Общие сведения о роде

Кро­пот­ки-Яло­виц­кие (Кро­кот­ки-Яло­виц­кие, пер­во­на­чаль­но — Ело­виц­кие) — кня­же­ский род, ветвь удель­ных кня­зей Смо­лен­ских, беру­щих нача­ло от Рюри­ко­ви­чей. Родо­слов­ная кня­зей Кро­по­ток-Ело­виц­ких про­сле­жи­ва­ет­ся доволь­но чёт­ко. Родо­на­чаль­ни­ком их был Дмит­рий Васи­лье­вич Смо­лен­ский, про­зван­ный Кро­пот­ка, кото­рый тра­ди­ци­он­но счи­та­ет­ся пле­мян­ни­ком послед­не­го кня­зя смо­лен­ско­го Юрия Свя­то­сла­ви­ча.

В лите­ра­ту­ре его про­зви­ще часто выво­дят от назва­ния пти­цы (древ­не­рус­ское «кро­пот­ка» озна­ча­ет «куро­пат­ка»), одна­ко, более веро­ят­но, что оно отра­жа­ло чер­ты его харак­те­ра и князь Дмит­рий был ворч­ли­вым или сует­ли­вым чело­ве­ком. В любом слу­чае, про­зви­ще — в раз­ных фор­мах (Кро­пот­ка, Кро­пот­чи­нич, Кро­пот­кин, Кро­кот­ка, Кро­кот­чан­ка) закре­пи­лось за его потом­ка­ми.

Поколенная роспись рода князей Кропоток-Яловицких.

Рюрик, князь Нов­го­род­ский
Игорь Рюри­ко­вич, вели­кий князь Киев­ский +945
Свя­то­слав I Иго­ре­вич, вели­кий Киев­ский 942-972
Вла­ди­мир I, вели­кий князь Киев­ский +1015
Яро­слав I Муд­рый, вели­кий князь Киев­ский 978-1054
Все­во­лод I, вели­кий князь Киев­ский 1030-1093
Вла­ди­мир II Моно­мах, князь Киев­ский 1053-1125
Мсти­слав I, вели­кий князь Киев­ский 1075-1132
Рости­слав, вели­кий князь Киев­ский +1168
Давид, князь Смо­лен­ский 1120-1197
Мсти­слав, князь Смо­лен­ский +1230
Рости­слав, князь Смо­лен­ский
Глеб, князь Смо­лен­ский
Алек­сандр, князь Смо­лен­ский +1313
Свя­то­слав, князь Смо­лен­ский
Васи­лий, князь Смо­лен­ский
Иван, князь Смо­лен­ский

XVIII генерація від Рюрика

1. ДМИТ­РИЙ ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ КРО­ПОТ­КА (ум.1470)

Ум. в 1470 в Лит­ве.

XIX генерація від Рюрика

1. КНЯЗЬ ДМИТ­РО ДМИТ­РО­ВИЧ КРО­ПОТ­ЧИЧ

Родо­від князів Кро­по­ток-Єло­ви­ць­ких про­сте­жуєть­ся доволі чіт­ко. Родо­на­чаль­ни­ком став пле­мін­ник остан­ньо­го смо­ленсь­ко­го кня­зя Юрія Свя­то­сла­ви­ча — князь Дмит­ро Васи­льо­вич Кро­пот­ка. У літе­ра­турі його пріз­вись­ко часто виво­дять від назви пта­ха (дав­ньо­русь­ке «кро­пот­ка» озна­чає «куріп­ка»), про­те більш віро­гід­но, що воно віддзер­ка­лю­ва­ло риси його харак­те­ру і князь Дмит­ро був бур­кот­ли­вою або метуш­ли­вою люди­ною. У будь-яко­му випад­ку пріз­вись­ко — у різ­них фор­мах (Кро­пот­ка, Кро­пот­чи­нич, Кро­пот­кін, Кро­кот­ка, Кро­кот­чан­ка) — успад­ку­ва­ли його нащад­ки.

Князь Дмит­ро Васи­льо­вич мав трьох синів, і піс­ля ска­су­ван­ня окре­мого Смо­ленсь­ко­го князів­ства двоє з них (Олек­сандр та Іван Дмит­ро­ви­чі) пере­бра­ли­ся до Вели­ко­го князів­ства Мос­ковсь­ко­го, де ста­ли зас­нов­ни­ка­ми двох відо­мих князівсь­ких родів — Кро­пот­кі­них. Нато­мість їх брат — Дмит­ро Дмит­ро­вич Кро­пот­ка — зали­ши­вся у Вели­ко­му князів­стві Литовсь­ко­му (ймо­вір­но, що він також, як і його бра­ти, пев­ний час меш­кав у Мос­ко­вії).

[Сла­вян­ская энцик­ло­пе­дия. XVII век: В 2 т. — Москва, 2004. — Т.1: А-М / Авт.-сост. В.В.Богуславский. — С.622.; Сло­варь цер­ков­но­сла­вян­ско­го и рус­ско­го язы­ка, состав­лен­ный вто­рым отде­ле­ни­ем Импе­ра­тор­ской ака­де­мии наук. — Санкт-Петер­бург, 1847. — Т.ІІ. — С.225.; Рос­сий­ский родо­слов­ный сбор­ник, изда­ва­е­мый кня­зем Пет­ром Дол­го­ру­ко­вым. — Санкт-Петер­бург, 1841. — Кн.ІІ. — С.68-69, 101-103.].

3.1. АЛЕК­САНДР ДМИТ­РИ­Е­ВИЧ (1470, — 1520)

1470 помещ. 1,1С:Дм.Вас. СМО­ЛЕН­СКИЙ. КРО­ПОТ­КА

В кон­це XV в. вме­сте с бра­том Ива­ном отъ­е­хал в Моск­ву на служ­бу к вел. кн. Ива­ну III. Ему были даны поме­стья в Дерев­ской пятине Нов­го­род­ской обла­сти.

4.1. ИВАН ДМИТ­РИ­Е­ВИЧ

У кня­зя Дол­го­ру­ко­ва в I части «Родо­слов­ной кни­ги» (стр. 198) ска­за­но оши­боч­но, буд­то Иван Дмит­ри­е­вич пал в бою с мече­нос­ца­ми, раз­би­ты­ми под началь­ством Плет­тен­бер­га, при Смо­лине Озе­ре (13 сен­тяб­ря 1502 года), — это ошиб­ка. В лето­пи­си уби­тым пока­зан его пле­мян­ник — князь Федор Алек­сан­дро­вич.

XX генерація від Рюрика

2/1. КНЯЗЬ ФЕДОР ДМИТ­РО­ВИЧ КРО­ПОТ­ЧИ­НИЧ (1487)

зга­дуєть­ся лише в 1487-1488 рр. (отри­мав від вели­ко­го кня­зя надан­ня на 4 копи з бере­стейсь­ких кор­чем і 6 кіп зі смо­ленсь­ко­го мита)1.

3/1. КНЯЗЬ ИВАН ДМИТ­РО­ВИЧ КРО­КОТ­КА

(тоді ж отри­мав 12 кіп із луць­ко­го мита, постав сук­на і віз солі).
Остан­ньо­му король Кази­мир IV листом, вида­ним 28 верес­ня 1485 р. (3-го індик­ту) у Тро­ках та адре­со­ва­ним тодіш­ньо­му луць­ко­му ста­ро­сті й мар­шал­ко­ві Волинсь­кої зем­лі Олі­за­ру Шило­ви­чу, надав роз­мі­ще­ний у Луць­ко­му повіті маєток Яло­ви­чі (з усі­ма при­на­леж­но­стя­ми, крім млинів), який рані­ше три­ма­ла на той час уже покій­на дру­жи­на кня­зя Свид­риґай­ла. Під­твер­джен­ня цьо­го надан­ня князь І.Кропотка (впер­ше назва­ний у доку­мен­ті «Кро­кот­ка») отри­мав від вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Алек­сандра — 21 черв­ня 1493 р. (11-го індик­ту) у Тро­ках, піс­ля того, як князь пред­ста­вив лист бать­ка ново­го монар­ха, Алек­сандр видав ана­ло­гіч­ний лист на ім’я того­час­но­го луць­ко­го ста­ро­сти кня­зя Семе­на Юрієви­ча. Через три роки, 4 лип­ня 1496 р. (14-го індик­ту) у Віль­но Алек­сандр на про­хан­ня кня­зя Іва­на Дмит­ро­ви­ча «Кро­котъ­ка» видав ще один, доклад­ні­шо­го змісту, лист, яким під­твер­джу­вав надан­ня своїм бать­ком маєт­ку Яло­ви­чі з при­сіл­ка­ми Вор­син, Чеконь та Коте­лев («з люд­ми и зо всимъ с тымъ, што к тому име­ню и при­сел­комъ слу­ша­етъ, и какъ здав­на ся в гра­ни­цахъ сво­ихъ мели») на віч­ні часи і само­му кня­зеві, і його дру­жині, дітям та нащад­кам.

Неві­до­ма нам на ім’я дру­жи­на кня­зя Іва­на у 1494 р. зга­дуєть­ся як влас­ни­ця дво­ру на луць­ко­му перед­місті («в окол­ном городЬ в Луц­ку»), сусід­ній із ним двір луць­кий зем’янин Андруш­ко Руси­но­вич про­дав кня­гині Марії Ровенсь­кій, удо­ві Семе­на Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го. Село Яло­ви­чі зга­дуєть­ся в акті від 1545 р. в опи­сан­ні Луць­ко­го зам­ку, в числі горо­день яко­го зна­чить­ся «город­ня кня­зя Кро­кот­ки Яло­ви­ць­ко­го з Яло­ви­чів». У Луць­ку, соглас­но ревізію луць­ких зам­ків 1552 року, на три­на­дця­то­му пла­цу, розта­шо­ву­вав­ся двір князів
Кро­по­ток — Єло­ви­ць­ких, але чи нале­жав він почат­ко­во до маєт­ку Єло­ви­чі (Яло­ви­чі) досте­мен­но не відо­мо, але швид­ше за все, що ні, оскіль­ки кня­зям Кро­пот­кам в луць­ко­му Околь­но­му зам­ку, пев­ний час, нале­жа­ли не один, а два дво­ри. Най­дов­ше за ними раху­вав­ся сорок третій двір, що зна­хо­ди­вся між дво­ром Тих­на Хомя­ко­ви­ча і дво­ри­щем зем­лян Холо­невсь­ких [14, ст. 164]. Але на який із них Iван Дмит­ро­вич Кро­пот­ка отри­вав при­вілей від Вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Кази­ми­ра Яге­лон­чи­ка [15, с. 144] до кін­ця не зро­зу­мі­ло. Ком­бі­на­цій з купів­лею-про­да­жем дворів може бути
декіль­ка, а доку­мен­таль­них під­твер­джень цих опе­ра­цій поки що не вияв­ле­но, тому ми і не ствер­джує­мо кате­го­рич­но про при­на­леж­ність котро­гось із цих дворів до маєт­ку Єло­ви­чі. Хоча сорок третій двір най­біль­ше під­хо­дить для тако­го визна­чен­ня.
14. Архив ЮЗР. – Ч.VII., Т.І. – Киев, 1886. – ХІХ, ст. 164.
15. Lietuvos Metrika. – Vilnius, 2007. – Kn. Nr. 4 (1494 – 1506): Užrašymų knyga 6. – p. 144.

Лите­ра­ту­ра:
М. М. Яци­шин. Про дея­кі юри­дич­ні аспек­ти пере­хо­ду володіль­ни­ць­ких прав на маєт­ко­ву неру­хо­мість в Луць­ко­му околь­но­му зам­ку
[Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… — S.185.; Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов, состо­я­щей при киев­ском, подоль­ском и волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре (далі — АЮЗР). — К., 1907. — 4.VIII. — Т.ГУ: Акты о зем­ле­вла­де­нии в Юго-Запад­ной Рос­сии XV-XVIII вв. — №XIII. — С.106. АЮЗР. — 4.VIII. — Т.ГУ. — С.106-107.; Акты Литов­ской мет­ри­ки / Собра­ны Ф.Н.Леонтовичем. — Вар­ша­ва, 1896. — Т.І. — Вып.1: 1413-1498 гг. — С.112-113. — №289. В архіві Єло­ви­ць­ких у реґе­сті доку­мен­та його помил­ко­во дато­ва­но 1497 р. (ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.46. — Тека XXXV. — №7009).; Archiwum ksi^z^t Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. — T.I. — S.101.]

XXI генерація від Рюрика

4/3. КНЯЗЬ ВАСИЛЬ ИВА­НО­ВИЧ КРО­ПОТ­ЧИЧ

Сином І.Кропотки був князь Василь Кро­пот­чич, кот­рий фіґу­рує як сві­док у листі (писа­но­му в Луць­ку 3 трав­ня 1522 р.) кня­зя Льва Федо­ро­ви­ча Буремсь­ко­го, його дру­жи­ни Марюх­ни, донь­ки Кате­ри­ни та зятя Михай­ла Васи­льо­ви­ча Сви­нусь­ко­го про про­даж Сте­па­но­ві Воро­пай­о­ви­чу з Віко­ва маєт­ку Віл­го­щи та зем­лі на луць­ко­му перед­місті («в городЬ кол­ном») із Віл­го­щсь­ким дво­ром (ця зем­ля була розта­шо­ва­на «межи кне­ги­ни Ровен­ской дво­ра и кня­зя Васи­ле­ва (К)рокочина»)35. У пописівійсь­ка Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го 1528 р. князь Василь Кро­пот­ка зга­дуєть­ся серед шлях­ти Волинсь­кої зем­лі — тоді він виста­вив двох коней36.

У пер­шій поло­вині 1540-х рр. князь Василь та його сини — князі Яків і Тимо­фій Кро­кот­ки, вияви­ли­ся втяг­ну­ти­ми у супереч­ку з луць­ким мона­сти­рем Св. Діви Марії сто­сов­но сіно­жа­тей («сено­жа­тей пен­ныхъ») понад річ­кою Стир (Яло­ви­чі розта­шо­вані на її пра­во­му березі). Пріор мона­сти­ря Севе­рин ува­жав їх кля­штор­ною влас­ністю, що нале­жа­ла до мона­стирсь­ко­го села Новий Став, про­те князі Кро­кот­ки, пору­шу­ю­чи «вечи­стую гра­ни­цу реку Стыръ», також вва­жа­ли ці зем­лі своїм володін­ням, а їхні під­дані коси­ли там сіно. Нама­га­ю­чись вирі­ши­ти супереч­ку, пріор позвав князів Кро­ко­ток до вели­кок­нязівсь­ко­го суду. Вели­кий князь при­зна­чив для розв’язання кон­флік­ту суд­дів — гос­по­дарсь­ких мар­шал­ків мель­ни­ць­ко­го ста­ро­сту Нико­ди­ма Яно­ви­ча з Цеха­нов­ця («Сте­ха­нов­ца»), мозир- сько­го і кревсь­ко­го ста­ро­сту Мико­лая Вой­це­хо­ви­ча Нар­бу­та та мінсь­ко­го й вол­ко- вись­ко­го ста­ро­сту Васи­ля Кале­ни­ко­ви­ча Тиш­ке­ви­ча. Про­те вели­кок­нязівсь­ким упов­но­ва­же­ним не вда­ло­ся зала­го­ди­ти кон­флікт, тож вони при­зна­чи­ли тер­мін («рокъ пев­ный»), коли оби­дві сто­ро­ни мали з’явитися на спір­ний ґрунт і визна­чи­ти вже своїх суд­дів. Князь В.І.Крокотка запро­сив пред­став­ля­ти себе гос­по­дарсь­ко­го мар­шал­ка, луць­ко­го ста­ро­сту, город­ни­чо­го, ключ­ни­ка й мостов­ни­чо­го кня­зя Андрія Михай­ло­ви­ча Сан­гуш­ко­ви­ча Коширсь­ко­го, пріор — луць­ко­го й бере­стейсь­ко­го єпис­ко­па Юрія Фаль­чевсь­ко­го. Остан­ній, будучи хво­рим, не зміг при­бу­ти на при­зна­че­ний тер­мін і наді­слав своїх пред­став­ни­ків («неко­то­рыхъ людей доб­рыхъ»), але домо­в­ле­но­сті у справі зно­ву не було досяг­ну­то. Тоді оби­дві сто­ро­ни при­бу­ли до Віль­на, де (оче­вид­но, це ста­ло­ся під час про­ве­ден­ня скли­ка­но­го у січ­ні 1547 р. литовсь­ко­го сейму37) зав­дя­ки зусил­лям луць­ких ста­ро­сти та єпис­ко­па, а також пріо­ра віленсь­ко­го мона­сти­ря Св. Духа Іза­яша, як полю­бов­них суд­дів, було досяг­ну­то поро­зу­мін­ня. Оскіль­ки подаль­ше веден­ня судо­во­го про­це­су при­зве­ло б до чима­лих вит­рат, пріор не хотів тур­бу­ва­ти свою совість через цей кон­флікт, а князі Кро­кот­ки вже від­дав­на три­ма­ли ці ґрун­ти, тож суд­ді пого­ди­ли сто­ро­ни «еднал­нымъ обы­ча­емъ». Сіно­жаті було поді­ле­но — поло­ви­на, що при­ля­га­ла до «ста­рої костель­ної сіно­жаті», діста­ла­ся пріо­ро­ві, а інша поло­ви­на, що зна­хо­ди­ла­ся під дво­ром князів «отъ гра­ни­ци Кир­де­е­вы», відій­ш­ла до князів Кро­ко­ток. Рішен­ня було зафік­со­ване у спе­ціаль­но­му (писа­но­му на пер­га­мен­ті) «гра­нич­но­му листі», вида­но­му від імені трьох полю­бов­них суддів38.Помер князь Василь десь у сере­дині — дру­гій поло­вині 1540-х рр.39,

XXII генерація від Рюрика

5/4. КНЯЗЬ ТИМО­ФЕЙ ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ КРО­КОТ­КА

У пер­шій поло­вині 1540-х рр. князь Василь та його сини — князі Яків і Тимо­фій Кро­кот­ки, вияви­ли­ся втяг­ну­ти­ми у супереч­ку з луць­ким мона­сти­рем Св. Діви Марії сто­сов­но сіно­жа­тей («сено­жа­тей пен­ныхъ») понад річ­кою Стир (Яло­ви­чі розта­шо­вані на її пра­во­му березі). Тимо­фій біль­ше у дже­ре­лах не зга­дуєть­ся.

6/4. КНЯЗЬ ЯКОВ ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ КРО­КОТ­КА ЕЛО­ВИЦ­КИЙ

Яків фіґу­рує в ревізії Луць­ко­го зам­ку 1545 р. — як луць­кий повіт­ник він мав утри­му­ва­ти одну із зам­ко­вих горо­день (опіку­вав­ся нею спіль­но з інши­ми шляхтичами)40. Відо­мо , що у квіт­ні 1558 р. він скар­жи­вся в луць­ко­му ґроді на яко­гось луць­ко­го кравця83.

У наступне деся­ти­літ­тя князь Яків Васи­льо­вич Кро­кот­ка (як онук кня­зя Іва­на Дмит­ро­ви­ча) всту­пає єди­ним влас­ни­ком сіл Яло­ви­чі, Вор­син, Чеконь та Коте­лев. Оче­вид­но, зга­дані волинсь­кі маєт­ки — від­по­від­но до остан­ньо­го Алек­сан­дро­во­го при­вілею — зали­ша­ли­ся у без­умов­ній влас­но­сті князів Кро­по­ток (Кро­ко­ток) упро­до­вж усієї пер­шої поло­ви­ни XVI ст., поки десь на почат­ку 1550-х рр. київсь­кий воє­во­да князь Фрідріх Глі­бо­вич Пронський41 не отри­мав від коро­ля Сиґіз­мун­да Авґу­ста пра­во на володін­ня мона­сти­рем у Луць­ко­му повіті, ствер­див­ши, що тери­торія його є «пуст­кою» і не пере­бу­ває у будь-чиїй влас­но­сті. Зго­дом з’ясувалося, що насправ­ді йшло­ся про село Чеконь, влас­ник яко­го князь Яків Васи­льо­вич Кро­кот­ка (онук кня­зя Іва­на Дмит­ро­ви­ча) звер­нув­ся до коро­ля зі скар­гою на київсь­ко­го воє­во­ду, який, за сло­ва­ми скарж­ни­ка, керу­ю­чись королівсь­ким надан­ням, ґвал­том захо­пив і село, і розта­шо­ва­ну там церк­ву (нази­ва­ю­чи їх «пустим мона­сти­рем»), а також там­теш­ні став та млин. Я.В.Крокотка апе­лю­вав до коро­ля та дово­див, що зга­да­на церк­ва тяжіє до маєт­ку Яло­ви­чі, а той разом із при­сіл­ка­ми Вор­син, Чеконь та Коте­лев король Кази­мир IV надав його дідо­ві — І.Д.Крокотці, це надан­ня було під­твер­джене вели­ким кня­зем литовсь­ким Алек­сан­дром і від­то­ді ці маєт­но­сті (а в їх межах і зга­да­на церк­ва) пере­бу­ва­ли у володін­ні скарж­ни­ка. На доказ своїх слів Я.В.Крокотка пред’явив ориґі­нал (на пер­га­мен­ті з печат­ка­ми) Алек­сан­дро­во­го при­вілею. У резуль­таті 19 січ­ня 1554 р. у Кни­шині Сиґіз­мунд Авґуст видав спе­ціаль­ний лист42 до київсь­ко­го воє­во­ди, в яко­му було викла­де­но обста­ви­ни спра­ви та пові­дом­ля­ло­ся про від­ряд­жен­ня зад­ля її зала­год­жен­ня королівсь­ко­го дво­ря­ни­на Іва­на Васи­льо­ви­ча Бокія. Остан­ній мав відібра­ти у воє­во­ди спір­ний маєток, оче­вид­но, для повер­нен­ня його закон­но­му влас­ни­ко­ві.
9 листо­па­да 1564 р. князь Яків при­слав до Луць­ко­го ґро­ду сво­го при­я­те­ля луць­ко­го під­ключ­ни­ка Стані­сла­ва Демонсь­ко­го, який пові­до­мив луць­ко­му під­ста­ро­сті Андрію Іва­но­ви­чу Руси­ну, що князь, будучи хво­рим і маю­чи намір (у випад­ку смер­ті) зали­ши­ти дру­жи­ну та дітей «в доб­ром опатре­ню и слуш­ном порад­ку», про­сить прий­ня­ти для впи­сан­ня у зам­ко­ві кни­ги його запо­віт. За нака­зом під­ста­ро­сти про­хан­ня було вико­нане, а випис із книг з його печат­кою надісла­но князеві43.

Крокотка-Еловицкие, князья
Печат­ка від 1558 р. кня­зя Яко­ва Васи­льо­ви­ча Кро­кот­ки Єло­ви­ць­ко­го

Впи­са­ний Яко­вом Васи­льо­ви­чем теста­мент був укла­де­ний ним ще за пів­ро­ку рані­ше, 18 берез­ня, в Яло­ви­чах. Згід­но з ним, тре­ти­на маєт­но­стей кня­зя (Єло­ви­ць­кий двір, село Яло­ви­чі тощо) навіч­но від­хо­ди­ла його дру­жині (оскіль­ки її посаг у роз­мірі 200 кіп литовсь­ких гро­шей сво­го часу не був забез­пе­че­ний), і донь­ки не мали пра­ва пре­тен­ду­ва­ти на цю части­ну. Нато­мість маєт­ки Вор­син і Чеконь пере­хо­ди­ли у влас­ність п’яти доньок, котрі мали поді­ли­ти спад­щи­ну на рів­ні части­ни; те саме сто­су­ва­ло­ся (за умо­ви спла­ти 40 кіп литовсь­ких гро­шей) й села Коте­лев, яке князь Яків заста­вив своє­му вже покій­но­му зятеві Васи­леві Кра­совсь­ко­му, і яке­на той час про­до­в­жу­ва­ла три­ма­ти його донь­ка Марух­на. Дея­кі з його доньок були неза­між­ні­ми та непов­но­літ­ні­ми, тож до шлю­бу вони мали меш­ка­ти разом із матір’ю, яка три­ма­ла їхні част­ки спад­щи­ни (див. дода­ток).

Оче­вид­но, невдо­взі піс­ля впи­сан­ня запо­віту князь Яків помер, бо вже на пописі війсь­ка Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го 1565 р. його вдо­ва — «кня­ги­ня Кро­пот­чи- ная» (запи­са­на серед шлях­ти Волинсь­кої зем­лі) — виста­ви­ла чоти­рьох коней44. Бра­том Овдо­тії був Дмит­ро Козинсь­кий (князь Яків у своє­му запо­віті назвав його шури­ном і дору­чив йому опіку над дру­жи­ною та дітьми46), а сест­рою, імо­вір­но рід­ною, — Зофія (Софія) — заміж­ня за паном Томи­лом Воро­ною Боротинським47 (у запо­віті кня­зя Яко­ва він висту­пає як сві­док, а до його синів Олех­на та Ясь­ка Томи­ло­ви­чів Воро­но­ви­чів Боро­тинсь­ких княж­на Пола­г­на Яків­на Кро­кот­чан­ка Єло­ви­ць­ка звер­таєть­ся у своє­му листі як до «бра­тии сво­ее ве кър­ви повинных»48).

Піс­ля смер­ті чоло­віка кня­ги­ня Овдо­тія ста­ла фак­тич­ною влас­ни­цею біль­шої части­ни його маєт­ків і зали­ша­ла­ся такою до замі­ж­жя доньок. Згід­но з побо­ро­ви­ми реєстра­ми Волинсь­ко­го воє­вод­ства, у 1570 р. вона спла­чу­ва­ла пода­ток зі своїх маєт­ків Яло­ви­чі і Вор­син у Луць­ко­му повіті: з 8 димів — по 10 гр., із 7 огрод­ни- ків — по 4 гр., з 8 огрод­ни­ків — по 2 гр., із 2 мли­но­вих кіл — по 24 гр.49. Уже неза­ба­ром вдо­ва мала захи­ща­ти свої володін­ня від «доб­ро­го сусі­да» — холмсь­ко­го під­ко­морія Михай­ла Дзя­линсь­ко­го, влас­ни­ка села Яро­сла­ви­чі. У жовтні 1567 р. в Луць­ко­му ґроді (запис №578) кня­ги­ня мані­фе­сту­ва­ла про­ти його уряд­ни­ка, яро­сла­ви­ць­ко­го під­ста­ро­сти, щодо Вор­синсь­ких ґрун­тів, а у квіт­ні наступ­но­го року в луць­кі ґродсь­кі кни­ги (запис №113) впи­сане їїї опо­ві­дан­ня сто­сов­но наїз­ду зно­ву ж таки М. Дзя­линсь­ко­го, але вже на двір в Яловичах50.

Вида­ча заміж чоти­рьох доньок вима­га­ла неа­би­я­ких додат­ко­вих коштів, адже навіть від­мінне гос­по­да­рю­ван­ня в порів­ня­но неве­ли­ко­му маєт­ку чоло­віка не доз­во­ля­ло забез­пе­чи­ти належ­но­го поса­гу. Зре­штою, пози­чав гро­ші й сам князь Яків (як бачи­мо з його теста­мен­ту — для участі у вій­ні в Інфлян­тах (польсь­ка наз­ва Лівонії)), про­те готів­ки на момент смер­ті він не мав. Тому бор­го­ві спра­ви ста­ли іншою про­бле­мою, якій мала дати раду вдо­ва. Так, 22 жовтня 1566 р. в луць­кі земсь­кі кни­ги (запис №3) впи­са­но скар­гу кня­гині Овдо­тії про­ти луць­ко­го під­ключ­ни­ка С.Деменського, яко­му князь Яків забор­гу­вав 11 кіп гро­шей. Кня­ги­ня вида­ла новий бор­го­вий лист — уже на суму 16 кіп гро­шей, долу­чив­ши до забор­го­ва­но­сті покій­но­го чоло­віка ще й пози­чені нею гро­ші та зобов’язавшись пога­си­ти борг 65 маца­ми жита. Нато­мість С.Деменський мав повер­ну­ти кня­гині ста­рий бор­го­вий запис її чоло­віка, але не зро­бив цьо­го, виї­хав­ши до Польщі51.

Так чи інак­ше — і через маєт­ко­ві супереч­ки з сусі­да­ми, і через бор­го­ві спра­ви — кня­ги­ня Овдо­тія втяг­ну­ла­ся у низ­ку судо­вих кон­флік­тів. Напри­клад, кон­флікт із М.Дзялинським затяг­нув­ся на кіль­ка років: ще 5 жовтня 1569 р. земсь­кий суд у Луць­ку звіль­няв кня­ги­ню від позо­вів і тер­мінів з огля­ду на те, що пози­вач — слу­жеб­ник М.Дзялинського Іван Некра­ше­вич, упро­до­вж трьох днів не з’явився до суду (запис у кни­ги №59)52.
Восе­ни 1571 р. кня­ги­ня Овдо­тія Козинсь­ка Яко­во­ва Єло­ви­ць­ка поми­рає: у жовтні 1571 р. її теста­мент було впи­са­но до луць­ких земсь­ких книг (запис №84 або 85). У ньо­му вона роз­по­ря­ди­ла­ся май­ном, назвав­ши серед своїх спад­коєм­ців бра­та Дмит­ра Козинсь­ко­го, доньок Марію, Настасію, Анну та чет­вер­ту Сте­фа­но­ву Руси­но­ву й ону­ка Михай­ла, народ­же­но­го донь­кою Маською53. від­сут­ність доклад­ні­ших відо­мо­стей про цей князівсь­кий рід не в остан­ню чер­гу спри­чи­не­на заги­бел­лю їх архіву ще в XVI ст., уже невдо­взі піс­ля смер­ті остан­ньо­го чоло­ві­чо­го пред­став­ни­ка роду. Зокре­ма, зга­дані вище чоти­ри королівсь­кі листи та «гра­нич­ний лист» вдо­ва Яко­ва Кро­кот­ки за сво­го жит­тя пере­да­ла на збері­ган­ня — в око­ваній залі­зом скринь­ці (в ній також пере­бу­ва­ли й інші папе­ри, що сто­су­ва­ли­ся маєт­ку Яло­ви­чі) — своє­му бра­то­ві Дмит­ру Козинсь­ко­му. Той схо­вав їх, не пові­до­мив­ши про це ніко­му, разом зі свої­ми доку­мен­та­ми у селі Тере­шо­ві, своє­му маєт­ку в Луць­ко­му повіті. Уже піс­ля його смер­ті, коли в 1577 р. (у Вели­кий піст) війсь­ка кримсь­ко­го хана напа­ли на Поділ­ля та Волинь, тата­ри вдер­ли­ся до Тере­шовсь­ко­го дво­ру, роз­гра­бу­ва­ли й зни­щи­ли його. Така ж доля спіт­ка­ла й доку­мен­ти — оче­вид­но, шука­ю­чи коштов­но­сті, напад­ни­ки роз­би­ли зга­да­ну скринь­ку, листи з неї пороз­ди­ра­ли і пороз­ки­да­ли, повід­ри­ва­ли від них печат­ки. Скринь­ку із залиш­ка­ми доку­мен­тів спад­коєм­цям кня­зя Я.Кропотки вда­ло­ся від­шу­ка­ти у Семе­на Козинсь­ко­го лише через рік. 15 серп­ня 1578 р. зяті Я.Кропотки (князь Михай­ло Ружинсь­кий, Гри­горій Дани­ле­вич, Василь При­ве­ре­довсь­кий і Семен Федо­ро­вич Русин Бере­сте­ць­кий) з’явилися до луць­ко­го ґродсь­ко­го уря­ду й роз­по­ві­ли про долю доку­мен­тів князів Кро­пот­ків. Також вони пред’явили роз­би­ту скринь­ку та збе­ре­жені акти і про­си­ли огля­ну­ти їх та впи­са­ти (разом зі своєю роз­по­від­дю) до акто­вих книг. Уряд повністю задо­воль­нив бажан­ня про­ха­чів, яке, зре­штою, і не мог­ло викли­ка­ти яки­хось труд­но­щів: один із заяв­ни­ків, Г.Данилевич, на той час був луць­ким ґродсь­ким суддею84.

Таким чином, спад­коєм­ця­ми остан­ньо­го кня­зя Кропотки/Крокотки ста­ли його донь­ки. Щодо їх чис­ла, імен та замі­ж­жя в історіо­гра­фії існу­ють пев­ні розбіжності54. У запо­віті кня­зя Яко­ва чіт­ко пой­ме­но­ва­но п’ятеро доньок.

Чеконсь­кий мона­стир на вша­ну­ван­ня Хре­ста Гос­под­ньо­го [с. Чекнь; тепер с. Межи­річ­чя у Млинівсь­ко­му р-ні Рів­ненсь­кої обл.]. Най­дав­ні­шу згад­ку про мона­стир
має­мо під 1554 р. у при­вілеї вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Зиґ­мун­та Авгу­ста київсь­ко­му воє­воді кн. Фрідрі­ху Глі­бо­ви­чу Пронсь­ко­му: што пер­во сего дали есмо тобе мана­стыр в зем­ли Волын­ской, у пове­те Луц­ком, кото­ро­го ты од нас про­сил, дав­ши нам тую спра­ву, жебы в пусте лежал и них­то его на себе не дер­жит, ино тых часов при­ез­дил до нас князь Яков Васи­ле­вич Кро­кот­ка, жалу­ю­чи и вили­ко собе обте­жа­ю­чи, штож дей ты цер­ков его влас­ную и село Чекон з ста­вом и млы­ном взял, пове­да­ю­чи на то дани­ну нашу гос­по­дар­скую, а он дей тую дер­жит к име­ню сво­е­му Яло­ви­чом, кото­рое деду его, кня­зю Ива­ну Дмит­ро­ви­чу Кро­кот­це, дед наш, вели­кий князь литовсь­кий Кази­мир
надав разом з села­ми Вор­син, Чекнь і Котелів, а вели­кий князь Олек­сандр під­твер­див. Пев­ний час кн. Яків Кро­кот­ка володів цими села­ми разом з Чеконсь­кою церк­вою, одно дей ты тепер за тою дани­ною нашою, заочне на то одер­жан­ною, моцю гвал­том тую цер­ков и оное село Чекон взял, мене­чи то бысти пустым мана­сты­ром2. Як
бачи­мо, оби­тель уже дея­кий час була порож­ньою, але запис від 12.02.1572 р. дає під­ста­ви твер­ди­ти, що в той час вона функ­ціо­ну­ва­ла3.

Жена: ОВДО­ТІЯ ОЛЕХ­НОВ­НА КОЗИН­СКАЯ , її бать­ком був гос­по­дарсь­кий дво­ря­нин Олех­но Гринь­ко­вич (помер піс­ля 1545 р.), матір’ю, оче­вид­но, кня­ги­ня Софія Пет­рів­на Голов­нян­ка Остро­же­ць­ка (помер­ла піс­ля 1566 р.)45.

23 коле­но

7/6. КНЯЖ­НА МАРУХ­НА (МАРІЯ) ЯКОВ­НА

Почат­ко­во маєт­ки кня­зя Яко­ва Кро­пот­ки — від­по­від­но до запо­вітів його, а зго­дом і кня­гині Овдо­тії — пере­бу­ва­ли у спіль­ній, нерозділь­ній влас­но­сті доньок. Про­цес роз­поді­лу між ними спад­щи­ни роз­тяг­нув­ся на кіль­ка років, і від само­го почат­ку був уск­лад­не­ний бор­га­ми кня­зя Яко­ва та його дру­жи­ни. Гро­ші остан­ні пози­ча­ли або їх бор­ги спла­чу­ва­ли чоло­віки доньок. Це при­зве­ло до швид­ко­го вве­ден­ня зятів (не лише як чоло­віків доньок, але і як кре­ди­торів) у володін­ня спад­щи­ною. Ще за жит­тя кня­гині Овдо­тії донь­ки кня­зя Яко­ва поча­ли роби­ти запи­си на користь своїх чоло­віків: у 1570 р. Настасія Яків­на запи­са­ла чоло­ві­ко­ві Гри­горієві Дани­ле­ви­чу свою част­ку у селі Чеконь (він же їй запи­сав своє рухо­ме май­но), а Марія Яків­на — Васи­леві При­ве­ре­довсь­ко­му свої част­ки в Коте­леві й Ворсині68. У зга­да­но­му листі княж­ни Пола­гії Яків­ни йшло­ся про села Яло­ви­чі разом із части­ною там­теш­ньої церк­ви св. Дмит­ра, Чеконь із части­ною там­теш­ньо­го мона­сти­ря Св. Хре­ста, Коте­лев, Вор­син, Яло­ви­ць­кий двір та подвір’я в Луць­ко­му зам­ку. При­чо­му спад­щи­на зали­ша­ла­ся ще не поді­ле­ною, але пев­на части­на (філь­ва­рок біля Гні­да­ви) пере­бу­ва­ла у без­по­се­ред­ньо­му дер­жан­ні княж­ни Пола­г­ни, а «дво­ри­ща Яло­виц­кие» три­ма­ли у заставі Гри­горій Слу­ць­кий і Дмит­ро Дол­мат Ісай­ков- ський. Саме остан­ній ще за жит­тя кня­гині Овдо­тії висту­пає як співвлас­ник маєт­ків: 17 черв­ня 1569 р. Дмит­ро Дол­ма­то­вич у числі інших шлях­ти­чів Луць­ко­го повіту при­сяг­нув на вір­ність коро­леві і Короні Польсь­кій із села Яло­ви­чі (кня­ги­ня Овдо­тія зро­би­ла це днем рані­ше і також із села Яловичі)71, а в 1570 р. спла­чу­вав подат­ки з части­ни Яло­ви­чів (з 3 димів — по 10 гр. і 2 огрод­ни­ків -по 2 гр.)72. Іншим співвлас­ни­ком маєт­ків тоді був Василь При­ве­ре­довсь­кий: у 1570 р. він також спла­чу­вав побо­ро­ве з частин Яло­ви­чів і Ворсина73. Зго­дом із колиш­ніх маєт­ків князів Кро­пот­ків спла­чу­вав подат­ки: у 1577-1578 рр. — Дмит­ро Дол­ма­то­вич із частин Яло­ви­чів і Вор­си­на (з 4 димів — по 10 гр. і 2 огрод­ни­ків — по 4 гр.)74, Гри­горій Дани­ле­вич — із части­ни Яло­ви­чів (з 7 димів — по 10 гр. і 3 огрод­ни­ків — по 2 гр.)75 та князь Михай­ло Ружинський76.
Оче­вид­но, подіб­ний співвлас­ни­ць­кий ста­тус спад­щи­на князів Кро­по­ток збері­га­ла й у наступ­ні роки (видаєть­ся, що най­швид­ше поді­ле­ни­ми між Настасією, Марією і Пола­гією Яків­ни­ми вияви­ли­ся ста­ви в Яло­ви­чах: ниж­ній став від Сти­ру під дво­ром, серед­ній став із мли­ном і третій став від Яро­сла­вич також із мли- ном77). Лише в 1578 р. від­був­ся вічи­стий акт поді­лу маєт­ку Яло­ви­чі між кня­зем Михай­лом Ружинсь­ким, Васи­лем При­ве­ре­довсь­ким, Сте­фа­ном Федо­ро­ви­чем Руси­ном і їх дру­жи­на­ми, донь­ка­ми покій­но­го кня­зя Яко­ва Кро­пот­ки-Єло­ви­ць­ко­го, та паном Дмит­ром Дол­ма­том Ісайковським78. Части­на з них у 1583 р. спла­чу­ють побо­ро­ве з маєт­ків: князь М.Ружинський, Дмит­ро Ісай­ковсь­кий і Сте­фан Русин — з частин Яло­ви­чів і Вор­си­на, а пан Василь Пав­ло­вич від імені сво­го бра­та Г.Данилевича — з Чеконі і части­ни Яловичів79.Згодом, 6 листо­па­да 1593 р., воз­ний уво­див уже нащад­ків (онуків по донь­ках — синів і доньок Г.Данилевича, кня­зя М.Ружинського, В.Привередовського і С.Русина Бере­сте­ць­ко­го) кня­зя Яко­ва Кро­кот­ки-Єло­ви­ць­ко­го у володін­ня зем­ля­ми і під­да­ни­ми у селах Яло­ви­ць­кої маєт­но­сті (Яло­ви­чі, Вор­син, Коте­лев, Чеконь)80. У 1597 р. від­бу­ло­ся роз­ме­жу­ван­ня ґрун­тів між маєт­ка­ми Яло­ви­чі, Вор­син та уро­чи­щем Котелевим81, а через понад 20 років, у січ­ні 1621 р., у луць­кі земсь­кі кни­ги було впи­са­но акт поді­лу Яло­ви­чів, Чеконі, Вор­си­на і Коте­ле­ва між влас­ни­ка­ми «Єло­ви­ць­ких часток», нащад­ка­ми кня­зя Яко­ва Кро­пот­ки-Єло­ви­ць­ко­го (запис №100)82.
Муж 1-й: Василь Кра­совсь­кий (за Н.Яковенко — Василь Матвійович55). Від­зна­чи­мо, що свід­ком у запо­віті кня­зя Яко­ва висту­пає луць­кий ворот­ний Вой­тех Кра­совсь­кий, мож­ли­во, його родич (чи не брат?). Оче­вид­но, єди­ною їхньою дити­ною була донь­ка Овдюх­на, яку князь Яків у своє­му запо­віті дору­чав опі­ці кня­гині Овдо­тії. Піс­ля 1564 р. зга­док про неї не має­мо, мож­на при­пу­сти­ти, що вона помер­ла малоліт­ньою.

Василь Кра­совсь­кий помер до 1561 р., адже навес­ні цьо­го року княж­на Марія була заміж­ня вже вдру­ге. Зокре­ма тоді князь Яків Васи­льо­вич Кро­кот­ка Єло­ви­ць­кий звер­нув­ся до Луць­кої ґродсь­кої кан­це­лярії з про­хан­ням нада­ти вижа його донь­ці Марії Васи­левій При­ве­ре­довсь­кій для того, щоби вона укла­ла запо­віт (spa- wila testament za dobrey pamiзci)56. 1 трав­ня 1561 р. його було впи­са­но до луць­кої ґродсь­кої кни­ги (запис №1), і згід­но з ним княж­на Марія все своє рухо­ме май­но та гро­ші запо­ві­ла чоло­ві­ко­ві й донь­ці, а опіку­на­ми остан­ньої при­зна­чи­ла сво­го бать­ка та дядь­ка Дмит­ра Козинського57.
Муж 2-й: Василь При­ве­ре­довсь­кий (як його дру­жи­на вона зга­дуєть­ся щонай­мен­ше до 1578 р.), співвлас­ник села При­ве­ре­до­во­го в Луць­ко­му повіті58, оче­вид­но, був нащад­ком бояри­на Бог­да­на Волч­ко­ви­ча, який напри­кін­ці XV ст. отри­мав надан­ня від вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра на цей маєток, вислу­же­ний ним у вдо­ви кня­зя Свидриґайла59. У 1545 р. якийсь Гри­ць­ко При­ве­ре­довсь­кий спіль­но з кня­зем Яко­вом Васи­льо­ви­чем опіку­вав­ся однією з горо­день Луць­ко­го замку60.

8/6. НАСТА­СЯ

Почат­ко­во маєт­ки кня­зя Яко­ва Кро­пот­ки — від­по­від­но до запо­вітів його, а зго­дом і кня­гині Овдо­тії — пере­бу­ва­ли у спіль­ній, нерозділь­ній влас­но­сті доньок. Про­цес роз­поді­лу між ними спад­щи­ни роз­тяг­нув­ся на кіль­ка років, і від само­го почат­ку був уск­лад­не­ний бор­га­ми кня­зя Яко­ва та його дру­жи­ни. Гро­ші остан­ні пози­ча­ли або їх бор­ги спла­чу­ва­ли чоло­віки доньок. Це при­зве­ло до швид­ко­го вве­ден­ня зятів (не лише як чоло­віків доньок, але і як кре­ди­торів) у володін­ня спад­щи­ною. Ще за жит­тя кня­гині Овдо­тії донь­ки кня­зя Яко­ва поча­ли роби­ти запи­си на користь своїх чоло­віків: у 1570 р. Настасія Яків­на запи­са­ла чоло­ві­ко­ві Гри­горієві Дани­ле­ви­чу свою част­ку у селі Чеконь (він же їй запи­сав своє рухо­ме май­но), а Марія Яків­на — Васи­леві При­ве­ре­довсь­ко­му свої част­ки в Коте­леві й Ворсині68.

Також була заміж­ня двічі. Пер­шим її чоло­віком, десь між 1564 і 1572 рр., став Гри­горій Слу­ць­кий, але невдо­взі княж­на, оче­вид­но, овдо­ві­ла. Шлюб, імо­вір­но, був без­діт­ним, адже жод­них Слу­ць­ких серед спад­коєм­ців князів Кро­пот­ків не бачи­мо.
Піс­ля 1572 р. (але не рані­ше 1578 р.) княж­на Настасія Яків­на вдру­ге вий­ш­ла заміж — за луць­ко­го ґродсь­ко­го суд­дю Гри­горія Дани­ле­ви­ча (в 1570-х рр. він також висту­пає як плені­по­тент (пов­но­важ­ний пред­став­ник) брац­лав- сько­го воє­во­ди кня­зя Рома­на Сангушка61). Їх нащад­ки — від маєт­ку Чеконь, части­на яко­го ста­ла поса­гом княж­ни — іме­ну­ва­ли­ся Чеконсь­ки­ми. У зга­да­но­му листі княж­ни Пола­гії Яків­ни йшло­ся про села Яло­ви­чі разом із части­ною там­теш­ньої церк­ви св. Дмит­ра, Чеконь із части­ною там­теш­ньо­го мона­сти­ря Св. Хре­ста, Коте­лев, Вор­син, Яло­ви­ць­кий двір та подвір’я в Луць­ко­му зам­ку. При­чо­му спад­щи­на зали­ша­ла­ся ще не поді­ле­ною, але пев­на части­на (філь­ва­рок біля Гні­да­ви) пере­бу­ва­ла у без­по­се­ред­ньо­му дер­жан­ні княж­ни Пола­г­ни, а «дво­ри­ща Яло­виц­кие» три­ма­ли у заставі Гри­горій Слу­ць­кий і Дмит­ро Дол­мат Ісай­ков- ський. Саме остан­ній ще за жит­тя кня­гині Овдо­тії висту­пає як співвлас­ник маєт­ків: 17 черв­ня 1569 р. Дмит­ро Дол­ма­то­вич у числі інших шлях­ти­чів Луць­ко­го повіту при­сяг­нув на вір­ність коро­леві і Короні Польсь­кій із села Яло­ви­чі (кня­ги­ня Овдо­тія зро­би­ла це днем рані­ше і також із села Яловичі)71, а в 1570 р. спла­чу­вав подат­ки з части­ни Яло­ви­чів (з 3 димів — по 10 гр. і 2 огрод­ни­ків -по 2 гр.)72. Іншим співвлас­ни­ком маєт­ків тоді був Василь При­ве­ре­довсь­кий: у 1570 р. він також спла­чу­вав побо­ро­ве з частин Яло­ви­чів і Ворсина73. Зго­дом із колиш­ніх маєт­ків князів Кро­пот­ків спла­чу­вав подат­ки: у 1577-1578 рр. — Дмит­ро Дол­ма­то­вич із частин Яло­ви­чів і Вор­си­на (з 4 димів — по 10 гр. і 2 огрод­ни­ків — по 4 гр.)74, Гри­горій Дани­ле­вич — із части­ни Яло­ви­чів (з 7 димів — по 10 гр. і 3 огрод­ни­ків — по 2 гр.)75 та князь Михай­ло Ружинський76.
Оче­вид­но, подіб­ний співвлас­ни­ць­кий ста­тус спад­щи­на князів Кро­по­ток збері­га­ла й у наступ­ні роки (видаєть­ся, що най­швид­ше поді­ле­ни­ми між Настасією, Марією і Пола­гією Яків­ни­ми вияви­ли­ся ста­ви в Яло­ви­чах: ниж­ній став від Сти­ру під дво­ром, серед­ній став із мли­ном і третій став від Яро­сла­вич також із мли- ном77). Лише в 1578 р. від­був­ся вічи­стий акт поді­лу маєт­ку Яло­ви­чі між кня­зем Михай­лом Ружинсь­ким, Васи­лем При­ве­ре­довсь­ким, Сте­фа­ном Федо­ро­ви­чем Руси­ном і їх дру­жи­на­ми, донь­ка­ми покій­но­го кня­зя Яко­ва Кро­пот­ки-Єло­ви­ць­ко­го, та паном Дмит­ром Дол­ма­том Ісайковським78. Части­на з них у 1583 р. спла­чу­ють побо­ро­ве з маєт­ків: князь М.Ружинський, Дмит­ро Ісай­ковсь­кий і Сте­фан Русин — з частин Яло­ви­чів і Вор­си­на, а пан Василь Пав­ло­вич від імені сво­го бра­та Г.Данилевича — з Чеконі і части­ни Яловичів79.Згодом, 6 листо­па­да 1593 р., воз­ний уво­див уже нащад­ків (онуків по донь­ках — синів і доньок Г.Данилевича, кня­зя М.Ружинського, В.Привередовського і С.Русина Бере­сте­ць­ко­го) кня­зя Яко­ва Кро­кот­ки-Єло­ви­ць­ко­го у володін­ня зем­ля­ми і під­да­ни­ми у селах Яло­ви­ць­кої маєт­но­сті (Яло­ви­чі, Вор­син, Коте­лев, Чеконь)80. У 1597 р. від­бу­ло­ся роз­ме­жу­ван­ня ґрун­тів між маєт­ка­ми Яло­ви­чі, Вор­син та уро­чи­щем Котелевим81, а через понад 20 років, у січ­ні 1621 р., у луць­кі земсь­кі кни­ги було впи­са­но акт поді­лу Яло­ви­чів, Чеконі, Вор­си­на і Коте­ле­ва між влас­ни­ка­ми «Єло­ви­ць­ких часток», нащад­ка­ми кня­зя Яко­ва Кро­пот­ки-Єло­ви­ць­ко­го (запис №100)82.Згідно з нотат­ка­ми В.Руліковського, дітьми, оче­вид­но, княж­ни Настасії і Гри­горія Дани­ле­ви­ча були Іван, Політан, Оста­фій (у 1593 р. був ще малоліт­нім), Анна й Раї­на (впер­ше заміж­ня в 1600 р. за Іва­ном Несви­ць­ким, удру­ге в 1606 р. — за Яном Вен­глинсь­ким) Чеконсь­кі, опіку­ном яких висту­пав Василь Пав­ло­вич. Іван у 1592 р. про­дав свої спад­ко­ві част­ки, Анна (вий­ш­ла заміж за Анджея Бер­ча­ковсь­ко­го (?)) в 1612 р. посту­пи­ла­ся свої­ми спад­ко­ви­ми пра­ва­ми на користь Політа­на (помер у 1614 р.), остан­ній у 1612 р. запи­су­вав на Чеконі і части­нах Яло­ви­чів, Вор­си­на й Коте­ле­ва суми своїй дру­жині Мару­ші Васи­льов­ні Хринницькій62.

9/6. КНЖ. ГАН­НА ЯКІВ­НА КРО­КОТ­КА ЕЛО­ВИ­ЦЬ­КА.

У 1572-1578 рр. висту­пає як дру­жи­на кня­зя Михай­ла Ружинсь­ко­го (у 1580-х рр. гетьман Війсь­ка Запорізь­ко­го; помер піс­ля 1589 р.), мала з ним шесте­ро дітей63.Згодом, 6 листо­па­да 1593 р., воз­ний уво­див уже нащад­ків (онуків по донь­ках — синів і доньок Г.Данилевича, кня­зя М.Ружинського, В.Привередовського і С.Русина Бере­сте­ць­ко­го) кня­зя Яко­ва Кро­кот­ки-Єло­ви­ць­ко­го у володін­ня зем­ля­ми і під­да­ни­ми у селах Яло­ви­ць­кої маєт­но­сті (Яло­ви­чі, Вор­син, Коте­лев, Чеконь)80. У 1597 р. від­бу­ло­ся роз­ме­жу­ван­ня ґрун­тів між маєт­ка­ми Яло­ви­чі, Вор­син та уро­чи­щем Котелевим81, а через понад 20 років, у січ­ні 1621 р., у луць­кі земсь­кі кни­ги було впи­са­но акт поді­лу Яло­ви­чів, Чеконі, Вор­си­на і Коте­ле­ва між влас­ни­ка­ми «Єло­ви­ць­ких часток», нащад­ка­ми кня­зя Яко­ва Кро­пот­ки-Єло­ви­ць­ко­го (запис №100)82.

10/6. КНЖ. МАСЬ­КА ЯКІВ­НА КРО­КОТ­КА ЕЛО­ВИ­ЦЬ­КА

Вий­ш­ла заміж за Дмит­ра Дол­мат Ісай­ковсь­ко­го десь між 1564 і 1571 рр. Скорі­ше за все це ста­ло­ся в 1569-1570 рр., адже ще у квіт­ні 1569 р. зга­дуєть­ся, уже як покій­на, попе­ред­ня дру­жи­на її чоло­віка — Федо­ра Єло- Букоємська64. Ста­ном на осінь 1571 р. Мась­ка була вже небіж­чи­цею, а її сином і спад­коєм­цем — як вип­ли­ває із запо­віту кня­гині Овдо­тії та листа Пола­г­ни Яків­ни (див. ниж­че) — висту­пає Михай­ло Дмит­ро­вич Дол­мат Ісай­ковсь­кий.

А.Бонецький подав, що Марія Яків­на була третьою або дру­гою дру­жи­ною Дмит­ра Дол­мат Ісай­ковсь­ко­го і ще 1599 р. висту­пає як його вдо­ва, що є оче­вид­ною помилкою65. В.Руліковський також хиб­но зано­ту­вав, що Мась­ка (сто­сов­но якої він вагав­ся, була вона донь­кою чи сест­рою кня­зя Яко­ва Кро­пот­ки) була пер­шою (з трьох) дру­жи­ною Д.Долмат Ісай­ковсь­ко­го. За його нотат­ка­ми, її син (щоправ­да, назва­ний Мико­лаєм) помер без­діт­ним у 1594 р., перед тим запи­сав­ши отри­мані від матері маєт­ки пожит­тєво своє­му бать­ко­ві (оче­вид­но, це ста­ло­ся 13 листо­па­да 1593 р., коли воз­ний увів, на про­хан­ня тро­ць­ко­го каш­те­ля­на Олек­сандра Пронсь­ко­го, пана Дмит­ра Дол­мат Ісай­ковсь­ко­го в п’яту части­ну сіл Яло­ви­чі, Вор­син, Коте­лев і Чеконь66). На спа­док по сину Мась­ки пре­тен­ду­ва­ли його тіт­ки, про­те суд визнав пра­во на п’яту части­ну Яло­ви­чів та інших сіл його бать­ко­ві як на пожит­тє- ве володін­ня, а його бра­то­ві — віленсь­ко­му під­ключ­ни­ку Яну Дол­мат Ісай­ков- сько­му — як на дідич­ну власність67.

11/6. ПОЛА­Г­НА (ПОЛА­ГІЯ, АПО­ЛОНІЯ).

Одру­жи­ла­ся зі Сте­фа­ном (Семе­ном) Федо­ро­ви­чем Руси­ном Бере­сте­ць­ким (зга­дуєть­ся як його дру­жи­на в 1572-1578 рр.), пред­став­ни­ком «при­я­тельсь­кої» для Кро­пот­ків роди­ни — у запо­віті кня­зя Яко­ва його дядь­ка, луць­ко­го під­ста­ро­сту Андрія Іва­но­ви­ча Руси­на, при­зна­че­но опіку­ном, а свід­ком висту­пає луць­кий зам­ко­вий писар Федір Іва­но­вич Русин, його бать­ко (див. Дода­ток). Почат­ко­во маєт­ки кня­зя Яко­ва Кро­пот­ки — від­по­від­но до запо­вітів його, а зго­дом і кня­гині Овдо­тії — пере­бу­ва­ли у спіль­ній, нерозділь­ній влас­но­сті доньок. Про­цес роз­поді­лу між ними спад­щи­ни роз­тяг­нув­ся на кіль­ка років, і від само­го почат­ку був уск­лад­не­ний бор­га­ми кня­зя Яко­ва та його дру­жи­ни. Гро­ші остан­ні пози­ча­ли або їх бор­ги спла­чу­ва­ли чоло­віки доньок. Це при­зве­ло до швид­ко­го вве­ден­ня зятів (не лише як чоло­віків доньок, але і як кре­ди­торів) у володін­ня спад­щи­ною. Ще за жит­тя кня­гині Овдо­тії донь­ки кня­зя Яко­ва поча­ли роби­ти запи­си на користь своїх чоло­віків: у 1570 р. Настасія Яків­на запи­са­ла чоло­ві­ко­ві Гри­горієві Дани­ле­ви­чу свою част­ку у селі Чеконь (він же їй запи­сав своє рухо­ме май­но), а Марія Яків­на — Васи­леві При­ве­ре­довсь­ко­му свої част­ки в Коте­леві й Ворсині68.

Уже невдо­взі піс­ля смер­ті кня­гині Овдо­тії одна з доньок, княж­на Пола­гія, пода­ру­ва­ла своє­му чоло­ві­ко­ві, Сте­фа­но­ві Руси­но­ві Бере­сте­ць­ко­му, усі част­ки «во име­нях моих отчиз­ных». Від­по­від­ний лист чоло­ві­ко­ві княж­на нада­ла 12 люто­го 1572 р. у Волковиях69, зобов’язавшись зізна­ти і впи­са­ти його до луць­ких ґродсь- ких книг, що і було вико­нане 22 лютого70. У зга­да­но­му листі княж­ни Пола­гії Яків­ни йшло­ся про села Яло­ви­чі разом із части­ною там­теш­ньої церк­ви св. Дмит­ра, Чеконь із части­ною там­теш­ньо­го мона­сти­ря Св. Хре­ста, Коте­лев, Вор­син, Яло­ви­ць­кий двір та подвір’я в Луць­ко­му зам­ку. При­чо­му спад­щи­на зали­ша­ла­ся ще не поді­ле­ною, але пев­на части­на (філь­ва­рок біля Гні­да­ви) пере­бу­ва­ла у без­по­се­ред­ньо­му дер­жан­ні княж­ни Пола­г­ни, а «дво­ри­ща Яло­виц­кие» три­ма­ли у заставі Гри­горій Слу­ць­кий і Дмит­ро Дол­мат Ісай­ков- ський. Саме остан­ній ще за жит­тя кня­гині Овдо­тії висту­пає як співвлас­ник маєт­ків: 17 черв­ня 1569 р. Дмит­ро Дол­ма­то­вич у числі інших шлях­ти­чів Луць­ко­го повіту при­сяг­нув на вір­ність коро­леві і Короні Польсь­кій із села Яло­ви­чі (кня­ги­ня Овдо­тія зро­би­ла це днем рані­ше і також із села Яловичі)71, а в 1570 р. спла­чу­вав подат­ки з части­ни Яло­ви­чів (з 3 димів — по 10 гр. і 2 огрод­ни­ків -по 2 гр.)72. Іншим співвлас­ни­ком маєт­ків тоді був Василь При­ве­ре­довсь­кий: у 1570 р. він також спла­чу­вав побо­ро­ве з частин Яло­ви­чів і Ворсина73. Зго­дом із колиш­ніх маєт­ків князів Кро­пот­ків спла­чу­вав подат­ки: у 1577-1578 рр. — Дмит­ро Дол­ма­то­вич із частин Яло­ви­чів і Вор­си­на (з 4 димів — по 10 гр. і 2 огрод­ни­ків — по 4 гр.)74, Гри­горій Дани­ле­вич — із части­ни Яло­ви­чів (з 7 димів — по 10 гр. і 3 огрод­ни­ків — по 2 гр.)75 та князь Михай­ло Ружинський76.
Оче­вид­но, подіб­ний співвлас­ни­ць­кий ста­тус спад­щи­на князів Кро­по­ток збері­га­ла й у наступ­ні роки (видаєть­ся, що най­швид­ше поді­ле­ни­ми між Настасією, Марією і Пола­гією Яків­ни­ми вияви­ли­ся ста­ви в Яло­ви­чах: ниж­ній став від Сти­ру під дво­ром, серед­ній став із мли­ном і третій став від Яро­сла­вич також із мли- ном77). Лише в 1578 р. від­був­ся вічи­стий акт поді­лу маєт­ку Яло­ви­чі між кня­зем Михай­лом Ружинсь­ким, Васи­лем При­ве­ре­довсь­ким, Сте­фа­ном Федо­ро­ви­чем Руси­ном і їх дру­жи­на­ми, донь­ка­ми покій­но­го кня­зя Яко­ва Кро­пот­ки-Єло­ви­ць­ко­го, та паном Дмит­ром Дол­ма­том Ісайковським78. Части­на з них у 1583 р. спла­чу­ють побо­ро­ве з маєт­ків: князь М.Ружинський, Дмит­ро Ісай­ковсь­кий і Сте­фан Русин — з частин Яло­ви­чів і Вор­си­на, а пан Василь Пав­ло­вич від імені сво­го бра­та Г.Данилевича — з Чеконі і части­ни Яловичів79. Зго­дом, 6 листо­па­да 1593 р., воз­ний уво­див уже нащад­ків (онуків по донь­ках — синів і доньок Г.Данилевича, кня­зя М.Ружинського, В.Привередовського і С.Русина Бере­сте­ць­ко­го) кня­зя Яко­ва Кро­кот­ки-Єло­ви­ць­ко­го у володін­ня зем­ля­ми і під­да­ни­ми у селах Яло­ви­ць­кої маєт­но­сті (Яло­ви­чі, Вор­син, Коте­лев, Чеконь)80. У 1597 р. від­бу­ло­ся роз­ме­жу­ван­ня ґрун­тів між маєт­ка­ми Яло­ви­чі, Вор­син та уро­чи­щем Котелевим81, а через понад 20 років, у січ­ні 1621 р., у луць­кі земсь­кі кни­ги було впи­са­но акт поді­лу Яло­ви­чів, Чеконі, Вор­си­на і Коте­ле­ва між влас­ни­ка­ми «Єло­ви­ць­ких часток», нащад­ка­ми кня­зя Яко­ва Кро­пот­ки-Єло­ви­ць­ко­го (запис №100)82.
Як бачи­мо, оби­тель уже дея­кий час була порож­ньою, але запис від 12.02.1572 р. дає під­ста% ви твер­ди­ти, що в той час вона функ­ціо­ну­ва­ла. Цим запи­сом Пала­ня Яко­вов­на Кро­пот< чан­ка княж­на Яло­виц­кая пода­ру­ва­ла своє­му чоло­ві­ко­ві Сте­па­ну Руси­ну Бере­сте­ць% кому все части мои во име­нях моих отчиз­ных всих […] мено­ви­те в Яло­ви­чах, с частю церк­ви Яло­виц­коє свя­то­го Дмит­ра, а Чек­ня, з частю мана­сты­ра Чекон­ско­го свя­то­го Чес­но­го Кре­ста; її чоло­вік може тыє вси части […] дер­жа­ти и ужи­ва­ти при живо­те, яко и по живо­те моєм, а теж и по єго живо­те нигде ин дей то не маєт ста­ти, тол­ко на дом єго мл берестецкий40. 15 січ­ня 1611 р. пре­з­ви­тер мана­сты­ра Яло­виц­ко­го церк­ви Чес­но­го Хре­ста Карп Євгеній заніс до луць­ких гродсь­ких книг дві скар­ги. Одну на синів тро­ць­ко­го каш% теля­на кн. Олек­сандра Пронсь­ко­го, Олек­сандра і Юліу­ша, діди­чів села Яро­сла­ви­чі, і посе­со­ра цьо­го маєт­ку бере­стейсь­ко­го і куявсь­ко­го воє­во­ди­ча Рафа­ла Лещинсь­ко­го у зв’язку з тим, що в 1592 р. поме­не­ный слав­ноє паме­ти кня­жа єго млст Алек­сан­дер Прон­ский, отец вм, Алек­сан­дре и Юли­ушу Прон­ским, при­пав­ши бояр и под­да­ных сво­их яро­сла­виц­ких до поме­не­но­го мана­сты­ра Яло­виц­ко­го, звон од церк­ви оноє свя­то­го Кры< жа взя­ти и погра­би­ти роска­зал […] гвал­том взяв­ши и погра­бив­ши, до села Яро­сла­вич отпра­ва­ди­ли, ку церк­ви тамош­неє у звон­ни­цы зави­си­ли, кото­рый звон кошто­вал 100 зо< лотых полских41. Дру­гу скар­гу – на Сте­па­на Руси­на Бере­сте­ць­ко­го, який у 1596 р. сам при­шед­шы з слу­га­ми и под­да­ны­ми сво­и­ми до поме­не­но­го мана­сты­ра, звон од церк­ви того мана­сты­ра Яло­виц­ко­го церк­ви свя­то­го Кры­жа взял и погра­бил, и до маєт­но­сти села Бере­стеч­ка, до части своєє влас­ноє отпро­ва­див­ши, в церк­ви тамош­неє Бере­стец­коє заве­си­ти роска­зал и на пожи­ток свой єси обернул42. 4 січ­ня воз­ний від­ніс позов до Луць­ко­го гродсь­ко­го суду Сте­па­но­ві Руси­ну Бере­сте­ць­ко­му, а 8 січ­ня – кня­зям Пронським43. На нашу дум­ку, в цих запи­сах ідеть­ся про той самий мона­стир, який під 1554 і 1572 рр. зга­дуєть­ся як Чеконсь­кий: села Чекнь і Яло­ви­чі розта­шо­вані поруч, а оби­тель, як поба­чи­мо з наве­де­них далі свід­чень, була розта­шо­ва­на між ними. Звер­не­мо ува­гу на те, що скар­жи­вся пре­з­ви­тер мана­сты­ра Яло­виц­ко­го церк­ви Чес­но­го Хре­ста.

Як пра­ви­ло, в таких кон­флік­тах від імені чен­ців висту­пав насто­я­тель оби­телі. Однак
чен­ці не зга­ду­ють­ся і, ймо­вір­но, крім цьо­го пре­з­ви­те­ра Кар­па Євгенія в мона­сти­рі
в 1611 р. ніко­го не було. Зга­дає­мо, що в 1554 р. оби­тель уже пев­ний час була порож%
ньою, ймо­вір­но, кн. Пронсь­кий від­но­вив її функ­ціо­ну­ван­ня, але те, що в 1572 р. одним із влас­ни­ків мона­сти­ря став Сте­пан Бере­сте­ць­кий, який у 1596 р. вивіз з ньо­го
дзвін, може слу­гу­ва­ти доволі крас­но­мов­ним фак­том щодо ста­но­ви­ща чен­ців в остан­ній чвер­ті XVI сторіч­чя. Схо­же, на почат­ку 90-х рр. XVI ст. мона­стир уже запу­стів і саме тому з ньо­го вивез­ли дзво­ни в 1592 і 1596 роках. Піз­ні­ше свя­ще­ни­ком мона­стирсь­кої церк­ви став зга­ду­ва­ний Карп Євгеній, який у 1611 р. зро­бив спро­бу повер­ну­ти
цер­ковне май­но. Цим, мабуть, пояс­ню­ють­ся такі запіз­нілі скар­ги з цьо­го при­во­ду.

Источ­ни­ки:
40 ЦДІАК Украї­ни. – Ф.26. – Спр. 3. – Арк. 41 зв. – 42.
41 Там само. – Ф.25. – Спр.91. – Арк. 503 зв. – 504.
42 Там само. – Арк.487.
43 Там само. – Спр. 90. – Арк. 220 зв. – 221.
Осн. лите­ра­ту­ра:
Сер­гій Горін. Неві­до­мі волинсь­кі мона­сти­рі XVI – пер­шої поло­ви­ни XVII сторіч­чя. // Дро­го­би­ць­кий краєзнав­чий збір­ник. Збір­ник нау­ко­вих пра­ць / 2004. — Вип. VIII. — с.164-173.
Він­ни­чен­ко О.О. Князі і нек­нязі: про князівсь­кий титул Єло­ви­ць­ких / Він­ни­чен­ко О.О. // Українсь­кий істо­рич­ний жур­нал. — 2009. — № 5. — С. 47-65. — Р

26 Див., напр.: Сла­вян­ская энцик­ло­пе­дия. XVII век: В 2 т. — Москва, 2004. — Т.1: А-М / Авт.-сост. В.В.Богуславский. — С.622.

27 Сло­варь цер­ков­но­сла­вян­ско­го и рус­ско­го язы­ка, состав­лен­ный вто­рым отде­ле­ни­ем Импе­ра­тор­ской ака­де­мии наук. — Санкт-Петер­бург, 1847. — Т.ІІ. — С.225.

28 Рос­сий­ский родо­слов­ный сбор­ник, изда­ва­е­мый кня­зем Пет­ром Дол­го­ру­ко­вым. — Санкт-Петер­бург, 1841. — Кн.ІІ. — С.68-69, 101-103.

29

35 АЮЗР. — 4.VIII. — Т.ГУ. — С.352-355. — №XLVI.

36 Archiwum ksi^z^t Lubartowiczow Sanguszkow w Slawucie. — T.III. — S.323.

37 Любав­ский М. Литов­ско-рус­ский сейм. Опыт по исто­рии учре­жде­ния в свя­зи с внут­рен­ним стро­ем и внеш­нею жиз­нью госу­дар­ства. — Москва, 1901. — С.517-518.

38 АЮЗР. — 4.VIII. — T.IV. — С.109-111.

39 Яко­вен­ко Н.М. Українсь­ка шлях­та. — К., 1993. — С.309; Її ж. Українсь­ка шлях­та. — К., 2008. — С.346.

40 Литовсь­ка мет­ри­ка. — Кн.561: Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 р. / Під­гот. В.Кравченко. — К., 2005. — С.120, 134, 139.

41 Князь Ф.Г.Пронський зай­мав уряд київсь­ко­го воє­во­ди в 1544-1555 рр. (Urz^dnicy wojewodztw kijowskiego i czernihowskiego XV-XVIII wieku. Spisy / Opracowali Eugeniusz Janas i Witold Klaczewski. — Kornik, 2002. — S.66-67, 313).

42 АЮЗР. — 4.VIII. — T.IV. — С.107-109.

43 Там же. — T.III. — С.63-67. Запис до луць­ких ґродсь­ких книг №15 (ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.46. — Тека XIII. — №1143. — Арк.1. — №3; Тека XXXVI. — №7401. — Арк.94).

44 АЮЗР. — 4.VII. — T.I. — С.220.

45 Яко­вен­ко Н.М. Українсь­ка шлях­та. — К., 1993. — С.132, 135, 279, 309; Її ж. Українсь­ка шлях­та. — К., 2008. — С.144, 148, 311, 346.

46 АЮЗР. — 4.VIII. — T.III. — С.67.

47 Там же. — С.634.

48 Там же. — ^VI. — №CXXV. — С.388.

49 ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.46. — Тека XXII. — №1292. — Арк.1 (ks.31, fol.203); Zrodla dziejowe. — Warszawa, 1889. — T.XIX. — S.4.

50 Там само. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.92.

51 Опись акто­вой кни­ги Киев­ско­го цен­траль­но­го архи­ва №2093 (1565-1569 гг.) / Сост. М.Н.Ясинский. — К., 1895. — С.7; ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.46. — Тека XIII. — №1143 а. — Арк.34, № 515.

52 Опись акто­вой кни­ги Киев­ско­го цен­траль­но­го архи­ва №2093. — С.45; ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.46. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.110.

53 ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.46. — Тека XIII. — №1143 (нотат­ка 519); Тека XXXVI. — №7401. — Арк.110.

54 Пор.: Яко­вен­ко Н.М. Українсь­ка шлях­та. — К., 1993. — С.309; Її ж. Українсь­ка шлях­та. — К., 2008. — С.346; Herbarz Polski. — Cz.I: Wiadomosci historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich / Ulozyl i wydal Adam Boniecki. — Warszawa, 1908. — T.XII. — S.311; Rodzina. Herbarz szlachty polskiej / Oprac. S.Uruski, A.A.Kosinski, A.Wlodarski. — Warszawa, 1911. — T.VIII. — S.74; ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.5. — Спр.7444. — Ч.3. — Арк.59, 627, 633 (нотат­ки В.Руліковського про кня­зя Яко­ва Кро­пот­ку і його доньок). Плу­та­ни­на ця додат­ко­во уск­лад­не­на невір­ною пунк­ту­а­цією видав­ців АЮЗР при пуб­ліка­ції листа княж­ни Пола­г­ни Яків­ни (АЮЗР. — 4.VIII. -Т/VI. — С.386).

55 Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та. — К., 2008. — С.346. Про­те тут В.Красовський помил­ко­во запи­са­ний як чоло­вік княж­ни Ган­ни Яків­ни.

56 ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.46. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.95.

57 Опись акто­вой кни­ги Киев­ско­го цен­траль­но­го архи­ва №2035 / Сост. И.М.Каманин. — К., 1883. — С.16.

58 Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.5, 6.

59 Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии, собран­ные и издан­ные Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. — Санкт-Петер­бург, 1846. — ТЛ: 1340-1506. — №59. — С.72; Skarbiec diplomatow papiezkich, cesarskich, krolewskich, ksi^z^cych; uchwal narodowych, postanowien roznych wladz i urz^dow posluguj^cych do krytycznego wyjasnienia dziejow Litwy, Rusi Litewskiеj i osciennych im krajow / Zebral i w tresci opisal Ignacy Danilowicz. Z pozgonnych r^kopismow znajduj^cych si^ w bibljotece Muzeum Wilenskiego wydal Jan Sidorowicz. — Wilno, 1860. — T.I. — №604. — S.301. Існу­ють роз­біж­но­сті щодо часу вели­кок­нязівсь­ко­го надан­ня: 1393, 1456 і 1471 рр. Про­те Ю.Вольф пере­ко­на­ний, що йдеть­ся про 1486 р. (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. — S.339). Зре­штою, це коре­люєть­ся із часом надан­ня Яло­ви­чів для кня­зя Іва­на Кро­пот­ки — також піс­ля вдо­ви Свид­риґай­ла.

60 Литовсь­ка мет­ри­ка. — Кн.561. — С.134, 139.

61 ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.5. — Спр.7444. — Ч.3. — Арк.38.

62 Там само. — Арк.35, 242, 612.

63 Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та. — К., 2008. — С.316.

64 Опись акто­вой кни­ги Киев­ско­го цен­траль­но­го архи­ва №2093 (1565-1569
гг.) / Сост. М.Н.Ясинский. — К., 1895. — С.49.
6б Herbarz Polski. — T.VIII. — S.58-59.

66 ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.46. — Тека XXXII. — №5087 (випис із: «Луц­кие зем­ские запи­со­вые и декре­то­вые кни­ги №2076, л.687, ак.1542»).

67 Там само. — Ф.5. — Спр.7444. — Ч.3. — Арк.37, 59.

68 Там само. — Арк.59.

69 АЮЗР. — 4.VIII. — Т.УІ. — №CXXV. — С.384-388.

70 Опись акто­вой кни­ги Киев­ско­го цен­траль­но­го архи­ва №2046 / Сост. И.М.Каманин. — К., 1890. — С.12.

71 АЮЗР. — Ч.ІІ. — Т.І. — С.6, 8.

72 Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.4.

73 Ibid. — S.5.

74 ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.46. — Тека XXII. — №1292. — Арк.1 зв. (випис із побо- рово­го реєст­ру Волинсь­ко­го воє­вод­ства: ks.31, fol.339); Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.52.

7б Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.59.

76 Його част­ку визна­чи­ти склад­но, оскіль­ки він спла­чу­вав побо­ро­ве також з інших маєт­но­стей (Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.60).

77 ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.5. — Спр.7444. — Ч.3. — Арк.59.

78 Акт спер­шу обля­то­ва­ний до луць­ких ґродсь­ких книг, а вже витяг із них впи­са­но в луць­кі земсь­кі кни­ги; впис №29 (ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.46. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.111).

79 Zrodla dziejowe. — T.XIX. — S.95, 103, 105, 110.

80 ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.46. — Тека XXXII. — №5086 (випис із: «Луц­кие зем­ские запи­со­вые и декре­то­вые кни­ги №2076, л.667, ак.1519»).

81 Впи­са­но в луць­кі земсь­кі кни­ги; впис №391 (Там само. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.5).

82 Там само. — Тека XIII. — №1143.

83 Там само. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.94.

84 АЮЗР. — 4.VIII. — Т.ГУ. — №XIII. — С.104-111; ЛННБ. — Від­діл руко­писів. — Ф.46. — Тека XXXVI. — №7401. — Арк.86-87.

Скрипторий

h5 style=»text-align: center; background-color: #eceff1;»>№ 1.

Уписъ теста­мен­ту п[а]на Яло­виц­ко­го

Року тисе­ча шест­сот два­дцатъ пято­го м[е]с[а]ца июля чотыр­на­дца­то­го дня.
На роках судо­вых зем­ских кре­ме­нец­ких, в шест недел по све­той Тро­и­цы рым­ском
свя­те в року звыш мено­ва­ном при­па­лых и судовне отпра­во­ва­ти зача­тых, перед нами
Само­е­лемъ Ледо­хов­ским, судею, а Яномъ Гора­и­ном, под­судъ­комъ, вряд­ни­ка­ми судо­вы­ми
зем­ски­ми кре­ме­нец­ки­ми, став­ши оче­ви­сто, шля­хет­ный Павел Дуд­ко­въский для впи­са­ня
до книг нинеш­них зем­ских кре­ме­нец­ких пер обля­там подал теста­мент кня­зя Яко­ва
Васи­ле­ви­ча Кро­кот­ки, про­се­чи, абы при­нят и до книг упи­сан был, а так мы, суд, тот теста­мент, за поданъ­емъ и про­збою поме­не­но­го пана Дуд­ков­ско­го для впи­са­ня до книг прий­му­ю­чи, перед собою чита­ти каза­ли есмо, и так ся в собе мает.
Во имя Божее Све­тое и Живо­на­чал­ное Трой­цы стан­ся. Я Яковъ Васи­ле­вич Кро­кот­ка
Ело­виц­кий ознай­мую то и чиню явно всим поспо­ли­тым, кому потре­ба будетъ вка­зо­ва­ти
албо // чту­чи его послу­хати, нинеш­нимъ и напо­том будучимъ, штож з наве­же­ня Божо­го
будучи мнѣ обло­жо­но­го хоро­бою и розу­ме­ю­чи то, иж кож­дый чоло­вѣк ест смер­тел­ный,
кото­рый ся на тот свѣтъ не наро­дил, тот не умрет, и взяв­ши по собѣ сам, иж с тое хоро­бы живъ быти не могу, але хоте­чи сам по доб­рой воли сво­ей, без жад­но­го при­му­ше­нья и намо­вы люд­ское при­я­тел­ское, при живо­те и по смер­ти живо­та сво­е­го мал­жон­ку и про­меж­ку детей сво­их поряд­ност и вы именъ­ях сво­их во всей отчизне поров­нанъе и покой веч­ный вде­ля­ти, иж бы по живо­те моем спо­кой­ное и веч­ное мешъ­кане про­меж­ку собою мели, то вчи­ни­ти и зоста­ви­ти не на сло­вех, што под часом с паме­ти люд­ское и схо­дит, тол­ко на пис­ме
под све­до­момъ вря­до­вым и при­я­тел­ским, будучи в доб­рой паме­ти, целомъ и зупол­номъ
розу­ме, врозумевши99 теста­мент мой. На пер­вей пору­чаю и даю в руки душу свою Богу
Сотво­ри­те­лю в Трой­цы Еди­но­му, а тело мое греш­ное мает жона, дѣти мои почти­ве, вед­ле
зако­ну нашо­го хре­стянъ­ско­го, погре­сти и по души моей на церк­ви Божии роз­да­ти на
соро­ко­усты и паме­ти чини­ти. И ку тому теж то на томъ теста­мен­те докла­даю, иж маю­чи за собою у мал­жен­стве све­томъ з дому зац­на­го, почти­во­го, доч­ку небож­чи­ка // пана Олех­на Грин­ко­ви­ча Коз­инъ­ско­го на имя Овдо­тю, по кото­рой взял есми поса­гу, вно­шенъя в дом мой сто копъ гро­шей гото­вых лич­бы и моне­ты литов­ское а сто копъ в золо­те, в сереб­ре, в шатах, пер­лах клей­но­тах и иншихъ мно­гих рухо­мых речах. Што я все до рукъ сво­их взял и ку
сво­е­му пожит­ку обер­нулъ, а инъ­шие рѣчи, быва­ю­чи часто крот на служ­бах гос­по­дар­ских и зем­скихъ, утра­тил и на то есми еи мал­жонъ­це сво­ей нико­то­рой слуш­ной опра­ве и твер­до­сти на име­нях моихъ отчиз­ных не вчи­нил. А будучи в томъ мал­жен­стве све­том з нею, мал­жон­кою моею, мел и маю­чи ку собе аж до сего часу служ­бы и склон­но­сти и сер­деч­ную милость, яко на мал­женъ­ский све­тый станъ при­на­ле­житъ, паме­та­ю­чи тые служ­бы ее и цнот­ли­вое захо­ва­нье, тепе­реш­неи остат­нои воли и часу сво­е­го смер­тел­ную пока­зав­ши еи лас­ку свою,
якъ напро­тив­ку того вѣна, вно­ше­ня ее в дом мой двох­сот копъ гро­шей, и ку тому з лас­ки
сво­ей при­венъ­ку дру(гу)ю две­сте коп гро­шей лич­бы литов­ское, такъ теж и за цнот­ли­выи
служ­бы и склон­но­сти ее напро­тив­ко мене, мал­жон­ка сво­е­го, захо­ву­ю­чи в том вед­ле звык­ло­сти нашое хре­стян­ское и ничимъ не отсту­пу­ю­чи ста­ту­ту пра­ва зем­ско­го, хоте­чи еи
мал­жон­це и детем моим по живо­те сво­емъ покой вѣч­ный // вчи­ни­ти, иж бы жона и дети
мои на мене не пла­ка­ли, але спо­кой­ное мешъ­кане мели, вѣда­ю­чи вше­ля­кие пожит­ки в
ыме­няхъ моих Ело­ви­чах у Вор­сине, в Чекне и в Коте­ле­ви, вый­му­ю­чи зо всих тых име­ней
моих за тре­тюю част двор мой Ело­виц­кий зо всим будо­ва­нем и име­нье Ело­ви­чи з бояры
путъ­ны­ми, з люд­ми тяг­лы­ми, з дво­ри­щи пустов­ски­ми, с пол­ми и сено­жат­ми муз­ки­ми, такъ
яко кото­рое дво­ри­ще за отца мое­го и за мене дер­жа­но было, и ку тому ставъ и млынъ чекон-
ский зо вси­ми пожит­ки, и в гае дере­во борт­ное со бчо­ла­ми и в кото­ром бчол нитъ, и бчо­лы
вси в пасе­це, пашъ­ня в гум­нахъ нажа­тая и на поли засѣя­ная, и под­во­рем в зам­ку
гос­по­дар­скомъ луц­комъ, шаты, цѣнъ, мѣд, а гро­шей гото­вых и среб­ра того ничо­го не маю,
кони езд­ные, ста­до сверѣ­пъе, быд­ло рога­тое, овцы, козы, сви­ни, кури, гуси и вше­ля­кие
рухо­мые малые и вели­кие, яким кол­векъ име­немъ назва­ные домо­вые рѣчи и при­вел­лея
гос­по­дар­ские нивя100 именъя, отчиз­ну мою, то все даю дарую и на веч­ност тымъ теста­мен-
томъ моимъ опи­сую, одда­ля­ю­чи то от всих детей, дочок и зятеи моих, их потом­ковъ, мал-
жон­це моей кня­ги­ни Овдо­ти Олех­новне на веч­ност, и ку тому пол и сено­жа­тей двор­ных,
кото­рые я к тому дво­ру Ело­виц­ко­му за живо­та сво­е­го дер­жалъ и вжи­вал, так // теж в гаех
и на будо­ванъе дере­ва и на рубане дровъ, в рецѣ Сты­ру боб­ро­вых гонъ и на поли ловы
зве­ри­ны и пта­шъе, на всемъ на томъ запи­сую мал­жон­це сво­ей тре­тюю част так­же на веч-
ност, а мал­жон­ка моя с тое тре­тее части, от мене еи на том теста­мен­те выше на веч­ност
мено­ви­те опи­са­ное, дѣтемъ, доч­камъ моимъ, не мает и не будет повинъ­на нико­то­рое
выпра­вы и поса­гу дава­ти, тол­ко спо­кой­ное меш­кане мети мает и то все дер­жа­ти и вжи­ва­ти
на веч­ные часы и вол­на будет по живо­те и при живо­те сво­емъ дѣтем, доч­камъ сво­им, кото-
рой з них, албо тому, кому хуть и воля ее на то будетъ отда­ти, про­да­ти, даро­ва­ти на цер­ковъ
Божую запи­са­ти и такъ тымъ шафо­ва­ти вед­ле воли и мыс­ли сво­ее, а дети, доч­ки мои вси и
зятѣ мои не маютъ еи того забо­ро­ня­ти и в тое ся всту­по­ва­ти, тол­ко веч­ное мол­чане мети
мают. А вну­ка моя Овдюх­на, доч­ка небож­чи­ка зятя мое­го Васи­ля Кра­со­въско­го, то мает
мал­жон­ка моя кня­ги­ня Овдо­тя до себе взя­ти и хова­ти до лет ее, а коли лета свое мети будет,
тогды мает еи и повин­на будет с части сво­ее дати пят­над­цет копъ гро­шей гото­вых, две
сверѣ­пы стад­них, пят волов а три коро­ве. А што се тычет тых пол и сено­жа­тей, дере­ва борт-
ного и гаевъ, што пред­ки мое и я сам нада­ли на церк­ви Бо//жии, на цер­ковъ Чес­но­го Хре­ста
и на цер­ковъ све­то­го Дмит­рия, в тои зем­ли и в гаи цер[ков]нии жана, дѣти, доч­ки и зяти
мои ничим­ся не мают всту­по­ва­ти и отцем (цер)кве Божи отый­мо­ва­ти. К тому теж, што­ся
доты­чет име­ня мое­го Вор­си­на, Чек­ня и двох ста­вовъ верх­нихъ и мли­новъ, пол, сено­жа­тей,
гаевъ, боб­ро­вых гонъ, ловов зве­рин­них и пта­ших и дво­ри­ща пустов­ско­го на Гъни­да­ве, кото-
рое лежит неда­ле­ко от дво­ра коро­лев­ско­го, и вше­ля­ких пожит­ковъ малых и вели­ких, што
с тым име­ням на тые две части при­на­ле­жит, то все отпи­сую дѣтем, доч­кам моим Марухне,
Наста­си, Ганне, Мас­ци и Пола­гъне, кото­рые лета мают и кото­рые лет не мают, если замуж
пой­дут, тогды то про­меж­ку собою на части ров­ные роз­де­ля­ти, вод­ле пра­ва при­ро­жо­но­го,
мают, кото­рые еще замуж нешли, тые мают с частя­ми сво­и­ми, што на нихъ прий­ти мают,
зо всим с тым каж­дая з нихъ при мал­жон­це моей а мат­це сво­ей кне­ги­ни Овдо­ти меш­ка­ти, а
жона моя а мат­ка их тых име­ней и всих пожит­ковъ ничим утра­ти­ти не мает, але коли
замуж пой­дут, тогды то все им каж­дой з них в цело­сти вер­ну­ти мает. Ку тому теж кото­рую
сорок копъ гро­шей литов­ских, едучи на послу­гу гос­по­дар­скую до Ифлянт, // взял и
позы­чил в зятя сво­е­го небож­чи­ка Васи­ля Кра­сов­ско­го и запи­сал есми ему тую суму пене­зей
на име­ню моем отчиз­ном Коте­ле­ви, то и тепер бым теста­мен­томъ моим, остат­ною волею
сво­ею, запи­сую и той лист мой запис­ний на тую сорок копъ гро­шей потвер­жаю, кото­рое
имене Коте­лев доч­ка моя Марух­на Васи­ле­вая При­ве­ре­дов­ская в той суме соро­ку копах гро-
шей и до сего часу дер­житъ, тогды и доч­ки мои и сест­ры ее, коли замуж пой­дут, а будет ли
им в том крив­да се види­ти, на пер­вей они сами и зяти мои тую сорокъ копъ гро­шей влас­но-
го дол­гу мое­го доч­цѣ моей а сест­рѣ сво­ей Марухне всѣ ров­ны­ми част­ми запла­тив­ши, тож тое
имене Коте­левъ на ров­ные части, ведъ­ле пра­ва при­ро­жо­но­го, росде­ли­ти и поро­въня­ти на
веч­ные и потом­ные часы мают, а не отдав­ши тыхъ соро­ка копъ гро­шей, ни в чом ся в тое
именъе Коте­левъ всту­по­ва­ти не мают иж до зуполъ­ное запла­ты. А въ опе­ку пору­чаю жону
и дѣти мои при­я­те­лем сво­их их мило­сти пану Миха­и­лу Федо­ро­ви­чу Сер­би­ну Хоро­хо­рынс-
кому, зем­ли Волын­ское суди и пове­ту Луц­ко­го, а пану Анъ­д­рею Ива­но­ви­чу Руси­ну, под­ста-
росте­му луц­ко­му, а шури­ну сво­е­му пану Дмит­ру Олех­но­ви­чу Козын­ско­му. Якож если тот
теста­мент, оста­точъ­ную волю, на въря­де в зам­ку гос­по­дар­ском Луцъ­ком через // при­я­те­ля
сво­е­го и черес лист свой опо­ве­дил и до книгъ вря­до­вых зем. запи­са­ти дал и на то дал есми мал­жонъ­це моей кня­ги­ни Овдотъи Олех­новне тот мой теста­мент з моею печатъю. А при том
были и тому доб­ре све­до­ми панъ Вой­тех Кра­сов­ский, ворот­ный луц­кий, на тот часъ будучи
на мес­цу пана Анъ­д­рея Руси­на, под­ста­ро­сте­го луц­ко­го, в Луц­ку, а панъ Федор Русинъ, писаръ луц­кий, а панъ Томи­ло Воро­на Боро­т­инъ­ский. Кото­рые за про­збою моею печа­ти свое при­ло­жи­ли к сему мое­му теста­мен­ту. Писан въ Ело­ви­чах лета Боже­го Наро­женъя тися­ча пят­сотъ шесть­де­сятъ чет­вер­то­го м[е]с[а]ця мар­ца осм­на­дца­то­го дня.У того листу печа­тей при­тис­не­ных чоты­ри черзъ таки.
При кото­ром акти­ко­ванъю того яко­бы теста­мен­ту кня­зя Яко­ва Васи­ле­ви­ча Кро­кот­ки або Кро­пот­ки свед­чил­ся соле­ни­тер сам от себе и од всих пановъ Ело­виц­ких уро­жо­ный
его милость панъ Заха­ри­яшъ Боже­нецъ Ело­виц­кий, стол­никъ киевъский, сек­ре­тар и
писар его коро­лев­ское мило­сти, про­тив тому титу­ло­ви того то кня­зя Кро­кот­ки або
Кро­пот­ки, з Мосък­вы недав­но не веда­ти яким спо­со­бом выеха­но­му и Ело­ви­цъ­ким ся
напи­сан­но­му, и про­тивъ печа­ти гер­бо­ви его, в кото­ром под кры­жом и хоро­гвою о двох
роз­ви­не­ныхъ // конъ­цах, што здав­на слы­нетъ Боже­нец, гербъ такий нашъ деди­човъ
Ело­ви­цъ­кихъ, тот князь Кро­котъ­ка межи тые два кон­цы хору­гъ­ви гер­бу нашо­го свои
три зубы або кол­ки втру­тил и вырыл в такую фор­му и смел­се напи­са­ти неслушне и
нена­лежне титу­лом ста­ро­жит­ным нашим влас­ным Ело­виц­ким, по дедиц­тве нашом селе
Ело­ви­чах, в пове­те Луц­ком над рекою Сты­ром з гаем и з две­ма при­сел­ка­ми Вор­си­ном,
Чек­нем и Коти­ле­вом лежа­чих и в заста­ве у него будучих, и про­тивъ тому теста­мен­то­ви
и кон­ди­цы­ям его, яко нена­лежне и неправне попи­са­ным, яко­бы в дис­по­зы­цыю свою
добра наши дедич­ные зати­га­ю­чи. О што все пра­вом хоте­чи­ся роспра­ви­ти и про­сил, абы
тая про­те­ста­цыя его мило­сти при том же акти­ко­ванъю того мни­ма­но­го теста­мен­ту
кня­зя Кро­пот­чи­но­го до книг зем. крем. при­ня­та и запи­са­на. Кото­рые такъ, такъ тот
теста­мент, яко и про­те­ста­цыю его мило­сти пана стол­ни­ка киевъско­го, за при­ня­тем
нашим судо­вым до книг ест запи­са­ны.

Ящ. Кре­мен. № 1512, актъ «МФ».
(Киев­ский цен­траль­ный архив)

Print Friendly, PDF & Email
  1. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… — S.185 []
  2. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ной комис­си­ей для раз­бо­ра древ­них актов. – К., 1907. – Ч. VIII, т. 4. – С.108. []
  3. ЦДІАК Украї­ни. – Ф.26. – Спр. 3. – Арк. 41 зв. – 42. []