ки сте­пе­не­вих рядів на колі збіж­но­сті; ціка­ви­вся твер­джен­ня­ми Вей­єр­штрас­са і Міт­таг-Лефле­ра про роз­клад аналітич­них функ­цій на про­сті еле­мен­ти. Напри­кін­ці жит­тя про­фе­со­ра Ю. Пузи­ну ціка­ви­ла тео­рія інте­граль­них рів­нянь. Зокре­ма, в 1907 р. на V з’їзді лікарів і при­ро­до­знав­ців у Льво­ві вче­ний виго­ло­сив допо­відь “Про зв’язок між група­ми Лі та інте­граль­ни­ми рів­нян­ня­ми”. Цієї ж тема­ти­ки сто­суєть­ся стат­тя “Zarys teorji równań calkowych” (Wektor. 1913. T. 2. Zesz. 8, 9), в осно­ву якої покла­де­но лек­ції, які виго­ло­сив Ю. Пузи­на на кур­сах підви­щен­ня квалі­фіка­ції вчи­телів серед­ніх шкіл Льво­ва. Най­біль­шим досяг­нен­ням вче­но­го була дво­том­на пра­ця “Teorija funkcyj analitycznych”, в якій автор зібрав най­важ­ливі­ші дослід­жен­ня Вей­єр­штрас­са, Коші, Ріма­на та інших відо­мих мате­ма­ти­ків, які сто­су­ють­ся тео­рії аналітич­них функ­цій. Мас­штаб­ні вступ­ні розді­ли містять тео­рію мно­жин з еле­мен­та­ми топо­ло­гії, ком­плекс­ні чис­ла, ряди, тео­рію під­ста­но­вок, тео­рію груп й інваріан­тів. У зазна­ченій моно­гра­фії тео­рія мно­жин упер­ше була висвіт­ле­на на польсь­кій мові. У цій пра­ці Ю. Пузи­на впер­ше у польсь­кій нау­ці вжив дея­кі польсь­кі мате­ма­тич­ні тер­мі­ни та понят­тя. Відо­мі мате­ма­ти­ки Стані­слав Сакс і Антоній Зіг­мунд так зазна­чи­ли про нау­ко­ву цін­ність моно­гра­фії Ю. Пузи­ни: “Ця пра­ця є справж­ньою енцик­ло­пе­дією аналі­зу, крім власне тео­рії аналітич­них функ­цій, яка викла­де­на част­ко­во у пре­крас­но­му сти­лі Вей­єр­штрас­са; вона містить відо­мо­сті з галузі тео­рії мно­жин і топо­ло­гії, тео­рії груп, алгеб­ри, дифе­рен­ціаль­них рів­нянь, гар­моніч­них функ­цій. Якби вона була над­ру­ко­ва­на на більш роз­по­всюд­женій мові, то доче­ка­лась би подаль­ших, більш дос­ко­на­лих видань, оскіль­ки має всі дані, щоб ста­ти кла­сич­ним під­руч­ни­ком”. Очо­лю­ю­чи про­тя­гом багатьох років кафед­ру мате­ма­ти­ки, Ю. Пузи­на знач­ну ува­гу при­ді­ляв добо­ру і під­го­тов­ці лек­цій­них кур­сів. Уче­ний про­чи­тав понад трид­цять різ­них основ­них і спе­ціаль­них кур­сів, які нале­жа­ли до різ­них розділів мате­ма­ти­ки. Серед них були, зокре­ма, топо­ло­гіч­ні студії, кон­форм­ні відо­бра­жен­ня, нова (про­ек­тив­на) гео­мет­рія, дифе­рен­ціаль­ні рів­нян­ня Лі та ін. Тек­сти всіх лек­цій­них кур­сів збері­га­лись у біб­ліо­те­ці мате­ма­тич­но­го семі­на­ру.
Про­фе­сор Ю. Пузи­на не лише ввів у нав­чаль­ний про­цес нові мате­ма­тич­ні кур­си, а й іні­ці­ю­вав нові фор­ми нав­чан­ня та залу­чав сту­ден­тів до нау­ко­вих дослід­жень. У 1889 р. уче­ний почав прак­тич­ні занят­тя з мате­ма­тич­них кур­сів, а в 1893 р. органі­зу­вав два мате­ма­тич­ні семі­на­ри – вищий і ниж­чий. Учас­ни­ки цих семі­нарів зго­дом ста­ли відо­ми­ми вче­ни­ми, серед них Воло­ди­мир Леви­ць­кий, Стані­слав Рузе­вич, Отто Ніко­дим, Антоні Лом­ні­ць­кий та ін. Напри­клад, свою пер­шу нау­ко­ву пра­цю “Про симет­рич­ні вира­жен­ня вар­то­стей функ­ції mod-m” В. Леви­ць­кий вико­нав під керів­ниц­твом Ю. Пузи­ни і подав як части­ну док­торсь­ко­го про­ек­ту. Зго­дом автор опуб­ліку­вав зазна­чене дослід­жен­ня у жур­налі “Praca matematyczno fizyczna” та у “Запис­ках Нау­ко­во­го това­ри­ства імені Шев­чен­ка” (Львів, 1894. Т. IV). Наго­ло­си­мо, що це була пер­ша в історії фахо­ва стат­тя з мате­ма­ти­ки, яку над­ру­ку­ва­ли українсь­кою мовою.
Бага­то зусиль доклав Ю. Пузи­на для від­крит­тя у Львівсь­ко­му універ­си­теті дру­гої кафед­ри мате­ма­ти­ки. У 1900–1906 роках її обій­мав над­зви­чай­ний про­фе­сор Ян Раєвсь­кий. На запро­шен­ня Ю. Пузи­ни до Льво­ва при­ї­хав мате­ма­тик Вац­лав Сер­пінсь­кий, який спер­шу пра­ц­ю­вав при­ват-доцен­том (1908–1910), а від­так – над­зви­чай­ним про­фе­со­ром (1910–1918).
Пере­бу­ва­ю­чи в 1917 р. у Кра­ко­ві, Ю. Пузи­на запро­по­ну­вав Гюго Штайн­гау­зу, яко­го знав ще сту­ден­том з 1906 р., зро­би­ти габіліта­цію своєї пра­ці у Львівсь­ко­му універ­си­теті. На габіліта­цій­ну лек­цію Г. Штайн­гау­за при­був тоді також Сте­фан Банах. Вва­жає­мо, що це запро­шен­ня визна­чи­ло долю не лише само­го Г. Штайн­гау­за як май­бут­ньо­го вче­но­го, а й, мож­ли­во, всієї львівсь­кої мате­ма­ти­ки 20–30-х років ХХ ст.бПрофесор Ю. Пузи­на був добрим лек­то­ром. Він охо­че спіл­ку­вав­ся з молод­дю, керу­вав нау­ко­вою робо­тою сту­ден­тів, про­по­ну­вав їм теми нау­ко­вих дослід­жень тощо. Ю. Пузи­на ціка­ви­вся історією та філо­со­фією. Про­те най­біль­ше його захо­плю­ва­ла музи­ка, зокре­ма Ваг­не­ра, бага­то творів яко­го вико­ну­вав на фор­те­піа­но по пам’яті. Крім того, інко­ли вче­ний шко­ду­вав, що занад­то піз­но від­крив для себе “дже­ре­ло роз­умо­вої роз­ко­ші”. Про­фе­сор Ю. Пузи­на зраз­ко­во вів гос­по­дар­ство у своє­му маєт­ку в с. Стан­ко­ві (нині Стрийсь­ко­го р-ну Львівсь­кої обл.). Добра пам’ять про ньо­го збері­гаєть­ся тут і досі, поза­як на честь ска­су­ван­ня пан­щи­ни зусил­ля­ми вче­но­го у цен­трі села була вста­нов­ле­на фігу­ра Божої Матері з немо­в­лям (нині вона стоїть на міс­це­во­му цвин­тарів). У 1915 р. Ю. Пузи­на пожерт­ву­вав гро­ма­ді Стан­ко­ва вели­ку суму гро­шей на від­бу­до­ву сільсь­кої церк­ви, яка була пош­код­же­на під час Пер­шої світо­вої вій­ни, а також пода­ру­вав цій церкві іко­ну Пре­чи­стої Діви Марії. У радянсь­кий період іко­ну забра­ли в музей “Олесь­кий замок”, а церк­ву закри­ли. Напри­кін­ці 80-х років XX ст. церк­ву в с. Стан­ко­ві зно­ву від­кри­ли, а іко­ну Пре­чи­стої Діви Марії на вимо­гу селян повер­ну­ли цер­ков­ній гро­ма­ді. Одру­жи­вся Ю. Пузи­на 20 лип­ня 1888 р. у Кра­ко­ві з Яні­ною Хоє­ць­кою (1860–1940), з якою нажив п’ятеро дітей – Сте­фа­на, Софію, Анну, Яні­ну та Марію. Помер про­фе­сор Юзеф князь Пузи­на 30 берез­ня 1919 р. і був спер­шу похо­ва­ний у с. Стан­ко­ві біля церк­ви. Від­так роди­на побу­ду­ва­ла на місь­ко­му цвин­тарі Стрия (нині рай­он­ний центр Львівсь­кої обл.) могиль­ний склеп, де його пере­по­хо­ва­ли. Запо­вітом Ю. Пузи­на пере­дав свою цін­ну біб­ліо­те­ку (три шафи кни­жок) мате­ма­тич­но­му семі­на­ру філо­соф­сь­ко­го факуль­те­ту. Части­на цих кни­жок і досі збері­гаєть­ся у біб­ліо­те­ці сучас­но­го механіко-мате­ма­тич­но­го факуль­те­ту Львівсь­ко­го універ­си­те­ту.
~ Яни­на Хоецкая[Kraków 20.VII.1888] Janina Chojecka (†1940) [ojciec: Stanisław Chojecki; matka: Klementyna Siemieńska]
Иза­бел­ла Вла­ди­ми­ров­на
Род. 1867.
~ [20.IX.1874] Władysław Rylski.
Анто­ни­на Вла­ди­ми­ров­на
Род. 1862.
~ [20.IX.1887] Gustaw Horodeński
Алек­сандра Ста­ни­сла­вов­на
~ Йозеф Ромер. [Косинск., Герольд. Про­во­ди.].
Паль­ми­ра Ста­ни­сла­вов­на
~ Трок­ский у. пред­во­ди­тель Дво­рян­ства Напо­ле­он Хом­ский.
Вир­ги­ния Ста­ни­сла­вов­на
Софья Иппо­ли­тов­на
Род. 1833, окт. 26. [Фор­мул. отца, Д. А., 385]
Алек­сан­да Иппо­ли­тов­на
Род. 1839, янв. 19.
Мария Иппо­ли­тов­на
Род. 1841, мрт. 15.
Алек­сандра Иппо­ли­тов­на
Род. 1842, янв. 26.
Леонт­па Иппо­ли­тов­на 118
Род. 1844, июня 23.
Отб­Фа­шя Иппо­ли­тов­на 118
Род. 1846, окт. 18.
Ека­те­ри­на Иппо­ли­тов­на 118
Род. 1847. [Сем. сиис. отца, д. А., Э82 об].
130.111. Сте­фан 30.1.1849-?
131.112. Анто­ний-Роберт 7.7.1832-?
13 коле­но
х11.х1.Maria (1868-)
~ (13 III 1889, Lwów, ) Franciszek Czosnowski z Czosnowa ca 1860
х12.х1. Jadwiga (12.7.1872 -)
~ (16 VII 1901, Lwów) Władysław hr. Korytowski z Korytowa (1866-1925)
х21.х2. Włodzimierz Józef (24 IV 1874, Ostromeczew — 26 XII 1930, Zrlechin)
~ (1903) Ludwika Wojnicz-Sianożęcka 1870-1939
х22.х2.Maria Aleksandra (12 II 1877,Ostromeczew — 1930)
~ (16 XI 1897, Ostromeczow, ) Władysław Trębicki 1871-1915
х31.х3.Józef Edward
Urodzony dnia 12 IX 1878 – Hrymiacz # zmarł dnia 20 I 1949 — Częstochowa, PL
После Адоль­фа Мар­ти­на вла­дель­цем име­ния (в раз­ме­ре 731 деся­ти­ны) ста­но­вит­ся его сын Юзеф Эдвард Пузы­на . Юзеф Эдвард изве­стен как выпуск­ник Фри­бург­ско­го уни­вер­си­те­та (Швей­ца­рия), поэт (автор поэм, гим­нов, сати­ри­че­ских про­из­ве­де­ний), исто­рик (спе­ци­а­лист по кня­же­ским родо­во­дам). В послед­ствии кня­зья Юзеф, Ире­на и Яни­на Пузы­ны в 1921 году про­да­ли име­ние поль­ским граж­да­нам
(польск.: Józef Edward ks .Puzyna ; 24 верас­ня 1878, в. Гры­мя­ча, цяпер Камя­нец­кі раён — 20 студ­зе­ня 1949) — гісто­рык, пісь­мен­нік, паэт.
Паход­зі­ць з роду кня­зёў Пузы­наў. Вучы­ў­ся ў Фры­бур­скім універ­сіт­эце (Швей­ца­рыя), дзе атры­маў док­тар­скую сту­пень. 3 1919 у Польш­чы, пра­ца­ваў у мініст­эр­стве замеж­ных спраў, рэдак­га­рам час. «Messager Polonais» («Поль­скі вес­нік», напаўа­фі­цый­нае выданне мініст­эр­ства). Пас­ля выхаду ў адстаўку з 1933 жыў у в. Вялікая Берас­таві­ца каля Грод­на, з 1939 у Вар­ша­ве. 3 1944 пра­ца­ваў у Чан­ста­хо­ве кіраўніком аддзе­ла куль­ту­ры магістра­та.
Аўтар лірыч­ных і саты­рыч­ных вер­шаў (збор­нік «Даў­ней», 1905), пат­ры­я­тыч­ных паэм, гім­наў, паэтыч­ных драм (зб. «Па даро­зе», 1922), апо­вес­цей. Выву­чаў праб­ле­мы паход­жан­ня кня­жац­кіх родаў ВКЛ, іх палітыч­ную ролю ў жыц­ці дзяр­жа­вы. Аўтар вялі­кай пра­цы «Вялі­кае княст­ва Літоўс­кае да Мін­доў­га» (част­ко­ва апуб­лі­ка­ва­на ў 1937). У 1930-х г. член рэдак­цыі час. «Miesięcznik heraldyczny» («Гераль­дыч­ны што­ме­сяч­нік»). Аўтар мему­а­раў пра пісь­менн­шу М. Рад­зевіч.
~ (16 VIII 1903, Wojtkuszki): Aleksandra Maria Adela Chrapowicka 1882-1941
х32.х3. Irena (21 III 1881, Hrymiacz — 6 IX 1933, Poznań)
~ ( 19 III 1905): N. Siemiradzki ca 1880
х33.х3. Janina
bezpotomna # Urodzona dnia 23 VIII 1884 – Hrymiacz # zmarła dnia 28 II 1962 — Puszczykowo
х41.х4. Stanisław (26.IV.1883, Stryhów — 13 VI 1955, Gdansk)
~1) (około 1900): Antonina Podlasiak ca 1900
~ 2) ( około 1910): Maria Katarzyna Woynicz-Sianożęcka ca 1890, dzieci:
х42.х4. Julian (28.V.1889, Stryhów, pow. Kobryń, BY — 1940, Rosja (ZSSR, USSR), RU)
~ (12 VIII 1920, Warszawa, ): Róża Trębicka h. Ślepowron, (linia: Alojzy Sulistrowski psb.30105.6) 1891-1983
х43.х4. Aniela (21.I.1892, Stryhów — 16 VII 1950, Puszczykowo)
~ (10 VI 1922, par. Poznań, Św. Marcin, ): Karol hr. Jaksa-Dębicki z Dębicy h. Gryf 1883
х44.х4. Włodzimierz Władysław (16.V.1894, Stryhów, pow. Kobryń, BY — 15 XI 1961, London, England, UK)
~ (22 IV 1928, Poznań, PL, ): Maria Letycja Zielińska 1909-1985 ,
1171.117.Klet (1.IV.1870, Gruże — 1923, Czardżou, Turkiestan)
~ ( około 1910) Nadieżda Martow ca 1880-1939
1172.117. Czesław Józef Piotr (20.VII.1871, Gruze — 1 VII 1929, Warszawa, PL)
~ (24 VI 1906, Telepenki, ): Helena Maria Męcińska 1888-1960
ххх.122. Krystyna д. Кон­стан­ти­на (*Wiktoryszki 5.X.1897);
× [Warszawa 20.VIII.1924] Witold Watta-Skrzydlewski (*1894)
132а.123. Tadeusz Witold (*Kreteniewce 24.I.1892 †1961);
× [Paryż 19.V.1931] Luce Allin (*1911)
132.125. Роман Иоси­фо­вич {Roman} (11.5.1869, Аль­би­нов­ка-?)
133.125. Таде­уш {Tadeusz} (24.8.1870, Аль­би­нов­ка -?)
134.126. Леон Рома­но­вич {Leon} (26.9.1868, Гвоз­дец — 16.5.1932, Гвоз­дец)

wł. maj. Gwoździec (pow. kołomyjski), rolnik. Syn Romana Szymona Longi.nusa (1837-1901) i Heleny z bar. Brunickich h. wł. (1844-1926), córki Leona i Marii z hr. Drohojowskich h. Korczak, bratanek kard. Jana Puzyny. Był najstarszym z rodzeństwa (wszyscy ur. w Gwoźdźcu), z którego wieku dorosłego doczekali: Stanisław (ur. 1869, kawa.ler), Jadwiga (ur. 1872, niezamężna), Helena (ur. 1872, za.mężna z Janem Wiktorem), Wanda (ur. 1881, zamężna za Władysławem Serwatowskim). Puzynowie z Kozielska to rodzina pochodzenia kniaziowskiego, z dynastii Rurykowi.czów. Starszą linię zapoczątkował Krzysztof Dominik kniaź
z Kozielska.
L.P. ukończył Wyższą Szkołę Rolniczą w Dublanach (1889-1890). Był autorem kilkunastu prac z dziedziny rol.nictwa. W swoim folwarku Coszeląźnik stosował nowoczes​.ne metody w gospodarce rolnej. Był wybitnym znawcą ho.dowli koni, dostarczał remonty do jednostki wojskowej w Kołomyi. Maj. Gwoździec (514 ha w 1905 r.) objął po nagłej śm ierci ojca (0 1 .1 1 .1 9 0 1 ). Obszar dworski obejmował grunty orne (414 ha), las Zieleniówka (50,7 ha), łąki i pastwiska (41 ha) oraz stawy rybne (ok. 30 ha). Ob.szerny dwór miał 17 pokoi, znajdowało się w nim stare wyposażenie w stylowe meble, bogata biblioteka, galeria przodków (od XVII w.), stara porcelana, a także bogata kolekcja numizmatyczna. We wczesnych latach 20-tych sprowadził i osiedlił w maj. Mazurów, aby wzmocnić element polski na tych terenach. W ten sposób powstała kolonia polska Leonówka. L.P. był kolejno prezesem i wiceprezesem Pokuckiego Koła Doświadczalnego z sie.dzibą w Gwoźdźcu (Koło powstało z inicjatywy Tow. Gosp. Wydz. Małopolskiego). Był
czynnie zaangażowany w ZZ. Zwolennik polityki Romana Dmowskiego, w 1. 20-tych popierał organizację „Sokół”. Równocześnie miał bardzo dobre stosunki z ludnością ukraińską, m.in. dlatego, iż był przeciwnikiem polonizacji „na siłę”. Głęboko religijny, przywiązany do swojej ojcowizny i zawodu rolnika, chętnie pomagał potrzebującym, cieszył się opinią dobrego i życzliwego ludziom człowieka. Odznaczał się wszechstronnymi zainteresowaniami, był zamiłowanym kolekcjonerem książek, pamiątek rodzinnych i historycznych. Zm. w Gwoźdźcu 16.05.1932.
Poślubił 01.07.1913 Zofięhr. Broel-Plater h. wł. (30.10.1885, zm. 09.12.1972).
Z tego małżeństwa dzieci: 1) ks. Roman Stanisław Marian (ur. w 1915 w Ołomuńcu,
zm. 30.09.1915 w Zaraszynie); 2) ks. Teresa Jadwiga Maria (ur. 15.04.1919 w Krakowie); 3) ks. Stanisław Roman Marian (1921-1982).
Dok.: J.S. Dunin-Borkowski, Genealogie, Lwów 1895; MBGHP, ser. V; bogata dokumentacja rodzinna zawierająca m.in. pamiętnik Teresy Puzynianki w IH PAN.

~ (Kraków 1.VII.1913) Zofia hr. Broel-Plater (*1886 †1972) (ojciec: Stanisław hr. Broel-Plater; matka: Zofia hr. Grudzińska)

PUZYNA ZOFIA MARIA ANNA ks. (30.10.1885-09.12.1972), zarządzała maj.

Gwoździec (pow. kołomyjski), żona kn. Leona z Kozielska Puzyny. Córka Stanisława hr. Broel-Platera h. wł. i Zofii z hr. Grudzińskich h. Grzymała. Skoligacona z Potockimi, Czartoryskimi, Habsburgami i wieloma innymi rodzinami. Ur. w Wroniawach k. Rawicza (Wielkopolska). Nauki w zakresie szkoły elementarnej i średniej odbyła kolejno u SS. Niepookalanek w Nowym Sączu, SS. Sacre Coeur we Lwowie i SS. Urszulanek w Krakowie. Tamże uzyskała maturę i ukończyła seminarium nauczycielskie, a następnie szkołę gospodarczą w Chyliczkach.

Swego przyszłego męża poznała w Poznaniu, gdzie w pocz. XX w. odbywały się zjazdy ziemian ze wszystkich trzech zaborów, w których to zjazdach uczestniczył ks. Leon Puzyna. Z.P. wniosła do rodziny męża bardzo piękną wyprawę haftowaną ręcznie w Dreźnie i w Szkole Gospodarczej w Kuźnicach. Posiadała również kamienicę w Poznaniu (ul. Skarbkowa 3), parcele nadmorskie we Władysławowie oraz młyn wodny w Gwoźdźcu. Posiadłości te miała otrzymać córka, a syn miał objąć maj. Gwoździec. Od śmierci męża w 1932 zarządzała maj., żyjąc tylko z myślą o dzieciach — i tak już pozostało w niezmiernie ciężkich latach wojennych i powojennych. Po agresji sowieckiej 17.09.1939 udało się rodzinie schronić najpierw w miasteczku Gwoździec, a później we Lwowie, gdzie znalazła oparcie u rodziny Wandy i Władysława Serwatowskich. W czasie okupacji Z.P. rozpoczęła dla zarobku udzielać lekcji języków obcych: francuskiego, nie.mieckiego i angielskiego, zyskując opinię bardzo dobrej nauczycielki. Po przyjeździe do Zabrza w drugiej poł. czerwca 1946, ponownie udzielała prywatnie lekcji języków obcych. Od roku szkolnego 1946/47 przez cztery lata uczyła jęz. angielskie.go w szkołach nr 6 i 13, a następnie w Liceum im. A. Mickiewicza. Głęboko religijna, obdarzona zdolnościami pedagogicznymi, była wzorem żony i mat​.ki. Poczucie godności osobistej, z jakim znosiła poniżenie wojenne i powojenne, budziło podziw otoczenia. Zm. w Zabrzu, gdzie mieszkała razem z synem »+ Stanisławem i córką, tam też została pochowana, na cmentarzu św. Józefa.

Dok.: zob. Leon Puzyna.

135.126. Ста­ни­слав Рома­но­вич (20.9.1869, Гвоз­дец-?)
ххх.126. Ядви­га Рома­нов­на Jadwiga (*Gwoździec 7.II.1872)
Род. 1872.
ххх.126. Helena (*Gwoździec 6.I.1880)
ххх.126. Wanda (*Gwoździec 24.IV.1881)
ххх.129 Сте­фан Иоси­фо­вич (*Lwów 11.VIII.1890 †Kokstad 8.V.1948)
~ 1) Maria Skarżyńska;
~ 2 ) [Byczkowce 10.I.1936] Martyna Gryglaszewska (*1903) [ojciec: Stanisław Gryglaszewski; matka: Antonina Zielińska]
Martyna z Gryglaszewskich pochodziła z rodziny szlacheckiej z Litwy, osiadłej po 1863 r. (dziadek był powstańcem styczniowym) w Galicji, ojciec był notariuszem w Stanisławowie. Urodziła się w r.1905, prawdopodobnie we Lwowie. Ukończyła antropologię na UJK, została asystentką znakomitego profesora lwowskiego Jana Czekanowskiego. W 1930 r. została żoną księcia Stefana Puzyny. Po wybuchu wojny związała się z ZWZ Okręgu Lwowskiego, w 1943 aresztowana przez gestapo, osadzona w Oświęcimiu. Pracowała w kamieniołomach.
Przypadek sprawił, że zarażona tyfusem znalazła się w szpitalu obozowym, a tam natknął się na nią osławiony Josef Mengele, który pamiętał ją, gdy przed 1939 r. przyjechał do Lwowa, a ona na polecenie prof. Czekanowskiego oprowadzała go po Lwowie. Zażądał od niej, by wzięła udział w prowadzonych tam pomiarach antropologicznych niemowląt – dzieci więźniarek. Jej obawy związane z naciskiem Mengelego rozproszyła pisarka Zofia Kossak-Szczucka, też więźniarka, która namówiła ją na podjęcie tej pracy oraz wykorzystanie swojej obecności w pracowni obozowej na zdobycie obciążających Niemców dokumentów. Puzynina wykonywała konspiracyjnie odpisy, które – przechowywane w ukryciu, a potem wynoszone z obozu – ostatecznie trafiły po wojnie do Głównej Komisji Badania Zbrodni Hitlerowskich. Kossak-Szczucka wystawiła Puzyninie najwyższą ocenę moralną, stwierdzając zachowanie przez nią postawy pełnej godności i lojalności narodowej.
W 1945 r. ks. Martyna znalazła się Ravensbrück i tam doczekała wyzwolenia. Wróciła do Polski w 1946 r., ale niebawem mąż ściągnął ją do Anglii. Kolejne lata spędzili razem w RPA, a po śmierci męża zamieszkała w Londynie. Tam zmarła w 1986 r., a jej prochy złożono w Bytomiu, gdzie zapewne znalazła się jej rodzina. Do pracy naukowej już nigdy nie wróciła.
ххх.129. София (*Lwów 25.II.1895);
~ 1) (Jarosław 1.IX.1914] Stanisław Myczkowski (*1891 †1967);
~ 2) (Szczecinek 11.VIII.1967] Józef Morawski (*1893 †1969)
ххх.129. Анна (*Lwów 23.IX.1891)
ххх.129. Мария (*Lwów 27.IX.1892)
~ 1) (1919) Jerzy Baldwin Ramułt;
~ 2) Franciszek Rylski
ххх.129. Яни­на
14 коле­но
х311.х31. Józef Włodzimierz Maria (29.XII.1904, Warszawa — 2.V.1966, Szczecin)
~ (24.IX.1933, Lublin): Maria Magdalena Zaremba 1912-1977
х312.х31. Maria Józefina
~ (25.IV.1925, Warszawa, ): Stanisław hr. Korwin-Kossakowski z Kossaków1901-1961,
х313.х31. Krzysztof Józefy (8 II 1908, Fribourg, CH -18 XI 1938, Warszawa)
bezpotomny
~ (3.VIII.1935, Piotrawin, woj. lubelskie, ) Irena Cywińska h. Puchała 1915-1971
х314.х31. Aleksandra Maria (2.VI.1917,Fribourg, CH — 24 IX.1966, Kalety)
~ (30 VIII 1941, Warszawa ) Henryk Marian Edwin Załęski (1902-1981)
х411.х41. Stanisław
# szukamy potomstwa# Urodzony dnia 11 XI 1917 — St. Petersburg# zmarł dnia 3 IV 1942 — Wlk. Brytania
# Pochowany — Exeter Higher L.K. 69
х421.х42. Julian
# zm. dzieckiem# Urodzony w roku 1920# zmarł w roku 1921
х422.х42. Maria Krystyna
Urodzona dnia 27 X 1922 — Stryhów, pow. Kobryń, BY
Mąż (ślub: dnia 28 XII 1946): Janusz Paszkowski 1907-1966
х423.х42. Maria Izabela
Urodzona dnia 17 III 1925 — Stryhów
Mąż (ślub: dnia 4 VIII 1951, Paryż, ): Rafał Stefan ks. Lubomirski1918-1984
х424.х42. Roman
Urodzony dnia 11 IX 1929 — Stryhów, pow. kobrynski# zmarł w roku 2006
~ 1) (około 1950): Krystyna Kazimiera Modesta Jarska 1938- , (Rodzice : Zygmunt Jarski ca 1910 & Maria Zielińska ca 1910)
~ 2) (30 VIII 1953): Alina Pawłowska 1929-1990, dzieci:
х441.х44. Konstanty Antoni
# Urodzony dnia 13 IV 1929 — Warszawa (Warsaw), PL# zmarł dnia 31 VIII 1989 — Mazury# Pochowany — Cmentarz Powązkowski
~ ( 24 IX 1954): Alina Skorupska ca 1920
11711.1171. Paweł
Urodzony w roku 1911 — Czardżou, Turkiestan
11721.1172. Zbigniew Hugon
# bezpotomny# Urodzony dnia 1 IV 1907 — Winnica, Podole, UA# zmarł dnia 12 IV 1988 — Kraków
ksiądz
11722.1172. Czesław Maria (8.XII.1920, Warszawa (Warsaw) — 11.XII.2003, Warszawa)
~ (18 IV 1949, Warszawa): Jadwiga Zapolska h. Pobóg,[ojciec: Aleksander Zapolski; matka Kira von Meck] internowany Stanu Wojennego 1928
ххх.132а. Stanisław Paweł (*5.II.1932)

ххх.132а. Franciszka Maria (*21.I.1933)

ххх.134. Teresa Maria Jadwiga (*Kraków 15.IV.1919)
хх.134. Stanisław Roman Maria (*Lwów 9.IV.1921)

kniaź z Kozielska (09.04.1921-16.05.1982), wł. maj. Gwoździec. Syn i spadkobierca »+ Leona i *+ Zofii z Broel-Plate.rów. Ur. we Lwowie​.Do 1934 odbywał nauki w domu w Gwoźdźcu, potem kolejno w Kołomyi i w Chyro wie u 0 0 . Jezuitów. Od 01.09.1938 rozpoczął praktykę rolniczą w Łańcucie u hr. Alfreda Potockiego. Po wejściu Armii Czerwonej 17-go września zdołał ukryć się przed władzami sowieckimi; przebywał w Kołomyi i we Lwowie, gdzie pracował najpierw w ogro.dach Klimowicza, potem jako pomocnik murarski i przy odśnieżaniu miasta. W listopadzie 1941 podjął praktykę rol.niczą w maj. Eustachego Rylskiego w Uhrynowie, a na.stępnie u Eustachego Świeżawskiego w Hołubiu (pow. hru.bieszowski). W 1943 był praktykantem rolniczym w Zar.szynie (pow. sanocki) w maj. Zofii z Dzieduszyckich Wikto.rowej. Cały czas współpracował z AK. W 1944 po zajęciu tych terenów przez armię radziecką został zmobilizowany i wcielony do Armii Polskiej. Zapadł wtedy na gruźlicę i został skierowany na leczenie do szpitali wojskowych w Jarosławiu, Krakowie i Wałbrzychu. W 1946 zamieszkał z matką i siostrą w Zabrzu. Mimo choroby zdał maturę i ukończył rok studiów ekonomicznych w Katowicach. Studia przerwał zmuszony do zarobkowania. Pracował kolejno w Chorzowskim Zjednoczeniu Przemysłukn. Stanisław Puzyna Węglowego, w przedsiębiorstwie Deiksla — Handel Drzew.ny, u Hartwiga, w Lidze Obrony Kraju (LOK). Na wszy.stkich tych posadach był dyskryminowany za pochodzenie społeczne oraz za wyraźną postawę religijno-patriotyczną i wrogość wobec komunizmu, czego nie ukrywał. Pod koniec 1. 60-tych podjął pracę w Gliwicach w wytwórni kosmetyków „Viol-Prodryn”. Będąc już na emeryturze aktywnie zaangażował się w „Solidarności”. Działał pod
pseudonimem „Brat Stanisław”. Po ogłoszeniu stanu wojennego odwiedzał więźniów i in.ternowanych w obozie „Na Janika” w Zabrzu. Zm. w Zabrzu, poch. na cmentarzu św.

15 коле­но
х3111.х311. Józef Włodzimierz Roman
Urodzony dnia 15 IX 1934 — Warszawa (Warsaw), PL
żona (ślub: dnia 29 III 1970, Gdansk, ): Dorota Maria Helena Woycicka, korespondent M.J.M. 1944-
х3112.х311. Gwidon Włodzimierz
# bezpotomny # Urodzony dnia 9 VII 1947 — Szczecin, PL
żona (ślub: dnia 26 XII 1982, Szczecin, ): Maria Krystyna Chosia 1949-
х4241.х424. Julian
rodzony dnia 8 X 1967 — Londyn, Wlk. Brytania
żona (ślub: około 2000): Samantha Jenkins 1968-,
Jakub Maria
Maria Magdalena
ххх.11722. D1. ks. Wojciech (*Warszawa 7.IX.1951)
ххх.11722. D2. ks. Stanisław (*Warszawa 22.X.1953)
ххх.11722. D3. ks. Joanna (*Warszawa 12.II.1959)
16 коле­но
х31111.х3111. Józef Andrzej
# jeszcze bezpotomny # Urodzony dnia 17 VII 1972 — Gdańsk, PL
żona (ślub: w roku 2002, Kraków, ): Maria Elżbieta 1971-
х31112.х3111. Janusz Krzysztof
Urodzony dnia 21 V 1974 — Gdańsk, PL
żona (ślub: dnia 7 VIII 2004, Sopot, ): Joanna Chojka 1969- ,
х42411.х4241. Aleksander
Urodzony dnia 6 IV 2001 — Reading Berkshire, Anglia
х42412.х4241. Natasza
Urodzona w roku 2004
17 коле­но
х311121.х31112. Zofia
Urodzona dnia 15 I 2005
х311122.х31112. Konstanty Adam (26.2.2010)
Миха­ил Пузы­на
1715 г. игу­мен Тупи­чевск. Свя­то-Духо­ва моги­лев. мон.
1617 году их внук Ежи Шемет про­дал вла­де­ния ксен­д­зу Андрею Яно­ви­чу-Руда­ми­ну. Иму­ще­ством семьи Руда­ми­нов Лучай про­дер­жал­ся доль­ше все­го, так как толь­ко через сто лет, в 1731 году, Ката­жи­на из рода Халец­ких — вдо­ва Пет­ра Руд­ми­на, в дру­гом заму­же­стве Воло­вич, в тре­тьем — Потей, про­да­ла иму­ще­ство за сум­му 90000 поль­ских зло­тых Эльж­бе­те из Огин­ских Пузыне, жене кня­зя Анто­ния Пузы­ни, надвор­но­го хорун­же­го литов­ско­го. В свою оче­редь Пузы­ня в 1755 году пода­ри­ла его сво­е­му род­но­му бра­ту Таде­ушу Огин­ско­му, трок­ско­му вое­во­де, наслед­ни­ку посе­ле­ний Гану­ты, Зале­сье и др.
Пузи­на (Пузы­на) Иван Вла­ди­ми­ро­вич (1888 — ок. 1961)
Родил­ся в 1888 г. Окон­чил импе­ра­тор­ский лицей в Санкт-Петер­бур­ге и Санкт-Петер­бург­ский уни­вер­си­тет (1910). С 1916 г. при­ват-доцент Санкт-Петер­бург­ско­го уни­вер­си­те­та по кафед­ре исто­рии. Женат на Нате­лье Нико­ла­евне Пузине. Эми­гри­ро­вал в 1920 г., перей­дя по льду Фин­ский залив. Про­жи­вал в Бер­лине, где осно­вал Рус­ский науч­ный инсти­тут (1921). Опуб­ли­ко­вал в 1924 г. в Бер­лине на немец­ком язы­ке апо­ло­гию Саво­на­ро­лы. Затем пере­ехал в Париж. При­нял като­ли­че­ство. С 1932 г. читал лек­ции в париж­ском Като­ли­че­ском инсти­ту­те, про­фес­сор. Осно­ва­тель Рус­ско­го науч­но­го инсти­ту­та в Пари­же (1932). Защи­тил маги­стер­скую дис­сер­та­цию по все­об­щей исто­рии (1937). Пре­по­да­вал так­же в Инсти­ту­те по изу­че­нию рус­ской куль­ту­ры XIX сто­ле­тия при Като­ли­че­ском инсти­ту­те в Пари­же (1951 г.). В 1955 г. (по дру­гим дан­ным, в 1952 г.) защи­тил дис­сер­та­цию на соис­ка­ние уче­ной сте­пе­ни док­то­ра все­об­щей исто­рии об ита­льян­ском Воз­рож­де­нии в Като­ли­че­ском инсти­ту­те в Пари­же. С 1958 г. на пен­сии. Скон­чал­ся око­ло 1961 г.
Prince Jan Maurycy Pawel CardinalPuzyna de Kosielsko (13 September1842 in Gwozdziec, Galicia – 8 September1911 in Krakow, Poland) was a Roman Catholicauxiliary bishop of Lwow (now Lviv, Ukraine) from 1886 to 1895, and the bishop of Krakow from 1895 until his death in 1911. Receiving the red hat in 1901, he was known for his conservative views and authoritarianism.
Puzyna was born in 1842 in Galicia, a historical European region that included parts of Poland and Ukraine. Ordained a priest on 1 December1878, he was raised to auxiliary bishop of Lwow, present-day Lviv, and titular bishop of Memphis on 26 February1886. He was consecrated a bishop on 25 March of that same year by Mieczyslaw Halka Ledochowski, with Archbishop Franziskus von Schonborn of Prague and Archbishop Josyf Sembratowicz of Ukrainian rite Lviv. On 15 April1901, Puzyna was created a cardinal, with the title of Ss. Vitale, Valeria, Gervasio e Protasio by Pope Leo XIII.
During the conclave of 1903 he presented an exclusive veto against the election of Mariano Cardinal Rampolla del Tindaro. Puzyna wanted to avoid the election of Rampolla, who was sympathetic to Russia and Germany. Among other things, Rampolla sought to curry favor with Russia by abolishing the Polish language and instituting Russian in the Russian partition’s Catholic churches. Emperor Franz Joseph of Austria, too, did not wish to see Rampolla elected to the Chair of Peter. He held a grudge against Rampolla for opposing a proper burial for his son Rudolf upon Rudolf’s suicide. Rampolla also openly supported political forces in Austria that were hostile to the Emperor.
On his way to the conclave, Puzyna met in Vienna with the Emperor and proposed that the Emperor present his veto against Cardinal Rampolla. The Emperor subscribed to the idea, and Puzyna presented the veto on the third day of the conclave. It was the last time such a veto was used. The veto, that was already not recognized by the Church’s law and as such non-binding, still carried much political weight, as the cardinals feared opposing the manifest will of one of the Christian monarchs. The civil veto was abolished by the newly elected Pope Pius X, who imposed the penalty of excommunication upon anyone that would dare to introduce a veto or otherwise interfere in the election of the Roman Pontiff. Pope Pius X further decreed that all cardinals should take an oath upon the beginning of the conclave, promising not to aid any civil power in an attempt to influence the election of the pope.
Афа­на­сий (Пузы­на) I
Афа­на­сий I (Пузы­на), епи­скоп Луц­кий и Острож­ский.
О прео­св. Афа­на­сии I сохра­ни­лось немно­го све­де­ний. Про­ис­хо­дил он из кня­же­ско­го рода. На Луц­кую епар­хию был избран в кон­це 1632 года и свя­ти­тель­ство­вал с 1633 по 1647 год. Это был пери­од уси­лен­но­го наступ­ле­ния (на Укра­ине) като­ли­че­ской церк­ви на пра­во­сла­вие. Уни­ат­ский епи­скоп Мефо­дий на тер­ри­то­рии Луц­кой епар­хии опе­ча­тал все пра­во­слав­ные церк­ви и выдво­рил из сво­их жилищ все пра­во­слав­ное духо­вен­ство.
Будучи рев­ност­ным защит­ни­ком пра­во­сла­вия, прео­св. Афа­на­сий вел уси­лен­ную борь­бу с иезу­и­та­ми, он вме­сте с митр. Пет­ром Моги­лой про­те­сто­вал на сей­ме про­тив тако­го бес­пра­вия пра­во­слав­но­го духо­вен­ства, но про­те­сты их не ока­за­ли долж­но­го воз­дей­ствия. Тогда епи­скоп Афа­на­сий решил вопрос с помо­щью мирян-пасо­мых, кото­рые явоч­ным поряд­ком, но без наси­лий, вошли в свои хра­мы и уда­ли­ли из горо­да всех уни­ат­ских кли­ри­ков. 12 октяб­ря 1647 года прео­св. Афа­на­сий уво­лен на покой.
Скон­чал­ся 25 декаб­ря 1650 года.
Лите­ра­ту­ра:
Стро­ев. стб. 1044.
Пет­ров Л. Сло­варь. с. 31.
Н.Д. с. 43.
Тру­ды КДА. 1869. сент. с. 354.
ЖМП. 1954. № 5. с. 35.
Jan Maurycy Pawel Puzynaksiaze herbu Oginiec (ur. 13 wrzesnia1842 w Gwozdzcu, zm. 8 wrzesnia1911 w Krakowie), kardynal, sufraganlwowski, biskup krakowski.
Studiowal prawo na Uniwersytecie Lwowskim i w Pradze, gdzie uzyskal doktorat w 1868. Pracowal w sadownictwie galicyjskim, w 1876 wstapil do seminarium w Przemyslu. Po uzyskaniu swiecen kaplanskich w 1878 pozostal w Przemyslu, gdzie w 1880 zostal mianowany kanonikiem.Od 1886 byl sufraganem lwowskim. W 1894 mianowany biskupem krakowskim, urzad pelnil od 1895. Ingres do katedry odbyl 17 lutego1895. 15 kwietnia1901 mianowany kardynalem.28 wrzesnia1901 zalozyl, a pozniej zatroszczyl sie takze o wzniesienie budynku nowego seminarium diecezjalnego w Krakowie przy ul. Podzamcze. Dokonczyl odnowe konserwatorska katedry wawelskiej (nie zrealizowal projektu Akropolis wawelskiegoStanislawa Wyspianskiego), przerwal prace nad dekoracja skarbca katedralnego Jozefowi Mehofferowi. Po smierci papieza Leona XIII w 1903 na konklawe zglosil w imieniu cesarza Franciszka Jozefa I protest zwany ekskluzywa wobec proby wyboru na papieza kardynala Rampolli, wobec takiej sytuacji wybrano kardynala Giuseppe Sarto, ktory jako papiez Pius X zniosl prawo ekskluzywy. Protest zgloszony przez kardynala Puzyne byl ostatnim w historii Kosciola. W 1908 koronowal obraz Matki Bozej Bolesnej znajdujacy sie u OO Franciszkanow. Odzyskal dla biskupstwa i odnowil kosciol Benedyktynow w Tyncu. Wdal sie w spor na temat obsady katedr wydzialu teologicznego na UJ. Mieszkancow Krakowa zbulwersowal odmowa pogrzebu Juliusza Slowackiego w katedrze w 1909 oraz odmowa odprawienia mszy sw. na Bloniach 15 lipca 1910 w 500. rocznice bitwy grunwaldzkiej. Tlumaczyl, ze jest przeciwnikiem patriotyzmu ulicznego.Pochowany zostal w katedrze wawelskiej w kaplicy pw. Niepokalanego Poczecia NMP.
Jozef Dominik Puzyna (ur. 1690, zm. 5 marca1752 w Lehnen) — polski duchowny katolicki, biskup inflancki.
Studiowal w Wilnie, swiecenia kaplanskie przyjal w 1713. Byl kanonikiem kapituly wilenskiej. 16 wrzesnia1740 zostal mianowany biskupem inflanckim, sakre biskupia przyjal 8 stycznia1741 w Wilnie. Jako zwierzchnik diecezji prowadzil aktywna dzialalnosc duszpasterska, ufundowal sufraganie. Od 1740 sprawowal dodatkowo administracje diecezji kurlandzkiej.
Jozef Wincenty Puzyna herbu Oginiec (Brama) (ur. w 1793, zm. w 1862), ksiaze, oficer artylerii. W wieku 16 lat wstapil do armii Ksiestwa Warszawskiego. Jako porucznik artylerii konnej wzial udzial w wyprawie moskiewskiej w 1812 roku. Do wybuchu powstania listopadowego mieszkal w Galicji. Na poczatku 1831 roku zglosil sie do wojska polskiego. Spotkawszy przypadkiem Jozefa Dwernickiego, przyjal propozycje objecia dowodztwa tworzonej baterii artylerii konnej, z ktora dolaczyl do korpusu 11 lutego. Dowodzil artyleria we wszystkich walkach korpusu i wraz z nia przekroczyl granice Galicji. Ucieklszy z internowania, zameldowal sie w sierpniu w Warszawie. Do konca powstania pelnil sluzbe w Modlinie. Odznaczony krzyzem Virtuti Militari i awansowany do stopnia kapitana. W 1833 roku wrocil do Galicji.
Jozef Puzyna (ur. 18 kwietnia1856 w Martynowie Nowym, powiat rohatynski, zm. 30 marca1919 w Stryju) – polskimatematyk.Byl profesoremuniwersytetu we Lwowie (od 1889), w 1905 pelnil funkcje rektora, rok pozniej prorektora; byl rowniez dziekanem Wydzialu Filozoficznego w roku akademickim 1894/1895. W 1900 zostal czlonkiem Akademii Umiejetnosci w Krakowie (pozniejszej PAU), od 1917 kierowal Towarzystwem Matematycznym we Lwowie.Jego najslynniejsza praca byla Teoria funkcji analitycznych (1898-1900, 2 tomy). Wsrod jego uczniow byli m.in. Franciszek Leja, Hugo Steinhaus, Antoni Lomnicki, Waclaw Sierpinski, Stanislaw Ruziewicz. Historia Wydzialu Mechaniki i Matematyki Uniwersytetu we Lwowie-Zdjecia matematykow:Stefan Banach, Zygmunt Janiszewski, Jozef Puzyna, Juliusz Pawel Schauder, Hugo Steinhaus
Historia Wydzialu Mechaniki i Matematyki Uniwersytetu we Lwowie (po ukrainsku)
Jozef Edward ks. Puzyna herbu Oginiec (12/24 wrzesnia 1878 — 20 stycznia1949) wspolwlasciciel majatku Hrymiacze (pow. brzeski) syn Jozefa Adolfa Marcina (26.12.1846 — 16.6.1914), sedziego pokoju pow. brzeskiego wlasciciela majatku Hrymiacze i Marii Jozefy Tekli Ewy z Szyszllow h. Okwietko (10.9.1858 — 22.11.1933), corki Tytusa i Jozefy z Puzynow.
Rodzenstwo[edytuj]
1. Irena (21.03.1881 — 6.09.1933) dzialaczka katolicka, posel na Sejm RP 1922-27, przewodniczaca Narodowej Organizacji Kobiet 1921-29, organizator komitetow „Pomoc Repatriantom” 1921-22, „Chleb Glodnym Dzieciom” 1923 i stowarzyszenia „Opieka Polska nad Rodakami na Obczyznie” 1926 r.
2. Janina (25.08.1886 — 28.2.1962)
Pierwsze lata[edytuj]
J. P. urodzil sie w majatku Hrymiacze (pow. brzeski). Szkole srednia ukonczyl w 1898 r. w Warszawie. Tutaj rozpoczal tworczosc literacka. Jego wiersze wowczas ukazywaly sie w prasie warszawskiej.
Na emigracji[edytuj]
Studiowal historie i literature na Uniwersytecie we Fryburgu, gdzie uzyskal tytul doktora filozofii, a nastepnie mieszkal. Ogolem spedzil w Szwajcarii 20 lat. Wyjazd J. P. z rodzinnych stron zwiazany byl z jego zaangazowaniem w publicystyke niepodleglosciowa. Wzbudzilo to niepokoj wladz carskich.
Po zdekonspirowaniu J. P. zdecydowal sie opuscic ojczyste strony i osiedlic sie zagranica. We Fryburgu rozpoczal bardzo ozywiona dzialalnosc tak naukowa i artystyczna jak i patriotyczna. Bral udzial w pracach Centralnej Agencji Polskiej w Lozannie. Byl wspolwydawca „Zbioru dokumentow odnoszacych sie do sprawy polskiej” wydanego w sierpniu 1914 r. Byl jednym z sygnatariuszy deklaracji lozanskiej politykow polskich zagranica z 11 listopada 1916 r. potepiajaca Akt 5 listopada 1916 r. zawierajacy proklamacje cesarzy Niemiec i Austrii. Pracowal rowniez w Komitecie Narodowym Polskim formacji politycznej powstalej pod auspicjami Romana Dmowskiego czyniacej zabiegi dyplomatyczne w celu uzyskania przez Polske niepodleglosci. W swoich badaniach naukowych J. P. interesowal sie przede wszystkim zagadnieniami dotyczacymi pochodzenia i roli politycznej kniaziow litewsko-ruskich. W 1911 r. ukazal sie w „Miesieczniku Heraldycznym” jego artykul „O pochodzeniu kniazia Fedka Nieswieskiego”, ktory zyskal szeroki rozglos i zapoczatkowal wieloletnia polemike. Rownoczesnie publikowal poezje. W 1905 r. wydal tomik pt. „Ongi”. Wybuch pierwszej wojny swiatowej zmobilizowal go do wiekszej aktywnosci pisarskiej. Pisal pod pseudonimem Wejdawutas liczne utwory patriotyczne jak np. „Poemat dnia dzisiejszego. Sztuka w pieciu aktach”, zbiory wierszy „Z kurzem krwi bratniej”, „Ojcze nasz”, „Krakowskie wesele” i in. Do jego spuscizny literackiej naleza takze utwory pisane proza jak np. „W naszej to mocy” czy „Przed burza” (pisany pod pseudonimem Jan Okwietko). W 1906 r. dokonal rowniez przekladu znanego wowczas dramatu H. Ibsena „Gdy sie zbudzimy wsrod umarlych”.
W kraju[edytuj]
J. P. wrocil do kraju po zakonczeniu I wojny swiatowej. W maju 1920 r. wraz z zona i czworka dzieci przyjal polskie obywatelstwo. Wkrotce rozpoczal prace w Ministerstwie Spraw Zagranicznych i po kilku latach zostal redaktorem czasopisma informacyjnego „Messager Polonais” wydawanego przez MSZ. W 1933 r. zakonczyl prace zawodowa i przeniosl sie do Brzostowicy Wielkiej (pow. grodzienski) do majatku swojego ziecia Stanislawa hr. Kossakowskiego, gdzie oddawal sie swoim zamilowaniom, a mianowicie badaniom genealogicznym i filatelistyce. Mieszkal tam do wojny.
II wojna swiatowa i czasy powojenne[edytuj]
J.P. mieszkal w stolicy prawie przez cala wojne az do powstania warszawskiego. 10 wrzesnia 1944 r. wyjechal z ogarnietej powstanczym wrzeniem stolicy. Odwiedzajac po drodze zaprzyjaznione dotarl do Czestochowy, gdzie 1 grudnia 1945 r. podjal prace w Wydziale Kultury i Sztuki tamtejszego magistratu. W Czestochowie w 1947 r. opublikowal swoja ostatnia ksiazke: „Moje wspomnienia o Rodziewiczownie”. Tam zmarl i zostal pochowany na cmentarzu Kule.<!— NewPP limit report Preprocessor node count: 6/1000000 Post-expand include size: 0/2048000 bytes Template argument size: 0/2048000 bytes Expensive parser function count: 0/500 —><!— Saved in parser cache with key plwiki:pcache:idhash:819234-0!1!0!!pl!2 and timestamp 20090414141655 —>
Zrodlo „http://pl.wikipedia.org/wiki/J%C3%B3zef_Puzyna_(historyk)”
Michal Puzyna (zm. 1723) polsko-litewski polityk, pisarz wielki litewski i dyplomata.
W 1712 Puzyna i Marcin Wollowicz (Marcjan Dominik Wollowicz) marszalek wielki litewski poslowali do cara Piotra Wielkiego, jako wyslannicy walnej rady warszawskiej. Tamtejsi poslowie sascy (Friedrich Vitzthum von Eckstadt i Johann Adolf von Lo?) czynili im trudnosci, poniewaz bali sie, ze Piotr Wielki przyzna zdobyte na Szwedach Inflanty Polsce zamiast bezposrednio Augustowi II, a wiec Saksonii.
Wlodzimierz Puzyna (ur. 9 lipca1947 w Szczecinie) – polski polityk, nauczyciel akademicki, w latach 1991-2001 posel na SejmI, II i III kadencji.
Ukonczyl w 1972 studia na Wydziale Fizyki Uniwersytetu Warszawskiego. W 1979 uzyskal stopien doktoranauk przyrodniczych na Uniwersytecie Jagiellonskim (w Instytucie Biologii Molekularnej).
W latach 1974-1990 byl pracownikiem naukowym Zakladu FizykiAkademii Rolniczej w Szczecinie, w latach 1990-1995 dyrektorem centrum szkoleniowego Fundacji Rozwoju Demokracji Lokalnej w Szczecinie. Od 1995 pelni funkcje rektora Wyzszej Szkoly Administracji Publicznej w tym miescie.
W 1980 przystapil do NSZZ «Solidarnosc». W latach 1989-1990 byl wiceprzewodniczacym Komitetu Obywatelskiego Ziemi Szczecinskiej. Od 1991 do 2001 sprawowal mandat posla I, II oraz III kadencji, wybieranego w Szczecinie z ramienia Unii Demokratycznej (1991, 1993) i Unii Wolnosci (1997).
Pracowal m.in. w Komisji Samorzadu Terytorialnego oraz Komisji Edukacji, Nauki i Postepu Technicznego. W Sejmie III kadencji byl przewodniczacym podkomisji stalej ds. finansow samorzadowych. W latach 1992-2001 przewodniczyl Polsko-Szwedzkiej Grupie Unii Miedzyparlamentarnej, w latach 1997-2001 byl czlonkiem polskiej delegacji na Parlamentarna Konferencje Krajow Morza Baltyckiego. Byl rowniez konsultantem w licznych projektach miedzynarodowych dotyczacych budowy demokratycznych struktur spoleczenstwa obywatelskiego na Lotwie, Bialorusi, Ukrainie, Gruzji.
Nalezal do Unii Demokratycznej i Unii Wolnosci. W 2001 nie startowal do parlamentu. W wyborach samorzadowych w 2002 kandydowal z ramienia Unii Wolnosci na urzad prezydentaSzczecina. Otrzymal 3 965 glosow (tj. 3,90%), co dalo mu 5. miejsce. W latach 2005-2006 byl pierwszym przewodniczacym zachodniopomorskiej Partii Demokratycznej. Pozniej zrezygnowal z funkcji partyjnych.
Wojciech Puzyna (ur. 7 wrzesnia1951 w Warszawie) – trener, lekarz poloznik-ginekolog, manager.
Ukonczyl w 1975 Wydzial trenerski Uniwersytetu Poznanskiego. W 1977 ukonczyl Wydzial Lekarski na Akademii Medycznej w Warszawie. W 2001 zdobyl I stopien specjalizacji z dziedziny ortopedii. W 1987 II stopien specjalizacji z zakresu poloznictwa i ginekologii. W 1988 obronil prace doktorska. W 1990 ukonczyl specjalizacje z medycyny sportowej. W 2001 ukonczyl studia na wydziale Zarzadzania Uniwersytetu Warszawskiego.
W latach 1970-1972 byl instruktorem wioslarstwa w AZS Warszawa, w latach 1973-1977 pracowal jako instruktor, trener II i I kl. wioslarstwa w BKS „SKRA” Warszawa. W latach 1977-1983 pracowal jako starszy asystent, a pozniej adiunkt w w Centralnej Przychodni Sportowo-Lekarskiej w Warszawie. Od roku 1983 do 1992 byl asystentem, adiunktem Akademii Medycznej w Warszawie. Od 1992 jest dyrektorem Szpitala Specjalistycznego im. sw. Zofii w Warszawie [[1]]
W 2002 roku zostal odznaczony Zlotym Krzyzem Zaslugi. W tym samym roku otrzymal tytul Managera Roku w Ochronie Zdrowia.<!— NewPP limit report Preprocessor node count: 86/1000000 Post-expand include size: 1687/2048000 bytes Template argument size: 717/2048000 bytes Expensive parser function count: 1/500 —><!— Saved in stable version parser cache with key plwiki:stable-pcache:idhash:1588570-0!1!0!!pl!2 and timestamp 20090406120149 —>
Zrodlo „http://​pl​.wikipedia​.org/​w​i​k​i​/​W​o​j​c​i​e​c​h​_​P​u​z​yna”
Nikodem Puzyna (ur.15 wrzesnia 1753, zm. 22 pazdziernika 1819) – duchowny katolicki, wyswiecony na ksiedza w 1776, 26 wrzesnia1814 mianowany biskupem pomocniczym wilenskim, wyswiecony 24 czerwca1817.
Aleksander Atanazy Puzyna (zm. 25 grudnia1650) — ksiaze, z poczatku unita, a pozniej prawoslawny. Prawoslawny biskup lucki i ostrogski w latach 1633-1647, archimandrytazydyczynski.
Na biskupstwo luckie i ostrogskie mianowany przez krola Wladyslawa IV16 marca1633 roku<small>[1]</small>. Dokonal zamiany gruntow z dominikanami luckimi<small>[2]</small>. Po jego ustapieniu z Zydyczyna, archimandrie otrzymal Rafal Korsak<small>[3]</small>. Obronca prawoslawia na terenie Wolynia. 26 wrzesnia1638 zwolal synod prowincjonalny, na ktorym wezwano do obrony wiary prawoslawnej. Razem z metropolitaPiotrem Mohyla protestowal na sejmie 1638, gdzie znaczaca byla reprezentacja prawoslawnych. Zadano wowczas oddania katedry luckiej Atanazemu Puzynie, przerwania procesow przeciw prawoslawnym oraz zwrotu swiatyn przyznanych im przez komisarzy krolewskich<small>[4]</small>. Zwolennik dazen unijnych lat 30. XVII stulecia. Autor opisu soboru katedralnego w Lucku w DidaskaliachSylwestra Kosowa (1638).
Przypisy
1 ^ Zapis w Metryce Koronnej: Dyplom dany przez Wladyslawa IV «nieunitom», potwierdzajacy ich przywileje oraz zatwierdzajacy archimandrytepieczerskiego, Piotra Mohyle, na metropolii kijowskiej, Aleksandra Puzyne na wladyctwie luckim i ostrogskim oraz Jozefa Bobukowicza na wladyctwie mscislawskim)
2 ^ Zapis w Metryce Koronnej z 6 kwietnia1839 r. (Wilno): Potwierdzenie 2 dok. dotyczacych zamiany gruntow w Lucku miedzy dominikanami luckimi a Atanazym Puzyna, wladyka luckim: – z dnia 15.V.1637., w Lucku; list wladyki luckiego Puzyny. – z dnia 24.IV.1637., wypis z ksiag luckich w tej sprawie. Inny zapis w Metryce Koronnej z 20 kwietnia 1638 r.: Nadanie wladyctwa luckiego i ostrogskiego w woj. wolynskim Atanazemu Puzynie, archimandrycie zydyczynskiemu
3 ^ Zapis w Metryce Koronnej z 20 kwietnia1638 r.: Nadanie archimandryctwa zydyczynskiego Rafalowi Korsakowi, metropolicie kijowskiemu po ustapieniu Atanazego Puzyny
4 ^ W Metryce Koronnej jest zapis z 15 lutego1644 r.: Potwierdzenie listu Atanazego Puzyny, biskupa luckiego i ostrogskiego, oraz kapituly cerkwi katedralnej, nadajacego wojtostwo rozyckie Piotrowi Giwlowiczowi po smierci Jana Jemilowskiego (data listu; Luck, 15.XII.1643)
Zrodla[edytuj]
Antoni Mironowicz, Sylwester Czetwertynski. Biskup bialoruski. Kosciol prawoslawny w XVII wieku — [1]
J. Stebelski, Zebranie arcybiskupow i biskupow ruskich wszystkich katedr w Koronie Polskiej i Wielkim Ksiestwie Litewskim bedacych, Scriptores Rerum Polonicarum, t. IV, Krakow 1874.
Wpisy dotyczace czterech wojewodztw: braclawskiego, czernihowskiego, kijowskiego i wolynskiego z lat 1569-1673 wniesione do ksiag Metryki Koronnej — [2]
Стро­ев П. М. Спис­ки иерар­хов и насто­я­те­лей мона­сты­рей Рос­сий­ской Церк­ви. – СПб., 1877, с. 1044.
Пет­ров Л. Спра­воч­ный бого­слов­ский цер­ков­но-исто­ри­че­ский сло­варь Пет­ро­ва Л. – СПб., 1889, с. 31.
Н. Д[урново]. Девя­ти­сот­ле­тие рус­ской иерар­хии 988-1888. Епар­хии и архи­ереи. – М., 1888, с. 43.
Тру­ды Киев­ской духов­ной ака­де­мии. – 1869, сен­тябрь, с. 354. Жур­нал Мос­ков­ской Пат­ри­ар­хии. – 1954, № 5, с. 35. <!-
1. Józef ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1720 członek Sejmu Wielkiego + (ok. 1750) Scholastyka Siemiatonowicz ur. ok. 1730 [Min.]
1.1. Tomasz Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. ok. 1750
1.2. Hipolit Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1751 + (ok. 1780) ?? ur. ok. 1760
1.2.1. Franciszek Roch Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1789
1.2.2. Filip Stanisław Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1791
1.3. Kazimierz Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. ok. 1770 + (ok. 1790) ?? ur. ok. 1770
1.3.1. Hipolit Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. ok. 1800 + (ok. 1840) Katarzyna Hmycowska ur. ok. 1820
1.3.1.1. Stefan Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1849
1.3.2. Ludwik Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1809 + (ok. 1830) Ewa Judycka ur. ok. 1800
1.3.2.1. Antoni Robert Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1832
1.4. Jan Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. ok. 1780 + (ok. 1800) ?? ur. Ok. 1780
1.4.1. Ignacy Antoni Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1806
1. Ignacy ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. ok. 1770 + Urszula Chrzanowska ur. ok. 1770 [Min.]
1.1. Józef Ignacy ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1800 zm. 1874 + Rozalia Suzin h. Pierzchała (Roch III) ur. 1822 zm. 1908
1.1.1. Julian Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1843 zm. 1918 + (1) (1867) Maria hr. Łoś z Grodkowa i Januszowic h. Dąbrowa ur. 1845 zm. 1879 + (2) (1883) Karolina von Hagen-Schwerin ur. 1847zm. 1919
1.1.1.1a. Maria Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1868 + (1889) Franciszek Czosnowski z Czosnowa h. Pierzchała (Kolumna) ur. ok. 1860
1.1.1.2a. Jadwiga Puzyna z Kozielska h. Oginiec 1872 + (1901) Władysław hr. Korytowski z Korytowa h. Mora ur. 1866 zm. 1925
1.1.2. Aleksander Oktawian Ryszard Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1844 zm. 1914 + (1872) Janina von Wurth ur. 1853
1.1.2.1. Włodzimierz Józef Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1874 zm. 1930 + (1903) Ludwika Wojnicz-Sianożęcka h. Nałęcz ur. ok. 1870 zm. 1939
1.1.2.2. Maria Aleksandra Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1877 zm. 1930 + (1897) Władysław Trębicki h. Ślepowron ur. 1871 zm. 1915
1.1.3. Józef Adolf Marcin ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec, ur. 1846, ur. 1914 + Maria Tekla Józefina Okwietko-Szyszłło h. Dołęga, ur. 1858, ur. 1933
1.1.3.1. Józef Edward ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec, ur. 1878, ur. 1949 + Aleksandra Maria Adela Chrapowicka h. Gozdawa, ur. 1882 zm. 1941
1.1.3.1.1. Józef Włodzimierz Maria ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec, 1904-1966 + Maria Magdalena Zaremba h. wł., ur. 1912 ur. 1977
1.1.3.1.1.1. Józef Włodzimierz Roman ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec, ur. 1934 + Dorota Maria Helena Woycicka, ur. 1944
1.1.3.1.1.1.1. Józef Andrzej ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec, ur. 1972
1.1.3.1.1.1.1.2. Janusz Krzysztof Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1974 + (2004) Joanna Chojka ur. 1969
1.1.3.1.1.1.1.2.1. Zofia Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 2005
1.1.3.1.1.1.1.2.2. Konstanty Adam Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 2010
1.1.3.1.1.2. Gwidon Włodzimierz Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1947 + (1982) Maria Krystyna Chosia ur. 1949
1.1.3.1.2. Maria Józefina Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1905 zm. 1980 + (1925) Stanisław hr. Korwin-Kossakowski z Kossaków h. Ślepowron ur. 1901 zm. 1961
1.1.3.1.3. Krzysztof Józef Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1908 zm. 1938 + (1935) Irena Cywińska h. Puchała ur. 1915 zm. 1971
1.1.3.1.4. Aleksandra Maria Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1917 zm. 1966 + (1941) Henryk Marian Edwin Załęski h. Prus ur. 1902 zm. 1981
1.1.3.2. Irena Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1881 zm. 1933 + (1905) N. Siemiradzki ur. ok. 1880
1.1.3.3. Janina Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1884 zm. 1962
1.1.4. Stanisław Modest Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1850 zm. 1923 + (1882) Kazimiera Gabriela Zielińska z Zielonej h. Świnka ur. 1862 zm. 1951
1.1.4.1. Stanisław Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1883 zm. 1955 + (1) (ok. 1900) Antonina Podlasiak ur. ok. 1900 + (2) (ok. 1910) Maria Katarzyna Woynicz-Sianożęcka ur. ok. 1890
1.1.4.1.1b. Stanisław Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1917 zm. 1942
1.1.4.2. Julian Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1889 zm. 1940 + (1920) Róża Trębicka h. Ślepowron ur. 1891 zm. 1983
1.1.4.2.1. Julian Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1920 zm. 1921
1.1.4.2.2. Maria Krystyna Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1922 + (1946) Janusz Paszkowski ur. 1907 zm. 1966
1.1.4.2.3. Maria Izabela Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1925 + (1951) Rafał Stefan ks . Lubomirski z Lubomierza h. Drużyna ur. 1918 zm. 1984
1.1.4.2.4. Roman Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1929 zm. 2006 + (1) (ok. 1950) Krystyna Kazimiera Modesta Jarska ur. 1938 + (2) (1953) Alina Pawłowska ur. 1929 zm. 1990
1.1.4.2.4.1b. Julian Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1967 + (ok. 2000) Samantha Jenkins ur. 1968
1.1.4.2.4.1b.1. Aleksander Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 2001
1.1.4.2.4.1b.2. Natasza Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 2004
1.1.4.3. Aniela Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1892 zm. 1950 + (1922) Karol hr. Jaksa-Dębicki z Dębicy h. Gryf ur. 1883
1.1.4.4. Włodzimierz Władysław Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1894 zm. 1961 + (1928) Maria Letycja Zielińska z Zielonej h. Świnka ur. 1909 zm. 1985
1.1.4.4.1. Konstanty Antoni Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1929 zm. 1989 + (1954) Alina Skorupska ur. ok. 1920
В насто­я­щее вре­мя появи­лось очень мно­го инфор­ма­ции на элек­трон­ных носи­те­лях, неко­то­рые из кото­рых уже исполь­зо­ва­ны и в насто­я­щем сбор­ни­ке.
Пред­ла­гаю малень­кую исто­ри­че­скую экс­кур­сию во вре­ме­ни. Итак, 1516 год — вла­де­ние Юрия Остро­ме­чо­ви­ча, 1533 — вла­де­ние Я. И. Ильи­ни­ча, 1566 — соб­ствен­ность Брест­ско­го пове­та, 1570 — соб­ствен­ность двух земян Хари­тов, 1598 — в соста­ве Брест­ской эко­но­мии. В 1738 году — соб­ствен­ность Миха­и­ла и Анны Сузи­нов, 1795 в соста­ве Рос­сий­ской импе­рии, Сло­ним­ской губер­нии, Лыщиц­кой воло­сти, 1797 — в Литов­ской губер­нии, 1801 — в Грод­нен­ской губер­нии. XIX сто­ле­тие — вот­чин­ное поме­стье поме­щи­ков Нем­це­ви­чей: Остро­ме­чев­ский фоль­варк и часть дерев­ни. Дру­гая часть отно­си­лась к Плян­те. И вот, пожа­луй, впер­вые есть дан­ные о насе­ле­нии дерев­ни Остро­ме­че­во: 1833 год — 160 ревиз­ских душ. («Ста­рин­ные усадь­бы Бре­ст­чи­ны» А. Т. Федо­рук, стр. 404–405, Минск, 2007 г.)
1840 — даро­ва­но Роза­лии Сузине, от отца Юли­а­на Сузи­ны, в каче­стве поса­га. Она вышла замуж за Юзе­фа Игна­тия Пузы­ну.
1846 — окон­ча­ние стро­и­тель­ства Свя­то-Михай­лов­ской церк­ви. Насе­ле­ние — 20 дво­ров, 145 жите­лей. Кре­стья­нам при­над­ле­жит 538 деся­тин зем­ли.
1860–1874 — соб­ствен­ность Юзе­фа Игна­тия Пузы­ны и Роза­лии Сузи­ны.
1860 — 86 муж­чин, 90 жен­щин.
1876 — 51 двор, 153 муж­чи­ны и 142 жен­щи­ны.
1886 — цер­ков­но-при­ход­ская шко­ла и корч­ма.
1886 — 29 дво­ров, 348 жите­лей.
1874–1914 — соб­ствен­ность Алек­сандра Окта­ви­а­на Ричар­да Пузы­ны и Яни­ны фон Вурт.
1897 — 43 дво­ра, 316 жите­лей. Хле­бо­за­пас­ный мага­зин. Пра­во­слав­ная цер­ковь.
1891 — пре­об­ра­зо­ва­ние ЦПШ в народ­ное учи­ли­ще.
1905 — село и поме­щи­чья усадь­ба, 894 жите­ля Лыщиц­кой воло­сти Брест­ско­го пове­та.
1914–1924 — соб­ствен­ность Влод­зи­ме­жа Юзе­фа Пузы­ны и Людви­ки Вой­нич-Сяно­жец­кой. (Кни­га «Память. Брест­ский рай­он», стр. 77.)
Про­смот­рев часть хро­но­ло­гии села, мы видим, что чаще встре­ча­ют­ся две фами­лии вла­дель­цев поме­стий и фоль­вар­ка Остро­ми­че­во и Плян­та — Пузы­ны, Сузи­ны. Но все-таки одной из пер­вых после Юрия Остро­ми­чо­ви­ча в 1533 году при упо­ми­на­нии усадь­бы Аст­ра­меч сто­ит фами­лия — Я.И. Ильи­нич. Чита­ем в I томе энцик­ло­пе­дии ВКЛ на стра­ни­це 666: «Ильи­ни­чи, шля­хет­ский род гер­ба «Кор­чак». Про­ис­хож­де­ние кон­крет­но не выяс­не­но, воз­мож­но, из пра­во­слав­но­го бояр­ства Север­ской зем­ли. В сере­дине XV сто­ле­тия изве­стен Яцко Ильи­нич, полу­чив­ший от вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра под­твер­жде­ние «отчи­ны» и «деди­ны» в Ста­ро­дуб­ском и Радо­го­щен­ском «паве­це», с. Пожан­ка в Клец­ком кня­же­стве. Бра­том его был Иван Ильи­нич, кото­рый в 1487 году обме­нял оте­че­ские вот­чи­ны на госу­дар­ствен­ную усадь­бу Чер­нав­чи­цы Бере­стей­ско­го пове­та. В 1570 году поме­стье Аст­ра­меч в Брест­ском ста­ро­стве при­над­ле­жа­ло двум земя­нам Хари­там».
Чита­ем «Акт фун­ду­шу Аст­ра­ме­чаўс­кай царк­вы», напи­сан­ный в 1720 году, под­твер­жден­ный 17 июля 1738 года «на ўрад­зе зем­скім грод­скім Берас­цей­скім»: «Мы, Міхаіл Станіслаў Сузін, каню­шы Берас­цей­ска­га в-ва і Ган­на з Вера­коўскіх Сузі­но­ва, каню­шы­на Берас­цей­ская, супру­гі, чынім вядо­мым люд­зям сён­няш­не­га буду­ча­га часу, каму аб тым веда­ць нале­жы­ць, гэтым нашым вячы­стым запі­сам, што мы… у пам­на­ж­эн­ні Хва­лы Божай, выставілі на нашым фун­ду­шу Царк­ву ў маё­мас­ці нашай дзед­зіч­най Аст­ра­ме­ча­ве ў Берас­цей­скім в-ве…» (Этот доку­мент под­твер­жда­ет при­над­леж­ность поме­стья Аст­ра­меч Сузи­нам, весь текст в раз­де­ле «Цер­ковь».)
«Извест­но, что где-то в 1790–95 годах в Остро­ми­че­ве был постро­ен неболь­шой дере­вян­ный одно­этаж­ный дом, вла­дель­цем земель в это вре­мя был род Сузи­нов. Зда­ние семи­ос­ное, пря­мо­уголь­ной фор­мы. Сте­ны были сло­же­ны из креп­ких бре­вен на доволь­но высо­ком фун­да­мен­те. Со сто­ро­ны парад­но­го вхо­да дом имел крыль­цо, с дву­мя боко­вы­ми ска­мей­ка­ми. Тре­уголь­ный фрон­тон, обрам­лен­ный худо­же­ствен­ным орна­мен­том, опи­рал­ся на две пары колонн. Сте­ны извне были не ошту­ка­ту­ре­ны, окон­ные рамы и став­ни окра­ше­ны в белый цвет. Дом был покрыт глад­кой гон­той, окру­жен боль­шим пей­заж­ным пар­ком, дере­вья кото­ро­го име­ли ста­рый воз­раст». («Зам­кі, пала­цы, пар­кі Берас­цейш­чы­ны Х–ХХ ст.», стр. 45.)
В под­твер­жде­ние при­во­жу сло­ва из пись­ма быв­ше­го жите­ля дерев­ни Плян­та, учи­те­ля рус­ско­го язы­ка и лите­ра­ту­ры, жите­ля горо­да Бре­ста Лев­чу­ка А.К.: «Дом про­сто­ял 180 лет. (Под домом были, как мы назы­ва­ли, под­зе­ме­лья.) И та поло­ви­на, в кото­рой жил дру­гой хозя­ин, сохра­ни­лась хоро­шо. Хозя­ин дома, пере­се­ля­ясь в д. Остро­ме­че­во, пол­но­стью постро­ил себе домик из ста­ро­го дере­ва. Дере­во было смо­ли­стое, хоро­шее. Инте­рес­но, что пото­лок в доме был под­бит дос­ка­ми 20 мм тол­щи­ны, кото­рые были обер­ну­ты пря­мой соло­мой и ошту­ка­ту­ре­ны изве­стью. Известь так скре­пи­лась, что ста­ла как бетон. Соло­ма под изве­стью ока­за­лась све­жей, как буд­то ее намо­та­ли вче­ра на дос­ки. Лаги под полом лежа­ли в жел­том сухом пес­ке, как воск, очень смо­ли­стые. Удив­ля­лись, как дере­во мог­ло за 180 лет так хоро­шо сохра­нить­ся». Кста­ти, домик сто­ит в д. Остро­ме­че­во до сего­дняш­не­го дня.
В 50–60-е годы у быв­ше­го фоль­вар­ка Плян­та был кол­хоз­ный ого­род. Сего­дня на месте быв­ше­го дома рас­тут несколь­ко лип и дру­гих дере­вьев. А ведь рань­ше здесь в пар­ке и в саду было поса­же­но свы­ше 20 раз­лич­ных видов дере­вьев и кустар­ни­ков. Не уме­ем мы беречь то, что суще­ство­ва­ло века­ми. Наслед­ни­ки Сузи­нов и Пузы­нов, оче­вид­но, живут и по сей день в Поль­ше, Англии и дру­гих стра­нах. Жаль, что мы не смог­ли сбе­речь малень­кий «оазис» в нашей д. Остро­ме­че­во.
В 70–80-е годы име­ние и фоль­варк Плян­та-Юзе­фи­ны ста­ли соб­ствен­но­стью Алек­сандра Окта­ви­а­на Ричар­да Пузы­ны, а после его смер­ти в 1914 году — соб­ствен­но­стью стар­ше­го сына Влод­зи­ме­жа Юзе­фа Пузы­ны. Он же про­дал фоль­варк Плян­та-Юзе­фи­ны с зем­ля­ми в 1923–24 годах двум бра­тьям-поля­кам — Верем­чу­кам Миха­лу и Лука­шу, а так­же трем вер­нув­шим­ся из бежен­ства жите­лям Плян­ты, успев­шим побыть 2 года в Аме­ри­ке и зара­бо­тать там денег. В дом все­ли­лась семья одно­го из купив­ших 12 га зем­ли. В 1939 году эти зем­ли были ото­бра­ны, а семья оста­лась жить в доме до сере­ди­ны 60-х годов ХХ века.
Извест­но, что в пер­вой поло­вине XIX века в Остро­ме­че­ве суще­ство­ва­ло и вто­рое име­ние.
Предо­став­ляю сло­во уро­жен­цу д. Плян­та (с 1944 г. — д. Остро­ме­че­во) Лев­чу­ку Ана­то­лию Кон­стан­ти­но­ви­чу:
«Дере­вуш­ка Плян­та упи­ра­лась запад­ной частью в ста­рое име­ние поме­щи­ка Влод­зи­ме­жа Юзе­фа Пузы­ны. Это было живо­пис­ное место с кра­си­вым дво­ром, обса­жен­ным елка­ми, липа­ми, ореш­ни­ком. Было 2 пру­да, кото­рые соеди­ня­лись с реч­кой Люта, оль­ховый лесок с кустар­ни­ком, через кото­рый шла доро­га на восток, в д. Вла­ды­чи­цы; теперь исчез­нув­шую, как д. Яно­во и Велич­ко­во.
К име­нию име­ли пря­мое отно­ше­ние пред­ста­ви­те­ли кня­же­ско­го рода Пузы­нов — герб рода «Оги­нец» или «Бра­ма». Род вел свою родо­слов­ную от Рюри­ко­ви­чей, от Васи­лия Глу­шен­ка, одной вет­вью кото­ро­го стал род кня­зей Огин­ских. В нача­ле 1480 года Иван Васи­лье­вич Глу­ше­нок пере­шел к вели­ко­му кня­зю Мос­ков­ско­му Ива­ну III, сыны же Дмит­рий и Иван оста­лись в ВКЛ и осно­ва­ли род Пузы­нов. Васи­лий Глу­ше­нок на служ­бе еще у вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра полу­чил зем­ли на Смо­лен­щине. У Ива­на Васи­лье­ви­ча, кро­ме сыно­вей Дмит­рия, Ива­на, были еще Миха­ил, Лев, Андрей и Юрий. Про­зви­ща в это вре­мя Иван Васи­лье­вич имел Гла­зы­нич, Пузы­нин. Сын Дмит­рий Ива­но­вич (про­зви­ще Глу­ше­нок) полу­чил от вели­ко­го кня­зя Алек­сандра в 1486 году зем­ли в Жиж­мор­ском пове­те — Аги­ны. От его сына Бог­да­на и пошел род Огин­ских. Впо­след­ствии в XVII–XVIII веках они ста­нут извест­ны­ми, неко­то­рые из них ста­нут мар­шал­ка­ми, каш­те­ля­на­ми, ста­ро­ста­ми да посла­ми. Самым извест­ным в исто­рии был Андрей, сын Таде­уша: был вое­во­дой и каш­те­ля­ном трок­ским (1778–83); ста­ро­стой ошмян­ским — 1756; послом на сой­мах 1756, 1758, 1762, 1764; депу­та­том Три­бу­на­ла в 1760, послом в Петер­бур­ге, Вене, Бер­лине. Сто­рон­ник Ста­ни­сла­ва Авгу­ста Поня­тов­ско­го. В бра­ке с Пау­лой, доче­рью М. Шем­бе­ка, имел сына Миха­и­ла Клео­фа­са Огин­ско­го (1765–1833), о кото­ром зна­ет сего­дня весь мир как о вели­ком ком­по­зи­то­ре, музы­кан­те и боль­шом рефор­ма­то­ре, теат­ра­ле кре­пост­но­го теат­ра».
Так вот, пер­вое упо­ми­на­ние — Пузы­на — нахо­дим в «ВКЛ» (том II, стр. 475, Минск, 2006): «Иван Ива­но­вич (про­зви­ще Глу­ше­нок, Пузы­на?) — сын Ива­на Васи­лье­ви­ча. Вме­сто утра­чен­ных во вре­ме­на войн с Мос­ков­ским госу­дар­ством земель на Смо­лен­щине полу­чил в 1514 году от вели­ко­го кня­зя Жиги­мон­та І Ста­ро­го име­ние «Носа­ва ў Мель­ніц­кім паве­це». Вот с этих вре­мен в исто­рии при­сут­ству­ет фами­лия Пузын(а)(я), что, соб­ствен­но, одно и то же. Напе­ред хочу ска­зать, что име­ние в д. Остро­ме­че­во и име­ние Гре­мя­че Каме­нец­ко­го рай­о­на в XV–XIX веках будут тес­но свя­за­ны. Кста­ти, Гре­мя­че, как и Аст­ро­меч, явля­лось в XV веке вла­де­ни­ем Ильи­ни­чей. Чита­ем на стра­ни­це 404 кни­ги «Ста­рин­ные усадь­бы Бере­стей­щи­ны» (А.Т. Федо­рук, Минск, «БЭ», 2004): «Пер­вы­ми вла­дель­ца­ми в XV веке были Ильи­ни­чи, полу­чив­шие Гре­мя­че по дар­ствен­ной запи­си вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го «Яцко Ильи­ни­чу у Ста­ро­ду­бе его отчи­на деди­на, да Гри­ме­чее з тыми людь­ми, што к тому слу­ша­еть». Чуть ниже чита­ем: «В 1840 году пол­ков­ни­ку Юзе­фу Игна­тию Пузыне (1800–1874) в виде при­да­но­го Роза­лии Сузи­ной (т. е. его супру­ги) ото­шло неболь­шое име­ние Остро­ми­че­во, кото­рым после отца вла­дел его вто­рой сын — Алек­сандр Окта­виан Ричард (1844–1914). Тре­тьим сыном был Юзеф Адольф Мар­тин (1846–1914), жена­тый на Марии Шишло — герб «Дален­га». Чет­вер­тым сыном был Ста­ни­слав Игна­тий Модест (1850–1923), стар­шим же был Юли­ан (1843 г. р.)».
Так вот, в кон­це XIX века, в 1880–90-х годах, был постро­ен двух­этаж­ный кир­пич­ный дом, под­зем­ные погре­ба, хозяй­ствен­ные построй­ки (кста­ти, еще и сего­дня дом и буто­вый сарай экс­плу­а­ти­ру­ют­ся). В тече­ние несколь­ких лет (1920–1930) гос­под­ское име­ние было окуль­ту­ре­но. Роди­те­ли рас­ска­зы­ва­ли, что оно пред­став­ля­ло собой в 20–40-е годы ХХ века. Я сам его пом­ню уже в 50–60-е годы. Оно еще было очень кра­си­во. Рядом с домом и вокруг рос­ли кра­си­вые 60–70-летние липы, кле­ны, вязы, 4–5 дубов, вокруг был боль­шой фрук­то­вый сад с хоро­ши­ми сор­та­ми яблонь и груш. В 70 мет­рах были 2 соеди­нен­ных меж­ду собой пру­да, диа­мет­ром око­ло 50 мет­ров каж­дый, обса­жен­ные кле­на­ми, смо­ро­ди­ной, мали­ной, «пар­эч­кой», сире­нью, чере­му­хой. В пру­ды по малень­ко­му рву посту­па­ла вода из речул­ки Лютой, затем по малень­ко­му кана­лу ухо­ди­ла опять в Лютую, но уже на юго-восток, в сто­ро­ну фоль­вар­ка Плян­та-Юзе­фи­ны, как он одно вре­мя назы­вал­ся (1905–1919). Здесь, на быв­ших пан­ских пру­дах, зимой мы часто ката­лись на конь­ках и дела­ли «кру­тел­ку»: ста­ви­ли на ночь в воду брев­но, оно замер­за­ло, утром наде­ва­ли на него коле­со с повоз­ки, к нему при­вя­зы­ва­ли жердь 4–5 мет­ров, а уж к ней сани. Двое с помо­щью кольев в спи­цах коле­са кру­ти­ли его, и сани с боль­шой ско­ро­стью совер­ша­ли кру­го­вое дви­же­ние. Это был выс­ший пило­таж, ред­ко кто мог удер­жать­ся на санях. Изви­ни­те за лири­че­ское отступ­ле­ние, нахлы­ну­ло. Летом мы лови­ли клов­ней, жаком или про­стым «кошы­ком» вью­нов, кара­сей, дно в неко­то­рых местах было чем-то выло­же­но. Кустар­ни­ков здесь было свы­ше 10 видов: смо­ро­ди­на чер­ная, смо­ро­ди­на крас­ная и жел­тая, «агрест» — кры­жов­ник. Рос­ли бере­склет, терн, сне­го­я­год­ник, ака­ция жел­тая или кара­га­на, вер­бы несколь­ких видов. У поль­ско­го клад­би­ща (здесь раз­ме­щен сего­дня мех­двор) было 6–7 высо­ких, строй­ных 70-лет­них пихт. А еще, начи­ная от мости­ка впра­во, до про­ход­ной на мех­двор и почти до самой Лютой на север, где сего­дня выко­пан канал, рос­ла «Оль­ши­на», т. е. оль­ховый лесок, око­ло 8–9 га. Это был малень­кий мест­ный при­род­ный оазис. В этом лесоч­ке, «Оль­шине», рос­ло мно­го дере­вьев, пло­до­во-ягод­ных кустар­ни­ков, рос хмель. Остро­ме­чев­цы ходи­ли туда за гри­ба­ми и яго­да­ми. Было мно­же­ство птиц: соло­вьев, кули­ков, чиби­сов, гра­чей. «Пас­лись» там и аисты, а их в деревне было более 15 семей. Все это уни­что­же­но, как и все липы, кле­ны, сады на былых хутор­ских усадь­бах, но это тема уже дру­го­го раз­го­во­ра.
Про­дол­жим о хозя­е­вах это­го име­ния. До 1914 года оно при­над­ле­жа­ло Алек­сан­дру Окта­виа­ну Ричар­ду Пузыне. После его смер­ти име­ние уна­сле­до­вал сын Влод­зи­меж Юзеф Пузы­на.
Есть доку­мент, под­пи­сан­ный этим име­нем на про­да­жу земель мест­ным жите­лям, при­е­хав­шим из Аме­ри­ки, а так­же пере­се­лен­цам из Поль­ши, посе­лив­шим­ся в Остро­ме­че­ве в 1921 году. Жите­лей, купив­ших зем­ли у Пузы­нов в 1924 году, было чет­ве­ро. Надо ска­зать, что сын Алек­сандра Пузы­ны — Влод­зи­меж до 1925 года про­дал все зем­ли и име­ние двум поля­кам, бра­тьям Верем­чу­кам — Миха­лу и Лука­шу, кото­рые взя­ли в Поль­ском народ­ном бан­ке кре­ди­ты, одна­ко свое­вре­мен­но их не выпла­ти­ли, и дого­вор куп­ли-про­да­жи с ними был рас­торг­нут. Они посе­ли­лись в хозяй­ствен­ной построй­ке, рядом с 2-этаж­ным домом; позд­нее, в 1936–37 году, один из них, Лукаш, постро­ил отдель­но дом и погреб в уро­чи­ще Копа­тая, неда­ле­ко от пра­во­слав­ных клад­бищ, где и жил до выез­да в 1946 году в Поль­шу. А пан­ский дом в 20–30-е годы был отдан ксен­д­зу под жилье. На 1-м эта­же одно поме­ще­ние при­спо­со­би­ли под «малень­кий костел», т. е. место бого­слу­же­ния като­ли­ков (из пись­ма Кузав­ко А.Н. 6 июня 2008 г.). Име­ние досмат­ри­ва­лось до 1939 года. В 1940–41 (июнь) здесь была мест­ная совет­ская власть — сель­со­вет. В годы вой­ны (1941 – июль 1944) нахо­ди­лись немец­кие погра­нич­ни­ки, посколь­ку по реке Лютой про­хо­ди­ла гра­ни­ца меж­ду т. н. Укра­и­ной и Восточ­ной Прус­си­ей. После вой­ны, до 1950 года здесь учи­лись началь­ные клас­сы, с 1950 по 1966 гг. было прав­ле­ние кол­хо­за «Память Ильи­ча», жил агро­ном с женой-учи­тель­ни­цей. А поме­ще­ние быв­ше­го «косте­ла» при­спо­со­би­ли под клуб, кото­рый про­слу­жил нам до 1960 г. Вече­ра­ми по суб­бо­там и вос­кре­се­ньям демон­стри­ро­ва­ли кино­филь­мы. Перед сеан­сом кино­ме­ха­ник затас­ки­вал боль­шой дина­мик на «комин» и «кру­тил» часа 2 совре­мен­ные пла­стин­ки. Мы, под­рост­ки, тоже хоте­ли посмот­реть кино. Ино­гда под окном, дру­гой раз, если отне­сем бело­го нали­ва или пару яиц, мож­но было попасть на сце­ну, толь­ко с обрат­ной сто­ро­ны экра­на. Позд­нее, в 1959–60 годах 2 раза в неде­лю пока­зы­ва­ли днев­ные филь­мы детям в 15.00, но не все­гда полу­ча­лось посмот­реть после шко­лы: дома были свои обя­зан­но­сти.
С 1959 года на тер­ри­то­рии име­ния ста­ли стро­ить конюш­ни, коров­ни­ки, телят­ни­ки; выру­бал­ся сад, кустар­ни­ки — жаль было на все это смот­реть. Пан­ский коров­ник так­же исполь­зо­вал­ся по назна­че­нию, да еще на «выш­ках» созда­вал­ся запас сена. В под­зе­ме­лье из кир­пи­ча хра­ни­лись боч­ки с бен­зи­ном и соляр­кой, мас­ло. А над под­зе­ме­льем было постро­е­но лег­кое доща­тое соору­же­ние с бетон­ным полом, где рабо­та­ли веял­ки и три­ер. Напро­тив дома сто­я­ло 1,5-этажное зда­ние, где тоже сор­ти­ро­ва­лось и хра­ни­лось семен­ное зер­но. За ним был жилой дом выехав­ше­го поля­ка Богуц­ко­го. Это зда­ние сто­я­ло на бере­гу одно­го из пру­дов, на высо­те 6–7 мет­ров над водой. Здесь про­жи­ва­ла семья Пагу­ра Сте­па­на, пере­се­лен­ца из-под Высо­ко­го. Когда в 1945 году про­шла новая гра­ни­ца меж­ду Поль­шей и Бело­рус­си­ей, сот­ни семей долж­ны были поки­нуть род­ные места. Таких семей в Остро­ме­че­во при­бы­ло пять. С 1966 по 1980 годы в поме­щи­чьем доме жили семьи кол­хоз­ни­ков. Сего­дня он занят спе­ци­а­ли­ста­ми мех­дво­ра СПК «Остро­ме­че­во». Мне кажет­ся, что в зда­нии и теперь еще живут люди, хотя, воз­мож­но, было бы луч­ше его отре­ста­ври­ро­вать и раз­ме­стить музей дерев­ни, кол­хо­за, шко­лы и Свя­то-Михай­лов­ской церк­ви. Но посколь­ку уро­жен­цев оста­лось в Остро­ме­че­ве мень­ше 5%, такое доб­рое дело вряд ли сдви­нет­ся с места, оста­ет­ся лишь наде­ять­ся на луч­шее…
Ну и о Юзе­фе Эдвар­де Пузыне. Про­дав в 1933 году все, он пере­ехал из име­ния Гре­мя­че в Боль­шую Бере­сто­ви­цу на Грод­нен­щине. Он окон­чил Фри­бург­ский уни­вер­си­тет (Швей­ца­рия), полу­чил сте­пень док­то­ра. Зани­мал­ся изу­че­ни­ем кня­же­ских родов, их поли­ти­че­ской ролью в жиз­ни ВКЛ («Вели­кое кня­же­ство Литов­ское до Мин­дов­га», 1937). Автор лири­че­ских и сати­ри­че­ских сти­хо­тво­ре­ний, поэм, гим­нов, поэ­ти­че­ских драм, пове­стей; кни­ги о Марии Родзе­вич. О судь­бе наслед­ни­ков ниче­го не извест­но. Супру­га — Алек­сандра Хра­по­виц­кая так­же исто­рик, писа­тель и поэт.
О жиз­ни насе­ле­ния при «панах» оста­лись весь­ма скуд­ные све­де­ния. Тыся­чу раз сожа­лею, что не запи­сы­вал рас­ска­зы людей стар­ше­го поко­ле­ния.
Посколь­ку зашла речь и об име­нии поме­щи­ков Сузи­ных, хоте­лось бы при­ве­сти неболь­шой исто­ри­че­ский факт, каса­ю­щий­ся имен­но это­го зда­ния. Разыс­ки­вая хоть какие-нибудь све­де­ния о селе Остро­ми­че­во (а в это вре­мя оно имен­но и носи­ло такое назва­ние), мои помощ­ни­ки в Интер­не­те выуди­ли доволь­но-таки инте­рес­ную инфор­ма­цию. В бело­рус­ском жур­на­ле «Гіста­рыч­ная бра­ма» за 2003 год был опуб­ли­ко­ван мате­ри­ал под назва­ни­ем «Брест­ский заго­вор 1846 года». Из школь­но­го кур­са «Гісто­рыя БССР» не пом­ню тако­го мате­ри­а­ла. Мне он пока­зал­ся инте­рес­ным. Я не буду его пере­пе­ча­ты­вать весь, но суть попро­бую пере­дать.
«После кро­ва­вой рас­пра­вы над участ­ни­ка­ми вос­ста­ния 1831 года на тер­ри­то­рии Бела­ру­си, Лит­вы и Поль­ши не все поко­ри­лись. И спу­стя 14 лет, т. е. в 1845 году Людвик Меро­слав­ский (1814–1878) соста­вил стра­те­ги­че­ский план ново­го вос­ста­ния, кото­рое долж­но было опять про­изой­ти в трех госу­дар­ствах одно­вре­мен­но, имев­шее целью борь­бу толь­ко с одной Рос­сий­ской импе­ри­ей. Руко­во­дя­щей силой Меро­слав­ский видел шлях­ту, кото­рая под­ни­мет кре­стьян Брест­ско­го уез­да, это пока­жет при­мер Лит­ве, Укра­ине и Поль­ше. Но еще вес­ной 1844 года отстав­ной капи­тан Игна­тий Янов­ский (кста­ти, участ­ник гре­че­ской рево­лю­ции 1820 года) послал в поли­цию донос о суще­ству­ю­щем в Брест­ском уез­де заго­во­ре и обо всех его участ­ни­ках — поме­щи­ках Брест­ско­го уез­да. Так вот, у одно­го из них фами­лия была Авгу­стин Сузин, кото­рый был род­ствен­ни­ком Роза­лии Сузи­ной. Кста­ти, сам Авгу­стин Сузин имел име­ние в д. Ходо­сы (сего­дня Каме­нец­кий рай­он), имел чин пору­чи­ка. К под­го­тов­ке вос­ста­ния были при­вле­че­ны поме­щи­ки почти всех поме­стий Брест­ско­го уез­да. Это Франц Чер­ноц­кий, 36 лет; Иван Чер­ноц­кий, 33 года — име­ние Волч­ко­ви­чи; Франц Коваль­ский, 43 года — име­ние Тро­стя­ни­ца; Мар­тин Яку­бов­ский, 41 год — име­ние Кру­гель; Егор Гажиц, 29 лет — име­ние Сеге­нев­щи­на, был уезд­ным (1857–1864). Во вре­мя вос­ста­ния 1863 года аре­сто­вы­вал­ся за то, что уго­ва­ри­вал кре­стьян при­со­еди­нить­ся к вос­ста­нию; Феликс Велио­вей­ский, 37 лет — име­ние Под­бя­ло, быв­ший член тай­но­го обще­ства «Зоряне» в Свис­лоч­ской гим­на­зии. Алек­сандр Велио­вей­ский, брат, 35 лет; Иван Шиков­ский, 33 года — име­ние Мин­ко­ви­чи; Иосиф Ягол­ков­ский, 31 год — име­ние Лине­ви­чи. Все­го при­част­ных к под­го­тов­ке вос­ста­ния было более 30 поме­щи­ков, в том чис­ле и Авгу­стин Сузин. Если посмот­реть на кар­ту уез­да, осо­бен­но на север­ную часть, то прак­ти­че­ски вся она была охва­че­на под­го­тов­кой к вос­ста­нию. Но самое инте­рес­ное то, что име­ний, в кото­рых все поме­щи­ки встре­ча­лись, было толь­ко два: пер­вое — это Шоста­ко­во, а вто­рое — име­ние Сузи­нов в Остро­ме­че­ве. По тек­сту: «Сузи­ны в Брест­ском уез­де тогда жили в име­ни­ях Остро­ме­че­во Лыщиц­кой воло­сти и Ходо­сы Дмит­ро­вич­ской воло­сти». При­ни­ма­ла уча­стие даже поме­щи­ца име­ния в Ковер­дя­ках Юзе­фа Ягми­на, 33 года; два бра­та Поних­виц­ких из име­ния Щит­ни­ки. Все они были аре­сто­ва­ны и отправ­ле­ны на катор­гу в Сибирь, на Кав­каз в сол­да­ты, лише­ны всех зва­ний и чинов. Неглас­ным руко­во­ди­те­лем под­го­тов­ки вос­ста­ния счи­тал­ся Викен­тий Мату­ше­вич. Есть пред­по­ло­же­ния, что он был зна­ком с Т.Г. Шев­чен­ко. Это един­ствен­ный из всех заго­вор­щи­ков, чья судь­ба извест­на до послед­не­го дня. Сосла­ли его из име­ния Шишо­во Дмит­ро­вич­ской воло­сти Брест­ско­го уез­да рядо­вым в Отдель­ный Орен­бург­ский кор­пус в 1845 году. Но, по про­ше­нию вели­ких покро­ви­те­лей и по веле­нию само­го импе­ра­то­ра Нико­лая I, 18 авгу­ста 1852 года его осво­бо­ди­ли под сек­рет­ный поли­цей­ский над­зор. Вер­нул­ся в род­ное име­ние Шишо­во, женил­ся на Софье Суф­чин­ской, имел сына Кази­ми­ра — унтер-офи­це­ра и дочь Марию Поплав­скую. Умер в 1892 году».
Авгу­стин Сузин часто встре­чал­ся со мно­ги­ми заго­вор­щи­ка­ми и предо­став­лял для них име­ние в Остро­ми­чах. В мате­ри­а­лах напи­са­но: «…Сузин Авгу­стин, дво­ря­нин Брест­ско­го уез­да. Кон­так­ты с Иоган­ном Рером и актив­ное уча­стие в при­го­тов­ле­нии вос­ста­ния. Ссыл­ка в Сибирь и лише­ние зва­ния пору­чи­ка». Боль­ше мате­ри­а­лов и све­де­ний о нем не было. А вот в име­нии Ходо­сы в 1897 году есть фами­лия Еме­льян Сузин, оче­вид­но, сын Авгу­сти­на».
Подроб­ный мате­ри­ал може­те най­ти на сай­те: www​.brama​.bereza​.by​.ru и в кни­ге «Zarys dziejow wojskowоsci polsкiej do roku 1864» (том II, Warzawa, 1966).
Это дра­ма­ти­че­ское собы­тие мож­но счи­тать пред­вест­ни­ком 1863 года. Сам факт кос­нул­ся и наше­го села, а точ­нее, име­ния Сузи­нов, где с 30-х годов жила семья Ива­ню­ка Тро­фи­ма, потом Анто­на. А теперь на месте име­ния оста­лось толь­ко не более десят­ка дере­вьев.
О соб­ствен­ни­ках с. Остро­ме­че­во (1516 г. — Юрий Остро­ме­чо­вич, 1533 — Я.И. Ильи­нич, 1570 — вла­де­ние земян Хари­тов, 1720–1840 — род Сузи­нов) было напи­са­но рань­ше. А вот с 1840 и до 1925 гг. про­ис­хо­ди­ли изме­не­ния сре­ди соб­ствен­ни­ков. О тех, кому при­над­ле­жа­ло село Остро­ме­че­во и село Плян­та, я и хочу рас­ска­зать. Но преж­де я при­но­шу свою искрен­нюю бла­го­дар­ность док­то­ру фило­ло­ги­че­ских наук Анне Энгель­кинг, ныне живу­щей в г. Вар­ша­ве. Она при­сла­ла несколь­ко копий с «Polskiego Slownika Biograficznego» (t. 21/1, zesz. 120, 1986 г.) о роде Пузы­нов XVIII–XX веков, а так­же сай­ты биб­лио­тек, где ока­за­лись цен­ные мате­ри­а­лы, каса­ю­щи­е­ся поме­щи­ков двух име­ний, «панов», как их назы­ва­ли наши деды и пра­де­ды. Меня, в част­но­сти, инте­ре­су­ет Алек­сандр Пузы­на, кото­рый фигу­ри­ру­ет в кни­ге «Память. Брест­ский рай­он» (1998 г.).
Про­дол­жим «Гене­а­ло­гию рода Пузы­нов» в XIX веке, нахо­дим бук­ву «Р». Сре­ди про­чих, чита­ем: «…Алек­сандр Окта­виан Ричард Пузы­на, родил­ся 22.03.1844 в д. Остромечев(о). Жена — Яни­на Вурт, роди­лась в г. Видине (Вена, Австрия). Их сва­дьба состо­я­лась 6.02.1872 года. Роди­те­ли Алек­сандра: отец — Юзеф Игна­тий Пузы­на (1800–26.08.1874), пол­ков­ник. Мать — Роза­лия Сузин(а), рож­ден­ная в 1822 году в д. Остромечев(о). Пред­по­ло­жи­тель­но, она явля­ет­ся пле­мян­ни­цей Анны Сузи­ной, сест­ры мужа Юли­а­на. Герб рода Сузи­нов, как и рода Костюш­ко, — «Рох III», герб дан­ной вет­ви Пузы­нов — «Оги­нец» или «Бра­ма». У Алек­сандра Пузы­ны было три бра­та: Юли­ан, 1843 г. р., Юзеф Адольф Мар­тин Пузы­на — р. 26.02.1846 в д. Остро­ме­че­во, умер­ший 16.06.1914 г. в г. Варне. Его женой была Мария Шишло, герб «Дален­га». Тре­тий брат — Ста­ни­слав Игна­тий Модест Пузы­на, р. 16.05.1850 г., умер 1.04.1923 в г. Зэм­бо­ве».
Про­дол­жим линию Алек­сандра Окта­ви­а­на Ричар­да Пузы­ны. У них с Яни­ной фон Вурт было двое детей: сын — Влод­зи­меж Юзеф Пузы­на, р. 24.04.1874 г. в д. Остро­ме­че­во, умер 26.11.1930 в г. Зем­чин. Он был женат на Людви­ке Вой­нич. Сва­дьба их состо­я­лась в 1903 году. Дочь — Мария Алек­сандра Пузы­на роди­лась 12.02.1877 г. в д. Остро­ме­че­во. Вышла замуж 16.11.1897 г., сва­дьба состо­я­лась в д. Остро­ме­че­во. Ее мужем стал Вла­ди­слав Трен­биц­кий. У них в 1906 году родил­ся сын — Вла­ди­слав Ста­ни­слав Трен­биц­кий. Герб рода Трен­биц­ких — «Сле­пов­рон I».
У Влод­зи­ме­жа Юзе­фа Пузы­ны и Людви­ки Вой­нич не было детей. Имя Влод­зи­ме­жа Юзе­фа Пузы­ны пом­ни­ли мно­гие дедуш­ки и бабуш­ки. Он стал соб­ствен­ни­ком име­ния после смер­ти отца в 1914 году в г. Аба­за. Зем­ли у него были в име­ни­ях Коши­ло­во, Яно­во, Плян­та-Юзе­фи­ны и Остро­ме­че­во. Это были 1924–1925 годы. После рас­про­да­жи зем­ли он уехал в Поль­шу, где и умер в 1930 году.
Теперь воз­вра­тим­ся к Юзе­фу Адоль­фу Мар­ти­ну Пузыне и Марии Шишло. Они после смер­ти отца уна­сле­до­ва­ли име­ние Гре­мя­че, где у них 21.09.1878 г. родил­ся сын Юзеф Эдвард Пузы­на — буду­щий поэт, исто­рик, изу­чав­ший исто­рию ВКЛ. В 1903 году он женил­ся на Алек­сан­дре Марии Хра­по­виц­кой, тоже, в буду­щем, писа­тель­ни­це и поэтес­се. Герб рода Хра­по­виц­ких — «Газ­до­во». Их семья до 1933 года жила в име­нии Гре­мя­че, после пере­еха­ла в Б. Бере­сто­ви­цу, а в канун 1939 г. — в Поль­шу. В годы вой­ны жили в Вар­ша­ве и в Чен­сто­хо­ве. У них роди­лось чет­ве­ро детей: Юзеф Пузы­на (1904–1966), Мария Пузы­на (Кос­са­нов­ская) (1905–1933), Кри­сто­фор Пузы­на (1908–1938), Алек­сандра Пузы­на (Зален­ская) (1917–1966).
На миг вер­нем­ся к роди­те­лям Алек­сандра Окта­ви­а­на Ричар­да Пузы­ны. Роза­лия Сузи­на и Юзеф Игна­тий Пузы­на поже­ни­лись в 1840 году, 20 октяб­ря в д. Остро­ме­че­во. Сопо­ста­вив годы их жиз­ни, мож­но прий­ти к выво­ду, что после 1860 года Юзеф Игна­тий при­об­рел еще одно име­ние в Гре­мя­чем, а после его смер­ти в 1874 г. в д. Остро­ме­че­во Гре­мя­че пере­шло его сыну — Юзе­фу Адоль­фу Мар­ти­ну Пузыне, а потом Юзе­фу Эдвар­ду Пузыне. Из все­го это­го нам ста­ло извест­но, кто вла­дел д. Остро­ме­че­во и д. Плян­та с 1800 по 1925 годы.
С 1822 по 1840 — Юли­ан Сузин и Урсу­ла Швы­ков­ская.
С 1840 по 1880 — Роза­лия Сузи­на.
С 1880 по 1914 — Алек­сандр Окта­виан Ричард Пузы­на и Яни­на фон Вурт.
С 1914 по 1925 — Влод­зи­меж Юзеф Пузы­на и Людви­ка Вой­нич-Сиа­нов­ска.
Итак, Алек­сандр Окта­виан Ричард Пузы­на являл­ся дядей зна­ме­ни­то­го исто­ри­ка, писа­те­ля и поэта Эдвар­да Юзе­фа Пузы­ны. Их име­ния были неда­ле­ко, что и объ­яс­ня­ет их род­ствен­ную связь.
Сен­тябрь 1939 года изме­нил пра­во поль­зо­ва­ния зем­лей, но вой­на 1941–45 гг. поме­ша­ла его осу­ществ­ле­нию. И толь­ко через 10 лет зем­ля ста­ла кол­лек­тив­ной. А наши деды и пра­де­ды еще дол­го вспо­ми­на­ли, как им при­хо­ди­лось ходить на рабо­ты до «дво­ра» или до «фоль­вар­ка». В пери­од немец­кой окку­па­ции экс­плу­а­та­ция про­дол­жа­лась еще в более жесто­ких фор­мах. И лишь с фев­ра­ля 1949 года мест­ное насе­ле­ние объ­еди­ни­лось в кол­лек­тив­ное хозяй­ство. Нелег­ко было пер­вые два десят­ка лет, кото­рые сов­па­ли с тяже­лым после­во­ен­ным пери­о­дом. Об этом позд­нее, в раз­де­ле «Кол­хоз».
Кни­га «Память. Брест­ский рай­он» (1998 г.)
Стр. 75. «Наша Ніва» №9/1906 год. А.В. Пузы­ня, усадь­ба Остро­ме­че­во, Лыщиц­кой воло­сти, 658 деся­тин, один из 13 круп­ных зем­ле­вла­дель­цев в Брест­ском уез­де.
Стр. 78. «1906 год, летом выступ­ле­ние поден­щи­ков и батра­ков про­тив поме­щи­ков в усадь­бах Лыщи­цы, Кустын, Остро­ме­че­во, Висти­чи, Сеге­нев­щи­на, При­бо­ро­во, Зво­ды, Щит­ни­ки, Моты­ка­лы. Сюда даже направ­ля­лись отря­ды кон­ных страж­ни­ков и несколь­ко воин­ских под­раз­де­ле­ний. Во мно­гих дерев­нях про­из­ве­де­ны аре­сты кре­стьян, кото­рые высту­пи­ли за воз­вра­ще­ние зем­ли, за бес­плат­ное поль­зо­ва­ние паст­би­ща­ми, луга­ми, леса­ми.
Одна­ко после рас­стре­ла кре­стьян 24.6.1906 г. в д. Бор­дев­ка Брест­ско­го уез­да (ныне Каме­нец­кий р-н), где было уби­то 6, ране­но 7, из кото­рых 3 умер­ли, вол­не­ния кре­стьян пре­кра­ти­лись».
Print Friendly, PDF & Email
  1. LM. Kn. 6. № 147. P. 125. []