Кня­зья Соколь­ские.
© Сер­гей Без­но­сюк
Поко­лен­ная рос­пись рода кня­зей Соколь­ских.
Мате­ри­а­лы по гене­а­ло­гии и про­по­со­гра­фии.
https://​sites​.google​.com/​s​i​t​e​/​r​u​r​i​k​o​v​i​c​i​1​1​/​h​o​m​e​/​n​e​u​s​t​a​n​o​v​l​e​n​n​o​g​o​-​p​r​o​i​s​h​o​z​d​e​n​i​a​/​s​o​k​o​l​s​kie

Кня­зья Соколь­ские — веро­ят­но, Рюри­ко­ви­чи, молод­шая гіл­ка ари­сто­кра­тич­но­го роду Чет­вер­тинсь­ких. Родо­вим гніз­дом князів Сокольсь­ких був Соколь, вони іме­ну­ва­ли­ся від назви цьо­го насе­ле­но­го пунк­ту десь із сере­ди­ни – дру­гої поло­ви­ни XV ст. – почи­на­ю­чи від кня­зя на Соколі Михай­ла Михай­ло­ви­ча (сина Михай­ла Олек­сан­дро­ви­ча Чет­вер­тинсь­ко­го) [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. –S. 489; Яко­вен­ко Н. М. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст. (Волинь і Цен­траль­на Украї­на). – К., 1993. – С. 313, 316; Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV – до сере­ди­ни XVII століт­тя. Волинь і Цен­траль­на Украї­на. – 2 вид. – К., 2008. – С. 350–351.]. Від­то­ді село, а зго­дом містеч­ко незмін­но пере­бу­ва­ло у влас­но­сті Сокольсь­ких, будучи цен­тром їх володінь [Архив ЮЗР. – К., 1909. – Ч. 8, т. 3: Акты о брач­ном пра­ве и семей­ном быте в Юго-запад­ной Руси в XVI–XVII вв. – С. 11 (1538); 1911. – Ч. 8, т. 6: Акты о зем­ле­вла­де­нии в Юго-Запад­ной Рос­сии в XV–XVIII вв. – С. 85 (1560), 334, 355, 357 (1571).]. Волинсь­ке містеч­ко Соколь (інак­ше Соко­лье, Сокул), роз­мі­щене на пів­ніч від Луць­ка над річ­кою Стир (нині – село Сокіл Рожи­щенсь­ко­го рай­о­ну Волинсь­кої області). На тери­торії Луць­ко­го повіту Волинсь­ко­го воє­вод­ства у той час з такою ж назвою існу­ва­ло ще одне посе­лен­ня (ста­ном на 1629 р. також містеч­ко). Цей Сокіл (Сокуль, Sokół), розта­шо­ва­ний над р. Случ, пів­ніч­ні­ше Звя­ге­ля, зго­дом отри­мав назву Кур­чи­ці (нині с. Кур­чи­ця Ново­град-Волинсь­ко­го рай­о­ну Жито­мирсь­кої обл.). Посе­лен­ня було влас­ністю князів Коре­ць­ких, 1589 р. перей­шло до Гостсь­ких, 1640 р. – до князів Чет­вер­тинсь­ких [Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. –Warszawa, 1883. – T. 4. – S. 892; Заяць А. Урбані­за­цій­ний про­цес на Волині в XVI – пер­шій поло­вині XVII століт­тя. – Львів, 2003. – С. 67]. Най­дав­ні­ша згад­ка про насе­ле­ний пункт – тоді ще, поза сум­ні­ва­ми, як про село – містить­ся в при­вілеї луць­ко­го кня­зя Любар­та Ґеди­мі­но­ви­ча для церк­ви св. Іоана Бого­сло­ва, вида­но­му 8 груд­ня 1322 р., а 1498 р. під­твер­дже­но­му вели­ким кня­зем литовсь­ким Олек­сан­дром (щодо дату­ван­ня при­вілею та його автен­тич­но­сті існу­ють дея­кі сум­ніви) [Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ною ком­мис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов, высо­чай­ше учре­жден­ною при киев­ском, подоль­ском и волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре (далі: Архив ЮЗР). – К., 1883. – Ч. 1, т. 6: Акты о цер­ков­но-рели­ги­оз­ных отно­ше­ни­ях в Юго-Запад­ной Руси (1322–1648 гг.). – С. 2; Гра­мо­ти XIV ст. / Упор., вступ­на стат­тя, комен­тарі і слов­ни­ки-покаж­чи­ки М. М. Пещак. – К., 1974. – С. 21.]. У дру­гій поло­вині XV ст. Соколь зга­да­но в листі вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра (вида­но­му орієн­тов­но 1469 р.; доку­мент був пред­став­ле­ний під час ревізії українсь­ких зам­ків 1545 р.) [Литовсь­ка мет­ри­ка. – К., 2005. – Кн. 561: Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року/ під­гот. В. Кра­вчен­ко. – С. 160, прим. 283; Тор­гів­ля на Україні. XIV – сере­ди­на XVII ст. Волинь і Наддні­прян­щи­на / упор. В. М. Кра­вчен­ко, Н. М. Яко­вен­ко. – К., 1990. – С. 65.]. Місь­кий ста­тус посе­лен­ня Соколь набу­ло 1564 р.: 5 лип­ня князі Василь і Мар­ко Сокольсь­кі отри­ма­ли від вели­ко­го кня­зя Сигіз­мун­да Авгу­ста при­вілей на оса­д­жен­ня на міс­ці села Соколь, що пере­бу­ва­ло в їх влас­но­сті, одной­мен­но­го містеч­ка. Лока­ція ново­го посе­лен­ня вияви­лась успіш­ною: вже за кіль­ка років Соколь зга­дуєть­ся в дже­ре­лах саме як містеч­ко [Заяць А. Урбані­за­цій­ний про­цес на Волині… – С. 52].

XVIII коле­но

1. князь Михай­ло Михай­ло­вич Чет­вер­тин­ский на Соко­ли.
Князь на Соколі (Сокольсь­кий).
король Кази­мир Онош­ка отда­лил от име­ний зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др… име­ний за выступ его, что он шури­на сво­е­го кня­зя Вац­ла­ва Чет­вер­тин­ско­го с пора­ды жены сво­ей убил, желая само­му захва­тить отчиз­ну его. Когда Кази­мир отда­лил Онош­ка от име­ний кня­зя Вац­ла­ва, то их дер­жа­ли кня­зья Юрий Чет­вер­тин­ский, Федор Выш­ков­ский и Миха­ил Соколь­ский. Когда же Бог­дан Хреп­то­вич женил­ся на Федь­ке Чет­вер­тын­ской, то те име­ния Вац­ла­во­вы спа­ли толь­ко на Федь­ку и отда­лил Онош­ка с женой, в кото­рой оста­лась лишь выслу­га ее отца (Хуп­ков). [Лие­ту­вос мет­ри­ка: 1528 07 24 Вырокъ под­скар­бе­му двор­но­му, п(а)ну Ива­ну Андре­еви­чу и шури его, кн(я)зем Чет­вер­тен­ским и Соколь­ским з земя­ны луц­ки­ми Федо­ром Онош­ко­ви­чем а Ива­ном Руси­ном, о име­нья близ­кость их, люди и зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др…- Кни­ги 15 — Стра­ни­ца 69].

XIX коле­но

2/1. князь Юрий Михай­ло­вич Соколь­ский († бл.1538)
В Бере­стьи, 23 янва­ря 1516 года.
164. А то дру­гии листъ судо­выи коро­ля его мило­сти Жик­ги­мон­та межы Пет­раш­ком Муша­ти­чом и уну­ком его Яцком, а межи кн(я)зи Сокол(ь)скии и инши­ми вча­сти­ни­ка­ми их о вступъ в дуб­ро­ву Склен­скую з ымен(ь)я Мих­ли­на.
Жик­ги­монт и далей.
Смот­ре­ли есмо того дела. Сто­я­ли передъ нами оче­ви­сто, жало­ва­ли намъ земе­н­инъ волын­ский, панъ Пет­руш­ко Муша­тич зъ дво­ре­ни­номъ н(а)шимъ, з уну­комъ сво­имъ Яцъ­комъ Яцъ­ко­ви­чомъ на кн(я)зя Васи­лья и на кн(я)зя Солъ­та­на, а на кн(я)зя Юря Соколь­скихъ, и на земе­ни­на волын­ско­го Мать­фея Скуй­бе­ду, и на инъ­шых пле­менъ­ни­ковъ, кото­рые з ними //[ 159] дель­ни­цу в Мих­лине мають, што жъ, дей: «Они моцъ­но усту­па­ють се у дуб­ро­ву нашу Склен­скую, дере­во и дро­ва беруть и тую дуб­ро­ву пусто­шать, и шко­ды вели­кие чинять». И кн(я)зи Соколь­ские, и тот земе­нин пове­ди­ли передъ нами, ижъ­бы здав­на мели въездъ з ыме­нья сво­е­го, з Михъ­ли­на: „О кото­рую жъ, дей, дуб­ро­ву пер­вей сего оть­цу нашо­му, кн(я)зю Миха­и­лу, зъ его отцомъ, паномъ Ива­номъ Муша­тою пра­во было передъ ста­ро­стою луцъ­кимъ, паномъ Михай­ломъ Монъ­то­въто­ви­чом, в чомъ жо, дей, отца нашо­го пра­во­го зна­шолъ и в тую дуб­ро­ву при­су­дил ему въездъ мети. И листь свой судо­вый на то ему далъ». Кото­рий же листь его перед нами вка­зы­ва­ли, ино в томъ листе сто­ить напи­са­но, ижъ панъ Михай­ло оть­цовъ ихъ о дуб­ро­ву смоть­релъ, а панъ Оли­зар Шило­вичъ, мар­ша­локъ Волын­ское зем­ли, передъ ним светь­чилъ о дуб­ро­ву вели­ко­го кн(я)зя Швить­ры­гай­ло­ву, што мих­лин­цом воль­но было въежъд­ча­ти такъ, какъ и инъ­шымъ оба­пол­ным селомъ. Ниж­ли в томъ листе не мено­ва­но, ижъ­бы о Скленъ­скую дуб­ро­ву ихъ смот­релъ. А панъ Пет­руш­ко зъ Яцъ­комъ мови­ли: „Не реку­чи вам, але и инъ­шымъ всимъ оба­полъ­нымъ сусе­домъ не было вол(ь)но в тую дуб­ро­ву нашу въез­ду мети безъ доз­во­ле­нья мое­го, какъ же и вамъ есми не забо­ро­нялъ по доб­рой воли сво­ей тамъ, у тую дуб­ро­ву мою, въежъд­ча­ти, коли есми сусе­де­ви з вами мешъ­кал». А за тым поло­жи­ли перед нами пры­ви­лей вели­ко­го кн(я)зя Швит­ри­гай­ловъ //[1 59у] на то, што отцу его, пану Ива­ну, тое име­нье Склень, дал з лесы, з боры, з дуб­ро­ва­ми и з ловы, и со въсимъ, какъ тое име­нье было деръ­жа­но, на него, и гра­ни­цы ему в томъ пры­ви­льи выпи­са­ны. А к тому панъ Пет­руш­ко з уну­комъ сво­имъ мови­ли: „Мае­те ль вы на то ко[то]рое све­до­мъе, ижбы отцу вашо­му воль­но быва­ло в тую дуб­ро­ву нашу Скленъ­скую въежъд­ча­ти, або мае­те ль све­до­мъе и людей добрих, кото­рые бы при пану Миха­ле тамъ на тую дуб­ро­ву выезъ­ди­ли и того межы отцы наши­ми смот­ре­ли, бо, дей, отец мой з оть­цомъ вашимъ будеть ли о кото­рую инъ­шую дуб­ро­ву пра­во мелъ, а тую дуб­ро­ву Склен­скую, в кото­рую се безъ­в­инъне усту­пу­е­те, отецъ мой во в покои дер­жалъ». И они рек­ли: „Мы жад­но­го све­дец­ства через тоть лист на то не маемъ». Ино мы, поро­зу­мевъши с паны рада­ми, такъ есмо на конецъ учи­ни­ли: коли панъ Михай­ло Монъ­то­вто­вичъ в томъ листе сво­емъ не напи­салъ, мену­ю­чы, ижъ­бы о тую дуб­ро­ву Склен­скую их смот­рел, и коли теж све­да­мя жад­но­го на то не мели … Маеть панъ Пет­руш­ко и его пото­мъ­ки тую дуб­ро­ву Склен­скую деръ­жа­ти со въсимъ подъ­ле того при­ви­лья вели­ко­го кня­зя Швит­ры­гай­ла и какъ отецъ его, панъ Иванъ, и они дер­жа­ли. А кня­земъ Соколь­ским и тому земе­ни­ну, и людемъ ихъ, и инъ­шымъ оба­пол­ным сусе­домъ не надо­бе ся в тую дуб­ро­ву ничымъ въсту­па­ти и въез­ду нико­то­ро­го тамъ мети. И на то есмо имъ дали сесь нашъ лист з нашою печа­тью.
П[и]санъ у Бере­стьи [1516], генъ­ва­ра двадъцат(ь) тре­те­го дня, инъ­дик­та чет­вер­то­го. Пры том были вое­во­да вилен­ский, канц­лер, пан Мико­лай Ради­вил, панъ вилен­ский, гет­ман, ста­ро­ста луц­кий, бера­слав­ский и вениц­кий, мар­ша­лок Волын­ское зем­ли, князь Костен­тин Ива­но­вич Остроз­кии, вое­во­да троц­кии, мар­ша­лок двор­ный, пан Гре­го­рий Ста­ни­сла­во­вич Остик, пан Троц­кий, ста­ро­ста жомойт­ский, пан Ста­ни­славъ Яно­вич, мар­ша­лок зем­ский, дер­жав­ца сло­ним­ский, пан Ян Мико­ла­е­вич Ради­вил. Копоть, писар. [Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 231 (1540-1543): 12-oji Teismų bylų knyga / Parengė I. Valikonytė, N. Šlimienė, S. Viskantaitė-Saviščevienė, L. Steponavičienė. Vilnius, 2007, стр. 150-151].
В 1528 году под­скар­бий Иван Андре­евич по близ­ко­сти жены сво­ей Бог­да­ны Федо­ров­ны Выш­ков­ской вме­сте с шури­на­ми сво­и­ми (бра­тья­ми жены) кня­зья­ми Васи­ли­ем, Федо­ром и Андре­ем Чет­вер­тин­ски­ми, кня­зья Васи­лий, Сол­тан и Юрий Михай­ло­ви­чи Соколь­ские жало­ва­лись гос­по­да­рю Зиг­мун­ту Ста­ро­му на Ива­на Руси­на и Федо­ра Онош­ко­ви­ча (сына Онош­ка и кня­ги­ни Ган­ны Юрьев­ны Чет­вер­тин­ской), что они выпро­си­ли их близ­кость (име­ния на Чет­вертне) по смер­ти Ива­на Хреп­то­ви­ча (сына кня­ги­ни Федь­ки Чет­вер­тин­ской). Федор Онош­ко­вич сооб­щил, что име­ния эти мате­риз­на его по мате­ри кня­гине Ганне Юрьевне Чет­вер­тин­ской. На что под­скар­бий И. А., кня­зья Чет­вер­тин­ские и Соколь­ские отве­ти­ли, что еще король Кази­мир отца его Онош­ка отда­лил от тех име­ний за выступ его, что он шури­на сво­е­го кня­зя Вац­ла­ва Чет­вер­тин­ско­го с пора­ды жены сво­ей убил, желая само­му захва­тить отчиз­ну его. Когда Кази­мир отда­лил Онош­ка от име­ний кня­зя Вац­ла­ва, то их дер­жа­ли кня­зья Юрий Чет­вер­тин­ский, Федор Выш­ков­ский и Миха­ил Соколь­ский. Когда же Бог­дан Хреп­то­вич женил­ся на Федь­ке Чет­вер­тын­ской, то те име­ния Вац­ла­во­вы спа­ли толь­ко на Федь­ку и отда­лил Онош­ка с женой, в кото­рой оста­лась лишь выслу­га ее отца (Хуп­ков). И в даль­ней­шем за коро­ля Алек­сандра Онош­ко с женой Ган­ной нико­гда не дер­жа­ли тех име­ний. А поэто­му князь Зиг­мунт при­су­дил эти име­ния Ива­ну под­скар­бе­му по бли­зо­сти жены его, кня­зьям Чет­вер­тин­ским и Соколь­ским, кро­ме тре­тьей части, что доч­ка Ива­на Бог­да­но­ви­ча Хреп­то­ви­ча запи­са­ла мужу сво­е­му Чапличу.[Лиетувос мет­ри­ка: 1528 07 24 Вырокъ под­скар­бе­му двор­но­му, п(а)ну Ива­ну Андре­еви­чу и шури его, кн(я)зем Чет­вер­тен­ским и Соколь­ским з земя­ны луц­ки­ми Федо­ром Онош­ко­ви­чем а Ива­ном Руси­ном, о име­нья близ­кость их, люди и зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др…- Кни­ги 15 — Стра­ни­ца 69].
3/1. князь Василь Михай­ло­вич Соколь­ский († 1528)
1522.1.16 — под­пи­сал­ся сви­де­те­лем при про­да­же Гне­ва­шем Иваш­ко­ви­чем Ело­виц­ким кня­зю Кон­стан­ти­ну Ива­но­ви­чу Острож­ско­му сво­е­го отчиз­но­го име­ния Вол­ко­шов.
В 1528 году под­скар­бий Иван Андре­евич по близ­ко­сти жены сво­ей Бог­да­ны Федо­ров­ны Выш­ков­ской вме­сте с шури­на­ми сво­и­ми (бра­тья­ми жены) кня­зья­ми Васи­ли­ем, Федо­ром и Андре­ем Чет­вер­тин­ски­ми, кня­зья Васи­лий, Сол­тан и Юрий Михай­ло­ви­чи Соколь­ские жало­ва­лись гос­по­да­рю Зиг­мун­ту Ста­ро­му на Ива­на Руси­на и Федо­ра Онош­ко­ви­ча (сына Онош­ка и кня­ги­ни Ган­ны Юрьев­ны Чет­вер­тин­ской), что они выпро­си­ли их близ­кость (име­ния на Чет­вертне) по смер­ти Ива­на Хреп­то­ви­ча (сына кня­ги­ни Федь­ки Чет­вер­тин­ской). Федор Онош­ко­вич сооб­щил, что име­ния эти мате­риз­на его по мате­ри кня­гине Ганне Юрьевне Чет­вер­тин­ской. На что под­скар­бий И. А., кня­зья Чет­вер­тин­ские и Соколь­ские отве­ти­ли, что еще король Кази­мир отца его Онош­ка отда­лил от тех име­ний за выступ его, что он шури­на сво­е­го кня­зя Вац­ла­ва Чет­вер­тин­ско­го с пора­ды жены сво­ей убил, желая само­му захва­тить отчиз­ну его. Когда Кази­мир отда­лил Онош­ка от име­ний кня­зя Вац­ла­ва, то их дер­жа­ли кня­зья Юрий Чет­вер­тин­ский, Федор Выш­ков­ский и Миха­ил Соколь­ский. Когда же Бог­дан Хреп­то­вич женил­ся на Федь­ке Чет­вер­тын­ской, то те име­ния Вац­ла­во­вы спа­ли толь­ко на Федь­ку и отда­лил Онош­ка с женой, в кото­рой оста­лась лишь выслу­га ее отца (Хуп­ков). И в даль­ней­шем за коро­ля Алек­сандра Онош­ко с женой Ган­ной нико­гда не дер­жа­ли тех име­ний. А поэто­му князь Зиг­мунт при­су­дил эти име­ния Ива­ну под­скар­бе­му по бли­зо­сти жены его, кня­зьям Чет­вер­тин­ским и Соколь­ским, кро­ме тре­тьей части, что доч­ка Ива­на Бог­да­но­ви­ча Хреп­то­ви­ча запи­са­ла мужу сво­е­му Чапличу.[Лиетувос мет­ри­ка: 1528 07 24 Вырокъ под­скар­бе­му двор­но­му, п(а)ну Ива­ну Андре­еви­чу и шури его, кн(я)зем Чет­вер­тен­ским и Соколь­ским з земя­ны луц­ки­ми Федо­ром Онош­ко­ви­чем а Ива­ном Руси­ном, о име­нья близ­кость их, люди и зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др…- Кни­ги 15 — Стра­ни­ца 69].
~ ♀NN Васи­лів­на Хреб­то­ви­чів­на
4/1. князь Сол­тан Михай­ло­вич Соколь­ский († 1544)
Волинсь­кий хорун­жий (бл. 1529-1544 рр.).
1522.1.16 — под­пи­сал­ся сви­де­те­лем при про­да­же Гне­ва­шем Иваш­ко­ви­чем Ело­виц­ким кня­зю Кон­стан­ти­ну Ива­но­ви­чу Острож­ско­му сво­е­го отчиз­но­го име­ния Вол­ко­шов.
В 1528 году под­скар­бий Иван Андре­евич по близ­ко­сти жены сво­ей Бог­да­ны Федо­ров­ны Выш­ков­ской вме­сте с шури­на­ми сво­и­ми (бра­тья­ми жены) кня­зья­ми Васи­ли­ем, Федо­ром и Андре­ем Чет­вер­тин­ски­ми, кня­зья Васи­лий, Сол­тан и Юрий Михай­ло­ви­чи Соколь­ские жало­ва­лись гос­по­да­рю Зиг­мун­ту Ста­ро­му на Ива­на Руси­на и Федо­ра Онош­ко­ви­ча (сына Онош­ка и кня­ги­ни Ган­ны Юрьев­ны Чет­вер­тин­ской), что они выпро­си­ли их близ­кость (име­ния на Чет­вертне) по смер­ти Ива­на Хреп­то­ви­ча (сына кня­ги­ни Федь­ки Чет­вер­тин­ской). Федор Онош­ко­вич сооб­щил, что име­ния эти мате­риз­на его по мате­ри кня­гине Ганне Юрьевне Чет­вер­тин­ской. На что под­скар­бий И. А., кня­зья Чет­вер­тин­ские и Соколь­ские отве­ти­ли, что еще король Кази­мир отца его Онош­ка отда­лил от тех име­ний за выступ его, что он шури­на сво­е­го кня­зя Вац­ла­ва Чет­вер­тин­ско­го с пора­ды жены сво­ей убил, желая само­му захва­тить отчиз­ну его. Когда Кази­мир отда­лил Онош­ка от име­ний кня­зя Вац­ла­ва, то их дер­жа­ли кня­зья Юрий Чет­вер­тин­ский, Федор Выш­ков­ский и Миха­ил Соколь­ский. Когда же Бог­дан Хреп­то­вич женил­ся на Федь­ке Чет­вер­тын­ской, то те име­ния Вац­ла­во­вы спа­ли толь­ко на Федь­ку и отда­лил Онош­ка с женой, в кото­рой оста­лась лишь выслу­га ее отца (Хуп­ков). И в даль­ней­шем за коро­ля Алек­сандра Онош­ко с женой Ган­ной нико­гда не дер­жа­ли тех име­ний. А поэто­му князь Зиг­мунт при­су­дил эти име­ния Ива­ну под­скар­бе­му по бли­зо­сти жены его, кня­зьям Чет­вер­тин­ским и Соколь­ским, кро­ме тре­тьей части, что доч­ка Ива­на Бог­да­но­ви­ча Хреп­то­ви­ча запи­са­ла мужу сво­е­му Чапличу.[Лиетувос мет­ри­ка: 1528 07 24 Вырокъ под­скар­бе­му двор­но­му, п(а)ну Ива­ну Андре­еви­чу и шури его, кн(я)зем Чет­вер­тен­ским и Соколь­ским з земя­ны луц­ки­ми Федо­ром Онош­ко­ви­чем а Ива­ном Руси­ном, о име­нья близ­кость их, люди и зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др…- Кни­ги 15 — Стра­ни­ца 69].
1538.08.16 — Запись кня­зя Сол­та­на Михай­ло­ви­ча Соколь­ско­го, выдан­ная им женой сво­ей Олене Коптевне в допол­не­ние к пер­во­на­чаль­но­му венов­но­му ее листу, о обо­зна­че­ни­ем тех име­ний, какие долж­ны перей­ти ей в вено в слу­чае ее вдов­ства. 1538 г., авгу­ста 16. [http://​www​.runivers​.ru/​b​o​o​k​r​e​a​d​e​r​/​b​o​o​k​9​5​2​9​/​#​p​a​g​e​/​132]
1559 год, янва­ря 25. Кн.Юрий Васи­лье­вич Соколь­ский про­да­ет свое пра­во наслед­ства после бра­та Андрея на участ­ки зем­ли в Холп­не­ве тет­ке сво­ей кня­гине Елене Соколь­ской и ея сыно­вьям.
1560 год, декаб­ря 2. Заяв­ле­ние слу­ги Н.Ю.Радзивила Мар­ти­на Бур­це­ви­ча о том, что кн.Елена Сол­та­нов­на Соколь­ская и кня­зья Васи­лий и Марк силою вос­пре­пят­ство­ва­ли вво­ду во вла­де­ние их име­ни­я­ми Федо­ра Дуб­ров­ска­го, при­суж­ден­ны­ми это­му послед­не­му гос­по­дар­ским судом.
~ Оле­на Коптов­на
В трав­ні 1570 року в Луць­ко­му ґродсь­ко­му суді про­хо­дить роз­бір спра­ви по зви­ну­ва­чен­ні кня­зя Мар­ка Сокольсь­ко­го в опорі судо­во­му декре­ту щодо відібран­ня у ньо­го маєт­ку для пере­да­чі іншій особі. Серед судо­вих супере­чок висту­пи­ла мати Мар­ка, кня­ги­ня Оле­на Сокольсь­ка, і ска­за­ла: «Слы­шу, иж тут мовят, яко­бы я намо­в­ля­ла сына. Ино я не намо­в­ля­ла, а коли и забо­ро­ни­ла уве­за­ня, то ми того вчи­ни­ти вол­но вод­ле Ста­ту­ту, яко о том учит в роз­де­ле чет­вер­том, в арты­ку­ле трид­цять пер­вом». [Лось­кий, І. Українсь­ка жін­ка в Коза­ць­ку добу / Ігор Лось­кий // Сво­бо­да (Нью-Йорк). – 1941. – Ч. 243. – 21 жовтня. – С. 4]

XX коле­но

5/3. князь Андрей Васи­лье­вич Соколь­ский († до 1541)
6/3. князь Юрий Васи­лье­вич Соколь­ский (1554,1559)
1554 год, авгу­ста 15. Дар­ствен­ная кн. Юрия Васи­лье­ви­ча Соколь­ска­го Васи­лию и Мар­ку Сол­та­но­ви­чам Соколь­ским на части име­ния в Холп­не­ве, Три­стен­цу и пр.,каковыя име­ния были преж­де в заста­ве у раз­ных лиц(кн.Кошерскаго, п.Вечерича и Ота­бия, жида луцкаго)http://www.runivers.ru/bookrea…2/mode/1up
1559 год, янва­ря 25. Кн.Юрий Васи­лье­вич Соколь­ский про­да­ет свое пра­во наслед­ства после бра­та Андрея на участ­ки зем­ли в Холп­не­ве тет­ке сво­ей кня­гине Елене Соколь­ской и ея сыно­вьям.
7/3. князь Мак­сим Васи­лье­вич Соколь­ский († бл.1580)
~ Алек­сандра-Ири­на
8/3. князь Оста­фий Васи­лье­вич Соколь­ский († бл.1579)
Луць­кий під­су­док (1565-1579 рр.).
~ кн. Опранія Федорів­на з Боря­тинсь­ких Оста­фій­о­ва Сокольсь­ка у духів­ни­ці від 20 груд­ня 1592 р.
також про­си­ла похо­ва­ти її “у мана­сты­ре при церк­ви Свя­тоє Пре­чи­стоє в Луц­ку”, яко­му пожерт­ву­ва­ла 5 кіп литовсь­ких гро­шів [ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр. 47, арк. 25];
9/3. княж­на Мария Васи­льев­на Соколь­ская († піс­ля 1546)
~ ♂Ірик Лукавсь­кий.
10/4. князь Василь Сол­та­но­вич Соколь­ский († 1568)
25.1560 год, декаб­ря 2. Заяв­ле­ние слу­ги Н.Ю.Радзивила Мар­ти­на Бур­це­ви­ча о том, что кн.Елена Сол­та­нов­на Соколь­ская и кня­зья Васи­лий и Марк силою вос­пре­пят­ство­ва­ли вво­ду во вла­де­ние их име­ни­я­ми Федо­ра Дуб­ров­ска­го, при­суж­ден­ны­ми это­му послед­не­му гос­по­дар­ским судомhttp://www.runivers.ru/bookrea…0/mode/1up
41.1561 год, декаб­ря 6. Януш Про­ко­по­вич Угри­нов­ский про­да­ет свою часть в име­нии Мих­лине кн. Васи­лию и Мар­ку Сол­та­но­ви­чам Соколь­ским, будучи при­нуж­ден к этой про­да­же дол­га­ми отца и рас­хо­да­ми на сна­ря­же­ние себя на служ­бу панамhttp://www.runivers.ru/bookrea…3/mode/1up
Місь­кий ста­тус посе­лен­ня Соколь набу­ло 1564 р.: 5 лип­ня князі Василь і Мар­ко Сокольсь­кі отри­ма­ли від вели­ко­го кня­зя Сигіз­мун­да Авгу­ста при­вілей на оса­д­жен­ня на міс­ці села Соколь, що пере­бу­ва­ло в їх влас­но­сті, одной­мен­но­го містеч­ка. Лока­ція ново­го посе­лен­ня вияви­лась успіш­ною: вже за кіль­ка років Соколь зга­дуєть­ся в дже­ре­лах саме як містеч­ко [Заяць А. Урбані­за­цій­ний про­цес на Волині… – С. 52]
1565 год, янва­ря 19. Застав­ная запись кн.Василия Сол­та­но­ви­ча Соколь­ска­го Федо­ре Андре­евне Богу­ше­вой-Бого­ви­ти­но­вой на людей его име­ния Мих­ли­на в коли­че­стве 10 дво­рищ, с пере­чи­ле­ни­ем сле­ду­е­мых с них работ и пла­те­жей.
(3), груд­ня 02, арк. 1 зв. -3.Заява слу­жеб­ни­ка троксь­ко­го воє­во­ди, най­ви­що­го гетьма­на ВКЛ, мозирсь­ко­го ста­ро­сти і лідсь­ко­го деражв­ці Мико­лая Ради­ви­ла Мар­ти­на Бур­це­ви­ча щодо вру­чен­ня ув’яжчого листа М. Ради­ви­ла кнг. Олені Сол­танів­ні Сокольсь­кій та її сину кн. Васи­лю Сол­та­но­ви­чу Сокольсь­ко­му в Соколі й Воло­ди­ми­рі 24-25.11.1560 р. Прий­нят­тя слу­жеб­ни­ком М. Ради­ви­ла від кн. Оста­фія Сокольсь­ко­го заяви щодо ув’язання «увu­за­ня» з вря­до­вим вижем в маєт­ку М. Дуб­ровсь­ко­го; недо­пу­щен­ня кн. Оста­фієм Сокольсь­ким слу­жеб­ни­ка М. Ради­ви­ла до ув’язання в маєток; недо­пу­щен­ня до ув’язання в Міхлінсь­ко­му маєт­ку кнг. Сол­та­но­вої Сокольсь­кої слу­жеб­ни­ка М. Ради­ви­ла. Свід­чен­ня вря­до­во­го вижа про недо­пу­щен­ня до ув’язання в маєток Божів і в маєток ММихлін
Місь­кий ста­тус посе­лен­ня набу­ло 1564 р.: 5 лип­ня князі Василь і Мар­ко Сокольсь­кі отри­ма­ли від вели­ко­го кня­зя Сигіз­мун­да Авгу­ста при­вілей на оса­д­жен­ня на міс­ці села Соколь, що пере­бу­ва­ло в їх влас­но­сті, одной­мен­но­го містеч­ка. Лока­ція ново­го посе­лен­ня вияви­лась успіш­ною: вже за кіль­ка років Соколь зга­дуєть­ся в дже­ре­лах саме як містеч­ко.
1554 год, авгу­ста 15. Дар­ствен­ная кн. Юрия Васи­лье­ви­ча Соколь­ска­го Васи­лию и Мар­ку Сол­та­но­ви­чам Соколь­ским на части име­ния в Холп­не­ве, Три­стен­цу и пр.,каковыя име­ния были преж­де в заста­ве у раз­ных лиц(кн.Кошерскаго, п.Вечерича и Ота­бия, жида луц­ка­го).
1559 год, янва­ря 25. Кн.Юрий Васи­лье­вич Соколь­ский про­да­ет свое пра­во наслед­ства после бра­та Андрея на участ­ки зем­ли в Холп­не­ве тет­ке сво­ей кня­гине Елене Соколь­ской и ея сыно­вьям.
1560 год, декаб­ря 2. Заяв­ле­ние слу­ги Н.Ю.Радзивила Мар­ти­на Бур­це­ви­ча о том, что кн.Елена Сол­та­нов­на Соколь­ская и кня­зья Васи­лий и Марк силою вос­пре­пят­ство­ва­ли вво­ду во вла­де­ние их име­ни­я­ми Федо­ра Дуб­ров­ска­го, при­суж­ден­ны­ми это­му послед­не­му гос­по­дар­ским судом.
1565 год, янва­ря 19. Застав­ная запись кн.Василия Сол­та­но­ви­ча Соколь­ска­го Федо­ре Андре­евне Богу­ше­вой-Бого­ви­ти­но­вой на людей его име­ния Мих­ли­на в коли­че­стве 10 дво­рищ, с пере­чи­ле­ни­ем сле­ду­е­мых с них работ и пла­те­жей.
1564 года, сен­тяб­ря Заяв­ле­ние вдо­вы кня­зя Богу­ша Любец­ко­го Ган­ны Мон­тов­ны о том, что она по сво­ей воле и жела­нию выхо­дит замуж за кня­зя Васи­лия Сол­та­но­ви­ча Соколь­ско­го. пока­зан­ня Ган­ни Мон­то­втів­ни, яка в 1564 році заяви­ла у луць­ко­му гродсь­ко­му суді, що одру­жуєть­ся з кня­зем Васи­лем Сол­та­но­ви­чем Сокольсь­ким. Є відо­мо­сті, щодо Ган­ни Мон­то­втів­ни про нама­ган­ня Єси­фа Неми­ри­ча, при­я­те­ля її пер­шо­го помер­ло­го чоло­віка, силою одру­жи­ти її зі своїм роди­чем Іва­ном Олі­за­ро­ви­чем. Оче­вид­но дії Єси­фа Неми­ри­ча були досить рішу­чи­ми, оскіль­ки від цьо­го шлю­бу Ган­на зму­ше­на була ряту­ва­тись вте­чею. Супер­ниц­тво двох чоло­віків за Ган­ну Мон­то­втів­ну пояс­нюєть­ся не вели­ки­ми емо­цій­ни­ми почут­тя­ми до неї двох пре­тен­ден­тів на одру­жен­ня з нею, а лише матеріаль­ни­ми роз­ра­хун­ка­ми і бажан­ням поліп­ши­ти своє еко­но­мічне ста­но­ви­ще зав­дя­ки вигід­ній шлюб­ній пар­тії, оскіль­ки на той час Ган­на була єди­ною спад­коєм­ни­цею знач­них земель­них володінь сво­го бать­ка. Вре­шті, саме про це свід­чить миро­ва уго­да, за якою Іван Олі­за­ро­вич за 1200 коп. гро­шей пере­усту­пив кня­зю «свої пра­ва» на одру­жен­ня з Ган­ною. Подаль­ша доля Ган­ни Мон­то­втів­ни вияви­лась тра­гіч­ною. Піс­ля смер­ті третьо­го чоло­віка Кази­ми­ра Лед­ни­ць­ко­го вона була таки сило­мі­ць вида­на заміж за Пав­ла Згли­чансь­ко­го, який, покалі­чив­ши її, про­тя­гом 14 років про­три­мав її в ув’язненні [ Ворон­чук І. Подруж­ні зра­ди як наслі­док прак­ти­ки укла­дан­ня шлю­бів в Україні в XVI-XVII ст. // І.Ворончук. – Соціум. Аль­ма­нах соціаль­ної історії. – 2006. – 201 с., с. 161-201].
~ Анна Іванів­на Мон­то­втів­на
Доне­се­ние воз­но­го о том, что вдо­ва кня­зя Васи­лия Сол­та­но­ви­ча Соколь­ско­го Ган­на Мон­то­вть, спро­шен­ная сво­им деве­рем кня­зем Мар­ком Соколь­ским: не выхо­дит ли она замуж за п. Лед­ниц­ко­го по его, Соколь­ско­го, уго­во­ру или при­нуж­де­нию,- отве­ти­ла, что она всту­па­ет в брак с Лед­ниц­ким по сво­ей доб­рой воле и с согла­сия отца, и что князь Соколь­ский не в пра­ве удер­жать ее от того, хотя­бы и желал это сде­лать; если же он желе­ет боч­ки меду и хле­ба, что съе­дят гости на сва­дьбе, то она может то и дру­гое достать у дру­зей сво­е­го буду­ю­ще­го мужа. 1569 года, фев­ра­ля 22.
11/4. князь Мар­ко Сол­та­но­вич Соколь­ский († 1583)
Під­лі­си, Сіто­ви­чі і Кор­сині Ілья­шу та Сте­па­ну Бор­зо­бо­га­то­ви­чам- Красєн­скім.
21 лип­ня 1571 року Красєн­скі заяви­ли Луць­ко­му суду, що кня­ги­ня Оле­на і її син Марк не запла­ти­ли їм у від­ве­дені стро­ки бор­гу, а тому, від­по­від­но до умо­ви бор­го­во­го запи­су, зобов’язані або запла­ти­ти негай­но подвій­ний борг, або ж від­мо­ви­тись від своїх сіл (Сіто­ви­чі, Під­лі­си і Кор­сині).
На суді воз­ний поін­фор­му­вав, що князі Сокольсь­кі пере­да­ли Бор­зо­ба­га­то­ві­чам-Красєн­скім зазна­чені маєт­ки, за вий­нят­ком села Кор­си­ня, що було застав­ле­но рані­ше дво­ря­ни­ну Богухва­лу-Іва­ни­ць­ко­му.
Біль­ше як через пів­ро­ку, 12 квіт­ня 1572 року воз­ний допо­вів суду, що він пере­дав кня­гині Олені і її сину Мар­ку Сокольсь­ким лист від Бор­зо­ба­га­то­вічів-Красєн­скіх з нага­ду­ван­ням, щоб вони посту­пи­ли­ся села­ми Кор­сині і Під­лі­си.
З подаль­ших подій стає оче­вид­ним, що Під­лі­си були про­дані, тому що нова воло­дар­ка села – дво­рян­ка Бог­да­на Лаго­довсь­кая 25 жовтня 1574 року вида­ла дар­чу своє­му чоло­ві­ко­ві Захарію Лаго­довсь­ко­му на помістя Підрі­ж­жя та його при­сіл­ки – Літо­го­ща, Під­лі­си, Копи­ли, Навіз і Струг.
Наступ­ний акт, хоч теж не містив зга­док про crimen laesae maiestatis, нале­жав до тих зло­чинів, які, в залеж­но­сті від нюан­сів, мож­на було вит­лу­ма­чи­ти як обра­зу воло­да­ря (див. дода­ток № 2). Ідеть­ся про фаль­шу­ван­ня моне­ти — зазі­хан­ня на пра­ва, які нале­жа­ли вер­хов­ній вла­ді. Так, в одній зі справ, пов’язаній саме з цим зло­чи­ном, луць­кі ґродсь­кі уряд­ни­ки вирі­ши­ли поса­ди­ти учня золо­та­ря, пій­ма­но­го на кар­бу­ван­ні моне­ти, в ув’язнення, а тим часом посла­ти по нау­ку до коро­ля, поза­як те все сто­суєть­ся «влас­ної речі короля»39. Нага­дає­мо, що фаль­шу­ван­ня моне­ти вхо­ди­ло в понят­тя вели­кої зра­ди в Англії, а також трак­ту­ва­ло­ся як обра­за королівсь­ко­го маєста­ту у Фран­ції. Від­по­від­ний ста­ту­то­вий арти­кул перед­ба­чав пока­ран­ня смерт­ною карою через спа­лен­ня одра­зу для кіль­кох зов­ніш­ньо подіб­них — фальш з кори­с­ли­вою метою — варіан­тів зло­чи­ну: власне фаль­шу­ван­ня моне­ти, тоб­то псу­ван­ня гото­вої моне­ти; сві­до­ме дода­ван­ня небла­го­род­них металів під час виго­тов­лен­ня моне­ти мин­ца­ря­ми на шко­ду Речі Поспо­ли­тої; фаль­шу­ван­ня золо­тарів, від чого потер­па­ли при­ват­ні осо­би (ІІ ЛС, розд. 1, арт. 13; ІІІ ЛС, розд. 1, арт. 17). Серед інших подіб­них зло­чинів, що окреслю­ють­ся понят­тям «фаль­шу­ван­ня», — підроб­ка під­пи­су і печат­ки коро­ля та інших уряд­ни­ків, зокре­ма, земсь­ких, ґродсь­ких та під­ко­морсь­ких писарів для виго­тов­лен­ня фаль­ши­вих доку­мен­тів. Типо­ло­гіч­но сюди ж нале­жа­ли опе­ра­ції по під­чист­ці та виправ­лен­ню актів май­но­во­го харак­те­ру. За ці дії також перед­ба­ча­ло­ся смерт­на кара (ІІ ЛС, розд. 1, арт. 12; ІІІ ЛС, розд. 1, арт. 17).
Спра­ва золо­та­ря, зви­ну­ва­че­но­го у виго­тов­лен­ні фаль­ши­вої моне­ти, роз­гля­да­ла­ся 29 люто­го 1580 р. у Воло­ди­ми­рі при­зна­че­ни­ми коро­лем комі­са­ра­ми — королівсь­ким мар­шал­ком Олі­за­ром Кир­деєм-Миль­ским та кн. Дмит­ром Козе­кою (третій, Мико­лай Хар­ленсь­кий, на той момент пере­бу­вав у Литві) — перед воло­ди­мирсь­ки­ми ґродсь­ки­ми уряд­ни­ка­ми, до яких був спря­мо­ва­ний королівсь­кий лист з певни­ми наста­но­ва­ми. Фаль­ши­фо­мо­нет­ни­ка пій­мав і при­вів до ґро­ду його пан кн. Мар­ко Сокольсь­кий, який, за сло­ва­ми золо­та­ря, гні­вав­ся на його сина Ста­са за те, що той від­мо­ви­вся йому, кня­зеві, слу­жи­ти. Знай­шов­ши у сво­го слу­ги начин­ня для виго­тов­лен­ня моне­ти, Сокольсь­кий пред­ста­вив свою вер­сію: те начин­ня нале­жить Ста­со­ві, що робив гро­ші для Богу­фа­ла Іва­ни­ць­ко­го, до яко­го при­став на служ­бу, знех­ту­вав­ши про­по­зи­ція­ми Мар­ка. А під час ув’язнення золо­та­ря князь при­си­лав до ньо­го сокольсь­ко­го попа та про­по­ну­вав вка­за­ти на Богу­фа­ла як заці­кав­ле­ну осо­бу у виго­тов­лен­ні моне­ти Ста­сом, а за те обі­цяв від­пу­сти­ти. Обви­ну­ва­че­ний твер­див, що син його справ­ді пра­ц­ю­вав із іншим золо­та­рем корот­кий час у Іва­ни­ць­ко­го, вико­ну­ю­чи його замо­в­лен­ня, що не мало жод­но­го сто­сун­ку до кар­бу­ван­ня моне­ти, а пото­му поли­шив своє ремес­ло іним уже кіль­ка років не зай­маєть­ся. Нато­мість, за сло­ва­ми золо­та­ря, знай­дене у ньо­го начин­ня нале­жить іншо­му його сино­ві — Пет­ро­ві, який, дові­дав­шись про аре­шт бать­ка, втік і поки­нув інстру­мен­ти та фор­ми. Той Пет­ро слу­жив пев­ний час золо­та­реві Чап­ли­ча, однак моне­ту вони не били. За чут­ка­ми, на момент ув’язнення бать­ка Пет­ро пере­бу­вав у містеч­ку Межи­ри­чі кня­зя Коре­ць­ко­го. Обви­ну­ва­че­но­го кіль­ка разів бра­ли на тор­ту­ри, в резуль­таті чого він роз­по­вів про золо­та­ря, який робив гро­ші на пасі­ці «яко­гось» пана Єло­ви­ць­ко­го, а також вка­зав на ковельсь­ко­го міща­ни­на Ігна­та Царей­че­ня, що ніби­то бави­вся тим же про­ми­слом. «На муці» золо­тар визнав свою вину та пові­до­мив, що моне­ти, які вони виго­тов­ля­ли упро­до­вж двох років, його син збу­вав по ярмар­ках євре­ям за ціною копа за пів­ко­пи. Суд­ді ухва­ли­ли для обви­ну­ва­че­но­го кару згід­но зі ста­ту­то­вим при­пи­сом — спа­лен­ня, що й було вико­на­но. Перед смер­тю золо­тар про­сив зня­ти обви­ну­ва­чен­ня з Ігна­та Царей­че­ня, на яко­го він ука­зав неспра­вед­ли­во «з вели­кої муки». Одним із важ­ли­вих момен­тів цієї спра­ви, як і попе­ред­ньої, є спро­ба через тяж­кі кри­мі­наль­ні обви­ну­ва­чен­ня зне­сла­ви­ти сво­го супро­тив­ни­ка. Від­мо­ва сина золо­та­ря Ста­са слу­жи­ти кня­зю Мар­ку Сокольсь­ко­му була сприй­ня­та ним як під­ва­жен­ня авто­ри­те­ту, від­мо­ва у довірі, що дошкуль­но било по
доб­рій славі шлях­ти­ча. А це авто­ма­тич­но пере­тво­рю­ва­ло осо­бу, якій від­да­ли пере­ва­гу, на воро­га та штов­ха­ло до помсти, чи, в кра­що­му випад­ку, пере­во­ди­ло в ранг недоб­ро­зич­лив­ця. Фор­маль­но заява золо­та­ря про при­чет­ність до виго­тов­лен­ня фаль­ши­вої моне­ти Богу­фа­ла Іва­ни­ць­ко­го, до чого оскар­же­но­го намо­в­ляв князь, напев­но, не мог­ла йому зашко­ди­ти, адже зви­ну­ва­чен­ня шлях­ти­ча осо­бою неш­ля­хет­но­го ста­ну не мало бра­ти­ся до ува­ги, якщо не було під­твер­джене ваго­ми­ми свід­чен­ня­ми. Тож в дано­му разі, оче­вид­но, мог­ло йти­ся лише про зне­слав­лен­ня доб­ро­го імені супро­тив­ни­ка як акт помсти. А що Сокольсь­кий мав на ува­зі саме це, засвід­чує про­те­ста­ція іншо­го шлях­ти­ча Андрія Блі­новсь­ко­го — у тому ж воло­ди­мирсь­ко­му ґроді тро­хи біль­ше, аніж за тиждень піс­ля стра­ти золо­та­ря (див. дода­ток № 3). 9 берез­ня він визнав, що люб­лінсь­кий єврей Лей­зор від­дав йому в заста­ву моне­ти різ­но­го гатун­ку, покляв­ши­ся, що таля­ри, яких Блі­новсь­кий не знав, старі і напев­но доб­рі. Однак коли він спро­бу­вав роз­пла­ти­ти­ся ними за рибу у’Володимирі, влас­ник това­ру визнав їх фаль­ши­ви­ми. Тож Блі­новсь­кий, «посте­ре­га­ю­чи, деи, почти­во­сти сво­ее шля­хет­ское, и не хоте­чи того на собе носит», заявив про свій намір вирі­ши­ти ту спра­ву з євреєм перед судом, щоб мож­ли­ве зви­ну­ва­чен­ня з себе «зло­жит и очи­стит, яко почти­вый шлях­тич». Він ого­ло­шує суму втрат у 2 тис. польсь­ких золо­тих, які, схо­же, ува­жав екві­ва­лен­том мораль­ним втра­там — «зма­зы почти­во­сти», що при­зве­ло до підо­зри його серед людей, тоб­то втра­ти довіри, на якій три­ма­ли­ся сто­сун­ки в шля­хетсь­ко­му сере­до­ви­щі. Тож, як бачи­мо, для шлях­ти­ча зви­ну­ва­чен­ня у фаль­шу­ван­ні було вели­кою обра­зою, яку й хотів заподія­ти Соко­ловсь­кий Іва­ни­ць­ко­му, намо­в­ля­ю­чи золо­та­ря вка­за­ти на остан­ньо­го як замов­ни­ка у виго­тов­лен­ні моне­ти.
1554 год, авгу­ста 15. Дар­ствен­ная кн. Юрия Васи­лье­ви­ча Соколь­ска­го Васи­лию и Мар­ку Сол­та­но­ви­чам Соколь­ским на части име­ния в Холп­не­ве, Три­стен­цу и пр.,каковыя име­ния были преж­де в заста­ве у раз­ных лиц(кн.Кошерскаго, п.Вечерича и Ота­бия, жида луц­ка­го).
1559 год, янва­ря 25. Кн.Юрий Васи­лье­вич Соколь­ский про­да­ет свое пра­во наслед­ства после бра­та Андрея на участ­ки зем­ли в Холп­не­ве тет­ке сво­ей кня­гине Елене Соколь­ской и ея сыно­вьям.
1560 год, декаб­ря 2. Заяв­ле­ние слу­ги Н.Ю.Радзивила Мар­ти­на Бур­це­ви­ча о том, что кн.Елена Сол­та­нов­на Соколь­ская и кня­зья Васи­лий и Марк силою вос­пре­пят­ство­ва­ли вво­ду во вла­де­ние их име­ни­я­ми Федо­ра Дуб­ров­ска­го, при­суж­ден­ны­ми это­му послед­не­му гос­по­дар­ским судом.
1561 год, декаб­ря 6. Януш Про­ко­по­вич Угри­нов­ский про­да­ет свою часть в име­нии Мих­лине кн. Васи­лию и Мар­ку Сол­та­но­ви­чам Соколь­ским, будучи при­нуж­ден к этой про­да­же дол­га­ми отца и рас­хо­да­ми на сна­ря­же­ние себя на служ­бу панам
1569 года, фев­ра­ля 22. Доне­се­ние воз­но­го о том, что вдо­ва кня­зя Васи­лия Сол­та­но­ви­ча Соколь­ско­го Ган­на Мон­то­вть, спро­шен­ная сво­им деве­рем кня­зем Мар­ком Соколь­ским: не выхо­дит ли она замуж за п. Лед­ниц­ко­го по его, Соколь­ско­го, уго­во­ру или при­нуж­де­нию,- отве­ти­ла, что она всту­па­ет в брак с Лед­ниц­ким по сво­ей доб­рой воле и с согла­сия отца, и что князь Соколь­ский не в пра­ве удер­жать ее от того, хотя­бы и желал это сде­лать; если же он желе­ет боч­ки меду и хле­ба, что съе­дят гости на сва­дьбе, то она может то и дру­гое достать у дру­зей сво­е­го буду­ю­ще­го мужа.
1569 год, мая 18. Про­даж­ная запись кн.Андрея Пет­ро­ви­ча Масаль­ска­го и жены его Ган­ны Бог­да­нов­ны Путятиной(которая полу­чи­ла про­да­ва­е­мое име­ние по наслед­ству от тет­ки Бог­да­ны Федо­ров­ны) на части име­ний Под­лес и Кор­сы­ня, в пове­те Луц­ком, кня­зю Мар­ку Сол­та­но­ви­чу Соколь­ско­му, у кото­ра­го озна­чен­ное име­ние было и преж­де в застав­ном вла­де­нии.
1571 год, юлия 26. Доне­се­ние воз­на­го о пере­да­че кня­зья­ми Соколь­ски­ми бра­тьям Бор­зо­бо­га­тым-Кра­сен­ским трех име­ний за долг в застав­ное вла­де­ние, и о непе­ре­да­че одно­го име­ния, как уже нахо­дя­ща­го­ся в заста­ве у тре­тья­го лица.
1571 год, авгу­ста 4. Застав­ная запись п.Казимира Лед­ниц­ка­го меща­ни­ну луц­ко­му Пар­фе­ну Щетин­чи­чу, в сум­ме 135 коп гро­шей литов­ских, на 7 чело­век кре­стьян в име­нии Боже­ве, кото­рым сам Лед­ниц­кий вла­дел по заста­ве от кня­зя Мар­ка Соколь­ска­го.
В 1583 році Мар­ко Сокольсь­кий помер і влас­ни­цею села Мих­лин доку­мен­ти нази­ва­ють Маг­да­ле­ну Сокольсь­ку, ймо­вір­но, дру­жи­ну кня­зя. Ці згад­ки пов’язані зі вте­ча­ми селянсь­ких родин як з маєт­ку Сокольсь­ких у Мих­лині, так і від інших влас­ни­ків у Мих­лин. Такі втечі фік­су­ють­ся у 1595, 1596, 1599 роках. Ціка­во, що у пер­шо­му і третьо­му випад­ках влас­ни­цею села вка­за­на Маг­да­ле­на Сокольсь­ка. А от під 1596 роком влас­ни­ком села вка­за­ний князь Януш Яну­шо­вич Заславсь­кий.
~ Маг­да­ле­на
12/4. княж­на Анна Сол­та­нов­на Соколь­ская († піс­ля 1585)
1582, авгу­ста 12. Доне­сеніе воз­на­го, что Васи­лій Кра­сен­скій, и жена его, пани Ган­на урож­ден­ная княж­на Соколь­ская, отра­зи­ли уряд­ни­ковъ и шлях­ту вое­вод­ства.
~ Василь Бор­зо­бо­га­тий-Кра­сенсь­кий
13/4. княж­на Оле­на Сол­та­нов­на Соколь­ская († піс­ля 1569)
~ кн. Иван Рома­но­вич Друц­кий-Любец­кий

XXI коле­но

14/7. князь Василь Мак­си­мо­вич Соколь­ский († піс­ля 1583)
15/7. князь Сте­фан Мак­си­мо­вич Соколь­ский († піс­ля 1583)
16/7. княж­на Мари­на Мак­си­мов­на Соколь­ская
~ Матей Лонц­кий
17/7. княж­на Софья Мак­си­мов­на Соколь­ская
В 1585 р. в кни­гу земсь­ку Луць­ку був зане­се­ний запис про од­руження польсь­ко­го жов­ні­ра Бал­це­ра Мар­ти­шевсь­ко­го з кня­ги­нею Софією Сокольсь­кою. Обряд він­чан­ня про­во­ди­ли като­ли­ць­кий ксьон­дз і пра­во­слав­ний свя­ще­ник [1, с.438]. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ной комис­си­ей для раз­бо­ра древ­них актов, учре­жден­ной при Киев­ском, Подоль­ском и Волин­ском гене­рал-губер­на­то­ре. — Т.ІІІ. — Ч.УІІІ. Акты о брач­ном пра­ве и
семей­ном быте в Юго-Запад­ной Руси в XVI XVII вв. — К., 1909.
Брак поль­ско­го жол­не­ра Мар­ти­шев­ско­го с княж­ною Соколь­скою;
1. Жало­ба опе­ку­нов детей умер­ше­го кня­зя Мак­си­ма Соколь­ско­го о том, что поль­ский жол­нер Бал­цер Мар­ти­шев­ский, вте­рев­шись в дом вдо­вы кня­ги­ни Соколь­ской и поль­зу­ясь сла­бо­уми­ем сына ее Васи­лия, насиль­ствен­но взял за себя яко­бы в заму­же­ство сест­ру его княж­ну Софью Соколь­скую, расчи­ты­вая овла­деть ее наслед­ствен­ны­ми име­ни­я­ми. Пока­за­ние кня­ги­ни Алек­сан­дры Соколь­ской о том, что, дочь ее, про­ти­вит­ся бра­ку, во вре­мя вен­ча­ния выби­ла из рук ксен­дза кни­гу, и что Мар­ти­шев­ский под­вер­гал сви­де­тель­ни­цу и ее дочь заклю­че­нию. 1585 года, июня 19;
2. Вто­рич­ное пока­за­ние кня­ги­ни Алек­сан­дры (она же Ири­на) Соколь­ской, буд­то она доб­ро­воль­но выда­ла дочь свою в заму­же­ство за Мар­ти­шев­ско­го. Такое же пока­за­ние кня­зя Васи­лия и самой княж­ны Софьи Соколь­ских. 1585 года, июня 19;
3. Про­тест Мар­ти­шев­ско­го про­тив обви­не­ния его в том, буд­то он насиль­ствен­но женил­ся на княжне Соколь­ской и дер­жал ее, а рав­но ее мать и бра­та, в заклю­че­нии. Пока­за­ния о том его тещи, жены и шури­на, а так же пока­за­ния пра­во­слав­но­го свя­щен­ни­ка, совер­шав­ше­го брак сов­мест­но с като­ли­че­ским ксен­дзом. 1585 года, июня 22;
~ Бал­цер Мар­ти­шев­ский
18/11. князь Сте­фан Мар­ко­вич Соколь­ский († піс­ля 1617)
в чер­нец­тві Софроній
Остан­нім його пред­став­ни­ком чоло­ві­чої статі вияви­вся князь Сте­фан Мар­ко­вич Сокольсь­кий, кот­рий на почат­ку XVII ст. став мона­хом Віленсь­ко­го мона­сти­ря св. Трій­ці під ім’ям Софроній. Прий­ма­ю­чи постриг, спе­ціаль­ним листом, вида­ним у Віль­ні 4 жовтня 1614 р., він від­пи­сав на користь мона­сти­ря дея­кі зі своїх волинсь­ких маєт­ків, про­те «головне име­нье» (місто Соколь і належ­ні до ньо­го села) зали­ша­ло­ся на май­бут­нє в пов­но­му його роз­по­ряд­жен­ні [Акты изда­ва­е­мые Вилен­скою ком­мис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов. – Виль­на, 1893. – Т. 20: Акты, каса­ю­щи­е­ся горо­да Виль­ны. – С. 249.]. У той час у Соколі дія­ли церк­ва св. Трій­ці, де зна­хо­ди­лась родо­ва уси­паль­ни­ця князів Сокольсь­ких, та пара­фіяль­ний костел, фун­до­ва­ний 1603 р. кня­зем Сте­фа­ном Сокольсь­ким [Дов­би­щен­ко М. Волинсь­ка шлях­та у релі­гій­них рухах (кіне­ць XVI –пер­ша поло­ви­на XVII ст.). – К., 2008. – С. 724 [№ 280], 800 [№ 71].
У пошу­ках виго­ди Маєр Дави­до­вич зай­мав­ся орен­ду­ван­ням кор­чем, шин­ків,
млинів, мит­них зборів, часом від­да­ю­чи їх у суб­о­рен­ду. Відо­мо, що в січ­ні
1611 р. воз­ний Вален­тій Туча­ни­ць­кий звіту­вав про вве­ден­ня Має­ра Дави­до­ви­ча
в «арTнъ­ду сокол­скую в мTсте Соко­лю с корч­ма­ми, мыта­ми, млы­на­ми, шин­ком
горTл­ча­ным и въся­ким […] с корч­ма­ми в сTлах, тоTстъ в Дух­чу и в СмTр­динT, и
въ Ста­ром Соко­ли шинъкъ». Уго­да була укла­де­на з кня­ги­нею Маг­да­ле­ною з
Яко­ви­ць­ких Мар­ко­вою Сокольсь­кою та її сином Сте­фа­ном на три роки. Сума
орен­ди не вка­зу­ва­ла­ся, однак зазна­ча­ло­ся, що гро­ші за пер­ших два роки дають­ся
відра­зу, а за третій – напри­кін­ці тер­мі­ну ЦДІА­УК. –. Ф. 25, оп. 1, спр. 90, арк. 11-11 зв. Сокільсь­ким орен­да­рем Маєр зга­дуєть­ся
також у 1619 р. – Ф. 26, оп.1, спр. 25, арк. 33-34.
У трав­ні 1613 р., отри­мав­ши в орен­ду від кня­зя Сте­фа­на Соколь­ско­го корч­му,
мосто­ве і п’ять млинів, Маєр пере­дає їх у суб­о­рен­ду сокольсь­ким міща­нам
Семе­ну Абра­мо­ви­чу та єврею Пей­са­ху ЦДІА­УК. –. Ф. 25, оп. 1,Спр. 94, арк. 436-437 зв.
1 берез­ня 1616 р., від­по­від­но до уго­ди Має­ра з кня­зем Сте­фа­ном Сокольсь­ким, воз­ний Якуб Іздебсь­кий увів нашо­го героя у чоти­ри­річне орендне володін­ня за 4000 зло­тих м. Соко­лом і села­ми Ста­рий Сокіл, Смер­дин, Дух­че, Навоз [ЦДІА­УК. – Ф. 25, оп. 1, спр. 144, Спр. 103, арк. 262-263; спр. 106, арк. 701 зв.] У 1629 р. у Соколі було 242 будин­ки. [ЦДІА­УК. – Ф. 25, оп. 1– Спр. 170, арк. 458 зв.] . Уже 9 берез­ня князь скар­жи­вся на Має­ра про невід­да­чу двох чистих мем­бран, які той отри­мав «взгля­дом арTн­ды мTста Соко­ля» [ЦДІА­УК. – Ф. 25, оп. 1,Спр. 103, арк. 165 зв.]. Про поведін­ку єврея у місті свід­чать дві скар­ги. Пер­шу у листо­па­ді 1616 р. подав шлях­тич Андрій Чар­на­ць­кий і сто­су­ва­ла­ся вона зброй­но­го напа­ду Має­ра зі слу­га­ми на
його двір у Дух­чі та пограбуванні106. Дру­га була пода­на у квіт­ні 1617 р. місь­ким свя­ще­ни­ком церк­ви Воз­несін­ня Гос­под­ньо­го Семе­ном Вижевсь­ким, який від імені «при­ятT­ля сво­го» отця Несто­ра, насто­я­те­ля сокільсь­кої церк­ви Іоана­Зла­то­уста, скар­жи­вся на Має­ра і його уряд­ни­ків Шаю та Шмой­ла Абра­мо­ви­ча, «жидов з мTста Кол­ковъ», про спро­бу захо­пи­ти ґрунт, що нале­жав церкві, і побит­тя свя­ще­ни­ка. Оте­ць Нестор, наго­ло­шу­ю­чи, що орен­да не сто­суєть­ся
церк­ви, свід­чив: «Тот то жид МаTр з Шмо­и­лом, арTнъ­дар сокол­скии, нT маю­чи жад­но­го пра­ва
въ арTн­дѣ ани в посT­сыи своTи цTрк­ви свTтоT хрT­сти­ян­скоT, пTрTд дво­ром в
Соко­лю сто­я­чоT, року тTпTрTш­нT­го тисT­ча шTст­сот сTм­на­дцTто­го мца мар­ца
чTтвTр­то­го­на­дцат дня, кгды тот свT­щT­никъ Ива­нов­скии Зла­то­уст­скии диру
робот­ни­ком сво­им коло цTрк­ви запра­ви­ти албо ого­ро­дит ука­зы­вал и роска­зо­вал, тTды помTнT­ныи МаTр Дави­до­вичъ […] при­шTд­ши на цвин­тар цTрк­ви свTто­го Иона в Соко­лю, застав­ши оно­го свTсчT­ни­ка отца НTсто­рия и мовил до свT­щT­ни­ка: «Для чого бы горо­дил око­ло того цвинъ­та­ра, кгды ж я маю волю на томъ цвин­та­ру око­ло тоT цTрк­ви ора­ти и про­со посTя­ти и пожи­ток мTти собT». Свѣсчѣ­ник то повT­дил на сло­ва МаTро­вы: «Иж того нT дождTшъ, кгды ж
на то жад­ноT моци нT маешъ и мTти нT будTшъ. ТTды зара­зом жид МаTр при собT казал уряд­ни­ко­ви своT­му Шаи жиду за лобъ порва­ти и иншим помочъ­ни­ком сво­им, кото­рых при собT на тот час мTл бит, мор­до­ват […] и окрут­нT на
цвин­та­ру при цTрк­ви свTтои попа змор­до­вал, ранъ въ голо­вT, на руцT, на плT­чах, на хри­бтT нTма­ло поза­да­вал, от кото­ро­го зби­тя и зранT­ня и окрут­но­го мор­до­ва­ня нT вTдаю, Tсли будT живъ» [ЦДІА­УК. – Ф. 25, оп. 1, спр. 106, арк. 542 зв.–543. ]. Зі сво­го боку у черв­ні 1617 р. Маєр скар­жи­вся на кня­зя С. Соколь­ско­го, який меш­кав у дворі в місті, хоча не мав би цьо­го роби­ти, та ще й «сTно­жа­ти коситъ, пива на жидовъ и мTс­чанъ тамош­нихъ сокол­ских для шин­ко­ва­ня наки­даTт и оных судитъ и рядит ими. Рыба­ков двох, рTз­ни­ковъ двох с посT­сыи […] однявъши, пну Кго­лын­ско­му, вои­то­ви тамош­не­му, отдал, пива оно­му дават мес­ча­номъ на вышинкъ и во млы­нах без черъ­гы, соло­ды молот поз­во­лил» [ЦДІА­УК. – Ф. 25, оп. 1,.спр. 106, Арк. 701-702.].
Піс­ля смер­ті без­діт­но­го Сте­фа­на Мар­ко­ви­ча, яка наста­ла десь неза­дов­го до 30 листо­па­да 1619 р. [Доку­мен­ти до історії унії на Волині і Київ­щині кін­ця XVI – пер­шої поло­ви­ни XVII ст. / упор. М. В. Дов­би­щен­ко. – К., 2001 [Пам’ятки. – Т. 3: Архів Українсь­кої Церк­ви. – Вип. 1]. – С. 158.], спад­коєм­ця­ми ста­ли його сест­ри Бар­ба­ра (дру­жи­на кня­зя Сте­фа­на зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го), Олек­сандра (дру­жи­на волинсь­ко­го під­столія Кришто­фа Єло­ви­ць­ко­го) й Бог­да­на / Богу­ми­ла (дру­жи­на Стані­сла­ва Корч­мінсь­ко­го) та пле­мін­ни­ки й пле­мін­ни­ці по сест­рах Юрій і Анна Ярмо­линсь­кі (діти покій­ної сест­ри Мару­ші, дру­жи­ни Мико­лая Ярмо­линсь­ко­го), Геле­на і Ядві­га Корч­мінсь­кі (діти зга­да­ної сест­ри Бог­да­ни, яка помер­ла між черв­нем 1621-го й трав­нем 1623-го років). Саме вони в 1620–1623 рр. від­по­ві­да­ли в Луць­ко­му ґродсь­ко­му суді й Корон­но­му три­бу­налі на пре­тен­зії (зокре­ма, з боку Віленсь­ко­го мона­сти­ря св. Трій­ці) до покій­но­го отця Софронія [ЛННБ, від­діл руко­писів, ф. 46, тека XXXIV, № 6887, 6888, 6891, 6891а, 6894.].
19/11. княж­на Бар­ба­ра Мар­ков­на Соколь­ская († піс­ля 1614)
Піс­ля смер­ті без­діт­но­го Сте­фа­на Мар­ко­ви­ча, яка наста­ла десь неза­дов­го до 30 листо­па­да 1619 р. [Доку­мен­ти до історії унії на Волині і Київ­щині кін­ця XVI – пер­шої поло­ви­ни XVII ст. / упор. М. В. Дов­би­щен­ко. – К., 2001 [Пам’ятки. – Т. 3: Архів Українсь­кої Церк­ви. – Вип. 1]. – С. 158.], спад­коєм­ця­ми ста­ли його сест­ри Бар­ба­ра (дру­жи­на кня­зя Сте­фа­на зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го), Олек­сандра (дру­жи­на волинсь­ко­го під­столія Кришто­фа Єло­ви­ць­ко­го) й Бог­да­на / Богу­ми­ла (дру­жи­на Стані­сла­ва Корч­мінсь­ко­го) та пле­мін­ни­ки й пле­мін­ни­ці по сест­рах Юрій і Анна Ярмо­линсь­кі (діти покій­ної сест­ри Мару­ші, дру­жи­ни Мико­лая Ярмо­линсь­ко­го), Геле­на і Ядві­га Корч­мінсь­кі (діти зга­да­ної сест­ри Бог­да­ни, яка помер­ла між черв­нем 1621-го й трав­нем 1623-го років). Саме вони в 1620–1623 рр. від­по­ві­да­ли в Луць­ко­му ґродсь­ко­му суді й Корон­но­му три­бу­налі на пре­тен­зії (зокре­ма, з боку Віленсь­ко­го мона­сти­ря св. Трій­ці) до покій­но­го отця Софронія [ЛННБ, від­діл руко­писів, ф. 46, тека XXXIV, № 6887, 6888, 6891, 6891а, 6894.].
~ кн. Сте­фан Воро­не­ць­кий
20/11. княж­на Алек­сандра Мар­ков­на Соколь­ская († піс­ля 1644)
У 1583 році Мар­ко Сол­та­но­вич спла­чу­вав вже з 5 осель, Бог­да­на Чет­вер­тенсь­ка з 1 оселі, 1 горо­ду і з 1 валь­но­го коле­са (сук­но­валь­ні – О. Б.), а пан Андрій Заго­ровсь­кий з 24 осель (150-280 під­да­них), 2 городів, 2 під­сусід­ків (під­дані, що не мали влас­ної оселі) і з 1 валь­но­го коле­са (сук­но­валь­ні). Крім того, цьо­го року з 2 копильсь­ких осель пла­тив пода­ток ще якийсь пан Камі­не­ць­кий, мож­ли­во, орен­дар. Отже, в остан­ній чвер­ті XVI століт­тя в селі Копил­ля, обра­хо­ву­ю­чи за різ­ни­ми серед­ні­ми кое­фі­цієн­та­ми (від 6 до 12 чоло­вік на 1 дим/оселю) про­жи­ва­ло від 200 до 375 душ
під­да­них. Як бачи­мо, у дов­го­му спис­ку влас­ни­ків села з’явився пред­став­ник іншої гіл­ки кня­жо­го роду Чет­вер­тенсь­ких-Сокольсь­ких. Так, ще в 1540 році Сол­тан Михай­ло­вич Сокольсь­кий запи­сав на віно своїй «жоні» Олені Копоть маєт­ки Копил­ля, Суськ, Сито­ви­чі, Кор­сині і Під­лі­си, і з того часу нащад­ки князів на Соколі Сокольсь­ких (Чет­вер­тенсь­ких) володі­ли Копил­лям. За тари­фом подим­но­го подат­ку 1629 року у Копил­лі було чоти­ри влас­ни­ки: князь Сте­фан Чет­вер­тенсь­кий (спла­чу­вав з 22 осель), Міхал Заго­ровсь­кий (з 10 осель), Ян Кошовсь­кий (з 7 осель), княж­на Олек­сандра Шим­ко­вич-Шклінсь­ка, урод­же­на Сокольсь­ка (з 17 осель). Остан­ні 17 осель копиль­чан кн. Сокольсь­кої вхо­ди­ли до скла­ду її Сокольсь­кої воло­сті. Отже, всьо­го на 1629 рік в селі було 56 димів/осель, в яких мог­ло мак­си­маль­но про­жи­ва­ти до 600 під­да­них. Княж­на Олек­сандра вий­ш­ла заміж вдру­ге за пра­во­слав­но­го шлях­ти­ча Кришто­фа Єло­ви­ць­ко­го, актив­но­го дія­ча Луць­ко­го Хре­сто­воз­дви­женсь­ко­го брат­ства. Їх нащад­ки володі­ли Копил­лям ще у XVIII століт­ті.
У лип­ні 1618 р. від­був­ся ціка­вий обмін – Маєр Дави­до­вич посту­пи­вся орен­дою
міста Сокiл волинсь­ко­му під­столію Кришто­фу Єло­ви­ць­ко­му, а наступ­но­го дня у ньо­го
ж узяв в орен­ду най­ри­бут­ко­ві­ші части­ни: горіл­ча­ну орен­ду, гре­бельне мито,
корч­ми, чин­ші ЦДІА­УК. – Ф. 25, оп. 1, Спр. 109, арк. 90 зв.–93, спр. 110, арк. 388. . Ще раз, у 1634 р., Маєр Дави­до­вич орен­ду­ва­ти­ме на чоти­ри
роки м. Сокіл із села­ми Кор­син, Літо­го­ща і Під­ліс­ся – тепер у Олек­сан­дри
Мар­ків­ни Сокольсь­кої, дру­жи­ни луць­ко­го земсь­ко­го суд­ді Кришто­фа Шим-
кови­ча Шклинсь­ко­го, але у лип­ні 1636 р. за обо­піль­ною зго­дою орен­да була
при­пи­не­на ЦДІА­УК. – Ф. 25, оп. 1, Спр. 198, арк. 871 зв.–872.
Піс­ля смер­ті без­діт­но­го Сте­фа­на Мар­ко­ви­ча, яка наста­ла десь неза­дов­го до 30 листо­па­да 1619 р. [Доку­мен­ти до історії унії на Волині і Київ­щині кін­ця XVI – пер­шої поло­ви­ни XVII ст. / упор. М. В. Дов­би­щен­ко. – К., 2001 [Пам’ятки. – Т. 3: Архів Українсь­кої Церк­ви. – Вип. 1]. – С. 158.], спад­коєм­ця­ми ста­ли його сест­ри Бар­ба­ра (дру­жи­на кня­зя Сте­фа­на зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го), Олек­сандра (дру­жи­на волинсь­ко­го під­столія Кришто­фа Єло­ви­ць­ко­го) й Бог­да­на / Богу­ми­ла (дру­жи­на Стані­сла­ва Корч­мінсь­ко­го) та пле­мін­ни­ки й пле­мін­ни­ці по сест­рах Юрій і Анна Ярмо­линсь­кі (діти покій­ної сест­ри Мару­ші, дру­жи­ни Мико­лая Ярмо­линсь­ко­го), Геле­на і Ядві­га Корч­мінсь­кі (діти зга­да­ної сест­ри Бог­да­ни, яка помер­ла між черв­нем 1621-го й трав­нем 1623-го років). Саме вони в 1620–1623 рр. від­по­ві­да­ли в Луць­ко­му ґродсь­ко­му суді й Корон­но­му три­бу­налі на пре­тен­зії (зокре­ма, з боку Віленсь­ко­го мона­сти­ря св. Трій­ці) до покій­но­го отця Софронія [ЛННБ, від­діл руко­писів, ф. 46, тека XXXIV, № 6887, 6888, 6891, 6891а, 6894.]. У резуль­таті роз­поді­лу спад­щи­ни Сокольсь­ка волость – місто Соколь і села Сито­ви­чі, Дов­га Воля, Дух­че, Навоз, Кор­синь, Літо­го­ща, Під­лі­си, Смер­дин, Копиль, Коп­че, Кра­си­лів­ка, Перед­зам­че, Михал­ківсь­ка Воля, Суськ (ста­ном на 1629 р.) [Бара­но­вич О. Залюд­нен­ня Волинсь­ко­го воє­вод­ства… – С. 59–60.] – опи­ни­лася в руках княж­ни Олек­сан­дри Мар­ків­ни. Піс­ля смер­ті Кришто­фа Єло­ви­ць­ко­го (помер між 20 черв­ня й 18 лип­ня 1625 р. [Urzędnicy wołyńscy XIV–XVIII wieku. Spisy / Oprac. M. Wolski. – Kórnik, 2007. –S. 145.]) вона вий­ш­ла заміж за Кришто­фа Шим­ко­ви­ча Шклінсь­ко­го Юзеф Вольф хиб­но твер­див, що в пер­шо­му шлю­бі О. Сокольсь­ка була за К. Шим­ко­ви­чем-Шклінсь­ким, а вдру­ге вий­ш­ла заміж за «вол­ко­вись­ко­го під­столія» Кришто­фа Єло­ви­ць­ко­го [Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… – S. 492]., луць­ко­го земсь­ко­го під­суд­ка (1623–1634), а піз­ні­ше суд­дю (1634–1642) [Urzędnicy wołyńscy… – S. 88, 91.]. Про­те Сокольсь­ка волость зали­ша­лась у руках княж­ни Олек­сан­дри Мар­ків­ни із Сокольсь­ких та її сина від попе­ред­ньо­го шлю­бу Іллі (Геліа­ша), кот­рий від­то­ді (як і його нащад­ки Як, напри­клад, один із синів Іллі – Димітр 1702 р. [див.: Архив ЮЗР. – К., 1869. – Ч. 5, т. 1: Акты о горо­дах (1432–1798). – С. 195].) писав­ся на Соко­лю Єло­ви­ць­ким (містеч­ко Соколь зали­ша­ло­ся в Єло­ви­ць­ких аж до почат­ку XIX ст. [Słownik geograficzny… – 1890. – T. 11. – S. 39–40.]).
Два репре­зен­то­вані доку­мен­ти, що збе­рег­ли­ся до нашо­го часу в скла­ді архіву Єло­ви­ць­ких, при­па­да­ють­ся саме на час пере­бу­ван­ня Соко­ля в руках княж­ни Олек­сан­дри та її сина Іллі. Пер­ший з актів – витяг із соколь-
ських місь­ких книг 1629 р. – поча­сти пред­став­ляє струк­ту­ру місь­ко­го управ­лін­ня, а дру­гий – при­вілей 1643 р. – без­по­се­ред­ньо сто­суєть­ся органі­за­ції жит­тя посе­лен­ня. Появі пер­шо­го доку­мен­та пере­ду­ва­ла низ­ка подій, які мож­на при­близ­но рекон­стру­ю­ва­ти на осно­ві його змісту. Орієн­тов­но на почат­ку 1620-х років (мож­ли­во, і рані­ше — 1614 р. сокольсь­ке вій­тів­ство пере­бу­ва­ло вже в заставі [Заяць А. Судо­чин­ство в при­ват­них містах Пра­во­бе­реж­ної Украї­ни у XVI – пер­шій поло­вині XVIІ століть // Крізь століт­тя: Студії на поша­ну Мико­ли Кри­ку­на з наго­ди 80-річ­чя. – Львів, 2012. – С. 221].) Криштоф Єло­ви­ць­кий і його дру­жи­на пози­чи­ли в сокольсь­ко­го міща­ни­на й куп­ця Дани­ла Яцко­ви­ча Жили­ча готів­кою 400 польсь­ких зло­тих. В яко­сті забез­пе­чен­ня бор­гу кре­ди­тор отри­мав у застав­ну посе-сію (w realna poszeszią sposobem zastawnym) тер­мі­ном три роки сокольсь­ке вій­тів­ство «з усі­ма його при­бут­ка­ми, вла­дою, юрис­дик­цією, дохо­да­ми, суда­ми, штра­фа­ми й при­на­леж­но­стя­ми, що від­дав­на до того вій­тів­ства нале­жать». Якби піс­ля завер­шен­ня цьо­го стро­ку пози­ку не було повер­ну­то й не викуп­ле­но вій­тів­ство, то посесія мала про­до­в­жи­ти­ся на наступ­ні три роки й так далі (od trzech lat do trzech lat). Доклад­ні­ше умо­ви уго­ди обу­мо­в­ле­но в спе­ціаль­но­му записі, нада­но­му пози­чаль­ни­ка­ми своє­му міща­ни­ну. За три роки влас­ни­ки не спла­ти­ли борг, до того ж невдо­взі пан під­столій помер (мож­ли­во, поря­док подій був іншим), від­так вій­тів­ство й надалі без­пе­реш­код­но пере­бу­ва­ло в кори­сту­ван­ні Жили­ча. Оче­вид­но, ішло­ся не про вико­нан­ня ним судо­вих функ­цій, а про дохо­ди з цієї при­бут­ко­вої поса­ди (окрім судо­вих оплат і штра­фів, тра­ди­цій­но вій­то­ві мог­ли нале­жа­ти пев­на части­на тор­го­вель­них мит і подат­ків, стяг­нень із реміс­ни­ків, а також земель­ні ділян­ки, будин­ки, тор­го­ві ятки, крам­ни­ці, корч­ми тощо) [Заяць А. Інсти­тут вій­тів­ства в містах Волині XVI – пер­шої поло­ви­ни XVII ст.// Цен­траль­на і Схід­на Євро­па в XV–XVIII століт­тях: питан­ня соціаль­но-еко­но­міч­ної та політич­ної історії. До 100-річ­чя від дня народ­жен­ня про­фе­со­ра Дмит­ра Похи­ле­ви­ча / за ред. Л. Зашкіль­ня­ка та М. Кри­ку­на. – Львів, 1998. – С. 107–108.]. Навряд чи влас­ни­ки ста­ли б пере­да­ва­ти своє пра­во при­зна­ча­ти вій­та (а саме так пере­важ­но було в при­ват­них містах [Там само. – С. 112.]) одно­му з міщан, що мог­ло ство­ри­ти неви­гід­ний для них
пре­це­дент на май­бут­нє у від­но­си­нах із місь­кою гро­ма­дою. Так само сум­нів­но, чи міг Жилич осо­би­сто здійс­ню­ва­ти функ­ції вій­та з огля­ду на непись­мен­ність; зре­штою, у витязі 1629 р. вій­том назва­но іншу осо­бу. 21 берез­ня 1629 р. за ту ж суму 400 зло­тих Жилич від­сту­пив свої пра­ва на сокольсь­ке вій­тів­ство шлях­ти­чу Стані­сла­ву Дем­бі­ць­ко­му, моти­ву­ю­чи свій учи­нок гострою потре­бою в гро­шах, і видав у Соколі на користь контр­аген­та від­по­від­ний лист («влев­ко­вий доб­ро­віль­ний запис», тоб­то акт про пере­да­чу своїх юри­дич­них прав іншій особі). У ньо­му сокольсь­кий купе­ць повністю й навіч­но зрік­ся будь-яких пре­тен­зій до посесії, гаран­ту­вав дер­жан­ня новим посе­со­ром вій­тів­ства та кори­сту­ван­ня при­бут­ка­ми з ньо­го на тих самих умо­вах, на яких три­мав сам, до часу, поки влас­ни­ки міста не
повер­нуть пози­че­ну гро­шо­ву суму, зобов’язавшись від себе, дру­жи­ни й нащад­ків не переш­код­жа­ти її виплаті.
Жилич завірив «влев­ко­вий лист» своєю печат­кою, а оскіль­ки не вмів писа­ти, то від його імені доку­мент під­пи­сав сокольсь­кий місь­кий писар Стані­слав Коз­ловсь­кий. Свід­ка­ми укла­дан­ня уго­ди були шлях­тич Павел Рибал­товсь­кий (при­я­тель Дем­бі­ць­ко­го), Конрат Спа­совсь­кий і сокольсь­кий бур­мистр Мар­цин Сис­ка (Шиш­ка?), котрі скрі­пи­ли акт свої­ми під­пи­са­ми й печат­ка­ми. Дво­ма дня­ми піз­ні­ше Жилич осо­би­сто з’явився до місь­ко­го уря­ду Соко­ля
(зі скла­ду магістра­ту на той час були при­сут­ні війт Федір Бори­со­вич, бур­містр Мар­цин Сис­ка, рай­ця Мар­цин Сока­ле­ць та лав­ни­ки Стані­слав Кіліа­но­вич і Стані­слав Чап­ник). Сокольсь­кий купе­ць пред’явив уряд­ни­кам свій «влев­ко­вий лист» і попро­сив упи­са­ти його до місь­ких книг, що й було зроб­ле­но. Воче­видь тоді ж (або кіль­ко­ма дня­ми піз­ні­ше) вида­но завіре­ний місь­кою печат­кою і під­пи­сом зга­да­но­го вище писа­ря Коз­ловсь­ко­го витяг із сокольсь­ких місь­ких книг (про запис листа Жили­ча). 4 квіт­ня 1629 р. Рибал­товсь­кий пред’явив цей витяг від імені Дем­бі­ць­ко­го уряд­ни­кам Луць­ко­го ґродсь­ко­го уря­ду під­ста­ро­сті Пав­лу Дру­ць­ко­му-Любе­ць­ко­му й ґродсь­ко­му суд­ді Іллі Брон­ни­ць­ко­му, і доку­мент було обля­то­ва­но (впи­са­но) в луць­кі ґродсь­кі кни­ги. За бра­ком коштів влас­ни­ки Соко­ля, оче­вид­но, не мог­ли вику­пи­ти вій­тів­ство в най­б­лиж­чі роки. Біль­ше того, 13 трав­ня 1631 р. княж­на Олек­сандра Сокольсь­ка та її чоло­вік Криштоф Шим­ко­вич-Шклінсь­кий (як опікун) пере­да­ли містеч­ко з при­сіл­ка­ми Крас­на Воля, Навіз, Дух­че, Смер­дин, Копиль, Коп­че й Дов­га Воля та філь­вар­ка­ми й усі­ма при­на­леж­но­стя­ми подруж­жю Пав­лу й Полонії з Воло­чи­ма Гуле­ви­чам-Вою­тинсь­ким за 11 тисяч зло­тих в орен­ду тер­мі­ном на чоти­ри роки (почи­на­ю­чи з 8 черв­ня 1631 р.) Того ж 13 трав­ня 1631 р. оренд­ний кон­тракт був упи­са­ний до луць­ких ґродсь­ких актів [ЛННБ, від­діл руко­писів, ф. 46, тека II, № 3]. При­к­мет­но, що за кон­трак­том «zamek y mieszczan sokolskich z jurisdicią ich m[iło]sc panowie
Sklinsci malzonkowie sobie zostawili, oprocz arendy mieyskiey» – ймо­вір­но це було немож­ли­во зро­би­ти саме тому, що сокольсь­ке вій­тів­ство на той час і так не пере­бу­ва­ло в посесії влас­ни­ків містеч­ка.
Дру­гим із пред­став­ле­них у пуб­ліка­ції доку­мен­тів є при­вілей княж­ни Олек­сан­дри з Сокольсь­ких та Іллі Єло­ви­ць­ко­го і його дру­жи­ни Кате­ри­ни з Хоци­мірсь­ких куш­нірам і крав­цям міста Соколь, вида­ний у Сокольсь­ко­му зам­ку 16 серп­ня 1643 р. Реци­пієн­ти звер­ну­ли­ся до влас­ни­ків міста («били чолом і про­си­ли») і, пра­г­ну­чи, за твер­джен­ням остан­ніх, «щоб най­пер­ше нашою пансь­кою милістю обда­ро­вані були, потім також віч­ним спо­коєм убез­пе­чені та від нас пра­вом були забез­пе­чені», про­си­ли про ство­рен­ня спіль­но­го куш­нірсь­ко-кра­ве­ць­ко­го реміс­ни­чо­го цеху. Влас­ни­ки міста дали зго­ду й окрес­ли­ли в при­вілеї прин­ци­пи функ­ціо­ну­ван­ня ново­ство­ре­но­го реміс­ни­чо­го брат­ства – «згід­но їх зви­чаю, як […] в інших містах і містеч­ках» – та вста­но­ви­ли такі обов’язки цеху і його членів: для забез­пе­чен­ня «хва­ли Бога» цехо­ві реміс­ни­ки (неяс­но, кожен із них, чи увесь цех разом) муси­ли дава­ти до місь­ких хра­мів свіч­ки 35 (до като­ли­ць­ко­го косте­лу одну на Різ­дво й дру­гу на Велик­день, а до місь­кої церк­ви так само на уро­чи­сті свя­та);
У дру­гій поло­вині – напри­кін­ці 1630-х років Ілля Єло­ви­ць­кий, досяг­нув­ши дорос­ло­го віку, всту­пив у володін­ня бать­ківсь­ки­ми маєт­ка­ми. 17 трав­ня 1639 р. Ілля Єло­ви­ць­кий виста­вив у Луць­ку лист, яким звіль­нив матір
від обов’язку вико­ну­ва­ти умо­ви уго­ди між нею і його зве­де­ним стар­шим бра­том, воло­ди­мирсь­ким войсь­ким Філо­ном Єло­ви­ць­ким, укла­де­ної в Луць­ку 16 трав­ня 1629 р. Уго­да була під­пи­са­на Філо­ном, Кришто­фом Шим­ко­ви­чем-Шклінсь­ким, кре­ме­не­ць­ким войсь­ким Даніе­лем Єло­ви­ць­ким, Захарія­шем Чет­вер­тинсь­ким та Олек­сан­дром і Андрієм Єло­ви­ць­ки­ми й затвер­дже­на в Луць­ко­му ґроді. Від­так Ілля визнав умо­ви здійс­не­но-
го ним і його бра­том за цією уго­дою поді­лу дідич­них маєт­ків та зобов’язався (від сво­го імені й імені своїх нащад­ків) не пору­шу­ва­ти ці умо­ви під закла­дом 30 тисяч зло­тих. [Див. ори­гі­нал доку­мен­ту: ЛННБ, від­діл руко­писів, ф. 46, тека I, № 17.].
Від­то­ді Сокольсь­ка волость мала зна­хо­ди­тись під без­по­се­ред­нім його управ­лін­ням. Із цим були пов’язані й захо­ди моло­до­го влас­ни­ка, орієн­то­вані на впо­ряд­ку­ван­ня маєт­ко­вих справ. Неда­ре­м­но 1 люто­го 1639 р. за дору­чен­ням пана Єло­ви­ць­ко­го його слу­га пан Саму­ель Хрус­ці­ць­кий подав для впи­сан­ня до луць­ких земсь­ких книг лист (укла­де­ний із королівсь­ки­ми комі­са­ра­ми 20 листо­па­да 1549 р. в Мель­ни­ці) про зала­год­жен­ня гра­нич­но­го кон­флік­ту
між мель­ни­ць­ки­ми під­да­ни­ми коро­ле­ви Бони та під­да­ни­ми з володінь (зокре­ма, з належ­но­го до Сокольсь­кої воло­сті села Сито­ви­чі) князів Сокольсь­ких – кня­гині Оле­ни Сол­та­но­вої і кня­зя Бог­да­на Сол­та­но­ви­ча [ЛННБ, від­діл руко­писів, ф. 46, тека II, № 24.]. Від­так поява при­вілею від 16 серп­ня 1643 р. мала ста­ти однією з акцій, спря­мо­ва­них на загос­по­да­рю­ван­ня Сокольсь­кої воло­сті. Про пра­г­нен­ня її влас­ни­ків до покра­щен­ня еко­но­міч­но­го ста­ну маєт­ків свід­чать і події наступ­но­го, 1644 року. Тоді Ілля Єло­ви­ць­кий і його мати доз­во­ли­ли міща­нам й оби­ва­те­лям сусід­ньо­го містеч­ка Яно­ва. Нині село Іванів­ка, Рожи­щенсь­ко­го рай­о­ну Волинсь­кої обл. (Доро­шу Себес­тіа­но­ви­чу та деся­ти іншим, до яких зго­дом при­єд­на­ло­ся ще два­надця­те­ро янівсь­ких міщан) випа­са­ти на «своїх дідич­них сокольсь­ких ґрун­тах» бид­ло. Містеч­ко Янів (або Бре­хов) пере­бу­ва­ло у влас­но­сті Єло-Малинсь­ких (Заяць А.Урбанізаційний про­цес на Волині… – С. 66; Бара­но­вич О. Залюд­нен­ня Волинсь­ко­го воє­вод­ства… – С. 52). 4 трав­ня 1644 р. ті вида­ли в Соко­лю лист (під­пи­са­ний від їх імені янівсь­ким бур­ми­стром Матвієм Сим­ко­ви­чем та інши­ми їхні­ми «при­я­те­ля­ми»), згід­но з яким зобов’язалися під стра­хом втра­ти худо­би пасти її в лісах і сіно­жа­тях без шко­ди для них (зокре­ма, сте­рег­ти­ся вогню в лісі) й пові­дом­ля­ти про тих своїх сусідів, котрі, не будучи впи­сані до цьо­го листа, нава­жи­ти­му­ть­ся без доз­во­лу випа­са­ти свою ско­ти­ну. Вза­мін за «пасо­вись­ко» янівсь­кі міща­ни обі­ця­ли на май­бут­ні жни­ва виста­ви­ти з кож­но­го по двох жен­ців [Див. ори­гі­нал доку­мен­ту: ЛННБ, від­діл руко­писів, ф. 46, тека I, № 27.].
У жовтні 1644 р. у воло­ди­мирсь­ко­му земсь­ко­му суді роз­гля­да­ла­ся скар­га львівсь­ких чен­ців кар­мелітів на Має­ра Дави­до­ви­ча, який не вико­нав роз­по­ряд­жен­ня кня­гині Олек­сан­дри Сокольсь­кої і не пере­дав мона­хам 176 кіп немо­ло­че­но­го і 12 мац «чисто­го» жита, за що потра­пив під санк­ції – упро­до­вж шести тиж­нів мав від­да­ти вже 352 копи і 24 маци жита, а у разі спро­ти­ву спра­ву мали пере­да­ти для ого­ло­шен­ня бані­ції до Люб­лінсь­ко­го три­бу­на­лу ЦДІА­УК. – Ф. 27, оп. 1 , спр. 39, арк. 15 зв.–17 зв., 83-84. У ви- зна­че­ний тер­мін він жита не повер­нув, хоча чен­ці чека­ли його «з само­го поран­ку аж до вTчо­ра и запалT­ня свT­чи» [ЦДІА­УК. – Ф. 28, оп. 1, спр. 79, арк. 749.].
~ 1) Андрей Заго­ров­ский
~ 2) 1616 Криштоф Ело­ви­ць­кий.
волинсь­кий під­столій Криштоф Єло­ви­ць­кий одру­жи­вся з його матір’ю Олек­сан­дрою Сокольсь­кою не рані­ше дру­гої поло­ви­ни 1616 р.: цьо­го року помер­ла княж­на Олек­сандра Воро­не­ць­ка, пер­ша дру­жи­на пана Єло­ви­ць­ко­го (Boniecki A. Herbarz Polski. – Cz. 1: Wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. – Warszawa, 1906. – T. 9. – S. 7; Żychliński T. Złota księga szlachty polskiej. – Poznań, 1893. – Rocz. 15. – S. 221), а в трав­ні того ж року помер луць­кий земсь­кий під­су­док Андрій Заго­ровсь­кий, пер­ший чоло­вік княж­ни Сокольсь­кої (Urzędnicy wołyńscy… – S. 88).
~ 3) Криштоф Шим­ко­вич-Шкленсь­кий
21/11. княж­на Мари­ан­на Мар­ков­на Соколь­ская
~ Вац­лав Семаш­ко.
княж­на Мару­ша Мар­ков­на Соколь­ская
~ Мико­лай Ярмо­лин­ский
Піс­ля смер­ті без­діт­но­го Сте­фа­на Мар­ко­ви­ча, яка наста­ла десь неза­дов­го до 30 листо­па­да 1619 р. [Доку­мен­ти до історії унії на Волині і Київ­щині кін­ця XVI – пер­шої поло­ви­ни XVII ст. / упор. М. В. Дов­би­щен­ко. – К., 2001 [Пам’ятки. – Т. 3: Архів Українсь­кої Церк­ви. – Вип. 1]. – С. 158.], спад­коєм­ця­ми ста­ли його сест­ри Бар­ба­ра (дру­жи­на кня­зя Сте­фа­на зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го), Олек­сандра (дру­жи­на волинсь­ко­го під­столія Кришто­фа Єло­ви­ць­ко­го) й Бог­да­на / Богу­ми­ла (дру­жи­на Стані­сла­ва Корч­мінсь­ко­го) та пле­мін­ни­ки й пле­мін­ни­ці по сест­рах Юрій і Анна Ярмо­линсь­кі (діти покій­ної сест­ри Мару­ші, дру­жи­ни Мико­лая Ярмо­линсь­ко­го), Геле­на і Ядві­га Корч­мінсь­кі (діти зга­да­ної сест­ри Бог­да­ни, яка помер­ла між черв­нем 1621-го й трав­нем 1623-го років). Саме вони в 1620–1623 рр. від­по­ві­да­ли в Луць­ко­му ґродсь­ко­му суді й Корон­но­му три­бу­налі на пре­тен­зії (зокре­ма, з боку Віленсь­ко­го мона­сти­ря св. Трій­ці) до покій­но­го отця Софронія [ЛННБ, від­діл руко­писів, ф. 46, тека XXXIV, № 6887, 6888, 6891, 6891а, 6894.].
22/11. княж­на Бог­да­на-Богу­ми­ла Мар­ков­на Соколь­ская
Піс­ля смер­ті без­діт­но­го Сте­фа­на Мар­ко­ви­ча, яка наста­ла десь неза­дов­го до 30 листо­па­да 1619 р. [Доку­мен­ти до історії унії на Волині і Київ­щині кін­ця XVI – пер­шої поло­ви­ни XVII ст. / упор. М. В. Дов­би­щен­ко. – К., 2001 [Пам’ятки. – Т. 3: Архів Українсь­кої Церк­ви. – Вип. 1]. – С. 158.], спад­коєм­ця­ми ста­ли його сест­ри Бар­ба­ра (дру­жи­на кня­зя Сте­фа­на зі Зба­ра­жа Воро­не­ць­ко­го), Олек­сандра (дру­жи­на волинсь­ко­го під­столія Кришто­фа Єло­ви­ць­ко­го) й Бог­да­на / Богу­ми­ла (дру­жи­на Стані­сла­ва Корч­мінсь­ко­го) та пле­мін­ни­ки й пле­мін­ни­ці по сест­рах Юрій і Анна Ярмо­линсь­кі (діти покій­ної сест­ри Мару­ші, дру­жи­ни Мико­лая Ярмо­линсь­ко­го), Геле­на і Ядві­га Корч­мінсь­кі (діти зга­да­ної сест­ри Бог­да­ни, яка помер­ла між черв­нем 1621-го й трав­нем 1623-го років). Саме вони в 1620–1623 рр. від­по­ві­да­ли в Луць­ко­му ґродсь­ко­му суді й Корон­но­му три­бу­налі на пре­тен­зії (зокре­ма, з боку Віленсь­ко­го мона­сти­ря св. Трій­ці) до покій­но­го отця Софронія [ЛННБ, від­діл руко­писів, ф. 46, тека XXXIV, № 6887, 6888, 6891, 6891а, 6894.].
~ Ста­ни­слав Корч­мин­ский

Чер­но­вик

Жало­ба дв. Васи­лия Васи­лье­ви­ча Заго­ров­ско­го о том, что кня­ги­ня Маг­да­ли­на Соколь­ская, обес­пе­чив его фор­маль­ным обе­ща­ни­ем выдать за него в заму­же­ство дочь свою княж­ну Ган­ну, на самом деле выда­ла ее за дру­го­го и тем вве­ла жалоб­щи­ка в боль­шие убытки.1593 года, сен­тяб­ря 22;

Доку­мен­ты

№ 1. 1629 р., берез­ня 23. Соколь. – Витяг із сокольсь­ких місь­ких книг вне­се­но­го сокольсь­ким міща­ни­ном і куп­цем Дани­лом Яць­ко­ви­чем Жили­чем листа («list wlewkowy») про пере­да­чу ним прав на сокольсь­ке вій­тів­ство, яке він три­мав у три­річ­ній застав­ній посесії (з пра­вом про­до­в­жен­ня) за суму 400 зло­тих, спла­че­ну ним у готів­ці, від нині покій­но­го волинсь­ко­го під­столія Кришто­фа Єло­ви­ць­ко­го та його дру­жи­ни княж­ни Олек­сан­дри Сокольсь­кої (нині
дру­жи­ни луць­ко­го під­суд­ка Кришто­фа Шим­ко­ви­ча-Шклінсь­ко­го), «уро­жо­но­му» Стані­сла­ву Дем­бі­ць­ко­му за таку ж суму до часу вику­пу вій­тів­ства діди­ча­ми (21 берез­ня 1629 р., Соколь)
ЛННБ, від­діл руко­писів, ф. 46, тека I, № 2. Ори­гі­наль­ний витяг.

Wÿpisz s xiąg mieÿskich sokolskich.
Roku panskie[g] 1629 dnia 23 miesiącza marcza.
Przed nami, vrzęndem ÿ actami ninieÿszemi mieÿskiemi sokolskiemi Fedorem Borÿszowiczem, woÿtem, Martinem Sÿską, burmistrzem, Martinem Sokalczem, raÿczą, Stanisławem Kilianowiczem, Stanisławem Czapnikiem, ławnikami przÿsięgłemi. Stanąwszy oszobą swą, pan Daniło Jaczkowic Zÿlicz, miesczanin sokolski, pokładał list wlewkowÿ na woÿtostwo sokolskie sliachetnie vrodzonemu je[g]o m[iło]sci panu Stanisławowi Dębiczkiemu za zgodą ÿ wroczeniem summy od pomienione[g]o
pana Dębiczkie[g]o czterechszeth złotÿ[c]h polskich, ktore woÿtostwo trzÿmał obÿczaiem zastawnem, iako o tÿm zapis
szerzeÿ obmawia, panu Daniłu na woÿtostwo sokolskie danÿ od zesłe[g]o niegdÿ vrodzone[g]o je[g]o m[iło]sci pana Krzÿstopha Jełowiczkiego, podstole[g]o wołÿnskie[g]o, ÿ małzonki jego m[iło]sci x[ię]znÿ jeÿ m[iło]sci Alexandrÿ Sokolskieÿ a dzÿsieÿszeÿ jeÿ m[iło]sci panieÿ Krzÿstophoweÿ Sklinskieÿ, podszętkoweÿ łuczkieÿ, ktorÿ się list tak w szobie ma: Ja, Daniło Jaczkowicz Zÿlicz, kupiecz ÿ miesczanin miasta Sokolia, wiadomo czÿnię ÿ dobrowolnie zeznawam tÿm listem dobrowolnem zapiszem moim wliewkowÿm kozdemu, komu to wiedziec bendzie nalezało teras ÿ na potÿm zawsze, is czo mi zawiedziono ÿ pusczono iest w realna poszeszią spossobem zastawnÿm od trzech lat do trzech lat ÿ asz do wÿkupna ÿ realne[g]o
summÿ oddania woÿtostwo sokolskie ze wszytkiemi iego pozÿtki, władzą, jurisdiką, przÿchodami, sądami, winami ÿ przÿnaleznosciami, zdawna do tego woÿtostwa nalezączemi, przes zesłe[g]o niegdÿ vrodzonego je[g]o m[iło]sci pana Krzÿstopha Jełowiczkie[g]o, podstolego ziemie wołÿnskieÿ, ÿ panią małzonkę je[g]o m[iło]sci x[ięz]nę jeÿ m[ił]osc Alexandrę Sokolską, dzisieÿszą jeÿ m[iło]osc panią Krzÿstophową Sklinską, podszętkową łuczką, w summie odemnie w gotowiznie
wzięteÿ ÿ odwozoneÿ czterechszet złotÿ[c]h polskich zapiszem prawnie sprawionÿm, iako o tÿm serzeÿ ten zapis, mnie na to danÿ, w szobie obmawia, ktorego woÿtostwa ÿ pozÿtkow z niego przÿchodzączÿch za niewÿkupnem we
trzÿ lata ÿ za zesciem niebosczÿka je[g]o m[iło]sci pana podstolego as do tÿ[c]h czasz bÿlem w spokoÿneÿ poszeszÿ ÿ uzÿwaniu, s przÿpadnienia iednak pod ten czas gwałtowneÿ potrzebÿ mnie teÿ summÿ moieÿ onę wszÿtkę spełna summę
moię na to woÿtostwo wniesioną czterÿsta złotÿ[c]h polskich od sliachetnego vrodzonego je[g]o m[iło]sci pana Stanisława Dębiczkie[g]o wziąwszÿ ÿ podniosszÿ to woÿtostwo ze wszÿtkiemi ie[g]o dochodÿ*, pozÿtki ÿ przÿnaleznosciami, takze ÿ
to prawo mnie na nie słuzącze ze wszÿtkiemi warunkami, obowiązkami ÿ z gotową moią poszeszią, iakom sam zazÿwał, nicz na się nie wÿmuiącz ani zostawuiącz, na oszobę przerzeczone[g]o pana Stanisława Dębiczkie[g]o zupełnie wlewam, przeleczam // czednię** sam z nie[g]o sstępuię, zrzekam ÿ wÿzuwam sie wiecznie wolnego dzierzenia ÿ spokoÿnego te[g]o woÿtostwa we wszem zazÿwania as do wzięcia ÿ podniesienia zupełnego od dziedziczow tÿch dobr sokolskich teÿ wszÿstkieÿ summÿ sweÿ pozwalaiącz, w ktorÿm woÿtostwa sądow ÿ pozÿtkow wszech zazÿwaniu iako ÿ w odbieraniu od dziedziczow przezen teÿ summÿ je[g]o m[iłosc] ius nalezączeÿ zadna przeskoda tak odemnie samego, iako tes od małzonki ÿ potomstwa czÿniona bÿc niema. Ÿ na to panu Stanisławowi Dębiczkiemu dawam ten wliewkowÿ dobrowolnÿ zapis moÿ s pieczęncią moią, takze ÿ s pieczenciami ÿ s podpiszem rąk liudzi wiela dobrÿ[c]h swiatkow, tego wszÿstkiego dobrze swiadomÿch, nizeÿ podpiszanÿ[c]h.
Pisan w Sokoliu dnia dwudziestego pirwszego miesiącza marcza roku
tÿsiącz szescszet dwudziestego dziewiątego.
V ktorego listu pieczenci czterÿ s podpisem rąk przÿiacielskich.
Imieniem pana Daniła Zÿlicza, ktorÿ piszacz nie umie, Stanisław
Kozłowskÿ ręką swą.
Paweł Rybałtowskÿ ręką swą.
Konrat Spaszowskÿ ręką swą.
Marczÿn Sÿska ręką swą.
Ÿ prosił pan Daniło, abÿ ten list bÿł do act przÿiętÿ ÿ wpiszanÿ. Czo vrząd
przÿiął ÿ do act mieÿskich sokolskich wpiszac kazał, czo iest ÿ wpiszano.
S ktorÿ[c]h ÿ ten wÿpis iest wÿdanÿ pod pieczencią mieÿską s podpiszem
reki piszarskieÿ.
[Печат­ка (круг­лої фор­ми, зоб­ра­жен­ня і напис по колу нероз­бір­ливі)].
Ex actis ciuilibus sokolien[sis] rescript[um].
Stanislaus Kozłowski, notari[us], manu p[ro]pria.
Roku 1629 miesiąca aprila czwartego dnia szlachetnÿ pan Paweł Rebałtowskÿ
imieniem przÿjaciela swego Stanisława Dembickiego o […]iescie per oblatam
podał.
Paweł Druckÿ-Lubeckÿ, podstaroscj łuckj. Heliasz Bronnickÿ, sędzia grodzki łucki, przjali mp.
Suscept[um].
[Того­ча­с­ні і піз­ні­ші реґе­сти (на зво­ро­ті):]
Wÿpis s xiąg mieÿskich sokolskich listu wlewkowe[g]o
na woÿtostwo sokolskie.
Cessya prawa od Zylicza, mieszczanina sokulskieg[o], urodzonemu p. Stani.sławowi Dembickiemu na woytostwo słuząca.
d[ie] 23 martii 1629.
Stanisławowi Dembickiemu na woytowstwo sokulskie.
Induct[um] ad act[a] castren[sia] luceor[iensia].

№ 2. 1643 р., серп­ня 16. Сокольсь­кий замок. – При­вілей Олек­сан­дри княж­ни Сокольсь­кої та Іллі Єло­ви­ць­ко­го і його дру­жи­ни Кате­ри­ни з Хоци­мірсь­ких Єло­ви­ць­кої куш­нірам і крав­цям міста Соколь на ство­рен­ня цеху, пра­во зби­ра­ти в ярмар­ки локтьо­ве, купу­ва­ти й про­да­ва­ти на вигід­них умо­вах бара­нячі шкіри, не під­ля­га­ти в реміс­ни­чих спра­вах суду вій­та й бур­ми­стрів та ін. ЛННБ, від­діл руко­писів, ф. 46, тека I, № 26. Ори­гі­нал.

My, Alexandra xięzna Sokolska y Heliasz Jełowicky, z małzonko moią Katharzyno Jełowicko z domu Chocimirskych, wiadomo czyniemy tym pisaniem naszym kazdemu, komu o tym wiedziec będzie nalezało teraz y na potomne czasy, ze przyszedszy do nas rzemiesnicy nasi, kuszniry y krawcy, bili nam czołem y prosili nas, aby naprzod łasko naszą panską obdarzeni byli, potym tesz po[koiem] wiecznym vbezpieczeni y od nas prawem byli opatrzeni, y nam o tym oznaymu[iąc] vmyslili w pokoiu swiętym spolnie mieszkac, i cech w rzemieslie swym kusznirsk[im] y krawieckim vstawic y miec go, według zwyczaiu y zachowania ynszych miast y miasteczek. My tedy na czołem bicie ych, będąc słusznemi y vcciwemi prozbami ych wzruszeni, pamiętaiąc na miłosc y na chec, ktorą maią ku wierze chrzescianskiey, co my ym stwierdzamy y te prawo nasze daiemy rzemiesnikom naszym, kusznirom y krawcom, y pozwaliamy ym w rzemieslie ych ciech miec, według zwyczaiu ych, iako się zachowuie et in vsu sposob w ynszych miastach y miasteczkach. Tedy oni zwyczay takowy powinni miec.
Naprzod, aby niestawała chwała Boga Naywyzsze[g]o, w Troycy Swiętey Jedyne[g]o, tedy do koscioła swięte[g]o
swice iedne powinni dac na Boze Narodzenie, a drugą na Wielkanoc. Takze y do cerkwi swiętey mieckiey
sokolskiey powinni dawac swicy na swięta vroczyste. A do porządku miesckiego y dla obrony miasta powinni miec w cechu
dardow 2, rusznic 4 s prochiem y kulami, według potrzeby strzeż Panie Boze od nieprzyiacielia koronne[g]o. My tesz y na to daiemy y pozwoliamy w miescie naszym Sokoliu w iarmarky 2 swięta ruskiego, to iest na Pokrowe swięte y Wodochryszcze, łokciowe wybierac od tych, ktorzy czapki przedaią na rogalach, od tych po groszu lit[ewskiemu] 1 powinni brac, takze od kozuchuw po gro[szu] 1 lit[ewskiemu], od pinczukow, ktorzy baydakami Styrem s Pinska przychodzo,
od tych powinni brac po gro[szy] 3 lit[ewskich]. Do tego rzeznicy, chrzescianie y zydzi, skur baranich na strone nie powinni
przedawac mniey od dziesiąci, dziesiec wolno y to w targ niedzielny po południu, iezeliby nasi rzemiesnicy nie mieli by kupic. Ten kupiec, ktory skury miałby kupic, powinien do skrzynki ych gro[szy] 15*dac od 10 skur y to zeby razem 10 mial kupic v iedne[g]o rzeznika. A przedawca, gdy b[y] kupcowi skury przedał a nie oznaymił cechmistrowi, tedy wine zamkową powinien
płacic kop 3 lit[ewskich] a do skrynki cechowi złoty 1. A w tym zakładzie nie powinien nicht a nicht przeczyc rzemiesnikom naszym, nie powinien nicht przeszkadzac w targach ych. Gdy by tesz z strony przywieziono skury // na przedaz do miasta nasze[g]o w powszedni dzien abo y w targ, tedy nie powinien ych nich kupowac oprocz rzemiesnikow naszych, pod zakładem winy kop 3 lit[ewskich] na zamek a do skrzynki ych złoty 1. Zydzi kusznirze y krawcy w cechu tymze powinni bydż. Ktory by tesz nie miał bydz posłuszny ym, tedy wolno ym nieposłusznego skarac samym w cechu. Woyt y burmistrzowie sądzic ych nie powinni w rzemiesle ych. Takze o długi małe y w sprawach potocznych cechmistrz z bracio swą powinni sie [sądzic] w cechu. O długi wielkie, o rany krzwawe, zbite, sinie y spuchłe, o winy pozegowe woyt y burmistrowie powinni sądzic. A iezeliby tym to rzemiesnikom naszym wyzey mianowanym, to iest kusznirom y krawcom, vblizenie iakie działo się od kogo, tedy my sami y potomkowie nasi chcemy ie od szkod wszelakich bronic y zastępowac, y prawa ych y wolnosci, od nas dane, ni w czym naruszac nie powinnismy, ani potomkowie nasi. Na to daiemy rzemiesnikom naszym, kusznirom y krawcom, te prawo nasze y wszelakie wolnosci, aby ci rzemiesnicy nasze pozytkow y dobr swych potęznie bronili y przy nich mieszkali spokoinie, za zezwoleniem naszym, władzy y zwirzchnosci naszey panskiey, według ych vchwał, wszystkie wolnosci, prawa, artykuły, vstawy swierdzamy y vmocniamy moco prawa naszego ninieyszego, ktore dalismy rzemiesnikom naszym, kusznirom y krawcom, s piecięciami przycisnionymi y podpisami rąk naszych.
Pisan w zamku sokolskym, roku 1643 miesiąca augusti 16 dnia.
Alexandra xięzna Sokolska, sędzina ziemska łucka.
Heliasz Jelowicky z małzonko moią Kachtarzy[no] Jełowicko na Soko[liu].
[Того­ча­с­ні реге­сти:]
1644 d[ie] 16 augusti Prawo kusznirzom sokulskim. Prawo kusznirzom sokulskim.
Алек­сей Вин­ни­чен­ко. Два доку­мен­та пер­вой поло­ви­ны XVII в. к исто­рии во-
лын­ско­го местеч­ка Соколь

Print Friendly, PDF & Email