Козеки

Загальні відомості

КОЗЕ­КИ (Козе­чи­чі) – укр. дріб­ний князівсь­кий рід 15 – серед. 17 ст. нев­ста­нов­ле­но­го поход­жен­ня. Засн. роду вва­жаєть­ся Федір Васи­льо­вич, який зга­дуєть­ся в доку­мен­тах 1445. Його сини Андрій, Лев, Іван, Василь і Михай­ло напри­кін­ці 15 – поч. 16 ст. більш відо­мі як Козе­чи­чі. Нащад­ки Васи­ля Федо­ро­ви­ча в серед. – 2‑й пол. 16 ст. зга­ду­ють­ся як Козе­ки-Зам­ли­ць­кі (Козе­чи­чі-Зам­ли­ць­кі). У 15 – серед. 16 ст. володі­ли зем­ля­ми на Київ­щині, Волині та Брац­лав­щині. В XVII-XVIII вв. вла­де­ли име­ни­я­ми на Волы­ни: Кру­хи­ни­чи, Пав­ло­ви­чи (Хоров­ская волость Вла­ди­мир­ско­го уез­да); Овад­но, Туро­пи­но (Верб­ская волость Вла­ди­мир­ско­го у.); Бис­ку­пи­чи (Гри­бо­виц­кая вол.).

Поход­жен­ня князів Козеків (Козеків-Зам­ли­ць­ких) тра­ди­цій­но вва­жаєть­ся нев­ста­нов­ле­ним. самым вера­год­ным з’яўляецца іх паход­жанне ад Друц­кіх кня­зёў, як пра­па­на­ваў У.Сабчук [1]. Відо­мо лише, що за коро­ля Кази­ми­ра Ягел­ло­на (до 1492 р.) князі Козе­чи­чі про­мі­ня­ли кня­зю Іва­ну Жеславсь­ко­му свою «зем­лю отч­инъ­ную, што на Рши, Рос­кою зем­лею». [2]. Оче­вид­но, мова йде про зем­лі на р. Рші, суч. Орші в Біло­русі: у того­ча­с­них доку­мен­тах при­к­мет­ни­ки, похід­ні від річ­ки й воло­сті Рша, зви­чай­но писа­ли­ся як «рош­ский», «рос­кий», «роская» [3]. 11 жовтня 1465 р. князь Іван «Козечынъ», пере­бу­ва­ю­чи в Смо­ленсь­ку, засвід­чив гра­мо­ту кня­зя Васи­ля Федо­ро­ви­ча Бабі­ча-Дру­ць­ко­го, вида­ну Черейсь­ко­му Трої­ць­ко­му мона­сти­рю [4]. На цій під­ставі Ю. Вольф не виклю­чав, що пре­док Козек «при­був туди (на Волинь — С. Келем­бет) зі Свид­ри­гай­лом; на остан­ній факт вка­зу­ва­ли б сто­сун­ки тих князів з кня­зя­ми Дру­ць­ки­ми і набут­тя земель у вла­стивій Литві, що мало ще міс­це в XV-му століт­ті». Якщо виво­ди­ти князів Козек із Оршансь­ко­го повіту, то їх логіч­ні­ше за все буде визна­ти молод­шою гіл­кою князів Дру­ць­ких. Таке при­пу­щен­ня, в досить обе­реж­ній фор­мі, вис­ло­вив В. Соб­чук: ««На Рши» лежа­ло також село При­ха­би [5] (у руб­ри­ці «На Рши», зга­ду­ють­ся також і володін­ня інших Дру­ць­ких — князів Васи­ля Гри­го­ро­ви­ча, Іва­на Путя­ти та Олек­сандра Кін­ди­ро­ви­ча), родо­ве гніз­до При­хабсь­ких, що виді­ли­ли­ся з князів Дру­ць­ких [6]. Наве­дені дані дже­рел дають під­ста­ви дума­ти, що бать­ків­щи­ною роду міг бути рай­он Орші і що він міг виді­ли­ти­ся з князів Дру­ць­ких» [7].

Ця гіпо­те­за зна­хо­дить повне під­твер­джен­ня у даних сфра­гі­сти­ки. Ран­ні печат­ні зна­ки князів Козек це варіа­тивне зоб­ра­жен­ня про­квіт­ло­го хре­ста, який також зоб­ра­же­ний на печа­тях однієї з гіл­ків князів князів Дру­ць­ких (Путя­ти­чів), Лукомсь­ких і Євлаш­ко­ви­чів. над­звы­чай бліз­кім падаб­ен­ствам гер­батвор­на­га сім­ва­ла кня­зёў Казе­каў [8] з гераль­дыч­ны­мі выя­ва­мі на пячат­цы Іва­на Сямё­наві­ча Пуця­ты Друц­ка­га 1422–1431 гг. [9] пры яе слуш­най ары­ен­та­цыі з пава­ро­там на 180º [10] і на пячат­ках яго праў­ну­каў Фёда­ра Дзміт­ры­еві­ча ад 22.11.1538 г. (гл. кар­экт­ную выя­ву ў Шалан­да А.И. Гер­бы кня­зей Друц­ких и Льва Сапе­ги. // Древ­ней­шие горо­да Бела­ру­си. Друцк. Минск, 2014. С. 316–351. С. 324 (рис. 11.8).))і Іва­на Іва­наві­ча ад 1543 г. [11]

Дже­ре­ла: Келем­бет С. Неві­до­ма гра­мо­та вели­ко­го кня­зя Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча: фор­му­ван­ня зем­ле­во­лодін­ня князів Козек на Волині та їх поход­жен­ня // Спе­ціаль­ні істо­рич­ні дис­ци­плі­ни: питан­ня тео­рії та мето­ди­ки. – К., 2017. – Вип. 29; Бар­эй­ша Ю. Кня­жанне Дзміт­рыя-Кары­бу­та ў Нова­га­рад­ку (1382–1393 гг.) па свед­чан­нях пра­са­па­гра­фіі і нуміз­ма­ты­кі / Юрый Бар­эй­ша. – Мінск: УП «Энцы­кла­пе­дыкс», 2021. – 640 с., іл., с. 76–77.

Геральдика та сфрагистика

Зрів­нян­ня печа­ток кня­зя Дру­ць­ко­го-Горсь­ко­го і князів Козек (Келем­бет)

Певне світ­ло на про­бле­му поход­жен­ня Козе­ки може про­ли­ти від­най­де­ний Одно­ро­жен­ко сфра­гі­стич­ний матеріал. Ран­ні печат­ні зна­ки князів Козек це варіа­тивне зоб­ра­жен­ня про­квіт­ло­го хре­ста, який також зоб­ра­же­ний на печа­тях однієї з гіл­ків князів князів Дру­ць­ких (Путя­ти­чів), а також Лукомсь­ких і Євлаш­ко­ви­чів. Зокре­ма, печат­ний знак кня­зя Андрія Михай­ло­ви­ча Козе­ки (1540 р.) май­же іден­тич­ний зна­ку кня­зя Федо­ра Дмит­ро­ви­ча Дру­ць­ко­го-Горсь­ко­го (1538 р.). Ще ближ­че до ньо­го знак кня­зя Дмит­ра Андрій­о­ви­ча Козе­ки (1581 р.), а на печат­ці кня­зя Юрія Дмит­ро­ви­ча Козе­ки (1589 р.) до ньо­го дода­но ще й два пів­мі­ся­ці, вза­галі харак­тер­ні для князів Дру­ць­ких. [12] Подіб­ні збі­ги випад­ко­ви­ми бути про­сто не можуть.

Печат­ка кня­зя Андрія Михай­ло­ви­ча Козе­ки по нотат­кам Рад­зи­мінсь­ко­го (Пеко­синсь­кий)

Пекосінсь­кий подає відо­мо­сті про зоб­ра­жен­ня на печат­ці незна­но­го ближ­че пред­став­ни­ка роду князів Козеків від 1538 р., в полі якої мав зна­хо­ди­ти­ся знак у вигляді літе­ри М під дов­гим хре­стом і щоглою з пря­мо­кут­ни­ком вгорі ліво­руч [13]. Втім, дані відо­мо­сті потре­бу­ють додат­ко­вої перевір­ки, оскіль­ки не узгод­жу­ють­ся з дани­ми, що похо­дять з інших сфра­гі­стич­них пам’яток, зна­них з автен­тич­них відбитків.

Герб Кржиж­лук князів Козек

Слід зазна­чи­ти, що в цей час герб князів Козеків все ж таки зазнав транс­фор­ма­цій, але набув вигля­ду зна­ка у вигляді дво­ра­мен­но­го хре­ста над пів­ко­лом, що лежить кін­ця­ми вго­ру, які хви­ля­сто загнуті в бік. Дане зоб­ра­жен­ня зна­хо­ди­мо на печат­ках князів Андрія Михай­ло­ви­ча Козе­ки Зам­ли­ць­ко­го від 1540 р. (в німе­ць­ко­му щиті) [14] та Дмит­ра Андрій­о­ви­ча Козе­ки 1568 р. (в рене­сан­со­во­му щиті) [15]. На піз­ні­шій печат­ці остан­ньо­го від 1581 р. зна­хо­ди­ло­ся подібне зоб­ра­жен­ня, але з одно­ра­мен­ним хре­стом в зна­ко­ві [16]. Вре­шті, на печат­ці його сина – кня­зя Юрія Дмит­ро­ви­ча Козе­ки 1589 р. зно­ву бачи­мо зоб­ра­жен­ня зна­ка у вигляді дво­ра­мен­но­го хре­ста над пів­ко­лом, яке лежить кін­ця­ми вго­ру, які загну­то вбік, цьо­го разу в баро­ко­во­му щиті [17]. Не знає­мо напев­но якою була ево­лю­ція родо­во­го гер­ба князів Козек в подаль­шо­му, оскіль­ки піз­ні­ші річ­поспо­литсь­кі гер­бов­ник пода­ють доволі непев­ні відо­мо­сті про вико­ри­стан­ня цим кня­жим родом гер­бів Гер­бурт [18] і Зкриж­лук (лук під золо­тим хре­сти­ком) [19].

Печать кн. Федо­ра Евлаш­ко­ви­ча 1388 год

«Кре­сто­лу­ку» Козек так­же уда­лось най­ти ана­ло­гию в изоб­ра­же­ни­ях печа­тей зага­доч­ных кня­зей Евлаш­ко­ви­чей. Как заме­тил Алек­сей Бабен­ко на фору­ме imtw​.ru, эта фигу­ра вполне мог­ла эво­лю­ци­о­ни­ро­вать из «там­ги» кня­зя Федо­ра Евлаш­ко­ви­ча Хво­ро­щи, извест­ной по его печа­ти на доку­мен­те [20]

Олег Одно­ро­жен­ко дает изоб­ра­же­ние печа­ти кня­зя Федо­ра Евлаш­ко­ви­ча Хво­ро­щи, при этом отме­чая: [21] «...вираз­но пош­код­же­но напис на печат­ці Федо­ра Євлаш­ко­ви­ча Хво­ро­щі: «+ ...ПЕЧАТЬ”, яка мала круг­лу фор­му роз­міром 35мм. Нато­мість доб­ре вид­но зоб­ра­жен­ня в полі печат­ки родо­во­го зна­ку у вигляді три­кут­ни­ка під хре­стом і дво­ма хви­ля­сти­ми від­га­лу­жен­ня­ми здо­лу...». Таким обра­зом, как и видим печать кня­зя Федо­ра Евлаш­ко­ви­ча Хво­ро­щи, а зна­чит и его бра­та Ива­на и соот­вет­ствен­но отца Евлаш­ка не могут ниче­го иметь обще­го к гер­бу Кор­чак, к кото­ро­му Несец­кий и Коя­ло­вич отно­сят Евлашковичей-Жоравинских.

Печать кня­зя Андрія Михай­ло­ви­ча Козеки

1. князь Андрій Михай­ло­вич Козе­ка: Печат­ка від 28.9.1540: В полі печат­ки рене­сан­со­вий щит, на яко­му знак у вигляді дво­ра­мен­но­го хре­ста над пів­ко­лом, що лежить кін­ця­ми вго­ру, які хви­ля­сто загнуті в бік. оваль­на, роз­мір 16х12 мм.
Дже­ре­ла: ANK, AS, Teka ІV, Plik 14. 28.9.1540.

Нато­мість на най­дав­ні­шо­му відо­мо­му нам на сьо­год­ні збе­ре­же­но­му автен­тич­но­му від­бит­ку печат­ки пред­став­ни­ка цьо­го роду – кня­гині Марії Михай­лів­ни Козе­ки від 8 січ­ня 1539 р. в німе­ць­ко­му щиті зоб­ра­же­но родо­вий знак у вигляді літе­ри П з пере­хре­ще­ни­ми кін­ця­ми під стрі­лою вістрям вго­ру [22], що від­чут­но нага­дує знак в гер­бі князів Капуст.

Дже­ре­ло: Одно­ро­жен­ко О.А. Українсь­ка родо­ва гераль­ди­ка доби серед­ньо­віч­чя та ран­ньо­го модер­ну (XIV – XVIІІ СТ.). – Дисер­та­ція на здо­бут­тя нау­ко­во­го сту­пе­ня док­то­ра істо­рич­них наук. Київ – 2009; Келем­бет С. Неві­до­ма гра­мо­та вели­ко­го кня­зя Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча: фор­му­ван­ня зем­ле­во­лодін­ня князів Козек на Волині та їх поход­жен­ня // Спе­ціаль­ні істо­рич­ні дис­ци­плі­ни: питан­ня тео­рії та мето­ди­ки. – К., 2017. – Вип. 29; Бабен­ко А. Форум сай­та imtw​.ru

Родовід

І генерація

1. КН. ВАСИ­ЛИЙ ИВА­НО­ВИЧ (*конец XIV в., 1432)

воз­мож­но сын кня­зя Ива­на Друц­ко­го, кото­рый был одним из гаран­тов Салин­ско­го дого­во­ра Вито­вта с Орде­ном 12 октяб­ря 1398 г.[23]. Баць­ку Фёда­ра Казекі мож­на ата­я­са­мі­ць з «рус­кім гер­ца­гам з Полац­ка Васілём Іва­наві­чам», зга­да­ным 07.10.1432 г. у якас­ці пас­лан­ца Сві­дры­гай­лы, пре­бы­вав­ше­го в Полоц­ке, нака­нуне его пер­во­го похо­да в Лит­ву, да лівон­ска­га магіст­ра. В этой поезд­ке его сопро­вож­дал полоц­кий боярин Ленид Пат­ри­ке­е­вич [24]. Л.Корчак ідэн­ты­фі­ка­ва­ла кня­зя Васи­лия як сына Іва­на Сямё­наві­ча Пуця­ты [25]. У такім разе цал­кам скла­да­ец­ца «гераль­дыч­ны пазл» гэтай галі­ны Друц­кіх кня­зёў – Фёдар Казе­ка давод­зіў­ся б уну­кам Іва­ну Сямё­наві­чу Пуця­ту і дзяд­зь­кам Фёда­ру Дзміт­ры­еві­чу і Іва­ну Іва­наві­чу Друц­кім-Гор­скім. Аднак пра­па­на­ва­нае Л.Корчак сва­яцтва не адпа­вя­дае вызна­ча­най даслед­чы­ка­мі прыб­лізнай хра­на­ло­гіі жыц­ця Васі­ля Іва­наві­ча Пуцячі­ча [26], што праў­да, акр­эс­ле­най больш на гіпат­этыч­ных падставах. 

Стані­слав Келем­бет лічы­ць кня­зя Федо­ра Васи­лье­ви­ча Замглиц­ко­го маг­чы­мым сынам Васі­ля Сямё­наві­ча Крас­на­га (Друц­ка­га) [27]. Гэтая вер­сія мае істот­ную хібу – гераль­дыч­ны знак Васі­ля Сямё­наві­ча Крас­на­га на яго пячат­цы 1430/1431 гг. быў зусім інша­га кштал­ту [28].

В упісі кня­зя Фёда­ра Васи­лье­ви­ча Замгліц­ка­га ў памян­ніку Гарад­зіш­чан­ска­га мана­сты­ра на Валы­ні, склад­зе­на­га ў 1483/1484 г.[29], у памя­нё­ных ў ім пас­ля вяліка­га кня­зя Аляк­сандра асо­бах (пер­шыя імё­ны: «васи­лїá ҃ иван҃а оугри­пи­ны, ино­ки­ны миха­и­ла ѫрьѫ) Юрий Борей­ша пред­по­ло­жи­тель­но видит его отца и деда [30].

ІІ генерація

2/1. КН. ФЕДОР ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ КОЗЕ­КА ЗАМГЛИЦ­КИЙ (1430,1451/1452)

пер­вое упо­ми­на­ние о кня­зе Федо­ре Козе­ке сре­ди сви­де­те­лей — чле­нов Рады кня­зя Свид­ри­гай­ла в «Жало­ва­ной гра­мо­те кня­зя Сви­дви­гай­ла Ива­ну Муша­те на имѣніе въ Луц­комъ повѣтѣ от 5 нояб­ря 1430 года»

Рос­нов (Рус­нов), Бис­ку­пи­чи, Воли­ца и Жаш­ко­ви­чи отно­си­лись к одно­му «клю­чу», частич­но при­над­ле­жа­ли Неми­ри­чам (в том чис­ле, воз­мож­но были их «мате­риз­ной» по кня­зьях Козе­ках: жена Неми­ри Реза­но­ви­ча, княж­на Анна — сест­ра кня­зя Федо­ра Козе­ки?; см. так­же «Жало­ван­ная гра­мо­та вели­ка­го кня­зя Свид­ри­гай­ла Ѳети­ньи Костюш­ко­вой, на село Жас­ко­ви­чи въ Вла­ди­мир­скомъ повѣтѣ от 1452 года сен­тяб­ря 22 дня») и их потом­кам Волч­кам Жас­ков­ским (см. «Про­даж­ная запись Опа­на­са Баби­ны-Хме­лев­ско­го Волч­ку Жас­ков­ско­му на им. Хме­левъ от 1476 года»), а дру­гая часть кня­зьям Козе­кам гер­ба Кржиж­лук. Подоб­но кня­зьям Козе­кам, кото­рые по сло­вам Воль­фа появи­лись на Волы­ни вме­сте с Свид­ри­гай­лом, види­мо и Неми­ри­чи появи­лись вме­сте со Свид­ри­гай­лом (путь Неми­ри­чей с Подо­лья — это путь Свид­ри­гай­ла, начи­ная с бит­вы на Вор­ск­ле, затем Жида­чев­ско­го кня­же­ства и закан­чи­вая Брян­ском и конеч­ный пункт Волынь; когда же Свид­ри­гай­ло нахо­дил­ся в заклю­че­нии, Неми­ри­чи вре­мен­но слу­жи­ли Вито­вту). В свя­зи с этим мне кажет­ся, что женой Неми­ри Реза­но­ви­ча была княж­на Анна Козе­чан­ка — сест­ра кня­зя Федо­ра Козеки?

У книзі 5 т. зв. «Русь­кої мет­ри­ки» зберіг­ся спи­сок гра­мо­ти вели­ко­го кня­зя Швит­ри­гай­ла, вида­ної кня­зю Федо­ру Васи­льо­ви­чу, яка була там «обля­то­ва­на» з кре­ме­не­ць­ких ста­ро­стинсь­ких книг у 1579 р.[31]. Аркуш руко­пи­су з заго­лов­ком та почат­ком тек­сту, де було викла­де­но обста­ви­ни й при­чи­ни обля­ти акту, дав­но втра­че­ний, про що свід­чать і піз­ні­ші при­пис­ки. Однак з тек­сту, що зберіг­ся (у мік­ро­філь­мі він май­же нечи­та­бель­ний) мож­на зро­би­ти вис­но­вок, що доку­мент було обля­то­ва­но з іні­ціа­ти­ви княж­ни Мару­ші Зба­разь­кої (зга­дуєть­ся у 2‑му ряд­ку арк. 198) та її бра­та, кня­зя воє­во­ди (Брац­лавсь­ко­го, Яну­ша Мико­лай­о­ви­ча), які «пра­вом дохо­ди­ли» та пред’явили «при­ви­лий голов­ный» на «имѣньє Моро­зо­ви­чи» (вклю­чене у надан­ня кня­зю Федо­ру Васи­льо­ви­чу). Оче­вид­но, на цій під­ставі видав­ці реге­стів мет­ри­ки назва­ли Федо­ра Васи­льо­ви­ча кня­зем Зба­разь­ким[32]. У само­му тексті акту пріз­ви­ще кня­зя Федо­ра Васи­льо­ви­ча не вка­зане. Йому нада­ва­ли­ся «сєло Зам­ли­чи у Воло­ди­мєр­скомъ повѣтє, а и к тому при­сє­лок Вой­ко­ви­чи и сєли­що Форо­стовъ на Смочє по Вєли­кую доро­гу, а Моро­зо­ви­чи, а Бис­ку­пи­чи Мосорєво сєло, што Мосор дєр­жал, а Бунє­ва, што Куз­ма [дєр­жал], слу­га кня­зя Фєдо­ровъ Васи­лєви­ча». Дата гра­мо­ти, вка­за­на в спис­ку – «под лѣта Ису­са Хри­сто­ва Рожєства тися­ча лѣтъ и чоти­ри­ста лѣт пятоє лѣто. Индикт пятый надцать». Рік, зви­чай­но, є немож­ли­вим: оче­вид­но, писар не зміг пра­виль­но пере­кла­сти кири­лич­ні літе­ри-циф­ри, що сто­я­ли в ори­гі­налі. Нато­мість, 15‑й індикт у період прав­лін­ня Швит­ри­гай­ла при­па­дав на вере­сень 1436 – сер­пень 1437 та вере­сень 1451 – сер­пень 1452 р. Пра­виль­ним слід визна­ти дру­гий варіант, оскіль­ки титул Швит­ри­гай­ла в гра­мо­ті – вели­кок­нязівсь­кий та з патроні­мом «Олгир­до­вич», але без «Литов­ский, Рус­кий и иных», як у доку­мен­тах 1430‑х рр., – вико­ри­сто­ву­вав­ся ним лише в актах, вида­них піс­ля 1442 р., коли молод­ший Оль­гер­до­вич фак­тич­но був тіль­ки кня­зем Волинсь­ким, до його смер­ті 10 люто­го 1452 р. [33]. Отже, надан­ня Швит­ри­гай­ла кня­зю Федо­ру Васи­льо­ви­чу слід впев­не­но дату­ва­ти верес­нем 1451 – почат­ком люто­го 1452 р.

З ряду акто­вих доку­мен­тів XVI ст. вип­ли­ває, що части­ну маєт­ків у Воло­ди­мирсь­ко­му повіті, зга­да­них у надан­ні кня­зю Федо­ру Васи­льо­ви­чу, князь Януш та Мару­ша Зба­разь­кі успад­ку­ва­ли від своєї матері Козе­чан­ки, а до того вони нале­жа­ли кня­зям Козе­кам. Дея­кі володін­ня Козек перей­шли до Зба­разь­ких через одру­жен­ня кня­зя Мико­лая Зба­разь­ко­го, пер­шим шлю­бом, на княж­ні Марії Козе­чан­ці. 27 лип­ня 1566 р. у Зам­ли­чах було укла­де­но роз­поділь­чий акт між кня­зем Яну­шем Мико­лай­о­ви­чем Зба­разь­ким та його сест­рою Мару­шею, дру­жи­ною пана Васи­ля Заго­ровсь­ко­го. У ньо­му йдеть­ся про те, що брат та сест­ра Зба­разь­кі поді­ли­ли між собою «имє­нья мате­ри­стые», які «зоста­ли­ся по нєбожъ­чи­цы панє мат­цє нашой, єє мило­сти кнє­ги­ни Мари Козє­чан­ки, на мєнє (кня­зя Яну­ша – Келем­бет) и на сєст­ру мою княж­ну Мару­шу Зба­ражъ­ско­го, то єсть дворъ Зам­лиц­кий з селомъ Вой­ко­ви­ча­ми, дворъ Жас­ков­ский, дворъ Рос­нов­ский, дворъ Гри­вят­ков­ский, сєло Форо­стов, сєло Бис­ку­пи­чи». Мару­ша, як молод­ша сест­ра, обра­ла собі части­ну з дво­ром Зам­ли­ць­ким та с. Вой­ко­ви­чі, двір Гри­вят­ковсь­кий і с. Форо­стов, а кня­зю Яну­шу «зоста­ло­ся» двір Рос­новсь­кий, двір Жас­ковсь­кий і с. Біску­пи­чі [34]. Отже, оскіль­ки володін­ня у Воло­ди­мирсь­ко­му повіті, пере­ра­хо­вані в надан­ніі кня­зю Федо­ру Васи­льо­ви­чу, піз­ні­ше нале­жа­ли кня­зям Козе­кам, а части­на їх перей­ш­ла до князів Зба­разь­ких виключ­но в яко­сті спад­ку княж­ни Марії Козе­чан­ки, слід зро­би­ти вис­но­вок, що князь Федір також нале­жав до роду Козек. І дійс­но, пер­шим відо­мим пред­став­ни­ком вка­за­но­го роду був князь Федір «Кози­ка» – член ради Швит­ри­гай­ла, зга­да­ний як сві­док у його гра­мо­ті від 5 листо­па­да 1445 р. [35]). Таким чином, як би не спо­кус­ли­во було б ото­тож­ни­ти кня­зя Федо­ра Васи­льо­ви­ча з Федь­ком загад­ко­вем, тим самим вста­но­вив­ши загад­ко­ве ім’я Федь­ко­во­го бать­ка, доку­мен­таль­ні фак­ти одно­знач­но свід­чать про про­ти­лежне. Крім того, вкрай мало­віро­гід­но, щоб Федь­ко Несвізь­кий, якщо при­пу­сти­ти, що він повер­нув­ся на служ­бу до Швит­ри­гай­ла, не зга­ду­вав­ся б у жод­но­му дже­релі про­тя­гом аж 16 років – з 1435 по 1451 р.

У́піс «кнѧзѧ Ѳеоѡ­до­ра Zамглиц­ко­го и кнѧ­ги­ни его илб­ской» склад­зе­на­га ў 1483/1484 памян­ніка Гарад­зіш­чан­ска­га мана­сты­ра на Валы­ні [29]. Феа­до­ра Замгліц­ка­га неаб­ход­но ідэн­ты­фі­ка­ва­ць як кня­зя Фёда­ра Казіку (Казе­ку), які зна­ход­зіў­ся ў блі­ж­эй­шым ата­ч­эн­ні (праў­да, на далё­ка не пер­шых пазі­цы­ях) Сві­дры­гай­лы 05.11.1445 г. [36], бо вядо­мыя па даку­мен­тах XVI ст. князі Зам­ліц­кія з Зам­ліч [37] (Валын­ская вобл.) былі адгалі­на­ван­нем Казе­каў [38]. Жон­ку Феа­до­ра Замгліц­ка­га кня­гі­ню Ілб­скую вар­та аднес­ці да роду кня­зёў Сан­гуш­каў, паколь­кі «имѥньє ѡтчиз­ноє Иль­блє» 09.12.1523 г. зга­д­вае Андр­эй Аляк­сандравіч Сан­гуш­ка (адзін са свед­каў яго гра­ма­ты – князь Іван Васі­льевіч Казечыч [39]), а 05.02.1524 г. князь Іван Казе­ка меў спра­ву з Андр­эем Міхай­лаві­чам Сан­гуш­каві­чам[40].

Веро­ят­но, Федо­ра Замглиц­ко­го и его жену кня­ги­ню Илбов­скую нуж­но отож­де­ствить с леген­дар­ны­ми кня­зья­ми Заго­муль­ских (Заго­мыль­ски­ми) и Иль­гов­ски­ми, о кото­рых Коя­ло­вич писал так: Hreczynowie Kierdciowie y Hreczynowie Woynowie iedenze dom tego herbu, ktory iedni prowadza, od kniaziоw Zahomylskich, drudzy od od Ilhowickich … .[41]. Внук Фёдо­ра князь Андрей Михай­ло­вич Козе­ка Замглиц­кий был женат на Ана­ста­сии Кир­де­евне, а его две сест­ры вышли замуж за Чап­ли­ча Шпа­нов­ско­го и Козин­ско­го, кото­рых гераль­ди­сты при­чис­ля­ют к роду Кир­де­ев и к гер­бу Кирдей.

Ж., КНЖ. …… (САН­ГУШ­КОВ­НА?) ИЛБСКАЯ.

ІІІ генерація

2/1. КН. АНДРЕЙ ФЕДО­РО­ВИЧ КОЗЕ­ЧИЧ († до 1492)

В пери­од прав­ле­ния коро­ля Кази­ми­ра Андрей и Лев Козе­чи­чи поме­ня­ли свои вла­де­ния близ Орши на име­ние Лосо­си­но в том же Витеб­ском вое­вод­стве кня­зю И.Ю. Иже­слав­ско­му с сыновьями.

«Самъ корол. Дали есмо пану Дор­кию Бля­зе со всимъ, какъ его тесть кн(я)зь Анъ­д­реи дер­жалъ. А да/​/​у Бели­ци, мая третег(о), индик(т) 1. При томъ [был] панъ Мих(аило), кан(цлер).» [42]

3/1. КН. ЛЕВ ФЕДО­РО­ВИЧ КОЗЕ­ЧИЧ († до 1492)

в пери­од прав­ле­ния коро­ля Кази­ми­ра Андрей и Лев Козе­чи­чи поме­ня­ли свои вла­де­ния близ Орши на име­ние Лосо­си­но в том же Витеб­ском вое­вод­стве кня­зю И.Ю.Ижеславскому с сыновьями.

4/1. КН. ИВАН ФЕДО­РО­ВИЧ († до 1488)

Зга­дуєть­ся з 1466 р.

5/1. КН. ВАСИ­ЛИЙ ФЕДО­РО­ВИЧ КОЗЕ­ЧИЧ († после 1493).

Зга­дуєть­ся з 1466 р. 1458–1488 г.г., инд. 6, июня 3. Гра­мо­та кор. Кази­ми­ра кн. Вас. Козе­ке и кн. Олех­ну Порыц­ко­му о том, что­бы они разо­бра­ли спо­ры меж­ду Вас­ком Бар­са­но­ви­чем и Пах­ном Гуле­ви­чем[43]. Полу­чил 8 коп с пита­ни­ем луц­ко­го в 1488 г.

6/1. КН. МИХА­ИЛ ФЕДО­РО­ВИЧ КОЗЕ­ЧИЧ (1502,†1502/1512)

Въ 1502 году Сигиз­мундъ под­твер­дилъ на вѣч­ность кня­зю Миха­и­лу Ѳедо­ро­ви­чу Козе­чи­чу имѣ­нье Мок­рецъ въ Турій­ской воло­сти Вла­ди­мир­ска­го повѣта, ...въ кото­ромъ было пять дво­рищъ съ людь­ми, а шестое пустое, „на имя: Бѣли­ков­ское, Ходо­ров­ское, Коше­лев­ское, Дег­те­рев­ское, Мих­нов­ское, Корчмишское“, ...

В 1512 за кня­ги­ню Михай­ло­вою Козе­чи­ча с детьми кор. Алек­сандр утвер­дил Смолиговичи.

∞, МАРІЯ ПАШ­КІВ­НА ПОСЯГОВЕЦЬКА.

КН. СЕМЕН ...... КОЗЕ­КИН РОМАНОВСКИЙ

В реест­ре кня­зей, бояр и слуг смо­лен­ских, нахо­дя­щем­ся в 4 кни­ге Литов­ской мет­ри­ки и дати­ру­е­мым 1492 г., встре­ча­ют­ся име­на двух бра­тьев, кня­зей Семе­на и Дмит­рия Рома­нов­ских [44]. В фун­да­мен­таль­ном четы­рех­том­ни­ке А.Антонова и К.Баранова «Акты слу­жи­лых зем­ле­вла­дель­цев XV — нач.XVII века» (далее — АСЗ) были опуб­ли­ко­ва­ны три акта, свя­зан­ных с кня­зья­ми Рома­нов­ски­ми. Это две жало­ван­ных гра­мо­ты вели­ко­го кня­зя Васи­лия III от 16 июня 1516 г. кня­зьям Миха­и­лу и Алек­сан­дру Рома­нов­ским на вла­де­ния в Яро­полч­ской воло­сти Вла­ди­мир­ско­го уез­да [45]; а так­же заклад­ная каба­ла кня­зя Ива­на Михай­ло­ви­ча сво­е­му пле­мян­ни­ку М.А.Бологовскому ок. 1581 г. [46]. В этих актах (в спис­ках 1622 г.) ука­за­на и дру­гая фами­лия кня­зей Рома­нов­ских — Козе­ки­ны. Судя по все­му, Семен и Дмит­рий Рома­нов­ские были вну­ка­ми слу­жи­ло­го кня­зя Свид­ри­гай­ло, Федо­ра Козе­ки (уп.1445 г.) от одно­го из его стар­ших сыно­вей, Андрея или Льва, про потом­ство кото­рых, как пишет Ю.Вольфф, «боль­ше не слыш­но». Извест­но, что в пери­од прав­ле­ния коро­ля Кази­ми­ра Андрей и Лев Козе­чи­чи поме­ня­ли свои вла­де­ния близ Орши на име­ние Лосо­си­но в том же Витеб­ском вое­вод­стве кня­зю И.Ю.Ижеславскому с сыно­вья­ми. Т.е. уже Андрей и Лев Федо­ро­вич мог­ли слу­жить «у Смо­ле­неску». А Миха­ил и Алек­сандр (види­мо, так­же род­ные бра­тья) — соот­вет­ствен­но, сыно­вья одно­го «смо­лен­ских» Рома­нов­ских. Дата жало­ван­ных гра­мот Васи­лия III поз­во­ля­ет пред­по­ло­жить, что пере­ход Козек-Рома­нов­ских на мос­ков­скую служ­бу свя­зан со взя­ти­ем Смо­лен­ска мос­ко­ви­та­ми 1 авгу­ста 1514 г. Миха­ил и Алек­сандр, похо­же, были совсем моло­ды­ми в 1516 г., посколь­ку сын Миха­и­ла, князь Иван жил еще в 1580‑х гг.

КН. ДМИТ­РИЙ КОЗЕ­КИН РОМАНОВСКИЙ (?)

IV генерація

КНЖ. [......] АНДРЕ­ЕВ­НА КОЗЕ­ЧАН­КА († до 1484)

«Самъ корол. Дали есмо пану Дор­кию Бля­зе со всимъ, какъ его тесть кн(я)зь Анъ­д­реи дер­жалъ. А да/​/​у Бели­ци, мая третег(о), индик(т) 1. При томъ [был] панъ Мих(аило), кан(цлер).» [42]

В «Декре­те межи паном Мих­ном Дор­ге­ви­чом, а паном Яном Довой­но­ви­чом о име­нья Олбязъ, Любе­шо­во, Бис­ку­пи­чи, Рос­ное» от 18 сен­тяб­ря 1484 года речь идет об мате­ризне Мих­на Дор­ге­ви­ча, где его мать была 1‑й раз заму­жем за N. Дор­ге­ви­чем, а вто­рой — за Яном Довой­но­ви­чем. А зна­чит, мате­рью Мих­на была Козе­чан­ка, где, по край­ней мере села Бис­ку­пи­чи и Рос­нов были их отчиз­ной. Кро­ме того, извест­но, что Олбязь свя­зан был с Козе­чи­ча­ми, а Любе­шов в 1547 году пере­хо­дит во вла­де­ние кня­зя Льва Образ­цо­ва — мужа Кате­ри­ны Козечанки.

Пер­ша доку­мен­таль­на згад­ка про посе­лен­ня Любе­шів є серед записів Литовсь­кої мет­ри­ки під 1484 р. Цим роком датуєть­ся декрет польсь­ко­го коро­ля і вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Кази­мі­ра IV Яге­лон­чи­ка про роз­поділ маєт­ку між спад­коєм­ця­ми покій­ної пані Довой­но­вич: її дру­гим чоло­віком Яном Довой­но­ви­чем та сімо­ма дітьми від оби­д­вох шлю­бів покій­ни­ці. Доку­мент нази­ває най­важ­ливі­ші посе­лен­ня вка­за­но­го маєт­ку: Люб’язь, Любе­шо­во, Бис­ку­пи­чі, Рос­но та інші села «што слу­ша­ет к тому» і визна­чає ново­го потен­цій­но­го влас­ни­ка Любе­шо­ва – Мих­на Дор­ге­ви­ча, най­стар­шо­го сина.

Доку­мент засвід­чує, що Мих­но Дор­ге­вич дома­гав­ся від вол­ко­вись­ко­го наміс­ни­ка Яна Довой­но­ви­ча мате­риз­ни (маєт­но­стей, яки­ми володі­ла його мати): Оль­бя­зя, Любе­шо­ва, Бис­ку­пи­чів, Рос­но­го та нав­ко­лиш­ніх сіл.

За сло­ва­ми Мих­на, Ян Довой­но­вич одру­жи­вся з його матір’ю, а від­так йому перей­шло її неру­хо­ме май­но. З доку­мен­та не зро­зу­мі­ло, чому Мих­но дома­гав­ся маєт­ків. Мож­на при­пу­сти­ти, що його матір уже помер­ла, а зна­чить, ішло­ся про спадщину.

У декреті не вка­за­но, кому дістав­ся Любе­шів, а кому — інші насе­лені пункти.

Король та Пани–рада (дер­жав­ний орган Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го, куди вхо­ди­ли найвп­ли­во­ві­ші маг­на­ти, мала широ­кі пов­но­ва­жен­ня у зов­ніш­ніх спра­вах та внут­ріш­ній політи­ці) вирі­ши­ли розді­ли­ти спа­док між Мих­ном Дор­ге­ви­чем, його сест­рою Ках­ною та дітьми Довой­но­ви­ча: Андрієм, Яном, Ельж­бе­тою, Ядві­гою, Ган­ною і Мар­га­ри­тою, як того вима­га­ла пра­во­ва систе­ма дер­жа­ви. Від­так, маєт­ки були поді­лені на вісім частин. У декреті не вка­за­но, кому дістав­ся Любе­шів, а кому — інші насе­лені пункти. 

∞, 1м, ДОРГ. Діти: Мих­но, Кахна

∞, 2м, ЯН АНДРІЙ­О­ВИЧ ДОВОЙ­НО­ВИЧ (1478, 1484). Діти: Андрій, Ян, Ельж­бе­та, Ядві­га, Ган­на і Маргарита.

7. КН. ОЛЕХ­НО ИВА­НО­ВИЧ КОЗЕ­КА († піс­ля 1533)

8. КН. ИВАН ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ КОЗЕ­КА ЗАМ­ЛИЦ­КИЙ (1530, † до 1545)

У наказі Сиґіз­мун­да I Ста­ро­го від 5 люто­го 1524 р. кня­зям Васи­леві Чет­вер­тинсь­ко­му та Олек­сан­дро­ві Буремсь­ко­му йшло­ся про те, що йому скар­жи­вся князь Іван Козе­ка на мар­шал­ка кня­зя Андрія Михай­ло­ви­ча Сан­гуш­ка, і «и на то князь Иван в нас (Сиґіз­мун­да) съ свое руки судя­ми взял вас (В.Четвертинського й О.Буремського), а князь Андрей инших судей на то съ свое руки в нас побрал»[47].

В 1533 году князь Иван Козе­ка вел судеб­ный про­цесс с Онош­ко­ви­чем о заста­ве име­нья Бис­ку­пи­чи. Соглас­но реви­зии зам­ков Вла­ди­мир­ско­го и Луц­ко­го от 1545 года: шестую город­ню дер­жал покой­ный князь Иванъ Кози­ка съ Рос­но­ва. Спра­ва між кня­зем Іва­ном Васи­льо­ви­чем Козе­кою з кня­зем Іллею Долзь­ким про розо­рен­ня остан­нім маєт­ку Рож­ча­ло­ви­чі (12 серп­ня 1530 року): «Бага­то шкод в ньо­му поро­бив, двір спа­лив, людей розі­гнав». Кня­зя Долзь­ко­го двічі викли­ка­ли до суду пись­мо­ви­ми пові­дом­лен­ня­ми та через гос­по­дарсь­ко­го дво­ря­ни­на Васи­ля Линевсь­ко­го, однак той від­мо­в­ляв­ся при­ї­ха­ти і спла­ти­ти 1000 кіп гро­шів потер­пі­ло­му. Вре­шті Іллі при­су­ди­ли штраф у роз­мірі 400 кіп гро­шів одно­ра­зо­вою випла­тою, однак той подав зустріч­ний позов. Соглас­но реви­зии зам­ков Вла­ди­мир­ско­го и Луц­ко­го от 1545 года:«шестую город­ню дер­жал покой­ный князь Иванъ Кози­ка съ Рос­но­ва; а пото­мок Волч­ка Жас­ков­ско­го дер­жал Жас­ко­ви­чи и Хме­лев: Волч­ко­ва Засков­ска­го съ Заско­вичъ и съ Хмѣле­ва, обстро­ен­ная; Андрей Кози­ка вме­сте с мужем его пле­мян­ни­цы Кате­ри­ны Кози­чан­ки — Львом Образ­цо­вым так­же дер­жал Бис­ку­пи­чи: Под­лѣ этой город­ни пол­то­ры город­ни кня­зя Андрея Кози­ки и Льва Образ­цо­ва, съ Бис­ку­пичъ, обстро­е­ны. Кро­ме того, соглас­но той же реви­зии, в Бис­ку­пи­чах фик­си­ру­ют­ся бояре Мон­то­вто­ви­чи (стр. 78, 87, 111), прав­да неяс­но о каких Бис­ку­пи­чах идет речь, воз­мож­но литов­ские бояре Мон­то­вто­ви­чи свя­за­ны были с Довой­но­ви­ча­ми и Дор­ге­ви­ча­ми, для кото­рых Бис­ку­пи­чи были мате­риз­ной или по Козе­ках или по Немиричах.

∞, МАРІЯ

9. КНЯЗЬ АНДРЕЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КОЗЕ­КА ЗАМ­ЛИЦ­КИЙ (піс­ля 1550)

(1528) по Пере­пи­си 1528 вой­ска Литов­ско­го кн., кн. Валын­ской з‑ли. Соглас­но реви­зии зам­ков Вла­ди­мир­ско­го и Луц­ко­го от 1545 года: Андрей Кози­ка вме­сте с мужем его пле­мян­ни­цы Кате­ри­ны Кози­чан­ки — Львом Образ­цо­вым так­же дер­жал Бис­ку­пи­чи: Под­лѣ этой город­ни пол­то­ры город­ни кня­зя Андрея Кози­ки и Льва Образ­цо­ва, съ Бискупичъ,
За ревізією Воло­ди­мирсь­ко­го зам­ку 1545 року це село Мок­ре­ць фігу­рує вже як влас­ність кня­зя Андрія Михай­ло­ви­ча Кози­ки Зам­ли­ць­ко­го, який був зобов’язаний утри­му­ва­ти і ремон­ту­ва­ти В’їзну вежу озна­че­но­го замку.

Князь Андрій Кози­ка помер у 1550 році і село зали­ши­лось у влас­но­сті його дру­жи­ни Ана­стасії Кір­деїв­ни Кози­чи­ни, яка в 1570 році пла­ти­ла з Мок­ре­ця від 10 димів (дим – оди­ни­ця опо­дат­ку­ван­ня, гос­по­дарсь­ка осе­ля, в одно­му димі про­жи­ва­ло в серед­ньо­му 6–10 осіб) і 7 город­ни­ків (кате­горія селян, яка най­ми­ту­ва­ла або най­ма­ла­ся на сезон­ні робо­ти). У 1577 році їхній син Дмит­ро Андрій­о­вич Зам­ли­ць­кий (Кози­ка) пла­тив з села пода­ток від 14 димів і 10 город­ни­ків. Ймо­вір­но, він розді­лив село між свої­ми спад­коєм­ця­ми, бо під 1629 роком доку­мен­ти фік­су­ють двох влас­ни­ків села Мок­ре­ць Пори­ць­кої воло­сті – онуків Дмит­ра Зам­ли­ць­ко­го (Кози­ки), дво­юрід­них братів Пет­ра і Шимо­на Козик. У влас­но­сті Пет­ра Кози­ки було 35 Ѕ дима, а Шимо­на Кози­ки – 42 дими.

Соглас­но реви­зии зам­ков Вла­ди­мир­ско­го и Луц­ко­го от 1545 года: шестую город­ню дер­жал покой­ный князь Иванъ Кози­ка съ Рос­но­ва; а пото­мок Волч­ка Жас­ков­ско­го дер­жал Жас­ко­ви­чи и Хме­лев: Волч­ко­ва Засков­ска­го съ Заско­вичъ и съ Хмѣле­ва, обстро­ен­ная; Андрей Кози­ка вме­сте с мужем его пле­мян­ни­цы Кате­ри­ны Кози­чан­ки — Львом Образ­цо­вым так­же дер­жал Бис­ку­пи­чи: Под­лѣ этой город­ни пол­то­ры город­ни кня­зя Андрея Кози­ки и Льва Образ­цо­ва, съ Бис­ку­пичъ, обстро­е­ны. Кро­ме того, соглас­но той же реви­зии, в Бис­ку­пи­чах фик­си­ру­ют­ся бояре Мон­то­вто­ви­чи (стр. 78, 87, 111), прав­да неяс­но о каких Бис­ку­пи­чах идет речь, воз­мож­но литов­ские бояре Мон­то­вто­ви­чи свя­за­ны были с Довой­но­ви­ча­ми и Дор­ге­ви­ча­ми, для кото­рых Бис­ку­пи­чи были мате­риз­ной или по Козе­ках или по Немиричах.

В “Archiwum X.X. Sanguszko w Slawucie” том 6, (изда­но по-поль­ски в г. Льво­ве, в 1910 году) 16 декаб­ря 1549 года упо­ми­на­ет­ся князь Андрей Михай­ло­вич Козе­ка, в согла­ше­нии о селе Пере­вал в пове­те Вла­ди­мир­ском (на Волы­ни) при пере­да­чи села от наслед­ни­ков Пет­ра Колу­сов­ско­го к Оле­ху Бог­да­но­ви­чу Заго­ров­ско­му. Он упо­ми­на­ет­ся в чис­ле 10 сви­де­те­лей: Острож­ский, Виш­не­вец­кий, Полу­бин­ский и Козека.

∞, АНА­СТАСІЯ КІР­ДЕЇВ­НА (вдо­ва у 1568), сест­ра волинсь­ких зем’ян Михай­ла та Пет­ра, синів Люд­ми­ли Кер­деєвої Вань­ко­ви­чо­вої. 1568 Січ­ня 22. Скар­га кн. Настасії Кир­деїв­ни Кози­чи­ної на вербсь­ко­го уряд­ни­ка люба­човсь­ко­го каш­те­ля­на Мико­лая Лиса­ковсь­ко­го Стані­сла­ва Стап­ковсь­ко­го про побит­тя і погра­бу­ван­ня її мок­ре­ць­ких під­дан­них. [48].

10. КН. ЯНУШ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КОЗЕ­КА († до 1541)

9 січ­ня 1519 року: Реше­ние по жало­бам коро­лев­ско­го мар­шал­ка и сек­ре­та­ря Н.М. Рач­ко­ви­ча, в том чис­ле на кня­зя Яну­ша Козе­чи­ча об име­нии Ольбяз.

11. КНЖ. АННА МИХАЙ­ЛІВ­НА КОЗЕ­КА († піс­ля 1541)

Віро­гід­но мате­ринсь­ким гер­бом кори­сту­ва­ла­ся кня­ги­ня Марія Михай­лів­на Козе­ка. На її печат­ці від 1539 р. в рене­сан­со­во­му щиті вмі­ще­но знак у вигляді літе­ри П з пере­хре­ще­ни­ми кін­ця­ми під стрі­лою вістрям вго­ру[49], який ціл­ком відріз­няєть­ся від гер­ба, що при­сут­ній на сфра­гісі її бра­та – кня­зя Андрія Михай­ло­ви­ча Козе­ки від 1540 р. – знак у вигляді дво­ра­мен­но­го хре­ста над пів­ко­лом кін­ця­ми вго­ру, які хви­ля­сто загнуті в бік[50]. Їх матір’ю була Марія Паш­ків­на Пося­го­ве­ць­ка з Пого­ри­ни, рід якої вигас по чоло­вічій лінії ще в пер­шій поло­вині XVI ст., тож інфор­ма­ції про їх гер­ботво­рен­ня наразі вияви­ти не вдалося.

∞, ТИХ­НО ГРИНЬ­КО­ВИЧ КОЗИНСЬ­КИЙ (1 шл. — кн. Овдо­тя Капу­стян­ка, 2 шл. — кн. Ган­на Михай­лів­на Козе­чан­ка) [51].

12. КНЖ. СОФИЯ МИХАЙ­ЛОВ­НА КОЗЕ­КА († піс­ля 1541)

∞, ГОСТСЬ­КИЙ РОМАН ІВА­НОВИЧ (1 шл. — кн. Софія Козе­чан­ка, 2 шл. — Марія Романів­на Цатян­ка, 3 шл. — Мари­на Пет­рів­на Кір­деїв­на Мильсь­ка, 4 шл. — Доро­та Корч­мінсь­ка) [52].

13. КНЖ. МАРИЯ МИХАЙ­ЛОВ­НА КОЗЕ­КА († піс­ля 1541)

∞, ПЕТ­РО ІВА­НО­ВИЧ ЧАП­ЛИЧ ШПА­НОВСЬ­КИЙ († у листо­па­ді 1558 р.), луць­кий гродсь­кий суд­дя (пом. бл. 1559 р.)

КН. МИХА­ИЛ .... КОЗЕ­КИН РОМАНОВСКИЙ

КН. АЛЕК­САНДР ..... КОЗЕ­КИН РОМАНОВСКИЙ

V генерація

14. КЖ. КАТЕ­РИ­НА ИВА­НОВ­НА КОЗЕ­КА († піс­ля 1547)

Між 1547 і 1551 піс­ля смер­ті своєї пер­шої дру­жи­ни, Мари­ни Семенів­на Один­це­вич, Лявон Абраз­цоў пашлю­біў Кацяры­ну Іва­наў­ну кня­зёў­ну Казе­чан­ку, якая паход­зі­ла з Валы­ні[53]. У снеж­ні 1551 г. Андр­эй Міхай­лавіч Сан­гуш­кавіч Кашыр­скі, ста­рас­та луц­кі, паз­ваў у гас­па­дар­скі суд Ляво­на Абраз­цо­ва, яго дру­гую жон­ку Кацяры­ну Казе­чан­ку і іх слу­гу Мар­ка Раго­зі­ча, абві­на­ва­ціў­шы іх “у мно­гіх кры­ў­дах і няс­луш­ным уступ­лен­ні ва ўла­данне яго маёнт­кам”[54].

В сере­дине 1550‑х гг. ока­зал­ся втя­нут в чере­ду судеб­ных про­цес­сов с пер­вым супру­гом пер­вой жены, кня­зем Юри­ем Васи­лье­ви­чем Соло­ме­рец­ким[55]. В 1540‑е – 1550‑е гг. вел несколь­ко иму­ще­ствен­ных тяжб с кня­зем Андре­ем Михай­ло­ви­чем Сан­гуш­ко­ви­чем-Кашир­ским[56], Юри­ем Тва­ров­ским[57] и Яном Вик­то­ри­ным – уряд­ни­ком коро­ле­вы Боны Сфор­ца, на зем­ли кото­ро­го Лев Бори­со­вич «з мно­ги­ми слу­га­ми и под­дан­ны­ми сво­и­ми» совер­шил несколь­ко раз­бой­ных напа­де­ний[58]. Поми­мо недви­жи­мо­сти на Волы­ни и в Сло­ним­ском пове­те у Льва Образ­цо­ва был соб­ствен­ный дом в Вильне «на Заре­чью» (совре­мен­ный рай­он Ужу­пис)[59] Лев Бори­со­вич Образ­цов умер меж­ду маем 1560 – декабрем 1561 г.[60].

Дзве дач­кі Ляво­на Абраз­цо­ва, най­больш вера­год­на народ­жа­ныя ў яго пер­шым шлю­бе, Але­на і Ган­на, у дру­гой пало­ве XVI ст. былі ў шлю­бе адпа­вед­на з Юры­ям Тыш­кеві­чам, гас­па­дар­скім мар­шал­кам [61], і Юры­ям Быкоўскім [62]. На нашу дум­ку ў Ляво­на Абраз­цо­ва і Мары­ны Адзін­ц­э­ві­чаў­ны нарад­зіла­ся тры дач­кі. Яшчэ адна дач­ка, імя якой не вядо­мае, усту­пі­ла ў шлюб з Фёда­рам Быкоўскім. Юры Васілевіч Тыш­кевіч, кара­леўскі мар­ша­лак, у адным са сваіх даку­мен­таў, склад­зе­ным каля 1570 г., назы­вае Іва­на Фёда­раві­ча Быкоўска­га, яшчэ пад­ста­ро­сту судо­ва­га грод­ска­га мен­ска­га, сваім сест­ран­цом. У кан­цы XVI і пачат­ку XVII ст. Іван Фёда­равіч Быкоўскі тры­маў урад вой­ска­га Мен­ска­га павета.

В 1540‑е – 1550‑е гг. вел несколь­ко иму­ще­ствен­ных тяжб с кня­зем Андре­ем Михай­ло­ви­чем Сан­гуш­ко­ви­чем-Кашир­ским[56], Юри­ем Тва­ров­ским[57] и Яном Вик­то­ри­ным – уряд­ни­ком коро­ле­вы Боны Сфор­ца, на зем­ли кото­ро­го Лев Бори­со­вич «з мно­ги­ми слу­га­ми и под­дан­ны­ми сво­и­ми» совер­шил несколь­ко раз­бой­ных напа­де­ний[58]. Поми­мо недви­жи­мо­сти на Волы­ни и в Сло­ним­ском пове­те у Льва Образ­цо­ва был соб­ствен­ный дом в Вильне «на Заре­чью» (совре­мен­ный рай­он Ужу­пис)[59] Лев Бори­со­вич Образ­цов умер меж­ду маем 1560 – декабрем 1561 г.[60]. Т.И. Пели­пен­ко в недав­но вышед­шем иссле­до­ва­нии ссы­ла­ет­ся на доку­мент 1566 г., в кото­ром упо­ми­на­ют­ся две его доче­ри, Анна и Еле­на[63].

Соглас­но реви­зии зам­ков Вла­ди­мир­ско­го и Луц­ко­го от 1545 года: шестую город­ню дер­жал покой­ный князь Иванъ Кози­ка съ Рос­но­ва; а пото­мок Волч­ка Жас­ков­ско­го дер­жал Жас­ко­ви­чи и Хме­лев: Волч­ко­ва Засков­ска­го съ Заско­вичъ и съ Хмѣле­ва, обстро­ен­ная; Андрей Кози­ка вме­сте с мужем его пле­мян­ни­цы Кате­ри­ны Кози­чан­ки — Львом Образ­цо­вым так­же дер­жал Бис­ку­пи­чи: Под­лѣ этой город­ни пол­то­ры город­ни кня­зя Андрея Кози­ки и Льва Образ­цо­ва, съ Бис­ку­пичъ, обстро­е­ны. Кро­ме того, соглас­но той же реви­зии, в Бис­ку­пи­чах фик­си­ру­ют­ся бояре Мон­то­вто­ви­чи (Литовсь­ка мет­ри­ка. Кни­га 561: Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року. Київ:Б.в., 2005. 598 с., с. 78, 87, 100, 108, 111, 186), прав­да неяс­но о каких Бис­ку­пи­чах идет речь, воз­мож­но литов­ские бояре Мон­то­вто­ви­чи свя­за­ны были с Довой­но­ви­ча­ми и Дор­ге­ви­ча­ми, для кото­рых Бис­ку­пи­чи были мате­риз­ной или по Козе­ках или по Неми­ри­чах. Любе­шов в 1547 году пере­хо­дит во вла­де­ние кня­зя Льва Образ­цо­ва — мужа Кате­ри­ны Козе­чан­ки. У 40‑х рр. XVI ст. Любе­шів нале­жав сім’ї Льва Бори­со­ви­ча Образ­цо­ва, який похо­див з роди­ни, що поки­ну­ла рід­ну Мос­ковсь­ку дер­жа­ву й переї­ха­ла у Лит­ву ще на почат­ку цьо­го століт­тя. Не виклю­че­но, що Л. Образ­цов володів цим посе­лен­ням як васал коро­ле­ви Бони Сфор­ци , дру­жи­ни польсь­ко­го коро­ля Сигіз­мун­да I Старого.

Столь же запу­та­на исто­рия вла­дель­че­ской при­над­леж­но­сти име­ния Гоще­во. Воз­мож­но, в пер­вой чет­вер­ти XVI в. у него было одно­вре­мен­но несколь­ко вла­дель­цев, хотя позд­нее им еди­но­лич­но вла­дел Лев Бори­со­вич Образ­цов, фигу­ри­ру­ю­щий в несколь­ких доку­мен­тах с при­дом­ком Гощевский/​Гощовский. Во вре­мя пре­бы­ва­ния в Лит­ве Миха­и­ла Бори­со­ви­ча Твер­ско­го при­над­ле­жав­шие ему име­ния Сло­ним­ско­го пове­та Гоще­во, Лосос­ная и Бела­ви­чи явля­лись еди­ным зем­ле­вла­дель­че­ским ком­плек­сом. После его смер­ти двор Лосос­ная был пере­дан Васи­лию Льво­ви­чу Глин­ско­му, но Гоще­во и Бела­ви­чи изы­ма­лись в поль­зу вели­ко­го кня­зя литов­ско­го: «А што есмо при­да­ли были кн(я)зю Миха­и­лу Тфер­ско­му села Бела­ви­чи а Гощо­во, то есмо тыми разы при­вер­ну­ли зася к Сло­ни­му, кн(я)зю Васил(ь)ю в то ся не надо­бе всту­па­ти»[64]. В 1509 г. Сигиз­мунд I Ста­рый отдал двор Лосос­ную «со вси­ми селы» и с. Бела­ви­чи кня­зю Семе­ну Алек­сан­дро­ви­чу Чарто­рый­ско­му, а в 1510 г. под­твер­дил свое пожа­ло­ва­ние еще одной гра­мо­той[65]. Как уже гово­ри­лось, в 1514/16 г. вла­де­ли­цей Гоще­ва была назва­на вдо­ва Бори­са Образ­цо­ва княж­на Алек­сандра Семе­нов­на, одна­ко при этом, соглас­но вели­ко­кня­же­ской гра­мо­те от 22 фев­ра­ля 1516 г., име­ние при­над­ле­жа­ло Копо­ту Васи­лье­ви­чу и было обме­не­но на Вей­сеи. Спу­стя десять лет Лосос­ная, Бела­ви­чи и «Гоще­ви­чи» нахо­ди­лись в сов­мест­ном вла­де­нии вдо­вы кня­зя Семе­на Чарто­рый­ско­го Улья­ны, отчи­ма Льва Образ­цо­ва Васи­лия Тыш­ке­ви­ча и его бра­та Гав­ри­лы Тыш­ке­ви­ча. Подав жало­бу Сигиз­мун­ду I Ста­ро­му на нару­ше­ние гра­ниц их име­ния, они апел­ли­ро­ва­ли к выдан­ным С.А. Чарто­рый­ско­му вели­ко­кня­же­ским гра­мо­там 1509–1510 гг. Их жало­ба была удо­вле­тво­ре­на; впо­след­ствии судеб­ный лист Сигиз­мун­да хра­нил­ся у Льва Бори­со­ви­ча и в 1559 г. был предо­став­лен коро­лев­ским реви­зо­рам в каче­стве дока­за­тель­ства его прав «на име­ние свое Гоще­во». Тогда же с его слов было запи­са­но подроб­ное опи­са­ние гра­ниц это­го име­ния[66].

∞, ЛЕВ БОРИ­СО­ВИЧ ОБРАЗ­ЦОВ (†V.1560/XII.1561) (1° КЖ. Мари­на Семенів­на Один­це­вич, †1547

Лит.: Бон­да­рен­ко А. А. Слу­жи­лые люди-эми­гран­ты в кон­струк­ци­ях родо­вой памя­ти (на при­ме­ре рода Образ­цо­вых) // Исто­рия Рос­сии с древ­ней­ших вре­мен до XXI века: про­бле­мы, дис­кус­сии, новые взгля­ды [Текст]: сбор­ник ста­тей Меж­ду­на­род­ной науч­но-прак­ти­че­ской шко­лы-кон­фе­рен­ции моло­дых уче­ных (11–14 октяб­ря 2021 г.) / Отв. ред.: Ю.А. Пет­ров, О.А. Плех; Мини­стер­ство нау­ки и выс­ше­го обра­зо­ва­ния РФ; Инсти­тут рос­сий­ской исто­рии РАН; Совет моло­дых уче­ных ИРИ РАН. – М.: Инсти­тут рос­сий­ской исто­рии РАН, 2021. – 582 с. – с. 10–18.

15. КНЯЖ­НА АННА ИВА­НОВ­НА КОЗЕКА

30 трав­ня 1564 р. Мико­лай і Криштоф Дуб­ровсь­кі занес­ли в луць­кі ґродсь­кі кни­ги лист від себе та своїх молод­ших братів Яку­ба, Стані­сла­ва, Яся, Мар­ти­на своїй матері — кня­зівні Ган­ні Козе­чан­ці. Цим листом вони бра­ли на себе зобов’язання, вида­ю­чи заміж своїх сестер, Бар­ба­ру та Кате­ри­ну, яких їхня мати «при собє ку вьі­хо­ва­ню заста­ви­ти рачи­ла», випра­ви­ти посаг, при­зна­че­ний їхнім бать­ком Мико­лою Дуб­ровсь­ким «дочь­ка­м’ь сво­имь а сєстрамь нашимь». Тож цей доку­мент дає змо­гу відра­зу рекон­стру­ю­ва­ти кон­кретну роди­ну, яка скла­да­ла­ся з подруж­ньої пари Мико­лая Дуб­ровсь­ко­го і князів­ни Ган­ни Козе­чан­ки, їхніх шістьох синів і двох дочок.

~ 1 шл. — ЮНКО КОЛМОВСЬКИЙ

~ 2 шл. — МИКО­ЛАЙ ДУБ­РОВСЬ­КИЙ [67].

16. КНЯЗЬ ДМИТ­РИЙ АНДРЕ­ЕВИЧ КОЗЕ­КА ЗАМ­ЛИЦ­КИЙ († 1583)

1567 — Князь Дмитръ Козе­ка ста­вилъ коней 7 зброй­но по гусар­ску съ ...
У 1567 р. князь Дмит­ро Козе­ка заявив, що звер­тав­ся до воло­ди­мирсь­ко­го вій­та Мак­си­ма Лудо­ви­ча з при­во­ду втечі до міста двох його під­да­них. Війт при­зна­чив йому роз­гляд спра­ви на 28 трав­ня, але того дня спра­ву не роз­гля­да­ли і пере­нес­ли її на 4 черв­ня. Однак і цьо­го разу на суд війт пред­ста­вив лише одно­го збіг­ло­го та доводів кня­зя слу­хати не захо­тів [68].

У 1568 р. кн. Дмит­ро Андрій­о­вич Koзе­ка скар­жить­ся, що селя­ни Пет­ра Заго­ровсь­ко­го «з Воли Хоров­скоє мана­стыр­скоє» вчи­ни­ли напад на його людей [69].

15 лип­ня 1566 р. Пет­ро Заго­ровсь­кий пози­вав кн. Дмит­ра Козе­ку, зга­ду­ю­чи «жита и пше­ни­цы, засе­янь­їє про­меж­ку Коло­ноє и Воли мана­сты­ря Заго­ров­ско­го по обеим
сто­ро­нам доро­ги» [70]. Межо­ві супереч­ки між Заго­ровсь­ки­ми і кн. Козе­ка­ми сто­сов­но ґрун­тів Колон­но­го та Воли­ці три­ва­ли до 1611 р. У 1568 р. Дмит­ро Андрій­о­вич Козе­ка скар­жи­вся про побит­тя його людей під­да­ни­ми з «Воли Хоров­скоє мана­сть­ір­скоє» [71], а в 1570 р. він і Пет­ро Бог­да­но­вич домо­ви­ли­ся про ство­рен­ня комісії, яка мала виї­ха­ти «на тьіє грун­ты [...] тых име­ней наших Коло­ноє и Воли мана­сть­ір­скоє» [72]. Ймо­вір­но, обом сто­ро­нам вда­ло­ся дій­ти зго­ди, бо впро­до­вж кіль­ка­надця­ти років про ці кон­флік­ти нічо­го не чути. Про­те у верес­ні 1581 р. Михай­ло Пет­ро­вич Заго­ровсь­кий зно­ву висту­пив з пре­тен­зією до Дмит­ра Козе­ки, під­дані котро­го напа­ли на його «власт­ный грунт [...] Заго­ров­ский, за Воли­цу мана­стыр­скую» [73].

У 1569 р. князь Дмит­ро Кози­ка послав своїх бояр Вась­ка Тре­тя­ка і Ган­ка до Турійсь­ка обмі­ня­ти 20 кіп гро­шів литовсь­ких на зло­ті. 1577, князь Дмит­рий Андре­евич Козе­ка упо­мя­нут 11 июля 1577 года в заве­ща­нии Васи­лия Пет­ро­ви­ча Заго­ров­ско­го (на Волы­ни). Упо­ми­на­ют­ся «доб­ро­де­те­ли» кня­зья Кон­стан­тин Кон­стан­ти­но­вич Острож­ский, Андрей Михай­ло­вич Курб­ский и Дмит­рий Андре­евич Козека.

1579 серп­ня, 10 дня, «Прий­шов­ши у городсь­кий Воло­ди­мирсь­кий уряд до мене, Ада­ма Мисевсь­ко­го, що на той час був на міс­ці пана Дем’яна Пав­ло­ви­ча, під­ста­ро­сти воло­ди­мирсь­ко­го, за його небут­но­сті у Воло­ди­ми­рі, його милість князь Дмит­ро Козе­ка і пан Ян Бокій Печи­хвостсь­кий опо­ві­да­ли й покла­да­ли, їхні мило­сті, писан­ня, нази­ва­ю­чи його запо­вітом його мило­сті пана Васи­ля Заго­ровсь­ко­го, каш­те­ля­на брац­лавсь­ко­го, город­ни­чо­го воло­ди­мирсь­ко­го, а писан­ня те влас­ної руки його мило­сті, при­слане із Орди до їхніх мило­стей як опікунів. І те писан­ня на чоти­рьох арку­шах писа­но, а ті чоти­ри арку­ші зши­то білим шов­ком. Отож те із зга­да­но­го писан­ня, що покла­де­но від їхніх мило­стей кня­зя Козе­ка та пана Бокія із зга­да­но­го запо­віту, кот­рий даний під печат­кою пана брац­лавсь­ко­го і також під печат­кою пана Федо­ра Бокія Печи­хвостсь­ко­го, також під печат­кою пана Рома­на Непи­ту­що­го, в яко­го тіль­ки кусто­дія на печат­ці вирі­за­на, але печаті жод­ної нема, і те писан­нэя, за про­хан­ням їхніх мило­стей, я сло­во до сло­ва у кни­ги городсь­кі упи­са­ти звелів, а воно має в собі таке.

В 1570 году Дмит­рий Козе­ка вла­де­ет Бис­ку­пи­ча­ми, в 1583 году — Жас­ко­ви­ча­ми. Похо­ро­нен в Зим­ном (мона­сты­ре?) в 1583 году, а вдо­ва Ката­ри­на Фаль­чев­ская поста­ви­ла ему там мар­му­ро­вый надгробок.

У 1583–1584 рр. луць­ке вій­тів­ство орен­ду­вав шлях­тич Мико­лай Ґед­зинсь­кий. По закін­чен­ні часу орен­ди 24 черв­ня 1584 р. воно перей­шло до бра­та помер­ло­го на той час Васи­ля – Мар­ка Жоравницького52, який зали­шав­ся на цьо­му уряді аж до трав­ня 1611 р., часто зда­ю­чи його в орен­ду: 2 січ­ня 1585 р. – стриєві (бра­то­ві бать­ка Олек­сандра) Яно­ві Жорав­ни­ць­ко­му за борг у 8 тис. пол. зол.53, у люто­му 1586 р. – ґдансь­ким куп­цям Гану­со­ві Ван­шо­ту та Гер­ма­но­ві Гаку за борг бать­ка 9 тис. пол. зол. Своєю чер­гою ті пере­за­ста­ви­ли вій­тівсь­кий маєток княж­ні Кате­рині Козе­чиній Фальчевській54, яку 2 люто­го 1587 р. було вве­де­но в маєток із дохо­да­ми (у горіл­чане мито, вій­тівсь­кий голов­ний пляц, ділян­ку з лаз­нею над р. Стир, пляц з ятка­ми біля бра­ми від р. Глу­ше­ць, у вос­кобій­ню, помірне, a також в інші доходи)55. Мабуть, княж­ні цьо­го вида­ло­ся зама­ло, тож вона при­влас­ни­ла ще ярмар­ко­вий збір, кот­рий давав при­бут­ки місь­кій скарб­ни­ці, на що 17 верес­ня 1587 р. міща­ни поскар­жи­ли­ся до ґродсь­ко­го суду:«Приходячи на вряд […] бур­мистр и рад­цы и неко­то­рые стар­шие с поспол­ства места Луц­ко­го, жалу­ю­чи и опо­ве­да­ю­чи тыми сло­вы, иж дей ее мл. кне­ги­ня Дмит­ро­вая Козе­чи­ная, пани Кате­ри­на Фрон­це­гов­на Фал­чев­ская, маю­чи вой­тов­ство тутош­нее луц­кое от нем­цов гдан­ских в моцы сво­ей, теды ее мл теперъ въ ярма­рок наш луц­кий через слу­жеб­ни­ка сво­е­го Яна Шмо­нев­ско­го, на сес час лант­вой­та луц­ко­го, над пра­во при­ви­ля и вол­но­сти наши местц­кие от гдрей коро­лей их мило­стей пол­ских панов наших на всю речъ поспо­ли­тую месту тутош­не­му луцкому,яко на поба­рыш­ное ярма­роч­ное, так и на иншие пожит­ки нам нада­ные, напер­вей поба­рыш­ное, к тому от комор ратуш­ных и инших месц­ких и от ташов, чого все­го и до сего часу в спо­кой­ном том дер­жа­ню и ужи­ва­ню месту было, тепер ее милость кне­ги­ня Козе­чи­ная о тот платъ з моцы и влад­но­сти дер­жа­ня и ужи­ванъя месц­ко­го кгвал­товне отня­ли, выби­ра­ти роска­за­ла и на пожи­токъ свой вой­тов­ский при­вла­щи­ла и зе спо­кой­но­го дер­жа­ня всю реч поспо­ли­тую месц­кую выби­ла, на чом место все шко­ду­ет cобе через тотъ ярма­рок в том поба­рыш­ном и в выби­ра­ню пла­ту с комор и с ташовъ бол­шей 100 коп гр. лит.»56.Та сама орен­дар­ка разом зі своїм чоло­віком – Вац­ла­вом Подо­ре­ць­ким керу­ва­ла вій­тівсь­ким маєт­ком до черв­ня 1591 р.57, а потім пере­да­ла його у суб­о­рен­ду Мар­ти­но­ві Прусиновському58. 16 трав­ня 1592 р. вій­тів­ство отри­мав кре­ме­не­ць­кий під­ко­морій Адам Бого­ви­тин із Козерад59,Із 1 лип­ня 1607 р. чер­го­вим орен­да­рем був родич Мар­ка – Михай­ло Гуле­вич, який тимча­со­во заво­лодів вій­тів­ством за 6 тис. пол. зол.67, але невдо­взі війт пере­дав його в орен­ду за 9 тис. пол. зол. сум­но­звіс­ній кня­гині Кате­рині Подо­ре­ць­кій, кот­ра, своєю чер­гою, «пра­вом влив­ко­вим» пере­усту­пи­ла вій­тів­ство сино­ві – кня­зеві Андрієві Козеці68.

11 люто­го 1587 р. ґдансь­кі міща­ни за 9 000 золо­тих заста­ви­ли вій­тів­ство Кате­рині Фрон­ців­ні Фаль­чевсь­кій, дру­жині покій­но­го кня­зя Дмит­ра Андрій­о­ви­ча Козе­ки, а на той час дру­жині Вац­ла­ва Подорецького120. Її ув’язали “в мыто горел­ча­ное, в пляцъ голов­ный вой­тов­ский и въ пляцъ лазеб­ный над рекою Сты­ромъ и въ пляц под­ле бра­мы от Глуш­ца, на кото­ром ятки суть, въ
вос­ко­бой­ню, в помер­ное, такъ тежъ и въ инъ­шие пожит­ки, влас­но­сти, провента,
дохо­ды вшелякие”121. Рай­ці та міща­ни вже невдо­взі скар­жи­ли­ся, що лент­війт Ян Шмо­невсь­кий за її роз­по­ряд­жен­ням від­би­рає від міщан при­бут­ки від поба­риш­но­го та покоморного122. З доку­мен­та за 3 верес­ня 1587 р. дові­дує­мо­ся, що Кате­ри­на Подо­ре­ць­ка орен­ду­ва­ла судо­ві пов­но­ва­жен­ня вій­та Матею Сусь­ко­му. На запи­тан­ня воз­но­го М. Сла­во­гурсь­ко­го, чому лент­війт Я. Шмо­невсь­кий втру­чаєть­ся у костель­ний при­суд, той від­по­вів: “ижъ то маю
роска­зане от пана мое­го пна Матея Суско­го, кото­рый тые при­су­ды вой­тов­ские арен­до­валъ у ее млтъ кне­гине Дмит­ро­вое Кози­чи­ное панеи Ката­ры­ны Фалчевъского”123.

1 листо­па­да Кате­ри­на Фаль­чевсь­ка разом із дру­гим чоло­віком Вац­ла­вом Подо­ре­ць­ким пози­ва­ла ґдансь­ких міщан за “неучи­ненъе досыт листу запи­су их отъ них даного”124. Вже 6 листо­па­да воз­ний М. Сла­во­гурсь­кий через лент­вій­та Богу­ша Ван­ко­ви­ча, поста­тав­ле­но­го подруж­жям, дав три­бу­нальсь­кий позов від ґдансь­ких міщан В. Подо­ре­ць­ко­му і його дру­жині Кате­рині сто­сов­но недо­пла­ти остан­ньою 2 800 кіп гро­шів литовсь­ких і 1 400 золотих125. Через два дні до гродсь­кої кан­це­лярії прий­шли Г. Вон­шот і Г. Гак із пові­дом­лен­ням, що засі­дан­ня суду за скар­гою подруж­жя Подо­ре­ць­ких при­зна­чене на час, коли вони не змо­жуть бути при­сут­ні­ми (24 січ­ня 1591 р.), тому дору­ча­ють вести спра­ву при­я­те­лю Ф. Бру­я­ці. З їхньо­го пові­дом­лен­ня з’ясувалося, що подруж­жя вису­ну­ло пре­тен­зії “о неза­сту­пене от неко­то­рых особъ якое пере­ка­зы дер­жанъя их вой­тов­ства луцкого”126. 3 верес­ня 1591 р., за рішен­ням Три­бу­на­лу, Г. Гака і Г. Вон­шо­та мали вве­сти у вій­тів­ство, але за умо­ви спла­ти ними подруж­жю 9 000 золо­тих, чого зро­би­ти вони не змог­ли, тож вій­тів­ство зали­ши­ло­ся в руках Подорецьких127.

8 люто­го 1592 р. тепер уже Подо­ре­ць­кі отри­ма­ли позов від ґансь­ких міщан за
неви­ко­нан­ня ними три­бу­нальсь­ко­го рішен­ня 128. Того ж дня воз­ний М. Сла­во­гурсь­кий дав позов В. Подо­ре­ць­ко­му за погра­бу­ван­ня Г. Гака і ув’язнення його в горо­д­лівсь­ко­му замку129. Супереч­ка між ґдансь­ки­ми міща­на­ми і Подо­ре­ць­ки­ми сто­сов­но луць­ко­го вій­тів­ства роз­гля­да­ла­ся і у воло­ди­мирсь­ко­му гроді. Тут суд­дя Дем’ян Пав­ло­вич і під­ста­ро­ста Роман Віл­горсь­кий, на дум­ку міщан, суди­ли неспра­вед­ли­во, тож ті оскарж­ли дії суддів130. Не піз­ні­ше 2 трав­ня 1590 р. Подо­ре­ць­кі пере­да­ли вій­тів­ство в орен­ду Мар­ти­ну Прусиновському131. 6 черв­ня 1591 р. шлях­тич Федір Руде­ць­кий пози­вав до суду В. Подо­ре­ць­ко­го і його дру­жи­ну Кате­ри­ну з огля­ду на погра­бу­ван­ня орен­да­рем вій­тів­ства М. Пру­си­новсь­ким дому скарж­ни­ка. Упов­но­ва­жені оскар­же­но­го Антоній Забо­ло­ць­кий і Юзеф Бори­шовсь­кий заяви­ли, що М. Пру­си­новсь­кий не є слу­гою їхньо­го під­за­хис­но­го, а пов­но­прав­ним і осі­лим шлях­ти­чем, тому сам пови­нен від­по­ві­да­ти за свої вчин­ки. Кате­ри­на Подо­ре­ць­ка, “яко будучи в тотъ час дер­жа­чою вой­тов­ства луц­ко­го”, заяви­ла, що не поси­ла­ла М. Пру­си­новсь­ко­го гра­бу­ва­ти буди­нок і гото­ва на цьо­му при­сяг­ну­ти, але через про­тест скарж­ни­ка цьо­го не ста­ло­ся, а нав­па­ки – при­ся­гу склав під­да­ний Ф. Руде­ць­ко­го, і суд зобов’язав Подо­ре­ць­ких спла­ти­ти штраф у сумі 55 кіп і 50 гро­шів литовських132.

1 листо­па­да 1591 р. Подо­ре­ць­кі усту­пи­ли вій­тів­ство кре­ме­не­ць­ко­му під­ко­морію Ада­му Бого­ви­ти­ну Козе­радсь­ко­му, одру­же­но­му з донь­кою Кате­ри­ни від пер­шо­го шлю­бу Мару­шею Козечанкою133. У від­по­від­но­му записі Кате­ри­на свід­чи­ла: “вод­ле поста­но­ве­ня и запи­су зъ вене и поса­гу в шести тисечох
золо­тих пол­скихъ вой­тов­ство луц­кое, кото­рое от нем­цов мес­чан кгдан­ских я
Вац­ла­во­вая Подо­рец­кая в деве­ти тисе­чох золо­тых пол­ских мела, тым же пра­вом, яко­ся сама мела и с тымъ всемъ яко ми от них пода­но и яко есмо дер­жа­ли и ужи­ва­ли сами его млсти пну под­ко­мо­ро­му и мал­жон­це его млти тымъ листомъ нашимъ пода­емъ, зоста­ву­ю­чи вца­ло на томъ же вой­тов­стве луц­комъ три тисе­чи золо­тых пол­ских доц­це моей молод­шой кнежне Ганне Кози­чан­це, кото­рые с тое сумы пнзей деве­ти тисе­чей золо­тих пол­ских вод­ле пер­шо­го запи­су мене
Кате­ри­ни Фал­чев­со­го еи власне нале­жит и отда­на быти мает”134.

3 жовтня 1608 р., за рішен­ням Три­бу­на­лу, через бор­ги М. Жорав­ни­ць­ко­го воз­ний Михай­ло Поповсь­кий ув’язав Кате­ри­ну Подо­ре­ць­ку у “вой­тов­ство луц­кое з домом судо­вым вой­тов­ским и с пля­цы вой­тов­ски­ми осе­лы­ми и пусты­ми, з юрды­кою судов вой­тов­ских, зго­ла зо все­ми пожит­ки и при­на­леж­но­стя­ми ничо­го собе не вый­му­ю­чы и не зоставуючи”178. Ще з кін­ця 1602 – почат­ку 1603 рр. Кате­ри­на Подо­ре­ць­ка поча­ла супереч­ку за луць­ке вій­тів­ство з Яном Хар­линсь­ким, Мико­лаєм Семаш­ком і Мар­ком Жорав­ни­ць­ким, бо декрет у цій справі Три­бу­нал видав 6 трав­ня 1603 р. Спра­ва йшла про борг у сумі 3 000 золо­тих, “кото­рая на вой­тов­стве луць­ким зоста­ла албо […] ку взятю пул­то­ри тисе­чи золо­тых полз­ких от пово­до­вое сто­ро­ны и ку усту­пе­нъю через вас поло­ви­цу вой­тов­ства луцкого”179. Ян Хар­линсь­кий, незва­жа­ю­чи на три­бу­нальсь­кий декрет, разом із своїм “засту­пъ­цею” кре­ме­не­ць­ким під­ко­морієм Ада­мом Бого­ви­ти­ном проі­г­но­ру­ва­ли його, за що отри­ма­ли штраф у 3 000 золотих.

Нато­мість про­ва­д­жен­ня щодо М. Семаш­ка і М. Жорав­ни­ць­ко­го було від­кла­дене до закін­чен­ня спра­ви з Я. Хар­линсь­ким. Остан­ній проі­г­но­ру­вав судо­вий позов, і тому К. Подо­ре­ць­ка у 1605 р. пози­ва­ла до суду всіх трьох. На судо­ве засі­дан­ня прий­шов лише Адам Бого­ви­тин, засту­па­ю­чи Я. Хар­линсь­ко­го, і покли­ка­ю­чись при цьо­му на 31‑й арти­кул IV розді­лу Дру­го­го Литовсь­ко­го ста­ту­ту (сест­ра М. Семаш­ка Єва була заму­жем за Я. Хар­линсь­ким, а дру­га сест­ра Бар­ба­ра – за А. Бого­ви­ти­ном). К. Подо­ре­ць­ка оскар­жу­ва­ла таке заступ­ниц­тво, але суд визнав дово­ди А. Бого­ви­ти­на слуш­ни­ми, поза­як він узяв на себе всю від­по­ві­даль­ність у цій справі. Тоді пози­вач­ка висту­пи­ла про­ти М. Семаш­ка і М. Жорав­ни­ць­ко­го “яко про­тив­ко посе­со­ром того ж вой­то­въства”, однак вис­ло­ви­ла поба­жан­ня, щоб спра­ва з ними була від­кла­де­на до з’ясування стосунків
із Я. Хар­линсь­ким. Упов­но­ва­жені від позва­них Вой­тех Стані­шевсь­кий і Павло
Реховсь­кий заяви­ли, що оскіль­ки А. Бого­ви­тин “тежар увес тое спра­вы на себе узял, спра­ви­ти се зараз был и естъ готов сто­ро­ны тое сумы шести тисе­чий золо­тых пол­ских, теды от тое спра­вы вол­но­сти про­си­ли”, що суд і зро­бив, а
К. Подо­ре­ць­кій доз­во­лив апе­лю­ва­ти до Трибуналу180. Як ми бачи­ли вище, у
Три­бу­налі спра­ву пози­вач­ка вигра­ла й у жовтні 1608 р. була вве­де­на у луць­ке вій­тів­ство. К. Подо­ре­ць­ка фак­тич­но відра­зу пере­да­ла вій­тів­ство своє­му сину від шлю­бу з кня­зем Дмит­ром Козе­кою Андрію, бо вже 16 жовтня 1608 р. він зга­дуєть­ся як війт.

120 ЦДІА Украї­ни у Києві, Ф. 25, оп. 1, спр. 37, арк. 28–33 зв., 96–96 зв.; спр. 38, арк. 245 зв.
121 Там само. Спр. 37, арк. 96 зв.
122 Там само. Арк. 844–844 зв.
123 Там само. Арк. 810 зв.
124 Там само. Спр. 38, арк. 937 зв.
125 Там само. Арк. 958–959.
126 ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 38, арк. 961 зв., 967 зв.–968 (Тут йде перелік осіб, які пози­ва­ли­ся з вій­том, або діяль­ність яких змен­шу­ва­ла при­бут­ко­вість луць­ко­го вій­тів­ства, з чим не мог­ли зми­ри­ти­ся Подорецькі).
127 Там само. Ф. 28, оп. 1, спр. 24, арк. 807–808 зв.
128 Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 266 зв.
129 Там само. Арк. 267.
130 Там само. Арк. 267 зв.
131 Там само. Спр. 39, арк. 334.
132 Там само. Арк. 335–337.
133 Там само. Спр. 40, арк. 278–278 зв.
134 ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 8, арк. 80 зв.–81.
178 Там само. Ф. 26, оп. 1, спр. 17, арк. 716 зв. Див. також: Ф. 28, оп. 1, спр. 35, арк. 157
179 Там само. Ф. 26, оп. 1, спр. 14, арк. 412.
180 ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 14, арк. 413–417.

~ КАТЕ­РИ­НА ФРАН­ЦИС­КОВ­НА ФАЛЬЧЕВСЬКА.

мала у пер­шому шлю­бі з кня­зем Дмит­ром Андрій­о­ви­чем Козе­кою Зам­ли­ць­ким дев’ятеро дітей (п’ятьох синів — Андрія, Яну­ша, Юрія, Пет­ра, Сте­фа­на і чоти­рьох дочок — Ага­фію, Ган­ну, Марію і Ядві­гу), піс­ля смер­ті чоло­віка, вий­ш­ла заміж за Вац­ла­ва Подо­ре­ць­ко­го (Под­го­ре­ць­ко­го) [74].

17. КНЖ. ФЕДО­РА АНДРЕ­ЕВ­НА КОЗЕ­ЧАН­КА († піс­ля 1569)

Васи­ле­ва Мику­ли­ць­ка Федо­ра Козе­чан­ка скар­жи­ла­ся на Гри­горія Волч­ка-Жас­ковсь­ко­го, який при­ї­хав до її села на смер­кан­ні, взяв у домі її під­да­но­го хлоп­чи­ка вось­ми років Євхи­ма, «водил з собою по селу, пыта­ю­чи, деи, его, где бы были дев­ки або жоны хоро­шие». А вре­шті, вло­мив­шись до сіней в домі під­да­но­го Мой­сея, «зараз, деи, почал кгвалт чини­ти жоне его Ганне», а пото­му її зв’язав і забрав із собою [75].

М., ВАСИЛЬ МЕЛЕШ­КО МИКУЛИЦЬКИЙ

18. КНЖ. МАРИ­НА АНДРЕ­ЕВ­НА КОЗЕКА

доку­мен­ты за пери­од 1555–1565 г.г. Сло­ним­ский повет.Заявление кня­зя Фёдо­ра Полу­бен­ско­го о напа­де­нии Яко­виц­ко­го Мит­ке­ви­ча на его людей, нане­се­нии им побо­ев и отня­тия раз­ных цен­ных вещей. Упо­ми­на­ют­ся: кня­ги­ня Мари­на Полу­бен­ская, Фёдор Ива­но­вич Полу­бен­ский и княж­на Марья вла­де­ли­ца дво­ра Дере­чин­ско­го. Заяв­ле­ние княж­ны Мари­ны Полу­бен­ской о захва­те её сена уряд­ни­ком кня­зя Виш­не­вец­ко­го. Упо­ми­на­ют­ся «её милость кня­ги­ня Фёдо­ро­вая Полу­бен­ская, кня­ги­ня Мари­на Козе­чан­ка (Козе­ка)».

~ КН. ФЕДІР ИВА­НО­ВИЧ ПОЛУ­БЕНСЬ­КИЙ

19. КНЯЖ­НА МАРИЯ АНДРЕ­ЕВ­НА КОЗЕКА

соглас­но доку­мен­та 1558 года Мико­лай Андре­евич Зба­раж­ский полу­чил Жас­ко­ви­чи по жоне сво­ей Марии Козе­чан­це. Об этом писал в листе кня­зю Мико­лаю ста­ро­ста Вла­ди­мир­ский, князь Костян­тин Острож­ский, раз­би­рая жало­бу судьи пове­ту Воло­ди­мер­ско­го Волч­ка Яки­мо­ви­ча Жас­ков­ско­го (вну­ка Волч­ка Жас­ков­ско­го?). Князь Януш та Мару­ша Зба­разь­кі успад­ку­ва­ли від своєї матері Козе­чан­ки, а до того вони нале­жа­ли кня­зям Козе­кам. Дея­кі володін­ня Козек перей­шли до Зба­разь­ких через одру­жен­ня кня­зя Мико­лая Зба­разь­ко­го, пер­шим шлю­бом, на княж­ні Марії Козе­чан­ці. 27 лип­ня 1566 р. у Зам­ли­чах було укла­де­но роз­поділь­чий акт між кня­зем Яну­шем Мико­лай­о­ви­чем Зба­разь­ким та його сест­рою Мару­шею, дру­жи­ною пана Васи­ля Заго­ровсь­ко­го. У ньо­му йдеть­ся про те, що брат та сест­ра Зба­разь­кі поді­ли­ли між собою «имє­нья мате­ри­стые», які «зоста­ли­ся по нєбожъ­чи­цы панє мат­цє нашой, єє мило­сти кнє­ги­ни Мари Козє­чан­ки, на мєнє (кня­зя Яну­ша – Авт.) и на сєст­ру мою княж­ну Мару­шу Зба­ражъ­ско­го, то єсть дворъ Зам­лиц­кий з селомъ Вой­ко­ви­ча­ми, дворъ Жас­ков­ский, дворъ Рос­нов­ский, дворъ Гри­вят­ков­ский, сєло Форо­стов, сєло Бис­ку­пи­чи». Мару­ша, як молод­ша сест­ра, обра­ла собі части­ну з дво­ром Зам­ли­ць­ким та с. Вой­ко­ви­чі, двір Гри­вят­ковсь­кий і с. Форо­стов, а кня­зю Яну­шу «зоста­ло­ся» двір Рос­новсь­кий, двір Жас­ковсь­кий і с. Біску­пи­чі [34].

~ КН. МИКО­ЛА АНДРІЙ­О­ВИЧ ЗБА­РАЗЬ­КИЙ (1 шл. — кн. N Андріїв­на Козе­чан­ка, 2 шл. — Ган­на Дес­по­тів­на) [76].

КНЖ. ОЛЕ­НА АНДРЕ­ЕВ­НА КОЗЕКА

20 листо­па­да 1570 р. Бог­дан Михай­ло­вич визнав перед луць­ким під­ста­ро­стою Іва­ном Хреб­то­ви­чем Богу­ринсь­ким, що з бать­ко­во­го доз­во­лу одру­жи­вся з князів­ною Оле­ною Козе­чан­кою, доч­кою Настасі Кєр­деїв­ни і покій­но­го кня­зя Андрія Козе­ки Зам­ли­ць­ко­го, яка від рід­но­го бра­та Дмит­ра Козе­ки отри­ма­ла посаг «так гото­виз­ною, яко доста­точ­ною випра­вою с чет­вер­тое части отчиз­ны его мило­сти кня­зя Козе­ки». Тож князів­на Оле­на Андріїв­на відріка­ла­ся від спад­ко­вих прав на чет­вер­ту части­ну родо­вих маєт­ків. Від­по­від­но до шлюб­но­го зако­но­дав­ства Бог­дан Михай­ло­вич забез­пе­чив вне­сен­ня дру­жи­ни на частині родин­но­го маєт­ку, яка мала діста­ти­ся йому піс­ля роз­поді­лу з бра­та­ми [77]. Вва­жа­ють, що це був її дру­гий шлюб, а в пер­шо­му начеб­то вона була за Васи­лем Мику­лу­ць­ким [78]. Однак, як вда­ло­ся вста­но­ви­ти, у цей час за Васи­лем Мелеш­ко Мику­ли­ць­ким була або її сест­ра, або інша родич­ка на ім’я Федо­ра Козе­чан­ка [79]. Крім того, за наши­ми спо­сте­ре­жен­ня­ми, самий шлюб Бог­да­на Хрін­ни­ць­ко­го і Оле­ни Козе­чан­ки мав від­бу­ти­ся на декіль­ка років рані­ше, а наве­де­ний вище віно­вий запис, що датуєть­ся 20 листо­па­да 1570 р., був нада­ний Бог­да­ном піз­ні­ше, що мог­ло бути пов’язано із запіз­ні­лим виді­лен­ням його дру­жині поса­гу. Нашу дум­ку обґрун­то­вує­мо таки­ми мір­ку­ван­ня­ми. Смерть Оле­ни Козе­чан­ки датуєть­ся 1571 р. І справ­ді, шлюб проіс­ну­вав недов­го, про­те за шлюб­ний час Оле­на Андріїв­на встиг­ла наро­ди­ти двох дочок Ган­ну і Пола­г­ну (Пола­гью), стар­шу з яких Ган­ну її опікун стрий Іван Михай­ло­вич видав заміж у 1580 р. По-пер­ше, за один рік не мог­ло наро­ди­ти­ся двоє дітей. По-дру­ге, якщо навіть прий­ня­ти, що пер­ша доч­ка наро­ди­ла­ся у подруж­жя в 1571 р., а 1 серп­ня 1580 р. вона була вже заміж­ньою, то має­мо визна­ти, що її від­да­ли заміж у 9 років. Дів­чат і справ­ді вида­ва­ли заміж доволі рано, іноді пору­шу­ю­чи й шлюб­ну нор­му, яка зако­но­дав­чо була визна­че­на на той час у 15 років для дів­чат. Про­те, беру­чи до ува­ги доволі висо­кий куль­тур­но-освіт­ній рівень роди­ни зага­лом та зокре­ма луць­ко­го земсь­ко­го під­суд­ка Іва­на Хрін­ни­ць­ко­го, доб­ро­го знав­ця зако­но­дав­чих норм і при­писів, не думає­мо, що він міг би зва­жи­ти­ся на таке пору­шен­ня зако­но­дав­ства. Бог­дан Хрін­ни­ць­кий, як і дру­жи­на, помер моло­дим, най­рані­ше з інших братів. Досте­мен­но неві­до­мо коли, але це ста­ло­ся ще до 1580 р., оскіль­ки 1 серп­ня 1580 р. брат Бог­да­на Про­кіп скар­жи­вся на бра­та Іва­на Михай­ло­ви­ча, який, всу­переч домо­в­ле­но­сті між ними про погод­жен­ня питан­ня щодо видан­ня заміж бра­та­нок, само­віль­но видав стар­шу Ган­ну за Матвія Рого­зинсь­ко­го «бTз воли моTи и нT дав­ши мнѣ j том знать, zко бра­ту своT­му, а стры­Tви их, ни за кого змо­в­лzти, ани ѡтда­ва­ти нT мTл» [80].

1570 года, октяб­ря 24; 21 серп­ня 1571 р. кн. «Оле­на Андре­ев­на Козе­чан­ка Бог­да­но­ва Хре­ниц­кая» у духів­ни­ці від­пи­са­ла Зим­нівсь­ко­му мона­сти­реві 5 кіп литовсь­ких гро­ші [81].

М., 1570, БОГ­ДАН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ ХРІННИЦЬКИЙ.

КН. ИВАН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КОЗЕ­КИН РОМАНОВСКИЙ

КНЖ. N МИХАЙ­ЛОВ­НА КОЗЕ­КИ­НА РОМАНОВСКАЯ

~ ЯКОВ БОЛОГОВСКИЙ

БОГ­ДАН АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КОЗЕ­КИН (1552,–1552/60,Свияжск)

литвин-дворов.сын-боярск. помещ.-Владимир‑у. С:Алдр.И

VI генерація

20. АНДРЕЙ ДМИТ­РИ­Е­ВИЧ КОЗЕ­КА (1591,† бл.1628).

– луць­кий війт (дер­жав­ця) 1608.16.10.–1611.19.03 [82]
Посол на Сей­ме 1607, 1609.
Гнівош Козинсь­кий пози­вав 1587 р. кня­зя Андрія Козе­ку, чий слу­га Себастіян Конарсь­кий пора­нив його слу­гу Яна Неста­шевсь­ко­го «в дому єго млсти пна Андрєя Нєми­ри­ча, суди­ча зєм­ско­го києв­ско­го, в Бис­ку­пи­чах, гдє‑м вєс­пол­ку з инши­ми при­ятєл­ми єго мл. на хри­сти­нах сьі­на єго мл. Стє­фа­на бьіл» [ф. 28, оп. і, спр, 20, арк. 3 8 зв-39]
Отже 21 трав­ня 1607 р. помер Луць­кий єпис­коп Кири­ло Тер­ле­ць­кий. При­чи­ни його смер­ті нам неві­до­мі, тому ми з пев­ністю не може­мо ска­за­ти, наскіль­ки його смерть була очіку­ва­на на Волині. Знає­мо, що бук­валь­но напе­ре­до­дні своєї кон­чи­ни він ще встиг висвя­ти­ти кіль­ка дия­конів на попів у кафед­раль­но­му соборі св.Івана Бого­сло­ва – мож­ли­во, до остан­ніх днів він був достат­ньо дієз­дат­ним [57]. Уже 30 трав­ня 1607 р. (на дев’ятий день по смер­ті вла­ди­ки Тер­ле­ць­ко­го!) Оста­фій Єло-Малинсь­кий, який якраз пере­бу­вав у Вар­шаві, отри­мав від коро­ля Сигіз­мун­да ІІІ при­вілей на Луць­ку кафед­ру [58]. Час, коли помер єпис­коп Кири­ло Тер­ле­ць­кий, був дуже важ­ким для Уніатсь­кої Церк­ви. У 1606–1608 рр. Польща була охопле­на повстан­ням шлях­ти, відо­мо­го в історії як «Рокош Зеб­р­жи­довсь­ко­го». Воно викли­кане невдо­во­лен­ням части­ни шля­хетсь­ко­го сус­піль­ства внут­ріш­ньою політи­кою коро­ля Сигіз­мун­да ІІІ, при­чо­му релі­гій­ний чин­ник грав у цих подіях не остан­ню роль. Пра­во­слав­на шлях­та, яка на пер­шо­му ета­пі гра­ла в повстан­ні актив­ну роль, у своїх вимо­гах рішу­че дома­га­ла­ся усу­нен­ня з кафедр уніатсь­ко­го мит­ро­по­ли­та і єпис­ко­пів, що вело, по суті, до лікві­да­ції унії в польсь­ко-литовсь­кій дер­жаві. Оче­вид­но, король не бажав втя­гу­ва­ти себе у важ­кі політич­ні пере­го­во­ри з роко­ша­на­ми щодо долі Луць­кої кафед­ри і поспі­шив дати при­вілей на неї Єло-Малинсь­ко­му – уніа­ту. Але, реак­ція пра­во­слав­них не заба­ри­ла­ся. Уже 2 черв­ня князь Андрій Кози­ка від імені депу­татів Волинсь­ко­го воє­вод­ства висту­пив з про­те­стом про­ти цьо­го надан­ня [59]. Єло-Малинсь­ко­го це не зупи­ни­ло – 5 черв­ня 1607 р. він склав на руки мит­ро­по­ли­та Іпатія Потія архієрейсь­ку при­ся­гу [60]. про­те­ста­ція кня­зя Андрія Кози­ки від 2 черв­ня 1607 р. була лише корот­ким про­ло­гом того жорст­ко­го про­ти­сто­ян­ня між при­хиль­ни­ка­ми і про­тив­ни­ка­ми унії на Волині, яке спа­лах­ну­ло щой­но піс­ля номі­на­ції Єло-Малинсь­ко­го на єпис­ко­па Луць­ко­го. Питан­ня про закон­ність пере­да­чі йому Луць­кої кафед­ри бук­валь­но роз­ко­ло­ла верес­не­вий 1607 р. сей­мик волинсь­кої шлях­ти. Части­на нобілі­те­ту на чолі з волинсь­ким воє­во­дою Яну­шем Заславсь­ким (29 осіб) заяви­ла про непри­пу­сти­мість пере­бу­ван­ня Єло-Малинсь­ко­го на єпископсь­кій кафед­рі, моти­ву­ю­чи свою пози­цією тим, що це є пору­шен­ням цер­ков­них канонів, бо він досі не прий­няв чер­не­чо­го постри­гу. Інша части­на депу­татів сей­ми­ку на чолі з луць­ким під­ко­морієм Яном Хар­линсь­ким (35 осіб) нав­па­ки заяви­ла про пов­ну дові­ру Єло-Малинсь­ко­му і вияви­ла бажан­ня бачи­ти його Луць­ким вла­ди­кою. Оби­дві групи офор­ми­ли свої пози­ції офі­цій­ни­ми заява­ми і внес­ли їх до акто­вих книг Луць­ко­го гродсь­ко­го суду. Хорун­жим у кня­зя Острож­ско­го був князь Андрій Кози­ка, яко­му за служ­бу патрон 15 серп­ня 1604 р. пере­дав у кори­сту­ван­ня с. Звиж у Сте­пансь­кій волості180. Піз­ні­ше, 12 листо­па­да 1606 р. Острозь­кий пода­ру­вав йому це село під умо­вою служби181. Із 1 лип­ня 1607 р. чер­го­вим орен­да­рем був родич Мар­ка – Михай­ло Гуле­вич, який тимча­со­во заво­лодів вій­тів­ством за 6 тис. пол. зол.67, але невдо­взі війт пере­дав його в орен­ду за 9 тис. пол. зол. сум­но­звіс­ній кня­гині Кате­рині Подо­ре­ць­кій, кот­ра, своєю чер­гою, «пра­вом влив­ко­вим» пере­усту­пи­ла вій­тів­ство сино­ві – кня­зеві Андрієві Козеці68. У 1610 р. М.Жоравницький вирі­шив повер­ну­ти собі вій­тів­ство та поскар­жи­вся до Луць­ко­го земсь­ко­го суду на А.Козеку, але той подав апе­ля­цію до Люб­лінсь­ко­го три­бу­на­лу. «Фемі­да» ста­ла на бік пози­ва­ча: три­бу­нальсь­ким декре­том від 9 трав­ня 1611 р. М.Жоравницький повер­нув собі уряд, вику­пив­ши його у А.Козеки за 9 тис. пол. зол., про­те вже 10 трав­ня про­дав його за таку ж суму своє­му шваґро­ві – Олек­сан­дро­ві Загоровському69, пози­чив­ши попе­ред­ньо в ньо­го від­по­від­ні гроші.

У 1606 р. бра­ти князі Андрій, Януш, Юрій і Пет­ро Дмит­ро­ви­чі Козе­ки пози­ва­ли Шимо­на Хар­ленсь­ко­го «о нєу­чинєнє справьі водь­лє пра­ва поспо­ли­то­го маль­жон­цє своєи ... а сєсшрє их мло­сти кня­зев Кози­ков про­тив­ко поса­го­ви дано­му». Часто віно­вий запис чоло­віка зумо­в­лю­вав від­по­від­ний запис дру­жи­ни, яка обда­ровувала його сумою, запи­са­ною ним їй у віні [83].

У жовтні 1608 р. була вве­де­на у луцьке
вій­тів­ство К. Подо­ре­ць­ка i фак­тич­но відра­зу пере­да­ла вій­тів­ство своє­му сину від шлю­бу з кня­зем Дмит­ром Козе­кою Андрію, бо вже 16 жовтня 1608 р. він зга­дуєть­ся як війт. Прав­да, зі слів М. Жорав­ни­ць­ко­го, А. Козе­ка три­мав вій­тів­ство у заставі від ньо­го [84]. Твер­джен­ня М. Жорав­ни­ць­ко­го про те, що він пере­дав вій­тів­ство у заста­ву А. Козе­ці вар­те ува­ги, бо саме він три­мав вій­тів­ство на почат­ку року. 18 берез­ня 1608 р. Ян Пре­га­линсь­кий вру­чив йому королівсь­ко­го листа з вимо­гою не обра­жа­ти міщан. Листа війт не повер­нув, а послан­ця побив. У верес­ні під час ярмар­ку війт брав нена­лежне йому мито, про що скар­жи­ли­ся міща­ни [85]. Тоді ж до пере­гонів за луць­ке вій­тів­ство долу­чи­ла­ся і Раї­на Михай­лів­на Єло­ви­чів­на Малинсь­ка, дру­жи­на покій­но­го Іва­на Олех­но­ви­ча Бор­зо­бо­га­то­го Кра­сенсь­ко­го, яка оскар­жи­ла Мар­ка Жорав­ни­ць­ко­го у невід­да­чі їй бор­гу в 1 200 золо­тих, “вод­луг запи­су […] на вой­тов­стве тутош­немъ луц­комъ ска­за­ных и при­су­жо­ных”. Тож у жовтні 1608 р. вона посла­ла воз­них Мати­са Сла­во­гурсь­ко­го та Іва­на Маре­ць­ко­го до борж­ни­ка, яко­го заста­ли в домі лент­вій­та Олек­сандра Бедер­ма­на. Воз­ні від імені пані Кра­сенсь­кої пові­до­ми­ли Мар­ка, що він має або спла­ти­ти борг, або доз­во­ли­ти їй ув’язатися у вій­тів­ство. Пози­вач від­по­вів, що вій­тів­ство пере­бу­ває у заставі в А. Козе­ки і про­по­ну­вав ув’язання в нена­зва­ний у доку­мен­ті маєток на Поліс­сі, що не вла­шту­ва­ло про­ти­леж­ну сто­ро­ну, бо, як заявив упов­но­ва­же­ний від Раї­ни Кра­сенсь­кої, Стані­слав Май­ковсь­кий, його підо­піч­на має “тут на том вой­тов­стве пер­ших пере­вод пра­ва” [86]. М. Жорав­ни­ць­кий не усту­пив вій­тів­ства і спра­ва мала про­до­в­жен­ня, бо 9 лип­ня 1610 р. воз­ний Іван Маре­ць­кий при­ніс йому позов до Три­бу­на­лу, поза­як неопла­че­ний борг гро­зив бані­цією [87].

У серп­ні 1610 р. М. Жорав­ни­ць­кий пози­вав А. Козе­ку за неба­жан­ня взя­ти в ньо­го гро­ші і від­да­ти вій­тів­ство. 9 жовтня 1610 р. у земсь­ко­му суді обля­ту­ва­ли лист коро­ля Сиґіз­мун­да ІІІ з викли­ком кня­зя до суду за скар­гою М. Жорав­ни­ць­ко­го про те, що А. Козе­ка три­має у заставі за 9 000 золотих
вій­тів­ство і уни­кає одер­жан­ня гро­шей та від­да­чі вій­тів­ства. Умоцо­ва­ний кня­зя Андрій Дрох­но­вич заявив, що його підо­піч­ний хво­рий і не може при­бу­ти на суд. Упов­но­ва­же­ний від М. Жорав­ни­ць­ко­го Ян Жда­но­вич пари­ру­вав, заявив­ши, що викуп вій­тів­ства не потре­бує осо­би­стої при­сут­но­сті оскар­же­но­го, поза­як гро­ші може взя­ти і упов­но­ва­же­ний. Суд від­клав роз­гляд спра­ви до наступ­ної сесії, а пово­до­ва сто­ро­на про­си­ла доз­во­лу апе­лю­ва­ти до Три­бу­на­лу, що суд доз­во­лив [88]. Дер­жав­цею вій­тів­ства А. Козе­ка зафік­со­ва­ний у берез­ні 1611 р. [89]. Роз­гляд спра­ви у Три­бу­налі вияви­вся для М. Жорав­ни­ць­ко­го успіш­ним, і 9 трав­ня 1611 р., за рішен­ням Три­бу­на­лу, воз­ний Федір Мой­сеєвич увів його в луць­ке вій­тів­ство [90].

~ КН. БАР­БА­РА ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА ПОРИЦЬКА

21. ЯНУШ ДМИТ­РИ­Е­ВИЧ КОЗЕ­КА († піс­ля 1606)

Лише груд­нем 1606 р. дато­ва­на наступ­на з відо­мих нам скарг кн. Яну­ша Козе­ки на Олек­сандра Заго­ровсь­ко­го, який вима­гав «учи­нене гра­ниц добрам того пово­да Коло­ною з добр вер­но­стю тво­ей Заго­ро­вом албо Хоро­вом и Воли­цею Заго­ров­скою албо Хоров­скою» [91]. А у верес­ні 1608 р. вже Олек­сандр Заго­ровсь­кий пози­вав кн. Яну­ша Козе­ку, Юрія Сокольсь­ко­го і Кришто­фа Зба­разь­ко­го, «dziedzicew wsi Kołonney», які «роз­ко­па­ли» коп­ці, що роз­ме­жо­ву­ва­ли Колонне і Воли­цю [92]. З 17 жовтня 1611 р. має­мо квит Яну­ша Козе­ки Олек­сан­дро­ві Заго­ровсь­ко­му, кот­рим він визна­вав, «iz co miałem zaciągi prawne z Panem Alexadrem Zaborowskim [...], między maiętnosciami mnie Koziki Kołomną, a Panem Alexandra Zahorowskiego siołem Zahorowem i Wolicą Monasterską», але тепер усі непо­ро­зу­мін­ня зала­год­жу­ва­ли­ся [93].

у 1606 р. бра­ти князі Андрій, Януш, Юрій і Пет­ро Дмит­ро­ви­чі Козе­ки пози­ва­ли Шимо­на Хар­ленсь­ко­го «о нєу­чинєнє спра­вы водь­лє пра­ва поспо­ли­то­го маль­жон­цє своєи ... а сєсшрє их мло­сти кня­зев Кози­ков про­тив­ко поса­го­ви дано­му». Часто віно­вий запис чоло­віка зумо­в­лю­вав від­по­від­ний запис дру­жи­ни, яка обда­ровувала його сумою, запи­са­ною ним їй у віні [83]

Дру­жи­на: N ПОЦЕЙ, дочь Ипа­тия Потия и кнж. Анны Голов­ня-Остро­жец­кой (Поцей; имя при рож­де­нии Адам Льво­вич Тыш­ко­вич; 12 апре­ля 1541, Роха­чи, Брест­ский повет, Речь Поспо­ли­тая — 18 июля 1613, Вла­ди­мир-Волын­ский) — госу­дар­ствен­ный и цер­ков­ный дея­тель Речи Поспо­ли­той. Писарь зем­ский, затем судья зем­ский брест-литов­ский (1580), каш­те­лян бере­стей­ский (1588—1593), епи­скоп вла­ди­мир­ский и брест­ский (1593—1599), бого­слов, писа­тель-поле­мист, актив­ный сто­рон­ник заклю­че­ния Брест­ской унии. Мит­ро­по­лит Киев­ский, Галиц­кий и всея Руси (1599—1613)

22. ЮРИЙ ДМИТ­РИ­Е­ВИЧ КОЗЕ­КА (1596,1632)

1594 Люто­го 18 – Запис про вру­чен­ня позо­вів кре­ме­не­ць­ко­му під­ко­морію Ада­му Бого­ви­ти­ну за непо­вер­нен­ня поса­гу сест­ри кня­зям Яну, Юрію та Пет­ру Козе­кам, [док. № 79, арк. 74.Кременецький земсь­кий судК­ни­га № 9].
У 1606 р. бра­ти князі Андрій, Януш, Юрій і Пет­ро Дмит­ро­ви­чі Козе­ки пози­ва­ли Шимо­на Хар­ленсь­ко­го «о нєу­чинєнє справьі водь­лє пра­ва поспо­ли­то­го маль­жон­цє своєи ... а сєсшрє их мло­сти кня­зев Кози­ков про­тив­ко поса­го­ви дано­му». Часто віно­вий запис чоло­віка зумо­в­лю­вав від­по­від­ний запис дру­жи­ни, яка обда­ровувала його сумою, запи­са­ною ним їй у віні.[ЦДІАК Украї­ни, ф. 26, оп. і, спр. 14, арк. 236–236 зв]
У 1613 р. пріор Воло­ди­мирсь­ко­го доміні­кансь­ко­го мона­сти­ря Пре­свя­тої Трой­ці свід­чив про отри­ман­ня від «Рапіеу Jadwigy, Kniegini Irzyny Kozieczyny, małżonki pozostałey zeyszłego Je Ms Kniazia Ierzego Koziky» 700 золо­тих i «podszewkę złotągłowową», які цей князь запи­сав у запо­віті оби­телі [ЦДІА Украї­ни у Києві, ф., on. 1, спр. 45, арк. 707 зв.]
30 июня 1620 года — Ясно­вель­мож­ный Юрий, под­ча­ший Корон­ный Пин­ский, Сокаль­ский, Криштоф, коню­ший Корон­ный Кре­ме­нец­кий, Солец­кий и иных, ста­ро­сто­ве и кня­жа­та Зба­раж­ские добра свои дедич­ные в вое­вод­стве Волын­ском пове­те Вла­ди­мир­ском лежа­чие, села Рос­нов, Бис­ку­пи­чи, Воли­цу, Жаш­ко­ви­чи за сум­му 32000 зло­тых поль­ских кня­гине Юри­ной Кози­чи­ной веч­но про­да­ли. Здесь утвер­жда­ет­ся, что дан­ные села (Рос­нов, Бис­ку­пи­чи, Воли­ца, Жаш­ко­ви­чи) явля­лись дедиз­ной кня­зей Юрия и Кришто­фа Зба­раж­ских и они про­да­ли ее кня­гине Юри­ной Кози­чи­ной. Ока­зы­ва­ет­ся, эти бра­тья Зба­раж­ские были сыно­вья­ми Нико­лая Андре­еви­ча Зба­раж­ско­го, кото­рый в свою оче­редь был женат на княжне Козе­чан­ке [94].

Жена: Ядви­га.

ПЕТР ДМИТ­РИ­Е­ВИЧ КОЗЕКА

у 1606 р. бра­ти князі Андрій, Януш, Юрій і Пет­ро Дмит­ро­ви­чі Козе­ки пози­ва­ли Шимо­на Хар­ленсь­ко­го «о нєу­чинєнє справьі водь­лє пра­ва поспо­ли­то­го маль­жон­цє своєи ... а сєсшрє их мло­сти кня­зев Кози­ков про­тив­ко поса­го­ви дано­му». Часто віно­вий запис чоло­віка зумо­в­лю­вав від­по­від­ний запис дру­жи­ни, яка обда­ровувала його сумою, запи­са­ною ним їй у віні [83].

~ ANNA Z ĆMIŃSKICH księżna Piotrowa Koziczyna, pochowana 1615 roku u Bernardynów w Sokalu.

23. СТЕ­ФАН ДМИТ­РИ­Е­ВИЧ КОЗЕ­КА († піс­ля 1591)

24. Мария Дмит­ри­ев­на Козе­чан­ка († 1592)

1 листо­па­да 1591 р. Подо­ре­ць­кі усту­пи­ли вій­тів­ство кре­ме­не­ць­ко­му під­ко­морію Ада­му Бого­ви­ти­ну Козе­радсь­ко­му, одру­же­но­му з донь­кою Кате­ри­ни від пер­шо­го шлю­бу Мару­шею Козечанкою133. У від­по­від­но­му записі
Кате­ри­на свід­чи­ла: “вод­ле поста­но­ве­ня и запи­су зъ вене и поса­гу в шести тисе­чох золо­тих пол­скихъ вой­тов­ство луц­кое, кото­рое от нем­цов мес­чан кгдан­ских я Вац­ла­во­вая Подо­рец­кая в деве­ти тисе­чох золо­тых пол­ских мела, тым же пра­вом, яко­ся сама мела и с тымъ всемъ яко ми от них пода­но и яко есмо дер­жа­ли и ужи­ва­ли сами его млсти пну под­ко­мо­ро­му и мал­жон­це его млти тымъ листомъ нашимъ пода­емъ, зоста­ву­ю­чи вца­ло на томъ же вой­тов­стве луц­комъ три тисе­чи золо­тых пол­ских доц­це моей молод­шой кнежне Ганне Кози­чан­це, кото­рые с тое сумы пнзей деве­ти тисе­чей золо­тих пол­ских вод­ле пер­шо­го запи­су мене
Кате­ри­ни Фал­чев­со­го еи власне нале­жит и отда­на быти мает”134. Отри­мав­ши вій­тів­ство, А. Бого­ви­тин змі­нив лент­вій­та: замість Богу­ша Ван­ко­ви­ча ним став золо­тар Баль­цер Бер­лінсь­кий, але в судо­вих спра­вах новий війт не покла­дав­ся лише на ньо­го. Так, у черв­ні 1592 р. війт мав засі­да­ти з “лави­цою зупол­ною” з семи осіб, але, маю­чи якусь спра­ву в гроді, не зміг прий­ти і лав­ни­ки про­че­ка­ли його без­ре­зуль­тат­но з два­надця­тої годи­ни аж до вечо­ра, так і не почавши
засідання135. 8 люто­го 1592 р. бур­мистр, рай­ці та поспіль­ство скар­жи­ли­ся на А. Бого­ви­ти­на, новий лент­війт яко­го Якуб Клі­ма­шевсь­кий гра­бу­вав міщан, а 14 трав­ня того ж року бур­мистр і рай­ці оскар­жу­ва­ли А. Бого­ви­ти­на та його слу­гу Кришто­фа Щуку за побит­тя та ув’язнення шев­ця Дениса136.

А. Бого­ви­тин “бави­вся” вій­тів­ством недов­го, адже 26 серп­ня 1592 р. пози­чив разом із дру­жи­ною у Гри­горія Кол­мовсь­ко­го 4 000 золо­тих, пере­за­ста­вив­ши йому вій­тів­ство на один рік – до Покро­ви 1593 р.137. Незва­жа­ю­чи на нагадуваня
йому про наб­ли­жен­ня тер­мі­ну вику­пу, цьо­го зроб­ле­но не було138, і війтівство
зали­ша­ло­ся в руках Г. Кол­мовсь­ко­го до 1596 р. Г. Кол­мовсь­кий 2 листо­па­да 1596 р. видав квит А. Бого­ви­ти­ну в повер­нен­ні 4 000 золо­тих і пере­дав йому вій­тів­ство, а остан­ній того ж дня пози­чив у луць­ко­го під­ко­морія Яна Хар­линсь­ко­го 6 000 золо­тих під пере­за­ста­ву луць­ко­го війтівства,
отри­ма­но­го в свій час від Подорецьких148. А. Бого­ви­тин зазна­чив, що для викуп­лен­ня вій­тів­ства він пози­чив 4 000 золо­тих у Яна Хар­линсь­ко­го, а потре­бу­ю­чи біль­ше гро­шей, пози­чив у ньо­го ще 2 000 золо­тих, заста­вив­ши йому вій­тів­ство). Від­по­від­но до застав­но­го запи­су, Ян Хар­линсь­кий мав кори­сту­ва­ти­ся вій­тів­ством “вод­ле инъ­вен­та­ровъ вой­товъ ста­рыхъ”, а А. Бого­ви­тин зобов’язався бра­ти на себе від­по­ві­даль­ність у всіх випад­ках, де було б оскар­жене пра­во Я. Хар­линсь­ко­го до вій­тів­ства. У разі недо­три­ман­ня умов заста­ви, А. Бого­ви­тин обі­цяв спла­чу­ва­ти по 6 000 золо­тих за кожне порушення.
133ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 25, оп. 1,Спр. 40, арк. 278–278 зв.
134 ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 26, оп. 1, спр. 8, арк. 80 зв.–81.
135 Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 42, арк. 108 зв.
136 Там само. Спр. 40, арк. 246 зв., 541–542.
137 Там само. Спр. 41, арк. 158 зв.–160 зв., 189–193; спр. 42, арк. 322–323 зв.
138 Там само. Спр. 44, арк. 398 зв.
148 ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 47, Арк. 2/281 зв.–283 зв., 292–296 зв.; спр. 49, арк. 858–858 зв.

МАРУ­ША ДМИТ­РІВ­НА КОЗЕЧАНКА

Тож неви­пад­ко­во сучас­ни­ки писа­ли: коли над­хо­дить пора народ­ження дити­ни, жін­ка повин­на при­го­ту­ва­ти­ся до смер­ті, бо коли вона народ­жує дитя, її власне жит­тя під­даєть­ся вели­кій небез­пе­ці. Справ­ді, жін­ки, особ­ли­во молоді, боя­ли­ся поло­гів. Оче­вид­но, під час поло­гів або неза­ба­ром піс­ля них помер­ла зов­сім моло­да князів­на Мару­ша Дмит­рів­на Козе­чан­ка, яка, був­ши вагіт­ною, писа­ла у теста­мен­ті: «Под тьім часом под звяз­ком брє­мє­ни моє­го, в кото­ром пан Богь всє­мо­гу­чии въ яко з милосєр­дья своє­го сво­го мєнє з нєго роз­вє­за­ти и вол­ною учи­ни­ти будєть рачил»376. Її споді­ван­ня на щас­ли­вий хід поло­гів не справ­ди­ли­ся. Ще 7 січ­ня 1592 р. вона осо­би­сто внес­ла до акто­вих книг дар­чий запис своє­му чоло­ві­ко­ві Ада­му Бого­ви­ти­но­ві Козе­радсь­ко­му, а 8 жовтня сюди ж було впи­са­но теста­мент небіжчиці.

1594 Люто­го 18 — Запис про вру­чен­ня позо­вів креме­нецькому під­ко­морію Ада­му Бого­ви­ти­ну за непо­вер­нен­ня поса­гу сест­ри кня­зям Яну, Юрію та Пет­ру Козе­кам [95].

~ муж АДАМ КЛИ­МЕН­ТО­ВИЧ БОГО­ВИ­ТИН КОЗЕ­РАД­СКИЙ (вто­рая жена, 1 шл. — Бар­ба­ра Олек­сан­дрів­на Семаш­ків­на) [96].

25. АННА ДМИТ­РИ­ЕВ­НА КОЗЕ­ЧАН­КА (піс­ля 1601)

В 1600 году Алек­сандр Кача­нов­ский, писарь пин­ско­го грод­ско­го суда, упо­ми­на­ет­ся в соста­ве судеб­ных уряд­ни­ков, кото­рые рас­смат­ри­ва­ли 01.03.1600 года дело о раз­гра­ни­че­нии име­ния Воль­ки земян ново­груд­ско­го пове­та, рот­мист­ра Симо­на Хар­лин­ско­го и его жены Анны, ур. княж­ны Кози­ка и име­ния Лулин хорун­же­го и земя­ни­на Горо­ден­ско­го пове­та Яку­ба Кун­це­ви­ча и его жены Бар­ба­ры Фурс.

~ МУЖ ШИМОН МИКО­ЛАЙ­О­ВИЧ ХАР­ЛИНСЬ­КИЙ (!ЦДІАК Украї­ни, ф. 25, оп. і, спр. 17, арк. 397–398; спр.245, арк. 95 ЗВ.-97 зв.)).

26. АГА­ФИЯ ДМИТ­РИ­ЕВ­НА КОЗЕ­ЧАН­КА († піс­ля 1594)

в 1594 году некие Ага­фья Козе­чан­ка и Кре­сти­на Леш­ке­ви­чев­на, будучи, может быть, чле­на­ми Киев­ско­го брат­ства, спе­ци­аль­но для его нужд купи­ли у Андрея Обу­хо­ва его плац на Подоле ...

27. ЯДВИ­ГА ДМИТ­РИ­ЕВ­НА КОЗЕ­ЧАН­КА († піс­ля 1600)

~ МАК­СИМ КРЕХОВЕЦЬКИЙ

VII генерація

28. ВАЦ­ЛАВ АНДРЕ­ЕВИЧ КОЗИ­КА (1626,1650)

под­ко­мо­рий Волын­ский (1648 г.).
У верес­ні 1634 р. насто­я­тель Воло­ди­мирсь­ко­го римо-като­ли­ць­ко­го мона­сти­ря двічі пози­вав­ся зі шлях­ти­ча­ми — кн. Вац­ла­вом Козе­кою щодо неви­пла­ти 300 золо­тих, які запо­вів оби­телі його брат Пет­ро, та — «по пан­ну Галш­ку Пав­ло­ви­чов­ну и опе­ку­нов єє о неод­дане сумы теста­мен­том на кля­штор тутош­ний през [...] пана Пав­ло­ви­ча, отца єє мл лего­ва­ноє» [97]. Під 17 квіт­ня 1653 р. зберіг­ся судо­вий позов у зв.язку із суплікою пріо­ра на Вац­ла­ва Козе­ку «до одда­ня [...] собе про­ви­зии роч­ноє од сумы выдер­ка­фо­во» 300 золо­тих за 1651–1653 рр. (!ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 28, on. 1, спр. 89, арк. 1107.)).

Пись­мо Яко­виц­ка­го къ Мелеш­ку, въ кото­ромъ онъ жалу­ет­ся на Лисов­чи­ковъ, напав­шихъ на его домъ, пора­нив­шихъ его при­слу­гу и потомъ отняв­шихъ день­ги у слу­ги, послан­на­го имъ въ Любо­млю за покуп­ка­ми, при чемъ онъ про­ситъ предо­сте­речь Кня­зя Кози­ку, кото­ро­му Лисов­чи­ки угро­жа­ютъ тоже напа­де­ньемъ. 1626. Мар­та 2.
На вря­де кгрод­скомъ, въ зам­ку Его Коро­лев­ское Мило­сти Воло­ди­мер­скомъ, пере­до мною, Андре­емъ Мисев­скимъ, бурк­гра­бимъ зам­ку Воло­ди­мер­ско­го и кни­га­ми нине­шъ­ни­ми кгрод­ски­ми ста­рост­инъ­ски­ми, ста­нов­ши оче­ви­сто уро­жо­ный его милость, Князь Вац­лавъ Кози­ка, листъ одъ уро­жо­но­го его мило­сти пана Федо­ра Яко­виц­ко­го, до уро­жо­но­го его мило­сти пана Алек­сандра Мелеш­ка, въ речи въ пемъ мено­ви­те напи­са­ной и выра­жо­ной, его мило­сти пода­ва­ю­чо­му, до спра­вы его бар­зо потреб­ной, датою зъ Бобичъ дня вто­ро­го, меce­ца и року тепе­реш­не­го, вышей на листе ме нашихъ, рукою его мило­сти пана Яко­виц­ко­го влас­ною увесъ gagg1 и под­пи­са­ный, для впи­са­ня до Книгъ НИНе­ШИХЪ КГрод­скихъ Воло­ди­мер­скихъ, перъ обля­тамъ подалъ, такъ се въ собе маю­чи: Мiloscivу раnie brаcie! vaszeу milosci ороviadam, iако вавіаdоvit dniа onegdaszegо, w sobole, iui Кu vіeсzо­гоvi раnowіе Lisowezуlki maiachali na vies у dom mбу Тhu­горіn: раn Саріnski, у раn iakis lezerski, у раn Саmacki, у раn Stiersti Мitolaу; tam mnie sгukali, we divorzе mysiv­са mi ranili, у моле­цо m‑до, у chlо­ром геch, а inszуch bаго роbili. У tait chloрtowie spiervu rozumieli, 2е Тatarowіе роd te trogi, bо hordу, о dvu kon, bуlо ich vszуslkich z сzeladziа іch, dо dziesiaikа; рotуm iu kiedу rozрatrzуi у Кrуineli gvaltu, iamie іch rozgromili у рoinali bуli dvu. Раn Сгарlinski паsaiutrz, v niedziele, iakоwezorа naiachal znovu na dom mбу, tegо iednegо оdial, а drugiegо skrili bуli dо Кomo­гу у tak gо zatrzуmali, ktoregon Каzal viesé nа urzad. Рrosze, abу tо moіе sasiedzikіе ороvіedzenіе рrzу раmiencie wasz mosc раna bуlо, zalecam sie za tуm pilnо v faske vasz mose раnа. 2 Ваbусz. Die secunda mar­су, annо Пomini tуsiaсszesésеt divudsіestegо szostegо. Vasz mose раnа рowoinу slugа у brat Еedor Jakovіcki. А tо slуsze tentо Сгаrnacki odроwiadа nа Кniaziа Коtike Уaclavа, raсz vaszа mosc dae anaс Кniaziu Кozice, teraz oni sa v Омаdnie, у ten tо Сгаrnacki z dobусza barzо vіelkа, со naszarраli ро Рolesiu, у 2u drudzi z nimi, рowiadaiа ze ledwо chodzа, со рieniedzу шаiа silа; 2as teraz, iui ро napisаniu listu megо dо wasz mose раnа, рosуialem dо Lubomlа na targ v рoniedzialek, oni chloрow шой падіtali, у рienied­гіе роdeуmowali u bourrуmа megо соbуt рrzуstavem у рieniedze miat u siebіe, alotуch stо у рietnascіе; у бn, ten sam rannу, ten boiarzуn moу у гeke, at dais dо mnіе рrzуlbіeg, а оni gо w sobote nadуbali v drodze, у tam gо zakowali, а chloрow dwа zwiazali, рowiadali sie Тatarami. На вер­ху у того листу инти­ту­ля­ція тыми сло­вы: Мemu miloscivemu раnu у bratu, iegо mosci раnu Аlехandrovi Мieleszikowi nalezу dо rak. А, якъ я, Бурк­гра­бя, тотъ листъ, за пода­немъ и про­збою вышъ мено­ва­но­го его мило­сти пода­ва­ю­чо­го, при­няв­ши, спо­чат­ку увесъ ажъ до кон­ца, такъ яко се въ собе­ма­етъ, напи­са­ный и пода­ный естъ до книгъ нинеш­нихъ упи­са­ти есми казалъ, и естъ упи­санъ [98].

1650р. люто­го 7 — Судо­ва при­ся­га про кіль­кість димів, з яких спла­чу­ва­ли­ся подим­ні — Вац­лав Кози­ка, дiдич с. Бер[м]ешів (22), с. Замличі(35)Піддані, які скла­да­ли при­ся­гу­Гав­ри­ло Полу­ян­ко, Клим Макович“а оста­то­кь такь прєз коза­ков яко и татарь спу­сто­шонь­їє зостають”
1650 Трав­ня 17. — Про­те­ста­ція Вац­ла­ва Кози­ки перед Воло­ди­мирсь­ким ґродсь­ким уря­дом про наїзд 13 трав­ня 1650 р. німе­ць­кої дра­гунсь­кої коро­гви кн. Єре­мії Виш­не­ве­ць­ко­го на його маєток с. Зам­ли­чі, побит­тя й пора­нен­ня Кози­ки, членів його роди­ни і під­да­них [99].

~ СОФИЯ СТЕМПКОВСКАЯ

29 ПЕТР АНДРЕ­ЕВИЧ КОЗЕ­КА († піс­ля 1631)

Під 1625 р.маємо запис, яким дру­жи­на Ф. Под­го­ро­денсь­ко­го, Олек­сандра Потіїв­на, пере­дає в заста­ву с. Бла­же­ник село (на один рік за 1 500 золо­тих) кн. Пет­ро­ві Козе­ці. В акті досить деталь­но пере­ра­хо­ва­но посі­ло­сті маєт­ку, про­те мона­ша спіль­но­та не зга­да­на [100]

Ще один шля­хетсь­кий рід мав родо­вий склеп у костелі св. Трій­ці. Це пред­став­ни­ки серед­ньої шлях­ти – Кози­ки. Напри­кін­ці ХVI – на почат­ку XVII ст. пред­став­лені на Волині нащад­ка­ми кня­зя Дмит­ра Зам­ли­ць­ко­го-Кози­ки. На жаль, відо­мо­стей про родо­від досить мало, щоб мож­на було виді­ли­ти кон­крет­ну релі­гій­ну при­на­леж­ність. Тим не мен­ше, відо­мі фак­ти дають під­ста­ви для пев­них вис­нов­ків. Так князь, Пет­ро Кози­ка у теста­мен­ті 1628 року нази­ває себе като­ли­ком. Оче­вид­но цієї ж кон­фесії дотри­му­ва­ли­ся і решта родичів.
1648–1653 гг. жена кня­зя Пет­ра Козе­ки вла­де­ла Волицей.

~ ДОРО­ТА З РОМА­НО­ВА РОМАНОВСКАЯ
1654 Квіт­ня 16. — Реля­ція воз­но­го Яро­ша Орансь­ко­го перед Воло­ди­мирсь­ким ґродсь­ким уря­дом про вру­чен­ня позо­ву до Голов­но­го люб­лінсь­ко­го три­бу­на­лу Сте­фа­ну Чар­не­ць­ко­му, поруч­ни­ко­ві, хору­жо­му й жов­нірам його коза­ць­кої коро­гви за скар­гою Доро­ти Кози­ки щодо кривд і збит­ків, заподія­них її під­да­ним у селах Жаш­ко­ви­чі, Жаш­ко­ви­ць­ка Воль­ка, Щеню­тин і Ляхів “под чась ста­но­вись­ка своє­го близ­ко­про­шло­го в року тєпєрєш­нємь [1654]”.[Ф. 28, on. 1, спр. 90, арк. 32 зв. — 33 зв., акт 25. Мова староукраїнська.]
1654 Трав­ня 7. — Асиг­на­ція корон­но­го поль­но­го гетьма­на, київсь­ко­го воє­во­ди Стані­сла­ва Пото­ць­ко­го від 24 квіт­ня 1654 р. про при­зна­чен­ня ста­но­вись­ка коро­гві Слу­жевсь­ко­го для від­по­чин­ку коней у маєт­ках Доро­ты Кози­ки — селах Жаш­ко­ви­чі, Коло­на й Радовичі.Ф. 28, on. 1, спр. 90, арк. 810 і зв., акт 632. Мови ста­ро­українсь­ка і польська.

31. КАТЕ­РИ­НА АНДРЕ­ЕВ­НА КОЗЕ­ЧАН­КА († піс­ля 1631)

~ 1 шл. — ЯН ІВА­НО­ВИЧ СВИ­ЩОВСЬ­КИЙ (Сви­дер­ский?)

~ 2 шл. — СТЕ­ФАН КОРИТЕНСЬКИЙ
ЦДІАК Украї­ни, ф. 25, оп. і,спр. 243, арк. ііо‑ш зв., 165ЗВ.-167.

СТА­НИ­СЛАВ ЯНУШЕВИЧ

У трав­ні цьо­го ж року Миколай
Чор­то­рийсь­кий пере­дав Мар­ків Став в орен­ду Яно­ві Ґраєвсь­ко­му, однак з його скар­ги 1643 р. дові­дує­мо­ся, що до того часу йому маєток «до посе­сии не подали»242. Вод­но­час з кня­зем зумів домо­ви­тись Ян Лиса­ковсь­кий, який у верес­ні 1639 р. за 13 000 золо­тих одер­жав бене­фі­цій у заста­ву на чоти­ри роки (як зга­дуєть­ся в 1640 і 1643 рр. У 1646 р. за 9 500 золо­тих він пере­дав своє заставне пра­во на Мар­ків Став кн. Стані­сла­ву Козе­ці, щодо котро­го відо­мо, що він три­мав посе­лен­ня в 1649 р. У 1652 р. кн. Козе­ки вже не було серед живих, а Мар­ків Став нале­жав його дру­жині Ган­ні з Овло­чи­ма Козе­чи­на, вона ж була посе­сор­кою у 1658 р. [101]

Жена: ГАН­НА ОВЛОЧИМСКАЯ

34. ШИМОН ЯНУ­ШЕ­ВИЧ КОЗИ­КА (1632,1649)

Побор­ца волын­ский (1643)

1649 — Берез­ня 17. — Інструк­ція волинсь­ко­му лов­чо­му Андрію Кашовсь­ко­му та волинсь­ко­му під­столію Тома­шу Кози­ці, послам до коро­ля Яна-Кази­ми­ра від реля­цій­но­го сей­ми­ку Волинсь­ко­го воє­вод­ства, що від­був­ся 15–17 берез­ня у м. Луцьк, зокре­ма, про: пові­дом­лен­ня щодо небез­пе­ки, яку для воє­вод­ства ста­но­ви­ла вели­ка кіль­кість наяв­но­го у краї свавіль­но­го селян­ства; про­хан­ня надісла­ти для лікві­да­ції цієї небез­пе­ки війсь­ко, бо при­бор­ка­ти селян лише зброй­ни­ми сила­ми воє­вод­ства немож­ли­во; про­хан­ня щодо знят­тя з воє­водсь­ких побор­ців Шимо­на Кози­ки і Ада­ма Гуле­ви­ча [Вою­тинсь­ко­го] інфа­мії, яку під час елек­цій­но­го сей­му 1648 р.
наклав на них Вар­шавсь­кий кап­ту­ро­вий суд.(?Ф. 25, оп. 1, спр. 262, арк. 91 зв. 92 зв., акт 48. Мови ста­ро­українсь­ка і польсь­ка. Опубл.: АЮЗР. — Ч. II. — Т. 1. — С. 367 — 369; Ч. III.-Т. 4.-С. 86–87.)).
1650 Листо­па­да 10. — Інструк­ція елек­цій­но­го сей­ми­ку Волинсь­ко­го воє­вод­ства від 7 листо­па­да 1650 р. у м. Луцьк послам воє­вод­ства на дво­тиж­не­вий сейм у м. Вар­ша­ва, зокре­ма, про:...скасування бані­ції, накла­де­ної на побор­ців Шимо­на Кози­ку і Ада­ма Гуле­ви­ча і випла­ту від­шко­ду­ван­ня брац­лавсь­ко­му каш­те­ля­ну [Ґабріе­лю Стемп­ковсь­ко­му]... [102].
1651 Січ­ня 13. — Ухва­ла реля­цій­но­го сей­ми­ку Волинсь­ко­го воє­вод­ства від 12 січ­ня 1651 р. у м. Луцьк, зокре­ма, про:... зобов’язання депу­та­та від воє­вод­ства до Радомсь­ко­го три­бу­на­лу Стані­сла­ва-Кази­ми­ра Беневсь­ко­го домог­ти­ся від три­бу­на­лу ска­су­ван­ня бані­ції, накла­де­ної на попе­ред­ніх побор­ців Ада­ма Гуле­ви­ча і Шимо­на Кози­ку, оскіль­ки вони пере­да­ли 10 тис. [польсь­ких] золо­тих брац­лавсь­ко­му каш­те­ля­ну Ґабріе­лю Стемп­ковсь­ко­му... [103].

1651 Груд­ня 16. — Інструк­ція елек­цій­но­го сей­ми­ку Волинсь­ко­го воє­вод­ства від 16 груд­ня 1651 р. у м. Луцьк послам від воє­вод­ства на шести­тиж­не­вий сейм у м. Вар­ша­ва, що мав поча­ти­ся 26 січ­ня 1652 р., зокре­ма, про: ...визнан­ня достат­ньою звіт­ність перед реля­цій­ним сей­ми­ком побор­ців Шимо­на Кози­ки і Ада­ма Гуле­ви­ча Вою­тинсь­ко­го; Ф. 25, on. 1, спр. 269, арк. 1088 — 1097 зв., акт 25. Мови ста­ро­українсь­ка і польсь­ка. Опубл.: АЮЗР. — Ч. II. — Т. 1. — С. 391–414.

Жена: МАРИ­АН­НА КОР­МАН­СКАЯ († 1632).

Воло­ди­мирсь­кий доміні­кансь­кий мона­стир Пре­свя­тої Трой­ці одер­жав леґа­цію в запо­віті Мари­ан­ни Кор­ман­ско­го Шимо­но­вая Козе­чи­ная» (15 груд­ня 1632 р.) — 200 золо­тих [104].

~ АЛЕК­САНДРА ГОРАЙНА

ГАЛЬШ­КА ЯНУ­ШЕВ­НА (1632,1635)

Бра­ти Маєр та Лей­зор Дави­до­ви­чі, три­ма­ю­чи разом в орен­ді від Вац­ла­во­вої Бокієвої (у доку­мен­ті її ім’я не назване, але з інших дже­рел відо­мо, що нею була Галш­ка Козе­чан­ка [105] села Стріль­че і Печи­хво­сти, у 1632 р. пере­да­ли їх у суб­о­рен­ду Юрію Турянсь­ко­му і його дру­жині Уршулі. За уго­дою між ними бра­ти «запи­са­ли­ся пTвъною инъ­тTръ­ци­зою, жT мTли при своTмъ уряд­ни­ку а вижу Tго мл пана Туранъ­ско­го» зібра­ти ози­ми­ни на двох «дворъ­ных» ост­ро­вах «на две части» і пере­да­ти Ю. Турянсь­ко­му 666 кіп і 20 сно­пів вів­са та греч­ки «вязи звы­ча­и­ноT», за що шлях­тич запла­тив їм 2750 зло­тих. Однак уро­жай 1633 р. вияви­вся мен­шим, ніж перед­ба­ча­ло­ся, і тоді євреї, «ухо­дя­чи закла­ду, в интTръ­ци­зT зало­жT­но­го, уми­слъ­нT на ошу­канT и ку шкодT Tго мл пана Туран­ско­го платячи одно­му жTнъ­цо­ви од копы по гро­ши сTмъ, сно­пъ­ки бар­зо малыT вTзатъ каза­ли, жT бTлыT голо­вы на дTн по чты­ры копы нажи­на­ли» [106]. Але і тих малих сно­пи­ків не виста­чи­ло – вий­шло всьо­го 466 копи­ць і 40 сно­пів, що під­твер­див воз­ний Кас­пер Зарем­ба, який зазна­чив, що ті чоти­ри сноп­ки не від­по­ві­да­ють одно­му нор­маль­но­му [107]. У 1634 р. зга­дане подруж­жя скар­жи­ло­ся на Має­ра за те, що він ніби­то за дору­чен­ням пані Вац­ла­во­вої Бокієвої мав пере­да­ти їм 266 зло­тих і 20 гро­шів, але цьо­го не зро­бив. Упов­но­ва­же­ний Має­ра Костян­тин Хорош­ко кате­го­рич­но це запе­ре­чу­вав і суд з ним пого­ди­вся [108].

«Галш­ка Кози­чан­ка Вац­ла­во­ва Бокиє­ва» — у теста­мен­ті від 16 верес­ня 1635 р. вияви­ла намір мати свою гробів­цю у у Воло­ди­мирсь­ком доміні­кансь­ком мона­сти­рi Пре­свя­тої Трой­ці [109].

~ 1640 ВАЦ­ЛАВ БОКИЙ.

ТОМАШ ЮРЬЕ­ВИЧ

Tomasz i Hanna, procesują 1616 roku Firleja, o Ośmigowice (Bracł. IV f. 1083).
Томаш Кози­ка похо­див з князівсь­кої роди­ни, осі­лої на Волині, най­піз­ні­ше, з часів Свид­ри­гай­ла [110]. Син кня­зя Юрія Кози­ки. У 1624 р. він запи­сав­ся до спис­ків студен­тів Замойсь­кої ака­де­мії [111]. Оби­рав­ся послом на сей­ми 1632 (кон­во­ка­цій­ний), 1638,1639,
1641, 1646, 1648, 1649, 1653, 1658, 1662 рр. [112]. У 1635 і 1636 рр. волинсь­ка шлях­та до­ручала йому пред­став­ля­ти воє­вод­ство у три­бу­налі [113]. 23 берез­ня 1637 р. на сей­ми­ку, де від­бу­ва­ла­ся елек­ція воло­ди­мирсь­ко­го земсь­ко­го суд­ді, Т.Козика вико­ну­вав обов’язки мар­шал­ка [114]. Він був чи не єди­ним з волинсь­ких князів, який від­мо­ви­вся (піс­ля 1632 р.) від князівсь­ко­го титу­лу й писав­ся “Томаш з Рус­но­ва Кози­ка” [115]. Діяль­ність Тома­ша на сей­ми­ках і сей­мах була від­зна­че­на 14 квіт­ня 1637 р. надан­ням йому уря­ду волинсь­ко­го під­столія [116]. На сей­мі 1638 р. він був уве­де­ний до скла­ду комісії для визна­чен­ня кор­донів Волинсь­ко­го і Белзь­ко­го воє­водств [117]. У бурем­ні роки сере­ди­ни XVII ст. волинсь­кий під­столій був обра­ний одним з повіто­вих рот­містрів і очо­лю­вав хоругву, що взя­ла актив­ну участь у війсь­ко­вих діях [118]. Саме на війсь­ко­вих заслу­гах й умі­ло­сті в праві наго­ло­шу­ва­лось у королівсь­ко­му при­вілеї на воло­ди­мирсь­ке під­ко­мо­ро­ство, вида­но­му Тома­то­ві 12 листо­па­да 1661 р. [119]. Йому нале­жа­ли два села у Воло­ди­мирсь­ко­му повіті — Біску­пи­чі й Рус­нів [120]. 1629 р. у цих селах було від­по­від­но 54 і 64 дими; вони нале­жа­ли Ядвізі Кози­чан­ці [121]; чи не матері Тома­та? Біску­пи­чі про­тя­гом 1647–1650 рр. Т.Козика зда­вав за 8 тис. зло­тих в орен­ду Яно­ві Лиса­ковсь­ко­му [122].

Томаш пере­бу­вав у шлю­бі з Кате­ри­ною Папсь­кою. Подруж­жя мало сина — Яна [123]. Воло­ди­мирсь­кий під­ко­морій помер
у черв­ні 1667 р. [124].

Дру­жи­на: КАТЕ­РИ­НА ПАПСЬКА.

АННА ЮРІЇВ­НА

VIII генерація

ЮРИЙ ПЕТ­РО­ВИЧ КОЗИ­КА (1632,1650)

1632 нояб­ря 8 — участ­во­вал в изби­ра­тель­ном сей­ме от Волын­ско­го воеводства.
1650 Лип­ня 27. — Про­те­ста­ція від імені рот­міст­ра квар­ця­но­го війсь­ка [Августина]-Домініка Єла Малинсь­ко­го перед Луць­ким ґродсь­ким уря­дом про­ти Юрія Кози­ки, вико­ну­ю­чо­го обов’язки поруч­ни­ка коро­гви кн. Саму­е­ля-Каро­ля Коре­ць­ко­го, та това­ри­ша цієї коро­гви Мас­ке­ви­ча за те, що, зна­ю­чи про спу­сто­шен­ня маєт­ків про­те­сту­ю­чо­го через часті постої і нічлі­ги війсь­ка, вони, однак, в лип­ні 1650 р. зупи­ни­ли­ся з коро­гвою на постій в селах Малин, Уїзд­ці і Ста­ви­ща, заподіяв­ши під­да­ним Єла Малинсь­ко­го і йому само­му крив­ди й збит­ки [125].

32. ТОМАШ СТА­НИ­СЛА­ВИЧ КОЗИ­КА З РУСИ­НО­ВА (1632,1653)

Като­лик. Волинсь­кий під­столій (з 1632 р.), воло­ди­мирсь­кий під­ко­морій (з 1649 р.). под­сто­лий Волын­ский был отправ­лен на кон­во­ка­ци­он­ный сейм 1632 года и на сейм 1638 года.1641 1643, 1646р., — посол от Волын­ско­го вое­вод­ства на зви­чай­ний сейм.
Князь Томаш Козе­ка 1632 года писал­ся с Томаш на Рус­но­ве Козе­ка (Tomasz na Rusnowie).

Заява шлях­ти­ча Тома­ша Кози­ки на шлях­ти­ча Яна Лиса­ковсь­ко­го про те, що остан­ній, взяв­ши у ньо­го 1647 р. в орен­ду село .
1643 — Томаш Кози­ка пода­ру­вав 9 під­да­них Воло­ди­мирсь­ко­му костьо­лу. 1648 Квіт­ня 20. — Про­те­ста­ція від імені Тома­ша Кози­ки перед Воло­ди­мирсь­ким ґродсь­ким уря­дом про­ти подруж­жя Яна і Гельж­бе­ти Лиса­ковсь­ких, орен­дарів його дідич­но­го с. Біску­пич с 1647 году і, за пору­шен­ня ними умов оренд­ної інтер­ци­зи, а саме: неви­пла­ту Мико­лаю Чапсь­ко­му 3 тис. польсь­ких золо­тих і незвіль­нен­ня застав­ле­них йому за цю суму під­да­них; пере­об­тя­жен­ня понад інвен­тар орен­до­ва­них під­да­них не тіль­ки у своє­му селі, але і в інших маєт­ках орен­дарів, вна­слі­док чого кіль­ка­надцять під­да­них розій­ш­ло­ся, а орен­дарі при­влас­ни­ли зали­шене ними май­но; при­влас­нен­ня 40 кіп жита з поля, яке лиши­ло­ся поза орен­дою; недо­три­ман­ня умов оформ­лен­ня інтер­ци­зи в кни­гах Воло­ди­мирсь­ко­го ґродсь­ко­го суду [126].

1649 — Берез­ня 17. — Інструк­ція волинсь­ко­му лов­чо­му Андрію Кашовсь­ко­му та волинсь­ко­му під­столію Тома­шу Кози­ці, послам до коро­ля Яна-Кази­ми­ра від реля­цій­но­го сей­ми­ку Волинсь­ко­го воє­вод­ства, що від­був­ся 15–17 берез­ня у м. Луцьк, зокре­ма, про: пові­дом­лен­ня щодо небез­пе­ки, яку для воє­вод­ства ста­но­ви­ла вели­ка кіль­кість наяв­но­го у краї свавіль­но­го селян­ства; про­хан­ня надісла­ти для лікві­да­ції цієї небез­пе­ки війсь­ко, бо при­бор­ка­ти селян лише зброй­ни­ми сила­ми воє­вод­ства немож­ли­во; про­хан­ня щодо знят­тя з воє­водсь­ких побор­ців Шимо­на Кози­ки і Ада­ма Гуле­ви­ча [Вою­тинсь­ко­го] інфа­мії, яку під час елек­цій­но­го сей­му 1648 р.
наклав на них Вар­шавсь­кий кап­ту­ро­вий суд [127].
1649 Трав­ня 15. — Ухва­ла реля­цій­но­го сей­ми­ку Волинсь­ко­го воє­вод­ства від 14 трав­ня 1649 р. в м. Луцьк про органі­за­цію збо­ру двох подвій­них подим­них подат­ків [далі в доку­мен­тах їх часті­ше нази­ва­ють чоти­ри­крат­ним подат­ком, бо зби­ра­ли­ся вони одно­час­но], зокре­ма, про: ... обран­ня рот­містра­ми вен­денсь­ко­го каш­те­ля­на Ген­ри­ка Кашовсь­ко­го, кре­ме­не­ць­ко­го земсь­ко­го суд­ці Яна Ярмо­линсь­ко­го, волинсь­ко­го лов­чо­го Андрія Кашовсь­ко­го, волинсь­ко­го під­столія Тома­ша Кози­ку, кн. Юрія Воро­не­ць­ко­го, Андрія Чап­ли­ча [Шпа­новсь­ко­го], Яна Гуле­ви­ча, Яна Линевсь­ко­го, Богу­сла­ва Гораї­на, Олек­сандра Хрін­ни­ць­ко­го, Воло­ди­ми­ра Гуле­ви­ча, Рає­ць­ко­го, Пет­ра Фали­бовсь­ко­го і Яна [Шим­ко­ви­ча] Шклинсь­ко­го;... [128].
1649 Черв­ня 12. — Реля­ція воз­но­го Сака Малярсь­ко­го перед Воло­ди­мирсь­ким ґродсь­ким уря­дом про вру­чен­ня позо­ву до Воло­ди­мирсь­ко­го ґродсь­ко­го суду волинсь­ко­му під­столію Тома­шеві Кози­ці за скар­гою Андрія й Федо­ри Садовсь­ких про спа­лен­ня і спу­сто­шен­ня його поко­за­че­ни­ми під­да­ни­ми їх дво­ру в с. Черчиці.Є перелік пріз­вищ під­да­них [129].

1649 жовтня 15. — Інструк­ція елек­цій­но­го сей­ми­ку Волинсь­ко­го воє­вод­ства від 11 жовтня у м. Луцьк своїм послам на валь­ний сейм, зокре­ма, про: ... обран­ня посла­ми на сейм кре­ме­не­ць­ко­го під­ко­морія Даніе­ля Єло­ви­ць­ко­го, чер­ні­гівсь­ко­го хору­жо­го Ґабріе­ля Гуле­ви­ча, волинсь­ко­го під­столія Тома­ша Кози­ку, Зве­ни­го­родсь­ко­го ста­ро­сту Лука­ша Гуле­ви­ча, луць­ко­го земсь­ко­го писа­ря Мар­ка Гуле­ви­ча і Яна Линевсь­ко­го;... [130].
1650 Берез­ня 22. — Про­те­ста­ція від імені кн. Аль­брих­та-Стані­сла­ва Рад­зивіл­ла перед Луць­ким ґродсь­ким уря­дом про гра­бун­ки і насиль­ства, заподіяні коро­гвою рот­міст­ра Тома­ша Кози­ки 3 лип­ня 1649 р. у селах Сильне, Горо­ди­ще, Бере­стя­ни, Кар­пи­лів­ка і Цумань.[Ф. 25, оп. 1, спр. 265, арк. 901 зв.- 903, акт 793. Мова староукраїнська.]
1650 Берез­ня 29. — Про­те­ста­ція від імені кн. Вац­ла­ва [Свя­то­пол­ка] Чет­вер­тенсь­ко­го перед Луць­ким ґродсь­ким уря­дом про гра­бун­ки і насиль­ства, заподіяні коро­гвою рот­міст­ра Тома­ша Кози­ки в черв­ні 1649 р. у м. Чет­вер­тая і належ­них до ньо­го селах Лище, Залю­бич, Годо­ми­чі, Тро­стя­не­ць і Острів.Ф.25,оп. 1, спр. 265, арк. 1000 зв. ‑1001 зв., акт 871. Мова староукраїнська.]
1650 Трав­ня 13. — Судо­ва при­ся­га під­да­них кн. Кате­ри­ни [Свя­то­полк] Чет­вер­тенсь­кої з містеч­ка Острів Новий, перед Луць­ким ґродсь­ким уря­дом на під­твер­джен­ня мину­лоріч­ної про­те­ста­ції своєї пані про заподіян­ня кривд і збит­ків на 400 золо­тих під­да­ним з цьо­го містеч­ка коро­гвою волинсь­ко­го під­столія Тома­ша Кози­ки під час постою у ньому.[Ф. 25, оп. 1, спр. 267, арк. 324 зв.- 325 зв., акт 58. Мова староукраїнська.]
1650 Трав­ня 20. — Повтор­на про­те­ста­ція, на дода­ток до пода­ної 14 лип­ня 1649 р., від імені кн. Кате­ри­ни [Свя­то­полк] Чет­вер­тенсь­кої та її дітей від пер­шо­го шлю­бу з Єроні­мом Хар­линсь­ким — Ада­ма і Анни Хар­линсь­ких перед Луць­ким ґродсь­ким уря­дом на коро­гву рот­міст­ра Тома­ша Кози­ки за наїзд 2 лип­ня 1649 р. на містеч­ко Острів Новий та заподіян­ня тяж­ких кривд і збит­ків міща­нам, шлях­ти­чам і свя­ще­ни­ко­ві під час насиль­ни­ць­ко­го стяг­нен­ня з них стацій.Реєстр захопле­но­го майна.[Ф. 25, оп. 1, спр. 267, арк. 364 зв.- 367, акт 87. Мова ста­ро­українсь­ка. Опубл.: АЮЗР. ‑Ч . VI. — Т. 1.-С. 567–570.]
1650 Лип­ня 7. — Реля­ція воз­но­го Мико­лая Опа­на­со­ви­ча перед Луць­ким ґродсь­ким уря­дом про вру­чен­ня позо­ву до Голов­но­го люб­лінсь­ко­го три­бу­на­лу “яко пул­ков­ни­ка и дирек­то­ра вой­ска воє­вод­ства Волннь­ско­го” Ґабріе­лю Стемп­ковсь­ко­му, а також рот­містрам Генрі­ко­ві та Андрію Кашовсь­ким, Яну Ярмо­линсь­ко­му, Тома­шеві Кози­ці, поруч­ни­кам, хору­жим і всьо­му това­ри­ст­ву коро­гов Волинсь­ко­го воє­вод­ства за скар­гою Ада­ма Кисе­ля у справі щодо заподіян­ня кривд і збит­ків його під­да­ним з Гощансь­кої воло­сті, а також йому само­му, роз­гра­бу­ван­ня й спу­сто­шен­ня міста і зам­ку Гоща, належ­них до ньо­го сіл і пансь­ких філь­вар­ків в цих селах та насиль­ства над під­да­ни­ми, вчи­нені 1649 р. під час постоїв і наїздів війська.[Ф. 25, оп. 1, спр. 267, арк. 637 — 639, акт 31. Мова староукраїнська.]
1651 Груд­ня 16. — Реєстр осо­бо­во­го скла­ду повіто­вої коро­гви рот­міст­ра Волинсь­ко­го воє­вод­ства Тома­ша Козики.[Ф. 25, оп. 1, спр. 269, арк. 1120 —1121 зв., акт 36. Мови ста­ро­українсь­ка і польська.]
1653 Берез­ня 8. — Інструк­ція елек­цій­но­го сей­ми­ку Волинсь­ко­го воє­вод­ства від 8 берез­ня 1653 р. у м. Луцьк послам від воє­вод­ства на сейм, що мав поча­ти­ся 24 берез­ня 1653 р. у м. Брест-Литовсь­кий, зокре­ма про:...обрання посла­ми на сейм горо­дельсь­ко­го ста­ро­сту Андрія Чаплича
Шпа­новсь­ко­го, луць­ко­го земсь­ко­го під­суд­ка Вац­ла­ва Гуле­ви­ча [Вою­тинсь­ко­го], луць­ко­го під­ста­ро­сту, соха­чівсь­ко­го земсь­ко­го під­суд­ка Щас­но­го-Збож­но­го Лай­щевсь­ко­го, волинсь­ко­го під­столія Тома­ша Кози­ку, щер­чевсь­ко­го ста­ро­сту, волинсь­ко­го вели­ко­радцю і меч­ни­ка Яна Кашовсь­ко­го і луць­ко­го ґродсь­ко­го писа­ря, королівсь­ко­го сек­ре­та­ря Стані­сла­ва- Кази­ми­ра Беневського...Ф. 25, оп. 1, спр. 273, арк. 216 — 223 зв., акт 14. Мови староукра­їнська і польсь­ка. Опубл.: АЮЗР. — Ч. II. — Т. І. — С. 440 — 455.
1656 Берез­ня 7. — Ухва­ла екс­тра­ор­ди­нар­но­го сей­ми­ку Волинсь­ко­го воє­вод­ства від 7 берез­ня 1656 р. у м. Воло­ди­мир (скли­ка­но­го згід­но з королівсь­ким універ­са­лом), зокре­ма, про:...обрання рот­містра­ми воє­водсь­ко­го поспо­ли­то­го рушен­ня воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сту Даніе­ля Стемп­ковсь­ко­го, волинсь­ко­го під­столія Тома­ша Кози­ку та Яна Мелешка...Ф. 28, оп. 1, спр. 93, арк. 361 зв.- 362 зв., акт 41. Мови ста­ро­українсь­ка і польська.
1656 Серп­ня 8. — Реєстр коро­гви рот­міст­ра поспо­ли­то­го рушен­ня Волинсь­ко­го воє­вод­ства Тома­ша Кози­ки, яка ста­ла на війсь­ко­ву служ­бу з 1 трав­ня 1656 року.Ф. 21, оп. 1, спр. 160, арк. 60 — 61. Мови ста­ро­українсь­ка і польська.

~ КАТАР­ЖИ­НА ЧАПСКАЯ

33. КРИШТОФ СТА­НИ­СЛА­ВИЧ КОЗИ­КА († піс­ля 1653)

У духів­ни­ці від 1 черв­ня 1633 р. Ган­на Гуле­ви­чів­на Кришто­фо­ва Козе­чи­на виді­ли­ла на мона­стир, у котро­му бажа­ла бути похо­ва­ною, 70 золо­тих, які її чоло­вік мав дати «przy pogrzebie ciała mego powinien będzie, a osobliwie duchownym, którzy na ten czas na pogrzebie ciała mego będą». Крім цьо­го, вона про­си­ла опікунів пере­да­ти її чоло­ві­ко­ві 3 000 золо­тих, з яких «dziatkom siostry moiey Paniey Podhorodienskiey oddali, a co się zostanie reszty tey summy, tedy to na cerkwie ruskie у monastyry nie uniiatskie leguie у zapisuie, mianowicie częsc pierwszą tam oddać, gdzie ciało moie będzie leżało». Там же офіру­ва­но пев­ні гро­шо­ві суми на пра­во­слав­ні свя­тині, серед яких і «па monastyr Horodeysk [131]. У цьо­му ж 1633 p. ігу­мен Паїсій (Мости­ць­кий) пози­вав кн. Кришто­фа Козе­ку за те, що він так і не від­дав мона­сти­реві зазна­чені в запо­віті 70 золо­тих. Князь, оче­вид­но, не поспі­шав роз­лу­ча­ти­ся з гро­ши­ми, бо 19 верес­ня 1634 р. воз­ний від­ніс йому ще один позов ана­ло­гіч­но­го змісту [132].
У 1648 р. село Неці орен­ду­ва­ло­ся: 15 січ­ня кн. Криштоф Козе­ка, «ексак­тор чопо­во­го пове­ту Воло­ди­мер­ско­го», скар­жи­вся «przeciw Szmoyłowi, żydowi, arendorzowi w Niecey, w maięnosci nalezącey do monastera Mieleckiego]» .ЦДІА Украї­ни у Києві, ф.28, on. 1, спр. 84, арк. 626 зв.-627.

~ КАТАР­ЖИ­НА ВИЛЕЗИНСКАЯ

~ АННА МИХАЙ­ЛОВ­НА ГУЛЕ­ВИ­ЧОВ­НА СМО­ЛИ­ГОВ­СКАЯ (ЗАТУ­РЕЦ­КАЯ)

ЕЖИ СТА­НИ­СЛА­ВИЧ

ТЕО­ФИ­ЛИЯ СТАНИСЛАВНА

МАР­ЦИ­АН­НА ШИМОНОВНА

ФРАН­ТИ­ШЕК ШИМОНИЧ

СТА­НИ­СЛАВ ШИМОНИЧ

АННА ШИМО­НОВ­НА

ХЕЛЕ­НА ШИМОНОВНА

~ АНДРЕЙ МОРШТИН

МАРИ­АН­НА ШИМОНОВНА

IX генерація

ИВАН ТОМА­ШЕ­ВИЧ

В 1667 году в инве­на­ре села Рус­но­ва Иван Козе­ка пред­став­лен вла­дель­цем того же Руснова

~ АЛЕК­САНДРА НАСИЛОВСКАЯ

АННА ТОМА­ШЕВ­НА

Анна Кози­чан­ка, пер­шо­го Андреє­вая Тара­нов­скоє, а вто­ро­го мал­жен­ства Вой­це­хо­воє Вол­скоє», запо­ві­да­ю­чи 20 січ­ня 1651 р. похо­ва­ти її в Воло­ди­мирсь­ком доміні­кансь­ком мона­сти­рі Пре­свя­тої Трой­ці, зазна­ча­ла, «aby Pana Boga za dusze moie proszono z summy czterech tysięcy złotych, którą mam na Haykach od nieboszczyka małżonka mego Pana Woycecha Wolskiego sobie zapisaną, leguie у zapisuie sposobem wyderkafu pięćset złotych, od których pięciuset złotych prowisia corok ma byc płacona do Conwentu Włodzimirskiego przez successorow moich po złotych siedmi od kozdego sta złotych» [133]. У 1653 p. пріор пода­вав скар­ги на Саму­е­ля Вольсь­ко­го, який упро­до­вж остан­ніх років не спла­чу­вав чен­цям видер­ка­фу від суми, що її запи­са­ла на с. Гай­ки дру­жи­на Вой­це­ха Вольського.

Муж 1‑й: АНДРЕЙ ТАРАНОВСКИЙ

Муж 2‑й: ВОЙ­ЦЕХ ВОЛЬСКИЙ.

КАЗИ­МИР КРИШТОФОВИЧ

КАТАР­ЖИ­НА

ХЕЛЕ­НА

ЯН МИХАЛ КРИШТОФОВИЧ

~ ПЕТ­РО­НЕЛ­ЛА СЕМИНСКАЯ

X генерація

КАРОЛЬ ЯНО­ВИЧ

~ СОФИЯ ЛИТИНСКАЯ

АНТО­НИЙ ЯНОВИЧ

Без­де­тен

ДИМИТР ЯНО­ВИЧ

~ 1725 ЛЮДВИ­КА ГУМНИЦКАЯ

АГНЕ­Ш­КА ЯНОВНА

Xi генерація

ИГНА­ЦИЙ КАРОЛЕВИЧ

~ КАТАР­ЖИ­НА ГОДЗИМИРСКАЯ

XII генерація

СТА­НИ­СЛАВ ИГНА­ЦИ­Е­ВИЧ *1775

МИКО­ЛАЙ ИГНА­ЦИ­Е­ВИЧ (*1777-до 1837)

~ АГА­ТИЯ СЛИВИНСКАЯ

СТЕ­ФАН ЯН ИГНА­ЦИ­Е­ВИЧ *1779

~ МАРИ­АН­НА ХЕЛЕ­НА БОРУХОВСКАЯ

ФРАН­ТИ­ШЕК ИГНА­ЦИ­Е­ВИЧ *1781

АЛЕК­САНДР ЙОЗЕФ *1786

~ МАРИ­АН­НА ЯВОРОВСКАЯ

ПЕТР ФРАН­ТИ­ШЕК ИГНИ­ЦИ­Е­ВИЧ *1793

~ КАТАР­ЖИ­НА ВИЛЬНЕР

ФРАН­ТИ­ШЕК ИГНА­ЦИ­Е­ВИЧ *1794

~ ТЕРЕ­ЗА БЕЛОКУР

XIII генерація

ФРАН­ТИ­ШЕК МИКО­ЛА­Е­ВИЧ *1800

ИГНА­ЦИЙ СТЕ­ФА­НО­ВИЧ *1819

ФАУ­СТИН ФЕЛИКС СТЕ­ФА­НО­ВИЧ *1822

~ АПО­ЛО­НИЯ МИСЮК

НАР­ЦИС ЮЛИ­АН АЛЕКСАНДРОВИЧ*1819

ВЛА­ДИ­СЛАВ ЙОЗЕ­ФАТ ПЕТ­РО­ВИЧ *1828

Кози­ка (Козик) Вла­ди­слав Пет­ро­вич с 1855 года был кор­не­том Ста­ро­ду­бов­ско­го кира­сир­ско­го пол­ка, в 1860 году с упразд­не­ни­ем кира­сир­ских пол­ков был пере­ве­ден пра­пор­щи­ком в 3‑й Ново­рос­сий­ский дра­гун­ский полк. В 1866 году был штабс-капи­та­ном ука­зан­но­го пол­ка. В 1874 году исклю­чен из спис­ков полка.

ВЛА­ДИ­МИР БОЛЕ­СЛАВ ПЕТ­РО­ВИЧ *1831

СТЕ­ФАН ВИК­ТО­РИН ПЕТ­РО­ВИЧ *1833

АДОЛЬФ ФРАН­ЦЕ­ВИЧ *1829

metryki w Łabuniach

Жена: JOANNA BRANDEL.

АДАМ НАР­ЦИС ФРАН­ЦЕ­ВИЧ *1833

XIV генерація

ВЛА­ДИ­СЛАВ ФАУСТИНОВИЧ

ЛЕОН ФАУ­СТИ­НО­ВИЧ *1848

ИОСИФ АДОЛЬ­ФО­ВИЧ

В нача­ле ХХ века капи­тан Иосиф Адоль­фо­вич Кози­ка был коман­ди­ром роты 71 Белев­ско­го пехот­но­го пол­ка, а затем 73-го Крым­ско­го пехот­но­го полка.

ГУСТАВ АДОЛЬ­ФО­ВИЧ

JOANNA MARX КОЗИКА

АННА АДОЛЬ­ФОВ­НА (*1829, Wierzbowce)

~ WŁADYSŁAW IGNACY САГАНОВСКИЙ

Дети: 4 ребен­ка / детей: Władysław Saganowski и еще 3 ребен­ка / детей.
Петр Нарцисович

Персони без міста у родоводі

Książę Fedor Kozieka, świadek 1445 r. na nadaniu Szklina przez W. ks. Świdrygiełłę (ML. 29). Z synów jego, książęta Andrzej, Lew i Iwan, z synem Olechną, Kozieczyce, dopełnili 1499 r. zamiany dóbr, z ks. Zasławskim. Ks. Iwan otrzymał 1488 r. pięć kóp groszy jurgieltu, z karczm łuckich. Brat poprzednich, ks. Bazyli Kozieczyc, otrzymał 1486 r. jurgieltu 8 kóp z myta łuckiego, a 1488 r. 7 kóp z karczem włodzimierskich i tyleż kóp z myta łuckiego. ¶ Ks. Bazyli pozostawił syna Iwana ks. Koziekę, który posiadał na Wołyniu Rosnowo i Rużczałowicze. Nie żył już w czasie rewizyi zamków wołyńskich w 1545 r., a z żony Maryi, pozostawił córkę Katarzynę, żonę 1547 r. Lwa Borysowicza Obrazcowa. ¶ Piąty syn ks. Fedora, ks. Michał Kozieczyc, otrzymał, od Aleksandra Jag., 1502 r. Mokrec, w powiecie włodzimierskim (ML. 20). W tymże samym roku potwierdził mu Aleksander Jag. nadanie pięciu innych dworów, w tymże powiecie (ML. 5). Sam książę Michał nabył jeszcze Ośmigowice na Wołyniu, od Bernatowicza. ¶ Ks. Michał, z nieznanej małżonki, pozostawił: Andrzeja, Janusza zmarłego młodo, Hannę Tichnowę Kozińską, Zofię i Maryę. Ks. Andrzej dostał się jeszcze za życia ojca, w niewolę moskiewską, z której powrócił dopiero 1531 r. W 1533 roku potwierdził mu król nadanie dworu Mokreckiego jego ojcu (ML. 22). W 1541 roku, będąc dworzaninem królewskim, procesował siostrę Kozińską, o Ośmigowice. W procesie tym wymienione jego rodzeństwo (ML. 31). ¶ Ks. Andrzej, z Nastazyi Kierdejównej (Arch. I. Z. Ros. VI), miał córkę Maryę, za ks. Fedorem Iwanowiczem Dołubińskim (Akta XXII) i syna Dymitra, dziedzica Zamlicz, Biernaszowa, Kolonna, Biskupicz, Mokrca i Zimnego 1577 r., zmarłego w Zamliczach 1583 r., pochowanego w Zimnem, gdzie mu pozostała po nim wdowa, Katarzyna z Falczewskich, wzniosła pomnik marmurowy. ¶ Ks. Dymitri, 1568 r. poborca powiatu włodzimierskiego, a 1576 r. poborca wołyński, poseł z wołyńskiego na elekcyę 1573 r., złożył 1569 r. przysięgę wierności, po przyłączeniu Wołynia do Korony. Wdowa po nim wyszła 2‑o v. za Wacława Podhoreckiego i wspólnie z dziećmi: Andrzejem, Januszem v. Janem, Jerzym, Stefanem, Maryą i Hanną, książętami i księżniczkami Kozikami, procesuje Bokija o Łaszkowice (Woł. 1 f. 68). Z tych dzieci: ¶ Ks. Marya v. Marusza, wyszła 1591 r. za Adama Bohowityna z Kozierad, podkomorzego krzemienieckiego i zmarła 1593 r. bezpotomnie (Wyr. Tryb. Lub. z 1595 r. i Gr. Łuckie z 1596 r.). ¶ Ks. Hanna, jest 1600 r. żoną Szymona Mikołajewicza Charlińskiego, rotmistrza królewskiego (Akta XIII). ¶ Ks. Andrzej Dymitrowicz, żonaty 1597 r. z księżniczką Barbarą Aleksandrówną Porycką, poseł na sejmy 1607 i 1609 r., zabity w Warszawie podczas sejmu (Zs. Krak. z 1613 r. f. 92). Synów jego dwóch: Wacław i Piotr, oraz córka Katarzyna, za Stefanem Korytyńskim (Bracł. IV f. 1083 i Woł. VII A f. 521). ¶ Ks. Wacław Kozika, pod pozorem pomieszania zmysłów i kurateli, więziony był przez Jana Świderskiego, żonatego z ks. Krystyną Koziczanką, o co sprawa wytoczona 1630 r., przez książąt Tomasza i Krzysztofa Kozików, wskutek której kuratela przeszła na ks. Piotra Kozikę i ks. Stefana Poryckiego. Wacław spisał testament 1656 r., a wdowa po nim, Zofia z Ostrowa Stempkowska, 1‑o v. Paszyńska, wyszła 3‑o v. za Iwanowskiego (Gr. Bełs. z 1630 r. f. 215 i z 1658 r. f. 222, 245 i 247). ¶ Ks. Piotr, żonaty był z Dorotą z Romanowa (Woł. VIII A f. 521), władającą w latach 1648–1653 na Wołyniu, Żaszkowiczami, Wolicą i Mokrcem (J. Wolff). ¶ Dorota z Romanowa Koziczyna zmarła 1656 r. i pochowaną została w klasztorze Bernardynów w Sokalu, któremu ofiarowała bogate aparaty, sadzone drogiemi kamieniami i perłami. ¶ Jerzy, syn ks. Piotra, zginął pod Beresteczkiem (Kron. Klaszt. Bernard. w Sokalu). ¶ Ks. Jerzy Dymitrowicz Kozika, dał 1609 r. trzysta dukatów, na wykupno niewoli szwagra swego, Kaspra Fredry (Gr. Przem. 72 f. 199). Syn jego, Tomasz i córka Hanna, procesują 1616 roku Firleja, o Ośmigowice (Bracł. IV f. 1083). ¶ Ks. Piotr Dymitrowicz Kozika, zmarł bezpotomnie. Jego żona może, Anna z Ćmińskich księżna Piotrowa Koziczyna, pochowana 1615 roku u Bernardynów w Sokalu. ¶ Ks. Jan v. Janusz Dymitrowicz Kozika wziął 1613 r. w zastaw, od Kurcewicza, Turyczany, Dulib, Jahodnę i inne. W akcie tym jest wzmianka o braciach jego, Jerzym, wówczas już nieżyjącym i Piotrze (Bracł. IV f. 762). ¶ W 1616 r. Jan i Piotr ks. Kozikowie, Wacław, Piotr i Katarzyna, dzieci ks. Andrzeja, i Tomasz i Hanna, dzieci ks. Jerzego, procesują 1616 r. Firlejów, o Ośmigowice (Bracł. IV f. 1083). Ks. Jan v. Janusz, pozostawił córkę Annę, za Wacławem Bokijem i synów: Stanisława i Szymona. Ten ostatni zapisał 1634 r. żonie swej, Aleksandrze Horainównie, 10,000 flor. na Kołonnej i Mokrcu, a 1625 r. wprowadzony został do dóbr Strzelce, Pieczychwosty i innych, jako opiekun dzieci pozostałych, po siostrze swej Bokijowej (Gr. Łuckie). ¶ Ks. Szymon Kozika, obecny na sejmiku w Łucku 1632 r., poborca wołyński, w latach 1645–1651, pozostawił synów: Franciszka i Stanisława, oraz córki: Helenę Andrzejowę Morsztynową, Annę, Maryannę i Marcyannę (Woł. VII C f. 40). ¶ Ks. Stanisław, syn Jana, pozostawił: Tomasza, Krzysztofa, Jerzego i Teofilę Morsztynową, którzy, wspólnie z dziećmi Szymona, procesowali 1661 r. Romanowskich, jako sukcesorów Doroty z Romanowa Piotrowej Koziczyny, o zwrot różnych summ, za sprzedane zboże i wyprowadzone inwentarze, z dóbr podległych jej dożywociu (Woł. VII C f. 40). ¶ Ks. Tomasz Kozieka, syn Stanisława, poseł wołyński na sejmy, w latach 1632, 1638, 1641, 1646, 1648, 1649 i 1653, rotmistrz i podstoli wołyński 1637 roku, w końcu podkomorzy włodzimierski 1661 roku, zarzucił tytuł książęcy i pisał się z Rusnowa Koziką. Zona jego, Katarzyna z Czapskich. Syn jego, Jan Kozika (Zap. Lub. 51 f. 484), sporządzał 1667 r. inwentarz Rusnowa, dla Andrzeja Morsztyna, żonatego z Heleną Koziczanką, córką Szymona. ¶ Jan, żonaty z Aleksandrą Nasiłowską, 2‑o v. Janową Chorzewską (Woł. IX f. 74), zmarł bezpotomnie. Siostra jego Anna, za N. Taranowskim (Ibid.). ¶ Stanisław, syn Szymona, miał syna Krzysztofa, żonatego z Katarzyną Wyleżyńską, z której pozostawił syna Kazimierza i córki: Katarzynę i Helenę. Kazimierz, w imieniu swojem i sióstr, a także i w imieniu siostrzeńca swego, Michała Kosińskiego, syna Konstancyi z Kozików Kosińskiej, sprzedał 1668 r. Piotruszewskiemu dobra Peremil, Smolawę, Werbnę i Humniszcze, odziedziczone po wujach Wyleżyńskich (Gr. Łuc. i Zap. Lub. 51 f. 484). Krzysztof miał jeszcze drugiego syna Jana v. Jana Michała, dużo młodszego od Kazimierza, prawdopodobnie urodzonego z drugiej żony, który w 1693 r. wprowadzony został do połowy Lachowa i Szczeniatyna, odziedziczonej po ojcu (Gr. Łuc.). ¶ Jan v. Jan Michał, został cześnikiem wiskim 1700 r. Żonaty z Petronellą z Siemińskich, umarł 1732 r., w którym spisał testament. Powołał się w nim, że jest synem Krzysztofa, a wnukiem Stanisława, zapisał żonie dożywocie na Lachowie, a inne dobra, jak Kołonne, Jankiewicze i część Szczeniatyna, synom swoim, Karolowi i Antoniemu, zlecając im opiekę nad młodszem rodzeństwem, Dymitrem i Agnieszką (Gr. Łuc. z 1700, 1701 i 1741 r.). Z synów Jana: Antoni i Dymitr, ożeniony z Ludwiką Humnicką 1725 r. (Gr. Bełs. 309 f. 357 i 318 f. 1027), zmarli bezpotomnie, a Karol, części swoje Lachowa i Szczeniatyna, sprzedał 1741 roku Prusinowskiemu (Gr. Łuc.). Z Zofii Lityńskiej, miał syna Ignacego, urodzonego w Maniowcach 1740 r. (metr. w Kulczynieckim kośc.). Karol zawarł 1771 r. intercyzę przedślubną, z Ludwiką z Podwińskich Godzimirską, skarbnikową sochaczewską, o oddanie za żonę synowi jego, Ignacemu, jej córki, Katarzyny Godzimirskiej, która miała mieć posagu 2,500 flor. ¶ Ignacy umarł 1814 r. w Taranowce, pochowany w Płoskirowie (sepult.). Z Katarzyny Godzimirskiej, miał siedmiu synów, wylegitymowanych ze szlachectwa w gubernii wołyńskiej 1848 r. Z nich: ¶1. Stanisław, ur. 1775 r. (metr. w Starym Konstantynowie). ¶2. Mikołaj, ur. 1777 r. (metr. tamże); asesor sądu ziemskiego w Ostrogu 1803 r., umarł przed 1837 r. Z Agaty Sliwińskiej, syn jego Franciszek, ur. 1800 roku (metr. w Ostrogu), wylegitymowany ze szlachectwa 1848 r. ¶3. Stefan Jan, ur. 1779 r. w Zapadyńcu (metr. w Starym Konstantynowie), z Maryanny Heleny Boruchowskiej, miał dwóch synów: Ignacego, ur. 1819 r. (metr. w Hromiaczach) i Faustyna Feliksa, ur. 1822 r. (metr. w Bereżańskiej cerkwi). Ten ostatni, zaślubił Apolonię Misiukównę i z niej pozostawił synów: Władysława, wylegitymowanego ze szlachectwa w gubernii kijowskiej 1849 r. i Leonarda, ur. 1848 r. w Wierzbowie (metr. w Chodorkowie). ¶4. Franciszek Józef, ur. 1781 r. (metr. w Starym Konstantynowie). ¶5. Aleksander Józef, ur. 1786 r. (metr. tamże), zaślubił Maryannę Jaworowską i z niej pozostawił syna Narcyza Juliana, ur. w Ławrowie 1819 r. (metr. w Nieświczu), którego syn Piotr wylegitymowany ze szlachectwa w gubernii wołyńskiej 1858 r. ¶6. Piotr Franciszek Salezy, ur. 1793 r. w Hruzowiczach (metr. w Czarnym Ostrowiu), zaślubił Katarzynę Wilnerównę i z niej pozostawił trzech synów: Władysława Józefata, ur. 1828 r. w Horodnicy (metr. w Korcu); Włodzimierza Bolesława, ur. tamże 1831 r. (metr. w Korcu) i Stefana Wiktoryna, ur. 1833 r. w Bozynie (metr. w Tajkurach), wylegitymowanych ze szlachectwa 1848 r. ¶7. Franciszek, ur. 1794 r., z Teresy z Białokurów, miał dwóch synów: Adolfa, ur. 1829 r. w Wierzbowcach i Adama Narcyza, ur. 1833 r. w Kurhanowcu (metryki ich w Łabuniach), obu wylegitymowanych ze szlachectwa w gubernii wołyńskiej 1848 r. ¶ Książę Patrycy Kozika, podkomorzy krzemieniecki 1576 r. Księżniczka Katarzyna Koziczanka, za Maksymilianem Krechowieckim, około 1580 r. Teofila Koziczanka, 1‑o v. Franciszkowa Czapska, pisarzowa ziemska włodzimierska, 2‑o v. Janowa Janiszewska, podstolina dobrzyńska, 1675 r., 3‑o v. Stefanowa Witoniska, podstolina kijowska, pozwana 1680 r. przez Czapskiego, o najazd Bortniowa (Woł. IX f. 6). Janiszewski został zabity 1675 r. w Szeplach (Gr. Bełs. 265). ¶ Maciej Kozika, syn Wojciecha z województwa kijowskiego, zeznał 1670 r. w grodzie czerskim, zapis dożywocia z żoną, Apolonią z Turowskich (Perp. Czers. 13 f. 322). Tenże Maciej podpisał, z ziemią czerską, elekcyę króla Michała. Jan Kozika, z województwa bracławskiego, elektor Augusta II-go. ¶ Michał, towarzysz chorągwi husarskiej, syn Andrzeja i Barbary Sieleckiej, z Zofii Polańskiej, miał córkę Katarzynę, za Janem Horodyskim 1734 r. i syna Rudolfa, żonatego z Anną Trembińską, z której syn Michał, legitymował się ze szlachectwa 1782 r., w sądzie grodzkim halickim. Drugą żoną Michała, zdaje się, że była Konstancya Obertyńska 1734 r. ¶ Agnieszka, 1856 r. za Michałem Duninem Wąsowiczem, właścicielem ziemskim w powiecie łuckim.
Петр Нико­ла­е­вич Козик (КОЗИ­КА) Петр Нико­ла­е­вич 1847 года рож­де­ния из древ­не­го южно­рус­ско­го рода. Род КОЗИ­КА запи­сан в кни­гу дво­рян Волын­ской губер­нии в 6‑й части (древ­нее при­род­ное дворянство).
19 лет сво­ей жиз­ни и служ­бы он был свя­зан с Иркут­ском и Восточ­ным Сибир­ским воен­ным округом.
В 1862 году 15-лет­ним юно­шей Петр Козик (КОЗИ­КА) посту­пил в Нико­ла­ев­ское учи­ли­ще гвар­дей­ских юнкеров.
В 1864 году Учи­ли­ще гвар­дей­ских юнке­ров было пре­об­ра­зо­ва­но в Нико­ла­ев­ское кава­ле­рий­ское учи­ли­ще. Два млад­ших кур­са обра­зо­ва­ли при­го­то­ви­тель­ную шко­лу — впо­след­ствии Нико­ла­ев­ский кадет­ский кор­пус. Два стар­ших кур­са обра­зо­ва­ли, соб­ствен­но, само Нико­ла­ев­ское кава­ле­рий­ское учи­ли­ще. В 1866 году Петр Козик был выпу­щен из Нико­ла­ев­ско­го кава­ле­рий­ско­го учи­ли­ща из пор­ту­пей-юнке­ров кор­не­том в Лейб-гвар­дии кира­сир­ский Его Вели­че­ства полк.
Высо­чай­шим при­ка­зом от 20 апре­ля 1869 года про­из­ве­ден в пору­чи­ки ука­зан­но­го выше Лейб-гвар­дии кира­сир­ско­го Его Вели­че­ства пол­ка. Высо­чай­шим При­ка­зом от 3‑го мар­та 1870 года пере­ве­ден в Иркутск коман­ди­ром сот­ни в Иркут­ский кон­ный каза­чий полк с чином есаула.
С июня 1871 года с упразд­не­ни­ем Иркут­ско­го кон­но­го каза­чье­го пол­ка еса­ул Козик Петр Нико­ла­е­вич коман­дир Иркут­ской кон­ной каза­чьей сот­ни с пра­ва­ми коман­ди­ра неот­дель­но­го бата­льо­на. 30 авгу­ста 1872 года про­из­ве­ден в вой­ско­вые стар­ши­ны. Козик Петр Нико­ла­е­вич коман­до­вал Иркут­ской кон­ной каза­чьей сот­ней до декаб­ря 1873 года, после чего, не желая выхо­дить на льго­ту, по лич­но­му рапор­ту был пере­ве­ден офи­це­ром для осо­бых пору­че­ний при коман­ду­ю­щем Восточ­ным Сибир­ским воен­ном окру­гом. С 30 авгу­ста 1876 года — под­пол­ков­ник (по армей­ской кава­ле­рии). С 30 авгу­ста 1881 года — пол­ков­ник (по армей­ской кава­ле­рии). С 6 мая 1883 года пол­ков­ник Козик Петр Нико­ла­е­вич дирек­тор Иркут­ской воен­ной про­гим­на­зии. В 1888–1889 годах с упразд­не­ни­ем Иркут­ской воен­ной про­гим­на­зии он заве­ду­ю­щий Иркут­ской воен­ной при­го­то­ви­тель­ной шко­лы при Сибир­ском (Омском) кадет­ском кор­пу­се. Во вто­рой поло­вине 1889 года пере­ве­ден коман­ди­ром роты кадет в Омск в 1‑й Сибир­ский кадет­ский кор­пус. В Иркут­ске про­жи­вал с супру­гой Ека­те­ри­ной Пет­ров­ной. За годы служ­бы в Иркут­ске в семье Пет­ра Нико­ла­е­ви­ча и Ека­те­ри­ны Пет­ров­ны роди­лось 4 детей.
КОЗИК Адам Нико­ла­е­вич, р. 1889 в с. Рожа­ник (Поль­ша). Офи­цер. В Воору­жен­ных Силах Юга Рос­сии. Остал­ся в Рос­сии. Осуж­ден в 1920. /215/
Козик Вац­лав­про­из­ве­ден в пра­пор­щи­ки с зачис­ле­ни­ем по армей­ской пехо­те из юнке­ров Одес­ско­го воен­но­го учи­ли­ща Высо­чай­шим при­ка­зом от 1 фев­ра­ля 1916 года.
Козик Адам Михай­ло­вич, 17-ти лет, про­из­ве­ден в пра­пор­щи­ки с зачис­ле­ни­ем по армей­ской пехо­те из юнке­ров Чугу­ев­ско­го воен­но­го учи­ли­ща Высо­чай­шим при­ка­зом от 1 октяб­ря 1916 года со стар­шин­ством с 1 сен­тяб­ря 1916 года.Расстрелян крас­ны­ми в Джан­кое в 20 лет (при­го­вор от 22 декаб­ря 1920 года).
Один из пред­ста­ви­те­лей мое­го рода — штабс-капи­тан КОЗИК в 1918 году был при­ко­ман­ди­ро­ван к 3‑й Орен­бург­ской каза­чьей бри­га­де (3‑й и 6‑й Орен­бург­ские каза­чьи полки).
В этой бри­га­де про­шел всю граж­дан­скую на Восточ­ном фрон­те до само­го При­мо­рья. В 1919 стал капи­та­ном. В фев­ра­ле 1920 после Вели­ко­го Сибир­ско­го похо­да стал подполковником.
Я нигде не мог най­ти све­де­ния об име­ни и отче­стве его.
Пред­по­ло­же­ния были, но толь­ко в этом году из архи­ва БРЭМ я узнал, что это дей­стви­тель­но наш КОЗИК Элиз­бар Иоси­фо­вич, из потом­ствен­ных дво­рян Волын­ской губернии.
Узнал, что граж­дан­ская для него закон­чи­лась в 1921 году эми­гра­ци­ей в Маньчжурию.
БРЭМ ‑Глав­ное Бюро по делам Рос­сий­ских Эми­гран­тов в Мань­чжур­ской импе­рии . Архив это­го бюро был выве­зен в 1945 году в Хаба­ровск и хра­нит­ся в госу­дар­ствен­ном архи­ве края. На сай­те архи­ва есть спи­сок участ­ни­ков БРЭМ.

Чернетка

Козе­ка Василь, князь — в свя­зи с гра­мо­той коро­ля Кази­ми­ра I от 1456 г.
Козе­чан­ка Олё­на Андре­ев­на, княж­на — жена Бог­да­на Михай­ло­ви­ча Криницкого

1534 році Мок­ре­ць нале­жав кня­зю Кузь­мі Іва­но­ви­чу Заславсь­ко­му, одру­же­но­му на кня­гині Ана­стасії Юріїв­ні Голь­шансь­кій-Дуб­ро­ви­ць­кій. За ревізією Воло­ди­мирсь­ко­го зам­ку 1545 року це село фігу­рує вже як влас­ність кня­зя Андрія Михай­ло­ви­ча Кози­ки Зам­ли­ць­ко­го, який був зобов’язаний утри­му­ва­ти і ремон­ту­ва­ти В’їзну вежу озна­че­но­го зам­ку. Князь Андрій Кози­ка помер у 1550 році і село зали­ши­лось у влас­но­сті його дру­жи­ни Ана­стасії Кір­деїв­ни Кози­чи­ни, яка в 1570 році пла­ти­ла з Мок­ре­ця від 10 димів (дим – оди­ни­ця опо­дат­ку­ван­ня, гос­по­дарсь­ка осе­ля, в одно­му димі про­жи­ва­ло в серед­ньо­му 6–10 осіб) і 7 город­ни­ків (кате­горія селян, яка най­ми­ту­ва­ла або най­ма­ла­ся на сезон­ні робо­ти). У 1577 році їхній син Дмит­ро Андрій­о­вич Зам­ли­ць­кий (Кози­ка) пла­тив з села пода­ток від 14 димів і 10 город­ни­ків. Ймо­вір­но, він розді­лив село між свої­ми спад­коєм­ця­ми, бо під 1629 роком доку­мен­ти фік­су­ють двох влас­ни­ків села Мок­ре­ць Пори­ць­кої воло­сті – онуків Дмит­ра Зам­ли­ць­ко­го (Кози­ки), дво­юрід­них братів Пет­ра і Шимо­на Козик. У влас­но­сті Пет­ра Кози­ки було 35 Ѕ дима, а Шимо­на Кози­ки – 42 дими. З

Документи і акти

1499 г. фев­ра­ля 13. Город­но. Потвержен(ь)е кн(я)зю Ива­ну Жослав­ско­му и сыном его на роз|ные имен(ь)я, мены и куп­ли его.

Өед­ко Яну­ше­вич, писар, справлал в Городне, м(е)с(я)ца өев(раля) 13 ден(ь). Индиктъ 2. |
Алек­сан­дръ, бож(е)ю м(и)л(о)стью.
Чинимъ зна­ме­ни­то симъ нашимъ листом, хто на него посмот­рит, а любо чту|чи его ȣслы­шит, кому ж то будет потребъ веда­ти. Бил намъ чолом кн(я)зь Иванъ Юр(ь)евичъ Жослав­скии и з сво­и­ми сын­ми, съ кн(я)земъ Миха­и­ломъ, а кн(я)земъ Өедо|ромъ, а кн(я)земъ Бог­да­ном, и пове­дил перед нами, што ж ωн з доз­во­ле­ньем ωтца | нашо­го, коро­ля, его м(и)л(о)сти, селомъ сво­имъ на имя Лосос­ною, што емк доста|ло ся по его кн(е)г(и)ни, менял с кн(я)земъ Анъдреем1 и Л(ь)вом1 Козе­чи­чом на его зем­лю ωтч­инъ­ную, | што на Рши, Ро[ш]скою зем­лею. И при­дал кн(я)зю Анъ­д­рею а Л(ь)ву къ сво­е­му селу к Ло|сосне пят(ь)десят копъ гро­шеи без трех копъ грошеи.
Тежъ бил нам чолом, што ж | ωн и [c] сво­и­ми сын­ми з доз­во­ле­ньем ωтца нашо­го, коро­ля ж, его м(и)л(о)сти, имен(ья)мы свои|ми ωтч­инъ­ны­ми, две­ма ч(о)л(о)в(е)ки и з зем­ля­ми их на имя Пет­раш­ко­вою а | Мон­ко­вою, што в ста­рине с кн(я)земъ Ива­ном Козе­чи­чом и его сыном съ кн(я)земъ | Ѡлех­номъ [менѧл] на их ωтчи­ну, на тре­тюю их часть, што сѧ им доста­ло ωприч(ь) || л. 164 об. его бра­тьи. Такеж билъ намъ чоломъ, што ж ωнъ з доз­во­ле­ньемъ теж ωтца на|шого, коро­ля, его м(и)л(о)сти, ȣ бояр нашихъ на имя ȣв Ыиваш­ка а в Стан(ь)ка а в Михаи|ла въ Юр(ь)евичовъ и въ их детеи кȣпил ωбел(ь) веч­но зем­лю их ωтчи­ную на имѧ Ѡшеи|ково а Литов­ское. И на тыи на вси зем­ли листы призво­ле­ныи ωтца н(а)шого, | коро­ля, его м(и)л(о)сти, перед нами вка­зы­ва­ли. И теж тыи два листы менов­ныи | кн(я)зя Андре­евъ а Львовъ Козе­чи­чов а кн(я)зя Ива­нов Козе­чи­ча, а тре­тии листъ | кȣп­чии Иваш­ковъ а Стань­ков а Миха­и­ловъ Юр(ь)евичовъ и их детеи перед нами | вка­зы­ва­ли. И били намъ чолом, абы­х­мо им то потвер­ди­ли нашим листом. |Ино мы тое име­нье, што на Рши, Роскȣю зем­лю, што в кн(я)зя Анъ­д­рея а Л[ь]ва | выме­нил, и дрȣ­гȣю зем­лю, тре­тюю часть, што выме­нил ȣ кн(я)зя Ива­на Ко|зечича и въ его сына, въ кн(я)зя Ѡлех­на, и тре­тюю зем­лю на имя Ѡше­и­ко­вȣ | а Литов­скȣю, што кȣпил ȣ Юр(ь)евичовъ под­лȣгъ ωтца нашо­го, коро­ля, его | м(и)л(о)сти, листовъ и теж под­лугъ тых менов­ных листовъ и кȣп­чо­го листу, тыи | вси зем­ли и ловы2, и ωзе­ра, и борт­ныи зем­ли, и сено­жа­ти, и реки, и езы по|твержаемъ то сим3 нашим листом, емȣ само­мȣ и его сыном, кн(я)зю Миха­и­лу | а кн(я)зю Өедорȣ, а кн(я)зю Бог­данȣ и их детемъ и на потом бȣдȣ­чимъ | их счад­комъ. Вол(ь)ни ωни тыи име­нья и зем­ли про­да­ти и заме­ни­ти, | и ωтда­ти, и къ церк­ви божои запи­са­ти, и къ сво­е­мȣ вжи­точ­но­мȣ и леп­шо­мȣ | ωбер­ну­ти, какъ сами нале­пеи розȣмеючи.
А на твер­дость того и печат(ь) | нашȣ каза­ли есмо при­ве­си­ти к семȣ нашо­мȣ листȣ.
П(и)сан в Городне, | в лето 7007, м(е)с(я)ца өеврал(ь) 13 день. Индиктъ 2. | Януш­ко писар. |
При­ме­ча­ния. 1–1Вписано над стро­кой 2Буквы ло исправ­ле­ны из дру­гих 3Буква с полусмыта
Литов­ская мет­ри­ка Кн. 6:№279

Гра­мо­та Сигиз­мун­да-Авгу­ста, къ сбор­щи­камъ пода­тей: кня­зю Дмит­рію КозекЂ и Ива­ну Гуле­ви­чу, пред­пи­сы­ва­ю­щая имъ при­нять подать изъ имЂній кня­зя Андрея Михай­ло­ви­ча Курб­ска­го, безъ взыс­канія штра­фа за несвое­вре­мен­ную упла­ту оной. 1568 года, октяб­ря 5.

ЛЂта Божо­го наро­же­ня 1568, месе­ца нояб­ра два­дцать вто­ро­го дня.
Поста­но­вив­ши­ся обличне на вра­де зам­ку гос­по­дар­ско­го, Воло­ди­мер­ско­го, пере­до мною, Пав­ломъ Гри­го­ро­ви­чомъ Орань­скимъ, на тоть чась будучимъ под­ста­ро­стимъ воло­ди­мер­скимъ, а пере­до мною Ива­номъ Пет­ро­ви­чомъ Калу­сов­скимъ, судіею княж­скимъ воло­ди­мер­скимъ, князь Дмит­рей Анъ­д­ре­евичъ Козе­ка, а панъ Иванъ Михай­ло­вичъ Гуле­вичъ, побор­цы пове­ту Воло­ди­мер­ско­го, на року за поз­вы кгрод­ски­ми при­па­ломъ, жало­ва­ли, вод­ле позва­ня сво­е­го, на кня­зя Андрея Михай­ло­ви­ча Курп­ско­го, ста­ро­сту Крев­ско­го, тыми сло­вы: што-жъ кото­рый плать подым­ный его кро­лев­ская милость съ паны рада­ми ихъ мило­сти кня­зи, паны, вра­дов­ни­ка­ми зем­ски­ми и двор­нымн, и посла­ми пове­то­вы­ми, и вси­ми ста­ны, сой­му нале­жа­чи­ми, на сой­ме вели­комъ вал­номъ Горо­ден­скомъ, въ року теперь-иду­чомъ, шестъ­де­сятъ осмомъ, съ под­да­ныхъ сво­ихъ гос­по­дар­скихъ, и тежъ княз­скихъ, пан­скихъ и земян­скихъ, духов­ны­хь и свет­скихъ, уфа­ли­ти и поста­но­ви­ти, и роки отда­ню того подат­ку зло­жи­ти рачилъ, на кото­рые если­бы хто не отдалъ, тогды сови­то запла­ти­ти пови­ненъ, — яко ширей а доста­точ­ней мено­ви­те на реце­се и листе его кро­лев­ское мило­сти опи­са­но естъ, почо­му хто оть чого и на кото­рые роки до бир­чихъ пове­то­выхъ отда­ва­ти маетъ, и въ неот­да­ню яко ся бир­чие захо­ва­чи и посту­по­ва­ти въ томъ маютъ, то такь рокъ пер­вый, на кото­рый поло­ви­ну того подат­ку кож­дый отда­ти былъ пови­ненъ, вже дав­но минулъ, а князь-де Курп­ский, не веде­ти для кото­рое при­чи­ны, поло­ви­цы того подат­ку, на сой­ме уфа­ле­но­го, перв­шое и на рокъ перв­шый намъ, яко бир­чимъ пове­то­вымъ, зъ ыме­ней сво­ихъ, въ пове­те воло­ди­мер­скомъ лежа­чихъ, не отдалъ. Мы, захо­вы­ва­ю­чи­ся въ томь, вед­ле поста­венъя и реце­су сой­му горо­ден­ско­го, поз­вомъ кгрод­скимъ о неот­да­нье того подат­ку поло­ви­цы перв­шое, на рокъ /142/ зло­жо­ный, его позва­ли и тотъ позовъ на пра­ве передъ нами поло­жи­ли, кото­рый имъ читанъ былъ. По вычи­та­нью позву, слу­жеб­никъ кня­зя Анъ­д­рея Михай­ло­ви­ча Курп­ско­го, Мико­лай Богу­шев­ский, тутъ-же сто­я­чи, оче­ви­сто за листомъ моцо­ва­нымъ кня­зя его мило­сти пана сво­е­го, кото­рый передъ нами пока­залъ, на то пове­дилъ: панъ мой, князь Андрей его милость Михай­ло­вичъ Курп­ский, не без при­чи­ны, але зъ при­чи­ною, то естъ за небыт­но­стю его мило­сти само­го у Ков­лЂ, и кто­му иж-дей врад­ни­кь его милость Ковел­ский, при­годне естъ постре­лен, для того-дей на рокъ назна­чо­ный отданъю тыхь пене­зей, отда­ти поомеш­ка­но, а ведже-дей после того року, по два кротъ, тые пенен­зи пла­ту подым­ную до васъ, пано­ве побор­цы, князь его милость панъ мой посы­лалъ, ваша-дей милость пенен­зей без сови­то­сти бра­ти не хоте­ли, и пока­залъ выписъ съ книгъ зам­ку Воло­ди­мір­ско­го опо­ве­да­ня на вра­де слугъ его мило­сти кня­зя Курп­ско­го пана сво­е­го: Грыш­ки Клеч­ков­ско­го а Шимо­на Межен­ско­го, иж-дей князь Козе­ка тыхъ пенен­зей без сови­то­сти бра­ти не хотелъ и вызна­ня воз­но­го пове­ту Воло­ди­мер­ско­го, Хац­ка Чува­ла, ижь-дей при немъ тые слу­ги кня­зя Курп­ско­го зъ ыме­ней кня­зя сво­е­го его мило­сти пана сво­е­го Ковел­скихъ гро­ши подым­ные кня­зю Козе­це отда­ва­ли, а онъ дей тыхъ гро­шей подым­ныхъ въ нихъ взя­ти не хотелъ и не взялъ, пове­да­ю­чи, ижъ вже роки отда­ню того подат­ку про­ми­ну­ли, про­то дей безъ сови­то­сти бра­ти не буду, але-дей нехай князь вашъ при­ш­ле зъ сови­то­стью, тогды-дей я озму, а въ послан­ца пана Михай­ла Малин­ско­го на зав­трее-дей после того въ сере­ду, тако­вый же платъ подым­ный при мне, воз­номъ, взялъ; потомъ слу­жеб­никъ кня­зя Курп­ско­го, Мико­лай Богу­шев­ский, пове­дилъ, кгдыжъ дей, ваша милость, пано­ве побор­цы, того подат­ку отъ кня­зя его мило­сти пана мое­го безъ сови­то­сти взя­ти не хоте­ли, князь, его милость панъ мой, о то посы­лалъ до его кро­лев­ское мило­сти, а такъ его кро­лев­ская милость листъ свой гос­по­дар­ский до вашей мило­сти писа­ти каза­ти рачилъ, роска­зу­ю­чи, абы ваша милость тотъ пода­токъ съ при­ч­инъ пер­во-поме­не­ныхъ, и въ листе его мило­сти гос­по­дар­скомъ опи­са­ныхъ, звла­ща, ижъ имене Ковел­ское естъ власт­ность его мило­сти гос­по­дар­ская, безъ сови­то­сти взя­ли и тотъ листъ его кро­лев­ское мило­сти отво­ро­ный, съ под­пи­сомъ руки его мило­сти гос­по­дар­ское, до побор­цовъ пове­ту Воло­ди­мір­ско­го, — кня­зя Дмит­рия Козе­ки, до пана Ива­на Гуле­ви­ча, передъ нами пока­залъ, писа­ный тыми словы:
»Жик­ги­монтъ-Авгу­стъ, Божою мило­стю король Пол­ский, вели­кий /143/ князь Литов­ский, Рус­кий, Прус­кий, Жомо­ит­ский, Мазо­вец­кий, Лиф­лян­ский и иныхъ. Побор­цамъ пове­ту Воло­ди­мер­ско­го на выби­ране подат­ку зем­ско­го, на сой­ме недав­но мину­ломъ Горо­ден­скомъ устав­лен­нымъ, кня­зю Дмит­ру Козе­це а Ива­ну Гуле­ви­чу. Писалъ и при­сы­лалъ до насъ ста­ро­ста Крев­ский, князь Андрей Михай­ло­вичъ Курп­ский, о томъ, ижъ-дей, за небыт­но­стю его само­го у Ков­лЂ, и къ тому-жъ, ижъ врад­ни­кь его Ковел­ский при­годне есть постре­ленъ, для того-дей пене­зи сереб­щиз­ные зъ ыме­ней Ковел­скихъ, вод­ле уфа­ты сой­му Горо­ден­ско­го выбра­ные, на рокъ, отда­ню тыхъ пене­зей назна­чо­ный, до васъ отда­ти поомеш­ка­но, а вы-дей теперъ безь сови­то­сти тыхъ пене­зей при­ня­ти отъ него не хоче­те. и про­силъ насъ, абы­хъ­мо листъ нашъ о томъ ему до васъ дати веле­ли; а такъ, кгдыжъ тые пене­зи сереб­щиз­ные не за нед­ба­ло­стю его, але за тыми при­чи­на­ми поме­не­ны­ми на рокъ назна­чо­ный не отда­ны, звла­ща, ижъ имене Ковел­ское есть влас­ность наша гос­по­дар­ская, для того при­ка­зу­емъ вамъ, ажъ­бы есте тые пене­зи сереб­щиз­ные, зъ ыме­ней Ковел­скихъ выбра­ные, у кня­зя Курп­ско­го безъ сови­то­сти взя­ли и труд­но­сти нико­то­рые въ томъ ему не чини­ли конеч­но. Писанъ у Вар­ша­ве, лета Божо­го наро­же­ня тыся­ча пят­сотъ шест­де­сятъ осмо­го, месе­ца октоб­ра пято­го дня. Тутъ под­писъ руки гос­по­дар­ское, а потомъ писар­ское, пана Михай­ла Гара­бур­ды. Пано­ве побор­цы: князь Дмит­рей Козе­ка а панъ Иванъ Гуле­вичъ мови­ли, што ты, Богу­шев­ский, пове­да­ешъ, жебы панъ твой, князь Курп­ский, тые пене­зи, пла­ту подым­ную, два­кротъ до васъ посы­лалъ, ино, — съ пенез­ми оденъ разъ, а не два, а дру­гий пер­вый разъ безъ пене­зей, тол­ко дове­ды­ва­ю­чи­ся, где бы до насъ съ тыми пенез­ми посла­ти мелъ, при­сы­лалъ; и то не передъ рокомъ, а ни на рокъ назна­чо­ный, але после року, што на власт­ныхъ листехъ кня­зя, его мило­сти, пана тво­е­го, до насъ писа­ныхъ, пока­же­мо; якже и тые листы кня­зя Курп­ско­го, до нихъ писа­ные, два передъ нами пока­за­ли, пове­да­ю­чи, ижъ за неот­дане на рокъ назна­чо­ный безъ сови­то­сти бра­ти не хоте­ли, и мови­ли, же-дей то и самъ при­зна­ва­ешъ и на выпи­се вра­до­вомъ, такъ тежъ и на листе его кро­лев­ское мило­сти поме­не­но, а што-дей на выпи­се вра­до­вомъ вызнане воз­но­го напи­са­но, яко быхъ я, Дмитръ Козе­ка, на зав­трее, после того, яко кня­зя Курп­ско­го слу­ги съ тыми пенез­ми подым­ны­ми до мене при­еж­ча­ли, въ послан­ца пана Михай­ла Малин­ско­го тако­вый-же платъ подым­ный взя­ти мелъ, ино-дей того не было, и ачъ­кол­векъ-дей тотъ пода­токъ не на што иншо­го, одно на обо­ро­ну речи поспо­ли­тое, на людъ слу­жеб­ный /144/ уфа­ленъ, и на тако­выхъ, хто бы на рокъ, отда­ню того подат­ку назна­чо­ный, не отдалъ, тотъ обо­вя­зокъ учи­ненъ, абы сови­то запла­тилъ, яко и князь Курп­ский за неот­дане того подат­ку на рокъ назна­чо­ный, вод­ле уфа­лы сой­мо­вое въ сови­тость упалъ; але ижъ его кро­лев­ская милость листъ свой гос­по­дар­ский до насъ писа­ти каза­ти рачилъ, роска­зу­ю­чи, абы­хъ­мо, съ при­ч­инъ, въ листе его мило­сти гос­по­дар­скомъ поме­не­ныхъ, у кня­зя Курп­ско­го тые пене­зи безъ сови­то­сти взя­ли. Мы, чине­чи досыть воли и роска­за­ню его мило­сти гос­по­дар­ско­му, тые пене­зи, пла­ту подым­но­го, если же еси ихъ при­несъ отъ пана тво­е­го, кня­зя Курп­ско­го, безъ сови­то­сти озмемъ. A такъ тоть листъ его кро­лев­ское мило­сти при собе зоста­вимъ и часу чине­ня лич­бы имъ ся въ томъ боро­ни­ти будемъ. Слу­жеб­никъ кня­зя Курп­ско­го, Мико­лай Богу­шев­ский, про­ти­во тому пове­дилъ: же тыхъ пене­зей, пла­ту подым­но­го, отъ пана сво­е­го до васъ, пано­ве побор­цы, не при­несъ, бо якже есте пер­во безъ сови­то­сти бра­ти не хоте­ли, тогды князь его милсть, панъ мой, писалъ до его кро­лев­ское мило­сти и до папа гет­ма­на его мило­сти, даю­чи о томъ веда­ти, и за тымъ его кро­лев­ская милость тотъ листъ свой гос­по­дар­ский до васъ писа­ти каза­ти рачилъ, абы тые пене­зи безъ сови­то­сти взя­ли, а панъ гет­манъ его милость до кня­зя его мило­сти, пана мое­го, листъ свой писа­ти рачилъ, абы князь его милость, панъ мой, тые пене­зи и реест­ры выби­ра­ня того подат­ку до его мило­сти послалъ, хоте­чи казать лич­бы про­слу­хати и тые пене­зи взять, а его милость сво­имъ кви­томъ съ того кви­то­вал и за писа­ньемъ листу его мило­сти пана гет­ма­на, яко тые пене­зи подым­ные пер­вое раты, такъ тежъ и дру­гое раты, зо всихъ име­ней Ковел­скихъ, казав­ши выбрать, до его мило­сти пана гет­ма­на послалъ, и пока­залъ цеду­лу подъ печа­тю кня­зя Курп­ско­го, пана сво­е­го, по пол­ски писа­ную, пове­да­ю­чи, иж-дей тую цеду­лу панъ мой, князь Курп­ский, зъ листу его мило­сти пана гет­ма­на, до его мило­сти писа­но­го, тотъ оденъ арти­кулъ, абы тые пене­зи и реест­ра до его мило­сти послалъ, выпи­са­ти казалъ, и для ведо­мо­сти до васъ послалъ, кото­рая цеду­ла напи­са­на есть тыми сло­вы: въ томъ же листе сво­емъ, ускаржа­ти­се пере­до мною ваша милость на побор­цовъ пове­то­выхъ рачишъ, вото­рые, роз­гне­вав­ши­ся на вашу милость, пене­зей, на обо­ро­ну поста­нов­ле­ныхъ зъ ыме­ней при­лег­лыхъ, ани прий­му­ютъ, ани лич­бы вашей мило­сти слу­хать хотятъ, и про­сишъ мене ваша милость о нау­ку, што­бы зъ тымъ ваша милость чини­ти мелъ, а такъ, мило­сти­вый пане, поне­важъ ихъ милость, тамъ­тые пано­ве, про­тив­ко /145/ вашей мило­сти такъ зуба­то посту­пу­ютъ, теды ваша милость за обе рате съ тамъ­тыхъ име­ней сво­ихъ пене­зи казав­ши выбрать и реест­ра спра­вить, рачилъ тые пене­зи вес­по­локъ и реест­ра до мене при­сла­ти, а ока­зав­ши, лич­бы про­слу­хать, а вод­лугъ ней пене­зи одби­рать буду, зъ того вашу милость кви­то­вать, што ваша милость стане за квитъ побор­цовъ тамъ­тыхъ. Данъ зъ Бре­сто­вецъ пер­во­го­на­дцать окте­б­ра. Пано­ве побор­цы пове­де­ли: мы того не веда­емъ, если же князь Курп­ский тые пене­зи до пана гет­ма­на его мило­сти послалъ, або не послалъ, кгды-жъ листу его мило­сти о то до себе не маемъ и кви­ту не видимъ, про­то мусимъ ся зъ бра­тею сво­ею, зъ шлях­тою того пове­ту Воло­ди­мер­ско­го въ томъ намо­вить, звла­ща ку ведо­мо­сти кня­зя вое­во­ды его мило­сти Волын­ско­го и иншихъ ихъ мило­сти пановъ, передъ кото­ры­ми, есмо лич­бу чинить повин­ни, и паномъ посломъ, на сеймъ до его кро­лев­ское мило­сти отпра­ве­нымъ, доне­сти, и до его кро­лев­свое мило­сти послать, даю­чи о томъ ведать и про­се­чи о нау­ку, што съ тымь чинить; а што ся доты­четь листу его кро­лев­ское мило­сти, до пановъ побор­цовъ писа­но­го, ино ижъ про­меж­ку обудву сто­ронъ, то есть пановъ побор­цовъ и слу­жеб­ни­ка кня­зя Андрея Курп­ско­го, Мико­лая Богу­шев­ско­го, споръ сталъ; пано­ве побор­цы хоте­ли тоть листъ его кро­лев­ское мило­сти при собе зоста­вить, а слу­жеб­никъ его мило­сти кня­зя Курп­ско­го, Мико­лай Богу­шев­ский, хотелъ, абы ему зася былъ вер­ненъ, и для того обед­ве сто­роне, на то зво­лив­ши, тотъ листъ его мило­сти гос­по­дар­ский до спра­вы ску­теч­ное тих речи при вра­де зоста­ви­ли, и про­си­ли зъ обудву сто­ронъ, абы тая спра­ва въ кни­ги зам­ко­вые была запи­са­на. Мы то все доста­точне для паме­ти въ кни­ги зам­ко­вые запи­са­ти казали.
Кни­га Вла­ди­мір­ская грод­ская, 1568 года, № 935; листъ 151.

Заяв­леніе, под­твер­жден­ное фор­маль­ною запи­сью, п. Бог­да­на Хрен­ниц­ка­го и ново­брач­ной жены его, княж­ны Оле­ны Андре­ев­ны Козѣчанки,о иолу­ченіи ими спол­на при­да­на­го отъ бра­та послѣд­ней, кня­зя Дмит­рія Козѣки и о фор­маль­номъ отре­ченіи ея отъ наслѣд­ствен­ныхъ правъна чет­вер­тую часть родо­выхъ имѣній. 1570 года, октяб­ря 24.

Лета Божо­го наро­же­ня 1570, меся­ца нояб­ра два­дца­то­го дня.
Пере­до мною Ива­ном Хреб­то­ви­чом Богу­рин­ским, под­ста­ро­стим Луц­ким, пан Бог­дан Хрен­ниц­кий, вес­по­лок з мал­жон­кою сво­ею панею Оле­ною Андре­ев­ною Козе­чан­кою, поста­но­вив­ши­ся в
зам­ку Луц­ком обличне. опо­ве­да­ли: „иж дей ся есмо опи­са­ли ли­стом сво­им кня­зю Дмит­ру Андре­еви­чу Козе­це, пж есмо сегодня
мели, поста­но­вив­ши­ся тутъ на вря­де кгрод­ском. я Бог­дан сознат мел, иж есми увесь посаг спол­на от кня­зя Дмит­ра Козе­ки по се­стри его а мал­жон­це сво­ей Олене Козе­чан­це не тол­ко с части чет­вер­тое име­ня, кото­рая бы на ней при­хо­дит, вед­ле обетницы
кня­зя Дмит­ро­вы, мела, але и бол­шей до рукъ есми сво­их взял, на
пгго есми и листы той мал­жон­це сво­ей Олене Козе­чан­це, противно
того вне­се­на ей запи­су­ю­чи на части име­ня сво­е­го, з волею и ве-
домо­стю отца сво­е­го пода­вал; так теж и мал­жон­ка моя Олена
сего­дня ж мела то тут на вря­де вызна­ти, иж ей спол­на увес по-
сагъ от бра­та ее кня­зя Дмит­ра дошол, и мела ся чет­вер­той части
име­ня отчиз­но­го выре­чи. Ниж­ли иж кня­зя Дмит­ра Козе­ки тут на
вря­де не вижу, кото­рый того созна­ня и выре­че­ня нашо­го дозрети
мел, вару­ю­чи то, абых у обо­вяз­ки або в зару­ки кня­зю Козе­це з е
попа­ли, под­лѵг кви­та того, кото­рым есми с того вне­се­на мал жоп,с.!
моее Оле­ны квіг­го­вал, созна­ваю, ижъ посаг мал­жон­ки моее княжн .і
Оле­ны увес спол­на, не тол­ко вед­ле обет­ни­цы, але и бол­шей, от
кня­зя Дмит­ра Козе­ки, шури­на мое­го, до рук моих дошол, против
чого я, з волею отца сво­е­го, на части име­ня сво­е­го, кото­рое ми
ся з роз­дел­ку от бра­ти моей остат мает, запи­сал и листы тые до рукъ мал­жон­це сво­ей есми отдал». А пани Бог­да­но­вая Хренниц-
кая, тут же сто­я­чи, зара­зом созна­ла: „иж дей ми ся от брата
мое­го кня­зя Дмит­ра Козе­ки с чет­вер­тое части име­ней отчиз­ны на-
шое не тол­ко вед­ле обет­ни­цы его мило­сти досыт ста­ло, але и бол-
шей ми его милость дал, кром мату­х­ны моей милои, и для того
ся вже выре­каю части чет­вер­тое всей отчиз­ны моей, кото­рая бы
одно мела на мене с поров­на­ня або шацун­ку при­хо­ди­ти “.—А по
том, ско­ро то их милость вымо­ви­ли, зараз поста­но­вив­ши­ся слу
жеб­ник кня­зя Дмит­ра Козе­чин Гриц­ко Михай­ло­вич пове­дил: „иж
дей хотя пана мое­го само­го тутъ нѣтъ, але дей мене для того
тут при­слал, при­слу­хо­ва­ти того вызна­ня вашей мило­сти; я дей тое
вызнане от вашей мило­сти прий­мую И пока­зал лист пана Бог
дана Хрен­ниц­ко­го, кото­рым пан Бог­дан кня­зя Козе­ку, пана его,
з того кви­то­вал. И про­сил тот Гриц­ко, абы и тот лист до выз
наня их сло­во отъ сло­ва был упи­сан, кото­рый я листъ зараз пе
ред собою чита­ти в голос казалъ, и такъ ся в собе маеть: „Я
Бог­дан Михай­ло­вич Сват­ковп­ча Хрен­ниц­кий чиню явно и созна-
ваю тым моим листом кож­до­му, кому того потре­ба была ведати
або чтучп его слы­ша­ти, нинеш­не­го веку людем и напо­том буду
чим завсе­гды, иж што з воли Божое и за радою а позволенемъ
его мило­сти пана отца мое­го мило­сти­во­го понял есми за себе в
мал­жен­ство доч­ку ее мило­сти кне­ги­ни, кне­ги­ни Андре­евое Козечиное
Наста­си Кир­де­ев­ны, а сест­ру его мило­сти кня­зя Дмит­ра Козеки,
княж­ну Оле­ну Андре­ев­ну Козе­чан­ку, по кото­рое есми взялъ от
их мило­сти поса­гу так готов­пз­ною, яко доста­точ­ною выпра­вою, е
чет­вер­тое части отчиз­ны его мило­сти кня­зя Козе­ки, на штом лист
свой мал­жон­це сво­ей милои панее Олене особ­ли­вый дал; и потре
бую­чи его милост князь Дміг­грей, шурин мой, по нас, абы­х­мо его
кви­то­ва­ли, же нам вся выпра­ва с чет­вер­тое части зъ отчиз­ны име
ней его мило­сти, вод­ле пра­ва и ста­ту­ту, доста­точне дошла, нижли
ижъ мал­жон­ка моя тепер, пошед­чи за мене, так пруд­ко печати
сво­ее не мела, абы мела вос­по­лок зо мною бра­та сво­е­го с того
квн­то­ва­ти, але про­си­ла мене, абых я за нее ручил; про то я обе-цую и печа­тю сво­ею за мал­жон­ку свою милую Оле­ну Козечанку
ручу, иж маем от даты вед­ле листу мое­го за чотырн неде­ли, то
ест въ року тепе­реш­нем сем­де­ся­том, меся­ца нояб­ра двадцатого
дня, в зам­ку Луц­ком, на вря­де кгрод­ском став­ши, яко я самъ
созна­ти, иж есми увес спол­на посагъ от кня­зя Дмит­ра, шурина
сво­е­го, по мал­жон­це сво­ей взял, так и мал­жон­ка моя Оле­на то
созна­ти мает, иж не тол­ко такий посагъ от бра­та сво­е­го, выправу
зъ отчиз­ны взя­ла, який бы на нее с чет­вер­тое части отчиз­ны князя
Дмит­ра, шури­на мое­го, при­хо­дилъ, але и боль­шей, мает ся тамже
на вря­де горо­до­вом с чет­вер­тое части отчиз­ны сво­ей выре­чи. Л
если бых­мо яко я, так и мал­жон­ка моя, тому опи­су мое­му досыт
не вчи­ни­ли И ЧИМ кол­век его не ВЫПОЛ­НИ­ЛИ» и тымъ кѵ шкоде,
труд­но­сти або п пакла­дом его милость кпя­зя Дмит­ра Козе­ку при
пра­ви­ти мели, то пови­ненъ буду гос­по­да­ру коро­лю его мило­сти за
руки запла­ти­ти пят сот копъ гро­шей, а запла­тив­ши тын заруки,
пред­ся тому обо­вяз­ку и порѵ­це моей во всемъ досыт чини­ти буду
повин­сп. Ниж­ли, чого Боже ѵхо­вай, на тот рокъ на кото­ро­го з
насъ одно­го, албо обо­их особ хоро­ба, а так­же если-бы служ­ба коро­ля его мило­сти якая мене зашла, тогды мы, хотя па тотъ рокъ, въ семъ листе нашомъ вышей поме­не­ный, тое речи до врядѵ не созна­емъ, тогды зару­ки пла­ти­ти ‘ кня­зю Козе­це не буду пови­ненъ, але по выздо­ро­ве­шо з хоро­бы, албо по служ­бе коро­ля его мило­сти, маем за две неде­ли то на вря­де созна­ти, под тыми жъ
обо­вяз­ки вышей опи­са­пы­ми, и на тот же часъ я буду пови­ненъ впи­са­ти до книг горо­до­вых запис мой, кото­рый есми малжонце
моей дал па два­дцат сот копъ гро­шей позы­чо­ных; кото­рое сознане
наше на вря­де горо­до­вом в Луц­ку вол­по будет кня­зю Дмит­ру до
книг зем­ских, яко в Луц­ку, так у Воло­ди­ме­ри, пере­не­сти. II па
том есми дал его мило­сти кня­зю Дмит­ру Козе­це сесь мой лист з моею печа­тю и с под­пи­сом власт­ное руки моее; а при томъ были и того доб­ре све­до­ми их мило­сти пано­ве а при­я­те­ли наши: вел­мож­ный пан Петръ Бог­да­но­вич Заго­ров­ский, мар­ша­локъ его кро­лев­ское мило­сти, кото­рый был при­е­халъ, за про­збою пана отца мое­го мило­сти­во­го, за листом его мило­сти, место осо­бы отца мо
его на весе­ле мое; князь Алек­сан­дръ Виш­не­вец­кий, князь Мико­лай Яро­сла­во­вичъ, князь Янушъ Зба­раж­ский, панъ Андрей Ласчъ,
панъ Ста­ни­славъ Кгра­ев­ский, панъ Жданъ Кои­лен­ский, пан Ян Руди­гир, а пан Мико­лай Палу­с­кий; кото­рые их милост, за про­збою моею, печа­ти свои при­ло­жи­ти рачи­ли къ сему мое­му листу.

Писан в Зам­ли­чах, лета Божо­го наро­же­ня тися­ча пят сот сем­де­ся­то­го, меся­ца окте­б­ра два­дцат чет­вер­то­го дня. Бог­дан Хренниц-
кий власт­ная рука“.— А такъ я’тое оче­ви­стое опо­ве­дане, доб­ро­вол­ное сознане пана Бог­да­на Хрен­ниц­ко­го и мал­жон­ки его панее Оле­ны Андре­ев­ны Козе­чан­ки, так и опо­ве­дане слу­жеб­ни­ка кня­зя Козе­чи­на Гриц­ка Михай­ло­ви­ча, и тот лист мено­ва­ный пана Бог­дана Хрен­ниц­ка­го, сло­во от сло­ва, с почат­ку ажъ до кон­ца до книг кгрод­скихъ Луц­кихъ запи­са­ти казалъ.
Кни­га грод­ская Луц­кая 1570 іода, Л? 2044, л. 584 об

1516 г. июня 25. — Жало­ван­ная дан­ная и несу­ди­мая гра­мо­та в. кн. Василия
Ива­но­ви­ча кн. Миха­и­лу Рома­нов­ско­му (Козе­ки­ну) на сц. Максимовское
с дд. Фроль­цо­во и Гав­ри­ли­ще­во в Яро­пол­че­ской вол. Вла­ди­мир­ско­го у.

Спи­сок з гра­мо­ты сло­ва в слово.
Мы, вели­кий госу­дарь Васи­лей, божи­ею мило­стью госу­дарь всеа Русии
и вели­кий князь Вла­ди­мир­ский, и Мос­ков­ский, и Ноуго­родц­кий, и Псковский,
и Смо­лен­ский, и 1 Тверской2, и Перм­ский, и Югор­ский и иных, пожаловали
есмя кня­зя Миха­и­ла Рома­нов­с­ко­ва в Воло­ди­мер­ском уез­де в воло­сти в
Еро­пол­че сво­им, вели­ко­го кня­зя, сел­цом Мак­си­мов­ским, а дерев­ня­ми черными,
дерев­нею Фрол­цо­вым, дерев­нею Гав­ри­ли­ше­вым со всем, что к тому сел­цу и к дерев­ням потяг­ло. А пожа­ло­вал есми кня­зя Миха­и­ла тем сел­цом и дерев­ня­ми в вот­чи­ну впрок ему и ево детем и с судом, опричь душе­губ­ства и
роз­боя с полишным.
Писан лета 7024-го, июня в 28дань.
А наза­ди у гра­мо­ты написано2.
Вели­кий госу­дарь Васи­лей, божи­ею мило­стью госу­дарь всеа Русии.
А кото­ро­го дио­ка при­пись, и того не написано.
РГА­ДА. Ф. 1209. Столб­цы по Вла­ди­ми­ру, N9 474/33755. Л. 521, 522. Список
1622 г.
Спи­сок: там же. Л. 497, 498 (без тек­ста удо­сто­ве­ре­ния). 1622 г.
П р и м е ч а н и я: 1 В ркп. про­пу­ще­но. 2 В ркп. про­пу­ще­но: ой.

1516 г. июня 25. — Жало­ван­ная дан­ная и несу­ди­мая гра­мо­та в. кн. Васи­лия Ива­но­ви­ча кн. Алек­сан­дру Рома­нов­ско­му (Козе­ки­ну) на сц. Куб­цо­во, д. Куз­не­цо­во и поч. Кер­ло­гин в вол. Яро­полч Вла­ди­мир­ско­го у. 

Под­лин­ник неизвестен.
Спи­сок: РГА­ДА. Ф. 1209. Столб­цы по Вла­ди­ми­ру, № 364/33713. Л. 63. Спи­сок 1649 г. На обо­ро­те под­пись: К сему спис­ку Сер­гей Вла­ды­кин по Ива­но­ву веле­нью руку при­ло­жил, что он гра­мо­те не уме­ет, а под­лин­ную Иван Брат­цов к себе взял.
Публ. Акты слу­жи­лых зем­ле­вла­дель­цев XV — нач.XVII века, т.4, №55

Спи­сок з гра­мо­ты сло­во в слово. 

Мы, вели­кий госу­дарь Васи­лей, божи­ею мило­стию госу­дарь всеа Русии и вели­кий князь Вла­ди­мер­ский, Мос­ков­ский, Поуго­ро­ди­кий, Пъс­ков­ский, Смо­лен­ский, Твер­ский, Пермь­ский, Югор­ский, Бол­гор­ский и иных, пожя­ло­вал есми кня­зя Алек­сандра Рома­нов­ско­го в Воло­ди­мер­ском уез­де в воло­сти в Еро­пол­че сво­им вели­ко­го кня­зя, сел­цом Куб­цо­вым да деревнею1 Куз­не­цо­вым да почин­ком Кер­ло­ги­ным со всем, что к тому сел­цу и к деревне2 и к почин­ку потяг­лу. А пожа­ло­вал есми кня­зя Алек­сандра тем сел­цом и деревнею3 и почин­ком в вот­чи­ну впрок ему и детем и с судом, опричь душе­губ­ства и роз­боя с поличным. 

Писаи лета 7024-го, июня в 25 день. 

Наза­ди у гра­мо­ты пишет: 

Вели­кий госу­дарь Васи­лей, божи­ею мило­стию госу­дарь всеа Русии и вели­кий князъ.
При­ме­ча­ния: 1 В ркп.: древ­нею. 2 В ркл.: древне. 3 В ркп.: древнею. 

Ок. 1581 г. янва­ря 6. — Заклад­ная каба­ла кн. Ива­на Михай­ло­ва сына Романовского
(Козе­ки­на) сво­е­му пле­мян­ни­ку Миха­и­лу Андре­еву сыну Вологодского
на д. Мак­си­мо­во сели­ще (Гри­дин­ское) в Яро­пол­че­ской вол.
Вла­ди­мир­ско­го у. в 50 руб­лях сро­ком на год
Спи­сок з заклад­ные каба­лы сло­ва в слово.
Се яз, князь Иван княж Михай­лов сын Рома­нов­ской, занел есми у племянника
сво­е­го у Миха­и­ла Ондре­ева сына Боло­гов­с­ко­ва пят­де­сят руб­лев денег
мос­ков­ско­го сереб­ра ходя­че­го от Кре­ще­ния Хри­сто­ва да до Кре­ще­ния ж
Хри­сто­ва на год. А в тех есми ден­гах зало­жил в Воло­ди­мер­ском уез­де в Еро-
пол­че­ской воло­сти в Гор­нем ста­ну вот­чин­ную свою дерев­ню Мак­си­мо­во селище
а Гри­ден­ская тож со всем уго­дьем, куды моя ходи­ла коса и топор иста­ри. А
пре­же сево та моя вот­чин­ная дерев­ня не зало­же­на ни у кого, ни по душе не отдана.
А хто в ту мою вот­чи­ну учнет всту­пат­ца, 1 и мне, кня­зю И в ан у 1, та своя
вот­чин­ная дерев­ня Гри­дин­ская очи­щать и убыт­ка к Миха­и­лу не довесть. А не
запла­чю яз, князь Иван, Миха­и­лу на срок денег пети­де­ся­ти руб­лев и не выкуплю
сво­ей дерев­ни Мак­си­мо­во сели­ще Гри­ден­ская тож, ино на мою вотчинную
дерев­ню ся каба­ла и купчая.
А на то послу­си Сила Суво­ров сын Тру­ха­чов, да Влас Мак­си­мов сын Ди-
яко­нов, да Сте­пан Куз­мин сын Попо­ва, да Павел Олек­се­ев сын Губин, да Степан
Орте­мьев сын — зем­ской дьяк, да Гав­ри­ло Куп­ре­я­нов сын Жукова.

А каба­лу писал с пого­сту от Нико­лы чюдо­твор­да з Горы цер­ков­ной дьячек
Якуш Мики­тин сын, лета 7080 девятаго.
А к заклад­ной при­ло­жил руку в сына сво­е­го духов­на­го в князь Иваново
место никол­ской поп Роман Яко­влев сын Еро­пол­че­ские воло­сти Горнего
стану.А наза­ди у заклад­ной написано:
К сей куп­чей никол­ской поп Роман Яко­влев сын Яро­пол­че­ские волости
Гор­не­го ста­ну в сына сво­е­во духов­но­го места кня­зя Иза­но­во руку приложил.
Послух Сила руку приложил.
Послух Сте­пан руку приложил.
Послух Пав­лин руку приложил.
Послух Влас руку приложил.
Послух Сте­пан руку приложил.
Послух Гав­ри­ло руку приложил. .
РГА­ДА. Ф. 1209. Столб­цы по Вла­ди­ми­ру, № 474/33755. Л,523} 524. Спи­сок 1622 г.
Спи­сок: там же. Л.495, 496 (без тек­ста субс.крипций). 1622 г.
Пр и м е ч а н и е » . «В ркп. утр.; вос­ста­нов­ле­но по вто­ро­му, списку.

ПЕЧАТКИ

Печаток не знайдено

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

Документів не знайдено

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

Статтєй не знайдено

НОТАТКИ
  1. Соб­чук В. Від корін­ня до кро­ни. Дослід­жен­ня з історії князівсь­ких і шля­хетсь­ких родів Волині XV — пер­шої поло­ви­ни XVII ст. Кре­ме­не­ць, 2014. С. 73–74.[]
  2. Lietuvos Metrika. — Vilnius: Lietuvos istirijos instituto leidykla, 2007. — Knyga Nr 6 (1494–1506). — P. 187, nr 284.[]
  3. Див. напр. за показ­чи­ком: Там само. — P. 458, 464.[]
  4. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. — СПб.: В типо­гра­фии Эду­ар­да Пра­ца, 1848. — Т. III. — С. 232, № 101.III (у скла­ді гра­мо­ти коро­ля Сте­фа­на Іва­ну Сапє­гі 1578 р., з Литовсь­кої Мет­ри­ки, кни­ги записів 59); дата — 11 жовтня 6974 р. 14-го індик­ту, — від­по­ві­дає 1465 року, а не 1466-му, як у Ю. Воль­фа.[]
  5. Lietuvos Metrika. — Vilnius, 2007. — Knyga Nr 3 (1440–1498). — P. 26.[]
  6. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… — S. 60, 396.[]
  7. Соб­чук В. Ари­сто­кратія Волині з князівсь­ки­ми титу­ла­ми // Соб­чук В. Від корін­ня до кро­ни. — Кре­ме­не­ць: Кре­ме­не­ць­ко-Почаївсь­кий дер­жав­ний істо­ри­ко-архі­тек­тур­ний запо­від­ник, 2014. — С. 73–74.[]
  8. гл. Okolski S. Orbis poloni. T. 3. Cracoviæ, 1645. S. 349–350; Одно­ро­жен­ко О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­кі XIII-XVI ст. Хар­кiв, 2009. С. 312 .[]
  9. гл. Vossberg F.A. Siegel des mittelalters von Polen, Lithauen, Schlesien, Pommern und Preussen. Taf. 24; Одно­ро­жен­ко О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­кі XIII-XVI ст. С. 73–74, 229 (№ 93).[]
  10. Хору­жен­ко О.И. «Печать кня­зя Дмит­рия» XV в.: про­бле­мы интер­пре­та­ции. // Древ­няя Русь: вопро­сы меди­е­ви­сти­ки. № 3 (57). Москва, 2014. С. 122–128. С. 125.[]
  11. Галу­бо­віч В.У., Рыб­чо­нак С.А., Шалан­да А.І. Князі Друц­кія-Гор­скія ў Вялікім Княст­ве Літоўскім у XV – XVIII стст. Мір, 2016. С. 194–195[]
  12. Одно­ро­жен­ко О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки XIII–XVI ст. — Хар­ків, 2009. — С. 312, рис. 682–685, пор. с. 228, рис. 87.[]
  13. Piekosiński F. Herbarz szlachty polskiej wiekόw średnich / F.Piekosiński // Herold polski.- Tom II.- Krakόw, 1905.- Tom III.- Krakόw, 1906.- 280 s., с.84–85[]
  14. Archiwum Państwowe w Krakowie., Archiwum Książąt Sanguszków w Sławucie. Teki rzymskie, Teka ІV, Plik 14[]
  15. Archiwum Państwowe w Krakowie., Archiwum Książąt Sanguszków w Sławucie. Teki rzymskie, , Teka ХІ, Plik 73; Plik 105[]
  16. Archiwum Państwowe w Krakowie., Archiwum Książąt Sanguszków w Sławucie. Teki rzymskie, , Teka ХV, Plik 7; Plik 9[]
  17. Archiwum Państwowe w Krakowie., Archiwum Książąt Sanguszków w Sławucie. Teki rzymskie, Teka ХVІІ а, Plik 74[]
  18. Kojałowicz W. Herbarz rycerstwa Wielkiego Księstwa Litewskiego zwany Сompendium / W.Kojałowicz.- Krakόw, 1897.- 528 s., с.70[]
  19. Niesiecki K. Herbarz Polski, powiększony dodatkami poźniejszych autorów, rękopismów, dowodów urzędowych i wydany przez Jana Nepomucena Bobrowicza.- Том І – Х / K.Niesiecki.- Lipsk, 1839 – 1845., Том V, с.345–346[]
  20. Алек­сей Бабен­ко. Форум сай­та іmtv.ru[]
  21. Одно­ро­жен­ко О. «Родо­ва гераль­ди­ка Сіверсь­кої та Смо­ленсь­кої земель доби Серед­ньо­віч­чя (дру­га поло­ви­на ХІV-ХV ст.)».// Сіве­рянсь­кий лето­пис. Чер­ні­гів, 2008. № 3. С.12–20[]
  22. Biblioteka Książąt Czartoryskich w Krakowie.,Zbiόr dokumentόw pergaminowych, Perg.1288[]
  23. SVDO. Bd. 1. № 2. S. 12.[]
  24. LECUB. B. 8. № 632. S. 370[]
  25. Korczak L. Monarcha i poddani. System władzy w Wielkim księstwie Litewskim w okresie wczesnojagiellońskim. Kraków, 2008. S. 91 (prz. 179); Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. С. 574.[]
  26. Галу­бо­віч В.У., Рыб­чо­нак С.А., Шалан­да А.І. Князі Друц­кія-Гор­скія ў Вялікім Княст­ве Літоўскім у XV – XVIII стст. С. 44[]
  27. Келем­бет С. Неві­до­ма гра­мо­та вели­ко­го кня­зя Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча: фор­му­ван­ня зем­ле­во­лодін­ня князів Козек на Волині та їх поход­жен­ня // Спе­ціаль­ні істо­рич­ні дис­ци­плі­ни: питан­ня тео­рії та мето­ди­ки. В. 29–30. Київ, 2019. С. 5–15. С. 6, 14.[]
  28. Бар­эй­ша, Юрый Кня­жанне Дзміт­рыя-Кары­бу­та ў Нова­га­рад­ку (1382–1393 гг.) па свед­чан­нях пра­са­па­гра­фіі і нуміз­ма­ты­кі / Юрый Бар­эй­ша. – Мінск: УП «Энцы­кла­пе­дыкс», 2021. – 640 с., іл. С. 76–79. Одно­ро­жен­ко О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­кі XIII-XVI ст. С. 74, 229 (№ 94).[]
  29. Pomianyk of Horodyshche. Part 1: A.D. 1484 (ed. Rudnyckyj J.B.). Winnipeg, 1962. S. 39[][]
  30. Бар­эй­ша, Юрый Кня­жанне Дзміт­рыя-Кары­бу­та ў Нова­га­рад­ку (1382–1393 гг.) па свед­чан­нях пра­са­па­гра­фіі і нуміз­ма­ты­кі / Юрый Бар­эй­ша. – Мінск: УП «Энцы­кла­пе­дыкс», 2021. – 640 с., іл. С. 76–79.[]
  31. РГА­ДА. – Ф. 389. – Оп. 1. – Ед. хр. 216 [ЦДІАК. – КМФ-36. – Оп. 1. – Спр. 216]. – Л. 198–199[]
  32. Русь­ка (Волинсь­ка) мет­ри­ка. К., 2002. – С. 298, № 139, прим. 44.[]
  33. AKLS. – T. I. – S. 158,№ XXXI[]
  34. ЦДІАК. – Ф. 28. – Оп. 1. – Спр. 1. – Арк. 113 зв. – 118[][]
  35. УГ. – С. 151, № 82 (ори­гі­нал[]
  36. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Южной и Запад­ной Рос­сии (далей – АЮЗР. ). Т. 1. Санкт-Петер­бург, 1863. С. 11; Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. Т. 1. С. 151.[]
  37. Литовсь­ка мет­ри­ка. Кн. 561. Ревізіï украïнсь­ких зам­ків 1545 року. С. 153.[]
  38. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. S. 180–183, 586.[]
  39. Archiwum książąt Sanguszków w Sławuce. T. 3. (wyd. Gorczak B.). (далей – AS. T. 3). Lwów, 1890. S. 256.[]
  40. AS. T. 3. S. 259.[]
  41. Wojciech Kojałowicz Wijuk, Albertas Vijūkas-Kojelavičius/ Herbarz rycerstwa w. x. Litewskiego: tak zwany Compendium czyli o klejnotach albo herbach, których familie stanu rycerskiego w prowincyach wielkiego xięstwa Litewskiego zaźywaja/​Heroldium, 2002, S. 312[]
  42. Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 3 (1440–1498): Užrašymų knyga 3 / Parengė L. Anužytė ir A. Baliulis. Vilnius, 1998. С.56[][]
  43. АЮЗР ч.8 т.4.[]
  44. Lietuvos Metrika, knyga 4, №141.4[]
  45. АСЗ, т.1, № 32, АСЗ, т.4, №55.[]
  46. АСЗ, т.1, № 33[]
  47. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków… – T.III. – S.259.[]
  48. ЦДІАК Украї­ни – ф. 28, оп. 1,спр. 3. Арк. 8, 8 зв.; док. 11.[]
  49. Biblioteka Książąt Czartoryskich w Krakowie (BCz), Perg. 1288.[]
  50. ANK, Archiwum Sanguszkόw, Teka ІV, Plik 14.[]
  51. Ворон­чук І. Родо­во­ди во­линської шлях­ти. — С. 240.[]
  52. ЦДІАК Украї­ни, ф. 26, оп. і,спр. 4, арк. 302; спр. 5, арк.656 ЗВ.-658; АЮЗР. — Ч. VIII,т. III. — С. 356–359.[]
  53. Wolff, J. Kniaziowie Litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895, s.181[]
  54. НГАБ. КМФ-18, воп. 1, спр. 239., арк.120[]
  55. РГА­ДА. Ф. 389 (Литов­ская мет­ри­ка). Оп. 1. Кн. 247, л. 286– 286 об., 940; РГА­ДА. Ф. 389 (Литов­ская мет­ри­ка). Оп. 1. Кн. 250, л. 281–281 об.[]
  56. РГА­ДА. Ф. 389 (Литов­ская мет­ри­ка). Оп. 1. Кн. 244, л. 94–95; РГА­ДА. Ф. 389 (Литов­ская мет­ри­ка). Оп. 1. Кн. 247, л. 152–155 об.; Lietuvos metrika. Knyga Nr. 29 (1546–1547). Užrašymų knyga 29. Vilnius: Lietuvos istorijos institutо leidykla, 2016. XXXII, 234 р., № 74, р. 103, № 83, р. 108[][]
  57. Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов (РГА­ДА). Ф. 389 (Литов­ская мет­ри­ка). Оп. 1. Кн. 237., л. 380.[][]
  58. Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов. Т. XXII. Акты Сло­ним­ско­го зем­ско­го суда. Виль­на: Тип. А.Г. Сыр­ки­на, 1895. LXIV, 535 с., № 49, с. 30, № 199, с. 107–108, № 208, с. 111–112; РГА­ДА. Ф. 389 (Литов­ская мет­ри­ка). Оп. 1. Кн. 255, л. 143–145 об.[][]
  59. РГА­ДА. Ф. 389 (Литов­ская мет­ри­ка). Оп. 1. Кн. 246., л. 300–301.[][]
  60. Акты, изда­ва­е­мые Вилен­скою комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов. Т. XXII. Акты Сло­ним­ско­го зем­ско­го суда. Виль­на: Тип. А.Г. Сыр­ки­на, 1895. LXIV, 535 с., № 242, с. 128; РГА­ДА. Ф. 389 (Литов­ская мет­ри­ка). Оп. 1. Кн. 255., л. 143.[][]
  61. НГАБ. Ф. 1785, воп. 1, спр. 12, арк.274–275[]
  62. НГАБ. Ф. 1785, воп. 1, спр. 9, арк.252–253[]
  63. Пели­пен­ко Т.И. Поло­же­ние шлях­тя­нок в семье и обще­стве Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го в XVI веке: дис. … канд. ист. наук. СПб., 2019. 203 с, с. 165, прим. 482.[]
  64. Lietuvos metrika. Knyga Nr. 5 (1427–1506). Užrašymų knyga 5. Vilnius: Lietuvos istorijos institutо leidykla, 2012. 516 р., № 559, р. 374–375.[]
  65. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. Вып. 2: 18‑я и 32‑я кни­ги Литов­ской мет­ри­ки: Мет­ри­ка коро­ле­вы Боны. М.: Куч­ко­во поле, 2018. 576 с., № I‑155, с. 228–229; Lietuvos metrika. Knyga Nr. 8 (1499–1514). Užrašymų knyga 8. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidykla, 1995. 709 р., № 436, р. 324; Lietuvos metrika. Knyga Nr. 1 (1380–1584). Užrašymų knyga 1. Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos institutas, 1998. 208 р., № 398, р. 87–88.[]
  66. Реви­зия пущ и пере­хо­дов зве­ри­ных в быв­шем Вели­ком кня­же­стве Литов­ском. Виль­на: Тип. Губ. прав­ле­ния, 1867. 381 с., с. 205–206.[]
  67. ЦДІАК України,ф. 25, оп. і, спр. 6, арк. 148 ЗВ.-149,157 ЗВ.-158,172 ЗВ.-173 зв.; Ворон­чук І. Про стан та пер­спек­ти­ви рекон­струк­ції шля­хетсь­ких родин­них струк­тур ХУІ-ХУІІ ст. (на при­кла­ді волинсь­ких акто­вих книг). — С. 21.[]
  68. ЦДІАК Украї­ни. – Ф.25. – Оп.1. – Спр.14. – Арк.239 зв.[]
  69. ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 28, on. 1, спр. З, арк. 81.[]
  70. ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 28, , спр. 79, арк. 94 зв.[]
  71. Там само, спр. З, арк. 81.[]
  72. Там само, ф. 27, on. 1, спр. З, арк. 80–81.[]
  73. ЦЦІА Украї­ни у Києві, ф. 28, on. 1, спр. 14, арк. 351.[]
  74. ЦДІАК України,ф. 26, оп. і, спр. ю, арк. 5 зв.-6 зв.; спр. 20, арк. 198зв-200; Русь­ка (Волинсь­ка) ме­трика. Реге­сти доку­мен­тів Корон­ної кан­це­лярії для українсь­ких земель (Волинсь­ке, Київське,Брацлавське, Чер­ні­гівсь­ке воє­вод­ства), 1569–1673 / Упо­ряд.: Г. Боряк, Г. Вайс, К. Вислобоков,Л. Дем­чен­ко, П. Кен­неді Ґрім­стед, В. Кра­вчен­ко, В. Страш­ко, Н. Яко­вен­ко. — К, 2002. — С. 437.[]
  75. ЦДІА­УК – Ф. 28, оп. 1, спр. 9, арк. 223 зв.[]
  76. Wolff J. Kniaziowie. — S. 616;Яковенко Н. Українсь­каш­лях­та. — С. 334.[]
  77. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­мен­ною комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов при Киев­ском, Подоль­ском и Волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре. Ч. VIII, т. III: Акты о брач­ном пра­ве и семей­ном быте в Юго-Запад­ной Руси в XVI–XVII вв. Киев: Типо­гра­фия Импе­ра­тор­ско­го Уни­вер­си­те- та св. Вла­ди­ми­ра Н. Т. Кор­чак-Новиц­ко­го, 1909. 120+708+XXX c., с. 223–226; 19, с. 369[]
  78. Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII століт­тя. Волинь і Цен­траль­на Украї­на. Видан­ня дру­ге, пере­гля­ну­те і допов­нене. Київ: Кри­ти­ка, 2008. 470 c., с. 369[]
  79. ЦДІАУ у Києві, ф. 28, оп. 1, спр. 4, арк. 38–38 зв.; спр. 5, арк. 154–156[]
  80. ЦДІАУ у Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 22, арк. 171; Українсь­ке повсяк­ден­ня ран­ньо- модер­ної доби. Зб. доку­мен­тів. Випуск I.Волинь XVI ст. / наук. ред. І. Ворон­чук. Київ: Фенікс, 2014. 739 с., с. 329– 330[]
  81. ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 25, on. 1, спр. 65, арк. 321 зв.[]
  82. ЦДІА­УК, 25. 88. 95–96 зв.;90. 401, 1008; 26. 19. 484 зв., 500 зв.[]
  83. ЦДІАК Украї­ни, ф. 26, оп. і, спр. 14, арк. 236–236 зв.[][][]
  84. ЦДІА Украї­ни у Києві,Ф. 25, оп. 1, Ф. 25, оп. 1, спр. 88, арк. 95–96 зв.; ф. 26, оп. 1, спр. 19, арк. 484 зв.[]
  85. Там само. Ф. 28, оп. 1, спр. 40, арк. 146–147 зв., 258 зв.–259.[]
  86. Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 88, арк. 96.[]
  87. Там само. Арк. 258.[]
  88. ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 88, арк. 95–96 зв.; ф. 26, оп. 1, спр. 19, арк. 499 зв.–501.[]
  89. Там само. Ф. 25, оп. 1, спр. 90, арк. 401, 1008.[]
  90. Там само. Арк. 639.[]
  91. ЦЦІА Украї­ни у Києві, , ф. 27, on. 1, спр. 17, арк. 119.[]
  92. Там само, ф. 2070, on. 1, спр. 4, арк. 86–86 зв.[]
  93. Там само, арк. 77.[]
  94. Кни­га вое­вод­ства Волын­ско­го 1620 года: Lwowska Naukowa Biblioteka im. W. Stefanyka NAN Ukrain. Oddział Rękopisów. Zespół (fond) 91 (Archiwum Radzimińskich) (sygnatura oryginału: 27). Karty 101.[]
  95. Кре­ме­не­ць­кий земсь­кий суд. Кни­га 9. док. № 79, арк. 74.[]
  96. ЦДІАК Украї­ни, ф. 26, on. 1, cnp. 8, арк. 282 зв.Там само, ф. 26, оп. і, спр. 8, арк. 305 ЗВ.-306 зв. Там само, ф. 26, оп. і, спр. 8, арк. 282–286 зв.[]
  97. ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 28, on. 1, спр. 69, арк. 1334–1334 зв.[]
  98. Кни­га грод­ская Вла­ди­мір­ская, 1626 года, 27,листѣ 35.[]
  99. Ф. 28, оп. 1, спр. 86, арк. 378 зв. ‑380 зв., акт 310. Мова ста­ро­українсь­ка.[]
  100. ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 28, on. 1, спр. 59, арк. 1321–1322 зв.[]
  101. ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 27, оп.1,арк. 352 зв.; ф. 28, on. 1, спр. 75, арк. 490 зв.-491; спр. 82, арк. 40; спр. 83, арк. 747; спр. 85, арк. 405 зв.; спр. 88, арк. 1056 зв.; спр. 95, арк. 1244 зв.[]
  102. Ф. 25, оп. 1, спр. 264, арк. 1430 — 1436, акт 10. Мова польсь­ка. Опубл.: АЮЗР. — Ч.И. — Т.1. — С. 378 — 390.[]
  103. Ф. 25, оп. 1, спр. 269, арк. 28 ‑30 зв., акт 26. Мови ста­ро­українсь­ка і польсь­ка. Опубл.: АЮЗР. — Ч. III. — Т. 4. — С. 543 — 546.[]
  104. ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 28, on. 1,арк. 1012 зв.-1013.[]
  105. ЦДІА­УК. – Ф. 25, оп. 1, – Спр. 192, арк. 852 зв.; спр. 194, арк. 444. У 1629 р.у зга­да­них селах відповідно
    було 25 і 15 будин­ків. – Там само. – Спр. 170, арк. 504, 225 зв.[]
  106. Там само. – Спр. 185, арк. 458. З тек­сту стає оче­вид­ним, що селян най­ма­ли за пла­ту.[]
  107. Там само. – Арк. 458 зв.[]
  108. Там само. – Спр. 194, арк. 455–457.[]
  109. ЦДІА Украї­ни у Києві ф. 26, on. 1, спр. 35, арк. 407 зв.[]
  110. Boniecki A. Herbarz Polski. 1909. Т. XII. S. 88.[]
  111. Album studentów Akademii Zamoyskiej. S. 117.[]
  112. Kaczorowski W. Sejmy konwokacyjny i elekcyjny... S. 366; Архив ЮЗР. Ч. II. T. 1. С. 183, 269; Dzięgielewski J. Izba poselska... S. 170; Wolff J. Kniaziowe litewsko-ruscy od końca XIV wieku. Warszawa, 1895. S. 183; Ochmann-Staniszewska S., Staniszewski J. Sejm Rzeczypospolitej... S. 351.[]
  113. ЦДІАК, ф. 25, on. 1, спр. 196, арк. 1196зв.-1197зв.; спр. 198, арк. 1043зв.[]
  114. Там само. Спр. 204, арк. 408–408зв.[]
  115. Wolff J. Kniaziowe litewsko-ruscy... S. 183.[]
  116. AGAD. MK, sygn. 181, k. 221v.-222.[]
  117. Volumina legum. T. III. S. 446.[]
  118. Архив ЮЗР. Ч. VI. T. 1. C. 568,569; Wolff J. Kniaziowe litewsko-ruscy... S. 183.[]
  119. Пам’ятки історії Схід­ної Євро­пи. Т. V. С. 281–282; AGAD. Sigillata, sygn. З, k. 292v.; sygn. 6, k. 93v.[]
  120. Селянсь­кий рух... С. 81.[]
  121. Бара­но­вич О. Залюд­нен­ня... С. 82.[]
  122. Украї­на перед Виз­воль­ною вій­ною... С. 196–198.[]
  123. Boniecki A. Herbarz Polski. T. XII. S. 88.[]
  124. Архив ЮЗР. Ч. VI. T. 1. При­ло­же­ние. С. 104.[]
  125. Ф. 25, оп. 1, спр. 267, арк. 730 — 731 зв., акт 102. Мова ста­ро­українсь­ка.[]
  126. Ф. 28, оп. 1, спр. 84, арк. 357 — 359, акт 287. Мова ста­ро­українсь­ка. Опубл.: Украї­на перед Виз­воль­ною вій­ною... — С. 196 — 198.-Док. 93.[]
  127. Ф. 25, оп. 1, спр. 262, арк. 91 зв. 92 зв., акт 48. Мови ста­ро­українсь­ка і польсь­ка. Опубл.: АЮЗР. — Ч. II. — Т. 1. — С. 367 — 369; Ч. III.-Т. 4.-С. 86–87.[]
  128. Ф. 25, on. 1, спр. 262, арк. 275 — 277, акт 145. Мови ста­ро­українсь­ка і польсь­ка. Поча­ток акта не зберіг­ся, тому дату про­ве­ден­ня сей­ми­ку вста­нов­ле­но за інши­ми доку­мен­та­ми (див. запис від трав­ня 4 і 5, а також акти далі). Опубл.: АЮЗР.-Ч. III.-T. 4 .- С. 198–202.[]
  129. Ф. 28, оп. 1, спр. 85, арк. 176 зв. — 178, акт 118. Мова ста­ро­українсь­ка.[]
  130. Ф. 25, оп. 1, спр. 262, арк. 603 — 604 зв., акт 18. Мови ста­ро­українсь­ка і польсь­ка. Сере­ди­на доку­мен­та не збе­ре­гла­ся. Опубл.: АЮЗР. — Ч. III. — Т. 4. — С. 347 — 348.[]
  131. ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 28 (Воло­ди­мирсь­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр.68, арк.543 зв.[]
  132. ЦДІАК ф. 27, on. 1, спр. 33, арк. 177–177 зв.; ф. 28, on. 1, спр. 69, арк. 1311.[]
  133. ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 28, on. 1, спр. 87, арк. 488–488 зв.[]