1. ИВАН СЕМЁ­НО­ВИЧ МЛАД­ШИЙ ПУТЯ­ТА ДРУЦ­КИЙ,

В 1422 г. под­пи­сал­ся на трак­та­те Лит­вы с Ливон­ским орде­ном. В 1424 г. вме­сте с бра­том, кня­зем Ива­ном Семе­но­ви­чем Бабой, и дру­ги­ми кня­зья­ми по рас­по­ря­же­нию Вито­вта ока­зал помощь кня­зю Юрию Рома­но­ви­чу Одо­ев­ско­му в отра­же­нии при­сту­па хана Куи­да­та. Вели­кий князь Литов­ский Кази­мир дал ему в име­ние дерев­ню Сло­бод­ку.
Князь Иван Семе­но­вич Путя­та со стар­шим бра­том Ива­ном Семе­но­ви­чем Бабою, явив­шись в пер­вый раз в Моск­ву со вспо­мо­га­тель­ным вой­ском к вели­ко­му кня­зю Васи­лию Дмит­ри­е­ви­чу для вой­ны про­тив татар­ско­го кня­зя Куй­да­да­та (в 1425 году), вто­рич­но при­е­ха­ли слу­жить его сыну (в 1436 году) из Пско­ва «в сво­ем без­вре­мье», начав­шем­ся по смер­ти шури­на Бабы — Вито­вта (1430 г.). Кня­же­ский род, ветвь кня­зей Друц­ких. Князь Иван Семе­но­вич Мень­шой Путя­та в 1436 пере­ехал из Лит­вы в Моск­ву и посту­пил на служ­бу к вели­ко­му кня­зю Васи­лию II Васи­лье­ви­чу Тем­но­му. Но его дети оста­лись в Лит­ве. В 1500 в бит­ве под Вед­ро­шем В 1503 мос­ков­ское под­дан­ство при­нял князь Дмит­рий Соглас­но иссле­до­ва­ни­ям поль­ско­го исто­ри­ка Ю. Воль­фа от кн. Ива­на Ива­но­ви­ча Путя­ти­ча-Друц­ко­го про­ис­хо­дят кня­зья Путя­ти­чи, род кото­рых пре­сёк­ся на его вну­ке кн. Васи­лии Бог­да­но­ви­че Путя­тине.
В 1422 под­пи­сал­ся на трак­та­те Лит­вы с Ливон­ским орде­ном. В 1424 вме­сте с бра­том, кн. Ива­ном Семе­но­ви­чем Бабой, и дру­ги­ми кня­зья­ми по рас­по­ря­же­нию Вито­вта ока­зал помощь кн. Юрию Рома­но­ви­чу Одо­ев­ско­му в отра­же­нии при­сту­па хана Куи­да­та.

Вел. кн. Литов­ский Кази­мир дал ему в име­ние д. Сло­бод­ка.

2/1. ВАСИ­ЛИЙ ИВА­НО­ВИЧ ПУТЯ­ТИЧ

князі ДРУ­ЦЬ­КІ-ГОРСЬ­КІ, князі ГОРСЬ­КІ-, князі ГОРСЬ­КІ-БУР­НЕВСЬ­КІ
Помер до 1496 р. Запи­са­ний у Києво-Печерсь­кий пом’яник. Від ньо­го піш­ла роди­на князів ДРУ­ЦЬ­КИХ-ГОРСЬ­КИХ. Сто­ли­цею їx уді­лу були Гори. Князь Василь Іва­но­вич мав чоти­рьох синів: Дмит­ра, Олель­ка і Михай­ла, зга­га­дих під 1499 р. та Іва­на († до 1528 р.). Олель­ко не мав нащад­ків. Єди­ний син Михай­ла — Федір востан­нє зга­да­ний під 1528 р. Князь Федір Дмит­ро­вич Дру­ць­кий-Горсь­кий (згад. у 1530 р.) був одру­же­ний з княж­ною Анною-Васи­ли­сою Андріїв­ною Сан­гуш­ко. Його сест­ра Марія у 1528 р. була дру­жи­ною Федо­ра Подбип’яти. Гри­горій Федо­ро­вич зга­дуєть­ся під 1541 р., його брат Авра­ам — під 1551 р. (дру­жи­ну його зва­ли Васи­ли­сою), сест­ра Олек­сандра — під 1541 р. Гри­горій Федо­ро­вич мав сина Федо­ра (згад. під 1600 р.) та доч­ку Анну (у 1594 р. була дру­жи­ною Лаври­на Ратомсь­ко­го). У Авра­ама Федо­ро­ви­ча була доч­ка Доро­та (згад. під 1570 р.) та син Юрій († 1609), овру­ць­кий зам­ко­вий писар. Його дру­жи­ною була Бог­да­на, доч­ка Філо­на Кміти-Чор­но­бильсь­ко­го. Зі смер­тю кня­зя Юрія ця гіл­ка обір­ва­ла­ся (2112, s.91).
Князь Іван Васи­льо­вич носив пріз­вись­ко Дуда. Сто­ли­цею його уді­лу були Дуда­ко­ви­чі. ДУДА­КОВСЬ­КИ­МИ писа­ли­ся його вдо­ва Ана­стасія та син Федір. Нащад­ки Федо­ра Дуда­ковсь­ко­го повер­ну­ли­ся до ста­ро­го пріз­ви­ща і іме­ну­ва­ли­ся Дру­ць­ки­ми-Горсь­ки­ми (2112, s.65). У Федо­ра Іва­но­ви­ча були бра­ти Волод­ко (у 1515 р. наміс­ник оршансь­кий) та Іван (згад. під 1533 р.) та сест­ри Мари­на і Авдо­тія (вида­на за Бог­да­на Хреб­то­ви­ча). Всі вони писа­ли­ся Дру­ць­ки­ми-Горсь­ки­ми. Від­га­лу­жен­ням князів Дру­ць­ких-Горсь­ких були і князі БУР­НЕВ­ЦІ (нащад­ки Іва­на Іва­но­ви­ча).

3/1. ИВАН ИВА­НО­ВИЧ ПУТЯ­ТИЧ († піс­ля 1516) князі ПУТЯ­ТИ­ЧІ, князі ПУТЯТІ­НИ

Помер піс­ля 1516 р. Зай­мав уря­ди луць­ко­го город­ни­чо­го (1474-1489), луць­ко­го під­ста­ро­сти (1493 р.), луць­ко­го ключ­ни­ка (1496 р.) та пере­мильсь­ко­го наміс­ни­ка (1506-1507). Город­ни­чий луц­кий 1474-1489, луц­кий под­ста­ро­ста 1493, луц­кий ключ­ник 1496, намест­ник пере­мышль­ский 1506-1507Ро­до­на­чаль­ник нов­го­род­ской вет­ви кн. П.Архив Сан­гуш­ков, Т. 3, стр. 138: В Остро­гу, 7 апре­ля 1516 года. Иван Федо­ро­вич Бол­ба­со­вич, отри­мав­ши от кня­зя Кон­стан­ти­на Ива­но­ви­ча Острож­ско­го добра Росто­ки и Поре­чье, обя­зы­ва­ет­ся с них нести служ­бу….. А при том были князь Иван Путя­тич, а пан Бог­дан Гост­ский, пан Мики­та Чап­лич, пан Иван Чап­лич, пан Юхно Ело­вич, пан Мат­фей Скуй­бе­да, пан Мих­но Хреб­то­вич….

Від ньо­го піш­ла роди­на князів ПУТЯ­ТИ­ЧІВ. Ця роди­на обір­ва­ла­ся із смер­тю пра­внуч­ки Іва­на Путя­ти — кня­гині Анни Бог­данів­ни Путя­тич-Мосальсь­кої у 1576 р. Молод­ша гіл­ка ПУТЯ­ТИ­ЧІВ перей­ш­ла на російсь­ку служ­бу і ста­ла писа­ти­ся ПУТЯТІ­НИ. Нащад­ки ПУТЯТІ­НИХ дожи­ли до рево­лю­ції 1917 р.

Князь Іван Іва­навіч Пуця­ціч — гэта, без­умоў­на, той князь Пуця­та, які быў сьвед­кам у 1458 г. у Аст­ро­зе, а князь Пуця­та Іва­навіч — сьвед­ка пры запі­се ў 1467 г. кня­зя Юрыя Фед­каві­ча Нясь­віска­га з боку жон­кі. 1474 г. князь Пуця­та — Луц­кі гарад­нічы. У 1487-1488 гг. князь Іван Пуця­ціч, Луц­кі гарад­нічы, коль­кі разоў атрым­лі­вае ад кара­ля долю з Луц­ка­га i Улад­зі­мір­ска­га мытаў. Яшчэ ў 1489 г. князь Іван Пуця­ціч фігу­руе ў дакум­эн­тах як Луц­кі гарад­нічы, а ў 1493 г.- ужо як Луц­кі пад­ста­рас­та, а пась­ля гэта­га — як Луц­кі ключ­нік. У 1496 г. Луц­кі ключ­нік князь Іван Пуця­ціч атрым­лі­вае пры­вілей на два­рыш­ча Масор у Мель­ніц­кім паве­це. Напа­чат­ку XVI ст. стаў Пяр­эміль­скім намес­ні­кам. Князь Іван Пуця­ціч, Пяр­эміль­скі намесь­нік, фігу­руе ў дакум­эн­тах у 1506-1507 гг. У 1507 г. Пяр­эміль пера­ход­зі­ць да кня­зя Фёда­ра Чацьвяр­тын­ска­га, пась­ля чаго князь Іван Пуця­ціч, нап­эў­на, з наго­ды свай­го ста­ро­га веку не зай­мае паса­даў, але як сьвед­ка ставі­ць свае под­пі­сы на дакум­эн­тах ажио да 1516 г.

4/1. ДМИТ­РИЙ ИВА­НО­ВИЧ ПУТЯ­ТИЧ († 1505),

дзяр­жаў­ны дзе­яч, намес­нік мцэн­скі і любуц­кі, намес­нік бран­скі (зга­дв. 1486—1488), ваяво­да кіеўскі (1492—1505). Сын кн. Іва­на Пуця­ты з роду друц­кіх кня­зёў.
Як князь Дзі­міт­ры ставі­ць под­піс сьвед­кі ў 1455 г. на запі­се Андр­эя Улад­зі­міраві­ча Аль­гер­даві­ча. Гэты самы князь Міт­ка Іва­навіч быў у 1467 г. сьвед­кам пры запі­се кня­зя Юрыя Фед­каві­ча Нясь­віц­ка­га з боку жон­кі, а ў 1486 г. атрым­лі­вае ад кара­ля 5 коп гро­шай са скар­бу.
Князь Дмит­рий Путя­тич, намест­ник мцен­ский и любут­ский, в 1456 г., если дове­рить­ся пред­ла­гав­шей­ся пуб­ли­ка­то­ра­ми дате, жало­вал­ся литов­ско­му вели­ко­му кня­зю и коро­лю поль­ско­му Кази­ми­ру на набег рязан­цев, кото­рые подо­жгли Мценск Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии / Собр. и изд. Архео­гра­фи­че­ской комис­си­ей. (далее – АЗР) СПб., 1846. Т. I: 1340–1506. С. 71. № 58. Дата 1456 г., с кото­рой доку­мент с упо­ми­на­ни­ем Д. И. Путя­ти­ча был опуб­ли­ко­ван впер­вые (АЗР. С. 71. № 58) и с кото­рой он фигу­ри­ро­вал в иссле­до­ва­ни­ях [Ило­вай­ский, с. 210], спор­на. Посоль­ство от коро­ля Кази­ми­ра к нена­зван­но­му рязан­ско­му кня­зю дати­ро­ва­но 9 июня индик­та 4. В пери­од коро­лев­ство­ва­ния Кази­ми­ра этот индикт выпа­дал на 1441, 1456, 1471 и 1486 г. Послед­няя дата наи­бо­лее веро­ят­на, посколь­ку кни­га запи­сей Литов­ской мет­ри­ки, к кото­рой отно­сит­ся доку­мент, содер­жит посоль­ства за 1479–1486 г. [Береж­ков, с. 118]. Оста­вал­ся он в этой долж­но­сти и в июне 1486 г., когда доно­сил коро­лю уже о напа­де­нии на «мец­нян и любу­чан» мос­ков­ско­го вой­ска, состо­яв­шем­ся 8 мая АЗР. С. 107. № 88; РИБ. Т. XXVII. Стб. 445–447. В 1492 г. в Мцен­ске и Любут­ске был уже новый намест­ник АЗР. С. 123. № 105.

С июля 1486 г. по сен­тябрь 1488 г. князь Дмит­рий Путя­тич упо­ми­на­ет­ся в каче­стве намест­ни­ка брян­ско­го РИБ. Т. XXVII. Стб. 229. В мае 1487 г. и сен­тяб­ре 1488 г. кня­зю Дмит­рию Путя­ти­чу как намест­ни­ку брян­ско­му был адре­со­ван указ­ной лист коро­ля Кази­ми­ра (РИБ. Т. XXVII. Стб. 415–416, 426), в декаб­ре 1487 г. он полу­чил с мыта брян­ско­го 20 коп гро­шей (РИБ. Т. XXVII. Стб. 239). Так, на про­хан­ня і чоло­бит­ну брянсь­ко­го наміс­ни­ка Дмит­ра Путя­ти­ча, вели­кий князь литовсь­кий Кази­мир Ягел­лон­чик пожа­лу­вав у 1487 р. брянсь­ко­го гос­по­дарсь­ко­го дво­ря­ни­на Фед­ка Колон­тає­ва сели­щем Мит­ков­щи­ною у Брянсь­ко­му повіті, яке «деи тое сели­що пусто, а наследъ­ка к нему нетъ, а здав­на деи тое было село бояр­ское, а не данъ­ное, ани тяг­лое, а горо­ду неш­кодъ­но» LM 4. — P. 127. . Роком піз­ні­ше Д. Путя­тич таким же чином поспри­яв в отри­ман­ні на під­влад­ній йому тери­торії пустих боярсь­ких сіл Тюфа­но­ва та Андрієво­го мценсь­ким бояри­ном Логви­ном Кур’яновичем до «гос­по­дар­ско­го осмот­ре­нья» (на період до наступ­но­го рішен­ня вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го). У цьо­му ж році Кази­мир Ягел­лон­чик спо­ві­щав Д. Путя­ти­ча про те, що на про­хан­ня брянсь­ко­го бояри­на Іва­на Євла­хо­ва жалу­вав його маєт­ка­ми Город­цом, Олеш­нею і Мол­во­ти­ном, які зали­ши­ли­ся в Іваш­ко­вої Куро­вої піс­ля смер­ті її чоло­віка, а вона повтор­но вий­ш­ла заміж за Іва­на Євла­хо­ва. Остан­ній зобов’язувався догледіти двох дочок своєї нової дру­жи­ни: «а какъ они летъ сво­их доро­с­туть, и онъ мает ихъ замужъ выда­ти с того име­не­и­ца». Кон­троль, за пунк­та­ми дого­во­ру-надан­ня, щодо вико­нан­ня умов володін­ня села­ми покла­дав­ся на брянсь­ко­го наміс­ни­ка ((LM 4. — P. 131–132.)).

Послы ногай­ско­го царя Иба­ка, будучи в 1489 году в Москве жало­ва­лись на «кня­зя Дмит­рея», кото­рый охра­нял южные гра­ни­цы ВКЛ и соби­рал нало­ги [Сбор­ник импе­ра­тор­ско­го Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. — СПб., 1884. — Т. 41. — с. 85.].

В 1492–1505 г. князь Дмит­рий Путя­тич киев­ским зна­чит­ся вое­во­дой, упо­ми­на­ет­ся в этом уря­де с 20 октяб­ря (РИБ. Т. XXVII. Стб. 129). Згід­но даних Литовсь­кої Мет­ри­ки, дипло­ма­тич­ну актив­ність на українсь­ко-кримсь­ко­му кор­доні Путя­тич роз­по­чав, при­найм­ні, з 1494 р., коли у листі від­по­віді Олек­сандра до Мен­глі-Гірея дато­ва­ним 1495 р., пові­дом­ляє, листи від хана йому пере­дав саме київсь­кий наміс­ник, який веде листу­ван­ня з кримсь­ким ханом [1, с. 154].

Почи­на­ю­чи з 1499 р., київсь­кий воє­во­да Дмит­ро Путя­тич вико­ну­вав основ­ну дипло­ма­тич­ну робо­ту між ВКЛ та Кри­мом. Вели­кий князь Олек­сандр, пра­г­ну­чи ней­тралі­зу­ва­ти мос­ковсь­ко-кримсь­кий союз, 23 листо­па­да 1500 р. від­ря­див київсь­ко­го наміс­ни­ка до Кір­ко­ру з метою нага­да­ти Мен­глі-Гірею про дав­ні тра­ди­ції Тох­та­ми­ша й Оль­гер­да, Кази­ми­ра та Хаджи-Гірея, коли пред­ки Мен­глі-Гірея «воль­ни­ми цари

сла­ли, и мно­гий зем­ли им ся кла­ни­ва­ли» [1, с. 159]. Доку­мент засвід­чує, що литовсь­ка сто­ро­на пого­ди­ла­ся на випла­ту щоріч­ної дани­ни (пого­лов­щи­ни) з селян-під­дан­ців («людей») само­го вели­ко­го кня­зя, а також князів, панів і бояр трьох най­біль­ших українсь­ких земель Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. В роз­ло­гій інструк­ції зна­чить­ся, що Путя­тич має запро­по­ну­ва­ти Мен­глі-Гірею, що: «… его м(и)л(о)сть г(о)с(по)д(а)ръ нашъ, про тебе, бра­та сво­е­го, хочеть то вчы­ни­ти со сво­их людеи, с княз­ких и с панъ­ских, и з бояръ­скихъ, зем­ли Киевъское и Волы­нъ­ское, и Подол­ское, с кажъдог(о) ч(е)л(о)века голо­вы велить тобе тры день­ги дава­ти в каж­дыи год» [1, с. 162]. Звіс­но, Путя­тич мав запро­по­ну­ва­ти таку достат­ньо щед­ру про­по­зи­цію в обмін не лише на лояль­ність Кри­му до ВКЛ, та обі­цян­ку дотри­му­ва­тись миру, а і як пев­ну пла­ту за литовсь­ко-кримсь­кий анти­мос­ковсь­кий союз, який, судя­чи зі ста­но­ви­ща Ших-Ахма­та на 1500 р. мав невдо­взі замі­ни­ти литовсь­ко-заволжсь­кий. «Одно бы же твоя милость вер­но и прав­ди­во помо­го гос­по­да­ру нашо­му на того непри­я­те­ля его мило­сти, и его бы еси сам зем­ли сам сте­рег от сво­их людей, ажъ­бы людем его мило­сти шко­ды не дела­ли» [1, с. 162]. Прий­ом київсь­ким наміс­ни­ком послів Ших-Ахма­та 1500 р. дає під­ста­ви ствер­джу­ва­ти про хиб­ність тез про упа­док Киє­ва, а без­по­се­ред­нє листу­ван­ня Путя­ти­ча з Мен­глі-Гіреєм, та пере­го­во­ри з кримсь­ки­ми посла­ми вка­зу­ють на цен­траль­ну роль Київсь­ко­го воє­вод­ства у дипло­ма­тич­них зно­си­нах з Кри­мом. Щоправ­да, інко­ли хан через послів погро­жу­вавв мов­ляв у випад­ку допо­мо­ги роз­гром­ле­но­му 1502 р. Ших-Ахма­ту та при затрим­ці кримсь­ких послів осо­би­сто з’явиться до Киє­ва та Чер­кас, про­те це скорі­ше дипло­ма­тич­ний хід аніж реаль­ні
наміри [14, с. 56]. До того ж поз­бав­ле­ний під­т­рим­ки своїх же під­да­них мурз, Ших-Ахмат втік від пере­слі­ду­вань Мен­глі-Гірея – спо­чат­ку до Киє­ва, а звід­ти до Біл­го­ро­да, де споді­вав­ся отри­ма­ти про­тек­цію туре­ць­ко­го сул­та­на. Не досяг­ши резуль­та­ту стар­ший син Ахма­та зно­ву повер­таєть­ся до Киє­ва, але в місті був, як свід­чить Дов­нар-Запольсь­кий «ковар­но лишен сво­бо­ды вое­во­дой Дмит­ром Путя­ти­чем и отправ­лен в зато­че­ние в Лит­ву», що ста­ло­ся не інак­ше як з іні­ціа­ти­ви Олек­сандра, який напев­но побо­ю­вав­ся вторг­нен­ня туре­ць­кої армії та тери­торії ВКЛ та Поль­щі [11, с. 8].

У тому ж таки 1502 р. було запла­но­ва­но чер­го­ве посоль­ство до Кри­му на чолі з Путя­ти­чем. Зі змісту листа, який попе­реджу­вав хана про наміри Олек­сандра надісла­ти послів, вип­ли­ває, що основ­на мета зали­шаєть­ся іден­тич­ною посоль­ству 1500 р., тоб­то визнан­ня ВКЛ дан­ни­ком Кри­му та укла­ден­ня анти­мос­ковсь­ко­го сою­зу. Разом з цим у дано­му листі є при­міт­ним факт домо­в­ле­но­сті обмі­ну посла­ми.

Тра­ди­цій­но пред­став­ни­ки посольств мали бути рів­но­цін­ни­ми як за ста­ту­сом у дер­жаві, так і за цін­ністю своєї пер­со­ни, тому вимо­га Олек­сандра поба­чи­ти в яко­сті «заруч­ни­ка» впли­во­во­го в Кри­му кня­зя Тюві­ке­ля може свід­чи­ти не про що інше, як про ваго­му роль Дмит­ра Путя­ти­ча у здійс­нен­ні вели­ким кня­зем литовсь­ким внут­ріш­ньої та зов­ніш­ньої політи­ки [1, с. 182]. При­чо­му, не отри­мав­ши пози­тив­ної від­по­віді щодо при­їз­ду Тюві­ке­ля, вели­кий князь тимча­со­во призу­пи­нив дипло­ма­тич­ну пере­пис­ку із Кри­мом. 1504 р. литовсь­ко-кримсь­кі пере­мо­ви­ни щодо посоль­ства Путя­ти­ча від­но­ви­ли­ся. До Кри­му від­прав­ле­но гін­ця Федо­ра Колон­тає­ва з листом, у яко­му вели­кий князь про­сив хана надісла­ти «на замеш­ка­нье до Кие­ва Бах­ты­я­ра мур­зу, поки князь Дмит­рей от тебе к намь зъездить»[1, с. 223] Як ствер­джує М.Довнар-Запольский, спи­ра­ю­чись на матеріал Скар­бо­вої кни­ги Литовсь­кої Мет­ри­ки, 17 лип­ня 1504 р. на потре­би цьо­гоп пани-рада виді­ли­ла Дмит­ру Путя­ти­чу: 5 шуб, 40 куни­ць, сріб­них ков­шів, куб­ків та ін. на 24 руб­лі 18 золот­ни­ків, до цьо­го дода­ли також сук­но та ін. Пода­рун­ки також були під­го­тов­лені трьом стар­шим цари­цям і двом молод­шим, двом стар­шим царе­ви­чам та трьом молод­шим, кня­зям та кара­чам ординсь­ким та бра­там хана.
Сам князь Дмит­ро отри­мав «на спра­ву» 500 коп гро­шей та крім того «лиш­ние дары» при­зна­чені для пода­рун­ків на його роз­суд [11, с. 15]. Про­те Путя­тич в орду не пої­хав, оскіль­ки не вислав вчас­но заруч­ни­ком Бах­тіа­ра-мур­зу. Матеріа­ли Скар­бо­вої кни­ги вка­зу­ють, що «татар­ские речи» зали­ши­ли­ся в Києві для впо­ряд­ку­ван­ня дріб­них справ з тата­ра­ми на май­бут­нє [3, с. 116].

Зре­штою, Путя­тич так і не вико­нав свою голов­ну дипло­ма­тич­ну місію через смерть 1505 р. Однак, окрім дипло­ма­тич­ної робо­ти на користь ВКЛ, наміс­ник вико­ну­вав і функ­ції міс­це­вої адміністра­ції. Заува­жи­мо, що незва­жа­ю­чи на знач­ний удар, зав­да­ний Києву напа­дом Мен­глі-Гірея 1482 р. (зали­ши­ли­ся лише муро­вані спо­ру­ди – Софіївсь­кий собор, Печерсь­ка Лав­ра, Виду­би­ць­кий мона­стир, Золо­ті Воро­та), про­тя­гом остан­ньо­го деся­ти­річ­чя XV ст. Київ було част­ко­во від­бу­до­ва­но, поси­ле­но фор­ти­фіка­цію. На почат­ку XVI ст. від­бу­до­ва­но зам­ко­ві укріп­лен­ня. Київ, маю­чи вда­ле гео­гра­фічне розта­шу­ван­ня навіть у напі­взруй­но­ва­но­му стані, зали­шав за собою знач­ну еко­но­міч­ну, політич­ну та війсь­ко­ву роль. Зва­жа­ю­чи на інтен­сив­ну тор­гів­лю та значне поси­лен­ня в скла­ді куп­ців вихід­ців із Захід­ної Євро­пи, у 1494–1497 рр. місту було нада­но Маг­де­бурзь­ке пра­во, під­твер­джене оста­точ­но Сигіз­мун­дом І [6, с. 173]. Серед основ­них обов’язків Путя­ти­ча як наміс­ни­ка було під­твер­джен­ня вели­кок­нязівсь­ких при­вілеїв, збір подат­ків на користь вели­ко-князівсь­кої скарб­ни­ці, нагляд за дер­жав­ною влас­ністю, вирі­шен­ня гос­по­дарсь­ких та цивіль­них спорів.

Воє­во­да, за вказів­кою вели­ко­го кня­зя, міг роз­по­ряд­жа­ти­ся дер­жав­ни­ми маєт­ка­ми, церк­ва­ми. Так, у 1496 р. Путя­тич отри­мав наказ пере­да­ти управ­лін­ня Михай­лівсь­ким Золо­то­вер­хим мона­сти­рем Гри­горію Попо­ви­чу на пожит­тєве управ­лін­ня, тоді як воє­во­да, роз­по­ряд­жав­ся дер­жав­ною влас­ністю на свій роз­суд, надав­ши мона­стир,

напев­но у влас­них інте­ре­сах, стар­цю Іва­ну Смо­ля­ни­ну [6, с. 164]. У пов­но­ва­жен­ня наміс­ни­ка вхо­ди­ли земель­ні питан­ня. Відо­мо, що 1497 р. київсь­кий воє­во­да, на про­хан­ня вели­ко­го кня­зя від­шу­кав та надав ділян­ку зем­лі для Пустинсь­ко­го Мико­лаївсь­ко­го мона­сти­ря [6,с. 174]. Із уве­ден­ням у Києві Маг­де­бурзь­ко­го пра­ва, Путя­тич був зму­ше­ний вирі­шу­ва­ти про­бле­му подат­ків, кон­суль­ту­ю­чись для цьо­го і з вели­ким кня­зем і з поло­ць­ким наміс­ни­ком Юрієм Пацом (Паце­ви­чем). Зре­штою, гра­мо­тою кня­зя було визна­че­но збері­га­ти за воє­во­дою пра­воз­бо­ру подат­ку на тор­гів­лю у Києві в роз­мірі 20 коп гро­шей, подат­ку на това­ри, здо­буті у низів’ях Дні­п­ра (деся­ту части­ну) та ряд інших, менш сут­тєвих [2, с. 201]. Міща­ни, вий­шов­ши з-під вла­ди воє­во­ди, утво­ри­ли в місті орга­ни само­в­ря­ду­ван­ня і висту­пи­ли про­ти Дмит­ра Путя­ти­ча, при­чо­му офі­цій­ною при­чи­ною було те, що побо­ю­ю­чись поже­жі в місті, наміс­ник забо­ро­нив жите­лям запа­лю­ва­ти вечо­ра­ми світ­ло в будин­ках. Зре­штою, під тис­ком само­в­ря­ду­ван­ня, Путя­тич у 1505 р. доз­во­лив вико­ри­сто­ву­ва­ти свіч­ки та мас­ляні лам­пи для освіт­лен­ня будин­ків. На пле­чах Путя­ти­ча зали­ши­ла­ся ще одна, не менш важ­ли­ва функ­ція – захист само­го Киє­ва та охо­ро­на кор­донів українсь­ких земель Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Доку­мен­тальне під­твер­джен­ня актив­но­сті Путя­ти­ча щодо захи­сту українсь­ких кор­донів зна­хо­ди­мо в посольсь­ких доку­мен­тах [14, с. 85]. Про те, що в його "служ­бах" слу­жи­ли чер­кась­кі коза­ки свід­чить пові­дом­лен­ня про "коза­ковъ чер­кас­кихъ – кня­зя Дмит­риєвихъ коза­ковъ"; Щуро­ва рота, де слу­жи­ли чер­кась­кі коза­ки, зга­дані в тому ж таки пові­дом­лен­ні, мог­ла також бути ротою київсь­кої або ж чер­кась­кої зало­ги [14, с. 86]. Дмит­ро Іва­но­вич помер без­діт­ним і дору­чив роз­по­ря­ди­ти­ся своїм май­ном кня­зю Михай­ло­ві Глинсь­ко­му, який і зро­бив від­по­від­ні вкла­ди до Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря, про що свід­чить від­по­від­ний доку­мент: "Поба­чив­ши, що небіж­чик князь Дмит­ро, від­хо­дя­чи з цьо­го, світу не зро­бив теста­мен­ту і не вчи­нив нія­кої пам’яти по своїй душі й по душі бать­ків своїх, що лежать в Печерсь­кім мона­сти­рі Пре­чи­стої в Києві, де й його тіло лежить, і були йому вру­чені та мали на ньо­го надію, що він задо­воль­нить пам’ять їх душ, він [тоб­то князь Михай­ло Глинсь­кий – Авт.] з огля­ду на смерть його і його бать­ків без уся­кої пам’ятки, запи­сує різ­ні жерт­ви. Мона­сти­реві Печерсь­ко­му поло­ви­ну дан­ни­ків, а дру­гу поло­ви­ну на катед­ру у Віль­ні і десять кіп на віч­ний впис до мит­ро­по­ли­чо­го сино­ди­ка" [9, с. 307]. 1. Lietuvos metrika. Kn. Nr. 5 (1427–1506) / Parenge Egidijus Banionis. –Vilnius, 1995. – 401 s.
2. Lietuvos metrika Kn. Nr. 6 (1494–1506) / Parengė Algirdas Baliulis ; Lietuvos istorijos institutas. Vilnius: LII leidykla, 2007. – 336 s.
3. Lietuvos Metrika. Kn. Nr. 8 (1499–1514) / Parenge A.Baliulis, R.Firkovicus, D.Antonavicus. – Vilnius, 1995. – 708 s.
6. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии, собран­ные и издан­ные Архео­гра­фи­че­ской комис­си­ей. – Т. 1 : 1340–1506. – 568 c
9. Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси / М. Гру­шевсь­кий. – Львів-Київ, 1907 (пере­вид. : К., 1993). – 456 с. – Т. 7.

11. Дов­нар-Заполь­ский М. Ф. Литов­ские упо­мин­ки татар­ским ордам. Литов­ский скарб и татар­ские орды в 1502–1509 гг. / М. Ф. Дов­нар-Заполь­ский // Изве­стия Таври­че­ской уче­ной комис­сии. – 1898. – № 28. –

Сим­фе­ро­поль. – 93 с.
14. Сбор­ник импе­ра­тор­ско­го Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. – СПб.,1884. – Т. 41. – 843 с.
Олек­сандр, вели­кий князь литовсь­кий, пові­дом­ляє київсь­ко­го воє­во­ду кня­зя Дмит­рія Путя­ти­ча про те, що він дарує пусти­ща на р. Бор­щов­ці Пустинсь­ко­му мона­сти­реві св. Мико­ли під оран­ку (6 верес­ня 1497 року, Єйшиш­ки). Українсь­кі гра­мо­ти XV ст. / Під­го­тов­ка тек­сту, вступ­на стат­тя і комен­тарі В. М. Русанівсь­ко­го. — К.: Нау­ко­ва дум­ка, 1965. Ваяво­да Кіеўскі князь Дзі­міт­ры Пуця­ціч атры­маў у 1499 г. пры­вілей на Кра­шын у Нава­градзкім паве­це, а так­са­ма на Пала­жа­ны, што ў Люба­шан­с­кай волась­ці. Меж­ду тем в 1499 г. киев­ский вое­во­да, кажет­ся, гото­вил­ся стать отцом: при усло­вии рож­де­ния у него сына пожа­ло­ван­ные ему двор Кро­шин в Нов­го­род­ском пове­те и село Поло­жане Любо­шан­ской воло­сти долж­ны были отой­ти наслед­ни­ку РИБ. Т. XXVII. Стб. 760–762, и это усло­вие не было типич­ной фор­му­лой для литов­ских актов. Олек­сандр Яге­лон­чик пові­дом­ляв 23 берез­ня
1499 р. воє­во­ду Дмит­ра Путя­ти­ча, що йому скар­жи­лись Михай­ло Пав­шич і чоло­вік його сест­ри Іван Семе­но­вич на князів Іва­на та Льва Полу­бенсь­ких “о име­ня, о отчи­ну мате­риз­ны ихъ, о Варев­цы, а Убер­новъ, а о Коно­товъ”. Далі воло­дар зазна­чав: “И мы пер­во сего о томъ неод­но­кротъ писы­ва­ли до кня­зя Ива­на, а до кня­зя Льва Полу­бен­ских, абы они передъ нами къ пра­ву ста­ли и о том с ними роспра­ви­ли ся. И они на листы и при­ка­зане наше передъ нами къ пра­ву не хоте­ли ста­ти съ ними оче­ви­сто”. В зв’язку з цим Олек­сандр Яге­лон­чик роз­по­ря­ди­вся: “Ино коли они передъ нами къ пра­ву ста­ти не хоте­ли (кур­сив наш – Д.В.) и ты бы (Д.Путятич – Д.В.) Михай­лу Пав­ши­цу а Иваш­ку Семе­но­ви­чу въ тым име­ня и отчиз­ну мате­риз­ны ихъ……увязане далъ. А ест­ли бы кня­зю Ива­ну и кня­зю Льву Полу­бен­скимъ о том было до нихъ кото­рое дело, и они нехай ихъ­пра­вомъ спи­ра­ють, а о том со ими передъ нами оче­ви­сто мовять”.

У 1500 г. князь Дзі­міт­ры Пуця­ціч, ваяво­да Кіеўскі, быў пас­лом да хана Мэн­глі-Гір­эя i, віда­воч­на, завя­заў зь ім пры­яз­ныя адно­сі­ны, таму што ў 1502 г. хан пісаў «свай­му пры­я­це­лю кня­зю Дзі­міт­ру» пра пагром Шаха Ахме­та.

З той жа Бары­саўс­кай волас­ці, нап­эў­на, вылучы­ў­ся даволі вялікі зямель­ны абшар, які пры­мы­каў да зем­ляў сяла Раванічы з усхо­ду і з поўд­ня. Ён толь­кі част­ко­ва захо­плі­ваў сучас­ную Чэрвен­шчы­ну і цяг­нуў­ся далей да самай ракі Бяр­эзі­ны, у Бяр­эзін­скі і Бары­саўскі раё­ны, уклю­ча­ю­чы сёлы Лагі, Жар­эмец (Зяр­эм­цы), Белі­ча­ны і Чар­невічы. На самым пачат­ку ХVI ста­годдзя гэты абшар нале­жаў кня­зю Дзміт­рыю Пуця­ці­чу з роду кня­зёў Друц­кіх, які быў у той час кіеўскім ваяво­дам.

Ён памёр без завяш­чан­ня ў 1506 г., і апя­ку­ном яго маё­мас­ці быў прызна­ча­ны князь Міхаіл Глін­скі. Апош­ні з даз­во­лу вяліка­га кня­зя Аляк­сандра ахвя­ра­ваў част­ку ўла­дан­няў нябош­чы­ка на памін яго душы, у тым ліку запі­саў­шы пало­ву дан­нікаў ў Зяр­эм­цах з мядо­вай дані­най на кары­с­ць пра­васлаў­най царк­вы Бага­ро­дзі­цы ў Віль­ні. Нап­эў­на, менавіта з гэтай пад­зе­яй звя­за­на наз­ва ўрочыш­ча Божы Дар на ўсход­зе Чэрвен­шчы­ны, дзе паз­ней узнік­ла аднай­мен­нае паселіш­ча (у гады савец­кай ула­ды перай­ме­на­ва­на ў Чырво­ны Дар). Тры­маў рода­выя вот­чы­ны Ста­ра­сел­ле, Рад­ча і Ляс­ныя (абед­зве цяпер у Круг­лян­скім р-не)[14], Зар­эм­цы (цяпер Жара­мец) і інш. Пас­ля смер­ці кн. Дзміт­рыя Пуця­ці­ча апе­ку­ном яго маё­мас­ці быў кн. Міхаіл Глін­скі. На памін душы пра­васлаў­най царкве част­ко­ва былі запі­са­ны Зар­эм­цы, Лагі і Белі­ча­ны — пало­ва дан­нікаў ў Зар­эм­цах з мядо­вай дані­най перай­ш­ла Бага­ро­дзіц­кай царкве ў Віль­ні, част­ка Лагоў і Белі­чан перай­ш­ла Кіе­ва-Пячор­скай лаў­ры. Част­ку спад­чы­ны атры­маў кн. Тала­чын­скі [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. — Warszawa,1895. — S. 62.], астат­няе перай­шло да родзі­чаў кня­зёў Друц­кіх-Пуця­ці­чаў і Друц­кіх-Гор­скіх [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. — Warszawa,1895. — S. 62.] (у т.л. част­ка дан­нікаў у Белі­ча­нах) і да кн. Сямё­на Яман­таві­ча Пад­бяр­эз­ска­га (у т.л. част­ка Зар­эм­цаў і Лагоў).
По його смер­ті роз­по­ряд­ник май­на князь Михай­ло Глинсь­кий зро­бив вкла­ди у Києво-Печерсь­ко­му мона­сти­рі, де похо­ва­но кня­зя Дмит­ра і части­ну його роди­ни, та інших мона­сти­рів і кафед­раль­них соборів, у сино­ди­ки яких було впи­са­но поми­нан­ня роди­ни Дмит­ра Путя­ти­ча.

Памёр у пачат­ку 1505 г. После кон­чи­ны киев­ско­го вое­во­ды кн. Д. И. Путя­ти­ча-Друц­ко­го его душе­при­каз­чик кн. М. Л. Глин­ский 29 апр. 1506 г. пожерт­во­вал вилен­ско­му Свя­то-Тро­иц­ко­му мон-рю 10 коп гро­шей, в то вре­мя как на дру­гие «на два­надцать церк­вей вилень­ских по копе гро­шей» (АЗР. Т. 1. № 224. С. 370).

Жена: све­де­ний нет.

Без­дет­ный.

МИХА­ИЛ ИВА­НО­ВИЧ ПУТЯ­ТИЧ князі ТОЛО­ЧИНСЬ­КІ

Отри­мав уділ з цен­тром у Толо­чиш. Від ньо­го піш­ла роди­на князів ДРУ­ЦЬ­КИХ-ТОЛ ОЧИНСЬ­КИХ. Діяль­ність членів цієї роди­ни про­тіка­ла у Біло­русії в XVI-XVII ст. (2112, s. 350).

XIX колено

6/3. БОГ­ДАН ИВА­НО­ВИЧ

7/3. ДМИТ­РО ИВА­НО­ВИЧ ПУТЯ­ТИЧ (1540)

Згід­но з кон­трак­том від 12 квіт­ня 1540 р., князь Дмит­ро Іва­но­вич Путя­тич обмі­няв­ся з паном Іва­ном Іллі­ни­чем села­ми «во Дрюц­ку на имя сель­цо Ильи Дири­ни­ча, а Хар­ко­вич». Село Дири­ни­чі з усі­ма при­лег­ли­ми зем­ля­ми отри­мав І.Іллінич, а князь Д.Путятич – село Хар­ко­ви­чі «так жо со всем, какъ пан Иваш­ко дер­жалъ …, а мени­ли єсмо про­ме­жи собою веч­но непо­руш­но при наших живо­тех и по насъ будучимъ ближ­нимъ нашим и детемъ нашим нена­доб­но того руша­ти…» AGAD. – Archiwum Radziwiłłów. – Dz.1. – Sygn.7609. – K.1.

XX колено
ВАСИЛИЙ БОГДАНОВИЧ
АННА БОГДАНОВНА (?-1576)
кн. ГАННА БОГДАНІВНА ПУТЯТАНКА
Андрій­о­ва Масальсь­ка 13 люто­го 1587 р. запо­ві­ла похо­ва­ти її тут і від­пи­са­ла чер­нечій спіль­но­ті 3 копи литовсь­ких гро­шів [ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1, спр.37, арк.200–200зв.];

м: кн. Андрей Пет­ро­вич Мосаль­ский (?-1571)

Print Friendly, PDF & Email