ЗБА­РАЗЬ­КІ – князівсь­кий рід, мав вели­кі маєт­но­сті на Волині. Піс­ля смер­ті 1631 Єжи рід З. згас. Маєт­но­сті З. успад­ку­ва­ли князі Виш­не­ве­ць­кі, які є від­га­лу­жен­ням роду Зба­разь­ких.

XVIII коле­но

князь Василь Федь­ко­вич Несвiзь­кий (? — до 1463),
син Феді­ра Несвізь­ко­го, подільсь­ко­го і кре­ме­не­ць­ко­го ста­ро­сти, про існу­ван­ня яко­го з доку­мен­тів, що є в нашо­му роз­по­ряд­жен­ні, відо­мо лише з патроні­му його синів у 1460 – 1470-х рр.
У резуль­таті зусиль, про­те яких саме — досте­мен­но неві­до­мо, Василь та його брат Юрій до 1455 року повер­ну­ли май­же всі дідич­ні володін­ня. До почат­ку 1460-х років Василь осів у Зба­ра­жі (напевне від­був­ся поділ май­на з бра­том або той уже помер), і з цьо­го часу Зба­разь­ки­ми ста­ли нази­ва­ти­ся вже його нащад­ки.
Про існу­ван­ня Васи­ля з доку­мен­тів, що є в нашо­му роз­по­ряд­жен­ні, відо­мо лише з патроні­му його синів у 1460 – 1470-х рр. Князь Василь Федь­ко­вич помер до 9 лип­ня 1463 р., коли його сини, «отчи­чи и дѣди­чи Зба­раз­скии», поді­ли­ли між собою Зба­разь­кий «повіт» у скла­ді городів Зба­раж, Коло­ден та 70 з поло­ви­ною сіл, а також двір Горо­док та 5 сіл у Луць­ко­му повіті.Ми не може­мо ствер­джу­ва­ти, що цей поділ від­був­ся відра­зу піс­ля смер­ті кня­зя Васи­ля, беру­чи до ува­ги той факт, що сини кня­зя Васи­ля (II) Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го поді­ли­ли свою спад­щи­ну (1481 р.) май­же через сім років піс­ля заги­белі бать­ка (1474 р. – див. ниж­че). Скоріш за все, поділ 1463 р. від­був­ся, коли най­мо­лод­ший із братів досяг пов­но­літ­тя. У роз­поділь­чо­му акті зга­дуєть­ся, щоправ­да без імені, також і їхня мати, вдо­ва кня­зя Васи­ля Федь­ко­ви­ча, яка на той час зі скла­ду їхньої спад­щи­ни вже «дєр­жит отчи­ну нашу и сєла Манєв, и дру­гий Ста­рый Манєв, Тараж, Пєрєд­мир, Бур­су­ков­цы, Вла­ши­нов­цы, Вєр­бо­вєц, Ряш­нєв­ка, Дома­нин­ка, Чєр­ни­ко­во дво­ри­щє, а вєрхъ Попо­ва ста­ву сєли­що, гдѣ Луце­ви­чи сєдѣ­ли», на пра­вах до-жит­тєво­го володіння343 – оче­вид­но, згід­но запо­віту її чоло­віка. Піс­ля смер­ті кня­гині її володін­ня мали відій­ти до най­мо­лод­шо­го сина Сол­та­на, і дійс­но відій­шли; отже, вдо­ва кня­зя Васи­ля Федь­ко­ви­ча помер­ла рані­ше за Сол­та­на, тоб­то не піз­ні­ше 1472 р.
Жена: [….] (1463, +1463/1472).
343 AKLS. – T. I. – S. 54-55, № LVII (за копією близь­ко 1540 р.); згад­ка про Зба­разь­кий повіт – на s. 55.

2 коле­но

князь Василь Васи­льо­вич Зба­разь­кий Несви­ць­кий (1463,—1474)
1С:Вас.Фед. Несвиц­ко­го, князь зба­разь­кий [?] (до 1463 ? — 1474 рр.).
Пер­ший раз зга­да­ний під 1463 р. Розділ бать­ківсь­кої спад­щи­ни між бра­та­ми від­був­ся 9 лип­ня 1463 р. в Луць­ку, перед ста­ро­стою Луць­ким, паном Михай­лом Мон­то­вто­ви­чем. Голов­на скла­до­ва спад­щи­ни нара­хо­ву­ва­ла 2 горо­ди, 68,5 сіл, 1 дво­ри­ще й 1 сели­ще, розта­шо­вані ком­пакт­ною групою на півд­ні Волині, і ста­но­ви­ла окре­мий Зба­разь­кий повіт. Почат­ко­ва фор­му­ла роз­поділь­чо­го акту свід­чить, що Зба­разь­кі вва­жа­ли себе справж­ні­ми суве­рен­ни­ми воло­да­ря­ми: «Мило­стю Божєю мы князь Васи­лєй, князь Сємєн, князь Сол­тан Васи­лєви­чи, отчи­чи и дѣди­чи Зба­раз­скии, сознаєм сим нашим листом каж­до­му доб­ро­му нинєш­нимъ и на потом будучим: дѣли­ли єсмо отчи­ну свою про­мєж сєбє (…)».
Стар­шо­му з братів, кня­зю Васи­лю Васи­льо­ви­чу, дістав­ся най­біль­ший уділ: город Зба­раж та 31 з поло­ви­ною село – Янков­ці, Оба­рин­ці, Іва­чов Ниж­ній, Согне­ков­ці, Опре­лив­ці, Лозо­ве, Охре­мов­ці, Чер­ни­ков­ці, Вер­ня­ков­ці, Залу­же, Зан­ков­ці, Литовсь­кий Кут, Ряб­чин­ці, Тара­сов­ці, Роз­но­шин­ці, Оскря­тин­ці, Мосо­рев­ці, Где­хо­не­ць, Зво­ло­хи під Мечи­то­вом, Лабян­ка, Баг­лов, Гущин­ці, Нове село, двоє Стриєв­ців, Кле­ва­нов­цов, поло­ви­на Шей­па­ков­ців, Гни­ли­ця, Моро­зов­ці, Мой­сеєв­ці, Воло­чи­ща, а також у Луць­ко­му повіті Сту­де­ня­ків­ці. У Зба­ра­жі князь Василь мав бра­ти на себе один грош мита. В разі, якщо хтось із братів захо­тів би вка­за­ний розділ «пору­ши­ти», він мав запла­ти­ти іншим бра­там вели­чез­ну суму в 500 коп грошей348. Вка­за­ні посе­лен­ня розта­шо­ву­ва­ли­ся на р. Сереті, його при­то­ці Гніз­ні (біль­шість, вклю­ча­ю­чи сам Зба­раж), Гніз­дич­ній – при­то­ці Гніз­ни, Буглів­ці, Гущан­ці з при­то­ка­ми, Зад­ни­шів­ці та Збручі. «Част­ка кня­зя Васи­ля була най­біль­шою за кіль­кістю посе­лень і пло­щею, ста­но­ви­ла суціль­ну тери­торію, зай­ма­ла цен­траль­ну, пів­ден­ну й пів­ден­но-схід­ну части­ни Зба­разь­ко­го повіту й при­ля­га­ла до Тере­бов­лянсь­ко­го повіту Русь­ко­го воє­вод­ства Корони»349.
Наступ­но­го дня, 10 лип­ня 1463 р., також у Луць­ку, за гаран­тією ста­ро­сти Луць­ко­го, пана Михай­ла Мон­то­вто­ви­ча, і пана Олі­за­ра (Шило­ви­ча), мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі та наміс-ника Воло­ди­мирсь­ко­го, князь Василь Васи­льо­вич Зба­разь­кий уклав ще одну уго­ду з бра­том Семе­ном. А саме, він зобов’язався спус­ка­ти свій Іва­чівсь­кий став одно­час­но зі ста­вом Семе­на (в Іва­чо­ві Верх­ньо­му), «абы нє было шко­ды кня­зю Сємє­ну, што­бы гораз­до вода съш­ла лови­ти рыбы». Якщо ж князь Василь не зро­бить цьо­го, то має бра­ту «шко­ду заступить»350. Крім Зба­разь­ко­го повіту, Несві­ць­ким нале­жа­ло кіль­ка посе­лень у Луць­ко­му повіті в рай­оні на пів­ніч від ниніш­ньо­го міста Рів­но­го. У діль­чо­му листі 1463 р. зга­ду­ють­ся розта­шо­вані тут дво­ри Двіре­ць і Горо­док та села Караєви­чі, Обарів, Тинне й Сту­де­ня­ків­ці [28, s. 55], а по сусід­ству лежа­ли села Забо­роль, один і дру­гий Житин та дво­ри­ще Перу­шо­ви­ча, які 1467 р. нале­жа­ли кня­зю Юрію Несві­ць­ко­му [7, кн. 196, л. 224]. Дав­ні­ше всі ці посе­лен­ня ста­но­ви­ли, оче­вид­но, єди­ний ком­плекс. Чи були тут які обо­рон­ні спо­ру­ди, писем­ні дже­ре­ла замов­чу­ють.
Піс­ля смер­ті най­мо­лод­шо­го бра­та, кня­зя Семе­на-Сол­та­на, у 1472/73 р. князі Василь та Семен Васи­льо­ви­чі Зба­разь­кі, згід­но його запо­віту, успад­ку­ва­ли його уділ – Горо­док у Луць­ко­му повіті, Виш­не­ве­ць, Манів і т. д. Бра­ти хоті­ли розді­ли­ти ці володін­ня, але між собою так і не домо­ви­ли­ся. При­най­мі, у 1475 р. князь Семен свід­чив: «(…) жад­ноѣ я вѣч­но­сти з бра­том моимъ князємъ Василь­єм нє имѣл о дѣл­ни­цю бра­та мого кня­зя Сол­та­на, ниж­ли єсмо такъ дер­жа­ли тую дѣл­ни­цю оспо­дарь­скоѣ воли и пожит­ки собѣ имѣ­ли на полы. А гос­по­дарь нашь король єго милость писал до пана ста­ро­сты и до нас, што­бы ся тою дѣл­ни­цєю бра­та нашо­го кня­зя Сол­та­на нє дєли­ли до того часу, поки аж Богъ дасть корол єго милость будеть у княз­ствѣ Литов­ском», хоча князь Михай­ло Васи­льо­вич ствер­джу­вав, що поділ таки існу­вав. Король напи­сав до кня­зя Олек­сандра Сан­гуш­ко­ви­ча, ста­ро­стів Луць­ко­го та Воло­ди­мирсь­ко­го, щоб вони роз­г­ля­ну­ли спра­ву та опи­та­ли свід­ків. Свід­ки ж пові­до­ми­ли: «тым обы­чаємъ кня­зю Сємє­ну со князємъ Василь­ємъ были рѣчи пєрєд нами, а кон­ца ни одно­го межи собою нє вчи­ни­ли, ни листа пєрєд нами нє запи­сы­ва­ли». І при­зна­чені суд­ді визна­ли право­ту кня­зя Семена351. Оскіль­ки Василь Васи­льо­вич під час обо­ро­ни Зба­ра­жа 1474 р. від татар заги­нув [37, s. 608], його част­ку успад­ку­ва­ли сини Михай­ло, Семен Пер­ший, Семен Серед­ній, Семен Мен­ший і Федір [37, s. 608; див. також: 28, s. 100–101]. 1475 р. Семен Васи­льо­вич та най­стар­ший із синів бра­та Васи­ля поді­ли­ли спад­щи­ну Сол­та­на [28, s. 69–71], а 1478 р., за нака­зом вели­ко­го кня­зя, зано­во переді­ли­ли її [28, s. 75–76] . В актах 1475 р., пов’язаних із цим поді­лом, у част­ці синів Васи­ля Васи­льо­ви­ча зга­дуєть­ся вже „твер­жа” Виш­не­ве­ць [28, s. 69–71, 161–162]. Оскіль­ки Сол­тан три­ва­лий час слу­жив у Москві, а маєт­ка­ми віда­ли бра­ти [7, кн. 195, л. 233], замок з’явився, мабуть, їхні­ми зусил­ля­ми.
1473 р., 17 верес­ня – у Львівсь­ко­му суді двоє селян, під­да­них «най­я­с­ні­шо­го кня­зя Васи­ля Зба­разь­ко­го (preclari Ducis Vasyly Sbarassky)», укла­ли миро­ву уго­ду зі шлях­ти­ча­ми Неми­рою з Бор­що­ва і Пет­ром «Notario de Chopytowa»352.
Жит­тя кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го обір­ва­ло­ся тра­гіч­но. Напри­кін­ці черв­ня 1474 р. від­носно неве­ли­ке війсь­ко кримсь­ких татар під про­во­дом Айда­ра, сина хана Хад­жі-Гірея, здійс­ни­ло спу­стош­ли­вий напад на Поділ­ля та зем­лі Русь­ко­го­воє­вод­ства. Захо­пи­ли тата­ри й сусід­ній Зба­раж, поло­нив­ши міс­це­ву кня­ги­ню. Князь же Зба­разь­кий (яко­го Длу­гош помил­ко­во зве Іва­ном), «бача­чи здо­бут­тя зам­ку та взят­тя до неволі дру­жи­ни», вирі­ши­вся на від­чай­душ­ний вчи­нок: «набрав­ши від­ва­ги Сам­со­на, зав­дя­ки якій він зі всі­ма свої­ми людь­ми й дуже багатьма серед татар, які вже володі­ли зам­ком і його вежа­ми – втек­ли однак два його сини й дві доч­ки – роз­па­лює поже­жу. Дістав­ся до неволі його молод­ший син; але один із селян русь­ких, коли його вже вели як поло­не­но­го до війсь­ка татарсь­ко­го, з муж­ньою від­ва­гою забив­ши того, хто його взяв до неволі, вирвав бран­ця. З при­во­ду його забит­тя почав­ся тоді вели­кий сто­гін та голосін­ня в обо­зі татарсь­ко­му (оскіль­ки був одним зі зна­ме­ни­тих мужів)»353. Сам же князь Зба­разь­кий у роз­па­леній ним поже­жі й загинув354.
Дру­жи­на Васи­ля Васи­льо­ви­ча, яку зва­ли Марією355, піз­ні­ше була звіль­не­на з поло­ну. У най­дав­ні­шо­му Києво-Печерсь­ко­му пом’яннику, в стат­ті «Род кня­зя Ива­на Вишь­нєвъско­го», пер­ши­ми запи­сані князь Михай­ло та кня­ги­ня Ога­фія – бать­ки кня­зя Іва­на, й відра­зу за ними князь Василь та кня­ги­ня Марія – без сум­ніву, князь Василь Васи­льо­вич та його дру­жи­на (Древ­ний помян­ник Кие­во-Печер­ской лав­ры (кон­ца XV и нача­ла XVI сто­ле­тия) // Чте­ния в Исто­ри­че­ском обще­стве Несто­ра-лето­пис­ца. – К., 1892. – Кн. VI. – При­ло­же­ние. – С. 77). 2 черв­ня 1478 р. вона, «кня­ги­ни Василь­є­вая Зба­раз­кая», разом зі свої­ми п’ятьма сина­ми, згід­но
уго­ди з кня­зем Семе­ном Зба­разь­ким, отри­ма­ла части­ну зі спад­щи­ни кня­зя Сол­та­на Зба­разь­ко­го – Виш­не­ве­ць з при­сіл­ка­ми, Тараж, Лопуш­ну та Влашинівці356. Досить віро­гід­но, що ця кня­ги­ня була доч­кою пана Іва­на Рога­тинсь­ко­го, сест­рою Євдо­кії-Зофії з Рога­тинсь­ких (кня­гині Кобринсь­кої, потім пані Пацо­вої, наре­шті пані Радивилової)357. Князь Василь Васи­льо­вич Зба­разь­кий був, наскіль­ки нам відо­мо, пер­шим пред­став­ни­ком роду, який почав вжи­ва­ти печат­ний знак (герб) князів Зба­разь­ких і Виш­не­ве­ць­ких у його «чистій» фор­мі – пере­хре­ще­ний хрест, постав­ле­ний на пів­ко­ло (пів­мі­ся­ць) під шести­кут­ною зіркою.’Щоправда, відо­ма нам печат­ка кня­зя Васи­ля була вико­ри­ста­на вже піс­ля його смер­ті – стар­шим сином Михай­лом, будучи при­ві­ше­ною до його уго­ди з дядь­ком, кня­зем Семе­ном Зба­разь­ким-Коло­денсь­ким, від 1475 р. (до 1 вересня)358.
Жена: Мария (1478)
Діти: Михай­ло (1470—1517), 1-й князь Виш­не­ве­ць­кий; Семен Стар­ший (д/н-1481), 2-й князь Зба­разь­кий; Семен Серед­ній (д/н-1477); Семен Малий (д/н-1488); Федір, воло­дар Пори­ць­ка; Марія, дру­жи­на Іва­на Яно­ви­ча Вла­ди­ки; донь­ка (ім’я неві­до­ме)
Лите­ра­ту­ра:
Соб­чук В.Д. Зам­ки князiв Несвi­ць­ких та похiд­них вiд них князiв Зба­разь­ких, Виш­не­ве­ць­ких i Пори­ць­ких на Волинi (XV – пер­ша поло­ви­на XVII ст.) 2006
Келем­бет С. М. Князі Несвізь­кі та Зба­разь­кі: XIII – поча­ток XVI століть. – Кре­мен­чук: Хри­сти­янсь­ка зоря, 2017. – 212 с.
Источ­ни­ки:
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
28. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie / Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobielskiego i B. Gorczaka. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506.
37. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895.
348 AKLS. – T. I. – S. 54-55, № LVII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
349 Соб­чук В. З історії… – С. 234-235.
350 AKLS. – T. I. – S. 55-56, № LVIII (за ори­гі­на­лом).
351 AKLS. – T. I. – S. 69-70, № LXXIV (за ори­гі­на­лом).
352 AGZ. – Lwów, 1891. – T. XV. – S. 160, № 1252.
353 Długosz J. Roczniki… – Warszawa, 2009. – Ks. 12. – S. 350-351.
354 Саме так тлу­ма­чив події М. Кро­мер: князь Іван заги­нув у поже­жі – «incendis perijt» (Cromeri M. De origine et rebus gestis Polonorum libri XXX. – Basileae, 1555. – P. 616). Тим часом Й. Бєльсь­кий чомусь вва­жав, що «з дво­ма сина­ми й доч­ка­ми лед­ве бать­ко вря­ту­вав­ся про­бив­шись крізь воро­га та замок той запа­лив­ши» (Kronika Martina Bielskiego. – Sanok, 1856. – T. II. – S. 855-856).
356 AKLS. – T. I. – S. 75-76, № LXXX (за ори­гі­на­лом).
357 Див. наступ­ний розділ, стат­тю про Анну Васи­лів­ну.
358 В. Сем­ко­вич помил­ко­во дату­вав акт з печат­ка­ми князів Несвізь­ких-Зба­разь­ких 1461 р., але уточ­нив, що то був доку­мент з Біб­ліо­те­ки Оссолінсь-ких у Льво­ві № 693, над­ру­ко­ва­ний у AKLS. – T. I. – № 75 (s. 71) – поділ князів Семе­на Васи­льо­ви­ча та Михай­ла Васи­льо­ви­ча уді­лу їхньо­го помер­ло­го бра­та (так!) Сол­та­на, який насправ­ді від­був­ся в 1475 р. Опи­са­ний знак зоб­ра­же­но на чет­вер­тій за поряд­ком печат­ці, піс­ля кня­зя Семе­на Несвізь­ко­го. «З напи­су ото­чу­ю­чо­го зостав­ся зараз лише слід якби літер ….ИЯ, але вида­ве­ць бачив ще з дру­гої сто­ро­ни літе­ри: ЗБАР… (…) на печат­ці ж чет­вер­тій, що нале­жа­ла здаєть­ся до Васи­ля Зба­разь­ко­го (див. там же (AKLS – Авт.) nr 57) з’являється від­мін­ність (порів­ня­но з печат­кою кня­зя Семе­на Несвізь­ко­го – Авт.) у вигляді зір­ки, яка піз­ні­ше висту­пає на печат­ках кн. Зба­разь­ких» (Semkowicz W. Łosk i wygaśnięcie Korybutowiczów // Rocznik Towarzystwa heraldycznego we Lwowie. – Kraków, 1926. – T. VII. – S. 200, przyp. 2). Помил­ко­ва дата у Сем­ко­ви­ча, 1461 р., перей­ш­ла потім у пра­ці М. Гумовсь­ко­го (Gumowski M. Pieczęcie Książąt Litewskich // AW. – 1930. – Z. 3-4. – S. 716-717) та О. Одно­ро­жен­ка (Одно­ро­жен­ко О. До історії українсь­кої гене­а­ло­гії та гераль­ди­ки… – С. 48). Фото­зні­мок печат­ки кня­зя Васи­ля Зба­разь­ко­го наве­де­но у пра­ці М. Хай­сін­га; там вона пра­виль­но дато­ва­на 1475 р., але помил­ко­во від­не­се­на до кня­зя Семе­на, а не Васи­ля Зба­разь­ко­го (Haising M. Sfragistika szlachecka doby średniowiecza w świtle archiwaliów lwowskich. – Lwów, 1938. – S. 29, tabl. III, № 51).
князь Семен Васи­льо­вич Несвізь­кий Зба­разь­кий Коло­денсь­кий Ровенсь­кий (1461, † 1480/1481)
2С:Вас.Фед.Кн. коло­дя­женсь­кий (коло­денсь­кий) (до 1463 — піс­ля 1480 рр.) і зба­разь­кий (1474 — піс­ля 1480 рр.). нам.Кременец(1478-1481).
Роз­по­чав актив­ну діяль­ність ще до поді­лу з бра­та­ми бать­ківсь­кої спад­щи­ни. 22 груд­ня 1461 (1460?) р., в Луць­ку, Іваш­ко Дич­ко Васи­льо­вич «про­далъ єсми свою отчиз­ну дворъ и сєло в Луц­комъ повѣтє на имя Ров­ноє кня­зю Сємє­ну Василь­єви­чю Нєсвиз­ко­му (…) за три­ста копъ широ­кыхъ гро­шей чєскоє лич­бы вѣч­но со всѣмъ ис тымъ какъ издав­на к тому дво­ру Ровєнь­ско­му слу­ша­ло и тяг­ло и как отє­ць мой дєр­жал и я дєр­жал, и с при­сол­ки, и с пол­ми, и съ сєно­жат­ми, и з дуб­ро­ва­ми, и з лѣсы, и з борт­ны­ми зем­ля­ми, и съ ста­вы и ста­ви­щи, и з рєка­ми, и з боб­ро­вы­ми гоны, и з мыти, ничо­го на сєбє не вымє­няя (…)»359. Згід­но з листом коро­ля Кази­ми­ра 1469 р., в Рів­но­му по-ста­ро­му мало бра­ти­ся мито «от воза по гро­шу, а от коня нє надобє, от при­гонъ­но­го ско­та по гро­шу от дєсяти»360. Мож­ли­во, цито­ва­ний акт був лише під­твер­джен­ням більш дав­ньої купів­лі, здійс­не­ної ще за прав­лін­ня на Волині вели­ко­го кня­зя Швит­ри­гай­ла, тоб­то до 1452 р. Так, під час супереч­ки за Рівне між кня­зя­ми Острозь­ки­ми у 1541 р., «шука­ю­чи за роз­по­ряд­жен­ням королівсь­ким в Архіві уря­до­во­му при­вілеїв, що від­но­си­лись до того маєт­ку, знай­де­но лист Швит­ри­гай­ла вел. кн. лит., у яко­му гово­ри­ло­ся: «шчо замок Ров­нє, Басов з коню­ха­ми и коно­корм­ци наши­ми в Басо­вє, з сєлом Ров­ноє, кото­роє Иваш­ко Дич­ко Васи­лєвич и з при­сєл­ки кня­зю Сємє­ну Васи­лєви­чу Нєсвиц­ко­му про­дал, а к тому Ква­си­лов (і т. д., див. ниж­че під 1470 р.) (…) єсть влас­ность наша гос­по­дар­ская и нам спра­вед­ливє приналежит»»361. Але ціл­ком віро­гід­но й те, що в дано­му випад­ку ми має­мо спра­ву з фаль­си­фі­ка­том, на що вка­зу­ва­ла б ана­хроніч­на наз­ва Рів­но­го зам­ком (адже під час «від­най­ден­ня» акту Швит­ри­гай­ла Рівне зна­хо­ди­ло­ся у королівсь­ко­му сек­ве­стрі), а також знач­ний хро­но­ло­гіч­ний розрив між смер­тю Швит­ри­гай­ла (1452 р.) та, тео­ре­тич­но, під­твер­джен­ня­ми зга­да­них у його­ли­сті про­да­жів (1461 та 1470 рр.).
За умо­ва­ми поді­лу бать­ківсь­кої спад­щи­ни від 9 лип­ня 1463 р., кня­зю Семе­ну Васи­льо­ви­чу дістав­ся досить знач­ний уділ: город Коло­ден і 21 село – Чер­не­хов, Іва­чов Верх­ній, Оро­шов­ці, Добра Вода, Іван­ча­ни, Наві­ков­ці, Ліпя­ги, Олиш­ков­ці, Гніз­дич­на, Шим­ков­ці, Мша­не­ць, Мєди­ня, Воло­чи­ща, Глу­бо­чок Ниж­ній, Ронєв за Чер­ня­хо­вом, Чепе­ле­ва Лука, Оло­вян­чи­но, Дол­гош­нин­ці, Гін­штов­ці, Порох­ная, а також у Луць­ко­му повіті Дво­ре­ць (напро­ти Рів­но­го). У Колод­ні князь Семен мав бра­ти один грош мита362. Названі села зна­хо­ди­лись на р. Гніз­дич­ній з при­то­ка­ми, при­лег­лій тери­торії басей­ну Горині, вито­ках Гнізної,Сереті з при­то­ка­ми, Сам­чи­ку, Збручі та Жабо­кри­ч­ці. «Володін­ня кня­зя Семе­на лежа­ли в основ­но­му в цен­трі й на заході Зба­разь­ко­го повіту й мали вихід на кор­дон Вели­ко­го князів­ства зі Львівсь­кою зем­лею Русь­ко­го воє­вод­ства Коро­ни, а кіль­ка відір­ва­них від основ­но­го маси­ву посе­лень роз­мі­щу­ва­ли­ся в басей­ні Збру­ча на сході. Піз­ні­ше ці остан­ні вли­ли­ся у володін­ня спад­коєм­ців стар­шо­го брата»363.
Наступ­но­го дня піс­ля вка­за­но­го поді­лу, 10 лип­ня 1463 р., також у Луць­ку, за гаран­тією ста­ро­сти Луць­ко­го, пана Михай­ла Мон­то­вто­ви­ча, і пана Олі­за­ра (Шило­ви­ча), мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі та наміс­ни­ка Воло­ди­мирсь­ко­го, князь Семен Васи­льо­вич Зба­разь­кий уклав уго­ду з бра­том Васи­лем. Василь зобов’язався спус­ка­ти свій Іва­чівсь­кий став одно­час­но зі ста­вом Семе­на (в Іва­чо­ві Верх­ньо­му), «абы нє было шко­ды кня­зю Сємє­ну, што­бы гораз­до вода съш­ла лови­ти рыбы». Якщо ж князь Василь не зро­бить цьо­го, то має бра­ту «шко­ду засту­пить». Зга­дані гаран­ти «для потвєр­жє­ня выш­шє писа­ных рѣчєй дали єсмо кня­зю Сємє­ну сєй листъ за наши­ми пєчатьми»364.
1470 р., 4 лип­ня – у Воло­ди­ми­рі, Вань­ко Скер­деєвич (так!) син Джу­син з Ква­си­ло­ва, каш­те­лян Холмсь­кий, «освє­цо­но­му кня­зю Сємє­ну Васи­лєви­чу дѣдѣ­чу Зба­раз­ско­му про­дал єсми єму вѣч­ную отчиз­ну свою и дѣди­ну свою на вєки вєком за тисяч коп широ­ких гро­шєй чєскоє монєты, покла­да­ю­чи в копу по шєсть­дє­сят гро­шей, а то єстъ на имя: Ква­си­лов, и Кор­ни­но, а Колод­ноє, Бєрє­жа­ны, а Басоє, а Став, Слав­ноє, а Рас­тов, а Ляхо­во, а Поча­пы, а Нов­го­род­чи­чи; а то всє єстъ в Луц­ком повѣтє (…)», зі всі­ма приналежностями365. Мож­ли­во, цей акт був лише під­твер­джен­ням більш дав­ньо­го, здійс­не­но­го ще за прав­лін­ня на Волині Швит­ри­гай­ла, тоб­то до 1452 р. У цито­ва­но­му вище (під 1461 р.) листі Швит­ри­гай­ла, від­най­де­но­му в Уря­до­во­му архіві 1541 р., поряд з про­да­жем Рів­но­го гово­ри­ло­ся також і про про­даж Вань­ком Кір­дей­о­ви­чем Ква­си­ло­ва і т. д., які Швит­ри­гай­ло про­го­ло­шує свої­ми володін­ня­ми. А вдо­ва кня­зя Семе­на, кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка, у 1507 р. свід­чи­ла, що її чоло­вік дер­жав вка­за­ні села ще до того, як одру­жи­вся з нею, а разом вони про­жи­ли 20 років (див. ниж­че). Отже, якщо це дійс­но так, то слід визна­ти, що князь Несвізь­кий володів Ква­си­ло­вом і т. д. ще близь­ко 1460 р., за 10 років до видан­ня цито­ва­но­го акту. Але не мож­на виклю­ча­ти й того, що зга­да­ний лист Швит­ри­гай­ла був фаль­си­фі­ка­том, сфаб­ри­ко­ва­ним в уря­до­вих інте­ре­сах.
Про­дані Кер­деєви­чем кня­зю Семе­ну Зба­разь­ко­му села скла­да­ли два тери­торіаль­ні ком­плек­си: Ква­си­лів, Кор­ни­но, Колодне, Бере­жа­ни та Басоє (Басо­во) зна­хо­ди­лись в басей­ні р. Устя, при­то­ки Горині (на пів­день від Рів­но­го); Ляхо­во – на р. Кутян­ці, на межі Луць­ко­го та Кре­ме­не­ць­ко­го повітів. «Наткнув­шись, оче­вид­но, на спро­тив бра­то­во­го сина Олех­на, через міся­ць, пан каш­те­лян уклав з ним уго­ду про поділ дідиз­ни й отчи­ни, за якою пер­шо­му відій­шли села Ква­си­ло­во, Басів Кут, Бере­жа­ни, Колодне, Кор­ни­но, Славне, Бако­во й Росто­во, а дру­го­му – села (…) Ляхо­во, Ново­го­род­чи­чі, Вол­ок­то­ви­чі й Почап­ці на бере­гах Кутянки366. Поява цьо­го акта зумо­ви­ла, очевидно1475 р., 4 лип­ня – в Луць­ку, за нака­зом коро­ля, князь Олек­сандр Сан­гуш­ко­вич, пан Михай­ло Мон­то­вто­вич, ста­ро­ста Луць­кий, та пан Олі­зар Шило­вич, мар­ша­лок Волинсь­кої зем­лі й ста­ро­ста Воло­ди­мирсь­кий, роз­гля­да­ли скар­гу: «што пєрєд оспо­дарєм королєм єго мило­стью жало­вал князь Михай­ло Василь­євич Зба­раз­кий на дядю сво­го кня­зя Сємє­на Василь­єви­ча о дѣл­ни­цю дяди своє­го кня­зя Сол­та­на, ижбы съ єго отцємъ князємъ Василь­ємъ дѣл имѣл пєрєд паны, и листы про­мє­жи сєбє запи­са­ли вѣч­но». Князь Семен на це від­по­ві­дав, що жод­но­го поді­лу част­ки кня­зя Сол­та­на († 1472) з кня­зем Васи­лем він не мав, а володі­ли нею вони спіль­но, згід­но волі само­го коро­ля – до його осо­би­сто­го при­їз­ду до ВКЛ. Тепер же король нака­зав, щоб вка­за­ні осо­би роз­г­ля­ну­ли спра­ву й опи­та­ли свід­ків. А свід­ки пока­за­ли право­ту кня­зя Семе­на, через що суд­ді «того смот­рѣв­шо кня­зя Сємє­на опра­ви­ли, а кня­зя Михай­ла обви­ни­ли; єго свѣт­ки нє посвѣд­чи­ли ни дѣлу, ани запи­су. Тогожь єсмо осмот­рѣв­шо и вєлѣ­ли єсмо им тою дѣл­ни­цєю кня­зя Сол­та­но­вою подє­ли­ти­ся на полы, и они тую дѣл­ни­цю межи собою подє­ли­ли и поров­на­ли. Князь Сємєн дал на оби­ра­ньє бра­та­ни­чью своє­му кня­зю Михай­лу, и князь Михай­ло узял Виш­нєвє­ць город со всѣ­ми при­сєл­ки, што к тому слу­шить, и к тому єщо Тараж, а князь Сємєн Горо­док узял (у Луць­ко­му повіті – Авт.) и Манєвъ со всѣ­ми при­сєл­ки, што к тому здав­на слу­ша­ло и тяг­ло, и к тому єщо Лапуш­ная. А запи­са­ли­ся пєрєд нами, иж с того дѣлу нико­му нє высту­пи­ти ани руша­ти, а хто бы с того дѣлу высту­пил або рушил, тот имаєть вину запла­ти­ти гос­по­да­рю вели­ко­му коро­лю. А про­си­ли нас што бых­мо къ ихъ запи­самъ пєча­ти свои при­ло­жи­ли, и мы для бол­шєѣ твєр­до­сти пєча­ти свои при­ло­жи­ли къ ихъ запи­сом, а для памя­ти суду нашо­го дали єсмо кня­зю Сємє­ну Василь­єви­чю сєй наш листъ за наши­ми пєчатьми»368. Відо­мий ще один діль­чий лист між кня­зя­ми Семе­ном Васи­льо­ви­чем та Михай­лом Васи­льо­ви­чем Зба­разь­ки­ми, вида­ний ними сами­ми неза­ба­ром піс­ля попе­ред­ньо­го виро­ку, до 1 верес­ня 1475 р. Тут дядь­ко та пле­мін­ник ділять­ся між собою дещо по-іншо­му: кня­зю Семе­ну діста­ли­ся, крім дво­ра Мане­ва з села­ми та при­сіл­ка­ми, с. Лопуш­но­го та дво­ра Горо­док з села­ми, ще с. Сту­де­ня­ків­ці. За поді­лом 1463 р., як ми бачи­ли, Сту­де­ня­ків­ці були володін­ням кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча в Луць­ко­му повіті. Крім того, князі вста­нов­лю­ють межу між Виш­нев­цем та Мане­вом, «а што заста­вил Роман Чюс ставъ на Гори­ни про­тивъ Зѣми­на, и той ставъ къ Манєву, а покул ухочєт князь Сємєнъ тои грєб­ли дєр­жа­ти высо­ко, тоє єсть у єго воли; а покул тои узлои (?) зай­мєть, потол князєм нє лови­ти у том ста­ву, ани ихъ людєм. А хто бы имѣлъ той дѣлъ изру­ши­ти и с того высту­пи­ти, тотъ бы имѣлъ пєрвіє три­ста коп отло­жи­ти и тыи накла­ды, кто жь у свою дѣл­ни­цю нало­жит то, жебы то имя­ло изру­ша­но быти». Свід­ки цьо­го запи­су ті ж самі, що й суд­ді у попе­ред­ньо­му акті, а також єпис­коп Луць­кий Олексій369.
До цьо­го запи­су було при­ві­ше­но чоти­ри печат­ки, пер­ші дві з яких втра­чені, а дві інші нале­жать кня­зям Зба­разь­ким – «пер­ша лише в улам­ку, на котро­му однак ще вираз­но роз­пізна­ти мож­на части­ну зна­ку гер­бо­во­го, а саме пере­хре­ще­ну пра­ву сто­ро­ну хре­ста, опер­то­го на пів­ко­ло. (Слідів зір­ки немає). З напи­су вид­но літе­ри: … НА НЄСВ».370 Отже, князь Семен Васи­льо­вич про­до­в­жу­вав вжи­ва­ти родо­ве пріз­ви­ще Несвізь­ко­го (з яким фігу­рує в доку­мен­ті 1461 р.), хоча в самих текстах актів 1470-х рр. зветь­ся уже Зба­разь­ким. Печат­ний знак сво­го діда, кня­зя Федь­ка Несвізь­ко­го, він змі­нив лише у тому, що помі­няв поло­жен­ня пів­ко­ла з вер­ти­каль­но­го на гори­зон­тальне.
Наре­шті, ще один поділ спад­щи­ни кня­зя Сол­та­на від­був­ся, за нака­зом само­го коро­ля, у Маневі 2 черв­ня 1478 р. Цьо­го разу кня­зю Семе­ну Васи­льо­ви­чу дістав­ся лише двір Горо­док з при­сіл­ка­ми й сели­ща­ми Бегонь, Караєви­чі, Добринь, Кли­мен­тов і Оба­ров у Луць­ко­му повіті, та «здє» (у Зба­раж­чині) двір Манев з при­сіл­ка­ми й сели­ща­ми. Села ж Лопуш­ну та Вла­шинів­ці (у верхів’ях Жира­ку), а також, оче­вид­но, Сту­де­ня­ків­ці в Луць­ко­му повіті, князь Семен від­сту­пив кня­гині Васи­льо­вій Зба­разь­кій з п’ятьма сина­ми (а не одно­му кня­зю Михай­лу), в дода­чу до Виш­нев­ця й Тара­жа. Також сто­ро­ни вста­нов­лю­ють кор­дон між Мане­вом та Виш­нев­цем, а також штраф на випа­док пору­шен­ня уго­ди – 300 коп гро­шей коро­лю, а собі 200 коп.
Щоправ­да, вида­ве­ць цьо­го доку­мен­ту зазна­чив: «Зни­зу зроб­ле­но сім розрізів для при­ві­шен­ня печа­ток, однак в жод­но­му з тих розрізів ніко­ли не висі­ла печат­ка. Здаєть­ся, що укла­де­на та уго­да не при­зве­ла до наслід­ків (резуль­та­ту), й вистав­ле­ний на то доку­мент не став пра­во­силь­ним. Вза­галі вигля­дає цілий доку­мент скорі­ше на про­ект доку­мен­ту, що мав бути вистав­ле­ний, ніж на сам ори­гі­нал того ж»371. Але насправ­ді доку­мент 1478 р. був реалі­зо­ва­ний, оскіль­ки в роз­поділь­чо­му акті 1481 р., між сина­ми кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча, серед їхніх володінь фігу­ру­ють Лопуш­на, Сту­де­ня­ків­ці та Вла­ши­нов­ці Щоправ­да, піз­ні­ше Лопуш­на відій­ш­ла-таки до вдо­ви кня­зя Семе­на Васи­льо­ви­ча, кня­гині Марії Ровенсь­кої: цей маєток зга­да­ний серед їхніх володінь, що були успад­ко­вані у 1518 р. чоло­віком їхньої ону­ки, кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким (див. ниж­че). Як би там не було, саме князь Семен Васи­льо­вич запо­чат­ку­вав фор­му­ван­ня окре­мої адміністра­тив­ної оди­ни­ці – Ровенсь­кої воло­сті у басей­ні р. Устя, пів­ден­ної при­то­ки Горині. Осно­ву­цієї воло­сті скла­ли купів­лі 1461 (Рівне), 1470 р. (Ква­си­лів з при­сіл­ка­ми, Басів і т. д.) та володін­ня, успад­ко­вані у 1463 (Дво­ре­ць) та 1475 р. (двір Горо­док з при­сіл­ка­ми). Крім того, князь Семен успад­ку­вав чи купив сусід­ні села кня­зя Юрія Федь­ко­ви­ча Несвізь­ко­го – Забо­рол, два Жити­ни, Коз­лин і Перш­ко­ве дво­ри­ще .
Близь­ко 1480 р. – «кн(я)зи Васи­ли­е­ви­чи, отчи­чи Зба­раз­скии, князь Михай­ло а князь Семень Мен­шин (…) мѣня­ли есмо и з дяд­комъ и сво­имъ со кня­земъ Семе­номъ Васи­ли­е­ви­чом Зба­раз­ким, ста­ро­стою Кре­мя­нец­кымъ, отчи­ною сво­ею: и с сво­еи дѣл­ни­ци посту­пи­ли­ся есмо Ива­чевъ Ниж­ний и ста­вомъ, а Янков­ци, а Оба­рин­ци (на Сереті – Авт.), а Вас­ко­вь­ци къде Онац­ко сидѣлъ, а Опрѣ­лов­ци и ста­вомъ (на Гніз­дич­ній – Авт.), а со всѣмъ с тымъ тая имѣ­ня и кото­рыи жъ будуть к тымъ имѣ­немъ сели­ща, што издав­на къ тымъ имѣ­немъ слу­ша­ло, а ниче­го на себе не вымѣ­ня­ю­чи; а на той часъ, коли ся есмо мѣня­ли, Ива­чев­ский ставъ былъ не застав­ленъ; а во всѣхъ тыхъ имѣ­нехъ, кото­рыхъ же есмо посту­пи­ли, ино не было деся­ти члв­ка. А възя­ли есмо у кня­зя Семе­на, у дяд­ка сво­е­го, про­тив­ку того Кос­ковъ и ста­вомъ, и з мли­номъ направ­нымъ, и Шюл­жин­ци; а къ тымъ имѣ­ни­емъ што коли есть при­сел­ковъ и селищъ, то со усѣмъ и съ тымъ. А въ тый часъ, коли ся есмо меня­ли, тогды не было въ тыхъ имѣ­ни­ехъ на 8 члв­ка». У разі ж пору­шен­ня цієї уго­ди бра­та­ми Васи­льо­ви­ча­ми, вони зобов’язувалися запла­ти­ти коро­лю 300 золо­тих угорсь­ких, а кня­зю Семе­ну 200 коп широ­ких грошей372. Кось­ків і Шуль­жин­ці зна­хо­ди­ли­ся дале­ко від основ­них володінь Зба­разь­ких – аж у Полонсь­ко­му повіті, на р. Хоморі; мабуть, князь Семен вислу­жив його в коро­ля Кази­ми­ра, а може й купив у когось.
«Уго­да, вна­слі­док якої цей доку­мент з’явився, мог­ла бути укла­де­на до поді­лу 1481 р. (між сина­ми кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча – Авт.), оскіль­ки за резуль­та­та­ми остан­ньо­го посе­лен­ня наГніз­дич­ній діста­ли­ся кня­зю Федо­ру Васи­льо­ви­чу, та й дядь­ка Семе­на вже не було тоді серед живих». Також В. Соб­чук пише: «Обмін, про який ідеть­ся, не від­був­ся: сіл на Гніз­дич­ній Семен Зба­разь­кий не отри­мав від бра­та­ни­чів, і вони лиши­ли­ся Федо­ру Васи­льо­ви­чу та його нащад­кам, а Кось­ко­ва сво­го не віддав»373. Дійс­но, за поді­лом 1481 р., що мав міс­це вже піс­ля смер­ті кня­зя Семе­на, всі п’ять про­мі­ня­них було бра­та­ми Васи­льо­ви­ча­ми сіл по-ста­ро­му висту­па­ють як їхня влас­ність, а Кось­ків Семе­но­ва доч­ка Ана­стасія в 1489 р. запи­са­ла своє­му чоло­ві­ко­ві, кня­зю Семе­ну Голь­шансь­ко­му (див. наступ­ний розділ). Але у під­твер­джен­ні 1518 р. Жиги­мон­та I кня­зю Костян­ти­ну Осто­розь­ко­му на маєт­ки, що колись нале­жа­ли діду та бабі його дру­жи­ни – кня­зю Семе­ну Васи­льо­ви­чу та кня­гині Марії Ровенсь­кій, – зга­дані Iва­чов Ниж­ній, Янков­ці, Оба­рин­ці, Вас­ков­ці, де Онац­ко сидів, та Опри­лов­ці, а також у Полонсь­ко­му повіті маєток Шуль­жин­ці, до яко­го міг від­но­си­ти­ся тоді й Кось­ків (див. ниж­че). Отже, дово­дить­ся визна­ти, що вдо­ва кня­зя Семе­на, кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка, доби­ла­ся від пле­мін­ни­ків вико­нан­ня уго­ди з їхньо­го боку, але Кось­ко­ва й Шуль­жи­не­ць їм так і не від­сту­пи­ла – віро­гід­но, запла­тив­ши бра­там гро­шо­ву ком­пен­са­цію. Якось інак­ше пояс­ни­ти при­сут­ність зга­да­них маєт­ків не деін­де, а в при­вілеї само­го коро­ля, здаєть­ся, немож­ли­во.
З цито­ва­но­го доку­мен­ту ми бачи­мо, що князь Семен Васи­льо­вич, пер­шим серед пред­став­ни­ків сво­го роду піс­ля кня­зя Федь­ка Несвізь­ко­го, напри­кін­ці жит­тя отри­мав дер­жав­ний уряд – ста­ро­сти Кре­ме­не­ць­ко­го, яким колись був його дід. На цю поса­ду його було при­зна­че­но в межах 2-ї поло­ви­ни 1478/1-ї поло­ви­ни 1480 р. Так, у доку­мен­ті від 2 черв­ня 1478 р. князь зга­дуєть­ся ще без уря­до­вої поса­ди (а такі в офі­цій­них актах завжди вка­зу­ва­ли­ся), а у 1-й поло­вині 1479 чи 1480 р. в Луць­ку, разом з там­теш­нім ста­ро­стою Іва­ном Ход­ке­ви­чем, зна­хо­ди­вся «княз Семенъ Васи­лье­вичъ, наме­стъ­никъ Кремяницъкий»374. Князь Семен помер до 1 квіт­ня 1481 р. (скоріш за все, у 1480 р.), коли його спад­щи­ну поді­ли­ли між собою спад­коєм­ці. Сам «нєбож­чи­кь князь Сємєнъ Василь­євичь Колодєн­ский» запи­сав стар­шо­му зі своїх пле­мін­ни­ків, кня­зю Михай­лу Васи­льо­ви­чу, Манів, Вер­бо­ве­ць, Перед­мир­ку, Бор­су­ков­ці та Горо­док з при­сіл­ка­ми. З наве­де­но­го титу­лу Семе­на вид­но, що його рези­ден­цією був єди­ний город у його уділі – Коло­ден. Вдо­ва кня­зя Зба­разь­ко­го-Коло­денсь­ко­го, Марія, та зять, князь Семен Юрієвич (Голь­шансь­кий), оскар­жи­ли вка­за­ний пункт його запо­віту й доби­ли­ся того, що князь Михай­ло від­сту­пив їм Горо­док з присілками375 – скла­до­ву нової Ровенсь­кої воло­сті в Луць­ко­му повіті. Таким чином, до Марії та їхньої з кня­зем Семе­ном єди­ної доч­ки, Ана­стасії, відій­шли май­же всі про­сторі володін­ня покій­но­го
Кня­ги­ня Марія, зго­дом відо­ма під титу­лом Ровенсь­кої, була доч­кою загад­ко­во­го кня­зя Михай­ла Сте­паньсь­ко­го. Так, у 1594 р. до книг Кре­ме­не­ць­ко­го земсь­ко­го суду було вне­се­но скар­гу князів Зба­разь­ких на князів Острозь­ких, щодо повер­нен­ня їм маєт­ку Іва­чо­ва «прод­ка их слав­ноє памєти кня­зя Сємє­на Васи­лєви­ча Зба­раз­ко­го мал­жонь­цє єго мило­сти княж­нє Мари Михай­лов­нє Стє­пань­ской у сту копах гро­шєй монєты чєскоє запи­са­но­го и заставленого»376. Матір’ю ж Марії була Федь­ка, доч­ка пана Юрші (відо­мо­го сорат­ни­ка вели­ко­го кня­зя Швит­ри­гай­ла), яка піс­ля кня­зя Михай­ла Сте­паньсь­ко­го вдру­ге вий­ш­ла за пана Олі­за­ра Шило­ви­ча, мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі та ста­ро­сту Воло­ди­мирсь­ко­го, потім Луць­ко­го. В акті 1487 р. читає­мо: «(…) пани Оли­за­ро­вая Шило­ви­ча, ста­ро­сти­ная Луц­кая пани Фєд­ка, што ж пан єє ста­ро­ста Луц­кий мар­ша­лок Волын­скоє зєм­ли пан Оли­зар Шило­вич пад­чє­ри­цы своєй, доч­цє єє, кня­ги­ни Сємє­но­вой Ровєн­ской кня­ги­ни Мари дал (…)». В іншо­му доку­мен­ті того ж року: «(…) ста­ро­сти­ная Луц­кая кня­ги­ни (так!) Оли­за­ро­вая Шило­ви­ча кня­ги­ни Фєд­ка». Наре­шті, у 1488 р. акт вида­ла «пани Фєд­ка, пана Юрши­на доч­ка, пана Оли­за­ра Шило­ви­ча (…) жона», а свід­ком висту­пи­ла «доч­ка моя кня­ги­ня Маря Сємє­но­вая Ровєнская»377.
Схо­же, Марія була остан­ньою пред­став­ни­цею роду князів Сте­паньсь­ких, але з пев­них при­чин свою «отчи­ну» успад­ку­ва­ти їй не вда­ло­ся. У 1450-х рр. король Кази­мир надав Сте­пань, щоправ­да лише «до воли», кня­зю Юрію Семе­но­ви­чу Гольшанському378. А потім цим містом володів його син, князь Семен Юрієвич, який десь близь­ко 1480 р. одру­жи­вся на доч­ці Марії, Ана­стасії, яка таким чином ста­ла кня­ги­нею Голь­шансь­кою і Сте­паньсь­кою. Щоправ­да, аж у 1507 р. і сама кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка, у зв’язку з пре­тен­зія­ми на част­ку Сте­па­ня кня­зя Голь­шансь­ко­го-Дуб­ро­ви­ць­ко­го, заяви­ла-таки і про своє пра­во на ньо­го, як на свою «отчиз­ну»; але король, за дав­ністю спра­ви, у реалі­за­ції цьо­го пра­ва кня­гині від­мо­вив. Марія Михай­лів­на Сте­паньсь­ка, як і її мати, була заму­жем двічі. Пер­ший її чоло­вік – Вой­на-Яків Неми­рич, син ста­ро­сти Луць­ко­го, – помер від рани у моло­до­му віці й без­діт­ним, десь близь­ко 1455/1460 р. Перед смер­тю він запи­сав «жонѣ сво­ей Мари: Ство­ло­ви­чи, село Жита­ни, Чес­ный Хре­стъ, Буб­нов, Горѣ­чов, Ти(ш)ковичи, Щуча­т­инъ. Будеть ли жона моя седе­ти на сво­емъ удо­ви­ном сто­ли, она тые име­ня (дер)жи до сво­го живо­та; а по ее живо­те ближ­ним моим всѣ тые име­ня, сест­рен­цомъ моим, кня­зя Михай­ло­вым детемъ (Чор­то­рийсь­ко­го – Авт.); пакъ ли жона моя Маря пой­дет замужъ, ино зять мой князь Михай­ло Васи­ле­вич и сест­ра моя кня­ги­ня Маря и сест­рен­ци мое, дѣти их, отло­жать за вся тая име­ня три­ста копъ гро­шей гото­вых широ­ких, а тые име­ня, што есми ей запи­сал, усѣ собѣ воз­муть; а пакъ ли не отло­жать ей тыхъ пене­зей, и она всѣ тые име­ня дер­жить до сво­го живо­та, а по ее живо­те сест­рен­цомъ моимъ запи­сую и зятю мое­му кня­зю Миха­и­лу Васи­ле­ви­чу, и сест­ре моей кне­ги­ни Мари, и детемъ их». Поход­жен­ня ж дру­жи­ни Вой­ни Неми­ри­ча з’ясовується з подаль­шої згад­ки «тещи моее пани Фед­ки Олизаровой»379.
За кня­зя Семе­на Несвізь­ко­го-Коло­денсь­ко­го Марія вий­ш­ла заміж близь­ко 1460 р.: у 1507 р. вона сама свід­чи­ла, що разом вони про­жи­ли 20 років, хоча ця циф­ра може бути й не зов­сім точ­ною (оскіль­ки, за тим же свід­чен­ням, від смер­ті кня­зя й до того часу прой­шло 30 років, а не 27-28, як було насправ­ді – див. ниж­че). Вка­за­ної заста­ви роди­на князів Чор­то­рийсь­ких, здаєть­ся, повністю їй так і не випла­ти­ла: один із маєт­ків пер­шо­го чоло­віка, Ство­ло­ви­чі, зали­шав­ся у володін­ні кня­гині Марії Ровенсь­кої до самої смер­ті, а потім перей­шов, всу­переч запо­віту Вой­ни Неми­ри­ча, до чоло­віка її ону­ки, кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го в 1518 г. Піс­ля смер­ті дру­го­го чоло­віка в 1479/80 р., а мож­ли­во й рані­ше, Марія пере­бра­ла­ся на про­жи­ван­ня до Рів­но­го, запи­са­но­го їй кня­зем Семе­ном (див. під 1507 р.), від яко­го й отри­ма­ла унікаль­ний титул кня­гині Ровенсь­кої. Оче­вид­но, саме Марія спо­ру­ди­ла у Рів­но­му замок, який впер­ше зга­дуєть­ся у 1496 р.: під час напа­ду на Волинь синів хана Кримсь­ко­го Мен­глі-Гірея, князь Семен Юрієвич (Голь­шансь­кий, ста­ро­ста Луць­кий, зять Марії), пан Василь Хреб­то­вич, наміс­ник Воло­ди­мирсь­кий, та князь Костян­тин Острозь­кий, обо­ро­ня­ли­ся від татар «в гра­дѣ Ров­ном»; спа­лив­ши місто (не замок) та взяв­ши неве­ли­кий від­куп, тата­ри з поло­ном повер­ну­ли­ся назад380. Діяль­ність влас­ни­ці Рів­но­го, в основ­но­му, зосе­ре­ди­лась на роз­ши­рен­ні та впо­ряд­ку­ван­ні ново­ство­ре­ної Ровенсь­кої воло­сті. За дея­ки­ми дани­ми, король Кази­мир навіть надав Рів­но­му маг­де­бурзь­ке право381. Зали­шив­ши­ся вдо­вою, в пер­шу чер­гу кня­ги­ня Марія зі своїм зятем, кня­зем Семе­ном Юрієви­чем (Голь­шансь­ким), «нє хотѣ­ли (…) при­пу­сти­ти» кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го до володін­ня маєт­ка­ми, запи­са­ни­ми йому його покій­ним дядь­ком, кня­зем Коло­денсь­ким. Вре­шті-решт, за посе­ред­ниц­твом «стар­шихь при­ятєлєй наших – што тыи при­ятє­ли про­мє­жи нами най­дуть, то нам тєр­пѣти на обѣ сто­ронѣ», 1 квіт­ня 1481 р., у Віль­ні, сто­ро­ни досяг­ли уго­ди, за якою двір Горо­док з при­сіл­ка­ми дістав­ся Марії та її зятю з доч­кою. У разі пору­шен­ня цієї уго­ди вин­на сто­ро­на мала запла­ти­ти 500 коп гро­шей коро­лю та 300 коп іншій сто­роні. Запо­віт же кня­зя Семе­на на користь кня­зя Михай­ла остан­ній пока­зо­во «содралъ»382. Втім, закон­ною влас­ни­цею Город­ка, а також і дея­ких інших маєт­ків у Ровенсь­кій воло­сті, аж до 1489 р. визна­ва­ла­ся доч­ка Марії, кня­ги­ня Ана­стасія Семенів­на Голь­шансь­ка, а потім – її чоло­вік.
Також кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка, як вид­но, доби­ла­ся від пле­мін­ни­ків покій­но­го чоло­віка вико­нан­ня двох нере­алі­зо­ва­них угод: 1475 р., за якою до кня­зя Семе­на мала відій­ти Лопуш­на зі спад­щи­ни кня­зя Сол­та­на (уго­да пере­гля­ну­та в 1478 р.), та близь­ко 1480 р. – про обмін п’яти сіл князів Михай­ла й Семе­на Мен­шо­го Васи­льо­ви­чів у Зба­раж­чині на два села кня­зя Семе­на у Полонсь­ко­му повіті, які, однак, кня­ги­ня змог­ла збе­рег­ти за собою та своєю доч­кою.
1485 р., 9 серп­ня – у Чер­не­хо­ві (помил­ко­во «Чєр­лє­хо­вѣ»), князь Федір Васи­льо­вич Зба­разь­кий визнав, що «был єсми винєн дяди­ной своєй кня­ги­ни Сємє­но­вой Ровєн­ской тися­чу коп гро­шєй [и] я у том дяди­ную свою пєрєєд­нал двє­ма сты копа­ми гро­шєй и запи­сал ся єсми дяди­ной своєй кня­ги­ни Сємє­но­вой Мари имѣ­ня свои: Студєн­ку (Сту­де­ня­ків­ці – Авт.) а Ста­вокъ у тых дву сот копах широ­ких гро­шєй чєскоє моне­ты, пол­скоє лич­бы, чиня­чи по шєст­дє­сят гро­шєй у копу. А коли будєт сила моя, я дяди­ной своєй кня­ги­ни Сємєно[во]й двѣстє коп за тыи имѣ­ня отло­жу и имѣ­ня свои к собѣ озму; а што кня­ги­ни Сємє­но­вая на тыи имѣ­ня нало­жит (вит­ра­тить – Авт.), я маю кня­ги­ни Сємє­но-вой дяди­ной своєй ты[и] єй накла­ды отложити»383. Але до здійс­нен­ня намі­ру кня­зя Федо­ра спра­ва і не дій­ш­ла, оскіль­ки Сту­ден­ки й Ста­вок так і зали­ши­ли­ся у влас­но­сті його тіт­ки.
1487 р., 18 листо­па­да – під час пере­бу­ван­ня коро­ля Кази­ми­ра в Луць­ку, пані Федь­ка Олі­за­ро­ва Шило­ви­ча вик­ло­по­та­ла у ньо­го під­твер­джен­ня наступ­но­го змісту. «Што ж пан єє ста­ро­ста Луц­кий, мар­ша­лок Волын­скоє зєм­ли, пан Оли­зар Шило­вич пад­чє­ри­цы своєй, доч­цє єє кня­ги­ни Сємє­но­вой Ровєн­ской кня­ги­ни Мари дал и запи­сал по живо­тє панєй своєй имѣнє Хоцен (при пра­во­му березі Горині – Авт.) и с при­сєл­ки и зо вси­ми дохо­ды, и про­си­ла нас, абы­х­мо то єй вдѣла­ти доз­во­ли­ли листом своїм; ино мы то єй призво­ляєм сим нашим листом: по своєм живо­тє вол­на она тоє имѣнє Хоцєн дати, запи­са­ти доч­цє своєй кня­ги­ни Сємє­но­вой Ровєн­ской кня­ги­ни Мари и єє дєтєм вѣч­но на вѣки (…)»384. На той час пан Олі­зар Шило­вич, віт­чим Марії, був уже рік як покійним3851488 р., 17 лип­ня – кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка пере­бу­ва­ла в Рів­но­му, висту­пив­ши свід­ком запи­су своєї матері, пані Федь­ки Олі­за­ро­вої, маєт­ку Люб­ча її пле­мін­ни­ку, кня­зю Бог­да­ну Васи­льо­ви­чу (Друцькому)386.
1490 р., листо­пад – Онож­ко Вітонізь­кий «про­дал єсми кня­ги­ни Сємє­но­вой Васи­лєви­ча кня­ги­ни Мари Ровєн­ской дом свой у Луц­ком мѣсти про­мєж Ормєн­скоє цєрк­ви и кап­лан­ско­го дому на бєрє­зи Сты­ря (…) за трид­цат копъ широ­ких гро­шей вѣч­но и нєпо­руш­но и з зєм­лєю и с сино­жа­тю (…)»387.
1491 р., 29 лип­ня – в Івтиї, Пет­ро Олех­но­вич «про­дал єсми имѣнє у Волы­ни на имя Богда­шов (на лівій при­то­ці р. Устя – Авт.) тоє, кото­роє єсми был вымє­нил у Поко­ти­ла бояри­на пана Оли­за­ра Шило­ви­ча отчиз­ну свою Дубєн­цємъ, за дват­цат копъ гро­шєй широ­коє лич­бы чєское лич­бы копа шєст­дє­сят гро­шей, и про­дал єсми тоє имѣньє кня­ги­ни Сємє­но­вой Ровєн­ской кня­ги­ни Марии, обєл вєч­но и нєпо­руш­но с пол­ми, и з дуб­ро­ва­ми, и з сєно­жат­ми, и с ста­вы, и с ста­ви­щи, и з вода­ми, и з гаи (…) а хто бы хотєл того имѣ­ня Богда­шо­ва иска­ти под кня­гинєю Сємє­но­вою Ровєн­скою, тогды я Пєтръ Олєх­но­вичь маю отвє­ча­ти тому за тоє имѣнє, а кня­ги­ни Сємє­но­вая нє маєт нико­му отвє­ча­ти за тоє имѣнє, а хто коли на мнѣ того имѣ­ня зыщєт, тогды я Пєтръ Олєх­но­вичь кня­ги­ни Сємє­но­вой Ровєн­ской два­дцат коп гро­шєй широ­кихъ маю вєр­ну­ти (…)»388.
1494 р., 4 лип­ня – в Луць­ку, Андруш­ко Руси­но­вич, земя­нин Луць­кий, «про­дал єсми Чару­ко­въско­го под­во­ря мѣстъ­цє в око­лом городѣ в Луц­ку, отчи­ну и дєди­ну свою, кнє­ги­ни Мари Сємє­но­вой Ровєн­ской на вєч­ность (…) так­жє либо хотєл ли бы пан Васи­лєй Хри­бто­вич кото­рою мѣрою под­лє подву­ря своє­го мою отчиз­ну стис­ну­ти, а либо кня­ги­ня Ива­но­вая Кро­пот­чи­ная, або пани Михай­ло­вая Рудєн­ская, ино кнє­ги­ни єє мило­сти нє надобє ничо­го с тыми мови­ти, ниж­ли я маю зо вси­ми тыми о отчиз­нє своєй мови­ти и опра­во­ва­ти єй, а кнє­ги­ни єє мило­сти тол­ко гото­во­го смот­рєти; а ести бы вжє нє мог того под­во­ря опра­ви­ти я, вжє тогды маю пѣня­зи кнє­ги­ни єє мило­сти отло­жи­ти шєст копъ гро­шєй широ­коє лич­бы так доб­ры­ми грош­ми, как жє єсми самъ у єє мило­сти брал, и накладъ єє мило­сти отло­жи­ти, а што коли сєлид­бу (!, має бути: єсли будєт – Авт.) нало­жит на тоє подворє»389.
1497 р., 30 верес­ня – вели­кий князь Олек­сандр видав кня­зю Костян­ти­ну Острозь­ко­му при­вілей на ряд маєт­ків у Луць­ко­му повіті, серед них і «Bochdaschow»390. Але кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка, яка купи­ла Богда­шов у 1491 р., від­сту­па­ти­ся від ньо­го не зби­ра­ла­ся. Тоді 14 черв­ня 1499 р. вели­кий князь, піс­ля скар­ги кня­зя Острозь­ко­го, наді­слав кня­гині лист, у ньо­му гово­ри­ло­ся: «(…) ты тоє имѣньє Богда­шо­во купи­ла у пана Пєт­ра Олєх­но­ви­ча, тєж бєз нашо­го доз­волє­нья (…) а хто имѣньє купить бєз нашо­го доз­волє­нья, тот тоє тра­тить. И каза­ли єсмо кня­зю Костян­ти­ну тыи пѣня­зи, што ты будеш за тоє имѣньє пану Пєт­ру дала, тобѣ отда­ти, а в тоє имѣньє у Богда­шо­во каза­ли єсмо єму увя­за­ти­ся, и ты бы конєч­но пѣня­зи свои в нєго взя­ла, в того имѣ­нья
єму бы ся єси поступила»391. Зро­зу­мі­ло, кня­ги­ня Марія виму­ше­на була вико­на­ти цей наказ: у 1507 р. князь Острозь­кий отри­мав під­твер­джен­ня йому Богда­шо­ва ще й від коро­ля Жиги­мон­та I392.
1499 р., 21 груд­ня – кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка вик­ло­по­та­ла у вели­ко­го кня­зя Олек­сандра при­вілей, за яким у її Ровенсь­ко­му зам­ку доз­во­ля­ло­ся раз на рік про­во­ди­ти ярмар­ки – на день св. Семе­на Літо­про­вод­ця – 1 вересня393. 1502 р., 31 жовтня – Стані­слав з Ход­ча, ста­ро­ста Львівсь­кий, скар­жи­вся коро­лю Олек­сан­дру, що з Чер­не­хо­ва, Клод­на, Рів­но­го та інших маєт­ків «ducissae Rownensis (кня­гині Ров­ненсь­кої)» роб­лять­ся насил­ля у сусід­ніх зем­лях Коро­ни. Зокре­ма, люди з Чер­не­хо­ва розо­ри­ли Коз­лов – село архіє­пис­ко­па Львівсь­ко­го. Ста­ро­ста про­сив коро­ля, аби він осо­би­сто нака­зав ста­ро­сті Луць­ко­му (кня­зю Семе­ну Голь­шансь­ко­му, зятю Марії), щоб той стри­мав людей кня­гині від вка­за­них зловживань394. Зі вка­за­но­го листа доб­ре вид­но, що крім Рів­но­го і т. д., саме кня­ги­ня Марія успад­ку­ва­ла «сто­ли­цю» покій­но­го чоло­віка, Колод­но, та біль­шість його володінь у Зба­раж­чині.
1503 р., 20 і 23 лип­ня – король і вели­кий князь Олек­сандр видав кня­гині два листи іден­тич­но­го змісту: «Била нам чолом кня­ги­ни Сємє­но­вая Васи­лєви­ча Ровєн­ская о том, што пєрвєй сєго дали єсмо єй дво­ри­що пустоє на фол­ва­рок на имя Оли­зар­цєв­скоє на Гни­до­вє и ста­ви­що пустоє, што вышєй Гни­дов­ско­го став­ка по цєр­ков­ную зєм­лю и по вєли­кую доро­гу, под­лє мѣста нашо­го Луц­ко­го, и тєж к тому при­да­ли єсмо єй поля нашо­го двор­но­го Гни­дов­ско­го на два­дцат бочок; и на то и листы наши, пєрв­шую дани­ну нашу, пєрєд нами ука­зы­ва­ла и била нам чолом, абы­х­мо то єй потвер­ди­ли листом нашим на вѣч­ность. Ино мы з лас­ки нашоє тоє дво­ри­що Оли­за­ров­скоє (…) потвєр­жаєм сим нашимъ листом на вѣч­ность єй и єє дѣтєм»395.
1507 р., 9 лип­ня – «жало­ва­ла кнє­ги­ня Семе­но­вая Ровенъ­ская на кня­зя Алек­санъ­д­ра (Голь­шансь­ко­го, бра­та Семе­на Юрієви­ча – Авт.) и на єго бра­та­ни­човъ о Сте­пань, пове­да­ю­чи, ижъ бы то было име­нье єє отъ­чиз­ноє. Ино гос­по­да­ру и паномъ раде виде­ло­ся: коли она была въ мол­ча­ньи за отца нашо­го Кази­ми­ра коро­ля и за бра­та нашо­го (Олек­сандра – Авт.), ино для того тоє именьє Сте­пань от неє отсу­ди­ли, и не каза­но єй чересъ тоє о то вжо впо­ми­на­ти­ся. А гос­по­даръ єго милость часу подоб­но­го хочетъ о томъ дове­да­ти­ся: кото­рымъ обы­чаємъ Сте­пань мають (князі Голь­шансь­кі – Авт.) листы потвер­жо­но Кази­ме­ра короля»396. На той час Сте­пань фак­тич­но нале­жав доч­ці кня­гині Ровенсь­кої, теж уже кня­гині-вдо­ві Ана­стасії Голь­шансь­кій, але
пре­тен­зії на маєток заявив пле­мін­ник її чоло­віка, князь Юрій Голь­шансь­кий-Дуб­ро­ви­ць­кий. Оче­вид­но, у зв’язку з цим Марія і «зга­да­ла» офі­цій­но про те, що вза­галі-то вона була князів­ною Степаньською397.
Того ж року, 11 лип­ня – король Жиги­монт I під­твер­див пра­ва кня­гині Марії Ровенсь­кої на Рівне; у цьо­му акті зга­ду­ють­ся й доку­мен­ти на маєток попе­ред­ни­ків Жиги­мон­та, які до нас не дій­шли. Пові­до­мив­ши про купів­лю Рів­но­го її чоло­віком, кня­ги­ня про­до­в­жу­ва­ла: «(…) гдє замок вжо справєн и мѣсто оса­жо­но, и на то листъ потвєр­жє­ный отца нашо­го, слав­ноє памєти Кази­мє­ра, коро­ля єго мило­сти, и тєж листъ куп­чий пєрєд нами вка­зы­ва­ла. Так­жє кла­ла пєрєд нами листъ бра­та нашо­го слав­ноє памєти Алєк­сандра, коро­ля и вєли­ко­го кня­зя єго мило­сти, кото­рый жо листъ свѣт­чит тым обы­чаєм, щто ж отєц нашь смот­рѣл с ключ­ни­ком Луц­ким, паном Бог­да­ном Сєн­ко­ви­чом Гость­ским о под­во­ды, иж єго под­водъ Гость­ских в Ров­ном нє отмѣ­ни­ва­ют, и в том єго милость кня­ги­ню Сємє­но­вую Ровєн­скую пра­вую нашол, под­лє листу судо­во­го нєбож­чи­ка пана Михай­ла Мон­то­вто­ви­ча, а пана Ива­на Ход­кєви­ча, а бра­та єго пана Пац­ка. И про­си­ла нас, абы­х­мо то єй потвєр­ди­ли нашим листом на вєч­ность. Ино мы на єє про­збу то вчи­ни­ли, дали єй сєс наш листъ, и потвєр­жаєм то сим нашим листом вѣч­но єй и єє дѣтєм и на потом будучим их сщад­ком и их ближ­ним. Мают они тот вышє мєнє­ный замок Ров­ноє и з мѣстом єго и зо вси­ми сєлы и при­сєл­ки єго и з бояры и зъ слу­га­ми пут­ны­ми и зъ их сєлы, и тєж зо вси­ми люд­ми дан­ни­ки и сло­бо­ди­чи и тяг­лы­ми, и з их вси­ми зем­ля­ми паш­ны­ми и борт­ны­ми, и боры и лєсы и з дуб­ро­ва­ми и гаи и з ловы и з лови­щи и з сєно­жат­ми и с озє­ры и з боб­ро­вы­ми гоны и з рєка­ми и з рѣч­ка­ми и их пото­ки и з млы­ны и их вымєл­ки и з дан­ми гро­шо­вы­ми и мєдо­вы­ми, боб­ро­вы­ми и кунич­ны­ми, и з мыты, кото­рыи будут зъ ста­ро­дав­на там быва­ли, и зо вси­ми ины­ми пла­ты и дохо­ды, кото­рыи яким­колвєк имє­нем­мо­гут назва­ны, або мєнє­ны быти и зов сим пра­вом и пан­ством (…) Так­жє и под­вод Гос­щь­ских вжє вѣч­нє нє маєт в Ров­ном отмєняти»398.
Того ж дня король під­твер­див кня­гині ще й пра­ва на Ква­си­лів і т. д., від­ки­нув­ши пре­тен­зії на ці маєт­ки від Джу­си­чів –спад­коєм­ців їхньо­го колиш­ньо­го влас­ни­ка. «Што пєр­во сєго жало­ва­ли нам очєви­сто в Мѣл­ни­ку, как єха­ли єсмо з отчиз­ны нашоє, Вєли­ко­го княз­ства Литов­ско­го до пан­ства нашо­го, кору­ны Пол­скоє, зємянє Волын­скии: Игнат, а Бог­дан, а Иваш­ко Джу­си­чи, што ж кня­ги­ни Сємє­но­вая Ровєн­ская, кня­ги­ни Маря, дер­жа­ла под собою близ­кость их, имє­ня у Волын­ской зєм­ли на имя Ква­си­лов, Кор­ни­но, а Колод­ноє, а Бєрє­жа­ны, а Басоє, а Став, а Слав­ноє, а Рас­тов без­прав­нє. А кня­ги­ни Сємє­но­вая Ровєн­ская повѣ­ди­ла пєрєд нами тым обы­чаєм: што ж князь єє пєрвє тыи имє­ня дер­жал, ниж­ли єє понял, и она за князєм дват­цат лєт [была], а опо­слє кня­зя, будучи вдо­вою, тыи имѣ­ня трид­цат лєт во в покои дер­жа­ла, а впо­ми­на­ня от отца тых Джу­си­чов, ани от самых их нико­то­ро­го нє слы­ха­ла, и кла­ла пєрєд нами листъ куп­чий на тыи имѣ­ня (…) И мы пыта­ли Джу­си­чов, мают ли они на то кото­рый доводъ, иж ся о тыи имѣ­ня кня­зю єє, а либо єй самой вспо­ми­на­ли за отца нашо­го, слав­ноє памєти Кази­мєря, коро­ля єго мило­сти, и Джу­си­чи на оный час дово­ду нико­то­ро­го нє вчи­ни­ли, и про­си­ли нас, абы­х­мо то им отло­жи­ли до нашо­го щас­но­го при­є­ха­ня зася ку отчинє нашой, Вєли­ко­му князь­ству Литов­ско­му. И мы, нє хотячи им так корот­ко вдѣла­ти, отло­жи­ли єсмо тоє дѣло до того сой­му, кото­рый бых­мо мєли напєрвєй с паны рада­ми наши­ми у Вил­ни, при­є­хав­ши с Пол­ски (…) и при­ка­за­ли єсмо имъ обѣ­ма сто­ро­намъ, под стра­чєнємъ пра­ва, єст­лы бы в тый дєн по нашом при-єха­ню к Вил­ни з них кото­рая сто­ро­на пєрєд нами нє ста­ла. Ино какъ єсмо тыми разы при­є­ха­ли до Вил­ни, и кня­ги­ни Сємє­но­вая Ровєн­ская пєрєд нами ку пра­ву ста­ла, на тот рокъ вышє писа­ный, а Джу­си­чов один брат ихъ Бог­дан к нам при­є­хал к Вил­ни, вжє послє того року в пол­то­ры нєдѣ­ли. Ино тот, въ правє став­ши, отпо­вє­да­ти нє хотєл и дово­ду нико­то­ро­го нє чинил на то, єст­ли бы отєцъ ихъ, а либо они вспо­ми­на­ли­ся о тыи имє­ня за отца нашо­го Кази­ми­ря, коро­ля єго мило­сти. И мы, выслу­хав­ши того листу куп­чо­го, и поро­зу­мє­ли єсмо, иж Ван­ко Кир­диєвич нєбож­чи­ку кня­зю єє тыи имѣ­ня на вєч­ность про­дал, а Джу­си­чи на рокъ поло­жє­ный под стра­чєнємъ пра­ва пєрєд нами нє ста­ли и до оно­го часу, какъ нєбож­чикъ князь єє тыи имѣ­ня купил, и до сих часовъ вспо­ми­на­ня нико­то­ро­го нє было, как жє и в правєх выпи­са­но: єст­ли бы хто о кото­рую бли­зост свою за отца нашо­го Кази­ми­ря, коро­ля єго мило­сти, нє вспо­ми­нал­ся, то вже вѣч­нє о то упо­ми­на­ти­ся нє маєт. И мы в томъ кня­ги­ню зна­шли пра­вую и при тых имѣ­нях єє зоста­ви­ли и потвєр­жаєм симъ нашимъ листомъ вѣч­но єє самой и єє дѣтємъ (…) а Джу­си­чи вжє вѣч­нє нє мают у тыи имѣ­ня уступатися»399.
1508 р., тра­вень – король Жиги­монт I під­твер­див кня­гині Марії Семе­но­вій Ровенсь­кій при­вілей коро­ля Олек­сандра на від­бу­ван­ня ярмар­ків у Степані400. Якщо це не помил­ка замість Рів­но­го (така помил­ка не виклю­че­на, оскіль­ки доку­мент відо­мий лише за реге­стою), то чи не озна­чає це, що Марія, як урод­же­на князів­на Сте­пансь­ка, отри­ма­ла у Сте­пані части­ну ярмар­ко­вих при­бут­ків? Тим біль­ше, що за коро­ля Олек­сандра Сте­пань нале­жав зятю кня­гині, кня­зю Семе­ну Голь­шансь­ко­му, а в 1508 р. – фак­тич­но її доч­ці, Семе­но­вій дру­жині Ана­стасії.
1511 р., 4 лип­ня – «Била нам (коро­лю Жиги­мон­ту – Авт.) чолом кня­ги­ни Сємє­но­вая Васи­лєви­ча, кня­ги­ни Маря Ровєн­ская, о том, што єсмо дали єй в Луц­ком повѣтє два дво­ри­ща на Крас­ном (перед­містя Луць­ка – Авт.), на имя Стє­па­нов­скоє а Малы­щин­скоє с тыми дво­ма чєло­вєки слу­жєб­ны­ми, кото­рыи на тых дво­ри­щах живут, на имя Бог­дан­ца а Тимош­ца, и листъ пєрвую нашу дани­ну пєрєд нами ука­зы­ва­ла, и била намъ чолом, абы­х­мо тыи два дво­ри­ща (…) дали на вѣч­ность. Ино мы з лас­ки нашоє и тєж для єє чолом битя то учи­ни­ли (…)»401. 1516 р., 6 берез­ня – в Острозі, кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка, разом зі своєю ону­кою Тетя­ною та її чоло­віком, кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким, під­твер­ди­ли надан­ня її (Марії) доч­ки, покій­ної кня­гині Ана­стасії Голь­шансь­кої, Києво-Печерсь­ко­му мона­сти­рю на двір Горо­док з при­сіл­ка­ми Оба­ров і Лоб­ків­щи­на, а також с. Вол­ни­цю у Глусь­кій воло­сті кня­зя Гольшанського402.
Того ж року, 7 квіт­ня – Іван Федо­ро­вич Бол­ба­со­вич, бать­ко яко­го про­дав свої маєт­ки Росто­ки і Поріч­чя кня­зю Семе­ну Юрієви­чу (Голь­шансь­ко­му), «послє живо­та кня­ги­ни єє мило­сти (Ана­стасії Голь­шансь­кої – Авт.) бил єсми чолом гос­по­да­рю моє­му, кня­зю Костян­ти­ну Ива­но­ви­чу Остроз­ско­му, чєрєз кня­ги­ню Сємє­но­вую Васи­лєви­ча, кня­ги­ню Марю Ровєн­скую, абы єго милост рачил лас­ку и жало­ванє своє гос­по­дарь­скоє вдѣла­ти и тым влост­ным имѣнєм сво­им, Росто­ки и Порѣчєм мєне, слу­гу своє­го, пожа­ло­ва­ти. И гос­по­дар мой (…) на жаданє тєщи своєй, кня­ги­ни Сємє­но­вой Васи­лєви­ча Ровєн­скоє, кня­ги­ни Марии, то учи­нил (…)»; далі Бол­ба­со­вич обі­цяє слу­жи­ти зі свої­ми нащад­ка­ми кня­зю Острозь­ко­му, його дру­жині та їхнім нащадкам403.
Того ж року, 24 лип­ня – князь Костян­тин Острозь­кий видав лист, у яко­му пові­дом­ляв, що «билъ мнѣ чоломъ слу­жеб­ник мой Иван Поко­ти­ло­вич и жало­вал на кня­ги­ню Семе­но­вую Ровен­скую кня­ги­ню Марю, и повѣ­дил пере­до мною, иж дей есмы малъ остал (отъ) отца и мат­ки сво­ее и был у в опе­це у ее мило­сти кне­ги­ни Ровен­ское; а так ее милость кня­ги­ня Ровен­ская, видя­чи то, ижем я мал остал (отъ) отца и мат­ки, отда­ли­ла от мене,а собе при­вла­щи­ла отчиз­ну мою Богда­шов и слузѣ сво­е­му отда­ла, што был выслу­жил от дав­ных лѣтъ отец мой тот Богда­шов на пане Оли­за­ре (ста­ро­сті Луць­ко­му – Авт.); и тые листы даты пана Оли­за­ро­вы ее мл. яко опе­кун­ка в собе мает; а мнѣ тое отчиз­ны моее Богда­шо­ва и тых листовъ твер­до­стей на тое имене, от пана Оли­за­ра нада­ных, вер­ну­ти не хочет. Якож я сам (князь Острозь­кий – Авт.) (…) за тым слу­жеб­ни­ком моим Ива­ном Поко­ти­ло­ви­чем мно­го­крот писал до кне­ги­ни Ровен­ское, абы ему тую отчиз­ну его без его воло­ки­тов и накла­довъ вер­ну­ла. И кне­ги­ни Ровен­ская била ми челом, абых ему за тую отчиз­ну его Богда­шов отмѣ­ну дал, не хотячи того слу­жеб­ни­ка сво­е­го Олеш­ка с того Богда­шо­ва руша­ти. Ино я за про­збою и жада­немъ тещи моее кне­ги­ни Ровен­ское, так теж и оба­чив­ши того слу­жеб­ни­ка мое­го Ива­на Поко­ти­ло­ви­ча его вѣр­ные а пил­ные послу­ги ко собе, далъ есми ему отмѣ­ну за отчиз­ну его Богда­шов, вед­лугъ дат и твер­до­стей пана Оли­за­ро­вых, кото­рых есми доб­ре свѣ­дом, то естъ дво­ри­щи оба­пол реч­ки: одно дво­ри­ще от Здол­би­ци на имя Пети­гор­щи­ну, и двѣ дво­ри­ща про­тив тое ж Пети­гор­щи­ны, на дру­гой сто­роне реч­ки от Ров­но­го, на имя Костю­ков­щи­ну (…)»404.
Отже, як бачи­мо, князь Острозь­кий, який забрав Богда­шов у кня­гині Марії 1499 р., піз­ні­ше повер­нув-таки їй вка­за­ний маєток. Оче­вид­но, це ста­ло­ся піс­ля одру­жен­ня кня­зя Костян­ти­на на онуч­ці Марії, князів­ні Тетяні-Анні Голь­шансь­кій, у 1507/1508 р.Варто ще зазна­чи­ти, що кня­ги­ня Ровенсь­ка набу­ла Богда­шів ціл­ком закон­но, всу­переч свід­чен­ню Поко­ти­ло­ви­ча, шля­хом офі­цій­ної купів­лі у 1491 р. Це була остан­ня дато­ва­на при­жит­тє­ва згад­ка про кня­ги­ню Марію. Відо­мо ще, що вона запи­са­ла, оче­вид­но, неза­дов­го до смер­ті, маєток Ква­си­лів на віч­ність Доро­го­бузь­ко­му мона­сти­рю пре­св. Богородиці405 (Доро­го­буж, разом зі вка­за­ним мона­сти­рем, напри­кін­ці 1514 р. був нада­ний кня­зю Костян­ти­ну Острозькому406). Марія про­жи­ла дов­ге жит­тя, пере­жив­ши двох чоло­віків, зятя та навіть влас­ну доч­ку. Вона помер­ла не піз­ні­ше квіт­ня 1518 р., зали­шив­ши всі свої володін­ня кня­зю Острозь­ко­му: 1 трав­ня той отри­мав під­твер­джен­ня на ярмар­ки у семи містах, серед яких вка­за­ні Колод­но та Рівне407, а 5 трав­ня – на всі воло-дін­ня, які діста­ли­ся йому «піс­ля покій­но­го бла­го­род­но­го кня­зя Семе­на та дру­жи­ни його, кня­зя Мари­ни (так!) Васи­льо­ви­ча Ровенсь­кої, діда та баби дру­жи­ни його (post olim magnificum ducum Siemion et uxorem eius, ducum Marinam Vassyliewicza Rowienska, avum et avam uxoris eiusdem)».
Ці вели­чез­ні володін­ня були наступ­ни­ми: всі без винят­ку маєт­ки, які князь Семен Зба­разь­кий отри­мав за поді­лом 1463 р. – замок Колод­но та 21 село; Росто­ки (вза­галі-то володін­ня Іва­на Бол­ба­со­ви­ча, слу­ги кня­зя Острозь­ко­го – див. під 1516 р.), Коз­лин (спад­щи­на чи купів­ля від кня­зя Юрія Федь­ко­ви­ча Несвізь­ко­го, також нале­жав слузі кня­зя Голь­шансь­ко­го, а потім, напевне, Острозь­ко­го – див. вище); Манів, Лопуш­на (спад­щи­на піс­ля кня­зя Сол­та­на Васи­льо­ви­ча, отри­ма­на у 1475 р.); у Полонсь­ко­му повіті маєток Шуль­жин­ці (вислу­га чи купів­ля кня­зя Семе­на); замок Рівне (купів­ля від Іваш­ка Дич­ка у 1461 р., чи може й рані­ше) з села­ми Ква­си­лов, Кор­ни­но, Колод­но, Бере­жа­ни, Басоє (Bassie), Славне, Аре­стов (купів­ля від Вань­ка Кер­деєви­ча Джу­си­ча у 1470 р., чи й рані­ше), Хоцень (запи­са­ний Марії віт­чи­мом, Олі­за­ром Шило­ви­чем, і під­твер­дже­ний 1487 р.); Бегонь, Караєви­чі, Добринь, Кли­мен­тів (при­сіл­ки Город­ка – спад­щи­на кня­зя Сол­та­на, отри­ма­на у 1475 р.), Забо­рол, два Жити­ни, Kusthyn (?) та двір Перш­ко­вий (area Perskowa) (колись нале­жа­ли кня­зю Юрію Несвізь­ко­му), Сту­ден­ки та Ста­вок (заклад від кня­зя Федо­ра Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го у 1485 р.) – все до зам­ку Рів­но­го; Іва­чов Ниж­ній, Янков­ці, Оба­рин­ці, Вас­ков­ці, де Онач­ко сидів, Опри­лов­ці зі всім (вимі­няні у князів Михай­ла та Семе­на Васи­льо­ви­чів Зба­разь­ких близь­ко 1480 р., але забрані кня­ги­нею Марією, як вид­но, вже піс­ля смер­ті чоло­віка); у Ново­гродсь­ко­му повіті Ство­ло­ви­чі, які пан Вой­на запи­сав кня­гині Ровенсь­кій (її пер­ший чоло­вік, Неми­ро­вич, десь напри­кін­ці 1450-х рр.); також кіль­ка дворів і будин­ків у Луць­ку та дво­ри­ща у Крас­но­му
(під містом)408.
Жена: 1460(?), Марія Михай­лiв­на Ровенсь­ка (+1518), доч­ка загад­ко­во­го кня­зя Михай­ла Сте­паньсь­ко­го i Федь­ки, доч­ки пана Юрші (відо­мо­го сорат­ни­ка вели­ко­го кня­зя Швит­ри­гай­ла). Пер­ший її чоло­вік – Вой­на-Яків Неми­рич, син ста­ро­сти Луць­ко­го.
Дети: Ана­стасiя.
359 AKLS. – T. I. – S. 53-54, № LVI (за ори­гі­на­лом). Акт дато­ва­ний 1461-м р., 22 груд­ня. За верес­не­вим сти­лем літо­чис­лен­ня це буде ще 1460 р.
360 Литовсь­ка мет­ри­ка. – Кни­га 561. Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року. – К., 2005. – С. 160.
361 Цитує­мо у зво­рот­ній транслі­те­ра­ції з лати­ни­ці за: Stecki T. J. Z boru i stepu. – S. 11. «Дня 9 груд­ня 1541 р. Архів дубенсь­кий № 12».
362 AKLS. – T. I. – S. 54-55, № LVII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). Чепе­ле­ва й Лука тут пока­за­ні окре­мо, хоча мова напев­но йде про одне село.
363 Соб­чук В. З історії… – С. 235.
364 AKLS. – T. I. – S. 55-56, № LVIII (за ори­гі­на­лом).
365 AKLS. – T. I. – S. 64-65, № LIX (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
366 «Українсь­кі гра­мо­ти XV ст. – С. 67-68 (5. 08. 1470, Львів). Уго­да опуб­лі­ко­ва­на за запи­сом 1621 р. у луць­кій гродсь­кій книзі. Дату­ван­ня її в тексті 1478-м роком не збі­гаєть­ся з ука­за­ним у ньо­му 3-м індик­том; крім того, восе­ни 1472 р. уряд холмсь­ко­го каш­те­ля­на нале­жав уже іншій особі (Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej… – T. 3, zesz. 2. – S. 152, nr. 1091). При­сут­ність королівсь­ко­го писа­ря Вась­ка Люби­ча натя­кає на те, що уго­да укла­да­ла­ся під час відві­дин Льво­ва монар­хом. За дани­ми Іре­ни Сул­ковсь­кої-Курасьо­вої, він пере­бу­вав тут від 3 до 23. 08. 1470 (Сул­ков­ска-Кура­се­ва И. Ити­не­ра­рий Кази­ми­ра Ягел­ло­на… – С. 304). З огля­ду на ска­зане надає­мо пере­ва­гу даті за індик­том». 367 Соб­чук В. Ровенсь­ка волость: фор­му­ван­ня, склад, влас­ни­ки // Від корін­ня до кро­ни. – Кре­ме­не­ць, 2014. – С. 147-148, 151 (кар­та). 368 AKLS. – T. I. – S. 69-70, № LXXIV (за ори­гі­на­лом). 369 AKLS. – T. I. – S. 71, № LXXV (за ори­гі­на­лом). Дата – 6983 р., індикт 8, тоб­то до 1 верес­ня. Цей поділ, оче­вид­но, від­був­ся вже піс­ля виро­ку від 4 лип­ня 1475 р., оскіль­ки там про ньо­го нічо­го не зга­да­но: а саме той доку­мент вирі­шив «завис­лу в повітрі» ситу­а­цію, що три­ва­ла від­то­ді, як князь Семен та бать­ко кня­зя Михай­ла, князь Василь Васи­льо­вич, так і не змог­ли домо­ви­ти­ся про розділ спад­щи­ни кня­зя Сол­та­на, через що й дер­жа­ли її спіль­но, беру­чи при­бут­ки на-попо­лам.
370 Semkowicz W. Łosk i wygaśnięcie Korybutowiczów // Rocznik Towarzystwa heraldycznego we Lwowie. – Kraków, 1926. – T. VII. – S. 200, przyp. 2. Сем­ко­вич помил­ко­во дату­вав цей акт з печат­ка­ми князів Несвізь­ких-Зба­разь­ких 1461 р., але уточ­нив, що то був доку­мент з Біб­ліо­те­ки Оссолінсь­ких у Льво­ві № 693, над­ру­ко­ва­ний в AKLS. – T. I. – № 75 (s. 71) – поділ князів Семе­на Васи­льо­ви­ча та Михай­ла Васи­льо­ви­ча уді­лу їхньо­го помер­ло­го бра­та (так) Сол­та­на. Помил­ко­ва дата Сем­ко­ви­ча перей­ш­ла потім у пра­ці М. Гумовсь­ко­го (Gumowski M.Pieczęcie Książąt Litewskich // AW. – 1930. – Z. 3-4. – S. 712) та О. Однороженка(Однороженко О. До історії українсь­кої гене­а­ло­гії та гераль­ди­ки…. – С. 47). У пра­ці М. Хай­сін­га до кня­зя Семе­на Зба­разь­ко­го помил­ко­во від­не­се­на печат­ка кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча (Haising M. Sfragistika szlachecka doby średniowiecza
w świtle archiwaliów lwowskich. – Lwów, 1938. – S. 29, tabl. III, № 51).
371 AKLS. – T. I. – S. 75-76, № LXXX (за ори­гі­на­лом).
372 Aрхив Юго-Запад­ной Рос­сии. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 102-103 (за ори­гі­на­лом). Акт не дато­ва­ний, серед свід­ків жод­них уря­дов­ців також немає.
373 Соб­чук В. З історії… – С. 238-239. 374 LM. – Vilnius, 1998. – Knyga Nr 25. – P. 288, Nr 236. У тексті доку­мент дато­ва­ний 30 черв­ня 7-го індик­ту. Це від­по­ві­дає або 1474 р., але тоді ані князь Семен не був ста­ро­стою Кре­ме­не­ць­ким, ані Іван Ход­ке­вич – Луць­ким, або 1489 р., але тоді оби­д­ва вони були вже покій­ни­ми. Ще 8 січ­ня 1477 р. ста­ро­стою Луць­ким був Михай­ло Мон­то­вто­вич, а 2 серп­ня 1478 та 13 трав­ня 1479 р. – вже Іван Ход­ке­вич, який у 1480 р. перей­шов на уряд воє­во­ди Київсь­ко­го (Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku. – Kórnik, 2007. – T. III. – Zeszyt 5. – S. 95). До 1-ї поло­ви­ни 1478 р. доку­мент від­но­си­ти­ся навряд чи може, оскіль­ки ще 2 черв­ня цьо­го року князь Семен ста­ро­стою Кре­ме­не­ць­ким не був (опи­сані в листі події від­бу­ва­ли­ся, міні­мум, за кіль­ка днів до його від­сил­ки 30 черв­ня; хіба що князь був при­зна­че­ний ста­ро­стою десь 5 – 20 черв-ня?, але це мало-віро­гід­но). Отже, зали­шаєть­ся лише 1479 чи, мож­ли­во, 1480 р., тоб­то 12-й чи 13-й індикт.
375 AKLS. – T. I. – S. 79, № LXXXIII (за ори­гі­на­лом); помил­ко­вий рік у заго­лов­ку виправ­ле­но на s. 162.
376 ЦДІАК. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 84 зв.-85. Цей важ­ли­вий запис від­най­шов В. Соб­чук (Соб­чук В. Сте­пансь­ка волость та її влас­ни­ки // Від корін­ня до кро­ни. – Кре­ме­не­ць, 2014. – С. 110, прим. 7). Про Сте­пань як «име­нье єє отъ­чиз­ноє» Марії див. також ниж­че, 1507 р. 377 AKLS. – T. I. – S. 87, 240-242, № XCI, CXXXVIII, CXXXIX (за копія­ми XVI ст.).
379 Aрхив Юго-Запад­ной Рос­сии. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 27-29 (за спис­ком з акто­вої кни­ги). Доку­мент не дато­ва­ний. Ю Вольф датує його близь­ко 1455 р. (Wolff J. Kniaziowie … – S. 23, 607), В. Соб­чук – десь почат­ком 1460-х рр. (Соб­чук В. Сте­пансь­ка волость та її влас­ни­ки. – С. 111). 380 ПСРЛ. – М., 1980. – Т. XXXV. – С. 123. 381 Stecki T. J. Z boru i stepu. – Kraków, 1888. – S. 4.
378 Соб­чук В. Сте­пансь­ка волость та її влас­ни­ки. – С. 112-113. 382 AKLS. – T. I. – S. 79, № LXXXIII (за ори­гі­на­лом); у заго­лов­ку акт дато­ва­ний 1482 р. помил­ко­во (див. s. 162).383 AKLS. – T. I. – S. 120-121, № CXX (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). Гра­мо­та дато­ва­на лише 3-м індик­том. «На дум­ку видав­ців, лист з’явився 1500 p. (ibid. – S. 164-165), та дані про путив­льсь­ко­го наміс­ни­ка Мит­ка Голен­ку, він­ни­ць­ко­го наміс­ни­ка Кміту Олек­сан­дро­ви­ча й дво­ря­ни­на Семе­на Поло­зо­ви­ча, що були свід­ка­ми, дають під­ста­ви пере­не­сти його на 1485 р. 27. 07. 1486 (через рік піс­ля нашої дати) зга­дуєть­ся путив­льсь­кий наміс­ник Мит­ко Олек­сан­дро­вич (LM. – Kn. Nr. 4. – Р. 42), гадає­мо, тотож­ний пер­шо­му свід­ко­ві, а під час захоплен­ня Путив­ля 6. 08. 1500 (за три дні до дати видав­ця) мос­ковсь­ки­ми війсь­ка­ми наміс­ни­ком був князь Бог­дан Глинсь­кий (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… – S. 87). Дру­гий сві­док 7. 08. 1488 фігу­рує в ролі він­ни­ць­ко­го наміс­ни­ка (LM. – Kn. Nr. 4. – Р. 67), 2. 06. 1489 зай­має вже ана­ло­гіч­ний путив­льсь­кий (ibid. – Р. 82), а 1495 р. – чер­кась­кий уряд (ibid. – Kn. Nr. 6. – P. 110, 114); у квіт­ні 1498 р. він­ни­ць­ким наміс­ни­ком був уже Костян­тин Острозь­кий (ibid. – Р. 175-176). Третій сві­док у 1494 – 1499 pp. був уже київсь­ким ключ­ни­ком (ibid. – Р. 140, 237, 242, 245, 343), а в листі ще дво­ря­нин» (Соб­чук В. Ровенсь­ка волость… – С. 146, прим. 6). 384 AKLS. – T. I. – S. 87, № XCI (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). Гра­мо­та дато­ва­на 6995 р., «индик­та шосто­го». Листо­пад вка­за­но­го року мав би при­па­да­ти ще на 1486 р., але індикт – на 1487-й. Надає-мо пере­ва­гу індик­то­во­му дату­ван­ню, як більш поши­ре­но­му в королівсь­кій кан­це­лярії.
385 AKLS. – T. I. – S. 241-242, № CXXXVIII (за копією XVI ст). Зга­дуєть­ся ще 11 листо­па­да 1486 р., помер у тому ж році (Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku. – Kórnik, 2007. – T. III. – Zeszyt 5. – S. 95). 386 AKLS. – T. I. – S. 240, № CXXXIX (за копією XVI ст). 387 AKLS. – T. I. – S. 92, № XCVII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
388 AKLS. – T. I. – S. 93, № XCVIII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). 389 AKLS. – T. I. – S. 101-102, № CVI (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
390 AKLS. – T. I. – S. 113, № CXIV (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
391 AKLS. – T. I. – S. 145, № CXLV (за ори­гі­на­лом). 392 AKS. – T. III. – S. 53, № LXXXI (реге­ста в «Сума­ріу­шу Острозь­ко­му»). 393 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 196 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. –
Спр. 196]. – Л. 252 об.-253; корот­ка реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 375. Акт вида­но в Бере­сті 21 груд­ня 3-го індик­та, що для прав­лін­ня вели­ко­го кня­зя Олек­сандра від­по­ві­дає 1499 р. 27 квіт­ня 1548 р. доку­мент під­твер­див король Жиги­монт Август, а 20 черв­ня 1583 р. його вне­се­но до кни­ги 7 «Русь­кої мет­ри­ки». Ори­гі­нал ще в 2-й поло­вині XIX ст. зна­хо­ди­вся
«в архіві ровенсь­ко­му» (Stecki T. J. Z boru i stepu. – Kraków, 1888. – S. 4, przyp. 2, помил­ко­во вка­за­ний 1500 р.).
394 Akta Aleksandra krola Polskiego, wielkiego księcia Litewskiego i t. d. (1501 – 1506). – Kraków, 1927. – S. 175-176.
395 AKLS. – T. I. – S. 125-126, № CXXIII, CXXIV (за копія­ми близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). 396 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – СПб., 1903. – Т. 20. Литов­ская мет­ри­ка.
Т. I. – Стб. 548, № 18.
397 Соб­чук В. Сте­пансь­ка волость… – С. 116-117.
398 AKS. – T. III. – S. 42-43, № LXXIII (за копією близь­ко 1540 р.); LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 202-203, Nr 222.
399 AKS. – T. III. – S. 44-45, № LXXIV (за копією близь­ко 1540 р.); LM. – Kn. 8. – P. 303-304, Nr 404; Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. 20. Литов­ская мет­ри­ка. Т. I. – Стб. 550-553, № 21.
400 AKS. – T. III. – S. 57, № LXXXVII (реге­ста з «Сума­ріу­шу Острозь­ко­го»).
401 AKS. – T. III. – S. 86-87, № CXIV (за копією близь­ко 1540 р.).402 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 191 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. –Спр. 191]. – Л. 50-56; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 228, № 9. У видан­ні акту за назва­ним дже­ре­лом (Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии
Запад­ной Рос­сии. – СПб., 1848. – Т. II. – С. 119-120, № 96) кня­ги­ня Ровенсь­ка чомусь про­пу­ще­на.
403 AKS. – T. III. – S. 137-138, № CLXVI (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
404 Aрхив Юго-Запад­ной Рос­сии. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 340-341 (спи-
сок 1584 р.).
405 Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego. – Rkps. 425. – S. 54 (Соб­чук В. Ровенсь­ка волость… – C. 148).
406 AKS. – T. III. – S. 120-122, № CXLIX (за ори­гі­на­лом).
407 AKS. – T. III. – S. 163-165, № CLXXXII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
408 AKS. – T. III. – S. 166-168, № CLXXXIII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). Ціка­во, що у реге­сті цьо­го акту, обля­то­ва­но­го у актах Луць­ких, князь Семен назва­ний Несвізь­ким: «1518 Fra 3. Ipso Die S. Floriana Cracoviae, Privilegium a Serenissimo Sigismundo Rege Poloniae Super arcam Kołodno, Rowne, Kozlin, Chociń, ac alia, duci Constantino Iwanowicz
Ostrogski, post olim Simeonem Wasilewicz Nieświski et Marianna Rowieńskaк­нязь uxorem Ejus avum et awiam (…)» (Stecki T.-J. Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym. – Lwów, 1871. – Serya 2. – S. 402, przyp. 1).
князь Семен-Сол­тан Васи­льо­вич Зба­разь­кий (1463, † 1472)
3-й син Васи­ля Федь­ко­ви­ча, князь (?) (? -1472 рр.), відо­мий пере­важ­но під своїм дру­гим, нека­лен­дар­ним іме­нем арабсь­ко­го поход­жен­ня (від «Сул­тан» – пра­ви­тель).
9 лип­ня 1463 р. сини кня­зя Васи­лия Федо­ро­ви­ча Несвиц­ко­го – Василь, Семен і Сол­тан, – „отчи­чи и деди­чи Зба­раз­скии”, поді­ли­ли бать­ко­ву спад­щи­ну, голов­на скла­до­ва якої нара­хо­ву­ва­ла 2 горо­ди, 68,5 сіл, 1 дво­ри­ще й 1 сели­ще, розта­шо­вані ком­пакт­ною групою на півд­ні Волині, і ста­но­ви­ла окре­мий Зба­разь­кий повіт. Город Зба­раж і 30,5 сіл отри­мав Василь Васи­льо­вич, город Коло­ден і 20 сіл відій­шли Семе­но­ві Васи­льо­ви­чу, а решта 20 посе­лень (у тому числі два Виш­нев­ці), але без горо­да, зали­ши­ли­ся Сол­та­ну Васи­льо­ви­чу [28, s. 54–55]. Крім Зба­разь­ко­го повіту, Несві­ць­ким нале­жа­ло кіль­ка посе­лень у Луць­ко­му повіті в рай­оні на пів­ніч від ниніш­ньо­го міста Рів­но­го. У діль­чо­му листі 1463 р. зга­ду­ють­ся розта­шо­вані тут дво­ри Двіре­ць і Горо­док та села Караєви­чі, Обарів, Тинне й Сту­де­ня­ків­ці [28, s. 55], а по сусід­ству лежа­ли села Забо­роль, один і дру­гий Житин та дво­ри­ще Перу­шо­ви­ча, які 1467 р. нале­жа­ли кня­зю Юрію Несві­ць­ко­му [7, кн. 196, л. 224]. Дав­ні­ше всі ці посе­лен­ня ста­но­ви­ли, оче­вид­но, єди­ний ком­плекс. Чи були тут які обо­рон­ні спо­ру­ди, писем­ні дже­ре­ла замовчують.князю Сол­та­ну діста­ли­ся «у Луц­ком повѣтє Горо­докъ двор, а сєла: Караєви­чи, Оба­ров, Тин­ноє, а в Зба­раз­ском повѣтє: Олєк­синєц, Ост­ро­вєц, Бако­та, два Бути­ны, два Виш­нєв­цы, Лопуш­ная, Орєв­цы; а што мат­ка наша дєр­жит отчи­ну нашу и сєла Манєв, и дру­гий Ста­рый Манєв, Тараж, Пєрєд­мир, Бур­су­ков­цы, Вла­ши­нов­цы, Вєр­бо­вєц, Ряш­нєв­ка, Дома­нин­ка, Чєр­ни­ко­во дво­ри­щє, а вєрхъ Попо­ва ста­ву сєли­що, гдѣ Луце­ви­чи сєдѣ­ли, то всє бра­ту нашо­му Сол­та­ну послє мат­ки нашоє живо­та (…) а кня­зю Сол­та­ну у Виш­нєв­цы пол гро­ша из Зба­раз­ско­го мыта»409. Дійс­но, піс­ля смер­ті матері князь Сол­тан успад­ку­вав і їі маєт­ки: у роз­поділь­чих актах Зба­разь­ких 1475 – 1481 рр. май­же всі вони зга­ду­ють­ся як його спад­щи­на . Володін­ня кня­зя Сол­та­на у Зба­раж­чині розта­шо­ву­ва­ли­ся на р. Горині, у верхів’ї Жира­ку (її при­то­ку) та на Ікві. «Маєт­ки кня­зя Сол­та­на зай­ма­ли вели­кі тери­торії на пів­но­чі Зба­разь­ко­го повіту в басей­ні Горині й Жира­ку, захо­дя­чи кли­ном аж на Ікву». «У част­ці кня­зя Сол­та­на сто­рон­нім було село Тараж, яке виді­ля­ло­ся навіть своїм відір­ва­ним розта­шу­ван­ням на Ікві. На від­мі­ну від інших посе­лень Зба­разь­ко­го повіту, у Тара­жі ще й у середині’XVI ст. зали­ша­ла­ся горо­до­ва повин­ність на користь Кре­ме­не­ць­ко­го замку410. Крім того, напри­кін­ці XVI і на почат­ку XVII ст. цьо­го села настир­но доби­ва­ли­ся зем’яни Бере­же­ць­кі, ствер­джу­ю­чи, що воно нале­жить їхньо­му роду411»412.
Цен­тром своїх володінь у Зба­раж­чині князь Сол­тан, оче­вид­но, зро­бив Виш­не­ве­ць, побу­ду­вав­ши там пер­ший замок. Так, якщо у 1463 р. два Виш­нев­ці ще пере­ра­хо­вані серед сіл (при­чо­му дале­ко не на пер­шо­му міс­ці), то в актах 1475 р., вида­них через 2-3 роки піс­ля смер­ті Сол­та­на, Виш­не­ве­ць фігу­рує вже як «город» або «твєр­жа». Крім того, в одно­му з цих актів Манів також зветь­ся не селом, а дво­ром з влас­ни­ми села­ми й присілками413.
Вже піс­ля поді­лу 1463 р., зали­шив­ши свої володін­ня бра­там, князь Сол­тан вирі­шив шука­ти щастя у Москві, але дов­го там не затри­мав­ся. Відо­мий його запо­віт, укла­де­ний 3 жовтня 1472 р. Оскіль­ки цей ціка­вий доку­мент ніко­ли не пуб­ліку­вав­ся, наво­ди­мо його текст повністю.
«Во имя свєтоє живо на[ча]лно[й] Тро­и­цы, Отца и Сына и Свя­то­го Духа. Сѣ яз, князь Сємєнъ Васи­лєвичъ Сол­танъ отчичъ Зба­раз­ский, в своєм цєлом розу­мє, в доб­рой памя­ти, запи­со­ваю по своєй душє на своєй дєдинє на Город­ку и к тому при­сє­локъ Кли­мєнъ­товъ а Бєго­ню двєстє копъ гро­шєй, сто копъ к Прє­чи­стой к Пєчєри, а съ[т]о копъ к цєрк­вамъ на соро­ко­ву­стиї. А што коли моєй дєлє­ни­цы в Зба­раз­скомъ повєтє, на том запи­со­ваю доч­камъ сво­имъ двєстє коп гро­шєй, нєхай то бра­тия моя доч­камъ моимъ поло­жать. А што коли бра­тия моя князь Васи­лєй а князь Сємєнъ до моє­го при­єз­ду имє­ли, доколє я из Моск­вы нє при­є­халъ, нєхай бы они по тому опятъ своя имє­ния мєли. А што кото­роє имє­ние под кого подо­шло о моєм при­єздє и чиє дєл­ни­цы, ино бы то нєхай опятъ за ся вєръ­нє­но тому, чиє было в перъ­вомъ дєлу. Або ж (?) ся по моєм живо­тє ото бра­тия моя (…, кіль­ка неяс­них слів) а по пєр­во­му бы дєлу дер­жа­ли (…, те саме).
Слу­гам сво­им вєръ­ным запи­сы­ваю, кото­рыє жъ ми мно­го лєтъ послу­жи­ли: Рома­ну на Добры[ни?] а на Коры­єви­чох пять­дє­сятъ копъ гро­шєй со всимъ с тымъ, яко жъ то к тому объ­є­ха­но, а Оме­ли­я­ну на Оба­ро­вє трид­цатъ копъ гро­шєй а со всимъ жє с тым, што к тому объ­є­ха­но. А при моємъ живо­тє с того имє­ня они нєхай мнѣ слу­жать, а што ся съ[т]анєть Божа воля надо мною, и по моємъ живо­тє они с того име­нья нєхай слу­жать кому хотятъ. А пакъ ли всхо­тятъ бра­тя моя мєти, ино нєхай бы тыє пєня­зи отъ­ло­жать слу­гам моим Рома­ну а Омє­ля­ну, кото­рыє жъ я имъ запи­салъ на томъ имє­нию. А што коли имаю в во всихъ дво­рах чєля­ди, то єстъ воль­ныє, а по моємъ живо­тє нєхай вси идуть доб­ро­воль­нє, гдє кому хотятъ. А при томъ был духов­никъ мой Ионанъ игу­мен, а панъ Сємєнъ Гри­горєвичъ, панъ Андрєй­Ча­п­личъ, панъ Олєх­но Джу­са, князь Олєк­санъ­д­ро, панъ Русинъ Изу­по­вичъ, а инь­шихъ было при томъ мно­го доб­рых. А писалъ пана Сємє­на Гри­горєви­ча писаръ Грид­ко. Лєта шєсть тисєчъ сємъ­сотъ (!) осмъ­дє­сятъ пєр­во­го, инъ­ди­кътъ шостиї, октєбръ трєтий»414.
Оче­вид­но, невдо­взі піс­ля цьо­го князь Семен-Сол­тан Васи­льо­вич і помер: його бра­ти дея­кий час дер­жа­ли його спад­щи­ну спіль­но. За запо­вітом Сол­та­на Зба­разь­ко­го, скла­де­ним 3 жовтня 1472 р., його маєт­ки зали­ши­ли­ся бра­там [7, кн. 195, л. 233]. Оскіль­ки Василь Васи­льо­вич під час обо­ро­ни Зба­ра­жа 1474 р. від татар заги­нув [37, s. 608], його част­ку успад­ку­ва­ли сини Михай­ло, Семен Пер­ший, Семен Серед­ній, Семен Мен­ший і Федір [37, s. 608; див. також: 28, s. 100–101]. 1475 р. Семен Васи­льо­вич та най­стар­ший із синів бра­та Васи­ля поді­ли­ли спад­щи­ну Сол­та­на [28, s. 69–71], а 1478 р., за нака­зом вели­ко­го кня­зя, зано­во переді­ли­ли її [28, s. 75–76] . В актах 1475 р., пов’язаних із цим поді­лом, у част­ці синів Васи­ля Васи­льо­ви­ча зга­дуєть­ся вже „твер­жа” Виш­не­ве­ць [28, s. 69–71, 161–162]. Оскіль­ки Сол­тан три­ва­лий час слу­жив у Москві, а маєт­ка­ми віда­ли бра­ти [7, кн. 195, л. 233], замок з’явився, мабуть, їхні­ми зусил­ля­ми.
Жена: (?) Мария Еле­аза­ров­на Сило­вич.
Дети: Иван(?), Марiя, Анна,
409 AKLS. – T. I. – S. 54-55, № LVII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
410 Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року. – К., 2005. – С. 196, 198; разом з Тара­жом тут зга­да­на і Лопуш­на.
411 ЦДІАК. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 611-612 зв.; Спр. 11. – Арк. 2-2 зв.
412 Соб­чук В. З історії… – С. 235, 236.
413 AKLS. – T. I. – S. 70, 71
414 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 196 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 196]. – Л. 233-233 об.; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 371. Теста­мент було під­твер­дже­но 11 трав­ня 1583 р., а 20 черв­ня вне­се­но до кни­ги 7 «Русь­кої мет­ри­ки». Дата 3 жовтня 6981 р., за верес­не­вим сти­лем, від­по­ві­дає 1472 р., і ціл­ком узгод­жуєть­ся з 6-м індик­том. Польсь­ка реге­ста доку­мен­ту, з част­ко­во невір­но вит­лу­ма­че­ним змі­стом та помил­кою в даті, відо­ма також за сума­рієм архіву князів Острозь­ких 1594 р. (Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego, ręk. 425, s. 354): «List ks. Semena Zbaraskiego, w którym zapisuje po swej duszy na Grodku i na przysiołku Klementowa i Biechniu 200 kop Przeczystej w pieczarze, a dziewkom swym 200 kop i aby to bracia jego ks. Wasyl i Semen odłożyli do jego przyjazdu z Moskwy, a jeśli by nie wrócił, aby te imienia za swoje mieli, an. 6991» (Соб­чук В.Найдавніші реєстри доку­мен­тів архіву князів Острозь­ких // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства імені Шев­чен­ка. – Львів, 2012. – Т. CCLXIV. Пра­ці істо­рич­но-філо­соф­сь­кої сек­ції. – С. 384, прим. 47).
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
28. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie / Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobielskiego i B. Gorczaka. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506.
37. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895.

3 коле­но

князь Михай­ло Васи­льо­вич Зба­разь­кий Виш­не­ве­ць­кий ( *сёр.1450-х, † 1517)
стар­ший син Васи­ля Васи­льо­ви­ча, за дея­ки­ми опо­се­ред­ко­ва­ни­ми дани­ми, мав наро­ди­ти­ся десь у сере­дині 1450-х рр. (най­мо­лод­ший із його чоти­рьох братів, князь Семен Мен­ший, досяг пов­но­літ­тя восе­ни 1482 р. – див. ниж­че). Піс­ля заги­белі бать­ка у 1474 р. князь Михай­ло успад­ку­вав його части­ну Зба­разь­ко­го «повіту», якою кіль­ка років, до пов­но­літ­тя молод­ших братів, володів, здаєть­ся, одно­осіб­но. Вже наступ­но­го 1475 р. він подав скар­гу на сво­го дядь­ка, кня­зя Семе­на Зба­разь­ко­го-Коло­денсь­ко­го, сто­сов­но спад­ку іншо­го дядь­ка, кня­зя Сол­та­на, кот­рий князь Василь та князь Семен начеб­то розді­ли­ли між собою, хоча остан­ній це спра­вед­ли­во запе­ре­чу­вав. Король нака­зав поді­ли­ти-таки вка­за­ний спа­док, що й від­бу­ло­ся 4 лип­ня в Луць­ку: князь Семен дав одну з рів­них поло­вин на обран­ня кня­зю Михай­лу, і той взяв собі город Виш­не­ве­ць з при­сіл­ка­ми й Тараж. Того ж року дядь­ко та пле­мін­ник укла­ли ще одну уго­ду, за якою пер­шо­му від­хо­ди­ло ще с. Сту­де­ня­ків­ці (з влас­ної «отчи­ни» кня­зя Михай­ла); також князі вста­нов­лю­ва­ли межу між Виш­нев­цем та Мане­вом. Але оста­точ­ний поділ спад­щи­ни кня­зя Сол­та­на, що від­був­ся 2 черв­ня 1478 р. у Маневі, був знач­но кори­сні­ший для матері кня­зя Михай­ла та його чоти­рьох братів: крім Виш­нев­ця й Тара­жа, вони отри­му­ва­ли ще Лопуш­ну та Вла­ши­нов­ці, а також, оче­вид­но, повер­та­ли свої Сту­де­ня­ків­ці (див. розділ IV, п. 13).
Пер­ший поділ володінь між сина­ми кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча, умо­ви яко­го невдо­взі були ска­со­вані, від­був­ся десь близь­ко 1480 р. Про його факт ми знає­мо лише з неда­то­ва­ної уго­ди князів Михай­ла та Семе­на Мен­шо­го Зба­разь­ких, за якою вони обмі­ню­ва­ли дядь­ку, кня­зю Семе­ну Зба­разь­ко­му (Коло­денсь­ко­му), ста­ро­сті Кре­ме­не­ць­ко­му, свої маєт­ки Іва­чів Ниж­ній, Янков­ці, Оба­рин­ці, Вась­ков­ці та Опре­лов­ці на його маєт­ки Ко-ськів і Шуль­жин­ці (у Полонсь­ко­му повіті). За відо­мим нам поді­лом, здійс­не­ним уже піс­ля смер­ті кня­зя Семе­на Коло­денсь­ко­го, Вась­ков­ці та Опре­лов­ці діста­ли­ся кня­зю Федо­ру Васи­льо­ви­чу; там же зга­ду­ють­ся й інші села братів Васи­льо­ви­чів. А отже, уго­да про обмін близь­ко 1480 р. так і зали­ши­ла­ся на папе­рі (див. там само).
Князь Семен Коло­денсь­кий, який мав лише одну доч­ку, неза­дов­го до смер­ті запи­сав бра­та­ни­чу, кня­зю Михай­лу Васи­льо­ви­чу, Манів, Вер­бо­ве­ць, Перед­мир­ку, Бор­су­ков­ці та Горо­док з при­сіл­ка­ми (остан­ній – у Луць­ко­му повіті). Але вдо­ва кня­зя Коло­денсь­ко­го, Марія, та її зять, князь Семен Юрієвич (Голь­шансь­кий), «того имѣ­нья отпи­ра­ли (…) и нє хотѣ­ли мя к тому имѣ­нью при­пу­сти­ти». Вре­шті решт, не вда­ю­чись до суду («нє даю­чи ся у пра­во»), сто­ро­ни домо­ви­ли­ся вине­сти супереч­ку на рішен­ня «стар­шихь при­ятєлєй нашихъ – што тыи при­ятє­ли про­мє­жи нами най­дуть, то намь тєр­пѣти на обѣ сто­ронѣ». За уго­дою, укла­де­ною у Віль­ні 1 квіт­ня 1481 р., «ихь милость про­мє-жи нами такь нашли: што жь я князь Михай­ло Василь­євичь посту­пилъ єсми дяди­ной своєй кня­ги­ни Сємє­но­вой Марьи и зятю єи кня­зю Сємє­ну Юрь­єви­чу имѣньє на имя Горо­до­кь со всѣ­ми тыми при­сєл­ки, што здав­на кь Город­ку при­слу­ша­ють, со всѣ­ми пожит­ки вѣч­но и нєпо­руш­но, а к моєй руцѣ мнѣ посту­пи­ла дяди­ная моя (…) имѣньє на имя Манєвъ, а Вєр­бо­вє­ць, а Пєрєдь­мир­ку, а Бор­су­ков­ци, со всѣ­ми пожит­ки, што к тым сєломъ слу­шаєть вѣч­но и нєпо­руш­но (…) А кто бы тоє єдна­ньє з насъ с обу сто­ронь узру­шилъ, тотъ маєт запла­ти­ти коро­лю пять сотъ копъ гро­ший, а одна сто­ро­на дру­гой сто­ронѣ три­ста копъ гро­ший. А тотъ листъ, кото­рый жє былъ запи­салъ дядя мой нєбож­чи­кь князь Сємєнъ на тая имѣ­нья мнѣ, тотъ єсми листъ содралъ»415.
Наступ­но­го дня, 2 квіт­ня 1481 р., у Віль­ні ж, від­був­ся й поділ володінь між чотир­ма сина­ми кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча. «Во има Божє стань­са. Мы кня­зи Зба­раз­скии Васи­лєви­чи, князь Михай­ло, князь Сємєнъ, князь Фєдор а князь Сємєн молод­ший, роздє­ли­ли єсмо отчиз­ну свою. Я князь Михай­ло будучи(?) брат­стар­ший, взял єсми молод­шо­го бра­та кня­зя Сємє­на на свою сто­ро­ну и з дєл­ни­цєю єго (…, 2-3 сло­ва). Мнє кня­зю Михай­лу стар­шо­му бра­ту доста­ло­ся з молод­шим бра­том князєм Сємє­ном город Виш­нєвєц зо вси­ми сєлы, и з люд­ми, и с тра­вы, з лєсы, и зо вси­ми пожит­ки, што коли там (?) у том горо­ду. А нама пєр­воє сєло Лозы з двє­ма ста­вы, а Куна­хо­ви­чи, а Буду­инъ (має бути Бутин), а Бако­та, а Ост­ро­вєцъ, а Вязо­вая, а Олєк­синєцъ, а Мєл­ная, а Ива­ня, а Таражъ. А Зба­раж­скоі воло­сти три сєла к тому ж горо­ду пєр­во писа­но­му к Виш­нєвъ­цу нама, [И]вачово и з ста­вом, а Янков­цы, а Оба­рин­цы. А тыє имє­ния на вєр­ху писа­ныє и з ста­вы и со вси­ми пожит­ки, што коли к ним здав­на тяг­ну­ло и тяг­нет». (Далі опи­су­ють­ся уді­ли інших братів). У випад­ку, коли хтось із братів пору­шив би вста­нов­ле­ний поділ, він мав запла­ти­ти коро­лю 500 (?) коп, а іншим бра­там – 300 коп гро­шей, на про­сту усну вимо­гу («на про­стую помову»)416. На пер­ший погляд досить див­но, що князь Михай­ло Васи­льо­вич, будучи най­стар­шим із братів, не взяв собі бать­ківсь­кої сто­ли­ці, Зба­ра­жа. Але це стає зро­зу­мі­лим, якщо при­га­да­ти, що під час кримсь­ко-татарсь­ко­го напа­ду 1474 р. Зба­раж зазнав нищів­ної поже­жі; оче­вид­но, за ті непов­ні сім років, що прой­шли від­то­ді, Зба­разь­кий замок так і не був від­бу­до­ва­ний, при­най­мі повністю. Напевне, саме через це князь Михай­ло й вирі­шив зро­би­ти своєю рези­ден­цією не бать­ківсь­кий Зба­раж, а Виш­не­ве­ць – спад­щи­ну дядь­ка, кня­зя Сол­та­на Васи­льо­ви­ча. Втім, це не зава­ди­ло йому до кін­ця жит­тя писа­ти­ся Зба­разь­ким, хоча інко­ли князь вжи­вав і нове пріз­ви­ще Виш­не­ве­ць­ко­го.
14 листо­па­да 1482 р., у Виш­нев­ці, за нака­зом коро­ля поді­ли­ли­ся між собою і князі Михай­ло з Семе­ном Мен­шим, мабуть, у зв’язку з досяг­нен­ням остан­нім пов­но­літ­тя. При цьо­му стар­шо­му з братів дістав­ся город Виш­не­ве­ць з містеч­ком, при­місь­ким селом і виш­не­ве­ць­ким митом, села Олек­си­не­ць, Ост­ро­ве­ць, Тараж, Бако­та, Бутин, Кона­хо­ви­чі, Лози, Бода­ки, посе­лен­ня яки­хось Миш­ка та Юхна. Якщо ж хтось із братів цей розділ­по­ру­шить, то має запла­ти­ти коро­лю дві тисячі руб­лів широ­ки­ми гро­ша­ми, і стіль­ки ж іншо­му брату417. Піс­ля смер­ті кня­зя Семе­на Мен­шо­го, не рані­ше 1489 р., князь Михай­ло успад­ку­вав також три з його шести сіл – Мли­нов­ці, Мель­ну й Возову418, тоді як інші три – Іва­чов, Янков­ці та Оба­рин­ці, – відій­шли до кня­гині Марії Ровенсь­кої, згід­но уго­ди з її чоло­віком близь­ко 1480 р.
Влад­нав­ши свої маєт­ко­ві спра­ви, про­тя­гом наступ­них років князь Михай­ло Зба­разь­кий, здаєть­ся, зосе­ре­ди­вся на служ­бо­вій діяль­но­сті. При­най­мі, 2 черв­ня 1489 р. він отри­мав від коро­ля Кази­ми­ра 21 копу гро­шей із мита Володимирского419. Того ж року, за свід­чен­ням польсь­ко­го шлях­ти­ча Стані­сла­ва Дави­довсь­ко­го, князь Михай­ло Виш­не­ве­ць­кий осо­би­сто здійс­нив напад на його сім сіл, які спа­лив та погра­бу­вав, при­чо­му нака­зав вби­ти двох шлях­ти­чів та одно­го про­сто­лю­ди­на. Піз­ні­ше, за сло­ва­ми Дави­довсь­ко­го, король Олек­сандр роз­гля­дав цю спра­ву і сто­ро­ни «переєд­налъ», нака­зав­ши «ми тому все­му запла­ту вчи­ни­ти»; однак це рішен­ня вико­нане так і не було. У 1511 р. Дави­довсь­кий зно­ву скар­жи­вся на вка­за­ний зло­чин, вже 22-річ­ної дав­ни­ни, коро­лю Жиги­мон­ту I. Але князь Виш­не­ве­ць­кий запе­ре­чив, що «я дей о томъ съ тобою нико­ли ся не єдналъ, ани тебе єсми про­силъ», при­чо­му це під­твер­див і поса­до­ве­ць, який, за свід­чен­ням Дави­довсь­ко­го, був при­сут­нім при рішен­ні коро­ля Олек­сандра. Король виніс вирок, що сто­ро­ни «межи собою судьи полю­бов­ныи мають взя­ти, и тыи судьи ихъ мають межи ними конецъ вчинити»420.
1490 р., 20 лип­ня – Марія та Анна, доч­ки кня­зя Сол­та­на Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го, офі­цій­но від­сту­пи­ли своє­му дво­юрід­но­му бра­ту, кня­зю Михай­лу, бать­ківсь­кі маєт­ки Манев, Перед­мир, Вер­бо­ве­ць та Бор­су­ков­ці (яки­ми той реаль­но володів ще з 1481 р.)421. Про­тя­гом 1490-х рр. князь Михай­ло зга­дуєть­ся лише в яко­сті свід­ка, при­чо­му фігу­рує з пріз­ви­щем як Зба­разь­ко­го, так і Виш­не­ве­ць­ко­го. 2 верес­ня 1491 р., в Луць­ку, князь М. В. Зба­разь­кий висту­пив свід­ком судо­во­го рішення422. А 21 серп­ня 1497 р., в Кре­мен­ці, князь Михай­ло Виш­не­ве­ць­кий засвід­чив уго­ду купів­лі-про­да­жу423. Відо­мо також, що за часів коро­ля Олек­сандра князь Михай­ло Зба­разь­кий мав подвір’я у Кре­ме­не­ць­ко­му замку424.
У серп­ні 1500 р. кіль­ка кримсь­ких царе­ви­чів, сини та роди­чі хана Мен­глі-Гірея, були вислані вій­ною на литовсь­ко-польсь­кі зем­лі; серед інших міст, вони пово­ю­ва­ли також і Вишневець425. Восе­ни 1502 р. два кримсь­кі царе­ви­чі зно­ву були під Вишневцем426, про що зга­ду­вав у своїх листах від 25 – 29 верес­ня сам король Олександр427.
31 жовтня 1502 р. Стані­слав з Ход­ча, ста­ро­ста Львівсь­кий, пові­дом­ляв коро­лю Олек­сан­дру, що через кня­зя Виш­не­ве­ць­ко­го («per ducem Visnioviensem») до Королів­ства заво­зить­ся вели­ка кіль­кість фаль­ши­вої моне­ти, не лише польсь­кої, але й литовської428. Так це було насправ­ді чи ні, неві­до­мо, але король не лише не пока­рав кня­зя, а й ще того само­го року надав йому дер­жав­ний уряд – ста­ро­сти Брац­лавсь­ко­го та Він­ни­ць­ко­го.
16 люто­го 1504 р. король Олек­сандр писав до наміс­ни­ка Брац­лавсь­ко­го, кня­зя М. В. Зба­разь­ко­го, щоб той дав «увя­за­ніе» земя­ни­ну він­ни­ць­ко­му, Шул­гі Дол­би­ни­чу, до запу­сті­ло­го сели­ща Коте­не­ва на р. Росі429. 28 квіт­ня, вико­ну­ю­чи це роз­по­ря-джен­ня, князь Михай­ло у Він­ни­ці видав такий лист: «При­ка­за­ньемъ гос­по­да­ря наше­го мило­сти­во­го Алек­сандра (…) я, князь Михай­ло Васи­ле­вич Зба­раж­ский, ста­ро­ста Бря­с­лав­ский, под­луг листу гос­по­дарь­ско­го и нау­ки его мило­сти, дал есми вой­ту вѣни­цъ­ко­му Шюлзѣ Дол­бы­ни­чю имѣ­нье въ Бря­с­лав­ском повѣ­те на Р(о)си селиш­че на имя Коте­невъ съ всим (…) и въвя­за­ти есмо его дали въ тое имѣ­нье дво­ря­ни­ну гос­по­дарь­ско­му пану Счас­но­му Поло­зо­ви­чу (…) Пис. у въ Вѣенн(ицы), апрѣ­ля 28 день, индикт. 7»430. Вка­за­ний уряд князь Зба­разь­кий отри­мав, скоріш за все, у 1502 р. (4 листо­па­да 1501 р. наміс­ни­ком Брац­лавсь­ким був ще князь Андрій Сангушкович431, який 15 жовтня 1502 р. зга­дуєть­ся вже як наміс­ник Кременецький)432. Окрім Брац­ла­ва, до його наміс­ни­ць­кої окру­ги вхо­ди­ли також Зве­ни­го­род і Чуд­нів. Так, у Брац­лаві він видав лист наступ­но­го змісту: «Я, князь Михай­ло Васи­ле­вич Зба­раж­ский, намѣст­никъ Бра­слав­ский и Зви­ни­го­род­ский и Чуд­нов­ский. Бил мнѣ чолом земя­нин бра­слав­ский на имя Иван Дол­бы­нич Коте­нев­ский и про­сил у мене сели­ща у Бра­слав­ском повѣ­те на имя Три­бѣ­со­ва, на рецѣ на Рси; ино я, уви­див­ши его вѣр­ную служ­бу ку гос­по­да­рю нашо­му коро­лю его мило­сти, иж он есть слу­га доб­рый, дал есми ему тое сели­що Три­бѣ­совъ со всим (…)»433. Досить ціка­во, що сам король Олек­сандр надав Коте­невсь­ко­му вка­зане сели­ще дещо піз­ні­ше – 11 берез­ня 1506 р., згід­но листу сво­го намісника434. Відо­мо також, що за коро­ля Олек­сандра наміс­ник Брац­лавсь­кий, князь М. В. Зба­разь­кий, надав яко­мусь Семе­ну Кіш­ці озе­ро у Брац­лавсь­ко­му повіті435.
На цито­ва­них актах кня­зя Михай­ла 1504 – 1506 рр., що дій­шли до нас у ори­гі­на­лах, збе­ре­гла­ся також і його печат­ка. Наній зоб­ра­же­но той самий гераль­дич­ний знак, що й на печат­ці його бать­ка, кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча (1475 р.) – пере­хре­ще­ний хрест, постав­ле­ний на пів­ко­ло під шести­про­ме­не­вою зір­кою. Цей знак потім успад­ку­ва­ли й нащад­ки Михай­ла Васи­льо­ви­ча, Виш­не­ве­ць­кі, пере­тво­рив­ши його на родин­ний герб436.
7 верес­ня 1507 р. князь М. В. Зба­разь­кий, наміс­ник Брац­лавсь­кий, отри­мав від коро­ля Жиги­мон­та до Брац­лавсь­ко­го зам­ку брац­лавсь­кі корч­ми «ему на поживене»437. Однак невдо­взі, напри­кін­ці вересня/початку листо­па­да, він мусив повер­ну­ти наміс­ниц­тво Брац­лавсь­ке кня­зю Костян­ти­ну Острозь­ко­му, який повер­нув­ся з мос­ковсь­кої неволі, отри­мав­ши при цьо­му назад всі свої попе­ред­ні уряди438.
У люто­му 1509 р. князь Михай­ло Зба­разь­кий отри­мав 20 коп гро­шей у «вос­ков­ни­чих» луць­ких. Восе­ни – ще 20 коп зі скар­бу. 25 жовтня – король Жиги­монт, задо­воль­ня­ю­чи про­хан­ня кня­зя М. В. Зба­разь­ко­го, нада­ну йому рані­ше лише «до нашое воли» волость Бря­гин (на пів­но­чі Київсь­кої зем­лі), тепер надав кня­зю у по-жит­тєве володіння439.
28 квіт­ня 1512 р. під Лопуш­ною, неда­ле­ко від Виш­нев­ця, литовсь­ко-польсь­ка армія зав­да­ла нищів­ної пораз­ки вели­ко­му війсь­ку кримсь­ких татар. Литовсь­кі війсь­ка очо­лю­вав гетьман князь Костян­тин Острозь­кий, а най­біль­ше при ньо­му від­зна­чи­ли­ся князь Андрій Зба­разь­кий і князь Михай­ло Виш­не­ве­ць­кий з кня­зя­ми Іва­ном та Олек­сан­дром (свої­ми синами)440. Це єди­на згад­ка, що збе­ре­гла­ся у дже­ре­лах про війсь­ко­ву діяль­ність пер­шо­го кня­зя Виш­не­ве­ць­ко­го. Хоча, слід гада­ти, його участь у про­ти­дії набі­гам кримсь­ких татар, які ледь не щоро­ку пусто­ши­ли пів­ден­но-русь­кі (українсь­кі) зем­лі, бит­вою під Лопуш­ною не обме­жу­ва­ла­ся.
Не забу­вав князь Михай­ло Виш­не­ве­ць­кий і про свої маєт­ко­ві спра­ви. У верес­ні (?) 1513 р. він, разом з кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким, заяви­ли пре­тен­зії «о бли­зость свою, о именьє и
скар­бы пана Кучуковы»441. А 21 груд­ня 1514 р. король Жиги­монт, задо­воль­нив­ши про­хан­ня кня­зя М. В. Зба­разь­ко­го, надав йому «волост­ку» Бря­гин, яку той дер­жав на по-жит­тєво­му праві,
тепер вже навіч­но – з містом, корч­ма­ми, митом, горо­ди­щем, всі­ма села­ми і людь­ми, зем­ля­ми і т. д.442.
19 квіт­ня 1517 р. в Луць­ку, разом з кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким та інши­ми кня­зя­ми, судо­ву спра­ву роз­гля­дав «князь Михай­ло Васи­лєвич Виш­нєвєц­кий и Збаражский»443. Оче­вид­но, невдо­взі піс­ля цьо­го він і помер.
Дру­жи­ну кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча зва­ли Агафією444; у піз­ніх гене­а­ло­гіях Виш­не­ве­ць­ких вона зветь­ся (княж­ною) Полубенською445. Щоправ­да, мож­на при­пу­сти­ти, що князь був одру­же­ний двічі: у 1522 р. Анна, вдо­ва під­скар­бія Іва­на Олек­сан­дро­ви­ча, пода­ва­ла до суду «съ сест­ренъ­цы сво­и­ми» кня­зя­ми Іва­ном, Федь­ком та Федо­ром Михай­ло­ви­ча­ми Вишневецькими446. Тут від­сут­ній їхній стар­ший брат, князь Олек­сандр, який, отже, міг бути народ­же­ним іншою дру­жи­ною кня­зя Михай­ла – княж­ною Полубенською?447. І. Чаманьсь­ка схи­ляєть­ся до дум­ки, що дру­гою дру­жи­ною пер­шо­го кня­зя Виш­не­ве­ць­ко­го була Анна Нару­ше­ви­чів­на, зга­да­на в акті кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го від 7 черв­ня 1501 р., що відо­мий лише за спис­ком 1782 р., транслі­те­ро­ва­ним лати­ни­цею. Тут пові­дом­ляєть­ся про про­даж маєт­ку Богу­ше­ви­чі «ieho miłosti kniaziu Wiszniowieckomu Mikolaju Siemienowiczu, staroscie Łuckomu, y iey miłosti kniażnie Wisznioweckoj, małżące jego miłosty Annie Naruszewiczownie»448. Але як міг писар, навіть самий недо­свід­че­ний, непра­виль­но пере­да­ти як ім’я, так і по-бать­ко­ві кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча, і до того ж при­пи­са­ти йому уряд ста­ро­сти Луць­ко­го, яким він ніко­ли не був!; при­чо­му наве­де­на цита­та повто­ре­на в доку­мен­ті двічі449. Іме­на свід­ків також ціл­ком фан­та­стич­ні: чого вар­ті князь Олек­сандр Овло­чимсь­кий, ста­ро­ста Пінсь­кий, та пан Якуб Мас­сальсь­кий, воє­во­да Новгородський450! Одно­знач­но, в дано­му випад­ку ми має­мо спра­ву з гру­бим фаль­си­фі­ка­том.
Спад­коєм­ця­ми кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча ста­ли чет­ве­ро синів, які оста­точ­но засвої­ли пріз­ви­ще Виш­не­ве­ць­ких. Стар­шин­ство братів, згід­но з І. Чаманьсь­кою, було наступ­ним: Олек­сандр, Іван та два Федо­ри. Це під­твер­джу­ють дані пере­пи­су литовсь­ко-русь­ко­го війсь­ка 1528 р., за яким князь Олек­сандр «Виш­нев­ский» мав вистав­ля­ти 15 «коней» (повністю озброє­них воїнів-верш­ни­ків), князь Іван – 14, князь Федір – 12 й інший князь Федір – 5 «коней»451

Жена: Ага­фия, (?) кнж. Полу­бенсь­ка.
415 AKLS. – T. I. – S. 79-80, № LXXXIII (за ори­гі­на­лом); помил­ко­вий рік у заго­лов­ку виправ­ле­но на s. 162.
416 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 192]. – Л. 12-13; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 238, № 6. Це під­твер­джен­ня від 8 лип­ня 1570 р., вне­сене до 2-ї кни­ги «Русь­кої мет­ри­ки». До сих пір доку­мент так і не опуб­лі­ко­ва­ний.
417 AKLS. – T. I. – S. 80-81, № LXXXIV (за ори­гі­на­лом).
418 Соб­чук В. З історії… – С. 237, 244, прим. 60.
419 LM. – Vilnius, 2004. – Kn. 4. – P. 82.
420 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – СПб., 1903. – Т. 20. Литов­ская мет­ри­ка. Т. I. – Стб. 729-730, № 133 (акт від 24 черв­ня 1511 р. – Кни­га 2 суд­них справ).
421 AGAD. – Zbiór dokumentów pergaminiwych. – Nr 7380 (Соб­чук В. З історії… – С. 238).
422 AKLS. – T. I. – S. 95, № XCIX (ори­гі­нал).
423 AKLS. – T. I. – S. 112, № CXIII (спи­сок близь­ко 1540 р.).
424 Акти Волинсь­ко­го воє­вод­ства кін­ця XV – XVI ст. – К., 2014. – С. 62, № 5 (ори­гі­нал від 27 черв­ня 1508 р.); спи­сок: LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 263.
425 Сбор­ник Импе­ра­тор­ско­го Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. – СПб., 1884. Т. 41. – С. 359-360.
426 Там само, с. 489 (повер­ну­ли­ся за тиждень до Філі­по­во­го посту, тоб­то на почат­ку листо­па­да).
427 Akta Aleksandra krola Polskiego, wielkiego księcia Litewskiego i t. d. (1501 – 1506). – Kraków, 1927. – S. 153, 155, 165, 167, Nr 109, 110, 112, 114).
428 Akta Aleksandra krola Polskiego… – S. 175-176.
429 Гра­мо­ты вели­ких кня­зей Литов­ских с 1390 по 1569 год. – К., 1868. – С. 38, № 18 (Сооб­щил В. Анто­но­вич). Замість «на Рси» тут помил­ко­во над­ру­ко­ва­но «на Уси» (див. зараз ниж­че).
430 Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 173, № XXVIII.1 (Арх. Киев. Арх. Ком. № 22). Ори­гі­нал акту зараз збері­гаєть­ся: ЦДІАК. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 639 (от Абра­мо­ви­ча, А. К. № 22). За ним подає­мо пра­вильне читан­ня «на Р(о)си» (так і в наступ­но­му доку­мен­ті), тоді як у пуб­ліка­ції помил­ко­во над­ру­ко­ва­но «на вси». Зазна­чи­мо ще згад­ку про купівль­ний лист під печат­кою наміс­ни­ка Брац­лавсь­ко­го, кня­зя М. В. Зба­разь­ко­го, вида­ний до 10 лип­ня 1507 р. (LM. – Kn. 8. – P. 204, Nr 225).
431 AKLS. – T. I. – S. 146, № CXLVI.
432 AKS. – T. III. – S. 32, № LIII.
433 Архив Юго-Запад­ной Росии. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 174, № XXVIII.2 (Арх. Киев. Архео­гр. Ком. № 21). Ори­гі­нал акту зараз збері­гаєть­ся: ЦДІАК. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 640 (от Абра­мо­ви­ча).
434 Гра­мо­ты вели­ких кня­зей Литов­ских с 1390 по 1569 год. – С. 43-44, № 22 (сооб­ще­но В. Анто­но­ви­чем).
435 LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 217, Nr 249. 436 Одно­ро­жен­ко О. До історії українсь­кої гене­а­ло­гії та гераль­ди­ки… – С. 49. 437 LM. – Kn. 8. – P. 220, Nr 255. З тим же уря­дом зга­дуєть­ся також у попе­ред­ньо­му акті (p. 220, Nr 254).
438 Зга­дуєть­ся як наміс­ник Брац­лавсь­кий та Він­ни­ць­кий вже 12 листо­па­да 1507 р. (LM. – Kn. 8. – P. 230, Nr 277).
439 LM. – Kn. 8. – P. 411, 417, 431 Nr 559, 568, 584.
440 Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa, 1846. – T. II. – S. 371. Польсь­кий пись­мен­ник XVII ст. Ш. Ста­ро­вольсь­кий об’єднав кня­зя М. Виш­не­ве­ць­ко­го, який ніби­то «бага­то років (per multos annos)», разом з кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким, вою­вав з тата­ра­ми і роз­гро­мив їх під Лопуш­ною, з його ону­ком – кня­зем Михай­лом Олек­сан­дро­ви­чем (1529 – 1584), інко­ли зва­ним «гетьма­ном» запо­розь­ких коза­ків (Starovolsci S. Sarmatiae bellatores. – Coloniae Agrippinae, M.DC.XXXI. – P. 187-188).
441 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. 20. – Стб. 816, № 182 (Кни­га 2 суд­них справ).
442 LM. – Vilnius, 2003. – Kn. 9. – P. 240-241, Nr 382.
443 AKS. – T. III. – S. 153, № CLXXV (ори­гі­нал).
444 Древ­ний помян­ник Кие­во-Печер­ской лав­ры (кон­ца XV и нача­ла XVI сто­ле­тия) // Чте­ния в Исто­ри­че­ском обще­стве Несто­ра-лето­пис­ца. – К., 1892. – Кн. VI. – При­ло­же­ние. – С. 77 (у стат­ті «Род кня­зя Ива­на Вишь­нєвъско­го», пер­ши­ми запи­сані князь Михай­ло та кня­ги­ня Ога­фія – без­пе­реч­но, бать­ки кня­зя Іва­на).
445 Niesiecki K. Korona polska. – Lwów, 1743. – T. IV. – S. 543; Czamańska I.Wiśniowieccy. Monografia rodu. – Poznań, 2007. – S. 33 (NIAB Minsk, F. 694, op. 1, nr. 34, s. 10).
446 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. XX. – Стб. 1036. 447 Czamańska I. Wiśniowieccy. Monografia rodu. – Poznań, 2007. – S. 34. 448 Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов. – Виль­на, 1908. – Т. XXXIII. – С. 7-10.
449 Там само, с. 7, 9. 450 Там само, с. 10. 451 Пера­піс вой­ска Вяліка­го княст­ва Літоўска­го 1528 года / Мет­ры­ка Вяліка­го княст­ва Літоўска­го. – Кні­га 523. – Мінск, 2003. – С. 149.
князь Семен Васи­льо­вич Стар­ший Зба­разь­кий ( *1450-е,1478),
який наро­ди­вся десь у 2-й поло­вині 1450-х рр., зга­дуєть­ся лише в акті від 2 черв­ня 1478 р., вида­но­му вдо­вою кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча «съ сын­ми сво­и­ми (…) съ трє­ми кня­зи Сємє­ны (…)»452. А в поділі 2 квіт­ня 1481 р. бра­ли участь лише два Семе­ни – Манівсь­кий та Мен­ший (див. нижче)453. Отже, стар­ший із Семенів на той час або помер, або ж обрав духов­ну кар’єру. Остан­ній варіант є досить віро­гід­ним, оскіль­ки ціл­ком мож­ли­во, що близь­ко 1491 – 1493 рр. хтось із князів Зба­разь­ких, у чер­нец­тві Олексій, зай­мав кафед­ру єпис­ко­па Холмсь­ко­го. Однак це міг бути також і князь Семен Васи­льо­вич Мен­ший.
У книзі Яку­ба Суші, уніатсь­ко­го єпис­ко­па Холмсь­ко­го, у розділі, де опи­суєть­ся зміст Холмсь­ко­го пом’янника, містить­ся наступ­ний абзац. «Tamże iest wzmianka Ich MM. XX. Zbaraskich, z ktorych, oprocz sześciu Xiażat zakonnikow, trzech Panien zakonnych naszych, był skimnikiem Xiaże Auxentius; a Alexius Chelmskie trzymal episkopstwo (Там же є згад­ка їх мило­стей кн. Зба­разь­ких, з яких, окрім шести князів чен­ців, трьох діви­ць чер­ни­ць наших, був схим­ни­ком кн. Авк­сен­тій; а Олексій Холмсь­ке три­мав єпископ­ство)» (Susza J. Phoenix tertiato redivivus… – Zamosc, 1684. – S. 56). Піз­ні­ше Ігна­цій Сте­бельсь­кий вка­зу­вав, що Олексій був єпис­ко­пом близь­ко 1504 р., у яко­му, за свід­чен­ням Куле­ші, король Олек­сандр, «na instancya» єпис­ко­па Холмсь­ко­го русь­ко­го обря­ду, на сей­мі під­твер­див при­вілеї «унітів» (Stebelski I. Przydatek do chronologii… – Lwów, 1867 [пер­ше видан­ня – 1783]. – T. III. – S.158-159). Ця вер­сія, прий­ня­та А. Пет­ру­ше­ви­чем та інши­ми, є поши­ре­ною в літе­ра­турі до сьо­год­ні (див. Інте-рнет). Однак у книзі Куле­ші, на кот­ру поси­лаєть­ся Сте­бельсь­кий (зі вказів­кою сторін­ки), ім’я єпис­ко­па Холмсь­ко­го не наве­дене (Kulesza J. A. Wiara prawoslawna. – Wilna, 1704. – S. 190). Біль­ше того, відо­ма гра­мо­та коро­ля Олек­сандра, вида­на 24 жовтня 1504 р. своє­му русь­ко­му нотарію Іваш­ку Сос­новсь­ко­му на Холмсь­ке єпископ­ство, піс­ля смер­ті попе­ред­ньо­го єпис­ко­па Симео­на (Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. – Виль­на, 1892. – Т. XIX. – С. LXI, 356, № 6).
У збір­ці актів XV – XVI ст., що від­но­ся­ть­ся до Холмсь­кої єпар­хії, ні про яко­го єпис­ко­па Олексія не зга­дуєть­ся. При­чо­му в XVI ст. серед Холмсь­ких єпис­ко­пів йому про­сто «не зна­хо­дить­ся міс­ця». Якщо в Суші не містить­ся помил­ка, то Олексій Зба­разь­кий міг зай­ма­ти Холмсь­ку кафед­ру лише у XV ст. А саме, піс­ля 1440 р. це мог­ли бути лише два корот­ких періо­ди. 1) Піс­ля квіт­ня 1467 р. – остан­ньої згад­ки єпис­ко­па Гри­горія, і до жовтня 1469 р. – пер­шої згад­ки Силь­ве­ст­ра-Сави; однак дру­гий з них, судя­чи з усьо­го, був без­по­се­ред­нім наступ­ни­ком пер­шо­го, оскіль­ки Сава фігу­рує як довіре­на осо­ба Гри­горія ще за його жит­тя (Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою Архео­гра­фи­че­скою комис­си­ею. – Т. XIX. – С. LV-LVI). 2) Піс­ля 1489 р. – остан­ньої згад­ки єпис­ко­па Гера­си­ма, і до 1494 р. – пер­шої згад­ки Симео­на. Цей варіант є най­більш віро­гід­ним: у 1488 р. Гера­сим запи­сав усе своє май­но дітям, «з 1490 р. замовк­ли всі спра­ви його в судах», до того досить чис­лен­ні, хоча як покій­ний він зга­дуєть­ся лише в 1494 р. (там само, с. LX-LXI). Той же факт, що Олексій Зба­разь­кий не фігу­рує у судо­вих актах, ціл­ком логіч­но пояс­нюєть­ся ще й тим, що він, як вихо­де­ць з пів­ден­ної Волині, не мав у Холмсь­кій зем­лі нія­ких при­ват­них володінь (на від­мі­ну від своїх попе­ред­ни­ків).
452 AKLS. – T. I. – S. 76, № LXXX (ори­гі­нал).
453 Ю. Вольф ото­тож­ню­вав кня­зя Семе­на Мен­шо­го та Семе­на Манівсь­ко­го, вна­слі­док чого вва­жав, що Семен «Серед­ній» помер до 1481 р. (Wolff J.Kniaziowie… – S. 608). Насправ­ді ж Семен Манівсь­кий (Мань) і був «Серед­нім», окре­мим від Семе­на Мен­шо­го.
князь Семен Васи­льо­вич Манівсь­кий (Мань) Зба­разь­кий ( *ок.1460
наро­ди­вся десь близь­ко 1460 р. Впер­ше зга­дуєть­ся, як і його бра­ти-тез­ки, в акті від 2 черв­ня 1478 р. У роз­поділь­чо­му акті, укла­де­но­му у Віль­ні 2 квіт­ня 1481 р., до кня­зя Семе­на від­но­сить­ся наступ­ний фраг­мент: «А мнє, кня­зю Сємє­ну, пєрв­шо­му по кня­зи Михай­лє по стар­шєм братє, доста­ло­ся Зба­раж город зо вси­ми сєлы, и з пол­ми (?), и ста­вы, и з луги, и сєно­жат­ми, и со вси­ми пожит­ки. Пєр­воє сєло Охрє­мов­цы з двє­ма ста­вы, а Чєр­ни­ко­въ­цы, а Вєр­ня­ков­цы, а Листо, а Залу­жє, а ставъ Лист­кий, а Дворєц з ста­вом, а Ли[т]овский Кутъ, а Раба­чєн­цы, а Тара­со­въ­цы з ста­вом, а Роз­но­шин­цы, а Вокря­тин­цы зъ ста­вом, а Мосо­ро­въ­цы, а Мєчи­тов­цы, а Лопуш­ная, а Любан­ки, а Воли­чи­ща (…)»455. Біль­шість цих сіл зна­хо­ди­ли­ся на р. Гніз­ній з при­то­ка­ми, за винят­ком Воло­чищ на Збручі та Лопуш­ної у верхів’ях Жира­ку.
14 листо­па­да 1482 р., у Виш­нев­ці, князь Семен Зба­разь­кий засвід­чив роз­поділь­чий акт своїх братів, князів Михай­ла та Семе­на Мен­шо­го. При­чо­му на почат­ку цьо­го доку­мен­ту князь Михай­ло зга­дує про поділ мину­ло­го року так: «дѣли­ли з братєю отчи­ною нашою со князємъ Сємє­номъ Изба­раз­кимъ и со князємъ Сємѣ­ном Манѣв­ским и со князємъ Фєд­комъ, и я взял [з] бра­том сво­имъ мѣн­шым князємъ Сємѣ­номъ Изба­раз­кимъ поспол от всѣє бра­ти дѣлницю»456. Судя­чи з тако­го поряд­ку, Семе­на Манівсь­ко­го начеб­то слід було б ото­тож­ни­ти з Семе­ном Мен­шим – саме так вва­жав Ю. Вольф457 та інші дослід­ни­ки. Однак у само­му акті 1481 р. Семен Молод­ший вка­за­ний піс­ля Федо­ра, тоді як у акті 1482 р. Семен Манівсь­кий – перед Федь­ком. Крім того, навряд чи один і той самий князь міг зва­ти­ся одно­час­но і Манівсь­ким, і Молод­шим (Мен­шим). Звід­си ми роби­мо вис­но­вок, що у 1482 р. відра­зу піс­ля Михай­ла зга­да­ний Семен Молод­ший – через те, що за поді­лом 1481 р. він, будучи непов­но­літ­нім, отри­мав свою част­ку спіль­но зі стар­шим бра­том Михай­лом, – а Семен Манівсь­кий є тотож­ним Семе­ну – «пєрв­шо­му по кня­зи Михай­лє по стар­шєм братє». Такий вис­но­вок ціл­ком від­по­ві­дає й родо­вій тра­ди­ції Зба-разь­ких, за якою їхній без­по­се­ред­ній родо­на­чаль­ник звав­ся також і Манівським458. Піз­ні­ше це пріз­вись­ко ско­ро­ти­ло­ся до Мань, під яким князь Семен і був відо­мим у регіоні. Так, навіть у 1542 р. Б. Лобуньсь­кий, який суди­вся з кня­зем Мико­лаєм Зба­разь­ким (ону­ком Семе­на), свід­чив, що на зем­лях його сели­ща Лотовсь­ко­го, на р. Хоморі, «дедъ его, пан Зен­ко тот ставъ и з дедом его, с кн(я)земъ Манемъ Зба­раз­ским по поло­ви­цы сыпа­ли. И пове­дил пан Лобунь­ский, ижъ с того мли­на деду его, пану Зенъ­ку две мер­ки хожы­ва­ли, а его деду кня­зю Маню – тре­тея мер­ка, а и с пусту ста­ву две боч­ки рыбъ кн(я)зю Маню, а его деду пану Зенъ­ку – тре­тея боч­ка рыбъ»459. Одно­знач­но, Манів не міг бути володін­ням кня­зя Семе­на: від 1481 р. цей двір нале­жав його бра­ту, кня­зю Михай­лу, а до того – дядь­ку, кня­зю Семе­ну Коло­денсь­ко­му, та його вдо­ві, кня­гині Марії Ровенсь­кій. Отже, зали­шаєть­ся визна­ти, що князь Семен отри­мав пріз­вись­ко Манівсь­ко­го з метою його відріз­нен­ня від двох одной­мен­них братів, Семенів Стар­шо­го та Молод­шо­го – через те, що наро­ди­вся у Маневі, який у 1460-х рр. нале­жав його бабу­сі, матері кня­зя
Васи­ля Васи­льо­ви­ча.
Крім Зба­ра­жа з окру­гою, князь Семен Мань, як ми бачи­ли, володів ще яки­мось зем­ля­ми по р. Хоморі – у Полонсь­ко­му повіті. Оче­вид­но, це був неве­ли­кий Гри­цівсь­кий маєток, хоча при­на­леж­ність Гри­це­ва кня­зям Зба­разь­ким дже­ре­ла­ми фік­суєть­ся лише з 1540 р.460. Піс­ля 1482 р. князь Семен Зба­разь­кий Манівсь­кий, у дато­ва­них доку­мен­тах, біль­ше не зга­дуєть­ся. Напевне, він помер до 1512 р., коли його єди­ний син, князь Андрій Зба­разь­кий, разом з дядь­ком, кня­зем Михай­лом Виш­не­ве­ць­ким та його сина­ми, прий­няв участь у пере­мож­ній битві з кримсь­ки­ми тата­ра­ми під Лопуш­ною.
Дру­жи­ною кня­зя Семе­на Васи­льо­ви­ча була Кате­ри­на Цеб­ровсь­ка, доч­ка земя­ни­на з Коро­ни Польсь­кої. У посаг за нею бать­ко дав маєток Нєж­ков­ці. Від вка­за­но­го шлю­бу наро­ди­ли­ся син Андрій та доч­ка Анна, яка вий­ш­ла за земя­ни­на волинсь­ко­го Яко­ба Вре­те­ць­ко­го (разом вони володі­ли тре­ти­ною Нєж­ков­ців та сусід­ніх поселень)462. 17 трав­ня 1494 р. шлях­тич Фома Чеховсь­кий позвав до Львівсь­ко­го гродсь­ко­го суду «сяю­чу Кате­ри­ну кня­ги­ню Зба­разь­ку дер­жа­ви­цю з Ніс­ков­ців (illustr. Katherinam Ducissam Sbaraska tenutricem de Nyskowcze)», яка цей позов проі­г­но­ру­ва­ла та була заоч­но засуд­же­на. 6 черв­ня міністеріал земсь­ко­го суду, нада­ний Чеховсь­ко­му, допо­вів, що Кате­ри­на від­мо­в­ляєть­ся від­пус­ка­ти чоло­віка Сень­ка; суд при­зна­чив їй штраф у три марки463. Оче­вид­но, ця ж «Katherina ducissa» 15 берез­ня 1499 р. визна­ла, що від­мо­в­ляєть­ся від 200 марок, які були їй запи­сані в с. Леш­ков від покій­ної Анни Скарбкової464.
Жена: Кате­ри­на Цеб­ровсь­ка, доч­ка земя­ни­на з Коро­ни Польсь­кої.
455 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 192]. – Л. 12-13; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 238, № 6 (під­твер­джен­ня від 8 лип­ня 1570 р.). 456 AKLS. – T. I. – S. 80-81, № LXXXIV (за ори­гі­на­лом).
457 Wolff J. Kniaziowie… – S. 608.
458 «Зва­но його теж згід­но Geneal. і Маньовсь­ким» (Niesiecki K. Korona polska. – Lwów, 1743. – T. IV. – S. 705). Маєт­ка­ми кня­зя Семе­на, крім Зба­ра­жа, тут звуть­ся також Люб­чи­ни­чі та Моро­зов­ці.
459 LM. – Vilnius, 2007. – Kn. 231. – P. 197, Nr 227.
460 Соб­чук В. З історії… – С. 241, 245. Ю. Вольф писав, ніби­то князь Семен купив у Семе­на Цати маєток Оже­гов­ці (Wolff J. Kniaziowie… – S. 609). Насправ­ді цю купів­лю здійс­нив його син, князь Андрій Зба­разь­кий (Литовсь­ка мет­ри­ка. Кни­га 561. Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року. – К., 2005. – С. 195).
462 Литовсь­ка мет­ри­ка, Z. 23 k. 74 d. 67 – вирок у справі Вре­те­ць­ко­го з кня­зя­ми Зба­разь­ки­ми, ону­ка­ми Семе­на, 1539 р. (Wolff J. Kniaziowie… – S. 609). Цей же вирок 25 трав­ня 1571 р. було вне­се­но до 2-ї кни­ги «Русь­кої мет­ри­ки»: РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 192]. – Л. 84-85 об.; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – С. 243, № 35. К. Нєсє­ць­кий помил­ко­во вка­зує, що Кате­ри­на Цеб­ровсь­ка, дідич­ка на Загор­цях і Пана­сів­цях, була дру­жи­ною кня­зя Семе­на Молод­шо­го – бра­та родо­на­чаль­ни­ка Зба­разь­ких, і цей шлюб був без­діт­ним (Niesiecki K. Korona polska. – Lwów, 1743. –T. IV. – S. 543).
463 AGZ. – Lwów, 1891. – T. XV. – S. 320, 548, № 2402, 4430.
464 AGZ. – T. XV. – S. 565, № 4595.
князь Федір (Федь­ко) Васи­льо­вич Зба­разь­кий Пори­ць­кий (1478, † 1515/1526)
наро­ди­вся десь у 1-й поло­вині 1460-х рр. Князь Федір піс­ля одру­жен­ня пере­брав­ся на про­жи­ван­ня в отчи­ну дру­жи­ни у Воло­ди­мирсь­ко­му повіті й запо­чат­ку­вав там рід Пори­ць­ких. одру­жив­шись із доч­кою Іллі Вяч­ко­ви­ча й отри­мав­ши за нею містеч­ко в посаг, почав писа­ти­ся «князь на Пори­ць­ку».
Впер­ше зга­дуєть­ся в доку­мен­ті від 2 черв­ня 1478 р. В роз­поділь­чо­му акті, укла­де­но­му 2 квіт­ня 1481 р. у Віль­ні, його част­ка «отчиз­ны» визна­ча­ла­ся наступ­ним чином: «А князь Фєдор узял єсми дєл­ни­цу свою, будучи в доб­рой згодє з бра­том сво­им князєм Сємє­ном, пєрє­до мною стар­шим бра­том (тоб­то Михай­лом). А взял єсми на свою дєл­ни­цу двє сєлє Лозо­выхъ з двє­ма ста­вы и з млы­ном, а Поснєнєєв­цы (так!, мало бути Согнековці465) з ста­вом, а Опрє­ло­въ­цы, а Вас­ков­цы, а Вла­ша­но­въ­цы, а Дома­н­инъ­ка, а двои Гущин­цы, а двє Стры­євъцє, а Сту­дя­на­ко­въ­цы; а тыи то сєла на вєр­ху напи­са­ныи кня­зю Федору»466. З них Лозо­ві, Согне­ков­ці, Опре­лов­ці та Вас­ков­ці зна­хо­ди­лись на р. Гніз­дич­ній, Вла­ша­нов­ці й Доманін­ка – на при­то­ках верхів’я Жира­ку, Гущин­ці – на при­то­ках верх­ньо­го Збру­ча, Стриєв­ці – на при­то­ці Гніз­ної, а Сту­де­ня­ків­ці – аж у Луць­ко­му повіті. Таким чином, «част­ка Федо­ра від­зна­ча­ла­ся не тіль­ки від­сут­ністю сво­го горо­да, а й розір­ваністю аж на п’ять шматків»467. 14 листо­па­да 1482 р., у Виш­нев­ці, князь Федь­ко висту­пив свід­ком роз­поді­лу володінь своїх братів, князів Михай­ла та Семе­на Меншого468.
9 серп­ня 1485 р., в Чер­не­хо­ві (помил­ко­во «Чєр­лє­хо­вѣ»), князь Федір Васи­льо­вич Зба­разь­кий, який забор­гу­вав своїй тіт­ці, кня­гині Марії Ровенсь­кій, тися­чу коп гро­шей, запи­сав їй свої маєт­ки Сту­ден­ку (Сту­де­ня­ків­ці) та Ста­вок за 200 коп гро­шей чесь­кої моне­ти. Князь мав намір вику­пи­ти вка­за­ні маєт­ки, але до цьо­го спра­ва так і не дій­ш­ла, і Сту­ден­ки та Ста­вок зали­ши­ли­ся у влас­но­сті його тітки469. 2 черв­ня 1489 р. король Кази­мир надав кня­зю Федь­ку Зба­разь­ко­му 12 коп гро­шей з мита Луцького470. Дру­жи­ною кня­зя Федь­ка була Бар­ба­ра Пори­ць­ка, спад­коє­ми­ця бага­тих маєт­ків у Воло­ди­мирсь­ко­му і Луць­ко­му повітах, які вона при­нес­ла у влас­ність чоло­ві­ко­ві. Остан­ній, оче­вид­но, пере­брав­шись на про­жи­ван­ня до жін­чи­но­го маєт­ку Пори­ць­ка, напри­кін­ці жит­тя звав­ся також кня­зем Пори­ць­ким. 1 трав­ня 1515 р., під час роз­ме­жу­ван­ня між пана­ми Ляховсь­ки­ми та Радо­ви­ць­ки­ми, зга­дуєть­ся про межу «ажъ до гра­ни­цы кня­зя Фед­ка Порыц­ко­го»; при­чо­му цей акт засвід­чив його стар­ший син, князь Олек­сандр Федь­ко­вич Порицький471. 22 серп­ня 1526 р. князь Олек­сандр Федо­ро­вич Зба­разь­кий отри­мав від коро­ля Жиги­мон­та під­твер­джен­ня на свої володін­ня, в яко­му гово­ри­ло­ся, що «небо­щи­ца мат­ка их кне­ги­ня Федо­ро­вая Васи­лье­ви­ча Зба­ражъ­ская Бар­ба­ра, еще за живо­та сво­е­го, поде­ли­ла их, сыновъ сво­их, отчиз­ны­ми и мате­ри­сты­ми име­ни, какъ жо ему (Олек­сан­дру – Авт.) доста­ли се име­нья мате­ри­стыи на имя Пориц­ко а Ворон­ч­инъ, со вси­ми при­селъ­ки и дохо­ды, как ся тыи два дво­ры здав­на в собе мают. А бра­тьи его, кн(я)зю Юрю а кн(я)зю Воине, напро­тив­ку того вси име­ня отчиз­ныи доста­ли ся. И листы свои на то всимъ имъ подавала»472. Однак 19 берез­ня 1529 р. між бра­та­ми від­був­ся новий поділ: Олек­сан­дру Федо­ро­ви­чу діста­ли­ся мате­ринсь­кі маєт­ки – «Пориц­ко замокъ, и дру­гое Пориц­ко, Гри­ко­ви­чи, и Труб­ки, со всє­ми сєлы и при­сєл­ки»; молод­шим бра­там, Юрію та Вой­ні – «про­тив матєри­стых имє­ня отчиз­ныє Опрє­лов­цы, а Вла­ша­нов­цы, а матєри­стыє имє­ня Ворон­ч­инъ и Тристєн»473. Наре­шті, най­пов­ні­ший перелік спад­щи­ни Бар­ба­ри Пори­ць­кої зна­хо­ди­мо в листі її доч­ки Фру­зя­ни Зба­разь­кої, кня­гині Вели­ць­кої, яка 16 квіт­ня 1544 р. запи­са­ла бра­ту, кня­зю Олек­сан­дру Зба­разь­ко­му, «трєтью часть имє­ний сво­их матєри­стых, кото­рая в дєлу єй доста­ла в зам­ку и мєстє Порыц­ком, и в дру­гом Порыц­ку, и в Гри­ко­ви­чахъ, и въ Труб­ках, в Топи­ли­щєх, в Кло­по­чинє, в Гру­шєвой, и въ Пєрє­сла­ви­чєхъ в повєтє Воло­ди­мєр­ском, а в повєтє Луц­ком у Ворон­чинє, въ Три­стя­ни, в Сты­динє, и в Бабьємъ»474.
Жена: Бар­ба­ра Iллiв­на Вяч­ко­вич з Пори­ць­ка.
465 Соб­чук В. З історії… – С. 237. З таким коре­гу­ван­ням вар­то пого­ди­ти­ся, порів­ню­ю­чи переліки сіл у роз­поділь­чих актах 1481 та 1463 рр.: в остан­ньо­му «Согнѣ­ков­цы» вка­за­ні без­по­се­ред­ньо перед Опре­лов­ця­ми та Лозо­вим (AKLS. – T. I. – S. 54), а інших варіан­тів для іден­ти­фіка­ції спо­тво­ре­но­го «Поснєнєєв­цы» про­сто не зна­хо­дить­ся.
466 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 192]. – Л. 12-13; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 238, № 6 (під­твер­джен­ня від 8 лип­ня 1570 р.). 467 Соб­чук В. З історії… – С. 237.
468 AKLS. – T. I. – S. 81, № LXXXIV (за ори­гі­на­лом).
469 Див. попе­ред­ній розділ, п. 13, і там же обґрун­ту­ван­ня дати акт
470 LM. – Vilnius, 2004. – Kn. 4. – P. 83.
471 Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. – К., 1876. – Ч. 6. – Т. I. – С. 83-84, № XXXI (спи­сок 1570 р. з Кни­ги гродсь­кої Воло­ди­мирсь­кої, № 966, арк. 314) [Волинсь­кі гра­мо­ти XVI ст. – К., 1995. – С. 220, № 127].
472 LM. – Vilnius, 2001. – Kn. 12. – P. 454-455, Nr 594. 473 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 192]. – Л. 10 об.-11 об.; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 238, № 5. Це під­твер­джен­ня від 11 верес­ня 1570 р., вне­сене до 2-ї кни­ги «Русь­кої мет­ри­ки». Зазна­чи­мо, що доку­мент 1529 р. допо­ма­гає вста­но­ви­ти справж­ню дату акту, яким князі Юрій та Вой­на Зба­разь­кі роз­ме­жу­ва­ли свої Вла­ши­нов­ці від Вер­бов­ця, Бєл­ки та Лопуш­ної – маєт­ків кня­зя Федо­ра Виш­не­ве­ць­ко­го. У спис­ку з Кре­ме­не­ць­кої земсь­кої кни­ги 1609 р. цей акт дато­ва­но 1500 р., 20 серп­ня, індик­та 14 (ЦДІАК. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 17. – Арк. 1-3 зв.). Рік, зви­чай­но, є нере­аль­ним. 20 серп­ня 14-го індик­ту піс­ля 1529 р. при­па­да­ло на 1541, потім 1556 р.; але остан­ня дата є немож­ли­вою, оскіль­ки оби­д­ва князі Федо­ри Виш­не­ве­ць­кі (Михай­ло­ви­чі) помер­ли рані­ше. 474 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 192]. – Л. 5 об.-7; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 237, № 4 (під­твер­джен­ня від 6 черв­ня 1570 р.).
князь Семен Васи­льо­вич Мен­ший Зба­разь­кий ( *сер. 1460-е, 1489)
наро­ди­вся в сере­дині 1460-х рр. Впер­ше зга­дуєть­ся, як і його бра­ти-тез­ки, в акті від 2 черв­ня 1478 р. Близь­ко 1480 р., разом з бра­том Михай­лом, міня­ли­ся маєт­ка­ми зі своїм дядь­ком, кня­зем Семе­ном Зба­разь­ким-Коло­денсь­ким; але ця уго­да так і не була тоді реалі­зо­ва­на. Під час поді­лу «отчиз­ни», про­ве­де­но­го у Віль­ні 2 квіт­ня 1481 р., князь Семен, як най­мо­лод­ший брат, зали­шав­ся ще під опікою кня­зя Михай­ла; через це вка­за­ні бра­ти взя­ли свою част­ку спіль­но. При­чо­му князь Михай­ло ого­во­рю­вав, що з інши­ми бра­та­ми князь Семен Молод­ший може діли­ти­ся лише з його відо­ма: «А коли бы тот брат мой молод­ший рєчо­ный князь Сємєнъ хотєл бы дєлъ мєти з сєрє­ду­шою брать­єю, тогг­ды нє маєт д(ати?) нічо­го, ниж тол­ко вєдат­ся єму з стар­шим бра­том, князєм Михайлом»475. Поділ володінь між кня­зя­ми Михай­лом та Семе­ном Мен­шим, за нака­зом коро­ля, від­був­ся у Виш­нев­ці 14 листо­па­да 1482 р. При цьо­му молод­шо­му з братів діста­ли­ся села Іва­чів, Янков­ці, Оба­рин­ці, Млиновці,Мельна та Возова476. Востан­нє князь Семен Мен­ший Зба­разь­кий зга­дуєть­ся 2 черв­ня 1489 р., коли король Кази­мир при­зна­чив йому випла­ту 8 коп гро­шей з мита Луцького477. Не виклю­че­но, що піс­ля цьо­го постриг­ся у чен­ці з ім’ям Олексія та став єпис­ко­пом Холмсь­ким.
475 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 192 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 192]. – Л. 12-13; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 238, № 6 (під­твер­джен­ня від 8 лип­ня 1570 р.). 476 AKLS. – T. I. – S. 80-81, № LXXXIV (за ори­гі­на­лом).
477 LM. – Vilnius, 2004. – Kn. 4. – P. 83.
княж­на Анна (?) Васи­лів­на Зба­разь­ка (1495)
У берез­ні 1495 р. боярин Мику­ла Рад­чич пові­дом­ляв, що колись він «купил име­нье в Мен­скомъ пове­те в п(а)ни Иваш­ко­вое Алекъ­сан­дро­ви­ча, под­скар­бе­го, доч­ки кня­зя Васи­ля Зба­разъ­ско­го, отчи­ну ее на имя Оитнаровское»478. Іван Олек­сан­дро­вич Стре­то­вич, під­скар­бій коро­ля Кази­ми­ра (тоб­то член його Ради) та влас­ник Бере­зов­ця, зга­дуєть­ся 10 серп­ня 1486/87 р.479; дата його смер­ті нам неві­до­ма. 1516 р. – «пани Ива­но­вая Алек­сан­дро­ви­ча, под­скар­бяя Бере­зо­вец­кая», разом з сест­рою, кня­ги­нею При­хабсь­кою, та зятем, Кмітою Стре­то­ви­чем, скар­жи­лась на пана Богу­ша Бого­ви­ти­но­ви­ча, що той «дер­житъ дей именьє, бли­зость нашу, на Волы­ни, на ймя Бере­стеч­ко, кото­роє жъ именьє, по небожъ­чи­цы тет­це нашой, пани Мико­лаєвой, воє­во­ди­ной Вилен­ской, паней­Зо­фии, мяло прий­ти на насъ, близ­кихъ єє»480. Мова тут іде про Федо­ру, доч­ку пана Іва­на Рога­тинсь­ко­го, яка в пер­шо­му шлю­бі була дру­жи­ною кня­зя Іва­на Кобринсь­ко­го, у дру­го­му з 1491/92 р. – пана Юрія Пацо­ви­ча, у 1507 р. прий­ня­ла като­ли­цизм під ім’ям Зофії, а у 1508 р. втретє вий­ш­ла заміж за пана Мико­лая Ради­ви­ло­ви­ча, воє­во­ду Віленсь­ко­го; помер­ла вона у 1512 р.481. Спів­став­ля­ю­чи дане свід­чен­ня з попе­ред­нім, вихо­дить, що дру­жи­на під­скар­бія Іва­на Стре­то­ви­ча була доч­кою кня­зя Васи­ля Зба­разь­ко­го та доч­ки пана Іва­на Рога­тинсь­ко­го. Але цьо­му вис­нов­ку супере­чить свід­чен­ня 1522 р., про що див. зараз ниж­че.
1519 р., 5 січ­ня – гос­по­дарсь­кі дво­ря­ни Мась­ке­ви­чі скар­жи­ли­ся «на пани Ива­но­вую Алек­сан­дро­ви­ча на Анну а на зятя єѣ пана Кми­ту Стрѣто­ви­ча», щодо ста­ву та хме­лищ покій­но­го пана Іва­на, під­скар­бія; вияви­ло­ся, що піс­ля його смер­ті Мась­ке­ви­чі про­да­ли хме­ли­ща його вдо­ві, тещі Кміти Стретовича482.
1522 р., 13 берез­ня – скар­жи­ли­ся «подъ­скар­бея, пани Ива­но­вая Алек­санъ­дро­ви­ча Анъ­на и съ сест­ренъ­цы сво­и­ми, кня­земъ Ива­номъ а кня­земъ Федь­комъ а кня­земъ Федо­ромъ Михай­ло­ви­чи Виш­не­вец­ки­ми, и съ сест­рич­на­ми сво­и­ми (…) доч­ка­ми кня­зя Анъ­д­рея При­ха­бъ­ски­ми, о томъ: штожъ мы име­нья, близ­кость ихъ, на ймя Люба­ни­чи, по смер­ти небож­чы­цы паней Пацо­воє взя­ли были къ нашимъ рукамъ, и дали єсмо тоє именьє были на хле­бо­корм­леньє кня­зю Юръю Михай­ло­ви­чу Толо­чинь­ско­му». Король Жиги­монт виніс рішен­ня: «нехай они тоє именьє Люба­ни­чи деръ­жать со всимъ съ тымъ, какъ ся тоє именьє здав­на въ собе маєть, и якъ небож­чыкъ панъ Иванъ Рога­тин­ский, и по немъ доч­ка єго пани Пацо­вая тоє именьє дер­жа­ли, под­ле бли­зо­сти своєє»483. Дещо рані­ше, у 1518 р., «при­у­по­ми­на­ла­ся кнеж­на Мари­на, небож­чы­ка кня­зя При­ха­бъ­ско­го доч­ка, о именьє о Люба­ни­чи, штожъ єй пани Пацо­вая запи­са­ла тоє именьє въ пяти сотъ копахъ гро­шей, а теперь тоє именьє дер­жить князь Толо­чинь­ский от гос­по­да­ря єго милости»484. Напевне, не лише князів­ни При­хабсь­кі, а й під­скар­бія Анна та князі Виш­не­ве­ць­кі пре­тен­ду­ва­ли на Люба­ни­чі згід­но запо­віту самої Зофії з Рога­тинсь­ких, пані Пацо­вої.
Отже, постає питан­ня: як узго­ди­ти між собою свід­чен­ня 1495 р., де пані Іва­но­ва Олек­сан­дро­ви­ча зветь­ся доч­кою кня­зя Васи­ля Зба­разь­ко­го, та свід­чен­ня 1522 р., з яко­го вип­ли­ває, що вона ж, пані Анна, була сест­рою дру­жи­ни кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча Виш­не­ве­ць­ко­го? На це питан­ня мож­ливі аж три від­по­віді: 1) в доку­мен­ті 1495 р. сло­во «доч­ки» вжи­те помил­ко­во замість «невіст­ки» (дру­жи­ни сина); 2) в доку­мен­ті 1522 р. слово«сестренъцы» є помил­кою замість «бра­та­ни­чи», але це досить мало­віро­гід­но (див. також вище, п. 17); 3) Іван Стре­то­вич був одру­же­ний двічі – впер­ше на доч­ці кня­зя Васи­ля Зба­разь­ко­го, а вдру­ге – на сест­рі дру­гої дру­жи­ни його сина, кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча. Най­більш віро­гід­ним, здаєть­ся, є третій варіант, хоча напо­ля­га­ти саме на ньо­му, зви­чай­но, ми не буде­мо.
Муж: Іван Олек­сан­дро­вич Стре­то­вич, під­скар­бій коро­ля Кази­ми­ра.
478 LM. – Vilnius, 2007. – Kn. 6. – P. 109, Nr 103.
479 Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Южной и Запад­ной Рос­сии. – СПб., 1863. – Т. I. – С. 295, № 229. У даті є про­ти­річ­чя: 10 серп­ня 6694 (1486) р., індик­та 5 (1487) р.
480 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – СПб., 1903. – Т. XX. – Стб. 895, № 224 (Кни­га судо­вих справ № 2).
481 Wolff J. Kniaziowie… – S. 163-164.
482 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. XX. – Стб. 1318-1320, № 66 (Кни­га судо­вих справ № 3).
483 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. XX. – Стб. 1035-1036, № 321 (Кни­га судо­вих справ № 2).
484 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. XX. – Стб. 1024, № 306 (Кни­га судо­вих справ № 2).
княж­на Мари­на Васи­лів­на Зба­разь­ка (1493)
була вида­на заміж за Іваш­ка Яць­ко­ви­ча, писа­ря вели­ко­го кня­зя Олек­сандра. 17 квіт­ня 1493 р. він, разом «cъ своєю жоною Мари­ною, доч­кою кня­зя Васи­ля Зба­раж­ско­го, про­да­ли єсмо люди свои в Качинє (…) чоты­ри служ­бы (…)» (у Мінсь­ко­му повіті) писа­рю ж вели­ко­го кня­зя Олек­сандра, Федь­ку Григоровичу485.
Запи­са­на у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику (поз.258).
Муж: Іваш­ко Яць­ко­вич Вла­ди­ка, гос­по­дарсь­кий писар, помер у 1499 р.486.
485 AKLS. – T. I. – S. 100-101, № CV (за спис­ком близь­ко 1540 р.). 486 Wolff J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Ksiestwa Litewskiego. – Kraków, 1885. – S. 256.
княж­на Ана­стасія Семенів­на Несвізь­ка Зба­разь­ка Коло­денсь­ка ( *1460-е, † 1511/1516),
єди­на доч­ка кня­зя Семе­на Васи­льо­ви­ча Несвізь­ко­го-Зба­разь­ко­го-Коло­денсь­ко­го та кня­гині Марії Ровенсь­кої, наро­ди­ла­ся у 1-й поло­вині 1460-х рр.
1 квіт­ня 1481 р., під час укла­ден­ня уго­ди своєї матері з кня­зем Михай­лом Васи­льо­ви­чем щодо спад­щи­ни бать­ка, вона вже була заму­жем за кня­зем Семе­ном Юрієви­чем Голь­шансь­ким. Зокре­ма, князь Михай­ло зазна­чав: «ачь коли на тотъ час нє было доч­ки єи, а жоны кня­зя Сємє­но­вы, а сест­ры моєи княж­ны Наста­сьи, ижь єй того имѣ­нья подь мною нє иска­ти, ани тои рѣчи подносити»487.
1489 р., 18 січ­ня – у Сте­пані, вико­ри­сто­ву­ю­чи суве­рен­ну фор­му­лу «Мило­стью Божєю и Прєчы­стоє Єго Мате­ри», кня­ги­ня Настасія запи­са­ла «мужу своє­му кня­зю Сємє­ну Юрь­єви­чу у отчинє моєй имѣ­нья Забо­рол, а Горо­док, а Кос­ков зо вси­ми с тыми при­сєл­ки, што к тым имѣ­ньям при­слу­хаєт. А єст­ли ся надо мною Божя воля станєт, и я про­си­ла мужа своє­го кня­зя єго милость, абы єго милость што запи­сал к церк­ви Божєй к свя­то­му Иоан­ну к Гол­ша­ном, гдѣ маєт и тѣло моє лежа­ти. А я князь Сємєн Юрь­євич маю при­да­ти ку свя­то­му Иоан­ну к Гол­ша­ном полу­мєрокъ мєду и з люд­ми и з грош­ми и зо вси­ми подач­ки у вот­чиз­нє моєй. А єст­ли мнѣ кня­ги­ни Наста­си с кня­зем єго мило­стью Бог дѣток нє дасть, а надо мною станєт[ся] воля Божя, [а] по моєм живо­тє князь єго милость усхочєт собѣ иную жону поня­ти, будут ли у них дѣт­ки, ино тыи имѣ­нья вси кня­зю єго
мило­сти и дѣтєм єго мило­сти вѣч­но и нєпо­руш­но, а моим ближ­ним нико­му нє надобє ся усту­па­ти. А єст­ли пак им Бог дѣток не дасть, ино тыи вєр­ху писа­ныи имѣ­нья вси мают быти по кня­зя єго мило­сти живо­тѣ свя­то­му Иоан­ну (…)»489.
Побо­ю­ван­ня кня­гині Ана­стасії були дарем­ни­ми: вона не лише пере­жи­ла чоло­віка, який помер у 1505 р. на голов­но­му волинсь­ко­му уряді – ста­ро­сти Луць­ко­го та мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі, – а й наро­ди­ла йому доч­ку Тетя­ну, яка у 1508 р. вий­ш­ла заміж за кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го, гетьма­на ВКЛ490.
1507 р., 24 люто­го – король Жиги­монт, на її про­хан­ня, під­твер­див кня­гині Ана­стасії Голь­шансь­кій пра­во на володін­ня маєт­ком Голо­вин у Луць­ко­му повіті, нада­ний її чоло­ві­ко­ві коро­лем Олек­сан­дром, а також на єврейсь­кий Левонівсь­кий дім у Луць­ко­му місті та його ж філь­ва­рок у передмісті491.
Того ж року кня­ги­ня Ана­стасія увій­ш­ла в кон­флікт з бра­том та пле­мін­ни­ком сво­го покій­но­го чоло­віка. А саме, 8 лип­ня «жало­ва­ла кне­ги­ня Семе­но­вая Юрь­єви­ча на кня­зя Алек­санъ­д­ра Юръ­єви­ча (Голь­шансь­ко­го – Авт.) о накладъ: штожъ дей мужъ мой збу­до­валъ замокъ Сте­пань и на то нало­жилъ на две тисе­чи копъ гро­шей». Князь Голь­шансь­кий від­по­вів, що його покій­ний брат буду­вав Сте­паньсь­кий замок не своїм влас­ним коштом, а людь­ми з їхніх спіль­них маєт­ків; сам він теж збу­ду­вав замок Стань­ків, але за те від кня­гині нічо­го не вима­гає. Король Жиги-монт I дору­чив вирі­ши­ти спра­ву панам своєї Ради, але ті при­ми­ри­ти сто­ро­ни не змог­ли. Тоді монарх поста­но­вив: діль­чі, які виї­дуть діли­ти маєт­ки Голь­шансь­ких на три части­ни, «мають то осу­мо­ва­ти, што онъ будеть на тотъ замокъ нало­жилъ сво­ихъ власт­ныхъ пеня­зей, а што будеть не люд­ми будо­валъ, то маютъ осу­му­ва­ти, и тамъ тому делу маєть конецъ быти».
Наступ­но­го дня, 9 лип­ня, «жало­ва­ла кне­ги­ни Семе­но­вая Юрь­єви­ча на кня­зя Юрья Ива­но­ви­ча Дуб­ро­виц­ко­го (пле­мін­ни­ка покій­но­го чоло­віка – Авт.): штожъ дей ми мно­гии от него кгвал­ты и гра­бе­жи дела­ют­ся. А князь Юрьи на неє ся жало­валъ, ижъ бы єму от неє кгвал­ты и гра­бе­жи дея­ли­ся. И про­си­ли зъ обу сто­ронъ, абы въ томъ былъ закладъ зало­жонъ. Ино гос­по­дарь єго милость зъ ихъ про­зь­бы зало­жилъ закладъ тися­чу копъ гро­шей, што­бы чересъ то межи нихъ съ обу сто­ронъ кгвал­товъ и гра­бе­жовъ не было»492. Неза­дов­го перед тим князь Юрій подав позов про­ти сво­го дядь­ка, кня­зя Олек­сандра Голь­шансь­ко­го, та тіт­ки – «patruam suam, ducissam Simeonis Georgidis Anastasiam»,вимагаючи спра­вед­ли­во­го поді­лу родо­вих маєт­ків; король задо-воль­нив вимо­гу позивача493 (див. про при­зна­че­них діль­чих у попе­ред­ньо­му абза­ці).
1508/1509 р. – ста­ро­сти­на Луць­ка, кня­ги­ня Семе­но­ва Юрієви­ча, одер­жа­ла дозвіл про­пус­ка­ти за кор­дон 100 «кам­нів» вос­ку, а 16 жовтня 1509 р. у Льво­ві – ще 400 «кам­нів» безмитно494. 1510 р., 22 жовтня – на про­хан­ня кня­гині, король Жиги­монт I під­твер­див їй пра­во на про­ве­ден­ня щоро­ку двох ярмар­ків у Сте­пані, рані­ше надане її покій­но­му чоло­ві­ко­ві коро­лем Олек­сан­дром; при­чо­му іншим кня­зям Голь­шансь­ким всту­па­ти­ся у вка­за­ні ярмар­ки було заборонено495. При­близ­но тоді ж кня­ги­ня Семе­но­ва Голь­шансь­ка та її зять, князь Костян­тин Острозь­кий, від­сту­пи­ли кня­зю Олек­сан­дру Юрієви­чу Голь­шансь­ко­му «свою тре­ти­ну литовсь­ких маєт­ків, отри­ма­ну під час оста­точ­но­го поді­лу родо­вих володінь, а він від­дав їм свою тре­ти­ну в Сте­пані, волинсь­ких дво­рах Гор­ба­ків, Подо­ля­ни й Золо­тиїв та дворі Романов»496. Втім, князь Юрій Дуб­ро­ви­ць­кий від­мо­в­ля­ти­ся від своїх прав на Сте­паньсь­кий ярма­рок не зби­рав­ся: за свід­чен­ням кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го на почат­ку черв­ня 1511 р., «онъ, наслав­ши кгвалъ­томъ на ярма­рокъ мой Сте­пань­ский, мыто и иныє дохо­ды на купъ­цохъ побралъ, чересъ при­вильє вашеє мило­сти; кото­рымъ же при­виль­ємъ ваша милость тотъ ярма­рокъ теш­чи моєй, ста­ро­сти­ной Луц­кой кне­ги­ни Семе­но­вой Юръ­єви­ча кне­ги­ни Наста­сьи и мне потвер­дилъ, а небожъ­чи­ку пану Вилень­ско­му кня­зю Алекъ­сан­д­ру Юръ­єви­чу и єму (кня­зю Дуб­ро­ви­ць­ко­му – Авт.) въ тотъ ярма­рокъ всту­пи­ти­ся не казалъ». Князь Дуб­ро­ви­ць­кий від­по­ві­дав, що силою він на ярмар­ку нічо­го не брав, а взяв свою тре­ти­ну за домо­в­леністю з наміс­ни­ком та уряд­ни­ка­ми кня­зя Острозь­ко­го; це під­твер­ди­ли й королівсь­кі дво­ря­ни. Король зви­ну­ва­тив кня­зя Юрія, нака­зав­ши від­да­ти все зібране кня­зю Костян­ти­ну, й визнав виключ­ні пра­ва на Сте­паньсь­кий ярма­рок кня­зя Острозького497. Як бачи­мо, кня­ги­ня Ана­стасія від­да­ла свою част­ку Сте­па­ня у фак­тичне роз­по­ряд­жен­ня впли­во­во­го зятя. Князь Костян­тин Острозь­кий мав ще кіль­ка справ за Сте­пань з кня­зем Юрієм Дуб­ро­ви­ць­ким, і вре­шті решт, королівсь­ки­ми акта­ми від 18 черв­ня 1511 р., отри­мав весь замок з містом і воло­стя­ми, вклю­ча­ю­чи тре­ти­ну кня­зя Дубровицького498.
6 берез­ня 1516 р. – князь Костян­тин Острозь­кий з дру­жи­ною, доч­кою вже покій­ної кня­гині Ана­стасії Семе­но­вої Юрієви­ча, під­твер­ди­ли її надан­ня Києво-Печерсь­ко­му мона­сти­рю – на помин душ своєї, сво­го чоло­віка та їхніх бать­ків, – дво­ру Горо-док з при­сіл­ка­ми Оба­ров і Лоб­ків­щи­на на Волині, а також с. Вол­ни­ця у Глусь­кій воло­сті кня­зя Гольшанського499. Єди­ною спад­коє­ми­цею кня­гині Ана­стасії Голь­шансь­кої, а тро­хи зго­дом і її матері, кня­гині Марії Ровенсь­кої, була доч­ка Тетя­на-Ган­на, а фак­тич­но – її чоло­вік, князь Костян­тин Острозь­кий. Остан­ній піз­ні­ше сам свід­чив, що він «имѣ­нья єє матєри­стыи (тоб­то кня­гині Ана­стасії – Авт.) по нєй єсми взял: Гол­ша­ны, Глу­ско, а двє части Стє­па­ня (тре­тю він отри­мав від коро­ля – Авт.), а Рус­кии имѣ­нья: Копыс, Рома­нов, Сушу, дру­гии тєж имѣ­нья єє матєри­стии, кото­рыи по мат­цє єй при­шли: Ров­ноє, Колод­но, Чєр­нє­хов и иншыи дво­ры и воло­сти и сєла по нєй єсми взял»4. Як бачи­мо, князь Острозь­кий уклав над­зви­чай­но вигід­ний для себе шлюб, вна­слі­док яко­го отри­мав знач­ну части­ну володінь відра­зу двох маг­натсь­ких родів ВКЛ – князів Голь­шансь­ких і Зба­разь­ких.
485 AKLS. – T. I. – S. 100-101, № CV (за спис­ком близь­ко 1540 р.).
486 Wolff J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Ksiestwa Litewskiego. – Kraków, 1885. – S. 256.
487 AKLS. – T. I. – S. 79, № LXXIII (за ори­гі­на­лом); помил­ко­вий рік у заго­лов­ку виправ­ле­но на s. 162.
488 AKLS. – T. I. – S. 82, № LXXXV (за спис­ком близь­ко 1540 р.).
489 AKLS. – T. I. – S. 89, № XCIII (за спис­ком близь­ко 1540 р.). 490 Wolff J. Kniaziowie… – S. 100. 491 LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 192-193, Nr 198.
492 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. XX. – Стб. 546-548, № 16, 17 (Кни­га судо­вих справ № 2).
493 LM. – Kn. 25. – P. 70-72, Nr 7.
494 LM. – Kn. 8. – P. 462, Nr 622.
495 LM. – Kn. 8. – P. 389, Nr 540.
496 Соб­чук В. Сте­пансь­ка волость та її влас­ни­ки // Від корін­ня до кро­ни. – Кре­ме­не­ць, 2014. – С. 117 (BUW, rkps 425, s. 371-372).
497 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. XX. – Стб. 673-675, № 101 (Кни­га судо­вих справ № 2).
498 LM. – Kn. 8. – P. 457-458, Nr 616; AKS. – T. III. – S. 83-85, № CXII. 499 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 191 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 191]. – Л. 50-56; Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. – СПб., 1848. – Т. II. – С. 119-120, № 96.
4 AKS. – T. III. – S. 236-238, № CCXLIII (1522 р.). Піс­ля поді­лу 1507 р. кня­ги­ня Ана­стасія мала володіти лише тре­ти­ною Сте­па­ня. Дещо зго­дом вона разом з зятем, кня­зем Острозь­ким, укла­ла уго­ду з кня­зем Олек­сан­дром Юрієви­чем Голь­шансь­ким († 1511): той від­сту­пив їм свою част­ку Сте­па­ня, взяв­ши вза­мін їхню част­ку Стан­ко­ва. Також вони мали від­сту­пи­ти кня­зю Олек­сан­дру свої
част­ки Голь­шан, Шешол, Глусь­ка та Рома­но­ва; але князь Олек­сандр «с того свєта сошол, а тоє части (…) был нє взял». Вка­за­ні част­ки мали перей­ти до його сина кня­зя Пав­ла, біску­па Луць­ко­го, який у 1519 р., за вза­єм­ною уго­дою, оста­точ­но від­сту­пив їх кня­зю Острозь­ко­му (AKS. – T. III. – S. 185-187, № CXCV, s. 193-194, № CCI).
Марія Сол­танів­на (1472,1490)
Згід­но запо­віту бать­ка, кня­зя Семе­на-Сол­та­на Васи­льо­ви­ча, 1472 р., вони мали отри­ма­ти 200 коп гро­шей на його отчині в Зба­разь­ко­му повіті (див. попе­ред­ній розділ). 20 лип­ня 1490 р. Марія, кня­ги­ня Юрія Михай­ло­ви­ча (яко­го саме?), та княж­на Анна Сол­та­но­ва Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го вида­ли запис своє­му бра­ту (дво­юрід­но­му), кня­зю Михай­лу Зба­разь­ко­му, де офі­цій­но від­мо­ви­ли­ся на його користь від бать­ківсь­ких маєт­ків Мане­ва, Перед­ми­ра, Вер­бов­ця та Бор­су­ков­ців 1.
Муж: кн. Юрій Михай­ло­вич […]
1 AGAD. – Zbiór dokumentów pergaminiwych. – Nr 7380 (Соб­чук В. З історії… – С. 236, 238).
Анна Сол­танів­на (1472,1490)
Згід­но запо­віту бать­ка, кня­зя Семе­на-Сол­та­на Васи­льо­ви­ча, 1472 р., вони мали отри­ма­ти 200 коп гро­шей на його отчині в Зба­разь­ко­му повіті (див. попе­ред­ній розділ). 20 лип­ня 1490 р. Марія, кня­ги­ня Юрія Михай­ло­ви­ча (яко­го саме?), та княж­на Анна Сол­та­но­ва Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го вида­ли запис своє­му бра­ту (дво­юрід­но­му), кня­зю Михай­лу Зба­разь­ко­му, де офі­цій­но від­мо­ви­ли­ся на його користь від бать­ківсь­ких маєт­ків Мане­ва, Перед­ми­ра, Вер­бов­ця та Бор­су­ков­ців 1.
1 AGAD. – Zbiór dokumentów pergaminiwych. – Nr 7380 (Соб­чук В. З історії… – С. 236, 238).
Иван [Сол­та­но­вич] Зба­раж­ский (1521)
у черв­ні 1521 р. одним з молод­ших воє­вод у Ниж­ньо­му Нов­го­роді був князь Іван «Зба­раж­ской», а в лип­ні 1541 р. воє­во­дою в Гали­чі – князь Пет­ро «княж Ива­нов сын Збережского»573. Чи не були вони нащад­ка­ми кня­зя Семе­на-Сол­та­на Васи­льо­ви­ча, син (чи сини) яко­го, на від­мі­ну від бать­ка, вирі­ши­ли зали­ши­ти­ся на мос­ковсь­кій служ­бі десь близь­ко 1470 р.? (в запо­віті Семе­на-Сол­та­на 1472 р. його сини не зга­ду­ють­ся, лише доч­ки. Так чи інак­ше, мос­ковсь­кі Зба­разь­кі напевне були нащад­ка­ми кня­зя Васи­ля Федь­ко­ви­ча Несвізь­ко­го-Зба­разь­ко­го († близь­ко 1460), інак­ше вони мали б носи­ти пріз­ви­ще не Зба­разь­ких, а Несвізь­ких. князь Миха­ил Васи­лье­вич Несвиц­кий
573 Раз­ряд­ная кни­га 1475 – 1598 гг. – С. 66, 117.

4 коле­но

26/20. АНДРІЙ СЕМЕ­НО­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ († піс­ля 1528)
Князь зба­разь­кий (піс­ля 1482 — піс­ля 1528 рр.).
Рід Зба­разь­ких про­до­в­жи­вся по лінії Семе­на Пер­шо­го, який зали­ши­вся в ста­ро­му гнізді. Володін­ня кня­зя, при­жит­тєві згад­ки про яко­го 1482 р. обри­ва­ють­ся [28, s. 81], успад­ку­вав син Андрій. 1512 р. остан­ній брав участь у відо­мій битві з тата­ра­ми під селом Лопуш­на [34, s. 371] .
Купив у Семе­на Цати маєток Оже­гов­ці (Литовсь­ка мет­ри­ка. Кни­га 561. Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року. – К., 2005. – С. 195). 20 листо­па­да 1517 г. князь Андрій Семе­но­вич Зба­разь­ский отри­мав під­твер­джен­ня на вічне володін­ня нада­ним йому рані­ше с. Баби­чі на р. Прип’яті в Мозирсь­кій воло­сті. Тут зга­да­но, що князь Андрій хоро­бро прий­мав участь у вій­нах з Моск­вою й тата­ра­ми (LM. – Vilnius, 2003. – Kn. 9. – P. 370-371, Nr 69).
За пере­пи­сом війсь­ка Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го 1528 р., який містить остан­ню при­жит­тєву згад­ку про ньо­го, він вистав­ляв зі своїх маєт­ків 14 верш­ни­ків [16, стб. 188; 18, с. 151] . Спад­щи­ну бать­ків князь допов­нив мало­люд­ним маєт­ком Ожо­гів­ці у верхів’ї р. Збруч, який при­дбав у Семе­на Цати [17, с. 195]. Зго­дом тут з’явився замок. Упер­ше ця спо­ру­да зга­дуєть­ся в описі польсь­ко-литовсь­ко­го кор­до­ну 1546 р. [10, с. 119], але з’явилася, імо­вір­но, ще за жит­тя кня­зя Андрія.
-Анна Гер­бурт
28. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie / Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobielskiego i B. Gorczaka. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506.
34. Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. – Wyd. nowe. – Warszawa: Nakład G. L. Glűcksberga, 1846. – T. 2.
16. Литов­ская Мет­ри­ка. – Пг., 1915. – Отд. 1, ч. 3: Кни­ги пуб­лич­ных дел: Пере­пи­си вой­ска Литов­ско­го.
17. Литовсь­ка Мет­ри­ка. Кни­га 561: Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року / Під­гот. В. Кра­вчен­ко. – К., 2005.
18. Мет­ры­ка Вяліка­га княст­ва Літоўска­га. – Мн., 2000. – Кн. 28: (1522–1552): Кні­га запі­саў 28 / Пад­рых­тоўка тэкс­таў да дру­ку і наву­ко­вы апа­рат: В. Мян­жын­скі, У. Свя­жын­скі.
10. Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов, отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро-Запад­ной Руси, изда­ва­е­мый при управ­ле­нии Вилен­ско­го учеб­но­го окру­га. – Виль­на, 1867. – Т. 1.
27/20. КАТЕ­РИ­НА СЕМЕНІВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА
Муж: Якуб Вер­те­ць­кий
Іван Ива­но­вич Зба­рец­кий
У «Дво­ро­вой тет­ра­ди» на почат­ку 1550-х рр. слу­жи­ли­ми зем­ле­влас­ни­ка­ми по Костро­мі (як і Несві­ць­кі) названі Іван, Пет­ро, Михай­ло та Іван Мен­ший «княж Ива­но­вы дети Зба­рож­ско­го» (Тысяч­ная кни­га 1550 г. и Дво­ро­вая тет­радь 50-х годов XVI в. – С. 149).
Петр Ива­но­вич Зба­рец­кий
В 1548 г. вое­во­да в Гали­че (Раз­ряд­ная кни­га 1475–1598 гг. М., 1966. С. 117). В Дво­ро­вой тет­ра­ди из Костро­мы с поме­той «умре» (Тысяч­ная кни­га 1550 г. и Дво­ро­вая тет­радь 50-х годов XVI в. М.; Л., 1950. С. 149).
Михай­ло Ива­но­вич Зба­рец­кий
Іван Мен­ший Ива­но­вич Зба­рец­кий

5 коле­но

28. МИКО­ЛА АНДРІЙ­О­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ († 1574) ……………………………………………………………. 26
Під час поді­лу синів Андрія Семе­но­ви­ча, про­ве­де­но­го десь у сере­дині XVI ст., замок і місто Зба­раж пере­па­ли Мико­лаю і Юрію Андрій­о­ви­чам. У листі Рома­на Воло­ви­ча 1600 р. про про­даж части­ни спад­щи­ни Юрія Зба­разь­ко­го, яка пере­па­ла його дру­жині, від­зна­че­но, що вона ста­но­вить 1/4 в поло­вині зам­ку й обох міст Зба­ра­жа [2, кн. 12, арк. 231 зв.], а в ана­ло­гіч­но­му листі Мико­лая Бел­же­ць­ко­го, чоло­віка іншої доч­ки, дато­ва­но­му 1605 р., ідеть­ся про 1/4 зам­ку й обох міст у поло­вині, яка пере­па­ла тестеві від його братів [2, кн. 15, арк. 267 зв.]. Поло­ви­ну пер­шо­го з братів (†1574) зго­дом успад­ку­вав син Януш, бага­толіт­ній кре­ме­не­ць­кий ста­ро­ста і брац­лавсь­кий воє­во­да (†1608), а дру­гий (†1580) зали­шив свою част­ку малоліт­ньо­му сино­ві Яну­шу [14, с. 33–36], але він невдо­взі помер.
У третій чвер­ті XVI ст. Мико­лай Андрій­о­вич Зба­разь­кий сфор­му­вав неве­лич­ку волость на р. Хоморі, цен­тром якої став замок Гри­ців. Упер­ше він зга­дуєть­ся в скарзі кня­зя 1563 р. про наїзд на його володін­ня людей В.-К. Острозь­ко­го [3, кн. 5, арк. 129 зв.–131].
Жена 1-я: NN, доч­ка кн.Козеки;
Жена 2-я: Анна Дес­по­тів­на Зено­ви­чів­на
2. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві, ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд), оп. 1.
3. Там само, ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), оп. 1.
14. Дем­чен­ко Л. Я. Теста­мен­ти кня­жо­го роду Зба­разь­ких // Архіви Украї­ни. – 1996. – № 4–6. – С. 33–36.
29/26. Сте­фан Андре­евич Зба­раж­ский († 1585)
Князь зба­разь­кий (піс­ля 1528 -1585 рр.), каш­те­лян тро­ць­кий (1566-1585 рр.), воє­во­да вітебсь­кий (1555-1564 рр.), тро­ць­кий (1566-1585 рр.).
око­ло 1547 г. был вое­во­дой в Витеб­ске (Пис­цо­вые кни­ги Мос­ков­ско­го госу­дар­ства XVI в. Ч. 1. Отд. 2. СПб., 1877. С. 434). В 1556 г. был назна­чен литов­ским послом в Моск­ву (Выпис­ка из посоль­ских книг о сно­ше­ни­ях Рос­сий­ско­го госу­дар­ства с Поль­ско-Литов­ским за 1487–1572 гг. // Памят­ни­ки исто­рии Восточ­ной Евро­пы. Источ­ни­ки XV–XVII вв. Т. II. Москва; Вар­ша­ва, 1997. С. 202).
Сте­фан Андрій­о­вич, яко­му під час поді­лу пере­па­ла волость зам­ку Ожо­гів­ці, 1557 р. вик­ло­по­тав при­вілей на оса­д­жен­ня тут міста [7, кн. 38, л. 84 об.–86]. У дже­ре­лах наступ­них деся­ти­літь замок і місто фігу­ру­ють під назва­ми Ожо­гів­ці й Новий Зба­раж. У 1570 р. князь вик­ло­по­тав при­вілей на будів­ниц­тво в Новоз­ба­разь­кій воло­сті ще одно­го зам­ку й оса­д­жен­ня при ньо­му містеч­ка Купель [7, кн. 191, л. 97–99 об.]. По сусід­ству з Новоз­ба­разь­кою воло­стю Сте­фан Зба­разь­кий при­брав до своїх рук (на пра­вах заста­ви) замок і містеч­ко Янушпіль із низ­кою нав­ко­лиш­ніх сіл, влас­ність серад­зь­ко­го воє­во­ди Оль­брах­та Лась­ко­го [2, кн. 13, арк. 37 зв.–40 зв.]. Пер­ше свід­чен­ня дже­рел про пере­бу­ван­ня цьо­го ком­плек­су в його руках датуєть­ся черв­нем 1584 р.
[6, од. зб. 6359, арк. 1]. Спад­щи­на Сте­фа­на Андрій­о­ви­ча (†1585) зали­ши­ла­ся малоліт­ній доч­ці Бар­барі, яка три­ва­лий час пере­бу­ва­ла під опікою роди­чів, голов­на роль серед яких нале­жа­ла Яну­шу Мико­лай­о­ви­чу Зба­разь­ко­му.
Жена 1-я: кн. Анна Янів­на Забе­ре­зинсь­ка;
Жена 2-я: кн. Ана­стасія Михай­лів­на Мсти­славсь­ка;
Жена 3-я: Доро­та Андріїв­на Фір­лей
2. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві, ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд), оп. 1.
6. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від. руко­писів, , ф. 103 (Архів Сапєг), оп. 1.
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
30/26. ЮРІЙ АНДРІЙ­О­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ († 1580)
Під час поді­лу синів Андрія Семе­но­ви­ча, про­ве­де­но­го десь у сере­дині XVI ст., замок і місто Зба­раж пере­па­ли Мико­лаю і Юрію Андрійовичам1. Поло­ви­ну пер­шо­го з братів (†1574) зго­дом успад­ку­вав син Януш, бага­толіт­ній кре­ме­не­ць­кий ста­ро­ста і брац­лавсь­кий воє­во­да (†1608), а дру­гий (†1580) зали­шив свою част­ку малоліт­ньо­му сино­ві Яну­шу [14, с. 33–36], але він невдо­взі помер.
~ 1). Щас­на Юріїв­на Наси­ловсь­ка;
2). Вар­ва­ра Михай­лів­на Козинсь­ка.
14. Дем­чен­ко Л. Я. Теста­мен­ти кня­жо­го роду Зба­разь­ких // Архіви Украї­ни. – 1996. – № 4–6. – С. 33–36.
31. МАР­ГА­РИ­ТА АНДРІЇВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА († до 1555) ……………………………………………………………. 26
~ Стані­слав Чер­мінсь­кий
32. ЄЛИ­ЗА­ВЕ­ТА АНДРІЇВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА († піс­ля 1555) ……………………………………………………………. 26
~ 1). Вац­лав Баво­ровсь­кий;
~ 2). Вален­тій Вкринсь­кий
33. ВЛА­ДИ­СЛАВ АНДРІЙ­О­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ († бл.1582) ……………………………………………………………. 26
Справ­ця Київсь­ко­го воє­вод­ства (1573-1574 рр.).
Пів­ден­но-схід­на окраї­на колиш­ньо­го Зба­разь­ко­го повіту, розта­шо­ва­на в басей­ні р. Збру­ча, у
сере­дині XVI ст. виді­ли­ла­ся в окре­му волость із цен­тром у зам­ку Воло­чи­ща. У 1557 р. Вла­ди­слав
Андрій­о­вич Зба­разь­кий, який під час поді­лу отри­мав цю части­ну родо­вих володінь, вик­ло­по­тав
при­вілей на засну­ван­ня тут міста [7, кн. 38, л. 75 об.].
~ Софія Пши­лу­ць­ка.
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
34. МИХАЙ­ЛО АНДРІЙ­О­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ († до 1554) ……………………………………………………………. 26
35. NN АНДРІЇВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА ……………………………………………………………. 26
~ Богуш Корот­кий.
Иван Зба­рец­кий (1597)
(сын кня­зя П. И. Зба­рец­ко­го?) 23 мая 1597 г. был пожа­ло­ван вме­сте с кня­зья­ми Гри­го­ри­ем Леон­тье­вым Бол­хов­ским, Мат­ве­ем Ива­но­вым Несвиц­ким и с Бог­да­ном Ива­но­вым Фефи­ла­тье­вым поме­стьем в Доб­лин­ском стане Мос­ков­ско­го уез­да частью (в 50 чет­вер­тей) от пусто­шей Семе­но­во, Чупри­ко­во, Пис­ко­во, Усо­во и пр., и сели­ща Ляс­ко­во в допол­не­ние к его под­мос­ков­но­му поме­стью (Акты слу­жи­лых зем­ле­вла­дель­цев XV–начала XVII в. Т. 2. М., 1998. № 163).

6 коле­но

36/28. Януш Мико­лай­о­вич Зба­разь­кий († 1608)
Князь зба­разь­кий (1574-1608 рр.), ста­ро­ста кре­ме­не­ць­кий (1574-1608 рр.), пінсь­кий (1581-1590 рр.), воє­во­да брац­лавсь­кий (1576-1608 рр.).
Під час поді­лу синів Андрія Семе­но­ви­ча, про­ве­де­но­го десь у сере­дині XVI ст., замок і місто Зба­раж пере­па­ли Мико­лаю і Юрію Андрій­о­ви­чам. Поло­ви­ну пер­шо­го з братів (†1574) зго­дом успад­ку­вав син Януш, бага­толіт­ній кре­ме­не­ць­кий ста­ро­ста і брац­лавсь­кий воє­во­да (†1608), а дру­гий (†1580) зали­шив свою част­ку малоліт­ньо­му сино­ві Яну­шу [14, с. 33–36], але він невдо­взі помер.
За запо­вітом кня­зя Юрія, у разі перед­час­ної смер­ті сина, володін­ня зали­ша­ли­ся в роду Зба­разь­ких, та його брат Сте­фан, що пере­жив утра­ту єди­но­го сина, вирі­шив від­да­ти їх доч­кам. Стар­ші дві з них – Мару­ша, заміж­ня за Мико­лаєм Нару­ше­ви­чем, та Настасія, дру­жи­на Рома­на Воло­ви­ча, – отри­ма­ли свої част­ки 2 серп­ня 1584 р. Решта спад­щи­ни, яка нале­жа­ла молод­шим доч­кам – Гальш­ці та Кате­рині, – піс­ля смер­ті Сте­фа­на Андрій­о­ви­ча (†1585) забра­ла їхня мати Бар­ба­ра з Козинсь­ких, що вий­ш­ла вже заміж за Андрія Фір­лея, а коли вона помер­ла (†1591), дво­юрід­ні бра­ти сестер Зба­разь­ких – Януш Мико­лай­о­вич та Пет­ро Вла­ди­сла­во­вич Зба­разь­кі – від­су­ди­ли пра­ва на опіку й восе­ни 1592 р. А. Фір­лей пере­дав їм маєт­ки пасер­би­ць [2, кн. 8, арк. 265–267]3. Коли 1595 р. Гальш­ка Юріїв­на вий­ш­ла заміж за Людвіка М’якицького, вона теж віді­бра­ла свою част­ку [2, кн. 9, арк. 273–277 зв.]. Так само посту­пи­ла й Кате­ри­на Юріїв­на, яка ста­ла дру­жи­ною Мико­лая Бел­же­ць­ко­го. В такий спо­сіб на кіне­ць XVI ст. родо­ве гніз­до Зба­разь­ких, що скла­да­ло­ся вже з вели­ко­го околь­но­го муро­ва­но­го зам­ку з при­го­род­ком та остро­гом під ним і двох міст – Вели­ко­го й Мало­го [2, кн. 12, арк. 231 зв.; кн. 15, арк. 267 зв.; 7, кн. 202, л. 109 об.–116], вияви­ло­ся поді­ле­ним аж на п’ять частин, але за кіль­ка років Януш Зба­разь­кий зібрав усе у своїх руках: Р. Воло­вич збув отри­ма­ну дру­жи­ною части­ну на почат­ку 1600 р. [2, кн. 12, арк. 230–236], М. Нару­ше­вич – восе­ни 1601 р. [7, кн. 202, л. 109 об.–116], а Кате­ри­на й Мико­лай Бел­же­ць­кі – на почат­ку 1605 р. [2, кн. 15, арк. 210–211, 267–268].
20 люто­го 1602 р. подруж­жя Тен­чинсь­ких пере­да­ло свої пра­ва на цей маєток у скла­ді зам­ку й міста Дри­бо­ва та двох сіл [2, кн. 13, арк. 35–37 зв.], а також замок і місто Янпіль із належ­ни­ми до ньо­го вісь­мо­ма села­ми Яну­шу Зба­разь­ко­му [2, кн. 13, арк. 37 зв.–40 зв.], а 19 лип­ня 1602 р. воє­во­да отри­мав усю Новоз­ба­разь­ку волость, у тому числі замок та ста­ре й нове міста Ожо­гів­ці або Новий Зба­раж, а також двір, горо­ди­ще, містеч­ко й село Купель [5, од. зб. 192/V.1, арк. 183–186]. Доля Янпільсь­кої воло­сті оста­точ­но вирі­ши­ла­ся 7 черв­ня 1603 р., коли син серад­зь­ко­го воє­во­ди Ян-Оль­брахт Лась­кий про­дав її Яну­шу Зба­разь­ко­му [2, кн. 13, арк. 598–603], а вирі­шен­ня долі маєт­ку Дри­бо­ва, на яку мали пра­ва інші нащад­ки А. Фір­лея, затяг­ну­ло­ся май­же на пів­то­ра деся­ти­літ­тя, і тіль­ки 22 лип­ня 1615 р. внук остан­ньо­го, Рафал Лещинсь­кий, від себе та від імені Стані­сла­ва Сапє­ги, дру­го­го вну­ка, наза­вжди від­сту­пив синам воє­во­ди, на той час уже покій­но­го, Юрію та Кришто­фу Зба­разь­ким замок і містеч­ко Дри­бо­ва з під­по­ряд­ко­ва­ни­ми йому села­ми [2, кн. 23, арк. 2 зв.–4]. 9 черв­ня 1616 р. Ян-Стані­слав Сапє­га під­твер­див цю уго­ду [2, кн. 24, арк. 548 зв.–551 зв.].
Жена: кнж. Анна Матвіїв­на Чет­вер­тинсь­ка.
2. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві, ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд), оп. 1.
5. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від. руко­писів, ф. 91 (Колек­ція Рад­зи­мінсь­ких), оп. 1.
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
14. Дем­чен­ко Л. Я. Теста­мен­ти кня­жо­го роду Зба­разь­ких // Архіви Украї­ни. – 1996. – № 4–6. – С. 33–36.
37/28. Мару­ша Мико­лай­ов­на Зба­разь­ка († до 1620)
10 лип­ня 1564 р. Василь Заго­ровсь­кий вніс до акто­вих книг віно­вий запис дру­жині на тре­тині маєт­ків Сухо­до­ли, Дьог­тів, Пере­ва­ли і Таврів [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 91; 14, 45]. У лип­ні 1566 р. під час роз­поді­лу «мате­риз­ни», тоб­то мате­ринсь­кої спад­щи­ни, між кня­зем Яну­шем Зба­разь­ким і його сест­рою Мару­шою Заго­ровсь­кою Василь Пет­ро­вич висту­пає її захис­ни­ком [13, ф. 28, оп. 1, спр. 1, арк. 113 зв.–118 зв.; 14, 24]. Від­сто­ю­ю­чи Мару­шині інте­ре­си у воло­ди­мирсь­ко­му ґродсь­ко­му суді, він від її імені заявив, що дяк Гри­ць­ко Нови­ць­кий, яко­му було дору­че­но вне­сти до актів уго­ду про поділ спад­ко­вих маєт­ків між його дру­жи­ною та її бра­том, утік разом з її доку­мен­та­ми у Кре­ме­не­ць до Яну­ша Зба­разь­ко­го [13, ф. 28, оп. 1, спр. 1, арк. 119 зв., 120; 14, 24, 25].
Про­те доволі швид­ко доб­рі сто­сун­ки між чоло­віком і дру­жи­ною зіп­су­ва­ли­ся. Мен­ше ніж через рік, 7 трав­ня 1567 р., дру­га дру­жи­на кня­зя Мико­лая Зба­разь­ко­го, мачу­ха Мару­ши Анна Дес­по­тів­на, скар­жи­лась, що Василь Заго­ровсь­кий забо­ро­няє дру­жині спіл­ку­ва­ти­ся з роди­ча­ми [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 93; 11, 45]. А в черв­ні 1567 р. та ж Анна Дес­по­тів­на від імені чоло­віка заяви­ла, що «пан Васи­лий Пет­ро­вич Заго­ров­ский ния­кие поне­волне учи­не­ные запи­сы от мал­жон­ки сво­ее а доч­ки его мило­сти кня­зя … княж­ны Мари­ны, … одер­жав­ши, у кни­ги кгрод­ские и земъ­ские запи­са­ти мелъ» [17, 76–80].
17 лип­ня 1567 р. Василь Заго­ровсь­кий подав зустріч­ний позов бать­ко­ві дру­жи­ни, кня­зю Мико­лаю Зба­разь­ко­му, зви­ну­ва­чу­ю­чи його в напа­ді й погра­бу­ван­ні маєт­ку Сухо­до­ли. Наступ­но­го дня вже князь Мико­лай Зба­разь­кий скар­жи­вся про зну­щан­ня Васи­ля Заго­ровсь­ко­го над його доч­кою Мару­шою [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 121, 122; 14, 49–50]. Мож­на дума­ти, що Василь Заго­ровсь­кий справ­ді відріз­няв­ся кру­тою вда­чею, оскіль­ки піз­ні­ше, коли Мару­ша вже збіг­ла від чоло­віка до бать­ка, вона осо­би­сто скар­жи­лась у суді про побит­тя і зну­щан­ня чоло­віка над нею [24, 87–88]. 17 трав­ня 1568 р. Василь Заго­ровсь­кий заявив про непо­вер­нен­ня кре­ме­не­ць­ким ста­ро­стою Мико­лаєм Зба­разь­ким його дру­жи­ни [13, ф. 28, оп. 1, спр. 3, арк. 53 зв.–54; 14, 81]. 2 серп­ня Мико­лай Зба­разь­кий заявив про вагіт­ність своєї доч­ки Мари­ни, що повер­ну­лась до ньо­го від чоло­віка [13, ф. 28, оп. 1, спр. 2, арк. 186; 14, 52]. Через дея­кий час, 27 серп­ня 1568 р., воз­ний Тих­но Радо­ви­ць­кий під­твер­див офі­ційне роз­лу­чен­ня доч­ки кре­ме­не­ць­ко­го ста­ро­сти кня­зя Мари­ни Мико­лаїв­ни Зба­разь­кої з Васи­лем Заго­ровсь­ким, здійс­нене воло­ди­мирсь­ким і бере­стейсь­ким вла­ди­кою Фео­до­сієм [13, ф. 28, оп. 1, спр. 3, арк. 118; 14, 91]. Про­тя­гом 1568 р. між колиш­нім подруж­жям від­бу­ва­ли­ся кон­флік­ти нав­ко­ло маєт­ків Мару­ші Зба­разь­кої, які вона отри­ма­ла в посаг [13, ф. 28, оп. 1, спр. 3, арк. 130–130 зв., 130 зв.–132, 132–132 зв., 147 зв.–148; 14, 93]. Та, попри офі­ційне роз­лу­чен­ня і дру­гий шлюб колиш­ньо­го чоло­віка, Мару­ша Зба­разь­ка ще в 1613 р., тоб­то через 45 років піс­ля роз­лу­чен­ня, про­до­в­жує нази­ва­ти себе брац­лавсь­кою каш­те­ля­но­вою та панею Заго­ровсь­кою [13, ф. 28, оп. 1, спр. 45, арк. 642–643; 18, 440]. Напри­кін­ці 1568 або на почат­ку 1569 р. у В. Заго­ровсь­ко­го від пер­шо­го шлю­бу наро­ди­ла­ся доч­ка Ган­на, яка піз­ні­ше була вида­на за кня­зя Костян­ти­на Костян­ти­но­ви­ча Кори­бу­та Виш­не­ве­ць­ко­го [19, 155]. Наро­див­ши сина Яну­ша і двох дочок, Геле­ну і Мар­ціян­ну, вона досить рано, десь між 1600–1602 рр., помер­ла, про­те всі її діти дожи­ли до пов­но­літ­тя. Саме до них як до онуків і спад­коєм­ців добр «по зошлои вєл­мож­нои панєи Мару­ши, кнєж­нє Зба­раз­скои Васи­лєвои Заго­ров­скои … баб­цє их млсти» 26 черв­ня 1619 р. пози­ва­ла­ся князів­на Наста­ся Ружинсь­ка [13, ф. 25, оп. 1, спр. 111, арк. 682 зв.–684]. Піс­ля при­пи­нен­ня спіль­но­го про­жи­ван­ня В. Заго­ровсь­ким ізпер­шою дру­жи­ною М. Зба­разь­кою остан­ня, разом
зі спіль­ною донь­кою Ган­ною, нама­га­ла­ся дове­сти, що роз­лу­чен­ня між подруж­жям не від­бу­ло­ся, таким
чином, дру­гий шлюб є недійс­ним, а діти, народ­жені від тако­го сою­зу, – неза­кон­но­на­род­жені. Мета, яка,
ймо­вір­но, пере­слі­ду­ва­ла­ся, поля­га­ла у визнан­ні доч­ки Ган­ни, народ­же­ної від пер­шо­го шлю­бу, єди­ною
спад­коєм­ни­цею усьо­го бать­ківсь­ко­го май­на. Зібра­ний М. Зба­разь­кою дока­зо­вий матеріал не
викли­кав жод­но­го сум­ніву у суді. Нею були подані від­по­від­ні пись­мо­ві довід­ки, видані єпис­ко­пом Воло­ди­мирсь­ким, Луць­ким, мит­ро­по­ли­том Київсь­ким та патріар­хом Кон­стан­ти­но­польсь­ким, в яких під-
твер­джу­ва­ло­ся, що вони «не роз­лу­ча­ли Бра­славсь­ко­го каш­те­ля­на Васи­ля Заго­ровсь­ко­го з його пер­шою
дру­жи­ною княж­ною Зба­разь­кою і не бла­го­слов­ля­ли на шлюб із дру­гою – княж­ною Чарто­рийсь­кою»
[2, с. 336]. У зв’язку з цим 11 люто­го 1583 р. М. Зба-разь­ка звер­ну­ла­ся до цер­ков­но­го суду із позо­вом до
К. Чарто­рийсь­кої про неза­конне вико­ри­стан­ня нею
титу­лу і прав дру­гої дру­жи­ни В. Заго­ровсь­ко­го. Свої
позов­ні вимо­ги М. Зба­разь­ка під­крі­пи­ла зібра­ни­ми
дока­за­ми. Про­те обви­ну­ва­че­на сто­ро­на, а саме пред-
став­ник К. Чарто­рийсь­кої – брат князь Юрій Чар­то-
рийсь­кий надав суду доку­мент, що засвід­чу­вав факт
розір­ван­ня шлю­бу між В. Заго­ровсь­ким та М. Зба-
разь­кою при­я­тельсь­ким судом. Окрім того, під час
судо­во­го засі­дан­ня пред­став­ник вима­гав від Воло-
димирсь­ко­го єпис­ко­па Фео­до­сія вида­ти «листи про
роз­лу­чен­ня, яки­ми Василь Заго­ровсь­кий і його пер-
ша дру­жи­на княж­на Мару­ша Зба­разь­ка обмі­ня­ли­ся
один з одним, коли роз­лу­ча­ли­ся перед судом при-
ятелів». Ця вимо­га зафік­со­ва­на у книзі судо­вих актів
24 люто­го 1583 р. [2, с. 338]. Вар­то зазна­чи­ти, що
при­я­тельсь­кий, полю­бов­ний або ком­про­міс­ний суд –
це суд при­ват­них осіб, обра­них за вза­єм­ною зго­дою
і домо­в­леністю сторін спра­ви, які пого­ди­ли­ся виз­на-
ти будь-яке рішен­ня, вине­сене судом.
Духов­ний суд визнав недійс­ним роз­лу­чен­ня при-
ятельсь­ко­го суду та від­мо­ви­вся вида­ва­ти роз­луч­ний
лист. Не доче­кав­шись оста­точ­но­го рішен­ня єпис-
копсь­ко­го суду, сто­ро­на від­по­ві­да­ча звер­ну­ла­ся до
Київсь­ко­го мит­ро­по­ли­та Онісі­фо­ра із про­хан­ням
роз­г­ля­ну­ти спра­ву. До матеріалів спра­ви сто­ро­на
від­по­ві­да­ча дода­ла посвід­чен­ня, видане ігу­ме­ном
Пере­соп­ни­ць­ким Кири­лом Ляс­ковсь­ким,, «що він
повін­чав княж­ну Кате­ри­ну Чарто­рийсь­ку із Васи­лем
Заго­ровсь­ким, маю­чи під­ста­ви вва­жа­ти пра­виль­ним
його роз­лу­чен­ня з пер­шою дру­жи­ною княж­ною Ма-
рушею Зба­разь­кою» від 26 січ­ня 1584 р. [2, с. 344].
Апе­ля­цій­на інстан­ція у систе­мі цер­ков­но­го судо­чин-
ства – Мит­ро­по­лит Київсь­кий ухва­лив рішен­ня про
немож­ливість її роз­гля­ду у зв’язку з пору­шен­ням
під­суд­но­сті. Апо­стольсь­кі пра­ви­ла і цер­ков­ні кано­ни
вима­га­ли пере­да­чі спра­ви єпар­хіаль­но­му архієрею.
Повер­нув­шись до пер­шої інстан­ції, позов­ну за-
яву роз­г­ля­нув єпис­коп Воло­ди­мирсь­кий Фео­до­сій
та, вив­чив­ши обста­ви­ни спра­ви, ухва­лив неочіку­ва-
не рішен­ня. Він «визнав К. Чарто­рийсь­ку закон­ною
дру­жи­ною В. Заго­ровсь­ко­го, а їхніх дітей – закон­ни-
ми і таки­ми, що мають пра­во на спа­док» [2, с. 348]. Пози­вач­ка з цим рішен­ням не пого­ди­ла­ся і визна­ла
його таким, що «супере­чить пись­му Божо­му, пра­ву
поспо­ли­то­му і розу­му про­тив­но». 4 трав­ня 1586 р.
княж­на М. Зба­разь­ка звер­ну­ла­ся до суду єпис­ко­пів
Луць­ко­го, Холмсь­ко­го та Гали­ць­ко­го із обви­ну­ва-
чен­ням К. Чарто­рийсь­кої у неза­кон­но­му при­своєн-
ні титу­лу дру­жи­ни Васи­ля Заго­ровсь­ко­го [2, с. 346].
Остан­ні єпис­ко­пи від­мо­ви­ли­ся роз­гля­да­ти спра­ву по
суті у зв’язку з пору­шен­ням тери­торіаль­ної під­суд-
ності, нато­мість Луць­кий єпис­коп виніс рішен­ня на
користь пози­ва­ча.
Два про­ти­леж­них за змі­стом рішен­ня цер­ков­них
судів не вирі­ши­ли спо­ру, що три­вав упро­до­вж шести
років. Таким чином, Г. Заго­ровсь­ка та її мати – княж-
на М. Зба­разь­ка звер­ну­ли­ся до Воло­ди­мирсь­ко­го
гродсь­ко­го суду із тими сами­ми позов­ни­ми вимо­га-
ми. Незва­жа­ю­чи на непід­суд­ність шлюб­но-сімей­них
спорів про роз­лу­чен­ня світсь­ко­му суду та вра­хо­ву-
ючи вза­є­мо­за­пе­ре­чу­ю­чі рішен­ня двох цер­ков­но-су-
дових уста­нов, гродсь­кий суд узяв на себе від­по-
відаль­ність і виніс рішен­ня на користь пози­ва­чів
[2, с. 342–343].
Подаль­ша доля судо­во­го спо­ру нам не відо­ма,
про­те в збір­ці доку­мен­тів під назвою «Акты о брач-
ном пра­ве и семей­ном быте в Юго-Запад­ной Руси
в XVI – XVII вв.» бачи­мо повіст­ку до мит­ро­по­ли­чо-
го суду на ім’я єпис­ко­па Фео­до­сія від 1 квіт­ня 1588 р.
Її фабу­ла свід­чить, що єпис­коп Воло­ди­мирсь­кий Фе-
одо­сій, який своїм рішен­ням визнав К. Чарто­рийсь­ку
закон­ною дру­жи­ною В. Заго­ровсь­ко­го, а їхніх дітей –
закон­ни­ми і таки­ми, що мають пра­во на спа­док, об-
вину­ва­чу­вав­ся мит­ро­по­ли­том у недо­три­ман­ні норм
цер­ков­но­го пра­ва під час судо­чин­ства та вине­сен­ні
непра­во­мір­но­го рішен­ня [2, с. 348].
В. Заго­ровсь­кий не забув і своєї доч­ки від пер­шо­го шлю­бу Ган­ни, хоча ніко­ли її не бачив («нико­ли очи­ма мои­ми не видилъ»). «Зъ лас­ки … отцов­ское» він визна­чив їй посаг у тися­чу кіп гро­шей, 30 коней з влас­но­го ста­да, 100 ове­ць та доро­го­цін­но­сті її матері, які зали­ши­ли­ся в його домі [9, 77].
Муж: Василь Пет­ро­вич Заго­ровсь­кий.
Дети:
2. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый вре­мен­ной комис­си­ей для раз­бо­ра древ­них актов, высо­чай­ше учре­жден­ной при Киев­ском Воен­ном, Подоль­ском и Волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре: [В 37 т.]. Ч. 8. Т. 3: Акты о брач­ном пра­ве и семей­ном быте в Юго-запад­ной Рос­сии в XVI – XVII вв. Киев, 1903. 708 с.
9. АЮЗР. – К., 1852. – Ч. I, т. I.
13. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в м. Києві.
14. Воло­ди­мирсь­кий гродсь­кий суд. Подо­ку­мент­ні опи­си. – К., 2002.
17. АЮЗР. – К., 1909. – Ч. VIII, т. III.
18. Селянсь­кий рух на Україні. 1569–1647 рр. Збір­ник доку­мен­тів і матеріалів / Упор.: Г. В. Боряк, К. А. Віс­ло­бо­ков, Т. Ю. Гирич, Є. М. Гуме­нюк, Л. Я. Дем­чен­ко, У. Я. Єдлінсь­ка, В. М. Кра­вчен­ко, М. Г. Кри­кун, О. А. Куп­чинсь­кий, Р. І. Луців, Г. С. Сер­гій­чук, В. В. Страш­ко, Н. М. Яко­вен­ко. – К., 1993.
19. Czamańska I. Wiśniowieccy. Monografia rodu. – Poznań, 2007.
24. Ворон­чук І. Насе­лен­ня Волині в XVI – пер­шій поло­вині XVII ст.: роди­на, домо­гос­по­дар­ство, демо­гра­фіч­ні чин­ни­ки. – К., 2012.
38. ПЕТ­РО СТЕ­ФА­НО­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ († 1569) ……………………………………………………………. 29
син Сте­фа­на Андрій­о­ви­ча і Ган­ни Заберезинської,pochowany w kościele parafialnym w Miedzyrzeczu [W. Dobrowolska, Młodość Jerzego i Krzysztofa Zbaraskich, Przemyśl 1926, s. 37.]
~ Бар­ба­ра Спит­ків­на Йор­данів­на
39 БАР­БА­РА СТЕ­ФАНІВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА († 1602) ……………………………………………………………. 29
Спад­щи­на Сте­фа­на Андрій­о­ви­ча (†1585) зали­ши­ла­ся малоліт­ній доч­ці Бар–
барі, яка три­ва­лий час пере­бу­ва­ла під опікою роди­чів, голов­на роль серед яких нале­жа­ла Яну­шу
Мико­лай­о­ви­чу Зба­разь­ко­му. У люто­му 1602 р. Бар­ба­ра Сте­фанів­на вий­ш­ла заміж за корон­но­го
меч­ни­ка Ґабріе­ля Тен­чинсь­ко­го і разом із ним віді­бра­ла в опікунів належ­ні їй володін­ня, у тому
числі зам­ки й міста Новий Зба­раж або Ожо­гів­ці, Янпіль та Дри­бо­ва з від­по­від­ни­ми окру­га­ми [2,
кн. 13, арк. 24–28, 30–31]. Маєток Дри­бо­ва ста­но­вив спад­щи­ну діда Бар­ба­ри Сте­фанів­ни по матері,
люб­лінсь­ко­го каш­те­ля­на Андрія Фір­лея з Дом­бро­ви­ці, який при­дбав цей неве­лич­кий ком­плекс у
1584 р. [7, кн. 198, л. 89]. Піс­ля смер­ті каш­те­ля­на його над­бан­ня в Кре­ме­не­ць­ко­му повіті дея­кий час
три­ма­ла доч­ка Доро­та, мати княж­ни Зба­разь­кої. Відо­мо, зокре­ма, що напри­кін­ці 1588 р. спіль­но з
дру­гим чоло­віком Левом Сапє­гою, під­канц­ле­ром Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го, вона запи­са­ла
тут одно­му зі слуг шість волок зем­лі [7, кн. 200, л. 17–17 об.]. 20 люто­го 1602 р. подруж­жя
Тен­чинсь­ких пере­да­ло свої пра­ва на цей маєток у скла­ді зам­ку й міста Дри­бо­ва та двох сіл [2, кн.
13, арк. 35–37 зв.], а також замок і місто Янпіль із належ­ни­ми до ньо­го вісь­мо­ма села­ми Яну­шу
Зба­разь­ко­му [2, кн. 13, арк. 37 зв.–40 зв.], а 19 лип­ня 1602 р. воє­во­да отри­мав усю Новоз­ба­разь­ку
волость, у тому числі замок та ста­ре й нове міста Ожо­гів­ці або Новий Зба­раж, а також двір,
горо­ди­ще, містеч­ко й село Купель [5, од. зб. 192/V.1, арк. 183–186]. Доля Янпільсь­кої воло­сті
оста­точ­но вирі­ши­ла­ся 7 черв­ня 1603 р., коли син серад­зь­ко­го воє­во­ди Ян-Оль­брахт Лась­кий про­дав
її Яну­шу Зба­разь­ко­му [2, кн. 13, арк. 598–603], а вирі­шен­ня долі маєт­ку Дри­бо­ва, на яку мали пра­ва
інші нащад­ки А. Фір­лея, затяг­ну­ло­ся май­же на пів­то­ра деся­ти­літ­тя, і тіль­ки 22 лип­ня 1615 р. внук
остан­ньо­го, Рафал Лещинсь­кий, від себе та від імені Стані­сла­ва Сапє­ги, дру­го­го вну­ка, наза­вжди
від­сту­пив синам воє­во­ди, на той час уже покій­но­го, Юрію та Кришто­фу Зба­разь­ким замок і
містеч­ко Дри­бо­ва з під­по­ряд­ко­ва­ни­ми йому села­ми [2, кн. 23, арк. 2 зв.–4]. 9 черв­ня 1616 р. Ян-
Стані­слав Сапє­га під­твер­див цю уго­ду [2, кн. 24, арк. 548 зв.–551 зв.].
~ Габріель Тен­чинсь­кий.
2. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві, ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд), оп. 1.
5. Львівсь­ка нау­ко­ва біб­ліо­те­ка ім. В. Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від. руко­писів, ф. 91 (Колек­ція Рад­зи­мінсь­ких), оп. 1.
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
40. ЯНУШ ЮРІЙ­О­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ († піс­ля 1580) ……………………………………………………………. 30
41. СОФІЯ ЮРІЇВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА († піс­ля 1561) ……………………………………………………………. 30
42. МАРУ­ША ЮРІЇВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА († 1603) ……………………………………………………………. 30
За запо­вітом кня­зя Юрія, у разі перед­час­ної смер­ті сина, володін­ня зали­ша­ли­ся в роду Зба­разь­ких, та його брат Сте­фан, що пере­жив утра­ту єди­но­го сина, вирі­шив від­да­ти їх доч­кам. Стар­ші дві з них – Мару­ша, заміж­ня за Мико­лаєм Нару­ше­ви­чем, та Настасія, дру­жи­на Рома­на Воло­ви­ча, – отри­ма­ли свої част­ки 2 серп­ня 1584 р. Решта спад­щи­ни, яка нале­жа­ла молод­шим доч­кам – Гальш­ці та Кате­рині, – піс­ля смер­ті Сте­фа­на Андрій­о­ви­ча (†1585) забра­ла їхня мати Бар­ба­ра з Козинсь­ких, що вий­ш­ла вже заміж за Андрія Фір­лея, а коли вона помер­ла (†1591), дво­юрід­ні бра­ти сестер Зба­разь­ких – Януш Мико­лай­о­вич та Пет­ро Вла­ди­сла­во­вич Зба­разь­кі – від­су­ди­ли пра­ва на опіку й восе­ни 1592 р. А. Фір­лей пере­дав їм маєт­ки пасер­би­ць [2, кн. 8, арк. 265–267]3. Коли 1595 р. Гальш­ка Юріїв­на вий­ш­ла заміж за Людвіка М’якицького, вона теж віді­бра­ла свою част­ку [2, кн. 9, арк. 273–277 зв.]. Так само посту­пи­ла й Кате­ри­на Юріїв­на, яка ста­ла дру­жи­ною Мико­лая Бел­же­ць­ко­го. В такий спо­сіб на кіне­ць XVI ст. родо­ве гніз­до Зба­разь­ких, що скла­да­ло­ся вже з вели­ко­го околь­но­го муро­ва­но­го зам­ку з при­го­род­ком та остро­гом під ним і двох міст – Вели­ко­го й Мало­го [2, кн. 12, арк. 231 зв.; кн. 15, арк. 267 зв.; 7, кн. 202, л. 109 об.–116], вияви­ло­ся поді­ле­ним аж на п’ять частин, але за кіль­ка років Януш Зба­разь­кий зібрав усе у своїх руках: Р. Воло­вич збув отри­ма­ну дру­жи­ною части­ну на почат­ку 1600 р. [2, кн. 12, арк. 230–236], М. Нару­ше­вич – восе­ни 1601 р. [7, кн. 202, л. 109 об.–116], а Кате­ри­на й Мико­лай Бел­же­ць­кі – на почат­ку 1605 р. [2, кн. 15, арк. 210–211, 267–268].
~ Мико­ла Нару­ше­вич.
2. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві, ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд), оп. 1.
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
43. АНА­СТАСІЯ ЮРІЇВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА († піс­ля 1591) ……………………………………………………………. 30
За запо­вітом кня­зя Юрія, у разі перед­час­ної смер­ті сина, володін­ня зали­ша­ли­ся в роду Зба­разь­ких, та його брат Сте­фан, що пере­жив утра­ту єди­но­го сина, вирі­шив від­да­ти їх доч­кам. Стар­ші дві з них – Мару­ша, заміж­ня за Мико­лаєм Нару­ше­ви­чем, та Настасія, дру­жи­на Рома­на Воло­ви­ча, – отри­ма­ли свої част­ки 2 серп­ня 1584 р. Решта спад­щи­ни, яка нале­жа­ла молод­шим доч­кам – Гальш­ці та Кате­рині, – піс­ля смер­ті Сте­фа­на Андрій­о­ви­ча (†1585) забра­ла їхня мати Бар­ба­ра з Козинсь­ких, що вий­ш­ла вже заміж за Андрія Фір­лея, а коли вона помер­ла (†1591), дво­юрід­ні бра­ти сестер Зба­разь­ких – Януш Мико­лай­о­вич та Пет­ро Вла­ди­сла­во­вич Зба­разь­кі – від­су­ди­ли пра­ва на опіку й восе­ни 1592 р. А. Фір­лей пере­дав їм маєт­ки пасер­би­ць [2, кн. 8, арк. 265–267]3. Коли 1595 р. Гальш­ка Юріїв­на вий­ш­ла заміж за Людвіка М’якицького, вона теж віді­бра­ла свою част­ку [2, кн. 9, арк. 273–277 зв.]. Так само посту­пи­ла й Кате­ри­на Юріїв­на, яка ста­ла дру­жи­ною Мико­лая Бел­же­ць­ко­го. В такий спо­сіб на кіне­ць XVI ст. родо­ве гніз­до Зба­разь­ких, що скла­да­ло­ся вже з вели­ко­го околь­но­го муро­ва­но­го зам­ку з при­го­род­ком та остро­гом під ним і двох міст – Вели­ко­го й Мало­го [2, кн. 12, арк. 231 зв.; кн. 15, арк. 267 зв.; 7, кн. 202, л. 109 об.–116], вияви­ло­ся поді­ле­ним аж на п’ять частин, але за кіль­ка років Януш Зба­разь­кий зібрав усе у своїх руках: Р. Воло­вич збув отри­ма­ну дру­жи­ною части­ну на почат­ку 1600 р. [2, кн. 12, арк. 230–236], М. Нару­ше­вич – восе­ни 1601 р. [7, кн. 202, л. 109 об.–116], а Кате­ри­на й Мико­лай Бел­же­ць­кі – на почат­ку 1605 р. [2, кн. 15, арк. 210–211, 267–268].
~ Роман Воло­вич.
2. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві, ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд), оп. 1.
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
44. ГАЛЬШ­КА ЮРІЇВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА († піс­ля 1608) ……………………………………………………………. 30
За запо­вітом кня­зя Юрія, у разі перед­час­ної смер­ті сина, володін­ня зали­ша­ли­ся в роду Зба­разь­ких, та його брат Сте­фан, що пере­жив утра­ту єди­но­го сина, вирі­шив від­да­ти їх доч­кам. Стар­ші дві з них – Мару­ша, заміж­ня за Мико­лаєм Нару­ше­ви­чем, та Настасія, дру­жи­на Рома­на Воло­ви­ча, – отри­ма­ли свої част­ки 2 серп­ня 1584 р. Решта спад­щи­ни, яка нале­жа­ла молод­шим доч­кам – Гальш­ці та Кате­рині, – піс­ля смер­ті Сте­фа­на Андрій­о­ви­ча (†1585) забра­ла їхня мати Бар­ба­ра з Козинсь­ких, що вий­ш­ла вже заміж за Андрія Фір­лея, а коли вона помер­ла (†1591), дво­юрід­ні бра­ти сестер Зба­разь­ких – Януш Мико­лай­о­вич та Пет­ро Вла­ди­сла­во­вич Зба­разь­кі – від­су­ди­ли пра­ва на опіку й восе­ни 1592 р. А. Фір­лей пере­дав їм маєт­ки пасер­би­ць [2, кн. 8, арк. 265–267]3. Коли 1595 р. Гальш­ка Юріїв­на вий­ш­ла заміж за Людвіка М’якицького, вона теж віді­бра­ла свою част­ку [2, кн. 9, арк. 273–277 зв.]. Так само посту­пи­ла й Кате­ри­на Юріїв­на, яка ста­ла дру­жи­ною Мико­лая Бел­же­ць­ко­го. В такий спо­сіб на кіне­ць XVI ст. родо­ве гніз­до Зба­разь­ких, що скла­да­ло­ся вже з вели­ко­го околь­но­го муро­ва­но­го зам­ку з при­го­род­ком та остро­гом під ним і двох міст – Вели­ко­го й Мало­го [2, кн. 12, арк. 231 зв.; кн. 15, арк. 267 зв.; 7, кн. 202, л. 109 об.–116], вияви­ло­ся поді­ле­ним аж на п’ять частин, але за кіль­ка років Януш Зба­разь­кий зібрав усе у своїх руках: Р. Воло­вич збув отри­ма­ну дру­жи­ною части­ну на почат­ку 1600 р. [2, кн. 12, арк. 230–236], М. Нару­ше­вич – восе­ни 1601 р. [7, кн. 202, л. 109 об.–116], а Кате­ри­на й Мико­лай Бел­же­ць­кі – на почат­ку 1605 р. [2, кн. 15, арк. 210–211, 267–268].
Гальш­ка і Людвік М’якицькі втри­ма­ли свою част­ку. У 1629 р. чоло­вік княж­ни Зба­разь­кої пла­тив подимне за части­ну міста Зба­ра­жа та 6 сіл [12, с. 109]. Далі маєток успад­ку­ва­ли їхні доч­ки Зофія та Анна, пер­ша з яких вий­ш­ла заміж за Пав­ла Ходо­ровсь­ко­го, а дру­га – спо­чат­ку за Вла­ди­сла­ва Виле­жинсь­ко­го, а потім за холмсь­ко­го земсь­ко­го писа­ря Андрія Бро­довсь­ко­го. Ста­ном на 1645 р. цен­тром володінь Зофії і Пав­ла Ходо­ровсь­ких у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті був замо­чок Новий Мен­кищ, під сті­на­ми яко­го лежа­ло одной­менне село, а Анни Бро­довсь­кої – двір у селі Вер­ня­ки [2, кн. 47, арк. 58–58 зв.]. Судя­чи з назви замоч­ку, він з’явився зусил­ля­ми Людвіка М’якицького
~ Людо­вік Мен­кі­ць­кий.
2. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві, ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд), оп. 1.
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
12. Акты о засе­ле­нии Юго-Запад­ной Рос­сии. 12. Бара­но­вич О. І. Залюд­нен­ня Волинсь­ко­го воє­вод­ства в пер­шій поло­вині XVII ст. – К., 1930.
45. КАТЕ­РИ­НА ЮРІЇВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА († до 1608) ……………………………………………………………. 30
За запо­вітом кня­зя Юрія, у разі перед­час­ної смер­ті сина, володін­ня зали­ша­ли­ся в роду Зба­разь­ких, та його брат Сте­фан, що пере­жив утра­ту єди­но­го сина, вирі­шив від­да­ти їх доч­кам. Стар­ші дві з них – Мару­ша, заміж­ня за Мико­лаєм Нару­ше­ви­чем, та Настасія, дру­жи­на Рома­на Воло­ви­ча, – отри­ма­ли свої част­ки 2 серп­ня 1584 р. Решта спад­щи­ни, яка нале­жа­ла молод­шим доч­кам – Гальш­ці та Кате­рині, – піс­ля смер­ті Сте­фа­на Андрій­о­ви­ча (†1585) забра­ла їхня мати Бар­ба­ра з Козинсь­ких, що вий­ш­ла вже заміж за Андрія Фір­лея, а коли вона помер­ла (†1591), дво­юрід­ні бра­ти сестер Зба­разь­ких – Януш Мико­лай­о­вич та Пет­ро Вла­ди­сла­во­вич Зба­разь­кі – від­су­ди­ли пра­ва на опіку й восе­ни 1592 р. А. Фір­лей пере­дав їм маєт­ки пасер­би­ць [2, кн. 8, арк. 265–267]3. Коли 1595 р. Гальш­ка Юріїв­на вий­ш­ла заміж за Людвіка М’якицького, вона теж віді­бра­ла свою част­ку [2, кн. 9, арк. 273–277 зв.]. Так само посту­пи­ла й Кате­ри­на Юріїв­на, яка ста­ла дру­жи­ною Мико­лая Бел­же­ць­ко­го. В такий спо­сіб на кіне­ць XVI ст. родо­ве гніз­до Зба­разь­ких, що скла­да­ло­ся вже з вели­ко­го околь­но­го муро­ва­но­го зам­ку з при­го­род­ком та остро­гом під ним і двох міст – Вели­ко­го й Мало­го [2, кн. 12, арк. 231 зв.; кн. 15, арк. 267 зв.; 7, кн. 202, л. 109 об.–116], вияви­ло­ся поді­ле­ним аж на п’ять частин, але за кіль­ка років Януш Зба­разь­кий зібрав усе у своїх руках: Р. Воло­вич збув отри­ма­ну дру­жи­ною части­ну на почат­ку 1600 р. [2, кн. 12, арк. 230–236], М. Нару­ше­вич – восе­ни 1601 р. [7, кн. 202, л. 109 об.–116], а Кате­ри­на й Мико­лай Бел­же­ць­кі – на почат­ку 1605 р. [2, кн. 15, арк. 210–211, 267–268].
~ Мико­ла Бел­же­ць­кий
2. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві, ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд), оп. 1.
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.

47. КОСТЯН­ТИН ВЛА­ДИ­СЛА­ВО­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ († піс­ля 1590) ……………………………………………………………. 33
~ Бар­ба­ра Ходо­ровсь­ка
46. СТЕ­ФАН ВЛА­ДИ­СЛА­ВО­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ († бл.1605) ……………………………………………………………. 33
За поді­лом синів кня­зя, про­ве­де­ним у 1592 р., біль­шість Воло­чись­кої воло­сті включ­но із зам­ком і містом пере­па­ла Пет­ро­ві Вла­ди­сла­во­ви­чу, а Сте­фан Вла­ди­сла­во­вич отри­мав містеч­ко Сер­ні­ве­ць із групою сіл у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті та місто Видо­во на суміж­ній тери­торії Кам’янецького повіту Подільсь­ко­го воє­вод­ства [2, кн. 8, арк. 430 зв.–435 зв.]. За додат­ко­вою уго­дою, у наго­ро­ду за поло­ви­ну зам­ку Воло­чи­ща стар­ший із братів мав збу­ду­ва­ти молод­шо­му замок у містеч­ку Сер­ні­ве­ць, але за вза­єм­ною зго­дою 1595 р. обме­жи­вся спла­тою 500 золо­тих [2, кн. 9, арк. 217 зв.–220]. Оскіль­ки сини Вла­ди­сла­ва Зба­разь­ко­го (остан­ні згад­ки про них дату­ють­ся 1604 р. [37, s. 610–611]), не зали­ши­ли нащад­ків, пра­ва на їхні маєт­ки перей­шли до сестер.
~ Кате­ри­на Сули­ма.
2. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві, ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд), оп. 1.
37. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895.
48/33. ПЕТ­РО ВЛА­ДИ­СЛА­ВО­ВИЧ КОРИ­БУ­ТО­ВИЧ-ЗБА­РАЗЬ­КИЙ († бл.1604)
За поді­лом синів кня­зя, про­ве­де­ним у 1592 р., біль­шість Воло­чись­кої воло­сті включ­но із зам­ком і містом пере­па­ла Пет­ро­ві Вла­ди­сла­во­ви­чу, а Сте­фан Вла­ди­сла­во­вич отри­мав містеч­ко Сер­ні­ве­ць із групою сіл у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті та місто Видо­во на суміж­ній тери­торії Кам’янецького повіту Подільсь­ко­го воє­вод­ства [2, кн. 8, арк. 430 зв.–435 зв.]. За додат­ко­вою уго­дою, у наго­ро­ду за поло­ви­ну зам­ку Воло­чи­ща стар­ший із братів мав збу­ду­ва­ти молод­шо­му замок у містеч­ку Сер­ні­ве­ць, але за вза­єм­ною зго­дою 1595 р. обме­жи­вся спла­тою 500 золо­тих [2, кн. 9, арк. 217 зв.–220]. Оскіль­ки сини Вла­ди­сла­ва Зба­разь­ко­го (остан­ні згад­ки про них дату­ють­ся 1604 р. [37, s. 610–611]), не зали­ши­ли нащад­ків, пра­ва на їхні маєт­ки перей­шли до сестер.
~ кн. Єва Виш­не­ве­ць­ка.
2. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві, ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд), оп. 1.
37. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895
49. МАГ­ДА­ЛИ­НА ВЛА­ДИ­СЛАВІВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА († до 1618) ……………………………………………………………. 33
Оскіль­ки сини Вла­ди­сла­ва Зба­разь­ко­го (остан­ні згад­ки про них дату­ють­ся 1604 р. [37, s. 610–611]), не зали­ши­ли нащад­ків, пра­ва на їхні маєт­ки перей­шли до сестер. Син однієї з них, Маг­да­ле­ни Вла­ди­славів­ни, – Вац­лав Шемет – суди­вся в 30-х роках ХVІІ ст. з кня­зем Яну­шом Виш­не­ве­ць­ким за спад­щи­ну діда, але „части сво­ее тре­тее оку­пи­ти не могу­чи”, від­мо­ви­вся від пре­тен­зій [2, кн. 39, арк. 50–51 зв.].
~ Вац­лав Шемет
2. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві, ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд), оп. 1.
50. КАТЕ­РИ­НА ВЛА­ДИ­СЛАВІВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА († піс­ля 1618) ……………………………………………………………. 33
Про при­чет­ність до володінь братів на півд­ні Волині Кате­ри­ни Вла­ди­славів­ни, яка була заму­жем за київсь­ким під­ко­морієм Щас­ни Хар­ленсь­ким [37, s. 611], даних не вияв­ле­но.
~ Щас­ний Хар­ленсь­кий.
37. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895
51/33. Анна Вла­ди­сла­вов­на Зба­раж­ская (1627,1652)
Ган­на Вла­ди­славів­на, яка не вихо­ди­ла заміж, із допо­мо­гою Юрія і Кришто­фа Зба­разь­ких, що були її опіку­на­ми, у 1627 р. домо­гла­ся повер­нен­ня їй спад­щи­ни бра­та Сте­фа­на – містеч­ка Сер­ни­не­ць (!) або Бол­ва­не­ць із належ­ни­ми до ньо­го села­ми [2, кн. 36, арк. 109–110]. За при­сяж­ни­ми свід­чен­ня­ми про кіль­кість димів, восе­ни 1652 р. ця остан­ня пред­став­ни­ця роду Зба­разь­ких, зі смер­тю якої він при­пи­ни­вся, володі­ла ще спад­щи­ною бра­та Пет­ра, у тому числі містом Воло­чи­ща [4, арк. 29 зв.] (і зам­ком, зви­чай­но, якщо він уцілів у вирі подій сере­ди­ни XVII ст.).
2. Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві, ф. 22 (Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд), оп. 1.
4. Інсти­тут руко­пи­су Цен­траль­ної нау­ко­вої біб­ліо­те­ки ім. В. Вер­надсь­ко­го НАН Украї­ни, ф. 83 (Архів Камані­на), спр. 53.
52. NN ВЛА­ДИ­СЛАВІВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА ……………………………………………………………. 33
~ Матей Єло-Малинсь­кий.
Петр Ива­но­вич Зба­рец­кий
Упо­ми­на­ет­ся в Костром­ском уез­де поме­стье кня­зя Пет­ра Зба­рец­ко­го. 12 декаб­ря 1610 г. князь Петр Ива­но­вич Зба­рож­ский назван бояри­ном костро­ми­ти­ным, «веле­но его напи­сать в служ­бу по Мос­ков­ско­му спис­ку» (Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Т. 4. СПб., 1848. С. 324, 399). 7 октяб­ря 1621 г. князь Петр Ива­но­вич Зба­рец­кий дал сво­е­му зятю Ники­те Аста­фье­ви­чу Пуш­ки­ну за доче­рью Анной свою выслу­жен­ную вот­чи­ну уса­ди­ще Тори­но­во и дерев­ню Горо­же­ни­ца в Кубен­ской (?) воло­сти Костром­ско­го уез­да (Запис­ные вот­чин­ные кни­ги Помест­но­го при­ка­за 1626–1657 гг. / Сост. А.В. Анто­нов, В.Ю. Бели­ков, А. Бере­ло­вич, В.Д. Наза­ров, Э. Тей­ро. М., 2010. С. 107). В 1626/1627 г. в Вяц­ком стане Костром­ско­го уез­да упо­мя­ну­то поме­стье за кня­зем Федо­ром Пет­ро­вым сыном Зба­рец­ким. В 1621/1622 г. князь Петр Ива­но­вич Зба­рец­кий дал в Вяц­ком стане Костром­ско­го уез­да за сво­ей доче­рью Мики­те Оси­фо­ву сыну Пуш­ки­ну вот­чи­ну, кото­рую князь Петр полу­чил за коро­ле­ви­чев при­ход. В Кубан­ской воло­сти Костром­ско­го уез­да в 1627/1628 г. упо­мя­ну­та дерев­ня Горо­же­ни­це, кото­рую князь Петр полу­чил за коро­ле­ви­чев при­ход и в 1621/1622 г. дал за доче­рью сво­ей Н. О. Пуш­ки­ну (РГА­ДА. Ф. 1209. Оп. 1. Кн. 209. Л. 231, 282; Ф. 1209. Оп. 1. Кн. 210. Л. 1494 б.-1495).
В костром­ском выбо­ре 1602/03 г. с окла­дом 300 четей слу­жил кн. Пётр Ива­но­вич Зба­рец­кий. Вме­сте с кн. М.И. Несвиц­ким он в 1597 г. полу­чил 50 четей поме­стья в Мос­ков­ском уез­де, затем вме­сте с ним ока­зал­ся в соста­ве костром­ско­го выбор­но­го дво­рян­ства. В сен­тяб­ре 1610 г. он как пред­ста­ви­тель костром­ско­го дво­рян­ства вошёл в состав посоль­ства, направ­лен­но­го под Смо­ленск на пере­го­во­ры с поль­ским коро­лём Сигиз­мун­дом III, кото­рый в декаб­ре 1610 г. пожа­ло­вал его в мос­ков­ские дво­ряне. В бояр­ском спис­ке 1611 г. кн. П. Несвиц­кий запи­сан мос­ков­ским дво­ря­ни­ном, но по вер­ста­нию 1612 г. по-преж­не­му зна­чит­ся в костром­ском выбо­ре (с окла­дом 650 четей). В апре­ле 1613 г. он сопро­вож­дал в Моск­ву избран­но­го на пре­стол царя Миха­и­ла Федо­ро­ви­ча. В даль­ней­шем, в 1615/16–1627 гг. мы вновь видим его в чине мос­ков­ско­го дво­ря­ни­на; с 1624 г. до кон­чи­ны в 1627 г. он был вое­во­дой во Рже­ве Вла­ди­ми­ро­вой. За уча­стие в обо­роне Моск­вы от поль­ских войск в 1618 г. его наде­ли­ли вот­чи­ной в Костром­ском уез­де, и к кон­цу 1620-x гг. его помест­ный оклад вырос до 850 четей44.
В пис­цо­вых кни­гах Мос­ков­ска­го уез­ду пись­ма и меры Семе­на Кол­тов­ска­го да подья­че­го Ани­си­ма Ильи­на 131-го и 132-го году в Доб­лин­ском ста­ну в поме­стьях напи­са­но. (Л. 14 об.) № 52. За князь Рома­ном за княж Федо­ро­вым сыном Бол­хов­ским по гра­мо­те 130-го году да за князь Пет­ром княж Ива­но­вым сыном Зба­рец­ким, да за князь Дани­и­лом Зба­рец­ким, да за князь Дани­и­лом княж Мат­ве­е­вым сыном Несвиц­ким, что было в поме­стье за князь Семе­ном Кура­ки­ным да за Ива­ном за Чеслом­ским, а после было за князь Гри­го­рьем Бол­хов­ским, дерев­ня Бех­чи­но, а Бек­чи­но тож /…/ пустошь, что была дерев­ня, Фоми­на /…/ пустошь, что была дерев­ня, Усо­ва /…/ пустошь Аксе­но­во Боль­шое /…/ пустошь Аксе­но­во Мень­шое /…/
43 Ста­ни­слав­ский А.Л. Указ. соч. С. 208, 262; РК 1475–1605. Т. IV. Ч. II. С. 91; АСЗ. Т. II. № 163. С. 157; ОС–1618. С. 48, 164; РГА­ДА, ф. 210, оп. 9, д. 6, ч. 2, л. 103.
44 Ста­ни­слав­ский А.Л. Указ. соч. С. 262; АСЗ. Т. II. № 163. С. 157; Т. III. № 545. С. 470; Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии запад­ной Рос­сии, собран­ные и издан­ные Архео­гра­фи­че­ской комис­си­ей (далее – АЗР). Т. IV. СПб., 1851. № 182. С. 318; № 183. С. 399; БС–1611. С. 94; Моро­зо­ва Л.Е. Рос­сия на пути из Сму­ты. Избра­ние на цар­ство Миха­и­ла Федо­ро­ви­ча. М., 2005. С. 443; АМГ. Т. I. № 45. С. 144; ОС–1618. С. 39, 139; Бар­су­ков А.П. Спис­ки горо­до­вых вое­вод и дру­гих лиц вое­вод­ско­го управ­ле­ния Мос­ков­ско­го госу­дар­ства XVII сто­ле­тия по напе­ча­тан­ным пра­ви­тель­ствен­ным актам. М., 2010. С. 225; Указ­ные гра­мо­ты горо­до­вым вое­во­дам и при­каз­ным людям 1613–1626 гг. М., 2012. С. 421–437; БК–1627. С. 82.

7 коле­но

53/36. ЮРІЙ (ЄЖІ) ЗБА­РАЗЬ­КИЙ († 1631)
Князь зба­разь­кий (1608-1631 рр.), ста­ро­ста пінсь­кий (1590-1631 рр.), сокальсь­кий (1607-1631 рр.), край­чий корон­ний (1612-1619 рр.), під­ча­ший корон­ний (1619-1631 рр.), каш­те­лян кра­ківсь­кий (1620-1631 рр.) (1788).
У 1611 р. молод­ший із синів Яну­ша Зба­разь­ко­го запи­сав усі володін­ня в Київсь­ко­му, Волинсь­ко­му й Брац­лавсь­ко­му воє­вод­ствах стар­шо­му, а собі зали­шив тіль­ки двір Біла Кри­ни­ця, але у 1615 р. Юрій ска­су­вав цей запис [7, кн. 206, л. 108–109 об.]. Восе­ни 1620 р. бра­ти Зба­разь­кі поді­ли­ли­ся, наре­шті, над­бан­ня­ми пред­ків [7, кн. 209, л. 201–202], але що кому відій­шло, не знає­мо, оскіль­ки текст діль­чо­го листа неві­до­мий. Піс­ля смер­ті Кришто­фа Зба­разь­ко­го (†1627) його част­ка зали­ши­ла­ся Юрію, а піс­ля Юрія (†1631) всі володін­ня успад­ку­ва­ли діти Костян­ти­на Виш­не­ве­ць-кого – Януш і Геле­на, – які вияви­ли­ся най­б­лиж­чи­ми роди­ча­ми братів Зба­разь­ких [37, s. 570].
Прий­шов Стані­слав Шем­бек до кня­зя Зба­разь­ко­го каш­те­ля­на кра­ківсь­ко­го року 1621, кажу­чи йому, щоб собі при­мно­жив скар­бу таким спо­со­бом. В пана Віль­дер­ма­на є при­я­тель з Нім­ців, який за кожен чер­во­ний зло­тий дає по вісім зло­тих (фаль­ши­вих «ортів-чет­вер­та­ків» (? тале­ра) кар­бо­ва­них в Сілезії – прим. авто­ра). Князь нака­зав своє­му під­скар­бію за 50 тисяч чер­во­них відібра­ти чоти­ри­крат­но по сто тисяч шлясь­ки­ми орта­ми, які потім нази­ва­ли «тула­ча­ми». Князь радіс­но хва­ли­вся, що «я за сто­лом сидя­чи, заро­бив і при­мно­жив собі скар­бу два рази по сто тисяч». Пан Смолік про­сив кня­зя, щоб і його нав­чив тако­му спо­со­бу і він так і вчи­нив, тро­хи вит­ри­мав­ши пау­зу. Пан Смолік про­сив Шем­бе­ка, щоб йому за 100 чер­во­них дав 800 зло­тих. Пої­ха­ли з тими чер­во­ни­ми на Шляськ і там за кожен по 16 ортів взя­ли, за суму 50 тисяч, що від кня­зя були – дев’ятикратно по сто тисяч. При­віз­ши їх до Кра­ко­ва, Шем­бек намо­вив ще й кра­ківсь­ко­го єпис­ко­па, ксьон­дза Шиш­ковсь­ко­го, який взяв тро­хи мен­шу суму. При­бу­ток Шем­бек поді­лив з Вільдерманом…В 1622 році був сейм, на котро­му князь почув, що ті орти пла­нуєть­ся вилу­ча­ти і пої­хав з поло­ви­ни сей­му. При­ї­хав­ши до Кра­ко­ва вчи­нив допит Стані­сла­во­ві Шем­бе­ку, кот­рий виправ­до­ву­вав­ся, що він тіль­ки радив, а у всьо­му винен Віль­дер­ман. Вве­чері князь нака­зав наступне: «Віль­дер­ма­на взав­тра в кай­да­ни за ту шко­ду що він заподіяв». Шем­бек вно­чі застеріг Віль­дер­ма­на, пора­див­ши йому виї­ха­ти на Нім­ці, але він бача­чи, що вже не вте­че, випив отру­ти і до ран­ку помер. На ранок князь, що нака­зав зло­ви­ти його дові­дав­ся, що той лежить мерт­вим, але повірив в це піс­ля декіль­кох разів послан­ня своїх людей. Він зро­зу­мів, що той отруїв­ся, бо був здо­ро­вий за день до того. Князь щоб поз­бу­ти­ся цих ортів нака­зав заку­пи­ти збо­жа в Кра­ко­ві, в Жар­нов­ці і Лельо­ві та заси­па­ти в засіки. Як наслі­док чет­вер­ти­на збо­жа жита, що кошту­ва­ла 8 зло­тих через два тор­ги кошту­ва­ла вже 16 зло­тих. Єпис­коп Кра­ківсь­кий наку­пив в Русі волів і пої­хав за вином до Угор­щи­ни. Князь був дуже злим на Шем­беків, котрі дове­ли до цьо­го і міг переш­ко­ди­ти їхньо­му шля­хет­ству, а вони напра­ви­ли до ньо­го одну пані, яка бува­ла у кня­зя, під­ку­пи­ли її, дали отру­ти і вона отруї­ла кня­зя, що помер 29 лип­ня 1631 р.»…[Валер’ян Некан­да-Треп­ка “Кни­га хамів”,1626-1639 рр.]
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
37. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895.
54/36. КРИШТОФ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ (* 1580 † 1627)
Князь зба­разь­кий (1608-1627 рр.), ста­ро­ста кре­ме­не­ць­кий (1608-1627 рр.), коню­ший корон­ний (з 1615 р.).
У 1611 р. молод­ший із синів Яну­ша Зба­разь­ко­го запи­сав усі володін­ня в Київсь­ко­му, Волинсь­ко­му й Брац­лавсь­ко­му воє­вод­ствах стар­шо­му, а собі зали­шив тіль­ки двір Біла Кри­ни­ця, але у 1615 р. Юрій ска­су­вав цей запис [7, кн. 206, л. 108–109 об.]. Восе­ни 1620 р. бра­ти Зба­разь­кі поді­ли­ли­ся, наре­шті, над­бан­ня­ми пред­ків [7, кн. 209, л. 201–202], але що кому відій­шло, не знає­мо, оскіль­ки текст діль­чо­го листа неві­до­мий. Піс­ля смер­ті Кришто­фа Зба­разь­ко­го (†1627) його част­ка зали­ши­ла­ся Юрію, а піс­ля Юрія (†1631) всі володін­ня успад­ку­ва­ли діти Костян­ти­на Виш­не­ве­ць-кого – Януш і Геле­на, – які вияви­ли­ся най­б­лиж­чи­ми роди­ча­ми братів Зба­разь­ких [37, s. 570].
У селі Біла Кри­ни­ця, яке зна­хо­ди­ло­ся за кіль­ка кіло­мет­рів від Кре­мен­ця, замість зга­да­но­го вище дво­ру Криштоф Зба­разь­кий збу­ду­вав, імо­вір­но, замок, при­зна­че­ний слу­гу­ва­ти йому, бага­толіт­ньо­му кре­ме­не­ць­ко­му ста­ро­сті (1606–1627), при­місь­кою рези­ден­цією. Упер­ше ця спо­ру­да фігу­рує в при­сяж­них свід­чен­нях про кіль­кість димів у володін­нях синів Яну­ша Виш­не­ве­ць­ко­го, дато­ва­них 1650 р., де від­зна­че­но, зокре­ма, що восе­ни 1648 р. вона була спа­ле­на [4, арк. 2, 32 зв.].
4. Інсти­тут руко­пи­су Цен­траль­ної нау­ко­вої біб­ліо­те­ки ім. В. Вер­надсь­ко­го НАН Украї­ни, ф. 83 (Архів Камані­на), спр. 53.
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
37. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895.
Федор Пет­ро­вич Зба­рец­кий (1627,1654)
В 1627/1628 г. в воло­сти Сорох­те Костром­ско­го уез­да за кня­зем Федо­ром Пет­ро­вым сыном Зба­рец­ким вот­чи­на, ранее при­над­ле­жав­шая его отцу кня­зю Пет­ру Ива­но­ви­чу Зба­рец­ко­му (Ф. 1209. Оп. 1. Кн. 210. Л. 1068 об.). Вое­во­да в Торж­ке с мар­та 1654. Умеръ въ моро­вое повѣтріе, до 12 нояб­ря 163 (1654) года?
В 1627-1631 гг. в Костром­ской уезд в Плес­ский стан. «за князь Федо­ром Пет­ро­вым Зба­рец­ким в поме­стье, что было по пис­цо­вым кни­гам Васи­лья Велья­ми­но­ва в поме­стье за Кузь­мою Ива­че­вым, а после было за отцом его за князь Пет­ром, дерев­ня что было село Колы­шин­ское, а в нем место цер­ков­ное, что была цер­ковь Покров Пре­чи­стые Бого­ро­ди­цы, да на цер­ков­ной зем­ле 2 места дво­ро­вых, паш­ни цер­ков­ныя лесом порос­ло серед­ния зем­ли 15 чети в поле, а в дву-пото­му ж, сена по реч­ке Инго­ре 20 копен».
В 1638 г. «с цер­ков­ныя зем­ли с пусто­ши, что было село Колы­шев­ское на кня­зе Федо­ре княжь Пет­ро­ве сыне Зба­рец­ком обро­ку грив­на».
В 1665 г. «отда­на столь­ни­ку кня­зю Васи­лью Ухтом­ско­му из над­да­чи 10 денег».[47, с. 133], [49, с. 93-94, 99].
47. Мате­ри­а­лы для исто­рии Костром­ской епар­хии. Вып. 3: Плес­ская деся­ти­на жилых дан­ных церк­вей и пусто­вых цер­ков­ных земель­1628-1710 и 1722-1746 гг. Костро­ма, 1902.
49. Мате­ри­а­лы для исто­рии сел, церк­вей и вла­дель­цев Костром­ской губер­нии. Вып. 5:Отдел тре­тий для Костром­ской и Плес­ской деся­тин: двор­цо­вые, вот­чин­ные, поме­щи­чьи, пат­ри­ар­шии, мит­ро­по­ли­чьи и мона­стыр­ские вот­чи­ны и помест­ные села и пого­сты, дерев­ни и пусто­ши с их церк­ва­ми и цер­ков­ны­ми зем­ля­ми по пожа­ло­ван­ным гра­мо­там, по пис­цо­вым, пере­пис­ным, дозор­ным, отказ­ным и дру­гим доку­мен­там XV — XVIII вв. Москва, 1912.
Анна Пет­ров­на Зба­рец­кая (1621)
В 1621/1622 г. князь Петр Ива­но­вич Зба­рец­кий дал в Вяц­ком стане Костром­ско­го уез­да за сво­ей доче­рью Мики­те Оси­фо­ву сыну Пуш­ки­ну вот­чи­ну, кото­рую князь Петр полу­чил за коро­ле­ви­чев при­ход. В Кубан­ской воло­сти Костром­ско­го уез­да в 1627/1628 г. упо­мя­ну­та дерев­ня Горо­же­ни­це, кото­рую князь Петр полу­чил за коро­ле­ви­чев при­ход и в 1621/1622 г. дал за доче­рью сво­ей Н. О. Пуш­ки­ну (РГА­ДА. Ф. 1209. Оп. 1. Кн. 209. Л. 231, 282; Ф. 1209. Оп. 1. Кн. 210. Л. 1494 б.-1495).
Муж: 1621, Ники­та Оси­фо­вич (Оста­фье­вич?) Пуш­кин. 1611 — 1612 гг.—в опол­че­нии кн. Д. Тру­бец­ко­го под Моск­вой. В июне 1614 г. взят и плен под Нов­го­ро­дом шве­да­ми. 1625—1627 гг,— вое­во­да в Сур­гу­те. 1629 — 1631 гг.— у горо­до­во­го дела в Вязь­ме. 1635 г.— стряп­чий. 1642 г.— на служ­бе в Москве, голо­ва в объ­ез­дах. Умер до
1649 г.

Print Friendly, PDF & Email