Общие сведения и происхождение

ГОРО­ДЕЦ­КИЕ,

Давид-Горо­док несо­мнен­но, полу­чил назва­ние по име­ни вла­дель­ца – от име­ни Дави­да Нари­мун­та, Кожан-Горо­док — от про­зви­ща кня­зя Ива­на Кожа­на, или Хво­ро­ща от про­зва­ния кня­зя Федо­ра Хво­ро­щи Евлаш­ко­ви­ча.

В «Волын­ской крат­кой лето­пи­си» под 1383 годом упо­мя­нут горо­дец­кий князь Давыд Дмит­ри­е­вич, види­мо, пото­мок осно­ва­те­ля Давыд-Город­ка Давы­да Иго­ре­ви­ча. Женой кня­зя Давы­да Дмит­ри­е­ви­ча была Мария, дочь вели­ко­го кня­зя Оль­гер­да. Мит­ка, сын Давы­да и Марии, стал кня­зем горо­дец­ким после смер­ти отца. Князі Давид Дмит­рій­о­вич, Русан Плак­сич та інші засту­па­ють­ся за кня­зя Кори­бу­та перед коро­лем польсь­ким Вла­ди­сла­вом.

15 июля 1410 года под Грюн­валь­дом объ­еди­нен­ные поль­ско-литов­ские вой­ска раз­гро­ми­ли немец­ких кре­сто­нос­цев. Извест­но, что в соста­ве пин­ской дру­жи­ны уча­стие в этой вели­кой бит­ве при­нял и горо­дец­кий князь Мит­ка со сво­и­ми вои­на­ми.

Вто­рая поло­ви­на XIV века отме­че­на в ВКЛ борь­бой про­тив идеи заклю­че­ния унии с Поль­шей, в кото­рой бела­рус­кие пра­во­слав­ные фео­да­лы не без осно­ва­ний виде­ли опас­ность для сво­е­го при­ви­ле­ги­ро­ван­но­го поло­же­ния. Вме­сте с волын­ским, галиц­ким, туров­ским и пин­ским кня­зья­ми Мит­ка участ­во­вал в бое­вых дей­стви­ях про­тив фана­ти­ка като­ли­циз­ма, коро­ля Поль­ши и вели­ко­го кня­зя Лит­вы Жиги­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча (пра­вил в 1432—1440 гг.), под­дер­жи­вая сто­рон­ни­ка пра­во­сла­вия Свид­ри­гай­ло. Одна­ко в этой борь­бе побе­ди­ла като­ли­че­ская пар­тия. В бит­ве под Виль­ко­ми­ром Свид­ри­гай­ло потер­пел пора­же­ние и бежал на Волынь. Оче­вид­но, с ним был и Мит­ка, посколь­ку послед­ние сооб­ще­ния сви­де­тель­ству­ют, что он был выдан Жиги­мон­ту и убит.

Про­ис­хож­де­ние Дмит­рия точ­но неиз­вест­но. Не упо­ми­на­ет­ся он и в доку­мен­тах, за исклю­че­ни­ем сино­ди­ка Кие­во-Печер­ской лав­ры, куда он вне­сён сре­ди про­чих Горо­дец­ких кня­зей. Пред­по­ла­га­ют, что он был потом­ком пин­ско­го кня­зя Яро­пол­ка Юрье­ви­ча и имел стол в Давид-Город­ке. дети — Давид, Иван, Юрий

Горо­дец­кое кня­же­ство, с цен­тром в Давид-Город­ке, извест­но по лето­пи­сям с 1382 г.

Его кня­зья, туро­во-пин­ские Рюри­ко­ви­чи: Давид Дмит­ри­е­вич Горо­дец­кий (упом. в 1382 г.), Иван и Юрий Горо­дец­кие (упом. ок. 1390 г.

Мит­ко (Дмит­рий) Давы­до­вич был «гос­по­да­рем Горо­дец­ким», воль­ным жало­вать слуг сво­их по сво­е­му усмот­ре­нию. Поми­мо Давид-Город­ка Мит­ко имел вла­де­ния в Ровен­ском и Рога­тин­ском пове­тах. Неко­то­рое вре­мя он про­вел при дво­ре Ягай­ло, но сколь-либо замет­но­го уча­стия в поли­ти­че­ских делах не при­ни­мал. В сере­дине XV века Мит­ко был окле­ве­тан одним из сво­их при­бли­жен­ных, схва­чен и окон­чил свои дни в зато­че­нии. Давид-Горо­док же ото­шел к Свид­ри­гай­ло Оль­гер­до­ви­чу.

Ю. Вольфф дати­ро­вал эту гра­мо­ту ок. 1387 г. на осно­ва­нии того фак­та, что упо­мя­ну­тый здесь князь Лев Плак­сич попал в плен к кре­сто­нос­цам в 1390 г. при обо­роне Виль­ны. Широ­ко дати­ро­вать гра­мо­ту мож­но 1386-1392 гг., вре­ме­нем, когда Скир­гай­ло был намест­ни­ком Ягай­ло в ВКЛ, нося при этом титул Вели­ко­го кня­зя.

Князь Иван Горо­дец­кий и брат его князь Юрий — роди­чи (бра­тья-?) Дави­да Горо­дец­ко­го из гра­мо­ты про Кори­бу­та
Воз­мож­но по ана­ло­гии с княж Федо­ро­вой и княж Дмит­ри­е­вой сто­ро­ной в Рже­ве, назван­ны­ми по име­ни 2-х бра­тьев кня­зей — Давыд-горо­док и Кожан-горо­док под Туро­вом были назва­ны в честь род­ных бра­тьев Дави­да Дмит­ри­е­ви­ча кня­зя Горо­дец­ко­го и бра­та Ива­на Горо­дец­ко­го (был еще оче­вид­но млад­ший Юрий Горо­дец­кий).

Давид Дмит­ри­е­вич был женат на доче­ри Оль­гер­да Марии. После того как их сын князь Горо­дец­кий Мит­ко был окле­ве­тан одним из сво­их при­бли­жен­ных, схва­чен и окон­чил свои дни в зато­че­нии.

еще одна дочь Оль­гер­да была выда­на за Вла­ди­ми­ра Сер­пу­хов­ско­го, его сын — Яро­слав, у того Васи­лий — и у того Иван Ваис­лье­вич (Яро­сла­вич), кото­рый вла­де­ет Давид-город­ком с 1456 по 1499 г.
(бег­лый из Мос­ко­вии князь Иван Васи­лье­вич Яро­сла­вич, пра­внук Вла­ди­ми­ра Андре­еви­ча Сер­пу­хов­ско­го).
Затем к 1523 г. Давид-Горо­док нахо­дил­ся во вла­де­нии его сына Федо­ра Ива­но­ви­ча Яро­сла­ви­ча

Выхо­дит, что после зато­че­ния Мит­ко Дави­до­ви­ча Горо­дец­ко­го Свид­ри­гай­ло завла­дел Город­ком как дядя Мит­ко. а поз­же в Давид-Город­ке появ­ля­ет­ся еще один род­ствен­ник Оль­гер­до­ви­чей — Иван Васи­лье­вич.

Wolff zalicza do rodu kniaziów Horodeckich kniazia Michała Semenowicza, męża kn. Wasilisy Holszańskiej, wdowy po kniaziu Iwanie Włodzimierzowiczu Bielskim, który to kniaź Michał Semenowicz, nazwany jest kniaziem Horodeńskim, Bielskim i Kobryńskim.1 Wydaje mi się to bardziej niż wątpliwem. Horodeński może oznaczać Grodzieński, a Horodeccy z pewnością nie władali nigdy ani Bielskiem, ani Białą lub Kobryniem.

Дже­ре­ла:

Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в м. Києві. – Ф. 26, оп. 1, спр. 7, арк. 189-190 зв.; Одно­ро­жен­ко О. Русь­кі королівсь­кі, гос­по­дарсь­кі та князівсь­кі печат­ки XIII-XVI ст. – Хар­ків, 2009. – С. 236.

Літе­ра­ту­ра:
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – S. 184, 548-549; Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та з кін­ця XIV до сере­ди­ни XVII ст. Волинь і Цен­траль­на Украї­на. – Київ, 2008. – С. 368.

Геральдика і сфрагистика

Pozostaje nam jeszcze opisać herb, którym się Horodeccy, a przynajmniej jeden z nich, pieczętowali. Znak ten pieczętny odnalazłem w r. 1914 dzięki uprzejmości i pomocy prof. Haleckiego na dokumencie, drukowanym w swoim czasie w tomie I wydawnictwa p. t. „Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie” pod No. IX,a stanowiącym właściwie integralną część Archiwum XX. Czartoryskich, gdzie figuruje w spisie dyplomatów pod Nr. 212. Jest to pieczęć kniazia Dawida Dymitrowicza z 1388 roku. Widnieje na niej wyraźnie wyobrażenie par excellence Gedyminowego znaku t.j. strzały o dwóch żeleźcach. Dolne ramiona strzały, nieco wypukłe, nie pozwalają orzec, czy mamy do czynienia z runą madr o prostych ramionach, czy też o kolistych. Wypukłość, istniejąca w środku strzały na znaku Olgierdowym 1372 r.,2 zastąpiona tu przekrzyżowaniem; drzewce strzały u góry przechodzi nieco poza ramiączka żeleźca, całokształt stanowi przejście pomiędzy znakiem pieczętnym Olgierda, a podobnym znakiem ks. Olelka Władymirowicza3 i nie pozostawia najmniejszej wątpliwości co do przynależności rodowej kniazia Dawida Dymitrowicza.

На пер­вой печа­ти, оче­вид­но, при­над­ле­жав­шей горо­дец­ко­му кня­зю Давы­ду Дмит­ри­е­ви­чу, раз­ли­чи­мо изоб­ра­же­ние пере­черк­ну­той стре­лы остри­ем квер­ху, в осно­ва­нии кото­рой полу­круг, обра­щен­ный кон­ца­ми вверх. Иден­тич­ный знак нахо­дил­ся на печа­ти кня­зя Олель­ки Вла­ди­ми­ро­ви­ча4 Кру­го­вую над­пись С. Кут­ше­ба и В. Сем­ко­вич про­чи­та­ли как: ПЕЧАТЬ ПО(?)…, О. А. Одно­ро­жен­ко как: ПЕЧАТЬ КН… АВА… Т…

Городецкие
Печать горо­дец­ко­го кня­зя Давы­да Дмит­ри­е­ви­ча. Фото: Piekosiński F. Heraldyka polska wieków średnich // Rozprawy Akademii Umiejętności. Wydział Historyczno-Filozoficzny. Serya II. T. 13. Kraków, 1899. S. 203, fig. 14.

Поколінна розпис Городецьких

І генерація

ДМИТ­РО

ІІ генерація

князь ДАВИД ДМИТ­РО­ВИЧ ГОРО­ДЕ­ЦЬ­КИЙ (?—до 1392)

— князь горо­де­ць­кий (до 1388—до 1392), Похо­див ймо­вір­но з Туро­во-пінсь­кої гіл­ки Рюри­ко­ви­чів. Згід­но з міс­це­вою леген­дою — зас­нов­ник біло­русь­ко­го міста Давид-Город­ка. Впер­ше зга­дуєть­ся у зв’язку з одру­жен­ням із Марією Оль­гер­дів­ною близь­ко 1382 р. У 1386 р. серед інших князів при­ніс при­ся­гу коро­лю польсь­ко­му і вели­ко­му кня­зю литовсь­ко­му Ягай­лу.

«Лета­пі­сец» паве­дам­ляе, што дру­гім мужам Марыі Аль­гер­даў­ны быў князь Давыд. Гавор­ка ідзе пра гарад­зец­ка­га кня­зя Давы­да Дзміт­ры­еві­ча5, па імені яко­га назва­ны Давыд-Гара­док – у XIV–XV стст. цэнтр аўта­ном­на­га Гарад­зец­ка­га княст­ва ў складзе.ВКЛ. Абод­ва – Давыд і Марыя – зга­да­ныя як муж і жон­ка ў Любец­кім сінод­зіку («Кня­зя Дави­да Димит­ри­е­ви­ча Горо­дец­ко­го и Кня­ги­ню его.Марию»)6.

Давыд Дзміт­ры­евіч упер­шы­ню з’яўляецца ў акта­вых кры­ні­цах 26 кра­савіка 1388 г. на пер­шым мес­цы сярод кня­зёў і баяр – паруч­нікаў за ноў­га­рад-север­ска­га кня­зя Дзміт­рыя Кары­бу­та перед вели­ким кня­зем литовсь­ким Ягай­лом7.

Горо­де­ць­кі князі мали ще якісь володін­ня і в Чер­ні­гівсь­кій зем­лі (неда­ре­м­но Давид Дмит­ро­вич ручи­вся за Кори­бу­та-Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча), мож­ли­во, тому їх роди­на була вне­се­на у Печерсь­кий пом’яник.

Апош­ні раз ён зга­д­ва­ец­ца як свед­ка даку­мен­та 8 верас­ня 1418 г. («Davide de Grodek»)8.

За Ф. І. Леон­то­ви­чем, Горо­де­ць­ка волость була вот­чи­ною Дави­да Дмит­ро­ви­ча та князів Іва­на і Юрія. Усту­пив­ши голов­ні цен­три уді­лу (Пінськ) Нари­мун­ту Геди­мі­но­ви­чу старі русь­кі князі змог­ли затри­ма­тись в пів­ден­них воло­стях турівсь­ко­го князів­ства, і засну­ва­ти тут як не при Нари­мун­ті то при його спад­коєм­цях новий уділ до яко­го вхо­ди­ли Турівсь­ка і Горо­де­ць­ка воло­сті з цен­тром в останньому[3].

Запи­са­ний у Любе­ць­ко­му пом’янику разом з дру­жи­ною Марією, та у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику. … Князь вели­кий Ягай­ло повел его [Вой­ди­ла] очень высо­ко и дал за него род­ную сест­ру, кня­ги­ню Марию, кото­рая затем была за кня­зем Дави­дом [Вит1Л – ПСРЛ, 180 г., т. 35, с. 85; за нею это изве­стие повто­ря­ют все дру­гие лето­пи­си «Вито­вто­вой» груп­пы].

Дру­жи­на: МАРІЯ ОЛЬ­ГЕР­ДІВ­НА, доч­ка Вели­ко­го кня­зя Лито­вь­ко­го Оль­гер­да (1345—1377).

1. Akta Unij Polski z Litwa 1385-1791. – Krakow, 1932. – S. 17-18; Розов В. Гра­мо­ты XIV-XV сто­ле­тей. – С. 38-39.
2. Розов В. Гра­мо­ты XIV-XV сто­ле­тей. – С. 38-39.
3. Леон­то­вич Ф.И. Очер­ки исто­рии литов­ско-рус­ско­го пра­ва. Обра­зо­ва­ние тер­ри­то­рии Литов­ско­го госу­дар­ства / — С.-Пб.: Тип. В.С. Бала­ше­ва и Ко, 1894. — С. 141.

ІВАН ДМИТ­РО­ВИЧ

ЮРИЙ ДМИТ­РО­ВИЧ

ІІІ генерація

князь МИТЬ­КО ДАВИ­ДО­ВИЧ (1427)

— князь горо­де­ць­кий і турівсь­кий (піс­ля 1392—1427); сын Давы­да Дмит­ри­е­ви­ча Горо­дец­ко­го и кнж. Марии Оль­гер­дов­ны. Факт, што Міт­ка Давы­давіч быў сынам Марыі Аль­гер­даў­ны, над­зей­на даказ­ва­ец­ца тым,
што Сві­дры­гай­ла ў даку­мен­це назы­вае яго сваім «сест­рен­цом»9.

Мит­ко Давы­до­вич был «гос­по­да­рем Горо­дец­ким», воль­ным жало­вать слуг сво­их по сво­е­му усмот­ре­нию. Поми­мо Давид-Город­ка Мит­ко имел вла­де­ния в Ровен­ском и Рога­тин­ском пове­тах. Неко­то­рое вре­мя он про­вел при дво­ре Ягай­лы, но сколь-либо замет­но­го уча­стия в поли­ти­че­ских делах не при­ни­мал. В сере­дине XV в. Мит­ко был окле­ве­тан одним из сво­их при­бли­жен­ных, схва­чен и окон­чил свои дни в зато­че­нии. Давид-Горо­док же ото­шел к Свид­ри­гай­ле Оль­гер­до­ви­чу.

Synem jego był kniaź Mitko, władający Horodkiem i stracony z rozkazu Zygmunta Kiejstutowicza w okresie między r. 1432 — 1440. Wolff przypuszcza, że on to bawił w latach 1412 — 16 na dworze królewskim wraz z kniaziami Hurką i Romanem,10 ale ten szczegół odnosi się raczej do kniazia Mitki Semionowicza Zubrewickiego. Nie zrozumiawszy wyrażenia, użytego przez w. księcia Świdrygiełłę, przypuszcza Wolff, że po wyzuciu go z Horodka mógł być książę Mitko osadzony na Kuraszu (pow. rówieński) i Pukowie (pow. rohatyński), co się odnosi do innego księcia tego imienia.11

Horodek nadany został w następstwie przez w. księcia Kazimierza Świdrygielle, który w 1451 r. nadaje Fedkowi Wojniłowiczowi sioło Nowe w ‘Horodeckim powiecie, po niejakim Radziwille, a tenże majątek ów trzymał od „siostrzeńca naszego kniazia
Mitka Dawidowicza”, którego oczernił przed wielkim księciem Zygmuntem. Wskutek czego Zygmunt „kniazia Mitka iniał i zhubił”;12 Wolff tłómaczy słowo „,zhubił” przez wyzuł, ale to znaczy „,stracił” tak jak i w języku polskim.

Po śmierci Świdrygiełły Horodek nadany został jego wdowie, która w jednem ze
swoich nadań wspomina, iż trzyma majątki „po kniaziu Mitku”.13 Po księżnej Świdrygiełłowej Horodkiem władał kn. Iwan Wasiljewicz Jarosławicz.14

ВОЛОД­КА ДАВИ­ДО­ВИЧ (? — до 1440)

[dux Wolodyko Dawydawicz]

— вто­рой сын кня­зя Давы­да Дмит­ри­е­ви­ча и Марии Оль­гер­дов­ны. Брат — Мит­ко Давы­до­вич, дер­жав­ший Горо­док и изгнан­ный отту­да Сигиз­мун­дом Кей­с­ту­то­ви­чем15. Посколь­ку брат Вла­ди­ми­ра Давы­до­ви­ча Мит­ко был изгнан из Город­ка уже Сигиз­мун­дом Кей­с­ту­то­ви­чем, веро­ят­но, сам Вла­ди­мир умер не поз­же 1440 г. Центр вла­де­ний — Горо­док Давы­дов.

Зга­д­ва­ец­ца ў шэра­гу даку­мен­таў 1430-х гг. Ён, у пры­ват­на­сці, пад­пі­саў зва­рот рус­кіх кня­зёў і баяр да Базель­ска­га сабо­ра ў пад­т­рым­ку Сві­дры­гай­лы Аль­гер­даві­ча (Віцебск, 22 мар­та 1433 г.). У пер­шым выдан­ні гэта­га акта імя было падад­зе­на ска­жо­на (Wolodiko Saroydawitiz) і толь­кі адно­сна нядаў­на ў збор­ніку «Bullarium Poloniae» было дад­зе­на правіль­нае чытанне (Wolodyko Dawydawicz)16.

Воз­мож­но, иден­ти­чен кня­зю Вла­ди­ми­ру, кото­рый вме­сте с бояра­ми явил­ся к Свид­ри­гай­лу при его при­бли­же­нии к Бори­со­ву во вре­мя пер­во­го похо­да на Лит­ву в нояб­ре 1432 г. и сооб­щил о пере­хо­де к нему Мен­ска (“dux Wladimir et quamplures alii de Lithuania boiari” — GStAPK. OBA 6251; при­ло­же­ние I, № 6). Одна­ко послед­ний может быть иден­ти­чен и неко­е­му кня­зю Вла­ди­ми­ру Дани­лье­ви­чу, кото­рый при­е­хал во Псков из Лит­вы 28 фев­ра­ля 1434 г. после деся­ти­лет­не­го пре­бы­ва­ния там17.

Документи і акти

№ 1

1388.[IV.26], оу го[ро]дѣ Лучи­ци. в н(е)д(е)лю по с(вя)т(о)мъ Ап(о)с(то)лѣ Мар­ку ев(а)нг(е)л(и)стѣ п[о]д л(е)т(о)мъ наро­жѣ­ниѧ Б(о)ж(ьего) 1000. 300. 80. 8.е лѣт. Лен­чи­ца. Князь Давыд Дмит­ри­е­вич, князь Русан Плак­сич, Васи­лий Дани­лье­вич, Федор Евлаш­ко­вич, Хво­ро­ща с бра­том Ива­ном, Гри­го­рий и Иван Несвиз­ские, Хома Билюр­мин, Вась­ко Дрю­ко­вич и дру­гие бояре от име­ни всех про­чих земян пору­ча­ют­ся перед коро­лем Поль­ши Вла­ди­сла­вом (Ягай­лом), коро­ле­вой Ядви­гой, их детьми и Коро­ной Поль­ской в том, что князь Ново­го­род­ский и Север­ский Дмит­рий Кори­бут будет сохра­нять им вер­ность со все­ми сво­и­ми зем­ля­ми, горо­да­ми, бояра­ми и людь­ми; если же князь Дмит­рий Кори­бут нару­шит свое сло­во, кня­зья и бояре обя­зу­ют­ся не под­дер­жи­вать его и отсту­пить­ся от него.

Ори­ги­нал: Пер­во­на­чаль­но хра­нил­ся в Корон­ном архи­ве в Кра­ко­ве. Опи­сан в инвен­та­ре Мар­ти­на Кро­ме­ра (1551): «David, Russan, Basilius, Chwiedor, Forosczai et Ivan fratres, Gregorius, Iwan, Nieswieski duces et alii boiari promittunt fidelitatem Wladislao regi et regno pro duce suo Nowogrodensi et Sieveriensi Coributh, et quod ei non assistent, si a rege et regno deficeret. Sub 12 Sigillis». Ана­ло­гич­ное, но несколь­ко сокра­щен­ное опи­са­ние содер­жит­ся в инвен­та­ре 1682 г. В насто­я­щее вре­мя: Biblioteka Czartoryskich w Krakowie. Perg. 212. Пер­га­мен 120 х 292 мм, заклад­ка для печа­тей 5–10 мм. Пер­во­на­чаль­но на пер­га­мен­ных лен­тах были под­ве­ше­ны 12 печа­тей; на лен­тах вид­ны сле­ды како­го-то тек­ста на латин­ском язы­ке. Из печа­тей уже в 1782 г. недо­ста­ва­ло шести. В кон­це XIX в. оста­ва­лось толь­ко четы­ре печа­ти: пер­вая, чет­вер­тая, седь­мая и вось­мая. Сей­час седь­мая тоже утра­че­на. От двух печа­тей не оста­лось даже лент, толь­ко про­ре­зи для при­креп­ле­ния.

На пер­вой печа­ти, оче­вид­но, при­над­ле­жав­шей горо­дец­ко­му кня­зю Давы­ду Дмит­ри­е­ви­чу, раз­ли­чи­мо изоб­ра­же­ние пере­черк­ну­той стре­лы остри­ем квер­ху, в осно­ва­нии кото­рой полу­круг, обра­щен­ный кон­ца­ми вверх. Иден­тич­ный знак нахо­дил­ся на печа­ти кня­зя Олель­ки Вла­ди­ми­ро­ви­ча (см.: Piekosiński F. Jana Zamoyskiego notaty heraldyczno-sfragistyczne // Studya, rozprawy i materyały z dziedziny historyi polskiej i prawa polskiego. T. 7. Kraków, 1907. S. 25, nr. 92). Кру­го­вую над­пись С. Кут­ше­ба и В. Сем­ко­вич про­чи­та­ли как: ПЕЧАТЬ ПО(?)…, О. А. Одно­ро­жен­ко как: ПЕЧАТЬ КН… АВА… Т…

Мы кнѧз Д(а)в(и)дъ Дмит­ри­е­вич. кнѧз Русанъ Плак­сич. Васи­лиӥ Дани­лье­вич. Федоръ Евлаш­ко­вич. Хво­ро­ща ӥ с бра­томъ | Ӥва­ном. Гри­го­риӥ да Ӥван Несвизь­скиӥ. Хома Билюр­м­инъ. Вас­ко. Дрю­ко­вич. Гавсъ. Кли­мѧнтъ. Юрьӥ Звин­ке­не­вич. | Терпъ. Мак­сак. Кгир­ди­вид. Бѣликъ. с(ы)нъ его Семен. Воӥ­ло­вич. Гри­ць с бра­том Сте­па­ном. Калит. Ӥван. Бала­кѣро­вич. Сасъ Гор­ба­че­вич | со всею бра­тьею. Семен Ѧсма­но­вич. Тру­бе­ць­скиӥ вое­вод Глѣбъ Евдо­ки­мо­вич. Ӥван Жидов­чич. Павелъ Пет­ро­вич. Ѡза­рь­ӥ­чи Д(а)в(и)дъ | ӥ Ѧковъ. Мои­ше­гал. Сущь вое­вод Нов­гр­дь­скиӥ. тым то листомъ. чини­мы. зна­ме­нит. всимъ. кото­рым того трѣ­ба. кто коли | тонъ листъ оуви­дит или оуслы[ши]ть.
Како кеды в то вре­мѧ. коли кнѧз велеб­ныӥ. Дмит­риӥ. ӥнѣмъ ӥме­нем. Кори­бут. кнѧз | Нов­го­ро­дь­скиӥ ӥ Сѣверь­скиӥ. г(о)сп(о)д(а)рь нашь милыӥ. гол­до­ва­ние ӥ вѣр­ность. ӥ послушь­ство. ӥ такѣж служ­ба. ӥ х(ре)сста цѣло|[ва]ние. наша добра рад. и нашим вше­го посполь­ства боѧръ при­люб­лѣ­ни­ем. не при­не­во­ле­ни а нико­то­раѧ зла волѧ при­му­че­ни. ве|ликом ӥ слав­не­му Воло­ди­сла­ву Б(о)жьеи м(и)л(о)сти. коро­ле­ви Поль­ско­му. ӥ ӥных земль г(о)сп(о)д(а)р(е)ви. ӥ чест­ноӥ Ѧдвизѣ кор[ол]ици ӥ дѣтемъ | его ӥ Корунѣ Поль­скоӥ. со всим своӥ­ми зем­лѧ­ми ӥ грод. з боѧ­ры ӥ с люд­ми. вѣр­ность пра­ваѧ. ӥ неӥз­ру­ши­стаѧ. слю­бил.
А мы | ӥме­немъ ӥ моча вших зем­лѧнъ его. повелѣ­ни­емъ его ӥ слю­бу­е­мы. за него. ӥ за его дѣти. ӥже со всею сво­ею зем­лею ӥ с го|роды. вѣрен будет. коро­ле­ви ӥ коро­ли­ци. ӥ ӥхъ дѣтемъ. ӥ Корунѣ Поль­скоӥ. ани ӥхъ коли ѡтста­нет. Пак­ли бы его жь Б(ог)ъ не даӥ. хот[е]|л бы коли ѡтста­ти. тонъ ӥсны кнѧз Кори­бут. али­бо его дѣти. ѧвно али­бо таӥ­но. тогда мы со всимъ посполь­ством зем­ли его | хоче­мы его ѡтста­ти. ӥ его дѣтеӥ. а ни в чемъ его. не хочемъ послуш­ни быти. але королѧ Поль­ског Воло­ди­сла­ва. ӥ его ко|ролици. ӥ его дѣтиӥ. ӥ Корунѣ Поль­скоӥ. вѣр­ни хочемъ быти. а нико­ли ж не хочемъ ѡтста­ват. ӥ на вѣки. ӥ во вшит­ки часы | нико­ли ӥхъ не ѡтста­ти.
И на вѣч­наѧ крѣ­пость. к сему листу печа­ти нашѣ велѣ­ли есмо приве[си]ти.
А доко­на­ло сѧ тое | дѣло оу го[ро]дѣ Лучи­ци. в н(е)д(е)лю по с(вя)т(о)мъ Ап(о)с(то)лѣ Мар­ку ев(а)нг(е)л(и)стѣ п[о]д л(е)т(о)мъ наро­жѣ­ниѧ Б(о)ж(ьего) 1000. 300. 80. 8.е лѣт. Amen.

На обо­ро­те запись: 1) Litera omagialis terigenarum | ducis Coributhi (запись XV в.); 2) David, Russan, Basilius, Chwiedor et ceteri | duces et boiari promittunt fidelitatem | Wladislao regi etc. 1388 (запись XVI в.); 3) Rta; 4) Lituaniae No 22 (циф­ра поправ­ле­на на 21); 5) No 21.

О.Л. Fontes historiae Magni Ducatus Lithuaniae; starbel​.by/​d​o​k​/​d​2​5​9​.​htm, 2019.IV.22/23.

Print Friendly, PDF & Email
  1. Wolff, Kniaziowie. 4 i 135. []
  2. „O pochodzeniu” str. 19; fig. 10 []
  3. Ibid. str. 24 fig. 1. []
  4. Piekosiński F. Jana Zamoyskiego notaty heraldyczno-sfragistyczne // Studya, rozprawy i materyały z dziedziny historyi polskiej i prawa polskiego. T. 7. Kraków, 1907. S. 25, nr. 92. []
  5. Wolff, J. Kniaziowie Litewsko-Ruscy od końca czternastego wieku / J. Wolff. – Kraków: Drukiem J. Filipowicza, 1895. – 698 s, s. 135; Гру­шев­ский, А. С. Пин­ское Поле­сье. Исто­ри­че­ские очер­ки / А. С. Гру­шев­ский. – Ч. 2. – Киев: Типо­гра­фия Импе­ра­тор­ско­го Уни­вер­си­те­та Cв. Вла­ди­ми­ра, 1903. – 191 с., с. 2; Tęgowski, J. Pierwsze pokolenia Gedyminowiczów / J. Tęgowski. – Poznań,
    Wrocław: Wydawnictwo Historyczne, 1999. – 320 s., s. 144–145. []
  6. Зотов, Р. В. О чер­ни­гов­ских кня­зьях по Любец­ко­му сино­ди­ку и о Чер­ни­гов­ском кня­же­стве в татар­ское вре­мя / Р.В. Зотов. – СПб.: Изда­ние Архео­гра­фи­че­ской комис­сии, 1892. – 327, 47 с, с. 29. []
  7. Розов, В. Українсь­кі гра­мо­ти. – Т. 1. XIV в. і пер­ша поло­ви­на XV в. / В. Розов. – Київ: З дру­кар­ні Українсь­кої Ака­де­мії Наук, 1928 – 176, 75, IX с, с. 38. []
  8. Semkowicz, W. Nieznane nadania Witolda dla osób prywatnych / W. Sem￾kowicz // Ateneum Wileńskie. – R. 7, zesz. 3–4. – Wilno, 1930. S. 845–857., s. 854; Tęgowski, J. Pierwsze pokolenia Gedyminowiczów / J. Tęgowski. – Poznań,
    Wrocław: Wydawnictwo Historyczne, 1999. – 320 s., s. 145. []
  9. Реви­зия пущ и пере­хо­дов зве­ри­ных в быв­шем Вели­ком кня­же­стве Литов­ском, с при­со­во­куп­ле­ни­ем при­ви­ле­гий на вхо­ды в пущи и на зем­ли. – Т. 1. Виль­на: В типо­гра­фии Губерн­ско­го Прав­ле­ния, 1867. – V, 382 с., с. 327–328. []
  10. Przezdziecki. Życie str. 94-95, 97, 99-100, 102-103. []
  11. Wolff, Kniaziowie 135, por. niżej pod Mitką Dawidowiczem. []
  12. Rewizja puszcz 327. []
  13. Rewizja puszcz. 330. []
  14. Wolff, Kniaziowie 135. []
  15. Реви­зия пущ и пере­хо­дов зве­ри­ных. С. 327, 330; Wolff J.
    Kniaziowie litewsko-ruscy. S. 135. []
  16. Veterum scriptorum et monumentorum historicorum, dogmaticorum, moralium amplissima collectio. – T. 8 / Ed. E. Martene, U. Durand. – Parisiis: Montalant, 1733. – LIV, 1564 col., col. 576; Bullarium Poloniae. T. 5. 1431–1449 / Wyd. I. Sułkowska-Kurasiowa, S. Kuraś. – Romae – Lublin: Fundacja Jana Pawła II; Polski Instytut Kultury Chrześcijańskiej, 1995. – IX, 356 s., s. 250–251.; BP. 5. Nr 1361. S. 251; Korczak L. Monarcha i poddani. S. 183. []
  17. ПЛ. Вып. 1. С. 41; Вып. 2. С. 44, 128; См. о нем: Кузь­мин А. В. На пути в Моск­ву. С. 157–158; Горо­ди­лин С. В. К вопро­су о брач­ных свя­зях псков­ской эли­ты в пер­вой тре­ти XV в. (в печа­ти). []