Несвіцькі

Загальні відомості

НЕСВІ­ЦЬ­КІ (НЕСВІЗЬ­КІ) – князівсь­кий рід, Рюри­ко­ви­чі. Їх бли­жай­ши­ми род­ствен­ни­ка­ми були князі Він­ни­ць­кі. Гене­а­ло­гія Н. недо­стат­ньо дослід­же­на, про поход­жен­ня їхньо­го родо­во­го пріз­ви­ща також немає єди­ної дум­ки. Три­ва­лий час вва­жа­ло­ся, що воно похо­дить від біло­рус. м. Несвіж, Зас­нов­ник Федір Несві­ць­кий був подільсь­ким ста­ро­стою (1432–33), брац­лавсь­ким (1434– 35) та кре­ме­не­ць­ким (1431–35) наміс­ни­ком. При­хиль­ник кн. Свид­ри­гай­ла. Вва­жаєть­ся зас­нов­ни­ком Зба­ра­жа та Вишнівця.

Князі Несві­ць­кі при­сут­ні на Волині з пер­шої тре­ти­ни XV ст. У 60‑х роках XV ст. гіл­ка цьо­го ари­сто­кра­тич­но­го роду, яка закрі­пи­ла­ся в городі (зам­ку) Зба­ра­жі, оста­точ­но віді­рвав­шись від ста­ро­го гніз­да, при­бра­ла собі пріз­ви­ще від назви нової рези­ден­ції і в такий спо­сіб пере­тво­ри­ла­ся в князів Зба­разь­ких; у 90‑х роках XV ст. з остан­ніх виді­ли­вся рід Виш­не­ве­ць­ких, а на почат­ку наступ­но­го століт­тя – рід Пори­ць­ких, з яко­го невдо­взі вио­кре­ми­вся рід Воронецьких.

До 1485 р. до Моск­ви виї­хав кн. Василь Несви­ць­кий, сту­пінь спорід­нен­ня яко­го з родо­зас­нов­ни­ком не зов­сім з’я­со­ва­ний. Пред­став­ни­ки рос. гіл­ки вико­ри­сто­ву­ва­ли герб «Трон­би» на від­мі­ну від ін. спорід­не­них родів – Виш­не­ве­ць­ких, Зба­разь­ких і Воро­не­ць­ких, які мали герб «Кори­бут». Пере­важ­на біль­шість пред­став­ни­ків рос. гіл­ки слу­жи­ли моск. царям воє­во­да­ми і столь­ни­ка­ми. Род кня­зей Несвиц­ких вне­сен в V часть родо­слов­ной кни­ги Калуж­ской, Мос­ков­ской и Там­бов­ской губерний.

Родовід

І генерація

1. ..... ......НЕСВИЗЬ­КИЙ

Бать­ко князів Гри­горія і Іва­на Несвізьких.

ІІ генерація

2/1. ГРИ­ГОРІЙ ......НЕСВИЗЬ­КИЙ

Гри­горій та Іван Несвізь­кі 26 квіт­ня 1388 р. названі серед васалів-слуг Дмит­ра-Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча, кня­зя Нов­го­родсь­ко­го (Литовсь­ко­го) та Сіверсь­ко­го, у польсь­кій Лєн­чи­ці пору­чи­лись за вір­ність сво­го «гос­по­да­ря» коро­лю Вла­ди­сла­ву-Ягай­лу, коро­леві Ядвізі й Короні Польсь­кій, а у випад­ку зра­ди Кори­бу­та при­сяг­ну­ли, що «ни в чємъ єго нє хочємъ послуш­ни быти». У цьо­му акті (ори­гі­наль­но­му) серед пору­чи­телів Несвізь­кі зга­дані на 7‑му та 8‑му міс­цях, без князівсь­ко­го титу­лу.[1]

3/1. КН. ИВАН ..... НЕСВИЦКИЙ

Гри­горій та Іван Несвізь­кі 26 квіт­ня 1388 р. названі серед васалів-слуг Дмит­ра-Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча, кня­зя Нов­го­родсь­ко­го (Литовсь­ко­го) та Сіверсь­ко­го, у польсь­кій Лєн­чи­ці пору­чи­лись за вір­ність сво­го «гос­по­да­ря» коро­лю Вла­ди­сла­ву-Ягай­лу, коро­леві Ядвізі й Короні Польсь­кій, а у випад­ку зра­ди Кори­бу­та при­сяг­ну­ли, що «ни в чємъ єго нє хочємъ послуш­ни быти». У цьо­му акті (ори­гі­наль­но­му) серед пору­чи­телів Несвізь­кі зга­дані на 7‑му та 8‑му міс­цях, без князівсь­ко­го титу­лу.[1] Іван Несвізь­кий 12 жовтня 1387 р., пере­бу­ва­ю­чи в Луць­ку, разом з інши­ми кня­зя­ми та бояра­ми пору­чи­вся перед коро­лем Вла­ди­сла­вом-Ягай­лом за вір­ність йому Олех­на Дмит­ро­ви­ча.[2] Мова йшла про міс­це­во­го бояри­на, який піз­ні­ше зай­мав вищий на Волині уряд – ста­ро­сти Луць­ко­го (зга­дуєть­ся як такий у 1406 р.).[3] Дру­га поруч­на гра­мо­та за Олех­на, ана­ло­гіч­но­го змісту з пер­шою, була вида­на у Луць­ку 10 жовтня 1388 р.[4] В обох доку­мен­тах, серед пору­чи­телів, Іван Несвізь­кий зга­да­ний на 5‑му міс­ці без князівсь­ко­го титу­лу, хоча й відра­зу піс­ля князів (зокре­ма, Олек­сандра Чет­вер­тенсь­ко­го).[5] Зго­дом Іва­ну Несвізь­ко­му вда­ло­ся увій­ти до близь­ко­го ото­чен­ня само­го вели­ко­го кня­зя Віто­вта: 19 черв­ня 1403 р. він, пере­бу­ва­ю­чи в Люб­ліні, засвід­чив гра­мо­ту Віто­вта, у якій той обі­цяв не мири­ти­ся з Тев­тонсь­ким орде­ном без відо­ма й волі коро­ля Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла. У цьо­му доку­мен­ті Іван Несвізь­кий вже чіт­ко назва­ний кня­зем («Ywano de Neswyes ducibus», разом з Федо­ром Острозь­ким).[6]

9 берез­ня 1410 р. Пет­ро Влод­ко­вич, ста­ро­ста Подільсь­кий та Тере­бо­вельсь­кий, під час пере­бу­ван­ня коро­ля в Тере­бо­в­лі, роз­ме­жу­вав володін­ня Оста­фія Дави­довсь­ко­го та «Isbroczko» (Зброж­ка), зро­бив­ши це разом з «domi(ni) Ivvann ducis Nezwiczen(sis) et nobil (…) Andrey Bibelskij».[7] Андрій Бибельсь­кий, зга­да­ний у 1410 р., був відо­мим пере­ми­шльсь­ким шлях­ти­чем, який неод­но­ра­зо­во фігу­рує в актах 1378 – 1430 рр.; ціл­ком мож­ли­во, що він і був бать­ком (чи дядь­ком) кня­гині Ярох­ни Преділь­ни­ць­кої.[8]

У Вве­денсь­ко-Печерсь­ко­му пом’янику, стат­ті «Ро(д)
Кн(я)жа(т) Збара(з)ски(х)», пер­шим серед них запи­са­но «Кн(з) Іоан­на» та «Кн(г) Ана­стасію». Напевне, мова йде саме про Іва­на Несвізь­ко­го та його дру­жи­ну.[9]

∞, Ана­стасія ..... ..... .

ІІІ генерація

4/3. КН. ФЁДОР ИВА­НО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (ум. 1442)

— литов­ский князь-маг­нат, воен­ный и госу­дар­ствен­ный дея­тель Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, ста­ро­ста кре­ме­нец­кий (1432—1435) и подоль­ский (1432—1434), актив­ный участ­ник борь­бы за вели­ко­кня­же­скую коро­ну Лит­вы на сто­роне Свид­ри­гай­ла. спад­ко­ви­ми володін­ня­ми, воло­сті Зба­разь­ку, Він­ни­ць­ку та Хмель­ни­ць­ку, а «вислу­гою» – Соко­ле­ць. Як бачи­мо, князь фак­тич­но кон­тро­лю­вав вели­чез­ну тери­торію на півд­ні ВКЛ, вклю­ча­ю­чи все Східне Поділ­ля та Кре­ме­не­ць­кий повіт Волині Крім того, Федь­ку нале­жав ще двір Горо­док з села­ми в Луць­ко­му повіті (який один із його онуків нази­вав своєю «дєди­ной»).

261 Запо­віт кня­зя Сол­та­на Зба­разь­ко­го 1472 р.(РГАДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 196 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 196]. – Л. 233). .

Соглас­но мне­нию Юзе­фа Воль­фа, Фёдор Несвиц­кий был родо­на­чаль­ни­ком кня­же­ских родов Зба­раж­ских и Виш­не­вец­ких. Дру­гой иссле­до­ва­тель — Юзеф Пузы­на — создал гипо­те­зу, по кото­рой счи­тал его иден­тич­ным кня­зю Фёдо­ру Кори­бу­то­ви­чу на осно­ве хро­ник Мацея Стрый­ков­ско­го, так­же пото­му, что они ни разу не были упо­мя­ну­ты вме­сте. Сто­рон­ни­ки дру­гих вер­сий ука­зы­ва­ют на раз­ни­цу гер­бов (печа­тей) Несвиж­ско­го и Кори­бу­то­ви­ча, невоз­мож­ность мно­го­крат­но­го изме­не­ния сюзе­ре­нов на малом вре­мен­ном про­ме­жут­ке. В 1430 году ста­ро­ста галиц­кий Миха­ил Бучац­кий убе­дил кня­зя Фёдо­ра Несвиц­ко­го перей­ти на сто­ро­ну поль­ско­го коро­ля Вла­ди­сла­ва ІІ Ягел­ло. В источ­ни­ках часто упо­ми­на­ет­ся в 1431—1435 годах. 1 сен­тяб­ря 1431 года под­пи­сал вме­сте с дру­ги­ми литов­ски­ми вель­мо­жа­ми мир­ный дого­вор в Чер­то­риж­с­ке меж­ду Свид­ри­гай­ло и Вла­ди­сла­ва Ягел­ло. 22 октяб­ря 1431 года упо­ми­на­ет­ся в пись­ме Ягай­ло Свид­ри­гай­ло как «voievoda vester». 15 мая 1432 года под­пи­сал мир­ный дого­вор меж­ду вели­ким кня­зем литов­ским Свид­ри­гай­ло и Тев­тон­ским Орде­ном в Христ­ме­ме­ле. В 1432 году часто упо­ми­на­ет­ся в пись­мах Свид­ри­гай­ло к руко­вод­ству Тев­тон­ско­го Орде­на. 30 сен­тяб­ря 1432 года князь Фёдор Несвиц­кий раз­бил в бит­ве под Копест­ри­ном на реке Мура­фа поль­ское вой­ско (Ян Длу­го­шо­ши­боч­но назы­ва­ет его Фёдо­ром Острож­ским). 22 мар­та 1433 года вме­сте с дру­ги­ми рус­ско-литов­ски­ми санов­ни­ка­ми под­пи­сал в Витеб­ске пись­мо на цер­ков­ный собор в Базе­ле. 11 апре­ля 1433 года вели­кий магистр Тев­тон­ско­го орде­на сове­то­вал Свид­ри­гай­ло уда­рить в тыл поля­ка­ми вме­сте с Фёдо­ром Несвиц­ким. 23 апре­ля 1433 года после захва­та Луц­ка кня­зья Фёдор Несвиц­кий и Алек­сандр Ива­но­вич Нос были назна­че­ны Свид­ри­гай­лом намест­ни­ка­ми в горо­де. Вес­ной 1433 года князь Ф. Несвиц­кий взял в плен Тео­до­ра Бучац­ко­го-Язло­вец­ко­го, затем вме­сте с кня­зем Алек­сан­дром Носом и тата­ра­ми оса­дил и сжег город Брест. После под­хо­да отря­дов мазо­вец­ких кня­зей и поспо­ли­то­го руше­ния рус­ских земель, вхо­див­ших в состав Поль­ши, кня­зья отсту­пи­ли. Вес­ной 1434 года Фёдор Несвиц­кий взял в плен поль­ский отряд и люби­мую при­двор­ную даму поль­ской коро­ле­вы Софии. Не полу­чив над­ле­жа­ще­го воз­на­граж­де­ния от Свид­ри­гай­ло, князь в сен­тяб­ре пере­шел в Кре­мен­це на сто­ро­ну поль­ско­го пра­ви­тель­ства. 23 мар­та 1435 года поль­ские вла­сти при­зна­ли кня­зя Фёдо­ра Несвиц­ко­го потом­ствен­ным вла­дель­цем Зба­ра­жа, Вин­ни­цы, Хмель­ни­ка и Соколицы.

Одне з най­дав­ні­ших володінь князів Несві­ць­ких у Волинсь­кій зем­лі була окру­га горо­да (зам­ку) Зба­ра­жа. У сере­дині 30‑х років XV ст. ця тери­торія пере­бу­ва­ла в руках подільсь­ко­го і кре­ме­не­ць­ко­го ста­ро­сти Федь­ка Несві­ць­ко­го. У листі про пере­хід під вер­хо­вен­ства польсь­ко­го коро­ля Ягай­ла, дато­ва­но­му 7 верес­ня 1434 р., остан­ній нази­ває Зба­раж своєю отчи­ною [20, с. 131; 22, с. 18–19; 33, s. 243]. 23 берез­ня 1435 р. князь ще раз засвід­чив вір­ність Польсь­кій короні [20, с. 131–133], але навес­ні 1436 р. вели­кий князь литовсь­кий Свид­ри­гай­ло від­но­вив свою вла­ду над Пів­ден­ною Волин­ню й Схід­ним Поділ­лям [32, s. 274, 356, przyp. 6]. Змі­на політич­ної ситу­а­ції піш­ла на шкоду
невір­но­му васа­ло­ві – він утра­тив не тіль­ки уряд ста­ро­сти, який зай­няв Іваш­ко Мони­ви­до­вич [36, s. 123], а й маєт­ки. Відо­мо, зокре­ма, що посе­лен­ня Чер­ни­хів, Мша­не­ць і Чер­ни­хів­ка, які ста­но­ви­ли части­ну Зба­разь­кої воло­сті, 10 черв­ня 1437 р. отри­мав Фрідріх Гер­бурт із Фель­ш­ти­на [7, кн. 196, л. 249–250; пор.: 24, с. 243, прим. 32]. Політич­ні потрясін­ня, пов’язані з оста­точ­ним витісненням
Свид­ри­гай­ла його супер­ни­ком Сигіз­мун­дом Кей­с­ту­то­ви­чем за межі Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го (кіне­ць 1438) та змі­ною остан­ньо­го Кази­ми­ром Ягай­ло­ви­чем (1440) ста­но­ви­ща князів Несві­ць­ких не поліп­ши­ли. 11 січ­ня 1442 р. за зго­дою сей­му новий монарх пере­дав Зба­раж з окру­гою в дожи­вот­тя колиш­ньо­му актив­но­му спо­движ­ни­ку Свид­ри­гай­ла пано­ві Денис­ку Мукосій­о­ви­чу [22, с. 18–19]. „Село Чер­ня­хов с тым, што к тому слу­ха­еть”, надане рані­ше Ф. Гер­бур­ту, напри­кін­ці 1442 або 1443 р. отри­мав шлях­тич Єсь­ко При­бит­ко­вич [15, стб. 107; 39, p. 62]. Якісь „села Несвид­ских”, розта­шо­вані, мабуть, у Луць­ко­му повіті, опи­ни­ли­ся в руках Сач­ка Луча­ни­на [39, p. 63].

7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
15. Литов­ская Мет­ри­ка. – СПб., 1910. – Отд. 1. – Ч. 1: Кни­ги запи­сей. – Т. 1.
20. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – К., 1928. – Т. 1: XIV в. і пер­ша поло­ви­на XV в
22. Собра­ние госу­дар­ствен­ных и част­ных актов, каса­ю­щих­ся исто­рии Лит­вы и соеди­нён­ных с ней вла­де­ний (от 1387 до 1710 года), издан­ное Вилен­ской архео­ло­ги­че­ской комис­си­ей под редак­ци­ей учё­но­го сек­ре­та­ря М. Кру­по­ви­ча. – Виль­на, 1858. – Ч. 1.
24. Соб­чук В. Д. З історії титу­ло­ва­ної українсь­кої ари­сто­кратії піз­ньо­го серед­ньо­віч­чя (Ста­нов­лен­ня роду князів Зба­разь­ких та його володінь на Волині) // Моло­да нація. – К., 2000, № 1. – С. 228–245.
32. Lewicki A. Powstanie Świdrygiełły: Ustęp z dziejów unii Litwy z Koroną. – Kraków, 1892.
33. Prochaska A. Hołd Fedka kniazia Nieświeskiego // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1911. – Roczn. 25. – S. 243.
36. Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII–XVIII wieku: Spisy / Pod red. A. Gąsiorowskiego. – Kórnik, 1998. – T. 3, zesz. 3: Urzędnicy podolscy XIV – XVIII wieku: Spisy / Opr. E. Janas, W. Kłaczewski, J. Kurtyka, A. Sochacka.
39. Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1998. – Kn. Nr. 3 (1440–1498): Užrašymų knyga 3 / Parengė L. Anuzyte ir A.Baliulis.
Stefan M. Kuczyński. Fedor kn. Neswizki (Fed’ko Neswizki, Nieswicki, Nieświeski, Nieświski) / Polski Słownik Biograficzny.— Kraków: PAU, 1948. — t. VI/5, zeszyt 30. — S. 386—387. (польск.)
Зам­ки князiв Несвi­ць­ких та похiд­них вiд них князiв Зба­разь­ких, Виш­не­ве­ць­ких i Пори­ць­ких на Волинi (XV – пер­ша поло­ви­на XVII ст.) © Соб­чук В.Д., 2006

5/3. КН. ІВАН ІВА­НО­ВИЧ НЕСВІЗЬ­КИЙ ПРЕДІЛЬ­НИ­ЦЬ­КИЙ (1433, † 1467) 

кн.Предельницы (1447). Впер­ший раз зга­дуєть­ся у листi, щоправ­да неда­то­ва­но­му, який князь Федь­ко «Niesuiczki» вислав до Гри­ць­ка (напев­но Кер­дей­о­ви­ча, ста­ро­сти Холмсь­ко­го), Федь­ко про­по­нує: «Дай­мо вій­ні йти далі, як захо­че (libeat), самі ж між собою при­язнь збе­ре­же­мо, і не вмі­шує­мо­ся до тієї спра­ви, але панам своїм слу­жи­мо; поста­рай-мося, аби твої маєт­ки (possessionеs) не понес­ли шко­ди, й за те саме мені пору­чи­ся». Далі Федь­ко про­сить за «сво­го бра­та Іваш­ка (fratrem suum Iuasconem)» – від­пу­сти­ти його до себе на пору­ку, оскіль­ки все-таки важ­ко неси­ти тяго­ти поло­ну; обі­цяє «під вірою та честю зі свої­ми нащад­ка­ми та всією зем­лею Луць­кою (!)», що, як тіль­ки поба­жає (Гри­ць­ко), його (Іваш­ка) при­ве­де, а якщо його-таки не поба­чить – гото­вий сам бути утри­ма­ним у його (ста­ро­сти) руках296.

Скоріш за все, князь Іваш­ко Несвізь­кий потра­пив у полон у травні/​червні 1433 р., коли князь Олек­сандр Нос, ста­ро­ста Луць­кий, «зібрав­ши звід­ки мож­на війсь­ко», здійс­нив напад на Холмсь­ку зем­лю, але під Гру­бе­ше­вом на Бузі був роз­би­тий саме ста­ро­стою Холмсь­ким, Гри­ць­ком Кер­дей­о­ви­чем, який тоді «бага­то його людей взяв до неволі»297. Це пояс­нює і досить див­ний, зда­ва­ло­ся б, факт, що Федь­ко пору­чав­ся за бра­та зі «всією зем­лею Луць­кою» – оскіль­ки Іваш­ко потра­пив у полон у скла­ді луць­ко­го ополчення298. В тако­му разі лист Федь­ка до Гри­ць­ка, скоріш за все, слід дату­ва­ти десь кін­цем липня/​початком серп­ня 1433 р.

До корон­них земель пере­брав­ся князь Іван Несвізь­кий (5) – оче­вид­но, той самий Іваш­ко, брат зна­ме­ни­то­го Федь­ка Несвізь­ко­го («fratrem suum Iuaskonem»), який у 1433 р. потра­пив у полон до Гри­ць­ка Кер­дей­о­ви­ча, ста­ро­сти Холмського.

Скоріш за все, князь Іван Несвізь­кий оста­точ­но пере­брав­ся до корон­них земель у 1435 р., коли родо­ві володін­ня Несвізь­ких були кон­фіс­ко­вані на користь Швит­ри­гай­ла (ми гадає­мо, шо це ста­ло­ся вже піс­ля смер­ті Федь­ка, який з 1434 р. слу­жив Поль­щі – див. розділ III). Неза­ба­ром Іван одру­жи­вся на шлях­тян­ці з Пере­ми­шльсь­кої зем­лі Ярох­ні, пред­став­ни­ці замож­но­го роду Бибельсь­ких У дже­ре­лах по-бать­ко­ві Ярох­ни ніко­ли не зга­дуєть­ся. Напевне мож­на ствер­джу­ва­ти лише те, що вона була ону­кою Ходь­ка Бибельсь­ко­го. Від основ­но­го володін­ня дру­жи­ни, с. Преділь­ни­ці, князь і при­брав нове пріз­ви­ще «з Преділь­ни­ці». Втім, як сам Іван, так навіть і його сини, інко­ли писа­ли­ся також і кня­зя­ми Несвізь­ки­ми (Несві­ць­ки­ми).

Всі відо­мо­сті, що збе­рег­ли­ся про кня­зя Іва­на Несвізь­ко­го-Преділь­ни­ць­ко­го, його дру­жи­ну та синів, похо­дять із реге­стів у акто­вих кни­гах Пере­ми­шльсь­ко­го земсь­ко­го та гродсь­ко­го судів, а також, незнач­ною мірою, Сяно­ць­ко­го земсь­ко­го суду. З них доб­ре вид­но, що Преділь­ни­ць­кі, за обся­гом своїх володінь та пра­во­вим ста­ту­сом, нічим не відріз­ня­ли­ся від зви­чай­ної шлях­ти, за винят­ком лише князівсь­ко­го титулу.

1439 р., 24 трав­ня – Яць­ко Бибельсь­кий подав позов до Пере­ми­шльсь­ко­го земсь­ко­го суду про­ти кня­зя Іва­на («duce Iwan»); суд надав строк у 4 тиж­ні для того, щоб сто­ро­ни самі дій­шли між собою уго­ди, а в про­тив­но­му разі вони, по закін­чен­ні вка­за­но­го стро­ку, мали ста­ти на пер­ший «тер­мін» (судо­вий роз­гляд справи)506. 1440 р., 7 листо­па­да – засі­дав у Пере­ми­шльсь­ко­му земсь­ко­му суді: Пет­ро, єпис­коп Пере­ми­шльсь­кий, Пет­ро Одро­ванж, воє­во­да зем­лі Русь­кої, ста­ро­ста Сам­борсь­кий та Гали­ць­кий, «Iwan dux de Przeczelnicza» й Пет­ро Гро­хо­ве­ць­кий, суд­ді, роз­гля­да­ли спра­ву Пав­ла Замє­ховсь­ко­го, під­суд­ка Пере­ми­шльсь­ко­го, про­ти Олек­сандра Ріботицького507. 1441 р., 2 січ­ня – у Пере­ми­шльсь­ко­му земсь­ко­му суді було затвер­дже­но поділ маєт­ків роду Бибельсь­ких, всьо­го між чотир­ма сест­ра­ми (спад­коєм­ця­ми двох із яких були вже діти) та дво­ма бра­та­ми: Ярох­ною, дру­жи­ною «Ducis Iwan de Przedzelnycza»; дітьми Фрід­ра Пле­шо­ви­ць­ко­го («de Pleszowycze»), Андрієм та Фрід­ру­хом; Дух­ною, дру­жи­ною Іоан­на Бар­са (поль. Яна Бажа) з Бло­же­ва («Barsy de Blowsze», ниж­че пра­виль­но – «Bloszew»)508; доч­ка­ми Глі­ба, Хем­кою й Ану­лою; бра­та­ми Яць­ком та Сень­ком (Бибельсь­ки­ми). При цьо­му Ярох­ні діста­ли­ся села Преділь­ни­ця, Губи­чі, Под­гро­ди­ще, Ново­сель­ці, Жабо­кру­ки («Zabokrwky»),Монастир Гро­ди­ще («Groyscze»), Гра­бов­ни­ця, Гал­чов і ліс, поле яко­гось Боботи509. Цей поділ був лише офі­цій­ним актом, фак­тич­но ж він від­був­ся знач­но рані­ше: ще у 1437 р. Ярох­на двічі зга­дуєть­ся як «de Przedzelnycza»510. При­чо­му кня­ги­нею вона ще не титу­луєть­ся, як в усіх без винят­ку подаль­ших випад­ках; а отже, замі­ж­жя Ярох­ни слід від­не­сти до періо­ду між 1437 та 1440 рр. Скоріш за все, це ста­ло­ся у 1439/1440 р., оскіль­ки ще в трав­ні 1439 р. князь Іван зга­ду­вав­ся без пріз­ви­ща «Преділь­ни­ць­кий», з яким фігу­рує вже у листо­па­ді наступ­но­го року.

1442 р., 22 січ­ня – Яць­ко Вор­хо­ви­ць­кий пові­до­мив до суду, щоб через його слаб­кість було змі­не­но тер­мін роз­гля­ду спра­ви з кня­зем Іва­ном «de Przedelnicza». 19 берез­ня – князь Іван та кня­ги­ня Ярох­на зга­ду­ють­ся, разом зі всі­ма роди­ча­ми остан­ньої (які фігу­ру­ють у поділі 1441 р.), в справі з Іва­ном Потар­зинсь­ким та інши­ми осо­ба­ми. Того ж дня Яць­ко Вор­хо­ви­ць­кий «duci Iwano tenetur» (взяв у кня­зя Іва­на?) сім марок (гри­вень). 26 листо­па­да – Яць­ко Бибельсь­кий позвав до суду кня­ги­ню Ярох­ну та кня­зя Іва­на, кож­но­го окре­мо, на 1‑й тер­мін, від­кла­де­ний за при­чи­ною хвороби511.

1443 р., 28 січ­ня – 2‑й тер­мін спра­ви Яць­ка Бибельсь­ко­го з Ярох­ною, дру­жи­ною кня­зя Іва­на, був від­кла­де­ний до наступ­но­го. 25 люто­го – 3‑й тер­мін цієї спра­ви зно­ву від­кла­де­но до наступ­но­го. 29 квіт­ня – Яць­ку Бибельсь­ко­му було при­зна­че­но 4‑й тер­мін у справі з кня­ги­нею Ярох­ною, роз­гляд якої з тієї самої при­чи­ни хво­ро­би («sicat iacet, ita iacet») так і не відбувся512. 1444 р., 30 берез­ня – «Iwan dux de Przedzelnicza» від­пу­стив на волю іудеїв Дави­да, Симо­на та інших через покрит­тя (тка­ни­ни), які вони внес­ли у заста­ву – одне чер­воне та два чорних513. 1445 р. – князь Іван «Nieświeżski (Нєсь­вєжсь­кий)» та його дру­жи­на Ярох­на, кня­ги­ня «na Przeżdzielnicy», фун­ду­ва­ли церк­ву в Губичах514 (село в 5 км від Преділь­ни­ці). 15 люто­го – Ян Баж («Barsi») позвав до суду кня­зя Іва­на «de Przedrzelnicza»; роз­гляд цієї спра­ви було від­кла­де­но з пер­шо­го тер­мі­ну на інший. 5 жовтня – Дух­на, дру­жи­на того ж Яна Бажа, у справі про­ти кня­гині Ярох­ни, дій­шли до вза­єм­ної уго­ди. Якщо ж вони не прий­муть ті части­ни, які будуть при­зна­чені їм суд­дя­ми, то «такі мають три­ма­ти під 20 мар­ка­ми» (тре­ба дума­ти, під умо­вою випла­ти цієї суми у разі пору­шен­ня меж володінь). 2 листо­па­да – Анна (Дух­на), отчич­ка «de Bloswya» (Бло­зевсь­ка), зно­ву позва­ла до суду свою рід­ну сест­ру Ярох­ну, дру­жи­ну кня­зя Іва­на «de Przedzelnicza», з при­во­ду супереч­ки за тавер­ну з мли­ном «Poddambyl». Суд пояс­нив, що дана спра­ва вже роз­гля­да­ла­ся й було вирі­ше­но, що сто­ро­ни самі повин­ні нада­ти одна одній задо­во­лен­ня в сумі 20 марок (у разі пору­шен­ня умови)515. 1446 р., 8 берез­ня – Ярох­на, дру­жи­на кня­зя Іва­на «de Przedrzelnicza», запи­са­ла своє­му чоло­віку тре­ти­ну маєт­ків у своїй влас­ній спад­щині: Преділь­ни­ці, Губи­чах, Волі та Под­гро­ди­щі з монастирем516. 2 листо­па­да – Іван, «dux de Przedzelnicza», зви­ну­ва­тив («condampnavit») Бори­са, «kmethonem» (кме­тя, селя­ни­на) з Мал­не­ва, з при­во­ду п’яти коней вар­тістю в 30 марок, у яко­сті пози­ва­ча. Тоді ж суд зобов’язав Іоан­на, сина Фредри­ха «de Iaczimirz et de Vysothy», взяті у «duci Iwan de Przedzelnicza»20 марок випла­ти­ти до наступ­но­го дня св. Мар­ті­на; якщо ж не запла­тить, то почи­на­ю­чи з того стро­ку – ще 2 марки517.

1447 р., 23 трав­ня – «Dux Ywan Nyeszwieczski» разом з дру­жи­ною, «Ducissa Yarochna consorta sua de Przedzelnicza», про­да­ли свої села Под­гро­дись­ко, Мона­стир та Гро­дись­ко («Pod.grodzisko, Manastir et Grodzisko»), зі всі­ма при належ­но­стя­ми, Яць­ку Бибельсь­ко­му, за 50 і 40 (так!, «quinquaginta et quadraginta») марок 518. 1448 р., 8 жовтня – за рішен­ням суду Вась­ко Рибо­ти­ць­кий, під­су­док Пере­ми­шльсь­кий, пови­нен був запла­ти­ти 10 марок «dom. Iwan de Przedzelnicza» (саме так, «отчи­чу», не кня­зю!) до наступ­но­го дня св. Георга519.

За період 1452 – 1459 рр. Пере­ми­шльсь­кі судо­ві запис­ки не збе­рег­ли­ся. 1460 р., 7 жовтня – Рафа­ель Кри­ве­ць­кий («de Krzywcza») подав позов на «сяю­чо­го кня­зя (illustr. Ducem)» Іва­на «de Przedelnicza», від­кла­де­ний до наступ­но­го тер­мі­ну. Тоді ж позов на кня­зя Іва­на подав ще й Мар­ко, піп з Рудо­хон­ців («pop de Rudochoncze»), також від­кла­де­ний з при­чи­ни хвороби520. Зазна­чи­мо, що з цьо­го часу князь Іван та Ярох­на постій­но зга­ду­ють­ся з титу­лом «сяю­чий князь, кня­ги­ня». 4 листо­па­да – позов Рафа­е­ля Кри­ве­ць­ко­го про­ти «сяю­чо­го Іва­на кня­зя Нєсвечсь­ко­го інак­ше з Преділь­ни­ці (illustr. Iwan ducem Nyesweczsky alias de Przedelnicza)» зно­ву було від­кла­де­но до наступ­но­го тер­мі­ну. Те ж саме – і щодо позо­ву попа Мар­ка «de Radochonicze»521. 1462 р., 14 лип­ня – Сень­ко Бибельсь­кий позвав до суду Ярох­ну кня­ги­ню Преділь­ни­ць­ку (свою рід­ну чи дво­юрід­ну сест­ру). Тоді ж князь Іван з дру­жи­ною Ярох­ною з Преділь­ни­ці пода­ли позов про­ти Андрія Чешсь­ко­го («de Czeszky») та його дру­жи­ни Мар­га­ри­ти (Андрій, син Фрід­ра Пле­шо­ви­ць­ко­го, був пле­мін­ни­ком Ярох­ни й дістав с. Чеш­ки як спа­док її сест­ри – див. вище, 1441 р.); суд від­клав спра­ву до наступ­но­го, 2‑го терміну.11 серп­ня – цю ж спра­ву, де дру­жи­на Андрія Чешсь­ко­го зветь­ся вже Кате­ри­ною, зно­ву було від­кла­де­но до наступ­но­го тер­мі­ну. Тоді ж Сень­ко Бибельсь­кий зви­ну­ва­тив («ream») Ярох­ну, здаєть­ся, в затя­гу­ван­ні роз­гля­ду його позо­ву. 7 верес­ня – позов про­ти Ярох­ни подав інший її брат, Яць­ко Бибельсь­кий; спра­ву вже звич­но пере­не­се­но на наступ­ний тер­мін. Тоді ж строк роз­гля­ду позо­ву «сяю­чо­го кня­зя Іва­на de Przedelnicza» про­ти Андрія «de Czesky», з при­чи­ни прав­ди­вої хво­ро­би, також про­до­в­же­но до наступ­но­го тер­мі­ну. Одно­час­но роз­гля­дав­ся позов «сяю­чої Ярох­ни з Преділь­ни­ці, як вище, про­ти пані Кате­ри­ни пана Анд-рія з Чешок». 5 жовтня – роз­гляд позо­ву кня­зя Іва­на та його дру­жи­ни Ярох­ни з Преділь­ни­ці про­ти Андрія Чесь­ко­го та його дру­жи­ни Кате­ри­ни при­зна­че­но на оста­точ­ний тер­мін – піс­ля дня св. Мартіна522.

1464 р., 10 верес­ня – Сень­ко, мель­ник із Оль­шан, постав у суді про­ти «сяю­чо­го Іва­на кня­зя з Преділь­ни­ці», яко­му було при­зна­че­но строк на вка­за­ний день – для роз­гля­ду його влас­но­го зви­ну­ва­чен­ня Сень­ка, з при­во­ду мли­на між Преділь­ни­цею та Губи­ча­ми. Однак князь Іван так і не з’явився, хоча його й очіку­ва­ли понад вста­нов­ле­ний час. Перед тим, як піти, Сень­ко під­крес­лив, що вва­жає судо­ве рішен­ня таким, що від­бу­ло­ся (оче­вид­но, на свою користь)523.
1466 р., 26 люто­го – в суді мала роз­гля­да­ти­ся спра­ва Пет­ра Гощовсь­ко­го («Hoschowsky»), пози­ва­ча, з «сяю­чим Іва­ном кня­зем з Преділь­ни­ці», щодо при­ся­ги з при­во­ду 30 марок за отри­ман­ня при­бут­ків, «kolandka» та інших; цю при­ся­гу князь Іван пови­нен був при­не­сти про­ти Пет­ра у 1‑й понеді­лок піс­ля Пас­хи. Тоді ж було зареєст­ро­ва­но ана­ло­гіч­ну, «як вище», спра­ву про 60 марок, з при­во­ду «вигнан­ня покуп­ця?, expulsionis emptoris kszanthwa» в Губи­чах; її роз­гляд було при­зна­че­но на строк через тиждень піс­ля при­бут­тя ста­ро­сти («dom. Capitaneum») до Пере­ми­ш­ля. 14 квіт­ня – мала роз­гля­да­ти­ся зга­да­на спра­ва Пет­ра Гощовсь­ко­го з кня­зем Іва­ном Преділь­ни­ць­ким, щодо 30 марок; строк при­ся­ги також при­зна­че­но через тиждень піс­ля при­бут­тя старости524.

1467 р., 3 лип­ня – мав від­бу­ти­ся 1‑й судо­вий тер­мін з при­во­ду скар­ги Микул­ки, Геор­гія Трус­ховсь­ко­го з Незо­ви­чів та чоло­віка з Ошків («Oszko») Мелеш­ка на «сяю­чо­го Іва­на кня­зя з Преділь­ни­ці»; з при­чи­ни хво­ро­би, цей строк було від­кла­де­но на два тиж­ні. 17 лип­ня – мав від­бу­ти­ся 2‑й тер­мін зі вка­за­ної спра­ви (тут уточ­не­но, що пози­вач Микул­ка був упра­ви­те­лем з Незан­ко­ви­чів); однак від кня­зя Іва­на, через його слу­гу, було пові­дом­ле­но, що спра­ву через хво­ро­бу зно­ву потріб­но від­кла­сти на два тижні525.

Неза­ба­ром піс­ля цьо­го, ще того само­го року, князь Іван Преділь­ни­ць­кий помер. Так, вже 22 груд­ня 1467 р. як само­стій­на осо­ба зга­дуєть­ся його син, князь Яць­ко Предільницький526, який потім регу­ляр­но фігу­рує у реге­стах Пере­ми­шльсь­ко­го суду (іноді разом з бра­том – див. ниж­че). Кня­ги­ня ж Ярох­на Преділь­ни­ць­ка аж на чверть століт­тя пере­жи­ла сво­го чоловіка.
1473 р., 5 квіт­ня – у Пере­ми­шльсь­ко­му гродсь­ко­му суді роз­гля­да­лась скар­га Мар­га­ри­ти Бола­но­ви­ць­кої, з при­во­ду втечі її під­да­но­го Кли­ма «до сяю­чої Ярох­ни кня­гині та синів її Яць­ка й Михай­ла у Преділь­ни­цю село їхнє»; потім міністеріал (судо­вий служ­бо­ве­ць, воз­ний) відві­дав і їхній двір. Суд­дя вирі­шив пере­не­сти роз­гляд спра­ви на 4 тиж­ні. Однак 3 трав­ня, у при­зна­че­ний тер­мін, спра­ву Мар­га­ри­ти Бола­но­ви­ць­кої про­ти Преділь­ни­ць­ких, через свят­ко­вий день та вра­хо­ву­ю­чи обста­ви­ни, пере­нес­ли на най­б­лиж­чий понеді­лок піс­ля дня св. Пет­ра – рин­ко­вий день у Перемишлі527.
1474 р., 14 черв­ня – Миклаш та Зебрид Гер­бо­то­ві Доб­ро­мильсь­кі («Herbotovye de Dobromyl») позва­ли до Пере­ми­шльсь­ко­го земсь­ко­го суду «сяю­чу Ярох­ну кня­ги­ню та Яць­ка й Михай­ла з Преділь­ни­ці». Подіб­ним же чином Яць­ко та Михай­ло пода­ли позов про­ти Микла­ша та Зебри­да 528. 1480 р., 3 берез­ня – Іоанн Щалявсь­кий («Schalyawsky»), упра­ви­тель Кость­ка Бибельсь­ко­го, вима­гав отри­ма­ти дру­гий тер­мін, згід­но з трьо­ма викли­ка­ми до суду, «на сяю­чу Ярох­ну отчич­ку з Преділь­ни­ці», з при­во­ду зруй­ну­ван­ня мосту («pontis»), захоплен­ня лугу та від­мо­ви звіль­ни­ти ліс. Від імені Ярох­ни Андрій-Андрих Баж («Barsi») пові­до­мив, що з при­чи­ни хво­ро­би спра­ву потріб­но від­кла­сти до наступ­но­го терміну.
8 серп­ня – міністеріал Бар­тош визнав, що Кость­ку Бибельсь­ко­му було видане судо­ве рішен­ня («iudicium additus») про «введення(intronittendum) до маєт­ку Преділь­ни­ці сяю­чої Ярох­ни, і її світ­лість (suis prelucris) при­ї­ха­ла та впу­сти­ти до себе в грубій фор­мі кате­го­рич­но від­мо­ви­ла­ся». З при­во­ду такої поведін­ки Кость­ку й було при­зна­че­но цей тер­мін; якщо ж на суді почне від­мо­в­ля­ти­ся (Ярох­на), то має бути оштра­фо­ва­на на 3 мар­ки. Той же міністеріал вка­зав (Кость­ку) вдру­ге в’їхати до Преділь­ни­ці. Тоді ж він­визнав, що при­ї­ха­ли 4 слу­ги («labores», трудів­ни­ки), кметі Кость­ка Бибельсь­ко­го, з при­во­ду заста­ви тієї ж «світ­лі­шої Ярохни»,до її маєт­ку Преділь­ни­ці, згід­но нада­но­му пра­ву («prout fuit additus de iure»); однак вона від вка­за­ної заста­ви кате­го­рич­но від­мо­ви­лась. Міністеріал при­зна­чив Ярох­ні ниніш­ній тер­мін, з боку (пози­ва­чів) зга­да­них кметів. Якщо ж вона в суді зга­да­ну заста­ву буде запе­ре­чу­ва­ти, то має запла­ти­ти 3 мар­ки штра­фу. Той же міністеріал вка­зав кому-небудь (з кметів) вдру­ге взя­ти заста­ву («ad pignorandum»)529.
З наве­де­них реге­стів має­мо зро­би­ти вис­но­вок, що Ярох­на заста­ви­ла Преділь­ни­цю Кость­ку Бибельсь­ко­му – своє­му пле­мін­ни­ку, однак вико­ну­ва­ти це зобов’язання фак­тич­но від­мо­ви­ла­ся. Як би там не було, Преділь­ни­ця й надалі зали­ши­ла­ся володін­ням Ярох­ни та її синів.
1481 р., 31 серп­ня – «сяю­ча Ярох­на кня­ги­ня з Преділь­ни­ці» нага­да­ла в суді, що її чоло­вік Іван у її бать­ківсь­кі та мате­ринсь­кі маєт­ки, Преділь­ни­цю та Губи­чі, вклав тися­чу марок з метою їх поліп­шен­ня. Ці маєт­ки він пода­ру­вав наза­вжди своє­му сину Яць­ку, який щодо них від міністеріа­ла Мико­лая отри­мав і офі­ційне вве­ден­ня до володін­ня («intromissionem»)530.
1482 р., 26 берез­ня – Кость­ко Бибельсь­кий, син покій­но­го Сень­ка, висту­пив у суді про­ти «світ­лі­шої Ярох­ни вдо­ви (relictamolim) сяю­чо­го кня­зя Іва­на отчич­ки з Преділь­ни­ці», доби­ва­ю­чись від­шко­ду­ван­ня собі 29 марок та при­суд­жен­ня пра­ва руба­ти ліс і буду­ва­ти спо­ру­ди, оста­точ­но зви­ну­ва­тив­ши (Ярох­ну) за все це. Оскіль­ки «сяю­чий князь Яць­ко син її», з дому та дво­ра сво­го Преділь­ни­ці виї­хав­ши з чотир­ма шлях­ти­ча­ми та шістьма про­сто­лю­ди­на­ми, переш­код­жав («obviando») віль­но­му шля­ху з лісів маєт­ку Преділь­ни­ці до Бибел, Комо­ро­ва й Бор­що­ви­чів, а в чоти-рьох кметів Кость­ка відібрав соки­ри, пору­шив­ши при цьо­му пись­мо­ве роз­ме­жу­ван­ня, вста­нов­лене ще з його бать­ком, Сень­ком Бибельсь­ким. Суд виніс поста­но­ву звіль­ни­ти наза­вжди ліси, при­су­ди­ти (Кость­ку) 29 марок, а також від чоти­рьох шлях­ти­чів (які були з кня­зем Яць­ком) – 3‑х марок, а від шести про­сто­лю­динів – 6‑ти «scotos» з 3‑ма мар­ка­ми штрафу.
Тоді ж роз­гля­да­ла­ся інша спра­ва Кость­ка Бибельсь­ко­го про­ти Ярох­ни: пер­ший доби­вав­ся випла­ти­ти йому 29 марок та наза­вжди при­су­ди­ти володін­ня лугом біля Преділь­ни­ці, бо (Ярох­на) нака­за­ла своїм кме­тям із Преділь­ни­ці той луг насиль­но вико­си­ти та забра­ти сіно собі. Однак зга­да­ний луг від­дав­на нале­жав до його (Кость­ка) отчи­ни Кома­ро­ва; його бать­ко, Сень­ко Бибельсь­кий отчич Кома­ро­ва, їм (лугом) мир­но володів до смер­ті, а потім і сам Кость­ко, аж до ниніш­ньо­го часу. Він оці­нив вар­тість лугу на 29 марок, вима­га­ю­чи їх випла­ти, звіль­нен­ня лугу від насиль­ни­ць­ко­го захоплен­ня та штра­фу в 15 чи 3 мар­ки. Суд попе­ред­ньо («prefato») визнав право­ту Кость­ка, при­су­див­ши йому луг та 29 марок, а також при­зна­чив­ши (Ярох­ні) штраф у 3 марки.
Тоді ж роз­гля­да­ла­ся й ще одна спра­ва Кость­ка Бибельсь­ко­го про­ти Ярох­ни: той вима­гав задо­во­лен­ня з при­во­ду заста­ви у 400 марок та від­шко­ду­ван­ня (або вико­нан­ня?, «ad solvendum») цієї заста­ви, на оста­точ­но­му судо­во­му тер­міні. Оскіль­ки «сяю­чий князь Яць­ко син її» уклав з Кость­ком та всі­ма його людь­ми й кме­тя­ми заста­ву на вка­за­ну суму, при­чо­му, здаєть­ся, під гаран­тією само­го коро­ля («per Regiam Mayestatem vallato»). Яць­ко в своє­му домі в Преділь­ни­ці, під королівсь­кою печат­кою, напи­сав пря­мо, й пере­ка­зав також впи­са­ти до книг (судо­вих) Пере­ми­шльсь­ких, що сам він з Кость­ком, у разі будь-яких непо­ро­зу­мінь, (повин­ні вирі­шу­ва­ти їх) не силою, але пра­вом між собою суди­ти­ся. Однак Яць­ко, ігно­ру­ю­чи заста­ву («non curando vadium»), виї­хав із Преділь­ни­ці на віль­ний шлях у маєт­ку Бор­зо­ви­чі, де шано­ва­ну Оле­ну, дру­жи­ну Тереш­ка, кме­тя з Бибел, побив до син­ців. Піс­ля чого (Кость­ко, гос­по­дар потер­пі­лої) викли­кав (Ярох­ну) до суду, з при­во­ду зга­да­ної заста­ви у 400 марок та напа­ду; Оле­на й осо­би­сто від себе також пода­ла позов. Суд вирі­шив заста­ву зі штра­фом при­су­ди­ти (Кость­ку), та надав йому для вико­нан­ня міністеріа­ла Пере­ми­шльсь­ко­го Мико­лая («ad pignorandun Iarochnam in Przedzyelnycza in prefato vadio addidit»). У цій справі кидаєть­ся у вічі, що від­по­ві­да­чем висту­па­ла Ярох­на, а не її син Яць­ко – без­по­се­ред­ній пра­во­по­руш­ник (так само, як і в чоти­рьох наступ­них спра­вах), на той час, без­пе­реч­но, вже ціл­ком пов­но­літ­ній і дієздатний.
Тоді ж Гринь Яким­чич, кметь з Бор­зо­ви­чів, зви­ну­ва­тив («condemnavit») на оста­точ­ний тер­мін Ярох­ну за те, що «сяю­чий князь Яць­ко син її», виї­хав­ши зі сво­го дому в Преділь­ни­ці, на віль­ній дорозі відібрав собі соки­ру, в маєт­ку Преділь­ни­ці, та «у дім твій на користь свою при­ніс» (див. вище). Цю соки­ру (Гринь) оці­нив у 6 гро­шів, і у стіль­ки ж – зав­да­ний зби­ток («intotidem damnificasset»). Кость­ко ж, його гос­по­дар, напо­ля­гав ще й на штра­фі на свою користь. Ана­ло­гіч­ні зви­ну­ва­чен­ня («як вище») про­ти Ярох­ни вису­ну­ли, кожен окре­мо, також кметі Лан з Кома­ро­ви­чів і Андрій Січень («Szyczen») з Бор­зо­ви­чів. Також на «оста­точ­ний тер­мін» Ярох­ну позва­ла й Оле­на, дру­жи­на кме­тя Тереш­ка з Бибел, через зга­да­ний вище інци­дент з її побит­тям кня­зем Яць­ком, сином Ярохни531.
30 квіт­ня – міністеріал Пере­ми­шльсь­кий Мико­лай, нада­ний судом Кость­ку Бибельсь­ко­му в справі про заста­ву Ярох­ни, визнав, що їздив з цією метою до кня­гині в Преділь­ни­цю, і заста­ву вона дала, через що штра­фом не караєть­ся; однак вдру­ге («pro secunda vice») для вико­нан­ня зга­да­ної заста­ви було нада­но іншо­го міністеріа­ла, Бартоломея532.
Чер­вень – від­бу­ли­ся судо­ві тер­мі­ни по зга­да­ним позо­вам про­ти Ярох­ни від слуг Кость­ка Бибельсь­ко­го (до них додав­ся Сень­ко Кру­чек з Бибел), кож­но­го окре­мо. Всі вони судом були задо­во­лені, а для вико­нан­ня пози­ва­чам нада­ний міністеріал Бар­тош з Незан­ко­ви­чів, впер­ше (чи в пер­шу чер­гу, «pro primo») – з при­во­ду заста­ви та штра­фу в маєт­ку Ярох­ни, Предільниці533. Тоді ж міністеріал Бар­то­ло­мей, вдру­ге («ad secundam pignorationem») при­зна­че­ний у справі заста­ви Кость­ку Бибельсь­ко­му від Ярох­ни в маєт­ку Преділь­ни­ці, визнав, що Ярох­на цю заста­ву доз­во­ли­ла (допу­сти­ла, «admisit»), а тому штра­фом не караєть­ся; але той же міністеріал надаєть­ся, вже втретє, «ad pignorandum Iarochnam»534.
1483 р., 8 квіт­ня – міністеріал Бар­тош, нада­ний Кость­ку Бибельсь­ко­му в справі про заста­ву Ярох­ни, зно­ву визнав, що вона цієї заста­ви не запе­ре­чує, а гото­ва її від­да­ти, через що штра­фом не караєть­ся. Той же міністеріал був нада­ний Кость­ку для «вве­ден­ня» до маєт­ку Ярох­ни Преділь­ни­ці, й утри­ман­ня пози­ва­ча від стяг­нен­ня штра­фу. 18 черв­ня – Ян Бостовсь­кий, упра­ви­тель Кость­ка Бибельсь­ко­го, звер­нув­ся до суду з про­мо­вою про­ти «світ­лі­шої Ярох­ни вдо­ви сяю­чо­го кня­зя Іва­на отчич­ки з Преділь­ни­ці» щодо оста­точ­но­го тер­мі­ну, який за її дору­чен­ням шлях­тич Пав­ло з Луко­ви­чів (ниж­че – з Лівтко­ви­чів), за при­чи­ною хво­ро­би, про­сив пере­не­сти. Тим не менш, ця від­строч­ка не зава­ди­ла Бостовсь­ко­му викли­ка­ти Ярох­ну на «оста­точ­ний тер­мін», від­по­від­но до її обви­ну­ва­чен­ня. Далі він роз­по­вів про заста­ву Кость­ку кня­зем Яць­ком, сином Ярох­ни, маєт­ку Преділь­ни­ці, та його напад на Оле­ну, дру­жи­ну кме­тя з Бибел (див. вище під 1482 р., 26 берез­ня, 3‑й абзац); тут Яць­ко зветь­ся «impossesionatus commensalis alias chleboyeczcza (хлі­боїд­ця) existens». Вка­за­ний «меморіал» Бостовсь­кий поклав перед суд­дя­ми, щоб вони його прий­ня­ли до відо­ма. Ті ж вирі­ши­ли, що це не зава­жає доз­во­ли­ти від­строч­ку, й нада­ли міністеріа­ла для при­ско­рен­ня роз­гля­ду спра­ви («ad concitandum»). Ана­ло­гіч­ним чином Бостовсь­кий зви­ну­ва­тив Ярох­ну також і по іншим двом спра­вам (див. вище), отри­мав­ши ана­ло­гіч­ні рішен­ня суду535.

Як бачи­мо, на той час судо­ва спра­ва про заста­ву Преділь­ни­ці Кость­ку Бибельсь­ко­му тяг­ну­ла­ся вже май­же три роки. Чим вона закін­чи­лась, зали­шаєть­ся точ­но неві­до­мим (судо­ві реге­сти за 1484 – 1488 рр. не збе­рег­ли­ся, за виклю­чен­ням части­ни 1485 р.), але вре­шті решт Преділь­ни­ця й надалі зали­ши­ла­ся у володін­ні Ярох­ни та її синів.
1491 р., 21 люто­го – у Пере­ми­шльсь­ко­му гродсь­ко­му суді було зареєст­ро­ва­но про­цес між пози­вач­кою Мар­га­ри­тою Бибельсь­кою (сест­рою Кость­ка), дру­жи­ною Олех­на Ско­ру­ти, та «сяю­чою Ярох­ною отчич­кою з Преділь­ни­ці, Губи­чів та інших маєт­ків». Ста­ро­ста (Пере­ми­шльсь­кий) від­клав цей про­цес на два тиж­ні, щоб ство­ри­ти комісію та отри­ма­ти ман­дат Королівсь­кої Велич­но­сті, для обго­во­рен­ня спра­ви перед вине­сен­ням рішен­ня суду. 7 берез­ня – Пред­бор Конєц­польсь­кий, ста­ро­ста Пере­ми­шльсь­кий, при­зна­че­ний комі­са­ром від коро­ля, від­клав роз­гляд вка­за­ної спра­ви, вка­зав­ши досяг­ну­ти уго­ди на най­б­лиж­чих свят­ку­ван­нях у Сан­до­ми­рі, від­по­від­но до комі­сарсь­ких листів. Вирок по резуль­та­там про­це­су мав вине­сти сам воє­во­да Русь­кої зем­лі, як тіль­ки (щоб?, «ut») вирі­шить король зі свої­ми рад­ни­ка­ми. День (виро­ку) був при­зна­че­ний на най­б­лиж­чу сере­ду піс­ля «неділі Лета­ре» (третьої неділі перед Пасхою)536. Березень537 – у Пере­ми­шльсь­ко­му земсь­ко­му суді «сяю­ча Ярох­на кня­ги­ня покій­но­го (колись, condam)538 Вань­ка (!, Wan[ko]) отчич­ка з Преділь­ни­ці» визна­ла, що про­да­ла й обмі­ня­ла свої отчин­ні села Преділь­ни­цю, Губи­чі, Лаць­ка воля («Laczka vola») та Гра­бов­ни­цю в Пере­ми­шльсь­кій зем­лі Стані­сла­ву Кміті з Собєн, каш­те­ля­ну Пере­ми­шльсь­ко­му, на його села Миць­ко­ви­чі («Miczkovycze, Myczkowcze»), Оль­ша­ни­цю та Стев­ко­ву волю в зем­лі Сяно­ць­кій – «навіч­но про­мі­ня­ла чи про­да­ла (commutacione seu vendicione) село за село, з дода­чею тисячі марок моне­ти кра­ківсь­кої, дер­жа­ти зі всім пра­вом володін­ня». Також Ярох­на визна­ла, що Кміта вже запла­тив їй зга­да­ну тися­чу марок. Якщо ж хтось із них цю уго­ду пору­шить (оскар­жить?, «insripcionis essent in eisdem bonis ab omnibus»), встановлюється
заста­ва у чоти­ри тисячі марок; якщо ж не вико­нає її по зако­ну –то викли­каєть­ся до суду з при­во­ду цієї заста­ви, і вине­се­ний вирок має бути остаточним539. Дійс­но, почи­на­ю­чи з 1492 р., Стані­слав Кміта регу­ляр­но зга­дуєть­ся зі шля­хетсь­ким топо-антро­поні­мом «de Przedzyelnyca et Hubicze»540 або ж як «heredem de Przedzelnicza»541.

26 лип­ня – Стані­слав Кміта й «сяю­ча Ярох­на кня­ги­ня колись отчич­ка з Преділь­ни­ці» зно­ву обмі­ня­ли­ся володін­ня­ми, уклав­ши досить склад­ну уго­ду: Кміта про­мі­няв «skulteciam suam alias kszyasthwo» – тоб­то поса­ду та під­кон­троль­ну тери­торію сільсь­ко­го ста­ро­сти за «волось­ким пра­вом», що нази­ва­ла­ся «князів­ством», – у с. Гугер­че («Huhercze») Сяно­ць­кої зем­лі, на нещо­дав­но при­дбані села Ярох­ни Миць­ков­ці, Оль­ша­ни­цю та Стев­ко­ву волю в тій же зем­лі, з допла­тою їй 70-ти марок. При цьо­му Ярох­на зобов’язалася те «advocacia (синонім skulteciam) Huhercze» дер­жа­ти в тепе­ріш­ньо­му стані, тому що, якщо їй чи її сину Яць­ку дове­деть­ся помер­ти, зга­да­ний маєток їхні спад­коєм­ці повин­ні будуть від­сту­пи­ти (назад). Який-то маєток ті спад­коєм­ці повин­ні дер­жа­ти, поки Кміта не запла­тить їм 40 фло­ринів; випла­тив­ши ж їх, каш­те­лян зга­дані маєт­ки Миць­ков­ці, Оль­ша­ни­цю й Стев­ко­ву волю пови­нен повер­ну­ти («rehabere)». Тоді ж Ярох­на зга­дане «advocaciam (ста­ро­стин­ство) своє у селі Huhercze сину своє­му Яць­ку від­да­ла, нічо­го для себе й сина сво­го молод­шо­го Михай­ла не залишаючи»542. Оче­вид­но, неза­ба­ром піс­ля цьо­го кня­ги­ня й помер­ла, хоча, мож­ли­во, навіть тро­хи пере­жи­ла сина Яць­ка (див. ниж­че, 1496 р.).

З наве­де­но­го огля­ду судо­вих реге­стів за період 1480 – 1491 рр. доб­ре вид­но, що кня­ги­ня Ярох­на фак­тич­но роз­по­ряд­жа­ла­ся свої­ми маєт­ка­ми аж до самої смер­ті, хоча юри­дич­но, за волею її чоло­віка, влас­ни­ком Преділь­ни­ці та Губи­чів мав бути їхній стар­ший син Яць­ко (див. під 1481 р.). Отже, то була доволі актив­на та влад­на жін­ка, яка не від­сту­пи­ла пов­но­го кон­тро­лю над свої­ми володін­ня­ми навіть дорос­лим уже синам.

∞, 1439/40, ЯРОХ­НА БИБЕЛЬСЬ­КА, ону­ка Ходь­ка Бибельсь­ка; її маєт­ком була, зокре­ма, Переділь­ни­ця, осів­ши у ньо­му, почав під­пи­су­ва­тись Переділь­ни­ць­кий. 9 берез­ня 1410 р. Пет­ро Влод­ко­вич, ста­ро­ста Подільсь­кий та Тере­бо­вельсь­кий, під час пере­бу­ван­ня коро­ля в Тере­бо­в­лі, роз­ме­жу­вав володін­ня Оста­фія Дави­довсь­ко­го та «Isbroczko» (Зброж­ка), зро­бив­ши це разом з «domi(ni) Ivvann ducis Nezwiczen(sis) et nobil (…) Andrey Bibelskij»257. Андрій Бибельсь­кий, зга­да­ний у 1410 р., був відо­мим пере­ми­шльсь­ким шлях­ти­чем, який неод­но­ра­зо­во фігу­рує в актах 1378 – 1430 рр.; ціл­ком мож­ли­во, що він і був бать­ком (чи дядь­ком) кня­гині Ярох­ни Предільницької.

296 Латинсь­кий пере­каз цьо­го листа зберіг­ся в інвен­тарі Корон­но­го архіву Яна Замойсь­ко­го, сере­ди­ни XVI ст. (Halecki О. Z Jana Zamojskiego… – S. 206, 217–218).
297 Długosz J. Roczniki… – Ks. 11–12. – S. 100–101. Це пові­дом­лен­ня наве­дене відра­зу піс­ля звіст­ки про «захоплен­ня» Луць­ка кня­зем Носом, який під­дав місто Швит­ри­гай­лу неза­дов­го до 23 квіт­ня 1433 р. 298 Тео­ре­тич­но ще одним момен­том, коли Іваш­ко міг потра­пи­ти в полон, міг бути один з епізодів т. зв. «Луць­кої вій­ни» 1431 р. А саме, під час обло­ги Луць­ка чоти­ри польсь­ких пана, остан­нім з яких назва­ний той же Гри­ць­ко Кер­дей­о­вич, виру­ши­ли в похід на Кре­ме­не­ць; звід­ти про­ти них вий­шли князі Василь та Бала­бан, але 21 серп­ня зазна­ли пораз­ки (Długosz J. Roczniki… – Ks. 11–12. – S. 42–43). Не мож­на виклю­ча­ти, що у русь­ко-волось­ко­му війсь­ку зна­хо­ди­вся й Іваш­ко, молод­ший брат Федь­ка, ста­ро­сти Кре­ме­не­ць­ко­го. Однак, по-пер­ше, Длу­гош нічо­го не гово­рить про те, що поля­ки захо­пи­ли тоді когось у полон. А по-дру­ге, чим тоді пояс­ни­ти, що Федь­ко пору­чав­ся за бра­та з Луць­кою зем-лею? Тому вер­сія, викла­де­на в основ­но­му тексті, є знач­но пере­кон­ливі­шою. 299 Halecki О. Z Jana Zamojskiego… – S. 204.
506 AGZ. – T. XIII. – S. 74, № 998.
507 AGZ. – T. XIII. – S. 95–96, № 1362.
508 Про рід Бажів див.: Пашин С. С. Пере­мышль­ская шлях­та вто­рой поло­ви­ны XIV – нача­ла XVI века. Исто­ри­ко-гене­а­ло­ги­че­ское иссле­до­ва­ние. – Тюмень, 2001. – С. 18–19.
509 AGZ. – T. XIII. – S. 103–104, № 1362.
510 AGZ. – T. XIII. – S. 31, 35, № 347, 417 (13 трав­ня та 10 червня).
511 AGZ. – T. XIII. – S. 113, 117, 118, 126, № 1595, 1659, 1676, 1793, 1794.
512 AGZ. – T. XIII. – S. 135, 137, 142, № 1878, 1913, 2002.
513 AGZ. – T. XIII. – S. 157, № 2217.
514 Szaraniewicz I. Rzut oka na beneficya kościoła ruskiego za czasów Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów, 1875. – S. 5, przyp. 6. Ця erekcya була обля­то­ва­на у Пере­ми­шльсь­ких гродсь­ких актах у 1602 р.
515 AGZ. – T. XIII. – S. 174, 178, № 2435, 2492, 2500.
516 AGZ. – T. XIII. – S. 196, № 2727.
517 AGZ. – T. XIII. – S. 210, 211, № 2922, 2931.
518 AGZ. – T. XIII. – S. 235, № 3271.
522 AGZ. – T. XIII. – S. 367, 368, 371, 372, 375, 377, № 4745, 4757, 4789, 4803, 4843, 4847, 4848, 4876.
523 AGZ. – T. XIII. – S. 446, № 5518.
524 AGZ. – T. XIII. – S. 515, 517, № 6244, 6245, 6284. Спе­ци­фіч­ні сло­ва kolandka та kszanthwa, виді­лені у пуб­ліка­ції як польсь­кі (також і в покаж­чи­ку), у «Боль­шом поль­ско-рус­ском сло­ва­ре» відсутні.
525 AGZ. – T. XIII. – S. 549, 550, № 6672, 6684.
526 AGZ. – T. XIII. – S. 556, № 6833.
527 AGZ. – T. XVII. – S. 90–91, 93, № 936, 957. У цьо­му томі – реге­сти Пере­ми­шльсь­ко­го гродсь­ко­го суду.
528 AGZ. – T. XVIII. – S. 75, № 499, 499а. У цьо­му томі – реге­сти Пере­ми­шльсь­ко­го земсь­ко­го суду.
529 AGZ. – T. XVIII. – S. 199, 209–210, № 1340, 1423, 1424.
530 AGZ. – T. XVIII. – S. 226, № 1540.
531 AGZ. – T. XVIII. – S. 234–236, № 1606–1612.
532 AGZ. – T. XVIII. – S. 489–490, № 3489.
533 Точ­на дата цьо­го судо­во­го засі­дан­ня у тексті реге­сту втра­че­на, однак попе­ред­нє від­бу­ло­ся 29 трав­ня, а наступне – 22 черв­ня 1482 р.
534 AGZ. – T. XVIII. – S. 245–246, № 1701–1705, 1707.
535 AGZ. – T. XVIII. – S. 257, 264–266, № 1789, 1833–1834а.
536 AGZ. – T. XVII. – S. 268, 269, № 2347, 2351.
537 Судо­ві реге­сти земсь­ко­го суду за поча­ток 1491 р. втра­чені, в т. ч. й дата цьо­го засі­дан­ня; але наступне від­бу­ло­ся 12 квіт­ня, потім 10 трав­ня, 7 черв­ня і т. д., щомісячно.
538 На латинсь­кій мові того часу «quondam» часто зна­чить «defunctus» або «покій­ний»» (див. напр.: Харт Г. Вене­ци­а­нец Мар­ко Поло. – М., 1956. – С. 248).
539 AGZ. – T. XVIII. – S. 288, № 1958. У Сяно­ць­ко­му земсь­ко­му суді ця уго­да була зареєст­ро­ва­на лише 31 трав­ня, за випис­кою з Пере­ми­шльсь­ко­го суду (AGZ. – T. XVI. – S. 232, № 2024).
540 AGZ. – T. XVIII. – S. 321, 330, № 2188 (17 січ­ня) 2245 (кві­тень).
531 AGZ. – T. XVIII. – S. 234–236, № 1606–1612.
541 AGZ. – T. XVIII. – S. 329, 333, № 2244 (кві­тень), 2274 (12 трав­ня). У подаль­шо­му Стані­слав Кміта, як отчич з Преділь­ни­ці, неод­но­ра­зо­во зга­дуєть­ся про­тя­гом 1499 – 1503 рр. (див. за покаж­чи­ком під «Pzedzelnycza»).
542 AGZ. – T. XVI. – S. 232–233, № 2029, 2031.

6/4. КН. ВАСИЛЬ ІВА­НО­ВИЧ НЕСВIЗЬ­КИЙ (? — † 1459/1463),

син (?) Іва­на Несвізь­ко­го, про існу­ван­ня яко­го з доку­мен­тів, що є в нашо­му роз­по­ряд­жен­ні, відо­мо лише з патроні­му його синів у 1460 – 1470‑х рр. Незва­жа­ю­чи на те, що жод­них пря­мих зга­док про ньо­го у дже­ре­лах не збе­рег­ло­ся, в історіо­гра­фії з сере­ди­ни XIX ст. Василь без­за­сте­реж­но вва­жав­ся стар­шим сином Федь­ка Несвізь­ко­го. Ця тра­ди­ція, без­пе­реч­но, зас­но­вуєть­ся на тво­рах XVI–XVIII ст., авто­ри яких пред­став­ля­ли Зба­разь­ких-Виш­не­ве­ць­ких пря­ми­ми нащад­ка­ми кня­зя Федо­ра чи Федь­ка «Кори­бу­то­ви­ча» Несвізь­ко­го. Про­те акт 1463 р. такої схе­ми жод­ним чином не під­твер­джує: він лише засвід­чує, що Зба­разь­кий повіт нале­жав бать­ку та діду братів Васи­льо­ви­чів. Однак дідом остан­ніх ціл­ком міг бути зов­сім не Федь­ко, а його попе­ред­ник (бать­ко?) – Іван Несвізь­кий. Тоб­то в цьо­му випад­ку Василь I вияв­ляєть­ся не сином, а бра­том Федь­ка Несвізького.

Єди­ний досто­вір­но відо­мий син Федь­ка, Юрій Федь­ко­вич, який одру­жи­вся в 1467 р., за тра­ди­цій­ною схе­мою був дядь­ком Васи­льо­ви­чів Зба­разь­ких, дорос­ла діяль­ність кот­рих фік­суєть­ся впро­до­вж 1459–1479 рр. Зро­зу­мі­ло, що зазна­че­них осіб логіч­ні­ше визна­ти пред­став­ни­ка­ми одно­го поколін­ня. Те ж саме сто­суєть­ся й синів Федь­ко­во­го бра­та, Іва­на Несві­ць­ко­го­Пе­реділь­ни­ць­ко­го – Яць­ка і Михай­ла, які зга­ду­ють­ся про­тя­гом 1467–1499 рр. (див. розділ VI). Вони були навіть молод­ши­ми за своїх ніби­то (за тра­ди­цій­ною схе­мою) дво­юрід­них пле­мін­ни­ків Васи­льо­ви­чів, і ледь не ровес­ни­ка­ми наступ­но­го поколін­ня Зба­разь­ких – синів Васи­ля II Васи­льо­ви­ча! Зага­лом же гене­а­ло­гіч­ні роз­ра­хун­ки, за від­сут­но­сті чіт­кої хро­но­ло­гії, звич­но базу­ють­ся на «усе­ред­неній» нор­мі, згід­но з якою впро­до­вж століт­тя змі­нюєть­ся три поколін­ня, тоб­то час жит­тя пра­ді­да і пра­вну­ка розді­ляє при­близ­но сто років. Однак поколін­ня князів Виш­не­ве­ць­ких і Зба­разь­ких, що дія­ли при­близ­но через століт­тя піс­ля Федь­ка Несвізь­ко­го (у 1‑й поло­вині XVI ст.), за тра­ди­цій­ною схе­мою були аж пра­пра­вну­ка­ми, а не пра­вну­ка­ми Федь­ка. Тим часом все «стає на свої міс­ця», якщо ми виз­нає­мо Васи­ля I Зба­разь­ко­го не сином, а бра­том Федька.

Запро­по­но­ва­на вер­сія зна­хо­дить під­твер­джен­ня у поми­наль­них запи­сах Зба­разь­ких. Зокре­ма, в жод­но­му з них серед пред­ків Зба­разь­ких не вка­за­но ім’я кня­зя Федора/​Федька, і в той же час там при­сут­нє ім’я кня­зя Іоан­на (Іва­на Несвізь­ко­го). Най­більш пока­зо­вою є стат­тя «Ро(д) Кн(я)жа(т) Збара(з)ски(х)» у скла­ді київсь­ко­го Вве­денсь­ко-Печерсь­ко­го пом’яника, де пере­ра­хо­ва­но іме­на «Кн(з) Іоан­на, Кн(з) Васи­лія, Кн(г) Ана­стасію, Кн(г) Анну, Кн(з) Симєо­на».[10] Напевне, цей запис зроб­ле­но невдо­взі піс­ля смер­ті кня­зя Семе­на Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го-Коло­денсь­ко­го (1479/81 р.), ім’я яко­го вка­зане остан­нім. Таким чином, ми отри­мує­мо пря­мий гене­а­ло­гіч­ний ряд: князь Іван (Несвізь­кий) та його дру­жи­на Ана­стасія – князь Василь (Несвізь­кий-Зба­разь­кий) та його дру­жи­на Анна – князь Семен (Зба­разь­кий-Коло­денсь­кий); дру­жи­на остан­ньо­го, кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка, май­же на 40 років пере­жи­ла чоло­віка, а тому й не була вне­се­на до пом’яника. Не так впев­не­но іден­ти­фі­ку­ють­ся іме­на зі стат­ті «Род кня­зя Сал­та­нов» (Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го, † 1472), вклю­че­ної до най­стар­шо­го Києво-Печерсь­ко­го пом’яника. Але й там, відра­зу піс­ля «ино­ка кня­зя Сєми­о­на, ским­ни­цю кня­ги­ню Агри­фи­ну» (це або сам князь Семен Сол­тан з дру­жи­ною, або неві­до­мі осо­би ще XIV ст.), бачи­мо «кня­зя Иоан­на» (явно Іва­на Несвізь­ко­го), але не зустрі­чає­мо жод­но­го кня­зя Федо­ра.[11]

Печат­ні зна­ки Васи­ля та Семе­на Васи­льо­ви­чів відріз­ня­ли­ся від зна­ку Федь­ка Несвізь­ко­го тим, що пів­мі­ся­ць під голов­ним хре­стом у них пере­мі­ще­ний з вер­ти­каль­но­го поло­жен­ня у гори­зон­тальне.[12] Остан­нє збе­рег­ли у своїх гер­бах і всі без винят­ку нащад­ки Васи­ля I – Виш­не­ве­ць­кі та Зба­разь­кі. А отже, змі­на поло­жен­ня пів­мі­ся­ця на гори­зон­тальне ціл­ком може пояс­ню­ва­ти­ся тим, що Василь був не стар­шим сином (пря­мим спад­коєм­цем), а бра­том Федь­ка. Крім того, навіть у сере­дині XVI ст. фік­суєть­ся вико­ри­стан­ня Зба­разь­ки­ми, щоправ­да, лише в яко­сті кінсь­ко­го клей­ма, печат­но­го зна­ку Іва­на Несвізь­ко­го. В акті 1565 р. зберіг­ся рису­нок клей­ма, випа­ле­но­го на коні кня­зя Юрія Андрій­о­ви­ча Зба­разь­ко­го: «хрест зі сто­ро­на­ми пере­хре­ще­ни­ми збе­ре­же­ний тут у пов­но­му вигляді , ціл­ком так, як у про­то­ти­пі того гер­бу на печат­ці Іва­на Несвізь­ко­го з р. 1387/8 а додат­ко­вий знак тоб­то пів­мі­ся­ць покла­де­ний на верх­ній сто­роні голов­но­го хре­ста, відра­зу під його пере­хре­щен­ням і ріж­ка­ми звер­не­ний додо­лу, так як на гер­бі Зба­разь­ких у роз­ви­неній своїй фор­мі».[13] Це вка­зує на пря­ме поход­жен­ня Зба­разь­ких від Іва­на, від­по­ві­да­ю­чи імені кня­зя Іоан­на у їхніх поми­наль­них записах.

За дани­ми польсь­ко­го пись­мен­ни­ка XIX ст. Ю. Бар­то­ше­ви­ча, князь Василь Федь­ко­вич отри­мав Зба­разь­ку волость від коро­ля Вла­ди­сла­ва III (1434–1444): «мав окрім Зба­ра­жа Виш­ні­ве­ць, Манев, Гро­док і т. д. Ті зем­лі дожи­вот­тям надав йому Вла­ди­слав Вар­нен­чик, але зоста­ли­ся вже у його потом­стві».[14] На жаль, перевіри­ти досто­вір­ність цієї звіст­ки ми не може­мо (польсь­ка Корон­на мет­ри­ка почи­наєть­ся лише з 1447 р.[15]). Однак тео­ре­тич­но не мож­на виклю­ча­ти й того, що Бар­то­ше­вич міг запо­зи­чи­ти зга­да­ну інфор­ма­цію зі втра­че­но­го акту Вла­ди­сла­ва III. У 1860-хх рр. най­дав­ні­ші ориґі­наль­ні акти Зба­разь­ких ще збері­га­лись у Дубенсь­ко­му архіві князів Любо­мирсь­ких[16], де мог­ла зна­хо­ди­ти­ся й гра­мо­та Вла­ди­сла­ва Вар­нен­чи­ка. Т. Сте­ць­кий свід­чив про стан вка­за­но­го архіву, що різ­ні ама­то­ри та вчені «не одно (що) звід­ти й вино­си­ли». Біль­ше того: «С. п. Тео­філ Сти­пул­ковсь­кий [...] най­біль­ше кори­став­ся з того архіву, маю­чи до ньо­го вхід від­кри­тий, кор­пав­ся в ньо­му, ноту­вав, пере­пи­су­вав – що було мож­на, що потра­пи­ло під руку [...] Бага­то дуже окре­мих сума­ріу­шів (пере­писів) того архіву над­си­лав також Сти­пул­ковсь­кий Бар­то­ше­ви­чу»[17].

Гіпо­те­тич­на гра­мо­та Вла­ди­сла­ва III мог­ла бути вида­ною на почат­ку прав­лін­ня у ВКЛ Кази­ми­ра Яґел­ло­на, під час польсь­ко­ли­товсь­ко­го кон­флік­ту за Волинь. Акт польсь­ко­го коро­ля міг носи­ти лише декла­ра­тив­но-фор­маль­ний харак­тер, оскіль­ки Кре­ме­не­ць­кий повіт (сусід­ній зі Зба­разь­ким), не кажу­чи вже про Луць­кий (Горо­док), з 1436 р. до Поль­щі не нале­жав.[18] Відо­мо, що піс­ля про­го­ло­шен­ня Кази­ми­ра вели­ким кня­зем у 1440 р. Вла­ди­слав III, зна­хо­дя­чи­ся в Угор­щині, мав наміри щодо вилу­чен­ня зі скла­ду ВКЛ кіль­кох регіонів, у т. ч. «пев­ні зам­ки, а саме Бере­стя і Кре­ме­не­ць, для себе та Королів­ства Польсь­ко­го затри­ма­ти».[19] Фак­тич­но ані Бере­стейсь­кий, ані Кре­ме­не­ць­кий повіти Поль­щі так і не діста­ли­ся; однак король міг, в яко­сті декла­ра­тив­но­го акту, від сво­го імені нада­ти Зба­раж його закон­но­му «отчи­чу», на пра­вах пожит­тєво­го володін­ня. А вже 11 січ­ня 1442 р. у Віль­ні, немов би «у від­по­відь» на гада­ний королівсь­кий акт, малоліт­ній вели­кий князь Кази­мир, який ще зна­хо­ди­вся під повним впли­вом литовсь­ких панів, надав Зба­раж міс­це­во­му пану Денис­ку Мукосій­о­ви­чу, також у пожит­тєве володін­ня, і крім того – ще 19 сіл довіч­но (у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті). Також у цьо­му надан­ні було про­пи­са­но, що коли Кази­мир піс­ля смер­ті Денис­ка захо­че відібра­ти Зба­раж у його дру­жи­ни, дітей чи близь­ких, то має запла­ти­ти 300 гри­вень ком­пен­са­ції.[20]

Піс­ля січ­ня 1442 р., слід гада­ти, саме князь Василь Несвізь­кий доміг­ся повер­нен­ня родо­вої Зба­разь­кої воло­сті та Город­ка, отри­мав­ши їх у яко­сті васа­ла ВКЛ уже на отчин­но­му праві, при­чо­му ще за жит­тя Денис­ка Мукосій­о­ви­ча, який зга­дуєть­ся ще у 1465–1466 рр.[21] Втра­тив­ши Зба­раж, пан Денис­ко зберіг надані йому навіч­но села у Кре­ме­не­ць­ко­му повіті, части­на яких ста­ла осно­вою зем­ле­во­лодін­ня його нащад­ків.[22]

Князь Василь помер до 9 лип­ня 1463 р., коли його сини, «отчи­чи и дѣди­чи Зба­раз­скии», поді­ли­ли між собою Зба­разь­кий «повіт» у скла­ді городів Зба­раж, Коло­ден та 70 з поло­ви­ною сіл, а також двір Горо­док та 5 сіл у Луць­ко­му повіті. Ми не може­мо ствер­джу­ва­ти, що цей поділ від­був­ся відра­зу піс­ля смер­ті кня­зя Васи­ля, беру­чи до ува­ги той факт, що сини кня­зя Васи­ля (II) Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го поді­ли­ли свою спад­щи­ну (1481 р.) май­же через сім років піс­ля заги­белі бать­ка (1474 р. – див. ниж­че). Даний поділ від­був­ся дале­ко не відра­зу піс­ля смер­ті бать­ка Васи­льо­ви­чів. Про це свід­чить хоча б те, що на той час їхня мати уже володі­ла своєю част­кою спад­щи­ни: «А што мат­ка наша дєр­жит отчи­ну нашу и сєла […]».[23] Та головне, молод­ший із братів, князь Семен Сол­тан, у запо­віті 1472 р. щодо своїх володінь у Зба­раж­чині роз­по­ряд­жав­ся: «А што коли бра­тия моя князь Васи­лєй а князь Сємєнъ до моє­го при­єз­ду имє­ли, доколє я из Моск­вы нє при­є­халъ, нєхай бы они по тому опятъ своя имє­ния мєли [...] а по пєр­во­му бы дєлу дер­жа­ли». Це – пря­ме поси­лан­ня на пер­ший поділ Зба­раж­чи­ни, що існу­вав лише між дво­ма бра­та­ми Семе­на Сол­та­на до того, як він повер­нув­ся з Моск­ви. Князь Семен Васи­льо­вич Несвізь­кий, явно Сол­тан, зга­дуєть­ся на мос­ковсь­кій служ­бі в 1459 р. (див. ниж­че); тоб­то цей період його жит­тя мав міс­це рані­ше, ніж він отри­мав свою тре­ти­ну «отчи­ни». Від­по­від­но, пер­ший поділ між дво­ма стар­ши­ми Васи­льо­ви­ча­ми, про який ідеть­ся у наве­деній цитаті, від­був­ся до відо­мо­го акту 1463 р. 

Слід гада­ти, Семен Сол­тан виї­хав до Моск­ви ще за життя
бать­ка, не маю­чи влас­но­го «уді­лу». Коли ж Василь I Зба­разь­кий помер, його спад­щи­ну розді­ли­ли між собою Василь II і Семен Васи­льо­ви­чі – за від­сут­но­сті молод­шо­го бра­та, який, пере­бу­ва­ю­чи на мос­ковсь­кій служ­бі, не мав пра­ва на володін­ня в межах ВКЛ. Цей акт, про­ве­де­ний без участі Семе­на Сол­та­на, згід­но його запо­віту і пови­нен був набу­ти «повтор­ної чин­но­сті» піс­ля його смер­ті: «по пєр­во­му бы дєлу дер­жа­ли». З іншо­го боку, серед­ній з братів, князь Семен Васи­льо­вич Несвізь­кий, впер­ше висту­пає як само­стій­ний зем­ле­влас­ник уже 22 груд­ня 1461 р. – купив­ши за 300 коп гро­шей Рівне, розта­шо­ване бук­валь­но поряд з Двор­цем, що закрі­плю­вав­ся за Семе­ном у акті 1463 р. Зва­жа­ю­чи на це, най­віро­гід­ні­шою датою смер­ті Васи­ля I Несвізь­ко­го, кня­зя Зба­разь­ко­го, ми вва­жає­мо 1461 р., у кож­но­му випад­ку – до 1463 р.

За дани­ми впи­су Зба­разь­ких у Введенсько-Печерському
пом’янику, дру­жи­на кня­зя Васи­ля Іва­но­ви­ча зва­ла­ся Анною (див. вище). У 1463 р. її сини кон­ста­ту­ва­ли: «А што мат­ка наша дєр­жит отчи­ну нашу и сєла Манєв, и дру­гий Ста­рый Манєв, Тараж, Пєрєд­мир, Бур­су­ков­цы, Вла­ши­нов­цы, Вєр­бо­вєц, Ряш­нєв­ка, Дома­нин­ка, Чєр­ни­ко­во дво­ри­щє, а вєрхъ Попо­ва ста­ву сєли­що, гдѣ Луцєви­чи сєдѣ­ли – то всє бра­ту нашо­му Сол­та­ну послє мат­ки нашоє живо­та; а докул мат­ка наша жива, она имаєт сво­их сєл пожи­ва­ти».[24] Напевне, вка­за­ні володін­ня кня­ги­ня отри­ма­ла згід­но запо­віту сво­го чоло­віка. Зго­дом ці села дійс­но відій­шли до Семе­на Васи­льо­ви­ча Сол­та­на († 1472/73); а отже, його мати помер­ла між 1463 і 1472 рр.

В історіо­гра­фії вис­лов­лю­ва­лась дум­ка, зас­но­ва­на на двох
корот­ких реґе­стах Литовсь­кої мет­ри­ки, ніби­то до повер­нен­ня Зба­ра­жа князь Василь Несвізь­кий (Несвідсь­кий) дея­кий час пере­бу­вав на Під­ля­ш­ші.[25] Зокре­ма, в скла­ді най­дав­ні­шої т. зв. «Кни­ги данин Кази­ми­ра» містять­ся наступ­ні запи­си. 1) «У Доро­ги­чине. Мико­лай­ку, Рок­гас­ну сыну, вер­нулъ отчиз­ну его Купя­тин, што Несведъ­ский дер­жал. Инъ­дикт 3» (1454/55 р.). 2) «У Доро­ги­чине [далі дві корот­ких реґе­сти]. Гри­ма­ло­ви­чомъ корол вер­нулъ отчи­ну, што был испро­сил Несвид­ский Васи­лей, коли отчимъ ихъ к Ляхомъ возилъ, боя ся Болш­ков­ны [...] А дан у Нове­го­род­ку, инъ­дикт 13» (1449/50 р.).[26] Однак у обох запи­сах Несвідсь­кі (не Несвізь­кі) кня­зя­ми не названі. Це й зро­зу­мі­ло, оскіль­ки мова тут напевне йде про земянсь­кий рід Несвітсь­ких, який існу­вав саме в Доро­ги­чині. Зокре­ма, у пере­писі війсь­ка ВКЛ 1528 р., серед земян Доро­ги­ць­кої зем­лі Під­лясь­ко­го воє­вод­ства, зга­дуєть­ся «Бол­тро­мей Несвитъ­ский».[27]

∞, АННА ..... (1463, +1463/1472)

ІV генерація

7/4. КН. ЮРІЙ ФЕДЬ­КО­ВИЧ НЕСВІЗЬ­КИЙ (1467),

відо­мий за єди­ним актом, вида­ним 2 (9?) трав­ня 1467 р. У ньо­му засвід­чуєть­ся наступ­на уго­да: «А яс князь Юрєй Фєд­ко­вичъ Нєсвєз­кий понял есми в пана Ива­на Муша­ты доч­ку Наста­сию собє жону, а далъ ми по нєй полъ­то­рас­та копъ гро­шєй широ­ких рус­коє лич­бы, а я своєй жонє кнє­ги­ни Наста­сьи на свою сто­ро­ну запи­салъ на своєй отъ­чиз­нє Забо­ро­ли а на обо­их Жити­нох а […]ини (має бути: Коз­ли­ни) а на Пєръ­шо­ви­ча дво­ри­щи три­ста купъ широ­ких­гро­шєй рус­коє личъбы»344. Скоріш за все, вка­за­ні села в Луць­ко­му повіті (10–20 км на пів­ніч­ний схід від Рів­но­го) були чи не всі­ма володін­ня­ми Юрія, нада­ни­ми йому бра­том Васи­лем, а перед тим від­но­си­ли­ся до сусід­ньо­го дво­ра Город­ка. Що ж до Зба­разь­ко­го «повіту», то з поді­лу 1463 р. та інших доку­мен­тів доб­ре вид­но, що жод­них володінь там молод­ший син Федь­ка Несвізь­ко­го не отри­мав. Зазна­чи­мо також, що шлюб Юрія Федь­ко­ви­ча з Ана­стасією Муша­тян­кою навряд чи був для кня­зя пер­шим, оскіль­ки у 1467 р. йому не мог­ло бути мен­ше 32‑х років, а скоріш за все – знач­но біль­ше (якщо прий­ма­ти, що Федь­ко Несвізь­кий помер у 1435 р.).

Князь Юрій Федь­ко­вич Несвізь­кий, напевне, дітей піс­ля себе не зали­шив, оскіль­ки всі вищез­га­дані села успад­ку­вав (чи купив?) пле­мін­ник, князь Семен Васи­льо­вич Зба­разь­кий-Коло­денсь­кий († 1479/1481), а потім – його доч­ка Ана­стасія та її чоло­вік, князь Семен Юрієвич Голь­шансь­кий. Так, у 1489 р. Ана­стасія запи­са­ла чоло­ві­ко­ві в своїй «отчині» маєток Заборол345. А 3 серп­ня 1504 р. князь Семен Юрієвич, ста­ро­ста Луць­кий і Каме­не­ць­кий, мар­ша­лок Волинсь­кої зем­лі, надав Коз­лин своє­му слузі, мар­шал­ку Гри­ць­ку Дани­ло­ви­чу, роз­ме­жу­вав­ши цей маєток з Забо­ро­лом та Житином346. Наре­шті, через шлюб княж­ни Тетя­ни Голь­шансь­кої, доч­ки Ана­стасії Семенів­ни та Семе­на Юрієви­ча, з кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким, той отри­мав всю мате­ринсь­ку спад­щи­ну своєї дру­жи­ни – чис­лен­ні маєт­ки, яки­ми колись володів її дід, князь Семен Васи­льо­вич (Несвізь­кий), та баба, кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка. Це було закріп­ле­но у спе­ціаль­ній гра­мо­ті коро­ля Жиги­мон­та I кня­зю Острозь­ко­му 1518 р., де назва­но і всі ті маєт­ки, які у 1467 р. нале­жа­ли кня­зю Юрію Федь­ко­ви­чу Несвізь­ко­му – Коз­лин, Забо­рол, два Жити­ни та «area Perskowa»347.

Жена 1‑я(?): ....

Жена 2‑я: 1467, Наста­сья Ива­нов­на Мушат.

344 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 196 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 196]. – Л. 224 об.; регеста:Руська (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 371).
345 AKLS. – T. I. – S. 89, № XCIII. 346 Stecki T. J. Z boru i stepu. – S. 110. Акт дато­ва­но лише 7‑м індик­том. Т.-Є. Сте­ць­кий, знай­о­мий з ори­гі­на­лом гра­мо­ти з папе­рів Т. Сти­пул­ковсь­ко­го, при­пус­кав, що її видав син кня­зя Юрія Федь­ко­ви­ча Несві­ць­ко­го, десь близь­ко 1500 р. У більш ран­ній робо­ті Семен Юрієвич кате­го­рич­но назва­ний кня­зем Несвізь­ким: Stecki T. Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym. – Serya 2‑ga. – S. 403, przyp. 1). Однак ста­ро­стою Луць­ким у 1490 – 1505 рр., з пере­рвою у 1500 – 1501 рр., був князь Семен Юрієвич Голь­шансь­кий; він же в 1500/01 р. отри­мав у дер­жан­ня Каме­не­ць (Wolff J.Kniaziowie… – S. 100). Звід­си зро­зу­мі­ло, що 7‑й індикт від­по­ві­дає 1504 р. (у 1474 р. ста­ро­стою Луць­ким був Михай­ло Мон­то­вто­вич, у 1489 р. – Пет­ро Мон­ти­гір­до­вич, див.: Wolff J. Senatorowie i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego. 1386 – 1795. – Kraków, 1885. – S. 21–22). 347 AKS. – T. III. – S. 166–167, № CLXXXIII.

9/5. КН. ЯЦЬ­КО (IВАН) IВА­НО­ВИЧ НЕСВІ­ЦЬ­КІЙ-ПРЕДІЛЬ­НИ­ЦЬ­КІЙ (1467,+1491/92)

влас­ник Переділь­ни­ці на Перемишльщині.
Вже 22 груд­ня 1467 р. як само­стій­на осо­ба зга­дуєть­ся його син, князь Яць­ко Предільницький526, який потім регу­ляр­но фігу­рує у реге­стах Пере­ми­шльсь­ко­го суду (іноді разом з братом).За жит­тя матері також регу­ляр­но фігу­ру­ють у реге­стах Пере­ми­шльсь­ко­го гродсь­ко­го та земсь­ко­го судів, при­чо­му пер­ший з них – наба­га­то часті­ше: позо­ви про­ти них пода­ва­ли чис­лен­ні сусі­ди, почи­на­ю­чи від про­сто­го селя­ни­на (кме­тя) й закін­чу­ю­чи ста­ро­стою Перемишльським543.

Ім’я Яць­ка («Iaczko»), з яким він фігу­рує у пере­важ­ній біль­шо­сті зга­док, як відо­мо, є однією зі змен­шу­валь­них форм польсь­ко­го імені Ян (Jaśko – Ящко, Ясь­ко). Отже, слід гада­ти, він, за при­кла­дом чи не всієї чер­во­но-русь­кої шлях­ти XV ст. (тих же Бибельсь­ких), перей­шов із православ’я в като­ли­цизм. Однак при народ­жен­ні, напевне, син кня­зя Несвізь­ко­го-Преділь­ни­ць­ко­го був охре­ще­ний ще за пра­во­слав­ним обря­дом, отри­мав­ши ім’я Іва­на. А саме, в судо­вих реге­стах 1468 р. фігу­рує князь Іваш­ко Преділь­ни­ць­кий («illustri Iwasko de Przedzelnicza Duce»)544, а у 1472 р. – «illustr. ducibus Przedzelnyczskye Michalko et Iwan»545. Ю. Вольф анітро­хи не сум­ні­вав­ся у тотож­но­сті Іваш­ка та Яцька546. Нато­мість, С. С. Пашин вва­жає Іва­на-Іваш­ка третім, най­мо­лод­шим із братів Предільницьких547. Однак нам здаєть­ся вкрай мало­віро­гід­ним, щоб стар­ший із синів кня­зя Преділь­ни­ць­ко­го носив като­ли­ць­ке ім’я Яць­ка, а молод­ший – пра­во­славне Іва­на-Іваш­ка. Про­тя­гом 1467 – 1491 р. як отчи­чі Преділь­ни­ць­кі зга­ду­ють­ся або один Яць­ко, або Ярох­на з сина­ми Яць­ком і Михай­лом, або Яць­ко (один раз – Іван) і Михай­ло-Михал­ко. Навіть «серед­ній» (за вер­сією Паши­на) Михал­ко сам, без матері й бра­та, за вка­за­ний період фігу­рує всьо­го один раз, у 1478 р.548. Тож, якщо визна­ти Іваш­ка третім, най­мо­лод­шим із братів Преділь­ни­ць­ких, май­же ней­мо­вір­ною вигля­дає його само­стій­на згад­ка ще у 1468 р.
Щодо пріз­ви­ща Яць­ка й Михай­ла Іва­но­ви­чів, то в пере­важ­ній біль­шо­сті випад­ків вони титу­лу­ють­ся як «сяю­чі князі з Преділь­ни­ці»: «illustres duces (principes) Iaczko et Michael de Przedzelnicza», 1475 р., і т. д.549. Однак зрід­ка (а саме, у 1477 – 1478 рр.) бра­ти вжи­ва­ли і своє ста­ре, родо­ве пріз­ви­ще «Несве­ць­ких»: «preclarum (світ­лі­ший) Iaczkonem ducem Nyeszwecensem heredem (отчич) de Przedzelnicza» (1477 р.)550 («duce Nyeszweczensi, Nieszwiecensi», 1478 р.)551; «Preclaris ducibus Nyeswecensibus Iaczkoni et Mihalo heredibus de Przedzelnicza» (гра­мо­та коро­ля Кази­ми­ра 1478 р.)552.

1473 р., 5 квіт­ня – у Пере­ми­шльсь­ко­му гродсь­ко­му суді роз­гля­да­лась скар­га Мар­га­ри­ти Бола­но­ви­ць­кої, з при­во­ду втечі її під­да­но­го Кли­ма «до сяю­чої Ярох­ни кня­гині та синів її Яць­ка й Михай­ла у Преділь­ни­цю село їхнє»; потім міністеріал (судо­вий служ­бо­ве­ць, воз­ний) відві­дав і їхній двір. Суд­дя вирі­шив пере­не­сти роз­гляд спра­ви на 4 тиж­ні. Однак 3 трав­ня, у при­зна­че­ний тер­мін, спра­ву Мар­га­ри­ти Бола­но­ви­ць­кої про­ти Преділь­ни­ць­ких, через свят­ко­вий день та вра­хо­ву­ю­чи обста­ви­ни, пере­нес­ли на най­б­лиж­чий понеді­лок піс­ля дня св. Пет­ра – рин­ко­вий день у Перемишлі527. 1474 р., 14 черв­ня – Миклаш та Зебрид Гер­бо­то­ві Доб­ро­мильсь­кі («Herbotovye de Dobromyl») позва­ли до Пере­ми­шльсь­ко­го земсь­ко­го суду «сяю­чу Ярох­ну кня­ги­ню та Яць­ка й Михай­ла з Преділь­ни­ці». Подіб­ним же чином Яць­ко та Михай­ло пода­ли позов про­ти Микла­ша та Зебрида528. 1481 р., 31 серп­ня – «сяю­ча Ярох­на кня­ги­ня з Преділь­ни­ці» нага­да­ла в суді, що її чоло­вік Іван у її бать­ківсь­кі та мате­ринсь­кі маєт­ки, Преділь­ни­цю та Губи­чі, вклав тися­чу марок з метою їх поліп­шен­ня. Ці маєт­ки він пода­ру­вав наза­вжди своє­му сину Яць­ку, який щодо них від міністеріа­ла Мико­лая отри­мав і офі­ційне вве­ден­ня до володін­ня («intromissionem»)530. 1482 р., 26 берез­ня – Кость­ко Бибельсь­кий, син покій­но­го Сень­ка, висту­пив у суді про­ти «світ­лі­шої Ярох­ни вдо­ви (relictamolim) сяю­чо­го кня­зя Іва­на отчич­ки з Преділь­ни­ці», доби­ва­ю­чись від­шко­ду­ван­ня собі 29 марок та при­суд­жен­ня пра­ва руба­ти ліс і буду­ва­ти спо­ру­ди, оста­точ­но зви­ну­ва­тив­ши (Ярох­ну) за все це. Оскіль­ки «сяю­чий князь Яць­ко син її», з дому та дво­ра свого
Преділь­ни­ці виї­хав­ши з чотир­ма шлях­ти­ча­ми та шістьма про­сто­лю­ди­на­ми, переш­код­жав («obviando») віль­но­му шля­ху з лісів маєт­ку Преділь­ни­ці до Бибел, Комо­ро­ва й Бор­що­ви­чів, а в чоти-рьох кметів Кость­ка відібрав соки­ри, пору­шив­ши при цьо­му пись­мо­ве роз­ме­жу­ван­ня, вста­нов­лене ще з його бать­ком, Сень­ком Бибельсь­ким. Суд виніс поста­но­ву звіль­ни­ти наза­вжди ліси, при­су­ди­ти (Кость­ку) 29 марок, а також від чоти­рьох шлях­ти­чів (які були з кня­зем Яць­ком) – 3‑х марок, а від шести про­сто­лю­динів – 6‑ти «scotos» з 3‑ма мар­ка­ми штрафу.

Тоді ж роз­гля­да­ла­ся й ще одна спра­ва Кость­ка Бибельсь­ко­го про­ти Ярох­ни: той вима­гав задо­во­лен­ня з при­во­ду заста­ви у 400 марок та від­шко­ду­ван­ня (або вико­нан­ня?, «ad solvendum») цієї заста­ви, на оста­точ­но­му судо­во­му тер­міні. Оскіль­ки «сяю­чий князь Яць­ко син її» уклав з Кость­ком та всі­ма його людь­ми й кме­тя­ми заста­ву на вка­за­ну суму, при­чо­му, здаєть­ся, під гаран­тією само­го коро­ля («per Regiam Mayestatem vallato»). Яць­ко в своє­му домі в Преділь­ни­ці, під королівсь­кою печат­кою, напи­сав пря­мо, й пере­ка­зав також впи­са­ти до книг (судо­вих) Пере­ми­шльсь­ких, що сам він з Кость­ком, у разі будь-яких непо­ро­зу­мінь, (повин­ні вирі­шу­ва­ти їх) не силою, але пра­вом між собою суди­ти­ся. Однак Яць­ко, ігно­ру­ю­чи заста­ву («non curando vadium»), виї­хав із Преділь­ни­ці на віль­ний шлях у маєт­ку Бор­зо­ви­чі, де шано­ва­ну Оле­ну, дру­жи­ну Тереш­ка, кме­тя з Бибел, побив до син­ців. Піс­ля чого (Кость­ко, гос­по­дар потер­пі­лої) викли­кав (Ярох­ну) до суду, з при­во­ду зга­да­ної заста­ви у 400 марок та напа­ду; Оле­на й осо­би­сто від себе також пода­ла позов. Суд вирі­шив заста­ву зі штра­фом при­су­ди­ти (Кость­ку), та надав йому для вико­нан­ня міністеріа­ла Пере­ми­шльсь­ко­го Мико­лая («ad pignorandun Iarochnam in Przedzyelnycza in prefato vadio addidit»). У цій справі кидаєть­ся у вічі, що від­по­ві­да­чем висту­па­ла Ярох­на, а не її син Яць­ко – без­по­се­ред­ній пра­во­по­руш­ник (так само, як і в чоти­рьох наступ­них спра­вах), на той час, без­пе­реч­но, вже­ціл­ком пов­но­літ­ній і дієз­дат­ний. Тоді ж Гринь Яким­чич, кметь з Бор­зо­ви­чів, зви­ну­ва­тив («condemnavit») на оста­точ­ний тер­мін Ярох­ну за те, що «сяю­чий князь Яць­ко син її», виї­хав­ши зі сво­го дому в Преділь­ни­ці, на віль­ній дорозі відібрав собі соки­ру, в маєт­ку Преділь­ни­ці, та «у дім твій на користь свою при­ніс» (див. вище). Цю соки­ру (Гринь) оці­нив у 6 гро­шів, і у стіль­ки ж – зав­да­ний зби­ток («intotidem damnificasset»). Кость­ко ж, його гос­по­дар, напо­ля­гав ще й на штра­фі на свою користь. Ана­ло­гіч­ні зви­ну­ва­чен­ня («як вище») про­ти Ярох­ни вису­ну­ли, кожен окре­мо, також кметі Лан з Кома­ро­ви­чів і Андрій Січень («Szyczen») з Бор­зо­ви­чів. Також на «оста­точ­ний тер­мін» Ярох­ну позва­ла й Оле­на, дру­жи­на кме­тя Тереш­ка з Бибел, через зга­да­ний вище інци­дент з її побит­тям кня­зем Яць­ком, сином Ярохни531.
Князь Яць­ко, як ми бачи­ли, 26 лип­ня 1491 р. отри­мав від матері «advocaciam (ста­ро­стин­ство на волось­ко­му праві) її у селі Huhercze», Сяноц­кої зем­лі Русь­ко­го воє­вод­ства. Біль­ше того, тоді ж «Стані­слав Кміта з Виш­ни­ць каш­те­лян Пере­ми­шльсь­кий містеч­ко (opidum) своє Леш­ко (Lesko) в окрузі Сяно­ць­ко­му сяю­чо­му кня­зю Яць­ку, прий­ма­ю­чи до ува­ги послу­ги (служ­бу) собі (racione serviciorum suoram sibi impensorum), пода­ру­вав з пода­тя­ми (censibus), поля­ми, дібро­ва­ми чи dambnyki, з вій­тів­ством та пред­мі­стям (advocacia et suburbia), по час жит­тя його»553. Під «перед­мі­стям» тут, напевне, слід розу­міти те саме с. Гугер­че, яке тро­хи рані­ше, саме в яко­сті тако­го, зга­дуєть­ся серед володінь Стані­сла­ва Кміти554. Зі сво­го боку, 2 серп­ня того ж 1491 р. «сяю­чий князь Яць­ко, син сяю­чої Ярох­ни, колись (condam) отчич­ки з Преділь­ни­ці», визнав у суді, що якщо хтось його отчи­ною, від­по­від­но до запи­су його матері Ярох­ни, в селах Преділь­ни­ці та Губи­чах володіє, і ана­ло­гіч­но в селах Гро­бов­ни­ця та Лацсь­ке (?, «Laczskye»), то від всіх прав на них він від­мо­в­ляєть­ся й зараз про­го­ло­шує їх недійс­ни­ми («recedit et renunciat et per presentes mortificat»). Спад­коєм­цям та близь­ким, на май­бут­нє, у пра­вах на вка­за­ні села Яць­ко, піс­ля своєї смер­ті, також від­мо­в­ляє. Кон­крет­но ж виз­нає їх володін­ня­ми Стані­сла­ва Кміти з Виш­ни­ць, каш­те­ля­на Пере­ми­шльсь­ко­го, та зобов’язується за себе, своїх спад­коєм­ців та ближ­ніх, ніко­ли на них не пре­тен­ду­ва­ти («impedire inperpetuum et in evum non debent»), під заста­вою в три тисячі марок555.

Неза­ба­ром піс­ля цьо­го, у тому ж 1491 році або на почат­ку наступ­но­го, князь Яць­ко Преділь­ни­ць­кий помер. Як покій­ний, він зга­дуєть­ся у королівсь­кій гра­мо­ті від 19 люто­го 1493 р. Однак Яць­ка, напевне, не було серед живих вже 12 трав­ня 1492 р., коли його молод­ший брат Михай­ло теж від­мо­ви­вся від прав на маєт­ки, що нале­жа­ли його бать­кам у Пере­ми­шльсь­кій землі.

526 AGZ. – T. XIII. – S. 556, № 6833.
527 AGZ. – T. XVII. – S. 90–91, 93, № 936, 957. У цьо­му томі – реге­сти Пере­ми­шльсь­ко­го гродсь­ко­го суду. 528 AGZ. – T. XVIII. – S. 75, № 499, 499а. У цьо­му томі – реге­сти Пере­ми­шльсь­ко­го земсь­ко­го суду.
543 Пов­ний огляд цих судо­вих регест, що сто­су­ють­ся незнач­них побу­то­вих справ, ми вже не наво­ди­мо; див.: AGZ. – T. XIII, XVII, XVIII, за покажчиками.
544 AGZ. – T. XIII. – S. 567, 568, № 6944, 6955.
545 AGZ. – T. XVIII. – S. 52, № 347; це єди­ний випа­док, коли Михай­ло зга­да­ний перед своїм стар­шим братом.
546 Wolff J. Kniaziowie … – S. 404, przyp. 17.
547 Пашин С. С. Пере­мышль­ская шлях­та вто­рой поло­ви­ны XIV – нача­ла XVI века. – Тюмень, 2001. – С. 13.
548 AGZ. – T. XVIII. – S. 161, № 1054.
549 AGZ. – T. XVII. – S. 116, 119, № 1162, 1187, і т. д., за покажчиком.
550 AGZ. – T. XVII. – S. 142, № 1394.
551 AGZ. – T. XVII. – S. 146, 148, № 1425, 1451.
552 AGZ. – T. XVII. – S. 153, № 1485; див. також: AGZ. – T. I. – S. 32–33.
527 AGZ. – T. XVII. – S. 90–91, 93, № 936, 957. У цьо­му томі – реге­сти Пере­ми­шльсь­ко­го гродсь­ко­го суду.
528 AGZ. – T. XVIII. – S. 75, № 499, 499а. У цьо­му томі – реге­сти Пере­ми­шльсь­ко­го земсь­ко­го суду530 AGZ. – T. XVIII. – S. 226, № 1540.
553 AGZ. – T. XVI. – S. 233, № 2034.
554 AGZ. – T. XVI. – S. 220, № 1935: «opidum Leschko cum suburbia Hvhercze…» (1489 г.).
555 AGZ. – T. XVIII. – S. 310, № 2108.

10/5. КН. МИХАЙ­ЛО IВА­НО­ВИЧ ПРЕДІЛЬ­НИ­ЦЬ­КИЙ (1473)

Щодо пріз­ви­ща Яць­ка й Михай­ла Іва­но­ви­чів, то в пере­важ­ній біль­шо­сті випад­ків вони титу­лу­ють­ся як «сяю­чі князі з Преділь­ни­ці»: «illustres duces (principes) Iaczko et Michael de Przedzelnicza», 1475 р., і т. д.549. Однак зрід­ка (а саме, у 1477 – 1478 рр.) бра­ти вжи­ва­ли і своє ста­ре, родо­ве пріз­ви­ще «Несве­ць­ких»: «preclarum (світ­лі­ший) Iaczkonem ducem Nyeszwecensem heredem (отчич) de Przedzelnicza» (1477 р.)550 («duce Nyeszweczensi, Nieszwiecensi», 1478 р.)551; «Preclaris ducibus Nyeswecensibus Iaczkoni et Mihalo heredibus de Przedzelnicza» (гра­мо­та коро­ля Кази­ми­ра 1478 р.)552.

1473 р., 5 квіт­ня – у Пере­ми­шльсь­ко­му гродсь­ко­му суді роз­гля­да­лась скар­га Мар­га­ри­ти Бола­но­ви­ць­кої, з при­во­ду втечі її під­да­но­го Кли­ма «до сяю­чої Ярох­ни кня­гині та синів її Яць­ка й Михай­ла у Преділь­ни­цю село їхнє»; потім міністеріал (судо­вий служ­бо­ве­ць, воз­ний) відві­дав і їхній двір. Суд­дя вирі­шив пере­не­сти роз­гляд спра­ви на 4 тиж­ні. Однак 3 трав­ня, у при­зна­че­ний тер­мін, спра­ву Мар­га­ри­ти Бола­но­ви­ць­кої про­ти Преділь­ни­ць­ких, через свят­ко­вий день та вра­хо­ву­ю­чи обста­ви­ни, пере­нес­ли на най­б­лиж­чий понеді­лок піс­ля дня св. Пет­ра – рин­ко­вий день у Перемишлі527. 1474 р., 14 черв­ня – Миклаш та Зебрид Гер­бо­то­ві Доб­ро­мильсь­кі («Herbotovye de Dobromyl») позва­ли до Пере­ми­шльсь­ко­го земсь­ко­го суду «сяю­чу Ярох­ну кня­ги­ню та Яць­ка й Михай­ла з Преділь­ни­ці». Подіб­ним же чином Яць­ко та Михай­ло пода­ли позов про­ти Микла­ша та Зебри­да 528.

17 січ­ня та у квіт­ні 1492 р. «сяю­чий князь Михай­ло Преділь­ни­ць­кий» зви­ну­ва­тив Стані­сла­ва Кміту з Виш­ни­ць, каш­те­ля­на Пере­ми­шльсь­ко­го, «de Przedzyelnyca et Hubicze», дома­га­ю­чись випла­ти ним штра­фу за неяв­ку до суду згід­но трьом викликам556. Тоді ж, у квіт­ні, Кміта визнав у суді, що «дер­жить (tenetur)» 300 марок кня­зя Михай­ла Преділь­ни­ць­ко­го, які запи­сав­ся був запла­ти­ти до свя­та Різ­два Хри­сто­во­го, але так і не запла­тив. «Піс­ля цьо­го, назав­тра піс­ля Різ­два, йому Михай­лу кня­зю дав від­нині вве­ден­ня в ціло­сті до села Преділь­ни­ці й двір там само, кот­ре село Михай­ло князь дер­жить лише (або зараз, modo) під заста­вою до пов­но­го виведення»557. У випад­ку ж неви­пла­ти суми, чи від­мо­ви у вве­ден­ні, чи яко­гось іншо­го пору­шен­ня, слід без попе­ред­ньо­го викли­ку, разом з міністеріа­лом, отри­ма­ти це вве­ден­ня, на яке Стані­слав Кміта погод­жуєть­ся, і т. д. Втім, у реальне дер­жан­ня Преділь­ни­ці князь Михай­ло так і не всту­пив. Вже 12 трав­ня того ж року він визнав, що 300 марок, які йому пови­нен був від­да­ти Стані­слав Кміта, він «шля­хет­но­му Стані­сла­ву Бажу з Бло­же­ва пере­дав та запи­сав дарун­ком (?) (generoso Stanislao Barszy de Blozew dedit et inscribit perpresentеs)». Тоді ж Стані­слав Баж при­вів до суду («constituit») кня­зя Михай­ла, який пого­ди­вся висту­пи­ти посе­ред­ни­ком між ним та Кмітою. Тоді ж «сяю­чий князь Михай­ло з Преділь­ни­ці, син сяю­чо­го кня­зя колись (olim) Іва­на, виз­нає, (що) оскіль­ки йому (quia sibi) вель­мож­ний пан Стані­слав Кміта з Виш­ни­ць, каш­те­лян Пере­ми­шльсь­кий, за всі маєт­ки бать­ківсь­кі та мате­ринсь­кі, які б він не мав у маєт­ках Преділь­ни­ця, Губи­чі, Гра­бов­ни­ця та Лась­ка воля, та будь-яке (май­но) рухо­ме й неру­хо­ме, дав задо­во­лен­ня (або ж запла­тив, satisfecit), і за всі запи­си зга­да­но­го бать­ка його Іва­на, у назва­них маєт­ках зроб­лені, та інші будь-які зга­да­но­го Михай­ла слуг (?, prefato Michaeli inserventibis). Кот­рий Михай­ло всі запи­си в актах земсь­ких та всі судо­ві гра­мо­ти, пред­став­лені перед судом, ого­ло­сив недійс­ни­ми та в ніщо звів (per presentеs mortificavit et in nichilum redegit), і його наза­вжди щодо вище­на­зва­них маєт­ків зга­да­ний Стані­слав задо­воль­нив, з при­во­ду яких Михай­ло наза­вжди мати мов­чан­ня повинен»558. Але й на цьо­му спра­ва про заста­ву Преділь­ни­ці не закін­чи­ла­ся. 8 квіт­ня 1494 р. в суді «шлях­тич (знат­ний, nobil.) Геор­гій від (а) шлях­ти­ча (так!)559 Михай­ла кня­зя з Преділь­ни­ці» виклав свої пре­тен­зії до Стані­сла­ва Кміти: той «дер­жить» 300 марок, які пови­нен був запла­ти­ти на свя­то Різ­два Хри­сто­во­го, а інак­ше – з зав­траш­ньо­го дня дати вве­ден­ня до сво­го села Преділь­ни­ці; однак Кміта ні бор­гу не випла­тив, ні вве­ден­ня до Преділь­ни­ці не доз­во­лив. Тому (Геор­гій) і позвав його до суду, а на доказ подав гра­мо­ту з дво­ма печат­ка­ми, де сам Стані­слав зобов’язувався заста­ви не уни­ка­ти. У від­по­відь упра­ви­тель Кміти заявив, що Ради­ловсь­кий доби­ваєть­ся сво­го через (всу­переч) рішен­ня самої королівсь­кої велич­но­сті, і т. д., подав­ши гра­мо­ту­ко­ро­ля Іоан­на-Аль­бер­та (Яна-Оль­брах­та) Стані­сла­ву Кміті, каш­те­ля­ну Пере­ми­шльсь­ко­му, від 19 люто­го 1493 р.
У цьо­му доку­мен­ті гово­ри­ло­ся про скар­гу коро­лю від Геор­гія та Михай­ла, отчи­чів з Ради­ло­ви­чів, на те, що «Михай­ло князь колись (condam) з Преділь­ни­ці, дядь­ко по матері (avunculus) їх рід­ний», без­під­став­но («racione carens»), у зби­ток їм, синам своєї сест­ри («sororinum»), а також всу­переч зви­ча­ям королів­ства, запи­сав у земсь­ких актах Пере­ми­шльсь­ких Станіс-лаву Бажу («Barzy») 300 марок, які той мав отри­ма­ти «з рук вір­но­сті твоєї (de mаnibus fidelitatis tue)», тоб­то від Стані­сла­ва Кміти; з цьо­го при­во­ду Геор­гій та Михай­ло викли­ка­ли Ст. Бажа до суду. Король же вка­зав Ст. Кміті ті гро­ші ніко­му не від­да­ва­ти «presumаs» (напе­ред?) так дов­го, доко­ли він цю спра­ву «оста­точ­но роз­су­дить, finaliter diiudicaverimus». Точ­но таким же чином («consimiliter») потріб­но було вирі­ши­ти й питан­ня про 40 фло­ринів, які «твоя милість Яць­ку кня­зю, також дядь­ку по матері тих Геор­гія та Михай­ла, колись дер­жа­те­лю (tenutario) в Преділь­ни­ці, запи­сав. Які піс­ля смер­ті Яць­ка Стані­слав Баж, в імені Михай­ла (nomine Michaelis) (…) без­під­став­но пра­г­нув отри­ма­ти (racione defectuosi nititur lucrare)», у зби­ток прав роди­чів, назва­них Геор­гія та Михай­ла, його (Яць­ка) рід­них «сест­ри­чи­чів». Король же вка­зав, щоб Ст. Кміта ті 40 фло­ринів від­дав не інак­ше, як згід­но його рішен­ню, яко­му мають під­ко­ри­ти­ся ті роди­чі (Ради­ловсь­кі), і т. д.
Запе­ре­чу­ю­чи це, Ради­ловсь­кий зно­ву поси­лав­ся на запис Ст. Кміти. Суд прий­няв це до ува­ги та при­зна­чив сто­ро­нам най­б­лиж­чий тер­мін для роз­гля­ду суперечки560. Ще 7 січ­ня 1495 р. спра­ву між «бла­го­род­ним паном Стані­сла­вом, каш­те­ля­ном Пере­ми­шльсь­ким, та Геор­гієм Ради­ловсь­ким і Михай­лом кня­зем колись (quondam) з Преділь­ни­ці», мав роз­гля­да­ти сам воє­во­да Русь­кої зем­лі, Іоанн Піле­ць­кий. Однак, послав­шись на те, ніби­то він ще не має оцін­ки своїх рад­ни­ків, воє­во­да вка­зав від­кла­сти про­цес на «тер­мін через тер­мін на тер­мін найближчий»561. Як бачи­мо, спо­чат­ку бра­ти Ради­ловсь­кі оскар­жи­ли акт сво­го дядь­ка по матері, вида­ний на користь Стані­сла­ва Бажа (до люто­го 1493 р.), але потім, оче­вид­но, таки змог­ли залу­чи­ти кня­зя Михай­ла на свій бік, оскіль­ки Геор­гій двічі висту­пав у суді від його імені.

Востан­нє Михай­ло Преділь­ни­ць­кий зга­дуєть­ся 6 верес­ня 1496 р., при­чо­му вже навіть без князівсь­ко­го титу­лу: «Шлях­тич Геор­гій з Ради­ло­ви­чів при­вів (constituit, до Сяно­ць­ко­го земсь­ко­го суду) осо­би­сто шлях­ти­ча (nobil.) Михай­ла з Преділь­ни­ці, який Михай­ло визнав, що його бла­го­род­ний Стані­слав Кміта задо­воль­нив (або роз­раху­вав­ся, satisfecit) із його част­ки мате­ринсь­кої, як мати його володі­ла в маєт­ках у зем­лі Сяно­ць­кій із част­ки бра­та його покій­но­го (olim) Яць­ка, saticfaciendo inscripsioni in iurе terr. Premisl., sicut se inscripserat in vigilia s. Margarete facte через шість тиж­нів, і зараз хоче зни­щи­ти (цей) запис. Однак суд­дя з під­суд­ком не доз­во­ли­ли (зро­би­ти це) без (при­сут­но­сті) пер­со­ни Стані­сла­ва Кміти»562. Дещо деталь­ні­ше ця спра­ва викла­де­на в позо­ві Стані­сла­ва Кміти від 26 листо­па­да 1499 р.: він зви­ну­ва­чу­вав Юрія Ради­ловсь­ко­го в тому, що той пови­нен був «Михай­ла кня­зя дядь­ка по матері сво­го перед земсь­ким пра­вом зем­лі Сяно­ць­кої поста­ви­ти, кот­рий пови­нен був зро­би­ти визнан­ня та пред­ста­ви­ти (чи ого­ло­си­ти недійс­ним, describere)563 запис на сорок фло­ринів на час тепе­ріш­ній (або може такий, що вже сплив, iam elapsum), що мав піс­ля бра­та сво­го рід­но­го (тоб­то Яць­ка) в селах Оль­ша­ни­ця, Стев­ко­ва воля й Миц­ко­ви­чі, під заста­вою у п’ятдесят марок, чого не зро­бив, тому його само­го позвав до суду через ту заста­ву в п’ятдесят марок та стіль­ки ж збит­ку». Ради­ловсь­кий від­по­ві­дав, що все зга­дане він вже вико­нав, але «тоді пан суд­дя не доз­во­лив (офі­цій­но здійс­ни­ти це) пред­став­лен­ня, (але) засвід­чив та ого­ло­сив недійс­ним (mortificavit) там же запис вищез­га­да­ний князь Михай­ло на суму у п’ятдесят фло­ринів. Хоча гра­мо­ти земсь­ко­го суду зараз не маю, але пока­жу (цю) гра­мо­ту на наступ­но­му терміні»564. Чи був на той час живим сам князь Михай­ло, точ­но неві­до­мо. Однак своєї спад­щи­ни у Сяно­ць­кій зем­лі – Миц­ко­ви­чів, Оль­ша­ни­ці та Стев­ко­вої волі, – він так і не отри­мав, хоча й визнав «задо­во­лен­ня» за них від Стані­сла­ва Кміти. Миц­ков­ці у січ­ні 1496, берез­ні 1497 та січ­ні 1499 рр. зга­ду­ють­ся як володін­ня Кміти565, йому ж у 1502 – 1504 рр. нале­жа­ли Оль­ша­ни­ця та Стев­ко­ва вол566. Гугер­че, «advocaciam (ста­ро­стин­ство)» яко­го дер­жав покій­ний князь Яць­ко, у берез­ні 1497 р. також зга­дуєть­ся як село Кміти, а в груд­ні 1500 р. – і це саме «advocaciam totam in Hwhercze»567. Таким чином, Михай­ло Преділь­ни­ць­кий, який напри­кін­ці жит­тя навіть не завжди писав­ся зі своїм князівсь­ким титу­лом, помер, здаєть­ся, у ста­тусі чи не без­зе­мель­но­го шлях­ти­ча! На ньо­му неве­лич­ка гіл­ка князів Несві­ць­ких-Преділь­ни­ць­ких, судя­чи з усьо­го, і обірвалася.

552 AGZ. – T. XVII. – S. 153, № 1485; див. також: AGZ. – T. I. – S. 32–33.
556 AGZ. – T. XVIII. – S. 321, 330, № 2188, 2245. Дата дру­гої реге­сти втра­че­на, однак попе­ред­нє засі­дан­ня суду від­бу­ло­ся 16 берез­ня, а наступне – 12 трав­ня 1492 р.
557 «extunc in crastino Nativ. Christi sibi Michaeli duci dat ex-nunc intromissionem in integram villam Przedzelnycza et in curiam ibidem quam villam Michael dux tenebit modo obligatorio usque ad exempcione plenariam».
558 AGZ. – T. XVIII. – S. 331–332, 333, № 2259, 2269, 2270, 2274.
559 Саме так – «nobiblis (знат­ний)», у латинсь­ких актах нази­ва­ли­ся рядо­ві шлях­ти­чі, тоді як знач­ні пани – «magnificus (вель­мож­ний)», а князі – «illustris (сяю­чий) чи preclarus (світ­лі­ший) dux». 560 AGZ. – T. XVIII. – S. 342–343, № 2348.
561 AGZ. – T. XVIII. – S. 526, № 3789.
562 AGZ. – T. XVI. – S. 266, № 2303.
563 У серед­ньо­віч­ній латині «describo» інко­ли висту­па­ло як синонім «delere, mortificare».
564 AGZ. – T. XVIII. – S. 407–408, № 2763. «Ibi dominus iudex admittere noluit descripcionem, protestatus sum et mortificavit eandem inscripcionem predictus dux Michael super summam quadringentorum florenorum. Licet litteram terrestrem iudicialem pro nunc non habeo, sed docero ad terminos proximos».
565 AGZ. – T. XVI. – S. 268, 279, 288, № 2320, 2405–2407, 2483.
566 AGZ. – T. XVI. – S. 328, 336, 346, № 2827, 2888, 2973.
567 AGZ. – T. XVI. – S. 279, 304, № 2402, 2621.

—/5. КЖ. [....] ІВАНІВ­НА ПРЕДIЛЬНИЦЬКА

з королівсь­кої гра­мо­ти 1493 р., у князів Яць­ка та Михай­ла Преділь­ни­ць­ких була ще неві­до­ма за іме­нем сест­ра (11) – мати Геор­гія та Михай­ла Ради­ловсь­ких (з Ради­ло­ви­чів). Хто був їхнім бать­ком, чоло­віком князів­ни Преділь­ни­ць­кої – дже­ре­ла пря­мо не вка­зу­ють; але з Ради­ловсь­ких, які фігу­ру­ють у пере­ми­шльсь­ких судо­вих реге­стах, таким, скоріш за все, слід визна­ти сам­борсь­ко­го шлях­ти­ча Кост­ка Ради­ловсь­ко­го, який зга­дуєть­ся про­тя­гом 1464 – 1472 рр.568.

568 AGZ. – T. XIII. – S. 451, № 5583 (1464 р.); Т. XVII. – S. 73, № 760 (1472 р.); Т. XVIII. – S. 8 (1469 р.). С. С. Пашин також пише, що князів­на Преділь­ни­ць­ка була дру­жи­ною сам­бірсь­ко­го шлях­ти­ча Кость­ка Ради­ловсь­ко­го (Пашин С. С.Перемышльская шлях­та вто­рой поло­ви­ны XIV – нача­ла XVI века. – Тюмень, 2001. – С. 13). Навряд чи він міг бути тотож­ним з Кость­ком, рід­ним бра­том Михай­ла та Геор­гія Ради­ловсь­ких, який зга­дуєть­ся разом з ними у 1500 р. (AGZ. – T. XVIII. – S. 412, № 2787). Крім Кость­ка, в період, що нас ціка­вить, із Ради­ловсь­ких зга­дуєть­ся лише Іваш­ко, син Кли­маш­ки; але він був одру­же­ний на Анні (Фед­ці), доч­ці Олек­сандра Прох­ни­ць­ко­го, яка у 1471 р. фігу­рує як його вдо­ва (AGZ. – T. XVIII. – S. 35, № 254).

Муж: (?) Кость­ко Радиловський.
Дети: Геор­гій та Михай­ло Ради­ловсь­кi (з Радиловичів).

11/6. КН. ВАСИЛЬ ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ НЕСВИ­ЦЬ­КИЙ (1463,–1474) > Зба­раж­ские, Виш­не­вец­кие, Пориц­кие, Воронецкие.

1С:Вас.Фед. Несвиц­ко­го, князь зба­разь­кий [?] (до 1463 ? — 1474 рр.). Пер­ший раз зга­да­ний під 1463 р. Розділ бать­ківсь­кої спад­щи­ни між бра­та­ми від­був­ся 9 лип­ня 1463 р. в Луць­ку, перед ста­ро­стою Луць­ким, паном Михай­лом Мон­то­вто­ви­чем. Голов­на скла­до­ва спад­щи­ни нара­хо­ву­ва­ла 2 горо­ди, 68,5 сіл, 1 дво­ри­ще й 1 сели­ще, розта­шо­вані ком­пакт­ною групою на півд­ні Волині, і ста­но­ви­ла окре­мий Зба­разь­кий повіт. Почат­ко­ва фор­му­ла роз­поділь­чо­го акту свід­чить, що Зба­разь­кі вва­жа­ли себе справж­ні­ми суве­рен­ни­ми воло­да­ря­ми: «Мило­стю Божєю мы князь Васи­лєй, князь Сємєн, князь Сол­тан Васи­лєви­чи, отчи­чи и дѣди­чи Зба­раз­скии, сознаєм сим нашим листом каж­до­му доб­ро­му нинєш­нимъ и на потом будучим: дѣли­ли єсмо отчи­ну свою про­мєж сєбє (…)».

Стар­шо­му з братів, кня­зю Васи­лю Васи­льо­ви­чу, дістав­ся най­біль­ший уділ: город Зба­раж та 31 з поло­ви­ною село – Янков­ці, Оба­рин­ці, Іва­чов Ниж­ній, Согне­ков­ці, Опре­лив­ці, Лозо­ве, Охре­мов­ці, Чер­ни­ков­ці, Вер­ня­ков­ці, Залу­же, Зан­ков­ці, Литовсь­кий Кут, Ряб­чин­ці, Тара­сов­ці, Роз­но­шин­ці, Оскря­тин­ці, Мосо­рев­ці, Где­хо­не­ць, Зво­ло­хи під Мечи­то­вом, Лабян­ка, Баг­лов, Гущин­ці, Нове село, двоє Стриєв­ців, Кле­ва­нов­цов, поло­ви­на Шей­па­ков­ців, Гни­ли­ця, Моро­зов­ці, Мой­сеєв­ці, Воло­чи­ща, а також у Луць­ко­му повіті Сту­де­ня­ків­ці. У Зба­ра­жі князь Василь мав бра­ти на себе один грош мита. В разі, якщо хтось із братів захо­тів би вка­за­ний розділ «пору­ши­ти», він мав запла­ти­ти іншим бра­там вели­чез­ну суму в 500 коп грошей348. Вка­за­ні посе­лен­ня розта­шо­ву­ва­ли­ся на р. Сереті, його при­то­ці Гніз­ні (біль­шість, вклю­ча­ю­чи сам Зба­раж), Гніз­дич­ній – при­то­ці Гніз­ни, Буглів­ці, Гущан­ці з при­то­ка­ми, Зад­ни­шів­ці та Збручі. «Част­ка кня­зя Васи­ля була най­біль­шою за кіль­кістю посе­лень і пло­щею, ста­но­ви­ла суціль­ну тери­торію, зай­ма­ла цен­траль­ну, пів­ден­ну й пів­ден­но-схід­ну части­ни Зба­разь­ко­го повіту й при­ля­га­ла до Тере­бов­лянсь­ко­го повіту Русь­ко­го воє­вод­ства Корони»349.

Наступ­но­го дня, 10 лип­ня 1463 р., також у Луць­ку, за гаран­тією ста­ро­сти Луць­ко­го, пана Михай­ла Мон­то­вто­ви­ча, і пана Олі­за­ра (Шило­ви­ча), мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі та наміс-ника Воло­ди­мирсь­ко­го, князь Василь Васи­льо­вич Зба­разь­кий уклав ще одну уго­ду з бра­том Семе­ном. А саме, він зобов’язався спус­ка­ти свій Іва­чівсь­кий став одно­час­но зі ста­вом Семе­на (в Іва­чо­ві Верх­ньо­му), «абы нє было шко­ды кня­зю Сємє­ну, што­бы гораз­до вода съш­ла лови­ти рыбы». Якщо ж князь Василь не зро­бить цьо­го, то має бра­ту «шко­ду заступить»350. Крім Зба­разь­ко­го повіту, Несві­ць­ким нале­жа­ло кіль­ка посе­лень у Луць­ко­му повіті в рай­оні на пів­ніч від ниніш­ньо­го міста Рів­но­го. У діль­чо­му листі 1463 р. зга­ду­ють­ся розта­шо­вані тут дво­ри Двіре­ць і Горо­док та села Караєви­чі, Обарів, Тинне й Сту­де­ня­ків­ці [28, s. 55], а по сусід­ству лежа­ли села Забо­роль, один і дру­гий Житин та дво­ри­ще Перу­шо­ви­ча, які 1467 р. нале­жа­ли кня­зю Юрію Несві­ць­ко­му [7, кн. 196, л. 224]. Дав­ні­ше всі ці посе­лен­ня ста­но­ви­ли, оче­вид­но, єди­ний ком­плекс. Чи були тут які обо­рон­ні спо­ру­ди, писем­ні дже­ре­ла замовчують.

Піс­ля смер­ті най­мо­лод­шо­го бра­та, кня­зя Семе­на-Сол­та­на, у 1472/73 р. князі Василь та Семен Васи­льо­ви­чі Зба­разь­кі, згід­но його запо­віту, успад­ку­ва­ли його уділ – Горо­док у Луць­ко­му повіті, Виш­не­ве­ць, Манів і т. д. Бра­ти хоті­ли розді­ли­ти ці володін­ня, але між собою так і не домо­ви­ли­ся. При­най­мі, у 1475 р. князь Семен свід­чив: «(…) жад­ноѣ я вѣч­но­сти з бра­том моимъ князємъ Василь­єм нє имѣл о дѣл­ни­цю бра­та мого кня­зя Сол­та­на, ниж­ли єсмо такъ дер­жа­ли тую дѣл­ни­цю оспо­дарь­скоѣ воли и пожит­ки собѣ имѣ­ли на полы. А гос­по­дарь нашь король єго милость писал до пана ста­ро­сты и до нас, што­бы ся тою дѣл­ни­цєю бра­та нашо­го кня­зя Сол­та­на нє дєли­ли до того часу, поки аж Богъ дасть корол єго милость будеть у княз­ствѣ Литов­ском», хоча князь Михай­ло Васи­льо­вич ствер­джу­вав, що поділ таки існу­вав. Король напи­сав до кня­зя Олек­сандра Сан­гуш­ко­ви­ча, ста­ро­стів Луць­ко­го та Воло­ди­мирсь­ко­го, щоб вони роз­г­ля­ну­ли спра­ву та опи­та­ли свід­ків. Свід­ки ж пові­до­ми­ли: «тым обы­чаємъ кня­зю Сємє­ну со князємъ Василь­ємъ были рѣчи пєрєд нами, а кон­ца ни одно­го межи собою нє вчи­ни­ли, ни листа пєрєд нами нє запи­сы­ва­ли». І при­зна­чені суд­ді визна­ли право­ту кня­зя Семена351. Оскіль­ки Василь Васи­льо­вич під час обо­ро­ни Зба­ра­жа 1474 р. від татар заги­нув [37, s. 608], його част­ку успад­ку­ва­ли сини Михай­ло, Семен Пер­ший, Семен Серед­ній, Семен Мен­ший і Федір [37, s. 608; див. також: 28, s. 100–101]. 1475 р. Семен Васи­льо­вич та най­стар­ший із синів бра­та Васи­ля поді­ли­ли спад­щи­ну Сол­та­на [28, s. 69–71], а 1478 р., за нака­зом вели­ко­го кня­зя, зано­во переді­ли­ли її [28, s. 75–76] . В актах 1475 р., пов’язаних із цим поді­лом, у част­ці синів Васи­ля Васи­льо­ви­ча зга­дуєть­ся вже „твер­жа” Виш­не­ве­ць [28, s. 69–71, 161–162]. Оскіль­ки Сол­тан три­ва­лий час слу­жив у Москві, а маєт­ка­ми віда­ли бра­ти [7, кн. 195, л. 233], замок з’явився, мабуть, їхні­ми зусиллями.

1473 р., 17 верес­ня – у Львівсь­ко­му суді двоє селян, під­да­них «най­я­с­ні­шо­го кня­зя Васи­ля Зба­разь­ко­го (preclari Ducis Vasyly Sbarassky)», укла­ли миро­ву уго­ду зі шлях­ти­ча­ми Неми­рою з Бор­що­ва і Пет­ром «Notario de Chopytowa»352.

Жит­тя кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча обір­ва­ло­ся трагічно.
Напри­кін­ці черв­ня 1474 р. не над­то сильне війсь­ко кримсь­ких татар під про­во­дом Айда­ра, сина хана Хад­жі-Ґірея, вторг­ло­ся до Поділ­ля та Гали­ць­кої Русі. Захо­пи­ли тата­ри й сусід­ній «замок Зба­раж (castrum Zberasz)», поло­нив­ши міс­це­ву кня­ги­ню. Сам же князь Зба­разь­кий (помил­ко­во назва­ний Іва­ном), «бачив­ши фор­те­ці захоплен­ня та дру­жи­ни полон, Сам­со­но­вим духом набрав­шись, у яко­му сам зі свої­ми всі­ми [людь­ми] і багатьма тата­ра­ми, що вже фор­те­цю та її вежі зай­ня­ли – два однак [його] сини та дві доч­ки вря­ту­ва­ли­ся – вогнем згорів (incendio conflagrarat). Поло­не­ний був син його молод­ший, але один із русь­ких селян, коли вже до татарсь­ко­го війсь­ка був би веде­ний бра­не­ць, того, хто поло­нив, від­ва­гою муж­ньою вбив­ши, поло­не­но­го виз­во­лив. Через яко­го забит­тя най­біль­ший відра­зу настав у таборі татарсь­ко­му (був адже одним із най­пер­ших) сто­гін і крик».[28] М. Кро­мер теж вка­зує, що князь Іван заги­нув у поже­жі – incendis perijt.[29] Нато­мість Й. Бєльсь­кий чомусь пише, що «з дво­ма сина­ми також доч­ка­ми лед­ве бать­ко втік, про­бив­шись через непри­я­те­ля і замок той запа­лив­ши».[30] Оскіль­ки Длуґош порів­нює заги­бель кня­зя Зба­разь­ко­го з відо­мою леген­дою про Сам­со­на, цим даєть­ся зро­зу­міти, що Зба­разь­кий замок, уже захопле­ний тата­ра­ми, під­па­лив сам його воло­дар: подіб­но до біб­лій­но­го героя, князь вирі­шив, хай і ціною влас­но­го жит­тя, зни­щи­ти побіль­ше воро­гів. При­найм­ні, така пого­лос­ка мала існу­ва­ти серед сучас­ни­ків, оскіль­ки польсь­кий хроніст писав за ще «сві­жи­ми слі­да­ми» подій (Длуґош помер у 1480 р.).

Дру­жи­на Васи­ля Васи­льо­ви­ча віро­гід­но зва­ли Марією..У най­дав­ні­шо­му Києво-Печерсь­ко­му пом’янику, стат­ті «Род кня­зя Ива­на Вишь­нєвъско­го» (Михай­ло­ви­ча, † 1542), запи­са­но «кня­зя Миха­и­ла, кня­ги­ню Ога­фію (бать­ків замов­ни­ка), кня­зя Васи­ліа, княж­ну Марію».[31] Князь Василь – це явно Василь Васи­льо­вич, дід замов­ни­ка. Не було б сум­нівів у тому, що Марія була його дру­жи­ною, якби не її титул княж­ни, а не кня­гині (як у Ага­фії). Втім, це може бути про­сто помил­кою писа­ря. При­найм­ні, Марію навряд чи мож­на ото­тож­ни­ти з Мари­ною, доч­кою Васи­ля Васи­льо­ви­ча, яка, мабуть, поми­наєть­ся бук­валь­но через одне ім’я як інша княж­на Марія. Ціка­во, що в імен­но­му покаж­чи­ку[32] дру­жи­на кня­зя Васи­ля, хоча й неві­до­мо на якій під­ставі, також назва­на Марією. Нато­мість А. Бонє­ць­кий зве її Анною, від­ніс­ши до Зба­разь­ких запис 1495 р. із 6‑ї кни­ги Литовсь­кої мет­ри­ки – кня­гині Тетя­ни Михай­ло­вої Васи­льо­ви­ча, зі згад­кою про її све­кру­ху Анну.[33] Однак цей акт із 5‑ї, а не 6‑ї кни­ги мет­ри­ки [34], напевне, від­но­сить­ся до роду князів Мосальсь­ких.[35] Дійс­но, села Поскон і Гребі­но серед володінь Зба­разь­ких ніде не зга­ду­ють­ся. А князь Михай­ло фігу­рує в доку­мен­ті як уже покій­ний, тоб­то він помер до 1495 р.; нато­мість, князь Михай­ло Зба­разь­кий-Виш­не­ве­ць­кий був живим ще в 1517 р.

Зга­да­на дру­жи­на Васи­ля Васи­льо­ви­ча зали­ша­ла­ся в татарсь­ко­му полоні не мен­ше року, а скорі­ше знач­но дов­ше. Її стар­ший син, Михай­ло Васи­льо­вич, 4 лип­ня 1475 р. доміг­ся від сво­го дядь­ка, кня­зя Семе­на (Коло­денсь­ко­го), поді­лу спад­щи­ни покій­но­го кня­зя Сол­та­на. У цьо­му акті князь Михай­ло висту­пає лише від влас­но­го імені; в іншо­му доку­мен­ті того ж року і в тій же справі – «з брать­єю своєю». Але 2 черв­ня 1478 р. зга­да­ний поділ було пере­гля­ну­то, при­чо­му сут­тєво вигід­ні­ше для сто­ро­ни, яку пред­став­ля­ють уже: «я кня­ги­ни Василь­є­вая Зба­раз­кая исъ сын­ми сво­и­ми поспо­ли­тою рукою (спіль­но – С. К.) со князємъ Миха­ломъ и съ трє­ми кня­зи Сємє­ны и со князємъ Фєдо­ромъ». Тепер вони отри­ма­ли зі спад­щи­ни кня­зя Сол­та­на не лише Виш­ні­ве­ць з при­сіл­ка­ми і Тараж, а ще й Лопуш­ну і Вла­шинів­ці, а також повер­ну­ли Сту­де­ня­ков­ці.[36] Акт 1478 р., слід гада­ти, з’явився вна­слі­док повер­нен­ня з поло­ну вдо­ви Васи­ля Васи­льо­ви­ча, харак­те­ри­зу­ю­чи кня­ги­ню як прак­тич­ну жін­ку-гос­по­дар­ку, кот­ра навіть у офі­цій­но­му доку­мен­ті висту­пає попе­ре­ду своїх синів. Саме вона, віро­гід­но, й іні­ці­ю­ва­ла пере­гляд поді­лу 1475 р., про­ве­де­но­го без її участі, доміг­ши­ся для роди­ни більш вигід­них умов. Оскіль­ки у діль­чо­му акті синів Васи­ля Васи­льо­ви­ча 2 квіт­ня 1481 р. їхня мати не зга­да­на, на той час її вже явно не було серед живих – інак­ше кня­ги­ня мала б отри­ма­ти свою части­ну чоло­ві­ко­вої спад­щи­ни. Досить віро­гід­но, що ця кня­ги­ня була доч­кою пана Іва­на Рога­тинсь­ко­го, сест­рою Євдо­кії-Зофії з Рога­тинсь­ких (кня­гині Кобринсь­кої, потім пані Пацо­вої, наре­шті пані Радивилової). 

Князь Василь Васи­льо­вич Зба­разь­кий був, наскіль­ки нам відо­мо, пер­шим пред­став­ни­ком роду, який почав вжи­ва­ти печат­ний знак (герб) князів Зба­разь­ких і Виш­не­ве­ць­ких у його «чистій» фор­мі – пере­хре­ще­ний хрест, постав­ле­ний на пів­ко­ло (пів­мі­ся­ць) під шести­кут­ною зір­кою. Щоправ­да, відо­ма нам печат­ка кня­зя Васи­ля була вико­ри­ста­на вже піс­ля його смер­ті – стар­шим сином Михай­лом, будучи при­ві­ше­ною до його уго­ди з дядь­ком, кня­зем Семе­ном Зба­разь­ким-Коло­денсь­ким, від 1475 р. (до 1 верес­ня). В. Сем­ко­вич помил­ко­во дату­вав акт з печат­ка­ми князів Несвізь­ких-Зба­разь­ких 1461 р., але уточ­нив, що то був доку­мент з Біб­ліо­те­ки Оссолінсь­ких у Льво­ві № 693, над­ру­ко­ва­ний у AKLS. – T. I. – № 75 (s. 71) – поділ князів Семе­на Васи­льо­ви­ча та Михай­ла Васи­льо­ви­ча уді­лу їхньо­го помер­ло­го бра­та (так!) Сол­та­на, який насправ­ді від­був­ся в 1475 р. Опи­са­ний знак зоб­ра­же­но на чет­вер­тій за поряд­ком печат­ці, піс­ля кня­зя Семе­на Несвізь­ко­го. «З напи­су ото­чу­ю­чо­го зостав­ся зараз лише слід якби літер ….ИЯ, але вида­ве­ць бачив ще з дру­гої сто­ро­ни літе­ри: ЗБАР… (…) на печат­ці ж чет­вер­тій, що нале­жа­ла здаєть­ся до Васи­ля Зба­разь­ко­го (див. там же (AKLS – Авт.) nr 57) з’являється від­мін­ність (порів­ня­но з печат­кою кня­зя Семе­на Несвізь­ко­го – Авт.) у вигляді зір­ки, яка піз­ні­ше висту­пає на печат­ках кн. Зба­разь­ких» (Semkowicz W. Łosk i wygaśnięcie Korybutowiczów // Rocznik Towarzystwa heraldycznego we Lwowie. – Kraków, 1926. – T. VII. – S. 200, przyp. 2). Помил­ко­ва дата у Сем­ко­ви­ча, 1461 р., перей­ш­ла потім у пра­ці М. Гумовсь­ко­го (Gumowski M. Pieczęcie Książąt Litewskich // AW. – 1930. – Z. 3–4. – S. 716–717) та О. Одно­ро­жен­ка (Одно­ро­жен­ко О. До історії українсь­кої гене­а­ло­гії та гераль­ди­ки… – С. 48). Фото­зні­мок печат­ки кня­зя Васи­ля Зба­разь­ко­го наве­де­но у пра­ці М. Хай­сін­га; там вона пра­виль­но дато­ва­на 1475 р., але помил­ко­во від­не­се­на до кня­зя Семе­на, а не Васи­ля Зба­разь­ко­го (Haising M. Sfragistika szlachecka doby średniowiecza w świtle archiwaliów lwowskich. – Lwów, 1938. – S. 29, tabl. III, № 51).

∞, МАРИЯ ..... († 1478/1481)

Діти: Михай­ло (1470—1517), 1‑й князь Виш­не­ве­ць­кий; Семен Стар­ший (д/​н‑1481), 2‑й князь Зба­разь­кий; Семен Серед­ній (д/​н‑1477); Семен Малий (д/​н‑1488); Федір, воло­дар Пори­ць­ка; Марія, дру­жи­на Іва­на Яно­ви­ча Владики
донь­ка (ім’я невідоме)

Лите­ра­ту­ра: Соб­чук В.Д. Зам­ки князiв Несвi­ць­ких та похiд­них вiд них князiв Зба­разь­ких, Виш­не­ве­ць­ких i Пори­ць­ких на Волинi (XV – пер­ша поло­ви­на XVII ст.) 2006
Келем­бет С. М. Князі Несвізь­кі та Зба­разь­кі: XIII – поча­ток XVI століть. – Кре­мен­чук: Хри­сти­янсь­ка зоря, 2017. – 212 с.

Источники:

7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
28. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie / Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobielskiego i B. Gorczaka. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506.
37. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895.
348 AKLS. – T. I. – S. 54–55, № LVII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
349 Соб­чук В. З історії… – С. 234–235.
350 AKLS. – T. I. – S. 55–56, № LVIII (за оригіналом).
351 AKLS. – T. I. – S. 69–70, № LXXIV (за оригіналом).
352 AGZ. – Lwów, 1891. – T. XV. – S. 160, № 1252.
353 Długosz J. Roczniki… – Warszawa, 2009. – Ks. 12. – S. 350–351.
354 Саме так тлу­ма­чив події М. Кро­мер: князь Іван заги­нув у поже­жі – «incendis perijt» (Cromeri M. De origine et rebus gestis Polonorum libri XXX. – Basileae, 1555. – P. 616). Тим часом Й. Бєльсь­кий чомусь вва­жав, що «з дво­ма сина­ми й доч­ка­ми лед­ве бать­ко вря­ту­вав­ся про­бив­шись крізь воро­га та замок той запа­лив­ши» (Kronika Martina Bielskiego. – Sanok, 1856. – T. II. – S. 855–856).
356 

КН. СЕМЕН ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ НЕСВІЗЬ­КИЙ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ КОЛО­ДЕНСЬ­КИЙ (1461, † 1480/1481)

2С:Вас.Фед.Кн. коло­дя­женсь­кий (коло­денсь­кий) (до 1463 — піс­ля 1480 рр.) і зба­разь­кий (1474 — піс­ля 1480 рр.). нам. Кре­ме­не­ць­кий (1478–1481).

Роз­по­чав актив­ну діяль­ність ще до поді­лу з бра­та­ми бать­ківсь­кої спад­щи­ни. 22 груд­ня 1461 (1460?) р., в Луць­ку, Іваш­ко Дич­ко Васи­льо­вич «про­далъ єсми свою отчиз­ну дворъ и сєло в Луц­комъ повѣтє на имя Ров­ноє кня­зю Сємє­ну Василь­єви­чю Нєсвиз­ко­му (…) за три­ста копъ широ­кыхъ гро­шей чєскоє лич­бы вѣч­но со всѣмъ ис тымъ какъ издав­на к тому дво­ру Ровєнь­ско­му слу­ша­ло и тяг­ло и как отє­ць мой дєр­жал и я дєр­жал, и с при­сол­ки, и с пол­ми, и съ сєно­жат­ми, и з дуб­ро­ва­ми, и з лѣсы, и з борт­ны­ми зем­ля­ми, и съ ста­вы и ста­ви­щи, и з рєка­ми, и з боб­ро­вы­ми гоны, и з мыти, ничо­го на сєбє не вымє­няя (…)»359. Згід­но з листом коро­ля Кази­ми­ра 1469 р., в Рів­но­му по-ста­ро­му мало бра­ти­ся мито «от воза по гро­шу, а от коня нє надобє, от при­гонъ­но­го ско­та по гро­шу от дєсяти»360.

Втім, існує й інша інфор­ма­ція шодо цьо­го про­да­жу – ніби­то він мав міс­це ще за прав­лін­ня на Волині вели­ко­го кня­зя Швит­риґай­ла, тоб­то до 1452 р. Зокре­ма, під час супереч­ки за Рівне між Острозь­ки­ми в 1541 р.: «Шука­ю­чи за дору­чен­ням королівсь­ким в Архіві уря­до­во­му при­вілеїв, що сто­су­ва­ли­ся того маєт­ку, від­най­де­но лист Швит­риґай­ла в. кн. лит., в котро­му гово­ри­ло­ся: «шчо замек Ровне, Басов з коню­ха­ми и коньо­корм­цы нашы­ми в Басо­ве, з селом Ров­ноє, кото­рыє Иваш­ко Дыч­ко Васы­ле­вич и з пры­сел­ки кня­зю Семе­ну Васы­ле­ви­чу Несвиц­ко­му про­дал, а к тому Ква­си­лов (і т. д., див. ниж­че під 1470 р. – С. К.), шчо Вань­ко Кир­дей­о­вич Семе­ну Васи­ле­ви­чу деди­чу Зба­раж­ско­му про­дал єст влас­ност наша гос­по­дар­ская и нам спра­вед­ли­ве при­над­ле­жит»» (цитує­мо у зво­рот­ній транслі­те­ра­ції з лати­ни­ці за: Stecki T. J. Z boru i stepu. – S. 11. При­міт­ка: «Дня 19 груд­ня 1541 р. Архів дубенсь­кий Nr. 12» – королівсь­кий декрет про надан­ня Рів­но­го кня­гині Беаті Острозь­кій та її доч­ці Єли­за­веті). Але цей загад­ко­вий доку­мент (ніде не опуб­лі­ко­ва­ний і, здаєть­ся, вза­галі неві­до­мий новіт­нім дослід­ни­кам) навряд чи мож­ли­во визна­ти досто­вір­ним. По-пер­ше, явним ана­хроніз­мом тут є «замек Ровне»: в акті 1461 р. Рівне фігу­рує лише як двір і село, замок же там був побу­до­ва­ний піз­ні­ше (див. ниж­че про кня­ги­ню Марію Ровенсь­ку, 1507 р.). По-дру­ге, над­то див­ним є знач­ний хро­но­ло­гіч­ний розрив між смер­тю Швит­риґай­ла (1452 р.) і, тео­ре­тич­но, «дуб­лю­ван­ням» зга­да­них у його листі актів про­да­жу (1461 та 1470 рр.). За нашою дум­кою, лист Швит­риґай­ла був фаль­шив­кою, сфаб­ри­ко­ва­ною при його «від­най­ден­ні» в 1540/41 р. – піс­ля того, як на Рівне був накла­де­ний королівсь­кий сек­вестр; мета підроб­ки поля­га­ла в заключ­ній фра­зі: перелі­чені володін­ня «єст влас­ност наша гос­по­дар­ская и нам спра­вед­ли­ве при­над­ле­жит». Реаль­ни­ми ж дже­ре­ла­ми фаб­ри­ка­ції були три доку­мен­та: 1) гра­мо­та Швит­риґай­ла 1434 р., де зустрі­чаєть­ся фра­за «в коню­хи и в коно­корм­ци наши в Басо­ви», а також пер­ша згад­ка Рів­но­го (AKLS. – T. I. – S. 30, 158–159, nr. XXXI); 2) акт про­да­жу Рів­но­го Іваш­ком Дич­ком, 1461 р.; 3) акт про­да­жу Вань­ком Кир­дей­о­ви­чем Ква­си­ло­ва і т. д. тому ж «кня­зю Сємє­ну Васи­лєви­чу дѣдѣ­чу Зба­раз­ско­му», 1470 р. (див. нижче).

За умо­ва­ми поді­лу бать­ківсь­кої спад­щи­ни від 9 лип­ня 1463 р., кня­зю Семе­ну Васи­льо­ви­чу дістав­ся досить знач­ний уділ: город Коло­ден і 21 село – Чер­не­хов, Іва­чов Верх­ній, Оро­шов­ці, Добра Вода, Іван­ча­ни, Наві­ков­ці, Ліпя­ги, Олиш­ков­ці, Гніз­дич­на, Шим­ков­ці, Мша­не­ць, Мєди­ня, Воло­чи­ща, Глу­бо­чок Ниж­ній, Ронєв за Чер­ня­хо­вом, Чепе­ле­ва Лука, Оло­вян­чи­но, Дол­гош­нин­ці, Гін­штов­ці, Порох­ная, а також у Луць­ко­му повіті Дво­ре­ць (напро­ти Рів­но­го). У Колод­ні князь Семен мав бра­ти один грош мита362. Названі села зна­хо­ди­лись на р. Гніз­дич­ній з при­то­ка­ми, при­лег­лій тери­торії басей­ну Горині, вито­ках Гнізної,Сереті з при­то­ка­ми, Сам­чи­ку, Збручі та Жабо­кри­ч­ці. «Володін­ня кня­зя Семе­на лежа­ли в основ­но­му в цен­трі й на заході Зба­разь­ко­го повіту й мали вихід на кор­дон Вели­ко­го князів­ства зі Львівсь­кою зем­лею Русь­ко­го воє­вод­ства Коро­ни, а кіль­ка відір­ва­них від основ­но­го маси­ву посе­лень роз­мі­щу­ва­ли­ся в басей­ні Збру­ча на сході. Піз­ні­ше ці остан­ні вли­ли­ся у володін­ня спад­коєм­ців стар­шо­го брата»363.

Наступ­но­го дня піс­ля вка­за­но­го поді­лу, 10 лип­ня 1463 р., також у Луць­ку, за гаран­тією ста­ро­сти Луць­ко­го, пана Михай­ла Мон­то­вто­ви­ча, і пана Олі­за­ра (Шило­ви­ча), мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі та наміс­ни­ка Воло­ди­мирсь­ко­го, князь Семен Васи­льо­вич Зба­разь­кий уклав уго­ду з бра­том Васи­лем. Василь зобов’язався спус­ка­ти свій Іва­чівсь­кий став одно­час­но зі ста­вом Семе­на (в Іва­чо­ві Верх­ньо­му), «абы нє было шко­ды кня­зю Сємє­ну, што­бы гораз­до вода съш­ла лови­ти рыбы». Якщо ж князь Василь не зро­бить цьо­го, то має бра­ту «шко­ду засту­пить». Зга­дані гаран­ти «для потвєр­жє­ня выш­шє писа­ных рѣчєй дали єсмо кня­зю Сємє­ну сєй листъ за наши­ми пєчатьми»364.

4 лип­ня 1470 р. у Воло­ди­ми­рі був оформ­ле­ний акт, що
сутт­тєво збіль­шив володін­ня Семе­на Васи­льо­ви­ча. «Сє я Ван­ко Скєр­дѣєвич (так!) сын Джу­син ис Ква­си­ло­ва, пан (каш­те­лян – С. К.) Хол­мъ­ский», «освє­цо­но­му кня­зю Сємє­ну Васи­лєви­чу дѣдѣ­чу Зба­раз­ско­му про­дал єсми єму вѣч­ную отчиз­ну свою и дѣди­ну свою на вєки вєком за тисяч коп широ­ких гро­шєй чєскоє монєты, покла­да­ю­чи в копу по шєсть­дє­сят гро­шей, а то єстъ на имя: Ква­си­лов, и Кор­ни­но, а Колод­ноє, Бєрє­жа­ны, а Басоє, а Став, Слав­ноє, а Рас­тов, а Ляхо­во, а Поча­пы, а Нов­го­род­чи­чи; а то всє єстъ в Луц­ком повѣтє».[37] За інши­ми дани­ми, цей про­даж мав міс­це ще за вели­ко­го кня­зя Швит­риґай­ла († 1452): остан­ньо­му при­пи­су­вав­ся лист, де ого­ло­шу­ва­ло­ся, що дея­кі маєт­ки, в т. ч. про­дані Вань­ком Кир­дей­о­ви­чем кня­зю Семе­ну Зба­разь­ко­му, «єст влас­ност наша гос­по­дар­ская и нам спра­вед­ли­ве при­над­ле­жит». Однак цей акт, ніби­то «від­най­де­ний» в уря­до­во­му архіві у 1541 р., має явні озна­ки фаль­си­фі­ка­ту (див. вище). 

Про­дані паном Вань­ком Кир­дей­о­ви­чем кня­зю Семе­ну села скла­да­ли два тери­торіаль­ні ком­плек­си: Ква­си­лів з при­сіл­ка­ми та Басо­во зна­хо­ди­лись у басей­ні р. Устя, при­то­ки Горині (на пів­день від Рів­но­го); Ляхо­во – на р. Кутян­ці, на межі Луць­ко­го та Кре­ме­не­ць­ко­го повітів. «Наткнув­шись, оче­вид­но, на спро­тив бра­то­во­го сина Олех­на, через міся­ць, пан каш­те­лян уклав з ним уго­ду про поділ дідиз­ни й отчи­ни, за якою пер­шо­му відій­шли села Ква­си­ло­во, Басів Кут, Бере­жа­ни, Колодне, Кор­ни­но, Славне, Бако­во й Росто­во, а дру­го­му – села [...] Ляхо­во, Нов­го­род­чині, Вол­ок­то­ви­чі й Почап­ці на бере­гах Кутян­ки.[38] Поява цьо­го акта зумо­ви­ла, оче­вид­но, від­мо­ву покуп­ця (кня­зя Семе­на – С. К.) від сіл на Кутян­ці».[39]

1475 р., 4 лип­ня – в Луць­ку, за нака­зом коро­ля, князь Олек­сандр Сан­гуш­ко­вич, пан Михай­ло Мон­то­вто­вич, ста­ро­ста Луць­кий, та пан Олі­зар Шило­вич, мар­ша­лок Волинсь­кої зем­лі й ста­ро­ста Воло­ди­мирсь­кий, роз­гля­да­ли скар­гу: «што пєрєд оспо­дарєм королєм єго мило­стью жало­вал князь Михай­ло Василь­євич Зба­раз­кий на дядю сво­го кня­зя Сємє­на Василь­єви­ча о дѣл­ни­цю дяди своє­го кня­зя Сол­та­на, ижбы съ єго отцємъ князємъ Василь­ємъ дѣл имѣл пєрєд паны, и листы про­мє­жи сєбє запи­са­ли вѣч­но». Князь Семен на це від­по­ві­дав, що жод­но­го поді­лу част­ки кня­зя Сол­та­на († 1472) з кня­зем Васи­лем він не мав, а володі­ли нею вони спіль­но, згід­но волі само­го коро­ля – до його осо­би­сто­го при­їз­ду до ВКЛ. Тепер же король нака­зав, щоб вка­за­ні осо­би роз­г­ля­ну­ли спра­ву й опи­та­ли свід­ків. А свід­ки пока­за­ли право­ту кня­зя Семе­на, через що суд­ді «того смот­рѣв­шо кня­зя Сємє­на опра­ви­ли, а кня­зя Михай­ла обви­ни­ли; єго свѣт­ки нє посвѣд­чи­ли ни дѣлу, ани запи­су. Тогожь єсмо осмот­рѣв­шо и вєлѣ­ли єсмо им тою дѣл­ни­цєю кня­зя Сол­та­но­вою подє­ли­ти­ся на полы, и они тую дѣл­ни­цю межи собою подє­ли­ли и поров­на­ли. Князь Сємєн дал на оби­ра­ньє бра­та­ни­чью своє­му кня­зю Михай­лу, и князь Михай­ло узял Виш­нєвє­ць город со всѣ­ми при­сєл­ки, што к тому слу­шить, и к тому єщо Тараж, а князь Сємєн Горо­док узял (у Луць­ко­му повіті – Авт.) и Манєвъ со всѣ­ми при­сєл­ки, што к тому здав­на слу­ша­ло и тяг­ло, и к тому єщо Лапуш­ная. А запи­са­ли­ся пєрєд нами, иж с того дѣлу нико­му нє высту­пи­ти ани руша­ти, а хто бы с того дѣлу высту­пил або рушил, тот имаєть вину запла­ти­ти гос­по­да­рю вели­ко­му коро­лю. А про­си­ли нас што бых­мо къ ихъ запи­самъ пєча­ти свои при­ло­жи­ли, и мы для бол­шєѣ твєр­до­сти пєча­ти свои при­ло­жи­ли къ ихъ запи­сом, а для памя­ти суду нашо­го дали єсмо кня­зю Сємє­ну Василь­єви­чю сєй наш листъ за наши­ми пєчатьми»368. Відо­мий ще один діль­чий лист між кня­зя­ми Семе­ном Васи­льо­ви­чем та Михай­лом Васи­льо­ви­чем Зба­разь­ки­ми, вида­ний ними сами­ми неза­ба­ром піс­ля попе­ред­ньо­го виро­ку, до 1 верес­ня 1475 р. Тут дядь­ко та пле­мін­ник ділять­ся між собою дещо по-іншо­му: кня­зю Семе­ну діста­ли­ся, крім дво­ра Мане­ва з села­ми та при­сіл­ка­ми, с. Лопуш­но­го та дво­ра Горо­док з села­ми, ще с. Сту­де­ня­ків­ці. За поді­лом 1463 р., як ми бачи­ли, Сту­де­ня­ків­ці були володін­ням кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча в Луць­ко­му повіті. Крім того, князі вста­нов­лю­ють межу між Виш­нев­цем та Мане­вом, «а што заста­вил Роман Чюс ставъ на Гори­ни про­тивъ Зѣми­на, и той ставъ къ Манєву, а покул ухочєт князь Сємєнъ тои грєб­ли дєр­жа­ти высо­ко, тоє єсть у єго воли; а покул тои узлои (?) зай­мєть, потол князєм нє лови­ти у том ста­ву, ани ихъ людєм. А хто бы имѣлъ той дѣлъ изру­ши­ти и с того высту­пи­ти, тотъ бы имѣлъ пєрвіє три­ста коп отло­жи­ти и тыи накла­ды, кто жь у свою дѣл­ни­цю нало­жит то, жебы то имя­ло изру­ша­но быти». Свід­ки цьо­го запи­су ті ж самі, що й суд­ді у попе­ред­ньо­му акті, а також єпис­коп Луць­кий Олексій369.

До цьо­го запи­су було при­ві­ше­но чоти­ри печат­ки, пер­ші дві з яких втра­чені, а дві інші нале­жать кня­зям Зба­разь­ким – «пер­ша лише в улам­ку, на котро­му однак ще вираз­но роз­пізна­ти мож­на части­ну зна­ку гер­бо­во­го, а саме пере­хре­ще­ну пра­ву сто­ро­ну хре­ста, опер­то­го на пів­ко­ло. (Слідів зір­ки немає). З напи­су вид­но літе­ри: … НА НЄСВ».370 Отже, князь Семен Васи­льо­вич про­до­в­жу­вав вжи­ва­ти родо­ве пріз­ви­ще Несвізь­ко­го (з яким фігу­рує в доку­мен­ті 1461 р.), хоча в самих текстах актів 1470‑х рр. зветь­ся уже Зба­разь­ким. Печат­ний знак сво­го діда, кня­зя Федь­ка Несвізь­ко­го, він змі­нив лише у тому, що помі­няв поло­жен­ня пів­ко­ла з вер­ти­каль­но­го на горизонтальне.

Наре­шті, ще один поділ спад­щи­ни кня­зя Сол­та­на від­був­ся, за нака­зом само­го коро­ля, у Маневі 2 черв­ня 1478 р. Цьо­го разу кня­зю Семе­ну Васи­льо­ви­чу дістав­ся лише двір Горо­док з при­сіл­ка­ми й сели­ща­ми Бегонь, Караєви­чі, Добринь, Кли­мен­тов і Оба­ров у Луць­ко­му повіті, та «здє» (у Зба­раж­чині) двір Манев з при­сіл­ка­ми й сели­ща­ми. Села ж Лопуш­ну та Вла­шинів­ці (у верхів’ях Жира­ку), а також, оче­вид­но, Сту­де­ня­ків­ці в Луць­ко­му повіті, князь Семен від­сту­пив кня­гині Васи­льо­вій Зба­разь­кій з п’ятьма сина­ми (а не одно­му кня­зю Михай­лу), в дода­чу до Виш­нев­ця й Тара­жа. Також сто­ро­ни вста­нов­лю­ють кор­дон між Мане­вом та Виш­нев­цем, а також штраф на випа­док пору­шен­ня уго­ди – 300 коп гро­шей коро­лю, а собі 200 коп. Щоправ­да, вида­ве­ць цьо­го доку­мен­ту зазна­чив: «Зни­зу зроб­ле­но сім розрізів для при­ві­шен­ня печа­ток, однак в жод­но­му з тих розрізів ніко­ли не висі­ла печат­ка. Здаєть­ся, що укла­де­на та уго­да не при­зве­ла до наслід­ків (резуль­та­ту), й вистав­ле­ний на то доку­мент не став пра­во­силь­ним. Вза­галі вигля­дає цілий доку­мент скорі­ше на про­ект доку­мен­ту, що мав бути вистав­ле­ний, ніж на сам ори­гі­нал того ж»371. Але насправ­ді доку­мент 1478 р. був реалі­зо­ва­ний, оскіль­ки в роз­поділь­чо­му акті 1481 р., між сина­ми кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча, серед їхніх володінь фігу­ру­ють Лопуш­на, Сту­де­ня­ків­ці та Вла­ши­нов­ці Щоправ­да, піз­ні­ше Лопуш­на відій­ш­ла-таки до вдо­ви кня­зя Семе­на Васи­льо­ви­ча, кня­гині Марії Ровенсь­кої: цей маєток зга­да­ний серед їхніх володінь, що були успад­ко­вані у 1518 р. чоло­віком їхньої ону­ки, кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким (див. ниж­че). Як би там не було, саме князь Семен Васи­льо­вич запо­чат­ку­вав фор­му­ван­ня окре­мої адміністра­тив­ної оди­ни­ці – Ровенсь­кої воло­сті у басей­ні р. Устя, пів­ден­ної при­то­ки Горині. Осно­ву­цієї воло­сті скла­ли купів­лі 1461 (Рівне), 1470 р. (Ква­си­лів з при­сіл­ка­ми, Басів і т. д.) та володін­ня, успад­ко­вані у 1463 (Дво­ре­ць) та 1475 р. (двір Горо­док з при­сіл­ка­ми). Крім того, князь Семен успад­ку­вав чи купив сусід­ні села кня­зя Юрія Федь­ко­ви­ча Несвізь­ко­го – Забо­рол, два Жити­ни, Коз­лин і Перш­ко­ве дворище

Близь­ко 1480 р. – «кн(я)зи Васи­ли­е­ви­чи, отчи­чи Зба­раз­скии, князь Михай­ло а князь Семень Мен­шин (…) мѣня­ли есмо и з дяд­комъ и сво­имъ со кня­земъ Семе­номъ Васи­ли­е­ви­чом Зба­раз­ким, ста­ро­стою Кре­мя­нец­кымъ, отчи­ною сво­ею: и с сво­еи дѣл­ни­ци посту­пи­ли­ся есмо Ива­чевъ Ниж­ний и ста­вомъ, а Янков­ци, а Оба­рин­ци (на Сереті – Авт.), а Вас­ко­вь­ци къде Онац­ко сидѣлъ, а Опрѣ­лов­ци и ста­вомъ (на Гніз­дич­ній – Авт.), а со всѣмъ с тымъ тая имѣ­ня и кото­рыи жъ будуть к тымъ имѣ­немъ сели­ща, што издав­на къ тымъ имѣ­немъ слу­ша­ло, а ниче­го на себе не вымѣ­ня­ю­чи; а на той часъ, коли ся есмо мѣня­ли, Ива­чев­ский ставъ былъ не застав­ленъ; а во всѣхъ тыхъ имѣ­нехъ, кото­рыхъ же есмо посту­пи­ли, ино не было деся­ти члв­ка. А възя­ли есмо у кня­зя Семе­на, у дяд­ка сво­е­го, про­тив­ку того Кос­ковъ и ста­вомъ, и з мли­номъ направ­нымъ, и Шюл­жин­ци; а къ тымъ имѣ­ни­емъ што коли есть при­сел­ковъ и селищъ, то со усѣмъ и съ тымъ. А въ тый часъ, коли ся есмо меня­ли, тогды не было въ тыхъ имѣ­ни­ехъ на 8 члв­ка». У разі ж пору­шен­ня цієї уго­ди бра­та­ми Васи­льо­ви­ча­ми, вони зобов’язувалися запла­ти­ти коро­лю 300 золо­тих угорсь­ких, а кня­зю Семе­ну 200 коп широ­ких грошей372. Кось­ків і Шуль­жин­ці зна­хо­ди­ли­ся дале­ко від основ­них володінь Зба­разь­ких – аж у Полонсь­ко­му повіті, на р. Хоморі; мабуть, князь Семен вислу­жив його в коро­ля Кази­ми­ра, а може й купив у когось.
«Уго­да, вна­слі­док якої цей доку­мент з’явився, мог­ла бути укла­де­на до поді­лу 1481 р. (між сина­ми кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча – Авт.), оскіль­ки за резуль­та­та­ми остан­ньо­го посе­лен­ня наГніз­дич­ній діста­ли­ся кня­зю Федо­ру Васи­льо­ви­чу, та й дядь­ка Семе­на вже не було тоді серед живих». Також В. Соб­чук пише: «Обмін, про який ідеть­ся, не від­був­ся: сіл на Гніз­дич­ній Семен Зба­разь­кий не отри­мав від бра­та­ни­чів, і вони лиши­ли­ся Федо­ру Васи­льо­ви­чу та його нащад­кам, а Кось­ко­ва сво­го не віддав»373. Дійс­но, за поді­лом 1481 р., що мав міс­це вже піс­ля смер­ті кня­зя Семе­на, всі п’ять про­мі­ня­них було бра­та­ми Васи­льо­ви­ча­ми сіл по-ста­ро­му висту­па­ють як їхня влас­ність, а Кось­ків Семе­но­ва доч­ка Ана­стасія в 1489 р. запи­са­ла своє­му чоло­ві­ко­ві, кня­зю Семе­ну Голь­шансь­ко­му (див. наступ­ний розділ). Але у під­твер­джен­ні 1518 р. Жиги­мон­та I кня­зю Костян­ти­ну Осто­розь­ко­му на маєт­ки, що колись нале­жа­ли діду та бабі його дру­жи­ни – кня­зю Семе­ну Васи­льо­ви­чу та кня­гині Марії Ровенсь­кій, – зга­дані Iва­чов Ниж­ній, Янков­ці, Оба­рин­ці, Вас­ков­ці, де Онац­ко сидів, та Опри­лов­ці, а також у Полонсь­ко­му повіті маєток Шуль­жин­ці, до яко­го міг від­но­си­ти­ся тоді й Кось­ків (див. ниж­че). Отже, дово­дить­ся визна­ти, що вдо­ва кня­зя Семе­на, кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка, доби­ла­ся від пле­мін­ни­ків вико­нан­ня уго­ди з їхньо­го боку, але Кось­ко­ва й Шуль­жи­не­ць їм так і не від­сту­пи­ла – віро­гід­но, запла­тив­ши бра­там гро­шо­ву ком­пен­са­цію. Якось інак­ше пояс­ни­ти при­сут­ність зга­да­них маєт­ків не деін­де, а в при­вілеї само­го коро­ля, здаєть­ся, неможливо.

З цито­ва­но­го доку­мен­ту ми бачи­мо, що князь Семен Васи­льо­вич, пер­шим серед пред­став­ни­ків сво­го роду піс­ля кня­зя Федь­ка Несвізь­ко­го, напри­кін­ці жит­тя отри­мав дер­жав­ний уряд – ста­ро­сти Кре­ме­не­ць­ко­го, яким колись був його дід. На цю поса­ду його було при­зна­че­но в межах 2‑ї поло­ви­ни 1478/​1‑ї поло­ви­ни 1480 р. Так, у доку­мен­ті від 2 черв­ня 1478 р. князь зга­дуєть­ся ще без уря­до­вої поса­ди (а такі в офі­цій­них актах завжди вка­зу­ва­ли­ся), а у 1‑й поло­вині 1479 чи 1480 р. в Луць­ку, разом з там­теш­нім ста­ро­стою Іва­ном Ход­ке­ви­чем, зна­хо­ди­вся «княз Семенъ Васи­лье­вичъ, наме­стъ­никъ Кремяницъкий»374. Князь Семен помер до 1 квіт­ня 1481 р. (скоріш за все, у 1480 р.), коли його спад­щи­ну поді­ли­ли між собою спад­коєм­ці. Сам «нєбож­чи­кь князь Сємєнъ Василь­євичь Колодєн­ский» запи­сав стар­шо­му зі своїх пле­мін­ни­ків, кня­зю Михай­лу Васи­льо­ви­чу, Манів, Вер­бо­ве­ць, Перед­мир­ку, Бор­су­ков­ці та Горо­док з при­сіл­ка­ми. З наве­де­но­го титу­лу Семе­на вид­но, що його рези­ден­цією був єди­ний город у його уділі – Коло­ден. Вдо­ва кня­зя Зба­разь­ко­го-Коло­денсь­ко­го, Марія, та зять, князь Семен Юрієвич (Голь­шансь­кий), оскар­жи­ли вка­за­ний пункт його запо­віту й доби­ли­ся того, що князь Михай­ло від­сту­пив їм Горо­док з присілками375 – скла­до­ву нової Ровенсь­кої воло­сті в Луць­ко­му повіті. Таким чином, до Марії та їхньої з кня­зем Семе­ном єди­ної доч­ки, Ана­стасії, відій­шли май­же всі про­сторі володін­ня покійного

Кня­ги­ня Марія, зго­дом відо­ма під титу­лом Ровенсь­кої, була доч­кою загад­ко­во­го кня­зя Михай­ла Сте­паньсь­ко­го. Так, у 1594 р. до книг Кре­ме­не­ць­ко­го земсь­ко­го суду було вне­се­но скар­гу князів Зба­разь­ких на князів Острозь­ких, щодо повер­нен­ня їм маєт­ку Іва­чо­ва «прод­ка их слав­ноє памєти кня­зя Сємє­на Васи­лєви­ча Зба­раз­ко­го мал­жонь­цє єго мило­сти княж­нє Мари Михай­лов­нє Стє­пань­ской у сту копах гро­шєй монєты чєскоє запи­са­но­го и заставленого»376. Матір’ю ж Марії була Федь­ка, доч­ка пана Юрші (відо­мо­го сорат­ни­ка вели­ко­го кня­зя Швит­ри­гай­ла), яка піс­ля кня­зя Михай­ла Сте­паньсь­ко­го вдру­ге вий­ш­ла за пана Олі­за­ра Шило­ви­ча, мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі та ста­ро­сту Воло­ди­мирсь­ко­го, потім Луць­ко­го. В акті 1487 р. читає­мо: «(…) пани Оли­за­ро­вая Шило­ви­ча, ста­ро­сти­ная Луц­кая пани Фєд­ка, што ж пан єє ста­ро­ста Луц­кий мар­ша­лок Волын­скоє зєм­ли пан Оли­зар Шило­вич пад­чє­ри­цы своєй, доч­цє єє, кня­ги­ни Сємє­но­вой Ровєн­ской кня­ги­ни Мари дал (…)». В іншо­му доку­мен­ті того ж року: «(…) ста­ро­сти­ная Луц­кая кня­ги­ни (так!) Оли­за­ро­вая Шило­ви­ча кня­ги­ни Фєд­ка». Наре­шті, у 1488 р. акт вида­ла «пани Фєд­ка, пана Юрши­на доч­ка, пана Оли­за­ра Шило­ви­ча (…) жона», а свід­ком висту­пи­ла «доч­ка моя кня­ги­ня Маря Сємє­но­вая Ровєнская»377.

Схо­же, Марія була остан­ньою пред­став­ни­цею роду князів Сте­паньсь­ких, але з пев­них при­чин свою «отчи­ну» успад­ку­ва­ти їй не вда­ло­ся. У 1450‑х рр. король Кази­мир надав Сте­пань, щоправ­да лише «до воли», кня­зю Юрію Семе­но­ви­чу Гольшанському378. А потім цим містом володів його син, князь Семен Юрієвич, який десь близь­ко 1480 р. одру­жи­вся на доч­ці Марії, Ана­стасії, яка таким чином ста­ла кня­ги­нею Голь­шансь­кою і Сте­паньсь­кою. Щоправ­да, аж у 1507 р. і сама кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка, у зв’язку з пре­тен­зія­ми на част­ку Сте­па­ня кня­зя Голь­шансь­ко­го-Дуб­ро­ви­ць­ко­го, заяви­ла-таки і про своє пра­во на ньо­го, як на свою «отчиз­ну»; але король, за дав­ністю спра­ви, у реалі­за­ції цьо­го пра­ва кня­гині від­мо­вив. Марія Михай­лів­на Сте­паньсь­ка, як і її мати, була заму­жем двічі. Пер­ший її чоло­вік – Вой­на-Яків Неми­рич, син ста­ро­сти Луць­ко­го, – помер від рани у моло­до­му віці й без­діт­ним, десь близь­ко 1455/1460 р. Перед смер­тю він запи­сав «жонѣ сво­ей Мари: Ство­ло­ви­чи, село Жита­ни, Чес­ный Хре­стъ, Буб­нов, Горѣ­чов, Ти(ш)ковичи, Щуча­т­инъ. Будеть ли жона моя седе­ти на сво­емъ удо­ви­ном сто­ли, она тые име­ня (дер)жи до сво­го живо­та; а по ее живо­те ближ­ним моим всѣ тые име­ня, сест­рен­цомъ моим, кня­зя Михай­ло­вым детемъ (Чор­то­рийсь­ко­го – Авт.); пакъ ли жона моя Маря пой­дет замужъ, ино зять мой князь Михай­ло Васи­ле­вич и сест­ра моя кня­ги­ня Маря и сест­рен­ци мое, дѣти их, отло­жать за вся тая име­ня три­ста копъ гро­шей гото­вых широ­ких, а тые име­ня, што есми ей запи­сал, усѣ собѣ воз­муть; а пакъ ли не отло­жать ей тыхъ пене­зей, и она всѣ тые име­ня дер­жить до сво­го живо­та, а по ее живо­те сест­рен­цомъ моимъ запи­сую и зятю мое­му кня­зю Миха­и­лу Васи­ле­ви­чу, и сест­ре моей кне­ги­ни Мари, и детемъ их». Поход­жен­ня ж дру­жи­ни Вой­ни Неми­ри­ча з’ясовується з подаль­шої згад­ки «тещи моее пани Фед­ки Олизаровой»379.

За кня­зя Семе­на Несвізь­ко­го-Коло­денсь­ко­го Марія вий­ш­ла заміж близь­ко 1460 р.: у 1507 р. вона сама свід­чи­ла, що разом вони про­жи­ли 20 років, хоча ця циф­ра може бути й не зов­сім точ­ною (оскіль­ки, за тим же свід­чен­ням, від смер­ті кня­зя й до того часу прой­шло 30 років, а не 27–28, як було насправ­ді – див. ниж­че). Вка­за­ної заста­ви роди­на князів Чор­то­рийсь­ких, здаєть­ся, повністю їй так і не випла­ти­ла: один із маєт­ків пер­шо­го чоло­віка, Ство­ло­ви­чі, зали­шав­ся у володін­ні кня­гині Марії Ровенсь­кої до самої смер­ті, а потім перей­шов, всу­переч запо­віту Вой­ни Неми­ри­ча, до чоло­віка її ону­ки, кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го в 1518 г. Піс­ля смер­ті дру­го­го чоло­віка в 1479/80 р., а мож­ли­во й рані­ше, Марія пере­бра­ла­ся на про­жи­ван­ня до Рів­но­го, запи­са­но­го їй кня­зем Семе­ном (див. під 1507 р.), від яко­го й отри­ма­ла унікаль­ний титул кня­гині Ровенсь­кої. Оче­вид­но, саме Марія спо­ру­ди­ла у Рів­но­му замок, який впер­ше зга­дуєть­ся у 1496 р.: під час напа­ду на Волинь синів хана Кримсь­ко­го Мен­глі-Гірея, князь Семен Юрієвич (Голь­шансь­кий, ста­ро­ста Луць­кий, зять Марії), пан Василь Хреб­то­вич, наміс­ник Воло­ди­мирсь­кий, та князь Костян­тин Острозь­кий, обо­ро­ня­ли­ся від татар «в гра­дѣ Ров­ном»; спа­лив­ши місто (не замок) та взяв­ши неве­ли­кий від­куп, тата­ри з поло­ном повер­ну­ли­ся назад380. Діяль­ність влас­ни­ці Рів­но­го, в основ­но­му, зосе­ре­ди­лась на роз­ши­рен­ні та впо­ряд­ку­ван­ні ново­ство­ре­ної Ровенсь­кої воло­сті. За дея­ки­ми дани­ми, король Кази­мир навіть надав Рів­но­му маг­де­бурзь­ке право381. Зали­шив­ши­ся вдо­вою, в пер­шу чер­гу кня­ги­ня Марія зі своїм зятем, кня­зем Семе­ном Юрієви­чем (Голь­шансь­ким), «нє хотѣ­ли (…) при­пу­сти­ти» кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го до володін­ня маєт­ка­ми, запи­са­ни­ми йому його покій­ним дядь­ком, кня­зем Коло­денсь­ким. Вре­шті-решт, за посе­ред­ниц­твом «стар­шихь при­ятєлєй наших – што тыи при­ятє­ли про­мє­жи нами най­дуть, то нам тєр­пѣти на обѣ сто­ронѣ», 1 квіт­ня 1481 р., у Віль­ні, сто­ро­ни досяг­ли уго­ди, за якою двір Горо­док з при­сіл­ка­ми дістав­ся Марії та її зятю з доч­кою. У разі пору­шен­ня цієї уго­ди вин­на сто­ро­на мала запла­ти­ти 500 коп гро­шей коро­лю та 300 коп іншій сто­роні. Запо­віт же кня­зя Семе­на на користь кня­зя Михай­ла остан­ній пока­зо­во «содралъ»382. Втім, закон­ною влас­ни­цею Город­ка, а також і дея­ких інших маєт­ків у Ровенсь­кій воло­сті, аж до 1489 р. визна­ва­ла­ся доч­ка Марії, кня­ги­ня Ана­стасія Семенів­на Голь­шансь­ка, а потім – її чоловік.

Також кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка, як вид­но, доби­ла­ся від пле­мін­ни­ків покій­но­го чоло­віка вико­нан­ня двох нере­алі­зо­ва­них угод: 1475 р., за якою до кня­зя Семе­на мала відій­ти Лопуш­на зі спад­щи­ни кня­зя Сол­та­на (уго­да пере­гля­ну­та в 1478 р.), та близь­ко 1480 р. – про обмін п’яти сіл князів Михай­ла й Семе­на Мен­шо­го Васи­льо­ви­чів у Зба­раж­чині на два села кня­зя Семе­на у Полонсь­ко­му повіті, які, однак, кня­ги­ня змог­ла збе­рег­ти за собою та своєю дочкою.

1485 р., 9 серп­ня – у Чер­не­хо­ві (помил­ко­во «Чєр­лє­хо­вѣ»), князь Федір Васи­льо­вич Зба­разь­кий визнав, що «был єсми винєн дяди­ной своєй кня­ги­ни Сємє­но­вой Ровєн­ской тися­чу коп гро­шєй [и] я у том дяди­ную свою пєрєєд­нал двє­ма сты копа­ми гро­шєй и запи­сал ся єсми дяди­ной своєй кня­ги­ни Сємє­но­вой Мари имѣ­ня свои: Студєн­ку (Сту­де­ня­ків­ці – Авт.) а Ста­вокъ у тых дву сот копах широ­ких гро­шєй чєскоє моне­ты, пол­скоє лич­бы, чиня­чи по шєст­дє­сят гро­шєй у копу. А коли будєт сила моя, я дяди­ной своєй кня­ги­ни Сємєно[во]й двѣстє коп за тыи имѣ­ня отло­жу и имѣ­ня свои к собѣ озму; а што кня­ги­ни Сємє­но­вая на тыи имѣ­ня нало­жит (вит­ра­тить – Авт.), я маю кня­ги­ни Сємє­но-вой дяди­ной своєй ты[и] єй накла­ды отложити»383. Але до здійс­нен­ня намі­ру кня­зя Федо­ра спра­ва і не дій­ш­ла, оскіль­ки Сту­ден­ки й Ста­вок так і зали­ши­ли­ся у влас­но­сті його тітки.

1487 р., 18 листо­па­да – під час пере­бу­ван­ня коро­ля Кази­ми­ра в Луць­ку, пані Федь­ка Олі­за­ро­ва Шило­ви­ча вик­ло­по­та­ла у ньо­го під­твер­джен­ня наступ­но­го змісту. «Што ж пан єє ста­ро­ста Луц­кий, мар­ша­лок Волын­скоє зєм­ли, пан Оли­зар Шило­вич пад­чє­ри­цы своєй, доч­цє єє кня­ги­ни Сємє­но­вой Ровєн­ской кня­ги­ни Мари дал и запи­сал по живо­тє панєй своєй имѣнє Хоцен (при пра­во­му березі Горині – Авт.) и с при­сєл­ки и зо вси­ми дохо­ды, и про­си­ла нас, абы­х­мо то єй вдѣла­ти доз­во­ли­ли листом своїм; ино мы то єй призво­ляєм сим нашим листом: по своєм живо­тє вол­на она тоє имѣнє Хоцєн дати, запи­са­ти доч­цє своєй кня­ги­ни Сємє­но­вой Ровєн­ской кня­ги­ни Мари и єє дєтєм вѣч­но на вѣки (…)»384. На той час пан Олі­зар Шило­вич, віт­чим Марії, був уже рік як покійним3851488 р., 17 лип­ня – кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка пере­бу­ва­ла в Рів­но­му, висту­пив­ши свід­ком запи­су своєї матері, пані Федь­ки Олі­за­ро­вої, маєт­ку Люб­ча її пле­мін­ни­ку, кня­зю Бог­да­ну Васи­льо­ви­чу (Друцькому)386.
1490 р., листо­пад – Онож­ко Вітонізь­кий «про­дал єсми кня­ги­ни Сємє­но­вой Васи­лєви­ча кня­ги­ни Мари Ровєн­ской дом свой у Луц­ком мѣсти про­мєж Ормєн­скоє цєрк­ви и кап­лан­ско­го дому на бєрє­зи Сты­ря (…) за трид­цат копъ широ­ких гро­шей вѣч­но и нєпо­руш­но и з зєм­лєю и с сино­жа­тю (…)»387.
1491 р., 29 лип­ня – в Івтиї, Пет­ро Олех­но­вич «про­дал єсми имѣнє у Волы­ни на имя Богда­шов (на лівій при­то­ці р. Устя – Авт.) тоє, кото­роє єсми был вымє­нил у Поко­ти­ла бояри­на пана Оли­за­ра Шило­ви­ча отчиз­ну свою Дубєн­цємъ, за дват­цат копъ гро­шєй широ­коє лич­бы чєское лич­бы копа шєст­дє­сят гро­шей, и про­дал єсми тоє имѣньє кня­ги­ни Сємє­но­вой Ровєн­ской кня­ги­ни Марии, обєл вєч­но и нєпо­руш­но с пол­ми, и з дуб­ро­ва­ми, и з сєно­жат­ми, и с ста­вы, и с ста­ви­щи, и з вода­ми, и з гаи (…) а хто бы хотєл того имѣ­ня Богда­шо­ва иска­ти под кня­гинєю Сємє­но­вою Ровєн­скою, тогды я Пєтръ Олєх­но­вичь маю отвє­ча­ти тому за тоє имѣнє, а кня­ги­ни Сємє­но­вая нє маєт нико­му отвє­ча­ти за тоє имѣнє, а хто коли на мнѣ того имѣ­ня зыщєт, тогды я Пєтръ Олєх­но­вичь кня­ги­ни Сємє­но­вой Ровєн­ской два­дцат коп гро­шєй широ­кихъ маю вєр­ну­ти (…)»388.
1494 р., 4 лип­ня – в Луць­ку, Андруш­ко Руси­но­вич, земя­нин Луць­кий, «про­дал єсми Чару­ко­въско­го под­во­ря мѣстъ­цє в око­лом городѣ в Луц­ку, отчи­ну и дєди­ну свою, кнє­ги­ни Мари Сємє­но­вой Ровєн­ской на вєч­ность (…) так­жє либо хотєл ли бы пан Васи­лєй Хри­бто­вич кото­рою мѣрою под­лє подву­ря своє­го мою отчиз­ну стис­ну­ти, а либо кня­ги­ня Ива­но­вая Кро­пот­чи­ная, або пани Михай­ло­вая Рудєн­ская, ино кнє­ги­ни єє мило­сти нє надобє ничо­го с тыми мови­ти, ниж­ли я маю зо вси­ми тыми о отчиз­нє своєй мови­ти и опра­во­ва­ти єй, а кнє­ги­ни єє мило­сти тол­ко гото­во­го смот­рєти; а ести бы вжє нє мог того под­во­ря опра­ви­ти я, вжє тогды маю пѣня­зи кнє­ги­ни єє мило­сти отло­жи­ти шєст копъ гро­шєй широ­коє лич­бы так доб­ры­ми грош­ми, как жє єсми самъ у єє мило­сти брал, и накладъ єє мило­сти отло­жи­ти, а што коли сєлид­бу (!, має бути: єсли будєт – Авт.) нало­жит на тоє подворє»389.
1497 р., 30 верес­ня – вели­кий князь Олек­сандр видав кня­зю Костян­ти­ну Острозь­ко­му при­вілей на ряд маєт­ків у Луць­ко­му повіті, серед них і «Bochdaschow»390. Але кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка, яка купи­ла Богда­шов у 1491 р., від­сту­па­ти­ся від ньо­го не зби­ра­ла­ся. Тоді 14 черв­ня 1499 р. вели­кий князь, піс­ля скар­ги кня­зя Острозь­ко­го, наді­слав кня­гині лист, у ньо­му гово­ри­ло­ся: «(…) ты тоє имѣньє Богда­шо­во купи­ла у пана Пєт­ра Олєх­но­ви­ча, тєж бєз нашо­го доз­волє­нья (…) а хто имѣньє купить бєз нашо­го доз­волє­нья, тот тоє тра­тить. И каза­ли єсмо кня­зю Костян­ти­ну тыи пѣня­зи, што ты будеш за тоє имѣньє пану Пєт­ру дала, тобѣ отда­ти, а в тоє имѣньє у Богда­шо­во каза­ли єсмо єму увя­за­ти­ся, и ты бы конєч­но пѣня­зи свои в нєго взя­ла, в того имѣнья
єму бы ся єси поступила»391. Зро­зу­мі­ло, кня­ги­ня Марія виму­ше­на була вико­на­ти цей наказ: у 1507 р. князь Острозь­кий отри­мав під­твер­джен­ня йому Богда­шо­ва ще й від коро­ля Жиги­мон­та I392.
1499 р., 21 груд­ня – кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка вик­ло­по­та­ла у вели­ко­го кня­зя Олек­сандра при­вілей, за яким у її Ровенсь­ко­му зам­ку доз­во­ля­ло­ся раз на рік про­во­ди­ти ярмар­ки – на день св. Семе­на Літо­про­вод­ця – 1 вересня393. 1502 р., 31 жовтня – Стані­слав з Ход­ча, ста­ро­ста Львівсь­кий, скар­жи­вся коро­лю Олек­сан­дру, що з Чер­не­хо­ва, Клод­на, Рів­но­го та інших маєт­ків «ducissae Rownensis (кня­гині Ров­ненсь­кої)» роб­лять­ся насил­ля у сусід­ніх зем­лях Коро­ни. Зокре­ма, люди з Чер­не­хо­ва розо­ри­ли Коз­лов – село архіє­пис­ко­па Львівсь­ко­го. Ста­ро­ста про­сив коро­ля, аби він осо­би­сто нака­зав ста­ро­сті Луць­ко­му (кня­зю Семе­ну Голь­шансь­ко­му, зятю Марії), щоб той стри­мав людей кня­гині від вка­за­них зловживань394. Зі вка­за­но­го листа доб­ре вид­но, що крім Рів­но­го і т. д., саме кня­ги­ня Марія успад­ку­ва­ла «сто­ли­цю» покій­но­го чоло­віка, Колод­но, та біль­шість його володінь у Збаражчині.
1503 р., 20 і 23 лип­ня – король і вели­кий князь Олек­сандр видав кня­гині два листи іден­тич­но­го змісту: «Била нам чолом кня­ги­ни Сємє­но­вая Васи­лєви­ча Ровєн­ская о том, што пєрвєй сєго дали єсмо єй дво­ри­що пустоє на фол­ва­рок на имя Оли­зар­цєв­скоє на Гни­до­вє и ста­ви­що пустоє, што вышєй Гни­дов­ско­го став­ка по цєр­ков­ную зєм­лю и по вєли­кую доро­гу, под­лє мѣста нашо­го Луц­ко­го, и тєж к тому при­да­ли єсмо єй поля нашо­го двор­но­го Гни­дов­ско­го на два­дцат бочок; и на то и листы наши, пєрв­шую дани­ну нашу, пєрєд нами ука­зы­ва­ла и била нам чолом, абы­х­мо то єй потвер­ди­ли листом нашим на вѣч­ность. Ино мы з лас­ки нашоє тоє дво­ри­що Оли­за­ров­скоє (…) потвєр­жаєм сим нашимъ листом на вѣч­ность єй и єє дѣтєм»395.
1507 р., 9 лип­ня – «жало­ва­ла кнє­ги­ня Семе­но­вая Ровенъ­ская на кня­зя Алек­санъ­д­ра (Голь­шансь­ко­го, бра­та Семе­на Юрієви­ча – Авт.) и на єго бра­та­ни­човъ о Сте­пань, пове­да­ю­чи, ижъ бы то было име­нье єє отъ­чиз­ноє. Ино гос­по­да­ру и паномъ раде виде­ло­ся: коли она была въ мол­ча­ньи за отца нашо­го Кази­ми­ра коро­ля и за бра­та нашо­го (Олек­сандра – Авт.), ино для того тоє именьє Сте­пань от неє отсу­ди­ли, и не каза­но єй чересъ тоє о то вжо впо­ми­на­ти­ся. А гос­по­даръ єго милость часу подоб­но­го хочетъ о томъ дове­да­ти­ся: кото­рымъ обы­чаємъ Сте­пань мають (князі Голь­шансь­кі – Авт.) листы потвер­жо­но Кази­ме­ра короля»396. На той час Сте­пань фак­тич­но нале­жав доч­ці кня­гині Ровенсь­кої, теж уже кня­гині-вдо­ві Ана­стасії Голь­шансь­кій, але
пре­тен­зії на маєток заявив пле­мін­ник її чоло­віка, князь Юрій Голь­шансь­кий-Дуб­ро­ви­ць­кий. Оче­вид­но, у зв’язку з цим Марія і «зга­да­ла» офі­цій­но про те, що вза­галі-то вона була князів­ною Степаньською397.
Того ж року, 11 лип­ня – король Жиги­монт I під­твер­див пра­ва кня­гині Марії Ровенсь­кої на Рівне; у цьо­му акті зга­ду­ють­ся й доку­мен­ти на маєток попе­ред­ни­ків Жиги­мон­та, які до нас не дій­шли. Пові­до­мив­ши про купів­лю Рів­но­го її чоло­віком, кня­ги­ня про­до­в­жу­ва­ла: «(…) гдє замок вжо справєн и мѣсто оса­жо­но, и на то листъ потвєр­жє­ный отца нашо­го, слав­ноє памєти Кази­мє­ра, коро­ля єго мило­сти, и тєж листъ куп­чий пєрєд нами вка­зы­ва­ла. Так­жє кла­ла пєрєд нами листъ бра­та нашо­го слав­ноє памєти Алєк­сандра, коро­ля и вєли­ко­го кня­зя єго мило­сти, кото­рый жо листъ свѣт­чит тым обы­чаєм, щто ж отєц нашь смот­рѣл с ключ­ни­ком Луц­ким, паном Бог­да­ном Сєн­ко­ви­чом Гость­ским о под­во­ды, иж єго под­водъ Гость­ских в Ров­ном нє отмѣ­ни­ва­ют, и в том єго милость кня­ги­ню Сємє­но­вую Ровєн­скую пра­вую нашол, под­лє листу судо­во­го нєбож­чи­ка пана Михай­ла Мон­то­вто­ви­ча, а пана Ива­на Ход­кєви­ча, а бра­та єго пана Пац­ка. И про­си­ла нас, абы­х­мо то єй потвєр­ди­ли нашим листом на вєч­ность. Ино мы на єє про­збу то вчи­ни­ли, дали єй сєс наш листъ, и потвєр­жаєм то сим нашим листом вѣч­но єй и єє дѣтєм и на потом будучим их сщад­ком и их ближ­ним. Мают они тот вышє мєнє­ный замок Ров­ноє и з мѣстом єго и зо вси­ми сєлы и при­сєл­ки єго и з бояры и зъ слу­га­ми пут­ны­ми и зъ их сєлы, и тєж зо вси­ми люд­ми дан­ни­ки и сло­бо­ди­чи и тяг­лы­ми, и з их вси­ми зем­ля­ми паш­ны­ми и борт­ны­ми, и боры и лєсы и з дуб­ро­ва­ми и гаи и з ловы и з лови­щи и з сєно­жат­ми и с озє­ры и з боб­ро­вы­ми гоны и з рєка­ми и з рѣч­ка­ми и их пото­ки и з млы­ны и их вымєл­ки и з дан­ми гро­шо­вы­ми и мєдо­вы­ми, боб­ро­вы­ми и кунич­ны­ми, и з мыты, кото­рыи будут зъ ста­ро­дав­на там быва­ли, и зо вси­ми ины­ми пла­ты и дохо­ды, кото­рыи яким­колвєк имє­нем­мо­гут назва­ны, або мєнє­ны быти и зов сим пра­вом и пан­ством (…) Так­жє и под­вод Гос­щь­ских вжє вѣч­нє нє маєт в Ров­ном отмєняти»398.
Того ж дня король під­твер­див кня­гині ще й пра­ва на Ква­си­лів і т. д., від­ки­нув­ши пре­тен­зії на ці маєт­ки від Джу­си­чів –спад­коєм­ців їхньо­го колиш­ньо­го влас­ни­ка. «Што пєр­во сєго жало­ва­ли нам очєви­сто в Мѣл­ни­ку, как єха­ли єсмо з отчиз­ны нашоє, Вєли­ко­го княз­ства Литов­ско­го до пан­ства нашо­го, кору­ны Пол­скоє, зємянє Волын­скии: Игнат, а Бог­дан, а Иваш­ко Джу­си­чи, што ж кня­ги­ни Сємє­но­вая Ровєн­ская, кня­ги­ни Маря, дер­жа­ла под собою близ­кость их, имє­ня у Волын­ской зєм­ли на имя Ква­си­лов, Кор­ни­но, а Колод­ноє, а Бєрє­жа­ны, а Басоє, а Став, а Слав­ноє, а Рас­тов без­прав­нє. А кня­ги­ни Сємє­но­вая Ровєн­ская повѣ­ди­ла пєрєд нами тым обы­чаєм: што ж князь єє пєрвє тыи имє­ня дер­жал, ниж­ли єє понял, и она за князєм дват­цат лєт [была], а опо­слє кня­зя, будучи вдо­вою, тыи имѣ­ня трид­цат лєт во в покои дер­жа­ла, а впо­ми­на­ня от отца тых Джу­си­чов, ани от самых их нико­то­ро­го нє слы­ха­ла, и кла­ла пєрєд нами листъ куп­чий на тыи имѣ­ня (…) И мы пыта­ли Джу­си­чов, мают ли они на то кото­рый доводъ, иж ся о тыи имѣ­ня кня­зю єє, а либо єй самой вспо­ми­на­ли за отца нашо­го, слав­ноє памєти Кази­мєря, коро­ля єго мило­сти, и Джу­си­чи на оный час дово­ду нико­то­ро­го нє вчи­ни­ли, и про­си­ли нас, абы­х­мо то им отло­жи­ли до нашо­го щас­но­го при­є­ха­ня зася ку отчинє нашой, Вєли­ко­му князь­ству Литов­ско­му. И мы, нє хотячи им так корот­ко вдѣла­ти, отло­жи­ли єсмо тоє дѣло до того сой­му, кото­рый бых­мо мєли напєрвєй с паны рада­ми наши­ми у Вил­ни, при­є­хав­ши с Пол­ски (…) и при­ка­за­ли єсмо имъ обѣ­ма сто­ро­намъ, под стра­чєнємъ пра­ва, єст­лы бы в тый дєн по нашом при-єха­ню к Вил­ни з них кото­рая сто­ро­на пєрєд нами нє ста­ла. Ино какъ єсмо тыми разы при­є­ха­ли до Вил­ни, и кня­ги­ни Сємє­но­вая Ровєн­ская пєрєд нами ку пра­ву ста­ла, на тот рокъ вышє писа­ный, а Джу­си­чов один брат ихъ Бог­дан к нам при­є­хал к Вил­ни, вжє послє того року в пол­то­ры нєдѣ­ли. Ино тот, въ правє став­ши, отпо­вє­да­ти нє хотєл и дово­ду нико­то­ро­го нє чинил на то, єст­ли бы отєцъ ихъ, а либо они вспо­ми­на­ли­ся о тыи имє­ня за отца нашо­го Кази­ми­ря, коро­ля єго мило­сти. И мы, выслу­хав­ши того листу куп­чо­го, и поро­зу­мє­ли єсмо, иж Ван­ко Кир­диєвич нєбож­чи­ку кня­зю єє тыи имѣ­ня на вєч­ность про­дал, а Джу­си­чи на рокъ поло­жє­ный под стра­чєнємъ пра­ва пєрєд нами нє ста­ли и до оно­го часу, какъ нєбож­чикъ князь єє тыи имѣ­ня купил, и до сих часовъ вспо­ми­на­ня нико­то­ро­го нє было, как жє и в правєх выпи­са­но: єст­ли бы хто о кото­рую бли­зост свою за отца нашо­го Кази­ми­ря, коро­ля єго мило­сти, нє вспо­ми­нал­ся, то вже вѣч­нє о то упо­ми­на­ти­ся нє маєт. И мы в томъ кня­ги­ню зна­шли пра­вую и при тых имѣ­нях єє зоста­ви­ли и потвєр­жаєм симъ нашимъ листомъ вѣч­но єє самой и єє дѣтємъ (…) а Джу­си­чи вжє вѣч­нє нє мают у тыи имѣ­ня уступатися»399.
1508 р., тра­вень – король Жиги­монт I під­твер­див кня­гині Марії Семе­но­вій Ровенсь­кій при­вілей коро­ля Олек­сандра на від­бу­ван­ня ярмар­ків у Степані400. Якщо це не помил­ка замість Рів­но­го (така помил­ка не виклю­че­на, оскіль­ки доку­мент відо­мий лише за реге­стою), то чи не озна­чає це, що Марія, як урод­же­на князів­на Сте­пансь­ка, отри­ма­ла у Сте­пані части­ну ярмар­ко­вих при­бут­ків? Тим біль­ше, що за коро­ля Олек­сандра Сте­пань нале­жав зятю кня­гині, кня­зю Семе­ну Голь­шансь­ко­му, а в 1508 р. – фак­тич­но її доч­ці, Семе­но­вій дру­жині Анастасії.
1511 р., 4 лип­ня – «Била нам (коро­лю Жиги­мон­ту – Авт.) чолом кня­ги­ни Сємє­но­вая Васи­лєви­ча, кня­ги­ни Маря Ровєн­ская, о том, што єсмо дали єй в Луц­ком повѣтє два дво­ри­ща на Крас­ном (перед­містя Луць­ка – Авт.), на имя Стє­па­нов­скоє а Малы­щин­скоє с тыми дво­ма чєло­вєки слу­жєб­ны­ми, кото­рыи на тых дво­ри­щах живут, на имя Бог­дан­ца а Тимош­ца, и листъ пєрвую нашу дани­ну пєрєд нами ука­зы­ва­ла, и била намъ чолом, абы­х­мо тыи два дво­ри­ща (…) дали на вѣч­ность. Ино мы з лас­ки нашоє и тєж для єє чолом битя то учи­ни­ли (…)»401. 1516 р., 6 берез­ня – в Острозі, кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка, разом зі своєю ону­кою Тетя­ною та її чоло­віком, кня­зем Костян­ти­ном Острозь­ким, під­твер­ди­ли надан­ня її (Марії) доч­ки, покій­ної кня­гині Ана­стасії Голь­шансь­кої, Києво-Печерсь­ко­му мона­сти­рю на двір Горо­док з при­сіл­ка­ми Оба­ров і Лоб­ків­щи­на, а також с. Вол­ни­цю у Глусь­кій воло­сті кня­зя Гольшанського402.
Того ж року, 7 квіт­ня – Іван Федо­ро­вич Бол­ба­со­вич, бать­ко яко­го про­дав свої маєт­ки Росто­ки і Поріч­чя кня­зю Семе­ну Юрієви­чу (Голь­шансь­ко­му), «послє живо­та кня­ги­ни єє мило­сти (Ана­стасії Голь­шансь­кої – Авт.) бил єсми чолом гос­по­да­рю моє­му, кня­зю Костян­ти­ну Ива­но­ви­чу Остроз­ско­му, чєрєз кня­ги­ню Сємє­но­вую Васи­лєви­ча, кня­ги­ню Марю Ровєн­скую, абы єго милост рачил лас­ку и жало­ванє своє гос­по­дарь­скоє вдѣла­ти и тым влост­ным имѣнєм сво­им, Росто­ки и Порѣчєм мєне, слу­гу своє­го, пожа­ло­ва­ти. И гос­по­дар мой (…) на жаданє тєщи своєй, кня­ги­ни Сємє­но­вой Васи­лєви­ча Ровєн­скоє, кня­ги­ни Марии, то учи­нил (…)»; далі Бол­ба­со­вич обі­цяє слу­жи­ти зі свої­ми нащад­ка­ми кня­зю Острозь­ко­му, його дру­жині та їхнім нащадкам403.
Того ж року, 24 лип­ня – князь Костян­тин Острозь­кий видав лист, у яко­му пові­дом­ляв, що «билъ мнѣ чоломъ слу­жеб­ник мой Иван Поко­ти­ло­вич и жало­вал на кня­ги­ню Семе­но­вую Ровен­скую кня­ги­ню Марю, и повѣ­дил пере­до мною, иж дей есмы малъ остал (отъ) отца и мат­ки сво­ее и был у в опе­це у ее мило­сти кне­ги­ни Ровен­ское; а так ее милость кня­ги­ня Ровен­ская, видя­чи то, ижем я мал остал (отъ) отца и мат­ки, отда­ли­ла от мене,а собе при­вла­щи­ла отчиз­ну мою Богда­шов и слузѣ сво­е­му отда­ла, што был выслу­жил от дав­ных лѣтъ отец мой тот Богда­шов на пане Оли­за­ре (ста­ро­сті Луць­ко­му – Авт.); и тые листы даты пана Оли­за­ро­вы ее мл. яко опе­кун­ка в собе мает; а мнѣ тое отчиз­ны моее Богда­шо­ва и тых листовъ твер­до­стей на тое имене, от пана Оли­за­ра нада­ных, вер­ну­ти не хочет. Якож я сам (князь Острозь­кий – Авт.) (…) за тым слу­жеб­ни­ком моим Ива­ном Поко­ти­ло­ви­чем мно­го­крот писал до кне­ги­ни Ровен­ское, абы ему тую отчиз­ну его без его воло­ки­тов и накла­довъ вер­ну­ла. И кне­ги­ни Ровен­ская била ми челом, абых ему за тую отчиз­ну его Богда­шов отмѣ­ну дал, не хотячи того слу­жеб­ни­ка сво­е­го Олеш­ка с того Богда­шо­ва руша­ти. Ино я за про­збою и жада­немъ тещи моее кне­ги­ни Ровен­ское, так теж и оба­чив­ши того слу­жеб­ни­ка мое­го Ива­на Поко­ти­ло­ви­ча его вѣр­ные а пил­ные послу­ги ко собе, далъ есми ему отмѣ­ну за отчиз­ну его Богда­шов, вед­лугъ дат и твер­до­стей пана Оли­за­ро­вых, кото­рых есми доб­ре свѣ­дом, то естъ дво­ри­щи оба­пол реч­ки: одно дво­ри­ще от Здол­би­ци на имя Пети­гор­щи­ну, и двѣ дво­ри­ща про­тив тое ж Пети­гор­щи­ны, на дру­гой сто­роне реч­ки от Ров­но­го, на имя Костю­ков­щи­ну (…)»404.
Отже, як бачи­мо, князь Острозь­кий, який забрав Богда­шов у кня­гині Марії 1499 р., піз­ні­ше повер­нув-таки їй вка­за­ний маєток. Оче­вид­но, це ста­ло­ся піс­ля одру­жен­ня кня­зя Костян­ти­на на онуч­ці Марії, князів­ні Тетяні-Анні Голь­шансь­кій, у 1507/1508 р.Варто ще зазна­чи­ти, що кня­ги­ня Ровенсь­ка набу­ла Богда­шів ціл­ком закон­но, всу­переч свід­чен­ню Поко­ти­ло­ви­ча, шля­хом офі­цій­ної купів­лі у 1491 р. Це була остан­ня дато­ва­на при­жит­тє­ва згад­ка про кня­ги­ню Марію. Відо­мо ще, що вона запи­са­ла, оче­вид­но, неза­дов­го до смер­ті, маєток Ква­си­лів на віч­ність Доро­го­бузь­ко­му мона­сти­рю пре­св. Богородиці405 (Доро­го­буж, разом зі вка­за­ним мона­сти­рем, напри­кін­ці 1514 р. був нада­ний кня­зю Костян­ти­ну Острозькому406). Марія про­жи­ла дов­ге жит­тя, пере­жив­ши двох чоло­віків, зятя та навіть влас­ну доч­ку. Вона помер­ла не піз­ні­ше квіт­ня 1518 р., зали­шив­ши всі свої володін­ня кня­зю Острозь­ко­му: 1 трав­ня той отри­мав під­твер­джен­ня на ярмар­ки у семи містах, серед яких вка­за­ні Колод­но та Рівне407, а 5 трав­ня – на всі воло-дін­ня, які діста­ли­ся йому «піс­ля покій­но­го бла­го­род­но­го кня­зя Семе­на та дру­жи­ни його, кня­зя Мари­ни (так!) Васи­льо­ви­ча Ровенсь­кої, діда та баби дру­жи­ни його (post olim magnificum ducum Siemion et uxorem eius, ducum Marinam Vassyliewicza Rowienska, avum et avam uxoris eiusdem)».
Ці вели­чез­ні володін­ня були наступ­ни­ми: всі без винят­ку маєт­ки, які князь Семен Зба­разь­кий отри­мав за поді­лом 1463 р. – замок Колод­но та 21 село; Росто­ки (вза­галі-то володін­ня Іва­на Бол­ба­со­ви­ча, слу­ги кня­зя Острозь­ко­го – див. під 1516 р.), Коз­лин (спад­щи­на чи купів­ля від кня­зя Юрія Федь­ко­ви­ча Несвізь­ко­го, також нале­жав слузі кня­зя Голь­шансь­ко­го, а потім, напевне, Острозь­ко­го – див. вище); Манів, Лопуш­на (спад­щи­на піс­ля кня­зя Сол­та­на Васи­льо­ви­ча, отри­ма­на у 1475 р.); у Полонсь­ко­му повіті маєток Шуль­жин­ці (вислу­га чи купів­ля кня­зя Семе­на); замок Рівне (купів­ля від Іваш­ка Дич­ка у 1461 р., чи може й рані­ше) з села­ми Ква­си­лов, Кор­ни­но, Колод­но, Бере­жа­ни, Басоє (Bassie), Славне, Аре­стов (купів­ля від Вань­ка Кер­деєви­ча Джу­си­ча у 1470 р., чи й рані­ше), Хоцень (запи­са­ний Марії віт­чи­мом, Олі­за­ром Шило­ви­чем, і під­твер­дже­ний 1487 р.); Бегонь, Караєви­чі, Добринь, Кли­мен­тів (при­сіл­ки Город­ка – спад­щи­на кня­зя Сол­та­на, отри­ма­на у 1475 р.), Забо­рол, два Жити­ни, Kusthyn (?) та двір Перш­ко­вий (area Perskowa) (колись нале­жа­ли кня­зю Юрію Несвізь­ко­му), Сту­ден­ки та Ста­вок (заклад від кня­зя Федо­ра Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го у 1485 р.) – все до зам­ку Рів­но­го; Іва­чов Ниж­ній, Янков­ці, Оба­рин­ці, Вас­ков­ці, де Онач­ко сидів, Опри­лов­ці зі всім (вимі­няні у князів Михай­ла та Семе­на Васи­льо­ви­чів Зба­разь­ких близь­ко 1480 р., але забрані кня­ги­нею Марією, як вид­но, вже піс­ля смер­ті чоло­віка); у Ново­гродсь­ко­му повіті Ство­ло­ви­чі, які пан Вой­на запи­сав кня­гині Ровенсь­кій (її пер­ший чоло­вік, Неми­ро­вич, десь напри­кін­ці 1450‑х рр.); також кіль­ка дворів і будин­ків у Луць­ку та дво­ри­ща у Красному
(під містом)408.

ЖЕНА: 1460(?), МАРІЯ МИХАЙ­ЛIВ­НА РОВЕНСЬ­КА (+1518), доч­ка кня­зя Михай­ла Сте­паньсь­ко­го i Федь­ки, доч­ки пана Юрші (відо­мо­го сорат­ни­ка вели­ко­го кня­зя Швит­ри­гай­ла). Пер­ший її чоло­вік – Вой­на-Яків Неми­рич, син ста­ро­сти Луцького.

Дети: Ана­стасiя.

359 AKLS. – T. I. – S. 53–54, № LVI (за ори­гі­на­лом). Акт дато­ва­ний 1461‑м р., 22 груд­ня. За верес­не­вим сти­лем літо­чис­лен­ня це буде ще 1460 р.
360 Литовсь­ка мет­ри­ка. – Кни­га 561. Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року. – К., 2005. – С. 160.
361 Цитує­мо у зво­рот­ній транслі­те­ра­ції з лати­ни­ці за: Stecki T. J. Z boru i stepu. – S. 11. «Дня 9 груд­ня 1541 р. Архів дубенсь­кий № 12».
362 AKLS. – T. I. – S. 54–55, № LVII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). Чепе­ле­ва й Лука тут пока­за­ні окре­мо, хоча мова напев­но йде про одне село.
363 Соб­чук В. З історії… – С. 235.
364 AKLS. – T. I. – S. 55–56, № LVIII (за оригіналом).
365 AKLS. – T. I. – S. 64–65, № LIX (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
366 «Українсь­кі гра­мо­ти XV ст. – С. 67–68 (5. 08. 1470, Львів). Уго­да опуб­лі­ко­ва­на за запи­сом 1621 р. у луць­кій гродсь­кій книзі. Дату­ван­ня її в тексті 1478‑м роком не збі­гаєть­ся з ука­за­ним у ньо­му 3‑м індик­том; крім того, восе­ни 1472 р. уряд холмсь­ко­го каш­те­ля­на нале­жав уже іншій особі (Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej… – T. 3, zesz. 2. – S. 152, nr. 1091). При­сут­ність королівсь­ко­го писа­ря Вась­ка Люби­ча натя­кає на те, що уго­да укла­да­ла­ся під час відві­дин Льво­ва монар­хом. За дани­ми Іре­ни Сул­ковсь­кої-Курасьо­вої, він пере­бу­вав тут від 3 до 23. 08. 1470 (Сул­ков­ска-Кура­се­ва И. Ити­не­ра­рий Кази­ми­ра Ягел­ло­на… – С. 304). З огля­ду на ска­зане надає­мо пере­ва­гу даті за індик­том». 367 Соб­чук В. Ровенсь­ка волость: фор­му­ван­ня, склад, влас­ни­ки // Від корін­ня до кро­ни. – Кре­ме­не­ць, 2014. – С. 147–148, 151 (кар­та). 368 AKLS. – T. I. – S. 69–70, № LXXIV (за ори­гі­на­лом). 369 AKLS. – T. I. – S. 71, № LXXV (за ори­гі­на­лом). Дата – 6983 р., індикт 8, тоб­то до 1 верес­ня. Цей поділ, оче­вид­но, від­був­ся вже піс­ля виро­ку від 4 лип­ня 1475 р., оскіль­ки там про ньо­го нічо­го не зга­да­но: а саме той доку­мент вирі­шив «завис­лу в повітрі» ситу­а­цію, що три­ва­ла від­то­ді, як князь Семен та бать­ко кня­зя Михай­ла, князь Василь Васи­льо­вич, так і не змог­ли домо­ви­ти­ся про розділ спад­щи­ни кня­зя Сол­та­на, через що й дер­жа­ли її спіль­но, беру­чи при­бут­ки на-пополам.
370 Semkowicz W. Łosk i wygaśnięcie Korybutowiczów // Rocznik Towarzystwa heraldycznego we Lwowie. – Kraków, 1926. – T. VII. – S. 200, przyp. 2. Сем­ко­вич помил­ко­во дату­вав цей акт з печат­ка­ми князів Несвізь­ких-Зба­разь­ких 1461 р., але уточ­нив, що то був доку­мент з Біб­ліо­те­ки Оссолінсь­ких у Льво­ві № 693, над­ру­ко­ва­ний в AKLS. – T. I. – № 75 (s. 71) – поділ князів Семе­на Васи­льо­ви­ча та Михай­ла Васи­льо­ви­ча уді­лу їхньо­го помер­ло­го бра­та (так) Сол­та­на. Помил­ко­ва дата Сем­ко­ви­ча перей­ш­ла потім у пра­ці М. Гумовсь­ко­го (Gumowski M.Pieczęcie Książąt Litewskich // AW. – 1930. – Z. 3–4. – S. 712) та О. Однороженка(Однороженко О. До історії українсь­кої гене­а­ло­гії та гераль­ди­ки…. – С. 47). У пра­ці М. Хай­сін­га до кня­зя Семе­на Зба­разь­ко­го помил­ко­во від­не­се­на печат­ка кня­зя Васи­ля Васи­льо­ви­ча (Haising M. Sfragistika szlachecka doby średniowiecza
w świtle archiwaliów lwowskich. – Lwów, 1938. – S. 29, tabl. III, № 51).
371 AKLS. – T. I. – S. 75–76, № LXXX (за оригіналом).
372 Aрхив Юго-Запад­ной Рос­сии. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 102–103 (за ори­гі­на­лом). Акт не дато­ва­ний, серед свід­ків жод­них уря­дов­ців також немає.
373 Соб­чук В. З історії… – С. 238–239. 374 LM. – Vilnius, 1998. – Knyga Nr 25. – P. 288, Nr 236. У тексті доку­мент дато­ва­ний 30 черв­ня 7‑го індик­ту. Це від­по­ві­дає або 1474 р., але тоді ані князь Семен не був ста­ро­стою Кре­ме­не­ць­ким, ані Іван Ход­ке­вич – Луць­ким, або 1489 р., але тоді оби­д­ва вони були вже покій­ни­ми. Ще 8 січ­ня 1477 р. ста­ро­стою Луць­ким був Михай­ло Мон­то­вто­вич, а 2 серп­ня 1478 та 13 трав­ня 1479 р. – вже Іван Ход­ке­вич, який у 1480 р. перей­шов на уряд воє­во­ди Київсь­ко­го (Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku. – Kórnik, 2007. – T. III. – Zeszyt 5. – S. 95). До 1‑ї поло­ви­ни 1478 р. доку­мент від­но­си­ти­ся навряд чи може, оскіль­ки ще 2 черв­ня цьо­го року князь Семен ста­ро­стою Кре­ме­не­ць­ким не був (опи­сані в листі події від­бу­ва­ли­ся, міні­мум, за кіль­ка днів до його від­сил­ки 30 черв­ня; хіба що князь був при­зна­че­ний ста­ро­стою десь 5 – 20 черв-ня?, але це мало-віро­гід­но). Отже, зали­шаєть­ся лише 1479 чи, мож­ли­во, 1480 р., тоб­то 12‑й чи 13‑й індикт.
375 AKLS. – T. I. – S. 79, № LXXXIII (за ори­гі­на­лом); помил­ко­вий рік у заго­лов­ку виправ­ле­но на s. 162.
376 ЦДІАК. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 84 зв.-85. Цей важ­ли­вий запис від­най­шов В. Соб­чук (Соб­чук В. Сте­пансь­ка волость та її влас­ни­ки // Від корін­ня до кро­ни. – Кре­ме­не­ць, 2014. – С. 110, прим. 7). Про Сте­пань як «име­нье єє отъ­чиз­ноє» Марії див. також ниж­че, 1507 р. 377 AKLS. – T. I. – S. 87, 240–242, № XCI, CXXXVIII, CXXXIX (за копія­ми XVI ст.).
379 Aрхив Юго-Запад­ной Рос­сии. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 27–29 (за спис­ком з акто­вої кни­ги). Доку­мент не дато­ва­ний. Ю Вольф датує його близь­ко 1455 р. (Wolff J. Kniaziowie … – S. 23, 607), В. Соб­чук – десь почат­ком 1460‑х рр. (Соб­чук В. Сте­пансь­ка волость та її влас­ни­ки. – С. 111). 380 ПСРЛ. – М., 1980. – Т. XXXV. – С. 123. 381 Stecki T. J. Z boru i stepu. – Kraków, 1888. – S. 4.
378 Соб­чук В. Сте­пансь­ка волость та її влас­ни­ки. – С. 112–113. 382 AKLS. – T. I. – S. 79, № LXXXIII (за ори­гі­на­лом); у заго­лов­ку акт дато­ва­ний 1482 р. помил­ко­во (див. s. 162).383 AKLS. – T. I. – S. 120–121, № CXX (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). Гра­мо­та дато­ва­на лише 3‑м індик­том. «На дум­ку видав­ців, лист з’явився 1500 p. (ibid. – S. 164–165), та дані про путив­льсь­ко­го наміс­ни­ка Мит­ка Голен­ку, він­ни­ць­ко­го наміс­ни­ка Кміту Олек­сан­дро­ви­ча й дво­ря­ни­на Семе­на Поло­зо­ви­ча, що були свід­ка­ми, дають під­ста­ви пере­не­сти його на 1485 р. 27. 07. 1486 (через рік піс­ля нашої дати) зга­дуєть­ся путив­льсь­кий наміс­ник Мит­ко Олек­сан­дро­вич (LM. – Kn. Nr. 4. – Р. 42), гадає­мо, тотож­ний пер­шо­му свід­ко­ві, а під час захоплен­ня Путив­ля 6. 08. 1500 (за три дні до дати видав­ця) мос­ковсь­ки­ми війсь­ка­ми наміс­ни­ком був князь Бог­дан Глинсь­кий (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... – S. 87). Дру­гий сві­док 7. 08. 1488 фігу­рує в ролі він­ни­ць­ко­го наміс­ни­ка (LM. – Kn. Nr. 4. – Р. 67), 2. 06. 1489 зай­має вже ана­ло­гіч­ний путив­льсь­кий (ibid. – Р. 82), а 1495 р. – чер­кась­кий уряд (ibid. – Kn. Nr. 6. – P. 110, 114); у квіт­ні 1498 р. він­ни­ць­ким наміс­ни­ком був уже Костян­тин Острозь­кий (ibid. – Р. 175–176). Третій сві­док у 1494 – 1499 pp. був уже київсь­ким ключ­ни­ком (ibid. – Р. 140, 237, 242, 245, 343), а в листі ще дво­ря­нин» (Соб­чук В. Ровенсь­ка волость… – С. 146, прим. 6). 384 AKLS. – T. I. – S. 87, № XCI (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). Гра­мо­та дато­ва­на 6995 р., «индик­та шосто­го». Листо­пад вка­за­но­го року мав би при­па­да­ти ще на 1486 р., але індикт – на 1487‑й. Надає-мо пере­ва­гу індик­то­во­му дату­ван­ню, як більш поши­ре­но­му в королівсь­кій канцелярії.
385 AKLS. – T. I. – S. 241–242, № CXXXVIII (за копією XVI ст). Зга­дуєть­ся ще 11 листо­па­да 1486 р., помер у тому ж році (Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku. – Kórnik, 2007. – T. III. – Zeszyt 5. – S. 95). 386 AKLS. – T. I. – S. 240, № CXXXIX (за копією XVI ст). 387 AKLS. – T. I. – S. 92, № XCVII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
388 AKLS. – T. I. – S. 93, № XCVIII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). 389 AKLS. – T. I. – S. 101–102, № CVI (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
390 AKLS. – T. I. – S. 113, № CXIV (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
391 AKLS. – T. I. – S. 145, № CXLV (за ори­гі­на­лом). 392 AKS. – T. III. – S. 53, № LXXXI (реге­ста в «Сума­ріу­шу Острозь­ко­му»). 393 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 196 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. –
Спр. 196]. – Л. 252 об.-253; корот­ка реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 375. Акт вида­но в Бере­сті 21 груд­ня 3‑го індик­та, що для прав­лін­ня вели­ко­го кня­зя Олек­сандра від­по­ві­дає 1499 р. 27 квіт­ня 1548 р. доку­мент під­твер­див король Жиги­монт Август, а 20 черв­ня 1583 р. його вне­се­но до кни­ги 7 «Русь­кої мет­ри­ки». Ори­гі­нал ще в 2‑й поло­вині XIX ст. знаходився
«в архіві ровенсь­ко­му» (Stecki T. J. Z boru i stepu. – Kraków, 1888. – S. 4, przyp. 2, помил­ко­во вка­за­ний 1500 р.).
394 Akta Aleksandra krola Polskiego, wielkiego księcia Litewskiego i t. d. (1501 – 1506). – Kraków, 1927. – S. 175–176.
395 AKLS. – T. I. – S. 125–126, № CXXIII, CXXIV (за копія­ми близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). 396 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – СПб., 1903. – Т. 20. Литов­ская метрика.
Т. I. – Стб. 548, № 18.
397 Соб­чук В. Сте­пансь­ка волость… – С. 116–117.
398 AKS. – T. III. – S. 42–43, № LXXIII (за копією близь­ко 1540 р.); LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 202–203, Nr 222.
399 AKS. – T. III. – S. 44–45, № LXXIV (за копією близь­ко 1540 р.); LM. – Kn. 8. – P. 303–304, Nr 404; Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. 20. Литов­ская мет­ри­ка. Т. I. – Стб. 550–553, № 21.
400 AKS. – T. III. – S. 57, № LXXXVII (реге­ста з «Сума­ріу­шу Острозького»).
401 AKS. – T. III. – S. 86–87, № CXIV (за копією близь­ко 1540 р.).402 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 191 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. –Спр. 191]. – Л. 50–56; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 228, № 9. У видан­ні акту за назва­ним дже­ре­лом (Акты, отно­ся­щи­е­ся к истории
Запад­ной Рос­сии. – СПб., 1848. – Т. II. – С. 119–120, № 96) кня­ги­ня Ровенсь­ка чомусь пропущена.
403 AKS. – T. III. – S. 137–138, № CLXVI (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
404 Aрхив Юго-Запад­ной Рос­сии. – К., 1907. – Ч. 8. – Т. IV. – С. 340–341 (спи-
сок 1584 р.).
405 Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego. – Rkps. 425. – S. 54 (Соб­чук В. Ровенсь­ка волость… – C. 148).
406 AKS. – T. III. – S. 120–122, № CXLIX (за оригіналом).
407 AKS. – T. III. – S. 163–165, № CLXXXII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
408 AKS. – T. III. – S. 166–168, № CLXXXIII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»). Ціка­во, що у реге­сті цьо­го акту, обля­то­ва­но­го у актах Луць­ких, князь Семен назва­ний Несвізь­ким: «1518 Fra 3. Ipso Die S. Floriana Cracoviae, Privilegium a Serenissimo Sigismundo Rege Poloniae Super arcam Kołodno, Rowne, Kozlin, Chociń, ac alia, duci Constantino Iwanowicz
Ostrogski, post olim Simeonem Wasilewicz Nieświski et Marianna Rowieńskaк­нязь uxorem Ejus avum et awiam (…)» (Stecki T.-J. Wołyń pod względem statystycznym, historycznym i archeologicznym. – Lwów, 1871. – Serya 2. – S. 402, przyp. 1).

КН. СЕМЕН-СОЛ­ТАН ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ (1463, † 1472)

3‑й син Васи­ля Федь­ко­ви­ча, князь (?) (? ‑1472 рр.), відо­мий пере­важ­но під своїм дру­гим, нека­лен­дар­ним іме­нем арабсь­ко­го поход­жен­ня (від «Сул­тан» – правитель).

9 лип­ня 1463 р. сини кня­зя Васи­лия Федо­ро­ви­ча Несвиц­ко­го – Василь, Семен і Сол­тан, – „отчи­чи и деди­чи Зба­раз­скии”, поді­ли­ли бать­ко­ву спад­щи­ну, голов­на скла­до­ва якої нара­ходву­ва­ла 2 горо­ди, 68,5 сіл, 1 дво­ри­ще й 1 сели­ще, розта­шо­вані ком­пакт­ною групою на півд­ні Волині, і ста­но­ви­ла окре­мий Зба­разь­кий повіт. Город Зба­раж і 30,5 сіл отри­мав Василь Васи­льо­вич, город Коло­ден і 20 сіл відій­шли Семе­но­ві Васи­льо­ви­чу, а решта 20 посе­лень (у тому числі два Виш­нев­ці), але без горо­да, зали­ши­ли­ся Сол­та­ну Васи­льо­ви­чу [28, s. 54–55]. Крім Зба­разь­ко­го повіту, Несві­ць­ким нале­жа­ло кіль­ка посе­лень у Луць­ко­му повіті в рай­оні на пів­ніч від ниніш­ньо­го міста Рів­но­го. У діль­чо­му листі 1463 р. зга­ду­ють­ся розта­шо­вані тут дво­ри Двіре­ць і Горо­док та села Караєви­чі, Обарів, Тинне й Сту­де­ня­ків­ці [28, s. 55], а по сусід­ству лежа­ли села Забо­роль, один і дру­гий Житин та дво­ри­ще Перу­шо­ви­ча, які 1467 р. нале­жа­ли кня­зю Юрію Несві­ць­ко­му [7, кн. 196, л. 224]. Дав­ні­ше всі ці посе­лен­ня ста­но­ви­ли, оче­вид­но, єди­ний ком­плекс. Чи були тут які обо­рон­ні спо­ру­ди, писем­ні дже­ре­ла замовчують.князю Сол­та­ну діста­ли­ся «у Луц­ком повѣтє Горо­докъ двор, а сєла: Караєви­чи, Оба­ров, Тин­ноє, а в Зба­раз­ском повѣтє: Олєк­синєц, Ост­ро­вєц, Бако­та, два Бути­ны, два Виш­нєв­цы, Лопуш­ная, Орєв­цы; а што мат­ка наша дєр­жит отчи­ну нашу и сєла Манєв, и дру­гий Ста­рый Манєв, Тараж, Пєрєд­мир, Бур­су­ков­цы, Вла­ши­нов­цы, Вєр­бо­вєц, Ряш­нєв­ка, Дома­нин­ка, Чєр­ни­ко­во дво­ри­щє, а вєрхъ Попо­ва ста­ву сєли­що, гдѣ Луце­ви­чи сєдѣ­ли, то всє бра­ту нашо­му Сол­та­ну послє мат­ки нашоє живо­та (…) а кня­зю Сол­та­ну у Виш­нєв­цы пол гро­ша из Зба­раз­ско­го мыта»409. Дійс­но, піс­ля смер­ті матері князь Сол­тан успад­ку­вав і їі маєт­ки: у роз­поділь­чих актах Зба­разь­ких 1475 – 1481 рр. май­же всі вони зга­ду­ють­ся як його спад­щи­на . Володін­ня кня­зя Сол­та­на у Зба­раж­чині розта­шо­ву­ва­ли­ся на р. Горині, у верхів’ї Жира­ку (її при­то­ку) та на Ікві. «Маєт­ки кня­зя Сол­та­на зай­ма­ли вели­кі тери­торії на пів­но­чі Зба­разь­ко­го повіту в басей­ні Горині й Жира­ку, захо­дя­чи кли­ном аж на Ікву». «У част­ці кня­зя Сол­та­на сто­рон­нім було село Тараж, яке виді­ля­ло­ся навіть своїм відір­ва­ним розта­шу­ван­ням на Ікві. На від­мі­ну від інших посе­лень Зба­разь­ко­го повіту, у Тара­жі ще й у сере­дині’XVI ст. зали­ша­ла­ся горо­до­ва повин­ність на користь Кре­ме­не­ць­ко­го замку410. Крім того, напри­кін­ці XVI і на почат­ку XVII ст. цьо­го села настир­но доби­ва­ли­ся зем’яни Бере­же­ць­кі, ствер­джу­ю­чи, що воно нале­жить їхньо­му роду411»412.

Цен­тром своїх володінь у Зба­раж­чині князь Сол­тан, оче­вид­но, зро­бив Виш­не­ве­ць, побу­ду­вав­ши там пер­ший замок. Так, якщо у 1463 р. два Виш­нев­ці ще пере­ра­хо­вані серед сіл (при­чо­му дале­ко не на пер­шо­му міс­ці), то в актах 1475 р., вида­них через 2–3 роки піс­ля смер­ті Сол­та­на, Виш­не­ве­ць фігу­рує вже як «город» або «твєр­жа». Крім того, в одно­му з цих актів Манів також зветь­ся не селом, а дво­ром з влас­ни­ми села­ми й присілками413. Вже піс­ля поді­лу 1463 р., зали­шив­ши свої володін­ня бра­там, князь Сол­тан вирі­шив шука­ти щастя у Москві, але дов­го там не затри­мав­ся. Відо­мий його запо­віт, укла­де­ний 3 жовтня 1472 р. Оскіль­ки цей ціка­вий доку­мент ніко­ли не пуб­ліку­вав­ся, наво­ди­мо його текст повністю.

«Во имя свєтоє живо на[ча]лно[й] Тро­и­цы, Отца и Сына и Свя­то­го Духа. Сѣ яз, князь Сємєнъ Васи­лєвичъ Сол­танъ отчичъ Зба­раз­ский, в своєм цєлом розу­мє, в доб­рой памя­ти, запи­со­ваю по своєй душє на своєй дєдинє на Город­ку и к тому при­сє­локъ Кли­мєнъ­товъ а Бєго­ню двєстє копъ гро­шєй, сто копъ к Прє­чи­стой к Пєчєри, а съ[т]о копъ к цєрк­вамъ на соро­ко­ву­стиї. А што коли моєй дєлє­ни­цы в Зба­раз­скомъ повєтє, на том запи­со­ваю доч­камъ сво­имъ двєстє коп гро­шєй, нєхай то бра­тия моя доч­камъ моимъ поло­жать. А што коли бра­тия моя князь Васи­лєй а князь Сємєнъ до моє­го при­єз­ду имє­ли, доколє я из Моск­вы нє при­є­халъ, нєхай бы они по тому опятъ своя имє­ния мєли. А што кото­роє имє­ние под кого подо­шло о моєм при­єздє и чиє дєл­ни­цы, ино бы то нєхай опятъ за ся вєръ­нє­но тому, чиє было в перъ­вомъ дєлу. Або ж (?) ся по моєм живо­тє ото бра­тия моя (…, кіль­ка неяс­них слів) а по пєр­во­му бы дєлу дер­жа­ли (…, те саме).
Слу­гам сво­им вєръ­ным запи­сы­ваю, кото­рыє жъ ми мно­го лєтъ послу­жи­ли: Рома­ну на Добры[ни?] а на Коры­єви­чох пять­дє­сятъ копъ гро­шєй со всимъ с тымъ, яко жъ то к тому объ­є­ха­но, а Оме­ли­я­ну на Оба­ро­вє трид­цатъ копъ гро­шєй а со всимъ жє с тым, што к тому объ­є­ха­но. А при моємъ живо­тє с того имє­ня они нєхай мнѣ слу­жать, а што ся съ[т]анєть Божа воля надо мною, и по моємъ живо­тє они с того име­нья нєхай слу­жать кому хотятъ. А пакъ ли всхо­тятъ бра­тя моя мєти, ино нєхай бы тыє пєня­зи отъ­ло­жать слу­гам моим Рома­ну а Омє­ля­ну, кото­рыє жъ я имъ запи­салъ на томъ имє­нию. А што коли имаю в во всихъ дво­рах чєля­ди, то єстъ воль­ныє, а по моємъ живо­тє нєхай вси идуть доб­ро­воль­нє, гдє кому хотятъ. А при томъ был духов­никъ мой Ионанъ игу­мен, а панъ Сємєнъ Гри­горєвичъ, панъ Андрєй­Ча­п­личъ, панъ Олєх­но Джу­са, князь Олєк­санъ­д­ро, панъ Русинъ Изу­по­вичъ, а инь­шихъ было при томъ мно­го доб­рых. А писалъ пана Сємє­на Гри­горєви­ча писаръ Грид­ко. Лєта шєсть тисєчъ сємъ­сотъ (!) осмъ­дє­сятъ пєр­во­го, инъ­ди­кътъ шостиї, октєбръ трєтий»414.

Оче­вид­но, невдо­взі піс­ля цьо­го князь Семен-Сол­тан Васи­льо­вич і помер: його бра­ти дея­кий час дер­жа­ли його спад­щи­ну спіль­но. За запо­вітом Сол­та­на Зба­разь­ко­го, скла­де­ним 3 жовтня 1472 р., його маєт­ки зали­ши­ли­ся бра­там [7, кн. 195, л. 233]. Оскіль­ки Василь Васи­льо­вич під час обо­ро­ни Зба­ра­жа 1474 р. від татар заги­нув [37, s. 608], його част­ку успад­ку­ва­ли сини Михай­ло, Семен Пер­ший, Семен Серед­ній, Семен Мен­ший і Федір [37, s. 608; див. також: 28, s. 100–101]. 1475 р. Семен Васи­льо­вич та най­стар­ший із синів бра­та Васи­ля поді­ли­ли спад­щи­ну Сол­та­на [28, s. 69–71], а 1478 р., за нака­зом вели­ко­го кня­зя, зано­во переді­ли­ли її [28, s. 75–76] . В актах 1475 р., пов’язаних із цим поді­лом, у част­ці синів Васи­ля Васи­льо­ви­ча зга­дуєть­ся вже „твер­жа” Виш­не­ве­ць [28, s. 69–71, 161–162]. Оскіль­ки Сол­тан три­ва­лий час слу­жив у Москві, а маєт­ка­ми віда­ли бра­ти [7, кн. 195, л. 233], замок з’явився, мабуть, їхні­ми зусиллями.

ЖЕНА: (?) МАРИЯ ЕЛЕ­АЗА­РОВ­НА СИЛОВИЧ.

Дети: Иван(?), Марiя, Анна.

409 AKLS. – T. I. – S. 54–55, № LVII (за копією близь­ко 1540 р. – «Monumenta ducum in Ostrog»).
410 Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року. – К., 2005. – С. 196, 198; разом з Тара­жом тут зга­да­на і Лопушна.
411 ЦДІАК. – Ф. 22. – Оп. 1. – Спр. 8. – Арк. 611–612 зв.; Спр. 11. – Арк. 2–2 зв.
412 Соб­чук В. З історії… – С. 235, 236.
413 AKLS. – T. I. – S. 70, 71
414 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 196 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 196]. – Л. 233–233 об.; реге­ста: Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. – К., 2002. – С. 371. Теста­мент було під­твер­дже­но 11 трав­ня 1583 р., а 20 черв­ня вне­се­но до кни­ги 7 «Русь­кої мет­ри­ки». Дата 3 жовтня 6981 р., за верес­не­вим сти­лем, від­по­ві­дає 1472 р., і ціл­ком узгод­жуєть­ся з 6‑м індик­том. Польсь­ка реге­ста доку­мен­ту, з част­ко­во невір­но вит­лу­ма­че­ним змі­стом та помил­кою в даті, відо­ма також за сума­рієм архіву князів Острозь­ких 1594 р. (Biblioteka Uniwersytetu Warszawskiego, ręk. 425, s. 354): «List ks. Semena Zbaraskiego, w którym zapisuje po swej duszy na Grodku i na przysiołku Klementowa i Biechniu 200 kop Przeczystej w pieczarze, a dziewkom swym 200 kop i aby to bracia jego ks. Wasyl i Semen odłożyli do jego przyjazdu z Moskwy, a jeśli by nie wrócił, aby te imienia za swoje mieli, an. 6991» (Соб­чук В.Найдавніші реєстри доку­мен­тів архіву князів Острозь­ких // Запис­ки Нау­ко­во­го това­ри­ства імені Шев­чен­ка. – Львів, 2012. – Т. CCLXIV. Пра­ці істо­рич­но-філо­соф­сь­кої сек­ції. – С. 384, прим. 47).
7. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389 (Литов­ская Мет­ри­ка), оп. 1.
28. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie / Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobielskiego i B. Gorczaka. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506.
37. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895.

8/4. ДАНИ­ЛО ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ НЕСВІЗЬ­КИЙ (1460)

Він відо­мий лише за патроні­мом сво­го сина, кня­зя Васи­ля Дани­ло­ви­ча Несвізь­ко­го, який у 1485 – 1508 рр. зга­дуєть­ся на мос­ковсь­кій служ­бі. Ціл­ком віро­гід­но, що до Моск­ви виї­хав ще сам князь Дани­ло Несвізь­кий: будучи молод­шим сином, як і Юрій, він не міг роз­ра­хо­ву­ва­ти на якусь при­стой­ну част­ку зі спад­щи­ни Федь­ка, яка прак­тич­но вся відій­ш­ла до стар­шо­го сина, Василя.

V генерація

КН. БОРИС ЯЦЬ­КО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ [?]. князі Несвицкие

Князь несві­ць­кий (поча­ток XVI ст.).У 1537 р. Сидір Михай­ло­вич Бокій отри­мав двір із служ­ба­ми у Слонімсь­ко­му повіті, який три­мав перед тим «князь Борис Несвізь­кий». Його нащад­ки дріб­ні князі НЕСВІ­ЦЬ­КІ вигас­ли у XVI ст.

КЖ. АНА­СТАСІЯ СЕМЕНІВ­НА НЕСВІЗЬ­КА ЗБА­РАЗЬ­КА КОЛО­ДЕНСЬ­КА ( *1460‑е, † 1511/1516),

єди­на доч­ка кня­зя Семе­на Васи­льо­ви­ча Несвізь­ко­го-Зба­разь­ко­го-Коло­денсь­ко­го та кня­гині Марії Ровенсь­кої, наро­ди­ла­ся у 1‑й поло­вині 1460‑х рр. 

1 квіт­ня 1481 р., під час укла­ден­ня уго­ди своєї матері з кня­зем Михай­лом Васи­льо­ви­чем щодо спад­щи­ни бать­ка, вона вже була заму­жем за кня­зем Семе­ном Юрієви­чем Голь­шансь­ким. Зокре­ма, князь Михай­ло зазна­чав: «ачь коли на тотъ час нє было доч­ки єи, а жоны кня­зя Сємє­но­вы, а сест­ры моєи княж­ны Наста­сьи, ижь єй того имѣ­нья подь мною нє иска­ти, ани тои рѣчи подносити»487.

1489 р., 18 січ­ня – у Сте­пані, вико­ри­сто­ву­ю­чи суве­рен­ну фор­му­лу «Мило­стью Божєю и Прєчы­стоє Єго Мате­ри», кня­ги­ня Настасія запи­са­ла «мужу своє­му кня­зю Сємє­ну Юрь­єви­чу у отчинє моєй имѣ­нья Забо­рол, а Горо­док, а Кос­ков зо вси­ми с тыми при­сєл­ки, што к тым имѣ­ньям при­слу­хаєт. А єст­ли ся надо мною Божя воля станєт, и я про­си­ла мужа своє­го кня­зя єго милость, абы єго милость што запи­сал к церк­ви Божєй к свя­то­му Иоан­ну к Гол­ша­ном, гдѣ маєт и тѣло моє лежа­ти. А я князь Сємєн Юрь­євич маю при­да­ти ку свя­то­му Иоан­ну к Гол­ша­ном полу­мєрокъ мєду и з люд­ми и з грош­ми и зо вси­ми подач­ки у вот­чиз­нє моєй. А єст­ли мнѣ кня­ги­ни Наста­си с кня­зем єго мило­стью Бог дѣток нє дасть, а надо мною станєт[ся] воля Божя, [а] по моєм живо­тє князь єго милость усхочєт собѣ иную жону поня­ти, будут ли у них дѣт­ки, ино тыи имѣ­нья вси кня­зю єго мило­сти и дѣтєм єго мило­сти вѣч­но и нєпо­руш­но, а моим ближ­ним нико­му нє надобє ся усту­па­ти. А єст­ли пак им Бог дѣток не дасть, ино тыи вєр­ху писа­ныи имѣ­нья вси мают быти по кня­зя єго мило­сти живо­тѣ свя­то­му Иоан­ну (…)»489.

Побо­ю­ван­ня кня­гині Ана­стасії були дарем­ни­ми: вона не лише пере­жи­ла чоло­віка, який помер у 1505 р. на голов­но­му волинсь­ко­му уряді – ста­ро­сти Луць­ко­го та мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі, – а й наро­ди­ла йому доч­ку Тетя­ну, яка у 1508 р. вий­ш­ла заміж за кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го, гетьма­на ВКЛ490. 

1507 р., 24 люто­го – король Жиги­монт, на її про­хан­ня, під­твер­див кня­гині Ана­стасії Голь­шансь­кій пра­во на володін­ня маєт­ком Голо­вин у Луць­ко­му повіті, нада­ний її чоло­ві­ко­ві коро­лем Олек­сан­дром, а також на єврейсь­кий Левонівсь­кий дім у Луць­ко­му місті та його ж філь­ва­рок у передмісті491. Того ж року кня­ги­ня Ана­стасія увій­ш­ла в кон­флікт з бра­том та пле­мін­ни­ком сво­го покій­но­го чоло­віка. А саме, 8 лип­ня «жало­ва­ла кне­ги­ня Семе­но­вая Юрь­єви­ча на кня­зя Алек­санъ­д­ра Юръ­єви­ча (Голь­шансь­ко­го – Авт.) о накладъ: штожъ дей мужъ мой збу­до­валъ замокъ Сте­пань и на то нало­жилъ на две тисе­чи копъ гро­шей». Князь Голь­шансь­кий від­по­вів, що його покій­ний брат буду­вав Сте­паньсь­кий замок не своїм влас­ним коштом, а людь­ми з їхніх спіль­них маєт­ків; сам він теж збу­ду­вав замок Стань­ків, але за те від кня­гині нічо­го не вима­гає. Король Жиги-монт I дору­чив вирі­ши­ти спра­ву панам своєї Ради, але ті при­ми­ри­ти сто­ро­ни не змог­ли. Тоді монарх поста­но­вив: діль­чі, які виї­дуть діли­ти маєт­ки Голь­шансь­ких на три части­ни, «мають то осу­мо­ва­ти, што онъ будеть на тотъ замокъ нало­жилъ сво­ихъ власт­ныхъ пеня­зей, а што будеть не люд­ми будо­валъ, то маютъ осу­му­ва­ти, и тамъ тому делу маєть конецъ быти». 

Наступ­но­го дня, 9 лип­ня, «жало­ва­ла кне­ги­ни Семе­но­вая Юрь­єви­ча на кня­зя Юрья Ива­но­ви­ча Дуб­ро­виц­ко­го (пле­мін­ни­ка покій­но­го чоло­віка – Авт.): штожъ дей ми мно­гии от него кгвал­ты и гра­бе­жи дела­ют­ся. А князь Юрьи на неє ся жало­валъ, ижъ бы єму от неє кгвал­ты и гра­бе­жи дея­ли­ся. И про­си­ли зъ обу сто­ронъ, абы въ томъ былъ закладъ зало­жонъ. Ино гос­по­дарь єго милость зъ ихъ про­зь­бы зало­жилъ закладъ тися­чу копъ гро­шей, што­бы чересъ то межи нихъ съ обу сто­ронъ кгвал­товъ и гра­бе­жовъ не было»492. Неза­дов­го перед тим князь Юрій подав позов про­ти сво­го дядь­ка, кня­зя Олек­сандра Голь­шансь­ко­го, та тіт­ки – «patruam suam, ducissam Simeonis Georgidis Anastasiam», вима­га­ю­чи спра­вед­ли­во­го поді­лу родо­вих маєт­ків; король задо-воль­нив вимо­гу позивача493 (див. про при­зна­че­них діль­чих у попе­ред­ньо­му абзаці).

1508/1509 р. – ста­ро­сти­на Луць­ка, кня­ги­ня Семе­но­ва Юрієви­ча, одер­жа­ла дозвіл про­пус­ка­ти за кор­дон 100 «кам­нів» вос­ку, а 16 жовтня 1509 р. у Льво­ві – ще 400 «кам­нів» безмитно494. 1510 р., 22 жовтня – на про­хан­ня кня­гині, король Жиги­монт I під­твер­див їй пра­во на про­ве­ден­ня щоро­ку двох ярмар­ків у Сте­пані, рані­ше надане її покій­но­му чоло­ві­ко­ві коро­лем Олек­сан­дром; при­чо­му іншим кня­зям Голь­шансь­ким всту­па­ти­ся у вка­за­ні ярмар­ки було заборонено495. При­близ­но тоді ж кня­ги­ня Семе­но­ва Голь­шансь­ка та її зять, князь Костян­тин Острозь­кий, від­сту­пи­ли кня­зю Олек­сан­дру Юрієви­чу Голь­шансь­ко­му «свою тре­ти­ну литовсь­ких маєт­ків, отри­ма­ну під час оста­точ­но­го поді­лу родо­вих володінь, а він від­дав їм свою тре­ти­ну в Сте­пані, волинсь­ких дво­рах Гор­ба­ків, Подо­ля­ни й Золо­тиїв та дворі Романов»496. Втім, князь Юрій Дуб­ро­ви­ць­кий від­мо­в­ля­ти­ся від своїх прав на Сте­паньсь­кий ярма­рок не зби­рав­ся: за свід­чен­ням кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го на почат­ку черв­ня 1511 р., «онъ, наслав­ши кгвалъ­томъ на ярма­рокъ мой Сте­пань­ский, мыто и иныє дохо­ды на купъ­цохъ побралъ, чересъ при­вильє вашеє мило­сти; кото­рымъ же при­виль­ємъ ваша милость тотъ ярма­рокъ теш­чи моєй, ста­ро­сти­ной Луц­кой кне­ги­ни Семе­но­вой Юръ­єви­ча кне­ги­ни Наста­сьи и мне потвер­дилъ, а небожъ­чи­ку пану Вилень­ско­му кня­зю Алекъ­сан­д­ру Юръ­єви­чу и єму (кня­зю Дуб­ро­ви­ць­ко­му – Авт.) въ тотъ ярма­рокъ всту­пи­ти­ся не казалъ». Князь Дуб­ро­ви­ць­кий від­по­ві­дав, що силою він на ярмар­ку нічо­го не брав, а взяв свою тре­ти­ну за домо­в­леністю з наміс­ни­ком та уряд­ни­ка­ми кня­зя Острозь­ко­го; це під­твер­ди­ли й королівсь­кі дво­ря­ни. Король зви­ну­ва­тив кня­зя Юрія, нака­зав­ши від­да­ти все зібране кня­зю Костян­ти­ну, й визнав виключ­ні пра­ва на Сте­паньсь­кий ярма­рок кня­зя Острозького497. Як бачи­мо, кня­ги­ня Ана­стасія від­да­ла свою част­ку Сте­па­ня у фак­тичне роз­по­ряд­жен­ня впли­во­во­го зятя. Князь Костян­тин Острозь­кий мав ще кіль­ка справ за Сте­пань з кня­зем Юрієм Дуб­ро­ви­ць­ким, і вре­шті решт, королівсь­ки­ми акта­ми від 18 черв­ня 1511 р., отри­мав весь замок з містом і воло­стя­ми, вклю­ча­ю­чи тре­ти­ну кня­зя Дубровицького498. 

6 берез­ня 1516 р. – князь Костян­тин Острозь­кий з дру­жи­ною, доч­кою вже покій­ної кня­гині Ана­стасії Семе­но­вої Юрієви­ча, під­твер­ди­ли її надан­ня Києво-Печерсь­ко­му мона­сти­рю – на помин душ своєї, сво­го чоло­віка та їхніх бать­ків, – дво­ру Горо-док з при­сіл­ка­ми Оба­ров і Лоб­ків­щи­на на Волині, а також с. Вол­ни­ця у Глусь­кій воло­сті кня­зя Гольшанського499. Єди­ною спад­коє­ми­цею кня­гині Ана­стасії Голь­шансь­кої, а тро­хи зго­дом і її матері, кня­гині Марії Ровенсь­кої, була доч­ка Тетя­на-Ган­на, а фак­тич­но – її чоло­вік, князь Костян­тин Острозь­кий. Остан­ній піз­ні­ше сам свід­чив, що він «имѣ­нья єє матєри­стыи (тоб­то кня­гині Ана­стасії – Авт.) по нєй єсми взял: Гол­ша­ны, Глу­ско, а двє части Стє­па­ня (тре­тю він отри­мав від коро­ля – Авт.), а Рус­кии имѣ­нья: Копыс, Рома­нов, Сушу, дру­гии тєж имѣ­нья єє матєри­стии, кото­рыи по мат­цє єй при­шли: Ров­ноє, Колод­но, Чєр­нє­хов и иншыи дво­ры и воло­сти и сєла по нєй єсми взял»4. Як бачи­мо, князь Острозь­кий уклав над­зви­чай­но вигід­ний для себе шлюб, вна­слі­док яко­го отри­мав знач­ну части­ну володінь відра­зу двох маг­натсь­ких родів ВКЛ – князів Голь­шансь­ких і Збаразьких.

485 AKLS. – T. I. – S. 100–101, № CV (за спис­ком близь­ко 1540 р.).
486 Wolff J. Senatorowie i dygnitarze Wielkiego Ksiestwa Litewskiego. – Kraków, 1885. – S. 256.
487 AKLS. – T. I. – S. 79, № LXXIII (за ори­гі­на­лом); помил­ко­вий рік у заго­лов­ку виправ­ле­но на s. 162.
488 AKLS. – T. I. – S. 82, № LXXXV (за спис­ком близь­ко 1540 р.).
489 AKLS. – T. I. – S. 89, № XCIII (за спис­ком близь­ко 1540 р.). 490 Wolff J. Kniaziowie… – S. 100. 491 LM. – Vilnius, 1995. – Kn. 8. – P. 192–193, Nr 198.
492 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. XX. – Стб. 546–548, № 16, 17 (Кни­га судо­вих справ № 2).
493 LM. – Kn. 25. – P. 70–72, Nr 7.
494 LM. – Kn. 8. – P. 462, Nr 622.
495 LM. – Kn. 8. – P. 389, Nr 540.
496 Соб­чук В. Сте­пансь­ка волость та її влас­ни­ки // Від корін­ня до кро­ни. – Кре­ме­не­ць, 2014. – С. 117 (BUW, rkps 425, s. 371–372).
497 Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – Т. XX. – Стб. 673–675, № 101 (Кни­га судо­вих справ № 2).
498 LM. – Kn. 8. – P. 457–458, Nr 616; AKS. – T. III. – S. 83–85, № CXII. 499 РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 191 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 191]. – Л. 50–56; Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. – СПб., 1848. – Т. II. – С. 119–120, № 96.
4 AKS. – T. III. – S. 236–238, № CCXLIII (1522 р.). Піс­ля поді­лу 1507 р. кня­ги­ня Ана­стасія мала володіти лише тре­ти­ною Сте­па­ня. Дещо зго­дом вона разом з зятем, кня­зем Острозь­ким, укла­ла уго­ду з кня­зем Олек­сан­дром Юрієви­чем Голь­шансь­ким († 1511): той від­сту­пив їм свою част­ку Сте­па­ня, взяв­ши вза­мін їхню част­ку Стан­ко­ва. Також вони мали від­сту­пи­ти кня­зю Олек­сан­дру свої част­ки Голь­шан, Шешол, Глусь­ка та Рома­но­ва; але князь Олек­сандр «с того свєта сошол, а тоє части (…) был нє взял». Вка­за­ні част­ки мали перей­ти до його сина кня­зя Пав­ла, біску­па Луць­ко­го, який у 1519 р., за вза­єм­ною уго­дою, оста­точ­но від­сту­пив їх кня­зю Острозь­ко­му (AKS. – T. III. – S. 185–187, № CXCV, s. 193–194, № CCI). 

КЖ. МАРІЯ СОЛ­ТАНІВ­НА НЕСВІ­ЦЬ­КА ЗБА­РАЗЬ­КА (1472,1482)

Згід­но запо­віту кня­зя Семе­на-Сол­та­на Васи­льо­ви­ча, 1472 р., його доч­ки жод­них земель сво­го бать­ка не успад­ку­ва­ли. Нага­дає­мо, в запо­віті 1472 р. той запи­сав свою «дєль­ни­цу» двом бра­там, при­зна­чив­ши з неї доч­кам лише не над­то знач­ну суму – 200 коп гро­шей. Тим не мен­ше, княж­ни Сол­танів­ни все-таки роз­гля­да­ли­ся роди­ча­ми як мож­ливі пре­тен­дент­ки на бать­ківсь­ку спад­щи­ну. 30 трав­ня 1482 р. Марія та Анна Сол­танів­ни вида­ли запис про те, що вони не мають пре­тен­зій на бать­ківсь­кі маєт­ки Манев, Перед­мір, Вер­бо­ве­ць і Бор­су­ков­ці, котрі на той час пере­бу­ва­ли у влас­но­сті їхньо­го бра­та (дво­юрід­но­го), кня­зя Михай­ла Васи­льо­ви­ча (див. № 15). Княж­на Марія Сол­танів­на Зба­разь­ка, кня­ги­ня Чет­вер­тенсь­ка (№ 24), у зга­да­но­му акті висту­пає вже як заміж­ня: «Я, кни­ги­ни Марья кни­ги­ни Юрь­є­вая Миха­и­ло­ви­ча».[40] Її чоло­віка слід ото­тож­ни­ти з кня­зем Юрієм Михай­ло­ви­чем Чет­вер­тенсь­ким, який жив саме у 2‑й поло­вині XV ст. († до 1492), володі­ю­чи м. Чет­верт­нею і т. д. на Волині.[41]

Кня­зя Юрія Михай­ло­ви­ча, печат­ку яко­го при­ві­си­ла до гра­мо­ти 1482 р. його дру­жи­на Марія Сол­танів­на, ото­тож­нив з одной­мен­ним кня­зем Чет­вер­тенсь­ким О. Одно­ро­жен­ко (хоча й помил­ко­во дату­вав акт 1490‑м р.)[42] Дійс­но, печат­ний знак кня­зя Юрія Михай­ло­ви­ча явно подіб­ний до зна­ку кня­зя Олек­сандра Іва­но­ви­ча Чет­вер­тенсь­ко­го 1477 р.: якщо зоб­ра­жен­ня остан­ньо­го повер­ну­ти під пря­мим кутом, знак Юрія порів­ня­но зі зна­ком Олек­сандра містить по суті лише один додат­ко­вий еле­мент – у вигляді серед­ньо­го «W» над пере­хре­стям.[43]

∞, КН. ЮРІЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ ЧЕТ­ВЕР­ТЕНСЬ­КИЙ (1482).

КЖ. АННА СОЛ­ТАНІВ­НА НЕСВІ­ЦЬ­КА ЗБА­РАЗЬ­КА (1472,1490)

Згід­но запо­віту бать­ка, кня­зя Семе­на-Сол­та­на Васи­льо­ви­ча, 1472 р., вони мали отри­ма­ти 200 коп гро­шей на його отчині в Зба­разь­ко­му повіті (див. попе­ред­ній розділ). 20 лип­ня 1482 р. Марія, кня­ги­ня Юрія Михай­ло­ви­ча [Чет­вер­тенсь­ко­го], та княж­на Анна Сол­та­но­ва Васи­льо­ви­ча Зба­разь­ко­го вида­ли запис своє­му бра­ту (дво­юрід­но­му), кня­зю Михай­лу Зба­разь­ко­му, де офі­цій­но від­мо­ви­ли­ся на його користь від бать­ківсь­ких маєт­ків Мане­ва, Перед­ми­ра, Вер­бов­ця та Бор­су­ков­ців.[44]

Княж­на Анна Сол­танів­на Зба­разь­ка (№ 25) у 1482 р. зали­ша­ла­ся неза­між­ньою: «а я, княж­на Анна, нє маю єсми мужа своє­го, и к сєму нашо­му листу при­ло­жи­ла (печать – С. К.) кня­зя Ива­но­ву Лукомсь­ко­го»[40]. Вико­ри­стан­ня чужої печат­ки озна­ча­ло, що її влас­ник ніс пев­ну пра­во­ву від­по­ві­даль­ність за видав­ця доку­мен­ту, тоб­то між ними, скорі­ше за все, існу­ва­ли близь­кі сто­сун­ки родин­но­го харак­те­ру. Ціл­ком мож­ли­во, княж­на Зба­разь­ка була офі­цій­но зару­че­на з кня­зем Лукомсь­ким, кот­рий висту­пав у яко­сті її май­бут­ньо­го чоло­віка. Інший варіант – влас­ник печат­ки був най­б­лиж­чим роди­чем Анни, ска­жі­мо, бра­том її матері. В тако­му випад­ку дру­жи­на кня­зя Сол­та­на Зба­разь­ко­го, про яку нам нічо­го неві­до­мо, похо­ди­ла б із роду князів Лукомсь­ких. Зазна­чи­мо також, що князь Іван Іва­но­вич Лукомсь­кий у 1488 р. засвід­чив акт, вида­ний у волинсь­ко­му Острозі.[45] Пере­бу­ван­ня, а може й про­жи­ван­ня на Волині вихід­ця з біло­русь­ко­го Луком­ля, у світ­лі вище­ска­за­но­го, ціл­ком може пояс­ню­ва­ти­ся його родин­ни­ми зв’язками.

КН. ВАСИ­ЛИЙ ДАНИ­ЛО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1484,1532)

волост.Шухомаш(1484)
Кня­зья Несвиж­ские (Несвиц­кие) выеха­ли из Лит­вы в Моск­ву на служ­бу к вели­ко­му кня­зю Ива­ну III до 1484/1485 г. (Акты XV–начала XVI века / Сост. И. А. Голуб­цов, В. Д. Наза­ров // Совет­ские архи­вы. 1970. № 5. № 9; Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. Т. 1. Ч. 1. М., 1977. С. 103–104). В 1508 г. после пере­хо­да из Лит­вы на мос­ков­скую служ­бу кня­зя Миха­и­ла Нем­ца Льво­ви­ча Глин­ско­го вели­кий князь Васи­лий III послал встре­тить его вое­во­ду кня­зя Васи­лия Дани­ло­ви­ча Несвиц­ко­го с гали­ча­на­ми, костро­ми­ча­ми, горо­дец­ки­ми тата­ра­ми (Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. Т. 1. Ч. 1. М., 1977. С. 103–104).

КН. ИВАН ДАНИ­ЛО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1484)

в 1484 волост.Шухомаш(1484)

VІ генерація

КН. ДАНИ­ИЛ МАРА­МУК ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ ИН.ДИОНИСИЙ (1527,1552)

2С:Вас.Дан. В 1527/29 г. вое­во­да в Чюх­ло­ме. В 1531 г. вто­рой вое­во­да в Чюх­ло­ме. В 1537 г. вто­рой вое­во­да в Гали­че за горо­дом. В 1540 г., 1544 г. вто­рой вое­во­да на Плё­се. В 1549 г. годо­вал в Василь­го­ро­де (Раз­ряд­ная кни­га 1475–1598 гг. М., 1966. С. 72, 80, 92, 101, 104, 107, 123). Князь Дани­ла Несвиц­кий 27 июня 1552 г. дол­жен был быть в г. Путив­ле «для осад­но­го вре­ме­ни» (Акты слу­жи­лых зем­ле­вла­дель­цев XV–начала XVII в. Т. 4. М., 2008. № 298). В Дво­ро­вой тет­ра­ди из Костро­мы с поме­той «стар и болен» (Тысяч­ная кни­га 1550 г. и Дво­ро­вая тет­радь 50‑х годов XVI в. М.; Л., 1950. С. 148).

КН. ВАСИ­ЛИЙ ЛЯПУН ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1531,1548)

помещ. 3С:Вас.Дан. В 1537 г. вое­во­да в Костро­ме за горо­дом. В июле 1541 г., нояб­ре 1542 г., июле 1543 г. вое­во­да в Костро­ме. В июле 1547 г. вто­рой вое­во­да пере­до­во­го пол­ка в Муро­ме (Раз­ряд­ная кни­га 1475–1598 гг. М., 1966. С. 92, 102, 104, 106, 116; Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. Т. 1. Ч. 2. М., 1977. С. 269).

КН. ИВАН ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1540?)

помещ. 4С:Вас.Дан.

VIІ генерація

КН. ГРИ­ГО­РИЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ НЕСВИЦКИЙ

помещ. С:Мих.Вас.

КН. ВАСИ­ЛИЙ ДАНИ­ЛО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1560?)

помещ. 1С:Дан.Вас. /ин.ДИОНИСИЙ/ МАРАМУК.
князь Иван Дани­ло­вич Несвиц­кий (1552,1559)
дворов.сын-боярск. помещ.-Кострома‑у. воев.Казань(1559) 2С:Дан.Вас. /ин.ДИОНИСИЙ/ МАРАМУК.
В Дво­ро­вой тет­ра­ди из Костро­мы (Тысяч­ная кни­га 1550 г. и Дво­ро­вая тет­радь 50‑х годов XVI в. М.; Л., 1950. С. 148). В 1558/59 г. с дру­ги­ми вое­во­да­ми годо­вал в Каза­ни (Раз­ряд­ная кни­га 1475–1598 гг. М., 1966. С. 177). В Полоц­ком похо­де 1562/63 г. при­бран в яса­у­лы (Кни­га Полоц­ко­го похо­да 1563 г. (Иссле­до­ва­ние и текст) / Подг. текст К. В. Пет­ров. СПб., 2004. С. 50). Князь Несвиц­кий Мара­му­ков Иван Дани­ло­вич 25 нояб­ря 1562 г. на дво­ре кня­зя И. Д. Бель­ско­го был упо­мя­нут сре­ди дво­рян, при­ни­мав­ших литов­ско­го послан­ни­ка (Сбор­ник Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. Т. 71. СПб., 1892. С. 94).

КН. ФЕДОР ДАНИ­ЛО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1552,—1568.03.03.-после)

дворов.сын-боярск. помещ.-Кострома‑у. воев.Смоленск(1565) помещ. 3С:Дан.Вас. /ин.ДИОНИСИЙ/ МАРАМУК.
В Дво­ро­вой тет­ра­ди из Костро­мы (Тысяч­ная кни­га 1550 г. и Дво­ро­вая тет­радь 50‑х годов XVI в. М.; Л., 1950. С. 148). Князь Несвиц­кий Федор в мар­те 1565 г. был вое­во­дой в Смо­лен­ске (Раз­ряд­ная кни­га 1475–1598 гг. М., 1966. С. 214; Раз­ряд­ная кни­га 1475–1605 гг. Т. 2. Ч. 1. М., 1981. С. 177).
Кн. Федор Несвиц­кий был каз­нен 6 июля 1568 г. (Скрын­ни­ков Р.Г. Цар­ство тер­ро­ра. СПб., 1992. С. 330, 532).

КН. ДАНИ­ИЛ ДАНИ­ЛО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1560)

в 1560 помещ. 4С:Дан.Вас. /ин.ДИОНИСИЙ/ МАРАМУК.

Несвиц­кий Иван Ива­но­вич кн. (1552,1560)

в 1552 помещ. 1С:Ив.Вас.

КН. ТИМО­ФЕЙ ИВА­НО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ, ин. .... (1552,1560)

в 1552 дворов.сын-боярск. помещ.-Кострома‑у. 2С:Ив.Вас.

VIІІ генерація

КН. МАТ­ВЕЙ ИВА­НО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1588, † 1608)

С:Ив.Дан.; дворов.сын-боярск. помещ.-Кострома‑у.,Москва‑у. помещ. с.Погост Про­гре­шин с дд. в Шухо­маш­ской вол. Костромск.у.
С окла­дом 400 четей в 1602/03 г. слу­жил по Костро­ме кн. Мат­вей Ива­но­вич Несвиц­кий. В 1588/89 г. он чис­лил­ся в чине жиль­ца; в 1597 г. его наде­ли­ли поме­стьем (50 четей) в Мос­ков­ском уез­де (это ука­зы­ва­ет на то, что он про­дол­жал слу­жить при дво­ре, воз­мож­но – в чине мос­ков­ско­го дво­ря­ни­на). В таком слу­чае, его пере­вод в костром­ской выбор – без­услов­ная опа­ла. Послед­ние све­де­ния о кн. Мат­вее Несвиц­ком отно­сят­ся к нача­лу 1605 г., когда он во гла­ве сот­ни был направ­лен про­тив Лже­д­мит­рия I к Ельцу.

∞, Несвиц­кая N (ур.Баличева) кнг. (1653) в 1653 помещ. ~к.Матв.Ив. Несвиц­кий Д:.. /ин.ГАВРИИЛ/БАЛИЧЕВ(игум.Знаменск.м‑ря)

ІX генерація

КН. ДАНИ­ИЛ МАТ­ВЕ­Е­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1608, † 1666)

1С:Матв.Ив.
1658/​ин. стольник(1636‑,1650) моск.двн.(1652,1663) моск.стряпчий(1627,1629) помещ. в п‑е отца (Мат­вея Ива­но­ва сына) с.Погост Про­гре­шин с дд. в Шухо­маш­ской вол. Костромск.у.
в 1616 г. нёс служ­бу по Костроме43.был вое­во­дой в Мцен­ске и Дорогобуже.
стряп­чий (с 29 мар­та 1629); послан с сеун­чом о взя­тии гор. Белой (16 нояб. 1632); столь­ник; слу­жил у сто­ла госу­да­ре­ва при при­е­ме послов: литов­ских (21 мар­та 1635) и пер­сид­ско­го (19 мая 1635); 2‑й вое­во­да в Мцен­ске (1632); 1‑й вое­во­да там же (14 сент. 1639); дне­вал и ноче­вал у гро­ба царев. Ива­на Михай­ло­ви­ча (26 янв. и 17 фев. 1639) и Васи­лия Михай­ло­ви­ча (22 и 26 апр. 1639); ездил перед госу­да­рем в Тро­и­це-Сер­ги­ев мона­стырь (10 мая 1649); дво­ря­нин мос­ков­ский, ездил за цари­цею (1650–1652); дво­ря­нин при посоль­стве в Запо­ро­жье (с 9 окт. 1653); голо­ва-сто­ро­же­ста­вец в похо­де про­тив Поль­ши (с 18 мая по 20 июня 1654); 1‑й вое­во­да в Доро­го­бу­же (с 20 июня 1654 по 28 мая 1656); постриг­ся в 1658.

∞, ..... ..... Дурова.

КН. АНДРЕЙ МАТ­ВЕ­Е­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1618,1655,–1650)

моск.двн.(1627Ю1646) воев.Пелым(1643-) вотч.-Кашира‑у.,Москва‑у.,Суздаль‑у. 2С:Матв.Ив.
в 1618 г. был жиль­цом и полу­чил вот­чи­ну в Суз­даль­ском уез­де. дво­ря­нин мос­ков­ский, на служ­бе в Валуй­ках (1628); поме­щик Воло­год­ско­го уез­да (1628–1630); послан с сеун­чом о пора­же­нии поля­ков под Смо­лен­ском (4 сент. 1633); вое­во­да в Ново­си­ли (1637).

∞, МАВ­РА N.N., в 1‑м бра­ке была за Нико­ла­ем Ива­но­ви­чем Стрижевским.

X генерація

КН. ГРИ­ГО­РИЙ ДАНИ­ЛО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1650,1678)

С:Дан.Матв.; стольник(1650,1678) вотч.-Арзамас‑у.,Дмитров‑у.,Кострома‑у.,Романов‑у.,Рязань‑у.
столь­ник (1650–1676); ездил за госу­да­рем (1650); слу­жил у сто­ла госу­да­ре­ва при при­е­ме Гру­зин­ских: царя (6 июля 1658) и царе­ви­ча (8 мая 1660); слу­жил у сто­ла госу­да­ре­ва (19 февр. 1664 и 12 нояб. 1671); пожа­ло­ван вот­чи­ною Костром­ско­го уез­да (1672).
в 1678 г- столь­ник, вла­дел дерев­ней Арга­ма­ко­во (Руд­не­во) Ста­ро­ря­зан­ско­го ста­на Рязан­ской губ (Источ­ник: М. Б. Оле­нев. ИСТО­РИЯ СЕЛ И ДЕРЕ­ВЕНЬ РЯЗАН­СКОЙ ОБЛА­СТИ Кон. XVI-1‑й пол. XVIII вв. (Ста­ро­ря­зан­ский и Око­ло­го­род­ний станы).

КН. ИВАН БОЛЬ­ШОЙ АНДРЕ­ЕВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (* 1637, 1678, † ....)

1С:Анд.Матв. :ДУРО­ВА. моск.двн.(1650.06.13-) моск.стряпчий(1658) стольник(1706,1717)
стряп­чий, слу­жил у сто­ла госу­да­ре­ва при при­е­ме Гру­зин­ских: царя (6 июля 1658) и царе­ви­ча (8 мая 1660); дво­ря­нин московский.
вотч.-Суздальский у., Сухо­да и Кон­ды­рев ст., сцо Губ­цо­во, дв. вот. 13 ч., 31/154.

∞, ..... Бори­сов­на Айгу­сто­ва, дочь Бори­са Айгу­сто­ва и Марфы.

Несвиц­кий Леон­тий Андре­евич кн. (1639–,1649)
2С:Анд.Матв. :ДУРО­ВА.
1649Челобитная архи­епи­ско­пу Мар­ке­лу кре­стья­ни­на вот­чи­ны кня­зя Леон­тия Андре­еви­ча Несвиц­ко­го Грибцов­ской вол. Воло­год­ско­го у. Андрея Мефо­дье­ва о погре­бе­нии у церк­ви в мона­сты­ре [убо­го­го дома] костей сво­е­го сына [Леон­тия], погиб­ше­го в лесу от неве­до­мо­го зверя.
КАУ ВО «Госу­дар­ствен­ный архив Воло­год­ской области»Фонд № 1260. Оп.1. Д. 822
Несвиц­кий Иван Андре­евич Мень­шой кн. (1640–1684)
моск.двн.(1650.06.13-) 3С:Анд.Матв. :ДУРО­ВА.
дво­ря­нин мос­ков­ский, поме­щик Воло­год­ско­го уезда.

XI генерація

Кн. Иван Гри­го­рье­вич Несвиц­кий (1682,–1717/47)

1С:Григ.Дан. Столь­ник (1687–1727); хорун­жий 4‑й роты стряп­чих (1696). стольник 

вотч.-Переяславский у., Мишу­тин ст.,д.Самойлово, 9/14,Романовский у., Васи­льев­ский ст.,с.Рыжиково, дв. вот., 51/228 помещ. 

В 1715 году апре­ля в 5 день был челом князь Иван Гри­го­рьев сын Несвиц­кой в про­шлом 1714 году дал ему и жене его, а сво­ей доче­ри и сыну его князь Луке тесть его столь­ник Иван Ники­тин сын Нау­мов вот­чи­ны свои в Мос­ков­ском уез­де в Шахо­ве ста­ну в сель­це Сипя­гине да в чет­вер­той жере­бей в деревне Пудо­вой да поло­ви­ну пусто­ши Бори­со­во да в Костром­ском уез­де в луго­вой поло­вине в Мин­ском да в Мок­жине ста­нех треть села Сели­ща с дерев­ня­ми и в тре­ти дерев­нях и в три­тии пусто­шах, кото­рые ему даны после шури­на его Федо­ра Сте­па­но­ва сына Зюзи­на да дерев­ня Брев­ни­ко­ва да пустошь Пан­фи­ло­ва да в Ниже­го­род­ском уез­де в Акун­дин­ском ста­ну в селе Велья­ми­но­ве всю свою дачу да поме­стья в Суз­даль­ском уез­де в Мат­ниц­ком ста­ну чет­верть села Крас­но­го с дерев­ня­ми и пустошь Варак­си­ну и что ему дано в том же ста­ну после тет­ки его Татья­ны Лав­рен­тье­вой доче­ри Ива­нов­ской жены Федо­ро­ва сына Бор­ко­ва дерев­ню Загор­ни­ху да дерев­ню Под­вяз­ную, а те его вот­чи­ны и поме­стья со кре­стья­ны и со все­ми уго­дьи по дачам его, что ныне в тех селах и дерев­нях явит­ся нали­цо ему и жене его и сыну его спра­вить за ними. И про­сил, что­бы выше­пи­сан­ные вот­чи­ны и поме­стья по той чело­бит­ной тестя его за ним спра­вить и запи­сать. И про ту отда­чу столь­ник Иван Ники­тин сын Нау­мов в том же 1715 году апре­ля в 7 день в Помест­ном при­ка­зе допра­ши­ван с тем. Чтоб теми выше­озна­чен­ны­ми вот­чи­на­ми и поме­стья­ми вла­деть ему Ива­ну Нау­мо­ву и жене его по смерть свою, а ему зятю его и вну­ку теми вот­чи­на­ми и поме­стья­ми по их смерть не вла­деть. В том же году октяб­ря в 6 день била челом столь­ни­ка Ива­на Ники­ти­на сына Нау­мо­ва жена его Мат­ро­на Сте­па­но­ва дочь в про­шлом 1714 году посту­пил­ся муж ее Иван Ники­тин сын Нау­мов зятю их князь Ива­ну Несвиц­ко­му и жене его и сыну вот­чи­ны свои и ее при­дан­ные и что доста­лось после бра­та ее Федо­ра в раз­ных уез­дах и про поступ­ку тех вот­чин муж ее допра­ши­ван Л.147 И про­си­ла, чтоб тем вот­чи­нам и ее при­дан­ным и что доста­лось после бра­та ее Федо­ра и по заруч­ной чело­бит­ной и по допро­су мужа ее быть за ним зятем их и за доче­рью и за вну­ком князь Лукою. В том же году октяб­ря 6 Мат­ре­на Сте­па­но­ва дочь столь­ни­ка Ива­нов­ская жена Нау­мо­ва в Помест­ном при­ка­зе допра­ши­ва­на [РГА­ДА, ф. 1209. Москва. Дела моло­дых лет. Кн.9970].

Име­ние Исая Сезё­но­ва Лебе­дян­ско­го у. князь при­об­рёл в 1719 г. у его дяди, Ива­на Доро­фе­е­ви­ча Сезё­но­ва, запла­тив за него 400 руб. Сдел­ка ока­за­лась не очень «чистой», пото­му что И.Д. Сезё­нов был отнюдь не един­ствен­ным наслед­ни­ком Исая Сезё­но­ва. Пер­во­на­чаль­но князь запла­тил 200 руб., и, види­мо, эта очень уме­рен­ная цена его и при­влек­ла, но затем пре­тен­зии предъ­яви­ли ещё двое род­ствен­ни­ков: сест­ра Исая Фети­нья и его брат Иван, кото­рые в сво­их чело­бит­ных обви­ня­ли про­дав­ца Ива­на Сезё­но­ва в том, что он их «ута­ил». При­шлось запла­тить им по 100 руб. и тогда пре­тен­зии были сня­ты и сто­ро­ны «полю­бов­но дого­во­ри­лись».[46] Но на этом непри­ят­но­сти кня­зя Ива­на Гри­го­рье­ви­ча не закон­чи­лись: супру­ги умер­ших детей Сезё­но­ва – муж доче­ри Усти­ньи Алек­сей Чап­лин и жена сына Акси­нья – так­же име­ли пра­во на долю в наслед­стве. Нача­лись судеб­ные тяж­бы. Кня­зя Несвиц­ко­го даже аре­сто­ва­ли в Москве по чело­бит­ной ново­го мужа Акси­ньи бом­бар­ди­ра Пре­об­ра­жен­ско­го пол­ка Кон­стан­ти­на Кобе­ле­ва и содер­жа­ли под кара­у­лом. Толь­ко его объ­яс­не­ние, что он
житель Санкт-Петер­бур­га и в Моск­ву был «отпу­щен», а теперь дол­жен из это­го отпус­ка вер­нуть­ся, помог­ло ему вый­ти на сво­бо­ду.[47] В общей слож­но­сти с пере­мен­ным успе­хом, то зати­хая, то раз­го­ра­ясь с новой силой, судеб­ные тяж­бы тяну­лись 30 лет.

∞, [...] Ива­нов­на Наумовна.

Кн. Андрей Гри­го­рье­вич Несвиц­кий (1686,1720)

стольник(1720) капитан(1720) двн. при Дво­ре в нач.людях(1706,1710) вотч.-Переяславский у., Мишу­тин ст.,д.Щекина, 1/4 2С:Григ.Дан.стольник цари­цы Прас­ко­вии Федо­ров­ны (1686) и рот­мистр 4‑й роты стряп­чих (1696).

∞, воз­мож­но Авдо­тья Андре­ев­на Велья­ми­но­ва, д. Андрея Сте­па­но­ви­ча (1590‑е — ?)и его пер­вой жены. Воз­мож­но была супру­гой кн. Андрея Несвиц­ко­го, затем Федо­ра Замятина

княж­на Ана­ста­сия Гри­го­рьев­на Несвиц­кая (*о.1650 +1730)
ум. 8 фев­ра­ля 1730, 80 л.

Жена столь­ни­ка кня­зя Саве­лия Льво­ви­ча Вол­кон­ско­го.

князь Федор Ива­но­вич Несвиц­кий (1686, — 23.09.1714)

в 1686 помещ. 1С:Ив.Анд. Б.
Под­пол­ков­ник Воро­неж­ско­го пехот­но­го пол­ка, погиб у побе­ре­жья Фин­лян­дии под горо­дом Кри­сти­ен­стадт на раз­бив­шей­ся во вре­мя штор­ма скампавее.

князь Иван Ива­но­вич Несвиц­кий (1692,1727)

помещ. 2С:Ив.Анд. Б.стольник (1692).

б/​д

князь Семен Ива­но­вич Несвиц­кий (1692,1701)

помещ. 1С:Ив.Анд. М.
жилец в началь­ных людях (1701).

князь Несвиц­кий Алек­сей Ива­но­вич (1686)

в 1686 помещ. 2С:Ив.Анд. М.

КН. ВАСИ­ЛИЙ ИВА­НО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1692,–1737+до)

помещ. 3С:Ив.Анд. М. столь­ник (1692).

КН. НЕСВИЦ­КИЙ МИХА­ИЛ ИВА­НО­ВИЧ (* 1692, † 1717/57)

4С:Ив.Анд. М; стольник(1703,1717)
за крым­ский поход (1686) пожа­ло­ван в 1693 г. при­да­чею к денеж­но­му и помест­но­му окладу.

Вотч. Кашир­ский у., Почи­нок село Зани­ха вол.,д.Рогово, дв. вот., 7/39,Московский у., Бохов ст., сцо Ста­рое Вве­ден­ское, дв. вот. 8 ч., дв. кон., дв. скот. 4 ч., дво­ров крест. нет,там же сцо Ста­рое Вве­ден­ское, дв. вот., дв. скот. 10 ч., дво­ров крест. нет,там же Горе­тов ст.,с.Берестево, дв. вот. 7 ч., 2/7. Поме­щик с. Савин­ское Шац­ко­го у. Азов­ской губер­нии (1710).

∞, Мария Ива­нов­на Велья­ми­но­ва-Зер­но­ва, дочь Ива­на Андре­еви­ча (мень­шо­го) Вельяминова 

XII генерація

КН. ЛУКА ИВА­НО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1747,–1777+до)

помещ. С:Ив.Григ.Дан-ча. капрал 

лейб-гвар­дии Пре­об­ра­жен­ско­го полка.

КН. ЕВДО­КИЯ ИВА­НОВ­НА НЕСВИЦКАЯ

∞, 1729, кн. Гри­го­рий ..... Вязем­ский.

КН. ПРАС­КО­ВИЯ ИВА­НОВ­НА НЕСВИЦКАЯ

в 1737 г. князь И.Г. Несвиц­кий вы-

дал млад­шую дочь Прас­ко­вью за пору­чи­ка Крон-

шлоц­ко­го пол­ка Его­ра Андре­еви­ча Рти­ще­ва, отдав
ей в при­да­ное с. Сезёново10. Для это­го и отцу и до-
чери при­шлось дать пись­мен­ное обязательство «...
того недви­жи­мо­го не про­дать и не зало­жить, и не
разо­рить и ни в какие кре­по­сти не укрепить»11. Та-
кое тре­бо­ва­ние воз­ник­ло в свя­зи с тем, что в 1729 г.
князь Иван Несвиц­кий слу­жил вое­во­дой в Тамбове,
а по ука­зу от 1 мая 1733 г. до окон­ча­тель­но­го подве-
дения ито­гов рабо­ты вое­во­ды послед­ний не имел
прав рас­по­ря­жать­ся сво­им иму­ще­ством. Вот и ему
было «до окон­ча­ния счё­та недви­жи­мое его имение
ни по каким кре­по­стям, ни за кем запи­сы­вать не ве-
лено»12. Одна­ко в свя­зи с тем, что у Несвицкого
были ещё име­ния в семи уез­дах и в слу­чае начё­та на
него он имел сред­ства этот «штраф» компенсиро-
вать, ему пошли на встре­чу и раз­ре­ши­ли отдать име-
ние и усадь­бу Сезё­но­во в при­да­ное дочери13.

Таким обра­зом, в 1738 г. хозя­е­ва­ми усадь­бы в 

с. Сезё­но­во ста­ли Егор Рти­щев и его жена Праско-

вья, урож­дён­ная княж­на Несвиц­кая. После смерти 

Е.А. Рти­ще­ва (меж­ду 1747 и 1761 гг.), на тот мо-
мент уже капи­та­на, име­ние было запи­са­но за его
сыном – кон­ной гвар­дии под­по­ру­чи­ком Алексеем
Его­ро­ви чем Ртищевым14. Мы не зна­ем, был ли он
женат, но извест­но, что пря­мых наслед­ни­ков он не
оста­вил. Усадь­бу в с. Сезё­но­во насле­до­ва­ли его род-
ствен­ни­ки по линии мате­ри. Вдо­ва Прас­ко­вья Ива-
нов­на, кото­рая, воз­мож­но, пере­жи­ла сво­е­го сына,
скон­ча­лась в 1778 г. Сезё­но­во опять вер­ну­лось к
Несвиц­ким, род­ствен­ни­кам Прас­ко­вьи. В сво­их че-
лобит­ных её пле­мян­ни­ки, сыно­вья бра­та Луки Ива-
нови­ча, про­си­ли закре­пить за ними наслед­ство их
тёт­ки, кото­рое они меж­ду собой разделили15. КН. ВАСИ­ЛИЙ ФЕДО­РО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (*22.03.1704, † 25.04.1771, СПб., Ал.-Нев.Лавра,Лазаревск.кл-ще)

вице-адми­рал 1С:Фед.Ив.Анд-ча.

Пока­зан в спис­ке «1716 года, ген­ва­ря в 26 день… недо­рос­лям, кото­рые яви­лись в Санкт-Питер­бурх лейб-гвар­дии Пре­об­ра­жен­ско­го пол­ку маео­ру Уша­ко­ву из смот­ров цар­ско­го вели­че­ства в про­шлом 1715 году» и «опре­де­ле­ны в сал­да­ты и в уче­нье: …князь Миха­ил княж Федо­ров сын Несвиц­кий…» [2], опре­де­лен в Ака­де­мию Мор­ской Гвар­дии Школь­ни­ком. Посту­пил в служ­бу Гар­де­ма­ри­ном (1718): «В про­шлом мар­те меся­це сего теку­ща­го 1718 года объ­яви­ли ваша милость, что по имен­но­му Е. Ц. В. ука­зу пове­ле­но содер­жать в рос­сий­ском мор­ском фло­те гар­де­ма­ри­нов 200 чело­век, и в то чис­ло в при­сыл­ке преж­ней из ака­де­мии при вашем прав­ле­нии уже есть 27 чело­век, а к тому в добав­ку еще надоб­но 173 чело­ве­ка; да в про­шлом том же 1717 года нояб­ря в 11 день в указ Е. В. каков состо­ял­ся и при­слан в ака­де­мию, напи­са­но: что Е. Ц. В. ука­зал, по сво­е­му ж имен­но­му ука­зу, школь­ни­ков, кото­рые будут обу­чать­ся во ака­де­мии, не окон­чив нави­га­ции в гар­де­ма­ри­ны их впредь не писать. И по справ­ке в ака­де­ми­че­ской кан­це­ля­рии, толи­ка­го выше­пи­сан­на­го чис­ла 173 чело­век во окон­ча­нии нави­га­ции нет, а обра­ло­ся толь­ко из них от обу­че­ния нави­га­ции той мер­ка­тор­ской до окон­ча­ния нави­га­ции: князь Миха­ил и князь Васи­лий Несвиц­кие с това­ри­щи и с штра­фо­ван­ны­ми, кото­рые впредь сего отправ­ле­ны на корабль к капи­та­ну г. Ива­ну Синя­ви­ну и к капи­тан-пору­чи­ку г. Мяс­но­му…» («Выпис­ка из пись­ма гра­фа Мат­ве­е­ва Чер­ны­ше­ву из С. Петер­бург 1718 года апре­ля 23») [3]. Про­из­ве­ден в Унтер-Лей­те­нан­ты (02.03.1721) и назна­чен в Крон­штадт. Пере­ве­ден в Аст­ра­хань с про­из­вод­ством в чин Лей­те­нан­та (12.12.1727): «Слу­ша­на учи­нен­ная в кол­ле­гии резо­лю­ция об отправ­ле­нии в аст­ра­хан­ский порт на пере­ме­ну обре­та­ю­щих­ся тамо мор­ских обер и унтер-офи­це­ров и гар­де­ма­ри­нов, и выслу­шав кол­ле­ги­ею при­ка­за­ли: во оный порт на пере­ме­ну послать из С. Петер­бур­га, а имен­но… лей­те­нан­тов Мати­са Рез­не­ра, Ган­са Виль­де­ма­на, да из назна­чен­ных ко опре­де­ле­нию в тот чин вновь: Федо­ра Тре­тья­ко­ва, кня­зя Васи­лия Несвиц­ка­го… и для того о при­сыл­ки тех слу­жи­те­лей для она­го отправ­ле­ния в коман­ды, кто где обре­та­ет­ся, послать ука­зы немед­лен­но...» («Извле­че­ния из жур­на­лов адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1727 года.» от 12.12.1727, № 7497) [4]. В 1733 году воз­вра­щен на Бал­ти­ку, по ново­му шта­ту, напи­сан во флот в Лей­те­нан­ты Май­ор­ска­го ран­га (18.01.1733). Был назна­чен Коман­ди­ром гуко­ра «Новый Крон­ш­лот»: «Адми­рал­тейств-кол­ле­гия при­ка­за­ли: на назна­чен­ные в посыл­ку к горо­ду Архан­гель­ско­му фре­гат Амстер­дам-Галей и про­чия суда опре­де­лить коман­ди­ра­ми: на памя­ну­тый фре­гат капи­та­на Ген­ри­ха Снит­ке­ра, на гукор Крон­ш­лот лей­те­нан­та кня­зя Васи­лия Несвиц­ка­го…» («Выпис­ка из жур­на­лов адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1734 года» от 27.02.1734, № 984) [5], но «Кол­ле­ги­ею при­ка­за­ли: на назна­чен­ные в поход к горо­ду Архан­гель­ско­му фре­гат Амстер­дам-Галей, на гукор Крон­ш­лот коман­ди­ра­ми опре­де­лить капи­та­нов, а имен­но: на фре­гат Чере­ви­на, а на гукор Дмит­ри­е­ва-Мамо­но­ва, а преж­де назна­чен­ных коман­ди­ра­ми: капи­та­на Снит­ке­ра, за болез­нию, и лей­те­нан­та кня­зя Несвиц­ка­го на те суда не опре­де­лять…» («Выпис­ка из жур­на­лов адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1734 года» от 12.03.1734, № 1224) [6]. В кам­па­нию 1735 года коман­до­вал фре­га­том Арон­дель» в соста­ве Ревель­ской эскад­ры Капи­та­на У. Виль­сте­ра: 15.05.1735 года вышел из ревель­ской гава­ни, под­нял флаг, гюйс и вым­пел и всту­пил в кам­па­нию, 17.05.1735 года в соста­ве эскад­ры пошел в море… пла­вал в Фин­ском зали­ве, ходил в Ригу, а 12.08.1735 года при­был в Крон­штадт («Выпис­ка из доне­се­ния капи­та­на Люи­са в кан­це­ля­рию крон­штадт­ской глав­ной коман­ды, 1735 года июня 12», «Извле­че­ние из шха­неч­ных жур­на­лов о пла­ва­нии судов в кам­па­нию 1735 года») [7]. Участ­ву­ет в Рус­ско-турец­кой войне 1735—1739 годов, «был во мно­гих похо­дах и две неде­ли с лиш­ком тер­пел от турок в Оча­ко­ве»… «По рапор­ту лей­те­нан­та Вей­ган­та, в кото­ром он пока­зал, что послан­ный во Брянск капи­тан Гри­фит в пути янва­ря 29 дня умре, а коман­ду над слу­жи­тель­ми при­нял он Вей­гант, того ради на место оно­го Гра­фи­та в капи­тан­скую долж­ность коман­ди­ро­вать и отпра­вить лей­те­нан­та кня­зя Васи­лья Несвиц­ка­го, и то отправ­ле­ние учи­нить во всем про­тив про­чих, и о том куда над­ле­жит послать ука­зы.» («Выпис­ки из жур­на­лов адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1737 года» от 09.02.1737, № 468) [8], Коман­до­вал отря­дом из 35 дубель-шлю­пок, 3 делья­лов, 7 флот­шхо­у­тов и 15 малых барок отправ­лен­ных 09.05.1737 года из Брян­ска к Пере­во­лочне к армии Гене­рал-Фельд­мар­ша­ла гра­фа фон Мини­ха [9]. Затем слу­жил на Азов­ском море под нача­лом Вице-Адми­ра­ла Бре­да­ля [10]: с 05.1737 года коман­до­вал участ­ком (отря­дом) Азов­ской фло­ти­лии Вице-Адми­ра­ла Бре­да­ля пере­во­зив­шим вой­ска Гене­ра­ла Лева­ше­ва из армии Фельд­мар­ша­ла Лас­си в Крым в Ген­чи (Гени­ческ), 29—30.07.1737 года участ­во­вал в сра­же­нии у Федо­то­вой косы с турец­ким фло­том [11]. Затем был на Дне­пров­ской фло­ти­лии под Оча­ко­вом, 14—28.10.1737 года, отра­жая ата­ки турец­ко­го вой­ска, при­быв­ше­го из Бен­дер, что­бы отбить Оча­ков. «Слу­шан из пра­ви­тель­ству­ю­ща­го сена­та указ, в кото­ром объ­яв­ле­на каби­не­та Ея И. В. резо­лю­ция о выбо­ре адми­рал­тей­ской кол­ле­гии к опре­де­ле­нию на место дей­стви­тель­на­го стат­ска­го совет­ни­ка Потем­ки­на на пар­ти­ку­ляр­ную верфь кро­ме преж­де пред­став­лен­ных достой­ных дру­гих кан­ди­да­тов из мор­ских офи­це­ров и о пред­став­ле­нии со удо­сто­ин­ством в пра­ви­тель­ству­ю­щий сенат, при­ка­за­ли: в пра­ви­тель­ству­ю­щий сенат взнесть доно­ше­ние, в кото­ром объ­явить: еже­ли по все­ми­ло­сти­вей­ше­му Ея И. В. ука­зу на помя­ну­тую пар­ти­ку­ляр­ную верфь коман­дир опре­де­лен быть име­ет по табе­ли о ран­гах интен­дан­том, то в оные чины кан­ди­да­та­ми от кол­ле­гии пред­ста­вя­ют­ся от фло­та лей­те­нан­ты князь Федор Вол­кон­ский, князь Васи­лий Несвиц­кий, Лев Мило­слав­ский; а еже­ли опре­де­лен будет в такой же чин как ныне состо­ит гос­по­дин стат­ской дей­стви­тель­ной совет­ник Потем­кин, то ко оно­му про­из­вож­де­нию пред­став­ля­ют­ся ж экс­пе­дич­ный совет­ник Яков Хит­ров, галер­на­го фло­та капи­тан Арте­мий Тол­бу­хин, экс­пе­дич­ный же совет­ник Иван Талы­зин, поне­же из каких мор­ских чинов и в какой же чин пред­ста­вить в при­слан­ном из сена­та ука­зе не изоб­ра­же­но.» («Выпис­ки из жур­на­лов адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1740 года» от 16.09.1740, № 4138) [12]. Утвер­жден в долж­но­сти Интен­дан­та Пар­ти­ку­ляр­ной вер­фи с про­из­вод­ством в Пол­ков­ни­чий ранг (20.12.1740): «Слу­шан полу­чен­ный из пра­ви­тель­ству­ю­ща­го сена­та указ, в кото­ром пока­за­но: …на пар­ти­ку­ляр­ной вер­фи, на место же дей­стви­тель­на­го стат­ска­го совет­ни­ка Ива­на Потем­ки­на, быть из лей­те­нан­тов от фло­та кня­зю Васи­лию Несвиц­ко­му и быть ему интен­дан­том в ран­ге пол­ков­ни­чьем...» («Выпис­ки из жур­на­лов адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1740 года» от 22.12.1740, № 5381) [13]. В 1745 году был в отпус­ке [14]. Был вос­при­ем­ни­ком сына Контр-Адми­ра­ла С. И. Морд­ви­но­ва и его вто­рой жены Н. И. Ере­ме­е­вой: «В 1753 году фев­ра­ля 22-го дня, попо­лу­но­чи в 6‑м часу, то-есть в чистой поне­дель­ник, родил­ся сын Алек­сандр; кре­сти­ли мар­та 4‑го дня в чет­вер­ток на вто­рой неде­ле поста...» [15]. Пожа­ло­ван в чин Контр-Адми­ра­ла (05.05.1757): «Слу­ша­ли при­слан­на­го из учре­жден­ной при Дво­ре Ея И. В. кон­фе­рен­ции сего мая от 7 чис­ла высо­чай­ша­го рескрип­та и при­ло­жен­ной при том с докла­да оной же кон­фе­рен­ции копии, соб­ствен­но­руч­ною Ея И. В. кон­фир­ма­ци­ею удо­сто­ен­на­го сего 5 мая, в кото­ром объ­яв­ле­но про­из­вож­де­ние флаг­ма­нов и дру­гих чинов, кото­рых стар­шин­ство имте­ет счи­тать­ся по тем чинам, из кото­рых они в нынеш­ние пожа­ло­ва­ны. А по озна­чен­ной при­ло­жен­ной с кон­фир­мо­ван­ной соб­ствен­но­руч­ным Ея И. В. под­пи­са­ни­ем копии все­ми­ло­сти­вей­ше по¬жалованы: …пар­ти­ку­ляр­ной вер­фи интен­дант князь Васи­лий Несвиц­кой, ран­га пол­ков­ни­чья, в контр-адми­ра­лы с тем чтоб он до вре­ме­ни при нынеш­нем месте нахо­дил­ся, а когда нуж­да слу­чит­ся, чтоб и во флот упо­треб­ля­ем быть мог...» («Выпис­ки из жур­на­лов Адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1757 года» от 08.05.1757, № 1601) [16]. «Кол­ле­ги­ею при­ка­за­ли: контр-адми­ра­ла Морд­ви­но­ва, яко стар­ша­го, опре­де­лить в нынеш­нюю кам­па­нию для коман­ды эскад­рою, а кня­зя Несвиц­ка­го по силе адми­рал­тей­ска­го регла­мен­та с адми­ра­лом Мишу­ко­вым, яко буду­щим над фло­том аншеф-коман­ду­ю­щим, еже­ли он адми­рал поже­ла­ет, послать для сове­ту, ибо дру­гих сво­бод­ных флаг­ма­нов так­же и капи­тан-коман­до­ров не име­ет­ся; а пар­ти­ку­ляр­ную верфь ему контр-адми­ра­лу кня­зю Несвиц­ко­му пору­чить при­сут­ству­ю­ще­му обще с ним в кон­то­ре под­пол­ков­ни­ку Бизю­ки­ну до воз­вра­ще­ния его с моря.» («Выпис­ки из жур­на­лов Адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1760 года» от 19.04.1760, № 1513) [17]. Но «Слу­шав про­ку­ро­ра Мило­слав­ска­го пред­став­ле­ния, что июня 1 дня 1760 года при­зван он был в учре­жден­ную при Дво­ре Ея И. В. кон­фе­рен­цию, и от кон­фе­рен­ции сек­ре­та­ря Вол­ко­ва объ­яв­лен ему Ея И. В. имен­ной указ, кото­рым пове­ле­ва­ет, чтоб в помя­ну­тую кон­фе­рен­цию от кол­ле­гии подать рапорт, в нынеш­нею кам­па­нию флаг­ма­ны кто наря­же­ны и все-ль едут или объ­яв­ля­ют, что за болез¬нями не в состо­я­нии, також, и в пpиcyтcтвиe кол­леж­ское все ли флаг­ма­ны ездят или же за болез­ня­ми ж не быва­ют и как часто; при­ка­за­ли: в учре­жден­ную при Дво­ре Ея И. В. кон­фе­рен­цию подать рапорт, в кото­ром пред­ста­вить: по силе мор­ска­го уста­ва флот име­ет быть раз­де­лен на три эскад­ры, и в пер­вой будет адми­рал, во вто­рой вице-адми­рал, кои по высо­чай­ше­му Ея И. В. рескрип­ту и назна­че­ны, а в тре­тью эскад­ру контр-адми­рал от кол­ле­гии назна­чен же Морд­ви­нов; адми­рал Мишу­ков тре­бо­вал его по силе адми­рал­тей­ска­го регла­мен­та для сове­та, но как он из контр-адми­ра­лов (кро­ме опре­де­лен­ных к делам) состо­ит стар­шим, то для сове­ту кол­ле­гия опре­де­ли­ла контр-адми­ра­ла кня­зя Несвиц­ка­го, дабы пред ним, еже­ли ему эскад­ру пору­чить, Морд­ви­но­ву, яко стар­ше­му, не было оби­ды; ток­мо оный князь Несвиц­кой на послан­ный от кол­ле­гии указ, в подан­ном рапор­те объ­яв­ля­ет, что одер­жим заста­ре­лы­ми болез­ня­ми и затем на море быть не может...» («Выпис­ки из жур­на­лов Адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1760 года» от 06.06.1760, № 1993) [18]. «На учи­нен­ныя Нам от оной кол­ле­гии пред­став­ле­ния все­вы­со­чай­ше пове­ле­ва­ем: контр-адми­ра­лов Ники­ту Лопу­хи­на и кня­зя Васи­лия Несвиц­ка­го… до вос­по­сле­до­ва­ния об отстав­ке их от служ­бы и от дел наше­го ука­за, отпу­стить в домы их.» («Bыco­чай­ший указ адми­рал­тейств-кол­ле­гии, за под­пи­сью чле­нов кон­фе­рен­ции 1761 года фев­ра­ля 20») [19]. «Слу­шав Ея И. В. высо­чай­ше­го сего от 20 фев­ра­ля рескрип­та, при­ка­за­ли: по силе оно­го рескрип­та, объ­яв­лен­ных контр-адми­ра­лов Лопу­хи­на, Несвиц­ка­го… в домы их отпу­стить и из спис­ков выклю­чить...» («Выпис­ка из жур­на­лов Адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1761 года» от 27.02.1761, № 845) [20]. Уво­лен от служ­бы для опре­де­ле­ния к стат­ским делам (23.06.1761). Назна­чен Санкт-Петер­бург­ским Граж­дан­ским Губер­на­то­ром (09.1761—17.04.1764). Из чело­бит­ной Несвиц­ко­го Импе­ра­три­це Ека­те­рине II (1762 год): «Будучи на Пар­ти­ку­ляр­ной вер­фи, всю верфь пере­стро­ил; вме­сто обвет­ша­ло­го дере­вян­но­го стро­е­ния постро­ил камен­ное — с дохо­дов оной же вер­фи. Суда вся­кие стро­ил. А быв­ше­му до меня коман­ди­ру была даро­ва­на на содер­жа­ние вер­фи особ­ли­вая сум­ма. В 1750 году Адми­рал­тейств-кол­ле­гия пору­чи­ла мне сбор денег за про­езд по мосту через Неву. Я в то лето собрал за пере­пра­ву 15 тысяч руб­лей с лиш­ком. А обыч­но соби­ра­лось 5—6 тысяч. А уж более 9 тысяч нико­гда не соби­ра­лось. В 1761 году про­сил­ся я за болез­ня­ми к стат­ским делам. Опре­де­лен был в сен­тяб­ре 1761 Санкт-Петер­бург­ской губер­нии губер­на­то­ром, без награж­де­ния ран­гом, где и ныне нахо­жусь...» [21]. Далее пишет, что Сенат назна­чил ему губер­на­тор­ское жало­ва­нье из Пар­ти­ку­ляр­ной вер­фи. Одна­ко Адми­рал­тейств-кол­ле­гия, в веде­нии кото­рой верфь нахо­дит­ся, отка­за­лась пла­тить, ссы­ла­ясь на то, что он теперь не на воен­ной, а в стат­ской служ­бе. Мино­ва­ло две тре­ти года, а жало­ва­нья он до сих пор не полу­чил... Ссы­ла­ясь на «вели­кое семей­ство» и скром­ные дохо­ды «с малых дере­вень», Несвиц­кий про­сит разо­брать­ся и решить: кто и в каком раз­ме­ре обя­зан пла­тить ему Санкт-Петер­бург­ско­му Губер­на­то­ру жало­ва­нье. «Слу­ша­ли пра­ви­тель­ству­ю­ща­го сена­та из кон­то­ры ука­за, коим веле­но С.-Петербургской губер­нии в долж­но­сти губер­на­то­ра контр-адми­ра­лу кня­зю Васи­лью Несвиц­ко­му, кото­ро­му по опре­де­ле­нию пра­ви­тель­ству­ю­ща­го сена­та веле­но жало­ва­нье про­из­во­дить по его ран­гу из кон­то­ры пар­ти­ку­ляр­ной вер­фи, за неиме­ни­ем при оной вер­фи денеж­ной каз­ны, ибо за отре­ше­ни­ем с име­ю­щих­ся в С.-Петербурге мостов сбо­ров, дохо­ды пар­ти­ку­ляр­ной вер­фи ума­ли­лись, полу­чать ему по его окла­ду как заслу­жен­ное, так и впредь денеж­ное жало­ва­нье на счет речен­ной вер­фи из штатс-кон­то­ры.» («Выпис­ки из жур­на­лов адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1763 года» от 05.03.1763, № 967) [22]. Уво­лен от служ­бы с чином вице-адми­ра­ла (1764). Ука­зом от 04.11.1764 года, посту­пив­шим в Адми­рал­тейств-кол­ле­гию с объ­яв­ле­ни­ем имен­на­го ука­за от 07.10.1764 года, отстав­но­му Вице-Адми­ра­лу кня­зю Несвиц­ко­му была назна­че­на пен­сия... [23]. Скон­чал­ся 25 апре­ля 1771 года по утру в 10 часу, ипо­гре­бен на Лаза­рев­ском клад­би­ще Алек­сан­дро-Нев­ской Лав­ры [24]. [1] Рум­мель В. В., Голуб­цов В. В. Родо­слов­ный сбор­ник рус­ских дво­рян­ских фами­лий. Т. II. СПб.: Изда­ние А. С. Суво­ри­на, 1887. С. 168—169. [2] Об обна­ро­до­ва­нии недо­рос­лей, явив­ших­ся на смотр, дабы обна­ру­жить неявив­ших­ся, и о раз­да­че вот­чин, при­над­ле­жа­щих послед­ним. Под­лин­ной ево цар­ско­го вели­че­ства указ за соб­ствен­ною его вели­че­ства рукою. Печа­та­но в Санкт-Питер­бург­ской типо­гра­фии лета Гос­под­ня 1716, мар­та в 20 день. / Пол­ное Собра­ние Зака­ко­нов Рос­сий­ской Импе­рии. Кн. 2/115, л. 927—931. № 2988. [3] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1866. Ч. III. С. 172. [4] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1875. Ч. V. С. 533—534. [5] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1877. Ч. VII. С. 669. [6] Там же. С. 676. [7] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1880. Ч. VIII. С. 27, 50, 52—54. [8] Там же. С. 315—316. [9] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1877. Ч. VI. С. 621. [10] Там же. С. 193. [11] Воен­ные дей­ствия Рос­сий­ско­го греб­но­го фло­та, под началь­ством Вице-Адми­ра­ла Бре­да­ля на Азов­ском море, в 1736, 1737 и 1738 годах. Состав­ле­но из совре­мен­ных актов А. Вис­ко­ва­то­вым. СПб.: В тип. Н. Гре­ча, 1830, С. 9—10, 24—25. [12] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1880. Ч. VIII. С. 707—708. [13] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1882. Ч. IХ. С. 22. [14] Опи­са­ние дел Архи­ва Мор­ска­го Мини­стер­ства за вре­мя с поло­ви­ны XVII до нача­ла XIX сто­ле­тия. СПб.: Тип. В. Дема­ко­ва, 1895. Т. VII. С. 337. [15] Морд­ви­нов С. И. Родо­сло­вие фами­лии адми­ра­ла Морд­ви­но­ва / Публ. и при­меч. В.А. Биль­ба­со­ва // Архив гра­фов Морд­ви­но­вых. Т. 2. Спб.: Тип. Ско­ро­хо­до­ва, 1901. С. 36. [16] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1883. Ч. Х. С. 401—402. [17] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1883. Ч. Х. С. 573. [18] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1883. Ч. Х. С. 574—575. [19] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1883. Ч. Х. С. 600. [20] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1883. Ч. Х. С. 633. [21] Руко­во­ди­те­ли Санкт-Петер­бур­га. СПб.: Издат. Дом «Нева»; М.: «ОЛМА-ПРЕСС», 2003. С. 111. [22] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1886. Ч. ХI. С. 78—79. [23] Опи­са­ние дел Архи­ва Мор­ска­го Мини­стер­ства за вре­мя с поло­ви­ны XVII до нача­ла XIX сто­ле­тия. СПб.: Тип. В. Дема­ко­ва, 1884. Т. IV. С. 466. [24]Петербургский Некро­поль. / Сост. В. Сай­тов. Т. 3 (М—Р). СПб.: Тип. М. М. Ста­сю­ле­ви­ча, 1912. С. 236.

∞, Бог­да­на Ива­нов­на Ушакова (? — ?).
Дети: Алек­сандр (? — 1770); Сер­гей (? — ?), Под­пол­ков­ник (1778); Иван (1740—15.04.1806), участ­ник пере­во­ро­та 28.06.1762 года, Обер-Шенк, Д. Т. С. и кава­лер орде­на Св. Апо­сто­ла Андрея Пер­во­зван­но­го, масон, Член Вели­кой Англий­ской (Про­вин­ци­аль­ной) ложи; Петр (? — 09.11.1818), Бри­га­дир, поме­щик Суз­даль­ско­го уез­да (1793); Еле­на (? — ?), за кня­зем С. А. Тру­бец­ким; Дарья (1752—19.06.1809), за Д. С. С. Писа­ре­вым; Анна (? — 1828).

КН. МИХА­ИЛ ФЕДО­РО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (–1787+до)

помещ. 2С:Фед.Ив.Анд-ча
Пока­зан в спис­ке «1716 года, ген­ва­ря в 26 день… недо­рос­лям, кото­рые яви­лись в Санкт-Питер­бурх лейб-гвар­дии Пре­об­ра­жен­ско­го пол­ку маео­ру Уша­ко­ву из смот­ров цар­ско­го вели­че­ства в про­шлом 1715 году» и «опре­де­ле­ны в сал­да­ты и в уче­нье: …князь Миха­ил княж Федо­ров сын Несвиц­кий…» [2], опре­де­лен в Ака­де­мию Мор­ской Гвар­дии Школь­ни­ком. Посту­пил в служ­бу Гар­де­ма­ри­ном (1718): «В про­шлом мар­те меся­це сего теку­ща­го 1718 года объ­яви­ли ваша милость, что по имен­но­му Е. Ц. В. ука­зу пове­ле­но содер­жать в рос­сий­ском мор­ском фло­те гар­де­ма­ри­нов 200 чело­век, и в то чис­ло в при­сыл­ке преж­ней из ака­де­мии при вашем прав­ле­нии уже есть 27 чело­век, а к тому в добав­ку еще надоб­но 173 чело­ве­ка; да в про­шлом том же 1717 года нояб­ря в 11 день в указ Е. В. каков состо­ял­ся и при­слан в ака­де­мию, напи­са­но: что Е. Ц. В. ука­зал, по сво­е­му ж имен­но­му ука­зу, школь­ни­ков, кото­рые будут обу­чать­ся во ака­де­мии, не окон­чив нави­га­ции в гар­де­ма­ри­ны их впредь не писать. И по справ­ке в ака­де­ми­че­ской кан­це­ля­рии, толи­ка­го выше­пи­сан­на­го чис­ла 173 чело­век во окон­ча­нии нави­га­ции нет, а обра­ло­ся толь­ко из них от обу­че­ния нави­га­ции той мер­ка­тор­ской до окон­ча­ния нави­га­ции: князь Миха­ил и князь Васи­лий Несвиц­кие с това­ри­щи и с штра­фо­ван­ны­ми, кото­рые впредь сего отправ­ле­ны на корабль к капи­та­ну г. Ива­ну Синя­ви­ну и к капи­тан-пору­чи­ку г. Мяс­но­му…» («Выпис­ка из пись­ма гра­фа Мат­ве­е­ва Чер­ны­ше­ву из С. Петер­бург 1718 года апре­ля 23») [3]. Про­из­ве­ден в Унтер-Лей­те­нан­ты (02.03.1721). Лей­те­нант (07.01.1726). По ново­му шта­ту, напи­сан во флот в Лей­те­нан­ты Май­ор­ска­го ран­га (18.01.1733). Коман­дир 34-пушеч­но­гой фре­га­та «Карлскрон­ва­пен» (16.02.1733—1733): «Адми­рал­тейств-кол­ле­гия при­ка­за­ли: на назна­чен­ные в нынеш­нюю кам­па­нию кораб­ли и фре­га­ты коман­ди­ра­ми опре¬делить… на брантвах­ты… в Ревель на Кар­лус-Крон­ва­пен лей­те­нан­та кня­зя Миха­и­ла Несвиц­ка­го…» («Извле­че­ние из жур­на­лов адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1733 г.» от 16.02.1733, № 859) [4], 16.05.1733 года «При­был на фре­гат лей­те­нант князь Несвиц­кий и снял коман­ду на фре­га­те у лей­те­нан­та Крюй­са», 18.10.1733 года при­слан «ордер из кон­то­ры над пор­том, чтоб фре­га­ту сле­до­вать в Крон­штадт, поне­же по осмот­ру фре­гат явил­ся быть к похо­ду годен» и 20.10.1733 года пошел в Крон­штадт, 24.10.1733 года, прой­дя Крон­ш­лот стал на якорь, а 25.10.1733 года втя­нул­ся в сред­нюю гавань («Извле­че­ние из шха­неч­ных жур­на­лов о пла­ва­нии судов в кам­па­нию 1733 года») [5], в кон­це 10.1733 года пере­шел в СПб. [6]. Про­из­ве­ден в Капи­та­ны Пол­ков­ни­чья ран­га (05.11.1740 ): «Слу­шав состо­яв­ша­го­ся сего нояб­ря 3 дня на подан­ном от адми­ра­ла гра­фа Голо­ви­на доно­ше­нии и при том имен­ном спис­ке ука­за, по кото­ро­му веле­но пред­став­лен­ных по оно­му спис­ку лей­те­нан­тов в кора­бель­ный и галер­ный флот капи­та­на­ми, також и назна­чен­ных в экс­пе­ди­ции совет­ни­ка­ми про­из­весть, при­ка­за­ла учи­нить по силе оно­го ука­за сле­ду­ю­щее: 1) в кора­бель­ной флот в капи­та­ны напи­сать пред­став­лен­ных лей­те­нан­тов: …кня­зя Миха­и­ла Несвиц­ка­го… 7) выше­пи­сан­ным пожа­ло­ван­ным капи­та­нам и совет­ни­кам, кото­рые име­ют­ся здесь указ объ­явить и при­весть к при­ся­ге… и име­на их из преж­них чинов выклю­чить и напи­сать в спис­ки ново­ло­жа­ло­ван­ны­ми ран­га­ми.» («Выпис­ки из жур­на­лов адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1740 года» от 05.11.1740) [7]. В 1741 году назна­чен в Архан­гельск Коман­ди­ром ново­по­стро­ен­но­го 66-пушеч­но­го кораб­ля «Гене­ра­лис­си­мус Рос­сий­ский» [8] (с 1742 года — «Сча­стие») (1741—1743): 19.07.1742 года в соста­ве Архан­ге­ло­го­род­ской эскад­ры Вице-Адми­ра­ла Бре­да­ля вышел из Архан­гель­ска для пере­хо­да в Бал­тий­ское море, 23.07.1742 года во вре­мя тума­на раз­лу­чил­ся с эскад­рой и шел само­сто­я­тель­но, 21.08.1742 года во вре­мя силь­но­го штор­ма была сло­ма­на грот-мач­та, при паде­нии ее на палу­бу уби­ты 4 мат­ро­са, раз­би­та шлюп­ка, корабль зашел для исправ­ле­ний в одну из бухт Фишер-Эйлан­да (плу­ост­ров Рыба­чий), 17.09.1742 года под фаль­ши­вым воору­же­ни­ем при­шел в Кате­рин-гавань (Ека­те­ри­нин­ская гавань), а 09.10.1742 года «Поехал капи­тан с коман­дою на зимо­ва­ние в Колу, оста­вя при кораб­ле для кара­у­ла лей­те­нан­та и 39 чело­век слу­жи­те­лей» («Извле­че­ние из шха­неч­ных жур­на­лов о пла­ва­нии судов в кам­па­нию 1742 года») [9]. 06.08.1743 года вышел из Коль­ско­го зали­ва, у ост­ро­ва Киль­дин при­со­еди­нил­ся к эскад­ре Капи­та­на Люи­са и пошел с ней в Бал­тий­ское море, 10—21.08.1743 года выдер­жал силь­ные штор­мы, из-за повре­жде­ний с отря­дом из трех кораб­лей отде­лил­ся от эскад­ры и при­шел в Ека­те­ри­нин­скую гавань («Извле­че­ние из шха­неч­ных жур­на­лов о пла­ва­нии судов в кам­па­нию 1743 года») [10]. «Адми­рал­тейств-кол­ле­гия при­ка­за­ли: из нахо­дя­щих­ся здесь за болез­ня­ми мор­ских штаб и обер-офи­це­ров фло­та капи­та­на кня­зя Миха­и­ла Несвиц­ка­го, кото­рый за теми болез­ня­ми ника­ко­го дела не исправ­ля­ет, отпу­стить в дом до ука­за и выдав заслу­жен­ное жало­ва­нье дать над­ле­жа­щий пас­порт.» («Выпис­ки из жур­на­лов адми­рал­тейств-кол­ле­гии, 1746 года» от 05.06.1746, № 1862) [11]. За болез­нию пред­став­лен к уволь­не­нию от служ­бы (05.09.1751). Уво­лен от служ­бы с чином Капи­тан-Коман­до­ра (18.12.1753).

1748, капи­тан, поме­щик уса­ди­ща Выглет­ко­во Вос­кре­сен­ско­го Лучен­сео­го пого­ста Обо­неж­ской пяти­ны; сыно­вья Миха­ил 9 лет, Нико­лай 1 год.[48]

[1] Рум­мель В. В., Голуб­цов В. В. Родо­слов­ный сбор­ник рус­ских дво­рян­ских фами­лий. Т. II. СПб.: Изда­ние А. С. Суво­ри­на, 1887. С. 168—169. [2] Об обна­ро­до­ва­нии недо­рос­лей, явив­ших­ся на смотр, дабы обна­ру­жить неявив­ших­ся, и о раз­да­че вот­чин, при­над­ле­жа­щих послед­ним. Под­лин­ной ево цар­ско­го вели­че­ства указ за соб­ствен­ною его вели­че­ства рукою. Печа­та­но в Санкт-Питер­бург­ской типо­гра­фии лета Гос­под­ня 1716, мар­та в 20 день. / Пол­ное Собра­ние Зака­ко­нов Рос­сий­ской Импе­рии. Кн. 2/115, л. 927—931. № 2988. [3] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1866. Ч. III. С. 172. [4] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1877. Ч. VII. С. 524. [5] Там же. С. 483, 500. [6] Чер­ны­шев А. А. Рос­сий­ский парус­ный флот. Спра­воч­ник. М.: Вое­н­из­дат, 1997. Т. 1. [7] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1882. Ч. IХ. С. 13—15. [8] [Берх В. Н.] Жиз­не­опи­са­ние Адми­ра­ла Алек­сея Ива­но­ви­ча Нага­е­ва. СПб.: В типо­гра­фии Н. Гре­ча, 1831. С. 10—11. [9] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1882. Ч. IХ. С. 174, 194—197. [10] Там же. С. 329. [11] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1882. Ч. IХ. С. 598—599.

∞, Ана­ста­сия Кирил­лов­на ..... Дети: Васи­лий (1755 — 25.04.1818), Бри­га­дир; Миха­ил (1738 — ?); Нико­лай (1747 — ?), Пра­пор­щик Гвар­дии. [1]

КН. ИВАН ФЕДО­РО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (? — 05.03.1728)

Пра­во­слав­но­го Веро­ис­по­ве­да­ния. Отец: Федор Ива­но­вич князь Несвиц­кий (? — 23.09.1714), Под­пол­ков­ник Воро­неж­ско­го пехот­но­го пол­ка, погиб у побе­ре­жья Фин­лян­дии под горо­дом Кри­сти­ен­стадт на раз­бив­шей­ся во вре­мя штор­ма скам­па­вее. Бра­тья: Васи­лий (22.03.1704 — 25.04.1771), Вице-Адми­рал; Миха­ил (? — до 1787), Фло­та Капи­тан-Коман­дор. Женат. Сын: Федор (? — ?), Тт. С. (1771). [1] Пока­зан в спис­ке «1716 года, ген­ва­ря в 26 день… недо­рос­лям, кото­рые яви­лись в Санкт-Питер­бурх лейб-гвар­дии Пре­об­ра­жен­ско­го пол­ку маео­ру Уша­ко­ву из смот­ров цар­ско­го вели­че­ства в про­шлом 1715 году» и «опре­де­ле­ны в сал­да­ты и в уче­нье: …Князь Ива­на княж Федо­ров сын Несвиц­кой…» [2]. Опре­де­лен в Ака­де­мию Мор­ской Гвар­дии, 21.03.1716 года в чис­ле уче­ни­ков «луч­ших пород и пожи­точ­ных» [3] отправ­лен из СПб. в Ревель, куда и при­был 31.03.1716 года и был опре­де­лен во флот Гар­де­ма­ри­ном: на эскад­ре Капи­тан-Коман­до­ра Сивер­са из Реве­ля при­был 17.07.1716 года в Копен­га­ген («На той-то эскад­ре выше­озна­чен­ные каде­ты, два­дцать чело­век, с преж­де при­быв­ши­ми соро­ка чело­ве­ка­ми, яко пер­вые в Рос­сий­ском фло­те с 716 года учре­жден­ные гар­де­ма­ри­ны, дове­зе­ны к его вели­че­ству в Копен­га­ген, из кото­рых в Вене­цию, во Фран­цию и в Англию после­до­ва­ли назна­че­ния, как ниже явству­ет.» [4]). 04.10.1716 года на Копен­га­ген­ском рей­де «…Его Вели­че­ство, на кораб­ле сво­ем «Ингер­ман­лан­дии» под штан­дар­том, изво­лил всех гар­де­ма­рин сам смот­реть и раз­би­рать: и послан я с про­чи­ми выбран­ны­ми, два­дцать чело­век [«Рос­пись гар­де­ма­ри­нам, кото­рые опре­де­ле­ны за море для нау­ки нави­га­ции, 1716 года октяб­ря 12.» [5]], во Фран­цию… Из Копен­га­ге­на поеха­ли все вме­сте на гол­ланд­ских воен­ных кораб­лях в Амстер­дам… Из Амстер­да­ма отправ­ле­ны все мы два­дцать чело­век во Фран­цию, в том же янва­ре, на купец­ком фре­га­те, и за про­тив­ны­ми вет­ра­ми захо­ди­ли в Англию в порт Дувр, а во Фран­цию в порт Сент-Мало при­бы­ли в фев­ра­ле, где нас дожи­дал­ся рос­сий­ский капи­тан-лей­те­нант Зотов, кото­рый после был гене­рал-эки­па­жмей­стер; тогда он от Госу­да­ря по неко­то­рым ком­ми­си­ям нахо­дил­ся во Фран­ции. А отту­да под его пред­во­ди­тель­ством поеха­ли сухим путем в порт Брест. По при­бы­тии в Брест в том же фев­ра­ле опре­де­ле­но нас в том пор­те десять чело­век во фран­цуз­скую служ­бу в гар­де­ма­ри­ны...» [6]. 4 мар­та 1717 г. К. Н. Зотов напи­сал Каби­нет-сек­ре­та­рю царя А. В. Мака­ро­ву из Бре­ста пол­ное отча­я­ний пись­мо о нищен­ском поло­же­нии при­ня­тых там в Коро­лев­скую роту мор­ских стра­жей 10 рус­ских гар­де­ма­рин: «На день им идет по 12 копе­ек толь­ко, и боль­ше нет ни квар­тир, ни мун­ди­ру; оные 12 копе­ек толь­ко для зна­ку, что в коро­лев­ской служ­бе, а что­бы ими про­бав­лять­ся, то того и думать невоз­мож­но: один мун­дир ста­нет в 50 ефим­ков… а луч­ше бы их пере­бить, что поро­сят, неже­ли ими сра­мить­ся и их здесь с голо­ду морить; мно­гие хотят в холо­пи идти, толь­ко я их стра­щяю жесто­ким нака­за­ни­ем…» [7], А. В. Мака­ров 26 июня 1717 г. писал Ф. М. Апрак­си­ну: «Отправ­лен­ные гар­де­ма­ри­ны, особ­ли­во во Фран­ции, вели­кую нуж­ду тер­пят, а для того изво­ли­те при­ка­зать дать знать отцам и мате­рям, чтоб к ним пере­во­ди­ли для тамош­ня­го житья день­ги»; в при­ло­жен­ной к пись­му рос­пи­си ука­зы­ва­лось, что сре­ди послан­ных во Фран­цию «гораз­до есть бед­ные, о кото­рых над­ле­жит иметь боль­шое попе­че­ние гос­по­дам адми­рал­тей­ским совет­ни­кам», к осо­бо нуж­да­ю­щим­ся были отне­се­ны 10 чело­век в т. ч. Несвиц­кий [8]. По Ука­зу Пет­ра I от 23.09.1721 года: «Дво­рян­ским детям, кото­рые обре­та­ют­ца для наук во Фран­ции, быть в Санкт-Питер­бурх. И о том отцам их или свой­ствен­ни­ком объ­явить, чтоб они о том к ним писа­ли» [9] в 1722 году вер­нул­ся в Рос­сию: «При­быв­ших из Фран­ции гар­де­ма­ри­не­ров кня­зя Ива­на Несвиц­ка­го, Льва Мило­слав­ска­го, Семе­на Морд­ви­но­ва, Дани­лу Пути­ло­ва, кото­рые посы­ла­ны были во Фран­цию для обу­че­ния мор­ска­го хож­де­ния, экза­ме­но­вать, и для того послать их при ука­зе на Кот­лин ост­ров к коман­ду­ю­ще­му флаг­ма­ну, и по экза­ме­на­ции, в каком ран­ге оные быть достой­ны ту экза­ме­на­цию за рука­ми при­слать в адми­рал­тей­скую кол­ле­гию.» (Опре­де­ле­ние Адми­рал­тейств-кол­ле­гии от 23.10.1722 года) [10]. Про­из­ве­ден в Унтер-Лей­те­нан­ты (Имен­ной указ, от 01.05.1723 года): «При­быв­ших из Фран­ции гар­де­ма­ри­нов: князь Ива­на Несвиц­ка­го, Льва Мило­слав­ска­го, Семе­на Морд­ви­но­ва, Дани­лу Пути­ло­ва, Авра­ма Меще­ри­но­ва по экза­ме­на­ци­ям напи­сать в poccий­ский кора­бель­ный мор­ской флот ниже­озна­чен­ны­ми чина­ми, а имен­но: Несвиц­ка­го и Мило­слав­ска­го, в под­под­по­ру­чи­ки, Морд­ви­но­ва и Пути­ло­ва и Меще­ри­но­ва в мич­ма­ны, поне­же по объ­яв­лен­ным экза­ме­на­ци­ям пока­за­но, что Несвиц­кий и Мило­слав­ский име­ли слу­чай быть на море на фран­цуз­ских фре­га­тах чрез 10 меся­цев в крюй­се и про­из­ве­ли доб­рые жур­на­лы и xopo­шиe сер­ти­фи­ка­ты, к тому ж патен­ты име­ют фран­цуз­ска­го коро­ля, а Морд­ви­нов и Пути­лов хотя име­ют и рав­ные про­тив тех сер­ти­фи­ка­ты с патен­ты, но поне­же они не были ниче­го почи­тай на море, хотя и хоро­шо ответ­ство­ва­ли, одна­кож невоз­мож­но ожи­дать от них под­лин­ной мор­ской прак­ти­ки; а Меще­ри­но­ва хотя мно­ги­ми вопро­сы и пока­за­ни­я­ми нашли, что оный фео­ри­че­скую часть как нау­ки море­пла­ва­ния так и в дей­ствии рабо­ты управ­ле­ния и коман­ды кора­бель­ной зна­ет, но поне­же на море был вре­мя крат­кое, тре­бу­ет боль­шей прак­ти­ки к совер­шен­ству, того ради и при­го­во­ри­ли по оным экза­ме­на­ци­ям быть им выше­пи­сан­ны­ми чина­ми и име­на их напи­сать в спи­сок с про­чи­ми мор­ски­ми слу­жи­те­ли и рос­пи­сать на кораб­ли по регла­мен­ту в ком­плект и жало­ва­нья им давать про­тив их бра­тьи мор­ских под­по­ру­чи­ков.» [11].
[1] Рум­мель В. В., Голуб­цов В. В. Родо­слов­ный сбор­ник рус­ских дво­рян­ских фами­лий. Т. II. СПб.: Изда­ние А. С. Суво­ри­на, 1887. С. 168—169.
[2] Об обна­ро­до­ва­нии недо­рос­лей, явив­ших­ся на смотр, дабы обна­ру­жить неявив­ших­ся, и о раз­да­че вот­чин, при­над­ле­жа­щих послед­ним. Под­лин­ной ево цар­ско­го вели­че­ства указ за соб­ствен­ною его вели­че­ства рукою. Печа­та­но в Санкт-Питер­бург­ской типо­гра­фии лета Гос­под­ня 1716, мар­та в 20 день. / Пол­ное Собра­ние Зака­ко­нов Рос­сий­ской Импе­рии. Кн. 2/115, л. 927—931. № 2988.
[3] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1866. Ч. III. С. 127.
[4] Рачин­ский А. Пер­вые рус­ские гар­де­ма­ри­ны за гра­ни­цей в XVIII сто­ле­тии (По доку­мен­там мос­ков­ско­го глав­но­го архи­ва мини­стер­ства ино­стран­ных дел). / Рус­ский Вест­ник, 1875 , № 11.
[5] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1866. Ч. III. С. 131.
[6] Морд­ви­нов С. И. Родо­сло­вие фами­лии адми­ра­ла Морд­ви­но­ва / Публ. и при­меч. В.А. Биль­ба­со­ва // Архив гра­фов Морд­ви­но­вых. Т. 2. Спб.: Тип. Ско­ро­хо­до­ва, 1901. С. 16—17.
[7] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1866. Ч. III. С. 143.
[8] ОР РНБ. Ф. 874. Оп. 2. Д. 207. Л. 7—7 об.
[9] РГАВМФ. Оп. 1724 г. Д. 45. Л. 1 об.; Оп. Ука­эы. Л. 4. Л. 171.
[10] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1867. Ч. IV. С. 526.
[11] Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та. СПб.: Тип. Мор­ско­го Мини­стер­ства, 1867. Ч. IV. С. 559.

КН ВАСИ­ЛИЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1707–18.07.1756)

1С:Мих.Ив.Анд-ча, л.-гв. Семе­нов­ско­го пол­ка капитан-поручик.

∞, Евдо­кия Изотовна .....

КН. НИКО­ЛАЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1742–1801)

Вто­рой сын Миха­и­ла Ива­но­ви­ча Андре­еви­ча. Секунд-май­ор (на 1767 г.)[49], пре­мьер-май­ор (на 1767 г.)[50], отстав­ной май­ор (на 1768 г.)[51].

Участ­во­вал в выбо­рах пред­во­ди­те­ля дво­рян в Мос­ков­ском у. 9 мар­та 1767 г., бал­ло­ти­ро­ван князь Нико­лаи Миха­и­ло­вич Несвиц­кой, резуль­та­ты бал­ло­ти­ров­ки не ука­за­ны[52]; участ­во­вал в выбо­рах и во вто­рой день: 35 (голо­сов изби­ра­тель­ных), 109 (неиз­би­ра­тель­ных)[50]. Под­пи­сал «Пол­ную мочь» депу­та­ту от дво­рян Мос­ков­ско­го уез­да[53]. При­слал «отзыв» — пись­мен­ное изве­ще­ние о невоз­мож­но­сти при­быть на выбо­ры пред­во­ди­те­ля и депу­та­та Кашир­ско­го уез­да[49].

Име­ния: Туль­ская губ., Кашир­ский у.[49]: д. Рого­ва, Кашир­ский у., Туль­ская губ. (в 1770 г. «что была пустошь Марьин­ка май­о­ра кня­зя Нико­лая Михай­ло­ва Несвиц­ка­го с про­чи­ми» 70 душ м.п.)[54]; д. Рого­ва, Кашир­ский у., Туль­ская губ. (в 1770 г. «что была пустошь его ж Гна Несвиц­ка­го с про­чи­ми» 72 души м.п.)[54]. Туль­ская губ., Алек­син­ский у.: сц. Аза­ров­ка, Алек­син­ский у., Туль­ская губ. (в 1770 г. «май­о­ра Нико­лая Несвиц­ко­го спро­чи­ми» 21 душа м.п.)[55]. Мос­ков­ская губ., Мос­ков­ский у.: сц. Ста­рое Веден­ское (Ста­рое, Ста­рое Село), Московский/​Богородский у., Мос­ков­ская губ. (с 1768 г., до это­го вла­дел его брат В.М. Несвиц­кий[56]; пустошь Татар­ки­но, Московский/​Богородский у., Мос­ков­ская губ.[57]. Душ (все­го): в Мос­ков­ском у. по 3‑й реви­зии 20 душ м.п.[58].

∞, Анна Ива­нов­на ..... (31.01.1742–25.11.1801).

XIII генерація

КН. ПЕТР ЛУКИЧ НЕСВИЦ­КИЙ († 1777)

помещ. 1С:Лука.Ив.Григ-ча.

КН. НИКО­ЛАЙ ЛУКИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1775, † 1792)

помещ. 2С:Лука.Ив.Григ-ча, лейб-гвар­дии капрал Пре­об­ра­жен­ско­го пол­ка — в 1775—1792 гг. был поме­щи­ком с. Сезё­но­во, полу­чен­ным, по всей види­мо­сти, в каче­стве при­да­но­го за женой, кня­ги­ней Ека­те­ри­ной Ивановной.
После сме­ри Нико­лая Луки­ча Несви­цо­го в 1792 году пра­во соб­ствен­но­сти на село пере­хо­дит к его жене княжне Ека­те­рине Ива­новне Несвицкой.

∞, Ека­те­ри­на Нико­ла­ев­на ..... († 1814)

КН. АЛЕК­СЕЙ ЛУКИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1777,–1782/85)

классн.чин.(1778,1781) 4С:Лука.Ив.Григ-ча.

КН. АЛЕК­СЕЙ ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1771)

в 1771 помещ. 1С:Вас.Фед.Ив-ча.

КН. ИВАН ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1740–13.04.1806,†Москва,Спас.-Андрон.м‑рь)

1С:Вас.Фед.Ив-ча :Богдана.Ив. Ушакова.

обер-шенк(1796-) классн.чин.(1764,1795) в 1764 вышел в отстав­ку из Кон­но­го пол­ка, обер-шенк(1796.11.08) Камер-юнкер с 1762.09.22, камер­гер с 1768.09.22, дей­стви­тель­ный тай­ный совет­ник с 1795.01.01. Уво­лен от служ­бы 1798.04.29.
секунд-рот­мистр л.-гв. Кон­но­го пол­ка (1762); один из пособ­ни­ков имп. Ека­те­ри­ны II при вос­ше­ствии ее на пре­стол; камер-юнкер (22 сент 1762); вышел из Кон­но­го пол­ка (1764); тайн. сов., камер­гер и кав. св. Анны (1777); кав. св. Алек­сандра Нев­ско­го (22 сент. 1793); обер-шенк и кав. св. Андрея (апрель 1797). Похо­ро­нен в Спа­со-Анд­ро­ни­е­вом мона­сты­ре в Москве. Жена в одном ист. ЛИХА­РЕ­ВА АНА­СТА­СИЯ (НАСТА­СЬЯ) ИВА­НОВ­НА, в дру­гом — МАРИЯ ИЛЬИ­НИЧ­НА, дво­ю­род­ная сестра,
~ ЛИХА­РЕ­ВА АНА­СТА­СИЯ ИВАНОВНА
~ МАРИЯ ИЛЬИ­НИЧ­НА дво­ю­род­ная сестра.

КН. АЛЕК­САНДР ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (–1770)

помещ. 2С:Вас.Фед. :Богдана.Ив. Ушакова.

КН. СЕР­ГЕЙ ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1771,1787)

— 3С:Вас.Фед.Ив-ча :Богдана.Ив. Уша­ко­ва; под­пол­ков­ник (1778).

КН. ПЕТР ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1771,–1818,†Сергиев посад Дмитров.-у. Моск.губ., при Рож­де­ствен­ской церкви) 

пехот­ный офи­цер, впо­след­ствии бри­га­дир, в 1793 поме­щик Суз­даль­ско­го уез­да 4С:Вас.Фед. :Богдана.Ив. Ушакова.

КН. ЕЛЕ­НА ВАСИ­ЛЬЕВ­НА НЕСВИЦКАЯ

∞, кн. Сер­гей Алек­се­е­ви Тру­бец­кой.

КН. ДАРЬЯ ВАСИ­ЛЬЕВ­НА НЕСВИЦ­КАЯ (1752–19.06.1809)

∞, ..... ..... Писа­рев, действ. стат. сов.
Анна Васи­льев­на Несвиц­кая (1828)

КН. МАРИЯ ВАСИ­ЛЬЕВ­НА НЕСВИЦКАЯ

Дочь Васи­лия Федо­ро­ви­ча кн. Несвиц­ко­го и Бог­да­ны Ива­нов­ны кн. Несвицкой.

Муж Семен Семе­но­вич Сули­ма. Дети Нико­лай Семё­но­вич Сули­ма; Иван Семе­но­вич Сули­ма и Прас­ко­вья Семе­нов­на Надгофт.

КН. МИХА­ИЛ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (*1738)

помещ. 2С:Мих.Фед.Ив-ча.

1748, 9 лет, уп. вме­сте с отцом Миха­и­лом, капи­та­ном, поме­щи­ком уса­ди­ща Выглет­ко­во Вос­кре­сен­ско­го Лучен­сео­го пого­ста Обо­неж­ской пяти­ны.[48]

КН. НИКО­ЛАЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (*1747)

1748, 1 год, уп. вме­сте с отцом Миха­и­лом, капи­та­ном, поме­щи­ком уса­ди­ща Выглет­ко­во Вос­кре­сен­ско­го Лучен­сео­го пого­ста Обо­неж­ской пяти­ны.[48]

КН. ВАСИ­ЛИЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1755–25.04.1818)

бри­га­дир, классн.чин.(1782,1795) 1С:Мих.Фед.Ив-ча.

КН. ДМИТ­РИЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1767–1821)

классн.чин.(1792) С:Мих.Мих.Фед-ча; бригадир.

~ Мария Ильинична

КН. ФЕДОР ИВА­НО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1763,1773)

С:Ив.Фед.Ив-ча; тит.сов.(1773).

Вско­ре от Алек­сея Андре­еви­ча Виш­ня­ко­ва село Сер­ги­ев­ское, Маври­но тож пере­шло его зятю, кня­зю Федо­ру Ива­но­ви­чу Несвиц­ко­му. В 1767 году в селе про­жи­ва­ло 58 душ кре­пост­ных кре­стьян [36]. За Виш­ня­ко­вы­ми оста­лись в окру­ге село Николь­ское-Жел­ту­хи­но, дерев­ни Маши­но, Гав­ри­ло­во и Костыши.В XVIII веке Несвиц­кие посе­ли­лись в Санкт-Петер­бур­ге и Москве, и при­об­ре­ли име­ния в Под­мос­ко­вье. Кро­ме Маври­но Федо­ру Ива­но­ви­чу при­над­ле­жа­ло так­же сель­цо Тура­бье­во, в насто­я­щее вре­мя вхо­дя­щее в чер­ту горо­да Щел­ко­во. Федор Ива­но­вич, полу­чив чин титу­ляр­но­го совет­ни­ка в 1773 году, пер­вым бра­ком был женат на доче­ри Алек­сея Андре­еви­ча Виш­ня­ко­ва (Веш­ня­ко­ва) – Ели­за­ве­те Алек­се­евне Вешняковой[38], родив­шей ему един­ствен­но­го ребен­ка – Ива­на Федо­ро­ви­ча (1763–1787), слу­жив­ше­го пору­чи­ком лейб-гвар­дии Пре­об­ра­жен­ско­го пол­ка [39]. При Несвиц­ком в 1772 году в Маври­но слу­чил­ся пожар, уни­что­жив­ший дере­вян­ную цер­ковь Св. Нико­лая Чудо­твор­ца и затро­нув­ший камен­ную Вла­ди­мир­скую цер­ковь. В 1773 году Федор Ива­но­вич на свои сред­ства отре­мон­ти­ро­вал камен­ный храм и зано­во отстро­ил дере­вян­ный. Этот вто­рой храм Нико­лая Чудо­твор­ца был отме­чен на воен­но-топо­гра­фи­че­ской кар­те Шубер­та 1837–1840 годов состав­ле­ния. При­ход Вла­ди­мир­ской церк­ви состо­ял из 12 селе­ний с 62 кре­стьян­ски­ми дво­ра­ми, в кото­рых про­жи­ва­ло 1445 чело­век. В самом Маври­но тогда нахо­ди­лось 17 кре­стьян­ских дворов.У Несвиц­ких село Сер­ги­ев­ское-Маври­но было куп­ле­но женой дей­стви­тель­но­го стат­ско­го совет­ни­ка Семе­на Федо­ро­ви­ча Ала­дьи­на (1762–1836), Мари­ей Пав­лов­ной Аладьиной.
[36] Кусов. Б.у. № 368.
[37] Мор­ской сбор­ник, Кн.2. СПб, 1868. С. 31.
[38] Рум­мель В.В., Голуб­цов В.В. Родо­слов­ный сбор­ник Рус­ских дво­рян­ских фами­лий. Том 2. СПб., 1887. № 42. С. 169.
[39] Рум­мель В.В. Там же. № 50. С. 170.

∞, Ели­за­ве­та Алек­се­ев­на Вешнякова.

КН. ЯКОВ НИКО­ЛА­Е­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (* 1753, † 30.I.1831, † с. Нете­со­во Москов.-у.)

1С:Нкл.Мих.Ив-ча; классн.чин.(1785) потом.двн.-Калуга‑у.
артил­ле­рии под­по­ру­чик (1818).

∞, Евдо­кия Алек­се­ев­на Прон­чи­ще­ва († 31 янва­ря 1831), д. Алек­сея Ионы­ча Прон­чи­ще­ва. Съ мужемъ кн. Я. Н. Несвиц­кимъ (С. Нете­со­во Мос­ков. у.). В при­да­ное от отца Алек­сея Ионы­ча Прон­чи­ще­ва полу­чи­ла дер. Килек­ши­но Аргу­нов­ской воло­сти Покров­ско­го уез­да Вла­ди­мир­ской губер­нии.[59]

КН. АЛЕК­САНДР НИКО­ЛА­Е­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1777,–1802)

классн.чин.(1777) 2С:Нкл.Мих.Ив-ча
артил­ле­рии май­ор, погре­бен В Вве­ден­ской Ост­ров­ской пустыни.

∞, Вар­ва­ра Ива­нов­на ....., погре­бе­на с мужем.

КН. ИВАН НИКО­ЛА­Е­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1769.11.03, † 1837.09.20,†с.Покровское,Алексин‑у.)

надв.сов.() 3С:Нкл.Мих.Ив-ча.

∞, Мария Иосифовна .....

б/​д

КЖ. ЕЛЕ­НА НИКО­ЛА­ЕВ­НА НЕСВИЦКАЯ

дочь май­о­ра кн. Нико­лая Михай­ло­ви­ча Несвиц­ко­го (? — 1783) и его супру­ги Анны Ива­нов­ны (31.01.1742–25.11.1801). Ука­за­на в чис­ле «особ, под­пи­сав­ших­ся на 2‑е изда­ние Исто­рии Госу­дар­ства Рос­сий­ско­го Карам­зи­на» («их Высокородие»).

∞, Афа­на­сий Ники­тич Тулу­бьев (1776 — 2.08.1857), пол­ков­ник, дей­стви­тель­ный стат­ский советник

XIV генерація

КН. ФЕДОР НИКО­ЛА­Е­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1800?)

помещ. С:Нкл.Лукич.Ив-ча.
После смер­ти кня­ги­ни Е.И. Несвиц­кой в 1814 году село пере­шло к ее сыну, кол­леж­ско­му реги­стра­то­ру, кня­зю Фёдо­ру Нико­ла­е­ви­чу Несвиц­ко­му. Имен­но ему и суж­де­но было при­ютить в Сезё­но­во затвор­ни­ка Иоан­на, поло­жив­ше­го осно­ва­ние про­слав­лен­ной в буду­щем мона­ше­ской оби­те­ли. После смер­ти Ф.Н. Несвиц­ко­го село пере­шло его сест­ре, княжне Надеж­де Нико­ла­евне Несвицкой.
Соглас­но опи­сям дач ПГМ по состо­я­нию на 18 мая 1850 года, в чис­ле совла­дель­цев появ­ля­ет­ся так­же кол­леж­ский сек­ре­тарь Алек­сандр Нико­ла­е­вич Кузь­мин. В селе 557 душ обо­е­го пола.

КЖ. НАДЕЖ­ДА НИКОЛАЕВНА

После смер­ти Ф.Н. Несвиц­ко­го село Сезе­но­во пере­шло его сест­ре, княжне Надеж­де Нико­ла­евне Несвиц­кой. Соглас­но опи­сям дач ПГМ по состо­я­нию на 18 мая 1850 года, в чис­ле совла­дель­цев появ­ля­ет­ся так­же кол­леж­ский сек­ре­тарь Алек­сандр Нико­ла­е­вич Кузь­мин. В селе 557 душ обо­е­го пола.
Надеж­да Нико­ла­ев­на Несвиц­кая вся­че­ски раз­де­ля­ла духов­ные чая­ния Нико­лая Алек­се­е­ви­ча еще при его жиз­ни и, несо­мнен­но, про­дол­жи­ла их после смер­ти. Имен­но при ней было дано раз­ре­ше­ние на стро­и­тель­ство Сезе­нов­ско­го мона­сты­ря на зем­лях ее поме­стья. В свя­зи с этим, весь­ма зани­ма­тель­ным будет цита­та из жития Бла­жен­но­го Иоана, затвор­ни­ка и начи­на­те­ля дан­но­го монастыря[5]: «Надеж­да Нико­ла­ев­на Несвиц­кая реши­ла под­вез­ти их до сосед­не­го села Слан­ско­го. Доро­га про­ле­га густым лесом, котор тогда состяв­лял пред­мет спо­ра кня­зей Несвиц­ких и Дол­го­ру­ко­вых. Въез­жая в этот лес, Иоанн с задум­чи­стью ска­зал: «Ах, лес шумит, топо­ры бле­стят, кровь льет­ся, мно­го слез будет!». Спут­ни­ки спер­ва не пре­да­ли зна­че­ния этим сло­вам, но непред­ви­ден­ные собы­тия неда­ле­ко­го буду­ще­го заста­ви­ли вспом­нить о них впо­след­ствии. … Как уже упо­ми­на­лось, Федор Нико­ла­е­вич имел спор о лес­ном вла­де­нии с кня­зем Дол­го­ру­ко­вым. Спор и тяж­ба дли­лись весь­ма дол­го и очень озло­би­ли про­тив Несвиц­ко­го кре­стьян Дол­го­ру­ко­ва, неспра­вед­ли­во завла­дев­ших этим лесом. Они заду­ма­ли ото­мстить кня­зю за его при­тя­за­ния, отсто­ять свою соб­ствен­ность и одна­жды напа­ли на него в том же лесу, нанес­ли ему жесто­кие побои и топо­ром про­ру­би­ли в несколь­ких местах череп. Полу­мерт­вым был при­ве­зен князь Несвиц­кий в свою усадь­бу, и при­зван­ные на помщь вра­чи объ­яви­ли его сест­ре Надеж­де Нико­ла­евне, что выздо­ров­ле­ние бра­та сомни­тель­но, ибо раны были весь­ма тяж­ки и опас­ны. Тогда и вспом­ни­ла княж­на сло­ва затвор­ни­ка, ска­зан­ные им неко­гда с задум­чи­во­стью в этом лесу. Про­ро­че­ство бла­жен­но­го … теперь вполне испол­ни­лось над кня­зем и над ней самой, кото­рой суж­де­но было про­лить мно­го слез при виде тяж­ких стра­да­ний бра­та, столь жесто­ко изра­нен­но­го. Княж­на поспе­ши­ла к жили­щу затвор­ни­ка, умо­ляя его упро­сить моит­ва­ми сво­и­ми Гос­по­да Бога сохра­нить жизнь бра­та. Иоанн, при­ник­нув к окон­цу, ска­зал ей, что­бы княж­на не уны­ва­ла … Он при­ба­вил, что князь не умрет, но выздо­ро­ве­ет к сла­ве Божией.
Помо­га­ла Надеж­да Несвиц­кая затвор­ни­ку и когда при­шлось вновь пре­тер­пепть ему гоне­ния вла­стей, с помо­щью Божи­ей, впро­чем, бла­го­по­луч­но разрешившиеся.
Про­изо­шло это при сле­ду­ю­щих обсто­я­тель­ствах. Из-за отсут­свия у зав­тор­ни­ка пас­пор­та граж­дан­ские вла­сти горо­дя Лебе­дя­ни обра­ти­ли на него свое вни­ма­ние. Поли­ция, для кото­рой затвор­ник был все­го лишь бег­лым дво­ро­вым, не остав­ля­ла его в покое, счи­тая, что от Иоан­на, как чело­ве­ка ей неиз­вест­но­го , сле­ду­ет потре­бо­вать све­де­ния, кто он такой. С этим вопро­сом обра­ти­лись к княжне Несвиц­кой, а так как она не смог­ла дать необ­хо­ди­мо­го отве­та, было реше­но про­из­ве­сти в келье Иоан­на обыск. Вме­сте с княж­ной к затвор­ни­ку при­шел исправ­ник горо­да Лебе­дя­ни. Когда он после дол­гих попы­ток досту­чать­ся в запер­тую дверь вошел нако­нец к Иоан­ну, то уви­дел, что в тем­ной келье горит одна лам­па­да, а на сто­ле лежат вос­ко­вые све­чи. Зажег­ши их, исправ­ник осве­тил келью, и затвор­ник закрыл гла­за рукою от силь­но­го све­та. Исправ­ник, обра­тясь к княжне, ска­зал: «Велю его ско­вать и возь­му в город как бро­дя­гу». Толь­ко сле­зы и убе­ди­тель­ные прось­бы княж­ны заста­ви­ли изме­нить этот план, и исправ­ник уехал, обя­зав Несвиц­кую под­пис­кою не отпус­кать его нику­да, пока не будут пред­став­ле­ны дока­за­тель­ства, кто он такой.
…там же, стр.35

Надеж­да Нико­ла­ев­на была сколь добра и довер­чи­ва, настоль­ко же и рас­то­чи­тель­на. Уна­сле­до­вав от бра­та име­ние до 100 душ кре­стьян и 400 деся­тин зем­ли, она дохо­ды с него упо­треб­ля­ла без вся­кой поль­зы, а меж­ду тем кре­стьян сво­их обре­ме­ня­ла рабо­та­ми. Управ­ле­ние име­ни­ем она пору­чи­ла воль­но­на­ем­но­му при­каз­чи­ку, кото­рый из сво­их лич­ных выгод тоже разо­рял кре­стьян. Неод­но­крат­но гово­рил ей затвор­ник, что­бы она не обре­ме­ня­ла кре­стьян чрез­мер­ны­ми побо­ра­ми и сосла­ла управ­ля­ю­ще­го, ина­че оста­нет­ся без кус­ка хлеба.
Эти про­зор­ли­вые пре­ду­пре­жде­ния бла­жен­но­го сбы­лись через мно­го лет, когда в кон­це кон­цов княж­на все име­ние рас­тра­ти­ла и перед смер­тью вынуж­де­на была искать при­ют в устро­ен­ном на ее зем­ле Сезе­нов­ском мона­сты­ре, где и окон­чи­ла свои дни.»
Инте­рес­ным будет так­же при­ве­сти неко­то­рую справ­ку под дру­го­му име­нию Н.Н. Несвиц­кой — сель­цу Николь­ское (Духо­вое тож) Бооб­ров­ско­го уез­да Воро­неж­ской губернии.[6]
В 1832 году име­ние пере­шло его жене Оль­ге Алек­се­евне, кото­рая в даль­ней­шем заве­ща­ла его деви­це, кня­гине Надеж­де Нико­ла­евне Несвиц­кой из ста­рин­но­го и знат­но­го кня­же­ско­го рода.14 И так, кня­ги­ня Несвиц­кая, поме­щи­ца Боб­ров­ская и Лебе­дян­ская, вла­дев­шая име­ни­я­ми в Там­бов­ской, Рязан­ской губер­ни­ях, оста­ви­ла свой след в судь­бе сель­ца Духо­вое Воро­неж­ской губернии.

Кня­ги­ня Несвиц­кая полу­чи­ла сви­де­тель­ство на вла­де­ние за № 41 в 1854 году 12 августа.15 К тому вре­ме­ни име­ние было уже зало­же­но за дол­ги. В най­ден­ных в Госу­дар­ствен­ном архи­ве Воро­неж­ской обла­сти доку­мен­тах ука­за­но, что кн. Несвиц­кая офор­ми­ла дове­рен­ность на управ­ле­ние име­ни­ем в сель­це Николь­ском (Духо­вое тож) Алек­сан­дру Нико­ла­е­ви­чу Мас­ло­ву, сыну Оль­ги Алек­се­ев­ны, а сама жила в сво­ем Лебе­дян­ском име­нии Там­бов­ской губер­нии. В 1851 году она реши­ла офор­мить дар­ствен­ную на име­ние в Духо­вом на Юлию Иоси­фов­ну Богуш-Селян­ко (вско­ре став­шую женою Алек­сандра Нико­ла­е­ви­ча Мас­ло­ва). Пери­од пере­хо­да сель­ца от одно­го вла­дель­ца к дру­го­му стал по-сво­е­му тра­ги­чен для кре­пост­ных кре­стьян этих сел.16 Сослав­шись на нездо­ро­вье, кн. Несвиц­кая про­си­ла быть сво­им дове­ри­те­лем при оформ­ле­нии всех необ­хо­ди­мых доку­мен­тов отстав­но­го штабс-рот­мист­ра и кава­ле­ра Пав­ла Ива­но­ви­ча Тевя­шо­ва. Тяж­ба дли­лась вплоть до 1854 года, тем не менее Воро­неж­ская пала­та граж­дан­ско­го суда не дала согла­сия на оформ­ле­ние дар­ствен­ной: ока­за­лось, что за кн. Несвиц­кой чис­ли­лось мно­го дол­гов в Там­бов­ской губер­нии. Име­ние было отда­но в опе­кун­ство штабс-капи­та­ну Сви­ри­до­ву в 1854 году. Назна­чен­ные для опи­са­ния име­ния Боб­ров­ским уезд­ным судом засе­да­тель Козь­мин и ста­но­вой при­став ста­ли угро­жать кре­стья­нам, при­ка­зы­ва­ли не пус­кать в име­ние поме­щи­цу Несвиц­кую, объ­яв­ля­ли, что за непод­чи­не­ние кре­стьян будут отда­вать их в рекру­ты, и вопре­ки суще­ству­ю­ще­му зако­ну посме­ли изме­нить поря­док хозяй­ствен­но­го управ­ле­ния в име­нии – заме­ни­ли выбран­но­го кре­стья­на­ми ста­ро­сту 17.
Надеж­да Нико­ла­ев­на была деви­цей реши­тель­ной, твер­дой, про­яв­ля­ла свою волю и про­дол­жа­ла хозяй­ни­чать в сво­ем име­нии. За это вре­мя она отда­ла кре­пост­ную дев­ку из Духо­во­го замуж в сосед­нее село, про­да­ва­ла коп­ны сена, отпу­сти­ла на волю несколь­ко крестьян.
И, вот, после 6 лет тяж­бы, уже 25.11.1857 года, реша­ет­ся вопрос о про­да­же име­ний Николь­ское (Духо­вое) штабс-капи­та­ну Миха­и­лу Алек­се­е­ви­чу Стри­жев­ско­му. Таким обра­зом, мож­но пред­по­ло­жить, что кня­гине Н.Н. Несв­циц­кой и со сво­им име­ни­ем в с.Сезеново так­же при­шлось рас­стать­ся еще при жиз­ни по при­чине дол­гов. Кому было про­да­но име­ние — откры­тые источ­ни­ки в сети Интер­нет пока умалчивают.
https://gryaznovka.ru/tiki-index.php?page=ЛО+-+Сезеново#footnote6
5. Бла­жен­ный Иоанн, Сезе­нов­ский затвор­ник. Морев Л.А, Изда­тель­ство Задон­ско­го мона­сты­ря, 2009
6. Кра­е­вед­че­ский аль­ма­нах, №7, 2014г. Лис­ки, ЛИКМ, Воро­неж­ский ЦНТИ – фили­ал ФГБУ «РЭА» Минэнер­го Рос­сии, 2014г. – 242 с.

КН. АНДРЕЙ АЛЕК­СЕ­Е­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1791)

в 1791 помещ. 1С:Алс.Лукич.Ив-ча

КН. АЛЕК­СЕЙ АЛЕК­СЕ­Е­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (* ...., 1791,† 1831)

2С:Алс.Лукич.Ив-ча, гвар­дии корнет.

∞, Прас­ко­вия Михай­лов­на Ляли­на, во 2‑м бра­ке за тит. сов. Мас­ло­вым Пет­ром Александровичем.

КЖ. МАРИЯ ВАСИ­ЛЬЕВ­НА НЕСВИЦ­КАЯ (* 10.04.1794, † 24.07.1814)

КН. ВАР­ВА­РА ДМИТ­РИ­ЕВ­НА НЕСВИЦ­КАЯ (* 1786)

дочь бри­га­ди­ра кня­зя Дмит­рия Михай­ло­ви­ча и кня­ги­ни Марии Ильи­нич­ны. Закон­чи­ла Смоль­ный инсти­тут бла­го­род­ных девиц 11‑й выпуск, 1806 год.

КН. ЕКА­ТЕ­РИ­НА ДМИТ­РИ­ЕВ­НА НЕСВИЦКАЯ

дочь бри­га­ди­ра кня­зя Дмит­рия Михай­ло­ви­ча и кня­ги­ни Марии Ильи­нич­ны. Закон­чи­ла Смоль­ный инсти­тут бла­го­род­ных девиц 11‑й выпуск, 1806 год.

КН. ИВАН ФЕДО­РО­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (* 1763, † 1787, СПб., Лаза­ревск. ус-ца).

С:Фед.Ив. :Елизавета.Алс. Веш­ня­ко­ва С:Фед.Ив.Фед-ча. 1784, гв.офицер

КН. ВАР­ВА­РА ФЕДО­РОВ­НА НЕСВИЦ­КАЯ (* 1770‑е – 1859), 

дочь кня­зя Ф. И. Несвиц­ко­го, титу­ляр­но­го совет­ни­ка (9 кл.), с. Маври­но, сцо Тура­бье­во (ука­зы­ва­лось за покой­ным отцом В. Ф. Несвиц­кой, ум. после 1777 г.); ус. Маврино; 

~ Нико­лай Алек­се­е­вич Бах­ме­тев (вла­де­лиц хру­сталь­ны­ми заводами).

КН. АЛЕК­СЕЙ ЯКО­ВЛЕ­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ, * 18.04.1802, † 1850/62,

отстав­ной гвар­дии капитан.

Поме­щик д. Посе­до­во (Новин­ская в., Поло­зи­щен­ское об.) Нерехт­ско­го у. по 10‑й реви­зии. Поме­шик дер. Килек­ши­но Аргу­нов­ской воло­сти Покров­ско­го уез­да Вла­ди­мир­ской губер­нии по 8‑й и 9‑й реви­зи­ях. По устав­ной гра­мо­те 1862, покой­ный, опе­кун име­ния Е. Е. Баранович. 

∞, Алек­сандра Ива­нов­на Бизяева.

КН. ИВАН ЯКО­ВЛЕ­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (18.07.1809‑, 1866)

слу­жил в л.-гв. Пре­об­ра­жен­ском пол­ку, отстав­ной (2 янв. 1837) гвар­дии штабс-капи­тан. в 1866 потом.двн.-Калуга‑у.

∞, Анна Алек­сан­дров­на Афа­на­сье­ва, дочь действ. стат. сов.

КН. НИКО­ЛАЙ ЯКО­ВЛЕ­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1807.04.14–1851.01.03, †с.Георгиевское-на-Поляне, Калуга‑у.)

Кн. Миха­ил Яко­вле­вич (02.04.1818–1852.02.03,†с.Нетесово Москов.-у.)
[Шере­ме­тев­ский В. Русск.провинц.некрополь. Т.1. М.,1914]

князь Сер­гей Яко­вле­вич Несвиц­кий (24.02.1820–1857.10.08,†с.Нетесово Москов.-у.)

Губерн­ский секретарь.
[Шере­ме­тев­ский В. Русск.провинц.некрополь. Т.1. М.,1914].

КН. АННА ЯКО­ВЛЕВ­НА НЕСВИЦ­КАЯ, * 19.05.1804, † ....

∞, ..... ..... Забо­ров­ский, штаб-ротмистр

КН. ЕКА­ТЕ­РИ­НА ЯКО­ВЛЕВ­НА НЕСВИЦ­КАЯ (26.09.1811–1880)

В сосед­нем быв­шем селе Его­рье (не суще­ству­ет) остал­ся фраг­мент Геор­ги­ев­ской церк­ви 1813 г., постро­ен­ной А.Д. Лес­ли вме­сто преж­ней дере­вян­ной. В церк­ви были его захо­ро­не­ние и дру­гих пред­ста­ви­те­лей рода Лес­ли. Око­ло руин церк­ви ещё до недав­не­го вре­ме­ни нахо­ди­лись ста­рые над­гро­бия, в том чис­ле камень с над­пи­сью: «Миха­ил Ива­но­вич Кра­ев­ский (1810—1881), жена Ека­те­ри­на Яко­влев­на Кра­ев­ская, урож­дён­ная княж­на Несвиц­кая (1811— 1880)».
за Масловым.

КН. ПРАС­КО­ВИЯ ЯКО­ВЛЕВ­НА НЕСВИЦ­КАЯ, * 2.09.1812, † ....

КН. ВАР­ВА­РА ЯКО­ВЛЕВ­НА НЕСВИЦ­КАЯ, * 29.10.1815, † 1860.06.26, ‡ с.Нетесово Москов.-у.)

∞, ..... ..... Кон­дра­тов.[60]

КН. АННА АЛЕК­САН­ДРОВ­НА НЕСВИЦ­КАЯ (?-до 1843),

∞, Алек­сандр Афа­на­сье­вич Игна­тьев, поручик.
б/​д

XV генерація

КН. МИХА­ИЛ АЛЕК­СЕ­Е­ВИЧ НЕСВИЦ­КИЙ (1829–, †с.Несвицкое,Кирсанов‑у.)

помещ. С:Алс.Алс.Лук-ча.

Кн. НАТА­ЛЬЯ АЛЕК­СЕ­ЕВ­НА НЕСВИЦ­КАЯ, * 11.02.1830, † ....

Дочь Алек­сея Алексеевича.

Кж. ЕВДО­КИЯ АЛЕКСЕЕВНА

Дочь Алек­сея Яковлевича
~ за кня­зем Чавчавадзе.

князь НИКО­ЛАЙ Ива­но­вич 2.09.1844-?
князь ЯКОВ Ива­но­вич 23.08.1847-?,
штабс-капи­тан л.-гв. Пре­об­ра­жен­ско­го пол­ка (1877).
княж­на Надеж­да Ива­нов­на 10.07.1842-?
~ Павел-Пла­тон Гиля­ре­евич Пржецлавский
княж­на Анна Ива­нов­на 21.10.1849-?

Персоны без места в росписи

Несвиц­кий Васи­лий Васи­лье­вич кн. (1762) в 1762 камер-юнкер(1762) Пору­чик лей­б­гвар­дии Кон­но­го полка.
Несвиц­кий Дани­ил Сте­па­но­вич кн. (1646) дворов.сын-боярск.вотч.-Дмитров,Пошехонье‑у.,Романов‑у.
Несвиц­кий Иван Федо­ро­вич кн. (1750?) помещ. 3С:Фед.Ив.Анд-ча
Несвиц­кий Миха­ил Васи­лье­вич кн. (1530?) помещ. 1С:Вас.Дан.
Несвиц­кий Нико­лай Михай­ло­вич кн. (1741) в 1741 гв.капитан(1741)
Несвиц­кий Нико­лай Михай­ло­вич кн. (176–) помещ. 3С:Мих.Фед.Ив-ча

Несвиц­кая N (ур.Дурова) кнг. (1640?) помещ. ~к.Анд.Матв. Несвиц­кий Д::.. ДУРОВ.
Несвиц­кая N Бори­сов­на (ур.Айгустова) кнг. (1665?) помещ. ~к.Ив.Анд. Несвиц­кий Д:: Бор. АЙГУ­СТОВ. :Мар­фа.
Несвиц­кая N Манев­ская кнж. (1450?) ~к.Вас.Фед. Несвиц­кий Зба­раж­ский Д::.. МАНЕВСКИЙ.
Несвиц­кая N Фоки­нич­на (ур.Дурова) кнг. (1657) в 1657 помещ. ~к.Дан. Несвиц­кий Д:ФОКА.ДУРОВ
Несвиц­кая Ана­ста­сия Ива­нов­на (ур.Лихарева) кнг. (1770?) помещ. ~к.Ив.Вас. Несвицкий
Несвиц­кая Ана­ста­сия Ива­нов­на кнг. (1782) в 1782 жена тай­но­го совет­ни­ка и камер­ге­ра кн. Ива­на Васи­лье­ви­ча Несвиц­ко­го помещ.-Раненбург‑у.(Рязань-губ.)
Несвиц­кая Ана­ста­сия Семе­нов­на кнж. (1481,–1516) помещ. ~к.Сем.Юр. Голь­шан­ский Д:Сем.Вас. НЕСВИЦ­КИЙ :Мария РОВЕНСКАЯ
Несвиц­кая Анна Васи­льев­на кнж. (1771) в 1771 помещ. 3Д:Вас.Фед. :Богдана.Ив. Ушакова
Несвиц­кая Анна Кон­ста­ни­нов­на (183–,1870) дочь про­то­и­е­рея Андре­ев­ско­го собо­ра Крон­штад­та ~Григ.Конст. Цвет­ков 2Д::
Несвиц­кая Бог­да­на Ива­нов­на (ур.Ушакова) кнг. (1740?) помещ. ~к.Вас.Фед. Несвиц­кий вице-адмирал
Несвиц­кая Вален­ти­на Ива­нов­на (1926.10.16–,1999) житель­ни­ца г.Москва: ул.Азовская 4 108
Несвиц­кая Дарья Васи­льев­на кнж. (1752–1809) помещ. ~... Писа­рев 2Д:Вас.Фед. :Богдана.Ив. Ушакова
Несвиц­кая Евдо­кия Алек­се­ев­на кнг. (–1831.01.31,†с.Нетесово Москов.-у.) Пох. с мужем кн. Я. Н. Несвиц­ким [Шере­ме­тев­ский В. Русск.провинц.некрополь. Т.1. М.,1914]
Несвиц­кая Евдо­кия Зотов­на кнг. (1722–,1755) ~к.Вас.Мих.
Несвиц­кая Еле­на Васи­льев­на кнж. (1771) помещ. ~к... Тру­бец­кой 1Д:Вас.Фед. :Богдана.Ив. Ушакова
Несвиц­кая Ели­за­ве­та Алек­се­ев­на (ур.Вешнякова) кнг. (1773?) ~к.Фед.Ив. Несвицкий
Несвиц­кая Ели­за­ве­та Кон­стан­ти­нов­на (1829–1909) дочь про­то­и­е­рея Андре­ев­ско­го собо­ра Крон­штад­та ~СЕР­ГИ­ЕВ 1Д::
Несвиц­кая Мария Еле­за­ров­на кнг. (1460,1507) вдо­ва ~к.Сем.Вас. Несвиц­кий Ровен­ский Коло­ден­ский Д::Елеазар. СИЛОВИЧ.
Несвиц­кая Мария Ива­нов­на (ур.Вельяминов-Зернова) кнг. (1703,1717) вдо­ва вотч.-Суздальский у., Сухо­да и Кон­ды­рев ст.,с.Коваргино, 2 дв. вот. 17 ч., 2/6. ~к.Мих.Ив. Несвиц­кий Д:: Ив. ВЕЛЬЯМИНОВ-ЗЕРНОВ
Несвиц­кая Мария Ильи­нич­на (ур.кнж.Несвицкая) кнг. (1800?) ~к.Ив.Вас. Несвицкий
Несвиц­кая Мария Они­ке­ев­на (1919.03.13,Черкасск.обл.,Каневск.р‑н,с.Потапцы–,2000) на 2000.07.13 житель­ни­ца: Укра­и­на Черкасск.обл.,Каневск.р‑н,с.Степанцы
Несвиц­кая Ярох­на кнг. (1440?) ~к.Ив. Пре­дель­ниц­кий Несвицкий.

Черновик

Пото­мок его — князь Нико­лай Лукич Несвиц­кий — в 1775—1792 гг. был поме­щи­ком с. Сезё­но­во, полу­чен­ным, по всей види­мо­сти, в каче­стве при­да­но­го за женой. Затем до 1814 г. име­ни­ем при с. Сезё­но­во вла­де­ла его вдо­ва кня­ги­ня Ека­те­ри­на Ива­нов­на. Имен­но их сыну кол­леж­ско­му реги­стра­то­ру кня­зю Фёдо­ру Нико­ла­е­ви­чу Несвиц­ко­му и суж­де­но было при­ютить в Сезё­но­во затвор­ни­ка Иоан­на, поло­жив­ше­го осно­ва­ние про­слав­лен­ной в буду­щем мона­ше­ской обители.

В нача­ле вось­ми­де­ся­тых годов восем­на­дца­то­го века селом Буня­ко­во ста­ла вла­деть кня­ги­ня Ана­ста­сия Ива­нов­на Несвиц­кая. Она при­над­ле­жа­ла к зна­ме­ни­то­му роду кня­зей Несвицких .

Кня­ги­ня Ана­ста­сия Ива­нов­на в 1809 году пред­при­ня­ла стро­и­тель­ство новой камен­ной церк­ви Покро­ва Пре­свя­той Бого­ро­ди­цы. Стро­и­тель­ство велось на новом месте. Цер­ковь стро­и­лась мно­го лет. Как вид­но из доку­мен­тов в 1813 году служ­ба велась еще в ста­рой дере­вян­ной церк­ви. Камен­ная цер­ковь была освя­ще­на толь­ко в 1817 году. В пери­од стро­и­тель­ства кня­ги­ня А.И. Несвиц­кая скон­ча­лась и в свя­зи с этим цер­ковь не была закончена.

В 1818 году храм был частич­но пере­стро­ен на сред­ства бри­га­ди­ра Гри­го­рия Ильи­ча Раев­ско­го. С запа­да от церк­ви была постав­ле­на двухъ­ярус­ная чет­ве­ро­гран­ная коло­коль­ня, соеди­нен­ная с ней неболь­шим пере­хо­дом. Коло­коль­ню завер­шал вось­ми­гран­ный резо­на­тор зво­на, покры­та он была невы­со­ким купо­лом с глав­кой. В 1820 году на сред­ства Раев­ско­го и кня­зя Яко­ва Нико­ла­е­ви­ча Несвиц­ко­го было частич­но пере­де­ла­но завер­ше­ние вось­ме­ри­ка — четы­ре его гра­ни, обра­щен­ные по стра­нам све­та, увен­ча­ли фрон­то­на­ми, а сам вось­ме­рик пере­кры­ли новой полу­сфе­ри­че­ской желез­ной кров­лей. С тех пор внеш­ним пере­строй­кам цер­ковь не под­вер­га­лась, не счи­тая мало­зна­чи­тель­ных ремон­тов, вро­де позо­ло­ты кре­стов в 1909 году.

Глав­ный пре­стол хра­ма был освя­щен во имя Пре­об­ра­же­ния Гос­под­ня. В ниж­ней церк­ви освя­ти­ли пре­стол во имя Симео­на Столп­ни­ка. Этот пре­стол, по пре­да­нию, освя­ти­ли в честь свя­то­го, соимен­но­го стро­и­те­лю церк­ви — «бояри­ну Симео­ну». Одна­ко сре­ди вла­дель­цев Нете­со­ва встре­ча­ет­ся толь­ко один Семен — Семен Кло­бу­ков-Мосаль­ский, про­дав­ший Нете­со­во стро­и­те­лю пер­вой здесь церк­ви, С. И. Кузьмину-Караваеву.

Чти­мой свя­ты­ней хра­ма была ико­на Пре­свя­той Бого­ро­ди­цы «Всех Скор­бя­щих Радость», укра­шен­ная сереб­ря­ной позо­ло­чен­ной ризой. По пре­да­нию, она была обре­те­на мест­ны­ми жите­ля­ми на том месте, где Кузь­ми­ны-Кара­ва­е­вы и выстро­и­ли цер­ковь. Бога­тая сереб­ря­ная риза укра­ша­ла и древ­нюю хра­мо­вую ико­ну верх­ней церк­ви: «Пре­об­ра­же­ние Гос­подне». Эту ризу соору­ди­ли на сред­ства кня­зя Ива­на Несвиц­ко­го .До сере­ди­ны XX века в верх­ней церк­ви сохра­ня­лось внут­рен­нее убран­ство 1710‑х годов-четы­рехъ­ярус­ный ико­но­стас с обра­за­ми. В сере­дине XIX века на сред­ства кня­зя Сер­гея Яко­вле­ви­ча Несвиц­ко­го этот ико­но­стас был почи­нен, внут­рен­ние сте­ны Пре­об­ра­жен­ской церк­ви ошту­ка­ту­ре­ны и рас­пи­са­ны мас­лом. Новое обнов­ле­ние верх­ней церк­ви состо­я­лось в 1906 году-позо­ло­ти­ли ико­но­стас, попра­ви­ли живо­пись икон, зано­во рас­пи­са­ли сте­ны и насте­ли­ли в церк­ви полы из мет­лах­ских плиток.

Преж­ний ико­но­стас ниж­ней Симео­нов­ской церк­ви в 1820 году был заме­нен новым, устро­ен­ным на сред­ства отстав­но­го криг­сцал­мей­сте­ра Гри­го­рия Ильи­ча Раев­ско­го и под­по­ру­чи­ка Яко­ва Нико­ла­е­ви­ча Несвиц­ко­го . В тре­тьей чет­вер­ти ХГХ века на сред­ства куп­ца Г. Алек­се­е­ва здесь было устро­е­но отоп­ле­ние, бла­го­да­ря чему храм стал более при­спо­соб­лен­ным для бого­слу­же­ний в зим­нее вре­мя. На сред­ства вла­де­ли­цы сель­ца Николь­ско­го Анны Пет­ров­ны Мит­ри­но в 1870 году в этой церк­ви уста­но­ви­ли новый двухъ­ярус­ный ико­но­стас. Тогда же выщерб­лен­ные камен­ные полы в ниж­ней церк­ви заме­ни­ли на деревянные.

Из висев­ших на коло­кольне хра­ма коло­ко­лов осо­бый инте­рес пред­став­лял неболь­шой коло­кол все­го в 12 пудов (196,5 кг). Его пода­рил церк­ви князь Вла­ди­мир Михай­ло­вич Дол­го­ру­ков-Крым­ский, вла­дев­ший сель­цом Давы­дов­ским на про­ти­во­по­лож­ном бере­гу реч­ки. Во вре­мя рус­ско-турец­кой вой­ны 1768–1774 годов он коман­до­вал рус­ски­ми вой­ска­ми, отправ­лен­ны­ми к гра­ни­цам Кры­ма. В 1771 году вой­ска под его коман­до­ва­ни­ем раз­гро­ми­ли турец­кую армию и заня­ли Крым. В каче­стве одно­го из тро­фе­ев Дол­го­ру­ков вывез из гаре­ма крым­ско­го хана в Бах­чи­са­рае и коло­кол, кото­рый и пода­рил церк­ви. Круп­ней­ший из цер­ков­ных коло­ко­лов пожерт­во­вал в тре­тьей чет­вер­ти XIX века почет­ный граж­да­нин Гри­го­рий Алек­се­ев, вла­де­лец сель­ца Май­да­ро­ва. Этот коло­кол весил 1638 кг.

Цер­ков­ный погост был обне­сен камен­ной огра­дой, соору­жен­ной в 1850‑х годах кня­зем Сер­ге­ем Яко­вле­ви­чем Несвиц­ким . Спра­ва и сле­ва от цер­ков­ной коло­коль­ни были устро­е­ны арки ворот, вед­ших на двор. Здесь были похо­ро­не­ны мно­гие мест­ные поме­щи­ки и кре­стьяне. Из вла­дев­ших сосед­ним сель­цом Бер­се­нев­кой кня­зей Несвиц­ких тут пер­вы­ми похо­ро­ни­ли кня­зя Яко­ва Нико­ла­е­ви­ча Несвиц­ко­го (+30.01.1831г.) и его супру­гу Авдо­тью Алек­се­ев­ну (+31.01.1831г.; ур. Прон­чи­ще­ва) — жертв эпи­де­мии холе­ры 1830 года. Поз­же рядом с ними погреб­ли и их детей: Миха­и­ла Яко­вле­ви­ча (+03.02.1852г.), Сер­гея Яко­вле­ви­ча (+08.10.1857г.) и Вар­ва­ру Яко­влев­ну Кон­дра­то­ву (+26.06.1860г.). Так­же тут упо­ко­ил­ся вла­де­лец само­го села — отстав­ной криг­сцал­мей­стер Гри­го­рий Ильич Раев­ский (+20.06.1843г.).
Одна­ко вер­нем­ся в наше Ста­рое Село. С кон­ца XVII в. сель­цо Ста­рое Веден­ское при­над­ле­жа­ло кня­зьям Несвиц­ким , род кото­рых идет от вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Геди­ми­на: в 1704 г. – столь­ни­ку Ива­ну Михай­ло­ви­чу Несвиц­ко­му , в 1709 г. – его сыну Миха­и­лу Ива­но­ви­чу, а в 1720 г. – вдо­ве Миха­и­ла Ива­но­вич Марии Ива­новне. Затем сель­цо уна­сле­до­вал их сын лейб гвар­дии Семе­нов­ско­го пол­ка пору­чик князь Васи­лий Михай­ло­вич Несвиц­кий , а в 1768 г. – его брат Нико­лай Михай­ло­вич. Тогда сель­цо пред­став­ля­ло собой типич­ную сель­скую поме­щи­чью сред­ней руки усадь­бу той поры. Там нахо­дил­ся дере­вян­ный гос­под­ский дом, хозяй­ствен­ные построй­ки и парк с диа­го­наль­ны­ми алле­я­ми при двух пру­дах. Инте­рес­но, что Васи­лий Михай­ло­вич имел дом в Москве, кото­рый впо­след­ствии при­над­ле­жал П.А. Офро­си­мо­ву, о кото­ром уже в этом году сооб­ща­лось как о вла­дель­це сель­ца Пар­ши­но. Одна­ко посте­пен­но усадь­ба в Ста­ром Веден­ском при­хо­дит в упа­док и в 1852 г. селе­ние упо­ми­на­ет­ся как дерев­ня Ста­рое Село, вла­де­ние кол­леж­ской совет­ни­цы Марии Оси­пов­ны Зве­ре­вой. Под этим назва­ни­ем оно извест­но и в наши дни.

НЕСВИЦ­КАЯ ЕКА­ТЕ­РИ­НА ЯКОВЛЕВНА.
Дочь капи­та­на-кня­зя Яко­ва Несвиц­ко­го. Муж РАФА­ЛО­ВИЧ ВЛА­ДИ­МИР МАР­КО­ВИЧ (ум. в 1925)

Иван Васи­лье­вич Несвиц­кий (1740 — 15 апре­ля 1806)
— рус­ский госу­дар­ствен­ный дея­тель, масон. Сын кня­зя Васи­лия Фёдо­ро­ви­ча Несвиц­ко­го . Слу­жил в кон­ной гвар­дии. Участ­ник двор­цо­во­го пере­во­ро­та 1762 года, воз­вед­ше­го на пре­стол Ека­те­ри­ну II. В 1764 вышел в отстав­ку. Камер­гер, тай­ный совет­ник. В авгу­сте 1767 был в Лейп­ци­ге. С апре­ля 1797 — обер-шенк. Вид­ный дея­тель рус­ско­го масон­ства. Член Вели­кой Англий­ской (Про­вин­ци­аль­ной) ложи. Умер в 1806 году. Похо­ро­нен в Спа­со-Анд­ро­ни­ко­вом мона­сты­ре в Москве.
Сер­ков А. И. Рус­ское масон­ство 1731—2000. Энцик­ло­пе­ди­че­ский словарь.

1) Несвиц­кий князь Дани­ил Мат­ве­е­вич — в 1629 г. был стряп­чим; в 1632 г. послан на служ­бу под Смо­ленск с кн. Сем. Вас. Про­зо­ров­ским; в том же году участ­во­вал во взя­тии Белой. Про­из­ве­ден­ный из стряп­чих в столь­ни­ки, он, кро­ме того, был пожа­ло­ван поме­стьем на Белой. С 1635 г. по 1653 г. слу­жил при Дво­ре. В 1653 г. был дво­ря­ни­ном при посоль­стве в Запо­ро­жье. В поль­ском похо­де 1654 был в чис­ле тех голов, кото­рые ста­ви­ли сто­ро­жей. С 20 июня 1656 г. по 28 мая 1656 г. был вое­во­дой в Доро­го­бу­же. В 1646 г. кн. Н. соста­вил пере­пис­ные кни­ги в Кро­мах, Орле и в их уез­дах; в 1650–52 гг. соста­вил пере­пис­ные и меже­вые кни­ги г. Коз­ло­ва и помест­ных земель в несколь­ких ста­нах. В 1658 г. кн. Н. постриг­ся; в 1666 г. скон­чал­ся. Дв. разр., II и III; Бар­су­ков, Спис­ки горо­до­вых вое­вод XVII ст.; Акты Моск. госуд., I, 362, 420, 465, 505; II, 495; Русск. Истор. Биб­лиот., т. X; Оп. Моск. Арх. Мин. Юст., I, №№ 1146, 1923; II, №№ 3122, 3123. В. Корсакова.

2) Несвиц­кий князь Андрей Мат­ве­е­вич вое­во­да в Ново­си­ле, 1637 г., † 1650.

3) Несвиц­кий князь Васи­лий Федо­ро­вич — вице-адми­рал, с.-петербургский губер­на­тор; род. 22 мар­та 1704 г. Служ­бу начал 14-ти лет от роду гар­де­ма­ри­ном; 2‑го мар­та 1721 года был про­из­ве­ден в унтер-лей­те­нан­ты. Пере­ве­ден­ный в декаб­ре 1727 года в Аст­ра­хань с про­из­вод­ством в лей­те­нан­ты, князь Несвиц­кий про­слу­жил там пять лет, в янва­ре 1733 года был запи­сан в лей­те­нан­ты май­ор­ско­го ран­га и пере­ве­ден в Ревель, где вско­ре он полу­чил в коман­до­ва­ние бранд­вах­тен­ный фре­гат «Кар­лус Крон­ва­лен». 20-го декаб­ря 1740 г. Н. был назна­чен интен­дан­том петер­бург­ской пар­ти­ку­ляр­ной вер­фи с про­из­вод­ством в пол­ков­ни­чий ранг. Эту долж­ность он зани­мал боль­ше 20-ти лет, при­чем 5‑го мая 1757 года был про­из­ве­ден в контр-адми­ра­лы. 23 июня 1761 года кн. Н. был уво­лен от мор­ской служ­бы для опре­де­ле­ния к стат­ским делам, и вслед за тем состо­я­лось назна­че­ние его на долж­ность петер­бург­ско­го граж­дан­ско­го губер­на­то­ра, в кото­рой он про­слу­жил менее трех лет. В 1764 г. он вышел в отстав­ку, при­чем был про­из­ве­ден в вице-адми­ра­лы. Скон­чал­ся кн. Несвиц­кий 25 апре­ля 1771 года; погре­бен на Лаза­рев­ском клад­би­ще Алек­сан­дро-Нев­ской Лав­ры. У кн. В. Ф. Несвиц­ко­го от бра­ка с Б. И. Уша­ко­вой было чет­ве­ро сыно­вей, из кото­рых тре­тий, Иван Васи­лье­вич, слу­жил в Кон­ной гвар­дии и был в чис­ле сто­рон­ни­ков импе­ра­три­цы Ека­те­ри­ны, спо­соб­ство­вав­ших воз­ве­де­нию ее на пре­стол. По выхо­де из пол­ка он был пожа­ло­ван в камер­ге­ры, затем в тай­ные совет­ни­ки; позд­нее был сде­лан обер-шен­ком, а в апре­ле 1797 пожа­ло­ван лен­той св. Андрея Пер­во­зван­но­го. Он умер 15 апре­ля 1806 г. без­дет­ным, и со смер­тью его и его бра­тьев линия кня­зей Несвиц­ких в муж­ском поко­ле­нии пре­сек­лась. «Общий Мор­ской Спи­сок», т. I, СПб., 1885 г., стр. 279; «Мате­ри­а­лы для исто­рии рус­ско­го фло­та», т. VI, XI, В. И. Саи­тов, «Петер­бург­ский Некро­поль», M., 1883, стр. 92; «Рус. Порт­ре­ты ХVIIІ и XIX ст.», т, V, № 248. Е. Я. Несвиц­кий, князь Васи­лий Федо­ро­вич вице-адмир., СПб. губер­на­тор (1761–1764); род. 22 мар­та 1704 г., † 25 апре­ля 1771 г. Допол­не­ние: Несвиц­кий, князь Васи­лий Федо­ро­вич, вице-адми­рал; р. 1704 г. 22 мар­та; † 1771 г., не 25 апр., а пятого.

4) Несвиц­кий князь Иван Васи­лье­вич обер-шенк, д. т. с., р. 1740, † 1806 г. 15 апреля.

5) Несвиц­кий князь Миха­ил Федо­ро­вич капи­тан-коман­дор (при отстав­ке) 18 дек. 1763, † в 178? г.

6) Несвиц­кий Алек­сандр Алек­сан­дро­вич врач, р. 21 июля 1855.

7) Несвиц­кая Е. кня­ги­ня изд. «Жур­на­ла для детей» 1886–1887 гг.

1649 — Чело­бит­ная архи­епи­ско­пу Мар­ке­лу кре­стья­ни­на вот­чи­ны кня­зя Леон­тия Андре­еви­ча Несвиц­ко­го Грибцов­ской вол. Воло­год­ско­го у. Андрея Мефо­дье­ва о погре­бе­нии у церк­ви в мона­сты­ре [убо­го­го дома] костей сво­е­го сына [Леон­тия], по-гиб­ше­го в лесу от неве­до­мо­го зверя.[Гос. архив Воло­год­ской обла­сти. Фонд № 1260 опись № 1д.822]

Перелік актів XV ст., які сто­су­ють­ся володінь князів Несвідсь­ких і Зба­разь­ких на Волині

№ 1. 1434. 09. 07, Кре­ме­не­ць. – Кре­ме­не­ць­кий і брац­лавсь­кий ста­ро­ста князь Федь­ко Несвідсь­кий видає лист про пере­хід разом із під­по­ряд­ко­ва­ни­ми йому адміністра­тив­ни­ми окру­га­ми під сюзе­рені­тет польсь­ко­го коро­ля Воло­ди­сла­ва ІІІ (Собра­ние госу­дар­ствен­ных и част­ных актов, каса­ю­щих­ся исто­рии Лит­вы и соеди­нён­ных с ней вла­де­ний (от 1387 до 1710 года) / изд. Вилен­ской архео­ло­ги­че­ской комис­си­ей под ред. учё­но­го сек­ре­та­ря М. Кру­по­ви­ча. – Виль­на, 1858. – Ч. 1. – № XVI, с. 18–19; за копією з ори­гі­на­лу в збір­ці К. Свід­зінсь­ко­го; те саме: Южно­рус­ские гра­мо­ты / собр. В. Розо­вым. – К., 1917. – Т. 1. – № 71, с. 129–131; те саме: Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – К., 1928. – Т. 1: XIV в. і пер­ша поло­ви­на XV в. – № 71, с. 129–131; за ори­гі­на­лом у Біб­ліо­те­ці орди­на­ції Красінсь­ких у Варшаві).

№ 2. 1435. 03. 23, Чер­ни­хів. – Кре­ме­не­ць­кий і брац­лавсь­кий ста­ро­ста князь Федь­ко Несвідсь­кий видає лист про вір­ність польсь­ко­му коро­лю Воло­ди­сла­ву ІІІ (Собра­ние госу­дар­ствен­ных и част­ных актов… – Ч. 1. – № XVII, с. 19–20; за копією з ори­гі­на­лу в збір­ці К. Свід­зінсь­ко­го; те саме: Южно­рус­ские гра­мо­ты… – Т. 1. – № 72, с. 131–133; те саме: Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти… – Т. 1. – № 72, с. 131–133; за ори­гі­на­лом у Біб­ліо­те­ці орди­на­ції Красінсь­ких у Варшаві).

№ 3. 1437. 06. 10, Луцьк. – Вели­кий князь литовсь­кий Свид­риґай­ло надає Фрідрі­ху Гер­бур­то­ви­чу з Фель­ш­ти­на на віч­ність у Зба­разь­ко­му повіті Волинсь­кої зем­лі маєт­ки Чер­няхів, Мша­не­ць і Чер­няхів­ка (копія: РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Кн. 196. – Л. 249 об.–250 об.).

№ 4. 1442. 01. 11, Віль­но. – Вели­кий князь литовсь­кий Кази­мир надає Денис­ку Мукосій­о­ви­чу город Зба­раж у довічне володін­ня в сумі 300 гри­вень і 19 сіл на віч­ність (Собра­ние госу­дар­ствен­ных и част­ных актов… – Ч. 1. – № XIX, с. 21; за копією з ори­гі­на­лу в збір­ці К. Свід­зінсь­ко­го. Реґест: Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1998. – Kn. Nr. 3 (1440–1498): Užrašymų knyga 3 / Parengė L. Anuzyte ir A. Baliulis. – P. 63).

№ 5. 1461. 12. 22, Луцьк. – Іваш­ко Васи­льо­вич Дич­ко про­дає кня­зю Семе­ну Васи­льо­ви­чу Несвізь­ко­му свою отчи­ну в Луць­ко­му повіті двір і село Рівне з належ­ни­ми до ньо­го при­сіл­ка­ми й угід­дя­ми (AS. – T. 1. – Nr LVI, s. 53–54; за ори­гі­на­лом у Націо­наль­но­му закла­ді ім. Оссолінсь­ких; копія в Munimenta ducum in Ostrog).

№ 6. 1463. 07. 09, Луцьк. – Князі Василь, Семен і Сол­тан Васи­льо­ви­чі Зба­разь­кі ділять перед луць­ким ста­ро­стою Михай­лом Мон­то­вто­ви­чем свою отчи­ну в Зба­разь­ко­му й Луць­ко­му повітах (AS. – T. 1. – Nr LVII, s. 54–55; за копією в Munimenta ducum in Ostrog);

№ 7. 1463. 07. 10, Луцьк. – Луць­кий ста­ро­ста Михай­ло Мон­то­вто­вич та мар­ша­лок Волинсь­кої зем­лі і воло­ди­мирсь­кий ста­ро­ста Олі­зар під­твер­джу­ють уго­ду князів Васи­ля і Семе­на Васи­льо­ви­чів Зба­разь­ких про поря­док спус­ку ставів (AS. – T. 1. – Nr LVIII, s. 55–56; за ори­гі­на­лом у Націо­наль­но­му закла­ді ім. Оссолінських).

№ 8. 1467. – 02, б. м. – Князь Юрій Федь­ко­вич Несві­ць­кий запи­сує дру­жині Настасі, доч­ці пана Іва­на Муша­ти, на своїх отчиз­них маєт­ках 300 кіп широ­ких гро­шів русь­кої ліч­би (копія: РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Кн. 196. – Л. 224 об.; пере­каз змісту за випис­кою Т. Сту­пил­ковсь­ко­го з ори­гі­на­лу в архіві в Сте­пані: Stecki T. J. Z boru i stepu stepu… – S. 110).

№ 9. 1470. 07. 04, Воло­ди­мир. – Холмсь­кий каш­те­лян Вань­ко Кир­дій­о­вич про­дає кня­зю Семе­ну Васи­льо­ви­чу Зба­разь­ко­му свою отчи­ну й дідиз­ну в Луць­ко­му повіті Ква­си­лів, Кор­ни­но, Колодне, Бере­жа­ни, Басоє, Став, Славне, Рас­тів, Ляхо­во, Поча­пи й Нов­го­род­чи­чі (AS. – T. 1. – Nr LXIX, s. 64–65; за копією в Munimenta ducum in Ostrog).
№ 10. 1473. 03. 10, б. м. – Князь Семен він ж Сол­тан Васи­льо­вич Зба­разь­кий скла­дає запо­віт (копія: РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Кн. 196. – Л. 233–234).

№ 11. 1475. 07. 04, Луцьк. – Князь Олек­сандр Санґуш­ко­вич, луць­кий ста­ро­ста Михай­ло Мон­то­вто­вич та мар­ша­лок Волинсь­кої зем­лі і воло­ди­мирсь­кий ста­ро­ста Олі­зар Шило­вич вида­ють кня­зю Семе­ну Васи­льо­ви­чу Зба­разь­ко­му судо­вий лист у справі з пле­мін­ни­ком Михай­лом за спад­щи­ну покій­но­го бра­та Сол­та­на (AS. – T. 1. – Nr LXXIV, s. 69–70; за ори­гі­на­лом у Націо­наль­но­му закла­ді ім. Оссолінських).

№ 12. 1475. 07. 04 – 08. 31. – Князі Зба­разь­кі – Семен Васи­льо­вич та його пле­мін­ник Михай­ло Васи­льо­вич зі свої­ми бра­та­ми – ділять між собою маєт­ки, успад­ко­вані піс­ля кня­зя Сол­та­на Зба­разь­ко­го (AS. – T. 1. – Nr LXXV, s. 71; за ори­гі­на­лом у Націо­наль­но­му закла­ді ім. Оссолінсь­ких; копія в Munimenta ducum in Ostrog).

№ 13. 1478. 06. 02, Манів. – Князі Зба­разь­кі – Семен Васи­льо­вич та вдо­ва його бра­та Васи­ля із сина­ми Михай­лом, трьо­ма Семе­на­ми й Федо­ром – ділять між собою маєт­ки, успад­ко­вані піс­ля кня­зя Сол­та­на Зба­разь­ко­го (AS. – T. 1. – Nr LXXX, s. 75–76; за ори­гі­на­лом у Націо­наль­но­му закла­ді ім. Оссолінсь­ких; копія в Munimenta ducum in Ostrog).

№ 14. У межах від серед. 1478 до поч. 1481, без міс­ця. – Князі Михай­ло та Семен Молод­ший Зба­разь­кі міня­ють­ся зі своїм дядь­ком кре­ме­не­ць­ким ста­ро­стою кня­зем Семе­ном Васи­льо­ви­чем Зба­разь­ким маєт­ка­ми (Архив ЮЗР – К., 1907. – Ч. 8, т. 4. – № XII, с. 102–103; за ори­гі­на­лом у збір­ці В. Рулі­ковсь­ко­го). Вида­ве­ць дату­вав уго­ду 1473 р. Ю. Вольф переніс її на час піс­ля поді­лу братів Михай­ла і Семе­на Молод­шо­го (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... – S. 552–553). Насправ­ді доку­мент з’явився піс­ля поді­лу 2 черв­ня 1478 р., в акті яко­го Семен Васи­льо­вич ще без титу­лу кре­ме­не­ць­ко­го ста­ро­сти, але до 1 квіт­ня 1481 р., коли його не було вже серед живих.

№ 15. 1481. 04. 01, Віль­но. – Князь Михай­ло Васи­льо­вич Зба­разь­кий виз­нає при­суд при­я­телів у справі від­мо­ви вдо­ви покій­но­го дядь­ка кня­зя Семе­на Васи­льо­ви­ча Коло­денсь­ко­го кня­гині Марії та її зятя кня­зя Семе­на Юрій­о­ви­ча Голь­шансь­ко­го пере­да­ти йому запи­сані дядь­ком маєт­ки, за яким Горо­док із при­сіл­ка­ми зали­шаєть­ся Марії та її зятю, а Манів, Вер­бо­ве­ць, Перед­мір­ка й Бор­суків­ці від­хо­дять Михай­ло­ві, і зни­щує лист кня­зя Коло­денсь­ко­го (AS. – T. 1. – Nr LXXXIII, s. 79–80; за ори­гі­на­лом у Націо­наль­но­му закла­ді ім. Оссолінських).

№ 16. 1481. 04. 02, Віль­но. – Князі Михай­ло, Семен, Федір і Семен Молод­ший Васи­льо­ви­чі Зба­разь­кі ділять родо­ві маєт­ки (копія: РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Кн. 192. – Л. 12–13).

№ 17. 1482. 05. 30, б. м. – Князів­ни Марія і Ган­на Сол­танів­ни Зба­разь­кі під­твер­джу­ють дво­юрід­но­му бра­то­ві кня­зю Михай­лу Васи­льо­ви­чу Зба­разь­ко­му села їхньо­го бать­ка Манів, Вер­бо­ве­ць, Перед­мір і Бор­суків­ці, отри­мані ним від кня­зя Семе­на Коло­денсь­ко­го (AGAD. – Zbiór dokumentów pergaminowych. – Nr 7380).

№ 18. 1482. 11. 14, Виш­не­ве­ць. – Князь Михай­ло Васи­льо­вич Зба­разь­кий ділить із молод­шим бра­том кня­зем Семе­ном част­ку родо­вих володінь, спіль­но отри­ма­ну ними під час поді­лу з бра­та­ми Семе­ном Зба­разь­ким, Семе­ном Маневсь­ким і Федь­ком отчи­ни (AS. – T. 1. – Nr LXXXIV, s. 80–81; за ори­гі­на­лом у Націо­наль­но­му закла­ді ім. Оссолінських).

№ 19. 1482. 11. 14, Виш­не­ве­ць. – Князь Семен Васи­льо­вич Зба­разь­кий Мен­ший ділить із стар­шим бра­том Михай­лом част­ку родо­вих володінь, спіль­но отри­ма­ну ними під час поді­лу з бра­та­ми Семе­ном Зба­разь­ким, Семе­ном Маневсь­ким і Федь­ком отчи­ни (Тес­лен­ко І. Неві­до­мі доку­мен­ти XV – XVI ст. із родо­во­го архіву князів Виш­не­ве­ць­ких // Студії і матеріа­ли з історії Волині. 2018. – Кре­ме­не­ць, 2018. – № 1, с. 115–116; за запи­сом 1580 р. в акто­вій книзі Бере­стейсь­ко­го земсь­ко­го суду).

№ 20. 1483. 02. 02, Рівне. – князь Семен Юрій­о­вич Голь­шансь­кий запи­сує у віно своїй дру­жині кня­гині Настасії Семенів­ні із Зба­разь­ких 2000 кіп гро­шів на маєт­ках Бара­ня й Глуськ (AS. – T. 1. – Nr LXXXV, s. 82; за копією в Munimenta ducum in Ostrog).

№ 21. 1485. 08. 09, Чер­ни­хів. – Князь Федір Васи­льо­вич Зба­разь­кий запи­сує дядині кня­гині Марії Ровенсь­кій в раху­нок бор­гу в сумі 200 кіп широ­ких гро­шів чесь­кої моне­ти польсь­кої ліч­би свої маєт­ки Сту­ден­ка й Ста­вок (AS. – T. 1. – Nr CXIX, s. 120–121; за копією в Munimenta ducum in Ostrog. Уточ­нен­ня дати див.: Соб­чук В. Д. Від корін­ня до кро­ни… – С. 146, прим. 6).

№ 22. 1489. 01. 18, Сте­пань. – Кня­ги­ня Настасія із Зба­разь­ких запи­сує своє­му чоло­ві­ко­ві кня­зю Семе­ну Юрій­о­ви­чу Голь­шансь­ко­му успад­ко­вані піс­ля бать­ка маєт­ки Забо­роль, Горо­док і Кось­ків з усі­ма належ­ни­ми до них при­сіл­ка­ми (AS. – T. 1. – Nr XCIII, s. 89; за копією в Munimenta ducum in Ostrog).

№ 23. 1493. 04. 17, Віль­но. – Писар вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Іваш­ко Яцко­вич і його дру­жи­на Мари­на, доч­ка кня­зя Васи­ля Зба­разь­ко­го, про­да­ють писа­рю вели­ко­го кня­зя Федь­ку Гри­го­ро­ви­чу чоти­ри служ­би людей на Качині з належ­ни­ми їм угід­дя­ми (AS. – T. 1. – Nr CV, s. 100–101; за копією в Munimenta ducum in O

Доку­мен­ты

№ 364‑й. Чело­би­тье кн. Андрея Несвиц­ко­го о при­бав­ке ему жало­ва­нья и память из Раз­ря­да в Костром­скую четь о выда­че жалованья.

«...Бьет челом Андрюш­ка, княж Мат­ве­ев сын, Несвиц­кой. Слу­жу я тебе, госу­да­рю, с Моск­вы и ска­за­на мне твоя госу­да­ре­ва служ­ба с околь­ни­чим, с князь Семо­ном Васи­лье­ви­чем Про­зо­ров­ским, а тво­е­го госу­да­ре­ва денеж­на­го жало­ва­нья ука­за­но мне дати два­дцать руб­лей в мой оклад; а кото­рые моло­же меня в горо­дех дво­ряне и дети бояр­ские, и тем тво­е­го госу­да­ре­ва жало­ва­нья ука­за­но ста­тья боль­шая, по два­дца­ти по пяти руб­лей, кото­рым тво­е­го госу­да­ре­ва жало­ва­нья руб­лей по семи, и по деся­ти и по пят­на­дца­ти». Про­сит денеж­на­го жало­ва­нья ему прибавить.

Поме­та: «Госу­дарь пожа­ло­вал, велел ему дать сво­е­го госу­да­ре­ва жало­ва­нья из его окла­да два­дцать пять руб­лей для служ­бы, а да пять руб­лей не в прибавку».

Лета 7440 г. авгу­ста в 6 д. По госу­да­ре­ву... ука­зу, память дья­ку Ники­фо­ру Спи­ри­до­но­ву. Госу­дарь... пожа­ло­вал князь Андрея, княж Мат­ве­е­ва сына, Несвиц­ка­го для служ­бы велел ему дать сво­е­го госу­да­ре­ва жало­ва­нья оклад его два­дцать руб­лей спол­на, да ему ж госу­дарь пожа­ло­вал, велел ему дати сво­е­го госу­да­ре­ва жало­ва­нья сверх окла­ду в при­каз пять руб­лей. И по госу­да­ре­ву... ука­зу, дья­ку Ники­фо­ру Спи­ри­до­но­ву госу­да­ре­ва жало­ва­нья князь Андрею, княж Мат­ве­е­ву сыну, Несвиц­ко­му оклад его два­дцать руб­лей велеть дати спол­на, да ему же дать в при­каз пять рублей.

(Мос­ков. ст. столб. № 76, лл. 107—108).

ПЕЧАТКИ

Печаток не знайдено

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

Статтєй не знайдено

НОТАТКИ
  1. УГ. – С. 38–39, № 20.[][]
  2. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – Kraków, 1876. – T. I. – S. 12 (копія Нару­ше­ви­ча). У 1387 р. 12 жовтня дійс­но при­па­да­ло на суб­о­ту.[]
  3. Поле­хов С. В. Литов­ско-рус­ские отно­ше­ния в нача­ле XV в. в све­те мало­из­вест­ных источ­ни­ков // Древ­няя Русь. Вопро­сы меди­е­ви­сти­ки. – 2017. – № 3. – С. 105.[]
  4. УГ. – С. 42, № 22 (ори­гі­нал). Рік вида­чі не вка­за­ний, але 10 жовтня при­па­да­ло на суб­о­ту у 1388 р. Зміст цієї дру­гої поруч­ної гра­мо­ти за Олех­на, порів­ня­но з пер­шою, знач­но ско­ро­че­но.[]
  5. Хоча у реге­сті акту 1387 р. з Інвен­та­ря Корон­но­го архіву 1681 р., знов-таки помил­ко­во, всі без виклю­чен­ня пору­чи­телі названі русь­ки­ми кня­зя­ми – «duces Rutheni» (Inventarium omnium et singulorum… – P. 271).[]
  6. AUPL. – S. 47–48, Nr 45 (ори­гі­нал).[]
  7. AGAD. – Metryka Koronna. – Ks. 46. – F. 27v.: http://​pther​.eu/​M​K​/​0​4​6​/​P​L​_​1​_​4​_​1​-​0​4​6​_​0​0​5​7​.​h​tml.[]
  8. Пашин С. С. Пере­мышль­ская шлях­та вто­рой поло­ви­ны XIV – нача­ла XVI века. Исто­ри­ко-гене­а­ло­ги­че­ское иссле­до­ва­ние. – Тюмень, 2001. – С. 10–11.[]
  9. Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерсь­кої лаври. – С. 29.[]
  10. Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерсь­кої лаври // Лаврсь­кий аль­ма­нах. – К., 2007. – Спе­цви­пуск 7. – С. 29.[]
  11. Древ­ний помян­ник Кие­во-Печер­ской лав­ры (кон­ца XV и нача­ла XVI сто­ле­тия) // Чте­ния в Исто­ри­че­ском обще­стве Несто­ра-лето­пис­ца. – К., 1892. – Кн. VI. – При­ло­же­ние. – С. 56[]
  12. Semkowicz W. Losk i wygasniecie Korybutowiczow // Rocznik towarzystwa
    heraldycznego we Lwowie. – Kraków, 1926. – T. VII. – S. 200, przyp. 2.[]
  13. Sochaniewicz K. Przyczynek do rozwoju herbu książąt Zbarazkich // MH. – 1914. – Nr. 5–6. – S. 119–120. Знак зари­со­ва­ний у запис­ках Тере­бо­в­льсь­ко­го ґродсь­ко­го суду (дода­но і його фото).[]
  14. Encyklopedyja Powszechna. – Warszawa, 1868. – T. XXVIII. – S. 388; див. також: Warszawa, 1867. – T. XXVII. – S. 228.[]
  15. MRPS. – Varsoviae, 1905. – Pars I. – Vol. 1.[]
  16. Stecki T. J. Miasto Rowne. – Warszawa, 1880. – S. I‑II.[]
  17. Stecki T. J. Miasto Rowne. – Warszawa, 1880. – Przypiski. – S. IX, przyp. 48.[]
  18. З 1436 (див. напри­кін­ці розді­лу III) по 1438 р. (Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. – К., 1869. – Ч. 5. – Т. I. – С. 3–5) Кре­ме­не­ць нале­жав Швит­риґай­лу. З 1438/39 по 1440 р. – судя­чи з усьо­го, вели­ко­му кня­зю Жиґи­мон­ту, союз­ни­ку Поль­щі. У 1441–1442 рр. наміс­ни­ком вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра у Кре­мен­ці був пан Юрша (Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. – Kraków, 1915. – S. 34, 37, 52–55); навряд чи ситу­а­ція змі­ни­лася і в остан­ні два роки прав­лін­ня Вла­ди­сла­ва III.[]
  19. Dlugossii J. Annales… – Varsaviae, 2001. – Liber XI-XII. – P. 254–255; Długosz J. Roczniki… – Warszawa, 2009. – Ks. 11–12. – S. 284.[]
  20. Собра­ние госу­дар­ствен­ных и част­ных актов, каса­ю­щих­ся исто­рии Лит­вы и соеди­нен­ных с ней вла­де­ний. – Виль­но, 1858. – Ч. 1. – С. 21 (за ориґі­на­лом); дещо ско­ро­че­ний спи­сок: LM. – Vilnius, 1998. – Knyga Nr. 25. – P. 186–187 [Акты Юго-Запад­ной Рос­сии. – Т. II. – С. 107]. Тут Кази­мир назва­ний лише вели­ким кня­зем і коро­ле­ви­чем, а отже, акт був вида­ний до його коро­на­ції в 1447 р. У вка­за­ний період 5‑й індикт при­па­дав лише на 1441/42 р.[]
  21. AKLS. – T. I. – S. 57, 61, nr. LXI, LXIV.[]
  22. Соб­чук В. Від корін­ня до кро­ни. – Кре­ме­не­ць, 2014. – С. 179, 183.[]
  23. AKLS. – T. I. – S. 54–55, nr. LVII (за офі­цій­ною копією близь­ко 1540 р. – т. зв. Munimenta ducum in Ostrog); згад­ка про Зба­разь­кий повіт – на s. 55.[]
  24. AKLS. – T. I. – S. 54–55, № LVII (за копією близь­ко 1540 р.); згад­ка про Зба­разь­кий повіт – на s. 55.[]
  25. Puzyna J. Korybutowicze Nieswizcy // MH. – 1930. – Nr. 6. – S. 117; Соб­чук В. З історії… – С. 233.[]
  26. LM. – Vilnius, 1998. – Knyga Nr. 3. – P. 43, 57.[]
  27. Пера­піс вой­ска Вяліка­го княст­ва Літоўска­го 1528 года. Мет­ры­ка Вяліка­го княст­ва Літоўска­го. Кні­га 523. – Мінск, 2003. – С. 110.[]
  28. Dlugossii J. Annales… – Cracoviae, 2005. – Liber XII. 1462–1480. – P. 335–336; Długosz J. Roczniki… – Warszawa, 2009. – Ks. 12. – S. 350–351.[]
  29. Cromeri M. De origine et rebus gestis Polonorum libri XXX. – Basileae, 1555. – P. 616.[]
  30. Kronika Polska, Marcina Bielskiego. – Kraków, 1597. – S. 462.[]
  31. Древ­ний помян­ник Кие­во-Печер­ской лав­ры (кон­ца XV и нача­ла XVI сто­ле­тия). – С. 77.[]
  32. AKLS. – T. I. – S. 182[]
  33. Boniecki A. Poczet rodów w Wielkiem Księstwie Litewskiem w XV i XVI wieku. – Warszawa, 1887. – S. 210, 211.[]
  34. LM. – Vilnius, 2012. – Knyga Nr. 5. – P. 66, nr. 71[]
  35. Wolff J. Kniaziowie … – S. 231–232, 234.[]
  36. AKLS. – T. I. – S. 75–76, № LXXX (за ори­гі­на­лом).[]
  37. AKLS. – T. I. – S. 64–65, nr. LIX (за офі­цій­ною копією близь­ко 1540 р.).[]
  38. «Українсь­кі гра­мо­ти XV ст. – С. 67–68 (5. 08. 1470, Львів). Уго­да опуб­лі­ко­ва­на за запи­сом 1621 р. в луць­кій ґродсь­кій книзі. Дату­ван­ня її в тексті 1478‑м роком не збі­гаєть­ся з ука­за­ним у ньо­му 3‑м індик­том; крім того, восе­ни 1472 р. уряд холмсь­ко­го каш­те­ля­на нале­жав уже іншій особі (Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej… – T. 3, zesz. 2. – S. 152, nr 1091). При­сут­ність королівсь­ко­го писа­ря Вась­ка Люби­ча натя­кає на те, що уго­да укла­да­ла­ся під час відві­дин Льво­ва монар­хом. За дани­ми Іре­ни Сул­ковсь­кої-Курасьо­вої, він пере­бу­вав тут від 3 до 23. 08. 1470 (Сул­ков­ска-Кура­се­ва И. Ити­не­ра­рий Кази­ми­ра Ягел­ло­на… – С. 304). З огля­ду на ска­зане надає­мо пере­ва­гу даті за індик­том».[]
  39. Соб­чук В. Від корін­ня до кро­ни. – С. 147–148 і кар­та на с. 151.[]
  40. Соб­чук В. Мало­ві­до­мі акто­ві дже­ре­ла… – С. 105, № 5 (за ориґі­на­лом).[][]
  41. Див. про ньо­го: Wolff J. Kniaziowie… – S. 36; LM. – Vilnius, 1997. – [Knyga Nr. 224]. 4‑oji Teismų bylų knyga. – P. 247–248, nr. 292 (згад­ка в акті 1528 р.).[]
  42. Одно­ро­жен­ко О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки XIII – XVI ст. – Хар­ків, 2009. – С. 125, № 414, та сама архів­на сиг­на­ту­ра.[]
  43. Там же. –
    С. 275, рис. 414, 413.[]
  44. AGAD. – Zbiór dokumentów pergaminiwych. – Nr 7380 (Соб­чук В. З історії… – С. 236, 238).[]
  45. AKLS. – T. I. – S. 88, nr. XCII (за офі­цій­ним спис­ком близь­ко 1540 р.).[]
  46. РГА­ДА. Ф. 1209. ДСЛ. Ряжск. Д. 14010. Л. 191 об. []
  47. Там же. Л. 282[]
  48. РГА­ДА, Ф. 350, ОП.2, Д. 2180[][][]
  49. Спи­сок кашир­ских дво­рян, при­слав­ших отзы­вы. РГА­ДА. Ф. 400. Оп. 5. Д. 873. Л. 537.[][][]
  50. Имен­ной реестр дво­рян, участ­во­вав­ших в выбо­рах пред­во­ди­те­ля Мос­ков­ско­го уез­да. РГА­ДА. Ф. 400. Оп. 11. Д. 478. Л. 89об. — 97об. № 102.[][]
  51. Кусов В. С. Зем­ли Мос­ков­ской губер­нии в XVIII в. Кар­ты уез­дов. Опи­са­ние зем­ле­вла­де­ний. Т. 1–2. М., 2004. Т. 1. С. 64. (Бого­род­ский уезд).[]
  52. Имен­ной реестр дво­рян, участ­во­вав­ших в выбо­рах пред­во­ди­те­ля Мос­ков­ско­го уез­да. РГА­ДА. Ф. 400. Оп. 11. Д. 478. Л. 81 — 88об. № 116.[]
  53. Сб. РИО. Т. 4. СПб., 1869. С. 236.[]
  54. РГА­ДА. Ф. 1354. Оп. 541. Ч. 1. Алфа­вит № 202. Л. 31.[][]
  55. РГА­ДА. Ф. 1354. Оп. 535. Ч. 1. Л. 1 об. Элек­трон­ный рек­сурс: http://rgada.info/opisi/1354-opis_535‑1/0004.jpg.[]
  56. Имен­ной реестр дво­рян, участ­во­вав­ших в выбо­рах пред­во­ди­те­ля Мос­ков­ско­го уез­да. РГА­ДА. Ф. 400. Оп. 11. Д. 478. Л. 89об. — 97об. № 102.; Кусов В. С. Зем­ли Мос­ков­ской губер­нии в XVIII в. Кар­ты уез­дов. Опи­са­ние зем­ле­вла­де­ний. Т. 1–2. М., 2004. Т. 1. С. 64. (Бого­род­ский уезд).[]
  57. Кусов В. С. Зем­ли Мос­ков­ской губер­нии в XVIII в. Кар­ты уез­дов. Опи­са­ние зем­ле­вла­де­ний. Т. 1–2. М., 2004. Т. 1. С. 66. (Бого­род­ский уезд).[]
  58. Чер­ни­ков С.В. Власть и соб­ствен­ность. Осо­бен­но­сти моби­ли­за­ции земель­ных вла­де­ний в Мос­ков­ском уез­де в пер­вой поло­вине XVIII в. // Cahiers du Monde russe, 53/1, Janvier-mars 2012, p. 141–245. С. 215.[]
  59. Ревиз­ская сказ­ка 6‑й реви­зии 1811 г.[]
  60. Шере­ме­тев­ский В. Русск.провинц.некрополь. Т.1. М.,1914.[]