Кня­зья Заслав­ские.
Поко­лен­ная рос­пись рода кня­зей Заслав­ских.
Мате­ри­а­лы по гене­а­ло­гии и про­по­со­гра­фии.
https://​sites​.google​.com/​s​i​t​e​/​r​u​r​i​k​o​v​i​c​i​1​1​/​h​o​m​e​/​n​e​u​s​t​a​n​o​v​l​e​n​n​o​g​o​-​p​r​o​i​s​h​o​z​d​e​n​i​a​/​z​a​s​l​a​v​s​kie
© Сер­гей Без­но­сюк

рід князів Заславсь­ких проіс­ну­вав 207 років: від 1466, коли князь Юрій Васи­льо­вич став під­пи­су­ва­тись кня­зем Заславсь­ким до 1673 р., коли помер остан­ній князь Заславсь­кий Олек­сандр Вла­ди­сла­во­вич.

XVIII коле­но

1. Юрий Васи­лье­вич Заслав­ский († бл.1500)
Син Васи­ля Федо­ро­ви­ча Острозь­ко­го «Крас­но­го» й Ган­ки Іванів­ни Ямон­тів­ни Под­бе­резь­кої. Рід Жаславсь­ких запо­чат­ку­вав син Васи­ля Острозь­ко­го Юрій, який піс­ля поді­лу з бра­том Іва­ном (здійс­не­но­го не піз­ні­ше квіт­ня 1463 р.) пере­тво­рив посе­лен­ня Жаславль у свою рези­ден­цію і з часом перей­шов на нове пріз­ви­ще, похідне від його назви. До кін­ця XVI ст. ниніш­нє місто Ізя­с­лав, родо­ве гніз­до ари­сто­кра­тич­но­го роду, відо­мо­го в сучас­ній літе­ра­турі як князі Заславсь­кі, фігу­рує під назва­ми Жеславль і Жаслаль, а самі вони – як князі Жеславсь­кі та князі Жаславсь­кі. У полі
нашо­го зору цей князь пере­бу­ває з 1461 до 1496 р., при­чо­му в дав­ні­ших згад­ках він фігу­рує ще як Острозь­кий, а в піз­ні­ших – уже як Жаславський.Судячи з дея­ких папе­рів само­го Юрія Васи­льо­ви­ча та маєт­ків, яки­ми володі­ли потім його нащад­ки, част­ку кня­зя в спад­щині бать­ків ста­но­ви­ли Жаславль із при­лег­ли­ми села­ми, група посе­лень між річ­ка­ми Кор­чик і Жари­ха, відрі­за­на від Жаслав­ля широ­кою сму­гою лісів (Жуків, Дятелів Став, Меречів­ка, Бач­ма­но­ве Сели­ще, Дяків, Берездів), кіль­ка сіл у басей­ні Горині на пів­ніч від Остро­га (Стад­ни­ки, Оже­нин, Чер­няхів, Миля­тин, Почап­ці , поло­ви­на маєт­ку Іва­ня на р. Ікві, 1463 р. про­да­на бра­то­ві Іва­ну (села Мня­тин, Голов­чи­чі, Під­бор­ці, Дити­ни­чі), та окре­мі посе­лен­ня на вито­ках річок Стуб­ла й Устя (Біла­шів і Верхів [12, 30]).
26 черв­ня 1496 — У фон­дах Дер­жав­но­го архіву Рів­ненсь­кої області най­дав­ні­шим доку­мен­том
вва­жаєть­ся куп­ча уго­да кня­зя Юрія Васи­льо­ви­ча Заславсь­ко­го з паном Семе­ном Олі­за­ро­ви­чем, згід­но з якою пер­ший про­дав дру­го­му свій родо­вий мєток Біла­шів на Волині.
~ кнж. София-Вар­ва­ра Анна

XIX коле­но

2.1. Андрей Юрье­вич († бл.1535)
Князь заславсь­кий (бл. 1500 — бл. 1535 рр.). Князь Андрій Юрій­о­вич Заславсь­кий († бл. 1535) був неспов­на розу­му і меш­кав у сво­го молод­шо­го бра­та кн. Іва­на Юрій­о­ви­ча Заславсь­ко­го († бл. 1516) одру­же­но­го на кн. Олені Федорів­ні Чет­вер­тенсь­кій († піс­ля 1546). Піс­ля смер­ті молод­шо­го бра­та, опіку над кн. Андрієм учи­нив кн. Костян­тин Іва­но­вич Острозь­кий. Кори­сту­ю­чись опікою над роди­ною Жаславсь­ких, невдо­взі Костян­тин Острозь­кий захо­пив також інші її володін­ня – за зго­дою київсь­ко­го мит­ро­по­ли­та й декіль­кох впли­во­вих осіб Вели­ко­го князів­ства, що начеб­то “при том были и того доб­ре звдо­ми”, він склав від імені абсо­лют­но недієз­дат­но­го Андрія Жаславсь­ко­го акт про вси­нов­лен­ня ним Іллі Острозь­ко­го й пере­хід до остан­ньо­го в разі смер­ті назва­но­го бать­ка тре­ти­ни його отчини.Андрій Юрій­о­вич вси­но­вив сина Костян­ти­на Іва­но­ви­ча кн. Іллю Костян­ти­но­ви­ча і вод­но­час лиши­вся під його опікою. Афе­ра мала на меті від­чу­жи­ти у Заславсь­ких тре­ти­ну їхньо­го маєт­ку, серед ін. тре­тю части­ну родо­во­го міста. В акте от 28 нояб­ря 1520 года князь Андрей Юрье­вич Заслав­ский гово­рит: «узнав­ши есми то по собе, иж в жоны не буду мети и для того, абы по моем, живо­те души моей памят­ка была, по сво­ей доб­рой воли, без жад­но­го при­ну­же­ня, а никим теж не намо­вен, взял есми собе за сына место бра­та­ни­ча (пле­мян­ни­ка) сво­е­го, кня­зя Илью (Кон­стан­ти­но­ви­ча Острож­ско­го). Его милость, сына бра­та мое­го, кня­зя Кон­стан­ти­на Его Мило­сти Ива­но­ви­ча Остроз­ско­го, пана Вилен­ско­го, гет­ма­на навы­ш­ше­го гос­по­да­ря, коро­ля и вели­ко­го кня­зя Его Мило­сти Жик­ги­мон­та, ста­ро­сты Луц­ко­го, Бря­с­лав­ско­го и Вениц­ко­го, мар­шал­ка Волын­ское зем­ли и по моемъ живо­те даю и дарую и запи­сую Его Мило­сти сыну мое­му, кня­зю Ильи, тре­тью часть име­ней отчиз­ны сво­ей в Жослав­лю и во всих име­нях моих отчиз­ных, што на мене поло­ви­ца в делу при­шла от невест­ки моей, кня­ги­ни Ива­но­вое Жослав­ское (Еле­ны) и от сынов Ее Мило­сти, бра­та­ни­чов моих, кня­зя Михай­ла, а кня­зя Куз­мы Ива­но­ви­чов. А на имя тыи име­ня, щто с тое отчиз­ны моей тре­тю часть Его Мило­сти запи­сую: Жюков, а Дяте­лов Став, а Мере­чов­ку, а Бач­ма­но­во сели­ще, а Дья­ков, а Берез­дов, а Почап­цы, со вси­ми люд­ми тых име­ней и их зем­ля­ми паш­ны­ми и борт­ны­ми, и с сено­жа­тя­ми, и з дань­ми гро­шо­вы­ми, и медо­вы­ми, и кунич­ны­ми, и з боры и леса, з дуб­ро­ва­ми и гаи, и з ловы зве­ри­ны­ми и пта­ши­ми, и с озе­ры и з река­ми, и с ста­вы, и с ста­ви­щи, и з млы­ны и их вымел­ки, и з боб­ро­вы­ми гоны, и зо всим тым, как ся тии выше мене­ныи име­нья здав­на в собе и в гра­ни­цах и в обы­хо­дех ея сво­их мают. А в мыте Остроз­ском, и Луц­ком, и Жослав­ском той моей поло­ви­цы, щто на мене при­шла так­же тре­тю часть и то всі Его Мило­сти даю и дарую, и запи­сую веч­но, и на веки непо­руш­но, кня­зю Ильи Его Мило­сти и Его Мило­сти кня­ги­ни, и Их Мило­сти детем, и на потом будучим Их Мило­сти насчад­ком отда­ля­ю­чи то от бра­та­ни­чов моих, кня­зя Михай­ла, а кня­зя Куз­мы Ива­но­ви­чов Жослав­ских, а от их сестр, и от всих ближ­них моих…» Піс­ля смер­ті гетьма­на опіку­ном Андрія Жаславсь­ко­го став Ілля Острозь­кий [11, 394]. Затем, как вид­но из акта от 1 июля 1534 года, князь Андрей Юрье­вич Заслав­ский «попал в дол­ги вели­кие» для упла­ты кото­рых одол­жил у кня­зя Ильи Кон­стан­ти­но­ви­ча Острож­ско­го 2000 коп гро­шей Литов­ских (око­ло 6000 руб.) и 1000 чер­вон­цев угор­скихъ золо­тых. В этой сум­ме зало­же­но было кня­зю Илье осталь­ные две части отцов­ских и мате­рин­ских име­ний кня­зя Заслав­ско­го. У 1536 році, із смер­тю кн. Андрія Юрій­о­ви­ча, роз­по­ча­ла­ся вис­наж­ли­ва і дов­го­т­ри­ва­ла судо­ва тяга­ни­на між кн. Оле­ною Федорів­ною та її сином кн. Кузь­мою Іва­но­ви­чем Заславсь­ким з одно­го боку і кн. Іллею Костян­ти­но­ви­чем Острозь­ким з іншо­го, яка при­зве­ла навіть до зброй­них сути­чок між спорід­не­ни­ми князівсь­ки­ми рода­ми. Име­ния оста­ва­лись в руках кня­зя Ильи Кон­стан­ти­но­ви­ча Острож­ско­го 19 лет, до 1539 года. Ибо уми­рая князь Илья Острож­ский, про­сил сво­е­го дво­ю­род­но­го бра­та и опе­ку­на кня­зя Федо­ра Андре­еви­ча Сан­гуш­ко­ви­ча, ста­ро­сту Вла­ди­мир­ско­го и мар­шал­ка Волын­ской зем­ли, что­бы все име­ния, полу­чен­ные им, кня­зем Иль­ію, от кня­зя Андрея Заслав­ско­го, вер­нуть после его смер­ти обрат­но кня­зю Кузь­ме Ива­но­ви­чу Заслав­ско­му, пле­мян­ни­ку кня­зя Андрея и сыну кня­зя Ива­на Юрье­ви­ча Заслав­ско­го. В виду чего, соглас­но пока­за­ния сего опе­ку­на кня­зя Федо­ра Сан­гуш­ко, король Сигиз­мунд 1 октяб­ря 1539 года пред­пи­сы­ва­ет вдо­ве кня­зя Ильи, кня­гине Беа­те Острож­ской, что­бы она воз­вра­ти­ла во вла­де­ние кня­зя Кузь­мы Ива­но­ви­ча Заслав­ско­го — име­ния Жуков, Дяков, Бач­ма­нов, Мере­чев­ку, Дяте­лов став и Почап­цы. Таким обра­зом 2 октяб­ря 1539 года король Сигиз­мунд окон­ча­тель­но при­суж­да­ет кня­зю Кузь­ме Заслав­ско­му эти име­ния. Лише у 1546 році вели­кий князь литовсь­кий і король польсь­кий Зиґ­мунт ІІ Авґуст затвер­див уго­ду згід­но до якої вдо­ва по Іллі Костян­ти­но­ви­чу Беа­та Косте­ле­ць­ка від­сту­па­ла пре­тен­зій й усі спір­ні маєт­ки повер­та­ли­ся до Заславсь­ких.
3.1. Иван Юрье­вич († бл.1514/16)
Князь заславсь­кий (бл. 1500 — бл. 1514/16 рр.).Князь Іван Юрій­о­вич Заславсь­кий був над­зви­чай­но хоро­брий і вой­ов­ни­чий. В 1500-1507 роках зна­хо­ди­вся у Мос­ковсь­ко­му полоні.
Оскіль­ки в умо­вах цієї шахів­ни­ці маєт­ки обох родів бага­то де сти­ка­ли­ся, з пер­ших років їх роз­га­лу­жен­ня між ними були пер­ма­нент­ні кон­флік­ти за межі, які то зга­са­ли, то роз­го­ря­ли­ся з новою силою. На згад­ку про одну з пер­ших супере­чок тако­го харак­те­ру натрап­ляє­мо в судо­во­му листі, скла­де­но­му 10 верес­ня 1506 р. осо.бами, які „при­ка­за­нем гос­по­да­ря” роз­ме­жо­ву­ва­ли володін­ня Жаславсь­ких із селом кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го (сам він пере­бу­вав тоді в мос­ковсь­ко­му полоні) під назвою Біло­тин. У цьо­му акті
зазна­че­но, що в тій самій справі виїз­див ще луць­кий ста­ро­ста Михай­ло Мон­то­вто­вич (1463–1475), „але кон­ца тому не вчи­ни­ли” (за дру­гим разом спір­ну зем­лю поді­ли­ли вже попо­ло­вині) [11, 38].
Гостро­ту від­но­син між рода­ми на час появи дру­го­го з них част­ко­во висвіт­лює лист Сигіз­мун­да І, вида­ний 1535 р. вну­ко­ві Юрія Васи­льо­ви­ча кня­зю Кузь­мі Іва­но­ви­чу Жаславсь­ко­му в справі горо­до­вої і мосто­вої повин­но­стей. Зі слів остан­ньо­го монарх зазна­чає, що „от дав­ных часов, за дhда и отца его, люди име­ня его Жеславс.кого зам­ку нашо­го Луц­ко­го не роб­ли­ва­ли и мосту не мости­ва­ли, ниж­ли дей дедъ его погне­вал ся был зъ бра­том сво­имъ, кня­земь Ива­ном Остроз­ким, гдеж дей он за тако­вымъ сво­имъ гне­вомъ мусил в тотъ часъ люд­ми сво­и­ми замокъ нашъ Луц­кий роби­ти и мость мости­ти”, але бать­ко кня­зя Кузь­ми бив чолом вели­ко­му кня­зю Олек­сан­дру, щоб звіль­нив його від цьо­го обов’язку „и велелъ ему свой замокъ отчиз­ный Жеславль роби­ти и опра­во­ва­ти вод­ле ста­ро­дав­но­го обы­чая”, на що отри­мав пози­тив­ну від­по­відь [12, 16]. Як бачи­мо, свар­ка між бра­та­ми зай­ш­ла так дале­ко, що горо­до­ві та мосто­ві робо­ти з володінь Юрія Васи­льо­ви­ча, які піс­ля поді­лу зали­ши­ли­ся на користь ста­ро­го родо­во­го гніз­да, були пере­ад­ре-совані з Остро­га на дер­жав­ний замок у Луць­ку, розта­шо­ва­ний на чималій від­стані від Жаславля.Оскільки дру­гий з ука­за­них вище синів Юрія Жаславсь­ко­го, за свід­чен­ням волинсь­кої знаті, „з роду, з моло­до­сти лет сво­их аж и до смер­ти сво­ее смыс­лу и розу­му при­ро­же­но­го люд­ско­го не мел” [12,450], пер­ший із них успад­ку­вав усю отчи­ну та опіку над бра­том. На почат­ку XVI ст. Іван Юрій­о­вич роз­ши­рив свої володін­ня на півд­ні Волині кіль­ко­ма нови­ми над­бан­ня­ми. 1501 р. вели­кий князь Олек.сандр надав йому тут село Двіре­ць [10, 122–123; 15, 265–266], Сигіз­мунд І додав село Біло­го­род­ка з дво­ри­ща­ми пут­них слуг Зен­ця Маце­ви­ча й Сидо­ра Сеню­ти­ча, що попе­ре­ро­ста­ли потім в окре­мі села, і в черв­ні 1508 р. під­твер­див оби­д­ва надан­ня на віч­ність [11, 59–60], а князь Василь Чет­вер­тенсь­кий від­сту­пив свій маєток Зубів­ці [9, 345], 1514 р. теж під­твер­дже­ний монар­хом [11, 119–120]. Ґрун­ти села Зубів­ці, яке лежа­ло на пра­во­му березі р. Хомо­ри, сяга­ли аж до р. Іко­по­ті. Піз­ні­ше на цих про­сто­рах роз­мі­сти­ло­ся кілька.надцять вели­ких посе­лень, а за жит­тя кня­зя Іва­на тут були тіль­ки пооди­но­кі дво­ри­ща під­да­них, що фігу­ру­ють у дже­ре­лах як зубо­ве­ць­кі дан­ни­ки, та зас­но­ване ним село Тер­нав­ка [11, 197].Тим часом роди­чі Іва­на Жаславсь­ко­го нагро­ма­д­жу­ва­ли нові маєт­ки по сусід­ству з його володін­ня­ми знач­но вищи­ми тем­па­ми. 1494 р. Михай­ло й Костян­тин Іва­но­ви­чі Острозь­кі вислу­жи­ли у вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го пере­важ­ну біль­шість Полонсь­ко­го по.віту-волості [10, 143, 144], 1497 р. молод­ший із них отри­мав від монар­ха двір Кра­си­лів із групою сіл Кузь­минсь­ко­го повіту-воло­сті [10, 113–114], а 1517 р. – усю тери­торію, що під­по­ряд­ко­ву­ва­ла­ся рані­ше Кузь­ми­ну як адміністра­тив­но­му цен­тро­ві [11, 156–160]. Шлюб із Тетя­ною Голь­шансь­кою забез­пе­чив кня­зеві Костян­ти­ну спад­щи­ну її діда Семе­на Зба­разь­ко­го, скла­до­ви­ми якої були ма.єтки Шуль­жин і Кось­ків на захід­ній окраїні колиш­ньо­го Полонсь­ко­го повіту-воло­сті [9, 344–345; 11, 166–169]. Зав­дя­ки цим над­бан­ням князі Острозь­кі ото­чи­ли зем­лі роди­чів щіль­ним кіль­цем своїх маєтків.Освоєння кня­зя­ми Жаславсь­ки­ми межи­річ­чя Хомо­ри й Іко­по­ті рано чи піз­но мало зіткну­ти їх із кня­зя­ми Острозь­ки­ми, що про­су­ва­ли­ся зі свої­ми під­да­ни­ми на ті самі зем­лі з про­ти­леж­но­го боку. Спра­ва уск­лад­ню­ва­ла­ся тим, що піс­ля смер­ті кня­зя Іва­на, яка на-сту­пи­ла між 1514 і 1520 рр., князь Костян­тин став опіку­ном його роди­ни й маєт­ків. 9 люто­го 1520 р. Костян­тин Іва­но­вич писав Олені Жаславсь­кій, що його під­дані з Кузь­минсь­кої воло­сті скар­жи­ли­ся йому на її дан­ни­ків Сте­ци­ну, Ходо­ря­ку, Пан­ка, Гриц­ка Нестя­ко­ви­ча, Пузир­ке­ви­чів і Міци­ка, тер­навсь­ких людей, які всту­па­ють у їхні борт­ні й орні зем­лі, “бчо­лы их влост­ныи дерут по бор­тям и их самых бьют”, і про­сив, щоб “рачи­ла тых сво­их под­да­ных казат повстягнути”.“Паклижбы твоя милость тых людей сво­их неяко повстяг­ну­ти не хоте­ла, – гро­зив гетьман, – я вже буду веда­ти, яко маю спра­вед­ли­во­сти под­да­ным сво­им дово­ди­ти и через то на них бол­шей того вашей мило­сти жало­ва­ти ся не буду” [11, 195–196]. А вже через кіль­ка тиж­нів, 12 берез­ня того само­го року, у кни­гах луць­ко­го ста­ро­сти кня­зя Федо­ра Чор­то­рийсь­ко­го з’явилася скар­га кня­гині Оле­ни, де йшло­ся про те, що її чоло­вік при­дбав колись у кня­зя Чет­вер­тенсь­ко­го маєток Зубів­ці з дан­ни­ка­ми [С]тециною, Ходоря.кою, Пан­ком, Гриц­ком Нестю­ко­ви­чем і Пузир­ко­ви­ча­ми, а тепер на цих дан­ни­ків та дея­ких інших під­да­них, яких князь Іван вивів із Жаслав­ля й оса­див на біло­го­родсь­кій та зубо­ве­ць­кій зем­лях на р. Тер­нав­ці, почав насту­па­ти князь Костян­тин – спо­чат­ку всту­пив у їхні зем­лі, чиня­чи їм вели­кі крив­ди, а потім сило­мі­ць забрав їх усіх у маєт­ку Тер­нав­ка разом із їхні­ми зем­ля­ми [11, 197]. Отже десь напри­кін­ці люто­го чи на почат­ку берез­ня 1520 р. Костян­тин Острозь­кий здійс­нив свою погро­зу тим, що при­єд­нав село Тер­нав­ка з належ­ни­ми до ньо­го дво­ри­ща­ми дан­ни­ків між верхів’ями Хомо­ри й Іко­по­ті до своїх володінь.
~ Оле­на Федо­ров­на Чет­вер­тин­ская († піс­ля 1545 р.).
4.1. NN Мари­на Юрьев­на
Доч­ка в шлю­бі із Семе­ном Олі­за­ро­ви­чем, бере­стейсь­ким наміс­ни­ком кін­ця XV ст. [12, 78, 270], мала доч­ку, відо­му нам під іме­на­ми Бог­да­на [1, спр. 18.VI.4, арк. 10] й Настасія [11, 91–93], яку, зали­шив­шись удо­вою, „змо­ви­ла” із сином надвір­но­го коню­шо­го Мар­ти­на Хреб­то­ви­ча, а май­бут­ній сват усу­переч волі матері з доз­во­лу вели­ко­го кня­зя Олек­сандра забрав дів­чи­ну разом з її отчи­ною під свою опіку [15, 174] й обвін­чав із наре­че­ним [7, 561–564], та в сере­дині 1507 р. княж­на Жаславсь­ка отри­ма­ла від ново­го монар­ха Сигіз­мун­да І й панів-рад вирок, за яким Хреб­то­вич мав від­да­ти невіст­ку на час до її пов­но­літ­тя бать­ко­вій сест­рі пані Яци­ниній, а свасі виді­ли­ти в спад­щині чоло­віка в Горо­денсь­ко­му повіті до кін­ця її жит­тя двір Бере­сто­ви­ця [7, 561–564]. Коли 1509 р. Хреб­то­вич, зви­ну­ва­че­ний у зра­ді, опи­ни­вся у в’язниці [16, 112], опіку­ном онуч­ки Юрія Васи­льо­ви­ча та її маєт­ків став вели­кий литовсь­кий гетьман князь Костян­тин Острозь­кий, хоча тоді жили два рід­ні бра­ти її матері. Невдо­взі новий опікун видав свою дво­юрід­ну пле­мін­ни­цю, на той час уже круг­лу сиро­ту, за кня­зя Яну­ша Сан­гуш­ко­ви­ча, а піс­ля смер­ті остан­ньо­го – за кня­зя Іва­на Виш­не­ве­ць­ко­го [12, 270–271]. 24 груд­ня 1511 р., мабуть, десь невдо­взі піс­ля шлю­бу, Януш і Настасія Сан­гуш­ки вида­ли опіку­но­ві лист, де йшло­ся про те, що Семен Олі­за­ро­вич узяв у Юрія Жаславсь­ко­го в 30‑ти копах гро­шей село Біла­шів, яке перед смер­тю запи­сав у тій самій сумі Трої­ць­ко­му мона­сти­реві в селі Дер­мань із пра­вом роди­чів кня­зя спла­ти­ти чен­цям гро­ші й забра­ти свій маєток, у зв’язку з чим вони тепер від­мо­в­ля­ли­ся від всту­пу в Біла­шів і ще раз під­твер­джу­ва­ли пра­во нащад­ків влас­ни­ка спла­ти­ти мона­сти­реві гро­ші й повер­ну­ти собі родо­ве володін­ня [11, 91–92]. Але село Дер­мань і розта­шо­ва­ний у ньо­му мона­стир ста­но­ви­ли влас­ність воло­да­ря Остро­га, тому фак­тич­но село Біла­шів опи­ни­ло­ся в його руках; оскіль­ки ж воно ста­но­ви­ло одну з ланок лан­ц­ю­га посе­лень, що зв’язував Острозь­ку й Дубенсь­ку воло­сті в єди­ний масив, повер­та­ти його гетьман не зби­рав­ся. Так зав’язався один із вуз­лів у спо­рах родів, розв’язати який князі Жаславсь­кі вже не зумі­ли.
Отец еe, кн. Юрий Васи­лье­вичъ З., выда­вая ее за Семе­на Оли­за­ро­ви­ча, дал за ней в при­да­ное име­ние Бела­пюв, в сум­ме 30 коп гро­шей. Это име­ние муж ея, уми­рая, запи­сал Дер­ман­ско­му мона­сты­рю, а 1537 июн. 29, король раз­ре­шил кн. Кузь­ме Ива­но­ви­чу Заслав­ско­му выку­пить Бела­пюв у мона­сты­ря за 30 коп гро­шей [Арх. Санг. IV, 78]. Они име­ли един­ствен­ную дочь, быв­шую въ 1 бра­ке за кн. Яну­шем Ковель­ским и во 2 — за кн. Ива­ном Виш­не­вец­ким. Отъ это­го 2-го бра­ка роди­лась дочь Ека­те­ри­на, выдан­ная за Гри­го­рия Алек­сан­дро­ви­ча Ход­ке­ви­ча.
~ Семен Олі­за­ро­вич Шило­вич Кір­деєвич
~
~
5.1. Юрий Юрье­вич († 1516/1527)
Роди­на князів Заславсь­ких вив­че­на дале­ко не пов­но (2112, s.605-618; 493, с. 122-123; 500, с.90, 93; 505, табл.19; 1700, с.88-90, 94-104, 278-279). Так князі Юрій, Лев, Іван, Сер­гій, Иосиф, Родіон і Олек­сандр Юрій­о­ви­чі запи­сані у Києво-Печерсь­ко­му (поз.294, 295, 296, 297, 298, 299, ЗОЇ) та Дер­мансь­ко­му пом’яниках. З них тіль­ки про Іва­на є згад­ки у інших доку­мен­тах. Всі вони, напев­но, заги­ну­ли у 1516-1527 рр. у період інтен­сив­них напа­дів ордин­ців на Волинь.
6.1. Лев Юрье­вич († 1516/1527)
7.1. Сер­гей Юрье­вич († 1516/1527)
8.1. Иосиф Юрье­вич († 1516/1527)
9.1. Роди­он Юрье­вич († 1516/1527)
10.1. Алек­сандр Юрье­вич († 1516/1527)

XX коле­но

11.3. Михай­ло Ива­но­вич († бл.1530)
Стар­ший сын; на пер­ших порах удо­ва й діти Іва­на Жаславсь­ко­го імо­вір­но і не зна­ли про лист, бо вліт­ку 1522 р. Михай­ло Іва­но­вич Жаславсь­кий як най­б­лиж­чий родич гетьма­на був навіть одним зі свід­ків уго­ди про його одру­жен­ня з княж­ною Олек­сан­дрою Слу­ць­кою. 1520 нояб. 28, упо­мин. в запи­си кн. Андрея Юрье­ви­ча Заслав­ска­го, дан­ной кн. Илье Кон­стан­ти­но­ви­чу Острож­ско­му [Арх. Санг. III, 201]. Умер ок. 1530 года [Вольф. 598].
12.3. Кузь­ма Ива­но­вич († 9.5.1556)
Князь заславсь­кий (бл. 1535 -1556 рр.).
За маєток Тер­нав­ка Жаславсь­кі, оче­вид­но, теж мов­ча­ли дея­кий час, оскіль­ки в архіві не зали­ши­ло­ся яки­хось слідів від­по­від­них зусиль із їхньо­го боку. Спо­чат­ку про­те­сти роди­ни мог­ли стри­му­ва­ти­ся могут­ністю кривд­ни­ка, що був одним із найвп­ли­во­ві­ших санов­ни­ків Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го, і залеж­ністю від ньо­го як від опіку­на, а також труд­но­ща­ми освоєн­ня про­сторів за Хомо­рою в умо­вах постій­них напа­дів татар, що зни­жу­ва­ли вар­тість цих земель, а потім і перед­час­ною смер­тю стар­шо­го з братів Жаславсь­ких. І тіль­ки піс­ля смер­ті гетьма­на († 1530) князь Кузь­ма, який досяг­нув уже пов­но­літ­тя, всту­пив у бороть­бу за бать­ко­ву спад­щи­ну. Уже напри­кін­ці 1532 р. на кло­по­тан­ня моло­до­го Жаславсь­ко­го монарх звелів Іллі Острозь­ко­му повер­ну­ти маєток Тер­нав­ка [11, 399], але син гетьма­на не спі­шив вико­ну­ва­ти цю вимогу.Після смер­ті гетьма­на опіку­ном Андрія Жаславсь­ко­го став Ілля Острозь­кий [11, 394]. 1 лип­ня 1534 р. остан­ній отри­мав новий лист сво­го підо­піч­но­го, за яким тре­ти­ну отчи­ни, запи­са­ну 1520 р. на віч­ність, він від­да­вав прий­ом­но­му сино­ві вже за сво­го жит­тя, а решту дві тре­ти­ни застав­ляв у вели­кій сумі гро­шей, що начеб­то забо.ргував йому, “накла­да­ю­чи на служ­бы гос­по­дарь­ские и от кривд оба­поль­ных боро­ня­чи­ся и пра­ву­ю­чи­ся”. Серед свід­ків цьо­го акту бачи­мо луць­ко­го єпис­ко­па Антонія, жиди­чинсь­ко­го архі­манд­ри­та Арсенія, воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сту кня­зя Федо­ра Санґуш­ко­ви­ча та дея­ких інших відо­мих на Волині осіб [11, 471–473]. Опи.нившись перед фак­том утра­ти поло­ви­ни родо­вих володінь, мати й син Жаславсь­кі поспі­ши­ли заяви­ти монар­хо­ві, що, не маю­чи “розу­му зупол­но­го”, Андрій Юрій­о­вич усе жит­тя пере­бу­вав під опікою – спо­чат­ку бра­та Іва­на, потім Кон­стян­ти­на Іва­но­ви­ча, а тому не здійс­ню­вав нія­ко­го поді­лу й ніко­ли не три­мав у своїх руках маєт­ків і не міг роз­по­ряд­жа­ти­ся ними, а для біль­шої пере­кон­ли­во­сті при­вез­ли навіть нещас­но­го роди­ча до сто­ли­ці, щоб “нера­зум­ность его передъ коро­лемъ его мило­стю ока­за­ти”, та здійс­ни­ти цей намір їм не вда­ло­ся, бо “деи смерть его у Вил­ни зашла”, але “панам радом ихъ мило­сти Вели­ко­го княз­ства и всимъ кня­жа­томъ и паня­томъ зем­ли Волын­ское, ижъ оный князь Анъ­д­рей Жаслав­ский розу­му не мелъ”, вони встиг­ли про­де­мон­стру­ва­ти [2, кн. 23, л. 53–53 об.].Тим часом вза­є­ми­ни між рода­ми настіль­ки загост­ри­ли­ся, що дій­шло до гар­мат. Із чер­го­во­го позов­но­го листа монар­ха кня­зеві Острозь­ко­му за скар­гою кня­зя Жаславсь­ко­го, вида­но­го 16 люто­го 1536 р., дові­дує­мо­ся, зокре­ма, що острозь­кий уряд­ник Тупи­ло “при­е­хав­ши моц­но, кгвал­томъ з делы и з гаков­ни­ца­ми и з ручни.цами под замок его Жеславль, слуг и людей его побилъ и пора­нилъ и мно­гии шко­ды поде­лалъ […]” [12, 22].Ілля Костян­ти­но­вич, зай­ня­тий зміц­нен­ням зам­ку в Брац­лаві, сам “ку роспра­ве ста­ти не хотел”, а при­слав до Віль­на слу­жеб­ни­ка. Хоча пози­ва­чі напо­ля­га­ли на “оче­ви­стой роспра­ве” з від­по­ві­да­чем, монарх від­мо­ви­вся від­ри­ва­ти його від важ­ли­вої дер­жав­ної
робо­ти. За виро­ком, вине­се­ним 20 трав­ня 1536 р., тре­ти­ну воло.дінь, запи­са­ну Андрієм Жаславсь­ким на віч­ність, до оста­точ­но­го вирі­шен­ня спо­ру мав дер­жа­ти князь Острозь­кий, застав­ні дві тре­ти­ни заби­ра­ли­ся в сек­вестр вели­ко­го кня­зя й пере­да­ва­ли­ся дво­ря­нам Олех­но­ві Козинсь­ко­му й Мих­но­ві Гуле­ви­чу, котрі повин­ні були скла­сти деталь­ний опис усіх маєт­ків і доходів із них “и тыи вси пла­ты, дохо­ды, што з оных име­ней будет при­хо­ди­ти, спра­вед­ли­ве выби­ра­ти и на одномъ мест­це ихъ хова­ти до пра­ва, а кому ся с пра­ва тыи име­ня доста­нут, тому вси оныи пла­ты и дохо­ды мают отда­ны быти” [12, 30–32]. Вирок став пер­шим успі­хом кня­зя Жаславсь­ко­го в бороть­бі з наба­га­то могут­ні­шим від ньо­го воло­да­рем Остро­га за свої родо­ві маєт­ки – пра­во­мір­ність запи­су його дядь­ка на користь прий­ом­но­го сина була постав­ле­на під серй­оз­ний сум­нів. Через п’ять днів Кузь­ма Іва­но­вич отри­мав у кан­це­лярії монар­ха чер­го­вий позов по сво­го кривд­ни­ка – з повелін­ням остан­ньо­му ста­ти перед коро­лем відра­зу піс­ля повер­нен­ня з Брац­ла­ва на Волинь [12, 34], але з реалі­за­цією його спра­ва затягнулася.Окрилений пер­шим здо­бут­ком, князь Жаславсь­кий зга­дав про маєток Біла­шів, утра­че­ний ще напри­кін­ці XV ст. У листі кня­зеві Острозь­ко­му, вида­но­му монар­хом 29 лип­ня 1537 р., зі слів Кузь­ми Іва­но­ви­ча було ска­за­но, що його дід Юрій дав колись своє­му зятеві Семе­ну Олі­за­ро­ви­чу під заста­ву 30 кіп гро­шів, яких не виста­чи­ло при сплаті за доч­кою поса­гу, село Біла­шів з умо­вою наступ­но­го вику­пу, а той неза­дов­го до смер­ті запи­сав це посе­лен­ня на тих самих заса­дах Дер­мансь­ко­му мона­сти­реві князів Острозь­ких; далі, якщо це справ­ді так, король велів Іллі Костян­ти­но­ви­чу забра­тив­ка­за­ну суму й повер­ну­ти маєток [12, 78]. У зв’язку з пре­тен­зія­ми кня­зя Жаславсь­ко­го лист його діда про заста­ву маєт­ку, оче­вид­но, був сфаль­си­фі­ко­ва­ний. У тексті акту, вне­се­но­му в збір­ник копій, відо­мий як “Кни­га коро­ле­ви Бони”, ска­за­но, начеб­то Юрій Жаславсь­кий не заста­вив (“запро­дал”), а про­дав село Біла­шів Семе­ну Олі­за­ро­ви­чу [10, 62–63, 161], що супере­чить не тіль­ки опо­віді Кузь­ми Іва­но­ви­ча, а й зга­да­но­му вище листу Яну­ша Сан­гуш­ко­ви­ча та його дру­жи­ни 1511 р., упи­са­но­му, до речі, у той самий збір­ник копій [11, 91–92]. Але про­до­в­жен­ня спра­ва за Біла­шів не мала; село так і зали­ши­ло­ся у володін­нях князів Острозь­ких.
27 трав­ня 1537 р. Ілля Острозь­кий при­дбав у кня­зя Федо­ра Сан.гушковича за пів­то­ри тисячі кіп гро­шів про­сто­рий маєток Хла­по­тин із при­сіл­ка­ми Гори­ця, Суєм­ці, Берездів і Рога­чів (тре­ти­ну на віч­ність, а решту – заста­вою) [12, 76–77], що тяг­нув­ся від р. Кор­чи­ка аж до Случі й разом із маєт­ка­ми князів Жаславсь­ких у межи­річ­чі Кор­чи­ка й Жари­хи з’єднував володін­ня кня­зя дов­ко­ла Остро­га з успад­ко­ва­ни­ми ним піс­ля бать­ка Зв’ягельською і Полонсь­кою воло­стя­ми в єди­ний веле­тенсь­кий за роз­міра­ми масив. Утра­та спад.щини Андрія Жаславсь­ко­го озна­ча­ла б розрив цьо­го маси­ву, тому Ілля Костян­ти­но­вич узяв іні­ціа­ти­ву у свої руки і позвав настир­ли­вих роди­чів із наміром доби­ти­ся ска­су­ван­ня отри­ма­но­го ними виро­ку. Під час роз­гля­ду спра­ви, яку монарх і пани-рада завер­ши­ли в Кра­ко­ві 5 берез­ня 1539 р., Кузь­ма Іва­но­вич і його мати ще раз повто­ри­ли свої аргу­мен­ти. Усві­дом­лю­ю­чи їх неза­пе­реч­ність, але пам’ятаючи про вагу кня­зя Острозь­ко­го в дер­жаві, Сигіз­мунд І ухи­ли­вся від оста­точ­но­го виро­ку: послав­шись на пра­во­ву супереч­ливість ситу­а­ції, недо­стат­ню кіль­кість панів-рад та хво­ро­бу кня­зя Кузь­ми, яка зне­на­ць­ка обло­жи­ла його в Кра­ко­ві, король “рачил тую речъ ихъ отло­жи­ти на щаст­ное при­е­ха­нье свое до пан­ства его мило­сти Вели­ко­го княз­ства Литов­ско­го” з умо­вою, щоб до оста­точ­но­го виро­ку Жаславсь­кі не тур­бу­ва­ли вже Іллю Костян­ти­но­ви­ча свої­ми позо­ва­ми [2, кн. 23, л. 29, 52 об.–54].Та дове­сти цей спір до кін­ця кня­зеві Острозь­ко­му не вда­ло­ся, бо через кіль­ка міся­ців його не ста­ло († 19. 08. 1539 [17, 59]). Не бажа­ю­чи “души сво­ее обтя­жа­ти” спад­щи­ною назва­но­го бать­ка, перед смер­тю Ілля Костян­ти­но­вич “все­го пра­ва сво­е­го от себе и от потом­ковъ сво­ихъ вечне ся вырекъ, а кня­зю Куз­ме и его детемъ и пото­мъ­ком вечъ­но­го деръ­жа­нья тыхъ име­ней посту­пилъ”, а князь Федір Санґуш­ко­вич, при­зна­че­ний одним з опікунів, пові­до­мив про його волю монар­хо­ві. Дома­ган­ня Кузь­ми Іва­но­ви­ча, під­т­ри­мані коро­ле­вою Боною і під­си­лені від­по­від­ним чоло­бит­тям, наре­шті, увін­ча­ли­ся успі­хом: 2 жовтня 1539 р. Сигіз­мунд І видав лист, за яким усі маєт­ки, поза­пи­су­вані Іллі Костян­ти­но­ви­чу назва­ним бать­ком, повер­та­ли­ся кня­зям Жаславсь­ким і нащад­кам покій­но­го кня­зя Острозь­ко­го було веле­но “в томъ веч­ное мол­ча­нье про­тивъ нихъ мети нине и на потом­ные часы” [12, 218–220]. За день до цьо­го виро­ку король видав спе­ціаль­ний лист до вдо­ви Іллі кня­гині Беа­ти з Косте­ле­ць­ких Острозь­кої з нака­зом від­да­ти спір­ні маєт­ки [12, 215–217], а 5 жовтня з цьо­го при­во­ду їй напи­са­ла також коро­ле­ва Бона [12, 220–221]. 6 берез­ня 1540 р. королівсь­кий дво­ря­нин князь Василь Кур­це­вич, яко­го посла­ли ув’яжчим, завер­шив дору­че­ну йому спра­ву й видав від­по­від­ний лист [12, 236]. Покін­чив­ши зі спад­щи­ною бать­ко­во­го бра­та, Кузь­ма Іва­но­вич узяв­ся за маєток Тер­нав­ка. 8 січ­ня 1540 р. князь вик­ло­по­тав у монар­ха лист з вимо­гою повер­ну­ти цей маєток, який адре­су­вав­ся вже Беаті Острозь­кій [12, 231–232], та оскіль­ки Тер­нав­ка ста­но­ви­ла спільне володін­ня кня­зя Іллі і його бра­та Васи­ля, дове­ло­ся чека­ти до поді­лу між остан­нім та доч­кою покій­но­го бра­та Гальш­кою Іллів­ною, від імені якої висту­па­ла її мати. На почат­ку 1541 р. монарх при­зна­чив спе­ціаль­ну діль­чу комісію на чолі з мар­шал­ком Волинсь­кої зем­лі Федо­ром Сан­гуш­ко­ви­чем [12, 304; 17, 62], а на.прикінці трав­ня дяку­вав уже комі­са­рам за те, що поді­ли­ли Острозь­ких і “тыи доку­ки часто­крот­ныи, кото­рыи от них до нас были допус­ка­ны, вже есте заста­но­ви­ли, а реч поспо­ли­тую тым успо­со­би­ли” [12, 291–292]. Оскіль­ки під час поді­лу Острозь­кі, оче­вид­но, не змог­ли доку­мен­таль­но під­твер­ди­ти свої пра­ва на маєток Тер­нав­ка, комі­са­ри задо­воль­ни­ли вимо­гу кня­зя Жаславсь­ко­го, бо вже 20 трав­ня 1541 р. дво­ря­нин Богуш Шель­вівсь­кий ув’язав його в це володін­ня [12, 577–578]. Та вчи­не­ний комісією Сан­гуш­ко­ви­ча поділ не задо­воль­нив сторін і монар­хо­ві дове­ло­ся ска­су­ва­ти його й пере­да­ти спра­ву на ство­ре­ний із панів-рад ком­про­мі­сарсь­кий суд, але в ухвалі остан­ньо­го, вине­сеній у Віль­ні 20 груд­ня 1541 р., про Тер­нав­ку вже не йшло­ся [17, 271–272].Поділивши з бра­том покій­но­го чоло­віка володін­ня князів Острозь­ких, кня­ги­ня Іллі­на (саме так нази­ва­ли на Волині вдо­ву Іллі Костян­ти­но­ви­ча) повер­ну­ла­ся до маєт­ків, утра­че­них на кори­стьк­ня­зя Жаславсь­ко­го: 2 серп­ня 1542 р. вона отри­ма­ла лист монар­ха до Кузь­ми Іва­но­ви­ча з вимо­гою повер­ну­ти Гальш­ці Іллів­ні належ­ні їй части­ни в Жаславсь­ко­му маєт­ку [12, 323], під яки­ми усу­переч виро­ко­ві Сигіз­мун­да І від 2 жовтня 1539 р. мала­ся нау­ва­зі спад­щи­на Андрія Жаславсь­ко­го, та поло­ви­ну села Тер­нав­ка.
Наступ­ний лист монар­ха, дато­ва­ний 30 трав­ня 1543 р., повіз уже дво­ря­нин вели­ко­го кня­зя, у при­сут­но­сті яко­го Кузь­ма Іва­но­вич мав від­да­ти поло­ви­ну родо­вих володінь і Тер­нав­ку, якщо справ­ді “сва­волне взял” їх у кня­гині Острозь­кої, “не пере­пер­ши ее жад­ним пра­вом” [12, 349–350]. 1544 р. пре­тен­зії вдо­ви, викла­дені в кіль­ка­надця­ти позо­вах (пер­ші два з них сто­су­ва­ли­ся записів Андрія Жаславсь­ко­го й маєт­ку Тер­нав­ка, а решта – різ­них збит­ків, заподія­них володін­ням), мали бути вине­сені валь­ний сейм, що скли­кав­ся в Бере­сті [12, 445–446]. Опо­нент кня­гині Острозь­кої, у свою чер­гу, дома­гав­ся від неї від­шко­ду­ван­ня зав­да­них наїз­да­ми збит­ків, від­мо­ви від пося­гань на його ґрун­ти, особ­ли­во на Жаславсь­ку пущу, від­да­чі поло­ви­ни Острозь­ко­го мита, вида­чі збі­г­лих під­да­них тощо.Але до роз­гля­ду спорів на сей­мі не дій­шло: з’їхавшись у Бере­сті, сто­ро­ни домо­ви­ли­ся, що до “рим­ско­го свя­та” Трьох Королів наступ­но­го року Кузь­ма Іва­но­вич доб­ро­віль­но вчи­нить кня­гині Ілліній спра­вед­ливість “обо вси тые крив­ды и зем­ле­ные дела и шко­ды ее и под­да­ных ее” перед самим коро­лем. Оскіль­ки ж князь Жаславсь­кий не вико­нав узя­то­го на себе зобов’язання, по ньо­го посла­ли дітсь­ко­го. З’явившись до сто­ли­ці, Кузь­ма Іва­но­вич дору­чив вести спір із послан­ця­ми вдо­ви перед монар­хом своє­му про­ку­ра­то­ру, а сам зай­няв­ся інши­ми спра­ва­ми, але пов­но­ва­жен­ня його пред­став­ни­ка були постав­лені під сум­нів і кня­зя зно­ву зви­ну­ва­ти­ли в неяв­ці, уна­слі­док чого 4 квіт­ня 1546 р. Сигіз­мунд Август при­су­див пере­да­ти тре­ти­ну спад­щи­ни Андрія Жаславсь­ко­го, маєток Тер­нав­ка та всі суміж­ні ґрун­ти, про які йшло­ся в позо­вах, кня­гині Ілліній (прав­да, тіль­ки “до пра­ва”, тоб­то до оста­точ­но­го вирі­шен­ня їх долі згід­но ста­ту­ту) [12, 444–448] і вже на почат­ку черв­ня дво­ря­нин Явор Будаєвич ув’язав пози­вач­ку у вка­за­ні володін­ня від­по­ві­да­ча [12, 462–463, 465–466].Усвідомлюючи навис­лу загро­зу, 10 квіт­ня 1546 р. Кузь­ма Іва­но­вич отри­мав від два­надця­ти впли­во­вих осіб волинсь­кої знаті пись­мо­ве зізнан­ня, де “под­лугъ Бога и спра­вед­ли­во­сти” вони заяв­ля­ли, що його дядь­ко дійс­но “з роду, з моло­до­сти лет сво­ихъ аж и до смер­ти сво­ее смыс­лу и розу­му при­ро­же­но­го, люд­ско­го не мел и тник­г­ды не было, абы коли кото­ро­го часу мел к розу­му прий­ти, але зав­ше так у в одной мере без розу­му и безъ смыс­лу был” і нія­ки­ми маєт­ка­ми не володів, а коли піс­ля смер­ті бра­та Іва­на потра­пив під опіку Костян­ти­на Острозь­ко­го, то остан­ній, “яко пан моц­ный”, “взем­ши с тых име­ней моцне тре­тюю часть, подал кня­зю Андрею, ижбы он тую тре­тюю часть запи­сал сыну его кня­зю Или, а то для тых при­чин, яко­бы он тое тре­тее части был в дер­жа­нью и име­немъ того кня­зя Андрея на тую тре­тюю часть име­ня запи­сы посправ­лял” [12, 449–451].Озброївшись цим дово­дом, князь Жаславсь­кий заявив перед монар­хом про свою готов­ність ста­ти з кня­ги­нею Іллі­ною з при­во­ду її дома­гань до суду й узяв по неї позов [12, 462]. Тим часом Беа­та з Косте­ле­ць­ких Острозь­ка вик­ло­по­та­ла собі в королівсь­кій кан­це­лярії лист, за яким усі позо­ви по неї від­кла­да­ли­ся на судо­ві роки свя­то­го Михай­ла, тоб­то на кіне­ць року, і не спі­ши­ла їха­ти до сто­ли­ці [12, 459, 481–482]. 3 лип­ня 1546 р. король видав наступ­ний позов – зі спе­ціаль­ним засте­ре­жен­ням, що лист про від­кла­дан­ня справ до Михай­ла на кня­зя Жаславсь­ко­го не поши­рюєть­ся [12, 493–494], а 18 серп­ня 1546 р. послав дітсь­ко­го з нака­зом доста­ви­ти непо­кір­ну вдо­ву силою [12, 504–505]. Зби­ра­ю­чись до Віль­на, кня­ги­ня Беа­та запас­ла­ся листом неве­лич­кої групи наб­ли­же­них до неї міс­це­вих зем­ле­влас­ни­ків про опи­ту­ван­ня ними меш­кан­ців села Тер­нав­ка щодо первіс­ної при­на­леж­но­сті цьо­го посе­лен­ня, де ствер­джу­ва­ло­ся, що за свід­чен­ня­ми ста­ро­жи­лів поло­ви­на посе­лен­ня нале­жа­ла начеб­то Костян­ти­ну Острозь­ко­му ще до його пере­бу­ван­ня в мос­ковсь­ко­му полоні [12, 501–502], і потім від­сто­ю­ва­ла цю вер­сію перед коро­лем.
Суд закін­чи­вся 18 жовтня 1546 р. про­ва­лом кня­гині Іллі­ної: жодне з вистав­ле­них нею зви­ну­ва­чень сусі­да не знай­шло під­т­рим­ки моло­до­го коро­ля й панів-рад – одні позо­ви від­хи­ли­ли, інші відісла­ли на роз­гляд при­я­тельсь­ко­го суду на міс­ці. У питан­ні про тре­ти­ну спад­щи­ни Андрія Жаславсь­ко­го було ска­за­но, що оби­дві сто­ро­ни мають під­го­ту­ва­ти пись­мо­вий виклад своїх доводів, і тоді воно буде роз­г­ля­ну­те, а поки-що всі маєт­ки, в які вдо­ва Іллі Острозь­ко­го була ув’язана, вона повин­на була повер­ну­ти [12, 507–515]. Усві­дом­лю­ю­чи без­пер­спек­тив­ність про­до­в­жен­ня спо­ру, тут же у Віль­ні вдо­ва Іллі Острозь­ко­го укла­ла з Кузь­мою Іва­но­ви­чем від себе та від доч­ки уго­ду, 18 жовтня 1546 р. під­твер­дже­ну Сигіз­мун­дом Авгу­стом, за якою наза­вжди зре­кла­ся всіх пре­тен­зій на спад­щи­ну Андрія Жаславсь­ко­го, а контр­агент зобов’язався від­сту­пи­ти їй на віч­ність до зам­ку Берездів шмат своєї зем­лі вздо­вж на пів і вшир на чверть милі та спла­ти­ти 300 кіп гро­шів, вит­ра­че­них на спра­ву [12, 515–517]. Та оста­точне завер­шен­ня кон­флік­ту кня­ги­ня Іллі­на затри­ма­ла. 2 верес­ня 1547 р. князь Жаславсь­кий цілий день про­сто­яв зі свої­ми людь­ми з наміром від­да­ти їй ука­за­ну вище зем­лю, але від неї ніх­то так і не з’явився [12, 550–551]. У берез­ні 1549 р. король нага­ду­вав кня­гині про необ­хід­ність узя­ти цю ділян­ку й тим самим поста­ви­ти, наре­шті, у спорі крап­ку [5, teka VI, plik 38]. Щодо Кузь­ми Іва­но­ви­ча, то тре­ти­ну спад­щи­ни сво­го дядь­ка він отри­мав, оче­вид­но, відра­зу, а Тер­нав­ка повер­ну­ла­ся до його рук аж 1553 р. [3, rps nr 1008, fasc. 13].Після смер­ті Кузь­ми Жаславсь­ко­го, що насту­пи­ла десь між 3 трав­ня й 12 черв­ня 1556 р. [18, 600], маєт­ки успад­ку­вав його син Януш
Піс­ля 1530 р. одру­жи­вся з кн. Ана­стасією Дуб­ро­ви­ць­кою-Голь­шансь­кою († 1561 р.). Зре­штою в цей час по Волині ширить­ся Рефор­ма­ція. Яскра­вим вті­лен­ням ідей якої ста­ло т. зв. «Пере­соп­ни­ць­ке» єван­геліє, тлу­ма­чен­ня біб­лій­них книг русь­кою (українсь­кою) мовою. По смер­ті Кузь­ми Іва­но­ви­ча Заславсь­ко­го реалі­зу­ва­ти ідею взя­ла­ся вдо­ва по остан­ньо­му Ана­стасія (Парас­ка) Юріїв­на Заславсь­ка (Голь­шансь­ка Дуб­ро­ви­ць­ка) († 1561) разом з доч­кою Ган­ною († 1582) та зятем кн. Іва­ном Федо­ро­ви­чем Чор­то­рийсь­ким. Робо­та над пере­кла­дом єван­гелія поча­ла­ся 1556 року в мона­сти­рі Св. Пре­чи­стої в Заславі, де було ство­ре­но біль­шу части­ну кни­ги. В самій книзі гово­рить­ся про це так:«Сіє руко­пис­ноє чєтвє­ро-Єван­геліє писа­но 1556 года в Мона­сты­ри Жєслав­скомъ при Цєркв(и) Св. Живо­на­чаль­ныя Тро­и­цы. а писа­но мно­го­гръш­нымъ слу­гою, рабомъ Б(о)жіимъ. Михай­ломъ Васи­лієви­чемъ сыномъ Про­то­по­пы Саноц­ка­го. »Закін­чи­ли робо­ту над єван­гелієм вже в Пере­соп­ни­ць­ко­му мона­сти­рі (звід­си і наз­ва кни­ги) 1561 року. Щоправ­да русь­ко­му пере­кла­до­ві не суди­ло­ся потра­пи­ти під дру­карсь­кий вер­стат, на чому весь про­те­стантсь­кий потен­ціал єван­гелія вичер­пу­вав­ся. Нині «Пере­соп­ни­ць­ке» єван­геліє є при­сяж­ною кни­гою україн­ців. Спе­ци­фіч­ною рисою в роз­вит­ко­ві Засла­ва був той факт, що, у зв’язку з належ­ністю до типу при­ват­но­влас­ни­ць­ких міст, основ­ні при­пи­си тор­го­во­го пра­ва вста­нов­лю­ва­ли­ся тут влас­ни­ком – кня­зя­ми Заславсь­ки­ми. Зокре­ма, пре­роґа­ти­вою вла­ди кня­зя було надан­ня доз­во­лу на тор­гів­лю тим чи іншим това­ром у межах міста, або навіть забо­ро­на в’їзду до міста окре­мих куп­ців. При­кла­дом тут може слу­гу­ва­ти забо­ро­на тор­гів­лі для острозь­ких куп­ців тор­гу­ва­ти в Заславі й від­по­від­на забо­ро­на для заславсь­ких куп­ців на торг в Острозі у 1588 р. [ЛНБ ім. В. Сте­фа­ни­ка. – Ф. 9, спр. 62, арк. 349.] Подіб­но знач­но рані­ше, в 1533 р., князь Ілля Острозь­кий звер­таєть­ся з про­хан­ням до кня­зя Кузь­ми Заславсь­ко­го допу­сти­ти його острозь­ких куп­ців до уча­сти в заславсь­ких тор­гах [Тор­гів­ля на Україні XIV – сере­ди­на XVII століт­тя… – С. 61. – № 48.]. Також до ком­пе­тен­ції уря­ду влас­ни­ка міста нале­жа­ло пра­во надан­ня міща­нам доз­во­лу на кори­сту­ван­ня нав­ко­лиш­ні­ми зем­ля­ми. Для при­кла­ду, в льо­ка­цій­но­му при­вілеї 1633 р. для містеч­ка Сла­ву­ти­на князь Юрій Заславсь­кий доз­во­лив міща­нам кори­ста­ти­ся дере­ви­ною з князівсь­ких лісів не лише для влас­них потреб, але й для про­да­жу на місь­ко­му тор­гу – «w rynku sprawowac dla pozytku swego» [APK-AS, Rekopisy. – Sygn. 64/13. – K. 53-56.].
~ [p. 1530] Nastazja Юрьев­на ks. Holszańska Dubrowicka
Доч­ка київсь­ко­го воє­во­ди Юрія Іва­но­ви­ча Голь­шансь­ко­го. З-перед 1529 року вий­ш­ла заміж за кня­зя Кузь­му Іва­но­ви­ча Заславсь­ко­го. Наро­ди­ла від ньо­го двох дітей: Яну­ша і Ган­ну.
12 черв­ня 1556 року, на вико­нан­ня запо­віту чоло­віка Кузь­ми Іва­но­ви­ча Заславсь­ко­го, разом з сином Яну­шем Кузь­мо­ви­чем Заславсь­ким, нада­ли церкві Пре­свя­тої Трій­ці «двіре­ць­ко­го мона­сти­ря» чоти­ри села: Двіре­ць, зі ста­вом і мли­ном, Воли­жин­ці, Зава­дин­ці і Сенютки[1].
1558 року в часі поді­лу спад­ку Голь­шансь­ких Дуб­ро­ви­ць­ких, разом із своєю сест­рою Софією Полу­бенсь­кою, отри­ма­ла зам­ки Глуськ, Ричів і 200 коп гро­шей готів­кою, яки­ми поді­ли­ли­ся 11 трав­ня 1560 року[2].Відома як фун­да­тор­ка Пере­соп­ни­ць­ко­го єван­гелія (1556—1561) — най­о­шат­ні­шо­го руко­пи­су Волинсь­кої школи[3]. 10 серп­ня 1561 року скар­жи­ла­ся на цель­ни­ка гродсь­ко­го зем­лі Волинсь­кої Іва­на Бор­зо­ба­га­то­го, щодо повтор­но­го збо­ру цла з куп­ців у Луць­ку і Кре­мен­ці, піс­ля того як ті спла­ти­ли мито в Заславсь­кій коморі, про що зроб­ле­но запис до Луць­кої зам­ко­вої книги[4]. Помер­ла 1561 року в домі сво­го зятя Іва­на Чор­то­рийсь­ко­го на Кле­вані, зали­шив­ши там свої скар­би і при­вілеї на спад­ко­ві маєт­ки, яки­ми роз­по­ряд­жа­ти­ся довіри­ла віленсь­ко­му каш­те­ля­ну Гри­горію Ходкевичу[2]. Піс­ля смер­ті чоло­віка вона піш­ла у мона­стир і ста­ла ігу­ме­нею Заславсь­ко­го жіно­чо­го мона­сти­ря (нині не існує), під чер­не­чим іме­нем Парас­ке­ва. К
София (Вар­ва­ра) Іванів­на
~ Олех­но Бог­да­но­вич Заго­ров­ский
N Ива­нов­на
~ князь Сви­сте­лец­кий
Федор Ива­но­вич
Бог­дан Ива­но­вич (нар. 1486 пом. 1528)
Иван Ива­но­вич

XXI коле­но

13.12. Анна Кузь­ми­нич­на (1526-01.05. 1590)
~ У 1547 р. вида­на за кн. Іва­на Федо­ро­ви­ча Чор­то­рийсь­ко­го († 1566/67 р.).
Дети Иван, Юрий, Еле­на Кате­ри­на, Анна
14.12. Януш Кузь­мич (* 1538/1543 — † 27.VII.1562)
Князь заславсь­кий (1556-1562 рр.).
27 лип­ня 1562 р. у сто­ли­ці Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го Віль­ні помер князь Януш Заславсь­кий, єди­ний син свіс­ло­ць­ко­го і каме­не­ць­ко­го ста­ро­сти Кузь­ми Іва­но­ви­ча та Ана­стасії Юріїв­ни Дуб­ро­ви­ць­кої-Голь­шансь­кої1. Про жит­тя цієї люди­ни зали­ши­ло­ся обмаль даних, та це й не див­но з огля­ду на те, що помер князь у від­носно моло­до­му віці, маю­чи близь­ко трид­ця­ти років. На той час Януш Кузь­мич вже був круг­лим сиро­тою та ще й вдівцем2, в руках яко­го зна­хо­ди­ла­ся доля трьох малень­ких дітей – донь­ки Софії та синів Яну­ша і Михай­ла.
Піс­ля смер­ті Кузь­ми Жаславсь­ко­го, що насту­пи­ла десь між 3травня й 12 черв­ня 1556 р. [18, 600], маєт­ки успад­ку­вав його син Януш, який про­сте­жуєть­ся за дже­ре­ла­ми з часу запи­су ним у черв­ні
1556 р. групи посе­лень на мона­стир свя­тої Трій­ці в селі Двіре­ць [6, 140]. У люто­му 1557 р. остан­ній одру­жи­вся з доч­кою суд­ді Луць­ко­го повіту Пет­ра Чап­ли­ча-Шпанівсь­ко­го, яку зва­ли Марія [5, teka VIII, rps nr 66], а у верес­ні 1560 р. він фігу­рує вже як уді­ве­ць [5, teka IX, rps nr 18]. У шлю­бі з Чап­лян­кою князь мав синів Яну­ша й Михай­ла та доч­ку Зофію (май­бут­ню дру­жи­ну Ф. Тиш­ке­ви­ча-Логойсь­ко­го) [18, 601].У січ­ні 1561 р. Януш Кузь­мо­вич уклав уго­ду з тро­ць­ким каш­те­ля­ном Гри­горієм Ход­ке­ви­чем про одру­жен­ня з його доч­кою Зофією [14, 64–65], що дово­ди­ла­ся йому тро­юрід­ною сест­рою, але до весіл­ля, при­зна­че­но­го на січень наступ­но­го року, чомусь не дій­шло. вес­ні або на почат­ку літа 1562 р. Заславсь­кий при­був до королівсь­ко­го дво­ру, де обго­во­рю­ва­ли­ся деталі опе­ра­ції зі стри­му­ван­ня військ Іва­на Гроз­но­го, які вдер­ли­ся на тери­торію Лит­ви. Що ста­ло при­чи­ною фаталь­ної події – чи то нещас­ний випа­док чи, може, три­ва­ла хво­ро­ба – досте­мен­но неві­до­мо; у будь-яко­му разі запо­віт Яну­ша Кузь­ми­ча був укла­де­ний за міся­ць до смер­ті за відо­ма вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Сигиз­мун­да Авгу­ста та його най­б­лиж­чо­го ото­чен­ня [11, s.55, 57; 10. s.600]. Своєю остан­ньою волею Заславсь­кий роз­по­ря­ди­вся пере­да­ти опіку над сім’єю та усі­ма родо­ви­ми маєт­ка­ми тро­ць­ко­му каш­те­ля­ну
і надвір­но­му гетьма­но­ві Гри­горію Олек­сан­дро­ви­чу Ход­ке­ви­чу. Однак коли люди Ход­ке­ви­ча при­бу­ли на Волинь, з’ясувалося, що Заслав3 з нав­ко­лиш­ні­ми воло­стя­ми вже пере­бу­ває в чужих руках. Кон­ку­рен­том надвір­но­го гетьма­на вияви­вся сусід небіж­чи­ка – київсь­кий воє­во­да Василь-Костян­тин Острозь­кий, який втру­ти­вся в бороть­бу за опіку, від­чу­ва­ю­чи при­хиль­ність до себе слуг Яну­ша Кузь­ми­ча та поси­ла­ю­чись на «пра­во при­ро­жоне», тоб­то близь­ке рід­ство із Заславсь­ки­ми. Про­ти­сто­ян­ня дуже швид­ко набу­ло вели­ко­го роз­го­ло­су, спра­ва про опікунсь­кі пра­ва потра­пи­ла на роз­гляд коро­ля, який лише в 1566 р. вирі­шив її на користь Ход­ке­ви­ча, на той час уже віленсь­ко­го каш­те­ля­на та вели­ко­го литовсь­ко­го гетьма­на [9, s. 41]На почат­ку літа 1562 р. князь зали­шив дітей у сво­го при­я­те­ля Яро­фія Гостсь­ко­го й виї­хав на ліку­ван­ня, але в дорозі помер. Смерть нагна­ла його десь між 19 черв­ня й 7 лип­ня, оскіль­ки пер­шою з цих дат позна­че­но запис спо­ряд­же­но­го ним теста­мен­ту до акто­вої кни­ги, учи­не­ний, як зазна­че­но у всту­пі до ньо­го, ще за жит­тя теста­то­ра [5, teka IX, rps nr 65; 18, 601], а дру­гою – листи монар­ха до пана Гостсь­ко­го й жаславсь­ко­го уряд­ни­ка Гав­ри­ла Вер­бо­ве­ць­ко­го з вимо­гою пере­да­ти дітей і маєт­ки покій­но­го Ход­ке­ви­чу, яко­го князь вибрав їх опіку­ном [5, teka IX, rps nr 65, 66].
~ , незна­на з імені дру­жи­на, похо­ди­ла з Кир­деїв. (Мари­на Пет­рів­на?) Маріан­на Пет­рів­на Чап­ли­чів­на-Шпа­новсь­ка Дру­жи­на Заславсь­ко­го Маріан­на Пет­рів­на Чап­ли­чів­на-Шпа­новсь­ка помер­ла, оче­вид­но, на почат­ку 1561 р., одра­зу піс­ля народ­жен­ня молод­шо­го сина Михай­ла. На користь цієї дати свід­чить ряд фак­тів. По-пер­ше, нам відо­мо, що стар­ший син подруж­жя Заславсь­ких князь Януш Яну­ше­вич став пов­но­літ­нім навес­ні чи вліт­ку 1575 р., а від­так наро­ди­вся він 1560 р. [16, арк. 122 а; 21, арк. 74 зв.]. По-дру­ге, Януш Кузь­мич помер удів­цем і був ним вже у трав­ні 1561 р. [27, s. 129: лист Я.К. Заславсь­ко­го про заста­ву Гав­ри­лу Вер­бо­ве­ць­ко­му в cумі 350 кіп литовсь­ких гро­шів с. Вер­бів­ці. 18 трав­ня 1561 р. Заслав. У цьо­му доку­мен­ті, між іншим, зазна­че­но, що застав­лене село до повер­нен­ня суми у Вер­бо­ве­ць­ко­го не може відібра­ти ані сам князь Януш, ані його діти, ані «мал­жон­ка моя, кото­рую ми єсли Пан Б[о]гъ з лас­ки сво­ее дати рачить»]. Таким чином, дру­жи­на Заславсь­ко­го помер­ла у 1560 або 1561 р., а з огля­ду на те, що в 1560 р. наро­ди­вся її стар­ший син, смерть мала насту­пи­ти в пер­ші поло­вині 1561 р., піс­ля появи на світ молод­шо­го.

XXII коле­но

15.14. София Яну­шев­на († піс­ля 1618)
~ 1588 за Фрідрі­ха Тиш­ке­ви­ча († піс­ля 1621 р.).
16.14. Януш Яну­ше­вич († 1629)
— князь заславсь­кий (1562-1629 рр.), ста­ро­ста жито­мирсь­кий (1595-1606 рр.), пере­я­с­лавсь­кий (1620-1629 рр.), вое­во­да під­пясь­кий (1591-1604 рр.), волинсь­кий (1604-1629 рр.).
листи монар­ха до пана Гостсь­ко­го й жаславсь­ко­го уряд­ни­ка Гав­ри­ла Вер­бо­ве­ць­ко­го з вимо­гою пере­да­ти дітей і маєт­ки покій­но­го Ход­ке­ви­чу, яко­го князь вибрав їх опіку­ном [5, teka IX, rps nr 65, 66]. У поро­зу­мін­ні з Вер­бо­ве­ць­ким усу­переч запо­віто­ві спад­щи­ну кня­зя Жаславсь­ко­го захо­пив Василь-Костян­тин Острозь­кий, а дітей забра­ла до себе його мати [3, rps nr 1008, fasc. 12; 5, rps nr 70, 71]. Напри­кін­ці серп­ня 1562 р. Сигіз­мунд Август звелів пере­да­ти сиріт і належ­ні їм маєт­ки на час, “поко­ля князь вое­во­да киев­ский с паном троц­ким роспра­ву о тую опе­ку прый­муть”, гос­по­дарсь­ко­му мар­шал­ко­ві Пет­ру Загорівсь­ко­му й дво­ря­ни­но­ві Олі­за­ру Кир­дею [13, 55–58], але князь Острозь­кий заявив, що адре­со­ва­ний йому лист вида­но “над пра­во”, і від­мо­ви­вся вико­ну­ва­ти вимо­гу монар­ха [3, rps nr 1008, fasc. 12; 13, 55–58], та в люто­му 1564 р. він усе таки ско­ри­вся й пере­дав своїх підо­піч­них Бене­дик­то­ві Про­та­се­ви­чу, яко­го король при­зна­чив новим сек­ве­стран­том [3, rps nr 1008, fasc. 12]. 11 берез­ня 1566 р. Віленсь­кий сейм при­су­див опіку над кня­зя­ми Жаславсь­ки­ми Гри­горію Ход­ке­ви­чу, на той час уже віленсь­ко­му каш­те­ля­ну й вели­ко­му литовсь­ко­му гетьма­ну [5, teka X, rps nr 27], і на почат­ку серп­ня при­зна­че­ний остан­нім наміс­ник при­сту­пив у Жаслав­лі до вико­нан­ня своїх обов’язків [3, rps nr 1008, fasc. 12]. Коли ж 1572 р. гетьман помер, опіку про­до­в­жив його син Олек­сандр [3, rps nr 1000, 2, k. 122], а в лип­ні 1575 р. Януш і Михай­ло Яну­ше­ви­чі вий­шли з-під неї і взя­ли отчи­ну до своїх рук [5, teka XV, plik 9]. Досяг­нув­ши пов­но­літ­тя, бра­ти Януш і Михай­ло Жаславсь­кі всту­пи­ли в бороть­бу з кня­зем Острозь­ким за свої крив­ди, яко­го зви­ну­ва­ти­ли в тому, що не від­дав поло­ви­ни Острозь­ко­го мита, оса­див на їхніх ґрун­тах бага­то посе­лень, не надав рахун­ків з опіки над їхні­ми маєт­ка­ми 1562–1564 рр., захо­пив під час цієї опіки різ­ні скар­би, спра­ви й при­вілеї; зга­да­ли навіть про маєток Біла­шів. Пер­шим із доку­мен­тів, що від­кла­ли­ся в архіві у зв’язку з новим вит­ком спорів, став напо­ми­наль­ний лист коро­ля Сте­фа­на Баторія до кня­зя Васи­ля-Костян­ти­на, дато­ва­ний у Льво­ві 20 черв­ня 1577 р. [3, rps nr 1008, fasc. 12] Воло­дар Остро­га, у свою чер­гу, виста­вив контр­пре­тен­зії – на від­нов­лен­ня дав­ніх меж своїх володінь (на його дум­ку, вони мали про­хо­ди­ти не Поно­рою, а Хомо­рою або дещо пів­ден­ні­ше цієї річ­ки), на маєток Тер­нав­ка і навіть за спад­щи­ну Андрія Жаславсь­ко­го [3, rps nr 1008, fasc. 12–13]. Коли 2 жовтня 1585 р. дій­шло до роз­гля­ду справ за вза­єм­ни­ми позо­ва­ми обох сторін у Кре­ме­не­ць­ко­му земсь­ко­му суді, тутеш­ні слу­ги Фемі­ди звіль­ни­ли Острозь­ко­го від позо­ву, моти­ву­ю­чи тим, що його син Януш своїм декре­том від­су­див воз­но­го Сте­па­на Поко­щовсь­ко­го, який достав­ляв позов, від його уря­ду як неосі­ло­го, а апе­ля­ції до задвір­но­го королівсь­ко­го суду пози­ва­чу не доз­во­ли­ли [3, rps nr 1008, fasc. 12]. Януш Жаславсь­кий, у свою чер­гу, знех­ту­вав позо­вом кня­зя Острозь­ко­го і, будучи в зам­ку, не від­гук­нув­ся на заклик воз­но­го, коли суд при­сту­пив до його роз­гля­ду [3, rps nr 1008, fasc. 13]. 8 січ­ня 1586 р. Януш Жаславсь­кий отри­мав у Грод­но ман­дат коро­ля Сте­па­на Баторія про новий роз­гляд спра­ви, піз­ні­ше кіль­ка раз подіб­ні папе­ри вида­вав Сигіз­мунд ІІІ, а коли в черв­ні 1593 р. вона потра­пи­ла наре­шті на Люб­лінсь­кий три­бу­нал, то її від­кла­ли на наступне засі­дан­ня. Ана­ло­гіч­ні роз­пи­си повто­ри­ли­ся в серп­ні 1598, у черв­ні 1601, у лип­ні 1603 та в лип­ні 1605 рр. [3, rps nr 1008, fasc. 12]Уступивши в бага­торіч­ну судо­ву тяга­ни­ну, сто­ро­ни шука­ли також вирі­шен­ня дея­ких нагаль­них справ інши­ми шля­ха­ми. 21 трав­ня 1579 р. Василь-Костян­тин видав в Острозі універ­сал до всіх своїх уряд­ни­ків у Волинсь­ко­му, Київсь­ко­му й Брац­лавсь­ко­му воє­вод­ствах, в яко­му при­зна­чив спе­ціаль­них комі­сарів, покли­ка­них разом із комі­са­ра­ми князів Жаславсь­ких об’їхати всі маєт­ки, вияви­ти в них усіх під­да­них обох сторін, які від них повтіка­ли, і повід­да­ва­ти їх, а також вив­чи­ти роз­біж­но­сті в межах і під­го­ту­ва­ти від­по­від­ні про­по­зи­ції, але до реалі­за­ції цьо­го доку­мен­та чомусь не дій­шло [3, rps nr 1008, fasc. 12]. 27 берез­ня 1587 р. Януш Жаславсь­кий при­був на запро­шен­ня Васи­ля-Костян­ти­на Острозь­ко­го в його замок Зв’ягель і тут уклав із ним уго­ду про від­мо­ву від вза­єм­них пре­тен­зій і позо­вів та обмін дея­ки­ми маєт­ка­ми, за якою від­сту­пив йому два одной­мен­ні посе­лен­ня під назвою Колок та належ­ні до них при­сіл­ки включ­но до р. Турів­ки, а нато­мість отри­мав села Ледян­ка, Федорів­ка, Воли­ця Хоє­ць­ко­го та Воли­ця Котужин­ці з допла­тою до них 1000 кіп гро­шів. 11 трав­ня того само­го року сто­ро­ни мали виї­ха­ти на міс­це й уста­но­ви­ти оста­точ­ні межі. Реалі­зу­ва­ти цю уго­ду вда­ло­ся, здаєть­ся, тіль­ки в частині про обмін села­ми [3, rps nr 1008, fasc. 12].Мир між дво­ма спорід­не­ни­ми кня­жи­ми рода­ми настав аж близь­ко 1607 р., коли син Яну­ша Яну­ше­ви­ча князь Олек­сандр Жаславсь­кий одру­жи­вся з онуч­кою кня­зя Васи­ля-Костян­ти­на Острозь­ко­го Евфро­зи­ною.
воє­во­да під­лясь­кий (1591) і волинсь­кий (1604,1620). В 1596 і 1614 роках вхо­див до скла­ду комісій, ство­ре­них польсь­ким уря­дом для вироб­лен­ня ком­про­міс­них угод між коза­ка­ми і польсь­ким уря­дом; Князі Януш і Михай­ло Заславсь­кі успад­ку­ва­ли маєток по бать­ко­ві кн. Яну­шу Кузь­мо­ви­чу Заславсь­ко­му (* 1538-1543 — † 27.VII.1562). Яну­шеві нале­жав Ста­рий Заслав, а неодру­же­но­му Михай­ло­ві необ­ла­што­ва­ний Новий, що впер­ше зга­дуєть­ся 1579 року:«Место Ста­роє Жаслав­скоє пар­ка­ном доб­ре обва­ро­ва­но и ровомъ око­па­но, а Новое место так не ест опатре­но, про­то мещане и под­да­ные, Ста­ро­му месту под­лег­лые, поло­ви­цу оно­го пла­цу од реч­кы Поно­ры пар­ка­ном заро­бит и ров око­пат, яко нале­пей и наслуш­ней быт може в року прий­ш­лом осм­де­ся­том. »
Наступ­на згад­ка про Новий Заслав датуєть­ся 1581 роком. А вже 1583 родо­ве місто Заславсь­ких було офі­цій­но «кло­но­ва­но».« Иж они [Януш та Михай­ло Заславсь­кі] на влас­ном кгрун­те сво­ем Ста­ром Жаслав­ли по дру­гой сто­роне места Ста­ро­го Жаслав­ля место Новое Жаславль ку пожит­ку сво­е­му оса­ди­ти хочуть, якожь и оса­жо­ва­ти поча­ли, — »йдеть­ся у при­вілеї, яким нада­ва­ло­ся маґ­де­бурзь­ке пра­во, щотиж­не­вий торг та пра­во мати корч­ми.
Під 1567 роком впер­ше зга­дуєть­ся антит­ринітарсь­кий пас­тор. Антит­ринітарії мали у Заславі свою дру­кар­ню і вели­ку гро­ма­ду, до якої нале­жа­ла кн. Олек­сандра Романів­на Санґуш­ків­на († 1602), пер­ша дру­жи­на кня­зя Яну­ша Заславсь­ко­го (* бл. 1556 — † 4.VIII.1629), яко­го теж зара­хо­ву­ва­ли до своїх, хоч він і був каль­віні­стом (1603 року прий­няв римо-като­ли­цизм).
Князь Іван ІV Заславсь­кий Іва­но­вич пер­ший із ста­ро­дав­ньо­го пра­во­слав­но­го роду князів Заславсь­ких перей­шов в като­ли­ць­ку віру разом з дру­жи­ною Олек­сан­дрою Сан­гуш­ко і всім сімей­ством. Польсь­кий істо­рик Нісе­ць­кий так роз­по­ві­дає про пере­хід Іва­на Заславсь­ко­го в като­ли­цизм. Якось йому при­сни­лось, що якийсь тата­рин напав на ньо­го і міц­но зв’язав. На дру­гий день при­їж­д­жає до ньо­го в Заславсь­кий замок ізуіт Кас­пер Ногай. Під час обі­ду зав’язалась супереч­ка про като­ли­ць­ку віру. Хит­рий ізуіт зумів так захи­сти­ти святість своєї латинсь­кої віри, що пере­ко­нав кня­зя. Бача­чи себе пере­мо­же­ним в супереч­ці, Іван ІV Заславсь­кий ска­зав: ”Недар­ма мені в цю ніч сни­лось, що якийсь тата­рин мене спій­мав і міц­но прив’язав”. — Хит­рий ізуіт став пере­ко­ну­ва­ти кня­зя, що цей сон був справж­нім откро­вен­ням Божим. При цьо­му Нагай при­знав­ся, що за своїм поход­жен­ням він тата­рин і ще хлоп­чи­ком був взя­тий поля­ком у полон, охре­ще­ний і вихо­ва­ний у като­ли­ць­кій вірі. Став­ши като­ли­ком, Іван Януш Заславсь­кий побу­ду­вав костел Іоана Хри­сти­те­ля, наді­лив його села, органі­зу­вав при ньо­му шко­лу для вихо­ван­ня дітей. В 1602-1603 роках Януш Заславсь­кий побу­ду­вав мона­стир Бер­нар­динів і при ньо­му костел свя­то­го Михай­ла. Януш Заславсь­кий брав участь в бит­вах з тата­ра­ми під Зба­ра­жем в 1589 р. і з тур­ка­ми під Цеце­рою в 1620 р. З часом князь Януш поба­чив шко­ду, яку нано­си­ла уніатсь­ка та като­ли­ць­ка церк­ва пра­во­слав­ній вірі і українсь­ко­му наро­ду. Саме тому він пер­ший під­пи­сав­ся під інструк­цією Волинсь­ко­го дво­рян­ства послам від­прав­ле­ний на Вар­шавсь­кий сейм, що про­хо­див в 1607 році. В цій інструк­ції ста­ви­лась вимо­га про зни­щен­ня унії і від­нов­лен­ня пра­во­слав­ної віри. Князь Януш був одру­же­ний два рази. Від дру­гої жін­ки в ньо­го не було дітей, а від пер­шої він мав двох дочок: Єли­за­ве­ту і Софію, і трьох синів: Олек­сандра, Костян­ти­на і Юрія.
~ 1) Бл. 1577 р. одру­жи­вся з кн.Олександрою Романів­ною Сан­гуш­ко († 1602 р.)
~ 2) піс­ля 1609 р. з Мар’яною Лещинсь­кою (* 1574 † 1642).(1°-v. Andrzej Firlej, kaszt. radomski)
17.14. Михай­ло Яну­ше­вич (†1587)
Князі Януш і Михай­ло Заславсь­кі успад­ку­ва­ли маєток по бать­ко­ві кн. Яну­шу Кузь­мо­ви­чу Заславсь­ко­му (* 1538-1543 — † 27.VII.1562). Яну­шеві нале­жав Ста­рий Заслав, а неодру­же­но­му Михай­ло­ві необ­ла­што­ва­ний Новий, що впер­ше зга­дуєть­ся 1579 року:«Место Ста­роє Жаслав­скоє пар­ка­ном доб­ре обва­ро­ва­но и ровомъ око­па­но, а Новое место так не ест опатре­но, про­то мещане и под­да­ные, Ста­ро­му месту под­лег­лые, поло­ви­цу оно­го пла­цу од реч­кы Поно­ры пар­ка­ном заро­бит и ров око­пат, яко нале­пей и наслуш­ней быт може в року прий­ш­лом осм­де­ся­том. »
Наступ­на згад­ка про Новий Заслав датуєть­ся 1581 роком. А вже 1583 родо­ве місто Заславсь­ких було офі­цій­но «клоновано».«Иж они [Януш та Михай­ло Заславсь­кі] на влас­ном кгрун­те сво­ем Ста­ром Жаслав­ли по дру­гой сто­роне места Ста­ро­го Жаслав­ля место Новое Жаславль ку пожит­ку сво­е­му оса­ди­ти хочуть, якожь и оса­жо­ва­ти поча­ли, — »йдеть­ся у при­вілеї, яким нада­ва­ло­ся маґ­де­бурзь­ке пра­во, щотиж­не­вий торг та пра­во мати корч­ми.
Про кня­зя Михай­ла Кузь­мо­ви­ча зга­дуєть­ся в указі від 20 черв­ня 1583 р. В цьо­му указі коро­ля Сте­фа­на Баторія гово­рить­ся про те, що ста­ро­сти Кре­ме­не­ць­кий і Воло­ди­мирсь­кий взяв­ши з собою війсь­ко рушив на помістя Михай­ла Заславсь­ко­го і забра­ли у ньо­го помістя Оженін. Князь Михай­ло Кузь­мо­вич неод­но­ра­зо­во вою­вав з тур­ка­ми. Помер від нещас­но­го випад­ку. Одно­го разу їдучи в повоз­ці заснув, три­ма­ю­чи в руці заряд­же­ну руш­ни­цю, яка чи то від стру­су чи від необе­реж­но­го натис­ку рукою вистрі­ли­ла йому в гру­ди. Помер він не жона­тим.

XXIII коле­но

18.16. Эльж­бе­та Яну­шев­на
~ 1) за Яна Щас­но­го Гер­бур­та († 1616 р.) st. wiski i mościcki;
~ 2) Мак­си­міліа­на Пшерембського.kaszt. sieradzki
19.16. София Яну­шев­на †1622/1626
~ Бл. 1603 р. вида­на за Яна Ост­ро­ро­га (* 1547† 1622).
20.16. Алек­сандр Яну­ше­вич († 1629)
Князь заславсь­кий (1629 р.), ста­ро­ста жито­мирсь­кий (1606-1629 рр.), каш­те­лян олинсь­кий (1605-1615 рр.), воє­во­да брац­лавсь­кий (1615-1628 рр.) і київсь­кий (1628-1629 рр.). Одру­жи­вся з кн.Єфросинією Острозь­кою († 1628 р.). Остан­нім пра­во­слав­ним архи­манд­ри­том Дер­мансь­ко­го мона­сти­ря став Ієзекіїль Кур­це­вич, волинсь­кий дво­ря­нин за поход­жен­ням. Відо­мо, що він нав­чав­ся в Паду­ансь­ко­му універ­си­теті та жив на Афоні. 1619 р. Кур­це­вич з’являється в запорізь­ко­му Трах­те­ми­рівсь­ко­му мона­сти­рі, а через два роки за під­т­рим­ки коза­ків оби­раєть­ся воло­ди­мирсь­ким єпис­ко­пом, що викли­ка­ло невдо­во­лен­ня як з боку ново­го патро­на Олек­сандра Заславсь­ко­го, так і з боку коро­ля. Вліт­ку 1625 р. І. Кур­це­вич разом з вели­кою групою дер­ман­ців емі­грує в Росію, і поса­да архи­манд­ри­та зали­шаєть­ся вакант­ною. Новий, уніатсь­кий, період в історії Дер­мансь­ко­го мона­сти­ря пов’язаний з ім’ям відо­мо­го пись­мен­ни­ка-поле­мі­ста Мелетія Смот­ри­ць­ко­го. Ще за жит­тя Смот­ри­ць­ко­го зви­ну­ва­чу­ва­ли в тому, що унію він прий­няв не стіль­ки із щирих пере­ко­нань, скіль­ки з кори­сті. Але навряд чи таке кате­го­ричне твер­джен­ня може бути засто­со­ване до цієї люди­ни. Автор полум’яного «Тре­но­са», кни­ги, з якою пра­во­слав­ні запо­ві­да­ли себе похо­ва­ти, люди­на євро­пейсь­кої осві­че­но­сті, М. Смот­ри­ць­кий все жит­тя щиро шукав істи­ну. Таєм­ні візи­ти Смот­ри­ць­ко­го у Свя­то­трої­ць­кий уніатсь­кий мона­стир у Віль­ні мали міс­це ще у 1616—17 рр. Сам він пояс­ню­вав їх роз­мо­ва­ми з уніа­та­ми про єдність Церк­ви, які до того велись з відо­ма стар­ших. 1620 р., коли від­бу­ва­ло­ся висвя­чен­ня пра­во­слав­ної ієрар­хії патріар­хом Фео­фа­ном, він був при­зна­че­ний поло­ць­ким архиє­пис­ко­пом. Але невдо­взі Фео­фа­на було запі­до­зре­но у шпи­гун­стві, а про­ти висвя­че­них ним ієрар­хів роз­по­ча­то пере­слі­ду­ван­ня. Почи­на­ю­чи з люто­го 1621 р. Сигіз­мунд III видає ряд наказів, ске­ро­ва­них про­ти них всіх і особ­ли­во — про­ти Смот­ри­ць­ко­го та Боре­ць­ко­го. Інша про­бле­ма, яка поста­ла перед ново­ви­свя­че­ним архиє­пис­ко­пом — це спро­тив уніатсь­ко­го архиє­пис­ко­па Йоса­фа­та Кун­це­ви­ча з Поло­ць­ка, який роз­гля­дав при­сут­ність Мелетія як вторг­нен­ня у спра­ви влас­ної єпар­хії. Вби­вство Кун­це­ви­ча у Вітебсь­ку в 1623 р. викли­ка­ло нові пере­слі­ду­ван­ня з боку королівсь­кої вла­ди й до того ж гли­бо­ко вра­зи­ло Смот­ри­ць­ко­го. 1624 р. він від’їздить до Киє­ва, а звід­ти на — Схід. У його душі зно­ву поча­ли­ся релі­гій­ні ваган­ня. Саме в цей час він пише листа до Я. Заславсь­ко­го з про­хан­ням про­тек­ції у його сина Олек­сандра, влас­ни­ка Дер­ма­ня. За пора­дою уніатсь­ко­го мит­ро­по­ли­та Веніа­мі­на Рутсь­ко­го Заславсь­кі вирі­ши­ли задо­воль­ни­ти про­хан­ня Смот­ри­ць­ко­го, поста­вив­ши перед ним умо­ву перей­ти в унію. Таким чином, з черв­ня 1627 р. М. Смот­ри­ць­кий очо­лив Дер­мансь­кий мона­стир і перей­шов в унію, обу­мо­вив­ши однак, що дея­кий час це має лиша­ти­ся таєм­ни­цею. Офі­ційне затвер­джен­ня Смот­ри­ць­ко­го на дер­мансь­ку архи­манд­рію уніатсь­ким мит­ро­по­ли­том Рутсь­ким від­бу­лось лише через два роки, коли його пере­хід в унію став ціл­ком оче­вид­ним. Вза­галі ж з Дер­мансь­ким мона­сти­рем доля зве­ла Смот­ри­ць­ко­го деся­тьма рока­ми рані­ше, коли він, ще не взяв­ши на себе чер­нечі обіт­ни­ці й щой­но напи­сав­ши «Тре­нос», пред­ста­вив мона­стирсь­кій капітулі свою нову робо­ту «Палі­нодію». Твір носив на собі від­би­ток того­ча­с­них вагань та роз­ду­мів авто­ра, і пра­во­слав­ні не нава­жи­ли­ся затвер­ди­ти його до дру­ку. Ціка­во, однак, що в Дер­мані Смот­ри­ць­кий споді­вав­ся знай­ти розу­мін­ня тоді й попри позір­ну невда­чу повер­нув­ся сюди знов. Інфор­ма­ція про його пере­хід в унію швид­ко поши­ри­лась серед чен­ців і викли­ка­ла неза­до­во­лен­ня. Коли їх, зда­ва­ло­ся б, вда­лось пере­ко­на­ти, що це лише пліт­ки, збун­ту­ва­ли­ся селя­ни дер­мансь­ких маєт­ків. У листі кня­зя Олек­сандра Заславсь­ко­го до дер­мансь­ких під­да­них від 20 січ­ня 1628 р. пере­ра­хо­ву­ють­ся про­ви­ни виключ­но релі­гій­но­го змісту: селя­ни не визна­ва­ли постав­ле­них Смот­ри­ць­ким свя­ще­ни­ків, від­мо­в­ля­ли­ся від їх обря­до­вих послуг. Оче­вид­но, кн. Заславсь­кий сприй­няв це не стіль­ки як обра­зу уніатсь­кій церкві чи ново­му архи­манд­ри­ту, а як собі осо­би­сто, оскіль­ки саме він при­зна­чив Смот­ри­ць­ко­го на цю поса­ду. Навряд щось інше мог­ло викли­ка­ти таку лють у като­ли­ка: «Нав­чу я вас, хло­пи, як бун­ту­ва­тись про­ти гос­под­ньої волі… Злодії! Чи вам оби­ра­ти собі духов­них? Ось коли дам кіль­кох з вас пові­си­ти, тоді зро­зу­міє­те, як бун­ту­ва­ти». Через два роки вже Домінік Заславсь­кий зно­ву був зму­ше­ний вида­ти універ­сал, в яко­му гро­мив бун­тів­ни­ків. Але лише пові­сив­ши кіль­кох селян, він при­му­сив дер­ман­ців визна­ти М. Смот­ри­ць­ко­го.
Інший влас­ник Острозь­ких земель, князь Олек­сандр Заславсь­кий, від­дав Дубенсь­кий Спась­кий мона­стир, який був в 1624 р. в управ­лін­ні пра­во­слав­но­го насто­я­те­ля Антонія Руд­ни­ць­ко­го, від­ступ­ни­ку від православ’я архі­манд­ри­ту Касія­ну Сако­ви­чу, який в 1639 р. перей­шов вза­галі в като­лиц­тво. В 1627 р. той же князь Олек­сан­дер Заславсь­кий, з доз­во­лу Анни Алої­зи Ход­ке­ви­че­вої, від­дав Дубенсь­кий Спась­кий мона­стир таєм­но­му уніа­ту, Поло­ць­ко­му архіє­пис­ко­пу Мелетію Смот­ри­ць­ко­му, і під­ко­рив його вла­ді всіх пра­во­слав­них під­да­них своєї зем­лі, забо­ро­нив­ши їм в духов­них потре­бах звер­та­тись до сто­рон­ніх свя­щен­но­слу­жи­телів .
Впро­до­вж 12 років студі­ю­вав нау­ки в захід­но­єв­ро­пейсь­ких універ­си­те­тах. Олек­сандр Яну­шо­вич був пошлюб­ле­ний з Евфру­зи­ною Яну­шів­ною Острозь­кою (1605). Мав вось­ме­ро дітей: Фран­цис­ка, Каро­ля, Яну­ша Васи­ля, Костян­ти­на Олек­сандра, Вла­ди­сла­ва Домініка, Яну­ша Іси­до­ра, Сузан­ну, Кон­стан­цію. На хрес­них бать­ків для своїх дітей запро­шу­вав убо­гих і жебраків[1]. У своїх володін­нях зай­мав­ся будів­ниц­твом. Зокре­ма, при­чет­ний до роз­бу­до­ви Ново­за­славсь­ко­го зам­ку, в яко­му меш­кав, будів­ництва Луць­кої бра­ми в Дуб­но­му, добу­до­ви мона­сти­ря бер­нар­динів у Заславі[2]. Надав кошти, зокре­ма, для кля­што­ру доміні­кан­ців Ляхівців.[3] Дер­мансь­кий мона­стир зна­хо­ди­вся на тери­торії володінь брац­лавсь­ко­го воє­во­ди О. Заславсь­ко­го, який корот­ко перед 1627 роком став като­ли­ком. Князь О. Заславсь­кий разом з мит­ро­по­ли­том Йоси­фом Веля­ми­ном Рутським[4] спри­я­ли пере­хо­ду його архи­манд­ри­та Мелетія Смот­ри­ць­ко­го на унію.[5] Під час кон­флік­ту львівсь­ко­го бур­го­міст­ра Бар­то­ло­мея Убе­ро­ви­ча, з шлях­ти­чем С. Неми­ри­чем, коли остан­ній викрав похи­ло­го віку Б. Убе­ро­ви­ча, Ян Юлій Лорен­цо­вич попро­сив допо­мо­ги у кня­зя О. Заславсь­ко­го. Той надав роту жов­нірів, які про­хо­ди­ли через Львів, Я. Ю. Лорен­цо­вич на їх чолі кинув­ся в пого­ню за С. Неми­ри­чем, догнав за 3 милі піс­ля Засла­ва, від­бив Убе­ро­ви­ча. Неми­ри­ча було пій­ма­но, ско­ва­но, від­прав­ле­но за замок у Заславі.[6 Олек­сан­дро­ві Заславсь­ко­му при­свя­чені тво­ри пись­мен­ни­ка-поле­мі­ста Мелетія Смот­ри­ць­ко­го «Apologia peregrinatiey do kraiów wschodnych» (1628) та «Paraenesis albo napomnienie» (1629)[7]. Помер 14 листо­па­да 1629 року у Льво­ві, де брав участь в з’їзді гре­ко-като­ли­ків. Тру­на з тілом кня­зя Олек­сандра Заславсь­ко­го сто­я­ла у львівсь­кій фарі до зими, потім пере­вез­ли, похо­ва­ли в рід­но­му Заславі[8][9]. З 1630-х прах спо­чи­вав у родин­ній крип­ті в хра­мі свя­то­го Іва­на Хрестителя[10]. У вар­шавсь­кій біб­ліо­те­ці оо. Капу­ци­нів збері­га­ють­ся кни­ги з при­ват­ної біб­ліо­те­ки Олек­сандра Заславсь­ко­го, зокре­ма: лат. Joan Herdani. De quatuor summis inferiis libri tres. Argentorati 1556; Opus chronologicum… auctore Jacobo Gordono Lesmoreo. Scoto. Societatis Jesu doctore theologo. Coloniae 1614; Petri Matthaei. Historiarum Franciae continuatarum… interprete Johanne Friderico Salveldt. Darmstadino. Francofurti 1613. Ймо­вір­но, що до вар­шавсь­кої біб­ліо­те­ки кни­ги потра­пи­ли через біб­ліо­те­ку мона­сти­ря оо. Капу­ци­нів в Острозі[11]. У острозь­ко­му Музеї кни­ги та дру­кар­ства збері­гаєть­ся лат. Thesaurus Polonolatinograecus seu Promptuarium linguae Latinae et Graecae (1621) з суперекслібри­сом Олек­сандра Заславсь­ко­го. У Дер­жав­но­му архіві у Кра­ко­ві, від­ділі на Вавелі, в архіві Санґуш­ків, збері­гаєть­ся унікаль­ний копіярій листів кня­зя Олек­сандра Заславсь­ко­го за 1616–1628 роки. Вве­дені до нау­ко­во­го обі­гу Броні­сла­вом Гор­ча­ком 1902 року[12]. Копіярію листів Олек­сандра Заславсь­ко­го немає ана­ло­гів в збе­ре­женій епісто­ляр­ній спад­щині Речі Посполитої[13].
Волинсь­кий каш­те­лян (1605–1613), жито­мирсь­кий ста­ро­ста (1609–1627), брац­лавсь­кий (1613-1628) та київсь­кий (1628—1629) воє­во­да.
~ [p. 1622] Eufrozyna ks. Ostrogska (†1628)
21.16. Кон­стан­тин Яну­ше­вич († 1615)
Князь Костян­тин був послом волинсь­ко­го воє­вод­ства на вар­шавсь­ко­му сей­мі в 1607 р. Разом з бра­том своїм Олек­сан­дром їздив за кор­дон. Помер моло­дим.
~ Анна Потоц­кая (*ok. 1593 †1623); (1°-v. Stanisław Golski, woj. ruski; 3°-v. Karol Samuel ks. Korecki, kaszt. wołyński)
22.16. Юрий Яну­ше­вич (* 1592† 1636)
Ста­ро­ста воло­ди­мирсь­кий (1635-1636 рр.). Учас­ник Хотинсь­кої вій­ни 1620-21. Брав участь у при­ду­шен­ні Жмай­ла повстан­ня 1625 року та разом з Стані­сла­вом Конєц­польсь­ким — в укла­дан­ні з коза­ка­ми Куруківсь­ко­го дого­во­ру 1625;

XXIV коле­но

23.20. Фран­циск Алек­сан­дро­вич (*1606 † 1622)
1-й Острозь­кий орди­нат (1620-1622 рр.).
Історія ство­рен­ня цьо­го май­о­ра­ту бере корін­ня із май­же пато­ло­гіч­ної нена­ви­сти (при­чи­ни якої істо­ри­кам досі роз­га­да­ти не вда­ло­ся – бо такі речі зазви­чай зали­ша­ють­ся все­ре­дині роди­ни і не вино­ся­ть­ся на поверх­ню – В. Ж.), що від­чу­ва­ли один до одно­го сини Васи­ля-Костян­ти­на Острозь­ко­го Януш та Олек­сан­дер. Бра­ти ще за жит­тя бать­ка зби­ра­ли­ся вою­ва­ти один про­ти одно­го. Аби цьо­го не ста­ло­ся, князь Василь-Костян­тин у 1603 році зму­ше­ний був поді­ли­ти свій маєток між ними, а неза­ба­ром у тому ж році Олек­сан­дер Острозь­кий помер при загад­ко­вих обста­ви­нах. Смерть Олек­сандра не при­ми­ри­ла Яну­ша Острозь­ко­го з бра­то­вою роди­ною – тіль­ки про­тя­гом трьох років і тіль­ки в Кре­ме­не­ць­ких земсь­ких кни­гах зафік­со­ва­но 13 кон­флік­тів між Яну­шем та вдо­вою Олек­сандра Анною [Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд. Опи­си акто­вих книг. – К., 1965. – Вип. 3. – С. 16, 146, 147.]. Коли ж її два сини під­рос­ли, вони теж поча­ли шука­ти кіст­ки в моло­ці сво­го дядь­ка [Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в м. Києві (далі ЦДІАК Украї­ни). – Ф. 256 – оп. 1, спр. 80 – арк. 15-16 зв.].
Оче­вид­но, князь Януш не хотів, щоб його спад­щи­на перей­ш­ла воро­жо­му табо­ру нащад­ків бра­та Олек­сандра. А віро­гід­ність цьо­го була досить висо­кою, бо синів Януш Острозь­кий не мав, від­по­від­но пле­мін­ни­ки або їх нащад­ки ціл­ком мог­ли би піс­ля смер­ти кня­зя вису­ну­ти пре­тен­зії на його маєт­ки. Аби цьо­го не ста­ло­ся, Януш Острозь­кий із знач­ної части­ни своїх володінь у 1609 році засну­вав май­о­рат, ста­тут яко­го нед­вознач­но усу­вав нащад­ків бра­та від цієї спад­щи­ни. Фун­да­цій­ний акт Острозь­ко­го май­о­ра­ту (по-польсь­ки – орди­на­ції) визна­чав, що маєток мусить перей­ти сино­ві кня­зя Яну­ша, якщо такий наро­дить­ся, а як ні – то ону­ку, тоб­то сину Евфро­зи­ни Острозь­кої та Олек­сандра Заславсь­ко­го [Ordynacya J. O. Janusza Xiazecia Ostrogskiego, Kasztelana Krakowskiego // Akta publiczne do interesu ordynacji ostrogskiej nalezace. – B.m., b.r. – S. 5-7.].
Оскіль­ки піс­ля кня­зя Яну­ша (помер 1620 року) не лиши­ло­ся спад­коєм­ців чоло­ві­чої статі, то зас­но­ва­на ним Острозь­ка орди­на­ція – як то і було перед­ба­че­но фун­да­цій­ним актом – перей­ш­ла до рук Заславсь­ких. Пер­шим орди­на­том мав ста­ти стар­ший син Олек­сандра Заславсь­ко­го Фран­циск, але хлоп­чик тра­гіч­но заги­нув у 1622 році, випав­ши з вік­на Заги­нув у під­літ­ко­во­му віці, випав­ши з вік­на Заславсь­ко­го замку[1].. По ньо­му успад­ку­вав маєток його молод­ший брат Вла­ди­слав-Домінік.
24.20. Вла­ди­слав-Доми­ник Алек­сан­дро­вич († 1656)
Князь заславсь­кий (1629-1656 рр.), 2-й Острозь­кий орди­нат (1622-1656 рр.), ста­ро­ста луць­кий (1636-1656 рр.), коню­ший корон­ний (з 1636 р.), воє­во­да сан­до­мирсь­кий (1645-1649 рр.), кра­ківсь­кий (1649-1656 рр.).
Вла­ди­слав Домінік Острозь­кий-Заславсь­кий (пол.Wladyslaw Dominik Zaslawski-Ostrogski) гер­бу Баклай (*1616, Пере­ми­шль — † 5 квітня1656, Ста­ре Село ) — 2-й Острозь­кий орди­нат (1621 — 1656), корон­ний коню­ший (з 1636), луць­кий ста­ро­ста (1639 — 1656), сан­до­мирсь­кий воє­во­да (1645 — 1649), кра­ківсь­кий воє­во­да (1649 — 1656).Серед усіх неозо­рих володінь Вла­ди­сла­ва Домініка Острозь­ко­го-Заславсь­ко­го (був діди­чем 283 посе­лень) він обрав собі для замеш­кан­ня замок у Ста­ро­му Селі, що зна­хо­ди­ло­ся на Бер­ладсь­кій дорозі неда­ле­ко Льво­ва, збу­до­ва­ний в 1584 — 1589 роках кн. Васи­лем Костян­ти­ном Костян­ти­но­ви­чем Острозь­ким (*1524/25 — †1608). У 1642 році Вла­ди­слав Домінік роз­по­чав будів­ниц­тво ново­го зам­ку, який зни­щи­ли коза­ць­кі війсь­ка гетьма­на Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го в часі обло­ги Льво­ва (26 верес­ня — 26 жовтня1648 року). Вод­но­час гетьман, як свід­чить його коре­спон­ден­ція, запев­няв кня­зя щодо недо­тор­кан­но­сті його маєт­но­стей і навіть видав окре­мий універ­сал, який забо­ро­няв коза­кам нищи­ти маєт­но­сті кня­зя Вла­ди­сла­ва Домініка Острозь­ко­го-Заславсь­ко­го. У 1649 році роз­по­ча­ло­ся нове будів­ниц­тво, яке завер­ши­ло­ся у 1654 році спо­руд­жен­ням гран­діоз­но­го зам­ку, що вже 1674 без про­блем вит­ри­мав обло­гу тур­ків. Тут, у Ста­ро­му Селі, князь і помер 5 квіт­ня 1656 року.Владислав Домінік був двічі ору­же­ний. Впер­ше на Софії Ліґен­зян­ці — 1634. Вдру­ге на Ката­жині Собесь­кій — 1650. Мав трьох дітей: Олек­сандра Яну­ша (*1651 — †1681), Тео­фі­лу Людвіку (†1709), Евфру­зи­ну († до 1656).
Вла­ди­слав Домінік Острозь­кий-Заславсь­кий (пол.Wladyslaw Dominik Zaslawski-Ostrogski) гер­бу Баклай (*1616, Пере­ми­шль — † 5 квітня1656, Ста­ре Село ) — 2-й Острозь­кий орди­нат (1621 — 1656), корон­ний коню­ший (з 1636), луць­кий ста­ро­ста (1639 — 1656), сан­до­мирсь­кий воє­во­да (1645 — 1649), кра­ківсь­кий воє­во­да (1649 — 1656).
Серед усіх неозо­рих володінь Вла­ди­сла­ва Домініка Острозь­ко­го-Заславсь­ко­го (був діди­чем 283 посе­лень) він обрав собі для замеш­кан­ня замок у Ста­ро­му Селі, що зна­хо­ди­ло­ся на Бер­ладсь­кій дорозі неда­ле­ко Льво­ва, збу­до­ва­ний в 1584 — 1589 роках кн. Васи­лем Костян­ти­ном Костян­ти­но­ви­чем Острозь­ким (*1524/25 — †1608). У 1642 році Вла­ди­слав Домінік роз­по­чав будів­ниц­тво ново­го зам­ку, який зни­щи­ли коза­ць­кі війсь­ка гетьма­на Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го в часі обло­ги Льво­ва (26 верес­ня — 26 жовтня1648 року). Вод­но­час гетьман, як свід­чить його коре­спон­ден­ція, запев­няв кня­зя щодо недо­тор­кан­но­сті його маєт­но­стей і навіть видав окре­мий універ­сал, який забо­ро­няв коза­кам нищи­ти маєт­но­сті кня­зя Вла­ди­сла­ва Домініка Острозь­ко­го-Заславсь­ко­го. У 1649 році роз­по­ча­ло­ся нове будів­ниц­тво, яке завер­ши­ло­ся у 1654 році спо­руд­жен­ням гран­діоз­но­го зам­ку, що вже 1674 без про­блем вит­ри­мав обло­гу тур­ків. Тут, у Ста­ро­му Селі, князь і помер 5 квіт­ня 1656 року.Владислав Домінік був двічі ору­же­ний. Впер­ше на Софії Ліґен­зян­ці — 1634. Вдру­ге на Ката­жині Собесь­кій — 1650. Мав трьох дітей: Олек­сандра Яну­ша (*1651 — †1681), Тео­фі­лу Людвіку (†1709), Евфру­зи­ну († до 1656). Острозь­ка орди­на­ція – а до її скла­ду вхо­ди­ло при­близ­но 600 сіл та 24 міста [Перелік міст Острозь­кої орди­на­ції подаєть­ся в додат­ку напри­кін­ці стат­ті.] – якраз і ста­ла тим май­но­вим підґрун­тям, яке забез­пе­чи­ло Заславсь­ким пер­шість серед інших маґ­натів Речі Поспо­ли­тої. На від­мі­ну від зви­чай­них «дідич­них» земель май­о­рат не міг бути ані про­да­ний, ані розді­ле­ний на части­ни між спад­коєм­ця­ми. Успад­ку­ва­ти його міг тіль­ки стар­ший син орди­на­та – і так доти, доки буде існу­ва­ти рід Заславсь­ких. Якщо ж серед Заславсь­ких не стане жод­но­го спад­коєм­ця чоло­ві­чої статі, фун­да­цій­ний акт орди­на­ції перед­ба­чав пере­хід маєт­ку до нащад­ків сест­ри Яну­ша Острозь­ко­го Ката­жи­ни, одру­же­ної з кня­зем Рад­зіві­лом. У будь-яко­му разі май­о­рат мусив зали­ша­ти­ся у ціліс­но­сті та недо­тор­ка­но­сті й пере­да­ва­ти­ся у спа­док тіль­ки по чоло­вічій лінії, а сам орди­нат мав взя­ти герб та пріз­ви­ще Острозь­ких [Ordynacya J. O. Janusza Xiazecia Ostrogskiego… – S. 6.]. Крім того, ста­тут орди­на­ції вима­гав від її влас­ни­ка утри­му­ва­ти Дубенсь­ку фор­те­цю, її ґар­ні­зон, а також вистав­ля­ти дві кін­ні коро­гви – на «potrzebu» Речі Поспо­ли­тої – загаль­ної чисель­но­сти 300 чоло­вік [Там само. – S. 10.]. Насправ­ді ресур­си вели­чез­но­го маєт­ку в бага­то разів пере­ви­щу­ва­ли цей міні­мум, визна­че­ний обе­реж­ним та ску­пим фун­да­то­ром май­о­ра­ту. Тому острозь­кі орди­на­ти зви­чай­но вистав­ля­ли біль­ші заго­ни, особ­ли­во коли спра­ва йшла про обо­ро­ну влас­них земель. У 1646 році, напри­клад, Вла­ди­слав-Домінік від­пра­вив для бороть­би про­ти татар 8 кін­них коро­гов [Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та… – C. 113.], а під час Хмель­нич­чи­ни, коли коза­ки в 1649 році підій­шли до орди­натсь­ко­го міста Дуб­на, про­ти них князь­За­славсь­кий спро­міг­ся зібра­ти вже 12 коро­гов [Там само.]. Орди­на­ти з роду Заславсь­ких – Вла­ди­слав-Домінік та його син Олек­сан­дер – у ціло­му дотри­му­ва­ли­ся тих вимог, які заклав Януш Острозь­кий у фун­да­цій­ний акт. Заславсь­кі справ­ді взя­ли пріз­ви­ще фун­да­то­ра май­о­ра­ту, нази­ва­ю­чись від­то­ді або Острозь­ки­ми, або «на Острозі Заславсь­ки­ми». Ціліс­но­сти май­о­ра­ту князі Заславсь­кі загро­жу­ва­ли лише двічі. Так, 1643 року орди­нат Вла­ди­слав-Домінік вирі­шив про­да­ти луць­ко­му вла­ди­ці Афа­на­сію Пузині село Мізоч з філь­вар­ка­ми, але Луць­кий гродсь­кий суд оштра­фу­вав кня­зя за від­чу­жен­ня орди­натсь­кої влас­но­сти та при­му­сив розір­ва­ти цю уго­ду [Decret seymowy w sprawie miedzy Atanazym Puzyna, wladyka luckim… i Wladislawem Dominikiem Ostrogskiem // Akta publiczne do interesu ordynacji ostrogskiej nalezace. – S. 13-17.]. Наступ­но­го разу в 1667 році пору­ши­ли недо­тор­каність май­о­ра­ту опіку­ни малоліт­ньо­го орди­на­та Олек­сандра Ян Собесь­кий та Стані­слав Ябло­новсь­кий, які для пога­шен­ня бор­гів про­да­ли буди­нок у Вар­шаві. Навіть для тако­го, по суті незнач­но­го, пору­шен­ня фун­да­цій­но­го акту, дове­ло­ся двічі отри­му­ва­ти зго­ду Сей­му – в 1667 та в 1673 роках [Konstytucia seimowa 1667 r.: pozwolenie rezygnacyi // Volumina legum. – Pb., 1859. – T. 4. – S. 449; Konstytucia seimowa 1673 r.: aprobacya rezygnacyi // Volumina legum. – Pb., 1860. – T. 5. – S. 74.]. Механізм пере­да­чі орди­натсь­ко­го маєт­ку, закла­де­ний Яну­шем Острозь­ким, збері­гав зем­лі все­ре­дині кня­жо­го дому Заславсь­ких і, від­по­від­но, мав забез­пе­чи­ти ста­біль­ність та міц­ність пози­цій фамілії про­тя­гом три­ва­ло­го часу. Цьо­го не ста­ло­ся, але не з при­чи­ни май­но­вих про­блем. Рід Заславсь­ких вигас з тією ж фаталь­ною несподі­ваністю, що й Острозь­кі за кіль­ка деся­ти­літь до цьо­го. Піс­ля смер­ти кня­зя Олек­сандра – остан­ньо­го Заславсь­ко­го – Острозь­ку орди­на­цію вда­ло­ся успад­ку­ва­ти його сест­рі Тео­філі, хоча зви­чай­но жінок до май­о­ратів не допус­ка­ли. Але це пору­шен­ня основ­но­го прин­ци­пу май­о­ра­ту не при­зве­ло до лікві­да­ції орди­на­ції, як того мож­на було б очіку­ва­ти. Хоч і помі­няв­ши влас­ни­ків, маєток князів Острозь­ких-Заславсь­ких ще сто років зали­шав­ся у ціліс­но­сті та недо­тор­ка­но­сті, вико­ну­ю­чи покла­дені на ньо­го війсь­ко­ві функ­ції, а спро­ба розді­ли­ти орди­на­цію в сере­дині XVIII століт­тя викли­ка­ла один з най­біль­ших в історії Речі Поспо­ли­тої скан­далів. Але це вже інша тема.
Перелік міст Острозь­кої орди­на­ції
1. Остріг (пів міста) 2. Дубне 3. Межи­річ 4. Лито­виж 5. Лока­чі 6. Дераж­ня 7. Козь­мин
8. Суль­жин 9. Костян­тинів 10. Пиків 11. Миро­піль 12. Куль­чин 13. Навіз 14. Вільськ
15. Чуд­нів 16. Янушпіль 17. Крас­но­піль 18. Кам’янка 19. П’ятка 20. Пти­че 21. Сте­пань
22. Береж­ни­ця 23. База­лія 24. Кра­си­лів
Князь на Острозі Заславсь­кий, граф на Тар­но­ві (лат.Dux in Ostrog et Zaslaw Vladislaus Dominicus, пол.Władysław Dominik Zasławski-Ostrogski) гер­бу Баклай— 2-й Острозь­кий орди­нат (1621 – 1656), корон­ний коню­ший (з 1636), луць­кий ста­ро­ста (1639 – 1656), сан­до­мирсь­кий воє­во­да (1645 – 1649), кра­ківсь­кий воє­во­да (1649 – 1656). Відо­мо­стей про дитин­ство та юність Вла­ди­сла­ва-Домініка, його освіту і почи­нан­ня зали­ши­ло­ся не так уже й бага­то. Малоліт­ній князь зна­хо­ди­вся на опі­ці бать­ка Олек­сандра Яну­шо­ви­ча Заславсь­ко­го. На почат­ку XVII століт­тя Вла­ди­слав-Домінік спла­тив най­біль­шо­го в Речі Поспо­ли­тій подат­ка – 2097 золо­тих та 15 гро­шей. 1631 року кня­зя зара­хо­ва­но до чис­ла спу­деїв Кра­ківсь­кої ака­де­мії. Віро­гід­но його вихо­ва­те­лем був львівсь­кий міща­нин, еру­дит, медик, пись­мен­ник і пер­ший офі­цій­ний історіо­граф ака­де­мії Ян Пет­ри­цій. У 1620-1631 роках архі­манд­рит Касіан Сако­вич обтя­жив під­да­них дубенсь­ких мона­сти­рів непо­мір­ни­ми повин­но­стя­ми, чим викли­кав в остан­ніх невдо­во­лен­ня. Зі скар­ги селян Спасівсь­ко­го мона­сти­ря кня­зю Вла­ди­сла­ву-Домініку Заславсь­ко­му від 1631 року діз­нає­мо­ся про повин­но­сті, накла­дені на них: селя­ни М’ятина пра­ц­ю­ва­ли по чоти­ри дні щотиж­ня, а від Покро­ви – по п’ять днів. Кож­ний двір давав для мона­сти­ря по 2 маци вів­са, 2 гус­ки, а за кож­но­го вола – по 8 гро­шей литовсь­ких /гріш поро­хо­вий, страж­ний, польний/, 2 вели­кі під­во­ди для їзди на від­стань 40 миль в рік. Під­сусід­ки пра­ц­ю­ва­ли по 2-3 дні на тиждень, дава­ли по ½ зло­то­го на світ­лу неді­лю, по 10 яєць і по кур­ці, а 4 під­сусід­ки – 1 гус­ку. Заго­ре­ць­кі тяг­ло­ві селя­ни пра­ц­ю­ва­ли по 4 дні вліт­ку і по 3 дні взим­ку. У селі Вигнан­ка було 7 дворів, з яких 2 дво­ри пра­ц­ю­ва­ли по 2 дні вліт­ку і взим­ку, а 5 дворів по 1 дню. Пра­во­слав­ні роз­лю­ти­лись на архі­манд­ри­та Сако­ви­ча за вве­ден­ня у Спасівсь­кий мона­тир унії та за інші без­чин­ства і в 1633 році повста­ли. Висту­пом керу­ва­ли гай­ду­ки Дубенсь­ко­го зам­ко­во­го гар­ні­зо­ну Чопек, Біле­ць і Губ­ка. Разом з інши­ми співу­час­ни­ка­ми вони напа­ли на Сако­ви­ча в мона­стирсь­ко­му будин­ку і хоті­ли його вби­ти, ски­нув­ши з мосту, але їм уда­ло­ся лише від­ру­ба­ти руку Сте­па­но­ві Сан­ни­ку, який захи­щав Сако­ви­ча, і вда­ри­ти по голо­ві чен­ця Зозу­линсь­ко­го. За цей напад на мона­стир кн. Вла­ди­слав-Домінік, тодіш­ній влас­ник Дуб­на, своїм декре­том від 9 серп­ня 1633 року, поста­но­вив: учас­ни­ків напа­ду пока­ра­ти різ­ка­ми по 40 ударів, а десят­ни­ка Тимо­фія Чопе­ка – 80 уда­ра­ми на місь­кій пло­щі і взя­ти з них зобов’язання жити в мирі з Касіа­ном, мона­стирсь­кою братією і під­да­ни­ми мона­сти­ря. За пору­шен­ня декре­ту зав­ба­чу­вав­ся штраф 10 марок. Щоб запо­біг­ти подаль­шим висту­пам, кн. Заславсь­кий пообі­цяв три­ма­ти в зам­ку гай­дуків-като­ли­ків, а не схиз­матів. Дже­ре­ло XVIII століт­тя роз­по­ві­дає, що князь Заславсь­кий зма­гав­ся за руку доч­ки вели­ко­го корон­но­го канц­ле­ра Тома­ша Замойсь­ко­го, Ґри­зель­ди з Яре­мою Виш­не­ве­ць­ким. Вла­ди­слав-Домінік мав у роз­по­ряд­жен­ні доволі вели­ку надвір­ну ґвар­дію. Так у поході 1646 року про­ти татар брав участь загін кня­зя чисель­ністю 800 верш­ни­ків, а в опе­ра­ціях під Дуб­ном про­ти повстансь­ких військ Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го 1649 року, дія­ли 12 кня­жих коро­гов, тоб­то бл. 1200 воя­ків. В 1640-х роках Вла­ди­слав-Домінік над­си­лав для охо­ро­ни костян­тинівсь­ких ярмар­ків коро­гву най­ма­ної піхо­ти. Надвір­на ґвар­дія кня­зя на 2/3 була уком­плек­то­ва­на саме най­ман­ця­ми, судя­чи з пріз­вищ німе­ць­ко­го поход­жен­ня. Інша част­ка скла­да­ла­ся зіш­лях­ти­чів, осі­лих на кня­жих володін­нях під умо­вою зброй­ної служ­би. Зокре­ма шлях­ти­чі-васа­ли Сте­пансь­кої воло­сті на Волині загаль­ною чисель­ністю 15 родин, зобов’язувалися вистав­ля­ти в разі потре­би 23 верш­ни­ки. Щодо націо­наль­но­го скла­ду, до війсь­ко­вих загонів Вла­ди­сла­ва Домініка нале­жа­ли також тата­ри, з поло­не­них, осе­ле­них на кня­жих зем­лях. Тата­ри меш­ка­ли у Костян­ти­но­ві (60 татарсь­ких дворів у 1620 році), Дуб­но­му, Заславі й ін. До смер­ті кня­зя (†1656) надвір­ним війсь­ком Заславсь­ких коман­ду­вав Криштоф Кори­ць­кий (†1677), гене­рал-май­ор корон­но­го війсь­ка. Відо­мо також, що Вла­ди­слав- Домінік кори­став­ся з послуг капе­ланів – отців Паулінів. За під­т­рим­ки канц­ле­ра Єжи Оссолінсь­ко­го, на кон­во­ка­цій­но­му сей­мі (липень-чер­вень 1648) Вла­ди­слав-Домінік був обра­ний реґі­мен­та­рем. На час обран­ня князь Заславсь­кий не мав жод­но­го війсь­ко­во­го досві­ду, нато­мість учи­нив гуч­ний бен­кет, який кошту­вав стіль­ки, як серед­ньоріч­ний дохід зем’янина. Вдру­ге вит­ра­ти­вся стіль­ки ж на спе­ціаль­но запро­ше­ний королівсь­кий оркестр, який піді­гра­вав пере­го­вор­ни­кам. Єди­на вичин­ка, яку до того часу здійс­нив, був зброй­ний наїзд на поми­ра­ю­чо­го у Ряшеві тестя, сан­до­мирсь­ко­го каш­те­ля­на Мико­лая Ліґен­зу. Власне Вла­ди­сла­ву-Домініку, як голов­но­му реґі­мен­та­рю, випа­ло невда­ле коман­ду­ван­ня, вна­слі­док яко­го ста­ла­ся одна з най­га­неб­ні­ших пора­зок польсь­ко­го війсь­ка на межі Поділ­ля і Волині 23-24 верес­ня 1648 року в битві під Пиляв­ця­ми. Напе­ре­до­дні цієї бит­ви Бог­дан Хмель­ни­ць­кий, дові­дав­шись, що одним із коман­ду­ю­чих польсь­ким війсь­ком буде князь Доменік Заславсь­кий, назвав його «пери­ною», через схиль­ність до роз­ко­ші. Князь Заславсь­кий брав також участь в битві під Бере­стеч­ком (1651). У “Волын­ских епар­хи­аль­ных ведо­мо­стях” (№ 61 за 1870 р.) ці події інтер­пре­ту­ють­ся під іншим аспек­том, тоб­то, керів­ниц­тво коза­ка­ми уза­галь­ню­ють осо­бою Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го: ”Під час війн Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го у 1648 році Дубенсь­кий замок не був захопле­ний Хмель­ни­ць­ким. Хмель­ни­ць­кий, під­сту­пив­ши до Дуб­на зі своїм війсь­ком, хоч і знав, що в Дубенсь­ко­му зам­ку зна­хо­дить­ся бага­то скар­бів влас­ни­ка Дуб­на кня­зя Домініка Заславсь­ко­го, дов­ко­лиш­ньої шлях­ти і євреїв, але не нава­жи­вся штур­му­ва­ти замок, так як він був дуже укріп­ле­ний. тіль­ки в само­му місті коза­ки вирі­за­ли до 1500 євреїв”. Натан Мош­ко­вич Заславсь­кий так опо­ві­дав про цей напад: ”Пішов Хмель­ни­ць­кий звід­ти /з Острога/ в Дуб­но, де замок дуже силь­ний – такий, яко­го не було в усьо­му королів­стві. Князі зали­ши­ли замок, а в місті кіль­ка десят­ків євреїв хоті­ли вря­ту­ва­тись під захи­сток зам­ку. Коли гай­да­ма­ки наб­ли­зи­лись до Дуб­на, то один пан зай­шов у замок з 80 вої­на­ми кня­зя, зачи­нив­ши зам­ко­ві воро­та, почав укрі­плю­ва­ти замок і не впу­стив туди ні одно­го єврея, тому 1500 євреїв було вби­то під зам­ком. Коли Хмель­ни­ць­кий при­був під Дуб­но, то зди­ву­вав­ся, що замок так міц­но укріп­ле­ний, а пани пішли звід­ти. У зам­ку було бага­то пансь­ких та єврейсь­ких скар­бів, однак Хмель­ни­ць­кий не захо­тів взя­тии його в обло­гу, оскіль­ки це зро­би­ти було важ­ко”. Про Бере­сте­ць­ку бит­ву існує чима­ло описів, зроб­ле­них сучас­ни­ка­ми день-за-днем та піз­ні­ши­ми істо­ри­ка­ми на під­ставі пер­вин­них дже­рел. Такі опи­си роби­ли М.Маркевич, М.Костомаров, Г.Каманин, М.Грушевський, польсь­кий істо­рик Л.Кубаля та інші. Яку ж роль у цій істо­рич­ній події віді­гра­ло Дуб­но? У трав­ні 1651 року польсь­ке війсь­ко, на чолі з коро­лем Яном Кази­ми­ром, сто­я­ло табо­ром біля Сока­ля. Для такої кіль­ко­сті війсь­ка необ­хід­но було бага­то про­віан­ту та фура­жу, тому польсь­кі заго­ни роз’їжджалися щораз далі від табо­ру, щоб усе це здо­бу­ва­ти для армії. Тата­ри, союз­ни­ки Хмель­ни­ць­ко­го, зі сво­го боку роз­си­ла­ли свої заго­ни для гра­бун­ку зара­ди здо­би­чі. Влас­ни­ком Дуб­на на той час був князь Домінік Заславсь­кий, воє­во­да кра­ківсь­кий, який, згід­но пра­вил Острозь­кої орди­на­ції, мав значне власне війсь­ко як для захи­сту зам­ку, так і для участі у вій­нах, які вела Польща. У трав­ні 1651 року, коли королівсь­ке війсь­ко сто­я­ло під Сока­лем, а про Хмель­ни­ць­ко­го і татарів ще не було відо­мо, де вони зна­хо­дять­ся, війсь­ко кня­зя Заславсь­ко­го було ще в Дуб­ні. І ось з листа неві­до­мо­го авто­ра з-під Сока­ля дові­дує­мось, що “необе­реж­них людей кня­зя Домініка поби­ли під Дуб­ном тата­ри, забра­ли коней і самих наля­ка­ли не без шко­ди”. Інший лист звід­ти ж від 4 черв­ня, без під­пи­су та адре­са­та, опо­ві­дає: “Кня­зя Домініка не вид­но, його полк у Дуб­ні, а люди дов­кру­ги гра­бу­ють, але їх шля­хетсь­кі селя­ни лов­лять, в’яжуть і при­во­дять до табо­ру. Вчо­ра 8 пов’язаних при­ве­де­но і від­да­но мар­шал­ковсь­ко­му суд­ді”. Ще два листи звід­ти ж і за тією датою роз­по­ві­да­ють, що під Дуб­ном 1000 коза­ків і 60 татарів роз­би­ли хоругву (під­розділ кава­лерії пана кра­ківсь­ко­го (Заславсь­ко­го), якою коман­ду­вав пан Ціцель, 30 шлях­ти­чів у полон захо­пи­ли і вслід за поля­ка­ми вско­чи­ли у перед­містя Дуб­на, де “людей нап­су­ва­ли”, коні забра­ли і 2000 волів, яких мали гна­ти до табо­ру під Сокаль для кня­зя Домініка. Подіб­ний лист звід­ти ж пові­дом­ляє: “Дня­ми роз’їзд з 200 коней з наме­та­ми пішов під Дуб­но. Коли вони затри­ма­лись на постій, на них уда­ри­ли коза­ки, одних заби­ли, а інших розі­г­на­ли і зло­ви­ли жив­цем. Але з Дуб­на виї­ха­ло кіль­ка­сот людей кня­зя Домініка, коза­ків розі­г­на­ли, в боло­тах пото­пи­ли і поло­не­них звіль­ни­ли”. Князь Вла­ди­слав-Домінік Заславсь­кий був знав­цем і меце­на­том мистецтва, мав бага­ту біб­ліо­те­ку. Обері­гав скар­би Дубенсь­ко­го зам­ку, запо­чат­ко­вані ще кн. Костян­ти­ном Іва­но­ви­чем Острозь­ким. Зі своєї подо­ро­жі в Нідер­лан­ди він при­віз 200 поло­тен відо­мий на той час худож­ни­ків, які знач­но попов­ни­ли дубенсь­ку колек­цію, але в 1707 році сам Пет­ро І вивіз їх із Дуб­на. В часі ІІ пів­ніч­ної вій­ни 1655-1660 зали­шав­ся вір­ним коро­лю Яну ІІ Кази­ми­ру Вазі. При­го­ту­вав до обо­ро­ни від шведів Пере­ми­шль. Серед усіх неозо­рих володінь Вла­ди­слав-Домінік (був діди­чем 283 посе­лень) обрав за помеш­кан­ня замок у Ста­ро­му селі, що зна­хо­ди­ло­ся на Бер­ладсь­кій дорозі неда­ле­ко Льво­ва, збу­до­ва­ний в 1584 – 1589 роках кн. Васи­лем Костян­ти­ном Костян­ти­но­ви­чем Острозь­ким (*1524/25 – †1608). У 1642 році Вла­ди­слав Домінік роз­по­чав будів­ниц­тво ново­го зам­ку, який зни­щи­ли коза­ць­кі війсь­ка гетьма­на Бог­да­на Хмель­ни­ць­ко­го в часі обло­ги Льво­ва (26 верес­ня – 26 жовтня 1648 року). Вод­но­час гетьман, як свід­чить його коре­спон­ден­ція, запев­няв кня­зя щодо недо­тор­кан­но­сті його маєт­но­стей і навіть видав окре­мий універ­сал, який забо­ро­няв коза­кам нищи­ти маєт­но­сті кня­зя Вла­ди­сла­ва Домініка Заславсь­ко­го-Острозь­ко­го. У 1649 році роз­по­ча­ло­ся нове будів­ниц­тво, яке завер­ши­ло­ся у 1654 році спо­руд­жен­ням гран­діоз­но­го зам­ку, що вже 1674 без про­блем вит­ри­мав обло­гу тур­ків. Тут, у Ста­ро­му Селі, князь і помер 5 квіт­ня 1656 року. Похо­ва­ний в Тар­но­ві. Вла­ди­слав Домінік був двічі ору­же­ний. Впер­ше на Софії Ліґен­зян­ці – 1634. Вдру­ге на Ката­жині Собесь­кій – 1650. Мав трьох дітей: Олек­сандра Яну­ша (1651 – †1682), Тео­фі­лу Людвіку (†1709), Евфру­зи­ну († до 1656). На сьо­год­ні відо­мі два при­жит­тєвих порт­ре­ти Вла­ди­сла­ва Домініка пен­з­ля Бар­то­ло­мея Стро­бе­ля. Оби­д­ва вико­нані олією на полот­ні. Пер­ший: 3/4, фр. en face, датуєть­ся 1635 роком, збері­гаєть­ся в музеї “Палац у Віля­но­ві” у Вар­шаві. Дру­гий: на пов­ний зріст, датуєть­ся 1630 роком, роз­мір 194х125, збері­гаєть­ся в Націо­наль­но­му худож­ньо­му музеї Рес­пуб­ліки Біло­русь в Мінсь­ку.
~ 1) Софією Лігезою[1634] Zofia Pudencjanna Ligęzianka (*ok. 1616 †1649)
~ 2) Кате­ри­ною Собєською.[1650] Katarzyna Sobieska (*1634 †1694); (2°-v. Michał Kazimierz ks. Radziwiłł, woj. wileński i hetman polny litewski)
25.20. Кароль Алек­сан­дро­вич († піс­ля 1618)
26.20. Кон­стан­тин-Алек­сандр Алек­сан­дро­вич (1620- 1642)
27.20. Януш-Иси­дор Алек­сан­дро­вич (1622- 1649)
28.20. Кон­стан­ция Алек­сан­дров­на († 1630)
~ гр. Фер­ді­нанд Мишковського.[p. 1626] Ferdynand mrgr. Myszkowski, st. grodecki (†1647)
29.20. Сюзан­на Алек­сан­дров­на († до 1628)

XXV коле­но

30.24. Алек­сандр-Януш Вла­ди­сла­вич († 1673 или1682)
— князь заславсь­кий (1656-1673 рр.), 3-й Острозь­кий орди­нат (1656-1673 рр.). єди­ний син Вла­ди­сла­ва-Домініка Заславсь­ко­го, остан­ній наща­док роду Заславсь­ких з Остро­гу по чоло­вічій лінії. 1669 — один з кан­ди­датів на трон Речі Поспо­ли­тої. Видат­ний інте­лек­ту­ал сво­го часу і зас­нов­ник юри­дич­ної ака­де­мії у Вар­шаві. В 1673 році, піс­ля рап­то­вої смер­ті Олек­сандра Яну­ша Заславсь­ко­го, рід Заславсь­ких при­пи­нив існу­ван­ня, а їхні родо­ві маєт­но­сті успад­ку­вав рід Любомирських.Єдиний син Вла­ди­сла­ва Домініка Заславсь­ко­го. У 1657 році Стані­слав-Кази­мир Беневсь­кий став опіку­ном малоліт­ньо­го діди­ча Тарнува.[1] У 1669 році був одним з кан­ди­датів на трон Речі Поспо­ли­тої, нато­мість був обра­ний Михай­ло I Кори­бут Вишневецький[2]. У 1670 році заклав юри­дич­ну ака­де­мію у Вар­шаві. Близь­ко 1660 року засну­вав місто Олек­сан­дрію. У 1670 заклав у ста­ро­світсь­кій Вар­шаві юри­ди­ку, назва­ну на його ім’я Олек­сан­дрією (з кін­ця XVIII століт­тя та діль­ни­ця нази­ваєть­ся Дина­си), де зна­хо­дить­ся так зва­ний замок князів Острозьких.У вроц­лавсь­ко­му «Оссолі­не­умі» збері­гаєть­ся кни­га з при­ват­ної біб­ліо­те­ки Олек­сандра Заславсь­ко­го лат. Textus Veteris arti scilicet Isagogaru[m] Porpirij praedicamentorum Aristotelis simul cum duobus libris perihermenias eiusde[m] eme[n]date impressum […] ; Eisagogī eis tas Aristotelous kategorias. Cracovie 1510.[3] Князь на Острозі, граф на Тар­но­ві, 3-й Острозь­кий орди­нат, остан­ній наща­док маг­натсь­кої роди­ни Заславсь­ких по чоло­вічій лінії. Єди­ний син Вла­ди­сла­ва Домініка Заславсь­ко­го. У 1669 році був одним з кан­ди­датів на трон Речі Поспо­ли­тої, нато­мість був обра­ний Михай­ло Кори­бут Виш­не­ве­ць­кий. Близь­ко 1660 року засну­вав місто Олек­сан­дрію. У 1670 році заклав юри­дич­ну ака­де­мію у Вар­шаві, назва­ну на його ім’я Олек­сан­дрією (з кін­ця XVIII століт­тя та діль­ни­ця нази­ваєть­ся Дина­си), де зна­хо­дить­ся так зва­ний Замок князів Острозь­ких. У 1670 р. князь Заславсь­кий доміг­ся пра­ва на чоти­рьох­неділь­ний ярма­рок, який почи­нав­ся на Водо­хре­ща і зби­рав куп­ців з близь­ких і дале­ких країн. Це ще біль­ше підви­щи­ло бла­го­устрій міста і під­нес­ло тор­гів­лю так, що з того часу Дуб­но ста­ло одним із про­ми­сло­вих міст Волині. Тут посе­ли­ли­ся гре­ць­кі та вір­менсь­кі куп­ці і вели широ­ку торгівлю.Німецький дослід­ник Уль­ріх фон Вер­дум писав про влас­ни­ка Дуб­на кня­зя Олек­сандра Заславсь­ко­го у 1671р.: «Воло­дар тієї міс­це­во­сті, князь Олек­сандр з Остро­га, чудо­во нас прий­мав. Він має 22 чи 23 роки, неви­со­кий на зріст, але досить поваж­ний, роз­суд­ли­вий і смі­ли­вий. Подо­ро­жу­вав по Італії, Німеч­чині і Фран­ції; роз­мо­в­ляє мова­ми цих країн, а крім того рід­ною і лати­ною. Його мати, єди­на сест­ра вели­ко­го гетьма­на Собесь­ко­го, тепер зв’язана подруж­ні­ми уза­ми з литовсь­ким поль­ним гетьма­ном кн. Михай­лом Рад­зи­ви­лом. Корон­ний же, поль­ний гетьман кн. Дмит­ро Виш­не­ве­ць­кий, дядь­ко коро­ля Михай­ла, одру­жи­вся з єди­ною сест­рою матері кня­зя з Остро­га». За часів Олек­сандра Заславсь­ко­го в Дуб­ні було роз­ви­ну­то ряд реме­сел, які мали пев­ну вагу в тор­гівель­них колах Волині, Поль­ші і за кор­до­ном, дохо­ди при­но­си­ли і чоти­ри цехи, які існу­ва­ли в місті.
Взя­то з сай­ту Украї­на — це ми! https://​we​.org​.ua/​h​i​s​t​o​r​y​/​k​n​y​a​z​i​-​m​i​s​t​a​-​d​u​b​n​o​-​r​i​d​-​k​n​y​a​z​i​v​-​z​a​s​l​a​v​s​k​yh/
31.24. Тео­фи­лия-Людви­ка Вла­ди­слав­на (*о.1650, †08.12.1709)
— 4-та Острозь­ка орди­нат­ка. Сест­ре­ни­ця коро­ля Яна ІІІ Собесь­ко­го.
Двічі вихо­ди­ла заміж. Впер­ше за Дмит­ра Юрія Виш­не­ве­ць­ко­го (1671), вдру­ге за Юзе­фа Каро­ля Любо­мирсь­ко­го (1683). Від дру­го­го шлю­бу мала трьох дітей: Алек­сандра Домініка Любо­мирсь­ко­го, Тере­зу Любо­мирсь­ку і Маріан­ну Любо­мирсь­ку. Шлюб з Димит­ром Єжи Виш­не­ве­ць­ким Реда­гу­ва­ти
В листо­па­ді 1670 року князь Дмит­ро Юрій Виш­не­ве­ць­кий, який хотів одру­жи­тись з Тео­філією, але тоді мав кон­флікт з корон­ним гетьма­ном Яном Собесь­ким, вислав Ґабріе­ля Сіль­ні­ць­ко­го (Сіль­ні­ць­кий слу­жив у скла­ді гусарсь­кої коро­гви Д. Ю. Виш­не­ве­ць­ко­го поруч­ни­ком піс­ля реор­гані­за­ції війсь­ка) до ньо­го з місією про перепросини.[1]. 10 трав­ня 1671 Тео­фі­ла Людвіка у зам­ко­вій кап­ли­ці Уяз­до­ва побра­ла­ся з Димит­ром Єжи Виш­не­ве­ць­ким. Згід­но зі шлюб­ною уго­дою, князів­на внес­ла бага­тий посаг: 150 000 золо­тих гріш­ми, забез­пе­че­них на Лока­чах і Турійсь­ку, та 100 000 золо­тих у клей­но­дах. Навза­єм князь Дмит­ро запи­сав Тео­філі Людві­ці удвічі біль­шу суму, забез­пе­че­ну влас­ни­ми маєт­но­стя­ми. Шлюб вияви­вся нещас­ли­вим. Князь іґно­ру­вав дру­жи­ну, знай­шов у Люб­лині кохан­ку на ім’я Кон­кор­дія. Недов­го так три­ва­ло, піс­ля смер­ті Олек­сандра Яну­ша Заславсь­ко­го (†1682) — бра­та кня­гині — Тео­фі­ла Людвіка обій­ня­ла цілу Острозь­ку орди­на­цію. 28 лип­ня 1682 року в орди­натсь­ко­му пала­ці в Люб­ліні помер чоло­вік — Дмит­ро Єжи Виш­не­ве­ць­кий.
Новий шлюб і чоло­ві­ко­вий спа­док Реда­гу­ва­ти
Юзеф Кароль Любо­мирсь­кий. Поби­ва­ла­ся за чоло­віком. Яка бага­та вдо­ва була «ласим шма­точ­ком». В листо­па­ді 1682 року коро­ле­ва Марія Кази­ми­ра Собесь­ка нама­га­ла­ся висва­та­ти Заславсь­ку для сво­го бра­та Анне Луї­са д’Арк’єн. Гід­ним чином похо­вав­ши чоло­віка в поло­вині 1683 року, Тео­фі­ла Людвіка вий­ш­ла заміж за ста­ро­сту сан­до­мирсь­ко­го Юзе­фа Кар­ла Любо­мирсь­ко­го. Зав­дя­ки цьо­му шлю­бо­ві роди­на Любо­мирсь­ких вирі­ши­ла дома­га­ти­ся Острозь­ко­го май­о­ра­ту на свою користь, а на дова­жок отри­ма­ла маєт­но­сті котрі запо­вів Тео­філі Людві­ці попе­ред­ній чоло­вік. В 1688 р. кня­ги­ня була засуд­же­на на бані­цію, однак зумі­ла зали­ши­ти у своїх руках Заліз­ці, отри­мані Виш­не­ве­ць­ким через Люб­линсь­кий три­бу­нал. У 1694 році втра­ти­ла решту маєт­но­стей, за винят­ком Бара­ну­ва-Сан­до­мирсь­ко­го, яким володі­ла до смерті.Життя з Любо­мирсь­ким Реда­гу­ва­ти
Замок у Бара­но­ві-Сан­до­мирсь­ко­му.
Шлюб з Ю. К. Любо­мирсь­ким видав­ся щас­ливі­шим, хоча чоло­вік — за дани­ми польсь­ко­го дослід­ни­ка Ада­ма Пши­бо­ся в ПСБ — вів роз­пус­ний спо­сіб жит­тя, що в 1696 році при­зве­ло до їх розлучення.[2] Неза­ба­ром один за одним поча­ли народ­жу­ва­ти­ся діти: Олек­сандр Домінік, Тере­за, Маріан­на і Ян, який помер немо­в­лям. Кня­ги­ня часто наві­ду­ва­ла­ся під ту пору на гости­ну до вуй­ка Яна ІІІ Собесь­ко­го до королівсь­кої рези­ден­ції у Віля­но­ві. Пере­бу­ду­ва­ла свій замок у Бара­но­ві за про­ек­том архі­тек­то­ра Тиль­ма­на з Гаме­рен. Невдо­взі Любо­мирсь­кий обій­няв поса­ду мар­шал­ка вели­ко­го корон­но­го, що виви­щи­ло шля­хетсь­ку роди­ну. Про­те у 1695 році виник сімей­ний скан­дал: Любо­мирсь­кий тоді вна­ди­вся до кохан­ки на пріз­ви­ще Коже­ньов­ска. Тео­фі­ла нама­га­ла­ся поз­ба­ви­ти чоло­віка влас­но­сті на під­ставі ніби­то його роз­умо­вої непов­но­цін­но­сті. Відо­крем­лен­ня подруж­жя від­бу­ло­ся, але обій­шли­ся без роз­лу­чен­ня. Юзеф Карл зали­ши­вся з кон­кубі­ною, нара­жа­ю­чись на засуд­жен­ня зі сто­ро­ни церк­ви. Тео­фі­ла Людвіка нато­мість при­свя­ти­ла себе вихо­ван­ню дітей і догля­ду за маєт­но­стя­ми. У 1701 році вида­ла доч­ку Тере­зу за Кар­ла ІІІ Філі­па Вітель­с­ба­ха — май­бут­ньо­го кур­фюр­ста Курп­фаль­цу. У 1702 році Тео­фі­ла Людвіка вдру­ге овдо­ві­ла. Похо­ва­ли чоло­віка 22 трав­ня 1703 року.
В остан­ні роки жит­тя Тео­фі­ла Людвіка від­да­ва­ла­ся хари­та­тив­ній діяль­но­сті, передусім опіку­ю­чись шко­ла­ми. Помер­ла під час подо­ро­жі з доч­кою Маріан­ною до Вроц­ла­ва і Оло­мо­у­ца. Піс­ля її смер­ті Острозь­кий май­о­рат успад­ку­вав син Олек­сандр, піс­ля його смер­ті — зять Пав­ло Карл Санґушко.Єдина рід­на сест­ра помер­ло­го кня­зя Олек­сандра Вла­ди­сла­во­ви­ча княж­на Тео­хи­мія Заславсь­ка одру­жи­ла­ся спо­чат­ку з кня­зем Дмит­рієм-Юрієм Виш­не­ве­ць­ким, а піс­ля його смер­ті (1680 р.) – з кня­зем Йоси­фом-Кар­лом Любо­мирсь­ким вели­ким корон­ним мар­ша­лом і внес­ла в дім сво­го остан­ньо­го чоло­віка всі обшир­ні маєт­ки кня­зей Заславсь­ких і Острозь­ких. Від цьо­го бра­ка в неї були: син Йосиф, який помер в юних літах, і дві доч­ки Тере­за і Жозе­фі­на-Марія, яка одру­жи­ла­ся з кня­зем Пав­лов Сан­гуш­ко і внес­ла всі маєт­ки в дім чоло­віка. Таким чином місто Заславль перей­шло у володін­ня князів Сан­гуш­ків.
~ 1) У 1671 р. вида­на за кн. Дмит­ра Виш­не­ве­ць­ко­го (* 1631 † 1682), по його смер­ті у 1683 р. [1671] Dymitr Jerzy ks. Wiśniowiecki, kaszt. krakowski i hetman wielki koronny (*1631 †1682)
~ 2) вий­ш­ла за кн. Йозе­фа Каро­ля Любо­мирсь­ко­го († 1702 р.). [1683] Józef Karol ks. Lubomirski, marszałek wielki koronny (†1702)
32.24. Ефру­зи­на Вла­ди­слав­на († до 1656)

Pozew zadworny Zygmunta Augusta przeciwko ks. Beacie Ilinej Ostrogskiej za kradzieze i szkody, poczynione przez poddanych dobr jej ostrogskich poddanym ks. Kuzmy Iwanowicza Zaslawskiego.
Жик­ги­монт Август Божою мило­стью, король Польсь­кий, вели­кий князь Литовсь­кий, Русь­кий, Прось­кий, Жомойтсь­кий, Мазо­ве­ць­кий и инших.
Ста­ро­сти­ной Брац­лавсь­кою и Вин­ни­ць­кою, кня­зя Іллі Кон­стан­ти­но­ви­ча Острозь­ко­го, кня­гині Беаті Косте­ле­ць­кій. Жалів­ся нам дер­жав­ця Каме­не­ць­кий, князь Кузь­ма Іва­но­вич Заславсь­кий у тому, що йому само­му, уряд­ни­кам, боярам і під­да­ним його від тебе самої, уряд­ни­ків, бояр и під­да­них твоїх, крив­ди, та шко­ди немалі роб­лять­ся в гвал­тах, в наїз­дах, бій­ках, гра­бун­ках у несплаті бор­гів і у злодіян­нях під­да­ним його та у інших багатьох речах. Най­пер­ше що люди твої Мяко­тинсь­кі ста­да його волост­ні спе­ціаль­но, не знаю з якої при­чи­ни, поко­ло­ли сорок корів, а чоло­вік твій Плуж­ненсь­кий, Сер­гій Бозс­ке­вич з братьми свої­ми і з інши­ми поміч­ни­ка­ми свої­ми украв ове­ць волост­но­го ста­да його три­ста та пас­тухів, невіль­них паруб­ків його забра­ли. Чоло­вік твій Бори­совсь­кий, Семе­няк, з братьми свої­ми укра­ли з ста­да його волост­но­го у стад­ни­ка Андрей­ца, п’ятнадцять коней, а чоло­вік твій Бело­тинсь­кий, Карп, взяв у пуш­ка­ря його Заславсь­ко­го, Иць­ка, коня та худо­би рога­тої два­дцять штук. Ота­ман твій з Вель­бів­на, Про­та­се­ць Шеш­ко­вич, з поміч­ни­ка­ми свої­ми у ота­ма­на його Радо­сельсь­ко­го, Єсь­ка, злодійсь­ким зви­чаєм вибра­ли 60 вули­ків бдо­жи­ли­них. Жидів­ка твоя Острозь­ка Глеб­ко­ва, чоло­віку його Радо­сільсь­ко­му, Ігнатію, вин­на сук­но Люнсь­ке, чоти­ри арши­ни, і сорок лік­тів сук­на. Сін­ни­чий твій Острозь­кий, Андрій, бояри­на його Радо­сільсь­ко­го, Іва­на Сив­ко­ви­ча, пере­стрів­ши на дорозі доб­ро­віль­ній, само­го побив та помор­ду­вав, коня з сід­лом, одно­ряд­ка кол­т­ри­шо­во­го, жупи­цю Люнсь­ку, сагай­дак, шаб­лю, гро­шей готів­кою 600 коп вкра­ли. Уряд­ник твій Острозь­кий, Іван, у бояри­на його радо­сільсь­ко­го, Іва­на Сив­ко­ви­ча, на ярмар­ці Острозь­кій само­го побив та помор­ду­вав і в ув’язненні його три­мав, коня з сід­лом, одно­ря­док Люнсь­кий з сріб­лом, готів­кою гро­шей 10 коп вкрав, сагай­дак, шаб­лю та бага­то інших речей забрав. Чоло­вік твій Бело­тинсь­кий, Федір Чешей­ко­вич, в чоло­віка його Радо­сільсь­ко­го, Федо­ра Сив­ко­ви­ча, вкрав злодійсь­ким зви­чаєм 50 вули­ків бджо­ли­них. А боярин твій, Іван Пав­ло­вич, чоло­віка того ж Радо­сельсь­ко­го коня взяв за 8 коп гро­шей, а пла­ти­ти не хоче. Чоло­вік твій з Вель­бів­на, Урко, чоло­віка його Радо­сільсь­ко­го Кале­ни­ка, само­го побив та помор­ду­вав, коня з сід­лом, сагай­дак, шаб­лю, гро­шей готів­кою 4 копи, сер­мя­гу, кожух та бага­то інших речей забрав. Міща­нин твій Острозь­кий, Мишай­ко, на волост­ній зем­лі його у чоло­віка його Радо­сельсь­ко­го, Кале­ни­ка, дві сос­ни з бджо­ла­ми зрі­зав. Чоло­вік твій Роз­важсь­кий, Іван, чоло­віку його Радо­сельсь­ко­му, Федо­ру Ста­ню­ко­ви­чу, на волост­ній зем­лі чоти­ри сос­ни з бджо­ла­ми зни­щив. Боярин його Радо­сельсь­кий, Федор Сив­ко­вич, їхав у своїх потре­бах до Чор­ня­ти­на, а уряд­ник твій Суль­жи­не­ць­кий, Аврам, його само­го побив та помор­ду­вав, коня з сід­лом і з опан­чею, сагай­дак, шаб­лю сук­ню Люнсь­ку, рога­ти­ну, гро­шей готів­кою 5 коп забра­ли. Чоло­вік твій Іва­не­ць, з Вель­бів­на, з поміч­ни­ка­ми у чоло­віка його Лев­ка Фоко­ви­ча, злодійсь­ким зви­чаєм 20 вули­ків забрав. Чоло­вік твій з Неті­ши­на, Охрє­мєц у чоло­віка його Федо­ра Сте­па­но­ви­ча, бджіл 20 вули­ків вкрав та бор­ті пола­мав. Чоло­вік твій з Вель­бів­на, Юре, у чоло­віка його Радо­сельсь­ко­го, Андій­ця, що повер­тав­ся з ярмар­ки в Остро­гу, побив та помор­ду­вав, коня одно­ряд­ку Лунсь­ку, два кожу­хи баран­ніх, нових, дві шап­ки, про­сти­радл п’ять, чет­ве­ро чобіт, сагай­дак, шаб­лю та бага­то інших речей поза­би­рав.
Також усіх кривд та шкод своїх всіх у позо­ві своє­му впи­са­ти не міг, і пові­дав нам, що тобі реєстр усіх кривд своїх під печат­кою своєю впи­са­ний через дво­ря­ни­на нашо­го Федо­ра Руси­на. І Твоя би Милість перед нами до пра­ва ста­ла і від­по­від­но до реєст­ру цьо­го, тобі дано­го, уряд­ни­ків своїх, бояр та слуг і під­да­них своїх на суд поста­ви­ла, на який він сам тебе покли­че нашим листом. Якщо ж перед нами і до суду нашо­го ста­ти і уряд­ни­ків, бояр, слуг і під­да­них своїх поста­ви­ти не хоті­ла, тоді ми так з тобою вчи­ни­мо, як у ста­туті земсь­ко­му напи­са­но. Писа­но у Віль­ні літа Божо­го народ­жен­ня 1546 міся­ця черв­ня дня, індик­та 20.

Archiwum ksazat Lubartowiczow-Sanguszkow.- T.IV.

1575 р., серп­ня 9. Заслав. — Зізнан­ня Софії Іванів­ни княж­ни Заславсь­кої, дру­жи­ни Олех­на Заго­ровсь­ко­го, про своїх роди­чів та їхні зем­ле­во­лодін­ня на Брац­лав­щині

Wiadomość odemnie Oliechnowy Zahorowskiey xiezny Zofy Iwanowny Zasławskiey o rodzicach moich, tedy matka moia była kniazna Czetwertynska, a matki moiey matka panna Kalwicka, z Brasławia. A ten pan Kalwicki nimiał synów, tylko miał cztery córki, iednę dał za dziada mego kniazia Czetwertynskiego, drugą dał za kniazia Hlinskiego a trzecią za kniazia Masalskiego a czwartą za Janczynskiego, tedy tym wszystkim po dwanaście maiętnosci podawał. Babce moiey kniahyni Czetwertynskiey pod Brasławiem dał te maiętnosci, co kniaź Zbaraski trzyma, tedy matka moia te maiętnosci z bratem swym kniaziem Wasilem Czetwertynskim trzymała, matka moia powiedziała mnie, bo ia tego nie pamiętam, kiedy w sokalskiey bitwie, tedy wuia mego kniazia Wasilia Czetwertynskiego, brata matki mey tatarowie wzięli, tedy matka moia wykupowała z Ordy, tedy on tę czesc swoię matce mey spuscił, tedy matka moia te maiętnosci w pokoiu trzymała. A kiedy mnie za mąż oddali za pana Zahorowskiego, tedy te maiętnosci panu memu matka moia oddała, pan moy w pokoiu ie trzymał, a kiedy pan małżonek moy zeszłey pamięci umarł, tedy kniaź Czetwertinski Matfy, syn kniazia Wasilow, brat moy, ociec tey woiewodziney zeszłey brasławskiey, tedy on te maiętnosci pobrał, kiedy pan moy umarł, potym zaraz y kniaź Matfy rychło umarł, a po panie moim, tedy syn iego kniaź Janusz te maiętnosci trzymał y z macochą swoią kniahynią Czetwertynska Matfiiową, tedym ia upominalne listy pobrała na kniahynią Matfieiową Czetwertynską y na kniazia Janusza Czetwertynskiego. Bo kniaź Janusz niemiał potomstwa, ieno miał siostrę, która poszła za pana woiewodę brasławskiego y te maiętnosci pobrała, y te listy upominalne, com była pobrała, do WM posyłam prze [z] WM Waskoskiego.

Linia potomkow pana Kalnickiego Brasławca, który synów nimiał, ieno córek cztery.
Z tych starsza panna Kalnicka była za kniaziem Fedorem Czetwertyn- [skim], ta spłodziła syna kniazia Wasila Czetwertynskiego, pradziada teraźnie[y]szych panów woiewodzicow brasławskich, ktorego tatarowie pod Sokalem poimali y do Ordy zawiedli, zkąd onego wykupiła siostra jego rodzona kniahynia Oliena Iwanowa Juriewicza Zasławskiego, za co on jey spusci[ł] połowice maiętnosci swoich macierzystich pod Brasławiem, które na iego y na siostrę jego rodzoną kniahynią Zasławską po połowicy prawem macier[zy]stym spadli byli. (C. 74)
A ten kniaź Wasil Czetwertynski wyszedszy z Ordy spłodził syna kniazia Matfieia.
Kniaź Matfy Czetwertynski spłodził syna kniazia Janusza z pierwszą zoną swoią, który bez potomstwa umarł, a córkę kniaznę Annę, który była za Januszem, woiewodą bracławskiem. Tey ociec kniaź Matfy Czetwertinski po śmierci kniazia Kuzmy Zasławskiego począł się ustempowac wzwysz pomięnione maiętnosci bracławskie, a po nim zięc jego pan woiewodą bracławski w roku 1575 zamek y miasto Niemirow włością osadził, z którym zona jego spłodziła synów dwóch kniazia Jrzego y kniazia Krysztofa Zbaraskich, teraznieyszych woiewodzicow bracławskich.

A córkę kniazia Olenę* Alexandrę Czetwertynską, prababkę teraznieyszego pana woiewody podlaskiego, która brata swego rodzonego kniazia Wasila Czetwertynskiego z Ordy, pod Sokalem poymanego, piniędzmy swemi wy­ kupiła, będąc za kniaziem Iwanem** Juriewiczem Zasłaskiem*, za co on iey puścił połowicę tych maiętnosci swoich macierzystych pod Bracławiem, które na onę y na tego brata jey kniazia Wasila Czetwertynskiego połowicę prawem macierzystym spadli byli, iakosz tych maiętnosci do żywota swego w spo- koynym trzymaniu y używaniu była, a od wzwysz pomięnionego brata swego kniazia Wasila Czetwertynskiego y syna jego kniazia Matfieia Czetwertyn- skiego, bratowicza swego, przeszkody zadney niemiała.______________________
Ta spłodziła synów dwóch kniazia Michała y kniazia Kuzmę Zasławskich y mnie Zahorowską y kniahynią Swistelecką y inne córki, które bezpotomnie zeszły.
A kniaź Kuzma, brat moy, spłodził kniazia Janusza y do śmierci swey tych maiętnosci pod Bracławiem sąm ieden używał, od ktorego do zeyscia jego niebosczyk Kudło stary urzędnikiem był.
A ta wiadomość drugich córek pana Kalnickiego. Wtóra panna Kalnicka była za kniaziem Hlinskim, o tey potomstwie wiadomości niemasz.
Trzecia była za kniaziem Masalskim, o ktorey także wiadomości niemasz.
Czwarta była za panem Iwaskem Janczynskim, chorążym włodzimirskim, pradziadem terazneyszego pana Piotra y Prokowa Janczynskich. (C. 75)

Wiadomość maiętnosci pana Kalnickiego.
Naprzód Niemirow s przysiółkami.
Sioło osiadłe Chwestowe dymów — — — SiołoBobłowdymów — — — —
Sioło Metweza dymów — — — —
Sioło chorodiszcze Łuka nad Tamiernicą dymów —
Sioło Sokoliec na Bohu dymów — — —
Sioło Bołoczkowce nazwane Sorokotyca dymów —
Sioło Bugrabincy nazwane Zarudnici dymów —
Sioło Sydkowce dymów — — — —
Sioło Zywodow na rzecie Rusie nieosiadłe._________________________ Siedliszcze Obuchowce puste na rzece bobrawemi s pasiekami y lasami. Siedliszcze Stawy z rzeką Bersadią y z gony bobrowemi.
Te wszystkie wzwyz mianowane sioła niebosczyk kniaź Kuzma a po nim Je0 M K Janusz Zasławski po połowicy z kniaziem Cz[e]twertynskim w trzymaniu byli przez dwadzieścia lat, a teraz po kniaziu Czetwertynskim Je M p. woiewoda bracławski wsawolne*** nad prawo pospolite połowicę wszystkich maiętnosci Je M. kniazia Zasławskiego wziął у w ręka[ch] swoich ma, trzymaiąc urzędniki swoie na nich.
Pisań w Zasławiu roku 1575 miesiąca augusta 9 dnia.
Реге­сто­вий запис на зво­ро­ті (С. 76):
Informacya od JeyMci pani Zahorowskiey z domu x[ięz]ny Zasławskiey, która informuie iakim sposobem niemirowskie dobra dostały się w dom xiąząt Czetwertynskich у daley
ta w roku 1575 dnia 9 augusta w Zasławiu pisana.

Львівсь­ка націо­наль­на нау­ко­ва біб­ліо­те­ка імені Васи­ля Сте­фа­ни­ка НАН Украї­ни, від­діл руко­писів; ф. 5 (Оссолінсь­кі), спр. 4257/111, с. 73— 76. Польсь­ко­мов­на копія XVII ст. (?)

Дода­ток 1. Родо­від князів Заславсь­ких
В 1386 р. польсь­кий король Вла­ди­слав і вели­кий князь литовсь­кий Віто­вт пере­да­ли у володін­ня кня­зю Федо­ру Дани­ло­ви­чу Острозь­ко­му разом з Остро­гом і наше місто Ізя­с­лав. В 1448 р. син Федо­ра Дани­ло­ви­ча, Василь Федо­ро­вич, розді­ли­ли вели­чез­ні острозь­кі маєт­но­сті між дво­ма свої­ми сина­ми: Іва­ном (одер­жав Остріг) і Юрієм. Юрію дістав­ся у володін­ня місто Заславль і він почав рід князів заславсь­ких.
Отже, пер­шим істо­рич­но відо­мим кня­зем Заславсь­ким став князь Юрій Васи­льо­вич. Прав­да, до 1466 р. він іме­нуєть­ся ще кня­зем Острозь­ким. Але акт від 26 черв­ня 1466 р. свід­чить про те, що Юрій Васи­льо­вич під­пи­суєть­ся вже кня­зем Заславсь­ким.
У кня­зя Юрія Васи­льо­ви­ча було два сини: Андрій та Іван.
Князь Андрій Юрій­о­вич Заславсь­кий помер — не жона­тим. Під кіне­ць жит­тя зій­шов з глуз­ду і жив при браті своє­му Івані, а потім при Кон­стян­тині Острозь­ко­му.
Помер Іван Юрій­о­вич в 1520 р. Піс­ля ньо­го зали­ши­ло­ся п`ятеро синів: Федір, Бог­дан, Кузь­ма, Іван, Михай­ло. Про князів Федо­ра, Бог­да­на, Іва­на не відо­мо нічо­го. Князь Михай­ло помер без­діт­ним.
Князь Кузь­ма Іва­но­вич Заславсь­кий близь­ко 1551 р. був ста­ро­стою Кам’янецьким і про­сла­ви­вся дея­ки­ми пере­мог­а­ми над тата­ра­ми. Князь Кузь­ма був не одру­же­ний з княж­ною Ана­стасією Оль­шансь­кою і від шлю­бу з нею мав доч­ку Ган­ну і трьох синів: Пет­ра, Михай­ла і Іва­на.
Князь Пет­ро Кузь­мо­вич не мав дітей.
Про кня­зя Михай­ла Кузь­мо­ви­ча зга­дуєть­ся в указі від 20 черв­ня 1583 р. В цьо­му указі коро­ля Сте­фа­на Баторія гово­рить­ся про те, що ста­ро­сти Кре­ме­не­ць­кий і Воло­ди­мирсь­кий взяв­ши з собою війсь­ко рушив на помістя Михай­ла Заславсь­ко­го і забра­ли у ньо­го помістя Оженін. Князь Михай­ло Кузь­мо­вич неод­но­ра­зо­во вою­вав з тур­ка­ми. Помер від нещас­но­го випад­ку. Одно­го разу їдучи в повоз­ці заснув, три­ма­ю­чи в руці заряд­же­ну руш­ни­цю, яка чи то від стру­су чи від необе­реж­но­го натис­ку рукою вистрі­ли­ла йому в гру­ди. Помер він не жона­тим.
Князь Іван ІІІ Кузь­мо­вич Заславсь­кий вико­нав волю бать­ка сво­го і від­дав на мона­стир свя­тої Трої­ці села: Двіре­ць, Біли­жин­ці, Зава­дин­ціі Сенют­ки.
Він мав одну доч­ку Софію і одно­го сина Іва­на ІV.

Князь Олек­сандр Януш Заславсь­кий на про­тязі 12 років нав­чав­ся за кор­до­ном в Німеч­чині, Фран­ції, Нідер­лан­дах, Мол­до­вії. Був висо­ко освіт­че­ною люди­ною. Зай­мав висо­кі дер­жав­ні поса­ди: воє­во­да Брид­славсь­кий, воє­во­да Київсь­кий, ста­ро­ста Жито­мирсь­кий. Князь Длек­сандр про­бу­вав себе в літе­ра­турі, зай­мав­ся бла­годій­ни­ць­кою діяль­ністю. В кін­ці жит­тя захворів на подаг­ру. Був одру­же­ний на Єфро­синії княж­ні Острозь­кій. В 1620 році піс­ля смер­ті сво­го бать­ка, кня­зя Яну­ша Острозь­ко­го, разом з яким при­пи­нив своє існу­ван­ня слав­ний рід князів Острозь­ких. Єфро­синія Осто­розь­ка віс вели­чез­ні маєт­но­сті пере­нес­ла в дім чоло­віка. І таким чином зно­ву об’єдналися Острозь­кі і Заславсь­кі володін­ня. В Олек­сандра Заславсь­ко­го було дві доч­ки: Кон­стан­ція і Суса­на, і три сини Ісі­дор-Януш, Костян­тин-Олек­сандр, Вла­ди­слав-Домінік.
Князі Ісі­дор-Януш і Костян­тин-Олек­сандр помер­ли не одру­же­ни­ми. Князь Вла­ди­слав-Домінік Заславсь­кий брав участь у бит­вах з шве­да­ми в 1621 р. з Бог­да­ном Хмель­ни­ць­ким. Саме його кня­зя Вла­ди­сла­ва-Домініка, Бог­дан Хмель­ни­ць­кий в насміш­ку про­звав пери­ною за його при­страсть до вся­ких зруч­но­стей. Він був жона­тим двічі. Від дру­гої жін­ки в ньо­го був син Олек­сандр і доч­ка Тео­філія.
Князь Олек­сандр Вла­ди­сла­во­вич помер малоліт­нім і з його смер­тю при­пи­няє свій рід князів Заславсь­ких.

Ори­гі­нал: Дер­жав­ний архів Рів­ненсь­кої області. – Ф. 370. – Оп. 3. – Спр. 100.
Ори­гі­нал: Дер­жав­ний архів Рів­ненсь­кої області. – Ф. 370. – Оп. 3. – Спр. 100.
Берег. 26 черв­ня 1496 р.
Z, кнuз Юрь Василь­євичъ Жаславъскыи, вызна­ваю симъ моимъ листомъ,
комоу боудtть потрhбъ єго видhти або что­учи єго слы­ша­ти. Ижєть про­далъ tсми |
паноу СtмtнY Jли­за­ро­ви­чю имhнtє на Волы­ни своt власт­ноt и зъ люъ­ми сво­и­ми,
кото­рыє жъ в томъ имhнtи живо­утъ, рtчt­ноє Бhло­шовъ, за тридъ­цать копъ
широ­кых | гро­шtи вhч­нt и нtпо­ро­уш­нt имtнhє го и дhтtмъ єго такъ дол­го и такъ
широ­ко, какъ жt єсми самъ дtр­жалъ въ всhхъ гра­ни­цахъ и въ всhхъ jко­ли­цахъ,
какъ и ста­ро­дав­на | єсть. Про­далъ єсми ємоу зо всимъ: з боры, з лtсы, з дYбро­ва­ми,
з ловы, зъ гаи­ми и зъ всh­ми роль­u­ми, выко­пан­ны­ми и нtвы­ко­па­ны­ми, и съ всh­ми
сhно­жатьми, кото­рыє жъ є|сть тtпtрь и кото­рыє жъ и на потомъ мають бытии
выко­па­ны, и зо всh­ми залtжъ­но­стьми, кото­рыє жъ єсть и ста­ро­дав­на к томY
имhнtю, и зъ рєка­ми, и зъ малы­ми рhчъ­ка­ми, | зъ зато­ка­ми, и съ ста­вы, с jзt­ры, и
з боб­ро­вы­ми гоны, и зъ мли­ны, и зъ боудо­ва­ны­ми и нtз­бY­до­ва­ны­ми, и jко­ломъ, и
с сычомъ, и зо всh­ми дань­ми, и зъ дары, и съ покло­ны, и съ чи|нши, какъ жt
ста­ро­дав­на бува­ло с того имhнu. Про­далъ єсми ємоу и на потомъ боудY­чимъ
ближ­нимъ єго. Такъ ижъ tсть jнъ волtнъ або хто ближъ­нии єго комY оус­хочtть |
про­да­ти або даро­ва­ти, або замt­ни­ти и на своє доб­ро­воль­но вжитъ­кы jбtр­нYти,
какъ жt сu ємоу налt­пhи боудть видhти и рuди­ти. Такъ єсми ємY про­далъ. А ж
tслt | них­то з ближъ­нихъ моихъ, ни жона моu, ни дhти мои, ани мои при­ро­жо­ныи
ближъ­нtи, них­то знихъ нt мають в то сu всто­упа­ти.
А при томъ были пано­вt ихъ ми|лость: панъ Тиш­ко Ходъ­ко­вичъ
Корtнtвъскыи, а кнuзu вtли­ко­го лов­чи панъ Лtвъ, а зtм­лu­н­инъ Волынь­скоt зtм­ли
Ива­шъ­ко zнч­инъ­скии, а Фtдъ­ко ПYзо­въскыи, а мtщанt бtрtстtис­кыи Мар­ко
Гав­ри­и­ло­вичъ, а Миш­ко Тtвъди­ки­но­вичъ, zнъ Бара­но­въскыи, а Прtсмы­цъ­кии
Ста­ни­славъ, а Коtнъ zнъ . И на то єсми панY СtмtнY сtсъ мои листъ далъ. А длu
лhп­шtи твtр­до­сти к томY листоу и пtчать єсми свою при­ло­жилъ. И про­силъ єсми
пана Тиш­ка, а пана лов­чо­го, абых ихъ мило|сть и свои пtча­ти при­ло­жи­ли к сtмY
моє­мY листY. И ихъ м(и)л(о)сть и сови пtча­ти при­ло­жи­ли.
П(и)сан оу Бtрtг(у), июн(я) 26 д(е)нъ, индик(т) 14.
У кін­ці доку­мен­та наяв­ні шнур­ки від 4-х печа­ток, які не збе­рег­ли­ся.

Print Friendly, PDF & Email