Пузына, князья – Генеограф

ПУЗЫНЫ — княжеский род, Рюриковичи, происходил из козельско-карачевских линии черниговских князей.

Род П. внесен в VI и I части родословной книги губерний Виленской, Ковенской и Минской. Пузына – русский княжеский род. Происходит от святого князя Михаила Всеволода Черниговского (ум. 1246), праправнук которого князь Тит-Юрий Фёдорович Козельский (XV колено от Рюрика) имел двух сыновей: князя Григория Титовича (Юрьевича), по прозвищу Огонь, ставшего родоначальником Огинских, и князя Владимира Титовича (Юрьевича), по прозвищу Пузырь, ставшего родоначальником Пузын. Князь П.В. Долгоруков принимает родоначальником фамилии князя Владимира Титовича или Юрьевича, с прозвищем «Пузырь», так как его отцу он придаёт два имени: Тит и Юрий.Этот последний князь Тит-Юрий Фёдорович поставлен у него родным внуком князя Тита Мстиславича Карачевского, и таким образом, родоначальником фамилии Огинских, связывая его непрерывной цепью с князем Михаилом Всеволодовичем Черниговским…Если князь Тит Мстиславович действительно известен не только по Родословным, но и из Летописей , то сына его князя Фёдора Титовича и внука князя Тита-Юрия Фёдоровича мы не находим даже в древних Родословцах; исходя из этого можно только догадываться, что автор «Российской родословной книги» заимствовал название князей из Спиридова. В дальнейшем своём изложении ближайших к родоначальникам колен, князь Долгоруков следует совершенно согласно с выводами польского писателя, иезуита ксендза Андрея Пежарского, в его книге «Annibal ad Portas».Известно, что в 1408 году князь Юрий Козельский был воеводой в Ржеве и в Летописях упоминается как строитель этого города, но «Относятся ли эти единственные указания Летописей к рассматриваемому князю Титу-Юрию Фёдоровичу, утверждать трудно, и ещё более затруднительно согласится с князем П.В. Долгоруковым, утверждающим вместе с польскими писателями, что у него было два сына: Владимир, из-за горячности своего характера, названный «Огнём», от которого будто бы потомки стали поэтому называться Огинскими, и Григорий, из-за своей тучности названный «Пузырём» и поэтому передавший своему потомству фамилию ПузыныхТакже имеет место и вторая версия происхождения рода. Стоит однако заметить что фамилия Пузына встречается в летописях и до XV векаПо исследованиям С.Л. Пташицкого следует, что «… во второй половине XV века существовал князь Василий Глазыня, имевший двух сыновей – князя Олехно Васильевича и князя Ивана Васильевича, бежавшего в Москву и оставившего в Литве пять сыновей: князей Дмитрия, Ивана, Льва, Михаила и Андрея. Эти последние в официальных документах называются детьми князя Ивана – Глазынина брата, без упоминания прозвищ их или фамилий…» Далее С.Л. Пташицкий, на основании документов, ведёт род Пузыных от второго сына князя Ивана Васильевича Глазыни князя Ивана Ивановича Пузына , полоучившего от короля Сигизмунда двор Носово в Мельницком повете, а про брата последнего – князя Дмитрия Ивановича, говорит, что от него пошёл род князей Огинских.Г.А. Власьев пишет: «Из сочинения Адама Бонецкого «Pozset Rodow w Wielkim K. Litewskiem» мы узнаём, что в конце XV века существовали два брата Глушенки – князь Дмитрий Иванович, получивший от короля Александра двор Вогинта, Жижморского уезда, и князь Иван Иванович, получивший в 1496 году деревню в Мельницком повете… внук князя Дмитрия Ивановича – князь Фёдор Богданович, имеет фамилию Огинского».Сравнивая имена лиц «… надо признать, что в обоих случаях дело идет об одних и тех же братьях – князьях Дмитрие и Иване Ивановичах родоначальниках Огинских и Пузыны с различием только в прозвищах, согласить которые безусловно не представляется возможным» [4].Герб князей Пузына внесён в «Общий гербовик».После революции 17-го года род Пузына был изменён на Пузыня.

Рюрик, князь Новгородский
Игорь Рюрикович, великий князь Киевский +945
Святослав I Игоревич, великий Киевский 942-972
Владимир I, великий князь Киевский +1015
Ярослав I Мудрый, великий князь Киевский 978-1054
Святослав II, великий князь Киевский 1027-1076
Олег Гориславич, князь Черниговский +1115
Всеволод II, великий князь Киевский +1146
Святослав III, великий князь Киевский +1194

Мстислав Святославич

Дмитрий (Василько) Мстиславич (ум. 31 мая 1223)

Михаил Дмитриевич

Мстислав Михайлович Козельский

Тит Мстиславич Козельский

Иван Титович Козельский (1371)

Андрей [Юрьевич, Васильевич, Романович]

XVII колено

1. КН. ВАСИЛИЙ АНДРЕЕВИЧ ГЛАЗЫНЯ (1451)

Смоленский окольничий (1451)

атрымаў ад вялікага князя Казімера маёнтак Мсьціславец на Смаленшчыне.

XVIII колено

2/1. КНЯЗЬ ИВАН ВАСИЛЬЕВИЧ ГЛАЗЫНЯ

уцёк у Масковію, але ягоная жонка й дзеці былі вернутыя ў ВКЛ.

До конца 1488 г. Приход людей князя Глазынича , Василья Пестрого и Митки Губастова, захват Меска, Бышковичей, Лычина (князей Д.Ф. и С.Ф. Воротынских) и Недоходова (князя Т.В. Мосальского). В публикации посольских книг ошибочно указано: «приходили люди с Лазычина, а Василья Пестрого, а Митка Губастово» (СИРИО. Т. 35. № 6. С. 20).

Вероятно, нападение производилось со стороны Медыни в направлении правобережья низовья Угры, чтобы надавить на верных Казимиру князей. Интересно, что вместе с московскими служилыми людьми участвовал князь Иван Васильевич Глазына (Глазынич, Пузына), брат смоленского окольничего Олехны Васильевича Глазыны. До конца 1486 г. Иван Глазына вместе с сыновьями стремился бежать в Москву, но удалось это сделать ему одному — сыновей по дороге переняли {LM. Кн. 6. № 147. Р. 125.}. Дата бегства И.В. Глазыны в Москву определяется по времени наместничества в Смоленске Миколая Миколаевича Радивиловича, при котором это произошло — с 1482 по конец 1486 г. (LM. Кн. 4. № 72-74. Р. 114-115; № 77. Р. 116; № 92-94. Р. 121-122; № 97. Р. 124; № 100. Р. 125; Urządnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego: spisy. Т. 4. № 40. S. 50). 23 января 1487 г. Миколай Радивилович упоминался как бывший смоленский наместник. Эту должность занимал уже Иван Ильинич (LM. Кн. 4. № 100. Р. 125).

3/1. КН. ОЛЕХНО ВАСИЛЬЕВИЧ ГЛАЗЫНЯ (1486,1500),

смаленскі акольнічы (ад 1486), у 1494—1500 намесьнік Лучына.

7 августа 1488 г., согласно лаконичной записи в реестре «отправ» короля Казимира, были даны «Ивану Свиридонову кадь меду з дмитровъское дани въ Глазыны, а жеребя в Михаила, конюшого, а 8 локотъ сукна махалского з мыта въ Смоленъску»259. Иван Свиридонов (Свиридов) – это смоленский конюший, известный в 1488–1499 гг. [АЛМ. 1.1. № 20. С. 14; Urzędnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego: spisy. T. 4. № 22. S. 48.] Следовательно, один из урядников (должностных лиц) великокняжеской администрации получил по господарской воле, очевидно, одноразово, в качестве вознаграждения часть дохода (кадь меда) с Дмитровца и его волости от Глазыни, жеребца («жеребя») от Михаила и 8 локтей сукна со смоленских таможенных сборов. Михаила можно отождествить с конюшим дворным и виленским Михайлом Грегоровичем, упоминаемым в 1481–1488 гг. (Urzędnicy centralni i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV–XVIII wieku: spisy / Opracowali H. Lulewicz i A. Rachuba. Kórnik, 1994. № 236. S. 54). Легко предположить, что господарской данью с Дмитровца распоряжался известный по актам Метрики ВКЛ смоленский окольничий Олехно Васильевич Глазына (Глазынич). Таким образом, с 7 августа 1488 г. часть собираемой им дани была пожалована по господарскому распоряжению смоленскому конюшему Ивану Свиридонову (Свиридову).

С 1495 по 1499 г. являлся наместником в Лучине Городке (Urzędnicy Wielkiego Księstwa Litewskiego: spisy. Т. 4, Ziemia smolenska i województwo smolenskie XIV-XVIII wiek Warszawa, 2003. № 54. S. 5 у 1492 атрымаў сяло Мамаеўскае, у 1496 вёскі Кожухава, Вэхры, Разрабовічы, Нямлёнава, Наскова на Смаленшчыне, у 1498 Шчарбіны, Казлоў, Чулкаў, у 1499 — Давыдкаў, Скавародна, у 1500 — двор Опса ў Браслаўскім павеце.

Крыж зроблены па загаду смаленскага акольнічага, князя Аляксандра (Алехны) Васілевіча Глазыны (Глазыніча), намесніка Лучына (у дакументах упамінаецца ў 1486—1500). Як вынікае з надпісу, крыж быў зроблены ў 7003 (1495—1496) для царквы святога Георгія ў Лазковічах. Напэўна, гэта была вотчына князя на Смаленшчыне. Пасля захопу смаленскіх зямель Масквой князь застаўся ў ВКЛ, забраўшы з сабою крыж. А.В.Глазына быў жанаты з невядомай па імю дачкой гаспадарскага пісара Сямёна Сапегі, з якой меў адзіную дачку Фядору. Пасля смерці бацькоў Фядора была выдадзена замуж сваім дзядзькам Іванам Сапегаю, гаспадарскім сакратаром, за маршалка гаспадарскага Аляксандра Солтанавіча. Такім чынам крыж трапіў у род Солтанаў, уладальнікаў Жыровічаў, і з цягам часу апынуўся ў Жыровіцкім манастыры. У 1732 жыровіцкі архімандрыт Бенядзікт Трулевіч уклаў у Лазковіцкі крыж частку святога жыватворнага крыжа, вывезенага з Рыму ў 1726, пра што на крыжы быў зроблены надпіс. З 19 ст. крыж знаходзіўся ў Мікалаеўскім саборы ў Вільні. У 1915, відаць, быў эвакуяваны ў Маскву. У 1926 перададзены са сховішча Маскоўскага ювелірнага таварыства ў зборы Крамля. Цяпер захоўваецца ў музеі-запаведніку «Маскоўскі Крэмль» (інвентарны № МР-4946).

Ж. — N СЕМЕНОВНА САПЯЖАНКА

3 колено

4/2. КНЯЗЬ ЮРИЙ ИВАНОВИЧ ГЛАЗЫНЯ (1496)

Юрий со своей матерью в 1496 г. тщетно пытался оспорить часть («делницу») волости Мстиславец, которой владел его отец вместе с братом. Доля Мстиславца после бегства князя Ивана в Москву была передана сначала Миколаю Миколаевичу Радивиловичу («какъ держалъ от оица нашого Смоленъскъ»), а потом Олехну Глазыне LM. Kn. 6. № 147. P. 125.

5/2. КНЯЗЬ ДМИТРИЙ ИВАНОВИЧ ГЛУШАНОК ГЛАЗЫНЯ (?-1510)

До 1492 г. (при жизни короля Казимира) вместе с отцом Иваном Глазыней и со своими братьями бежал в Москву, правда, сыновей Ивана по дороге поймали¹. Очевидно, они перечислены в Реестре смоленских князей, бояр и слуг 1492 г. на первом месте («Князя Ивановых сыновъ, Глазынина брата [Олехны – В.Т.], пять: Дмитреи, Иван, Левъ, Михаило, Анъдреи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.].

Ад вялікага князя Аляксандра атрымаў маёнтак Агінты ў Жыжмарскім павеце.

6/2. КНЯЗЬ ИВАН ИВАНОВИЧ ГЛАЗЫНЯ ГЛУШАНОК ПУЗЫНЯ

Родоначальник рода князей Пузына.

До 1492 г. (при жизни короля Казимира) вместе с отцом Иваном Глазыней и со своими братьями бежал в Москву, правда, сыновей Ивана по дороге поймали [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Очевидно, они перечислены в Реестре смоленских князей, бояр и слуг 1492 г. на первом месте («Князя Ивановых сыновъ, Глазынина брата [Олехны – В.Т.], пять: Дмитреи, Иван, Левъ, Михаило, Анъдреи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.]. Помер у 1515 р. Після переходу Козельського князівства до Москви залишився у Литві і отримав володіння у Максимовському повіті на Смоленщині. Від нього пішли князі Пузини.

7/2. КНЯЗЬ ЛЕЎ ИВАНОВИЧ ГЛАЗЫНЯ

8/2. князь Міхал Иванович Глазыня
До 1492 г. (при жизни короля Казимира) вместе с отцом Иваном Глазыней и со своими братьями бежал в Москву, правда, сыновей Ивана по дороге поймали [LM. Kn. 6. № 147. P. 125]. Очевидно, они перечислены в Реестре смоленских князей, бояр и слуг 1492 г. на первом месте («Князя Ивановых сыновъ, Глазынина брата [Олехны – В.Т.], пять: Дмитреи, Иван, Левъ, Михаило, Анъдреи») [LM. Kn. 4. № 141.1. P. 152.].

О нем имеется следующее известие Карамзина: «в 1500 году, в битве при Ведроше был взят в плен князь Михаил Глушанок-Глазынич» (Карамзин Н.М. История государства Российского. – СПб.: Изд. И. Эйнерлинга, 1842. – Т. VI, прим. 490)
9/2. князь Андрэй Иванович Глазыня

10/3. КНЖ. ФЯДОРА ОЛЕХНОВНА ГЛАЗЫНАВА

Муж: Аляксандар Салтановіч, маршалак гаспадарскі.

2 колено

2.1. ВАСИЛИЙ ИВАНОВИЧ

князья Тимофей и Василий Ивановичи Пузыны сыновья кн. Ивана Ивановича Пузыны окольничего смоленского после утраты своих владений в центре Смоленского наместничества в 1509 г. вдвоем выставляли лишь 8 конных воинов [16, с. 163]. в 1514 г., по грамоте короля Сигизмунда, получил вместе с братом князем Тимофеем, людей в Новогрудском повете из двора Мостового, а в 1516 г.—двор Носове в Мельницком повете, ранее принадлежавший их отцу князю Ивану Ивановичу Пузына.

ЖЕНА: АННА ГРИНЬКІВНА СОЛТАНІВНА. Пузыниная Васильевая Ивановича, княгиня жена князя Василия Ивановича. Деверь ея — Тимофей Иванович. Имения ея — Глубокое (около 1522 года). После смерти Василия Ивановича Носово досталось Тимофею Ивановичу ( в метрики есть разбор жалобы княгини на деверя), ей досталось имение Глубокое. В одній із судових справ чітко діє норма земельного права, за якою пожалуваними господарем маєтностями може володіти тільки той шляхтич, якому вони надані, а родичі не можуть їх успадковувати. Так, коли князь Тимофій Пузина після смерті свого брата князя Василя заволодів половиною пожалуваного останньому господарського маєтку Носова, Сиґізмунд І Старий наказав троцькому воєводі відібрати її в Т. Пузини. Той звернувся до господарського суду, який, керуючись тим, що маєток було пожалувано князеві В. Пузині та його дружині, присудив Носово дружині покійного «до ее живота», а позов Т. Пузини визнав незаконним. Рішення великий князь виніс у Кракові 16 травня 1524 р. LM 224. — № 108. — Р. 113–114.

второй муж Анны — Юхно Ванькович, получивший впоследствии село Селище и сеножать ПОД ЛОГОЙСКОМ по жене, как отчину Гринька Солтана. (Вольф). Согласно Литовской Метрики Гринко Солтанович получил от Александра Ягеллона село ПОД ЛОГОЙСКОМ — (Boniecki A. Poczet rodów w Wielkim księstwie Litewskim w. XV i XVI wieku. Warszawa, 1887, стр. 335), поскольку его подтвердил король Зигмунт в 1538 году, зятю его Юхне Ванковичу, женатому на его дочери (МЛ, 30 — современные регесты — ЛМ, Книга №20). Вольф, в свою очередь, также опираясь на Метрику определяет точное имя единственной дочери Гринька Солтановича — это Ганна Гриньковна Солтановна (МЛ, 46), которая сначала была женой князя Пузыны ( МЛ, 28 №72) , а в 1538 году вместе со вторым мужем подтвердила владение отца — СЕЛИЩЕ И СЕНОЖАТЬ ПОД ЛОГОЙСКОМ (МЛ, 20) — ВОЛЬФ, стр. 406.

16. Lietuvos Metrika / Vilnius : Mokslo ir enciklopediju leidykla, 1994. — Kn. 8: (1499-1514): Uzrasymu knyga 8. — 649 p.

3.1. Тимофей Иванович Пузынич (1509,1551)

К лету 1514 г. относится упоминание о его участии в военных действиях под Смоленском в отряде князя Василия Андреевича Полубенского: литвины, как тогда сообщалось, разбили отряд «московитов» численностью в 300 человек и захватил 30 чел. в плен [Wisniewski J. Polubinski Wasyl Andrejewicz // PSB. T. XXVII [1983]. S. 370]. В отряд входили 315 конных дворян, в том числе и 5 конных Тимофея Пузынича [Радзивилловские акты из собрания Российской национальной библиотеки: первая половина XVI в. // Памятники истории Восточной Европы. (Monumena Historica Res Gestas Europae Orientalis Illustrantia). Том VI. Москва-Варшава. Древлехранилище. 2002].

1517 — хлопотал безуспешно о получении двора Носово; по смерти брата кн. Василия, заявил о пропаже печати отца; 1528 — по постановлению Сейма, обязан был выставлят в военное время 10 коней [9, с. 54].

князю Цімафею Іванавічу Пузыну, належалі маёнткі Балічы (цяпер Шчучынскі р-н), Глыбокае (Шчучынскі р-н), Масты (цяпер г. Масты Гродзенскай вобл.) і Ракавічы (Шчучынскі р-н), якія амаль з усіх бакоў атачалі Алешавічы, а таксама, напэўна, Новы Двор, атрыманы Пузынам як пасаг за жонкай[1].

По разделу с кн. Федором Ивановичем Ярославичем получил 7» Пущи Люд- Корацкой [Пташ., 11; Дельн. Запись, д. А., 241].

З больш позніх звестак вядома таксама, дзе знаходзіліся ўладанні Міхайла Плюскава, ўпамянутага ў «Попісе» 1528 г. Гэта было параўнальна аддаленая сяло Нястанішкі (пазней вядомае як Нястанавічы) прыкладна ў 30 км на поўнач ад Айны. У ім ён атрымаў «до живота», гэта значыць — пажыццёва, 15 чалавек «куничников» (падданых, якія выплочвалі спецыяльны грашовы падатак, так званую «куніцу»), а таксама 4 цяглыя пусташы. Пасля смерці Плюскава гэтыя падданыя былі перададзены ў 1551 г. яго зяцю — здрабнеламу князю Цімафею Іванавічу Пузыне [Метрыка. Спр. 15. Арк. 64 — 65.]. Ён памёр у 1560 г., а ў «Попісе войска» за 1567 г. Нястанавічы пазначаны сярод уладанняў аднаго з яго сыноў, князя Пятра Пузыны, які служыў удзельнаму князю Юрыю Алелькавічу-Слуцкаму. З Нястанавіч ён ставіў 3 коннікаў, што адпавядала на той момант 30 службам ці 50 — 60 сем’ям [РИБ. Т. 33. С. 468.].

1551, дек. 28 — дворянин королевский, получил грамоту короля Сигизмунда-Августа на владение имением тестя своего, Михна Плюскова, Айнской волости им. Нестановичи. [Пташ., 13, 64; Вьп. с Корол. грам., д.А.,241].

Варта прыгадаць толькі гісторыю, якая адбылася з часткай маёнтка Нястанавічы, што належала князям Пузынам. У 1551 г. яна была пажалавана Цімафею Пузыне, але не ў поўную ўласнасць, а на так званым «ленным праве». Гэта азначала, што маёнтак можа бесперашкодна пераходіць да нашчадкаў мужчынскага полу, але яны не маюць права без дазволу вялікага князя прадаваць яго, аддаваць у заклад ці завяшчаць дачкам і іншым жаночым нашчадкам. На такіх жа ўмовах валоданне Нястанавічамі было пацверджана сыну Цімафея Пятру Пузыне ў 1561 г. Копія гэтага прывілея была ў свой час упісана ў актавую кнігу [НГАБ. Ф. 1769. Воп. 1.Спр. 25. Л. 742 — 743. ].

Не склаліся адносіны ўладальнікаў дзярэчынскіх земляў, менавіта Андрэя Міхайлавіча Сангушкавіча, Івана Дуды Палубенскага і Сямёна Багданавіча Адзінцэвіча, з суседзямі. Найбольш сур’ёзнае супрацстаянне ў іх склалася з князем Цімафеем Іванавічам Пузынам, які валодаў землямі ў ваколіцах Дзярэчына. На нашу думку захопы земляў князя Цімафея Пузыны Палубенскім і Адзінцэвічам пачаліся неўзабаве пасля ўзяцця імі шлюбу

з сёстрамі Сангушкаўнамі.7 чэрвеня 1515 г. гаспадарскі суд вымушаны быў у чарговы раз адкласці разгляд

справы па заяве Цімафея Пузыны супраць Івана Палубенскага і Сямёна Адзінцэвіча. Незважаючы на ранейшыя пастановы судоў ВКЛ, Палубенскі сілай захапіў зямлю Катчынскую, сенажаць і пушчу, якія з дзядоў і прадзедаў знаходзіліся ў валоданні рода Пузынаў [15, № 178, с.237]. Працягваў захопліваць землі суседа і Адзінцэвіч. Па яго

загаду слугі і падданыя з Дзярэчына сілай захапілі ўрочышча Пашкоўскае разам з сям’ёй падданага, які апрацоўваў гэтыя землі. Цімафей Іванавіч Пузына, упэўненны ў сваёй праваце, ставіў шапку і 100 коп грошаў лічбы літоўскай у пацвярджэнне сваіх слоў аб уласнасці на Пашкоўшчыну. Сямён Багданавіч Адзінцэвіч запэўніваў суд у сваёй

невінаватасці і заявіў, што нават і не ведае аб захопе земляў дзярэчынскімі падданымі. Суд аднак не паверыў Палубенскаму і Адзінцэвічу і загадаў ім паставіць сваіх суддзяў і выехаць на месца здарэння для ўчынення справядлівасці. Аднак Палубенскі і Адзінцэвіч адмовіліся станавіцца на суд і выводзіць сваіх суддзяў. Яны растлумачылі, што “маёнтак Дзярэчынскі яшчэ не падзелены поўнасцю”. Таму неабходна выклікаць у суд не толькі іх, учыніўшых напад, але і ўсіх іншых уладальнікаў дзярэчынскіх земляў. Пра сябе ж яны запісалі, што не адмаўляюцца прымаць удзел у судовай справе, але не ведаюць калі звольняцца з гаспадарскай службы. Сёстры захавалі права ўласнасці на дзярэчынскім землямі за сабой. Не ведаючы аб гэтым, пакрыўджаныя суседзі выклікалі ў суды княства Палубенскага і Адзінцэвіча. Сваякі адмаўляліся станавіцца на суд, так як не былі

ўладальнікамі земляў у Дзярэчыне. Асабліва шмат захавалася дакументаў аб узаемаадносінах уладальнікаў Дзярэчына з Цімафеем Іванавічам Пузынам, якія былі складзены ў 1519-1520 г. Калі ранейшыя дакументы паведамляюць аб поспехах у наступленні на землі Пузыны Палубенскага і Адзінцэвіча, то ў гэтыя гады становішча змянілася поўнасцю. Верагодна, Цімафей Пузына атрымаў падтрымку сваім дзеянням і стаў больш настойліва пагражаць суседзям. Цяпер Палубенскі і Адзінцэвіч былі вымушаны часцей звяртацца ў гаспадарскія суды за

абаронай правоў на землі ў Дзярэчыне. 24 мая 1520 г. яны абвінавачваюць людзей Пузыны ў забойстве двух падданых [15, № 137, с.788]. Цімафей Пузына не прызнаў сваіх людзей вінаватымі, а лічыў, што забойства ўчынілі сяляне суседняга сяла Азёрычы, у якіх дзярэчынскія падданыя пакралі коней. У канцы 1520 г. праваліліся спробы Івана Андрэевіча Палубенскага правесці капу (сход сялян для ўчынення пакарання вінаватых у злачынстве). На думку Палубенскага падданыя Пузыны падпалілі яго дом. У полымі згарэлі не толькі яго скарбы і маёмасць, але былі знішчаны і паперы, якія ўтрымлівалі запісы аб пазыках і заставе земляў [15, № 188, с.1509].

Да 7 жніўня 1521 г. Цімафей Пузына сілай захапіў поле ва ўрочышчы Мехоўскім, якім здаўна карысталіся дзярэчынскія сяляне [15, № 491, с.1515]. Цяпер ужо Пузына паведаміў на судзе, што не мае ніякіх звестак аб захопе гэтых земляў. На нашу думку, супярэчнасці паміж Цімафеем Іванавічам Пузынам, дваранінам каралевы польскай і вялікай княгіні ВКЛ Боны, і Андрэем Міхайлавічам Сангушкавічам, гаспадарскім маршалкам, і гаспадарскімі дваранамі: Сямёнам Багданавічам Адзінцэвічам і Иванам Андрэевічам Палубенскім не спынілася да 1528 г. [18, арк.240]. У лістападзе гэтага года ўлады ВКЛ вымушаны былі прызначыць асаблівую камісію, якая складалася з самых аўтарытэтных людзей княства, для спынення зацягнуўшагася канфлікта. Як пісаў у сваёй скарзе Пузына, у пачатку восені 1528 г. “яны сваіх слуг з намеснікам на яго палі наслалі… і слуг яго і людзей пабілі”. Астрожскі, гетман ВКЛ, судзіў гэтую справу і прысудзіў уладальнікам дзярэчынскіх земляў аплаціць усе страты двараніна каралевы Боны і яго падданых.

~ N Михновна, ур. Плюскова, д. Михна Плюскова. Имел от нее сына, неизвестного по имени. [1. 13, 64].

16. Lietuvos Metrika / Vilnius : Mokslo ir enciklopediju leidykla, 1994. — Kn. 8: (1499-1514): Uzrasymu knyga 8. — 649 p.

9. Перапис войска Вялікага княства Літоўскага 1528 года. Метрыка Вялікага княства Літоўскага. Кн. 523. Кн. публічных спраў 1 / падрыхт. А. I. Груша [і інш.]. — Мінск : Бел. навука, 2003. — 444 с.

15. РИБ. Т.20. Метрика Великого княжества Литовского. СПб., 1903.

18 НГАБ. КМФ-18, воп. 1, спр. 14.

3 колено

4.3. Богдан Павел Тимофеевич (?-1571)

надворный маршалок великого князя в 1569 г.

Служыў каралеве Боне, пасля Жыгiмонту II Аўгусту. Маршалак гаспадарскi з 1567. Меў маёнткi пад Клецкам, Гародняй.

1536, янв. 11 — его дело с матерью невесты его, женою Михаила Юрача, которая, согласившись на

брак дочери, медлила исполнением, — разбиралось Шевским Митрополитом Макарием [Пташ., 12, 56].— 1554, фев. 6, был въ числе приставов, встречавших Русское посольство в Орше. [Пташ., 13; Сб. И. Р. И. О., 691]. 1561, фев. 5 — был вызван на суд, по случаю захвата ржи у Богушевича [Выпись протестации, д. а., 241]. Оставил завещание, из которого видно, что у него были сыновья, кн. Иван, Юрий и Ясько и две дочери, кж. Ганна и Раина, а сам он был маршалок господарским [Пташ., 12—13, 66—63].

Ум. в 1571 г.

~ Федора Михайловна, ур. Юражалка, д. Михаила Ивановича Юраги.

5.3. Остафий Тимофеевич

1562, мрт. 9 — с братьями вызывал в суд кн. Фед. Ив. Полубенского; 1564 — королевский дворянин, упоминается в Луцковой Замковой книге. Умер, оставив сына Евстафия. [Пташ., 12].

~ Марианна Анцущанка Гарабурда.

6.3. Пётр Тимофеевич (1561,1567)

1561 ноября 21 — им. Нестановичи было передано королем Сигизмундом-Августом во владение кн. Петра Тимофеевича Пузына. [Пташ., 13, 73]. —

1561, мрт. 1 — имел звание — на]гЬстшиБа пана Быстрицкаго. [д, 18, 65].— 1564, мая 30, V* часть доставшагося ему от матери и по разделу с братьями и сестрами им. Новодворцы, Новогрудского повета, под Клецком — подарил жене своей кн. Гальшке Яновне. [ 14, в7-8].

ў «Попісе войска» за 1567 г. Нястанавічы пазначаны сярод уладанняў аднаго з яго сыноў, князя Пятра Пузыны, які служыў удзельнаму князю Юрыю Алелькавічу-Слуцкаму. З Нястанавіч ён ставіў 3 коннікаў, што адпавядала на той момант 30 службам ці 50 — 60 сем’ям [РИБ. Т. 33. С. 468.].

1594 — сыновья его, кн. Ян и Петр, разделили имения отца.

~ Гальшка-Элжбета Яновна, ур. Плонянская, д. Яна Венцеславовича Плонянскаго и Галены Кунцовны; 1563, мрт. 26, получила в приданое от отца им. Луктяны, в Бетыкполе; мать ее, Галена Кунцовна, по 2-му мужу Райская, часть им. Плоняны отдала внуку своему, сыну дочери Гальшки, кн. Яну Петровичу Пузына. [Пташ., 14, 67—68].

Федька Тимофеевна (1552)

W 1552 roku procesowali się kniaź Bohdan Timofiejewicz i siostra jego, Fedia, ze Żdanem Iwanowiczem Dymitriewiczem, боярином новогродским (ML 65).

Анна Тимофеевна (1540,1594)

У 1540 годзе Міхаіл Пятровіч Грынькавіч-Дзевачка (ўзяў другі шлюб з княжной Ганнай Цімафееўнай Пузынай, адпісаў ёй частку маёнтка Алешавічы[1]. згадка Анісіфара Дзевачкі ў актавых кніга датуецца 10 студзеня 1591 г. На той час ён ужо не быў мітрапалітам, але па-ранейшаму называўся «велебныи в Бозе его милость отецъ»39. У гэты дзень яго

ўпаўнаважаны прадставіў у суд для актыкацыі выпіс з гарадзенскіх гродскіх кніг ад 3 кастрычніка 1590 г.

аб акалічнасцях набыцця маёнтка Ятвеск Забалацце. Верагодна, адразу пасля свайго нізлажэння былы

мітрапаліт актыўна заняўся ўпарадкаваннем маёмасных спраў. Разам з пераносам гэтага выпіса «з гро-

ду ў земства» быў прадстаўлены і падрабязны інвентар набытага маёнтка, датаваны 29 верасня 1590 г.40.

Паводле яго маёнтак быў набыты за 650 коп літоўскіх грошаў. Ён складаўся з дзвюх баярскіх службаў і 10,5

службы людзей цяглых. З тастамента вынікае неверагодны факт: пры высвячэнні і ўступленні на мітрапаліцкую пасаду Анісіфар быў жанатым чалавекам. Становіцца зразумелым, што слава «дваяжэнца» замацавалася за ім та-

му, што ён быў двойчы жанаты і, больш за тое, быў жанаты (другім шлюбам) на працягу ўсяго свайго

мітрапаліцтва. Самім Анісіфарам гэтая акалічнасць не ўспрымалася як нешта незвычайнае ці супраць-

законнае. У тастаменце ён абсалютна спакойна піша пра шчаслівы законны і, галоўнае, дзейсны шлюб

з Ганнай Пузынай: «варуючы и милуючы малъжонку мою законную веньчалъную, которая час немалыи

зо мною была, и дети сплодила и до лет их доростила, поручаю душу мою Богу Створителеви моему, а

малъжонку мою в опеку сыном моим»41.

28 красавіка 1592 г., удава былога мітрапаліта Ганна Пузына сведчыла аб атрыманні ад сыноў гра-

шовай сумы, запісанай у тастаменце «небожчика пана Михаила, в духовенъстве названого отца Ониси-

фора Петровича Девочки, митрополита Киевского, малжонка ее»56.Да 1590-х гг. да-

жылі трое яго сыноў ад двух шлюбаў — Аляксандр, Лазар і Пётр, і дачка Настасся. У перапісе войска

ВКЛ 1567 г., як памятаем, узгадваўся яшчэ паўнагадовы сын Яраш. Верагодна, гэта быў сын ад перша-

га шлюбу. У тастаменце былога мітрапаліта аб ім няма ні слова. Магчыма, ён памёр задоўга да 1590-х гг. альбо загінуў у час Інфлянцкай вайны, у якой, згодна з перапісам войска 1567 г., браў удзел.

Аляксандр быў сынам ад першага шлюбу, а Лазар і Пётр — ад другога. Аб гэтым наўпрост гаво-

рыцца ў дакуменце, датаваным 4 кастрычніка 1594 г. У часе маёмасных спрэчак за падзел бацькавага

маёнтка Аляксандр Міхайлавіч адзначаў: «ижъ зъ своее части собе наделу досталое фольварокъ Сте-

панишки матце тых братьи своее, а мачосе своеи»68. З двух сыноў ад другога шлюбу Лазар быў старэй-

шым. Аб гэтым сведчыць ён сам у дакуменце, напісаным у Алешавічах 23 лютага 1593 г.: «част свою

именья своего з братом моим рожоным молодшимъ паном Петромъ Михаиловичом Девочкою»69.

Такім чынам, Аляксандр нарадзіўся да 1540 г., Лазар і Пётр — пасля 1540 г.

Адразу пасля смерці мітрапаліта яго сыны вырашылі, што маці будзе жыць у частцы маёнтка Ят-

веск — у Сцяпанішках: «Дали есмо пану Александру дворец, прозываемыи Степанишки, зо всими кгрун-

тами здавна до того дворца належачими, которого он сам пан Александер з доброе воли своеи посту-

пил мешкати до живота матце нашои, а мачосе своеи кнежне Ганне Пузынянцэ, тот дворец по смерти

матки нашое на пана Александра прити мает»70. Ганна Пузына згадваецца яшчэ 20 студзеня і 4 кастрыч-

ніка 1594 г. У дакуменце яна праходзіць як «старая матка» братоў Дзевачкаў. Вынікае, што яна была ста-

лага веку і сыны фактычна яе даглядалі — «за доброволенъством их сыновскимъ яко гостя при них меш-

кала»71. Уяўляе цікавасць апісанне рухомай маёмасці Анісіфара Дзевачкі, якую браты дзеляць паміж са-

бой на роўныя часткі: «То ест золото, серебро, перла, цын, медь, шаты и грошы готовые, и листы на дол-

ги и на заставы, кони, стадо свирепъе, быдло рогатое и нерогатое малое и великое так же теж было у

гумне зложоное молочное и немолочное, у свирнах всякое збоже зъсыпаное»72.

Другая жонка Міхаіла (Анісіфара) — княжна Ганна Пузынянка, згадваецца яшчэ 20 студзеня і 4 кастрычніка 1594 года як «старая матка» братоў Дзевачкаў. Адразу пасля смерці мітрапаліта сыны вылучылі ёй для жыцця частку маёнтка Ятвеск — Сцяпанішкі, якая па смерці мачахі мусіла перайсці да Аляксандра Міхайлавіча. Пры гэтым княжна Ганна, напэўна, па чарзе жыла ў сваіх сыноў «яко гостя», фактычна яны яе даглядалі.[1]

~ Анісіфар, або Анісіфор, свецкае імя Міхаіл Пятровіч Грынькавіч-Дзевачка (пачатак 1510-х[1] — паміж 10 і 28 красавіка 1592[2], Алешавічы) — з канца 1550-х гг. кіеўскі гараднічы, мітрапаліт кіеўскі, галіцкі і ўсёй Русі (1579—1589).

1. Лісейчыкаў Д. В., Бобер І. М. «Варуючы и милуючы малъжонку мою законную веньчалъную…»: жыццё і смерць мітрапаліта-«дваяжэнца» Анісіфара Дзевачкі // Беларускі гістарычны часопіс. — 2018. — № 5. — С. 11-23.

арк. 88 адв.

39 НГАБ. Ф. 1755, воп. 1, спр. 11, арк. 45.

40 Там жа. Арк. 47 адв. — 49 адв.

41 НГАБ. Ф. 1755, воп. 1, спр. 12, арк. 87 — 87 адв

56 68-72 НГАБ. Ф. 1755, воп. 1, спр. 12,

4 колено

7.4. Ян Богданович

Заложил им. Глубокое, Городенского повета, цирюльнику Лукашу Вольфу. [1, 18, 68].

Апрача часовых застаўных трымальнікаў, да ліку тых, хто прыбыў у Капыльскае княства ўжо ў часы Радзівілаў, безумоўна належаць Пузыны [2]. Паказаны ў інвентарах ад 1638 і 1642 гг. на вялікім (10 валок) надзеле Вацлаў Пузына быў сынам князя Яна Багданавіча Пузыны, які ў Навагрудскім ваяводстве валодаў маёнткам Навадворкі каля Клецка [50, арк. 2–8] Юзаф Вольф памылкова лічыў, што дзеці Яна Багданавіча Пузыны аселі ва Упіцкім павеце [111, s. 407]. Яго памылку выправіў Станіслаў Пташыцкі, які паказаў, што ўпіцкая галіна Пузынаў паходзіла ад дзядзькі Яна Багданавіча Пятра Цімафеевіча Пузыны [1, с. 13–18, 68–76]. Ян Багданавіч меў сем сыноў, але маёнтак пакінуў толькі тром малодшым [49, арк. 10–11 адв.] Верагодна, гэта былі дзеці ад розных шлюбаў. Вядомы дзве жонкі кн. Яна Пузыны – Ядвіга Шчаснаўна Фурс і Фядора Афанасаўна Грызлавіцкая [50, арк. 2–8, 20–22 адв.], бацька апошняй быў зямянінам з прысуду Клецкага замка [84, с. 287]. Старэйшыя (у тым ліку будучы капыльскі зямянін Вацлаў) атрымалі па 100 коп грошай. Такім чынам, у шэрагі зямян Вацлава Янавіча Пузыну прывяла адсутнасць маёнтка. Нельга адмаўляць і ўплыву таго, што Пузыны былі звязаны з біржанскімі Радзівіламі кліентальнымі стасункамі [95, s. 81–82] Апрача таго, маці Вацлава, хутчэй за ўсё, была Ядвіга Фурс, а носьбіты гэтага прозвішча былі капыльскімі зямянамі ў другой палове XVI ст.

~ 1. Ядвіга Шчаснаўна Фурс.
~ 2. Фядора Афанасаўна Грызлавіцкая.

1. Пташицкий, С. Л. Князья Пузыны. Историко-генеалогические материалы. – Санкт-Петербург : Типография Г. А. Бернштейна, 1899. – 131 с.

[2]. Я. С. Глінскі. Зямянская супольнасць Капыльскага княства ў XVII–XVIII стст.

49. НГАБ. – Ф. 694. – Воп. 4. – Спр. 1853. – Маёмасныя дакументы на маёнтак Шчэпаўшчына Навагрудскага ваяводства. – 117 арк.

50. НГАБ. – Ф. 694. – Воп. 4. – Спр. 1933. – Дакументы аб правах валодання і размежаванні маёнтка Навадворкі Навагрудскага павета. 1584–1793 гг. – 55 арк.

84. Пазднякоў, В. С. Клецкая шляхта XVI–XVII стст. (спісы) // Беларускі археаграфічны штогоднік. – Вып. 15. – Мінск, 2014. – С. 275–294.

95. Augustyniak, U. Dwór i klientela Krzysztofa Radziwiłła (1585–1640). Mechanizmy patronatu. – Warszawa : Semper, 2002. – 386 s.

111. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warsza.wa : Drukiem J. Filipowicza, 1895. – XXV, 698 s.

8.4. Юрий Богданович

Напередодні Люблінської унії князь Юрій Богданович Пузина,

виходець із-під білоруського Кпецька, глибше коріння якого йшло зі Смо

ленської землі12, оженився з удовою Марією з Лешницьких Тороканівською

та осів у її володіннях у Кременецькому повіті, а після смерті дружини ще

раз уступив у шлюб, перебрався у Володимирський повіт і залишив там

нащадків13 Собчук В. Д. З історії землеволодінь шляхетських родів… — С. 352-353. Інтеграції в життя регіону сприяла активна участь у релігійному житті, зокрема перебу

вання Юрієвого сина Олександра (чернече ім’я Афанасій) на кафедрі пра

вославного луцького й острозького владики (1633— 1650)1 Архив ЮЗР. — Ч. 2, т. 1. — С. 226 (14. 03. 1633); Макарий (Булгаков). История

Русской церкви… — Кн. 6. — С. 539-540.

Другу половину села Новоставці та пусті селища Ільківці й Кругла Гаврило Лешницький віддав згаданій вище дочці Марухні, тітці Марії Василівни, після виходу її 1537 р. заміж за Юхна Юхновича Федоровича [7, кн.6, арк.39], що фігурує в джерелах переважно з прізвищем Тороканівський, а інколи пишеться також і Страклівським. Коли десь

у другій половині 1560-х рр. перший чоловік Марухни помер, вона вийшла за князя Юрія Пузину [30, с.352–353]. 31 травня 1578 р. князь Пузина та його дружина Марина з Лешницьких судилися в Кременецькому земському суді з паном Гаврилом Сошенським і його жінкою Ганною Андріївною з Кунівських, дочкою згаданого вище кременець-

кого земського судді, яких позивали за ґрунт Кругла, відомий також під назвою Рідка, отчину княгині Пузининої, яким вона тривалий час спокійно володіла окремо від свого батька Гаврила Лешницького і який приятель Ганни Северин Ярмолинський, тепер уже покійний, відняв у неї та осадив на ньому село під назвою Рідка. Поки Ярмолинський жив,

позивачка не раз турбувала його, читаємо в записі справи, разом із першим своїм чоловіком Юхном Страклівським напоминальними листами. Потім маєток Рідка перейшов до Гаврила Сошенського. Князь Пузина, женившись на теперішній своїй дружині, разом із нею не раз позивав Сошенських, але за земською службою, сеймами й смертю Сигізмунда Августа так і не зміг добитися справедливості. Тим часом недалеко від Рідкої на тому самому ґрунті відповідачі осадили волицю, яку називають Минцівці. На підтвердження того, що Кругла становить отчину

княгині Пузининої і що цей ґрунт не промовчано, позивачі пред’явили в суді низку документів. Доводи виявилися достатньо переконливими, і суд присудив маєток Кругла, прозваний Рідка, і волицю Минцівці на вічність князеві Юрію Пузині та його дружині і придав їм возного й двох шляхтичів, осілих у Кременецькому повіті, для ув’язання, а від-

повідачів зобов’язав відступити втрачені землі під закладом по 2000 кіп грошів на монарха й сторону [7, кн.6, арк.37 зв.–40.]. Повернувши ґрунт селища Кругла, на якому сиділи вже село Рідка й волиця Минцівка (останній топонім, очевидно, ще не стабілізувався, бо зустріча-ється в різних варіантах), 18 червня 1579 р. княгиня Пузинина видала

в Кременці лист, за яким подарувала ці маєтки чоловікові, а через два дні внесла свій запис у кременецьку земську книгу [7, кн.7, арк.68–68 зв.]. Наприкінці того самого року, під час вального коронного сейму у Варшаві, Човганські оскаржили Пузин перед королем у численних провинах, одна з яких полягала якраз у тому, що недавно без їхнього

відома Марухна Гаврилівна записала своєму чоловікові села Рідка й Минцова Воля, і 15 грудня 1579 р. отримали напоминальний лист, де монарх велів, щоб у разі, якщо це справді так, його адресати усунули допущену ними несправедливість [4, спр.6321, арк.17–18]. Та невдовзі княгині Пузининої не стало. 16 лютого 1580 р. Андрій Човганський оповів підстарості в Кременці, що в суботу, 13 лютого, Марія Гаврилівна померла, і взяв возного, щоб уїхати з ним у залишені нею двірець і половину села Новоставці та село Ільківці, які за природним правом

належать його жінці, а в суботу, 20 лютого, возний Стефан Покощовський уже зізнав, що в четвер, 18 лютого, разом із возним Левком Ісернським та двома шляхтичами був присутній при тому, як Човганські взяли до своїх рук указані вище маєтки; у першому й другому селах виявилося по 23 тяглі піддані з підсусідками [4, спр.6321, арк.20–21].

2 березня того самого року за скаргою князя Пузини кременецький староста князь Януш Збаразький видав позов по Човганських із вимогою стати 7 квітня перед ґродським судом. Звинувачення полягало в тому, що всупереч волі покійної, котра позаписувала, як виявляється, своєму чоловікові на залишених нею половині села Новоставці й селі

Ільківці у Кременецькому та селі Страклів у Луцькому повітах проживання до самої смерті, 2000 кіп грошів і всі рухомі речі, братаничу Іванову Павловичу Шпаківському – 1000 кіп грошів, братанці Овдоті Масківні з Шпаківських – 200 кіп грошів (і в цій сумі виділила їй у селі Новоставці на час до сплати грошей 10 підданих), а братанці Настасії Масківні Шпаківській, яка до смерті покійної була під її опікою і на її вихованні, – спуст новоставецького ставу в сумі 100 кіп грошів, 18 лютого вони силоміць захопили з озброєними слугами, боярами та іншими підданими маєтки Новоставці й Ільківці і все в них позабирали [4, спр.6321, арк.22–22 зв.]. Якщо до суду й дійшло, то справитися з конфліктом, як показують наступні події, він не зміг. 6 травня князь Юрій Пузина та Іван Шпаківський і його сестри Овдотя з Шпаківських Ящевецька й Настасія, з одного боку, та Андрій і Марія Човганські, з іншого, уклали перед князем Василем-Костянтином Острозьким приятельську угоду, за якою Пузина уступав Човганським половину Новоставець та Ільківці, а йому натомість відступали на вічність дві частини села Страклів; село Рідка й волиця Минцова теж залишалися князю; крім того, Пузина мав повернути Човганським усі папери на маєтки, а вони взяли на себе зобов’язання сплатити 100 кіп грошів йому та 200 кіп грошів Іванові Шпаківському і його сестрам, а також віддати Пузині збіжжя й рухомі речі, які забрали після смерті його дружини, а чого не вистачить, заплатити або вернути з нового урожаю, і гарантували збір засіяного ним на полях [4, спр.6321, арк.28–29]. у червні 1582 р. Андрій

Човганський виконав у Кременецькому земському суді всі зобов’язання щодо Юрія Пузини, передбачені угодою, укладеною 6 травня 1580 р. перед князем Острозьким [4, спр.6321, арк.36–37], а 13 січня «водлε

нового калεндаря» наступного року князь зізнав, що отримав свої 100 кіп литовських грошів [4, спр.6321, арк.38] і того самого дня віддав документи на маєтки Новоставці й Камінь [4, спр.6321, арк.39]; на початку травня 1586 р. Човганські остаточно розрахувалися в селі Гулівці з паном Шпаківським і отримали від нього відповідний квит [4,

спр.6321, арк.40]. Погосподарювавши кілька літ на спадщині першої жінки, 20 січня 1587 р. спільно з другою своєю дружиною Ганною Гу.левичівною князь Пузина продав «сεло Рεдкую, сεло Минцову Волицу одно к другому прилεглоε» за 8000 золотих, тобто за 3000 кіп грошів литовської лічби й монети, пані Човганській, яка вже кілька років сиділа на вдовиному стільці, і віддав їй усі листи й привілеї на ці маєтки [4, спр.6334, арк.1–3].

4. Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України, відділ рукописів. – Ф. 103 (Архів Сапєг). – Оп. 1 (спр. 55/1е, 6283, 6314, 6321,6334, 6359, 6370).

7. Центральний державний історичний архів України, м. Київ. – Ф. 22 (Кременецький земський суд). – Оп.1 (кн.1, 4, 6, 7, 8, 9, 13, 24, 29, 40, 44).

30. Собчук В. Д. З історії землеволодінь шляхетських родів із княжими титулами у Південній Волині ХV – першої половини ХVІІ століть // Запис-

ки НТШ. – Львів, 2000. – Т. 240: Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. – С. 333–360.

1570 Жовтня 9 — Лист кн. Юрія Пузини про нанесення йому збитків серадським воєводою Альбрехтом Лаським,

док. № 54, арк. 68 зв., 69.

1578 мая 29 — жалоба кн. Юрия Пузыны на пп. Альбрехта Лаского и Войтеха Стариховского в деле захоплення янушпільським урядником Петром Горецьким ставів, земель і дібров у маєтках Новоставицьке, Йєменське та Ільківське.

1578 мая 31 — Скарга кн. Юрія Пузини на п. Гаврила Сошенського за захоплення маєтку Рідке, док. № 40, арк. 37 зв. — 40.

Путем купли и продажи формировал свои владения в Луцком повете и на Волыни, прибывший на Волынь со Смоленщины в второй половине XVI ст. — до этого его побуждало бракосочетание. Князь Юрий Пузина взял себе в жены дочь владимирского войского Василия Гулевича Ганну Гулевичевну. Сначало князь вместе с женой продал в 1587 г. шляхтянке Марии Челганской имение Жидкую и Минцовую Воли, получив прибыль в сумме 3.200 коп грошей [1]. Немного позже ( 1590 г.) Ю. Пузина уже сам осуществил куплю у своего тестя. В результате сделки князь приобрел имение Длинное, Борискович и Цевов за 750 коп грошей [2]. Одну куплю осуществил и другой представитель семьи Пузин -Григорий, заплатив супруга шляхтичам Ивану и Раине Батковским ( 1598 ) 2500 коп грошей за имение Борисович [3]

1587 — вместе с женой Анной Васильевной, продал имение в Кременецком повете. [Пташ., 18]. — Его потомство образовало Волынскую отрасль, которая остается неизвестною.9.10.1596 р. була підписана і протестація до трибунальських книг, облятована у володимирських гродських книгах (з цієї обляти джерело і відоме). Під документом уміщено 7 підписів: 2 світських особи (Костянтин Острозький і Дем’ян Гулевич) і 5 духовних (Ге-

деон Балабан, Михайло Копистенський, Іларіон Масальський, Никифор Тур, Єлисей Плетенецький). Документ вніс до володимирських судових актів князь Юрій Пузина, що є єдиним свідченням про його участь у соборі [Боротьба Південно-Західної Русі і України проти експансії Ватікану та унії (XVI — початок XVII ст.). Збірник док. і мат-лів. — № 104. — С. 145.]

Юрій Пузина був серед тих дворян, які обирали депутатів на Люблінський з’їзд, він же був братчиком Луцького Братства. Його прізвище є під протестом Волинських шляхтичів проти утисків православних католиками (АЮЗР. — ч. І, т. ІV, ст.348).

~ 1) Мария Гавриловна Лешницкая
~ 2) Анна Васильевна Гулечивна.
Василий Гулевич в первом браке был женат на Алене Волчковне-Жасковской и, прожив с ней два года (1557-1559) имел, вероятно, только одну дочь Анну, приходящуюся Гальшке старшей сестрой. Эта Анна Гулевичивна была замужем за князем Федором Святополк-Четвертинским (1579), а во втором браке за одним из лидеров православной партии на Волыни – князем Юрием Богдановичем Пузыной (1586). Дом их в Луцке известен как дом Гулевичей (Пузын) и располагается при Луцком замке. У 1634 р. Анна Гулевичівна (Затурецька лінія, двоюрідна сестра Галшки Гулевичівни) пожертвувала на Луцьке православне братство 1 тис. злотих, забезпечених містечком Іванків і навколишніми селами у Київському воєводстві [ЦДІАК України, ф.25, оп.1., спр.191, арк.72–74].

1 ЦДIАУК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 37. — Арк. 55 зв. — 58 зв.
2 Там само. — Ф. 26. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 433, 434 зв.
3 Там само. — Спр. 12. — Арк. 837-839.

9.4. Ясько Богданович

хх.4. Ганна Богдановна

хх.4. Раина Богдановна

10.5. Остафий Остафьевич (?)

11.6. Ян Петрович (1586,-1622)

маршалок Главного трибунала Великого княжества Литовского. Во всех документах писался «князем с Козельска Пузыной».

Ewangelikiem był już jednak Jan Bohdanowicz Puzyna, założyciel gałęzi upickiej. Zmarł on w 1622 roku. Jego to zapewne jako «prawdziwego chwalcę Boga» prosił o szczególną opiekę nad realizacją funduszu zapisanego na zbór w Szwabiszkach Marcin Pawłowicz Szwab w 1606 roku. Kilka lat później, bo w roku 1614 i 1616 roku wspominany jest kniaź Puzyna, który miał troszczyć się o zbór w Szwabiszkach. Nie wiadomo czy chodziło o Jana, czy o któregoś z jego synów.

1586 янв. 12 — родная его бабка, Галена Кунцевна Райская, бывшая в 1-м браке за Яном Плонянским, подарила ему 7< местечка Плоняны, Упитского повета. [Пташ., 15, 68— дарств. зап.]. — 1594, мрт. 6 — депутат Главного Трибунала Литовского, по разделу с родным братом кн. Петром, получил двор над р. Дзвиносою, в Минском повет, называемый Дзвиноша, села — Бада и Прокоповцы и новинЬ!— Старую Баду н Детковскую. [Пташ., 16, 69— 70— разд. актъ; Вып. нвъ разд. акта, д. А., 243]. 1596, нояб. 4 — купил у родной сестры Галены Петровны и у мужа ее — Христофора Левона, принадлежавшую им часть им. Плоняны. [Пташ., 16, 71— прод. зап.]. 1598, апр. 20 — получил от короля подтвердительную грамоту на местечко Нестановичи, которым владел отец его, кн. Петр Тимофеевич Пузына. [Пташ. 16, 72— 4г-двкрвтт.]. 1604, окт. 22 — Королевским указом повелено ему возвратит Николаю Пузелевскому захваченные им села последнего: Велижы, Войноран, Девины-Б ролей и Ужутым. [Пташ., 16, 74— указ короля]. Обезпечил 1-й своей жене им. Лимковец, в Упитском повете. [Пташ., 16.]. — Закрепил за 2-й своей женой им. Плоняны. Во всех документах пишется «князем из Козельска Пузыным», как и все переименованные лица — его предки. Был Маршалом Трибунала В. Княж. Литовского. [Пташ., 19— показ, сына].

+ 1622.

~ 1) Варвара Яновна Визгирдовая, дочь Яна Николаевича Визгирда, судьи земского Упитского, секретаря и ревизора королевскаго. [Акт. Виден, археогр. ком. XXVI, 889]. Имел от нее двух сыновей, кн. Яна и Павла. [Пташ., 16].

~ 2) Дорота Яновна Грушевская. Имел от нее трех сыновей — Иеронима, Фридриха и Юрия.

12.6. Пётр Петрович (1594, +1610/1611)

У 1594 г. 5 марта быў складзены інвентар суседняга маёнтка Нястанавічы — той яго часткі, што належала братам Яну і Пятру Пятровічам Пузынам і падлягала падзелу паміж імі [НГАБ. Ф. 1769. Воп. 1. Спр. 18. Арк. 32 — 36 адв.]. Пятру дастаўся бацькоўскі двор з сёламі Нястанавічы і Межнікі, а таксама Ескавічы, набытыя ад нябожчыка Мікалая Воўчка. Доля Яна скалала двор Дзвіноса над аднайменнай ракой, пры ім сёлы Дзвіноса (32 дыма, 115 мужчын) і Пракопаўцы (13 дымоў, 41 мужчына). На 1 двор у сярэднім прыпадала каля 3,6 асоб мужчынскага полу. З 35 двароў у 23 былі простыя сем’і — бацькі з дзецьмі. У 2 выпадках у складзе гаспадаркі прыгадваецца прымак, у 3 — зяць, у 1 — жанаты брат. У 6 выпадках глава гаспадаркі меў унукаў, прычым у адным з іх сям’я складалася з бацькі, сына, 2 унукаў і 1 праўнука. Найвялікшая гаспадарка налічвала 11 мужчын: бацьку і трох сыноў, з якіх у аднаго было 3 уласных сына, а ўдругога — 4.

хх.6 Галена Петровна

1595, нояб. 4 — продала с мужем свою часть им. Плоняны брату своему, кн. Яну Петровичу Пузына. [Пташ., 15, 71—2— продажн, зап.].

~ 1595, Христофор Бадтронеевго Левон

5 колено

хх.7. Вацлав Янович

Ян Багданавіч меў сем сыноў, але маёнтак пакінуў толькі тром малодшым [49, арк. 10–11 адв.] Верагодна, гэта былі дзеці ад розных шлюбаў. Вядомы дзве жонкі кн. Яна Пузыны – Ядвіга Шчаснаўна Фурс і Фядора Афанасаўна Грызлавіцкая [50, арк. 2–8, 20–22 адв.], бацька апошняй быў зямянінам з прысуду Клецкага замка [84, с. 287]. Старэйшыя (у тым ліку будучы капыльскі зямянін Вацлаў) атрымалі па 100 коп грошай. Такім чынам,

у шэрагі зямян Вацлава Янавіча Пузыну 24 прывяла адсутнасць маёнтка. Нельга адмаўляць і ўплыву таго, што Пузыны былі звязаны з біржанскімі Радзівіламі кліентальнымі стасункамі [95, s. 81–82]. Апрача таго, маці Вацлава, хутчэй за ўсё, была Ядвіга Фурс, а носьбіты гэтага прозвішча былі капыльскімі зямянамі ў другой палове XVI ст..

Княжацкага тытулу ён ужо не ўжываў. Пузыны – гэта не адзіны выпадак знаходжан.ня прадстаўнікоў княжацкіх родаў на зямянскай павіннасці. Радзівілаўскімі зямянамі з’яўляліся князі Ліхадзяеўскія [108, s. 114–115]. Адзін з іх (Ян) на непрацяглы час (зафіксаваны ў інвентарах 60-х гг. XVII ст.) [2, арк. 32 адв., 6, арк. 60] трапіў у склад капыльскай зямянскай супольнасці.

95. Augustyniak, U. Dwór i klientela Krzysztofa Radziwiłła (1585–1640). Mechanizmy patronatu. – Warszawa : Semper, 2002. – 386 s.

2. НГАБ. – Ф. 27. – Воп. 6. – Спр. 1. – Інвентар Капыльскага княства 1669 г. – 34 арк.

6. НГАБ. – Ф. 160. – Воп. 1. – Спр. 16. – Справа аб адшуканні волі ад прыгоннай залежнасці жыхароў мястэчка Пясочнае Ігуменскага павета з-пад валодання памешчыкаў Ёдкаў. Інвентары Капыльскага княства 1665, 1734, 1780, 1781 гг. – 238 арк.

хх.8. Александр-Афанасий Юрьевич (1609, † 25.12.1650)

потомки Александра Афанасия Пузыни сохранили православие и лишились титула, поскольку в Польше православных не жаловали. Отец Александра Ежи(Юрий) Богданович ловчий волынский упоминается как Пузыня, а не Пузына.

— церковний діяч, спершу унійний, потім православний єпископ Луцький і Острозький (1632—1647). Представник роду Пузин гербу Огінець. Батько — князь Юрій, ревний визнавець православ’я. Замолоду мав воювати у повітових корогвах Волинського воєводства проти татарів. У 1613 році мав посаду поборці Волинського воєводства, за вироком радомського трибуналу був зобов’язаний доплатити недостачу.

Монастир у селі Дашків [с. Дашків; тепер не існує, локалізовано у Горохівському

р%ні Волинської обл.]. Найдавнішу згадку маємо під 1573 р.: 11 червня Іван Борзо%

богатий Красенський скаржився на волинського каштеляна, овруцького і гомель%

ського старосту Михайла Мишку Варковського, який нещодавно на ниву человека

дей галичанского [село Галичани. – С.Г.] Якима, которую дей он с копы орати был дал

попу пана Ивана Ощовского манастырскому дашковскому3

. Не знаємо, як складалася

історія монастиря в наступні 25 років, але в 1609 р. він уже не існував. 19 червня цьо%

го ж року Луцький гродський суд розглядав справу між власниками і посесорами

села Цегова: князі Олександр, Юрій і Миколай Пузини, їхні сестри Федора і Галшка,

Павло Козинський, Іван Городиський та Богуш Гулевич Воютинський – позивачі,

Іван Ощовський – відповідач. Про зміст конфлікту дізнаємося з судового позову від

01.05.1609 р.: позывают о то, иж продкове твои имене Цевов, отчизну свою, держачи

то, иле на част, которого з них належало, будучи людми хрестиянскими, спосродку

грунтов своих выделили остров немалый грунтов оремых, дубров, запустов, сеножа<

тей, прозвавши Дашковом, и там на том местцу убудовавши церков заложеня светоє

Пятонки, тот остров на тот манастыр надали, а будучи через час немалый так по<

водов продок, яко и твой сполней дозорцами окреслили и ограничили тот Дашков з од<

ноє стороны от грунтов делу твоєго Брочовы Горы, з другоє стороны прилеглостю до

грунту княжат Кошерских староставскому [село Старий Став. – С.Г.], с третеє и чет<

вертоє стороны прилегли грунты панов Холоневских от Холонева, якос через долгий

час в том манастыру Дашковском фала Божая отправоваласе и тела змерлых прод<

ков ваших и инших околичных людей шляхетского и простого народу сут погребены,

нижли ты место дозору, жебысе фала Божая з живыє и умерлыє отправовала, тот

менованый грунт чернцов, там мешкаючим, отнялес, которыє, не маючи выхованя,

розошлися, а ты дей церков знесши и гробы продков оголотивши, фолварок на том ос<

трове и село, названоє Дашково, осадилес, тот грунт гвалтом осягнулес и держиш4.

Позивачі, маючи права на певну частину зазначених грунтів, вимагали звільнити їх

і відновити монастир, або надати їм грошову компенсацію за цей острів. Зважаючи

на те, що майже через півтора року, 14.10.1610 р., Луцький гродський суд знову роз%

глядав цю справу5

, Іван Ощовський не поспішав задовольняти претензії позивачів,

отже, обитель не була відновлена. Подальший перебіг подій навколо Дашківського

монастиря нам невідомий.

3 ЦДІАК України.– Спр.14. – Арк.146 зв.

4 Там само. – Спр.18. – Арк.130 зв. – 131.

5 Там само. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.19. – Арк.797 – 797 зв.

У 1614 р. уже принаймні частина шпитальних сіл перебували в посесії кн. Олександра Пузини, на якого скаржився кн. Януш Острозький, «доводечи справедливости атаманови, подданым своим на част и на сторону поводови належачим и служачим з села Ходак волости Суразскоє», з приводу того, що, «будучи слугою рукоданым повода, а держачи от повода и маючи в повереню, рандзе и шафунку своєм тую маєтност Суразскую», в 1614–1615 рр. відповідач відібрав майно у підданих цього села [11, спр. 117, арк. 862 зв.]. Аналогічні претензії Януш Острозький висунув Олександру Пузині щодо пограбування в 1614–1616 рр. підданих з Андрушівки, Зеньків Ближніх і Дальніх, Ісерни, Онишківців, Суража, Тетеріва і Турова. У скаргах кн. О. Пузину звинувачено у вимаганні від підданих відпрацювання більших повинностей, ніж вони були зобов’язані, та ув’язнення атаманів сіл Зенькі Дальні, Ісерна, Онишківці й Тетерів за спротив [11, спр. 117, арк. 853, 861, 863 зв. – 864, 866 зв. – 868, 1005 зв., 1011 зв.–1012, 1102, 1105 зв. – 1106]. Зауважимо, що ці скарги містяться в позовах, датованих березнем 1620 р., тобто судова тяганина тривала уже не перший рік У квітні 1619 р. стався конфлікт: скаржився Януш Острозький на кн. Михайла Пузину, що той напав на села Андрушівку та Ісерну, які у 1618 р. отримав від Олександра Пузини у трирічну посесію підданий позивача дубенський

єврей «Шлом» Лезарович і відібрав їх у орен.даря [11, спр. 113, арк. 1128 зв.]. Із скарги кн. О. Пузини дізнаємося, що Януш Острозький не забарився з «відповіддю» і в серпні 1619 р. наслав згаданого орендаря разом із кількаде

сятьма козаками на «маєтност, державу и по.сесыю поводов местечко Сураж и села, до того местечка приналежачиє» [11, спр. 117, арк. 428–428 зв.]. Під час нападу пограбували майно позивача і, хоча в скарзі це не зазначено, вірогідно,

в результаті повернули Ш. Лезаровичу відібрані в нього села (можливо, маєтки повернули ще до нападу в серпні 1619 р.). Зазначимо, що стосунки між Янушем Острозьким і Олександром Пузиною залишалися напруженими. Так, у березні 1620 р. перший з них позивав другого, «доводечи справедливости мещаном и подданым своим суразским, также атаманом и подданым своим на части, на сторону кнежати єго мл пана Краковского [кн. Януш Острозький. – С. Г.] служачыє и належачыє волости Суразскоє, з сел Старого Суража, з низших и долших замков, с Туровое, с Ходок, з Исерна, з Андрушовки и Тетеровки» [11, спр. 116, арк. 646–647]. Отже, не пізніше 1614 р. кн. Януш Острозький своє право на половину суразьких «маєтностей» передав кн. Олександру Пузині (умови посесії нам невідомі). Щодо половини, яку отримав кн. Олександр Острозький († 1603 р.), то після смерті його сина Януша-Павла в 1619 р. нею володіла дружина кн. Олександра Васильовича Анна Костчанка з доньками, опікуном яких був їхній дядько – Януш Васильович Острозький (згадується в такому статусі в запису 1620 р. [11, спр. 116, арк. 925 зв.]). Однак ще 15 серпня

1618 р. донька Олександра Васильовича Анна-Алоїза передала Сураж «зо всими приналежностями» Олександру Пузині за умови, що «аренда и интрата с тых добр на преречоную церков шпиталную Острозскую Тройци Пренасвятшоє, и хорых, в ней мешкаючих, была оборочаная и давана» [1, с. 676]. Хоча, можливо, Олександр

Пузина ще раніше отримав половину суразьких володінь Олександра Острозького, а в 1618 р. Анна-Алоїза лише підтвердила це його право. Отже, не пізніше 1618 р. Олександр Пузина став посесором усієї Суразької волості. Зазначимо, що 13 грудня 1621 р. возний вручив йому судовий позов у Суразькому замку [11, спр. 126, арк.

32 зв.]. Правда, у 1622 р. кн. Анна Острозька, «вымогши» у кн. О. Пузини Сураж із селами та Андрушівку «приданую», пообіцяла щороку давати 1000 золотих йому і 2000 золотих на утримання шпиталя [1, с. 677]. Відомо, що кн. Анна

Острозька в 1628 р. за 11821 золотих і три гроші передала Яну Янушовському з дружиною Софією Радовицькою в трирічну посесію Сураж із селами, зокрема Онишківці, Зенькі Ближні й Дальні, Ходаки і Турову [11, спр. 184, арк. 106

Адам Кисіль, королівський придворний, на початках свої служби отримав від короля завдання: згідно з королівським дипломом, відібрати у Луцького єпископа Єроніма (Почаповського) Жидичинську архимандрію з монастирем, маєтками Тернками і Теремним, церквою Богородиці на пзв. – 107]. Вірогідно, Янушковський володів ними впродовж усього зазначеного терміну, в усякому разі в записові від 28 січня 1631 р. Сураж названо його «державой» [9, спр. 82, арк. 406 зв.]. Як свідчив у 1633 р. кн. Олександр Пузина, на той час уже луцький православний владика Атанасій, до 1632 р. він отримував щорічні 1000 золотих, однак шпиталю кн. Анна-Алоїза не давала нічого [1, с. 675–677]. Хоча документальних свідчень ми не маємо, але навряд чи буде помилковим твердження про те, що надалі ані цей владика, ані шпиталь грошей від княгині не отримували.До 1641 р. нам невідомі свідчення про відписані свого часу кн. В.-К. Острозьким маєтки на утримання шпиталя, а цього року кн. Анна-Алоїза передала їх Острозькому єзуїтському колегіуму [8, с. 336; 2, с. 70], який володів ними принаймні упродовж наступного десятиріччя, тобто до кінця досліджуваного періоду. Так, у грудні 1643 р. згадано «подданыє державы их мл отцев єзуитов колеиум Острозкого з местечка Суража» [11, спр. 237, арк. 1038 зв.], а 9 березня 1650 р. датовано «Юрамент подданых отцов єзуитов Острозских з Суража и з инших маєтностей», серед яких названо Андрушівку, обидві Зенькі, Ісерну, Турову і Ходаки [11, спр. 265, арк. 541 зв. – 542 зв.]. Отже, у 1585 р. шпиталь отримав згадані маєтки і володів ними впродовж більш ніж 20 років. Ймовірно, вже після смерті кн. В.-К. Острозького в 1608 р. його син Януш передав право на свою половину кн. Олександру Пузині, який у 1614 р. згадується як посесор. У 1618 р. він отримав й другу половину, але в 1622 р. повернув маєтки кн. Анні Острозькій, яка зобов’яза.лася давати йому щороку грошову компенсацію й матеріально утримувати шпиталь. Однак, як свідчив у 1633 р. владика Атанасій Пузина, до цього часу шпиталь не отримав нічого, не давала грошей княгиня й після 1633 р., а в 1641 р. вона передала маєтки єзуїтському колегіуму. Таким чином, шпиталь остаточно втратив свої села 1618 р., бо вже сам факт їх передачі в посесію власниками шпиталя свідчив про те, що вони не дуже переймалися долею цієї установи. Беручи до уваги закид Атанасія Пузини кн. Анні Острозькій щодо її несплати грошової компенсації шпиталю після 1622 р., можна, звісно, припустити, що він, будучи посесором, дбав про «уломных хорых и убогих розного стану и кондициєй, для которых тая церков и шпитал сут фундованыє». Однак згадаємо свідчення про зловживання з боку посесора О. Пузини для ків і наші припущення щодо підтримки ним шпиталя стають все менш вірогіднимие.

1. Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов. – К., 1883. – Ч. І, т. 6: Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-Западной России (1322–1648 гг.). – 939 с.

8. Теодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. В 5-ти томах / Н. И. Теодорович. – Почаев, 1893. – Т. 3: Кременецкий, Заславский уезды. – 687 с. – Библиогр. в тексте.

9. Центральний державний історичний архів України у м. Києві [далі – ЦДІАК України]. – Ф. 21 (Кременецький ґродський суд). – Оп. 1.

11. ЦДІАК України. – Ф. 25 (Луцький ґродський суд). – Оп. 1.

отримання якнайбільшого прибутку з цих маєтередмісті Луцька та передати єпископу Атанасію (Пузині).[1] 15 березня 1633 року король Владислав IV Ваза передав йому Жидичинську архімандрію, а 18 березня підтвердив його обрання на єпископську кафедру. 1640 року заплатив о. Самуїлу Кульчицькому 400 злотих за куплену «реальність» при вулиці Луцькій в Бродах, яку продав Олександру Мозеллі.[2] Разом з митрополитом Петром Могилою протестував на Сеймі Речі Посполитої проти утисків православних (1638 рік). 21 серпня 1641 року протестував проти «наїзду» на православну церкву в Сокалі з боку унійного владики Методія Терлецького. 26 лютого 1646 року був викликаний до суду за позовом греко-католмків Сокаля через відібрання у них А. Пузиною церкви та побиття одновірців. 12 жовтня 1647 року подав у відставку. Під час його управління Луцько-Володимирською єпархією багато православних шляхтичів заснували нові монастирі, школи і друкарні. За деякими відомостями, підтримав весною 1648 року повстання гетьмана Богдана Хмельницького. Автор опису єпархіального собору в Луцьку (у «Дидаскалії» Сильвестра Косова, 1638); противник унійних прямувань у 1630-их pp. Наступник — Іосиф Чаплич-Шпановський.[3]

Від 15 березня 1633 р. є лист короля Володислава IV до кн. Олександра Пузини, od obywatelow woiewodztwa Wolynskiego, nieunitow, obranemu y nominowanemu Luckiemu i Ostrogskiemu wladyce, де відзначено, що wedlug punctow, na electiey naszey przy uspokoieniu nieunitow y unitow przy nas y commisarze postanowionych y do act Warszawskich podanych, йому мали передати згадану кафедру, а луцький унійний єпископ Почаповський замість неї отримував Жидичинську обитель. Однак Єремія Почаповський відмовився поступитися, і король пішов на компроміс, визнавши його владикою, натомість Атанасій Пузина отримував Жидичинський монастир, a w Lucku cerkiew dla residentiey na przedmiesciu Panny Naswiqtszey [8, 660-661]. 9 квітня возний увязал Атанасія Пузину у володіння Луцьким монастирем з його всими приналежностями [2, спр. 185, арк. 307 зв.]. Отже, в 1633 р. чернеча спільнота стала православною, а ігуменом — Неофіт (див. “Настоятелі”).

Таким чином, бачимо двох луцьких владик — православні визнавали Пузину, уніати — Почапов- ського, під владою якого залишалися кафедральні маєтки. Маємо свідчення про те, що Атанасій Пузина справді використовував Успенський монастир як свою резиденцію. Відомо, що в 1633 р. (у липні, листопаді та грудні) возні відносили йому судові позови до монастира заложеня Светоє Пречистоє, тут, на передместю Луцком, на Светой Горе будучого [2, спр. 185, арк. 613 зв., спр. 191, арк. 541, спр. 192, арк. 27 зв.], а в липні 1636 р. возний у цьому монастирі передав Пузині лист від Єремії Почаповського [2, спр. 201, арк. 870]. У 1638 р., після смерті єпископа Почаповського, Атанасій Пузина de facto очолив Луцьку кафедру, в той же час залишивши Успенську обитель своєю резиденцією. Так, саме тут возний у 1640 р. передав йому трибунальський позов [2, спр. 222, арк. 9 зв.], а в 1642 р. з Пузиною зустрівся пан Гівлович, в справах пилных церкви Божоє от єго мл отца єпископа луцкого возваный [2, спр. 229, арк. 104]. Згадаємо також скаргу Костянтина Черневського на ігуменю Луцького Успенського монастиря Атанасію Ярмолинську з черницями, які 20 січня 1650 р. карету поводову власную в дворе зошлого владики Атанасія Пузини, за Глусцем при манастыру церкве ве- лебности вашоє будучого, в способ грабежу взяли заграбили и на пожиток свой обернули [3, спр. 48, арк. 739-741].

Ще в 1633 р. жидичинський архимандрит Пузина з крилошанами Луцької соборної церкви записом від 21 червня позичили в Лаврентія Древинського 4 500 золотих (усю суму отримали відразу), передавши тому в посесію терміном на шість років маєток Жидичинського монастиря Боголюбе. Потреба в грошах пояснювалася необхідністю оправы церкви Жидичинскоє та Луцького Успенського монастиря [2, спр. 187, арк. 516-517]. У 1638 р. владика з крилосом, bçdqc potrzebni pieni^dzy na potrzebe monastera Luckiego na Swi^tey gorze, за 60 кіп литовських грошів передали архимандриту Унівського Пресвятої Богородиці монастиря Ісайї Сулятицькому в шестирічну посесію ґрунти Успенської обителі [5, спр. 12, арк. 1-4]. Вірогідно, у цей час вона функціонувала. Однак у запису від 22 січня 1642 р. Атанасій Пузина відзначав, що Луцький монастир, наданий йому королем na residentiq, у якому черниці antiquitus residowali, a potym za spustoszeniem onego y ustqpieniem zakonniczek, te miescie pyste, bez opatrzowania y odprawowania chwaly Bozey przez niemafy czas wacowaio. Тепер Пузина відновлював обитель, передавши її з усіма володіннями ігумені Ата- насії Пузинянці y po niey nastqpuiqcym pannom zakonnym regufy swiçtego Bazilego [2, спр. 230, арк. 189 зв.

190]. Мабуть, саме цей запис дав підстави деяким дослідникам твердити, що Атанасій Пузина перетворив монастир у жіночий і назначил ігуменею свою родичку [17, 409]. Таким чином, на початку 1642 р. монастир уже був порожнім niemafy czas, але як довго? Відомо, що в 1639 р. Анна Лепесовицька заповіла на його користь грошову суму (див. „Пожертви вірних”), отже, монастир функціонував. У такому разі він спорожнів упродовж 1640-1641 років. Імовірно, згадані вже грошові позики Атанасія Пузини на підтримку обителі в 1633 і 1638 рр. справді пов’язані з існуванням у чернечої спільноти проблем матеріального характеру, тобто занепад відбувався поступово й доволі тривалий час. Наведемо скаргу Павла Вишковського, яка висвітлює певний стан монастиря і може також слугувати на користь сказаного. Так, 11 червня 1638 р. Ян Красовський уночі зумів потрапити до обителі і до тоє избы вшедши, где жалуючий спал, шкатулу с пенезми с под ложка взявшы, з манастыра вынесл [2, спр. 211, арк. 878 зв.].

Постає питання: чи мешкав тут Атанасій Пузина, чи монастир був лише його офіційною резиденцією, а сам він найбільше часу перебував у Жидичинській обителі? У будь-якому разі відновлений у 1642 р. Успенський монастир зберігав статус владичної резиденції, і сюди в 1644 р. возний відніс судові позови, які гайдукови в воротех того ж монастыра в руки отдал, писаньїє по єго мл отца Пузыну, єпископа луцкого и острозского [2, спр. 159, арк. 374, 1569]. Ситуація змінюється записом Атанасія Пузини від 3 лютого 1645 р., у якому він згадував про отримання від короля monastym spustoszalego, to iest cerkiew drewnianu staru Wniebowzi^cia Naswiqtszey Panny, де na gruncie pustym kamienice, celle zakonne y budynki rozne kosztem moim wlasnym pod czas residentiey moiey postawilem. Побачивши, що черницям wielka krzywda y chwaly Bozey uyma w odebraniu od ich przez nas monastera tego dziala, ze przez to slusznego mieszkania swego zakonnego nie mafy, він їм цю обитель przez mnie, episkopa, reformowanu, iako ych przed tym wlasnu, nazad wracamy y z residentiey naszey ust^puiemy, od posesiey naszey uwalniamy wiecznie, nad to kamienice z budynkami inszemi, kosztem moim episkopskim postawionq y zmurowanq, onym wiecznemi czasy daiemy, daruiemy. Серафиму Ярмолинську, obranq черницями ігуменею, do zywota iey naznaczamy y potwierdzamy. В подальшому ігумені мали перебувати w dozoru Атанасія Пузини, а після його смерті — настоятелів Луцького братського монастиря [2, спр. 242, арк. 195-197 зв.].

2 ЦДІАК України, ф. 25 (Луцький ґродський суд), оп. 1.

3 ЦДІАК України, ф. 26 (Луцький земський суд), оп. 1.

5 ЦДІАК України, ф. 2073 (Луцький монастир), оп. 2.

17 Сендульский А. Исторические сведения о православных церквах и монастырях в г. Луцке, ныне не существующих I А. Сендульский II Волынские епархиальные ведомости. — 1S72. — № 11 (Часть неофициальная).

Puzyna Aleksander z Kozielska h. Oginiec, imię zakonne Atanazy (Afanasij), (zm. 1650), archimandryta żydyczyński, biskup prawosławny łucki i ostrogski. Pochodził z rodu kniaziów ruskich, osiadłych od XV w. na Smoleńszczyźnie; był potomkiem Iwana Wasilewicza Hłazynicza, który w pocz. XVI w. dostał nadanie w pow. mielnickim, synem gorliwego wyznawcy prawosławia, kniazia Jerzego.

W młodości P. miał walczyć przeciwko Tatarom, zapewne w chorągwiach powiatowych woj. wołyńskiego. W r. 1609 podpisał protestację przeciwko wyniesieniu na metropolitę unickiego Hipacego Pocieja. W r. 1613 sprawował urząd poborcy woj. wołyńskiego, ponosząc znaczne koszta. Wyrokiem Trybunału Radomskiego został przymuszony do zapłaty brakujących sum. W instrukcji tegoż województwa z 8 III 1616 szlachta wniosła za nim instancję, aby od nowych «defalkacyjej» był wolnym, domagając się zwrócenia mu wyłożonych przezeń kwot. Na tymże sejmiku został obrany posłem na sejm walny warszawski. W r. 1618 też posłował na sejm walny. W tr. wraz z małżonką Krystyną z Radzimińskich miał sprawę z Jerzym i Teodorą z Chrynickich Puzynami. We wrześniu 1619 wziął udział w obradach sejmiku łuckiego, podpisując się pod uchwałą zobowiązującą mieszczan łuckich do opieki nad bractwem, cerkwią i szkołą prawosławną w Łucku. P. był elektorem Władysława IV z woj. wołyńskim. W listopadzie 1632 wobec obawy rozerwania obrad sejmu przez prawosławnych Władysław IV podpisał artykuły dla uspokojenia religii greckiej. Jeden z punktów stanowił o oddaniu władyctwa łuckiego przez dotychczasowego bpa unickiego, Jeremiasza Poczapowskiego, nowo wybranemu łuckiemu biskupowi prawosławnemu. W związku z uznaniem dawnej hierarchii prawosławnej za nieważną, dokonano nowych wyborów metropolity i pozostałych biskupów.

Na sejmie elekcyjnym, na który posłował P. z woj. wołyńskiego, uczestniczył w wyborze Piotra Mohiły na metropolitę, a wkrótce potem został obrany przez prawosławnych obywateli woj. wołyńskiego biskupem łuckim i ostrogskim. Wg «Puncta assecurationis obywateli Korony i W. Ks. Lit. ruskiego narodu wyznawających grecką religię» P. miał otrzymać przywilej na biskupstwo łuckie na sejmie koronacyjnym, a dotychczasowy bp łucki unicki miał objąć archimandryctwo żydyczyńskie, zachowując tytuł biskupi do śmierci. Na sejmie koronacyjnym Władysław IV domagał się od kanclerza w. lit. Albrychta Stanisława Radziwiłła, aby skłonił J. Poczapowskiego do ustąpienia z władyctwa łuckiego i doprowadził do polubownego podziału świątyń i dóbr pomiędzy P-ą a biskupem łuckim unickim. Poczapowski odwołał się do decyzji papieża i Kongregacji Krzewienia Wiary. Dn. 15 III 1633 Władysław IV przekazał P-nie archimandryctwo żydyczyńskie. Za zgodą Poczapowskiego miał otrzymać również dobra Ternki i Teremne, a w Łucku na rezydencję cerkiew Najśw. Marii Panny. Dn. 18 t. m. król potwierdził jedynie wybór P-y na biskupstwo łuckie, «który z młodych lat swoich tak w wojskach, jak i trybunałach deputatem, a na sejmach posłem będąc, znaczne Rzeczypospolitej oddał usługi, a teraz do stanu duchownego pobudzony» obrany został dyzunickim bpem łuckim. Zatem istniejące w literaturze informacje o służbie P-y jako unity w diecezji łuckiej i jego przejściu na prawosławie musimy uznać za mało wiarygodną hipotezę. P. nie czekał jednak na decyzję Rzymu, lecz mając poparcie Władysława IV i prawosławnej szlachty wołyńskiej, kilka tygodni później pozbawił Poczapowskiego części beneficjum. Pod koniec grudnia 1633 zaniósł P. uroczystą protestację przeciwko księżnie Annie z Ostrogskich Chodkiewiczowej, wojewodzinie wileńskiej, która nie dopuściła go do przeprowadzenia wizytacji prawosławnych cerkwi i monasterów w Korcu, Ostrogu i innych miastach, co pozostawało w sprzeczności z fundacyjnym zapisem kniazia Janusza Ostrogskiego. Jeszcze w r. 1622 księżna Anna miała obiecywać P-ie «gdy pozostawał w stanie świeckim», że intraty z dóbr suraskich będą szły na cerkiew Św. Trójcy i szpital w Ostrogu. Po r. 1632 księżna przestała płacić, stąd P. domagał się zwrotu 10 000 zł, na których zabezpieczono ten układ. W maju 1634 P. protestował także przeciwko studentom, jezuickiego kolegium w Łucku, którzy zbrojnie wtargnęli do cerkwi, burząc dom stauropigii, a także niszcząc prawosławnym szkołę i drukarnię. W grudniu tr. uczestniczył P. w przedsejmowym sejmiku woj. wołyńskiego w Łucku, zabierając głos w sprawach prawosławia. Sejm 1635 r. okazał się dla P-y i prawosławnych niezbyt szczęśliwym. Biskupstwo łuckie pozostawiono dożywotnio Poczapowskiemu, któremu zwrócono również sobory katedralne w Łucku i dobra władyctwa łuckiego z wyjątkiem trzech wsi: Ternki, Teremne i Siedmiarki. Mocą konstytucji sejmowej postanowiono, że biskupstwo łuckie po śmierci Poczapowskiego pozostanie przy prawosławnych, natomiast po objęciu tegoż biskupstwa przez P-ę klasztor żydyczyński zostanie zwrócony unitom. Dn. 18 III tr. P. otrzymał przywilej na biskupstwo łuckie po śmierci Poczapowskiego.

P. odegrał pewną rolę w staraniach Władysława IV założenia odrębnego patriarchatu ruskiego zależnego od Rzymu. Projekt woj. wołyńskiego Adama Sanguszki, który przedłożył Stolicy Apostolskiej Jan Damascen Sokołowski, rozpatrzyła komisja powołana przez Kongregację Krzewienia Wiary (11 IV 1636). Sokołowski miał wtajemniczyć papieża Urbana VIII, że P. wraz z P. Mohiłą «nie tylko wyznają unię, ale nawet [ją] publicznie zachwalają». Dn. 10 VII tr. Urban VIII wysłał Sanguszce brewe, w którym dziękował za starania w przywiedzeniu do unii P. Mohiły i P-y, choć sami zainteresowani popierali ten projekt z licznymi zastrzeżeniami, wcale nie odżegnując się od prawosławia. Wkrótce Kongregacja odłożyła załatwienie tej sprawy, a nawet zakazała unitom prowadzenia rozmów w sprawie patriarchatu ruskiego i unii powszechnej. W r. 1636 w całej diec. łuckiej trwały ostre spory pomiędzy unitami a prawosławnymi na tle podziału cerkwi i klasztorów pomiędzy obie strony przez specjalną komisję królewską. Do zatargów, w których osobiście uczestniczył P., protestujący przeciwko niewpuszczeniu go do przyznanych prawosławnym cerkwi, doszło w Bielsku, Krzemieńcu i Drohiczynie. Szczególnie napięta była sytuacja w Bielsku, gdzie namiestnik P-y Pais Mościcki kilkakrotnie w r. 1636 protestował z powodu krzywd czynionych prawosławnym przez unitów i wspierające ich władze Rzpltej. Stąd P. nie godził się na wydanie unitom cerkwi katedralnej w Łucku, przyznanej im wyrokiem Trybunału. P. był mediatorem (1 II 1637) w sporze pomiędzy metropolitą Mohiłą a Izajaszem Kopińskim, który mimo zawartej ugody nie zakończył sporu wśród dawnej i obecnej hierarchii prawosławnej. Do zatargów z unitami dochodziło często w diec. P-y. Dn. 2 X 1637, podczas trwania roczków sądowych ziemskich w Łucku, P. zajął grunty, gdzie wcześniej znajdowała się cerkiew unicka i po odprawieniu mszy (11 X t. r.) przystąpił do budowy cerkwi prawosławnej. Stąd doszło do protestacji duchowieństwa unickiego przeciwko P-ie. Po śmierci Poczapowskiego (5/15 X 1637) P. stał się jedynym spadkobiercą władyctwa łuckiego. Mając poparcie prawosławnej szlachty wołyńskiej, natychmiast zajął katedrę wraz z należącymi do niej dobrami. Władysław IV dekretem z dn. 28 X 1637 nakazał ich zwrot unicie, władyce włodzimierskiemu, Józefowi Rakowieckiemu. P. jednak nie zastosował się do wyroku królewskiego. Tym bardziej, że poparł go sejmik łucki (27 I 1638), domagając się aby biskupstwo łuckie na przyszłym sejmie zostało mu oddane zgodnie z posiadanym przez P-ę przywilejem. Na sejmie 1638 r. Władysław IV próbował doprowadzić do odbycia wspólnego dla prawosławnych i unitów synodu, na którym uzgodniono by warunki unii. Akt nadania P-ie dóbr władyctwa łuckiego, noszący datę 20 IV 1638, miano podać do publicznej wiadomości dopiero na owym synodzie. P. odgrywał wówczas niepoślednią rolę w planach Władysława IV pozyskania prawosławia dla unii. Przywilej królewski z 20 IV t. r. oddawał P-ie beneficja po Poczapowskim, m. in. dwie świątynie katedralne w Łucku i Ostrogu, a także inne dobra wchodzące w skład diec. łuckiej. Archimandryctwo żydyczyńskie mimo oporów P-y, miał tenże zwrócić unitom.

Objąwszy rządy w biskupstwie łuckim, P. rokrocznie zwoływał synody diecezjalne, które rozpoczynały się zawsze 26 IX uroczystą mszą w łuckiej katedralnej cerkwi. P-ie podlegali wyznawcy prawosławia nie tylko diec. łuckiej, ale także innych: pińskiej, włodzimierskiej i chełmskiej, oddanych w zarząd władykom unickim. Ze względu na zły stan zdrowia P. począwszy od 1639 r. domagał się kilkakrotnie od szlachty prawosławnej, by uzyskała na sejmie zgodę monarchy na mianowanie jego zastępcy w osobie Józefa ze Szpanowa Czaplica, archimandryty mileckiego. W r. 1643 Władysław IV wyraził na to zgodę. P. nie uczestniczył w soborze kijowskim, który zaczął obrady 8 IX 1640, ale wysłał swego posła. Dn. 21 VIII 1641 P. protestował przeciwko zajechaniu cerkwi prawosławnej w Sokalu przez władykę chełmskiego Metodego Terleckiego. W t. r. uczestniczył również w wyborze nowego biskupa prawosławnego we Lwowie (5 IV 1641), po śmierci Jeremiasza Tyssarowskiego. Zapewne z rozkazu króla P. prowadził jakieś rozmowy z unitami w sprawie unii, gdyż nowy nuncjusz papieski udający się do Warszawy J. de Torres otrzymał zadanie dokładnego wywiedzenia się o P-ie, «najuczeńszym z Rusinów dyzunitów», o którym przesadnie donoszono Kongregacji, że jest skrytym katolikiem. Donoszono również, że P. uczynił już wyznanie wiary wg formuły przepisanej dla Greków. P. brał zapewne także udział w opracowywaniu memoriału przesłanego do Rzymu w r. 1645 „O kościele prawosławnym w Rzeczypospolitej”, w którym P. Mohiła proponował uregulowanie stosunku kościoła prawosławnego do Rzymu na nowych zasadach. Wedle Kassiana Sakowicza („Sobór Kijowski”, Kr. 1642) był P. autorem rozprawy o siedmiu sakramentach.

Mimo poparcia Władysława IV i powołania przed sąd sejmowy unitów, oskarżonych z instancji P-y o profanację sakramentu i pobicie prawosławnych (20 IX 1644), spory w Bielsku nie ustawały. Świadczyły o tym dalsze protestacje P-y i jego podwładnych związane z krzywdami, jakich doznawali prawosławni od unitów (13 i 17 III 1645). W r. 1646 P. zajęty był m. in. sporem z władyką chełmskim M. Terleckim. Dn. 26 II tr. unici miasta Sokala pozwali P-ę w sprawie odebrania im cerkwi i pobicia wielu ich współwyznawców. W sporze tym P. uzyskał poparcie na sejmiku łuckim prawosławnej szlachty wołyńskiej (13 IX 1646). Domagano się, aby sprawę tę osądzono w sądach zadwornych JKMci albo rozpatrzyli ją nowi komisarze królewscy, oczywiście po myśli P-y. Dn. 25 II 1647 uczestniczył P., po śmierci Mohiły, w akcie obioru metropolity prawosławnego Sylwestra Kossowa. W tr. prowadził długotrwały spór z unickim władyką włodzimierskim J. Bakowieckim i archimandrytą kobryńskim Pawłem Owłoczyńskim o cerkiew Narodzenia Panny Marii w Kobryniu, który zakończył się sukcesem P-y, zgodnie z dekretem Władysława IV (16 V tr.). Pomimo sporów z unitami P. od jesieni 1647 wraz z innymi przywódcami prawosławia skłonny był przystąpić do rozmów z nimi w sprawie powołania odrębnego patriarchatu ruskiego, oczywiście na warunkach zaakceptowanych przez większość jego współwyznawców. Do rozmów nie doszło z powodu nieustępliwości Rzymu i zakazu uczestniczenia unitom we wspólnym zjeździe z prawosławnymi. Dn. 20 II 1648 P. złożył protestacje przeciw unitom o ciemiężenie wyznawców prawosławia w wielu miastach jego diecezji. W przededniu powstania Bohdana Chmielnickiego P. przestał się angażować w sprawy unii mimo zabiegów Władysława IV. Wiosną 1648 P. poparł powstańców B. Chmielnickiego. Z zeznań Kozaka Jaremy Koncewicza, przesłuchiwanego przez kaptur halicki, wynikało, że powstańcom aktywnie pomagali bp prawosławny lwowski Andrzej Żeliborski i P. Zmarł P. w początkach 1650 r. Już w lutym tr. kandydat-nominat na to biskupstwo J. Czaplic domagał się oficjalnej nominacji od metropolity S. Kossowa, a jako bp łucki prawosławny wystąpił wkrótce na lipcowym soborze w Kijowie.

Z małżeństwa z Krystyną Radzimińską P. nie pozostawił potomstwa.

Ще з одним Жидичинським монастирем – Воскресенським – певний часбуло пов’язане життя черниці Марії (Гулевичівни). Відомо, що в 1623 р. вона належала до чернечої спільноти православної Четвертенської Богородичної

обителі, в 1634–1635 рр. її згадано як монашку Жидичинської Воскресенської, в 1636 р. – як її ігуменю, а в лютому 1639 р. вона стала настоятелькою Дубицького монастиря. Ці переходи, вірогідно, пов’язані з її племінником

Атанасієм (Пузиною). Він у 1633 р. став архимандритом переданої православним Жидичинської Миколаївської обителі116 і, ймовірно, невдовзі заснував у Жидичині Воскресенський жіночий монастир, куди перейшла його

родичка і через кілька років стала там ігуменею. В 1638 р. Жидичинський Миколаївський монастир передали уніатам, а Атанасій (Пузина) став луцьким владикою. Невідомо, чи продовжила своє існування Воскресенська обитель, навіть якщо і так, то вона мала стати унійною. Отже, Марія (Гулевичівна) перейшла до Дубицького монастиря, який перебував у подаванні луцьких єпископів і, зрозуміло, в 1638 р. став православним. Точніше, не просто перейшла, ставши ігуменею, а отримала обитель у довічне заставне володіння. Так, у лютому 1639 р. владика Атанасій разом із своїм крилосом свідчили, що вони на потребу Луцької кафедральної церкви позичили у Марії (Гулевичівни) 4000 золотих на таких умовах: половину цієї суми їй повернуть, а за інші 2000 вона отримала в посесію do naydalszego wieku y zywota Дубицький монастир, де може rządzić y sprawować podług naylepszego baczenia ymyśli swoiey і кого захоче залишити після себе ігуменею117.

~ Кристина Радзимінська, нащадків не мали. У 1618 році разом з дружиною мав «справу» з Юрієм і Теодорою Хреницькими.

116 Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир … С. 112.

117 ЦДІАУК. Ф. 2073, оп. 2, спр. 13, арк. 1 зв. – 2 зв

хх.8. Юрий Юрьевич (1632, + XII.1648)

вихованець Замойської академії [1], волин. ловчий (1628–33), володимирський підкоморій (1633–49), посол Волин. воєводства на вальні сейми (1632, 1637, 1638) і до Люблінського трибуналу (1634).

З 1609 р. є свідчення про менглинського єпископа, ігумена Луцької Успенської обителі Йосифа. За період його настоятельства відомі кілька інцидентів, пов’язані з монастирем. Так, у жовтні 1609 р. його черниця Софія, збираючи милостиню для монашої спільноти, прийшла до маєтку кн. Юрія Пузини. Князь нічого не пожертвував, натомість намагався переконати її перейти до Православ’я. Коли Софія відмовилася, наказав бити и в ланцух до везеня всадити. Відзначимо, що в жовтні 1б10 р. черниця Софія в присутності луцького унійного владики Євгенія Малинського свідчила, що торік вона учинила оповедане на кн. Юрія Пузину о везене мене в ланцуху, о збите и змордоване моє в дому их млстей в Воротневе, и о побране речей моих, але тепер вона не хоче мати судову справу з князем, до того ж це її чернечому станови негодит, тому вона відмовляється від усіх звинувачень [2, спр. S4, арк. б52-б52 зв.; З, спр. 19, арк. S12-S12 зв.].

Водночас члени братства за участю Данила Братковського вжили заходів для недопущення прийняття рішень

в Любліні, які б суперечили інтересам Православної Церкви. На згадану зустріч були обрані авторитетні та впливові представники православного шляхетства Волині –житомирський хорунжий князь Вацлав Четвертинський, київський чашник Андрій Гулевич-Піддубецький та сам Данило Братковський – підстолій брацлавський. За їхньою ініціативою 9 грудня 1679 року складена офіційна заява, у якій автори в урочистій формі заявили про намір не вдаватися до жодних угод, які б могли зашкодити Православній Церкві. Документ підписало 32 особи, серед них згадані вище делегати на люблінську нараду, а також інші впливові члени Луцького братства – князі Андрій та Юрій Пузини,

Томаш Гуляницький, Олександр Балабан, Федір Ушак-Куликовський та ін [Архивъ ЮЗР– Ч. І. – Т. ІV. – К., 1871. – С. 32-34.].

Юрій Голуб з΄являється на Житомирщині після одруження із Маґдаленою (пишемо “ґ” через транскрипцію з руського письма “кг”) Бутович, на той час вже удовою по Павлу Стрибилю, від якого мала сина Стефана. Через свою дружину Юрій Голуб тримає значні маєтки на Житомирщині, що дістались останній за спадком від батька. 5 листопада 1630 р. Маґдалена Голуб та її сестра Олена Лішка ділять між собою спадок за померлим батьком, а саме маєтки: м. Новий Брусилів, м. Водотиї, сс. Дивин, Морзівку, Солоївку17. 22 листопада 1630 р. возний засвідчує ввід пані М. Голуб у володіння м. Новий Брусилів та сс. Дивин та Морозівку18. Полюбовне погодження сестер, що до розподілу маєтків, як бачимо з актів, не можуть пояснити подальшого розходження між сестрами, що вилилось у справжню родову війну. Так у 1632 р. Юрій Голуб із власним загоном нападає на будинок чоловіка Олени Лішки – Криштофа Лішки, вбиває останнього, при чому було забито до двох десятків людей19. Удовіла Олена Бутовічова-Лішка, за деякий час виходить заміж за князя Юрія Пузину20. Бачимо продовження ворогування родичів (нагадаємо, що актові книга Житомира збережені не всі) у 1640 р. (від 11 травня) коли кн. Олена Пузина кличе до суду Маґдалену Голуб за наїзд – грабунок маєтку21. Через місяць (16 червня) Юрій Голуб наче у відповідь несе до Житомирського замку позов на кн. Олену Пузину – у справі невиконання якогось квітового запису22. Можливо ворогування родичів відбулось, ще за розподілення маєтків у 1630 р., але в той рік не набрало вигляду відкритого протистояння. Про це можуть свідчити останні відомості про цей конфлікт – вливковий запис (право отримання) Юрію Голубу від його дружини грошей, що мусила віддати кн. Олена Пузина, у вигляді штрафу за порушення дільчого листу23.

В 1635 р. Ерличи «набули»

ще одного заможного і впливового родича,

яким став володимирський підкоморій кн.

Юрій Пузина. І хоча він одружився не з

рідною, а трьохюрідною сестрою Йоахіма, Андрія, Михайла та ін. Єрличів Оленою Бутовичівною223 все ж про це споріднення

вони пам’ятали ще дуже довго. Через кіль-

ка місяців після свого знайомства з князем

колишній чернець і майбутній автор хро-

нічки «pojащ w stan ъwiжty maщэeсski» панну

Роґузьку, опікуном якої був… той самий

Юрій Пузина224. Весілля Йоахіма та Ма-

ріанни підкоморій влаштував на власні

кошти і у власному волинському маєтку

селі Добрятині 24 листопада 1635 р.

223 Южнорусские летописи. С. 80. 224 Там само.

Князь Юрій Пузина
заповів (19 грудня 1648 р.) поховати його в Братській церкві, на яку пожертвував 1500 золотих, крім того, просив віддати ченцям аналогічну
суму, яку їм “został winien” [Памятники, изданные Киевской комиссией для разбора древних актов. – К., 1898. – Т. 1 – 2., 96]

~ 1) Феодора Хреницкая (1618)
~ 2) 1635, Олена Мартинівна Бутович

1 Album studentów Akademii Zamojskiej. Warszawa, 199417 ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр.188, арк. 56.
18 Там само, арк. 57.
19 Uruski S. Rodzina Herbarz szlachty polskiej. – T. IX. – Warszawa, 1912. – S. 128.
20 Там само. – T. II. – Warszawa, 1905. – S. 48.
21 ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 27.
22 ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 44 зв.

23 ЦДІАК України, ф. 11, оп. 1, спр. 189, арк. 61.

хх.8. Михаил Юрьевич (1628,1650)

Поборця Волин. воєводства (1624, 1632), кременецький земський підсудок (1641–50).

Згадаємо також вливковый запис під 26 червня 1б46 р. ігумені Серафими Ярмолинської: iz co byl zeznal кн. Михаїл Пузина, podsçdek krzemieniecki, 1500 золотих na klasztor nasz Lucki paniensky, tedy, iz ta summa zadnego pozytku nam nie czynila, wlewamy iq na кн. Юрія Пузину, володимирського підкоморія, i to prawo, ktore nam sluzylo, ma sluzyc cum toto effectu Jego Msci [ЦДІАК України, ф. 25 (Луцький ґродський суд), оп. 1.спр. 251, арк. 137 зв.].

Рід князів Пузин (с. 29)

Боголюбивого князя Пузину – єпископа Луцького Афанасія, князя Юрія, князя Михайла, князя младенца Стефана, князя Костянтина, княжну інокиню Афанасію.

Відомі ще три пожертви на користь Мильчанської обителі в духівницях: 19 лютого 1649 р. кременецький підсудок кн. Михайло Пузина просив поховати його тут і заповів 300 золотих [ЦДІАК України. – Ф. 25 (Луцький ґродський суд). – Оп. 1., спр.264, арк.1104–1106 зв.]

~ Анна Воляновская
1654 р. серпня 11 [арк. 65 зв. — 66, акт 71] Анна з Волянок Міхалова Пузина, державець с. Страклів и Юрій Пузина,
державець с. Волиця подписал приясягу Лук’ян с. Страклів 10 дымов с. [Страклівська] Волиця 5 дымов “по квите одданя подымного послєднєйшого … ДЄВЄТЬ в тих обох селах пре спустошене татарскоє убило”
Його дружина княгиня Анна щира українська православна патріотка, овдовівши в 1648 року, в час тотального наступу католицизму польського зразка на наші землі, залишається в числі тих небагатьох українських вельмож, які не зрадили віри батьків. Княжна Анна Пузина, пішла духовною дорогою своїх православних українських предків і заснувала в Страклові, яким тоді володіла, монастир Різдва Пресвятої Богородиці. [5.102]
Княжна Анна Пузина, щоб протиставитись окатоличенню і ополяченню православних українців, засновує святу обитель Божу в Страклові, а в заступницю і хоронительку святині бере Пречисту Діву Марію.
Заснувавши чоловічий монастир, вона наділила його багатими фундушами, виділила землю над берегами Ікви з свого маєтку в Страклеві разом з підданими передала ще й села Волицю, Комарівку. Її коштом було вибудувано монастирські будівлі та величавий храм Різдва Пресвятої Богородиці. [6.103]
Дата побудови церкви Різдва Пресвятої Богородиці в Страклеві визиває й до тепер полеміку серед її дослідників, частина яких дотримується цілком помилкової дати 1779 року, а будівничою виступає в них якась старостина Анна Іллінська [7.60]
В Клірових відомостях церков і парафій Дубенського повіту за 1912 рік помилково записано про будівництво храму Різдва Пресвятої Богородиці 1765 рік княгинею Анною Пузиною. [8.927]
Ні попередньої, ні вищевказаних дат 1779 р., 1765 р. серйозний дослідник не може брати до уваги, бо княжна Анна Пузина, за цими датами жила півтора століття.
Насправді ж датою будови храму Різдва Пресвятої Богородиці був 1665 рік, а його будівничою овдовіла княжна Анна Пузина. [9.160-161]
Княжна Анна Пузина залишила братії монастиря свій заповіт в якому вона відписувала своє нерухоме майно і капітал: — Заснований монастир і ченці його, які будуть жити в ньому, завжди повинні лишатися в православній вірі, а ігумена, щоб вільно вибирала братія і коли б хто з дітей чи інших нащадків, яким буде належати маєток, буде іншого віросповідання, а не православний, то заповітом вона відсуває від всякого впливу і влади над монастирем. [10.483-484]

хх.8. Катарина Юрьевна

~ 1) Александр Хреницкий
~ 2) Павел Борзобогатый

хх.хх. Федька Юрьевна (1609,+1633)

Монастир у селі Дашків [с. Дашків; тепер не існує, локалізовано у Горохівському р%ні Волинської обл.]. Найдавнішу згадку маємо під 1573 р.: 11 червня Іван Борзобогатий Красенський скаржився на волинського каштеляна, овруцького і гомельського старосту Михайла Мишку Варковського, який нещодавно на ниву человека дей галичанского [село Галичани. – С.Г.] Якима, которую дей он с копы орати был дал попу пана Ивана Ощовского манастырскому дашковскому3. Не знаємо, як складалася історія монастиря в наступні 25 років, але в 1609 р. він уже не існував. 19 червня цього ж року Луцький гродський суд розглядав справу між власниками і посесорами села Цегова: князі Олександр, Юрій і Миколай Пузини, їхні сестри Федора і Галшка, Павло Козинський, Іван Городиський та Богуш Гулевич Воютинський – позивачі, Іван Ощовський – відповідач. Про зміст конфлікту дізнаємося з судового позову від
01.05.1609 р.: позывают о то, иж продкове твои имене Цевов, отчизну свою, держачи то, иле на част, которого з них належало, будучи людми хрестиянскими, спосродку грунтов своих выделили остров немалый грунтов оремых, дубров, запустов, сеножатей, прозвавши Дашковом, и там на том местцу убудовавши церков заложеня светоє
Пятонки, тот остров на тот манастыр надали, а будучи через час немалый так поводов продок, яко и твой сполней дозорцами окреслили и ограничили тот Дашков з одноє стороны от грунтов делу твоєго Брочовы Горы, з другоє стороны прилеглостю до грунту княжат Кошерских староставскому [село Старий Став. – С.Г.], с третеє и четвертоє стороны прилегли грунты панов Холоневских от Холонева, якос через долгий час в том манастыру Дашковском фала Божая отправоваласе и тела змерлых продков ваших и инших околичных людей шляхетского и простого народу сут погребены, нижли ты место дозору, жебысе фала Божая з живыє и умерлыє отправовала, тот менованый грунт чернцов, там мешкаючим, отнялес, которыє, не маючи выхованя, розошлися, а ты дей церков знесши и гробы продков оголотивши, фолварок на том острове и село, названоє Дашково, осадилес, тот грунт гвалтом осягнулес и держиш4. Позивачі, маючи права на певну частину зазначених грунтів, вимагали звільнити їх і відновити монастир, або надати їм грошову компенсацію за цей острів. Зважаючи на те, що майже через півтора року, 14.10.1610 р., Луцький гродський суд знову розглядав цю справу5, Іван Ощовський не поспішав задовольняти претензії позивачів, отже, обитель не була відновлена. Подальший перебіг подій навколо Дашківського монастиря нам невідомий.

3 Центральний державний історичний архів України у м.Києві (далі % ЦДІАК України). – Ф.25. – Оп.1. – Спр.14. – Арк.146 зв.

4 Там само. – Спр.18. – Арк.130 зв. – 131.

5 Там само. – Ф.26. – Оп.1. – Спр.19. – Арк.797 – 797 зв.

кн. Федора Пузинянка Адамова Летинська (рік заповіту пошкоджений, є лише тисеча шестсот тридцат, але його занесено до актової книги у грудні 1б33 р., крім того, Федора Летинська була православною, а Успенська обитель повернулася до Православ’я в 1б33 р. отже, є підстави твердити, що заповіт складено в цьому ж році, а саме 4 червня) — 50 золотих до церкви святой Пречистой в Луцку [ЦДІАК України, ф. 25 (Луцький ґродський суд), оп. 1., спр. 182, арк. 2б2 зв.

~ 1) Филон Елец
~ 2) Адам Летинский

хх.хх. Гальшка Юрьевна (1609)

13.11. Ян Янович

Do Kościoła ewangelicko-reformowanego należeli z pewnością Jan, Piotr i Hieronim Janowicze Puzynowie, których często spotykamy na kartach akt synodów prowincjonalnych Jednoty Litewskiej, nawet jeszcze w drugiej połowie XVII wieku. Jan był jednym z opiekunów zboru i majętności szwabiskiej .

От 1-го брака. [Пташ., 16]. — 1620, земянин Упитского повета, передал брату кн. Петру дедовское имение Минского повета — Дзвиноша. 1635, заявил о сгоревшем в имении брата кн. Петра — Косценовичи, доме. [Опред. Минск, двор. собр. д. А., 264]. — 1635, окт. 7, вместе с братом кн. Павлом, получили, по разделу, двор Линковец; сверх того, на его долю пришлось еще имения Шилишня и Узолецы, Упитского повета. [Пташ., 17—18, 77—78—разд. акт].

~ 1647, Анна Соллогуб. [Опред. Минск. двор. Собр., д. А., 264 об.].

14.11. Павел Янович

Каноник жмудский, архидиакон Самогитский. От 1-го брака. [Пташ., 16]. — 1633, окт. 7, по разделу с братьями, получил вместе с братом кн. Иваном двор Линковец, и на свою долю имения:

Дегесы, Борысаны, Дравделяны и 3 уволоки в дер. Тришканах. [Пташ., 17-18, 77— 78-разд. акт].

1638, февр., ксендз — плебан калиновский и схоластик Смоленский; в Упитском земском суде разбиралось дело его с Христофором Скробовичем, о порубке леса в им. Линковец. [Пташ., 19].— 1661, мрт. 10, отказавшись от мира, все имение свое передал сыну своему кн. Александру-Юрию, кроме им. Прокоповцы, проданнаго им двоюродному брату кн. Альбрехту. [Пташ., 19; вып. из дарств. д. А., 244].— Умер Архидиаконом Самогитским. [Несецкий, д. А., 240].

~ 1) Елена Янушова Нмьцеровая-Еперьянка; 1632, мрт. 9, Вместе с мужем уступили Альбрехту Павловскому крепостных крестьян им. Трышкане. [Пташ., 18—19; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 15248, 192].

~ 2) Антонина Ходкевич, д. чашника Упитского. Смерть ее побудила мужа удалиться от света. [Пташ.

19; Вьш. съ дарств., д. А., 244]. Умерла до 1661.

15.11. Иероним Янович (?—1657)

сын Яна. Участвовал в войнах с турками. Посол на сеймах 1632, 1649—50, депутат Трибунала ВКЛ в 1630, 1644. У 1640—50-я г. один из найб. активных оборонцев кальвинизма в ВКЛ.

Hieronim, wojski upicki, a następnie marszałek upicki występował jako patron zboru w Szwabiszkach (1641 i 1642, 1649 rok), był delegatem na tzw. colloquium charitativum w Toruniu w 1645 roku, a w roku następnym obrano go dyrektorem synodu prowincjonalnego. W 1655 roku spisał testament, w którym na opiekunów dzieci i żony, Estery ze Skorbiewiczów, wyznaczył m.in. Jerzego i Hrydrycha (Frydrycha) Puzynów, swych braci, z których Jerzy pozostał kalwinistą, choć już jego synowie byli księżmi katolickimi.

Puzyna Hieronim z Kozielska h. Oginiec (zm. 1657), marszałek upicki, działacz kalwiński. Był synem osiadłego w pow. upickim kniazia Jana Piotrowicza i jego drugiej żony Doroty z Grużewskich.

P. prawdopodobnie brał udział w bitwie pod Chocimiem w r. 1621. W r. 1630 był deputatem z pow. upickiego na Trybunał Lit. Jako poseł reprezentował tenże powiat podczas elekcji Władysława IV w r. 1632. W marcu 1638 sprawował już urząd wojskiego upickiego. Jednocześnie w l. 1639–43 był podstarościm upickim z ramienia Jerzego Druckiego Horskiego. W r. 1644 ponownie został deputatem trybunalskim z Upity. Dn. 12 V t. r. uzyskał nominację na marszałka pow. upickiego po śmierci Krzysztofa Białłozora. P. należał do politycznych zwolenników Radziwiłłów birżańskich, z którymi łączyło go wyznanie. Wychował się bowiem w rodzinie gorliwych kalwinistów. Kalwinkami były zarówno jego matka, jak i żona Estera Skrobowiczówna, córka skarbnika upickiego Krzysztofa. W latach czterdziestych i pięćdziesiątych XVII w. P. był jednym z najbardziej aktywnych wyznawców i protektorów kalwinizmu na Litwie. Synod w r. 1641 wyznaczył go na opiekuna zboru w Szwabiszkach. Sprawami tego zboru zajmował się także w r. n., przeprowadzając m. in. rewizję dóbr stanowiących jego uposażenie. Z kolei na synodzie 1645 r. wybrany został w skład delegacji, która reprezentowała Jednotę Litewską podczas «colloquium charitativum» w Toruniu. W czerwcu 1646 był dyrektorem odbywającego się w Wilnie synodu prowincjonalnego. W r. n. wizytował zbory dystryktu żmudzkiego, a dwa lata później wspólnie z Januszem i Bogusławem Radziwiłłami należał do patronów zboru szwabiskiego. Jeszcze w r. 1655 przeznaczył na utrzymanie zboru w swej majętności Linkowiec (pow. upicki) 600 zł rocznie; zborowi temu w testamencie zapisał ponadto dwie wsie, mianowicie Jucuny i Bamiszki. Drugi zbór kalwiński znajdował się w jego majątku Płoniany (pow. upicki).

W końcowych latach życia P. więcej uwagi poświęcał działalności publicznej niż religijnej. Na sejmie 1649/50 r. powołano go w skład komisji, której zadaniem było uregulowanie problemów granicznych między W. Ks. Lit. a Kurlandią. Szlachta upicka powierzała mu dwukrotnie funkcję poborcy podymnego, uchwalonego na sejmie 1649/50 r. i sejmie nadzwycz. 1652 r. Następnie arendował w l. 1655–7 podatek czopowy w pow. upickim. Ze względu na chorobę sejm 1655 r. zwolnił P-ę z obowiązku stawiania się na pospolite ruszenie.

P. był właścicielem kilkunastu wsi w pow. upickim. Na skutek działu majątków dziedziczonych po rodzicach, przeprowadzonego 7 X 1633 uzyskał miasteczko Płoniany, wsie: Naruny, Mickuny, Sztuszkowicze, części kolejnych dwóch wsi oraz wspólnie z bratem Jerzym dwór w Płonianach. Pozostałą część tejże majętności kupił 14 IV 1640 za 10 000 zł u Jana Łasickiego. Swe dobra sprzedawali mu także bracia, mianowicie Fryderyk Mikołaj – Anieluny, a brat przyrodni Paweł, który został duchownym katolickim – Linkowiec z dwoma wsiami i prawdopodobnie ze zborem. Drugi Linkowiec z pięcioma wsiami nabył od swego teścia. Ponadto był właścicielem Pomusza (inaczej Esterowa) oraz sześciu wsi kupionych 25 VII 1649 od star. szmeltyńskiego Kaspra Szwaba. Zmarł na początku 1657 r., a jego pogrzeb odbył się około 17 II t. r.

W małżeństwie z Esterą ze Skrobowiczów miał P. czterech synów: Andrzeja, kaszt. mińskiego, Hieronima, podczaszego upickiego, Aleksandra i Władysława, oraz trzy córki, z których Zofia wyszła za chorążego upickiego Stanisława Dąbskiego, Helena była żoną ciwuna szowdowskiego Jana Melchiora (Malchera) Billewicza, Jadwiga – wojskiego upickiego Konstantego Dowoyny Sołłohuba, a po jego śmierci wyszła powtórnie za kaszt. żmudzkiego Stanisława Wincentego Ordę.

От 2-го брака. [Пташ., 16]. — 1629, мрт. 4, в Упитском земском суде производилось дело кн. Иеронима Ивановича Пузына с Дав. Шабуневичем, о побитии подданного его и о грабеже клячи, стоившей 12 коп грошей, [ постановл. Зем. Уп. 16242, 607]. 1633, окт. 6, с братьями, кн. Иваном, Павлом и Николаем, должны были и являлись в Упитский земский суд, по вызову Себастьяна Шунко. [а, 24— постановл. Упитск. земск. суда]. — 1633, окт. 7, по разделу имений отца, кн. Яна Петровича, получил с братом кн. Яном двор Плонянский, и на свою долю имения: Наруны, Мицкуны, Шташковичи, местечко Плоняны и 3 уволоки в Тришканах. [Пташ., 17 — 18 и 77 — 80, разд. акт]. — 1633, нояб. 6, вместе с женой своей, кнг. Эстер Скробичовной, купил у кн. Фридриха-Николая Пузына им. Анеляны, в Упитском повете. [Пташ. 24; Вил. Ц. А., Зем. Уп., 15248, 764]. — 1638, июля 11, с женой, берет на 3 года в залог имения Мих. Волинского — Водоке- Капцюны и Заржедзяны., за 3000 злотых. [а, 15250, 972].— 1639, апр. 26, войский и подстароста Упитский, имел дело со Станиславом Давидовичем, о нанесении побоев вознице его. [а, 15251, 895]. — 1640, апр. 14, войский Упитский, с женой, покупает за 10.000 польских злотых часть им. Плонянского у Яна Лясицкого и жены его Елены Яновны Плонянской. [а, 15251, 289].— 1644, мая 12, войский Упитский, получил Маршалковство Упитское. [Пташ., 25 и 84-85, Корол. указ].- 1649, июня 25, купил у Каспера Шваба им. Янишки, после смерти его перешедшее к кн. Андрею и Иерониму Иеронимовичам Пузынам. [Пташ., 29 и 100—4, прод. зап.]. — 1649, июля 25, вместе с женой купил у того-же лица шесть сел: Зедейканы, Тыктаны, Юцконы, Янишки, Звирпляны и Бурнелишки. [Пташ., 25; постановл. Зон. Уш 15255, 198].— Отличился в войне с турками, под Хотином. [Несецк., д. А., 240].— 1666 июля 26, находившееся в его владении маршалковство Упитское передано Курбскому. [Пташ., 25; Л. М. Зап. 132, 762].

Т 1666 Г. [Пташ. 25—6].

~ Эстера Христофоровна Скробович. 1671, янв. 25, составила распределение имущества между своим потомством: кн. Андреем и Иеронимом — ее сыновьями, кн. Иеронимом Владиславичем — внуком и потомством сына кн. Александра. [Пташ., 25 и 85 — 88, разд. зап]. 1675, июня 24, вдова Эстера Скробовичовна Иеронимова из Козельска Пузынина, Маршалкова Упитская, в дополнение к прежним распоряжешямъ, отказала, после своей смерти, им. Серафинишки — внуку своему кн. Иерониму Иеронимовичу, деньги и разные вещи — дочерям, Ядвиге Ординой, Каштеляновой Жмудской, Елене Билевичовой, тивуновой Шовдовской, и— внучкам, Софии Домбской — Янушовой Визгирдовой, подстаростине Упитской и девице Эстер, подкоморянке Упитской. [Пташ., 25 — 26 и 120—22, дарств. ]

16.11. Фридрих Миколай Янович

хорунжий пятигорский.

Fryderyk Puzyna występował także z imieniem Mikołaja. Jeszcze w 1661 roku (zapewne razem z bratankami Hieronimem i Aleksandrem Hieronimowiczami) был опекуном zboru w Szwabiszkach, a в 1663 году reprezentował jego stronę w sporze z Tyszkiewiczami. W tym samym roku Synod wspominał także o jego długu wobec Jednoty, która to sprawa powracała jeszcze w latach 1665, 1666, 1667, 1671, 1674 oraz w 1675 roku, kiedy Puzyna wywiązał się już z zobowiązań finansowych. Nie wiadomo czy to jego, a jeśli tak, to z jakiego powodu w 1663 roku mieli «uspokoić» przedstawiciele Synodu i jego dyrektor Teofil Dunin Rajecki. W 1664 roku Fryderyk, wraz z Andrzejem Hieronimowiczem, proszony był przez Synod o opiekę nad zborem w Szwabiszkach, a dwa lata później miał pomóc w odzyskaniu zbiegłych stamtąd chłopów. W 1669 roku znajdował się wśród członków komisji do zrewidowania majętności szwabiskiej. W roku 1680 zadanie to powierzono m.in. Hieronimowi Hieronimowiczowi.

Отъ 2-го брака. [Пташ., 16]. — Хорунжий Петигорский, посол на сеймы. [Косинск., Геральд. Проводн.].— 1633, янв. 1, в Упитском Земском суде разбиралось дело его, возникшее по поводу того, что Александр Соллогуб пригласил кн. Николая Яновича к себе в гости, рассердился на что-то и изувечил его. [Пташ., 21 Вил. Ц. А., Зам. Уи. 15248, 84].— 1633, окт. 7, по разделу с братьями оставшегося после отца их имущества, получил им. Гедуци. [Пташ.,21 и 77- 81, разд. акт]. — 1661, янв. 12, Земянин Упитский, с женою своею Софьей, ур. Щучанка, продал им. Гедуци, доставшееся ему по разделу с братьями, кн. Иеронимом и Юрием Пузынами.[Пташ., 21—2 и 81—3, пред. зап.]. — 1676, сент. 24, по его смерти, сыновья его, кн. Даниил, Иероним и Владислав, разделили отцовские имения. [л, разд. актъ].

~ Софья Даниловна, ур. Щучанка, д. Данила Щуки и жены его Юстины Гудзянской; 1638, сент. 15, с мужем, отказывается от своих прав на наследство после родителей, всл’Ьдств1е получешя приданого. [Пташ., 21; Вил. Ц, А., Зем. Уп., 16261, 861].

17.11. Ежи (Юрий) Янович (1633,1644)

Отъ 2-го брака. [Пташ., 16]. — подчаший Упитский, был депутатом в Главный Трибунал и от повета — посланником к королю. [Несецк., д. А., 239 об.].— 1633, окт. 7, по разделу съ братьями на его долю достались имения — Малдзюны, Ручуны и Юданы. [Пташ., 18 и 77—80, разд. акт].

В Фонде князей Радзивиллов (ЦГДА Беларуси в Минске) есть дело 1639 — 1645гг. фигурантами которго были князь Юрий Янович Пузына, его жена Крыстина Малхеровна Заблоцкая и их друг пан Адам Меньковский. Они подделали два имущественных документа: первый на «осем сот и петдесят коп грошей личбы литовскай» а второй — на «палову имения Крышиловичи». Инициатором этого был А. Меньковский, который «отца своего розными фальшами… в старости его хотечы ему и маентности его шкодити».
Но тут на своё горе в эту историю вляпался пан Базиль Бордзобагатый. Он законным путём приобрел у отца Меньковского маёнток Крышилов в Новогрудском воеводстве, а фальшивые бумаги опроверг в Новогрудском гродском суде.
Злоумышленники были сильно обозлены и разузнавши «от шпегов од ткача своего новодворскаго иж бачили Бордзобогатого в месте Клецку» дождались пока пан Базыль поедет в Минск и возле урочища Гнилое болото на гати Золота подкова подкараулили его.
Вот что пишет в своей «реляции» генерал (главный возный) Иван Кунцевич:
«…князь Юрей Пузына молчком потаемне здрадецко бронью незвычайною чеканом в голову с тылу ударил от которого разом зараз с коня спасти мусил». Потом Бордзобагаты «на землю упал к милосердию его просил абы не забиять пометаючи на кревность свою с ним и на кароцене малжонки и на громаду деток его в малых летех будучих»…
Злодеи не хотели его слушать, они — » тыранско посекли и на смерть замордовали и тело в воз прыгатованы взять хотели», но этому помешали свидетели — слуги пана старосты клецкого, которые ехали этим-же путём немного позднее.
Этот разбой случился 5 октября 1639г., но результаты его отдавались эхом ещё несколько лет…
Главные злодеи — князь Юрий Пузына и Адам Меньковский были приговорены к вечному изгнанию из страны: обьявлены вечными банитами. Но через некоторое время вдова убитого Гальшка Янковская «пани Базилинатая Бордзобагатая» подаёт в Новогрудский городской суд «протестацию», в которой заявляет, что с сентября 1641г. «вечные баниты» укрываются женой князя Пузыны Крыстиной Заблоцкой в её маёнтках Крыловичи и Новодворское «у зямли Новагородскае лежачые».
Она пишет, что преступники утверждают будто-бы имеют «лист железный», однако не судебные власти, которые должны были подписать его и привесить печать, ни она сама как пострадавшая и малжонка их жертвы не довали согласия на приостоновление баниции и таким образом этот лист фальшивый. А как мы знаем — фабрикавать фальшивки этим панам было не впервой.
Но и на этом Пузыны и Маньковский не остановились и рассуждая, что чем больше людей они втянут в своё дело и запутают его, тем им будет легче. Решив, что лучшая защита — это нападение, они обвинили вдову, а так-же земян воеводства Новогрудского Александра Стрэчака и Александра Чарковского в том, что они «на двор Новодворки з немалою громадою людей з мещаны, клецкие татары, казаками и гайдуками наехали, грозным оружием военным ворота до двора выломавши самою пани Пузыниною их сына Казимира так теж подданных двох обухами побили и похвалку на здоровье самого князя Пузыны…чинили…от которого пани Пузыниная плод мёртвый сына породила».
В своей протестации в Новогрудский суд паны Стрэчак и Чарковский это опровергают и пишут , что: «чого… николи небыло». Однако пока суд разбирал дело, злодеи выгадывали время. Только в 1644г. появляется последний документ этого дела — позав (повестка) Юрию Пузыне прибыть на королевский суд в Варшаву во время проведения там сейма.

~ Кристина Малхеровна Заблоцкая

18.11. Пётр Янович

подкоморий пинский, войсковой упитский.

Piotr patronował zborowi serweckiemu, a w 1632 roku, jako przedstawiciel zboru wileńskiego, złożył skargę na małżonków Telszewskich, którzy przywłaszczyli sobie fundusz Lwa Rahozy. W 1634 roku pełnił funkcję dyrektora synodu.

Подкоморий Пинский, Войсковой Упитский. [Несецк., д. А., 240; Косинск., Геральд. Проводи.]. — Посол на сеймы. — 1620, получил от брата Ивана дедовское имение Дзвиноша в Минском воеводстве. [Опред. Минск. двор. собр. д. а. 264].

~ Софья. [Пташ., 18; Вил. Ц. а., Зем. Уп. 16251, 710].— 1640, дек. 20, с сыном Яном упоминается в записи в их пользу Войскового Упитского кн. Иеронима Яновича Пузына.

19.11. Лев (Леон)

Скарбник Брестский. [Несецк., д. а., 239 об.]. — В монашестве — Людвиг. [Косинск., Геральд. Проводи.].

хх.11. София Яновна

1641, сент. 30, братья ее родные, кн. Иероним, Фридрих и Юрий Яновичи и сестра родная Ядвига

Озембловская, — разделили между собою драгоценности, оставшиеся после ее смерти. [Пташ., 17; Вил. Ц. А., Зем. Уп. 16261, 1236]. Умерла до 1641.

хх.11. Ядвига Яновна

1641, окт. 1, с мужем, выдала удостоверение брату кн. Юрию Яновичу, что получила полное удовлетворение относительно наследства, оставшегося после родителей ее — Яна и Дороты Грушевской Яновой Пузыгы. [Пташ., 17; Вил. Ц. А., Зем. Упит. 16261, 1239]. — 1641, сент. 30, с братьями поделила драгоценности умершей сестры Софьи Яновны [д, 15261. 1236].

~ Владислав Янович Озембловский

xx.11. Барбара Яновна

~ Евстафий Михал Умястовский

20.12. Ольбрахт Петрович (1626,1639)

Купил у двоюродного брата, кн. Павла Яновича, принадлежавшее последнему им. Прокоповцы.

[Пташ.,— Герольд. № 507, Мин. губ., д. 298; Вып. изъ дарств. вал.» д. А., 244 об.].

Частка маёнтка, якая засталася ў руках Пятра Пятровіча Пузыны, ахоплівала двор і сяло Нястанавічы (сённяшнія Вялікія Нястанавічы), вёску Межнікі і яшчэ адну вёску — Ескавічы, набытую ад пана Мікалая Воўчка. Пасля смерці Пятра Пузыны на мяжы 1610 і 1611 гг. ва ўладанне маёнткам уступіў яго сын Альбрэхт. Парушаючы леннае права, ён у 1626 г. без дазволу вялікага князя запісаў маёнтак у пажыццёвае карыстанне жонцы Барбары з роду Касакоўскіх, а вёску Межнікі аддаў у заклад яе родзічу — Яну Касакоўскаму. Магчыма, гэта прайшло б незаўважаным, калі б пані Старамірская з роду Есманаў не выказала ў 1630 г. нейкія прэтэнзіі на гэты маёнтак. Альбрэхт Пузына тады адсунуў яе дамаганні на той падставе, што Нястанавічы з’яўляюцца ленным уладаннем і да жанчын пераходзіць не могуць. Праз 5 гадоў брат пані Старамірскай Мікалай Есман выбраў зручны момант і асабіста звярнуўся да караля Уладзіслава з просьбай адабраць у Пузыны і перадаць яму Нястанавічы на той падставе, што Пузына, аддаўшы маёнтак у заклад без каралеўскага дазволу, страціў правы на яго. Цікава, што кароль Рэчы Паспалітай не вырашыў пытанне адразу сваёй уласнай воляй, а ў поўнай адпаведнасці з крытэрыямі прававой дзяржавы выдаў Есману прывілей, у якім дазваляў звярнуцца ў суд і дамагацца там перадачы яму лена Альбрэхта Пузыны.
Есман выкарыстаў гэты дазвол і ў 1636 г. звярнуўся ў каралеўскі аксэсарскі суд у Варшаве. Пузына на суд не з’явіўся, і ў яго адсутнасць было вынесена рашэнне аб канфіскацыі ў яго маёнтка і перадачы Есману на ленным праве. Пузына з гэтым рашэннем не пагадзіўся і падаў апеляцыю, якая разглядалася тым жа судом у кастрычніку 1637 г. Аднак на гэты раз рашэнне не было вынесена, і справа перайшла да разгляду ў вышэйшы апеляцыйны суд, які разглядаў яе ў прысутнасці самога караля ў снежні 1639 г. Пузына спрабаваў давесці, што атрымаў маёнтак у малалецтве, а апекуны не папярэдзілі яго, што ён з’яўляецца ленным. Ён выказаў гатоўнасць прынесці ў гэтым прысягу, а таксама спасылаўся на тое, што ў прывілеі 1561 г. не прыгадваецца вёска Межнікі, таму леннае права на яе не распаўсюджваецца. Аднак адвакат Есмана лёгка разбіў гэтыя аргументы. Ён адзначыў, што спасылка на няведанне не можа быць прынята судом, бо стварыла б небяспечны прэцэдэнт: у далейшым кожны, каму пагражала б канфіскацыя за парушэнне ўмоў карыстання маёмасцю, мог бы сцвяржаць, што не ведаў гэтых умоў. Што тычыцца Межнікаў, то сам Пузына ў закладным акце на карысць Касакоўскага адзначаў, што гэтая вёска адносіцца да маёнтка Нястанавічы. Рашэнне каралеўскага суда было на карысць Есмана, да якога і перайшоў маёнтак у выніку больш чым трохгадовай цяжбы [ НГАБ. Ф. 1769. Воп. 1.Спр. 18. Л. 41 — 42 адв.].

~ Барбары з роду Касакоўскіх

6 колено

xx.xx. князь Стефан Юрьевич (1648)

хх.хх. князь Костянтин Юрійович Пузина (1648,+1653)

відомий дуже коротко в 1653 р.о

~

хх.хх. Мелентия Юрьевна (1648)

згадка від 3І березня І650 р. [ЦДІАК України, ф. 25 (Луцький ґродський суд), оп. 1., спр. 2б4, арк. 442 зв.], остання — 4 вересня Іб5б р. [ЦДІАК України, ф. 28 (Володимирський ґродський суд), оп. 1., спр. 93, арк. І93 зв.].

xx.xx. Александра (ин. Афанасия) Юрьевна (1648,1698)

Серед ін. відомих представників волин. гілки Пузин слід назвати доньку володимирського піздкоморія Олександру Юріївну, яка була ігуменею Луцького Свято-Успенського (Пречистенського) монастиря (1693–98).

хх.хх. Екатерина Юрьевна (1648)

xx.xx. Андрей Михайлович (1672, +1695/1700)

київ. городничий (1689–95) і «старший брат» Луцького братства (1693), в маєтку якого (с. Страклів; нині у складі м. Дубно) тривалий час проживала родина Й.Єрлича.

Зібрані в луцьких ґродських книгах згадки свідчать про те, що Єрличі з 50-х рр. XVII ст. жили в Луцькому повіті Волинського воєводства. У 1657 р. хтось з братів мав свій двір у с. Лобачівці коло Горохова258. Відомо, що у 6070-х рр. Йоахім з родиною жив у селі Страклів недалеко від Дубного, а сім’я його брата Міхала в селі Бранах під Гороховим 259. Імена обох Єрличів фіксує поборовий реєстр 1673 р.260 Відомо, що молодший з братів, тримав свою частину села в заставі від пана Вилежинського261. Старший Йоахім не був ані власником, ані заставником Стракловського маєтку. Дізнаємося про це з матеріалів судового процесу, що точився між Єрличем та Андрієм Пузиною у 1672-1674 рр. Автор хронічки звинувачував свого далекого родича і його дружину Марину Виговську в неодноразовому побитті дочки Катерини і нападі на їх господу в Страклові262. У відповідь на зазначені закиди Пузина спочатку відзначив незрозуміле вороже ставлення Єрличів до нього, і це при тому, що вони «od samego protestanta [Пузини І.Т.] od czasu niemaщego wszelkа wygodж do przytulenia i poэywienia w Strakщowie, majжtnosci protestanta, mieli z osobliwej protestanta щaski»263. Тут же висунуто версію про причини погіршення стосунків колишніх приятелів: начебто Йоахім з якогось дива втокмачив собі, що Пузина одружиться з його дочкою. Насправді, каже Андрій, про це він ніколи і не помишляв, «ani do tego occassiej nie podawaщ». Справжню причину конфлікту зараз встановити складно, але зрозуміло, що ворожа реакція з боку Єрличів була викликана або посилена вимогою Андрія залишити двір у Страклові. Це вже інше питання, чи мали право Єрличі чинити опір Пузині і не віддавати йому останнього свого притулку. Ворожнеча колись близьких людей тривала кілька років. Всі звинувачення, висунуті подружжям Пузин проти Йоахіма і його 34-річної дочки, були, врешті, відхилені. Справу 1675 р. залагодив приятельський суд, згідно з вироком якого дідич Страклова мав відсидіти у вежі Луцького замку 3 тижні за образи, завдані Катерині Єрличівні, а також відшкодувати її збитки на суму 300 злотих264. Справу було виграно. Але авторові «Літописця» не судилося стати свідком цієї події. Десь між 3 липня та 3 листопада 1674 р. він помер265. Де саме помер Йоахім і де був похований рідними невідомо. 76-річний старець, здається, так і не встиг укласти свій заповіт. Інтереси Йоахімової дочки надалі представляв у суді її дядько і «прирожоний опікун» Міхал Єрлич та зять хроніста Миколай Обідзінський266. М. Єрлич 31.05.1675 р. засвідчив, що А. Пузина таки відсидів зазначений строк у замковій вежі і, в свою чергу, зобов’язувався протягом двох наступних тижнів вивезти зі Страклова свою небогу.

257 Южнорусские летописи. С. 362364.

258 Там само. С. 211: у Лобачівці, «przyjechawszy w nawiedziny braci i siostr», померла Єва Єрлич.

259 Страклів тепер є частиною м. Дубного Рівненської обл., а Брани с. Горохівського р-ну Волинської обл.

260 ЦДІАК України. Ф. 25, оп. 1, спр. 340, арк. 983 зв.: ze wsi Bran, z residentiej j.m. pana Michaщa Jerlicza od samego

z maщэonkа, ubogich wygnaсcуw z Ukrainy, od nich zщotych trzy, czeladzi prostej condiciej osуb trzy, zщ[otych] trzy, in summa

od osуb piаciu zщotych szeъг; арк. 1050: z Strakщowa od pana Joachima Jerlicza samego і corkami dwiema zщ[otych] dwa. 261 Там само. Спр. 338, арк. 391 зв. Ще раніше (в 16631666 рр., а може і довше) М. Єрлич з дружиною

тримали у заставі від Зофії Олбенської, вдови люблінського чашника, 3 дворища у с. Сільце Луцького пов.

у сумі 300 зл., див.: там само. Спр. 304, арк. 210 зв. 211 зв.

262 Там само. Спр. 338, арк. 226227.

263 Там само. Спр. 344, арк. 614 зв.

264 Там само. Спр. 348, арк. 687.

265 Там само. Спр. 344, арк. 614 зв. 615 зв. (3.07. протестація Пузини проти дій обох Єрличів); спр. 346, арк. 433434 зв. (3.09. скарга Михайла Єрлича, брата померлого Йоахіма, на Пузин).

266 Там само. Спр. 348, арк. 686686 зв., 686 зв. 688:

~ 1) Марина Выговская (+1672), по Вольфу Андрей женился на служанке родной своей сестры Wychowską.
~ 2) 1674, Zofię Białostocką

Юрий Михайлович (1686)

в 1686 году, сентября 28, Юрий Михайлович Пузына участвует в выборах церковного старосты луцкого крестовоздвиженского братства и подписывается, с прочими православными шляхтичами, под грамотой об этом выборе.

Анастасія Михайловна

донька кн. Михайла Пузини й Анни Волянівської; найдавніше свідчення від 22 листопада Іб50 р., останнє — 27 січня Іб5І р. [ЦДІАК України, ф. 26 (Луцький земський суд), оп. 1., спр. 48, арк. бІ3 зв.].

21.13. Ян Янович

1647, упом. [Опред. Минск, двор, собр., д. А., 264 об.].

22.13. Ярош Янович

1647, упом. [Опред. Минск, двор, собр., д. А., 264 об.].

23.14. Александр-Ежи Павлович (?-1702)

В 1658 г. король Ян Казимир пожаловал ему должность чашника новогрудского как награду за воинскую службу и нахождение в шведском плену. В 1670 г.король Михаил жалует ему должность хорунжего упитского.

От 2-го брака. [Пташ., 20]. — 1668, сент. 19, король Ян-Казимир пожаловал ему должность чашника

Новогрудского; пожалование это дано ему за воинскую службу и за шведский плен. [Пташ., 20; Герольд. № 607, Минск, губ., л. 806; Привил., д. А., 246 об.].— 1661, дек. 3 — чашник Новогрудский, по дарственной записи получил от отца его имущество [дарств., д. А., 244 об.].— 1670, апр. 6, Грамотой короля Михаила, из чашников пожалован в должность хорунжего Упитского. [Привил., д. А., 246]. — 1682, нояб. 4 — 1692, окт. 10, хорунжий Упитский. [рескриптъ, д. А., 246 об.]. — 1702 июля 10 — написал духовное завещание в пользу сыновей: Михаила-Павла, Адама, Казимира и Иосифа. Владел имениями: Рыконты, Покрожанты, Савойнишки, дд. Довногола, Вибуры, Довканцы, Корайцы, Кимки и им. Понслицким, Самогитскаго княжества, Кросского у. [дух. зав., д. А., 247—8; Пташ., 21].

+ 1702. [Косинск!й, Геральд. Проводи.].

~ 1) Александра Хржонстовская. 1676, фев. 4, дана сублевация по д. Екатерины Бялозоровны Билевичовой против банициии от Александра-Юрия из Козельска Пузыны, хорунжего повету Упитского и Александры Хржонстовской Пузыниной хорунжиной Упитской [Пташ., 20; Л. М. Суд. 168. 1].

~ 2) Анна Казимировна Подлецкая, д. стольника Киевского Казимира Годавя Подлецкого; 1689, июль, из Королевской Канцелярии выдан «лист ремишйный» по д. хорунжего повету Упитского Александра из Козельска Пузыны и пани малжонки его Анны Подлецкой. [дух. зав., д. А., 247-8; Пташ., 21; Л. М. Суд. 303]

хх.14. Марианна Павловна

~ 1) Флориан Гольхавокий.

~ 2) Михаил ПЫПНСХИ. [дух. эав., д. А., 248 об.].

24.15. Владислав Иеронимович (?-до 1655)

1673, упоминается сын его, Иероним Владиславович Пузына как родной внук кн. Эстер Скробичовны и Иеронима Яновича П. [Пташ., 25—6, 86—98, разд. акты]. Умер до 1655.

25.15. Александр Иеронимович

1671, упом., как умерший сын Иеронима Яновича Пузыны и Эстер Скробичовны. [Пташ., 25—6, 85—98, разд. акты].

26.15. Иероним Иеронимович (?-1703)

1667, июня 3, Ян Доморацкий продал часть им. Груши, Упитскго повета, Иерониму с Козельска Пузыне, Маршалковичу Упитскому, и жене его Екатерине Станкевичовне. 1670, это имение продано ими Яну Корейве. [Птапь, 26 и 98—6, продажи, вал.].— 1673, мрт. 8, мать его распределила свои имения между

детьми, где упоминается и он. [Пташ., 25 и 85—93, разд. акты]. — 1676, получил подчашество Упитское. [Пташ. 27; л. М. Суд. 152, 42 я 246, 896]. — 1680, Подчаший Упитский. [Пташ., 27; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 15259, 246]. 1703, февр. [Пташ., 27— 8, 98— прод. вал.].—

~ Екатерина Станкевич. Имел от нее четырех сыновей — Яна, Владислава, Иеронима и Александра, трем последним из которых досталось купленное им у Яна Тизенгаузена им. Дзвиногоди. [Пташ., 27, 96-8, прод. вал.].

27.15. Анджей Иеронимович {Jędrzej} (ум. до 1701)

В 1666г. назначен подкоморием упитским, а в 1688 г. — старостой упитским. Участвовал в войнах со Швецией и Россией. кашталян менскi з 1697.

1666, июля 26, войский Упитский, назначен подкоморием Упитским, (Пташ., 84, 119— корол. грам.]. 1668, июня 26, подкоморий Упитский, подписался на духовном завещании кн. Андрея Николаевича Курбского свидетелем, при чем Курбский называет его своим сыновцем. [Акт. Изд. Вилен, арх. ком. ХП, 604]. — 1671, янв. 26, мать его Эстер Скробичовна отделяет ему часть своего имения. 1673, подкоморий Упитский, участвует в разделе имущества. [Пташ., 26, и, 86—98, разд. акты]. — 1688, Староста Упитский. [Пташ., 84; л. М. Зап. 188. 692]. — 1691, июля 18, сын его, иезуит Стефан, отказывается от своей доли в наследстве в пользу отца и матери — Евфрозины Хржонстовской. [Пташ., 84— 86; Вил. Ц. А., Гл. Тр. 88, 783].— 1697, староста Упитский, делается каштеляном Минским. 1697, сент. 16, передает староство Упитское сыну своему Иерониму. [Пташ., 86; Л. М. Зап. 149, 78 — 89, 48—84 и 148, 826]. — был посланником на сеймы; назначен был коммисаром по границам и участвовал в войне со Швецией и Москвой. [Нес4цк., д. А., 240]. Умер до 1701. [Пташ., 36; Л. М. Зап. 149, 78—89, 48—34 и 148. ]

~ Ж.. Евфрозина— Дорота Хржонстовская; 1664, дек. 1, исключила 15.000 злотых из 25.000, записанных ее мужем Андреем Иеронимовичемъ на им. Ликовце. [Пташ., 84; Вил. Ц. А., Зем. Уп. 16289, 28].

хх.15. Ядвига Иеронимовна

1641, сент. 30, получила приданое и отказалась на вечныя времена от наследства после родителей. [Пташ., 26; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 16261, 1268]. — 1675, получила от матери, Эстер Скробичовны, деньги и разные вещи. [Пташ., 25—26 и 120—22, дарств. ваш].

~ 1) 1641, Констанций (Константин Николаевич) граф Довойно-Соллогуб, войский Упитский, депутат Главного Трибунала Великого Княжества Литовского от Упитского повета [Пташ., 26; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 16261. 1268].

~ 2) 1675, Орда, каштелян Жмудский. [Пташ., 26—26, 120—22, дарств. запись].

хх.15. Софья Иеронимовна

1653, ЯНВ. 4, дала с мужемъ удостоверение въ получен1и приданаго и отказе отъ насл^^дства. [Пташ., 26;Вил. Ц. А. Сем.] Уп. 1666,

~ 1653, хорунжий Упитский Станислав Христофорович Starodębski

хх.15. Елена Иеронимовна

1676, получила от матери, Эстер Скробичовны, деньги и разные вещи. [Несецк., д. а., 240; Пташ., 26, 120- 22, дарств. вал.].

~ 1675, Melchior Billewicz, ciwun szawdowski

28.16. Даниель Фридрикович (?-16.07.1692)

1666 июля 21, пожаловано ему им. Гегобросты. [Пташ., 22; М. М. Зап. 182, 786]. — 1673, подсудок Упитсуий [Пташ., 22; Вид. Ц. А. Зем. Уп. 15258, 662].— 1676, Сент. 24, судья земский Упитский, с братьями Иеронимом и Владиславом разделили имения отца. [Пташ., 22, 88— разд. акт].— 1689, июля 28, судья земский Упитский, трибунальным декретом старшины Виленской синагоги присуждены уплатить ему сорок семь тысяч сто восемьдесят пять золотых польских долгу и пени. [Акт. Вилен, арх. ком. ХХЕХ, 198]. — 1692, Сент. 11 — земля Гегобросты пожалована сыну его Михаилу. [Пташ., 22; л. М. Зап. 146, 502]. Умер в 1692.

~ Софья Хржонстовская +1702. После смерти мужа, вместе с сыновьями Антоном-Домиником и Михаилом совершила мировую сделку с Бялозором. [Пташ., 22 ]

29.16. Иероним Фридрикович

1674, чашник Новогрудский, был Упитским подсудком. [Несецк.. д. А., 289 об.].— 1676, сент. 24, чашник Новогрудский, с братьями Даниилом и Владиславом разделили имения отца, кн. Фридриха-Николая

Пузыны. [Пташ., 22, 83, разд. акт].

~ Цеханович [Несецк., д. А., 239 об.].

30.16. Владислав Фридрихович

1650 — 80 — писарь земский Упитский. [Косинск., Геральд. Проводя.; Несецк.. д А., 289 об]. — 1676, сент. 24, с братьями Даниилом и Иеронимом разделили имения отца, кн. Фридриха-Николая Пузыны. [Пташ., 22, ее— разд. акт]. Несецкий неправильно приписывает ему двух сыновей — Михаила и Антона, на самом деле — сыновей брата его, кн. Даниила Фридриховича.

~ Цеханович. Родная сестра предыдущей.

N (córka);

× Władysław Żeromski, skarbnik mozyrski

ks. Zofia;

× Samuel Węsławski

ks. N (córka);

× Antoni Stankiewicz, podkomorzy żmudzki

31.17. Пётр Юрьевич

Римско-католический священник (безъ имени). [Косинск., Геральд. Проводи.]. — Л ЮЗЫТанСкШ И ЛаНКОВСкШ пробОЩ!», регулярный каноник орд. св. Августина. [Несецк., д. А.. 289 об.].

32.17. Антоний Юрьевич

Римско — католический священник (без имени) [Косинск., Геральд, проводи.]. — Состоял в орд. Кармелитов. [Несецк., д. А., 261, опред. Минск, двор. собр.].

хх.17. Барбара Юрьевна

М., Умястовский.

33.18. Ян Казимир

Староста упитский. Подчаший Упитский. [Несецк., д. А., 240]. — 1640, дек. 20, в его пользу сделана запись его родным дядей, кн. Херонимом Яновичем Пузыной. [Пташ., 18, Вил. Ц. А. Зем. Уп. 15251, 710].— 1678, подчаший Уппитский, владелец имения Дзвиносы в Минском воеводстве. [акт. И8Д. Вилеи. арх. кои. XV, 890].— 1687, подчаший Упитский. [с1. XXIX, 166).

~ Ж. Katarzyna Faszczówna [Несецк. д. А., 240].

Katarzyna;

× Stanisław Suzin

Marianna;

× Jan ks. Świrski

Konstancja;

× Mikołaj Szmigielski, koniuszy inflancki

7 колено

34.23. Михаил Павел Александрович

1702, июля 10, пл духовному завещанию отца, кн. Александра-Юрия Пузыны, получил имения Самогитского княжества, Кросского у., дд. Рыконты и Покрожанты. [д. А., 247 об., дух. зав.; Пташ., 21].

35.23. Адам Александрович

1702, июля 10, по духовному завещанию отца, получил дд. Довногошу, Вибуры и часть д. Адар, и пополам с бр. Казимиром — им. Савойнишки.

36.23. Казимир Александрович

1702 июля 10, по духовному завещанию отца получил дд. Довкинизы, Карайцы и Кимки и пополам с бр. Адамом — им. Савойнишки.

37.23. Юзеф Александрович

Писарь земский Упитский. [Косинск., Геральд. Проводи.]. 1702, июля 10, несовершеннолетний, по духовному завещанию отца, назначено ему им. Поислицы. [д. а., 247, дух. зав.; Пташ., 21]. — 1734, июня 19, написал духовное завещание, которым им. Поислицы назначил жене, а после смерти ее — сыновьям Александру и Игнатию.

~ Апсшшая Гржжбовская. [д. а., 251-2, дух. зав.].

38.24. Иероним Владиславович

Упитский гродский писарь. [Несецк., д. А., 240].— 1671 и 1673, упоминается, как внук кн. Иеронима Яновича и Эстер Скробичовны; получил с дядями имения бабки Эстер, которыми впоследствии разделился. [Пташ., 26, 85—98. разд. акты]. — Владел им. Довелнишки (Лазовщизна), которое продал потом Андрею Иеронимовичу Пузыне. [Опред. Минск, двор, собр., д. А.. 265].

39.25. Иероним Александрович

1671 и 1673, упоминается, как внук Иеронима Яновича и Эстеръ Скробичовны, получивший от последней часть ее имений. [Пташ., 25 и 85—98, разд. акты].

40.26. Александр Иеронимович (?-до1736)

1703, подчаший Упитский с матерью — Екатериной Станкевичною и братьями — Иеронимом и Владиславом, разделили наследство отца, Херонима Херонимовича П. [Пташ., 28—29 и 98—100, ирод, зап.].— 1728, апр. 23, подчаший Упитский, с женой Анной Витановной, продали им. Янишки, с фольварком Пашилишки или Новый Двор, каковой фольварк, 1672, февр. 26. был куплен отцом его Иеронимом Иеронимовичем П. у Яна Мацкевича. [Пташ., 28—9 и ЮО— 4,прод. зап.]. — 1736, Щ 1736.

~ 1723, Анна Витановна. [Пташ., 28—9 я 100—4, прод. вал.].— 1740, фев. 20, вдова, в Упитском суде разбиралось дело Иосифа-Антона Пузыны с ней и сыном ее Адамом Александровичем Пузыной, против Криштофа Домбского. [Пташ., 29— ао и 105—9, реш. суда].

41.26. Владислав Иеронимович

Ловчий, с братьями Херонимом и Александром получил отцовское им. Дзвиноголи, которое они

продали потом Иосифу Пузыне. [Пташ., 27 и 96-8, прод. вал.].— 1703, мрт. 7, ловчий, с матерью — Екатериной Станкевичовною и братьями — Александром и Иеронимом разделили имение отца. [Пташ., 28 и 98—100, прод. вап.].— 1716, апр. 33 — ловчий Упитский, продавая им. Чижики, удостоверил, что получил его по разделу с родными братьями — Яном, Иеронимом и Александром, после смерти родителей — Иеронима, подчашего Упитского и жены его Екатерины. [Пташ., 28; Вил. ц. А. Зем. Уп. 15264, 219].

42.26. Ян Иеронимович

Делился с братьями родными — Александром, Владиславом и Херонимом. [Пташ., 28; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 15264, 219].

43.26. Иероним Иеронимович

1675, июня 24, его родная бабка, Эстер Скробичовна, отказала ему им. Серафинишки. [Пташ., 25 и 120—22, дарств. вал.]. 1703 марта 7 — скарбник Мозырский, с матерью — Екатериной Станкевичовной и братьями — Владиславом и Александром, разделили имения отца, причем ему досталось им. Юргишки.

~ Софья Вяпновна. 1740, упом. вдовой.

44.27. Христофор Доминик (?-2.11.1731)

В 1720 г. назначен каштеляном Мстиславским, а с 1730 г.—воеводой Мстиславским.

сын Андрэя. Вучыўся ў Вiленскай акадэмii. Падстолi ўпiцкi ў 1695 i стараста ў 1696—1720, мсцiслаўскi кашталян з 1720 (або 1722) i ваявода з 1730. Пасол на соймы 1696, 1697, 1712—13, 1718, маршалак Трыбунала ВКЛ у 1727. У час Паўн. вайны 1700—21 камандаваў харугвамi войска ВКЛ, падтрымлiваў Аўгуста II.

starosta upicki, kasztelan i wojewoda mścisławski. Był wnukiem Hieronima (zob.), synem Andrzeja, kaszt. mińskiego, i Eufrozyny z Chrząstowskich, bratem Michała (zob.) i Stefana (zob.).

W młodości P. uczył się w Akad. Wileńskiej, następnie służył w wojsku, zapewne brał udział w walkach z Turkami i Tatarami w ostatnich latach panowania Jana III. W r. 1695 podstoli upicki, prawdopodobnie w r. 1696 był już star. sądowym upickim i posłował na sejm konwokacyjny z pow. upickiego. Na elekcji 1697 r. oddał głos na Augusta II, zapewne też to on, a nie Hieronim Puzyna, uczestniczył w sejmie koronacyjnym, posłując z pow. upickiego. W czasie wojny północnej dowodził dwoma chorągwiami w armii lit. pod komendą Michała Wiśniowieckiego. Po przejściu Wiśniowieckiego na stronę Stanisława Leszczyńskiego P. zbiegł w lecie 1707 z obozu hetmana w. lit. i dzięki zabiegom dyplomaty rosyjskiego A. I. Daszkowa przeszedł pod komendę Grzegorza Ogińskiego. P. uczestniczył w Walnej Radzie Warszawskiej 1710 r.; występując jako wierny zwolennik Augusta II, zalecał «unionem animorum in tuitionem maiestatis», chciał zwołania sejmu pacyfikacyjnego i życzył sobie, aby stronnicy szwedzcy nie byli dopuszczani do łask królewskich. Na sejm 1712 r. P. posłował z pow. upickiego. W czasie obrad z limity 1712/13 r. należał do grona posłów związanych z opozycją hetmańską, popierających hetmana w. lit. Ludwika Pocieja. Król starał się pozyskać P-ę, nadając mu 6 II 1713 star. filipowskie. Mimo to podczas sesji 16 II t. r. P. zaprotestował przeciw projektowi ograniczenia przywilejów hetmańskich i opuścił izbę poselską wraz z posłem inflanckim Janem Piotrem Nestorowiczem. Nie odwołał swojego protestu mimo próśb wysyłanych przez Augusta II mediatorów. Wystąpienie P-y i Nestorowicza spowodowało zerwanie sejmu. Obaj zrywacze ogłosili 21 II t. r. uniwersał, w którym protestowali przeciw sejmowi kwietniowemu 1712 r. i jego limicie, wytykali rażące ich zdaniem uchybienia prawu, popełnione podczas obrad, za głównego sprawcę zerwania sejmu uważali hetmana polnego lit. Stanisława Denhoffa. Dn. 15 V 1715 P. przystąpił do utworzonego w Wilnie tajnego związku w obronie praw Pocieja do władzy hetmańskiej, zobowiązując się wraz z grupą litewskich stronników hetmana służyć mu wszelką pomocą. W zamian za to Pociej przyrzekł swoim zwolennikom popierać ich wszędzie i nigdy ich nie odstępować. P. w dalszym ciągu pozostał związany z hetmanem w. lit., który wymieniał go wśród kandydatów na marszałka sejmu 1718 r. Na sejm ten P. posłował z Inflant. Podczas obrad z limity w styczniu 1720 proponowano, aby P. na miejsce swojego nieobecnego brata Michała został deputatem izby do układania konstytucji. Dn. 2 II 1720 P. cedował star. sądowe upickie swojemu synowi Jerzemu, zapewne więc to już młody Puzyna, a nie jego ojciec, był posłem z Inflant na sejm obradujący jesienią 1720. Dn. 12 XI 1720 (lub 1722) – w metryce lit. znajdują się dwa różne zapisy – P. został mianowany kaszt. mścisławskim. Uczestniczył w radach senatu w listopadzie 1724, w styczniu i listopadzie 1726 oraz w marcu 1727. W latach dwudziestych P. kilkakrotnie był marszałkiem Trybunału Skarbowego Lit., a w r. 1727 marszałkował Trybunałowi Lit. Uczestniczył w obradach sejmu 1724 r. i został wybrany do komisji do rozmów z ministrami cudzoziemskimi, a na sejmie 1726 r. wyznaczono go do konferencji z dworem berlińskim. Dn. 27 IV 1730 P. został mianowany woj. mścisławskim.

P. był star. niegrodowym wisztynieckim (pow. kowieński). Posiadał dobra Linkowiec, które w r. 1730 przekazał synowi Antoniemu. W r. 1723 wspólnie z mieszczanami wisztynieckimi wybudował drewniany kościół w Wisztyńcu, gdzie ulokowała się misja jezuicka. P. zmarł 2 XI 1731 w swojej wsi Cząstkowie (pow. grodzieński).

По духовному завещанию отца, от 1701, мая 18, получил дедовское им. Новыленковец, с дд.

Дегесы, Борсовы, Рушнево и Жиктнаны. [Опред. Минск, двор, собр., Д. А., 265]. — 1709, авг. 29, староста судебный Упитский, назначает Павла Марценкевича подстаростой Упитским. [Пташ., 85; Вид. Ц. А. Лит. Тр. 68, 496]. — 1713, фев. 6 — получает староство Филиповское. [Пташ.. 35; Л. М. вал. 155, 593]. — 1715 апр. 26 — староста и войт Филипповский, воевода Мстиславский. [Авт. И8Д. Вилен, арх. ком. VII, 582].— 1717, фев. 9, передает войтовство Подлинковское сыну своему Людвигу. [Пташ., 36, л. М. Зап. 166, 268— 136].- 1717 , фев. 9, староство Боркловское передает сыну своему Михаилу. 1720, вфт. 2, судебное Упитское староство передает сыну Юрию. [Пташ,, 86; Л. М. Зап. 160, 1311. — 1720 нояб. 12, назначен каштеляном Мстиславским. [Пташ., 86; л. м. Зап. 161, 29-20; Л. М. Зап. 161, 19—13]. — 1730, мая 22, каштелян Мстиславский передает им. Линковец сыну своему Антону. [Пташ., 36; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 16264, 869].-1730, апр. 17 — воевода Мстиславский. [Пташ., 86—6; л. м. Зап. 162, 607]. — 1732, мрт. 29, после его смерти, воеводство Мстиславское перешло к Сапеге [Пташ., 36; Л. М. Зап. 162, 960].

Умер до 1732.

~ Эстера Эберт, sędzianką inspruską, córką generała wojsk króla pruskiego. Miał z nią czterech synów: Jerzego, star. sądowego upickiego (zm. przed 1727), Antoniego, który dostał starostwo po zmarłym bracie, Michała, star. filipowskiego, i Ludwika, star. michaliskiego. Pozostawił też córki: Elżbietę, Annę, oraz zapewne Eufrozynę, Mariannę i Eleonorę.

45.27. Михаил (?-1724)

сын Андрэя. Рэгент меншай канцылярыi ВКЛ у 1699—1717, харужы надворны ў 1712—17, пiсар вялiкi ВКЛ з 1717. Пасол на сойм 1697. Удзельнiк Алькенiцкай бiтвы 1700 з Сапегамi. У час Паўночнай вайны 1700—21 падтрымлiваў Аўгуста II. У 1712 i 1720 пасол да цара Пятра I.

писарь Великого княжества Литовского. В 1712 г. назначен хорунжим надворным, подкоморием стейгвилиш-ским, старостой упитским и отправлен послом от польского короля Августа II к царю Петру I. В 1718 г., вместе с женой, основал в Гвоздецке мужской бернардинский монастырь. В начале XVIII века князь Козельский Михал (Михаил) Пузына (умер в 1724 году), писарь великий Литовский выехал в Польшу. Здесь он женился на Софии Потоцкой и в 1715 году с разрешения Львовского епископа Яна Скарбка основал в п. Гвоздец деревянную резиденцию-кляштор бернардинов. В 1730 году, после того, как сгорел деревянный костел, вдова Михала Пузыны София начала строительство каменного костела. Династия князей Пузын владела Гвоздцом до начала Второй мировой войны.

Puzyna Michał h. Oginiec (zm. 1723), pisarz w. lit.. Był wnukiem Hieronima (zob.), synem Andrzeja, kaszt. mińskiego, i Eufrozyny z Chrząstowskich, bratem Krzysztofa Dominika (zob.) i Stefana (zob.).

W młodości P. zapewne służył w wojsku. W r. 1697 uczestniczył w elekcji i oddał głos na Augusta II. Należał do stronnictwa antysapieżyńskiego, brał udział w bitwie pod Olkiennikami 18 XI 1700 i podpisał „Postanowienie generalne stanów WXL … na zjeździe walnym … pod Olkiennikami uchwalone” 2 XII t. r. W czasie wojny północnej P. zapewne dochował wierności Augustowi II; świadczyć o tym mogą nadania królewskie w pierwszych latach po powrocie Wettyna do Rzpltej, a także używany przez P-ę tytuł dworzanina królewskiego. P. uczestniczył w Walnej Radzie Warszawskiej 1710 r., na której wyznaczono go do komisji gdańskiej. Dn. 3 II 1711 P. otrzymał star. stęgwilskie. W r. 1712 regent lit., z sejmu kwietniowego t. r. wysłany został w poselstwie do cara Piotra I. Instrukcję z kancelarii lit. P. otrzymał 19 IV t. r. Tytułowano go już chorążym nadwornym lit., choć zapis z metryki lit. pochodzi z 18 VIII t. r. P. pospieszył do Rygi, licząc, że zastanie tam cara, spotkał go jednak po drodze 12 VII t. r. w Mitawie. Kanclerz G. I. Gołowkin poradził P-ie udać się za Piotrem I do Elbląga, aby tam uzyskać posłuchanie. Dn. 22 VII t. r. P. był na audiencji u cara, następnie od 28 VII t. r. odbył kilka konferencji z Gołowkinem w obozie rosyjskim pod Szczecinem. P. miał m. in. upomnieć się o Inflanty, żądać wycofania rosyjskiego garnizonu z Elbląga, usunięcia wojsk rosyjskich z Kurlandii i przestrzegania praw tego księstwa. W rozmowach z Gołowkinem P. złagodził niektóre ostre i kategoryczne sformułowania instrukcji, 15 VIII t. r. przekazał stronie rosyjskiej trzydziestopunktowy memoriał z żądaniami polskimi. W miesiąc później otrzymał od kanclerza pisemną odpowiedź w imieniu Piotra I, datowaną w Greifswaldzie (Gryfii).

W kwietniu i maju 1715 P. z polecenia Augusta II przebywał w Wilnie z misją odebrania starych ceł lit., trzymanych dotąd przez podskarbiego i hetmana w. lit. na mocy uchwały konwokacji 1697 r. Asystowali mu żołnierze sascy. P. zawarł kontrakt na 100 000 tynfów na dzierżawę ceł «byle te cła JKMci nieprzyjaciołom pańskim … nie dostały się». Podczas pobytu w Wilnie P. donosił listownie kanclerzowi Janowi Szembekowi o panujących tam nastrojach i przygotowaniach hetmana w. lit. Ludwika Pocieja do zwołania konwokacji generalnej na Litwie. W r. 1717 P. miał chorągiew petyhorską w pułku królewicza. Dn. 11 I t. r. został mianowany pisarzem w. lit. Na sejm grodzieński 1718 r. P. posłował z pow. upickiego, aktywnie uczestniczył w obradach, zachęcając do połączenia izb i dyskutowania na tym forum o ewakuacji wojsk rosyjskich. Był deputowanym do układania konstytucji. Podczas obrad w izbach połączonych 14 XI 1718 czytał swój projekt «ratione liberae vocis», który zebrani zaakceptowali w nieco skróconej formie. Konstytucje pierwszej tury sejmu podpisał «salvae praecustoditione o sukcesorach księżniczki neuburskiej». W drugiej turze obrad z limity w styczniu 1720 P. nie uczestniczył, ponieważ jako sekretarz poselstwa woj. mazowieckiego Stanisława Chomentowskiego udał się do Petersburga. Poselstwo przybyło do Petersburga na początku marca 1720. Miasto zrobiło duże wrażenie na P-ie, podziwiał jego wielkość i rozmach, z jakim zostało zbudowane. W literaturze historycznej to właśnie P-ie przypisuje się anonimowy opis Petersburga, pochodzący z r. 1720, jednak z pewnych sformułowań tekstu wynika jasno, że sekretarz poselstwa nie mógł być jego autorem. P. uczestniczył u boku Chomentowskiego w audiencjach u Piotra I i rozmowach z ministrami rosyjskimi. Opuścił Petersburg 3 VIII t. r., w drodze powrotnej zatrzymał się w Rydze (jeszcze w r. 1764 sukcesorowie P-y upominali się o niewypłaconą mu pensję 2 000 talarów za misję sekretarza poselstwa).

W r. 1716 P. na prośbę swojego brata, jezuity, Stefana zakupił w Gdańsku drukarnię i ofiarował ją warszawskiemu kolegium jezuickiemu. Żona, Zofia z Potockich, córka Andrzeja, star. jabłonowskiego, wniosła mu w posagu rozległe dobra Gwoździec w ziemi halickiej. W r. 1721 małżonkowie odnowili kościół pod wezwaniem Niepokalanego Poczęcia Najśw. Marii Panny w Gwoźdźcu i ufundowali przy nim klasztor Bernardynów dla 6 ojców, 2 kleryków i 4 braci. Fundację tę potwierdziła Puzynina w r. 1723 już po śmierci męża, który zmarł t. r.

P. miał dwie córki: Konstancję, zamężną za Krzysztofem Mierzejowskim, kaszt. sochaczewskim, i powtórnie za Stanisławem Puzyną, oraz Franciszkę, za Adamem Mrozowickim, regimentarzem ukraińskiej partii wojska kor., star. stęgwilskim. Wdowa Zofia (zm. ok. 1729) wyszła za mąż za Ludwika Kalinowskiego, star. winnickiego. Sukcesorowie P-y do 1746 r. upominali się o wynagrodzenie za sumę 100 000 złp., ulokowaną przez P-ę w dobrach stołowych i ekonomiach królewskich na Litwie, z której skarb królewski nie wypłacał procentów od śmierci Augusta II.

Писарь Вел. Княж. Литовского. 1699, староста Висский и Вербковский. [Акт. Н8Д. Вил. арх. ком. VIII, 247). — По духовному завещанию отца, от 1701, мая 18, получил им. Подлинковец, с дд. Триге, Ланкшаны, Стрипина и М’Ьгуцяны, съ ЯНИСКИМЪ леСОМЪ. [Опред. Минск, двор, собр., д. А., 265].— 1710, июня 25, королевский Камер-Юнкер, пожалован войтовством Подлинковским. [Пташ., 36; л. м. Зап. 165, 282]. — 1710, дек. 7, пожалован державцем Упитский. [Пташ., 36; Л. М. Зап. 166, 369].— 1711, фев. 3, получает староство Стегвилишское. — 1712, надворный хорунжий, подкоморий Стейгвилишский, староста Упитский, отправлен послом к имп. Петру Великому. [Пташ., 36— 7; Главн. Ар. м. и. д., д. №34].— 1712, авг. 18, староста Стейгвилишский, пожалованъ Хорунжимъ Надворным Литовским. [Пташ., 38; л. м. Зап. 167, 20].— 1717, янв. 12, пожаловано ему звание Писаря Вел. Княж. Литовскаго. [Пташ., 88; л. м. Зап. 166,909]. — 1717, фев. 19, получилъ королевское разрешение передать староство Стейгвилишское жене своей Софии Потоцкой. [Пташ., 88; Л. М. Зап. 168, 106]. — 1718, с женой, основалъ въ Гвоздецке мужской Бернардинский монастырь. [Несецк., д. а., 240]. — 1718, подписал, как депутат от Вел. Княж. Литовского, Конституциии: «Михаил князь из Козельска Пузына Писарь Вел. Княж. Литовскаго, депутат для конституциии от провинциии Вел. Княж. Литовского 8а1уа ргаеси81ойШопе о наследниках герцогини Нейбургской — собственною рукою». [Пташ, 88-, Уо1. Ьее.УГ, 896]. — 1724, после его смерти, принадлежавшее ему урочище Пенкины, передано Антону Пузыне. [Пташ., 88; л. м. Зап. 158, 105]. + 1724. [Косинск. Геральд. Проводи.].

~ Софья Андреевна Потоцкая, д. старосты Яблоновского Андрея Потоцкого, (2°-v. Ludwik Kalinowski, st. winnicki)

46.27. Стефан Михал Андреевич (21.12.1667, г. Упiта—5.3.1738)

сын Андрэя. Д-р фiласофii (1705) i тэалогii (1734). З 1685 езуiт. Вучыўся ў Вiльнi, Пiнску, Нясвiжы. Выкладаў у езуiцкiх навучальных установах у Пiнску, Гародні, Крожах, Вiльнi, Полацку, Браневе, Варшаве. У 1717—34 узначальваў езуiцкую друкарню ў Варшаве, дзе выдаваў свае тэалагiчныя, фiласофскiя i геаграфiчныя працы i пераклады.

1691, июля 18, иезуит, отказался от всех своих прав на наследство в пользу родителей своих — Андрея, старосты Упитского и жены его Евфрозины Хржонстовской. [Пташ., 84—6; Вил. Ц. А. Гл. Тр. 88, 783].— иезуит, др. богословия, проповедник и писатель. [Косинск. Геральд. Проводи.].

+ 1738.

47.27. Иероним Андреевич

Подкоморий и староста упитский в 1697 г [Несецк., д. А., 240]. -1697, сент. 16, отец его, кн. Андрей Геронимовичъ Пузына, передает ему староство Упитское. [Пташ., 85; Л. М. Зап. 149, 48—24].

~ Халецкая. [Несецк.].

48.27. Антоний Михал (?—24.3.1752)

С 1733 г. хорунжий надворный литовский, с 1748 г. каштелян Мстиславский.

сын Андрэя. Харужы ўпiцкi з 1717 i стараста ў 1724—32, харужы надворны з 1728, кашталян мсцiслаўскi з 1746. Таксама быў старостам трыскім і шылянскім.

Хорунжий надворный Литовский по духовному завещанию отца, от 1701, мая 18, получил имение

Довельнишки или Лазовщизну. [Опред. Минск. двор, собр., д. А., 262—65]. — 1733, хорунжий надворный Литовский. 1748, каштелян Мстиславский. [Косииск., Геральд. Проводи.].

~ кнж. Елизавета Григорьевна Огинская {Elżbieta Magdalena} (†1767), д. Григория Ивановича, старосты Самогитского. [Косниск., Геральд, проводи.; Несецк., д. А., 240]. По 1-му браку Гелгуд. (1°-v. Kazimierz Giełgud, ciwun szadowski)

49.27. Юзеф Антоний

По духовному завещанию отца от 1701, мая 18, получил им. Горный Ленковец, с дд. Уджа, Гудзивны и Микшняны. [Опред. Минск, двор, собр., д. А., 2651.-1737 — июня 8, Иосиф-Антон из Козельска Пузына, староста Шакиновский, каштелянич Минский, родной племянник Иеронима Иеронимовича П.. продал купленное им имение от Иеронима, Владислава и Александра Иеронимовичей Пузынов им. Дзвиноголи — Андрею Сташевскому. [Пташ., 27 и ое- 8, прод. вап.]. — 1740, фев. 20, в Упитском гродском суде разбиралось дело Иосифа-Антона Пузыны и Анны из Витанов Пузыновой с Криштофом Домбским, об избиении подданного последнего. [Пташ., 29— ЗО и 106-8, тяж. дело].— Староста szakirowski. [Несецк. д. А., 240].

~ Барбара Платер-Зиберк {Barbara Plater-Zyberk}

Эстер Андреевна

1675, июня 24, девица, бабка ее, Эстер Скробичовна П. , завещала ей деньги и разные вещи. [Пташ.,

26, 84 и 120—2, дарств. вал.].

N (córka) Андреевна

zakonnica

N (córka) Андреевна

~ Białłozor

N (córka) Андреевна

~ Andrzej Giełgud, st. oszmiański

50.28. Михаил Данилович (1692, + 1712/1725)

Принимал участие в высших государственных делах и в числе сановников присутствовал при подтверждении прав королем Августом I.

1699, староста Веребковский, королевский дворянин, постановлением сейма назначен быть в числе депутатов для улажения дела об Эльбингене. [Пташ., 28; ]. — 1712, в качестве депутата для конституций от Великой Польши, подписал Конституцию сейма 1712 г. [Пташ., 23;].-1702 июля 6, получил тиунство Поюрское. [Пташ., 23; л. м. Зап. 160, 286]. — Принимал участие в высших государственных делах; присутствовал в числе высших сановников при подтверждении прав королем Августом. [Пташ., 23]. 1692, сент. 11, дана ему земля Гегобросты, после смерти отца его Даниила Фридриховича Пузыны. [Пташ., 22; л. М. Зап. 146, 502].— 1701, авг. 16, староста Виский и Вербсковсский, с матерью Софьей Хржонстовской и бр. Антоном-Домиником, выдал Криштофу Бялозору росписку об улажении спорного дела по им. Пожлови.[Пташ., 22—8 и 88—4, миров, сделка]. Michał starosta Wiski, już tymi czasy kwitnął z sejmu 1703. komisarzem był do hiberny, Constit. f. 12. [Niesiecki — Herbarz… T.7; Korona… T.3]

~ 1701, Anna Belzecka, дочь Aleksandra Bełzeckiego стольника Bełskiego, dziedziczka Zimna i Pukarzowa, 1701 r. za ks. Michałem Puzyną, starostą wiskim i wąsoskim, a 1725 r. za Adamem Stanisławem Rostkowskim, także starostą wiskim, wąsoskim i radziłowskim i tyszowieckim; Михаил от нее имел потомство.

51.28. Антоний-Доминик Данилович

Стражник и судья гродский Упитский. [Пташ., 22— 8 и 83— 4].— 1701, авг. 16, с матерью Софьей Хронжстовской и бр. Михаилом выдал Криштофу Бялозору росписку, об улажении дела по им. Пожлови. [Пташ, 22—3 и вЗ—шфОв. сделка].

хх.28. Ефрозина Даниловна

~ ? около 1707 Михал со Стахова Стаховский скарбникович, подстолий вилькомирского повета 15.11.1704 –после 04.02.1723,

хх.30. Юзеф (?—5.3.1752)

сын Уладзiслава. Д-р тэалогii i кананiчнага права. Канонiк смаленскi ў 1717, вiленскi з 1726, бiскуп iнфлянцкi з 1740.

Puzyna Józef h. Oginiec (zm. 1752), biskup inflancki. Był synem Władysława, pisarza ziemskiego upickiego, i Ciechanowiczówny.

W r. 1717 P. – kanonik smoleński – podczas synodu diecezjalnego diecezji wileńskiej w lutym t. r. był sędzią skarg. W latach dwudziestych zbierał i spisywał akta kapituły wileńskiej. W październiku 1726 P. uczestniczył w pracach komisji, która miała przeprowadzić kontrolę seminarium diecezjalnego w Wilnie. Był już wtedy kanonikiem i oficjałem wileńskim. Na początku r. 1728 P. bezskutecznie starał się o sufraganię białoruską. W maju t.r. bp wileński Karol Pancerzyński wprowadził go na stanowisko kantora wileńskiego, jednak aż do r. 1730 toczył się spór o tę godność między P-ą a kanonikiem Aleksandrem Janem Żebrowskim, rozstrzygnięty ostatecznie na korzyść P-y. P. miał doktorat teologii i prawa kanonicznego, uzyskany zapewne na Akad. Wileńskiej przed r. 1732. W r. 1733 P. asystował obradom sejmiku przedelekcyjnego w Wiłkomierzu, miał dopilnować, aby szlachta nie włączyła do instrukcji na sejm elekcyjny punktu przeciw dobrom duchownym. Podczas bezkrólewia po śmierci Augusta II i wojny o tron polski P. opowiedział się po stronie Stanisława Leszczyńskiego. W kwietniu 1734 uczestniczył w Wilnie w zawiązaniu konfederacji generalnej lit. przy majestacie Stanisława Leszczyńskiego i złożył przysięgę wymaganą przez konfederację. We wrześniu t. r. został mianowany adiunktem bpa wileńskiego Michała Zienkowicza. W r. 1738 P. był egzekutorem bulli papieskiej i instalował oficjała wileńskiego A. Żebrowskiego na archidiakonii wileńskiej.

Listem z 18 VIII 1739 król August III przedstawił Stolicy Apostolskiej kandydaturę P-y na biskupstwo inflanckie. Prowizję otrzymał P. 16 IX 1740. W dalszym ciągu uczestniczył aktywnie w pracach kapituły wileńskiej. W r. 1741 został wyznaczony przez Augusta III na komisarza do egzekucji dekretów królewskich i trybunalskich w sprawie zamknięcia szkół pijarskich w Wilnie, działających wbrew prawom i przywilejom jezuickiej Akad. Wil. Komisja wezwała pijarów do zamknięcia kolegium, a ponieważ nie zastosowali się do polecenia, wystosowała przeciw nim skargę do króla i papieża. W czerwcu 1742 P. został scholastykiem wileńskim. W lutym 1744 brał udział w pracach synodu diecezjalnego wileńskiego, pełnił funkcję sędziego synodalnego. W t. r. Rota rzymska wyznaczyła P-ę na komisarza do rozgraniczenia dóbr arcybiskupa połockiego i jezuickich w miejscowości Białe w woj. połockim. W r. n. P. asystował bpowi Zienkowiczowi w konsekracji Antoniego Żółkowskiego, bpa tytularnego allalieńskiego, sufragana białoruskiego. Jako senator P. nie brał czynnego udziału w życiu politycznym Rzpltej, uczestniczył tylko w posejmowej radzie senatu we wrześniu 1744.

W t. r. P. wystosował list pasterski do kleru i wiernych swojej diecezji. Wydatnie przyczynił się do utworzenia sufraganii inflanckiej, choć nie pochodziła ona całkowicie z jego fundacji. Już w r. 1741 znaczne sumy na sufraganię ofiarowała Elżbieta z Ogińskich Puzynina, swój wkład miał też pierwszy sufragan inflancki Franciszek Kazimierz Dowgiałło. W suplice do papieża o zgodę na utworzenie sufraganii P. podkreślił, że jako senator nie może często rezydować w swojej diecezji, potrzebny jest więc biskup pomocniczy, który stale przebywałby wśród wiernych. Dlatego też stanowczo sprzeciwił się staraniom Dowgiałły o kanonię wileńską, mimo posiadanej już przez niego prezenty. P. popierał próby założenia na Litwie zakonu mariawitek, głównie dla celów nawracania Żydów i opieki nad neofitkami. Współcześni zanotowali następującą opinię o P-ie: «Był on najpobożniejszy, najczęściej u Św. Michała [kościół przy klasztorze Bernardynek w Wilnie] miewał primarią, processye w soboty odbywał, spowiedzi bez względu na osoby słuchał, kazania do ludu po litewsku mawiał». W r. 1725 P. wybudował kościół w Szyłanach (pow. wileński), a w r. 1733 kaplicę w Mickunach nad rzeką Wilejką. Z ramienia kapituły wileńskiej nadzorował odbudowę spalonego kościoła i szpitala Św. Marii Magdaleny w Wilnie, o ukończeniu prac doniósł kapitule na początku lat czterdziestych. W r. 1750 P. ufundował kościół Dominikanów w Skopiszkach koło Wiłkomierza, w t. r. wzniósł także parafialny kościół p. wezw. Św. Trójcy i Św. Antoniego w rezydencji biskupów inflanckich w Lehnen w ziemi piltyńskiej. W r. 1751 P. konsekrował kościół w Agłonie koło Dyneburga. Zmarł 5 III 1752 w Lehnen.

52.33. Михаил Янович

Каноник Смоленский, декан Куписский. [Несецк., д. А., 240[.— Член орд. Доминиканцев. [Опред. Минск, двор. собр., д. А., 266]. 1705, июля 17, ксендз, каноник Виленский, деканъ Куписский, Усянский и Ушпольский плебан, трибунальным декретом ему присуждена уплата долга и пени евреями Виленской синагоги. [Акт. Вилен. 1фх. ком.

53.33. Пётр (21.7.1664—1.3.1717)

иезуит перевел несколько богословских сочинений на польский язык.

сын Яна Казiмiра, падчашага ўпiцкага. Вучыўся ў Вiльнi, Пiнску, Нясвiжы. З 1677 езуiт. Выкладаў у езуiцкiх навучальных установах у Новагародку, Ломжы, Пултуску, Нясвiжы, Крожах, Оршы. У 1709—13 рэктар Нясвiжскага калегiума. Аўтар паэтычных твораў, перакладаў, прац па рыторыцы i этыцы.

Puzyna Piotr h. Oginiec (1664–1717), jezuita, poeta, tłumacz, teolog. Ur. 21 VII, był synem Jana Kazimierza, podczaszego upickiego, i Katarzyny z Faszczów.

Uczył się w domu rodzinnym, a następnie w Akademii Wileńskiej, w której ukończył klasę poetyki. Za specjalnym pozwoleniem generała zakonu Jana Pawła Oliwy wstąpił już w czternastym roku życia do zakonu jezuitów (28 X 1677). Po dwuletnim nowicjacie odbytym w Wilnie (1677–9) przeszedł w Pińsku pod kierunkiem Jana Wikierata roczny kurs pedagogiczny (1679–80). Trzyletnie studia filozoficzne odbył w Akad. Wil. pod kierunkiem Jana Drewsa (1680–3). Następnie w ramach praktyki nauczycielskiej uczył w Nowogródku gramatyki i infimy (1683–4), w Łomży gramatyki (1684–5) i poetyki (1685–6) oraz w Pułtusku poetyki (1686–7). Teologię studiował w Akad. Wil. (1687–91) i tamże przyjął w r. 1691 święcenia kapłańskie. Formację zakonną zakończył studium prawa zakonnego (tzw. trzecia probacja) w Nieświeżu (1693–4). Mając w prowincji lit. opinię dobrego profesora przedmiotów humanistycznych, wykładał kolejno: dla eksternów poetykę w Akad. Wil. (1691–2) i retorykę w Nieświeżu (1692–3), dla kleryków jezuickich będących na kursie pedagogicznym retorykę w Krożach (1694–5) i Orszy (1695–9). W rękopisie pozostawił ćwiczenia z retoryki, spisywane przez swoich uczniów w Krożach (B. Czart.: IV 1866) i Orszy (B. Czart.: IV 1867, IV 2188). Zawierają one mowy łacińskie, wiersze polskie i łacińskie oraz liczne tłumaczenia poezji, m. in. Macieja Sarbiewskiego, Wojciecha Inesa i Hieronima Drekseliusza. Zarówno proza jak i poezja prezentują wysoki poziom literacki. Z proweniencji Rhetorum Provinciae Lithuaniae Soc. Jesu można wnosić, że rękopisy te, bogato zdobione rysunkami, stanowiły przez następne lata wzór dla prowadzenia ćwiczeń z tego przedmiotu. Niektóre tłumaczenia ukazały się drukiem po śmierci P-y i jemu zostały przypisane. W r. 1699 P. przeniósł się do Akad. Wil., gdzie objął wykłady z etyki i prowadził je do 1705 r. Z zakresu etyki, polityki i ekonomii pozostawił drukowany zestaw tez pt. Ars felicitatis sive ethica (Vilnae 1703, rkp. wykładów przechowuje zaś B. Uniw. Wil., sygn. F3-771 oraz Centralna B. Lit., sygn. MAB, F41-708). W l. 1701–5 pełnił P. nadto obowiązki prefekta drukarni akademickiej, a w l. 1702–5 również prefekta biblioteki. W czasie jego prefektury wydano w ciągu 5 lat 54 znane nam dziś druki wileńskie. Kierował P. licznymi kongregacjami kościelnymi. Za gorliwą pracę został w r. 1706 podniesiony ze stopnia tzw. koadiutora duchownego do rzędu profesów z 4 uroczystymi ślubami, co w zakonie było rzeczą wyjątkową.

Obdarzony zdolnościami administracyjnymi P. został 6 IX 1705 mianowany superiorem domu w Mohylewie, gdzie w bardzo niekorzystnym czasie, podczas przemarszu wojsk moskiewskich i szwedzkich, kontynuował budowę kościoła i domu jezuickiego, a po spaleniu w r. 1708 przez wojska moskiewskie kościoła i dachu na domu przystąpił do ich odbudowy. Dn. 10 X 1709 został rektorem kolegium w Nieświeżu, gdzie, mimo wojny i szerzącej się zarazy, dbał o wyposażenie kościoła i biblioteki kolegium (w r. 1712 zakupiono nowych książek za ponad 2 000 fl.). Wyposażył na Polesiu w dwa ołtarze, dzwon i paramenty liturgiczne kościół w dobrach jezuickich w Krzywoszynie, odbudowany w r. 1708 po pożarze. W r. 1713 P. przeszedł na dwór bpa wileńskiego Konstantego Kazimierza Brzostowskiego i był jego nadwornym teologiem, prawnikiem i kaznodzieją. Brał aktywny udział w przygotowaniu synodu diecezjalnego, który odbył się w Wilnie w lutym 1717, i pełnił na nim funkcję egzaminatora synodalnego. Zmarł 1 III 1717 w Wilnie.

Już w r. 1700 zaznaczono w opinii do generała zakonu o zdolnościach pisarskich P-y. Z rękopisów wydano pośmiertnie „Słodkie pieszczoty z niemowlęciem Jezusem przy żłobie” (Wil. 1740) i „O złączeniu się Słowa Przedwiecznego z naturą ludzką” (Wil. 1741) tłumaczone z pism Hieronima Drekseliusza; Józef Andrzej Załuski zamieścił oba utwory w drugim tomie „Zebrania rytmów” (W. 1754), a przedrukowano je później w książce „Rymy miłej i przystojnej zabawie oraz zbudowaniu służące” (Wil. 1781). Franciszek Bohomolec opublikował w zbiorze dzieł Sarbiewskiego („Opera posthuma”, Varsaviae 1769) dwadzieścia ód tegoż autora w tłumaczeniu P-y. Wszystkie powyższe tłumaczenia zostały przedrukowane zapewne z rękopisów znajdujących się obecnie w Bibliotece Czartoryskich, w których jednak autorami tłumaczeń są uczniowie P-y, klerycy jezuiccy.

Уцянский настоятель орд. иезуитов. [Несецк. д. А., 240]. Ректор в Несвиже, известный богослов и проповедник. [Косинск, Геральд. Проводи.].

Т 1717. щ,

54.33. Ежи Янович

Проповедник Несвижской коллегии, римско-католический священник. [Несецк., д. А., 240; Косинск., Гералд. Проводи.]

55.33. Павел

56.33. Игнаций

8 колено

57.37. Александр с. Иосифа Пузына

Писарь земский Упитский, ciwun Małych Dyrwian ]Косинск., Геральд. Проводи.].— 1734, июня 19, по духовному завещанию отца назначено ему получить, после смерти матери, им. Поисличе. [д. А., 251, дух. зав.]. — 1756, апр. 14, с женой продали Ромерам им. Поисличе с фольварком ПогреЩТелем. [д. а., 252, ирод. зап.].

~ Богумила Bystramówna

58.37. Игнаций Иосифович

1734 июня 19, по духовному завещанию отца должен получить после смерти матери им. Поисличе. [д. А., 251, дух. зав.].

59.40. Адам Александрович

1733, мрт. 29, получил с женой староства Пупаны, Гебаны и Мицюны. [Пташ., 80 и юз, Корол. грам.]. — 1740, с матерью — Анной из Витанов, имел дело с Домбским. [Пташ., 30 и 106-8, суд. дело].— 1747, окт. 28, староста Пупанский, ловчий Упитский, с женой своей Доротой Тизенгаузен жаловались в гродский суд на КлОПМана. [Пташ., ЗО; Вид. Ц. А. Гр. Уп. 16211, 7841.]— 1766, апр. 11 ловчий Упитский продал им. Новый Двор (Поморники) Упитск. у., сыну своему Якову [д. А., 634-6, купчая]. — 1774, фев. 14, получил разрешение на передачу староства Пупанскаго сыну своему Якубу. [Пташ., 30 и 111, кород. граи.].

~ (1747) Дорота-Елизавета Тизенгауз (1710-) { Dorota Tyzenhauz}

60.43. Михаил Иеронимович

1767, им, Серафинишки продал кн. Михаилу Пузыне, подстаросте судебному Упитскому. [Опред. Виденск. двор, собр., д. А. 661 об.].

Ж., Елена ЛюДКеВЖЧОВНа. [Пташ.. Родосл. табд.].

61.43. Станислав

Скарбник Мозырский. [Пташ., 28 и 98—104, Запрод. зап.]. 1750, им. Юргишки, доставшееся отцу его по разделу с братьями Владиславом и Александром и матерью Екатериной Станкевичовной,— продал Барпям. [Пташ., 28 и 98—104, вапрод. вап.].— Передал родн. бр. Михаилу свою часть им. Серафинишки. [Опред. Виденск. двор, собр., д. А., 661 об.].

~ Wittenówna

62.43. Ян

1740, Скарбник Мозырский.

хх.44. Ежи

63.44. Людвиг Кристофович

Староста Михалийский; 1717, фев. 9, войт Подлинковский [Пташ., 36; Л. М. Зап. 166, 263— 136; Несецк., д. А., 240].— Владелец имений: Невежинки и Войники, Упитского повета и Матули, Трокского воеводства, [д. А., 164 сб., протест].

64.44. Михаил Юрий

Староста Бороовскхй, Филипповский и Упитский, хорунжий Упитский. [д. А., 164, протест; Несецк., д. А., 240; Косинск. Геральд. Проводи.; Пташ., 85]. — 1717, фев. 9, получает от отца староство Боркдовское (назван Михаилом). [Пташ., 36; Л. М., Зап. 166, 264— 186].— 1720, мрт. 2, отец передает ему судебное староство Упитское (назван Юрием). Пташ., 86; л. М. Зап. 160, 131].- 1741 окт. 14, (Михаил) хорунжий повета Упитского, староста и войт Филипповский. [Акт. над. Виленс. археогр. ком. ХП, 670].

~ Рахела Бржостовская {Rachela Brzostowska}, д. каштеляна Мстиславского. [ojciec: Konstanty Benedykt Brzostowski, kaszt. mścisławski; matka: Teresa Wojnianka]

65.44. Антоний

Староста Упитский, Виштынецкий и Пекинский, войт Довгалишский. [Опред. Минск, дв. собр.; Несецк., д. А., 262; д. А. 164].— 1730, май, староста Виштынещий, отец его, Криштоф-Доминик, каштелян Мстиславский, передал ему полученное после отца своего — каштеляна Минского Андрея, им. Линковец. [Пташ., ; Вил. Ц. А., Зем. Уп. 16264, 869]. — После отца получил Давгелишское войтовство и им. Дольный Линковец. [д. А., 164, протест]. — 1737 — 58, Староста Упитский. [Косинск., Геральд. Проводи.].— 1744, нояб. 7, передал сыну своему Станиславу должность Упитского старосты. [Опред, Минск, двор, собр., д. А., 266].

~ Антонина Бржостовская {Antonina Brzostowska}, д. каштеляна Мстиславского. [ojciec: Konstanty Benedykt Brzostowski, kaszt. mścisławski; matka: Teresa Wojnianka][Несецк., д. А., 240; Косинск., Геральд.]

хх.44. Elżbieta

xx.44. Anna

xx.44. Eufrozyna

xx.44. Marianna

xx.44. Eleonora

хх.45. Констанция Михайловна

~ 1) Krzysztof Mierzejewski, каштелян сохачевский.

~ 2) (1754) князь Станислав Костка Антонович Пузына (†1811), староста Упитский и Прухницкий.

хх.45. NN Михайловна

~ Adam Mrozowicki, st. stęgwilski

— 14. Кж. N Михайловна

~ Ж.у НрОЗОМЦПЙ. (Косинск., Геральд. Проводи.].

— 15. Кж. N Михайловна

~ Н., Ловчий надворный коронный ВЪльох1Й

66.49. Антоний

67.49. Михаил

1760, староста Стенгвильский и Лявдонский. [Косинск, Геральд. Проводи.].

~ баронесса Богумила фон Бруннов.

Людовика Иосифовна

[Несец., д. Л., 240].

Марианна Иосифовна

9 колено

68.57. Тадеуш

генерал-майор с 1794 г.

1771, янв. 21, по уступочной записи матери, наследовал с братьями им. Гегужин, Упитского у. [д. А., 253]. — 1774, мая 4, ротмистр, по королевской привилегии, получил лессные имения Упитского у., —Юревичи, Нарупевичи, Войшнаровичи и Свирплевичи. [д. А., 268, ворол. привил.].— 1793, окт. 23, пожалован орд. Станислава, [д. а.. 254, грам.]. — 1794 фев. 8, полковник, уволен в отставку генерал-майором. [д. А., 254 об., грам.].— 1797, купил им. Толокчаны, Упитск. у. [д. а., 254, купчая].

~ Иоанна Выщинская [д. а., 257, метр. свша].

69.57. Виктор

камергер короля Станислава Августа Понятовского. 1771, янв. 21, по уступочной записи матери, наследовал с братьями им. Гегужин, Упитск. у. [д. А., 258, уст. вап.]. — Польского Двора шамбелян. [Опр. Мииск. дв. собр., д. А., 262].

70.57. Никодим (†1820);
oficjał wileński, infułat gieranowski, bp nominat wileński, Order Orła Białego, rosyjski Order św. Stanisława

1810, Епископ-НОКИНатъ Виленский. [Косинск. Геральд. Проводн.].— Инфулат Герановский, каноник и офицал Виленской кафедры; владелец имений Довгидзишки и Пузыришки, Ошмянск. повета. 1771, янв. 21, по уступочной записи матери, получил с братьями им. Гегужин, Упитского повета. [Опред. Минск, двор, собр., д. А., 262 об.; д. А., 258, уступ. зап.].

71.57. Станислав

коллежский советник, секретарь королевского кабинета. В 1796 г. подписался на акте отречения от престола короля Станислава Августа Понятовского и последовал за ним в Петербург.

1771, ЯНВ. 21, по уступочной записи матери, наследовал с братьями им. Гегужин, Упитского повета. [д. А., 268, уступ, вап.].— Владелец имений: Понары, Кераголишки и Заполин, трокскго повета; коллежский советник. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 262].— 1793, фев. 15, Секретарь королевскаго Кабинета, пожалованы ему на 50 лет участки: 0бруб-Розедранка, Гнездин и Остринек в Бобрянском лесничестве. [Корол. грам., д. А., 256].— 1793, март. 10, пожалован ему на 50 лет фольварк Застенок, в Домбровском у. [д. а., 256 об., корол. грам.]. — 1796, подписался на акте отречения от престола Польского короля Станислава-Августа Понятовского и последовал за ним в Петербург. [Косинск.. Геральд. Проводи.].

~ Иоанна Запольская.

72.57. Антоний Ануфрий

1771, янв. 21, по уступочной записи матери, наследовал им. Гегужин, Упитского у. [д. а., 258, уступ. зап.].— Поручик литовской гвардии, + молодым.

73.57. Томаш

1771, янв. 21, по уступочной записи матери, получил им. Гегужин, Упитского у. [д. а., 253, уступ, зап.].— Виленский Каноник и Коадьютор, владел им. Дарев, Новогрудского повета. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 262 об.].

74.57. Михаил

1771, янв. 21, по уступочной записи матери, наследовал им. Гегужин, Упитского у. [д. л., 258. уступ, зап.].

Анна Александровна

~ 1771, подчаший Смоленский Антон Ожета. [д. А., 263, уступ, зап.].

Гертруда Александровна

1771, уп. девицей. [д. а., 258, уступ, зап.].

75.59. Якуб (?-до 1792)

действительный камергер с 1780 г.

1754, авг. 14, получает войтовство Филипповское. [Пташ., 80 и 109— кород. грам.].— 17. . , апр. 12, обозный и судья Гродский Упитский, с женой Бенедиктой Сташеский купил село АЗуболи. [Пташ , 81; Вил. ц. А., Зем. Уп. 15267, 156). — 1772, Мрт. 11, пожалован стольником Упитским. [Пташ., 81 и 110, корол. грам.; д. А., 512, корол. грам.]. — 1774, фев. 14, стольник и судья гродский Упитский получает староство Пупанское. [д. А., 518, грамота; Пташ., 81 и 111— грам,].— 1780, сент. 1, пожалован в действительные камергеры, [д. а., 516, грамота; Пташ., 81 и 111— 12— грам.].— 1780, сент. 6, пожалован кавалером Св. Станислава, [д. а., 516 об.— грам.].— 1783, апр. 29, получил должность войского Упитского. [д. А., 517 об.— грам.; Пташ., 31 и 112— грам.].— 1766, апр. 11, купил у отца им. Новый Двор (Поморники), Упитского у. [д. а., 584— б— купчая].— Вице-Маршал Главного Трибунала Вел. Княж. Литовского и Маршал Трибунала Духовного собрания. [Опред. Виденск. дв. собр., д. А., 558 об.].— 1792, фев. 13, по смерти его, войтовство Упитское перешло к Станиславу Бруннову. [Пташ,, 81 и 118— кор. грам.].

+ ДО 1792

~ 1766, Бенедикта Сташевская. [Купч., д. а., 584; Пташ., 31; Вил. Ц. А. Зем. Уп. 15267, 156].

76.59. Бенедикт

ciwun gozdyński. Служил в Конной гвардии. [Опред. Виденск. двор, собр., д. А., 552].

Kalikst;

cześnik szawelski

Дорота Адамовна

~ 1) Jodko Наркевич. [Опр. Виленск. дв. собр. д. А., 552].

~ 2) Новицкий

77.64. Тадеуш Михайлович {Tadeusz}

генерал-майор литовских войск. Староста Филипповский, генерал-майор, оставил сыну своему Иосифу им. Невержики и Метел, Упитского повета. (Опред. Минск. двор, собр., д. А., 262].

~ 1) Тереза Ромер, д. подкомория трокского Стефана Доминика и Барбары Володкович.Teresa Romerówna [ojciec: Stefan Dominik Romer, podkomorzy trocki; matka: Barbara Wołodkowiczówna]

~ 2) Helena Oskierczanka [ojciec: Marcin Teodor Oskierka, kaszt. oszmiański; matka: Teresa hr. Brzostowska]

78.64. Адам Михайлович

Ловчий Упитский, староста Боркланский. [Протест, д. А., 164 об.; Косинск., Геральд. Проводи.].

~ Гротусовна {Grotus}

хх. 64. Констанция Михайловна {Konstancja}

~ Сташевский, подкоморий упитский.

79.65. Станислав Костка с. Антония Пузына (?-1811)

Czartowcu od 20. 9.

1780, Gwoźdzcu, Ostapowcach, Żabińcach, starosta gr.

upitski, tenutaryusz próchnicki, poseł sejm., porucznik roty husarskiej lit. 1762, kaw. św. Stanisława 1780,

Староста Упитский и Прухницкий. [Опред. Мтсл. дв. собр.; Нвс*цк.,д. А., 262]. — 1744, нояб. 7, королевским привилеем разрешено ему принять от отца должность старосты Упитского. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 866]. + 1811. [Опред. Минск, дв. собр.-, Несуще, 262, д. А].

~ 1) 1754, кнж. Констанция Михайловна Пузына, дочь кн. Михаила Андреевича Пузыны. Была в 1-м брак за Мержеевским.
1754 Konstancyę z kn. Puzynów h. Oginiec, córkę kn. Michała na Gwoźdzcu z przyl. pisarza w. Jit., starosty stęgwilskiego i werbowickiego i Zofii z Potockich h. P i.law a, starościanki jabłonowskiej, fundatorki kościoła w Gwoźdzcu 1718,

~ 2) Barbara Siemianowska [ojciec: Mikołaj Siemianowski; matka: Franciszka Mokronowska]

~ 3) Antonina hr. Ponińska [ojciec: Stanisław hr. Poniński; matka: Konstancja Radolińska] , д. Воеводы Познанскаго.

80.65. Криштоф с. Антония Пузына {Krzysztof}

Староста Упитский и Виштынецкий. [Опред. Минск, дв. соб.; Несецк., д. А., 262]. — 1766, авг. 19, с женой своей Марианной Юдыцкой, получил в дар от старосты Боханского, генерал-лейтенанта войск Литовских, судового Ржецицкого старосты графа Иосифа Юдыцкого — брата жены Марианны — им. Жерна, с фольварком Лешн, Волковыск. у. [Вып. из креп. кн. д. л., 408 и 418 об.].— 1789, мрт. 22, передал детям своим им. Журавичи и Болотно, Речицкого повета. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 262].

~ грф. Марианна Юдицкая, д. Михаила Дмитрия Юдицкого (? -декабрь 1758), Ж.: ? хорунжий речицкий с 1715 года, маршалок речицкий с 1729 года, маршалок Трибунала ВКЛ с 1740 года, кашталян минский с 1742 года.каштеляна Минского. [д. А., 408 и 418 об.].

81.65. Юзеф с. Антония Пузына

генерал-адъютант короля Станислава Августа Понятовского. Генералъ-адъютант короля Станислав-Августа, староста Мяхалисшй и Бернатский. [Опред. Минск, двор, собр., Несецк., д. А., 262; Косинск., Геральд. Проводи.].— Посол на четырехлетний сейм. — Ротмистр Литовской Народной кавалерии. [протест, д. А., 164 об.].

cześnik żmudzki, rotmistrz kawalerii narodowej, st. michaliski i bernatański, generał adiutant królewski, rosyjski Order św. Stanisława

~ Схолаотжка Сежятоновичъ. [д. мивск. дв. собр.; ссылка на метр., д. А., 268].

хх.65. Каролина д. Антония Михала

~ Бенедикт Карп, хорунжий Упитский {Каrр}

10 колено

82.68. Александр Игнаций Павел Фаддеевич

р. 1798; крещ. авг. 2, т. г. [Метр. д. А., 267].— Председатель Межевого Апелляционного Суда. [Отнош. ст.— секрет. Царства Польск., д. А., 270].

~ Марианна Вавржецкая. [Метр. сына, д. а.,], ojciec: Józef Wawrzecki, generał-inspektor wojsk polskich; matka: Kunegunda ks. Giedrojciówna

хх.68. Франциска Александровна {Franciszka}

~ Jan Chlewiński

83.75. Станислав с. Якуба Пузына (1760-)

камергер польского королевского двора.

Камергер б. Польскаго Двора. [Опред. Вил. дв. собр. от, 1817 г., мая 4]. — 1795, мрт. 27, шамбелян Королевский, вместе с братьями и сестрами разделили оставшиеся после отца денежные капиталы и им. Новый Двор, Упитского у. [разд. акт, д. А., ббв-^6 об.; Пташ,, 31, 118-17, разд. акт].— 1797, апр. 8, им. НовыЙ Двор, с дд. Гелезе, Мелине, Ожуболе и Пибеже, — продал Петрашевским. [купчая, д. а., 657].

84.75. Игнаций (1770-)

1795, мрт. 27, при разделе имения отца, был в отсутствии заграницей, [разд. акт, д. А., ббб-6; Пташ., 31 и 118-17, разд. акт].— 1798, Мрт. 16, дал братьям удостоверение, что остался доволен произведенным ими разделом отцовского имущества. [Вып. ивъ кн. Зексж. Упитск. суда, д. А., &89]. — женившись, пербСвДИлСЯ в Галицию. [Пташ., 32].

~ (1798) Urszula Chrzanowska ca 1770

85.75. Ксаверий Варфоломей (?-+2.7.1775)

~ żona (ślub: około 1800): Tekla Jodko-Narkiewicz ca 1770,

Род. 1775, сент. 2. [Опред. Виденск. дв. собр., ссылка на метр., д. А., 663].— 1795, мрт. 27, по разделу с братьями и сестрами, получил на свою долю деньги, [равд. актъ, д. А., 656— в; Пташ., 31 и 118—17, раад. акт]. — 1799, мая 30, купил фольварк Сукнишки (Полавень), Упитского у. [Купчая, д. А., 539—401.

Ж., Tekla Jodko Narkiewiczówna. [Метр. сына, д. А., 540].

Анна Яковлевна

При разделе отцовского имения ее не было уже в живых. [разд. акт, д. А., 566]. Ум. до 1796, мрт. 27.

Антонина Яковлевна

~ 1795, мрт. 27, ротмистр Новогрудский 1врОННВ1Ъ ХнклевекЦ. [разд. актъ, д. А., 556].

Марианна Яковлевна

1795, мрт. 27, упом. девицей.

~ Поручик Польских войск Корнана. [Опред. Виленск. дв. собр., д. А., 562].

Елена Яковлевна

1795, мрт. 27, упом. девицей. [разд. акт, д. А.. 555].

~ ротмистр Вилькомирский Квятковский. [Опред. Вил. дв. собр., д. А., 652].

кнж.75. Helena

Urodzona z grubsza* w roku 1760

~ (ślub: z grubsza* w roku 1780): Józef Dąbrowski h. Junosza, starosta [poz] Międzyrzecz ca 1730

кнж.75. Marianna

~ (ślub: około 1810): Wincenty Staszewski h. Ostoja, (linia: Józef Staszewski sw.1453) ca 1780 ,

кнж.75. Antonina

~ (ślub: z grubsza* w roku 1780): N. Chmielewski ca 1750

кнж.75. Anna

86.77. Юзеф Фаддеевич

Отец оставил ему имения Невержики и Мотеле, Упитского повета; 1815, помещик Виленской губ. и заседатель Виленской гражданской Палаты. [Опред. и резол. Минск, дв. собр., д. А., 262 и 268 об.].

~ Abramowicz

87.79. Ян {Jan z Dukli Filip Nereusz Antoni}

камергер польского королевского двора, хорунжий гвардии коронной

Камергер короля Станислава-Августа. Хорунжий гвардии Коронной. [Косинск., Геральд. Проводн.].

~ грф. Франциска Козебродская. [ojciec: Marcin hr. Koziebrodzki i Zofia Broniewska]

88.79. Анджей (1781-?)

камергер польского королевского двора.

Род. 1781. Офицер войск Княжества Варшавского. Камергер Польского Двора. [Косинск., Герольд. Проводи.]. oficer wojsk napoleońskich.

~ Изабелла Петруская {Izabela Pietruska} (ojciec: Kazimierz Pietruski; matka: Taida Wojakowska)

хх.79. Антонина Станиславовна

+ девицей.

хх.79. Жозефина Станиславовна

~ Августин Деболи {August Antoni Deboli}, хорунжий коронный, польский посол в Петербург.

хх.79. Мария Станиславовна

~ Евстафий Пигловский {Eustachy Piegłowski}, камергер Польскаго Двора.

хх.79. Варвара Станиславовна

~ Ignacy Zaremba Skrzyński

89.80. Игнаций {Ignacy}

1834 — Пузына Игнатий Князь разных орденов Кавалер (74), вдов, сыновья Александр (42) и Кристофор (39) — оба холостые,проживают в отчинном имении Гаци доставшемся по наследству. Вывод Минского ДДС 14.05.1804, утверждены Герольдиею 24.05.1826, №3459. [НИАБ 319-1-210 «Посемейные списки шляхты и дворян Борисовского уезда за 1834 год» л.36об — 37]

1800 — 27, Староста Дз’Ьв^нискШ, Подкоморий Польского Двора и Кавалер Белого Орла и св. Станислава 1-го класса. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 2в2 и 266 об.]. 1800, владелец дедовскго им. Лебходкн, Лидскаго повита. [<!].

~ Марианна Александровна Сапега. Разведенная жена Соллогуба. [Косинск., Геральд. Проводи.]. Marianna Katarzyna Sapieha, ojciec: Aleksander Michał ks. Sapieha, matka: Agnieszka Magdalena ks. Lubomirska

90.80. Михаил Michał (1760 -,1827)

в 1809 войский речицкий, в 1826 минский поветовый мароалок, в 1827 предводитель дворянства минского уезда, владелец имения Самохваловичи Минской губ.

Шамбялян Двара Рэчы Паспалітай. Кавалер орд. сьв. Станіслава (1784).Войскі Рэчыцкі (1790).Маршалак Менскі.Валодаў на 1795 маёнт. Самахвалавічы (Менскі пав.) і Альбрыхтаў (Слуцкі пав.).

В 1827 г. минский уездный предводитель дворянства.

1827, Минский уездный Предводитель Дворянства. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 268].— 1809, Войский Речицкий. [д. А., 409]. — 1826, Минский поветовый маршал. [свид. Минск, губ. Марш., д. А., 2].— 1827, Кавалер св. Станислава. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 268]. 1800, владелец им. Самохваловичи Минск, губ..— 1809, войский Речицский, наследственное свое им. Жердна, с фольварком Лешны и дд. Александровщизною, Косцевинами, Висковщизною и Шииками — продал Феликсу Лндржейковичу. [Купчая, д. А., 409].

~ 1) Barbara Radziwiłł (* 1755, † 1785), д. старосты Речицкого кн. Альбрыхта Р. и Anna Kunegunda Chalecka

~ 2) Мария Вишчынская (*1766/72 — ), д. бригадира войск российских Казимира В.

91.80. Вицентий

В 1823 г. признан в княжеском достоинстве Сенатом Царства Польского. Староста Виштынецкий. (Опред. Минск, дв. собр. д. А., Явв]. 1823 мрт. 25, признан в княжеском достоинстве

Сенатом Царства Польского. Председатель Обывательскаго Совета Августовского Воеводства. [Опред. Сенат, д. А., 206].

Anna ks. Puzyna

~ Jakub Umiastowski, zm. 1809, komornik graniczny lidzki, rejent, sędzia, marszałek oszmiański

хх.80. Aleksandra

~ + ?? Grabski

хх.80. Antonina

~ + ?? Hołowczyc

хх.80. Barbara

~ ?? Wierzbowski

92.81. Казимир Криштофорович

камергер польского двора.

Хорунжий Упитский, Камергер Польскаго Двора. [Косинск., Геральд. Проводн.].— 1800, Польского Двора Шамбелян, владелец тгЬтй Журовиц и Болотной, Речицкого у. [Опред. Минск, дв, собр., д. А., 262].

~ Ж., Розалия Кельчевская. [д, д. а., 266].

93.81. Ян

1800, владелец имений Журовиц и Болотной, Речицк. у. [Опред. Минск, дв. собр., д. А., 262].

~ Эшшя Борошрскаж.

94.81. Томаш

Пузына Иоанна 15.05.1794 крещена 14 июня водой дочь Фадея и Иоанны Пузынов.

Воспр. Франциска Вищинская бригадирова Войск Росс. Барбарово. Франциска Вищинская бригадирова Войск Росс. Из имения Барбарово.

1800, владелец им. Журовиц и Болотной, Речицк. у. [й, 262).

Анна Криштофовна

~ Яков УоняетовекИ.

Александра Криштофовна

~ ПовНЯНЪ ГрабтОЙ. [Косинск., Геральд. Проводи.].

Апоага Криштофовна

~ Готвчпцъ. 1й\.

Варвара Криштофовна

95.81. Ипполит Иосифович

Род. 1751; крещ. июля 13 т. г. [Опред. Минск, дв. собр., Д. А., 2вв].

~ Франциска Ядваская.

11 колено

96.82. Александр-Тадеуш-Юзеф (*26.11.1825-?)

Род. 1825: крещ. дек. 26 т. г. [Метр., д. А., 257].

~ Zofia Górska, дочь Albert Górski и Aleksandra Zaleska.

97.82. Владислав-Ксаверий-Ян

хх.82. Фелиция Александровна

~ Marcin Białłozor

хх.83. Филипп с. Станислава

98.84. Юзеф-Игнаций 26.11.1800-?

# Urodzony dnia 26 IX 1800 – Kozowa # zmarł dnia 26 VIII 1874 — Ostromeczew

С Гремяче род Пузынов связался в 1840 году через полковника Юзефа Игнатия Пузыну, к которому в виде приданого отошло имение Остромечево. Затем имением владел его старший сын Александр, а позже младший — Адольф Мартин

~ (20 X 1840, Ostromeczew ) Rozalia Suzin h. Pierzchała (Roch III) 1822-1908

99.85. Алоизий-Якуб (28.6.1802, Сукнишки — 6.11.1868)

Владелец им. Сукнишки или Полавень. [Опред. Вил. дв. собр. 1817 г., мая 4].

~ (1830) Марианна Сташевская. [метр. сына. д. л., 570]. (1830, Wiktoryszki, ): Marianna Staszewska h. Ostoja, (linia: Józef Staszewski sw.1453) 1812-1885 ,

100.86. Тадеуш-Юзеф-Гилярион (1815-?)

Род. 1816; крещ. окт. 21 т. г. (Револ. Минск. дв. собр., д. А., 268 об.].

~ (1851) грф. Габриэля Günther de Hildesheim (*Dobrowlany k. Wilna 1815 †Horodziłów 1869) [ojciec: Adam hr. Günther de Hildesheim; matka: Aleksandra hr. Tyzenhauzenówna] Знаменитая польская поэтесса. + 1869. умерла.

101.87. Роман Иванович {Roman Stanisław Kostka} (12.8.1788, Гвоздец-2.6.1861, Гвоздец)

Майор польских войск

~ (24.8.1832) Гортензия Дверницкая, д. генерала войск польских Иосифа Дверницкого и Юлиании Жуковской.

102.87. Юзеф Иванович {Józef} (19.3.1793, Гвоздец-2.12.1862, Слободка)

Род. 1793.— Майор польских войск. oficer wojsk napoleońskich.

ózef

Puzyn urodzi si 1 I 179 r w Gwoźdźcu Mająte te w drodz koligacji

małżeńskic przeszed o Potockic d Puzynó w pierwsze połowi XVII w.

Józe Puzyn by syne Jan Kniazi z Kozielska Puzyn i Franciszk hr Ko

ziebrodzkiej Mia dwoj rodzeństwa siostr Antonin i starszeg brat Roma

na By ucznie gimnazju w Stanisławowie P zajęci Lwow prze wojsko

polski po dowództwe księci Józef Poniatowskieg 2 V 180 r. wstąpił

tworzone z młodzież lwowskie gwardi honorowej a wra z ni wszedł

skła pułk jazd formowaneg prze Adam Potockiego któr niebawem

zosta przemianowan n 2 puł ułanó wojs Księstw Warszawskiego Tam

awansowa n kapral (1 I 181 r. i sierżant ( I 181 r.) Wówcza został

przeniesion d kompani artyleri konne po dowództwe kpt Władysława

Ostrowskieg i pełni służb w garnizoni Gdańska 1 II 181 r zosta miano

wan porucznikie 2 klasy W czasi kampani rosyjskie wra z sw kompa

ni walczy w Kurlandii a następni z niedobitkam korpus marszałk S Mac

donald znalaz si n powró w Gdańsku T przeży oblężeni twierdz w 181 r.

Królestwi Polski otrzyma przydzia w stopni podporucznik d 2 bate

ri lekkie artyleri konnej Służb ni podjął powróci d dom i zaczą gospo

darowa w majątk Podhajczyki w obwodzi kołomyjskim.

wybuch powstani listopadoweg postanowi wzią w ni udział 1 I

183 r wyruszy wra z brate Romane specjalni dobranym końm d War

szawy O teg dni zaczą pisa swó dziennik. Pamiętni możn podzieli n pię części.

Pierwsz częś obejmuj zimow dojaz z Galicj d Warszawy udział

powstani po dowództwe gen Józef Dwernickieg (2 I — 7 I 183 r.),

działani wojenn n Mazowsz (bitw po Stoczkiem i w Lubelskiem.

Częś drug to wypraw n Woły i przejści granic austriackie w miej

scowośc Terpiłówk (8-27IV).

Częś trzecia ukrywani si w dworac w Galicji Zawier barwn opis

życi ziemiaństw i jeg patriotyczne postaw ( V — 8 VI183 r.).

Częś czwarta powró d Warszaw i ponown udzia w powstani listopa

dowy w stopni kapitan artylerii Opisuj intryg i stosunk wśró władz

wojskowyc powstani w Warszawi (1 V — 1 VIII ora przygotowani do

obron Wol (17-2 VIII).

Częś piąt (obecni publikowana) wyjści p żywnoś i fura w okolice

Warszaw (województw płockie po dowództwe gen Tomasz Łubień

skieg w składzie drug dywizj jazd i piechoty bateri artyleri konne i ba

teri artyleri pieszej dowodzon prze Józef Puzynę.

ty samy dni (2 VIII gen Ramorin z korpuse złożony z 5 i 6 dy

wizj piechot i 3 dywizj kawaleri wyruszy d województw podlaskiego.

Zadanie wojs po dowództwe gen gen Łubieńskieg i Ramorin było:

„żywnośc i furażó ja najwięce prowadzi i nigd si ta dalek o stolicy

ni odsuwać ab n każd zawołani by pomocny n obron stolicy» Na

stępni odnotowuj Puzyn w swoi dziennik działani oddziałó Łubień

skiego po któreg dowództwe walczy w okolicac Warszaw (24-2 VIII).

1 dn późnie oddziały dowodzon prze Łubieńskiego wykonuj marsz

Płońs ( IX) a następnie wra z cał armi polską id n Płoc (2 IX)

prze Zakroczy i Wyszogród Przejści granic pruskie następuj po Świe

dziebnią-Janowe 5 X 183 r.

Puzyn odnotowuj w swoi dziennik n gorąc nastroje wahani i sprze

czn decyzj dowództw armi polskiej Miał on d wybor trz wyjścia

dramatyczne sytuacji:

—bezwzględn kapitulacj prze wojskam rosyjskim i zdani si n łaskę

car Mikołaj I d czeg stal byl zachęcan dowódc prze specjalnych

wysłannikó gen Paskiewicza głównodowodząceg wojs rosyjskich,

—mars w Krakowski i ewentualn kontynuowani walki,

—przejści granic austriackie cz te pruskie i złożeni ta broni.

długic wahaniach z powod znaczne dezercj wśró polskieg korpusu

oficerskiego wybran t ostatni możliwość W zakończeni swojeg dzienni

Puzyn opisuj składani bron n granic pruskiej a następni swó marsz

d Elbląg (12-1 X).

druk w „Rocznik Mazowieckim wybrałe piąt częś dziennik Pu

zyny Wydawał m si najbardzie związan z Mazowszem najmnie znana

moż najlepie oddając wysoki moral żołnierz i niższe kadr dowódczej,

prz równoczesnyc wahaniac i niezdecydowani kierownictw powstania.

pierws i Puzyn sa wypełnil swó patriotyczn obowiązek Walczyl do

końc i nawe wówczas gd kapitulował Warszaw i wojsk polski musiało

opuści i wycofa si w kierunk Modlina Zakroczymia Wyszogrod i Płoc

ka ni chciel przyją warunkó gen Paskiewicz o bezwzględne kapitulacji.

Rozważan faktyczni tylk dwi możliwości wycofani si w Krakowski lub

przekroczeni granic pruskie p uprzedni zniszczeni broni Cał czas

był wahania Dwukrotni próbowan organizowa przepraw prze Wisłę

po Płockie i Włocławkiem T nawe połow wojsk p przeprawieni się

wrócił z powrotem.

Pamiętni Puzyn oddaj cał drama sytuacji niezdecydowani dowód

có i wahani żołnierzy którz niekied bral „dymisję i wycofywal si z dal

sze walk lu czase p prost dezerterowali Sytuacj był bowie niezwyk

skomplikowana Odwró odbywa si w jesiennyc chłodach prz stale

depczącyc i p piętac kozakac i dragonac rosyjskich próbującyc ich

okrąży i wzią d niewoli Wymienion warunk odwrot wymagał ogrom

neg poświęceni i hart ducha wyjątkowe patriotyczne postawy Wybór

bowie emigracji n tere drugieg zaborc Polski ni by wybore łatwym,

szczególni dl zwykłyc żołnierzy al takż i dl kadr dowódczej Musiała

si on bowie liczy z konfiskat majątkó i niepewny jutre swyc ro

dzin Jedyn nagrod z t patriotyczn postaw okazał si wręc entuzja

styczn powitani „tysiąc walecznych którz opuścil Warszawę prze śpie

wając i witając ic ludnoś Saksonii będąc wówcza po silny wpływem

niemieckic romantyków.

Wróćm jedna d naszeg bezkompromisoweg bohatera.

Stacjonują krótk w Elblągu dowodzi jeszcz brygad artyleri konnej,

następni przebywa w Dreźni i Lipsk (1831-1833) By niewątpliwi jed

ny z tych któryc Saksończyc entuzjastyczni witali N emigracj zają się

prac naukową Prowadzi badani na histori wojskowośc w dawne Polsce.

Zaowocował to ju p jeg śmierci opublikowanie Pamiątkowej księgi w 50-tq

rocznicę powstania 1830 r. Spis imienny dowódców i sztabu, oficerów tudzież podofice.rów i żołnierzy Armii Polskiej w tym roku Krzyżem Wojskowym Virtuti Militari ozdo.bionych (Lwó 1881 nakłade Drukarn Ludowej) W wstępi d wymienio

ne książk prof Stanisła Tarnowsk napisał i „książk mogł si ukazać

dzięk Puzynie któr w prac na wojskowości szuka pociech i rozrywki».

Puzyn w 183 r powróci d Galicji osiad w swyc dobrac w Chwalibo

dzi i Słobódc Polnej zosta nawe członkie stanó galicyjskich W 184 r.

włączy si d czynneg życi polityczneg i jak przedstawicie dawnej

szlacht ruskie opowiada si z łączności z Polską W 184 r przebywa na

zjeździ słowiański w Pradze Zosta ta nawe przyjęt d sekcj polsko-ru

skiej al zara p zjeździ powróci d swyc dób i zają si nimi.

latac 1857-185 przebywa w Paryżu Odwiedzi ta gen Maciej Ry

bińskiego Otrzyma o nieg stopie major i z jeg zgod dokona odpisów

sporządzoneg n emigracj wykaz imienneg generałó i oficeró wyż

szyc wojsk polskieg w 183 r ora tych któryc dekorowan krzyżem

Virtut Militari a takż odpi okólnik Komisj Rządowe Wojn wra z kopią pism gen Józef Dwernickieg d oficeró i żołnierz prze nieg dowodzo nych Wszystki wymienion dokument znajduj si obecni w Zbiorac Ossolineu w Wrocławiu Natomias w Gwoźdźc d 193 r znajdowa si bezcenn zbió munduró i częśc rzędó kon z epok napoleońskiej Gromadził

Roma Puzyn — bra Józefa a następni jeg wnu Leon.

Józe Puzyn był żonat z Emili hr Koziebrodzką Mia z ni córkę która

zmarł w dzieciństwie.

masoneri narodow związa si Puzyna ja napisa J Serwatowski,

czasi sweg pobyt w Gdańsk w czasac napoleońskich Określi o Pu

zyn jak człowiek o poglądac szczerych któr myśl formułowa w sposób

prosty a szczególni ostr występowa w dziennik przeciwk służbi adiu

tanckiej Adiutantó uważa z salonowyc trefnisiów „umiejącyc piękne

ocz obserwowa i szczegół ubior kobie określić Natomias służb fronto

miel z zby gnuśną».

~ грф. Эмилия Козебродская, ojciec: Leopold hr. Koziebrodzki; matka: Karolina Siedliska.

Екатерина Ивановна

~ Спендовский.

Антонина Ивановна (†Lwów 1848)

103.88. Ромуальд Андреевич

1831, офицер польских войск.

104.88. Владимир Андреевич {Włodzimierz Antoni Ezechiel} (*1825 †Stryj 14.I.1896)

~ (1854) Фелиция Рудцкая, (*1825 †1899) [ojciec: Józef Rudzki; matka: Apolonia Widitz von Widichhaszi]

хх.88. Казимира Андреевна Kazimiera

~ Деболи.

хх.88. Марцелла Андреевна Marcella

~ Освальд Петруский.

105.89. Александр Игнатьевич

1829 — помещик Борисовского у. [Сенатск. объяв. о запр. имущ., 1829 г. ст. 2539].

106.89. Криштоф

1829, Помещик Борисовского у. [Сенатск. объяв. о запр. имущ., 1829 г. ст. 2539].

хх.89. Магдалена Игнатьевна

1829, упом.

107.90. Евстафий {Eustachy}

1797 — владелец имения Самохваловичи.

108.90. Кароль {Karol}

109.90. Станислав {Stanisław}

В Глусском костеле в 1793 г. был крещен трехименной Франциск=Станислав=Людовик сын Михала Пузыны и Марианны из Вищинских.

110.90. Юзеф {Józef}

1792, чашник Самогитский

хх.90. Пульхерия Михайловна

Дв., Р-к. Самохваловичи, Мин.у. 313 По наслед. 1863 г. Вл. Водяная мельн. 45, Корчма 500 р.

Dawniej wspólną nazwą Samochwałowicze określano miasteczko, wieś i folwark. Dobra samochwałowickie należały na początku XVIII wieku do Chaleckich, potem drogą wiana Anny z Chaleckich przeszły w ręce księcia Albrechta Radziwiłła, starosty rzeczyckiego, następnie drogą posagu w ręce Michała Puzyny. Ten złym zarządzaniem zmarnował dobra, których resztki odziedziczył po nim jego syn Eugeniusz, a po nim — siostra tego ostatniego, Pulcheria, po mężu Sierzpuchowska. Jej córka Zofia wyszła za Waleriana Bucewicza.

~ Казимир Карлович Сержпутовский (1791-)

111.92. Ипполит-Игнатий-Христофор (13.08.1800-?)

Род. 1800, авг. 13. [Метр. д. А., 878]. — Восшпывался въ Могилевскомъ Хеауитскомъ училище; 1839, мая 3, попечитель сельских запасных магазинов Рогачевского у.; 1850, июня 14, утвержден депутатом по надзору за продажей крепких напитков. 1851, мая 1, уволен от службы. 1852, авг. 16, награжден чином кол. регистр. Помещик Рогачевского у., д. Староселье, 60 душ. [Формул., д. А., 884-6].

~ Екатерина Львовна Хжыцовская. Род. 1815. [Сем. спис, д. А., 882 об.].

112.92. Людовиг-Игнатий-Христофор (1800-?)

Род. 1809; крещ. авг. 25 т. г. [Метр., д. А., 266 об.].- Кончил курс в Могилевской гимназии; 1831, фев. 6, помощник смотрителя застав обсервационной лиши по Рогачевскому у. во время холеры; 1832, июля 12, уволен от должности; 1832, июля 20, заседатель Рогачевскаго земскаго суда; 1836; нояб. 2, уволен от должности. 1835, дек. 12, попечитель сельских запасных магазинов Рогачевского у.; 1841, янв. 18, заседатель Рогачевского земсклго суда; 1841, окт. 1, Кол. регистр.; 1846, дек. 28, Кандидат на уездного судью; 1849, мрт. 4, уездный судья; 1850, июня 22, уволен от должности. Помещик Рогачевскаго у., д. Староселье, 61 душ. [Формул., д. А., 852—4].

~ Ева Антоновна Юдицкая (1814 — ). [Сем. спис, д. А., 855; метр, сына, д. А., 351]. {Ewa Judycka}

113.93. Игнатий-Антон Иванович (1806-?)

Род. 1806; крещ. авг. 1 т. г. [Метр., д. А., 266 об.].

114.95. Франтишек-Рох (1789-?)

Род. 1789; крещ. авг. 18 т. г. [сЦ 268].

115.95. Филипп-Станислав

Род. 1791; крещ. мая 8 т. г.

12 колено

хх.96. Мария Александровна {Maria}

~ Antoni Iwaszkiewicz

х1.98. Julian

~ 1) (1867) Maria hr. Łoś z Grodkowa i Januszowic 1845-1879

~ 2) 2. Karolina von Hagen-Schwerin 1847-1919

х2.98. Aleksander Oktawian Ryszard

# Urodzony dnia 22 III 1844 — Ostromecze# zmarł dnia 24 V 1914

żona (ślub: dnia 6 II 1872, Wien (Wiedeń/Vienna), AT, ): Janina von Wurth 1853 ,

х3.98. Józef Adolf Marcin (26 XII 1846, Ostromeczew-16 VI 1914, Warszawa)

~ (14 II 1877, Wiktoryszki ) Maria Tekla Józefina Okwietko-Szyszłło (1858-1933)

х4.98. Stanisław Modest 16 V 1850 — Szack# zmarł dnia 1 IV 1923 — Zęmbowo# Pochowany — Łążyn

~ żona (ślub: dnia 4 VIII 1882, Skepe, ): Kazimiera Gabriela Zielińska 1862-1951

116.99. Пётр-Юзеф (1.1.1831-?)

~ (około 1850) Teodora Chlewińska ca 1840

кнж.99. Józefa (1830 — ,1878)

~ # Mąż (ślub: około 1800): Jakub Czosnowski z Czosnowa h. Pierzchała (Kolumna), bohater PSB 1783-1861 , (Rodzice : Szymon Czosnowski z Czosnowa h. Pierzchała (Kolumna), miecznik [bra] Winnica ca 1740 & Agata Siemaszko h. Łabędź ca 1750)

~ # Mąż (ślub: około 1850): Tytus Okwietko-Szyszłło h. Dołęga, (linia: Józef Staszewski sw.1453) ca 1830-/1858 , (Rodzice : Józef Szyszłł h. Dołęga, wojski [tro] Upita ca 1790 & Izabela hr. Komorowska z Komorowa h. Dołęga (Korczak), (linia: Józef Staszewski sw.1453) ca 1800) , dzieci:

117.99. Павел-Тадеуш-Винцентий 1839-?

# Urodzony dnia 29 VI 1839 — Sukniszki# zmarł dnia 23 XII 1911 — Winnica, Podole, UA

~ (25 V 1869, Belweder) Anna Burba h. Odyniec 1849-1872

118.99. Тадеуш-Антоний (1843-?)

119.99. Антоний-Пётр 1845-?

120.99. Ксаверий-Максимилиан 1846-?

121.99. Юлиуш-Юзеф-Антоний 1848-?

122.99. Константин-Казимир-Винцентий 1850-?

123.99. Станислав-Ежи (*Wiktoryszki 23.IV.1852 †Sukniszki 24.III.1925);

× [Ryga 2.VI.1888] Franciszka Józefina Zabiełło (*1869 †1910) [ojciec: Stanisław Zabiełło; matka: Józefa Korsak]

124.99. Францишек-Ксаверий-Антоний

1892, июля 12, подал Герольдмейстеру заявление о своем княжеском происхождении. [его письмо].

125.101. Юзеф Романович {Józef} (10.9.1835, Гвоздец-29.4.1874, Альбиновка)

Офицер Австрийских инженеров.

~ [18.IX.1867] Стефания Ясинская.

126.101. Роман Романович {Roman Longin Szymon} (15.9.1837, Гвоздец-30.10.1901, Гвоздец)

~ [Zaleszczyki 1866] Helena Maria bar. Brunicka (*1844 †1926) [ojciec: Leon bar. Brunicki; matka: Maria hr. Drohojowska]

127.101. Юлиан Романович {Julian Tytus} (4.1.1839-?)

~ Роза Рыльская.

128.101. Jan Duklan Maurycy Paweł {с. Romana Stanisława Kostki} Пузына (13.09.1842-08.09.1911)

Род. 1843. и. — Доктор прав. bp sufragan lwowski 1886
Syn Romana Stanisława Kostki ks. Puzyny h. Oginiec (1788-1861), oficera wojsk Księstwa Warszawskiego, uczestnika kampanii 1809, 1812 i 1813 r., szefa szwadronu Krakusów (1813), rannego w 1813 r. pod Lipskiem, kawalera Krzyża Złotego Orderu Virtuti Militari i Hortensji z domu Dwernicka z Dwernik h. Sas (1806-1879).
Uczęszczał do gimnazjum w Stanisławowie, gdzie w 1864 r. złożył egzamin dojrzałości. Studiował prawo we Lwowie i Pradze Czeskiej i w 1868 r. uzyskał stopień doktora praw na Uniwersytecie Lwowowskim. Od 1869 r. pracował we lwowskiej Prokuratorii Skarbu, w 1872 r. został oddelegowany do Sądu Wyższego w sprawach dochodów skarbowych i mianowany koncypistą w Dyrekcji Skarbu we Lwowie. W 1875 r. awansował na komisarza, lecz porzucił karierę urzędniczą oraz matrymonialne zamiary i wstąpił do Seminarium Duchownego w Przemyślu. Święcenia kapłańskie przyjął 08.12.1878. z rąk ks. bpa przemyskiego Macieja Hirschlera (1807-1881). Od 1886 był biskupem sufraganem lwowskim. W 1894 r. mianowany biskupem krakowskim, urząd pełnił od 1895 r., ingres do katedry odbył 17.02.1895 r., 15.04.1901 r. mianowany kardynałem. 28.09.1901 r. założył, a później zatroszczył się także o wzniesienie budynku nowego seminarium diecezjalnego w Krakowie przy ul. Podzamcze. Dokończył odnowę konserwatorską katedry wawelskiej, przerwał prace nad dekoracją skarbca katedralnego Józefowi Mehofferowi. Po śmierci papieża Leona XIII w 1903 r. na konklawe zgłosił w imieniu cesarza Franciszka Józefa I protest zwany ekskluzywą wobec próby wyboru na papieża kardynała Rampolliego, wobec takiej sytuacji wybrano kardynała Giuseppe Sarto, który jako papież Pius X zniósł prawo ekskluzywy. Protest zgłoszony ostatnim w historii Kościoła. W 1908 r. koronował obraz Matki Bożej Bolesnej znajdujący się u OO Franciszkanów. Odzyskał dla biskupstwa i odnowił kościół Benedyktynów w Tyńcu. Wdał się w spór na temat obsady katedr wydziału teologicznego na UJ. Mieszkańców Krakowa zbulwersował odmową pogrzebu Juliusza Słowackiego w katedrze w 1909 r. oraz odmową odprawienia mszy św. na Błoniach 15.07.1910 r. w 500 rocznicę bitwy grunwaldzkiej, tłumaczył, że jest przeciwnikiem patriotyzmu ulicznego.
Dość wcześnie Jego zdrowie zaczęło nie dopisywać i już w 1900 r. postarał się o mianowanie sufragana, którym został kanclerz kurii ks. kanonik Anatol Nowak, wkrótce też rektor seminarium. Z czasem stan zdrowia uniemożliwiał bezpośrednie pełnienie obowiązków, ostatnią publiczną celebrę odprawił podczas koronacji obrazu Matki Boskiej Bolesnej w krakowskim kościele Franciszkanów 20.09.1908 r., a w ostatnim roku życia był sparaliżowany. Spowodowało to, że diecezją kierowali najbliżsi współpracownicy, a zwłaszcza ks. bp sufragan Anatol Nowak oraz ojciec duchowny kleryków i Jego spowiednik Edward Komar, który po śmierci kardynała wydał Jego apologię.
Zmarł w Krakowie, został pochowany został w katedrze wawelskiej w kaplicy pw. Niepokalanego Poczęcia NMP.
ххх.102. Эмилия Иосифовна {Emilia}

Ум. 1866, девицей.

129.104. Юзеф Владимирович Józef (19.3.1856, Мартинов-30.3.1919, Стрый)

Юзеф князь Пузина (Puzyna) народився 19 березня 1856 р. у с. Новому Мартинові Рогатинського повіту (нині Галицького р-ну Івано-Франківської обл.) у родині місцевого землевласника Володимира Пузини та Феліції з Руцьких. Історичні документи засвідчують, що рід Пузини походив від княжої династії Рюриковичів, а князівський титул його предки отримали, володіючи Козельським удільнимкнязівством. Ю. Пузина закінчив спершу гімназію у Львові (1875). Відтак він навчався на філософському факультеті Львівського університету (1875–1880), за винятком 1877–1878 навчального року, коли проходив військову службу. Здобуваючи освіту в університеті, вивчав фізику, хімію, філософію та математику, передовсім відвідував лекції професора математики Лаврентія Жмурки. У 1882 р. Ю. Пузина склав іспити й отримав кваліфікацію вчителя фізики і математики в гімназіях та реальних школах. Згодом він здобув науковий ступінь доктора філософії (1883). У 1883–1884 навчальному році за кошти державної стипендії навчався у Берлінському університеті, в якому слухав лекції професорів Карла Теодора Вільгельма Вейєрштрасса, Леопольда Кронекера та Іммануеля Лазаруса Фукса, брав участь у семінарах К. Вейєрштрасса і Л. Кронекера, склав декілька колоквіумів. Повернувшись до Львова, пройшов процес габілітації: подав наукову працю, склав колоквіум та прочитав публічну лекція на обрану тему (1885). Відтак Ю. Пузина працював приват-доцентом (1885–1889), надзвичайним професором (з 1899), звичайним професором (з 1892), керівником кафедри математики Львівського університету. Він також обіймав посади декана філософського факультету (1894–1895) та ректора (1904–1905) Львівського університету. Ю. Пузина був обраний членом-кореспондентом Академії наук і мистецтв у Кракові (1900), керівником Львівського математичного товариства (1917). Учений був однокурсником Івана Франка, а в рік його габілітації – деканом філософського факультету. Науковий доробок Ю. Пузини становить 22 праці. Наукові зацікавлення вченого сформувались під впливом К. Вейєрштрассата Л. Кронекера. Особливо плідним на нові звершення на ниві математики був для нього період до 1900 р. Зокрема, у своєму першому досліджені, докторській праці, автор з’ясував залежність значень подвійного інтеграла від порядку інтегрування. Згодом це саме питання він досліджував і для n-кратних інтегралів. Низку праць Ю. Пузина присвятив теорії алгебричних кривих та функцій, а також застосуванню узагальненого інтерполяційного виразу Лагранжа до проективної теорії алгебричних кривих. Улюбленою темою наукових студій Ю. Пузини була теорія аналітичних функцій. Він досліджував середні арифметичні значення, які приймають степеневий ряд у вершинах многокутника й отримують зв’язок цих середніх з лишками Коші; розглядав питання поведінки степеневих рядів на колі збіжності; цікавився твердженнями Вейєрштрасса і Міттаг-Лефлера про розклад аналітичних функцій на прості елементи. Наприкінці життя професора Ю. Пузину цікавила теорія інтегральних рівнянь. Зокрема, в 1907 р. на V з’їзді лікарів і природознавців у Львові вчений виголосив доповідь “Про зв’язок між групами Лі та інтегральними рівняннями”. Цієї ж тематики стосується стаття “Zarys teorji równań calkowych” (Wektor. 1913. T. 2. Zesz. 8, 9), в основу якої покладено лекції, які виголосив Ю. Пузина на курсах підвищення кваліфікації вчителів середніх шкіл Львова. Найбільшим досягненням вченого була двотомна праця “Teorija funkcyj analitycznych”, в якій автор зібрав найважливіші дослідження Вейєрштрасса, Коші, Рімана та інших відомих математиків, які стосуються теорії аналітичних функцій. Масштабні вступні розділи містять теорію множин з елементами топології, комплексні числа, ряди, теорію підстановок, теорію груп й інваріантів. У зазначеній монографії теорія множин уперше була висвітлена на польській мові. У цій праці Ю. Пузина вперше у польській науці вжив деякі польські математичні терміни та поняття. Відомі математики Станіслав Сакс і Антоній Зігмунд так зазначили про наукову цінність монографії Ю. Пузини: “Ця праця є справжньою енциклопедією аналізу, крім власне теорії аналітичних функцій, яка викладена частково у прекрасному стилі Вейєрштрасса; вона містить відомості з галузі теорії множин і топології, теорії груп, алгебри, диференціальних рівнянь, гармонічних функцій. Якби вона була надрукована на більш розповсюдженій мові, то дочекалась би подальших, більш досконалих видань, оскільки має всі дані, щоб стати класичним підручником”. Очолюючи протягом багатьох років кафедру математики, Ю. Пузина значну увагу приділяв добору і підготовці лекційних курсів. Учений прочитав понад тридцять різних основних і спеціальних курсів, які належали до різних розділів математики. Серед них були, зокрема, топологічні студії, конформні відображення, нова (проективна) геометрія, диференціальні рівняння Лі та ін. Тексти всіх лекційних курсів зберігались у бібліотеці математичного семінару.

Професор Ю. Пузина не лише ввів у навчальний процес нові математичні курси, а й ініціював нові форми навчання та залучав студентів до наукових досліджень. У 1889 р. учений почав практичні заняття з математичних курсів, а в 1893 р. організував два математичні семінари – вищий і нижчий. Учасники цих семінарів згодом стали відомими вченими, серед них Володимир Левицький, Станіслав Рузевич, Отто Нікодим, Антоні Ломніцький та ін. Наприклад, свою першу наукову працю “Про симетричні вираження вартостей функції mod-m” В. Левицький виконав під керівництвом Ю. Пузини і подав як частину докторського проекту. Згодом автор опублікував зазначене дослідження у журналі “Praca matematyczno fizyczna” та у “Записках Наукового товариства імені Шевченка” (Львів, 1894. Т. IV). Наголосимо, що це була перша в історії фахова стаття з математики, яку надрукували українською мовою.

Багато зусиль доклав Ю. Пузина для відкриття у Львівському університеті другої кафедри математики. У 1900–1906 роках її обіймав надзвичайний професор Ян Раєвський. На запрошення Ю. Пузини до Львова приїхав математик Вацлав Серпінський, який спершу працював приват-доцентом (1908–1910), а відтак – надзвичайним професором (1910–1918).

Перебуваючи в 1917 р. у Кракові, Ю. Пузина запропонував Гюго Штайнгаузу, якого знав ще студентом з 1906 р., зробити габілітацію своєї праці у Львівському університеті. На габілітаційну лекцію Г. Штайнгауза прибув тоді також Стефан Банах. Вважаємо, що це запрошення визначило долю не лише самого Г. Штайнгауза як майбутнього вченого, а й, можливо, всієї львівської математики 20–30-х років ХХ ст.бПрофесор Ю. Пузина був добрим лектором. Він охоче спілкувався з молоддю, керував науковою роботою студентів, пропонував їм теми наукових досліджень тощо. Ю. Пузина цікавився історією та філософією. Проте найбільше його захоплювала музика, зокрема Вагнера, багато творів якого виконував на фортепіано по пам’яті. Крім того, інколи вчений шкодував, що занадто пізно відкрив для себе “джерело розумової розкоші”. Професор Ю. Пузина зразково вів господарство у своєму маєтку в с. Станкові (нині Стрийського р-ну Львівської обл.). Добра пам’ять про нього зберігається тут і досі, позаяк на честь скасування панщини зусиллями вченого у центрі села була встановлена фігура Божої Матері з немовлям (нині вона стоїть на місцевому цвинтарів). У 1915 р. Ю. Пузина пожертвував громаді Станкова велику суму грошей на відбудову сільської церкви, яка була пошкоджена під час Першої світової війни, а також подарував цій церкві ікону Пречистої Діви Марії. У радянський період ікону забрали в музей “Олеський замок”, а церкву закрили. Наприкінці 80-х років XX ст. церкву в с. Станкові знову відкрили, а ікону Пречистої Діви Марії на вимогу селян повернули церковній громаді. Одружився Ю. Пузина 20 липня 1888 р. у Кракові з Яніною Хоєцькою (1860–1940), з якою нажив п’ятеро дітей – Стефана, Софію, Анну, Яніну та Марію. Помер професор Юзеф князь Пузина 30 березня 1919 р. і був спершу похований у с. Станкові біля церкви. Відтак родина побудувала на міському цвинтарі Стрия (нині районний центр Львівської обл.) могильний склеп, де його перепоховали. Заповітом Ю. Пузина передав свою цінну бібліотеку (три шафи книжок) математичному семінару філософського факультету. Частина цих книжок і досі зберігається у бібліотеці сучасного механіко-математичного факультету Львівського університету.

~ Янина Хоецкая[Kraków 20.VII.1888] Janina Chojecka (†1940) [ojciec: Stanisław Chojecki; matka: Klementyna Siemieńska]

Изабелла Владимировна

Род. 1867.

~ [20.IX.1874] Władysław Rylski.

Антонина Владимировна

Род. 1862.

~ [20.IX.1887] Gustaw Horodeński

Александра Станиславовна

~ Йозеф Ромер. [Косинск., Герольд. Проводи.].

Пальмира Станиславовна

~ Трокский у. предводитель Дворянства Наполеон Хомский.

Виргиния Станиславовна

Софья Ипполитовна

Род. 1833, окт. 26. [Формул. отца, Д. А., 385]

Александа Ипполитовна

Род. 1839, янв. 19.

Мария Ипполитовна

Род. 1841, мрт. 15.

Александра Ипполитовна

Род. 1842, янв. 26.

Леонтпа Ипполитовна 118

Род. 1844, июня 23.

ОтбФашя Ипполитовна 118

Род. 1846, окт. 18.

Екатерина Ипполитовна 118

Род. 1847. [Сем. сиис. отца, д. А., Э82 об].

130.111. Стефан 30.1.1849-?

131.112. Антоний-Роберт 7.7.1832-?

13 колено

х11.х1.Maria (1868-)

~ (13 III 1889, Lwów, ) Franciszek Czosnowski z Czosnowa ca 1860

х12.х1. Jadwiga (12.7.1872 -)

~ (16 VII 1901, Lwów) Władysław hr. Korytowski z Korytowa (1866-1925)

х21.х2. Włodzimierz Józef (24 IV 1874, Ostromeczew — 26 XII 1930, Zrlechin)

~ (1903) Ludwika Wojnicz-Sianożęcka 1870-1939

х22.х2.Maria Aleksandra (12 II 1877,Ostromeczew — 1930)

~ (16 XI 1897, Ostromeczow, ) Władysław Trębicki 1871-1915

х31.х3.Józef Edward

Urodzony dnia 12 IX 1878 – Hrymiacz # zmarł dnia 20 I 1949 — Częstochowa, PL

После Адольфа Мартина владельцем имения (в размере 731 десятины) становится его сын Юзеф Эдвард Пузына . Юзеф Эдвард известен как выпускник Фрибургского университета (Швейцария), поэт (автор поэм, гимнов, сатирических произведений), историк (специалист по княжеским родоводам). В последствии князья Юзеф, Ирена и Янина Пузыны в 1921 году продали имение польским гражданам

(польск.: Józef Edward ks .Puzyna ; 24 верасня 1878, в. Грымяча, цяпер Камянецкі раён — 20 студзеня 1949) — гісторык, пісьменнік, паэт.

Паходзіць з роду князёў Пузынаў. Вучыўся ў Фрыбурскім універсітэце (Швейцарыя), дзе атрымаў доктарскую ступень. 3 1919 у Польшчы, працаваў у міністэрстве замежных спраў, рэдакгарам час. «Messager Polonais» («Польскі веснік», напаўафіцыйнае выданне міністэрства). Пасля выхаду ў адстаўку з 1933 жыў у в. Вялікая Бераставіца каля Гродна, з 1939 у Варшаве. 3 1944 працаваў у Чанстахове кіраўніком аддзела культуры магістрата.

Аўтар лірычных і сатырычных вершаў (зборнік «Даўней», 1905), патрыятычных паэм, гімнаў, паэтычных драм (зб. «Па дарозе», 1922), аповесцей. Вывучаў праблемы паходжання княжацкіх родаў ВКЛ, іх палітычную ролю ў жыцці дзяржавы. Аўтар вялікай працы «Вялікае княства Літоўскае да Міндоўга» (часткова апублікавана ў 1937). У 1930-х г. член рэдакцыі час. «Miesięcznik heraldyczny» («Геральдычны штомесячнік»). Аўтар мемуараў пра пісьменншу М. Радзевіч.

~ (16 VIII 1903, Wojtkuszki): Aleksandra Maria Adela Chrapowicka 1882-1941

х32.х3. Irena (21 III 1881, Hrymiacz — 6 IX 1933, Poznań)

~ ( 19 III 1905): N. Siemiradzki ca 1880

х33.х3. Janina

bezpotomna # Urodzona dnia 23 VIII 1884 – Hrymiacz # zmarła dnia 28 II 1962 — Puszczykowo

х41.х4. Stanisław (26.IV.1883, Stryhów — 13 VI 1955, Gdansk)

~1) (około 1900): Antonina Podlasiak ca 1900

~ 2) ( około 1910): Maria Katarzyna Woynicz-Sianożęcka ca 1890, dzieci:

х42.х4. Julian (28.V.1889, Stryhów, pow. Kobryń, BY — 1940, Rosja (ZSSR, USSR), RU)

~ (12 VIII 1920, Warszawa, ): Róża Trębicka h. Ślepowron, (linia: Alojzy Sulistrowski psb.30105.6) 1891-1983

х43.х4. Aniela (21.I.1892, Stryhów — 16 VII 1950, Puszczykowo)

~ (10 VI 1922, par. Poznań, Św. Marcin, ): Karol hr. Jaksa-Dębicki z Dębicy h. Gryf 1883

х44.х4. Włodzimierz Władysław (16.V.1894, Stryhów, pow. Kobryń, BY — 15 XI 1961, London, England, UK)

~ (22 IV 1928, Poznań, PL, ): Maria Letycja Zielińska 1909-1985 ,

1171.117.Klet (1.IV.1870, Gruże — 1923, Czardżou, Turkiestan)

~ ( około 1910) Nadieżda Martow ca 1880-1939

1172.117. Czesław Józef Piotr (20.VII.1871, Gruze — 1 VII 1929, Warszawa, PL)

~ (24 VI 1906, Telepenki, ): Helena Maria Męcińska 1888-1960

ххх.122. Krystyna д. Константина (*Wiktoryszki 5.X.1897);

× [Warszawa 20.VIII.1924] Witold Watta-Skrzydlewski (*1894)

132а.123. Tadeusz Witold (*Kreteniewce 24.I.1892 †1961);

× [Paryż 19.V.1931] Luce Allin (*1911)

132.125. Роман Иосифович {Roman} (11.5.1869, Альбиновка-?)

133.125. Тадеуш {Tadeusz} (24.8.1870, Альбиновка -?)

134.126. Леон Романович {Leon} (26.9.1868, Гвоздец — 16.5.1932, Гвоздец)

wł. maj. Gwoździec (pow. kołomyjski), rolnik. Syn Romana Szymona Longi.nusa (1837-1901) i Heleny z bar. Brunickich h. wł. (1844-1926), córki Leona i Marii z hr. Drohojowskich h. Korczak, bratanek kard. Jana Puzyny. Był najstarszym z rodzeństwa (wszyscy ur. w Gwoźdźcu), z którego wieku dorosłego doczekali: Stanisław (ur. 1869, kawa.ler), Jadwiga (ur. 1872, niezamężna), Helena (ur. 1872, za.mężna z Janem Wiktorem), Wanda (ur. 1881, zamężna za Władysławem Serwatowskim). Puzynowie z Kozielska to rodzina pochodzenia kniaziowskiego, z dynastii Rurykowi.czów. Starszą linię zapoczątkował Krzysztof Dominik kniaź

z Kozielska.

L.P. ukończył Wyższą Szkołę Rolniczą w Dublanach (1889-1890). Był autorem kilkunastu prac z dziedziny rol.nictwa. W swoim folwarku Coszeląźnik stosował nowoczes.ne metody w gospodarce rolnej. Był wybitnym znawcą ho.dowli koni, dostarczał remonty do jednostki wojskowej w Kołomyi. Maj. Gwoździec (514 ha w 1905 r.) objął po nagłej śm ierci ojca (0 1 .1 1 .1 9 0 1 ). Obszar dworski obejmował grunty orne (414 ha), las Zieleniówka (50,7 ha), łąki i pastwiska (41 ha) oraz stawy rybne (ok. 30 ha). Ob.szerny dwór miał 17 pokoi, znajdowało się w nim stare wyposażenie w stylowe meble, bogata biblioteka, galeria przodków (od XVII w.), stara porcelana, a także bogata kolekcja numizmatyczna. We wczesnych latach 20-tych sprowadził i osiedlił w maj. Mazurów, aby wzmocnić element polski na tych terenach. W ten sposób powstała kolonia polska Leonówka. L.P. był kolejno prezesem i wiceprezesem Pokuckiego Koła Doświadczalnego z sie.dzibą w Gwoźdźcu (Koło powstało z inicjatywy Tow. Gosp. Wydz. Małopolskiego). Był

czynnie zaangażowany w ZZ. Zwolennik polityki Romana Dmowskiego, w 1. 20-tych popierał organizację „Sokół”. Równocześnie miał bardzo dobre stosunki z ludnością ukraińską, m.in. dlatego, iż był przeciwnikiem polonizacji „na siłę”. Głęboko religijny, przywiązany do swojej ojcowizny i zawodu rolnika, chętnie pomagał potrzebującym, cieszył się opinią dobrego i życzliwego ludziom człowieka. Odznaczał się wszechstronnymi zainteresowaniami, był zamiłowanym kolekcjonerem książek, pamiątek rodzinnych i historycznych. Zm. w Gwoźdźcu 16.05.1932.

Poślubił 01.07.1913 Zofięhr. Broel-Plater h. wł. (30.10.1885, zm. 09.12.1972).

Z tego małżeństwa dzieci: 1) ks. Roman Stanisław Marian (ur. w 1915 w Ołomuńcu,

zm. 30.09.1915 w Zaraszynie); 2) ks. Teresa Jadwiga Maria (ur. 15.04.1919 w Krakowie); 3) ks. Stanisław Roman Marian (1921-1982).

Dok.: J.S. Dunin-Borkowski, Genealogie, Lwów 1895; MBGHP, ser. V; bogata dokumentacja rodzinna zawierająca m.in. pamiętnik Teresy Puzynianki w IH PAN.

~ (Kraków 1.VII.1913) Zofia hr. Broel-Plater (*1886 †1972) (ojciec: Stanisław hr. Broel-Plater; matka: Zofia hr. Grudzińska)
PUZYNA ZOFIA MARIA ANNA ks. (30.10.1885-09.12.1972), zarządzała maj.
Gwoździec (pow. kołomyjski), żona kn. Leona z Kozielska Puzyny. Córka Stanisława hr. Broel-Platera h. wł. i Zofii z hr. Grudzińskich h. Grzymała. Skoligacona z Potockimi, Czartoryskimi, Habsburgami i wieloma innymi rodzinami. Ur. w Wroniawach k. Rawicza (Wielkopolska). Nauki w zakresie szkoły elementarnej i średniej odbyła kolejno u SS. Niepookalanek w Nowym Sączu, SS. Sacre Coeur we Lwowie i SS. Urszulanek w Krakowie. Tamże uzyskała maturę i ukończyła seminarium nauczycielskie, a następnie szkołę gospodarczą w Chyliczkach.
Swego przyszłego męża poznała w Poznaniu, gdzie w pocz. XX w. odbywały się zjazdy ziemian ze wszystkich trzech zaborów, w których to zjazdach uczestniczył ks. Leon Puzyna. Z.P. wniosła do rodziny męża bardzo piękną wyprawę haftowaną ręcznie w Dreźnie i w Szkole Gospodarczej w Kuźnicach. Posiadała również kamienicę w Poznaniu (ul. Skarbkowa 3), parcele nadmorskie we Władysławowie oraz młyn wodny w Gwoźdźcu. Posiadłości te miała otrzymać córka, a syn miał objąć maj. Gwoździec. Od śmierci męża w 1932 zarządzała maj., żyjąc tylko z myślą o dzieciach — i tak już pozostało w niezmiernie ciężkich latach wojennych i powojennych. Po agresji sowieckiej 17.09.1939 udało się rodzinie schronić najpierw w miasteczku Gwoździec, a później we Lwowie, gdzie znalazła oparcie u rodziny Wandy i Władysława Serwatowskich. W czasie okupacji Z.P. rozpoczęła dla zarobku udzielać lekcji języków obcych: francuskiego, nie.mieckiego i angielskiego, zyskując opinię bardzo dobrej nauczycielki. Po przyjeździe do Zabrza w drugiej poł. czerwca 1946, ponownie udzielała prywatnie lekcji języków obcych. Od roku szkolnego 1946/47 przez cztery lata uczyła jęz. angielskie.go w szkołach nr 6 i 13, a następnie w Liceum im. A. Mickiewicza. Głęboko religijna, obdarzona zdolnościami pedagogicznymi, była wzorem żony i mat.ki. Poczucie godności osobistej, z jakim znosiła poniżenie wojenne i powojenne, budziło podziw otoczenia. Zm. w Zabrzu, gdzie mieszkała razem z synem »+ Stanisławem i córką, tam też została pochowana, na cmentarzu św. Józefa.
Dok.: zob. Leon Puzyna.

135.126. Станислав Романович (20.9.1869, Гвоздец-?)

ххх.126. Ядвига Романовна Jadwiga (*Gwoździec 7.II.1872)

Род. 1872.

ххх.126. Helena (*Gwoździec 6.I.1880)

ххх.126. Wanda (*Gwoździec 24.IV.1881)

ххх.129 Стефан Иосифович (*Lwów 11.VIII.1890 †Kokstad 8.V.1948)

~ 1) Maria Skarżyńska;

~ 2 ) [Byczkowce 10.I.1936] Martyna Gryglaszewska (*1903) [ojciec: Stanisław Gryglaszewski; matka: Antonina Zielińska]

Martyna z Gryglaszewskich pochodziła z rodziny szlacheckiej z Litwy, osiadłej po 1863 r. (dziadek był powstańcem styczniowym) w Galicji, ojciec był notariuszem w Stanisławowie. Urodziła się w r.1905, prawdopodobnie we Lwowie. Ukończyła antropologię na UJK, została asystentką znakomitego profesora lwowskiego Jana Czekanowskiego. W 1930 r. została żoną księcia Stefana Puzyny. Po wybuchu wojny związała się z ZWZ Okręgu Lwowskiego, w 1943 aresztowana przez gestapo, osadzona w Oświęcimiu. Pracowała w kamieniołomach.
Przypadek sprawił, że zarażona tyfusem znalazła się w szpitalu obozowym, a tam natknął się na nią osławiony Josef Mengele, który pamiętał ją, gdy przed 1939 r. przyjechał do Lwowa, a ona na polecenie prof. Czekanowskiego oprowadzała go po Lwowie. Zażądał od niej, by wzięła udział w prowadzonych tam pomiarach antropologicznych niemowląt – dzieci więźniarek. Jej obawy związane z naciskiem Mengelego rozproszyła pisarka Zofia Kossak-Szczucka, też więźniarka, która namówiła ją na podjęcie tej pracy oraz wykorzystanie swojej obecności w pracowni obozowej na zdobycie obciążających Niemców dokumentów. Puzynina wykonywała konspiracyjnie odpisy, które – przechowywane w ukryciu, a potem wynoszone z obozu – ostatecznie trafiły po wojnie do Głównej Komisji Badania Zbrodni Hitlerowskich. Kossak-Szczucka wystawiła Puzyninie najwyższą ocenę moralną, stwierdzając zachowanie przez nią postawy pełnej godności i lojalności narodowej.
W 1945 r. ks. Martyna znalazła się Ravensbrück i tam doczekała wyzwolenia. Wróciła do Polski w 1946 r., ale niebawem mąż ściągnął ją do Anglii. Kolejne lata spędzili razem w RPA, a po śmierci męża zamieszkała w Londynie. Tam zmarła w 1986 r., a jej prochy złożono w Bytomiu, gdzie zapewne znalazła się jej rodzina. Do pracy naukowej już nigdy nie wróciła.

ххх.129. София (*Lwów 25.II.1895);

~ 1) (Jarosław 1.IX.1914] Stanisław Myczkowski (*1891 †1967);

~ 2) (Szczecinek 11.VIII.1967] Józef Morawski (*1893 †1969)

ххх.129. Анна (*Lwów 23.IX.1891)

ххх.129. Мария (*Lwów 27.IX.1892)

~ 1) (1919) Jerzy Baldwin Ramułt;

~ 2) Franciszek Rylski

ххх.129. Янина

14 колено

х311.х31. Józef Włodzimierz Maria (29.XII.1904, Warszawa — 2.V.1966, Szczecin)

~ (24.IX.1933, Lublin): Maria Magdalena Zaremba 1912-1977

х312.х31. Maria Józefina

~ (25.IV.1925, Warszawa, ): Stanisław hr. Korwin-Kossakowski z Kossaków1901-1961,

х313.х31. Krzysztof Józefy (8 II 1908, Fribourg, CH -18 XI 1938, Warszawa)

bezpotomny

~ (3.VIII.1935, Piotrawin, woj. lubelskie, ) Irena Cywińska h. Puchała 1915-1971

х314.х31. Aleksandra Maria (2.VI.1917,Fribourg, CH — 24 IX.1966, Kalety)

~ (30 VIII 1941, Warszawa ) Henryk Marian Edwin Załęski (1902-1981)

х411.х41. Stanisław

# szukamy potomstwa# Urodzony dnia 11 XI 1917 — St. Petersburg# zmarł dnia 3 IV 1942 — Wlk. Brytania

# Pochowany — Exeter Higher L.K. 69

х421.х42. Julian

# zm. dzieckiem# Urodzony w roku 1920# zmarł w roku 1921

х422.х42. Maria Krystyna

Urodzona dnia 27 X 1922 — Stryhów, pow. Kobryń, BY

Mąż (ślub: dnia 28 XII 1946): Janusz Paszkowski 1907-1966

х423.х42. Maria Izabela

Urodzona dnia 17 III 1925 — Stryhów

Mąż (ślub: dnia 4 VIII 1951, Paryż, ): Rafał Stefan ks. Lubomirski1918-1984

х424.х42. Roman

Urodzony dnia 11 IX 1929 — Stryhów, pow. kobrynski# zmarł w roku 2006

~ 1) (około 1950): Krystyna Kazimiera Modesta Jarska 1938- , (Rodzice : Zygmunt Jarski ca 1910 & Maria Zielińska ca 1910)

~ 2) (30 VIII 1953): Alina Pawłowska 1929-1990, dzieci:

х441.х44. Konstanty Antoni

# Urodzony dnia 13 IV 1929 — Warszawa (Warsaw), PL# zmarł dnia 31 VIII 1989 — Mazury# Pochowany — Cmentarz Powązkowski

~ ( 24 IX 1954): Alina Skorupska ca 1920

11711.1171. Paweł

Urodzony w roku 1911 — Czardżou, Turkiestan

11721.1172. Zbigniew Hugon

# bezpotomny# Urodzony dnia 1 IV 1907 — Winnica, Podole, UA# zmarł dnia 12 IV 1988 — Kraków

ksiądz

11722.1172. Czesław Maria (8.XII.1920, Warszawa (Warsaw) — 11.XII.2003, Warszawa)

~ (18 IV 1949, Warszawa): Jadwiga Zapolska h. Pobóg,[ojciec: Aleksander Zapolski; matka Kira von Meck] internowany Stanu Wojennego 1928

ххх.132а. Stanisław Paweł (*5.II.1932)

ххх.132а. Franciszka Maria (*21.I.1933)

ххх.134. Teresa Maria Jadwiga (*Kraków 15.IV.1919)

хх.134. Stanisław Roman Maria (*Lwów 9.IV.1921)

kniaź z Kozielska (09.04.1921-16.05.1982), wł. maj. Gwoździec. Syn i spadkobierca »+ Leona i *+ Zofii z Broel-Plate.rów. Ur. we Lwowie.Do 1934 odbywał nauki w domu w Gwoźdźcu, potem kolejno w Kołomyi i w Chyro wie u 0 0 . Jezuitów. Od 01.09.1938 rozpoczął praktykę rolniczą w Łańcucie u hr. Alfreda Potockiego. Po wejściu Armii Czerwonej 17-go września zdołał ukryć się przed władzami sowieckimi; przebywał w Kołomyi i we Lwowie, gdzie pracował najpierw w ogro.dach Klimowicza, potem jako pomocnik murarski i przy odśnieżaniu miasta. W listopadzie 1941 podjął praktykę rol.niczą w maj. Eustachego Rylskiego w Uhrynowie, a na.stępnie u Eustachego Świeżawskiego w Hołubiu (pow. hru.bieszowski). W 1943 był praktykantem rolniczym w Zar.szynie (pow. sanocki) w maj. Zofii z Dzieduszyckich Wikto.rowej. Cały czas współpracował z AK. W 1944 po zajęciu tych terenów przez armię radziecką został zmobilizowany i wcielony do Armii Polskiej. Zapadł wtedy na gruźlicę i został skierowany na leczenie do szpitali wojskowych w Jarosławiu, Krakowie i Wałbrzychu. W 1946 zamieszkał z matką i siostrą w Zabrzu. Mimo choroby zdał maturę i ukończył rok studiów ekonomicznych w Katowicach. Studia przerwał zmuszony do zarobkowania. Pracował kolejno w Chorzowskim Zjednoczeniu Przemysłukn. Stanisław Puzyna Węglowego, w przedsiębiorstwie Deiksla — Handel Drzew.ny, u Hartwiga, w Lidze Obrony Kraju (LOK). Na wszy.stkich tych posadach był dyskryminowany za pochodzenie społeczne oraz za wyraźną postawę religijno-patriotyczną i wrogość wobec komunizmu, czego nie ukrywał. Pod koniec 1. 60-tych podjął pracę w Gliwicach w wytwórni kosmetyków „Viol-Prodryn”. Będąc już na emeryturze aktywnie zaangażował się w „Solidarności”. Działał pod

pseudonimem „Brat Stanisław”. Po ogłoszeniu stanu wojennego odwiedzał więźniów i in.ternowanych w obozie „Na Janika” w Zabrzu. Zm. w Zabrzu, poch. na cmentarzu św.

15 колено

х3111.х311. Józef Włodzimierz Roman

Urodzony dnia 15 IX 1934 — Warszawa (Warsaw), PL

żona (ślub: dnia 29 III 1970, Gdansk, ): Dorota Maria Helena Woycicka, korespondent M.J.M. 1944-

х3112.х311. Gwidon Włodzimierz

# bezpotomny # Urodzony dnia 9 VII 1947 — Szczecin, PL

żona (ślub: dnia 26 XII 1982, Szczecin, ): Maria Krystyna Chosia 1949-

х4241.х424. Julian

rodzony dnia 8 X 1967 — Londyn, Wlk. Brytania

żona (ślub: około 2000): Samantha Jenkins 1968-,

Jakub Maria

Maria Magdalena

ххх.11722. D1. ks. Wojciech (*Warszawa 7.IX.1951)

ххх.11722. D2. ks. Stanisław (*Warszawa 22.X.1953)

ххх.11722. D3. ks. Joanna (*Warszawa 12.II.1959)

16 колено

х31111.х3111. Józef Andrzej

# jeszcze bezpotomny # Urodzony dnia 17 VII 1972 — Gdańsk, PL

żona (ślub: w roku 2002, Kraków, ): Maria Elżbieta 1971-

х31112.х3111. Janusz Krzysztof

Urodzony dnia 21 V 1974 — Gdańsk, PL

żona (ślub: dnia 7 VIII 2004, Sopot, ): Joanna Chojka 1969- ,

х42411.х4241. Aleksander

Urodzony dnia 6 IV 2001 — Reading Berkshire, Anglia

х42412.х4241. Natasza

Urodzona w roku 2004

17 колено

х311121.х31112. Zofia

Urodzona dnia 15 I 2005

х311122.х31112. Konstanty Adam (26.2.2010)

Михаил Пузына

1715 г. игумен Тупичевск. Свято-Духова могилев. мон.

1617 году их внук Ежи Шемет продал владения ксендзу Андрею Яновичу-Рудамину. Имуществом семьи Рудаминов Лучай продержался дольше всего, так как только через сто лет, в 1731 году, Катажина из рода Халецких — вдова Петра Рудмина, в другом замужестве Волович, в третьем — Потей, продала имущество за сумму 90000 польских злотых Эльжбете из Огинских Пузыне, жене князя Антония Пузыни, надворного хорунжего литовского. В свою очередь Пузыня в 1755 году подарила его своему родному брату Тадеушу Огинскому, трокскому воеводе, наследнику поселений Гануты, Залесье и др.

Пузина (Пузына) Иван Владимирович (1888 — ок. 1961)

Родился в 1888 г. Окончил императорский лицей в Санкт-Петербурге и Санкт-Петербургский университет (1910). С 1916 г. приват-доцент Санкт-Петербургского университета по кафедре истории. Женат на Нателье Николаевне Пузине. Эмигрировал в 1920 г., перейдя по льду Финский залив. Проживал в Берлине, где основал Русский научный институт (1921). Опубликовал в 1924 г. в Берлине на немецком языке апологию Савонаролы. Затем переехал в Париж. Принял католичество. С 1932 г. читал лекции в парижском Католическом институте, профессор. Основатель Русского научного института в Париже (1932). Защитил магистерскую диссертацию по всеобщей истории (1937). Преподавал также в Институте по изучению русской культуры XIX столетия при Католическом институте в Париже (1951 г.). В 1955 г. (по другим данным, в 1952 г.) защитил диссертацию на соискание ученой степени доктора всеобщей истории об итальянском Возрождении в Католическом институте в Париже. С 1958 г. на пенсии. Скончался около 1961 г.

Prince Jan Maurycy Pawel CardinalPuzyna de Kosielsko (13 September1842 in Gwozdziec, Galicia – 8 September1911 in Krakow, Poland) was a Roman Catholicauxiliary bishop of Lwow (now Lviv, Ukraine) from 1886 to 1895, and the bishop of Krakow from 1895 until his death in 1911. Receiving the red hat in 1901, he was known for his conservative views and authoritarianism.

Puzyna was born in 1842 in Galicia, a historical European region that included parts of Poland and Ukraine. Ordained a priest on 1 December1878, he was raised to auxiliary bishop of Lwow, present-day Lviv, and titular bishop of Memphis on 26 February1886. He was consecrated a bishop on 25 March of that same year by Mieczyslaw Halka Ledochowski, with Archbishop Franziskus von Schonborn of Prague and Archbishop Josyf Sembratowicz of Ukrainian rite Lviv. On 15 April1901, Puzyna was created a cardinal, with the title of Ss. Vitale, Valeria, Gervasio e Protasio by Pope Leo XIII.

During the conclave of 1903 he presented an exclusive veto against the election of Mariano Cardinal Rampolla del Tindaro. Puzyna wanted to avoid the election of Rampolla, who was sympathetic to Russia and Germany. Among other things, Rampolla sought to curry favor with Russia by abolishing the Polish language and instituting Russian in the Russian partition’s Catholic churches. Emperor Franz Joseph of Austria, too, did not wish to see Rampolla elected to the Chair of Peter. He held a grudge against Rampolla for opposing a proper burial for his son Rudolf upon Rudolf’s suicide. Rampolla also openly supported political forces in Austria that were hostile to the Emperor.

On his way to the conclave, Puzyna met in Vienna with the Emperor and proposed that the Emperor present his veto against Cardinal Rampolla. The Emperor subscribed to the idea, and Puzyna presented the veto on the third day of the conclave. It was the last time such a veto was used. The veto, that was already not recognized by the Church’s law and as such non-binding, still carried much political weight, as the cardinals feared opposing the manifest will of one of the Christian monarchs. The civil veto was abolished by the newly elected Pope Pius X, who imposed the penalty of excommunication upon anyone that would dare to introduce a veto or otherwise interfere in the election of the Roman Pontiff. Pope Pius X further decreed that all cardinals should take an oath upon the beginning of the conclave, promising not to aid any civil power in an attempt to influence the election of the pope.

Афанасий (Пузына) I

Афанасий I (Пузына), епископ Луцкий и Острожский.

О преосв. Афанасии I сохранилось немного сведений. Происходил он из княжеского рода. На Луцкую епархию был избран в конце 1632 года и святительствовал с 1633 по 1647 год. Это был период усиленного наступления (на Украине) католической церкви на православие. Униатский епископ Мефодий на территории Луцкой епархии опечатал все православные церкви и выдворил из своих жилищ все православное духовенство.

Будучи ревностным защитником православия, преосв. Афанасий вел усиленную борьбу с иезуитами, он вместе с митр. Петром Могилой протестовал на сейме против такого бесправия православного духовенства, но протесты их не оказали должного воздействия. Тогда епископ Афанасий решил вопрос с помощью мирян-пасомых, которые явочным порядком, но без насилий, вошли в свои храмы и удалили из города всех униатских клириков. 12 октября 1647 года преосв. Афанасий уволен на покой.

Скончался 25 декабря 1650 года.

Литература:

Строев. стб. 1044.

Петров Л. Словарь. с. 31.

Н.Д. с. 43.

Труды КДА. 1869. сент. с. 354.

ЖМП. 1954. № 5. с. 35.

Jan Maurycy Pawel Puzynaksiaze herbu Oginiec (ur. 13 wrzesnia1842 w Gwozdzcu, zm. 8 wrzesnia1911 w Krakowie), kardynal, sufraganlwowski, biskup krakowski.

Studiowal prawo na Uniwersytecie Lwowskim i w Pradze, gdzie uzyskal doktorat w 1868. Pracowal w sadownictwie galicyjskim, w 1876 wstapil do seminarium w Przemyslu. Po uzyskaniu swiecen kaplanskich w 1878 pozostal w Przemyslu, gdzie w 1880 zostal mianowany kanonikiem.Od 1886 byl sufraganem lwowskim. W 1894 mianowany biskupem krakowskim, urzad pelnil od 1895. Ingres do katedry odbyl 17 lutego1895. 15 kwietnia1901 mianowany kardynalem.28 wrzesnia1901 zalozyl, a pozniej zatroszczyl sie takze o wzniesienie budynku nowego seminarium diecezjalnego w Krakowie przy ul. Podzamcze. Dokonczyl odnowe konserwatorska katedry wawelskiej (nie zrealizowal projektu Akropolis wawelskiegoStanislawa Wyspianskiego), przerwal prace nad dekoracja skarbca katedralnego Jozefowi Mehofferowi. Po smierci papieza Leona XIII w 1903 na konklawe zglosil w imieniu cesarza Franciszka Jozefa I protest zwany ekskluzywa wobec proby wyboru na papieza kardynala Rampolli, wobec takiej sytuacji wybrano kardynala Giuseppe Sarto, ktory jako papiez Pius X zniosl prawo ekskluzywy. Protest zgloszony przez kardynala Puzyne byl ostatnim w historii Kosciola. W 1908 koronowal obraz Matki Bozej Bolesnej znajdujacy sie u OO Franciszkanow. Odzyskal dla biskupstwa i odnowil kosciol Benedyktynow w Tyncu. Wdal sie w spor na temat obsady katedr wydzialu teologicznego na UJ. Mieszkancow Krakowa zbulwersowal odmowa pogrzebu Juliusza Slowackiego w katedrze w 1909 oraz odmowa odprawienia mszy sw. na Bloniach 15 lipca 1910 w 500. rocznice bitwy grunwaldzkiej. Tlumaczyl, ze jest przeciwnikiem patriotyzmu ulicznego.Pochowany zostal w katedrze wawelskiej w kaplicy pw. Niepokalanego Poczecia NMP.

Jozef Dominik Puzyna (ur. 1690, zm. 5 marca1752 w Lehnen) — polski duchowny katolicki, biskup inflancki.

Studiowal w Wilnie, swiecenia kaplanskie przyjal w 1713. Byl kanonikiem kapituly wilenskiej. 16 wrzesnia1740 zostal mianowany biskupem inflanckim, sakre biskupia przyjal 8 stycznia1741 w Wilnie. Jako zwierzchnik diecezji prowadzil aktywna dzialalnosc duszpasterska, ufundowal sufraganie. Od 1740 sprawowal dodatkowo administracje diecezji kurlandzkiej.

Jozef Wincenty Puzyna herbu Oginiec (Brama) (ur. w 1793, zm. w 1862), ksiaze, oficer artylerii. W wieku 16 lat wstapil do armii Ksiestwa Warszawskiego. Jako porucznik artylerii konnej wzial udzial w wyprawie moskiewskiej w 1812 roku. Do wybuchu powstania listopadowego mieszkal w Galicji. Na poczatku 1831 roku zglosil sie do wojska polskiego. Spotkawszy przypadkiem Jozefa Dwernickiego, przyjal propozycje objecia dowodztwa tworzonej baterii artylerii konnej, z ktora dolaczyl do korpusu 11 lutego. Dowodzil artyleria we wszystkich walkach korpusu i wraz z nia przekroczyl granice Galicji. Ucieklszy z internowania, zameldowal sie w sierpniu w Warszawie. Do konca powstania pelnil sluzbe w Modlinie. Odznaczony krzyzem Virtuti Militari i awansowany do stopnia kapitana. W 1833 roku wrocil do Galicji.

Jozef Puzyna (ur. 18 kwietnia1856 w Martynowie Nowym, powiat rohatynski, zm. 30 marca1919 w Stryju) – polskimatematyk.Byl profesoremuniwersytetu we Lwowie (od 1889), w 1905 pelnil funkcje rektora, rok pozniej prorektora; byl rowniez dziekanem Wydzialu Filozoficznego w roku akademickim 1894/1895. W 1900 zostal czlonkiem Akademii Umiejetnosci w Krakowie (pozniejszej PAU), od 1917 kierowal Towarzystwem Matematycznym we Lwowie.Jego najslynniejsza praca byla Teoria funkcji analitycznych (1898-1900, 2 tomy). Wsrod jego uczniow byli m.in. Franciszek Leja, Hugo Steinhaus, Antoni Lomnicki, Waclaw Sierpinski, Stanislaw Ruziewicz. Historia Wydzialu Mechaniki i Matematyki Uniwersytetu we Lwowie-Zdjecia matematykow:Stefan Banach, Zygmunt Janiszewski, Jozef Puzyna, Juliusz Pawel Schauder, Hugo Steinhaus

Historia Wydzialu Mechaniki i Matematyki Uniwersytetu we Lwowie (po ukrainsku)

Jozef Edward ks. Puzyna herbu Oginiec (12/24 wrzesnia 1878 — 20 stycznia1949) wspolwlasciciel majatku Hrymiacze (pow. brzeski) syn Jozefa Adolfa Marcina (26.12.1846 — 16.6.1914), sedziego pokoju pow. brzeskiego wlasciciela majatku Hrymiacze i Marii Jozefy Tekli Ewy z Szyszllow h. Okwietko (10.9.1858 — 22.11.1933), corki Tytusa i Jozefy z Puzynow.

Rodzenstwo[edytuj]

1. Irena (21.03.1881 — 6.09.1933) dzialaczka katolicka, posel na Sejm RP 1922-27, przewodniczaca Narodowej Organizacji Kobiet 1921-29, organizator komitetow „Pomoc Repatriantom” 1921-22, „Chleb Glodnym Dzieciom” 1923 i stowarzyszenia „Opieka Polska nad Rodakami na Obczyznie” 1926 r.

2. Janina (25.08.1886 — 28.2.1962)

Pierwsze lata[edytuj]

J. P. urodzil sie w majatku Hrymiacze (pow. brzeski). Szkole srednia ukonczyl w 1898 r. w Warszawie. Tutaj rozpoczal tworczosc literacka. Jego wiersze wowczas ukazywaly sie w prasie warszawskiej.

Na emigracji[edytuj]

Studiowal historie i literature na Uniwersytecie we Fryburgu, gdzie uzyskal tytul doktora filozofii, a nastepnie mieszkal. Ogolem spedzil w Szwajcarii 20 lat. Wyjazd J. P. z rodzinnych stron zwiazany byl z jego zaangazowaniem w publicystyke niepodleglosciowa. Wzbudzilo to niepokoj wladz carskich.

Po zdekonspirowaniu J. P. zdecydowal sie opuscic ojczyste strony i osiedlic sie zagranica. We Fryburgu rozpoczal bardzo ozywiona dzialalnosc tak naukowa i artystyczna jak i patriotyczna. Bral udzial w pracach Centralnej Agencji Polskiej w Lozannie. Byl wspolwydawca „Zbioru dokumentow odnoszacych sie do sprawy polskiej” wydanego w sierpniu 1914 r. Byl jednym z sygnatariuszy deklaracji lozanskiej politykow polskich zagranica z 11 listopada 1916 r. potepiajaca Akt 5 listopada 1916 r. zawierajacy proklamacje cesarzy Niemiec i Austrii. Pracowal rowniez w Komitecie Narodowym Polskim formacji politycznej powstalej pod auspicjami Romana Dmowskiego czyniacej zabiegi dyplomatyczne w celu uzyskania przez Polske niepodleglosci. W swoich badaniach naukowych J. P. interesowal sie przede wszystkim zagadnieniami dotyczacymi pochodzenia i roli politycznej kniaziow litewsko-ruskich. W 1911 r. ukazal sie w „Miesieczniku Heraldycznym” jego artykul „O pochodzeniu kniazia Fedka Nieswieskiego”, ktory zyskal szeroki rozglos i zapoczatkowal wieloletnia polemike. Rownoczesnie publikowal poezje. W 1905 r. wydal tomik pt. „Ongi”. Wybuch pierwszej wojny swiatowej zmobilizowal go do wiekszej aktywnosci pisarskiej. Pisal pod pseudonimem Wejdawutas liczne utwory patriotyczne jak np. „Poemat dnia dzisiejszego. Sztuka w pieciu aktach”, zbiory wierszy „Z kurzem krwi bratniej”, „Ojcze nasz”, „Krakowskie wesele” i in. Do jego spuscizny literackiej naleza takze utwory pisane proza jak np. „W naszej to mocy” czy „Przed burza” (pisany pod pseudonimem Jan Okwietko). W 1906 r. dokonal rowniez przekladu znanego wowczas dramatu H. Ibsena „Gdy sie zbudzimy wsrod umarlych”.

W kraju[edytuj]

J. P. wrocil do kraju po zakonczeniu I wojny swiatowej. W maju 1920 r. wraz z zona i czworka dzieci przyjal polskie obywatelstwo. Wkrotce rozpoczal prace w Ministerstwie Spraw Zagranicznych i po kilku latach zostal redaktorem czasopisma informacyjnego „Messager Polonais” wydawanego przez MSZ. W 1933 r. zakonczyl prace zawodowa i przeniosl sie do Brzostowicy Wielkiej (pow. grodzienski) do majatku swojego ziecia Stanislawa hr. Kossakowskiego, gdzie oddawal sie swoim zamilowaniom, a mianowicie badaniom genealogicznym i filatelistyce. Mieszkal tam do wojny.

II wojna swiatowa i czasy powojenne[edytuj]

J.P. mieszkal w stolicy prawie przez cala wojne az do powstania warszawskiego. 10 wrzesnia 1944 r. wyjechal z ogarnietej powstanczym wrzeniem stolicy. Odwiedzajac po drodze zaprzyjaznione dotarl do Czestochowy, gdzie 1 grudnia 1945 r. podjal prace w Wydziale Kultury i Sztuki tamtejszego magistratu. W Czestochowie w 1947 r. opublikowal swoja ostatnia ksiazke: „Moje wspomnienia o Rodziewiczownie”. Tam zmarl i zostal pochowany na cmentarzu Kule.<!— NewPP limit report Preprocessor node count: 6/1000000 Post-expand include size: 0/2048000 bytes Template argument size: 0/2048000 bytes Expensive parser function count: 0/500 —><!— Saved in parser cache with key plwiki:pcache:idhash:819234-0!1!0!!pl!2 and timestamp 20090414141655 —>

Zrodlo „http://pl.wikipedia.org/wiki/J%C3%B3zef_Puzyna_(historyk)”

Michal Puzyna (zm. 1723) polsko-litewski polityk, pisarz wielki litewski i dyplomata.

W 1712 Puzyna i Marcin Wollowicz (Marcjan Dominik Wollowicz) marszalek wielki litewski poslowali do cara Piotra Wielkiego, jako wyslannicy walnej rady warszawskiej. Tamtejsi poslowie sascy (Friedrich Vitzthum von Eckstadt i Johann Adolf von Lo?) czynili im trudnosci, poniewaz bali sie, ze Piotr Wielki przyzna zdobyte na Szwedach Inflanty Polsce zamiast bezposrednio Augustowi II, a wiec Saksonii.

Wlodzimierz Puzyna (ur. 9 lipca1947 w Szczecinie) – polski polityk, nauczyciel akademicki, w latach 1991-2001 posel na SejmI, II i III kadencji.

Ukonczyl w 1972 studia na Wydziale Fizyki Uniwersytetu Warszawskiego. W 1979 uzyskal stopien doktoranauk przyrodniczych na Uniwersytecie Jagiellonskim (w Instytucie Biologii Molekularnej).

W latach 1974-1990 byl pracownikiem naukowym Zakladu FizykiAkademii Rolniczej w Szczecinie, w latach 1990-1995 dyrektorem centrum szkoleniowego Fundacji Rozwoju Demokracji Lokalnej w Szczecinie. Od 1995 pelni funkcje rektora Wyzszej Szkoly Administracji Publicznej w tym miescie.

W 1980 przystapil do NSZZ «Solidarnosc». W latach 1989-1990 byl wiceprzewodniczacym Komitetu Obywatelskiego Ziemi Szczecinskiej. Od 1991 do 2001 sprawowal mandat posla I, II oraz III kadencji, wybieranego w Szczecinie z ramienia Unii Demokratycznej (1991, 1993) i Unii Wolnosci (1997).

Pracowal m.in. w Komisji Samorzadu Terytorialnego oraz Komisji Edukacji, Nauki i Postepu Technicznego. W Sejmie III kadencji byl przewodniczacym podkomisji stalej ds. finansow samorzadowych. W latach 1992-2001 przewodniczyl Polsko-Szwedzkiej Grupie Unii Miedzyparlamentarnej, w latach 1997-2001 byl czlonkiem polskiej delegacji na Parlamentarna Konferencje Krajow Morza Baltyckiego. Byl rowniez konsultantem w licznych projektach miedzynarodowych dotyczacych budowy demokratycznych struktur spoleczenstwa obywatelskiego na Lotwie, Bialorusi, Ukrainie, Gruzji.

Nalezal do Unii Demokratycznej i Unii Wolnosci. W 2001 nie startowal do parlamentu. W wyborach samorzadowych w 2002 kandydowal z ramienia Unii Wolnosci na urzad prezydentaSzczecina. Otrzymal 3 965 glosow (tj. 3,90%), co dalo mu 5. miejsce. W latach 2005-2006 byl pierwszym przewodniczacym zachodniopomorskiej Partii Demokratycznej. Pozniej zrezygnowal z funkcji partyjnych.

Wojciech Puzyna (ur. 7 wrzesnia1951 w Warszawie) – trener, lekarz poloznik-ginekolog, manager.

Ukonczyl w 1975 Wydzial trenerski Uniwersytetu Poznanskiego. W 1977 ukonczyl Wydzial Lekarski na Akademii Medycznej w Warszawie. W 2001 zdobyl I stopien specjalizacji z dziedziny ortopedii. W 1987 II stopien specjalizacji z zakresu poloznictwa i ginekologii. W 1988 obronil prace doktorska. W 1990 ukonczyl specjalizacje z medycyny sportowej. W 2001 ukonczyl studia na wydziale Zarzadzania Uniwersytetu Warszawskiego.

W latach 1970-1972 byl instruktorem wioslarstwa w AZS Warszawa, w latach 1973-1977 pracowal jako instruktor, trener II i I kl. wioslarstwa w BKS „SKRA” Warszawa. W latach 1977-1983 pracowal jako starszy asystent, a pozniej adiunkt w w Centralnej Przychodni Sportowo-Lekarskiej w Warszawie. Od roku 1983 do 1992 byl asystentem, adiunktem Akademii Medycznej w Warszawie. Od 1992 jest dyrektorem Szpitala Specjalistycznego im. sw. Zofii w Warszawie [[1]]

W 2002 roku zostal odznaczony Zlotym Krzyzem Zaslugi. W tym samym roku otrzymal tytul Managera Roku w Ochronie Zdrowia.<!— NewPP limit report Preprocessor node count: 86/1000000 Post-expand include size: 1687/2048000 bytes Template argument size: 717/2048000 bytes Expensive parser function count: 1/500 —><!— Saved in stable version parser cache with key plwiki:stable-pcache:idhash:1588570-0!1!0!!pl!2 and timestamp 20090406120149 —>

Zrodlo „http://pl.wikipedia.org/wiki/Wojciech_Puzyna”

Nikodem Puzyna (ur.15 wrzesnia 1753, zm. 22 pazdziernika 1819) – duchowny katolicki, wyswiecony na ksiedza w 1776, 26 wrzesnia1814 mianowany biskupem pomocniczym wilenskim, wyswiecony 24 czerwca1817.

Aleksander Atanazy Puzyna (zm. 25 grudnia1650) — ksiaze, z poczatku unita, a pozniej prawoslawny. Prawoslawny biskup lucki i ostrogski w latach 1633-1647, archimandrytazydyczynski.

Na biskupstwo luckie i ostrogskie mianowany przez krola Wladyslawa IV16 marca1633 roku[1]. Dokonal zamiany gruntow z dominikanami luckimi[2]. Po jego ustapieniu z Zydyczyna, archimandrie otrzymal Rafal Korsak[3]. Obronca prawoslawia na terenie Wolynia. 26 wrzesnia1638 zwolal synod prowincjonalny, na ktorym wezwano do obrony wiary prawoslawnej. Razem z metropolitaPiotrem Mohyla protestowal na sejmie 1638, gdzie znaczaca byla reprezentacja prawoslawnych. Zadano wowczas oddania katedry luckiej Atanazemu Puzynie, przerwania procesow przeciw prawoslawnym oraz zwrotu swiatyn przyznanych im przez komisarzy krolewskich[4]. Zwolennik dazen unijnych lat 30. XVII stulecia. Autor opisu soboru katedralnego w Lucku w DidaskaliachSylwestra Kosowa (1638).

Przypisy

1 ^ Zapis w Metryce Koronnej: Dyplom dany przez Wladyslawa IV «nieunitom», potwierdzajacy ich przywileje oraz zatwierdzajacy archimandrytepieczerskiego, Piotra Mohyle, na metropolii kijowskiej, Aleksandra Puzyne na wladyctwie luckim i ostrogskim oraz Jozefa Bobukowicza na wladyctwie mscislawskim)

2 ^ Zapis w Metryce Koronnej z 6 kwietnia1839 r. (Wilno): Potwierdzenie 2 dok. dotyczacych zamiany gruntow w Lucku miedzy dominikanami luckimi a Atanazym Puzyna, wladyka luckim: – z dnia 15.V.1637., w Lucku; list wladyki luckiego Puzyny. – z dnia 24.IV.1637., wypis z ksiag luckich w tej sprawie. Inny zapis w Metryce Koronnej z 20 kwietnia 1638 r.: Nadanie wladyctwa luckiego i ostrogskiego w woj. wolynskim Atanazemu Puzynie, archimandrycie zydyczynskiemu

3 ^ Zapis w Metryce Koronnej z 20 kwietnia1638 r.: Nadanie archimandryctwa zydyczynskiego Rafalowi Korsakowi, metropolicie kijowskiemu po ustapieniu Atanazego Puzyny

4 ^ W Metryce Koronnej jest zapis z 15 lutego1644 r.: Potwierdzenie listu Atanazego Puzyny, biskupa luckiego i ostrogskiego, oraz kapituly cerkwi katedralnej, nadajacego wojtostwo rozyckie Piotrowi Giwlowiczowi po smierci Jana Jemilowskiego (data listu; Luck, 15.XII.1643)

Zrodla[edytuj]

Antoni Mironowicz, Sylwester Czetwertynski. Biskup bialoruski. Kosciol prawoslawny w XVII wieku — [1]

J. Stebelski, Zebranie arcybiskupow i biskupow ruskich wszystkich katedr w Koronie Polskiej i Wielkim Ksiestwie Litewskim bedacych, Scriptores Rerum Polonicarum, t. IV, Krakow 1874.

Wpisy dotyczace czterech wojewodztw: braclawskiego, czernihowskiego, kijowskiego i wolynskiego z lat 1569-1673 wniesione do ksiag Metryki Koronnej — [2]

Строев П. М. Списки иерархов и настоятелей монастырей Российской Церкви. – СПб., 1877, с. 1044.

Петров Л. Справочный богословский церковно-исторический словарь Петрова Л. – СПб., 1889, с. 31.

Н. Д[урново]. Девятисотлетие русской иерархии 988-1888. Епархии и архиереи. – М., 1888, с. 43.

Труды Киевской духовной академии. – 1869, сентябрь, с. 354. Журнал Московской Патриархии. – 1954, № 5, с. 35. <!-

1. Józef ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1720 członek Sejmu Wielkiego + (ok. 1750) Scholastyka Siemiatonowicz ur. ok. 1730 [Min.]

1.1. Tomasz Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. ok. 1750

1.2. Hipolit Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1751 + (ok. 1780) ?? ur. ok. 1760

1.2.1. Franciszek Roch Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1789

1.2.2. Filip Stanisław Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1791

1.3. Kazimierz Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. ok. 1770 + (ok. 1790) ?? ur. ok. 1770

1.3.1. Hipolit Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. ok. 1800 + (ok. 1840) Katarzyna Hmycowska ur. ok. 1820

1.3.1.1. Stefan Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1849

1.3.2. Ludwik Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1809 + (ok. 1830) Ewa Judycka ur. ok. 1800

1.3.2.1. Antoni Robert Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1832

1.4. Jan Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. ok. 1780 + (ok. 1800) ?? ur. Ok. 1780

1.4.1. Ignacy Antoni Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1806

1. Ignacy ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. ok. 1770 + Urszula Chrzanowska ur. ok. 1770 [Min.]

1.1. Józef Ignacy ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1800 zm. 1874 + Rozalia Suzin h. Pierzchała (Roch III) ur. 1822 zm. 1908

1.1.1. Julian Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1843 zm. 1918 + (1) (1867) Maria hr. Łoś z Grodkowa i Januszowic h. Dąbrowa ur. 1845 zm. 1879 + (2) (1883) Karolina von Hagen-Schwerin ur. 1847zm. 1919

1.1.1.1a. Maria Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1868 + (1889) Franciszek Czosnowski z Czosnowa h. Pierzchała (Kolumna) ur. ok. 1860

1.1.1.2a. Jadwiga Puzyna z Kozielska h. Oginiec 1872 + (1901) Władysław hr. Korytowski z Korytowa h. Mora ur. 1866 zm. 1925

1.1.2. Aleksander Oktawian Ryszard Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1844 zm. 1914 + (1872) Janina von Wurth ur. 1853

1.1.2.1. Włodzimierz Józef Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1874 zm. 1930 + (1903) Ludwika Wojnicz-Sianożęcka h. Nałęcz ur. ok. 1870 zm. 1939

1.1.2.2. Maria Aleksandra Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1877 zm. 1930 + (1897) Władysław Trębicki h. Ślepowron ur. 1871 zm. 1915

1.1.3. Józef Adolf Marcin ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec, ur. 1846, ur. 1914 + Maria Tekla Józefina Okwietko-Szyszłło h. Dołęga, ur. 1858, ur. 1933

1.1.3.1. Józef Edward ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec, ur. 1878, ur. 1949 + Aleksandra Maria Adela Chrapowicka h. Gozdawa, ur. 1882 zm. 1941

1.1.3.1.1. Józef Włodzimierz Maria ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec, 1904-1966 + Maria Magdalena Zaremba h. wł., ur. 1912 ur. 1977

1.1.3.1.1.1. Józef Włodzimierz Roman ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec, ur. 1934 + Dorota Maria Helena Woycicka, ur. 1944

1.1.3.1.1.1.1. Józef Andrzej ks . Puzyna z Kozielska h. Oginiec, ur. 1972

1.1.3.1.1.1.1.2. Janusz Krzysztof Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1974 + (2004) Joanna Chojka ur. 1969

1.1.3.1.1.1.1.2.1. Zofia Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 2005

1.1.3.1.1.1.1.2.2. Konstanty Adam Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 2010

1.1.3.1.1.2. Gwidon Włodzimierz Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1947 + (1982) Maria Krystyna Chosia ur. 1949

1.1.3.1.2. Maria Józefina Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1905 zm. 1980 + (1925) Stanisław hr. Korwin-Kossakowski z Kossaków h. Ślepowron ur. 1901 zm. 1961

1.1.3.1.3. Krzysztof Józef Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1908 zm. 1938 + (1935) Irena Cywińska h. Puchała ur. 1915 zm. 1971

1.1.3.1.4. Aleksandra Maria Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1917 zm. 1966 + (1941) Henryk Marian Edwin Załęski h. Prus ur. 1902 zm. 1981

1.1.3.2. Irena Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1881 zm. 1933 + (1905) N. Siemiradzki ur. ok. 1880

1.1.3.3. Janina Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1884 zm. 1962

1.1.4. Stanisław Modest Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1850 zm. 1923 + (1882) Kazimiera Gabriela Zielińska z Zielonej h. Świnka ur. 1862 zm. 1951

1.1.4.1. Stanisław Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1883 zm. 1955 + (1) (ok. 1900) Antonina Podlasiak ur. ok. 1900 + (2) (ok. 1910) Maria Katarzyna Woynicz-Sianożęcka ur. ok. 1890

1.1.4.1.1b. Stanisław Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1917 zm. 1942

1.1.4.2. Julian Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1889 zm. 1940 + (1920) Róża Trębicka h. Ślepowron ur. 1891 zm. 1983

1.1.4.2.1. Julian Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1920 zm. 1921

1.1.4.2.2. Maria Krystyna Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1922 + (1946) Janusz Paszkowski ur. 1907 zm. 1966

1.1.4.2.3. Maria Izabela Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1925 + (1951) Rafał Stefan ks . Lubomirski z Lubomierza h. Drużyna ur. 1918 zm. 1984

1.1.4.2.4. Roman Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1929 zm. 2006 + (1) (ok. 1950) Krystyna Kazimiera Modesta Jarska ur. 1938 + (2) (1953) Alina Pawłowska ur. 1929 zm. 1990

1.1.4.2.4.1b. Julian Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1967 + (ok. 2000) Samantha Jenkins ur. 1968

1.1.4.2.4.1b.1. Aleksander Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 2001

1.1.4.2.4.1b.2. Natasza Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 2004

1.1.4.3. Aniela Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1892 zm. 1950 + (1922) Karol hr. Jaksa-Dębicki z Dębicy h. Gryf ur. 1883

1.1.4.4. Włodzimierz Władysław Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1894 zm. 1961 + (1928) Maria Letycja Zielińska z Zielonej h. Świnka ur. 1909 zm. 1985

1.1.4.4.1. Konstanty Antoni Puzyna z Kozielska h. Oginiec ur. 1929 zm. 1989 + (1954) Alina Skorupska ur. ok. 1920

В настоящее время появилось очень много информации на электронных носителях, некоторые из которых уже использованы и в настоящем сборнике.

Предлагаю маленькую историческую экскурсию во времени. Итак, 1516 год — владение Юрия Остромечовича, 1533 — владение Я. И. Ильинича, 1566 — собственность Брестского повета, 1570 — собственность двух земян Харитов, 1598 — в составе Брестской экономии. В 1738 году — собственность Михаила и Анны Сузинов, 1795 в составе Российской империи, Слонимской губернии, Лыщицкой волости, 1797 — в Литовской губернии, 1801 — в Гродненской губернии. XIX столетие — вотчинное поместье помещиков Немцевичей: Остромечевский фольварк и часть деревни. Другая часть относилась к Плянте. И вот, пожалуй, впервые есть данные о населении деревни Остромечево: 1833 год — 160 ревизских душ. («Старинные усадьбы Брестчины» А. Т. Федорук, стр. 404–405, Минск, 2007 г.)

1840 — даровано Розалии Сузине, от отца Юлиана Сузины, в качестве посага. Она вышла замуж за Юзефа Игнатия Пузыну.

1846 — окончание строительства Свято-Михайловской церкви. Население — 20 дворов, 145 жителей. Крестьянам принадлежит 538 десятин земли.

1860–1874 — собственность Юзефа Игнатия Пузыны и Розалии Сузины.

1860 — 86 мужчин, 90 женщин.

1876 — 51 двор, 153 мужчины и 142 женщины.

1886 — церковно-приходская школа и корчма.

1886 — 29 дворов, 348 жителей.

1874–1914 — собственность Александра Октавиана Ричарда Пузыны и Янины фон Вурт.

1897 — 43 двора, 316 жителей. Хлебозапасный магазин. Православная церковь.

1891 — преобразование ЦПШ в народное училище.

1905 — село и помещичья усадьба, 894 жителя Лыщицкой волости Брестского повета.

1914–1924 — собственность Влодзимежа Юзефа Пузыны и Людвики Войнич-Сяножецкой. (Книга «Память. Брестский район», стр. 77.)

Просмотрев часть хронологии села, мы видим, что чаще встречаются две фамилии владельцев поместий и фольварка Остромичево и Плянта — Пузыны, Сузины. Но все-таки одной из первых после Юрия Остромичовича в 1533 году при упоминании усадьбы Астрамеч стоит фамилия — Я.И. Ильинич. Читаем в I томе энциклопедии ВКЛ на странице 666: «Ильиничи, шляхетский род герба «Корчак». Происхождение конкретно не выяснено, возможно, из православного боярства Северской земли. В середине XV столетия известен Яцко Ильинич, получивший от великого князя Казимира подтверждение «отчины» и «дедины» в Стародубском и Радогощенском «павеце», с. Пожанка в Клецком княжестве. Братом его был Иван Ильинич, который в 1487 году обменял отеческие вотчины на государственную усадьбу Чернавчицы Берестейского повета. В 1570 году поместье Астрамеч в Брестском старостве принадлежало двум земянам Харитам».

Читаем «Акт фундушу Астрамечаўскай царквы», написанный в 1720 году, подтвержденный 17 июля 1738 года «на ўрадзе земскім гродскім Берасцейскім»: «Мы, Міхаіл Станіслаў Сузін, канюшы Берасцейскага в-ва і Ганна з Веракоўскіх Сузінова, канюшына Берасцейская, супругі, чынім вядомым людзям сённяшнега будучага часу, каму аб тым ведаць належыць, гэтым нашым вячыстым запісам, што мы… у памнажэнні Хвалы Божай, выставілі на нашым фундушу Царкву ў маёмасці нашай дзедзічнай Астрамечаве ў Берасцейскім в-ве…» (Этот документ подтверждает принадлежность поместья Астрамеч Сузинам, весь текст в разделе «Церковь».)

«Известно, что где-то в 1790–95 годах в Остромичеве был построен небольшой деревянный одноэтажный дом, владельцем земель в это время был род Сузинов. Здание семиосное, прямоугольной формы. Стены были сложены из крепких бревен на довольно высоком фундаменте. Со стороны парадного входа дом имел крыльцо, с двумя боковыми скамейками. Треугольный фронтон, обрамленный художественным орнаментом, опирался на две пары колонн. Стены извне были не оштукатурены, оконные рамы и ставни окрашены в белый цвет. Дом был покрыт гладкой гонтой, окружен большим пейзажным парком, деревья которого имели старый возраст». («Замкі, палацы, паркі Берасцейшчыны Х–ХХ ст.», стр. 45.)

В подтверждение привожу слова из письма бывшего жителя деревни Плянта, учителя русского языка и литературы, жителя города Бреста Левчука А.К.: «Дом простоял 180 лет. (Под домом были, как мы называли, подземелья.) И та половина, в которой жил другой хозяин, сохранилась хорошо. Хозяин дома, переселяясь в д. Остромечево, полностью построил себе домик из старого дерева. Дерево было смолистое, хорошее. Интересно, что потолок в доме был подбит досками 20 мм толщины, которые были обернуты прямой соломой и оштукатурены известью. Известь так скрепилась, что стала как бетон. Солома под известью оказалась свежей, как будто ее намотали вчера на доски. Лаги под полом лежали в желтом сухом песке, как воск, очень смолистые. Удивлялись, как дерево могло за 180 лет так хорошо сохраниться». Кстати, домик стоит в д. Остромечево до сегодняшнего дня.

В 50–60-е годы у бывшего фольварка Плянта был колхозный огород. Сегодня на месте бывшего дома растут несколько лип и других деревьев. А ведь раньше здесь в парке и в саду было посажено свыше 20 различных видов деревьев и кустарников. Не умеем мы беречь то, что существовало веками. Наследники Сузинов и Пузынов, очевидно, живут и по сей день в Польше, Англии и других странах. Жаль, что мы не смогли сберечь маленький «оазис» в нашей д. Остромечево.

В 70–80-е годы имение и фольварк Плянта-Юзефины стали собственностью Александра Октавиана Ричарда Пузыны, а после его смерти в 1914 году — собственностью старшего сына Влодзимежа Юзефа Пузыны. Он же продал фольварк Плянта-Юзефины с землями в 1923–24 годах двум братьям-полякам — Веремчукам Михалу и Лукашу, а также трем вернувшимся из беженства жителям Плянты, успевшим побыть 2 года в Америке и заработать там денег. В дом вселилась семья одного из купивших 12 га земли. В 1939 году эти земли были отобраны, а семья осталась жить в доме до середины 60-х годов ХХ века.

Известно, что в первой половине XIX века в Остромечеве существовало и второе имение.

Предоставляю слово уроженцу д. Плянта (с 1944 г. — д. Остромечево) Левчуку Анатолию Константиновичу:

«Деревушка Плянта упиралась западной частью в старое имение помещика Влодзимежа Юзефа Пузыны. Это было живописное место с красивым двором, обсаженным елками, липами, орешником. Было 2 пруда, которые соединялись с речкой Люта, ольховый лесок с кустарником, через который шла дорога на восток, в д. Владычицы; теперь исчезнувшую, как д. Яново и Величково.

К имению имели прямое отношение представители княжеского рода Пузынов — герб рода «Огинец» или «Брама». Род вел свою родословную от Рюриковичей, от Василия Глушенка, одной ветвью которого стал род князей Огинских. В начале 1480 года Иван Васильевич Глушенок перешел к великому князю Московскому Ивану III, сыны же Дмитрий и Иван остались в ВКЛ и основали род Пузынов. Василий Глушенок на службе еще у великого князя Казимира получил земли на Смоленщине. У Ивана Васильевича, кроме сыновей Дмитрия, Ивана, были еще Михаил, Лев, Андрей и Юрий. Прозвища в это время Иван Васильевич имел Глазынич, Пузынин. Сын Дмитрий Иванович (прозвище Глушенок) получил от великого князя Александра в 1486 году земли в Жижморском повете — Агины. От его сына Богдана и пошел род Огинских. Впоследствии в XVII–XVIII веках они станут известными, некоторые из них станут маршалками, каштелянами, старостами да послами. Самым известным в истории был Андрей, сын Тадеуша: был воеводой и каштеляном трокским (1778–83); старостой ошмянским — 1756; послом на соймах 1756, 1758, 1762, 1764; депутатом Трибунала в 1760, послом в Петербурге, Вене, Берлине. Сторонник Станислава Августа Понятовского. В браке с Паулой, дочерью М. Шембека, имел сына Михаила Клеофаса Огинского (1765–1833), о котором знает сегодня весь мир как о великом композиторе, музыканте и большом реформаторе, театрале крепостного театра».

Так вот, первое упоминание — Пузына — находим в «ВКЛ» (том II, стр. 475, Минск, 2006): «Иван Иванович (прозвище Глушенок, Пузына?) — сын Ивана Васильевича. Вместо утраченных во времена войн с Московским государством земель на Смоленщине получил в 1514 году от великого князя Жигимонта І Старого имение «Носава ў Мельніцкім павеце». Вот с этих времен в истории присутствует фамилия Пузын(а)(я), что, собственно, одно и то же. Наперед хочу сказать, что имение в д. Остромечево и имение Гремяче Каменецкого района в XV–XIX веках будут тесно связаны. Кстати, Гремяче, как и Астромеч, являлось в XV веке владением Ильиничей. Читаем на странице 404 книги «Старинные усадьбы Берестейщины» (А.Т. Федорук, Минск, «БЭ», 2004): «Первыми владельцами в XV веке были Ильиничи, получившие Гремяче по дарственной записи великого князя Литовского «Яцко Ильиничу у Стародубе его отчина дедина, да Гримечее з тыми людьми, што к тому слушаеть». Чуть ниже читаем: «В 1840 году полковнику Юзефу Игнатию Пузыне (1800–1874) в виде приданого Розалии Сузиной (т. е. его супруги) отошло небольшое имение Остромичево, которым после отца владел его второй сын — Александр Октавиан Ричард (1844–1914). Третьим сыном был Юзеф Адольф Мартин (1846–1914), женатый на Марии Шишло — герб «Даленга». Четвертым сыном был Станислав Игнатий Модест (1850–1923), старшим же был Юлиан (1843 г. р.)».

Так вот, в конце XIX века, в 1880–90-х годах, был построен двухэтажный кирпичный дом, подземные погреба, хозяйственные постройки (кстати, еще и сегодня дом и бутовый сарай эксплуатируются). В течение нескольких лет (1920–1930) господское имение было окультурено. Родители рассказывали, что оно представляло собой в 20–40-е годы ХХ века. Я сам его помню уже в 50–60-е годы. Оно еще было очень красиво. Рядом с домом и вокруг росли красивые 60–70-летние липы, клены, вязы, 4–5 дубов, вокруг был большой фруктовый сад с хорошими сортами яблонь и груш. В 70 метрах были 2 соединенных между собой пруда, диаметром около 50 метров каждый, обсаженные кленами, смородиной, малиной, «парэчкой», сиренью, черемухой. В пруды по маленькому рву поступала вода из речулки Лютой, затем по маленькому каналу уходила опять в Лютую, но уже на юго-восток, в сторону фольварка Плянта-Юзефины, как он одно время назывался (1905–1919). Здесь, на бывших панских прудах, зимой мы часто катались на коньках и делали «крутелку»: ставили на ночь в воду бревно, оно замерзало, утром надевали на него колесо с повозки, к нему привязывали жердь 4–5 метров, а уж к ней сани. Двое с помощью кольев в спицах колеса крутили его, и сани с большой скоростью совершали круговое движение. Это был высший пилотаж, редко кто мог удержаться на санях. Извините за лирическое отступление, нахлынуло. Летом мы ловили кловней, жаком или простым «кошыком» вьюнов, карасей, дно в некоторых местах было чем-то выложено. Кустарников здесь было свыше 10 видов: смородина черная, смородина красная и желтая, «агрест» — крыжовник. Росли бересклет, терн, снегоягодник, акация желтая или карагана, вербы нескольких видов. У польского кладбища (здесь размещен сегодня мехдвор) было 6–7 высоких, стройных 70-летних пихт. А еще, начиная от мостика вправо, до проходной на мехдвор и почти до самой Лютой на север, где сегодня выкопан канал, росла «Ольшина», т. е. ольховый лесок, около 8–9 га. Это был маленький местный природный оазис. В этом лесочке, «Ольшине», росло много деревьев, плодово-ягодных кустарников, рос хмель. Остромечевцы ходили туда за грибами и ягодами. Было множество птиц: соловьев, куликов, чибисов, грачей. «Паслись» там и аисты, а их в деревне было более 15 семей. Все это уничтожено, как и все липы, клены, сады на былых хуторских усадьбах, но это тема уже другого разговора.

Продолжим о хозяевах этого имения. До 1914 года оно принадлежало Александру Октавиану Ричарду Пузыне. После его смерти имение унаследовал сын Влодзимеж Юзеф Пузына.

Есть документ, подписанный этим именем на продажу земель местным жителям, приехавшим из Америки, а также переселенцам из Польши, поселившимся в Остромечеве в 1921 году. Жителей, купивших земли у Пузынов в 1924 году, было четверо. Надо сказать, что сын Александра Пузыны — Влодзимеж до 1925 года продал все земли и имение двум полякам, братьям Веремчукам — Михалу и Лукашу, которые взяли в Польском народном банке кредиты, однако своевременно их не выплатили, и договор купли-продажи с ними был расторгнут. Они поселились в хозяйственной постройке, рядом с 2-этажным домом; позднее, в 1936–37 году, один из них, Лукаш, построил отдельно дом и погреб в урочище Копатая, недалеко от православных кладбищ, где и жил до выезда в 1946 году в Польшу. А панский дом в 20–30-е годы был отдан ксендзу под жилье. На 1-м этаже одно помещение приспособили под «маленький костел», т. е. место богослужения католиков (из письма Кузавко А.Н. 6 июня 2008 г.). Имение досматривалось до 1939 года. В 1940–41 (июнь) здесь была местная советская власть — сельсовет. В годы войны (1941 – июль 1944) находились немецкие пограничники, поскольку по реке Лютой проходила граница между т. н. Украиной и Восточной Пруссией. После войны, до 1950 года здесь учились начальные классы, с 1950 по 1966 гг. было правление колхоза «Память Ильича», жил агроном с женой-учительницей. А помещение бывшего «костела» приспособили под клуб, который прослужил нам до 1960 г. Вечерами по субботам и воскресеньям демонстрировали кинофильмы. Перед сеансом киномеханик затаскивал большой динамик на «комин» и «крутил» часа 2 современные пластинки. Мы, подростки, тоже хотели посмотреть кино. Иногда под окном, другой раз, если отнесем белого налива или пару яиц, можно было попасть на сцену, только с обратной стороны экрана. Позднее, в 1959–60 годах 2 раза в неделю показывали дневные фильмы детям в 15.00, но не всегда получалось посмотреть после школы: дома были свои обязанности.

С 1959 года на территории имения стали строить конюшни, коровники, телятники; вырубался сад, кустарники — жаль было на все это смотреть. Панский коровник также использовался по назначению, да еще на «вышках» создавался запас сена. В подземелье из кирпича хранились бочки с бензином и соляркой, масло. А над подземельем было построено легкое дощатое сооружение с бетонным полом, где работали веялки и триер. Напротив дома стояло 1,5-этажное здание, где тоже сортировалось и хранилось семенное зерно. За ним был жилой дом выехавшего поляка Богуцкого. Это здание стояло на берегу одного из прудов, на высоте 6–7 метров над водой. Здесь проживала семья Пагура Степана, переселенца из-под Высокого. Когда в 1945 году прошла новая граница между Польшей и Белоруссией, сотни семей должны были покинуть родные места. Таких семей в Остромечево прибыло пять. С 1966 по 1980 годы в помещичьем доме жили семьи колхозников. Сегодня он занят специалистами мехдвора СПК «Остромечево». Мне кажется, что в здании и теперь еще живут люди, хотя, возможно, было бы лучше его отреставрировать и разместить музей деревни, колхоза, школы и Свято-Михайловской церкви. Но поскольку уроженцев осталось в Остромечеве меньше 5%, такое доброе дело вряд ли сдвинется с места, остается лишь надеяться на лучшее…

Ну и о Юзефе Эдварде Пузыне. Продав в 1933 году все, он переехал из имения Гремяче в Большую Берестовицу на Гродненщине. Он окончил Фрибургский университет (Швейцария), получил степень доктора. Занимался изучением княжеских родов, их политической ролью в жизни ВКЛ («Великое княжество Литовское до Миндовга», 1937). Автор лирических и сатирических стихотворений, поэм, гимнов, поэтических драм, повестей; книги о Марии Родзевич. О судьбе наследников ничего не известно. Супруга — Александра Храповицкая также историк, писатель и поэт.

О жизни населения при «панах» остались весьма скудные сведения. Тысячу раз сожалею, что не записывал рассказы людей старшего поколения.

Поскольку зашла речь и об имении помещиков Сузиных, хотелось бы привести небольшой исторический факт, касающийся именно этого здания. Разыскивая хоть какие-нибудь сведения о селе Остромичево (а в это время оно именно и носило такое название), мои помощники в Интернете выудили довольно-таки интересную информацию. В белорусском журнале «Гістарычная брама» за 2003 год был опубликован материал под названием «Брестский заговор 1846 года». Из школьного курса «Гісторыя БССР» не помню такого материала. Мне он показался интересным. Я не буду его перепечатывать весь, но суть попробую передать.

«После кровавой расправы над участниками восстания 1831 года на территории Беларуси, Литвы и Польши не все покорились. И спустя 14 лет, т. е. в 1845 году Людвик Мерославский (1814–1878) составил стратегический план нового восстания, которое должно было опять произойти в трех государствах одновременно, имевшее целью борьбу только с одной Российской империей. Руководящей силой Мерославский видел шляхту, которая поднимет крестьян Брестского уезда, это покажет пример Литве, Украине и Польше. Но еще весной 1844 года отставной капитан Игнатий Яновский (кстати, участник греческой революции 1820 года) послал в полицию донос о существующем в Брестском уезде заговоре и обо всех его участниках — помещиках Брестского уезда. Так вот, у одного из них фамилия была Августин Сузин, который был родственником Розалии Сузиной. Кстати, сам Августин Сузин имел имение в д. Ходосы (сегодня Каменецкий район), имел чин поручика. К подготовке восстания были привлечены помещики почти всех поместий Брестского уезда. Это Франц Черноцкий, 36 лет; Иван Черноцкий, 33 года — имение Волчковичи; Франц Ковальский, 43 года — имение Тростяница; Мартин Якубовский, 41 год — имение Кругель; Егор Гажиц, 29 лет — имение Сегеневщина, был уездным (1857–1864). Во время восстания 1863 года арестовывался за то, что уговаривал крестьян присоединиться к восстанию; Феликс Велиовейский, 37 лет — имение Подбяло, бывший член тайного общества «Зоряне» в Свислочской гимназии. Александр Велиовейский, брат, 35 лет; Иван Шиковский, 33 года — имение Минковичи; Иосиф Яголковский, 31 год — имение Линевичи. Всего причастных к подготовке восстания было более 30 помещиков, в том числе и Августин Сузин. Если посмотреть на карту уезда, особенно на северную часть, то практически вся она была охвачена подготовкой к восстанию. Но самое интересное то, что имений, в которых все помещики встречались, было только два: первое — это Шостаково, а второе — имение Сузинов в Остромечеве. По тексту: «Сузины в Брестском уезде тогда жили в имениях Остромечево Лыщицкой волости и Ходосы Дмитровичской волости». Принимала участие даже помещица имения в Ковердяках Юзефа Ягмина, 33 года; два брата Понихвицких из имения Щитники. Все они были арестованы и отправлены на каторгу в Сибирь, на Кавказ в солдаты, лишены всех званий и чинов. Негласным руководителем подготовки восстания считался Викентий Матушевич. Есть предположения, что он был знаком с Т.Г. Шевченко. Это единственный из всех заговорщиков, чья судьба известна до последнего дня. Сослали его из имения Шишово Дмитровичской волости Брестского уезда рядовым в Отдельный Оренбургский корпус в 1845 году. Но, по прошению великих покровителей и по велению самого императора Николая I, 18 августа 1852 года его освободили под секретный полицейский надзор. Вернулся в родное имение Шишово, женился на Софье Суфчинской, имел сына Казимира — унтер-офицера и дочь Марию Поплавскую. Умер в 1892 году».

Августин Сузин часто встречался со многими заговорщиками и предоставлял для них имение в Остромичах. В материалах написано: «…Сузин Августин, дворянин Брестского уезда. Контакты с Иоганном Рером и активное участие в приготовлении восстания. Ссылка в Сибирь и лишение звания поручика». Больше материалов и сведений о нем не было. А вот в имении Ходосы в 1897 году есть фамилия Емельян Сузин, очевидно, сын Августина».

Подробный материал можете найти на сайте: www.brama.bereza.by.ru и в книге «Zarys dziejow wojskowоsci polsкiej do roku 1864» (том II, Warzawa, 1966).

Это драматическое событие можно считать предвестником 1863 года. Сам факт коснулся и нашего села, а точнее, имения Сузинов, где с 30-х годов жила семья Иванюка Трофима, потом Антона. А теперь на месте имения осталось только не более десятка деревьев.

О собственниках с. Остромечево (1516 г. — Юрий Остромечович, 1533 — Я.И. Ильинич, 1570 — владение земян Харитов, 1720–1840 — род Сузинов) было написано раньше. А вот с 1840 и до 1925 гг. происходили изменения среди собственников. О тех, кому принадлежало село Остромечево и село Плянта, я и хочу рассказать. Но прежде я приношу свою искреннюю благодарность доктору филологических наук Анне Энгелькинг, ныне живущей в г. Варшаве. Она прислала несколько копий с «Polskiego Slownika Biograficznego» (t. 21/1, zesz. 120, 1986 г.) о роде Пузынов XVIII–XX веков, а также сайты библиотек, где оказались ценные материалы, касающиеся помещиков двух имений, «панов», как их называли наши деды и прадеды. Меня, в частности, интересует Александр Пузына, который фигурирует в книге «Память. Брестский район» (1998 г.).

Продолжим «Генеалогию рода Пузынов» в XIX веке, находим букву «Р». Среди прочих, читаем: «…Александр Октавиан Ричард Пузына, родился 22.03.1844 в д. Остромечев(о). Жена — Янина Вурт, родилась в г. Видине (Вена, Австрия). Их свадьба состоялась 6.02.1872 года. Родители Александра: отец — Юзеф Игнатий Пузына (1800–26.08.1874), полковник. Мать — Розалия Сузин(а), рожденная в 1822 году в д. Остромечев(о). Предположительно, она является племянницей Анны Сузиной, сестры мужа Юлиана. Герб рода Сузинов, как и рода Костюшко, — «Рох III», герб данной ветви Пузынов — «Огинец» или «Брама». У Александра Пузыны было три брата: Юлиан, 1843 г. р., Юзеф Адольф Мартин Пузына — р. 26.02.1846 в д. Остромечево, умерший 16.06.1914 г. в г. Варне. Его женой была Мария Шишло, герб «Даленга». Третий брат — Станислав Игнатий Модест Пузына, р. 16.05.1850 г., умер 1.04.1923 в г. Зэмбове».

Продолжим линию Александра Октавиана Ричарда Пузыны. У них с Яниной фон Вурт было двое детей: сын — Влодзимеж Юзеф Пузына, р. 24.04.1874 г. в д. Остромечево, умер 26.11.1930 в г. Земчин. Он был женат на Людвике Войнич. Свадьба их состоялась в 1903 году. Дочь — Мария Александра Пузына родилась 12.02.1877 г. в д. Остромечево. Вышла замуж 16.11.1897 г., свадьба состоялась в д. Остромечево. Ее мужем стал Владислав Тренбицкий. У них в 1906 году родился сын — Владислав Станислав Тренбицкий. Герб рода Тренбицких — «Слеповрон I».

У Влодзимежа Юзефа Пузыны и Людвики Войнич не было детей. Имя Влодзимежа Юзефа Пузыны помнили многие дедушки и бабушки. Он стал собственником имения после смерти отца в 1914 году в г. Абаза. Земли у него были в имениях Кошилово, Яново, Плянта-Юзефины и Остромечево. Это были 1924–1925 годы. После распродажи земли он уехал в Польшу, где и умер в 1930 году.

Теперь возвратимся к Юзефу Адольфу Мартину Пузыне и Марии Шишло. Они после смерти отца унаследовали имение Гремяче, где у них 21.09.1878 г. родился сын Юзеф Эдвард Пузына — будущий поэт, историк, изучавший историю ВКЛ. В 1903 году он женился на Александре Марии Храповицкой, тоже, в будущем, писательнице и поэтессе. Герб рода Храповицких — «Газдово». Их семья до 1933 года жила в имении Гремяче, после переехала в Б. Берестовицу, а в канун 1939 г. — в Польшу. В годы войны жили в Варшаве и в Ченстохове. У них родилось четверо детей: Юзеф Пузына (1904–1966), Мария Пузына (Коссановская) (1905–1933), Кристофор Пузына (1908–1938), Александра Пузына (Заленская) (1917–1966).

На миг вернемся к родителям Александра Октавиана Ричарда Пузыны. Розалия Сузина и Юзеф Игнатий Пузына поженились в 1840 году, 20 октября в д. Остромечево. Сопоставив годы их жизни, можно прийти к выводу, что после 1860 года Юзеф Игнатий приобрел еще одно имение в Гремячем, а после его смерти в 1874 г. в д. Остромечево Гремяче перешло его сыну — Юзефу Адольфу Мартину Пузыне, а потом Юзефу Эдварду Пузыне. Из всего этого нам стало известно, кто владел д. Остромечево и д. Плянта с 1800 по 1925 годы.

С 1822 по 1840 — Юлиан Сузин и Урсула Швыковская.

С 1840 по 1880 — Розалия Сузина.

С 1880 по 1914 — Александр Октавиан Ричард Пузына и Янина фон Вурт.

С 1914 по 1925 — Влодзимеж Юзеф Пузына и Людвика Войнич-Сиановска.

Итак, Александр Октавиан Ричард Пузына являлся дядей знаменитого историка, писателя и поэта Эдварда Юзефа Пузыны. Их имения были недалеко, что и объясняет их родственную связь.

Сентябрь 1939 года изменил право пользования землей, но война 1941–45 гг. помешала его осуществлению. И только через 10 лет земля стала коллективной. А наши деды и прадеды еще долго вспоминали, как им приходилось ходить на работы до «двора» или до «фольварка». В период немецкой оккупации эксплуатация продолжалась еще в более жестоких формах. И лишь с февраля 1949 года местное население объединилось в коллективное хозяйство. Нелегко было первые два десятка лет, которые совпали с тяжелым послевоенным периодом. Об этом позднее, в разделе «Колхоз».

Книга «Память. Брестский район» (1998 г.)

Стр. 75. «Наша Ніва» №9/1906 год. А.В. Пузыня, усадьба Остромечево, Лыщицкой волости, 658 десятин, один из 13 крупных землевладельцев в Брестском уезде.

Стр. 78. «1906 год, летом выступление поденщиков и батраков против помещиков в усадьбах Лыщицы, Кустын, Остромечево, Вистичи, Сегеневщина, Приборово, Зводы, Щитники, Мотыкалы. Сюда даже направлялись отряды конных стражников и несколько воинских подразделений. Во многих деревнях произведены аресты крестьян, которые выступили за возвращение земли, за бесплатное пользование пастбищами, лугами, лесами.

Однако после расстрела крестьян 24.6.1906 г. в д. Бордевка Брестского уезда (ныне Каменецкий р-н), где было убито 6, ранено 7, из которых 3 умерли, волнения крестьян прекратились».

LM. Kn. 6. № 147. P. 125. [↩]

Связанные страницы: