Общие сведения о роде

ОСТРО­ЖЕ­ЦЬ­КI, ГОЛОВ­НЯ-ОСТРО­ЖЕ­ЦЬ­КІ, ЛИЗИ­НО­СИ (польск. Hołownia-Ostrożecki) – князівсь­кий рід, судя­чи з їх зна­ку на печат­ці, який нага­ду­вав різ­но­вид три­зу­ба, похо­ди­ли від Рюри­ко­ви­чів. Мали неве­ли­кий уділ у Луць­ко­му повіті на Волині з цен­тром у Острож­ці, який мог­ли отри­ма­ти від Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча, як бага­то його при­хиль­ни­ків, які втра­ти­ли свої князів­ства в інших землях.Версія про їх поход­жен­ня від Геди­мі­но­ви­чів поз­бав­ле­на будь-яких доказів. Ната­ля Яко­вен­ко при­пус­кає, що князь Дмит­ро Голов­ня був ону­ком Нари­мун­та Ґедиміновича.Ян Тенґовсь­кий і Олег Одно­ро­жен­ко вва­жа­ють родо­на­чаль­ни­ком Остро­же­ць­ких двох різ­них осіб, загиб­лих 12 серп­ня 1399 року в битві на Вор­склі. Польсь­кий істо­рик дово­дить, що зас­нов­ни­ка роду зва­ли Дмит­ро Коріа­то­вич Боб­рок-Волинсь­кий, тоді як українсь­кий при­пус­кає, що ним був Дмит­ро Дани­ло­вич Острозь­кий.

Джерела

Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca XIV wieku. – Warszawa, 1895. – S. 131-134; Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1904. – Т. 7. – S. 315; Uruski S. Rodzina. Herbarz szlachty polskiej. – Warszawa, 1916. – T. 13. – S. 113; Тес­лен­ко І. Поход­жен­ня князів Голов­нів-Остро­же­ць­ких у світ­лі ново­ви­яв­ле­них дже­рел // Студії і матеріа­ли з історії Волині / Ред. В. Соб­чук. – Кре­ме­не­ць, 2012. – С. 129-152.

Родовід князів Острожецьких

І генерація

КНЯЗЬ ДМИТ­РО {ДАНИ­ЛО­ВИЧ ОСТРОЖ­СКИЙ?} (пер. трет. XV ст.).

1446 року князь Іван Дмит­ро­вич за вір­ну служ­бу при боці Свид­ри­гай­ла отри­мав разом із сина­ми Остро­же­ць та ряд інших володінь (див. дода­ток 2). З надан­ня вип­ли­ва­ють іме­на Іва­но­во­го бать­ка Дмит­ра й сина Глі­ба (цей доку­мент – пер­ша й остан­ня згад­ка про всіх трьох).печатка кня­зя Пет­ра Михай­ло­ви­ча Голов­ні-Остро­же­ць­ко­го з 1507–1533 рр. В її полі зоб­ра­же­но щит, на яко­му вмі­ще­но знак у вигляді з’єднаних стов­пом двох пів­кіл з кін­ця­ми загну­ти­ми додо­лу і вбік; над щитом – шолом, в нашо­лом­ни­ку два дере­ва, нав­ко­ло щита намет; коло­вий напис вико­на­но на стріч­ці мінускуль­ним шриф­том: sigillum pe …[Archiwum Książąt Sanguszków w Sławucie. – Teka ІІ, plik 11; Teka ІII, plik 16 (круг­ла, роз­мір 26 мм)]. Не може не впа­да­ти у вічі вираз­на подіб­ність між цим най­дав­ні­шим з відо­мих нам гер­бів князів Голов­нів-Остро­же­ць­ких та гер­бом князів Острозь­ких, яким його знає­мо впро­до­вж дру­гої поло­ви­ни XIV–першої поло­ви­ни XVI ст. [Archiwum Książąt Sanguszków w Sławucie. – Teka ІІ, plik 39; plik 41; AGAD w Warszawie.– Archiwum Zamoyskich. – Sygn. 33. – S. 678; Archiwum Radziwiłłów. – Dz. XI. – Sygn. 17. – S. 68; Sygn. 18. – S. 1;Perg. 1212; Perg. 8409; ЦДІАК. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 644. – Арк. 1.] (див. для при­кла­ду печат­ку Костян­ти­на Іва­но­ви­ча кня­зя Острозь­ко­го з 1508 р.[ЦДІАК. – Ф. 220. – Оп. 1. – Спр. 644. – Арк. 1; AGAD. – Perg. 8409; Archiwum Radziwiłłów. – Dz. XI. – Sygn. 18. –S. 1.).] Власне, від­мін­ність поля­гає лише у від­сут­но­сті зоб­ра­жен­ня зір­ки на гер­бі Голов­нів-Остро­же­ць­ких. На нашу дум­ку, така подіб­ність гераль­дич­них зна­ків не може бути випад­ко­вою, і, оче­вид­но, вка­зує на спорід­неність даних кня­жих родів.видається ціл­ком віро­гід­ним при­пу­щен­ня, що князі Голов­ні-Остро­же­ць­кі мог­ли похо­ди­ти від одно­го з молод­ших синів Дани­ла Василь­ко­ви­ча з Остро­га – кня­зя Дмит­ра, який заги­нув у битві на Вор­склі 1399 р. Відо­мо­сті про цьо­го кня­зя є вкрай обме­же­ни­ми – власне, крім фак­ту участі в нещас­ливій для литовсь­ко-русь­кої дер­жа­ви битві, жод­ної досто­вір­ної інфор­ма­ції в нашо­му роз­по­ряд­жен­ні немає. З іншо­го боку, не менш про­блем­ною, щодо висвіт­лен­ня в дже­ре­лах, є також постать пер­шо­го з князів Остро­же­ць­ких, який відо­мий лише за іме­нем по-бать­ко­ві кня­зя Іва­на Дмит­ро­ви­ча, яко­го знає­мо з доку­мен­ту з 1446 р. На нашу дум­ку, не було б вели­ким перебіль­шен­ням при­пу­сти­ти, що князь Дмит­ро Остро­же­ць­кий та князь Дмит­ро­Да­ни­ло­вич Острозь­кий є однією й тією жса­мою осо­бою. Хро­но­ло­гіч­на від­стань між бит­вою на Вор­склі, в якій заги­нув Дмит­ро Дани­ло­вич, та актом 1446 р., в якій зга­да­но сина кня­зя Дмит­ра Остро­же­ць­ко­го – Іва­на, не є над­то вели­кою, щоб зро­би­ти дане при­пу­щен­ня немож­ли­вим. Вирі­шаль­ним же аргу­мен­том для під­твер­джен­ня даної вер­сії має послу­жи­ти вста­нов­ле­ний нами факт подіб­но­сті гераль­дич­них зна­ків князів Острозь­ких та Остро­же­ць­ких.
[Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. – S. 343; Вой­то­вич Л. Князівсь­кі дина­стії Схід­ної Євро­пи. – С. 232. 197 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy. – S. 131.]

ІІ генерація

КНЯЗЬ ИВАН ДМИТ­РИ­Е­ВИЧ ЛИЗИ­НОС ОСТРО­ЖЕЦ­КИЙ († піс­ля 1446)

зга­дані у 1446 р. 1446 року князь Іван Дмит­ро­вич за вір­ну служ­бу при боці Свид­ри­гай­ла отри­мав разом із сина­ми Остро­же­ць та ряд інших володінь (див. дода­ток 2). З надан­ня вип­ли­ва­ють іме­на Іва­но­во­го бать­ка Дмит­ра й сина Глі­ба (цей доку­мент – пер­ша й остан­ня згад­ка про всіх трьох).
У квіт­ні 1600-го київсь­кий воє­во­да Василь-Костян­тин Острозь­кий подав до Луць­ко­го ґродсь­ко­го суду ціка­ву скар­гу на спад­коєм­ців сво­го дав­ньо­го слу­ги, на той момент уже помер­ло­го Жда­на Боро­ви­ць­ко­го. У ній ішло­ся про псу­ван­ня й непо­вер­нен­ня Боро­ви­ць­ким пере­да­них йому для про­ва­д­жен­ня судо­вих про­цесів дому Острозь­ких «справ […] листовъ, при­ви­ле­евъ, мамра­мовъ и вся­ких поступ­ков прав­ныхъ, кото­рые одно были в доме и скар­бе его кня­жат­ское мило­сти». У реєстрі загуб­ле­них доку­мен­тів на пер­шо­му міс­ці стоїть при­вілей на пер­га­мен­ті «прод­ку» кня­зя Васи­ля-Костян­ти­на – Іва­ну Острозь­ко­му на має-тки Остро­же­ць, Косарів та інші [ЦДІАК Украї­ни, ф. 25, оп. 1, спр. 56, арк. 496 зв.–497 зв.] Здаєть­ся, цьо­го «Іва­на Острозь­ко­го» слід ото­тож­ню­ва­ти зі зга­да­ним вище «Іва­ном Дмит­ро­ви­чем», яко­му 1446 року Свид­ри­гай­ло повер­нув бать­ків­щи­ну. Ори­гі­нал Свид­ри­гай­ло­во­го при­вілею 1582 року збері­гав­ся ще в скар­бі коро­ле­ви Анни Яґел­лон­ки серед папе­рів Острозь­ко­го князів­ства (див. дода­ток 2)Зрештою, спі­взвуч­ність назв двох сто­лич­них міст мог­ла під­штовх­ну­ти авторів леген­ди до логіч­но­го при­пу­щен­ня про те, що Остро­же­ць засну­вав, як «Малий Остріг», кот­рийсь із молод­ших пред­став­ни­ків роду Острозь­ких. На жаль, жодне з відо­мих нам дже­рел не вка­зує на час та обста­ви­ни появи цьо­го насе­ле­но­го пунк­ту. Пер­ша писем­на згад­ка про ньо­го датуєть­ся 1446-м роком, коли Остро­же­ць, від­по­від­но до при­вілею Свид­ри­гай­ла, було повер­ну­то кня­зю Іва­ну Дмит­ро­ви­чу.

ІІІ генерація

КНЯЗЬ ГЛЕБ ИВА­НО­ВИЧ ЛИЗИ­НОС († між 1488–1493)

зга­дані у 1446 р. 1446 року князь Іван Дмит­ро­вич за вір­ну служ­бу при боці Свид­ри­гай­ла отри­мав разом із сина­ми Остро­же­ць та ряд інших володінь (див. дода­ток 2). З надан­ня вип­ли­ва­ють іме­на Іва­но­во­го бать­ка Дмит­ра й сина Глі­ба (цей доку­мент – пер­ша й остан­ня згад­ка про всіх трьох).на поча­ток XVI ст. Остро­же­ць і Косарів, а також Березне з око­ли­цею й надалі нале­жа­ли нащад­кам Іва­на Дмит­ро­ви­ча, рештою ж земель володі­ли інші роди, при­чо­му най­біль­ше посі­да­ли князі Коре­ць­кі – Суськ, Радо­ми­шль і Пере­ка­ли. Про те, в який спо­сіб вони діста­ли части­ну Ост­ро-
жеч­чи­ни, діз­нає­мо­ся з опуб­лі­ко­ва­них доку­мен­тів архіву Санґуш­ків. 1512 року вдо­ва й сини кня­зя Іва­на Васи­льо­ви­ча Коре­ць­ко­го пере­да­ли Пере­ка­ли своє­му зятю Михай­лу Збро­хо­ви­чу та його дружині57. У від­по­від­но­му записі село назване «бать­ківсь­ким маєт­ком» вдо­ви Коре­ць­кої, яку зва­ли Васи­ли­са Глібів­на. З інших дже­рел відо­мо, що вона була доч­кою і єди­ною спад­коє­ми­цею кня­зя Глі­ба Лизи­но­со­ви­ча, помер­ло­го між 1488-м і 1493-м роками58. У ката­ло­гах Наталі Яко­вен­ко та Леон­тія Вой­то­ви­ча князі Лизи­но­си зара­хо­вані до родів нев­ста­нов­ле­но­го походження59, про­те з’ясувати їх ґене­зу не так і склад­но. З огля­ду на те, що 1446 року Свид­ри­гай­ло повер­нув Пере­ка­ли кня­зю Іва­ну Дмит­ро­ви­чу «и сыномъ его кня­зю Гле­бу з бра­тьею его», а сам Гліб звав­ся Лизи­но­со­ви­чем, мож­на з пев­ністю твер­ди­ти, що пер­шим Лизи­но­сом був Іван Дмит­ро­вич, князь на Острож­ці.

КНЯЗЬ МИХАЙ­ЛО ИВА­НО­ВИЧ МЕЖИ­НОС ОСТРО­ЖЕЦ­КИЙ (1446)

зга­дані у 1446 р. Ще один Іванів наща­док – князь Михай­ло – вира­хо­вуєть­ся за допо­мо­гою логіч­но­го при­пу­щен­ня, що коли напри­кін­ці XV – на почат­ку XVI ст. жив Пет­ро Михай­ло­вич Остро­же­ць­кий, зна­чить, його бать­ко наро­ди­вся десь у пер­шій поло­вині – сере­дині XV ст. в родині Іва­на Дмит­ро­ви­ча.

У 1445 р. князь О. Чарто­рийсь­кий під­твер­джує надан­ня вели­ко­го кня­зя Свид­ри­гай­ла на село «Дер­но як маєток Паш­ки Дах­но­ви­ча». За ревізією луць­ко­го зам­ку 1545 р. Дер­но було влас­ністю кня­зя Голов­ні Остро­же­ць­ко­го, який був зобов’язаний до утри­му­ван­ня 3 город, того зам­ку. Від Голов­ні Остро­же­ць­ко­го село перей­шло до Єло-Малинсь­ких, а части­на до князів Сан­гуш­ків.

~ [……] ДАХ­НО­ВИЧ, доч­ка Паш­ка Дах­но­ви­ча, воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сти і чле­на панів-ради кня­зя Свид­ри­гай­ла. листа Жиги­мон­та І від 29 черв­ня 1528 р.

ІV генерація

КНЯЖ­НА ВАСИ­ЛИ­СА ГЛЕ­БОВ­НА ЛИЗИ­НОС († піс­ля 1512)

~ КН. ІВАН ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ КОРЕ­ЦЬ­КИЙ † між 1493–1502

КНЯЗЬ ПЕТ­РО МИХАЙ­ЛО­ВИЧ МЕЖИ­НО­СО­ВИЧ ГОЛОВ­НЯ ОСТРО­ЖЕЦ­КИЙ († 1538 р.)

dworzanin królewski 1503, horodniczy trocki 1524-1531. У його актив зане­се­мо бага­торіч­ну служ­бу на королівсь­ко­му дворі, що увін­ча­ла­ся сход­жен­ням на уряд тро­ць­ко­го город­ни­чо­го (1523). За попи­сом війсь­ка 1528 р. вистав­ля­ли 16 верш­ни­ків.

1498 г., июля 30, князь Пѳтр Михай­ло­вич Мѳжи­но­со­вич, сви­де­тель, под­пи­сал разъ­ез­жий лист намест­ни­ка вла­ди­мир­ско­го Васи­лия Хреб­то­ви­ча, с опрѳдѣ­леніем гра­ниц име­ний п. Янчин­ско­го от сосед­них (гра­ни­цы обо­зна­че­ны еще в. кн: Свид­ри­гай­ломъ).

В 1519 году нача­лась тяж­ба о наслед­стве Паш­ка Дох­но­ви­ча, состо­я­ще­го из име­ний Дернь, Оде­ра­дов, Моще­ни­цы, Ста­вок, Дуби­щи и Ухо­вецк. Всё наслед­ство вна­ча­ле было раз­де­ле­но на две части, из кото­рых одна часть при­над­ле­жа­ла жене кня­зя Миха­и­ла Голов­ни-Остро­жец­ко­го, после кото­рой пере­шла по наслед­ству к её сыну Пет­ру Михай­ло­ви­чу Остро­жец­ко­му и двум доче­рям, кото­рые усту­пи­ли свою долю бра­ту. Наслед­ни­ка­ми вто­рой части име­ний (от вто­рой доче­ри Паш­ка — Анны, вышед­шей замуж за Васи­лия Хреп­то­ви­ча), ста­ли зятья (мужья сестер теки) кня­зя Пет­ра Остро­жец­ко­го: ста­ро­ста кре­ме­нец­кий Якуб Михай­ло­вич Мон­то­вто­вич, кня­зья Андрей Михай­ло­вич Кашир­ский и Васи­лий Михай­ло­вич Соколь­ский. Все наслед­ство было поде­ле­но 2 мая 1519 года в при­сут­ствии комис­са­ров, на шесть частей, из кото­рых три доста­лись кня­зю Пет­ру Остро­жец­ко­му, как полу­чив­ше­му пра­ва сво­их сестер, и по одной части полу­чи­ли Якуб Мон­то­вто­вич, Андрей Кашир­ский и Васи­лий Соколь­ский.

29 черв­ня 1528 р. — Вели­кий князь литовсь­кий і польсь­кий король Жиги­монт І видав лист на чоло­бит­тя город­ни­чо­го тро­ць­ко­го, кня­зя Пет­ра Михай­ло­ви­ча , який звер­тав­ся до пра­ви­те­ля з про­хан­ням доз­во­ли­ти йому в його спад­ко­во­му («отчиз­но­му и дедиз­номъ») маєт­ку Острож­ці «место под­не­сти и поса­ди­ти». Князь про­сив запро­ва­ди­ти в мі­сті тор­ги, мати щоріч­ний ярма­рок, а міща­нам міста нада­ти Магдебурзь­ке пра­во: «пра­во майт­бор­ское со вси­ми потре­ба­ми уста­но­ви­ти». Отже, князь Пет­ро Михай­ло­вич був дідич­ним влас­ни­ком Острож­ця [7, 14-143]. Таким чином, лист коро­ля польсь­ко­го і вели­ко­го кня­зя литовсь­ко­го Жиги­мон­та І був типо­вим зако­но­дав­чим актом цен­траль­ної вла­ди для при­ват­но­влас­ни­ць­ких міст Вели­ко­го кня­зівства Литовсь­ко­го. Доку­мент поклав поча­ток засну­ван­ню міста на Маг­де­бурзь­ко­му праві. В «отчиз­номъ и дедез­номъ» володін­ні кня­зя Пет­ра Михай­ло­ви­ча Голов­ні-Остро­же­ць­ко­го в Острож­ці насе­лен­ня («люди поспо­ли­тые») за Маг­де­бурзь­ким пра­вом отри­ма­ло від­по­від­ні пра­ва і воль­но­сті, даро­вані при­вілеєм, насам­пе­ред пра­во на про­ве­ден­ня тор­гів та ярмар­ків. Регла­мен­ту­ва­ли­ся поря­док їх про­ве­ден­ня і функ­ціо­ну­ван­ня. Місту гаран­ту­ва­ло­ся визнан­ня його кор­донів, а із запро­ва­д­жен­ням Маг­де­бурзь­ко­го пра­ва перед­ба­ча­ло­ся їх роз­ши­рен­ня. Доку­мент доз­во­лив доб­ро­віль­но посе­ля­ти­ся усім при­бу­лим, особ­ли­во реміс­ни­кам. Мешкан­ці міста, насам­пе­ред міща­ни, отри­ма­ли низ­ку прав еко­но­міч­но­го харак­теру: дозвіл на тор­гів­лю в місті і за його межа­ми; звіль­нен­ня від опла­ти ново­при­зна­че­них тор­го­вель­них мит. При­вілей регу­лю­вав нор­ми місько­го жит­тя, гаран­ту­вав само­в­ря­ду­ван­ня міста. Особ­ливістю органі­за­ції са­моврядування міста є її обме­женість. Місь­ке само­в­ря­ду­ван­ня презенту­вав лише війт. Зі змісту листа вип­ли­ває своєрід­на здіб­ність пра­ви­те­ля бачи­ти пер­спек­ти­ви роз­вит­ку при­ват­но­го міста Острож­ця. Неве­ли­кий за обся­гом при­вілей тяжіє до архаїч­но­сті, оскіль­ки в умо­вах запроваджен­ням Маг­де­бурзь­ко­го пра­ва неод­но­ра­зо­во поси­лаєть­ся на необ­хід­ність слі­ду­ван­ня ста­ро­вині.

1535, трав­ня 16. Тули­чів. — Лист про­даж­ний кня­зя Пет­ра Михай­ло­ви­ча Остро­же­ць­ко­го кня­зю Васи­лю Михай­ло­ви­чу Сан­гуш­ко­ви­чу Ковельсь­ко­му на маєток Тули­чів за 400 кіп гро­шів.

1536, Сам Кре­ме­нец был пожа­ло­ван коро­ле­ве в 1536 г.50. В 12-й кни­ге судо­вых дел содер­жит­ся запись (1540 г.) о раз­гра­ни­че­нии Кре­ме­нец­ко­го зам­ка Боны с вла­де­ни­я­ми кня­зя Ива­на Михай­ло­ви­ча Вишневецкого51. Под­твер­ди­тель­ные листы Сигиз­мун­да I Ста­ро­го 1536 г. ука­зы­ва­ют на села Кре­ме­нец­ко­го пове­та: Дуна­е­во, Кули­ко­во, Рут­ка, Цеци­нев­цы, Дем­ков­цы, дво­рец Верх-Вельи­52. Кре­ме­нец (ныне адми­ни­стра­тив­ный центр Кре­ме­нец­ко­го р-на Тер­но­поль­ской обл. Укра­и­ны), вме­сте с зам­ком и «местом», неод­но­крат­но упо­ми­на­ет­ся в актах 32-й кни­ги записей53. Из судо­во­го листа 1536 г. сле­ду­ет, что Бона с раз­ре­ше­ния коро­ля выку­пи­ла «со всимъ пра­вомъ и властъ­но­стью» луц­кое вой­тов­ство. Раз­би­ра­тель­ство каса­ет­ся части вла­де­ний, «тянув­ших» к вой­тов­ству, но нахо­див­ших­ся в соб­ствен­но­сти «хору­жи­ной» волын­ской пани Михай­ло­вой Семаш­ко­ви­ча и ее сыно­вей. По при­ка­за­нию коро­ля соби­ра­лась комис­сия, кото­рая долж­на была раз­ре­шить вза­им­ные вла­дель­че­ские пре­тен­зии Боны и Семашковичей54. В состав комис­сии, высту­пав­шей со сто­ро­ны коро­ле­вы, вошли вла­ды­ка луц­кий и острож­ский Арсе­ний, князь Васи­лий Федо­ро­вич Чет­вер­тен­ский и князь Петр Михай­ло­вич Остро­жец­кий (Голов­ня). С про­ти­во­по­лож­ной сто­ро­ны в комис­сию вошли архи­манд­рит жиди­чин­ский и дво­ряне коро­ля Васи­лий Ива­но­вич Кур­це­вич и Петр Кир­де­е­вич. Таким обра­зом, мы видим, что пред­ста­ви­те­ли пра­во­слав­ной церк­ви при­ни­ма­ли уча­стие в свет­ских судах и раз­би­ра­тель­ствах, касав­ших­ся иму­ще­ствен­ных вопросов55.

50 Архив юго-запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый вре­мен­ною комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов, высо­чай­ше учре­жден­ною при Киев­ском, Подоль­ском и Волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре (далее — АЮЗР). Ч. V. Акты о горо­дах (1432-1798). Т. I. № IX. С. 38-45.
51 Lietuvos Metrika. 12-oji Teismų bylų knyga. № 14. P. 40–41.
52 Опи­са­ние Руко­пис­но­го отде­ле­ния Вилен­ской пуб­лич­ной биб­лио­те­ки. Виль­на, 1898.
Вып. 3. Рус­ские пер­га­ме­ны. № 6, 12. 53 РГА­ДА. Ф. 389. Оп. 1. Кн. 32. Л. 11–12 об., 33 об.–36 об., 92 об.–94 об. и т. д.
54 Lietuvos Metrika. Knyga Nr. 19. № 214. Р. 219–223.
55 Ibid. № 237. P. 242–243.

~ 1. NN † до 1540

~ 2. СОФІЯ АНДРІЇВ­НА N † піс­ля 1540

КНЯЖ­НА КАТЕ­РИ­НА МИХАЙ­ЛОВ­НА ГОЛОВ­НЯ-ОСТРО­ЖЕЦ­КАЯ (1518)

~ N ШУД

КНЯЖ­НА БЕЛУХ­НА МИХАЙ­ЛОВ­НА ГОЛОВ­НЯ-ОСТРО­ЖЕЦ­КАЯ (1518)

~ ЯН КОТО­ВИЧ

V генерація

КНЯЗЬ ФЕДОР ПЕТ­РО­ВИЧ ГОЛОВ­НЯ-ОСТРО­ЖЕЦ­КИЙ († 1569 р.)

koniuszy litewski 1569
запис в акті від 1545 р. в описі Луць­ко­го зам­ку, де в числі горо­день зна­чить­ся і город­ня кня­зя Федо­ра та кня­гині Юр’євої Остро­же­ць­ких з Острожця.був справ­цею Брац­лавсь­ко­го і Він­ни­ць­ко­го ста­роств при кня­зеві Богу­ші Коре­ць­ко­му (1559). У серп­ні 1568 року на Млинів напа­ли уряд­ник і під­лег­лі кня­зя Голов­ні-Остро­же­ць­ко­го. Віді­бра­ли у селян коней, одяг, зброю та інше май­но.

~ КНЖ. ГАН­НА СЕМЕНІВ­НА ОДИН­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1568). 1°-v. ks. Sołomerecki

КНЯЗЬ ЮРИЙ ПЕТ­РО­ВИЧ ГОЛОВ­НЯ-ОСТРО­ЖЕЦ­КИЙ († 1541/1545)

У гер­бів­ни­ках єзуїта Кас­пе­ра Несе­ць­ко­го зга­ду­ють­ся якісь Голов­ні-Остро­же­ць­кі (прав­да, без князівсь­ко­го титу­лу) у XVIII ст. на біло­русь­ких зем­лях Речі Поспо­ли­тої. Їх родо­вий знак (рис. 1), який на влас­ні очі бачив у оль­шевсь­ко­му костелі попе­ред­ник Несе­ць­ко­го Вой­цех Коя­ло­вич, відріз­няв­ся від того, що ним кори­сту­ва­ли­ся волинсь­кі князі Остро­же­ць­кі (рис. 2). Однак, нещо­дав­но Олег Одно­ро­жен­ко виявив печат­ку кн. Юрія Пет­ро­ви­ча Голов­ні 1542 р. (рис. 3), де зоб­ра­же­но гераль­дич­ну фігу­ру, схе­ма­тич­но подіб­ну до «оль­шевсь­ко­го зна­ку». Таким чином, мож­на при­пу­сти­ти, що кн. Юрій Пет­ро­вич Голов­ня-Остро­же­ць­кий не помер без­діт­ним, як прий­ня­то вва­жа­ти, а запо­чат­ку­вав гіл­ку роду, яка існу­ва­ла ще в сере­дині XVIII ст. (див.: Niesiecki K. Korona Polska. – Lww, 1740. – T. 3. – S. 530–531; Niesiecki K. Herbarz polski / wyd. przez Jana Nep.

~ КНЖ. ГАН­НА ВАСИ­ЛІВ­НА САНҐУШ­КО († піс­ля 1545). Запис в акті від 1545 р. в описі Луць­ко­го зам­ку, де в числі горо­день зна­чить­ся і город­ня кня­зя Федо­ра та кня­гині Юр’євої Остро­же­ць­ких з Острож­ця.

КНЯЖ­НА СОФИЯ ПЕТ­РОВ­НА ГОЛОВ­НЯ-ОСТРО­ЖЕЦ­КАЯ (1566,1576)

~ ОЛЕХ­НО ГРИНЬ­КО­ВИЧ КОЗИНСЬ­КИЙ († 1561/1570)

VI генерація

КНЯЗЬ АНДРЕЙ ФЕДО­РО­ВИЧ ГОЛОВ­НЯ-ОСТРО­ЖЕЦ­КИЙ (+1585)

Остан­ній пред­став­ник роду, син Федо­ра Андрій Остро­же­ць­кий не посі­дав жод­но­го уря­ду і на політич­ній арені «засвіти­вся», здаєть­ся, тіль­ки раз, коли в період пер­шо­го безкоролів’я в Речі Поспо­ли­тій (1573) за рішен­ням шлях­ти Волинсь­ко­го воє­вод­ства потра­пив до пред­став­ни­ць­кої деле­га­ції на елек­цій­ний сейм. Андрій Федо­ро­вич, 1584 року уклав запо­віт, в яко­му голов­ним опіку­ном своєї дру­жи­ни про­сив бути київсь­ко­го воє­во­ду кня­зя Васи­ля-Костян­ти­на Острозь­ко­го, що йому «так отец мой, яко и я самъ, хотяжъ мало накладне, во-дле мож­но­сти сво­ее, лас­ку […] заслу­го­вал» [ЦДІАК Украї­ни, ф. 26, оп. 1, спр. 6, арк. 141 зв].

Острожецкие
Печать кн. Андрія Федо­ро­ви­ча Остро­же­ць­ко­го 1569 р.

Помер на Під­ля­ш­ші 23 листо­па­да 1585 року.
24 люто­го 1586 року до Луць­ко­го ґродсь­ко­го суду при­ї­хав Василь Коза­ревсь­кий, слу­га волинсь­ко­го воє­во­ди кн. Яну­ша Острозь­ко­го, для того аби від імені сво­го патро­на зро­би­ти важ­ли­ву заяву30. Її зміст корот­ко мож­на пере­по­ві­сти так: закло­по­та­ний органі­за­цією обо­ро­ни краю від мож­ли­во­го татарсь­ко­го напа­ду, Острозь­кий тіль­ки зараз, узим­ку 1586 року, отри­мав інфор­ма­цію про смерть «сво­го крев­но­го й повин­но­го» кня­зя Андрія Голов­ні наступ­на заява, виго­ло­ше­на через два тиж­ні, 11 берез­ня 1586 року, уже самим Острозьким33. У цей день він завітав до Воло­ди­мирсь­ко­го ґродсь­ко­го суду зад­ля опри­люд­нен­ня листа рід­них сестер помер­ло­го Ган­ни й Мари­ни та їхніх чоло­віків у справі про спад­ко­ві маєт­но­сті, «до кото­рых то име­ней я теж […] пра­во пев­ное у себе маю от небож­чи­ка кня­зя Голов­ни-Остро­жец­ко­го». Лист, про який ідеть­ся, адре­со­ва­ний Острозь­ко­му і вида­ний 1 берез­ня в Дуб­ні, в рези­ден­ції його бать­ка київсь­ко­го воє­во­ди кня­зя Васи­ля-Костян­ти­на (див. дода­ток 3). Одра­зу звер­ні­мо ува­гу на те, що серед осіб, які під­пи­су­ють цей доку­мент, немає Ана­стасії Єло­ви­чів­ни, вдо­ви кня­зя Голов­ні. Це не випад­ко­вість – як ми піз­ні­ше поба­чи­мо, сест­ри кон­ку­ру­ва­ли з невіст­кою за пра­во успад­ку­ва­ти маєт­ки бра­та. Поча­ток листа част­ко­во пере­по­ві­дає «запо­віт» бать­ка князівен Федо­ра Остро­же­ць­ко­го, укла­де­ний десь напри­кін­ці 1560-х років і впи­са­ний зго­дом до бере­стейсь­ких ґродсь­ких і земсь­ких книг35. Усі свої володін­ня теста­тор пере­ка­зав сино­ві Андрію з умо­вою: якщо той пом­ре без нащад­ків, родо­ві маєт­ки діста­нуть­ся його сест­рам. Аби під­крес­ли­ти й так відо­мий арти­кул II Литовсь­ко­го статуту36, у запо­віті зроб­лене засте­ре­жен­ня не пере­да­ва­ти бодай части­ну маєт­ків у чужі руки: «князь Андрей Остро­жец­кий, не маю­чи потом­ства, так усих, яко и поедын­ком тых име­ней сво­их отчиз­ных и набы­тых вечи­стым пра­вом, нико­му отдать, про­дать, ани застав­ным обы­чаєм в руки объ­чие заво­ди­ти, запи­со­ва­ти и жад­ным обы­ча­ем от нас, сестръ сво­их, отда­ля­ти и заво­ди­ти не мел и не мог»37. Отож, коли 1585 року Андрій Федо­ро­вич помер, не зали­шив­ши дітей, «тые вси имѣ­нья отчиз­ные и набы­тые, так вод­ле запи­су его мило­сти кня­зя Федо­ра Остро­жец­ко­го, пана отца нашо­го, яко и пра­вом при­ро­жо­ным, на нас при­шли и спа­ли», – кон­ста­ту­ють князів­ни Голов­нян­ки разом зі свої­ми чоло­ві­ка­ми. Саме в цей момент, коли вони на закон­них під­ста­вах мали всту­пи­ти у володін­ня бать­ків­щи­ною, на гори­зон­ті з’являється Януш Острозь­кий з «пра­вом сво­им от его мило­сти кня­зя Андрея Голов­ни-Остро­жец­ко­го даным» і пре­тен­зія­ми «до нико­то­рых имѣ­ней отчизних»38. Наяв­ність в Острозь­ко­го яко­гось листа кня­зя Голов­ні явно супере­чить зга­да­но­му вище пунк­ту теста­мен­ту, що обме­жу­вав Андрія Федо­ро­ви­ча в про­ве­ден­ні земель­них опе­ра­цій, хіба що в записі йшло­ся не про про­даж, заста­ву чи орен­ду, а зви­чай­ний борг без вво­ду кре­ди­то­ра в посі­дан­ня нерухомості.Так чи інак­ше, реаль­ні спад­коєм­ці сприй­ня­ли сло­ва волинсь­ко­го воє­во­ди більш ніж серй­оз­но: «а так мы вси вышей мено­ва­ные едно­стайне, оба­чив­ши пра­во его мило­сти, а не уда­ю­чи ся зъ его мило­стью в жад­ное пра­во, паме­та­ю­чи на кров­ное пови­но­ват­ство его кня­жец­кое мило­сти з мал­жон­ка­ми наши­ми, кгдыж князь Голов­ня и мал­жон­ки наши, и тая мает­ность з дому его мило­сти вышла [виді­лен­ня моє – І. Т.], учи­ни­ли есмо из его мило­стью […] постановене»39. Далі оби­дві роди­ни визна­ють Острозь­ко­го рів­но­прав­ним учас­ни­ком май­бут­ньо­го поді­лу й домо­в­ля­ють­ся про від­ряд­жен­ня до маєт­ків небіж­чи­ка своїх слуг. Біль­ше того, у листі накрес­ле­но обри­си май­бут­ньо­го роз­па­ю­ван­ня, від­по­від­но до яко­го най­біль­ша части­на спад­ку з міста­ми Остро­же­ць та Андріїв і деся­тьма села­ми в Луць­ко­му повіті від­хо­ди­ла в руки волинсь­ко­го воє­во­ди. Усі умо­ви запи­су сто­ро­на, що його вида­ла, зобов’язувалася визна­ти впро­до­вж наступ­них 12-ти тиж­нів у Бере­стейсь­ко­му ґродсь­ко­му суді або на іншо­му уряді, а у випад­ку неви­ко­нан­ня цьо­го або хоча б одно­го з пунк­тів мала спла­ти­ти контр­аген­ту зару­ку в сумі 4000 литовсь­ких кіп. В Остро­же­ць­ко­му князів­стві піс­ля смер­ті Андрія Федо­ро­ви­ча вже кіль­ка міся­ців пану­ва­ла його вдо­ва Ана­стасія Єло­ви­чів­на-Малинсь­ка. Напри­кін­ці листо­па­да 1585 року вона пере­бра­ла під свій кон­троль всі маєт­ки покій­но­го чоло­віка, а на почат­ку груд­ня у Воло­ди­мирсь­ко­му ґродсь­ко­му суді пред­ста­ви­ла його теста­мент [ЦДІАК Украї­ни, ф. 26, оп. 1, спр. 6, арк. 142–143 зв.]. Від­по­від­но до цьо­го доку­мен­та, всі під­лясь­кі володін­ня роду князь пере­да­вав дру­жині на віч­но­му праві, а решту земель – на Волині – зали­шав їй же в пожит­тєве кори­сту­ван­ня. І лише по смер­ті Ана­стасії «сест­ры моє, по кото­рых єсми вели­кую нелю­бост, што и здо­ро­вю мое­му зашко­жа­ло, знал [кур­сив мій – І. Т.], […] абы они сами и пото­мъ­ство их вдяч­ност и милост мою ку собе зна­ли, веч­но­ст­тых име­ней имъ зоста­вую». 9 люто­го 1586 р. кня­зя Голов­ню похо­ва­ли в його маєт­ку Андрієві в при­сут­но­сті багатьох роди­чів, при­я­телів і сусідів. Як і слід було чека­ти, ого­ло­ше­ний над моги­лою небіж­чи­ка теста­мент одра­зу викли­кав гост­ру реак­цію обді­ле­них членів сім’ї, які заяви­ли про його підроб­ку і навіть вка­за­ли на те, як саме, на їхню дум­ку, вигля­да­ла тех­но­ло­гія виго­тов­лен­ня фальсифікату45. У під­сум­ку, роз­горів­ся кон­флікт, розв’язання яко­го вима­га­ло від скрив­д­же­ної сто­ро­ни звер­нен­ня до суду і, від­по­від­но, вит­рат, тер­пін­ня й пошу­ку союз­ни­ків на чужій тери­торії (чужій, оскіль­ки чоло­віки Голов­ня­нок, що похо­ди­ли з Бере­стейсь­ко­го й Ново­го­родсь­ко­го воє­водств Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го, не мали на Волині впли­ву й зв’язків).Що сто­суєть­ся пошу­ку союз­ни­ків, то із цим зав­дан­ням заці­кав­ле­на сто­ро­на впо­ра­ла­ся досить швид­ко, дій­шов­ши в люто­му зго­ди з Яну­шем Острозь­ким. Деталі укла­де­ної з ним у Дуб­ні домо­в­ле­но­сті, напевне, неза­ба­ром ста­ли відо­мі вдо­ві кня­зя Андрія Голов­ні. «Дубенсь­ка уго­да» демон­стру­ва­ла їй готов­ність до серй­оз­но­го про­ти­сто­ян­ня. У тексті нед­вознач­но робить­ся натяк на мож­ли­ве сило­ве розв’язання про­бле­ми, що мало би схи­ли­ти Ана­стасію Єло­ви­чів­ну та її братів до випра­ц­ю­ван­ня ком­про­міс­но­го рішення.Розрахунок вияви­вся вір­ним: вже за два дні (!) при­я­телі схи­ли­ли сто­ро­ни до уго­ди. За її під­сум­ка­ми Ана­стасія Єло­ви­чів­на від­мо­ви­ла­ся від усіх під­лясь­ких і части­ни волинсь­ких маєт­ків чоло­віка, нато­мість отри­ма­ла Остро­же­ць та Андріїв із присілками46. Нага­дає­мо, що саме на ці маєт­ки, від­по­від­но до попе­ред­ніх домо­в­ле­но­стей із Голов­нян­ка­ми, мав роз­ра­хо­ву­ва­ти волинсь­кий воє­во­да. Про­те він, як сто­ро­на, участі в цих пере­мо­ви­нах не брав і нічо­го в їх під­сум­ку не одер­жав. Ще через два дні, 5 берез­ня 1586 року, сест­ри поді­ли­ли нав­піл свій шма­ток бать­ків­щи­ни: Ган­ні діста­ли­ся володін­ня в Бере­стейсь­ко­му, а Марині – у Луць­ко­му й Воло­ди­мирсь­ко­му повітах. І зно­ву серед учас­ни­ків роз­па­ю­ван­ня Остро­же­ць­ко­го князів­ства волинсь­ко­го воє­во­ди не було. Жод­них пре­тен­зій до спад­коєм­ців Андрія Голов­ні у май­бут­ньо­му він не вису­вав, хоч і заніс «дубенсь­ку уго­ду» до воло­ди­мирсь­ких ґродсь­ких книг.Таким чином, домо­в­леність, укла­де­на 1 берез­ня 1586 р. у Дуб­ні, допо­мог­ла вирі­ши­ти кон­флікт у родині Голов­нів-Остро­же­ць­ких, у чому були заці­кав­лені, у пер­шу чер­гу, сест­ри остан­ньо­го пред­став­ни­ка фамілії. Надав­ши волинсь­ко­му воє­воді мож­ливість втру­ти­ти­ся в супереч­ку, вони досяг­ли біль­шої поступ­ли­во­сті своєї бра­то­вої.

Дру­жи­на: АНА­СТАСІЯ МИХАЙ­ЛІВ­НА ЄЛО-МАЛИНСЬ­КА † 1600

Име­ем визнан­ня воз­но­го у ґроді, який при слузі кн. Андрія Голов­ні-Остро­же­ць­ко­го носив лист від кня­зя до його дру­жи­ни Настасі Єло­ви­чів­ни-Малинсь­кої з про­хан­ням повер­ну­ти­ся додо­му. Як засвід­чив воз­ний, жін­ка так пояс­ни­ла свою від­мо­ву повер­та­ти­ся до чоло­віка: “Для тое при­чи­ны до кня­зя мал­жонъ­ка сво­е­го ехати не хоте­ла, жем мя былъ збилъ”. А про свої подаль­ші наміри заяви­ла: “Коли схо­чу, тогды поеду” [ЦДІАК Украї­ни – Ф. 25. – Оп. 1. – Спр. 459. – Арк. 408–408 зв.].

КНЯЖ­НА ГАН­НА ФЕДО­РОВ­НА ГОЛОВ­НЯ-ОСТРО­ЖЕЦ­КАЯ † 1592

~ Адам Льво­вич Потій † 1613

КНЯЖ­НА МАРИ­НА ФЕДО­РОВ­НА ГОЛОВ­НЯ-ОСТРО­ЖЕЦ­КАЯ (1590)

~ Федір Богу­шо­вич Туше­ви­ць­кий † між 1593–1602

Персони без місця у родоводу

Ян Голов­ня знак з гер­ба шля­хетсь­ко­го роду Голов­нів-Остро­же­ць­ких зі Слонімсь­ко­го повіту, яким його було зоб­ра­же­но на фун­до­ва­но­му Яном Голов­нею вів­тарі оль­шевсь­кої церк­ви (сріб­на фігу­ра на чер­во­но­му полі, в нашо­лом­ни­ку – три стра­у­со­вих пера)Втім, у 1626 р. Ян Голов­ня з Острож­ця кори­сту­вав­ся печат­кою, круг­лої фор­ми роз­міром 25 мм,
з коло­вим напи­сом: • IAN • HOLOWNIA • Z OSTROZCA • та чоти­риділь­ним полем, на яко­му було зоб­ра­же­но зов­сім інші зна­ки: в пер­шій частині – знак у вигляді стрі­ли вістрям вго­ру над пів­ко­лом, яке лежить кін­ця­ми додо­лу (оче­вид­но – родо­вий герб), в дру­гій – знак у вигляді зав’язаної кін­ця­ми вго­ру пов’язки, в третій – знак у вигляді хре­ста над пів­ко­лом, яке лежить кін­ця­ми вго­ру, в чет­вер­тій – знак у вигляді стрі­ли на осно­ві з загну­ти­ми дого­ри кін­ця­ми. Оби­д­ва гер­ба Яна Голов­ні (оль­шевсь­кої церк­ви та пер­шо­го поля печат­ки 1626 р.), як вияви­ло­ся, мали пря­ме від­но­шен­ня до гераль­дич­ної спад­щи­ни князів Голов­нів-Остро­же­ць­ких (про­що доклад­ні­ше ска­же­мо далі). З огля­ду на це, мож­на зро­би­ти при­пу­щен­ня, що кня­жий рід Голов­нів-Остро­же­ць­ких не вигас 1585 р. зі смер­тю кня­зя Андрія Федо­ро­ви­ча, як на тому наго­ло­шу­ва­ло­ся в гене­а­ло­гіч­ній літе­ра­турі. Імо­вір­но, Ян Голов­ня був пред­став­ни­ком якоїсь біч­ної галузі князів Голов­нів-Остро­же­ць­ких, хоч і не кори­сту­вав­ся, оче­вид­но, кня­жим титу­лом. Подіб­на прак­ти­ка, коли молод­ші гіл­ки пев­них кня­жих родів мог­ли втра­ча­ти кня­жий титул, була доволі поши­ре­ною на русь­ких зем­лях в кін­ці XVI – пер­шій поло­вині XVII ст.

Документи

№ 1

1446, листо­па­да 20. Несвіч. – При­вілей вели­ко­го кня­зя Свид­риґай­ла Оль­ґер­до­ви­ча слузі кн. Іва­ну Дмит­ро­ви­чу про повер­нен­ня Острож­ця та інших сіл у Луць­ко­му повіті, які три­мав ще його бать­ко кн. Дмит­ро і які він сам разом з сина­ми від­те­пер має посі­да­ти на віч­но­му праві

М[и]л[о]стью Божεю мы, вεли­кии кн[ѧ]зь Швитри[к]гаило Ѡлк­гир­то­вичъ, чинимъ зна­мε­ни­то сим н[а]шимъ листомъ кож­до­му доб­ро­му нинεш­нимъ и напо­томъ будү­чимъ, кто ж на нεго үзрить албо, чту­чи, єго үслы­шить коли ж кому будεть єго потрε­ба, үиз­рεв­ши εсмо зна­мε­ни­тую нам служ­бу а нико­ли нεза­мεш­ка­ную слу­ги н[а]шого вεр­но­го кн[ѧ]зӕ Ива­на Дмит­рεви­ча, и мы, дора­див­шисӕ з нашою жоною, з наши­ми кн[ѧ]зи, и с паны, з нашою вεр­ною радою, вεръ­ну­ли εсмо εму єго ѡтъ­чиз­ну, и сыну єго кн[ѧ]зю Глε­бу и з братεю в Луц­кимъ повεтε: Ѡстро­жεцъ на рεци на Город­ци, а Косарεвъ, а Бли­ща­ны, а Тεрε­шовъ, а Вои­ни­ца на рεци на Икъ­ви, || [арк. 221] а Пεрεка­лы, ү Радо­мышли двε дво­ри­ща Ѡка­стъ­ви­ча, а в Стут­ку (!) двε дво­ри­ща на рεцε на Гори­ни, а Бεрεз­ноε волость в Луц­комъ повεтε на рεцε на Слу­чи, а къ тому сεло Брон­ноε, а Тиши­ца, а Кнѧ­жε сεло, Савить­ко­ви­чε, а Чεни­на, а Хотѣнь, а Мок­винε зо вси­ми тыми дохо­ды и при­хо­ды, што к тым сεлам з ста­ро­дав­на слу­ша­ло и тӕг­ло, с пол­ми, з ролӕ­ми, з лεсы, с пасε­ка­ми, з лови­щи, з рεка­ми, с озε­ры, и з ста­вы, и з ста­ви­щи, со млы­ны, и з боло­ты, и з руда­ми, и зъ сεно­жатьми, с кры­ни­ца­ми, с пото­ки, и з боры, и з борт­ны­ми зεм­лӕ­ми, со вси­ми пожитъ­ки, со вси­ми пра­вы. Можεть собε полεп­ши­ва­ти и сши­ра­ти, на новомъ корε­ни поса­ди­ти. А дали εсмо напрод рεчε­но­му
кн[ѧ]зю Ива­ну Дмитръ­єви­чу и сыномъ єго кн[ѧ]зю Глε­бу з брать­εю єго вεръ­ху выпи­са­ны­ми (!) имεньӕ сεла вεч­но и нεпо­руш­но, какъ ѡтεцъ кн[ѧ]зӕИвановъ кн[ѧ]зь Дмит­рεи дεр­жалъ.
А при том были свεт­ки рада наша: кн[ѧ]зь Иванъ Василь­εвичъ, а кн[ѧ]зь Иванъ Рома­но­вичъ, а кн[ѧ]зь Миха­и­ло Васи­лεвичъ, маръ­ша­локъ н[а]шъ двор­ныи, а кн[ѧ]зь Иванъ Звӕ­гол­скии, а братъ єго кн[ѧ]зь Сεмεнъ, а панъ Сεнь­ко Калε­ни­ко­вичъ, под­скаръ­бии и канъц­лεр нашъ, а Юшко писалъ,
а иных мно­го при томъ было. А εщε над то на потвεръ­жεнε сεго листу нашо­го прε лεп­шоε свεдεц­тво памεти и пεча­чать (!) н[а]шу каза­ли εсмо при­вε­си­ти к сεму н[а]шому листу.
Данъ и писан въ Нεсви­чу м[εсε]ца ноӕб­ра два­дца­тыи дεнь в лεто шостоє тисє­чи чоты­ри­ста пѧть­дεсӕтъ чεтвεр­тыи.
Дж.: Рос­сий­ский госу­дар­ствен­ный архив древ­них актов, ф. 389, оп. 1, спр. 196, арк. 220 зв.–221; ЦДІАК Украї­ни, КМФ-36, оп. 1, спр. 196, арк. 220 зв.–221; НГАБ. –КМФ-18, оп. 1, спр. 196, арк. 220 зв.–221 (мік­ро­фо­то­ко­пії спра­ви з РГА­ДА). Ори­гі­нал при­вілею збері­гав­ся разом з інши­ми папе­ра­ми, «кото­рые… име­ням п[а]на вое­во­ды бра­славъско­го… и инь­шихъ участъ­ни­ков его мило­сти нале­жать», у скар­бі коро­ле­ви Анни Яґел­лон­ки. 20 груд­ня 1582 р. на про­хан­ня тро­ць­ко­го воє­во­ди кн. Сте­фа­на Зба­разь­ко­го, брац­лавсь­ко­го воє­во­ди кн. Яну­ша Зба­разь­ко­го та «інших учас­ни­ків» і за доз­во­лом коро­ля Речі Поспо­ли­тої Сте­фа­на Баторія, сво­го чоло­віка, коро­ле­ва вида­ла лист, до яко­го було впи­са­но при­вілей вели­ко­го кня­зя Свид­риґай­ла, «зъ самым листом ори­и­на­ломъ доб­ре ско­рик­го­ва­ный». Піс­ля цьо­го на про­хан­ня кн. Яну­ша Зба­разь­ко­го лист коро­ле­ви був вне­се­ний до книг Русь­кої (Волинсь­кої) мет­ри­ки. Витяг із книг, вида­ний кня­зю, засвід­чи­ли під­канц­лер Ян Бору­ковсь­кий і писар кан­це­лярії Лаврін Пісо­чинсь­кий.

№ 2а

1498 г., іюля 30. Разъ­ѣз­жій листъ намѣст­ни­ка вла­ди­мір­ска­го Васи­лія Хреб­то­ви­ча, съ опрѳдѣ­леніемъ гра­ницъ имѣній п. Янчин­ска­го отъ сосѣд­нихъ (гра­ни­цы обо­зна­че­ны еще в. кн: Свид­ри­гай­ломъ).

Року тисѳ­ча пять­сотъ дѳвѳт­дѳ­сят трѳ­те­го, меся­ца июля шосто­го­на­дцат дня.
На рокохъ судо­выхъ зѳм­скихъ воло­ди­мѳр­скихъ, у три неде­ли по Све­той Тро­и­цы, святѳ рим­ском, в року тепѳреш­нѳмъ, дѳвет­дѳ­сятъ трѳ тѳ мъ, меся­ца июля пято­го дня при­па­лыхъ и судов­нѳ отпра­во­ва­ти зача­тыхъ, перед нами Андре­ем Валѳн­то­ви­чомь Залѳн­скимъ з Слу­буцъ судьею, а Гри­горѳмъ Кисѳлѳмъ Низ­ки­ни­цъ­кимъ подъ­суд­комъ, вряд­ни­ки судо­вы­ми зѳмъ­ски­ми пове­ту Воло­ди­мер­ско­го, поста­но­вивъши­ся очѳви­сто в суду пан Иванъ Гав­ри­ло­вич Яко­виц­кий опо­вѳ­дал, иж дѳй што ее млсть пани мат­ка моя, пани Гав­ри­ло­вая Яко­виц­кая, подъ­е­уд­ко­вая зем­ская воло­ди­мѳръ­ская, рачи­ла мне з лас­ки сво­ей име­ня Туро­нин и Воли­цу, в пове­те тутош­нѳмъ Воло­ди­мѳр­скомъ лежа­чие, посту­пи­ти и перѳдъ судомъ зозъ­на­ти и листы пра­ва на тыѳ име­нья валѳ­жа­чиѳ отдать; а ижъ я виде­чи одѳн листъ гра­ни­чъ­ный для ста­ро­сти псо­ва­ти­ся почалъ, и вару­ю­чи для того, абы и до кон­ца далей не зоп­со­валъ и в тым вонтп­ли­во­сти не поно­силъ, прѳ то для впи­са­ня в кни­ ги зѳ мъские подаю. Кото­ро­го листу перед нами у суду поло­жилъ, про­сил, абы до книгъ зѳмъ­скихъ воло­ди­мѳр­ских запи­санъ былъ. Мы, того листу, пѳрѳдъ нами в суду покла­да- ного, огло­дав­ши и его про­чи­тать велев­ши, видѳ чи его для ста­ро­сти иЖ початъ псо­вать, сло­во от сло­ва до книгъ запи- сати каза­ли, кото­рый такъ ся в собѳ маѳть:
При­ка­за­но его мило­сти Алек­сандра, господара’нашого, ве­ лико­го кня­зя, Литов­ско­го. Я, Васи­лей Хрѳб­то­вичъ, намес­никъ воло­ди­мѳ рский, созна­вамъ симъ моимъ листомъ: розѳж­чалъ ѳ сми зем­лю пану Янъ­чин­ско­му от гос­по­да­ря нашо­го вели­ко­го кня­зя люд­ми з Мок­ры­ча­ны и з игу­мѳ­номъ Бла­жѳ ниц­ким; на пѳрвѳ й повел нас пан Янчин­ский по сво­имъ гра­нямъ доли­ною, што от Бла­жѳ­ни­ка идет под­ле реки, и рѳкъ панъ Янчин­ский:
на той долине мои люде мають сли­до­гонъ и з Бла­жѳ­ни­ча­ны; и оттол при­е­ха­ли есмо к дорож­дѣ , што от Бла­же­ни­ка идеть в лѣ съ Кго­пѳрѳц­кий, и пан Янчин­ский рекъ: ту я маю сли­ догонъ и (с) Мок­ры­ча­ны. И Мок­ры­чанъ опы­та­ли; и Мок­ры­чане инъ­шие рек­ли: тут мает панъ Янчин­ский сли­до­гонъ, а иншиѳ рек­ли: далей маем; и в том рѳ ч свою под­во­и­ли.
И оттол поеха­ли есмо дорож­кою, што от Бла­же­ни­ка идеть кг Бов­б­ломъ и преѳ­ха­ли есмо к дубу, и пан Янъ­чин­ский рек: тот дуб сто­ит на моей зем­ли а сло­вѳ т Дяги­лев дуб;
мой чоло­век Дягил выде­лал его сво­ею рукою, пото­му сло­вет Дяги­лѳвъ дубъ; и от того при­вел нас пан Янчин­ский и к гра­ням и рек: тут тые гра­ни сам княз вели­кий Швит­ри­гай­ло, при­вер­нув­ши свой кон и вынем­ши кордъ, сво­ею ру­ кою тые гра­ни зару­бал. Мы Бовб­лян опы­та­ли, и Бовб­лянѳ рек­ли вси: „прав­да ест, тые гра­ни сам княз вели­кий Швит­ри­гай­ло при­вер­нулъ свой кон и, вынем­ши кордъ, сво­ею ру­ кою тые гра­ни зару­бал и казал намъ потол дер­жа­ти и по тот дуб, што от нас едучи от Бов­бол ко Вла­жѳ­ни­ку сто­ит по левой руде доро­ги, што сло­вет Дяги­лев дуб, ино по лѣ вой руде того дуба казал пану Янчин­ско­му дер­жа­ти, а по пра­ вой руцѣ того дуба к доро­ги, што идет от нас и к Вла­жѳ­ни­ку, нам казал дер­жа­ти и пахат“. И потом Мок­ры­чанѳ нас пове­ли по сво­им гра­ням мано­ви­ца­ми по дуб­ро­вѣ и по бору; и опят есмо при­е­ха­ли к той долине, откол нас пан Янчин­ ский повел; и Мок­ры­чанѳ нам жад­но­го зна­ку не вка­за­ли, а ни гра­ни. И я есми з люд­ми доб­ры­ми поро­зу­мѳлъ, иясбы тые люди гос­по­дар­скии Мок­ры­чане с паномъ Янчин­ским ото бол­шѳ й того тяжи не мели;, и о кол­ко зем­ли онѳ с паном Ян­чинским спор мели, и я есми того поло­ви­цу отѳ­хал и грань пѳръ­вую ѳ сми зару­бал в дубѣ , едучи от Бов­бол к Бла­жѳ­ни­ку, к лесу при­е­хав­ши, по левой руцѳ, под­ле самой доро­ги тот дуб сто­ит, и оттоль через греб­ли конѳцъ про­па­ха­ных нив и озли тое сму­жа­ли (сѳ ножа­ти?), што и къ Вла­жѳ­ни­ку слу­ша­ют, олижъ до самое реки; а што Мок­рыц­кии про­па­ши (и) сѳ но- жати, тое ѳ сми казалъ Мок­ры­чанѳ мъ роби­ти; а што Бла­жѳ­ниц­кии про­па­ши и сеяо­жа­ти, то ѳ сми казал Вла­жѳ­ни­ча­номъ роби­ти. А при мнѣ былъ панъ Яцко Хвалѳ­ли­е­вичъ, а княз Пѳтръ Михай­ло­вичъ Мѳжи­но­со­вичъ, а панъ Исач­ко Пузов­ский, а пан Фѳдь­ко Шѳл­вов­скии, а панъ Литава­ровъ, намес­никъ вѳ рбов­ский Сидоръ. А для липъ­шои твер­до­сти и пѳчат ѳсми свою при­ло­жил и к сему мое­му листу. Писан у Воло­ди­ме­ри, июля трид­ца­то­го дня, индыктъ пер­вый.
Кото­рый же тот лист вышей мѳно­ва­ный до книгъ зѳм­скихъ воло­ди­мѳр­ских ѳстъ запи­сан.
Кни­га Киев. Центр. Арх. М 929, л. 158 об. актъ 94.

№ 2

1518 г., мая 5. Король потвер­жда­етъ на вѣ чность кня­зю Пет­ру Михай­ло­ви­чу зем­ли, пожа­ло­ван­ныя ему и пріоб­рѣ­тен­ныя имъ мѣною.

Потвѳр­жѳньѳ кня­зю Пет­ру Михай­ло­ви­чу на три дво­ри­ща в Луц­комъ пове­те на Крас­номъ: Дѳмъ­я­нов­скоѳ, Баш­ма­нов­ское и Жуков­скоѳ, и на фоль­ва­рокъ въ Луц­ку на Чѳрнь­чохъ Гри­нев­ский, вымѳнѳ­ный у Вас­ка Бѳли­ко­ви­ча веч­но­стью.

Жик­ги­монтъ, Божъю мило­стью корол пол­ский, вели­кий княз литов­ский, рус­кий, прус­кий, жомо­итъ­ский и иныхъ,— чинимъ зна­ме­ни­то симъ нашимъ листомъ, хто на него посмот­рит або чту­чи его услы­шить, нинѳш­нимъ и напо­томъ будучимъ, кому будѳть потребъ того вѳда­ти: билъ намъ чоломъ княз Пѳтръ Михай­ло­вичъ и повѳ­дилъ перед нами, што жъ братъ нашъ Алѳкъ­сандър король его милость далъ ему две дво­ри­ща пустыхъ въ Луцъ­комъ пове­те, на Крас­ номъ, на имя Дѳмъ­я­но­въскоѳ а Баш­ма­но­въскоѳ, с пол­ми, и з сѳяо­жатьми, и зо въсимъ с тымъ, што здавъна к нимъ при­слу­х­адо; а ку тому вжо мы к тымъ жо двумъ дво­ри­щамъ при­да­ли ему тамъ жо на Крас­номъ дво­ри­що иа имя Жуко­въскоѳ, такъ­жо с поль­ми, и сѳно­жатьми. Тежъ повѳ­дилъ перед нами, ижъ онъ вымѳ­нялъ в зѳмѳ­ни­на волы­нъ­ско­го Вас­ка Бели­ко­ви­ча фоль­ва­рокъ в Луц­ку на Чѳръ­нъ­чохъ на имя Гри­невъскоѳ, тежъ зо всимъ, какъ ся тотъ фоль­ва­рокъ здавъна в собѳ мелъ; и на то все листы дани­ну бра­та нашо­го коро­ля его мило­сти Алѳкъ­санъ­д­ра и нашу, и тежъ листъ мѳно­въный того Вас­ка Бели­ко­ви­ча перед нами вка­зы­валъ и билъ намъ чоломъ, абы­хъ­мо ему на то дали нашъ листъ и то все потверъ­ди­ли ему нашимъ листомъ на вечъ­ность. Ино мы, з лас­ки нашоѳ за его к намъ вер­ную служъ­бу и на его чоло­мъ­битьѳ то вчи­ни­ли, — на то дали ему сѳсь нашъ листъ на тые три дво­ри­ща, дани­ну бра­та нашо­го и нашу, и фоль­фа­рокъ, што онъ вымѳ­нялъ у Вас­ка Вѳли­ко­ви­ча, потвѳръ­жаѳмъ симъ нашимъ листомъ вѳчъ­но, ему само­му, и его жояе, и ихъ детѳмъ и напо­томъ буду- чимъ ихъ щад­комъ, со въси­ми люд­ми тыхъ дво­рищъ и фоль­варъ­ка, и з ихъ вси­ми зѳмъ­ля­ми паш­ны­ми, и съ сено­жатьми, и з гаи, и з хво­ро­сты, и заросль­ми, и з ловы зве­рин­ны­ми и пъта­шъ­и­ми, и с озѳ­ры, и з река­ми, и з рѳчъ­ка­ми, и съ ста­вы и ста­ви­щи, и з млы­ны и ихъ вымѳ лъки, и з боб­ро­вы­ми гоны, и служъ­ба­ми тыхъ лю­ дей, и с цинъ­ши и зо въси­ми оны­ми пла­ты, и пожитъ­ки и подат­ми, кото­рые коль­вѳк з людей и с тыхъ дво­рищъ и фоль­варъ­ка идуть, и со всим с тымъ, какъ ся тые дво­ри­ща и фоль­ва­рокъ здавъна и нинѳ сами в собе и въ гра­ни­цахъ ся сво­ихъ мають, под­лугъ дани­ны и листовъ бра­та нашо­го и нашоѳ и тежъ мены его и листа мѳно­въною; и волѳнъ онъ то собе раз­ши­ри­ти, и прибавити,и к сво­е­му лѳпъ­шо­му и въжи­точъ­но­му обѳръ­ну­ти, и какъ самъ нале­пей розу­мѳ­ю­чи.
А на твер­дость того и печать нашу каза­ли есмо иривѳ­си­ти к сему нашо­му листу. При томъ были пано­вѳ рада: панъ вилен­ский, гѳтъ­манъ навы­шъ­ший, ста­ро­ста луцъ­кий, брас­ лавъский и вѳни­цъ­кий, мар­ша­локъ волы­нъ­скоѳ земъ­ли княз Костен­т­инъ Ива­но­вичъ Озстроз­ский, маръ­ша­локъ, ста­ро­ста бѳрѳстѳй­ский и лид­ский панъ Юрый Ива­но­вичъ Ильи­ни­ча, под­скаръ­бий зѳмъ­ский, ста­ро­ста ковѳнь­ский панъ Авърамъ Езу­фо­вичъ, мар­ша­локъ и писаръ, дѳръ­жавъ­ца каменѳц­кий панъ Богушъ Бого­ви­ти­но­вичъ, под­скаръ­бий дворъ­ный дѳръ­жавъна вѳли­кий­ский пан Иван Алек­сан­дро­вичъ. Писанъ у Кра­ко­вѣ, под лет. Бож. нарож. 1618, мѣся­ца­мая б дня, индик­та 6.
Под­пис руки его коро­лев­ское мило­сти.
Копоть, писаръ.

Литов. Мет­ри­ки. Зап. Лит. № 22 л., 100 101.

№ 2

1528, июня 29. Гра­мо­та Сигиз­мун­да I, раз­ре­ша­ю­щая кня­зю Пет­ру Михай­ло­ви­чу осно­вать город в его наслед­ствен­ном име­нии, сел Острож­це, в зем­ле Волын­ской; уста­нав­ля­ю­щая в этом горо­де тор­ги и ярмар­ки, жалу­ю­щая ему Маг­де­бур­ское пра­во и осво­бож­да­ю­щая его жите­лей от пошлин в поль­зу част­ных лиц.за про­воз това­ров.

Жиг­ки­монт, Божою мило­стю король поль­ский, вели­кий князь литов­ский, рус­кий, прус­кий, жомо­ить­ский, мазо­вец­кий и иных.

Чиним зна­ме­ни­то сим нашим листом, хто на него посмот­рит, або, чту­чи его, велы­шит, нинеш­ним и потом будучим,
кому потре­ба будеть того веда­ли. Бил нам чолом город­ни­чий троц­кий, князь Петр Михай­ло­вич, о том, абы­хъ­мо доз­во­ли­ли ему в име­нии его отчиз­ном и дедиз­ном, на ймя в Острож­цы‚ в зем­ли Волын­ской, место под­не­сти и поса­ди­ти, и тор­ги вста­но­ви­ти, и ярмарк вроч­ный мети, и тым меща­ном того места его пра­во майт­бор­ское со вси­ма потре­ба­ми уста­ва­ти. Ино мы, упа­мя­то­вав­ши к нам его вер­ныи послу­ги, кото­рые он нам звык здав­на чини­ти, из особ­ли­вое лас­ки нашое на его чело­мъ­би­тье, то вчи­ни­ли есмо: ему в том име­ньи его, Острож­цы, место под­не­сти и поса­ди­ти вся­ки­ми люд­ми: Ляхи и Русью, Жиды и Оръ­мя­ны; в кото­ром-же месте допу­ща­ем торг мети и вста­но­ви­ти в неде­лю; и закли­ка­ти по всем сто­ро­нам и явно высла­ви­ти; и ярмар­ки два в рок там мети: один на Воз­не­сене Гос­подне, а друг на день све­то­го апо­сто­ла и еван­ге­ли­ста Луки у в осень; а тыи яръ­мар­ки маютъ черезъ тыдень сто­я­ти и вси люди поспо­ли­тыи мають в них доб­рую без­печ­ность и доб­ро­во­лен­ство мети при­е­хати, и отъ­е­хати, и тор­го­ва­ти, вод­ле прав и звы­чаю инших мест наших.

И допу­сти­ли есмо всим людем их и ремес­ни­ком, хто­бы-кол­век по сво­ей доб­рой воли до того места его при­шелъ, доб­ро­во­лие сажа­ти­ся. И выз­во­ля­ем тое место его, яко ся на сво­их гра­ни­цах и межах дол­го и широ­ко маеть, з пра­ва рус­ко­го и литов­ско­го и з ыншихъ правъ поспо­ла­тых: маеть ся тое место его — войт, и мещане, и вси люде, кото­рыи будуть в нем меш­ка­ти, тых часов нынеш­них и на веч­ность, вси­ми тыми спра­ва­ми, и члон­ка­ми, и выпи­са­ми обы­ча­ев спра­во­ва­ти и обы­хо­ди­ти так, яко есть обы­чай пра­ва майт­бор­ско­го, и як ся в ынших местех наших спра­ву­ють и радять. А жидо­ва того места его Остро­жец­ко­го мають ся у пра­ве ряди­ти и обы­хо­ди­ти тым пра­вом, кото­рым
Жидов …….. …….. обхо­дять, и спра­ву­ют, и быва­ют сужо­ны.

А кото­ры мещане и кра­ма­ры, меш­ка­ю­чи в том месте, где кол­век з кон­ми, и з быд­лом, и з ынши­ми речь­ми сво­и­ми тор­го­вы­ми, до кото­рых мест и месте­чок поедуть, тогды ста­рый мыта, и соле­ни­чое в местех наших мают дава­ти, а где бы инде в местех, князь­ских и пан­ских новыи мыта были вста­нов­ле­ны, и они там мыта и соле­ни­чое не мають пла­ти­ти. И кож­дый меща­нин того места Остро­жец­ко­го мает от тако­во­го пла­те­жа мыта выз­во­лен быти. И тое место в том име­ньи его, и торг и яръ­мор­ки, и вси члон­ки и дела, яко выше в том нашом листе сто­ить выпи­са­но, ишь то к пра­ву майт­бор­ско­му при­слу­шить, потвер­жа­е­мо сим нашим при­ви­лем кня­зю Пет­ру само­му, и его жоне, и их детем, и напо­том будучим их счад­ком веч­но и на веки непо­руш­но. А на твер­дость того, и печать нашу каза­ли есмо при­ве­си­ти к сему нашо­му листу.

А при том были пано­ве рада вели­ко­го кияз­ства: Князь Ян, бис­куп вилен­ский. Князь Павел, бис­куп луц­кий и бере­стей­скй. Вое­во­да троц­кий, гет­ман най­вы­ш­ший, ста­ро­ста бра­слав­ский и вин­ниц­кий, князь Костен­тин Ива­но­вич Остроз­ский. Вое­во­да вилен­ский, канц­лер вели­ко­го княз­ства, ста­ро­ста белз­кий и мозыр­ский, пан Олб­рахт
Мар­ты­но­вич Кга­штолд. Пац­юн вилен­ский, ста­ро­ста горо­ден­ский, мар­ша­лок двор­ный, дер­жав­ца лид­ский и белиц­кий, пая­юн Юрьи Мико­ла­е­вич Ради­ви­ло­ви­ча. Мар­ша­лок зем­ский, вое­во­да нов­го­род­ский, дер­жав­ца мереч­ский, ошмян­ский и дови­тов­ский, пан Ян Яно­вич Забе­ре­зин­ский; и иные пано­ве рада.

Писан у Вил­ни, под леты Боже­го наро­же­ня тыся­ча пят­сот 28, меся­ца июня 29 дня. Индик­та пер­во­го.
Sigismundus rex m. р. Иваш­ко Гор­но­стай, писар, намест­ник дор­су­ниш­ский.

Под­лин­ник, напи­сан­ный на пер­га­мент­ном листе, с при­ве­шен­ною вос­ко­вою печа­тью,
Пуб­ли­ка­ции: Архив Юго-Запад­ной Рос­сии, изда­ва­е­мый Вре­ мен­ной комис­си­ею для раз­бо­ра древ­них актов, учре­жден­ной при Киев­ском, По­ доль­ском и Волын­ском гене­рал-губер­на­то­ре. Ч. 5, т. 1. Акты о горо­дах (1432­ 1798). Киев, Унив. Тип., 1869. — С. 36-37. 2. Lietovus Metrika. Kn.12. (1522-1529): Uzrasyimi knyga 12 / Parenge D. Antanavicius ir A. Baliulis. — Vilnius, 2001 // № 680. 1528. 06.29. — C. 522-523.

№ 3

1535, трав­ня 16. Тули­чів. — Лист про­даж­ний кня­зя Пет­ра Михай­ло­ви­ча Остро­же­ць­ко­го кня­зю Васи­лю Михай­ло­ви­чу Сан­гуш­ко­ви­чу Ковельсь­ко­му на маєток Тули­чів за 400 кіп гро­шів.

Z, кн(я)зь Пtтръ Михай­ло­вич jстро­жtц­кий, чиню zвно и созна­ваю самъ на сtбt симъ моимъ листtмъ, нинtш­нимъ и на по-том будучим, кому будtт потрtб того вѣда­ти або чту­чи єго слы­ша­ти, што ж про­дал єсмо на вѣч­ность кн(я)зю Васи­лю Михай­ло­ви­чу Сонк­гуш­кtви­ча Ковtл­ско­му tго м(и)л(о)сти, кн(я)г(и)ни и ихъ м(и)л(о)сти дѣтtмъ имtнє, выслу­гу мою, в повѣтt Воло­ди­мtр­скомъ на имz Тули­човъ за чоты­ри­ста коп гро­шtй монtты и лич­бы Вtли­ко­го кн(я)зтва Литов­ско­го по дtсzти пѣнzзtй Y грошь, кото­роє жь имtнє выслу­жилъ єсми на г(о)с(по)дарѣ н(а)шомъ слав­ноє памtти Алtк­сан­дрt, коро­ли єго м(и)л(о)сти, а про­дал єсми єго м(и)л(о)сти тоє выш­шо мtнt­ноє имtнє вѣч­но и на вtч­ныи часы нtпо­руш­но з дво­ромъ моимъ, с пол­ми паш­ны­ми того дво­ра и сtно-жат­ми, з люд­ми и зъ ихъ подач­ка­ми и робо­та­ми, и з ихъ зtм­лz­ми паш­ны­ми и борт­ны­ми, съ сtно­жат­ми, з лtсы и з дуб­ро­ва­ми, з ло-вы звtри­ны­ми и пта­ши­ми, з рtка­ми и з рtч­ка­ми, и з боло­ты, съ ста­вы и съ ста­ви­щи, з млы­ны и з ихъ вымtл­ка­ми, и зо всимъ с тымъ, какъ z тоє имѣньє самъ дtр­жал и как сz тоє имtнє съ ста­ро­дав­на Y сво­их гра­ни­цах маєт, ничо­го на сtбt нt вый­му­ю­чи и на потом­ки мои.
Волtн кн(я)зь Васи­лtй єго м(и)л(о)сть и єго м(и)л(о)сти кн(я)-г(и)нz, и ихъ м(и)л(о)сти дѣти и потом­ки тоє выш­шо мtнt­ноє имѣньє про­да­ти и jтда­ти, и замt­ни­ти, и на ц(t)рков Божю за-писа­ти, и къ своє­му лtп­шо­му пожит­ку jбtр­ну­ти, zко самъ налt­пtй розу­мtти будtть, а z, кн(я)зь Пtтръ, жона и дtти мои, и ближ­нии и потом­ки н(а)ши нt маємъ сz в тоє имѣньє ничимъ въсту­па­ти, а ни тоє куп­ли єго м(и)л(о)сти зрY­ши­ти. И кото­рыи листы, твtр­до­сти при­ви­лz, г(о)с(по)даръскии потвtр­жtнz на Тули­чов и листъ сYдо­вый, што єсми мѣл пра­во з лѣтов­ски­ми j зtм­лю тули­чов­скую, тыи вси листы єго м(и)л(о)сти єсми дал. И на то єсми єго м(и)л(о)сти дал сtй мой листъ з моєю пtча­тью. А при томъ были к тому доб­рt свѣ­до­ми г(о)с(по)д(и)нъ jт(t)цъ вл(а)ди(к)а воло­ди­мtр­ский и бtрtстtй­ский Иjна, а пан Васи­лtй Сtмаш­кtвич, а пан Фtдоръ Сtр­бин, а пан Пtтръ Калу­сов­ский. И жtдал єсми ихъ м(и)л(о)сть j пtча­ти, и их м(и)л(о)сть на моє жtданє то вчи­ни­ли и пtча­ти свои при­ло­жи­ли к сtму моє­му листу.
П(и)с(а)н в Тули­чо­вt под лtт(о) Бож(его) нарож(еня) 1535 м(е)с(я)ца маz 17 дtн, индик­та jсмый.
Ори­гі­нал: AGAD, Zbiόr Dokumentόw Pergaminowych, Dz. X, Sygn. 4785, K. 1.
Пер­га­мент. Роз­міри: 53,5х30 см. Кіль­кість стрі­чок — 15. Стан збе­ре­жен­ня — добрий. Чор­ни­ло світ­ло-корич­не­ве. Ско­ро­пис. Почерк писа­ря вираз­ний. Натиск силь­ний. Пер­ша літе­ра з візе­рун­ком. Збе­рег­ли­ся міс­ця від п’яти печа­ток, а також два пле­те­них шнур­ки (кожен з яких скла­даєть­ся із зеле­но­го та корич­не­во­го кольорів). На одно­му з них зали­ши­лась кусто­дія без печат­ки. Ім’я писа­ря від­сут­нє.
Попе­ред­ні пуб­ліка­ції: Archiwum książąt Sanguszków w Sławucię, wydane przez Bronisława Gorczaka, kon.serwatora tegoż archiwum. — T. IV. (1535–1547). — Lwów, 1890. — № VIII. — S. 11–12. У цьо­му видані доку­мент помил­ко­во датуєть­ся 17 трав­ня 1535 р.

№ 4

1586, берез­ня 1. Дуб­но. – Лист бере­стейсь­ко­го земсь­ко­го суд­ді Ада­ма Потія і його дру­жи­ни кж. Ган­ни Голов­нян­ки-Остро­же­ць­кої, та слонімсь­ко­го ґродсь­ко­го суд­ді Федо­ра Туше­ви­ць­ко­го і його дру­жи­ни кж. Мари­ни Голов­нян­ки-Остро­же­ць­кої волинсь­ко­му воє­воді кн. Яну­шу Острозь­ко­му про визнан­ня за ним прав на тре­тю части­ну спад­ко­вих володінь по смер­ті кн. Андрія Голов­ні-Остро­же­ць­ко­го

Ѧ, Адам Потεи, судѧ зεм­скии бεрεстεис­кии, а ѧ, Ган­на кнεж­на Ѡстрожεцког[о], мал­жон­ка εго м[и]л[о]сти, и ѧ, Өεдор Богү­шεвич Тушо­виц­кии, судѧ кгрод­скии сло­ним­скии, а ѧ, Мари­на кн[ε]жна Ѡстрожεцког[о], созна|| [арк. 106 зв.]ваεм и чиним ѧвно сами на сεбε сим нашим листом кож­до­мү, кому будεть потрε­ба тог[о] вѣда­ти албо чту­чи εго слы­ша­ти нинε­шъ­ним и напо­том будү­чим, иж што год­ныи памєти εго м[и]л[о]сть кнѧз Өεдор Голов­нѧ Ѡстро­жεц­кии, пан и ѡтε­ць наш милыи, за доб­рым үва­жεнεм и роз­мыс­лом сво­им, за живо­та своε­го, маю­чи ѡдна­кую м[и]л[о]сть про­тив сына своεг[о] кн[ѧ]зѧ Андрεѧ и нас, дεвок сво­их, а забε­га­ю­чи томү, абы по смεр­ти εго маεт­но­сти вси имεнѧ εго ѡтчиз­ныε, набы­тыε лεдаεко ѡт дому и потом­ства нε ѡтышли и роспро­шо­ны нε были и в рүки ѡбчиε нε при­шли, ѧко тог[о] мног[о] бываεть, иж сε домы зац­ныε в нεдо­статъ­кү потом­ства станү мүзског[о] зводεть (!) и маεт­но­сти мимо власт­ноε потом­ство в ыншиε домы при­ходѧть, з мило­сти своεи ѡтцεв­скоε то варо­вал, иж сын εго м[и]л[о]сти кн[ѧ]зь Андрεи, зостав­ши по смεр­ти εго м[и]л[о]сти ѡтца своεг[о] на тых үсих иминѧх ѡтчиз­ных и набы­тых, мεш­ка­ю­чи, а потом бεз
потом­ства з сεго свѣта зышол, тεды тыε вси иминѧ ѡтчиз­ныε и набы­тыε гдεж колвεк лεжа­чиε ни на кого иншог[о], вод­лє пра­ва прирожоног[о] и того варун­кү εго м[и]л[о]сти, ѡдно на нас, доч­ки εго м[и]л[о]сти, спа­сти и при­и­ти мили. А сын εго м[и]л[о]сти кн[ѧ]зь Андрεи Ѡстро­жεц­кии, нε маю­чи потом­ства, так үсих, ѧко и поε­дын­ком тых имεнεи сво­их ѡтчиз­ных и набы­тых вεчи­стых пра­вом нико­мү ѡтдать, про­дать, ани застав­ным ѡбы­чаєм в рүки ѡбъ­чиε заво­ди­ти, запи­со­ва­ти и жад­ным || [арк. 107] ѡбы­чаεм ѡт нас, сεстръ сво­их, ѡтдалѧти и заво­ди­ти нε мεл и нε мог, ѡ чом ширεи в том записε εсть напи­са­но, што и на врѧдε кгрод­ском и зεм­ском бεрεстεис­ком ѡчεви­стε εго м[и]л[о]сть созна­ти рачил.
То пак тεпεр в рокү нεдав­но про­шлом ѡсмъ­дεсѧт пѧтом кн[ѧ]зь Андрεи Голов­нѧ Ѡстро­жεц­кии бεз потом­ства из сεго свεта зышол, а тыε вси имѣньѧ ѡтчиз­ныε и набы­тыε, так вод­лε записү εго м[и]л[о]сти кн[ѧ]зѧ Өεдо­ра Ѡстрожεцког[о], п[а]на ѡтца нашог[о], ѧко и пра­вом при­ро­жо­ным, на нас при­шли и спа­ли.
Ѧкож до нико­то­рых имѣнεи ѡтчиз­ных εго м[и]л[о]сть кн[ѧ]зь Ѧнүшъ Ѡстроз­скии, пан воε­во­да зεм­ли Волын­скоε, пра­вом сво­им, ѡт εго м[и]л[о]сти кн[ѧ]зѧ Андрεѧ Голов­ни Острожεцког[о] даным, ѡзвал. А так мы вси вышεи мεно­ва­ныε εдно­ста­инε, ѡба­чив­ши пра­во εг[о] м[и]л[о]сти, а нε үда­ю­чи сѧ зъ εго м[и]л[о]стью в жад­ноε пра­во, памεта­ю­чи на кров­ноε пови­но­ват­ство εго кн[ѧ]жεцкоε м[и]л[о]сти з мал­жон­ка­ми наши­ми, кгдыж кн[ѧ]зь Голов­нѧ и мал­жон­ки н[а]ши, и таѧ маεт­ность з домү εго м[и]л[о]сти вышла, үчи­ни­ли εсмо из εго м[и]л[о]стью такоε поста­но­вεнε. Маю­чи вол­ность на листε доб­ро­вол­ном записε, ѡт εго м[и]л[о]сти кн[ѧ]зѧ Өεдо­ра Голов­ни нам даног[о], по смεр­ти сына εго, а шъвак­г­ра нашог[о], ү тыε вси иминѧ ѡтчиз­ныε и набы­тыε, ѧко во влас­ность н[а]шу, үεхат, до тог[о] всεг[о] пра­ва своε­го вεч­ны­ми часы εго м[и]л[о]сти кнѧж[а]ти Ѧну­ша Ѡстрозског[о], воε­водү волынског[о], при­пу­сти­ли и заров­но, ѧко и на сεбε, тоε пра­во н[а]шε набы­тоε и при­ро­жо­ноε на εго м[и]л[о]сть кн[ѧ]зѧ Ѧну­ша Ѡстроз­ско­го үли­ли и симъ листом || [арк. 107 зв.] нашим үли­ваεм.
Маεт εг[о] м[и]л[о]сть за тым пра­вом сво­имъ и нашим сам прεз сεбε або слүгъ послан­цов сво­их з нами або с послан­ца­ми н[а]шими в тыε үси имεнѧ ѡтчиз­ныε и набы­тыε мεста, дво­ры, өол­вар­ки, по смεр­ти кн[ѧ]зѧ Андрεѧ Ѡстрожεцког[о] зоста­лыε, моц­нε үεха­ти, ү моц и дεр­жанε спо­лом з нами або послан­ца­ми наши­ми взѧт, а үзѧв­ши, зараз тыε үси имεнѧ гдε колвεк лεжа­чиε на ров­ныε три части з нами ү дεр­жанε роздε­ли­ти вод­лε тεпεрεшнεг[о] поста­но­вεнѧ нашо­го, то εст:Маεт εго м[и]л[о]сть кн[ѧ]зь Ѧнуш Ѡстроз­скии на част свою взѧти собε замок и мѣсто и сεло Ѡстро­жεц, сεло Повжи, двор и мисто Андрєεв и с при­сεл­ка­ми, здав­на до нεг[о] налε­жа­чи­ми, то εст сεло Бεрεз­наѧ, сεло Горо­ди­щε, Вит­ко­ви­чε, Кнѧз, сεло Бов­ши, сεло Брон­наѧ, сεло Полѧнε и Чор­наѧ Тиши­ца. А на част мεнε, Ада­ма Потεѧ, суди зεм­ског бεрεстεиског[о], и мεнε, мал­жон­ки εго м[и]л[о]сти, Ган­ны: двор, мѣсто и сεло Рожан­цы, сεло При­бо­ров – имεнѧ, в повεтε Бεрεстεис­ком лεжа­чиε, а в повѣтε Воло­ди­мεр­скомъ двор и сεло Ухо­виц­коε.
А на часть мεнε, Өεдо­ра Богу­шεви­ча Тушεвицког[о], суди кгродског[о] слонимског[о], и мнε, мал­жон­цε εго м[и]л[о]сти, Маринε: двор и сεло Дεрнь с при­сεл­ки, до нεго налε­жа­чи­ми, өол­ва­рок под мѣстом Луц­ком Чεр­нъ­чы­чи, и двор в зам­кү ѡкол­ном луц­ком, двор и сεло Коѧров, лεжа­чиε в зεм­ли Волын­скои в повεтε Луц­ком, зо всим на всε, з боѧ­ры, люд­ми тӕг­лы­ми, под­во­ри­щъ­ны­ми, под­сусεд­ки и их всѧки­ми повин­но­стӕ­ми мεно­ва­ны­ми и нεмε­но­ва­ны­ми, правε зо всим с тым, ѧко сѧ тыε имεнѧ здав­на сами в собє, ү пожит­кох, гра­ни­цεх и ѡбы­ходεх сво­их мають. И, так­жε подε­лив­ши, вод­лε сεг[о] поста­но­вεнѧ нашо­го, кож­дыи своεε дεл­ни­цы имεнεи, мы сами и потом­ки || [арк. 108] н[а]ши, дεр­жа­чи, спо­ко­инε бεз пεрεка­зы и үсту­пү ѡдин ѡт дрүгог[о] дεр­жа­ти маεм. А пак ли бы тεжъ кото­роε ж колвεк имѣньε с тых наших роз­о­бра­ных частεи прав­нε по сεм листε и роз­о­бра­ню нашом ӕко колвεк и ѡт кото­ро­го ж з нас колвεк ѡты­ити мило, тогды маεм и повин­ни будεмъ с тых всих трεх частεи так вεлε ѡно­му, комү бы с пра­ва што ѡтышло, наго­ро­ди­ти и посту­пи­ти, выдε­лив­ши то ӕко­бы бεз шко­ды ѡног было.
А чинε­чи тым пεв­нεи, маεм и вин­ни будεм сεε поста­но­вεнε и запис наш на роч­ках кгрод­ских бεрεстεис­ких або гдεж колвεк на врѧдε кгрод­ском, г[оспо]д[а]рском и на кото­рых жε колвεк роч­ках буд надалεи, ѡдно кото­рыε бы ү два­надца­ти нεдε[л]ӕх ѡт даты сεго листү сужε­ны были, созна­ти и сεс лист поста­но­вεнε н[а]шε до книг дати запи­са­ти. А εсли­бысмы вси або кото­рыи з нас так нε үчи­нил и нε выпол­нил або сεε поста­но­вεнε н[а]шε мы сами або потом­ки н[а]ши в чим колвεк здεр­жа­ти нε хотε­ли, тεды мы, а по нас потом­ки н[а]ши кн[ѧ]ж[а]ти εго м[и]л[о]сти пану воε­водε волын­ско­му маεм и вин­ни будεм зару­ки запла­ти­ти чоты­ри тисε­чи копъ гро­шεи лич­бы и монεты литов­скоε, и шко­ды, и накла­ды, кото­рыε бы прав­нε пока­за­ли, а запла­тив­ши εго м[и]л[о]сти зарүку, шко­ды и накла­ды, прεд сε сεс лист и поста­но­вεнε н[а]шε вεч­нε мы и потом­ство н[а]шε мεжи собою дεр­жа­ти и в каждог[о] сүдү и пра­ва сεε поста­но­вεнε и лист наш за моц­ныи при­и­мо­ван и захо­ван быти маεть. А гдε­бысмо мы тεж вси або кото­роε з насъ на роч­ках кгрод­ских вод­лε сεг[о] поста­но­вεнѧ, ӕко сε вышεи помε­ни­ло, и з ӕких колвε[къ] при­чин нε созна­ли || [арк. 108 зв.] и сεго листү до кънигъ запи­са­ти нε дали, тεды мы сѣмъ листом нашим даємъ моцъ и волъ­но будε кн[ѧ]ж[а]ти εго мило­сти само­мү або прεз үмоцо­ва­но­го своε­го сεсь листъ поста­но­вεнε н[а]шε на кото­рыε роч­ки або роки зεм­скиε, кгрод­скиε, гъдε εго милость самъ похочεт, пεрεдъ врѧ­домъ зεмъ­скимъ або кгрод­ским ѡпо­вε­да­ти и дати до книг запи­са­ти и выпис собε взѧти, а тоε ѡпо­вε­данε и запи­санε εго м[и]л[о]сти само­го або үмоцо­ва­но­го εго мило­сти ү каж­до­го пра­ва зав­шε маεть быти такъ моцъ­но, ӕко­бысмо мы сами ѡчεви­сто пєрεд врӕ­дом до къниг созъ­на­ва­ли.
И на то εсмо дали εго мило­сти кнѧ­жа­ти Ѧнү­шу Ѡсътроз­ско­мү, воε­водε волын­ско­мү, сами на сεбε сεс нашъ листъ вызна­ныи под наши­ми пεчатьми и съ под­пи­сомъ рүкъ мнε, Ада­ма Потεѧ, суди зεмъ­ско­го бεрεстεис­ко­го, а мънε, Өεдо­ра Богү­шεви­ча Түшεви­цъ­ко­го, и под пεчатьми и съ под­пи­со­мрүкъ их м[и]л[о]сти панов а при­ѧтεлεи наших εго мило­сти п[а]на Миха­и­ла Мышъ­ки-Вар­ков­ско­го, кашъ||[арк. 109]талѧна зεм­ли Волын­скоε, пана Ѧцка Буто­ви­ча, хорү­жо­го киεв­ско­го, пана Кры­шъ­тоөа Палүц­къ­ко­го, подъ­ча­шо­го (!), а пана Өεдо­ра Гур­ка, кото­рыε то ихъ милость при том были и того всε­го доб­рε вѣдо­ми, и за усът­ною а ѡчεви­стою про­зь­бою нашεю пεча­ти свои при­ло­жи­ли и рүки свои под­пи­са­ти рачи­ли къ сεмү нашо­мү листү.
Писанъ ү Дүбъ­нε лѣта по Наро­жε­ню Сына Божо­го тисѧ­ча пѧть­сотъ ѡсмъ­дεсѧтъ шосъто­го м[ε]с[ε]ца мар­ца пεр­во­го днѧ.
Адам Потεи, судѧ зεм­скии бεрεстεис­кии.
Өεдор Богү­шεвич Түшєвиц­кии, судѧ кгрод­скии сло­ним­скии.
Михалъ Мышъ­ка, каш­талѧн волын­скии, рүкою власт­ною.
Krzisztoph Paluczki, podczaszy ziemie wolhinskiey.
Ѧцъ­ко Дмит­ро­вич Буто­вич, хорү­жии зεм­ли Киεв­скоε.
Өεдор Гүръ­ко, рукою власт­ною.
Дж.: ЦДІАК Украї­ни, ф. 28, оп. 1, спр. 19, арк. 106–109. 11 берез­ня 1586 р. волинсь­кий воє­во­да кн. Януш Костян­ти­но­вич Острозь­кий пред’явив лист у Воло­ди­мирсь­ко­му ґродсь­ко­му суді перед воло­ди­мирсь­ким ста­ро­стою кн. Костян­ти­ном Костян­ти­но­ви­чем Острозь­ким.

№ 5

1548 года, апре­ля 27. Гра­мо­та Сигиз­мун­да Авгу­ста, при­ка­зы­ва­ю­щая дво­ря­намъ: кня­зю Мат­вею Чет­вер­тин­ско­му, Васи­лію Янко­ви­чу, Федо­ру и Гав­ри­лу Боке­ви­чамъ и Ива­ну Гуто­ру, явить­ся въ каче­ст†тре­тей­скихъ судей въ озна­чен­ный судеб­ный срокъ для раз­би­ра­тель­ства тяж­бы меж­ду Ковель­скимъ ста­ро­стою Бог­да­номъ Семаш­комъ и кня­земъ Федо­ромъ Остро­жец­кимъ, о пра­ве вла­денія уро­чи­щем Про­го­ре­ли­цею.

Жик­ги­монтъ Августь, Божо­го мило­стію король Пол­скій, вели­кій князь Литов­скій, Рус­кій, Прус­кій, Жомо­ит­скій, Мазо­вец­кій и инныхъ.

Дво­ра­ни­ну нашо­му, кня­зю Мат­вею Васи­ле­ви­чу Чет­вер­тин­ско­му, а дер­жав­це Крас­но­сель­ско­му и Гали­чан­ско­му, Васи­лю Енко­ви­чу, а дво­ра­намъ нашимъ: Федо­ру а Гав­ри­лу Боке­ви­чомъ, а Ива­ну Гуго­ру Рога­чов­ско­му. При­сы­лалъ до насъ ста­ро­ста Ковель­скій, коро­ле­вое ее мило­сти, и наи­вы­ш­шое вели­кое кня­ги­ни Боны, пани мат­ки нашое, панъ Бог­данъ Михай­ло­вичъ Семаш­ко, жалу­ю­чи на кня­зя Федо­ра Пет­ро­ви­ча Остро­жец­ка­го о томъ, ижъ кото­рое име­нье, на имя Быст­ри­ці, онъ купиль у бояръ: кне­ги­ни Или­ной, у Жда­на Про­мчен­ко­ви­ча, а Оста­фія Яни­ча, ижъ онъ тому име­ню его, зъ име­ия сво­е­го Берез­ное, крив­ды и шко­ды вели­кое почи­нилъ и ост­ровъ его влас­ный, Быст­рыц­кій, кото­ро­го зовутъ Про­горЂ­ли­цою, усту­пу­етъ, и по кол­ко разъ людей сво­ихъ моц­но и кгвал­томъ усы­ла­етъ, и бчо­лы деретъ, и дере­вья борт­но­го о кол­ко сотъ пору­ба­ти и попа­ли­ти казалъ, и еще самъ, зъ канц­ле­ромъ нашое коми­сеи, взялъ, за кото­рую ему рокъ поло­жиль отъ сере­ды, усту­пив­ши въ пость тре­тей неде­ли, за два­надцать недЂль, кото­рый рокъ при­пад­нетъ по семой суб­о­те въ сере­ду, хотячи зъ нимъ о тотъ ост­ровъ Про­горЂ­ли­цу пра­во мЂти, и мЂну­ю­чи быти его сво­имъ, и онъ, хотячи зъ нимъ того року вжи­ва­ты и пра­во мЂти, взялъ в насъ зъ руки сво­ей судя­ми васъ; про­то пра­ка­зу­емъ вамъ, аби­сте на тотъ рокъ зъ руки его суда­ми были, и вос­по­локъ и зъ судя­ми его зго­див­ши, тамъ выеха­ли и о томъ ост­ровъ и о шко­ды, въ немъ поде­ла­ные, межи ними досмот­рЂ­ли, и спра­вед­ло­вость на конецъ вчи­ни­ли, под­ле обы­чая, пра­ва и ста­ту­ту зем­ско­го. И мы до кня­зя Федо­ра листъ нашъ писа­ти каза­ли, абы онъ самъ и зъ судя­ми сво­и­ми на тотъ рокъ, кото­рый самъ зло­жилъ, тамь выЂ­халъ, и втомъ ся зъ нимь раз­пра­вилъ и у пра­ва былъ послу­шонъ во всімъ. Ест­ли жъ бы вы, судьи, кото­рый зъ васъ, за неко­то­ры­ми спра­ва­ми сво­и­ми, на тотъ рокъ тамъ быти не мог­ли, тогды онъ можетъ на вашо мест­це кого иншихъ судей взя­ти, кото­рые будутъ мЂти моцъ тые речи межи нихъ за тою комис­сіею нашою спра­во­ва­ти и кон­чи­ти под­ле обы­чая, пра­ва и ста­ту­ту зем­ско­го, такъ яко и вы сами, отъ насъ взя­тые. Писанъ у Вил­ни, подъ лЂто Божо­го наро­женія 1548 г., меся­ца Апри­лиа 27 дедь, индик­та 6. (М. П.) Валеріапъ.
Сооб­ще­но В. Анто­но­ви­чемъ. /73/

Print Friendly, PDF & Email