Герб "Лебедь" князей Головчинских
Герб «Лебедь» кня­зей Голов­чин­ских

Общие сведения о роде

МИКИ­ТИ­НИ­ЧИ-ГОЛОВ­ЧИН­СКИЕ (белор. Галоўчын­скія, польск. Hołowczyńscy) – кня­же­ский род гер­ба «Лебедь» в Вели­ком кня­же­стве Литов­ском, ветвь кня­зей Путя­ти­ных-Елец­ких.

Родо­на­чаль­ни­ком рода счи­та­ет­ся князь Мат­вей Ники­тич (упо­ми­на­ет­ся в 1502—1539), при­е­хав­ший в Вели­кое кня­же­ство Литов­ское с дво­ром Еле­ны Ива­нов­ны, жены вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Алек­сандра Кази­ми­ро­ви­ча Ягел­лон­чи­ка. Нашчад­кі М. Мікі­ціні­ча ў дру­гой пало­ве XVI ст. сталі ўжы­ва­ць най­менне Галоўчын­скіх (ад назвы адна­го з нале­жы­ў­шых ім маёнт­каў — Галоўчын под Друц­ком). Соглас­но поль­ско­му гене­а­ло­гу Кас­пе­ру Несец­ко­му, кня­зья Голов­чин­ские про­ис­хо­ди­ли из север­ской линии Рюри­ко­ви­чей. Ад кня­зя Іва­на Фёда­раві­ча (незра­зу­ме­ла, хто менавіта маец­ца на ўва­зе) пай­шлі Мікі­цінічы і Рапа­лоўскія, лічы­ць аўтар1. У вядо­мых рада­вод­ных запі­сах Рапа­лоўскіх, аднак, аб Мікі­ціні­чах няма нівод­най згад­кі. Ю. Вольф асця­рож­на дапус­кае існа­ванне сувязі Мікі­ціні­чаў з Рапа­лоўскі­мі, але не робі­ць больш кан­кр­эт­ных выс­ноў2.

Про­ис­хож­де­ние Мат­вея Мики­ти­ни­ча най­де­но в резуль­та­те новей­ших иссле­до­ва­ний Без­род­но­ва, Бен­ци­а­но­ва и Бабен­ко. Спро­бу пралі­ць свят­ло на паход­жанне Мацвея Мікі­ціні­ча (у сувязі з рада­во­дам кня­зёў Пуця­ці­ных), зра­біў у рам­ках невя­ліка­га дасле­да­ван­ня генео­лаг У. Бяз­род­наў3. Ён звяр­нуў ува­гу на сінод­зік Мікі­ціні­чаў, які ўтрым­лі­ва­ец­ца ў памяніку Кіе­ва-Пяч­эр­скай лаў­ры4. Сярод прод­каў Мацвея там пералі­ча­ны пяць імё­наў: Фёдар, Дзміт­ры, Фёдар, Іван, Мікіта. Ата­я­са­міў­шы двух пер­шых з асо­ба­мі, вядо­мы­мі па іншых кры­ні­цах, даслед­чык вывеў род Пуця­ці­ных ад Дзміт­рыя Фёда­раві­ча Ста­ра­дуб­ска­га (1329—1354), які раней лічы­ў­ся бязд­зет­ным. На дум­ку Бяз­род­на­га, Мацвей Мікі­цініч — прад­стаўнік стар­эй­шай галі­ны роду Ста­ра­дуб­скіх, адзін з шас­ці сыноў Мікіты Іва­наві­ча, брат Іва­на, Фёда­ра, Васі­ля, Даві­да і Пят­ра. Ад двух апош­ніх і павін­ны былі паход­зі­ць Пуця­ці­ны, ад Мацвея — Мікі­цінічы-Галоўчын­скія-Рапа­лоўскія. Кры­ні­ца, якая ўтрым­лі­вае ўскос­ныя свед­чан­ні на кары­с­ць яго гіпот­э­зы — спі­сы палон­ных мас­кві­чоў у ВКЛ. Адна­го з двух патр­піў­шых у палон у 1514 г. Пуця­ці­ных, Сямё­на Іва­наві­ча, Мацвей Мікі­цініч узяў да сябе «на пору­ки», што можа навес­ці на дум­ку аб існа­ван­ні сувязі паміж імі [12, с. 163].

Одна­ко удач­но свя­зав Голов­чин­ских и Путя­ти­ных в один род, Без­род­нов ошиб­ся, выво­дя их от Ста­ро­дуб­ских, опи­ра­ясь на одно из родо­вых про­зва­ний — Рапа­лов­ские ( ў XVII ст. вони выка­ры­стоў­ва­ць імя Рапа­лоўскіх, по назва­нию сво­е­го име­ния Рапа­ло­во5. В дей­стви­тель­но­сти кня­зья Путя­ти­ны (из неиз­вест­ной родо­слов­цам вет­ви кня­зей Елец­ких) с кон­ца XV в. вла­де­ли поме­стья­ми в Нов­го­род­ской зем­ле. Эта фами­лия крайне невы­со­ко коти­ро­ва­лась в слу­жеб­ном отно­ше­нии, а ее пред­ста­ви­те­ли обла­да­ли срав­ни­тель­но неболь­ши­ми помест­ны­ми окла­да­ми. Соста­ви­те­ли пис­цо­вых книг регу­ляр­но опус­ка­ли у них кня­же­ский титул6. Мат­вей «Мики­ти­нич» — это род­ной брат нов­го­род­ских поме­щи­ков кня­зей Путя­ти­ных детей Елец­ко­го. Поэто­му ему и был отдан на пору­ки его род­ной пле­мян­ник, князь Семен Ива­но­вич. Воз­мож­но, о про­ис­хож­де­нии Голов­чин­ских от Елец­ких знал К.Несецкий, кото­рый писал об их про­ис­хож­де­нии из Чер­ни­го­во-Север­ской зем­ли, види­мо, транс­ли­руя позд­нюю родо­слов­ную тра­ди­цию Елец­ких, выво­див­ших свой род от Козель­ских кня­зей. Путя­ти­ны — это млад­шая ветвь кня­зей Елец­ких, мож­но пред­по­ло­жить, что их родо­на­чаль­ни­ком был Иван Путя­та Федо­ро­вич7.

Запись кня­зей Мики­ти­ни­чей в Кие­во-Печер­ском сино­ди­ке:

[с.54] Рід кня­зя Матвія Мики­ти­ни­ча:
[217] кня­зя Федо­ра,
[218] кня­зя Дмит­ра,
[219] кня­зя Федо­ра,
[220] кня­зя Іва­на,
[221] кня­зя Мики­ту,
[222] кня­ги­ню Євдо­кію,
[223] іно­ку кня­ги­ню Євфро­синію,
[224] кня­ги­ню Ана­стасію, Семе­на, Дмит­ра,
[225] кня­зя Льва Иова,
[226] Фео­до­сію,
[227] кня­ги­ню княж­ну Ана­стасію,
[228] кня­ги­ню Мелаю,

Лите­ра­ту­ра:

Без­род­нов В. Родо­сло­вие кня­зей Ста­ро­дуб­ских и про­ис­хож­де­ние кня­зей Путя­ти­ных (по мате­ри­а­лам сино­ди­ка кня­зей Мики­ти­ни­чей-Голов­чин­ских) / В. Без­род­нов // Гене­а­ло­ги­че­ский вест­ник. — СПб., 2001. — Вып. 3. — С. 31—34.
М. М. Бен­ци­а­нов, А. Н. Лобин, К вопро­су о струк­ту­ре рус­ской армии в бит­ве при Орше / Петер­бург­ские сла­вян­ские и бал­кан­ские иссле­до­ва­ния. 2013. № 2. С. 166. В источ­ни­ках: НПК. СПб., 1868. Т. 3. Ст. 232–242; Т. 5. Ст. 344. Вре­мен­ник обще­ства исто­рии и древ­но­стей рос­сий­ских. М., 1851. Кн. 11. С. 11, 39, 89.
Каза­коў А.У. Князь Мацвей Мікі­цініч: паход­жанне i эмі­гра­цыя.
Бабен­ко А. Сооб­ще­ния на фору­мах и лич­ная пере­пис­ка.
Wolff, J. Kniaziowie litewsko.ruscy od końca czternastego wieku / J. Wolff. —
Warszawa: Gebethner i Wolff, 1895. — XXV, 698 s.

Поколенная роспись рода

N генерація от Рюрика.

1. князь МАТ­ВЕЙ МИКИ­ТИ­НИЧ ПУТЯ­ТИН ЕЛЕЦ­КИЙ (?-1539)

князь, эми­грант с Вели­ко­го кня­же­ства Мос­ков­ско­го.8

1502 r. namiestnik kniażycki i teteryński, otrzymał od Aleksandra Jag. dwór Struny, w powiecie wileńskim9. W 1507 r. był namiestnikiem mohilewskim, birsztańskim i oniksztyńskim. W 1508 roku otrzymał Jezdno od królowej Heleny, a 1509 r. wespół z żoną Fetynią dobra Kniażyce, w obrębie których znajdował się Hołowczyn (ML. 41), z którego nazwisko przyjęli. W 1536 r. zapisał książę Matfiej królowi Zygmuntowi sumę, w której trzymał Birsztany, z tem nadmienieniem, że po jego śmierci, starostwo to ma powrócić do dyspozycyi królewskiej, a synowie jego: Jarosław i Iwan, nie mają rościć żadnych pretensyi ani do starostwa, ani też do owej sumy.10

Ён ува­х­од­зіў у блі­ж­эй­шае ата­ч­энне княж­ны Але­ны, дач­кі Іва­на ІІІ, якая ста­ла жон­кай вяліка­га кня­зя літоўска­га Аляк­сандра ў 1495 г. Мікі­цініч пры­быў у Віль­ню разам з ёй. Мяр­ку­ец­ца, што гэты князь быў ней­кім чынам звя­за­ны з вядо­мым у Расіі родам Рапа­лоўскіх, але даклад­най інфар­ма­цыі на гэты конт кры­ні­цы не даю­ць.11 Аляк­сандр у сваім пры­вілеі эмі­гран­ту на пляц у Віль­ні ад 11 кра­савіка 1499 г.: «Бил намъ чоломъ княз Мат­феи Мики­ти­ничъ, кото­рыи же з нашою вели­кою кне­ги­нею Але­ною з Моск­вы при­е­халъ…». Ён носі­ць пац­вяр­джаль­ны харак­тар, г. зн., вілен­скі пляц быў атры­ма­ны Мікі­ціні­чам раней за кра­савік 1499 г., аб чым кажа сам Аляк­сандр: «…пер­во сего (выд­зе­ле­на намі — А.К.) дали есмо ему местъ­цо город­ское в месте Вилень­скомъ…» Акра­мя таго, вялікі князь адзна­чае, што гэта пажа­ла­ванне ста­ла заахвоч­ван­нем Мікі­ціні­ча «за его служъ­бу», г. зн., ён паві­нен быў паспе­ць выслу­жы­ць пада­ра­ванне Аляк­сандра.12 Адсюль мы можам мер­ка­ва­ць, што князь Мацвей зна­ход­зіў­ся ў сві­це Але­ны Іва­наў­ны, якая пры­бы­ла ў ВКЛ у пачат­ку 1495 г. У 1507 г., даю­чы яму пры­вілей на шэраг два­роў, яна адзна­чы­ла яго доб­рую служ­бу вялі­ка­му кня­зю Аляк­сан­дру, кажучы, што князь­Ма­цвей «былъ его мило­сти во вся­кихъ служъ­бах повол­ныи а вер­ныи слу­га». Далей Але­на робі­ць такія ж кам­плі­мен­ты Мікі­ціні­чу ўжо як свай­му ўлас­на­му слу­зе, дада­ю­чы, аднак, вель­мі істот­ную дэталь. У адроз­ненне ад Аляк­сандра, ёй Мікі­цініч «з моло­дыхъ сво­ихъ летъ в доб­рои а вер­нои ся служъ­бе захо­валъ».13 А гэта зна­чы­ць, што пас­лу­жы­ць Алене Іва­наўне князь пас­пеў яшчэ да яе шлю­бу і разам з ёй пры­ехаў у ВКЛ, аб чым і пры­га­даў Аляк­сандр у 1499 г. 16 апре­ля 1502 король Алек­сандр в Кра­ко­ве дает при­ви­лей Матвѣю Ники­ти­чу Голов­чин­ско­му (въ гра­мо­тахъ «князь Ники­ти­ничъ»), «за вѣр­ную и спра­вед­ли­вую служ­бу» «имѣ­нья Стру­ну и Сто­я­тиш­ки.

Жыц­цё і дзей­на­сць Мікі­ціні­ча ў Вялікім Княст­ве Літоўскім даволі добра зада­ку­мен­та­ва­на. Трэ­ба адзна­чы­ць, што гэта поста­ць заслу­гоў­вае асоб­най пра­са­па­гра­фіч­най пра­цы. Тут спы­нім­ся толь­кі на самай агуль­най харак­та­ры­сты­цы яго ста­но­віш­ча. Але­на Іва­наў­на і Аляк­сандр за вер­ную служ­бу шчод­ра ада­ры­лі Мікі­ціні­ча зем­ля­мі. Яго ўла­дан­ні былі скан­ц­эн­тра­ва­ны на Магілёўш­чыне (з цэн­трам у Кня­жы­чах) і ў Ковен­скім паве­це (з цэн­трам у Езне). Ён так­са­ма вало­даў два­ра­мі ў Вілен­скім паве-це і неру­хо­мас­цю ў сталі­цы, за 2500 коп гро­шаў тры­маў у заста­ве бага­ты гас­па­дар­скі маён­так Бір­шта­ны. ЪАб замож­на­сці кня­зя Мацвея свед­ча­ць дад­зе­ныя Пера­пі­су вой­ска 1528 г. Памер яго вай­с­ко­вай павін­на­сці быў роў­ны 79 верш­ні­кам. Па коль­кас­ці кам­ба­тан­таў ён састу­паў най­буй­ней­шым маг­на­там краі­ны (Аль­бр­эхту Гаштоль­ду, Кан­стан­ці­ну Аст­рожс­ка­му, Юрыю Слуц­ка­му, Яну Забяр­эзінс­ка­му, Рад­зіві­лам і інш.), але апяр­эдж­ваў такіх дзе­я­чоў, як, напрыклад, пад­скар­бі зем­скі Баг­дан Багаві­ці­навіч (64 коні) і ваяво­да кіеўскі Андр­эй Неміро­віч (43 коні).14 Але­на Іва­наў­на атры­ма­ла ад свай­го мужа вяліз­ныя ўла­дан­ні і зра­бі­ла М. Мікі­ціні­ча намес­ні­кам у нека­то­рых з іх: Кня­жы­чах, Цяце­рыне, Анік­штах, Бір­шта­нах і Магілё­ве. ))Lithuanian Metrica. Литов­ская Мет­ри­ка. Lietuvos Metrica: Kn. 25 (1387–1546) / Parengė D. Antanavičius, A. Baliulis. – Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų liedybos institutes, 1998. – 460 p, с. 175–177, 181–183.)) Аднак паз­баў­ленне прат­эк­цыі Але­ны Іва­наў­ны па пры­чыне яе смер­ці ў 1513 г. не спры­я­ла развіц­цю кар’еры ўрад­ніка. Тым не менш Мікі­цініч быў пакі­ну­ты на пасад­зе намес­ніка спа­лых на гас­па­да­ра Бір­штан, якія зна­ход­зілі­ся побач з яго Езнен­скім два­ром.15 Вар­та адзна­чы­ць, што ста­тус Мікі­ціні­ча як тры­маль­ніка Бір­штан быў сва­е­а­саб­лі­вым. З адна­го боку, ён з’яўляўся аран­да­та­рам гэта­га маёнт­ка. З інша­га боку, князь Мацвей фігу­руе ў кры­ні­цах як бір­штан­скі намес­нік, што было паса­дай. Гэту паса­ду, няг­лед­зячы на ўсе цяж­кас­ці, ён здо­леў заха­ва­ць да кан­ца жыц­ця.

У кня­зя Мацвея Мікі­ціні­ча было тры жон­кі, ад кож­най з якіх ён меў дзя­цей: Фяцін­ня (дач­ка Fedię і яшчэ адна, імя якой невя­до­ма), княж­на Люд­мі­ла Дух­ніч (сын Яраслаў, доч­кі Ана­стасія, Ган­на і Даб­рух­на) і княж­на Тамі­ла Мсціслаўская (сыны Іван і Аста­фі, дач­ка Ган­на).16 Аб даволі высо­кім не толь­кі маё­мас­ным, але і сацы­яль­ным ста­но­віш­чы Мацвея Мікі­ціні­ча, свед­чы­ць яго шлюб­ная «паліты­ка». Дзесь­ці да 1522 г. адбы­лі­ся заручы­ны паміж адной з яго­ных дачок, імя якой не назва­на, і Янам Міка­ла­еві­чам Рад­зіві­лам, мар­шал­кам зем­скім, ста­ро­стам дара­гіц­кім і слонім­скім. Такім чынам, Мікі­цінічы мелі маг­чы­мас­ць парад­ніц­ца з адным з най­больш уплы­во­вых маг­нац­кіх родаў. Па невя­до­май пры­чыне шлюб не адбы­ў­ся.17

Князь Мацвей Мікі­цініч памёр да 1 траў­ня 1539 г., калі «кне­ги­ня Мат­фе­е­вая» была назва­на ўда­вой. Перад смер­цю ён пад­зя­ліў свае ўла­дан­ні паміж сына­мі Яра­сла­вам і Астаф’ем (трэці сын Іван да таго часу памёр) і жон­кай Тамілай18 Аста­фі Мацве­евіч памёр бязд­зет­ным і нават нежа­на­тым. Род Мікі­ціні­чаў пра­ця­г­ваў князь Яраслаў, які ўслед за баць­кам здо­леў наб­лізіц­ца да вялікак­няс­ка­га два­ра, заняў­шы паса­ду гас­па­дар­ска­га мар­шал­ка і адна­ча­со­ва дзяр­жаў­цы ляхавіц­ка­га.19 Гас­па­дар­скім мар­шал­кам, а яшчэ і ста­ро­стам ковен­скім, быў і яго­ны сын, так­са­ма Яраслаў. Даволі высо­кае ста­но­віш­ча, якое заня­лі Мікі­цінічы ў гра­мад­стве Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га, спа­рад­зі­ла імкненне да адпа­вед­най рэпр­э­зен­та­цыі сябе ў гэтым гра­мад­стве. Унукі кня­зя Мацвея сталі ўжы­ва­ць тытул кня­зёў Галоўчын­скіх (ад назвы маёнт­ка Галоўчын на Магілёўш­чыне), а паз­ней і Рапа­лоўскіх. Апош­ні з Мікі­ціні­чаў-Галоўчын­скіх-Рапа­лоўскіх, Міка­лай Кан­стан­ці­навіч, памёр у 1658 г.Такім чынам, Мацвей Мікі­цініч стаў даволі буй­ным зем­леўла­даль­ні­кам Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га дзя­ку­ю­чы бліз­кас­ці да Але­ны Іва­наў­ны (гэта абу­мо­ві­ла поспех і яго­ных нашчад­каў). Аднак вар­та адзна­чы­ць тое, што князь Мацвей не згубіў свай­го ста­но­віш­ча і пас­ля смер­ці вялі­кай кня­гіні, хоць у цэлым яго­ны выпа­дак з’яўляецца неты­по­вым для мас­коўскіх эмі­гран­таў таго часу, якія не мелі падоб­най пад­т­рым­кі. Акра­мя таго, Мікі­цініч з’яўляўся адзі­ным з эмі­гран­таў свай­го часу, чый ад’езд быў санк­цы­я­на­ва­ны мас­коўскі­мі ўла­да­мі.

Князь Мацвей Мікі­цініч пры­ехаў з Мас­коўс­кай дзяр­жа­вы ў 1495 год­зе разам з няве­стай вяліка­га кня­зя літоўска­га Аляк­сандра Але­най, дач­кой Іва­на ІІІ [8, с. 185]. Паход­жанне гэтай асо­бы даг­этуль даклад­на не высвет­ле­на, хаця існуе гіпот­э­за аб пры­на­леж­на­сці эмі­гран­та да адгалі­на­ван­ня ста­ра­дуб­скіх князѐў. Не пад­ля­гае сум­нен­ню, што М. Мікі­цініч нале­жаў да дроб­най кня­жац­кай слу­жы­лай сям’і, бо шмат­лікія даку­мен­ты, у якіх ѐн зга­д­ва­ец­ца, нават не данеслі да нас яго рода­ва­га імя, а мас­коўскія кры­ні­цы аб ім нао­гул не паве­дам­ля­ю­ць.

Ніх­то з сучас­нікаў-эмі­гран­таў М. Мікі­ціні­ча не атры­маў настоль­кі буй­ных ула­дан­няў на Бела­русі і ў Літве, як ѐн. Сре­ди яго маѐнт­каў – Кня­жы­чы і Вод­ва на Магілѐўш­чыне, Бір­шта­ны і Езна ў Ковен­скім і шэраг два­роў у Вілен­скім паве­тах, дом у сталі­цы [9, с. 116 – 117]. Павод­ле пера­пі­су вой­ска ВКЛ 1528 годаѐн мусіў узброй­ва­ць і ўтрым­лі­ва­ць почат у 79 верш­нікаў, састу­па­ю­чы па коль­кас­ці кам­ба­тан­таў толь­кі най­буй­ней­шым маг­на­там краі­ны: А.М. Гаштоль­ду, К.І. Аст­рожс­ка­му, Ю.С. Слуц­ка­му і інш. Як вер­ны слу­ж­эб­нік Але­ны Іва­наў­ны Мікі­цініч быў намес­ні­кам у шэра­гу яе ўла­дан­няў – у Бір­шта­нах, Анік­штах, Кня­жы­чах, Цяце­рыне і Магілѐве. Наб­лі­жа­на­сцю да вялікак­няс­кай сям’і, якой ѐн быў аба­вя­за­ны боль­шас­цю сваіх зямель­ных набыт­каў, і тлу­ма­чыц­ца яго замож­на­сць і пас­пя­хо­вая кар’ера адміністра­та­ра. Ста­но­віш­ча гэта ѐн здо­леў заха­ва­ць нават пас­ля смер­ці ў 1513 год­зе Але­ны, дзя­ку­ю­чы вер­най служ­бе Жыгі­мон­ту І.

1501- в акта­вую кні­гу Аршан­ска­га зем­ска­га суда быў пера­пі­са­ны тэкст дара­валь­най гра­ма­ты на лацін­с­кай мове, якой вялікі князь Аляк­сандр Казі­міравіч у 1501 г. пада­ра­ваў сва­ёй жон­цы Алене (дач­ке вяліка­га кня­зя мас­коўска­га Іва­на ІІІ) два­ры Кня­жы­чы і Цяце­рын з сёла­мі на рацэ Дру­ць, якія папяр­эдне тры­маў князь Іван Юр’евіч, а потым — яго удава.[3] Пры гэтым про­звіш­ча кня­зя ў копіі даку­мен­та пры­вед­зе­на ў ска­жо­най фор­ме (ці то «Ежы­слаўскі», ці то «Сіжы­слаўскі»), што даз­ва­ляе два­я­кія мер­ка­ван­ні. Спра­ва ў тым, што апра­ча Іва­на Юр’евіча Мсціслаўска­га ў тыя ж часы жыў князь Іван Юр’евіч Заслаўскі (яго про­звіш­ча так­са­ма піса­ла­ся ў фор­ме «Іжаслаўскі»), сын яко­га Міхаіл у 1499 ажаніў­ся з дач­кой памёр­ша­га кня­зя Мсціслаўска­га і ўзяў за ёй у пасаг Мсціслаўс­кае княст­ва. Маг­чы­ма, менавіта гэты дру­гі Іван Юр’евіч атры­маў пас­ля смер­ці пер­ша­га част­ку яго вот­чын, хаця нель­га выклю­чы­ць і таго, што ў азна­ча­ным даку­мен­це про­ста моц­на сказіла­ся про­звіш­ча «Мсціслаўскі».

Так ці інакш, з 1501 г. улас­ні­цай Цяце­рын­с­кай волас­ці (да якой адно­сіў­ся і Галоўчын) зра­біла­ся мас­коўская кня­зёў­на Але­на — жон­ка вяліка­га кня­зя Аляк­сандра. У яе сві­це з Мас­к­вы пры­ехаў князь Мацвей Мікі­цініч, які, хут­ч­эй за ўсё, паход­зіў з роду кня­зёў Рапа­лоўскіх. Ён вер­на слу­жыў сва­ёй гас­пады­ні ў Вялікім княст­ве Літоўскім, і ў 1509 г., ужо пас­ля смер­ці свай­го мужа, яна выра­шы­ла ўзна­га­ро­дзі­ць яго, пада­ра­ваў­шы част­ку сваіх ула­дан­няў. Тады князь Мацвей Мікі­цініч атры­маў, апра­ча інша­га, два­ры Кня­жы­чы і Вод­ва (у сучас­ным Магілёскім раёне).20 У склад гэта­га маёнт­ка ўва­х­од­зі­ла ўся усход­няя част­ка сён­няш­ня­га Бялы­ніц­ка­га раё­на аба­пал ракі Вабіч, у тым ліку Галоўчын, дзе з гэта­га часу раз­мяс­ціла­ся галоў­ная сялі­ба кня­зя Мацвея Мікі­ціні­ча. Ад гэта­га паселіш­ча яго нашчад­кі ў далей­шым былі вядо­мыя як князі Галоўчын­скія. Род іх, дзя­ку­ю­чы шчод­рым пажа­ла­ван­ням Але­ны, адра­зу ўвай­шоў у лік най­больш замож­ных феадаль­ных родаў ВКЛ, адыг­ры­ва­ю­чы ў гісто­рыя краі­ны далё­ка не апош­нюю ролю.

Сярод мас­коўскіх выхадцаў, жыў­шых у ВКЛ у пер­шай пало­ве ХVI стст., нашу ўва­гу пры­цяг­ну­ла асо­ба кня­зя Мацвея Мікі­ціні­ча (? —каля 1539 г.). Ніх­то з яго сучаснікаў!эмігрантаў не атры­маў настоль­кі буй­ных ула­дан­няў на Бела­русі і ў Літве, як ён. Нават С.Ф. Бель­скі і І.В. Ляд­скі — най­больш вядо­мыя з эмі­гран­таў таго часу — знач­на састу­па­ю­ць яму па замож­на­сці. Сярод маёнт­каў Мікі­ціні­ча — Кня­жы­чы і Вод­ва на Магілёўш­чыне, Бір­шта­ны і Езна ў Ковен­скім і шэраг два­роў у Вілен­скім паве­тах, дом у сталі­цы [1, с. 40, 82; 2, с. 113; 3, с. 50—51; 4, с. 177—179, 180—183]. Павод­ле пера­пі­су вой­ска ВКЛ 1528 г. ён мусіў узброй­ва­ць і ўтрым­лі­ва­ць почат у 79 верш­нікаў, састу­па­ю­чы па коль­кас­ці кам­ба­тан­таў толь­кі най­буй­ней­шым маг­на­там краі­ны: А.М. Гаштоль­ду, К.І. Аст­рожс­ка­му, Ю.С. Слуц­ка­му, С.С. Кез­гай­лу, Я.Я. Забяр­эзінс­ка­му, Рад­зіві­лам і інш. [5, с. 50, 54].Князь Мацвей Мікі­цініч слу­жыў вялі­кай кня­гіні літоўс­кай Алене, быў намес­ні­кам у шэра­гу яе ўла­дан­няў — у Бір­шта­нах, Анік­штах, Кня­жы­чах, Цяце­рыне і Магілё­ве. Наб­лі­жа­на­сцю да вялікак­няс­кай сям’і, якой ён быў аба­вя­за­ны боль­шас­цю сваіх зямель­ных набыт­каў, і тлу­ма­чыц­ца яго тры­ва­лае ста­но­віш­ча як зем­леўла­даль­ніка і дзяржаўцы.Якім чынам князь Мацвей апы­нуў­ся ў ВКЛ? Аб гэтым нам паве­дам­ляе вялікі князь Аляк­сандр у сваім пры­вілеі эмі­гран­ту на пляц у Віль­ні ад 11 кра­савіка 1499 г.: «Бил намъ чоломъ княз Мат­феи Мики­ти­ничъ, кото­рыи же з нашою вели­кою кне­ги­нею Але­ною з Моск­вы при­е­халъ…» [4, с. 185]. Адсюль мы можам мер­ка­ва­ць, што князь Мацвей зна­ход­зіў­ся ў сві­це Але­ны Іва­наў­ны, якая пры­бы­ла ў ВКЛ у пачат­ку 1495 г.Нягледзячы на мала­ды ўзрост (на момант ад’езду з Мас­к­вы княжне не споўніла­ся і 19 год) яна маг­ла мець свой улас­ны, хай і невя­лікі, няпоў­ны па набо­ры пасад, двор, сваіх улас­ных слу­ж­эб­нікаў. Пры­на­леж­на­сць Мікіцініча82 Studia Historica Europae Orientalis да гэта­га кола ускос­на пац­вяр­джа­ец­ца сло­ва­мі самой Але­ны, ужо вялі­кай кня­гіні літоўс­кай. У 1507 г., даю­чы яму пры­вілей на шэраг два­роў, яна адзна­чы­ла яго доб­рую служ­бу вялі­ка­му кня­зю Аляк­сан­дру, кажучы, што князь Мацвей «былъ его мило­сти во вся­кихъ служъ­бах повол­ныи а вер­ныи слу­га». Далей Але­на робі­ць такія ж кам­плі­мен­ты Мікі­ціні­чу ўжо як свай­му ўлас­на­му слу­зе, дада­ю­чы, аднак, вель­мі істот­ную дэталь. У адроз­ненне ад Аляк­сандра, ёй Мікі­цініч «з моло­дыхъ сво­ихъ летъ (выд­зе­ле­на намі — А.К.)’в доб­рои а вер­нои ся служъ­бе захо­валъ» [4, с. 180]. А гэта зна­чы­ць, што пас­лу­жы­ць Алене Іва­наўне князь пас­пеў яшчэ да яе шлю­бу і разам з ёй пры­ехаў у ВКЛ, аб чым і пры­га­даў Аляк­сандр у 1499 г.

Ад пер­ша­га шлю­бу ў кня­зя Мацвея застаў­ся сын Яраслаў (1520 — 1567), які, у сваю чар­гу, пакі­нуў сыноў Міка­лая (1547 — 1571), Шчас­на­га (каля 1548 — 1610) і Яра­сла­ва (каля 1550 — 1622). Паз­ней Мацвей Мікі­цініч паўтор­на ажаніў­ся з кня­зёў­най Тамілай-Бар­ба­рай Мсціслаўскай.Таміла-Барбара, у 1535 г. вый­ш­ла за ўдо­ва­га кня­зя Мацвея Мікі­ціні­ча, які памёр праз 4 гады. Потым яна яшчэ двой­чы выход­зі­ла замуж: у 1540 г. — за кня­зя Андр­эя Сала­мя­р­эц­ка­га, які памёр праз год, а ў 1542 г. — за пана Яна Забяр­эзін­ска­га. Пера­жы­ў­шы ў 1545 г. і трэця­га мужа, яна памёр­ла яшчэ праз год, пакі­нуў­шы адзі­на­га сына — Аста­фія Мацве­яві­ча Галаўчын­ска­га. Яму яна завяш­ча­ла ўсе свае ўла­дан­ні. Пас­ля смер­ці кня­зя Аста­фія яны былі пад­зе­ле­ны паміж іншы­мі нашчад­ка­мі Міхаі­ла Мсціслаўска­га.

Сино­дик рода кня­зей Мики­ти­ни­чей-Голов­чин­ских нахо­дит­ся в соста­ве Кие­во-Печер­ско­го помя­ни­ка, опуб­ли­ко­ван­но­го в Кие­ве в 1892 г. Точ­но такой же сино­дик мы име­ем и в дру­гом помя­ни­ке Кие­во-Печер­ской Лав­ры, нахо­дя­щем­ся в Румян­цев­ском собра­нии ОР РГБ. (в копии с древ­не­го ори­ги­на­ла, сде­лан­но­го в 1687 г.), но несколь­ко отлич­ный от опуб­ли­ко­ван­но­го. При­во­дим этот сино­дик: «Род кня­зя Мат­вея Мики­ти­ни­ча: кн. Фёдор, кн. Дмит­рий, кн. Иван, кн. Ники­та, кж. Евдо­кия, ино­ка Ефро­си­нья, кн. Наста­сья, кн. Ната­лья, кн. Мела­нья, кн. Васи­лий, кн. Миха­ил, кн. Пётр». Во вто­ром спис­ке сино­ди­ка, хра­ня­ще­го­ся в ОР РГБ, отсут­ству­ют все жен­ские име­на и кн. Миха­ил. В осталь­ном оба спис­ка сов­па­да­ют.

Następnie, gdy jeszcze w ręku nieunitów zostawała, zapisał na Cerkwi s. Trójcy Kniaź Matfićj Mikitinicz Hołowczyński dwa folwarki w powiecie Kowieńskim Swintniki i Purwiniki ze wsiami kilką do nich należącemi. Pierwszy jego zapis Monastérowi Ś. Trójcy, wedle dawnego zwyczaju jeszcze wówczas zachowują cego się, uczyniony był na Ewangelij w r. 1536, gdzie w końcu dodano formułę: – Da budet proklat w sej wik i wo buduszczyj od SS. Ojcow Siedmi Soborow; da budet czużd Christianstwa a So mnoju razsudit sia na strasznom sudi –* ktoby ważył się złamać i pogwałcić uczynione rozporządzenie.

Drugi jego zapis testamentowy w r. 1539 Zygmunt August potwierdził. Dobra te przez zamianę i nierząd nie wiedzieć jak przechodziły z rąk do rąk bez korzyści dla Monastéru. Nareście po trzydziestu sześciu leciech posiadania, gdy o Kollatorstwo z następcami fundatora poszły sprzeczki, Kniaziowie Hołowczyńscy, wnukowie fundatora w roku 1572 Szczęsny i Jan Jorosławowieze, gwałtownie dobra zajechali i do swego majątku Jezny dolączyli. Na kilka lat przed śmiercią mógł więc obdarzyć zapisem monaster Świętej Trójcy w Wilnie, darując mu folwark Świntyniki z siołami Kur.niszki i Siewlany w powiecie kowieńskim. Na mocy drugiego testamentu knia.zia z 1539 roku, klasztorna cerkiew Świętej Trójcy, w której chciał być pocho.wany, uzyskała także dworzec w Purwiniszkach. Ponadto potwierdził on daninę miodową, którą polecił swym potomkom oddawać do monasteru pieczerskiego w Kijowie. Jednak aktem ostatniej woli wspomniane wcześniej Świntyniki na wyłączną własność przyznał jednemu z synów, Jarosławowi240. Być może dla.tego wnukowie Matwieja prowadzili potem z monasterem Świętej Trójcy długi proces o zajechane przez nich Świntyniki i Purwinniki241.

Жена 1-я: ФЕТИ­НЬЯ

Жена 2-я: ЛЮД­МИ­ЛА ДУХ­НИ­ЦИВ­НА

Жена 3-я: 1535, кнж. ТОМИ­ЛА ЗАСЛАВ­СКАЯ (†1555); (2°-v. Andrzej ks. Sołomerecki; 3°-v. Iwan Zabrzeziński).

N генерація от Рюрика.

2/1.(1). княж­на ДУХ­НА МАТ­ВЕ­ЕВ­НА МИКИ­ТИ­НИЧ­НА

Полу­чи­ла в при­да­ное Стру­гу и Сто­я­ты­чи. Умер­ла до 1524 г. Князь Мат­фей Мики­ти­нич «побрал» листы у гос­по­да­ря в свя­зи с иском на сво­е­го зятя кня­зя Пет­ра Масаль­ско­го об име­ние Стру­га и дви­жи­мом иму­ще­стве. Но ока­за­лось, что жена Масаль­ско­го запи­са­ла ему одну треть име­ния и всё дви­жи­мое иму­ще­ство, что было пись­мен­но под­твер­жде­но вели­ким кня­зем (жена вско­ре умер­ла). Соглас­но листу вели­ко­го кня­зя: «Ино ачколь­век листы н(а)ши кн(я)зю Мат­фею <…> о тые стат­ки и о имен(ь)е каза­ли есмо были пода­ва­ти, а ведь­же то есмо были вчи­ни­ли, не веда­ю­чи, абы он тако­вые листы от жоны свое и потвер­женъе н(а)шо мел, а так, угле­нув­шу в при­ви­лей наш и в запис жоны его, не виде­ло ся намъ его с тог(о) имен(ь)я его руша­ти <…>»21

В заве­ща­нии Мат­фей Мики­тич, 1539 г. индик­та 12-го, упо­ми­на­ет о кня­зе Пет­ре Мосаль­ском, как о долж­ни­ке сво­ем22

~ кн. ПЁТР ТИМО­ФЕ­Е­ВИЧ МОСАЛЬ­СКИЙ (?-до 1561)

3/1.(1). княж­на ФЕДЯ МАТ­ВЕ­ЕВ­НА МИКИ­ТИ­НИЧ­НА

У 1540 год­зе Дмит­рий Кор­сак завяш­чаў трэц­юю част­ку сваіх ула­дан­няў сва­ёй жон­цы Фядыі Мацве­еўне.

Муж: ДМИТ­РИЙ БОГ­ДА­НО­ВИЧ КОР­САК, два­ранін кара­леўскі з 1522 года, сын Баг­да­на Астаф’евіча.

Дети: Петр Кор­сак, ста­ро­ста быхаўскі і аршан­скі; дач­ка — вый­ш­ла замуж за Юзэфа Міхай­лаві­ча Халец­ка­га, дзяр­жаў­ца аўруц­ка­га.

4/1.(2). князь ЯРО­СЛАВ МАТ­ВЕ­Е­ВИЧ МИКИ­ТИ­НИЧ ГОЛОВ­ЧИН­СКИЙ ( *1520 †1567)

сын Мат­вея Мики­ти­ни­ча, мар­ша­лак гас­па­дар­скі з 1549; дзяр­жаў­ца ляхавіц­кі ў 1546—49 i ковен­скі з 1565. Вало­даў маёнт­ка­мі Вод­ва, Галоўчын, Бар­бе­рыш­кі, Езна i інш., з якіх у 1565 ставіў у вой­ска 100 кон­нікаў i 50 дра­бан­таў.

Да 1561 г. адно­сіц­ца звест­ка пра кан­флікт, які адбы­ў­ся паміж пад­да­ны­мі сусед­ня­га маёнт­ка Галоўчын і слу­ж­эб­ні­кам адна­го з суўла­даль­нікаў Цяце­ры­на — кня­зя Стэфа­на Зба­раж­ска­га. Гэты слу­ж­эб­нік, Ждан Мац­кавіч, пера­га­няў ста­так з дому адна­го са сваіх бра­тоў, Арцё­ма, да дру­го­га бра­та, Яцка. Нап­эў­на, пры гэтым ней­кім чынам былі закра­ну­ты маё­мас­ныя інтар­э­сы галоўчын­цаў, бо на мяжы двух маёнт­каў галоўчын­скі войт Сця­пан Аляк­се­явіч разам з іншы­мі пад­да­ны­мі кня­зя Яра­сла­ва Мацве­яві­ча Мікі­ціні­ча пера­ха­пілі Жда­на і яго бра­та Арцё­ма, збілі абодвух і адабралі ста­так, а Жда­на да таго ж звя­за­лі і адвез­лі да ўрад­ніка маёнт­каў Галоўчын і Вод­ва Яку­ба Мат­фе­яві­ча, які зноў збіў яго і тры­маў пэў­ны час пад ары­штам. Ждан Яцкавіч падаў скар­гу ўла­даль­ніку Галоўчы­на кня­зю Яра­сла­ву, але, паколь­кі той не заха­цеў «спра­вяд­лі­вас­ці ўчы­ні­ці», скар­га была пера­дад­зе­на на раз­гляд само­га вяліка­га кня­зя. Слу­ханне спра­вы адбы­ло­ся ў Віль­ні ў каст­рыч­ніку 1561 г. Аднак па даро­зе на суд Ждан Яцкавіч захвар­эў, таму на суд­зе пры­сут­ні­чаў толь­кі яго брат Арцём, які не меў адпа­вед­ным чынам аформ­ле­най даве­ра­на­сці на прад­стаў­ленне яго інтар­э­с­аў. У сувязі з тым суд абмя­жа­ваў­ся толь­кі рэка­мен­да­цы­яй кня­зю Яра­сла­ву раза­брац­ца ў спра­ве па спра­вяд­лі­вас­ці.23

sporządził 1561 r. testament, naznaczając nim żonę, Dorotę Wencławównę Kostewiczównę, opiekunką dzieci i dóbr po nim pozostały ch.Umarł w 1567 r., wkrótce przedtem otrzymawszy starostwo kowieńskie. Pozostała po nim wdowa wyszła za Stanisława Stanisławowicza Dowojnę, wojewodę połockiego.

Жена: ДОРО­ТА ВАЦ­ЛАВ­НА КОСТЕ­ВИЧ (†1571), дочь Wencławа /Wacław/ Kostewicz Stankowicz и Anna z Iliniczów. (2°-v. Stanisław Dowojna, woj. połocki).

5/1.(2). княж­на АННА МАТ­ВЕ­ЕВ­НА МИКИ­ТИ­НИЧ­НА

Муж 1-й: ДАНИ­ИЛ МЕЛЕШ­КО /Daniel Mieleszko/

Муж 2-й: ЯН СУХО­ДОЛЬ­СКИЙ /Jan Suchodolski/.

6/1.(2). княж­на ДОБ­РУХ­НА МАТ­ВЕ­ЕВ­НА МИКИ­ТИ­НИЧ­НА

у 1538 р. король Сигіз­мунд І під­твер­див їй запис, даний її пер­шим чоло­віком.

Муж 1-й: кн. ФЁДОР ИВА­НО­ВИЧ ДУДА­КОВ­СКИЙ ГОР­СКИЙ (?-1530);

Муж 2-й: ЮЗЕФ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ ХАЛЕЦ­КИЙ (помер 1559, за інши­ми дани­ми – 1562), marszałek hospodarski, st. czerkaski i kaniowski.

7/1.(2). княж­на НАСТА­СЬЯ МАТ­ВЕ­ЕВ­НА МИКИ­ТИ­НИЧ­НА

княж­на ОЛЕ­НА МАТ­ВЕ­ЕВ­НА МИКИ­ТИ­НИЧ­НА

Пет­ро Бог­да­но­вич Заго­ровсь­кий був одру­же­ний двічі, й оби­д­ва рази – з пред­став­ни­ця­ми князівсь­ких родів. У пер­шо­му шлю­бі з князів­ною Оле­ною Голов­чинсь­кою він мав кіль­кох дітей, оскіль­ки в діль­чо­му листі 1569 р., роз­поді­ля­ю­чи неру­хо­мість між сина­ми від дру­го­го шлю­бу, він від­да­лив ці маєт­ки «в­чными часы от детей пер­шое жоны сво­ее».24 На жаль, відо­мо­стей про них, крім сина Васи­ля, не знай­де­но. При­пус­кає­мо, що це мог­ли бути доч­ки, видав­ши яких заміж та забез­пе­чив­ши їм посаг, бать­ки зга­ду­ють рід­ко.

Муж: ПЕТР ЗАГО­РОВ­СКИЙ /Piotr Zahorowski/

8/1.(3). князь ИВАН МАТ­ВЕ­Е­ВИЧ МИКИ­ТИ­НИЧ (†p. ojcem)

Мла­де­нец.

Без­дет­ный.

9/1.(3). князь ОСТА­ФИЙ МАТ­ВЕ­Е­ВИЧ МИКИ­ТИ­НИЧ (*1536/1539, †6.3.1557),

сын Мацвея Мікі­ціні­ча от тре­тье­го бра­ка. Вало­даў маёнт­ка­мі Пала­ча­ны, Лужа­ны, Зана­рач i Ажунічы ў Ашмян­скім пав., Малад­зеч­на i Заслаў у Мен­скім пав., Новы Двор, Кня­жы­цы, Стру­ня i інш.

Мати його, Тамі­ла-Бар­ба­ра, у 1535 г. вый­ш­ла за ўдо­ва­га кня­зя Мацвея Мікі­ціні­ча, які памёр праз 4 гады. Потым яна яшчэ двой­чы выход­зі­ла замуж: у 1540 г. — за кня­зя Андр­эя Сала­мя­р­эц­ка­га, які памёр праз год, а ў 1542 г. — за пана Яна Забяр­эзін­ска­га. Пера­жы­ў­шы ў 1545 г. і трэця­га мужа, яна памёр­ла яшчэ праз год, пакі­нуў­шы адзі­на­га сына — Аста­фія Мацве­яві­ча Галаўчын­ска­га. Яму яна завяш­ча­ла ўсе свае ўла­дан­ні. Пас­ля смер­ці кня­зя Аста­фія яны былі пад­зе­ле­ны паміж іншы­мі нашчад­ка­мі Міхаі­ла Мсціслаўска­га.

Без­дет­ный.

N генерація от Рюрика.

10/4. князь МИКО­ЛАЙ ЯРО­СЛА­ВИЧ ГОЛОВ­ЧИН­СКИЙ (1547-1571),

zmarły bezdzietnie 1571 r..

Жена: БАР­БА­РА МИХАЙ­ЛОВ­НА КОЗИН­СКАЯ, дочь Михай­ло (Мих­но) Тих­но­ви­ча Козин­ско­го (пом. 1568), zamężną 1° v. za ks. Mikołajem Jarosławiczem Hołowczyńskim (zm. w 1571 r.), 2° v. za ks. Jerzym Zbaraskim, 3° v. za Andrzejem Firlejem (zm. w 1609 r.), ; матір сена­то­ра, регі­мен­та­ра Анджея Фір­лея.

11/4. князь ЩЕС­НЫ ЯРО­СЛА­ВИЧ ГОЛОВ­ЧИН­СКИЙ (?-1610)

/Szczęsny Hołowczyński/, сын мар­шал­ка гас­па­дар­ска­га і ляхавіц­ка­га ста­ро­сты Яра­сла­ва Мацве­еві­ча і Даро­ты Венц­ла­ваў­ны Кась­цевіч, дзяр­жаў­ны дзя­яч Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га, дзяр­жаў­ца люба­шан­скі з 1581. 12 сакавіка 1600 назва­ны каш­та­ля­нам мен­скім. Быў зяцем Вілен­ска­га каш­та­ля­на, уплы­во­ва­га палітыч­на­га і дзяр­жаў­на­га дзе­я­ча Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га Герані­ма Хад­кеві­ча, дзяр­жаў­ца Люба­шан­скі, каш­та­лян Мін­скі.

Удзель­ні­чаў (1581) у аба­роне Магілё­ва.

Вядо­мы лісты яго да кара­ля С. Бато­рыя, у якіх выклад­зе­ны звест­кі аб пры­чы­не­най шкод­зе жыха­рам Прыд­ня­проўскіх паселіш­чаў мас­коўскі­мі вой­ска­мі, спу­ста­ш­эн­ні імі Галоўчын­ска­га маёнт­ка. Вало­даў маёнт­ка­мі Галоўчын, Езна, Цітва, Шацк і інш. Пры­няў каль­вінізм, засна­ваў рэфар­ма­цый­ную царк­ву ў Тай­ма­на­ве.

Адна ціка­вая звест­ка пра Галоўчын заха­ва­ла­ся ў Бар­ку­ла­баўскім лета­пі­се. Яна дату­ец­ца 1583 г. і паве­дам­ляе аб тым, што «о полу­дни у месте Голов­чине у бро­ни остро­го­вой сил­ный и вели­кий гром забил 12 чел., а 3 чел. не зна­шли, не ведет где ся поде­ли, если вода занес­ла албо песок засы­пал».25 Галоўч­ны­скі маён­так у той час нале­жаў сынам кня­зя Яра­сла­ва Мацве­яві­ча Мікі­ціні­ча. Пас­ля смер­ці стар­эй­ша­га з іх, Міка­лая (1571 г.), двое малод­шых пад­зя­лілі ўла­дан­ні такім чынам, што Шчас­на­му дастаў­ся Галоўчын, а яго бра­ту Яра­сла­ву — Кня­жы­чы. Лінія пад­зе­лу, як выні­кае з паз­ней­шых зве­стак, прай­ш­ла па рацэ Вабіч, так што зем­лі на пра­вым бера­зе адыш­лі да Галоўчы­на, а на левым — да Кня­жыц.

1577 г. у сувязі з раз­ме­жа­ван­нем паміж Цяце­рын­скім маёнт­кам кня­зя Зба­раж­ска­га і маёнт­кам Галоўчын кня­зя Шчас­на­га Яра­сла­ваві­ча Галоўчын­ска­га.26 У даку­мен­це апі­сва­юц­ца нова­раз­ме­ча­ныя грані­цы паміж сёла­мі Тры­лесі­на і Бялы­нічы, якія нале­жалі да Цяце­ры­на, і галоўчын­скі­мі сёла­мі Свя­цілавічы (у тэкс­це «Све­ты­ло­ви­чи») і Сам­со­ны.

З боку кня­зя Галоўчын­ска­га раз­ме­жа­ванне пра­вод­зілі яго намес­нік шлях­ціч Валент Дыбоўскі, які, як пры­га­д­ва­ец­ца ў тым жа даку­мен­це, тры­маў ад яго ў арэн­дзе маён­так Куд­зі­на, і гарад­нічы Галоўчын­ска­га зам­ка Філон Сіпай­лавіч, а з боку кня­зя Зба­раж­ска­га — яго пры­я­це­лі Андр­эй Цеха­на­вец­кі, Мат­фей Тыш­кевіч і Бал­цар Раец­кі. Мяжа ішла міма Куд­зі­на, потым збоч­ва­ла на ўсход, дзе зем­лі сяла Тры­лесі­на ўда­валі­ся доў­гім пасам глы­бо­ка ў галоўчын­скія абша­ры, ля Гнілі­цы і Мак­сі­ма­ва бало­та зава­роч­ва­ла зноў на захад, пра­ход­зі­ла паміж Тры­лесі­нам і Свя­цілаві­ча­мі да ўрочыш­ча Хрэс­ціш­ча, і далей ішла ў агуль­ным паўд­нё­ва-заход­нім накірун­ку праз рэч­ку Паку­лу, Меш­нае бала­то, Аўчын­с­кае возе­ра, раку Няроп­лю да Дру­ці, на якую выход­зі­ла ва ўрочыш­чы Шалом­ка­ва (нед­зе прыклад­на насу­пра­ць сучас­най вёскі Аса­вец). Далей, нап­эў­на, мяжа ішла ўздоўж Дру­ці, пакі­да­ю­чы галоўчын­скія зем­лі на левым бера­зе, а цяце­рын­скія — на пра­вым.

В Актах Мин­ско­го Город­ско­го суда за 1582 год содер­жит­ся раз­бор дела по жало­бе на кня­зя Щано­го Голов­чин­ско­го о наез­де на село Блонь. В этой жало­бе гово­рит­ся: » Року 1582, меся­ца авгу­ста 14 дня врад­ник Холъ­х­лен­ский и Ерадъ­ский, од его мило­сти ясно­вель­мож­но­го пана Яна Кишъ­ки, ста­ро­сты Жомо­ит­ско­го, под­ча­шо­го вели­ка­го кня­зя Литов­ско­го, пан Ян Сва­рац­кий земя­ни­на его мило­сти пана сво­е­го хол­хленъ­ско­го пана Гры­го­ря Михай­ло­ви­ча Довък­гя­ла, опо­ве­да­ю­чи и обтеж­ли­ве жалу­ю­чи, ижъ дей року теперь иду­чо­го отна­ро­же­нья сына Боже­го тисе­ча пять­сотъ ость­де­сятъ вто­ро­го, меся­ца авгу­ста два­надца­то­го дня его милость князь Щаст­ный Яро­сла­во­вичъ Голов­чин­ский, наслав­ши моц­но кгваль­томъ врад­ни­ка сво­е­го име­нья Пухо­виц­ко­го, лежа­чо­го в пове­те Мень­ском, зо всей воло­стью сво­ею Пухо­виц­кою, через гра­ни­цу того име­нья сво­е­го Пухо­виц­ко­го, з селомъ его мило­сти пана мое­го Болонь­скимъ, лежа­чимъ в пове­те Мен­ском, ку Хол­хлу пры­слу­ха­ю­чымъ, учы­не­ную и кон­ца­ми за копан­ную, через съте­яу на властъ­номъ дне» кгрун­те его мило­сти пана мое­го на боло­те, про­зы­ва­е­момъ Сту­пи­чине, мость новый учы­нив­ши по власт­ных кгрунь­тех его мило­сти пана мое­го того села Болонь­ско го, на раз­ных ост­ро­вахъ и ечъ­ме­ни пожат и поби­ти.»

12 мар­та 1600 года князь Щас­ны Яро­сла­вич Голов­чин­ский назна­чен мин­ским каш­те­ля­ном.

Удо­сто­ве­ре­ние воз­на­го в том, что он при­сут­ство­вал при упла­те кня­зю Щас­но­му Голов­чин­ско­му Аль­брех­том Рад­зи­ви­ломъ 4 т. коп. за им. Хожо­во и Лебе­де­во.

Dokumenty Synodu ewangelicko-reformowanego w Wilnie także przeczą związkom Jarosława Jaros ławowi cza z prawosławiem, zwłaszcza pod koniec jego życia (zmarł w 1622 roku). Na 1612 rok datowany jest np. zapis funduszu Jarosława Rapałowskiego Hołowczyńskiego na zbór balwierzyski.27

W młodości, w 1568 roku kniaź Jarosław był również studentem uniwersytetu w Lipsku.28 Dodatkowo, pośrednio o jego wcześniejszym zerwaniu z prawosła.wiem świadczyć mogą prowadzone przez niego rewindykacje ziem rodowych, nadanych wcześniej Cerkwi prawosławnej przez jego przodków. W 1579 roku procesował się z archimandrytą monasteru pieczerskiego w Kijowie o odjęcie ziem klasztornych. Wcześniej, w 1571 roku, zajechał wraz z bratem Szczęsnym, (od 1600 roku kasztelanem mińskim) wspomniane Świntyniki i Purwinniki. Zakończył życie jako zwolennik kalwinizmu, o czym świadczy list Halszki Ho­łowczyńskiej (z Wołłowiczów), żony jego syna, Aleksandra, do hetmana Krzysztofa Radziwiłła. Synowa zmarłego w tym roku Hołowczyńskiego skarżyła się, że starosta mścisławski, jej zięć, zaprowadza w dobrach kniażyckich nabożeństwo katolickie, co jest sprzeczne z wolą kniazia Jarosława.29

У вилен­ско­го Свя­то-Тро­иц­ко­го мона­сты­ря было толь­ко два име­ния, пожерт­во­ван­ные ему (1536–1539) кня­зем Мат­ве­ем Голов­чин­ским. Луч­шее из них – Свин­ты­ни­ки посто­ян­но уси­ли­ва­лись отнять у мона­сты­ря потом­ки жерт­во­ва­те­ля, Яро­слав и Щаст­ный Голов­чин­ские, и дер­жа­ли в сво­ем вла­де­нии. Мит­ро­по­лит Иона, управ­ляв­ший теперь Свя­то-Тро­иц­ким мона­сты­рем, обра­тил­ся с прось­бою к литов­ско­му мар­шал­ку Яну Ход­ке­ви­чу, кото­ро­му оба назван­ные лица при­хо­ди­лись шурья­ми, что­бы он подей­ство­вал на них в поль­зу оби­те­ли. И Ход­ке­вич, хотя был уже не пра­во­слав­ным, а лати­ня­ни­ном, напи­сал (4 декаб­ря 1572 г.) пись­мо к сво­им род­ствен­ни­кам и убеж­дал их воз­вра­тить мона­сты­рю отня­тое ими име­ние, гово­ря, что и сам он недав­но был люте­ра­ни­ном и посту­пал так же, как они, но нико­гда не видел, что­бы кому-либо при­нес­ло поль­зу отня­тое у Церк­ви.

Жена: ЭЛЬЖ­БЕ­ТА (ГАЛЬШ­КА) ХОД­КЕ­ВИЧ, дочь Иеро­ни­ма Ход­ке­ви­ча kasztelanа wileńskiego.

12/4. князь ЯРО­СЛАВ ЯРО­СЛА­ВИЧ ГОЛОВ­ЧИН­СКИЙ (?-1622)

сын Яра­сла­ва Мацве­еві­ча. Удзель­ні­чаў у Інфлянц­кай вайне 1558—82, у з’ездзе пра­васлаў­ных i прат­эс­тан­таў у Віль­ні ў 1599.

Галоўч­ны­скі маён­так у той час нале­жаў сынам кня­зя Яра­сла­ва Мацве­яві­ча Мікі­ціні­ча. Пас­ля смер­ці стар­эй­ша­га з іх, Міка­лая (1571 г.), двое малод­шых пад­зя­лілі ўла­дан­ні такім чынам, што Шчас­на­му дастаў­ся Галоўчын, а яго бра­ту Яра­сла­ву — Кня­жы­чы. Лінія пад­зе­лу, як выні­кае з паз­ней­шых зве­стак, прай­ш­ла па рацэ Вабіч, так што зем­лі на пра­вым бера­зе адыш­лі да Галоўчы­на, а на левым — да Кня­жыц. Маён­так Кня­жы­цы застаў­ся ў вало­дан­ні Яра­сла­ва Галоўчын­ска­га, а затым яго ўну­ка Саму­ша Аляк­сандраві­ча, аршан­ска­га харун­жа­га (абод­ва сыны Яра­сла­ва, Аляк­сандр і Кан­стан­цін, памёр­лі яшчэ пры яго жыц­ці).

У вилен­ско­го Свя­то-Тро­иц­ко­го мона­сты­ря было толь­ко два име­ния, пожерт­во­ван­ные ему (1536–1539) кня­зем Мат­ве­ем Голов­чин­ским. Луч­шее из них – Свин­ты­ни­ки посто­ян­но уси­ли­ва­лись отнять у мона­сты­ря потом­ки жерт­во­ва­те­ля, Яро­слав и Щаст­ный Голов­чин­ские, и дер­жа­ли в сво­ем вла­де­нии. Мит­ро­по­лит Иона, управ­ляв­ший теперь Свя­то-Тро­иц­ким мона­сты­рем, обра­тил­ся с прось­бою к литов­ско­му мар­шал­ку Яну Ход­ке­ви­чу, кото­ро­му оба назван­ные лица при­хо­ди­лись шурья­ми, что­бы он подей­ство­вал на них в поль­зу оби­те­ли. И Ход­ке­вич, хотя был уже не пра­во­слав­ным, а лати­ня­ни­ном, напи­сал (4 декаб­ря 1572 г.) пись­мо к сво­им род­ствен­ни­кам и убеж­дал их воз­вра­тить мона­сты­рю отня­тое ими име­ние, гово­ря, что и сам он недав­но был люте­ра­ни­ном и посту­пал так же, как они, но нико­гда не видел, что­бы кому-либо при­нес­ло поль­зу отня­тое у Церк­ви. Dobra Balwierzyszki nadane zostały przez Zygmunta I Jarosławowi, synowi Jarosława, księciu Rafałowskiemu Hołowczyńskiemu.

Жена: КОН­СТАН­ЦИЯ ХОД­КЕ­ВИЧ, дочь Иеро­ни­ма Ход­ке­ви­ча.

княж­на ГАЛЬШ­КА ЯРО­СЛАВ­НА ГОЛОВ­ЧИН­СКАЯ (1576,1584)

1576 мар­та 18 — Дарств. запись кн. Галж­бeты Яро­слав­ны Голов­чин­ской мужу сво­е­му Венц­ла­ву Маль­хер. Шеме­ту, скир­стa­мон. и рос­сенс. дер­жав­це, на 3000 коп гр. лит., взя­тых им в долг и обез­пе­чен­ных на двух частях всех его име­ний.

1581 г. сект. 30 Дар­ствен. лист Венц­ла­ва Мал­хе­ро­ви­ча Шемета–державцы скир­сто­мон­ска­го и росен­ска­го и жены его княж­ны Гальш­ки Яро­слав­ны Голов­чин­ской зем. Нико­лаю Мар­ти­но­ви­чу Мок­ке­ви­чу на паруб­ка из име­ния Вер­пя­ны Тома­ша Мит­ре­ша­ля с женой и детьми.

Муж: ВЕНЦ­ЛАВ МАЛ­ХЕ­РО­ВИЧ ШЕМЕТ.

KATARZYNA z HOŁOWCZYNA,

Муж: Andrzej Ossoliński.

N генерація от Рюрика.

13/11. князь ЯН ЩЕС­НО­ВИЧ ГОЛОВ­ЧИН­СКИЙ (?—22.1.1631)

сын Шчэнс­на­га Яра­славі­ча, właściciel po ojcu Hołowczyna i Jezdna, cześnik litewski 1624 roku,. У час вай­ны Рэчы /Іаспалітай са Шве­цы­яй 1600— 29 на чале ўлас­най харуг­вы ваяваў у 1621—22 у Інфлян­тах. Чаш­нік ВКЛ з 1624.

У Шчас­на­га Галоўчын­ска­га, памёр­ша­га ў 1610 г., застаў­ся адзі­ны сын Ян, які не меў нашчад­каў. Ён памёр у 1630 г., папяр­эдне запі­саў­шы гра­шо­вую суму на Галоўчыне сва­ёй жон­цы Алене з роду Вало­ві­чаў. Гэта азна­ча­ла, што іншыя спад­чын­нікі могу­ць усту­пі­ць у вало­данне маёнт­кам толь­кі пас­ля таго, як выпла­ця­ць Алене азна­ча­ную суму. Да моман­ту выпла­ты пра­ва рас­па­ра­джац­ца гэтай вот­чы­най зна­ход­зіла­ся ў яе руках. У тым жа год­зе ўда­ва Яна Галоўчын­ска­га пра­да­ла сваё заклад­нае пра­ва на маён­так за 240 тыс. зло­тых уда­ве пана Міка­лая Служ­кі Альж­бе­це і яе сыну Аляк­сан­дру Служ­цы.30 Да апош­ніх такім чынам перай­шло пра­ва кары­стац­ца маёнт­кам, а закон­ная спад­чын­ні­ца, якой была сяст­ра Яна Галоўчын­ска­га Рэгі­на, жон­ка Кры­шта­фа Кіш­кі, заха­ва­ла маг­чы­мас­ць выку­пі­ць маён­так, толь­кі ўжо не ва ўда­вы бра­та, а ў Служ­каў. Аднак Рэгі­на не пажа­да­ла ска­ры­стац­ца сваім пра­вам, а пада­ра­ва­ла яго той жа Алене з Вало­ві­чаў, якая тым часам паспе­ла паўтор­на вый­с­ці замуж за паля­ка Кры­шта­фа Патоц­ка­га. Патоц­кія, аднак, так­са­ма не мелі ці то жадан­ня, ці то маг­чы­мас­ці выпла­ці­ць заклад­ную суму, таму Галоўчын на доў­гі час застаў­ся ў фак­тыч­ным вало­дан­ні паноў Служ­каў. Пас­ля Аляк­сандра Служ­кі, троц­ка­га ваяво­ды, які памёр у 1647 г., маёнт­кам вало­далі яго сыны Багу­слаў і Зыг­мунд, а затым сыны Багу­сла­ва — Юзэф і Дамінік Служ­кі.

W związku ze wspomnianym zajazdem dóbr dokonanym przez braci Ho­łowczyńskich, toczył się długi proces,31 który odziedziczył syn kniazia Szczę­snego Jarosławowicza, Jan. Podobnie jak ojciec, był on ewangelikiem. Edukowany przez pastora,32 okazał się hojnym darczyńcą zborów. Cześnik litewski zmarł w 1630 roku, po dokonaniu uposażenia zboru w Sidrze33 Opiekę i patronat nad zborami balwierzyskim,34 hołowczyńskim,35 tajmanowskim,36 wodwińskim37 i jezneńskim przejęła Helena z Wołłowiczów Janowa Hołowczyńska. Po śmierci męża władała dobrami Hołowczyn, Tajmanów, Nowy Bychów i Balwierzyszki.38 Na odwrocie listu Heleny Hołowczyńskiej do Synodu wynotowane są zbory, o których obsadę kaznodziejską po zmarłych księżach prosiła cześnikowa litewska, (szczególnie zbór sidrzański, wodwiński, tajmanowski i jezdneński).39 Pochodząca z rodu Wołłowiczów Helena Piotrowiczówna, żona Jana Szczęsnowicza Hołowczyń­skiego, po śmierci męża objęła opieką zbory znajdujące się w ich dobrach.40

W 1633 roku prosiła synod o kaznodzieję nadwornego, bo jej „źle bardzo bez niego» oraz o obsadę zboru w Tajmanowie (przez dotychczasowego katechistę hołowczyńskiego, księdza Niedźwiedzkiego) i Jezdnie — „póki jeszcze jest pod moim patroństwem».41 Ten patronat ustał niebawem, kiedy, po powtórnym zamążpójściu za Krzysztofa Potockiego, ewangelika i zapisaniu mu wszystkich swych dóbr po Hołowczyńskich, małżonkowie oddali je w zastaw Słuszkom.42

Aleksander Słuszka,43 początkowo także ewangelik, dokonał później konwersji i zbory, m.in. w Hołowczynie, Tajmanowie, Nowym Bychowie,44 Balwierzyszkach,45 znalazły się w niebezpieczeństwie. W sprawie zboru w Nowym Bychowie wdowa Janowa Hołowczyńska zawarła z przedstawicielem Synodu, aktorem zborowym, Józefem Pietkiewiczem porozumienie w sprawie zrzeczenia się przez Synod fundacji „Nowobychowskiej», wcześniej uczynionej przez jej męża i nią samą. Zobowiązała się jednak do oddania aktorowi zborowemu 2 tysięcy złotych polskich w terminie do 24 czerwca 1636 roku.46 Funcjonowanie pozostałych zborów było wynikiem wcześniejszych fundacji i opieki materialnej, jaką roztaczali nad nimi kniaziowie Hołowczyńscy. Jarosław Jarosławowicz w 1612 roku ufundował zbór w Balwierzyszkach.47 Tamtejszy kaznodzieja, Stefan Tomaszewicz, dostał m.in. pozwolenie na pobieranie myta targowego.48

W 1623 roku w trakcie obrad synodu ewangelickiego prowincjonalnego wspomniano o złożonej przez niego obietnicy ufundowania zboru w Hołowczynie.49 W następnych latach doczekała się ona realizacji, a wła­ściwie dodatkowego uposażenia, bowiem już ojciec i dziad Jana czynili zapisy na ten cel.50 W 1630 roku kniaź wraz z żoną dokonał zapisu na zbór ewangelicki w Sidrze51 (wspominał o nim Henryk Merczyng: „wieś Mościchy od N. Książęcia Hołowczyńskiego»).52 Tego samego roku „od dworu Jegomość Pana Hołowczyńskiego» oddano kolektę na wygnańców.53 Jan i Helena Hołowczyńscy, czyniąc w 1630 roku zapis funduszowy na zbór w Sidrze, zamieścili w dokumencie — być może na życzenie synodu lub duchownych — zastrzeżenie, że jeśli oni sami „za żywota naszego» lub ich spadkobiercy odstąpią od religii ewangelickiej lub zechcą zbór zamienić na kościół katolicki, będą musieli zapłacić 50 tysięcy złotych polskich.54

Жена: (1622) ЕЛЕ­НА ПЕТ­РОВ­НА ВОЛО­ВИЧ (†1649), дочь Piotr Wołłowicz, cześnik wielki litewski; и Barbara Sapieha; (2°-v. Krzysztof Potocki, podczaszy litewski)

б/д

14/11. княж­на РЕГИ­НА ЩЕС­НОВ­НА ГОЛОВ­ЧИН­СКАЯ (?-1640)

~ 1) ПЁТР ЮРЬЕ­ВИЧ ТЫШ­КЕ­ВИЧ Łohojski, kaszt. miński (?-1631)
Дети: Kazimierz, Barbara Dynowa, Marianna Sakowicz, Zofia I.v.Kolęcka IIv.Drucka Horska, Krystyna I v.Zyzemska IIv. Gorska i Katarzyna Zawisza Kieżgajłowa.

~ 2) (1634) КШИШТОФ КИШ­КА woj. mścisławski i witebski (?-1646).

15/11. княж­на КРИ­СТИ­НА ЯРО­СЛАВ­НА ГОЛОВ­ЧИН­СКАЯ (*8.IX.1573 †1581)

16/11. княж­на СОФИЯ ЯРО­СЛАВ­НА ГОЛОВ­ЧИН­СКАЯ (†1605),

дочь кня­зя Яро­сла­ва Яро­сла­во­ви­ча Мики­ти­ни­ча Голов­чин­ско­го и мате­рью из рода Ход­ке­ви­чей. В 1593 году пода­ри­ла ему своё при­дан­ное в сум­ме 14000 коп денег, обес­пе­чен­ное усадь­ба­ми Кошир­ски­ми и Гору­хов­ски­ми. Оба супру­га: «князь Гри­го­рий Сан­гуш­ко-Кошир­ский и его жена София из Голов­чи­на Гри­го­рия Сан­гуш­ко­ва Кошир­ская» отда­ли в 1593 году в залог Шей­на­ло­ви­чу усадь­бу Кошир с сёла­ми Кошир-Ста­рый, Кру­гель, Крас­но­ду­бье, Горо­де­лец, усадь­бу Межов и сёла Божов и Черем­шан­ка на 5 лет за 5000 поль­ских зло­тых. В 1599 году София из Голов­чи­на супру­га Гри­го­рия Сан­гуш­ко кня­зя Кошир­ско­го каш­те­ля­на Брац­лав­ско­го, с его при­сут­ствии, зало­жи­ла свою усадь­бу Михо­ви­чи за 2000 зло­тых – Жего­там. Актом от 10 мар­та 1601 года «супру­ги- князь Гри­го­рий Льво­вич Сан­гуш­ко-Кошир­ский и София Голов­чув­на (sic!) даро­ва­ли Маг­де­бур­ское пра­во сво­е­му горо­ду Горо­хо­ву. В мае 1601 года «князь Гри­го­рий Сан­гуш­ко-Кошир­ский каш­те­лян Брац­лав­ский» вме­сте с дру­ги­ми граж­да­нан­ми Волын­ской зем­ли, одя­за­лись защи­щать Львов­ское Пра­во­слав­ное брат­ство. В авгу­сте того же года «князь Гри­го­рий Сан­гуш­ко-Кошир­ский каш­те­лян Брац­лав­ский и его супру­га София из Голов­чи­на» отта­ла в залог горо­да Горо­хов и Пере­миль с сёла­ми. В местеч­ке Полон­ном 20 сен­тяб­ря 1601 года «Гри­го­рий Оль­гер­до­вич Сан­гуш­ко Льво­вич Кошир­ский каш­те­лян Брац­лав­ский», будучи боль­ным и выез­жая в Сан­до­мир на лече­ние, пишет заве­ща­ние; он рас­по­ря­жа­ет­ся, что­бы его жена София из Горо­вич­на похо­ро­ни­ла его по Восточ­но­му обра­ду в Горо­хо­ве; опе­ку кото­рой он пору­чил сына Ада­ма и доче­рей Алек­сан­дру и Анна. Жене он он отпи­сал, при­об­ре­тён­ные сов­мест­но, сёла Полон­ное под Луц­ком, а так­же Горо­ди­ще, Гор­ков, Боев, Оздор и Кор­шов; ещё он отпи­сал 30000 зло­тых во вла­де­ни­ях Зим­но с усадь­ба­ми Мен­чиц, Мар­ков Став, Кро­пив­щи­на и Гори­чо­во в пове­те Вла­ди­мир­ском, взя­тых в залог от кня­зя Юрия Михай­ло­ви­ча Чарто­рыс­ко­го. Это заве­ща­ние было пред­став­ле­но во Вла­ди­мир­ский суд 26 июня 1602 года , оче­вид­но, уже после смер­ти кня­зя Гри­го­рия.

Софья Головчинская
Парт­р­эт Соф’і Галоўчын­с­кай, жон­кі Стані­сла­ва-Бані­фа­цыя Мні­ша­ка (з 1602 года), ста­ро­сты львоўска­га

Его вдо­ва вышла замуж вто­рич­но. Её мужем стал Ста­ни­слав Мни­ше­ка; в 1603 году по запро­су Збож­но­го Зай­ца, в три­бу­на­ле Любель­ском был запи­сан декрет, в кото­ром упо­ми­на­лись Адам, Алек­сандра и Анна «дети покой­но­го кня­зя Гри­го­рия Сан­гуш­ко-Кошир­ско­го и их мате­ри Софии, урож­дён­ной Голов­чин­ской, супру­ги Ста­ни­сла­ва Мни­ша из Вели­ких Кон­чиц и их опе­ку­ны» и кото­рым (декре­том) пред­пи­сы­ва­лось выпла­тить 230 зло­тых с про­цен­та­ми. В том же самом году было объ­яв­ле­но судеб­ное реше­ние про­тив тех же упо­мя­ну­тых выше детей кня­зя Гри­го­рия и их опе­ку­нов, дру­гое реше­ние было объ­яв­ле­но по ини­ци­а­ти­ве неко­е­го Цимин­ско­го, где содер­жа­лись обви­не­ния в изъ­я­тии ско­та и зер­на в деревне Бра­нец­кой покой­ным кня­зем Гри­го­ри­ем. София, урож­дён­ная Голов­чин­ская, в заму­же­стве – Мниш, отрек­лась от Восточ­но­го (Пра­во­слав­но­го –Д.К.) обря­да, умер­ла в 1605 году, похо­ро­не­на в Сам­бо­ре у Бер­нар­ди­нов. Уже после её смер­ти, в 1607 году было выне­се­но новое судеб­ное реше­ние, кото­рым дети кня­зя Гри­го­рия Кошир­ско­го и их опе­ку­ны, обя­зы­ва­лись упла­тить 24000 зло­тых, обес­пе­чен­ных на усадь­бе Полон­ное (Полон­ка ? — Гене­ограф). Из заве­ща­ния кня­зя Гри­го­рия выте­ка­ет, что он оста­вил сына Ада­ма и доче­рей Алек­сан­дру и Анну, кото­рые, веро­ят­но вме­сте с мате­рью пере­шли в като­ли­че­ство.

przed swoją śmiercią w r. 1605 dodatkowo powierzyła dzieci opiece męża. Zaraz jednakże po jej zgonie z roszczeniami do tutorii nad młodymi Sanguszkami i ich mieniem wystąpił jej daleki krewniak woj. trocki Aleksander Chodkiewicz
Михай­ло й Мате­уш Ярхуль­товсь­кі пози­ва­ли до Луць­ко­го ґродсь­ко­го суду кня­ги­ню Гри­го­ро­ву Сан­гуш­ко­ву Софію з Голов­чи­на, яка нака­за­ла своє­му слузі Семе­но­ві Боби­ць­ко­му вби­ти їхньо­го бра­та Стані­сла­ва під час гости­ни в луць­ко­го під­ко­морія Яна Хар­ленсь­ко­го. Тож Боби­ць­кий, «шука­ю­чи при­чи­ны на оно­го Ста­ни­сла­ва Ярхулъ­тов­ско­го, напе­ред его без вся­кое при­чи­ны на поеди­нок, […] з ызбы, где гости седи­ли, выва­бил». А пото­му разом із при­я­те­ля­ми кинув­ся на ньо­го з шаб­лею, зав­дав­ши смер­тель­них ран. Утім, ця історія засвід­чує не про­ва­д­жен­ня поє­дин­ку, а рад- ше мані­пу­лю­ван­ня ним зад­ля роз­пра­ви над супро­тив­ни­ком.

~ 1) (p. 1594) HRIHORY ks. SANGUSZKO, kaszt. lubaczowski i bracławski (†1601/1602);

~ 2) (1602/1603) STANISŁAW BONIFACY MNISZECH (1580-1644), st. sanocki, lwowski, (1613), samborski, gliniański, poseł.

17/12. князь АЛЕК­САНДР ЯРО­СЛА­ВИЧ ГОЛОВ­ЧИН­СКИЙ (о.1570—12.5.1617),

сын кня­зя Яро­сла­ва Яро­сла­ви­ча Голов­чин­ско­го от бра­ка с Кон­стан­ци­ей Иеро­ни­мов­ной Ход­ке­вич. Брат — каш­те­лян мсти­слав­ский Кон­стан­тин Голов­чин­ский (? — 1620). Госу­дар­ствен­ный дея­тель Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, каш­те­лян жемайт­ский (1604—1614) и вое­во­да мсти­слав­ский (1614—1617). Ста­ро­ста лид­ский (1602—1613) и виль­кий­ский (с 1616). Участ­во­вал в войне Речи Поспо­ли­той и Рус­ским госу­дар­ством (Смо­лен­ская кам­па­ния 1609), в мир­ных пере­го­во­рах с мос­ков­ски­ми посла­ми в 1615 году. Пере­шел из пра­во­сла­вия в като­ли­цизм. В 1602 году князь Алек­сандр Голов­чин­ский полу­чил во вла­де­ние ста­ро­ство лид­ское, в 1604 году стал каш­те­ля­ном жемайт­ским.55

Участ­во­вал в Sejmik główny (przedsejmowy) w Słonimiu (8–11 I 1603). Przed sejmem warszawskim zwołanym na 22 I 1603 r., król złożył termin sejmików powiatowych w WKsL na dzień 11 XII 1602 r. natomiast zjazd przedsejmowy w Słonimie w dniu 8 I 1603 r.56

В 1614 году А. Я. Голов­чин­ский полу­чил долж­ность вое­во­ды мсти­слав­ско­го, а в 1616 году при­об­рел ста­ро­ство виль­кий­ское. В мае 1617 года князь Алек­сандр Голов­чин­ский скон­чал­ся.

Józef Wolff napisał, że Jarosław wziął udział „w zjeździe dyzunitów» w Wilnie w 1599 roku57 Zapewne występował tam jednak jako ewangelik W tekście konfederacji występuje on jako osoba proszona do jej podpisania i obwarowania z ramienia ewangelików, natomiast nie ma jego nazwiska wśród podpisów.58

Synowie Jarosława Jarosławowicza także zostali wychowani w wyznaniu ewangelickim. Jeden z nich, Aleksander, przeszedł później na katolicyzm.

В 1621 Jejm. pani wojewodzina mścisławska z imienia swego dożywotnego Kiejtowiszek stawiła koni dwóch po kozacku.59

Жена: 1593 ГАЛЬШ­КА МИХАЙ­ЛОВ­НА ВОЛ­ЛО­ВИЧ, дочь Michał Wołłowicz, st. słonimski, и Elżbieta Hlebowicz; (1°-v. Adam Roski, podkomorzy oszmiański; 3-° v. Mikołajowej Wasilewskiej).
Дети: Саму­эль Голов­чин­ский, хорун­жий оршан­ский, Анна Голов­чин­ская (? — 1643), жена с 1619 года писа­ря поль­но­го литов­ско­го Кришто­фа Сте­фа­на Сапе­ги (1590—1627).

18/12. князь КОН­СТАН­ТИН ЯРО­СЛА­ВИЧ ГОЛОВ­ЧИН­СКИЙ (?-1620)

В 1611 году Кон­стан­тин Голов­чин­ский был назна­чен каш­те­ля­ном мсти­слав­ским, в том же году полу­чил во вла­де­ние ста­ро­ство кри­чев­ское. Осе­нью 1620 года князь Кон­стан­тин Голов­чин­ский скон­чал­ся. Абод­ва сыны Яра­сла­ва, Аляк­сандр і Кан­стан­цін, памёр­лі яшчэ пры яго жыц­ці.

Synowie Jarosława Jarosławowicza także zostali wychowani w wyznaniu ewangelickim, w 1599 roku podpisał konfederację między ewangelikami a prawosławnymi.60 Zmarł w 1620 roku jako ewangelik, a kazanie na jego pogrzebie wy.głosił kaznodzieja Jan Raniszewski.61 Konstanty Hołowczyński miał wcześniej jeszcze jednego syna, który zmarł jako dziecko około 1612 roku62

J. Wolff przypisuje Konstantemu Hołowczyńskiemu dwie córki: Annę i Zofię,63 natomiast S. Konarski podał, że Dorota z Hołowczyńskich była córką kasztelana mścisławskiego.64

княж­на РЕГИ­НА ЯРО­СЛАВ­НА ГОЛОВ­ЧИН­СКАЯ (1595)

Муж: кн. ПЕТР ИВА­НО­ВИЧ КРО­ШИН­СКИЙ

19/17. князь САМУ­ЕЛЬ АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ ГОЛОВ­ЧИН­СКИЙ (†1644)

chorąży orszański 1640.

Сусед­ні маён­так Кня­жы­цы застаў­ся ў вало­дан­ні Яра­сла­ва Галоўчын­ска­га, а затым яго ўну­ка Саму­ша Аляк­сандраві­ча, аршан­ска­га харун­жа­га (абод­ва сыны Яра­сла­ва, Аляк­сандр і Кан­стан­цін, памёр­лі яшчэ пры яго жыц­ці). Абшар гэта­га маёнт­ка ахо­плі­ваў увесь усход­ні ўскра­ек Бялы­ніц­ка­га раё­на за ракой Вабіч.

Dbając o wzrost miasta dziedzic ówczesny Samuel Konstantynowicz Hołowczyński, zabrawszy od Rudominy kasztelana smoleńskiego dobra Sapieżysz-ki, o które od roku 1611 do 1635 miał z nim proces, postanowił kościół katolicki oddać na zbor kalwinom, co w r. 1611 dopełnił. Nie zważając na takie postąpienie Hołowczyńskiego, biskup wileński przeznaczył księdza Stanisława Witkiewicza na proboszcza w Balwierzyszkach; lecz gdy ten przybył na miejsce i nie mógł znaleźć dla siebie właściwego przytułku, zapozwał Adama Rajeckiego, chorążego parnawskiego aktora zborów w. ks. lit. do urzędu ziemskiego kowieńskiego o zabór kościoła katolickiego i plebanji, lecz urząd ziemski dekretem z dnia 30 października 1643 r. obmowy i obrony ks. Witkiewicza na stronę odłożył i plebanję balwierzyską z kościołem, apparatami, z pasznią (rolą), poddanemi i ze wszystkiemi pożytkami do téj plebanji należącemi, na zbor JPanu Rajeckiemu przysądził i gwałtu 20 kop groszy lit. wskazał. Od tego wyroku ks. Witkiewicz appellował do trybunału głównego wielk. ks. lit., gdzie w obronie jego stawał Samuel Laudański, ze strony zaś Rajeckiego Dekapolit Malewicz. Trybunał dekretem z d. 10 maja 1644 r. unieważniwszy wyrok urzędu ziemskiego kowieńskiego, kościół katolikom zwrócili i Rajeckiego na karę 101 kop groszy lit. skazał.

Без­дет­ный.

20/17. княж­на АННА АЛЕК­САН­ДРОВ­НА ГОЛОВ­ЧИН­СКАЯ (?-1643)

Sapieżyna z Hołowczyńskich Anna (zm. 1643), pisarzowa w. lit., tenutariuszka wilkijska. Była jedyną córką ks. Aleksandra Hołowczyńskiego i Elżbiety z Wołłowiczów. Zapewne w r. 1612 wyszła za mąż za Krzysztofa Stefana Sapiehę (zob.); dn. 30 III t.r. matka, za zgodą króla, scedowała na rzecz małżonków dzierżawę wilkijską z 10 tys. złp. sumy zastawnej. Od r. 1621, w którym Sapieha został pisarzem w. lit., często przebywała na dworze królewskim. W r. 1623 uczestniczyła wraz z mężem w królewskiej podróży do Gdańska; podczas pobytu w Gniewie urodziła w czerwcu syna, który zapewne wkrótce zmarł. Po rychłej śmierci męża o opiekę nad starszym synem, Mikołajem Krzysztofem, toczyła spór ze szwagrem Aleksandrem Dadźbogiem i ostatecznie musiała go oddać pod pieczę mężowskiego stryja Lwa Sapiehy. Dzięki jego poparciu udało się S-ie uzyskać zgodę królewską na scedowanie nieletniemu synowi dzierżawy wilkijskiej. Dobra Krzysztofa Stefana, na których S. miała zapisane dożywocie, były w chwili jego śmierci mocno zadłużone, toteż S. była zmuszona nie tylko rozpuścić jego liczny dwór (liczący niemal 100 osób), lecz także rozpocząć wyprzedaż swoich dóbr rodowych: Hołowczyna, Kniażyc i Repuchowa, położonych w pow. orszańskim. W r. 1630 sprzedała Repuchów za 45 tys. złp. kaszt. wileńskiemu Mikołajowi Hlebowiczowi. Sprzedaż ta uwikłała S-ę w wieloletni proces z potomkami kaszt. nowogródzkiego Samuela Wołłowicza, którzy odrzucali twierdzenia S-y, iż otrzymała je na mocy testamentu swej babki Elżbiety Hlebowiczówny, i w r. 1631 sprzedali je braciom Lentkowskim i Stanisławowi Śleszyńskiemu. Proces ten zakończył się dopiero w r. 1637. Trudności finansowe skłoniły S-ę do oddania w dzierżawę tenuty wilkijskiej; doszło do tego podczas bezkrólewia, więc bez konsensu królewskiego. Jednakże Władysław IV, ze względu na zasługi jej męża, potwierdził 18 IV 1635 dokonaną arendę.

S. była fundatorką klasztoru dla karmelitów trzewiczkowych w Kniażycach; w r. 1632 przeznaczyła na jego lokalizację ulice w starym miasteczku za kościołem kniażyckim i uposażyła gruntami wsi Zabłocie i dochodami z folwarku Wielkie Łotwy, wchodzącego w skład dóbr lachowickich. Do powstania samodzielnego klasztoru w Kniażycach nie doszło, przez pewien czas po śmierci S-y istniała tam tylko rezydencja zakonna, podlegająca klasztorowi Karmelitów trzewiczkowych w Mohilewie.
S. przeżyła swego syna Mikołaja Krzysztofa (zm. 2 VI 1639), żonatego z Zuzanną, córką Aleksandra Gosiewskiego (zob.). Donosząc o jego śmierci woj. wileńskiemu Krzysztofowi Radziwiłłowi, uskarżała się na synową, że nie troszczy się o pogrzeb, lecz jedynie o pozostały majątek. S., która Zuzannie była bardzo nieprzychylna, podejrzewała ją nawet, iż otruła ona swego małżonka. Sama też wyprawiła synowi okazały pogrzeb w kościele Dominikanów w Wilnie (22 VI 1639). W kolejnych listach do Radziwiłła prosiła go o opiekę nad wnukami. Zmarła w r. 1643 i została pochowana obok męża w wileńskim kościele Dominikanów.

Криштоф Стефан Сапега
Парт­р­эт Кры­шта­па Стэфа­на Сапе­гі (Kryštap Stefan Sapieha) гер­бу «Ліс» (1590—1627), дзяр­жаў­на­га дзе­я­ча Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га, мар­шал­ка Галоў­на­га Тры­бу­на­лу і піса­ра вяліка­га

Protokoły synodów prowincjonalnych Jednoty Litewskiej w 1639 roku w tzw. Memorialiach wspominają, co prawda, o wdowie po Krzysztofie Sapieże, Annie, starościnie mścisławskiej, która od.dała przez księdza Raniszewskiego Synodowi „intercyzę kop groszy litewskich na 560″.65 Jednak, wobec tego, że jej mąż zmarł w 1627 roku, a ona sama bo.rykała się z długami ciążącymi na jej dobrach,66 jest prawdopodobne, że owa „intercyza» była wynikiem transakcji ze wspólnotą ewangelicko-reformowaną.

Trzeba jednak dodać, że Anna była córką konwertyty z kalwinizmu, Aleksan.dra Hołowczyńskiego, zaś Krzysztof — potomkiem brata słynnego Lwa, Hreho-rego Sapiehy. List matki Anny, Halszki Hołowczyńskiej, do hetmana Krzysz.tofa Radziwiłła świadczy, że Krzysztof nie respektował woli dziada jej córki co do zachowania nabożeństwa ewangelickiego w Kniażycach, które Anna odziedziczyła.67 Oboje: Anna i Krzysztof Sapiehowie zostali pochowani w kościele dominikańskim w Wilnie.68

Муж: КШИШТОФ-СТЕ­ФАН Сапе­га (1590-1627), starostа lidzki. W r. 1614 otrzymał star. lidzkie z cesji swego teścia kniazia Aleksandra Hołowczyńskiego (zgoda królewska z 3 II 1613). Zapewne uczestniczył w pogrzebie A. Hołowczyńskiego w kościele Św. Ducha w Wilnie (26 V 1617), skoro jemu dedykował swe kazanie pogrzebowe dominikanin Wojciech Laudański.69
Дети: Mikołaj Krzysztof (1613 – 2 VI 1639), pisarza polnego lit. od r. 1638, t. r. deputata do Trybunału Lit. z pow. oszmiańskiego.

ДОРО­ТА КОН­СТАН­ТИ­НОВ­НА

J. Wolff przypisuje Konstantemu Hołowczyńskiemu dwie córki: Annę i Zofię70, natomiast S. Konarski podał, że Dorota z Hołowczyńskich była córką kasztelana mścisławskiego, od 1650 roku żona Tobiasza Puciaty64

Муж: TOBIASZ PUCIATА

21/18. князь НИКО­ЛАЙ КОН­СТАН­ТИ­НО­ВИЧ ГОЛОВ­ЧИН­СКИЙ (?-1658),

Хару­жы аршан­скі з 1644, пасол на сойм 1648. Апош­ні з роду Г.

Сусед­ні маён­так Кня­жы­цы застаў­ся ў вало­дан­ні Яра­сла­ва Галоўчын­ска­га, а затым яго ўну­ка Саму­ша Аляк­сандраві­ча, аршан­ска­га харун­жа­га (абод­ва сыны Яра­сла­ва, Аляк­сандр і Кан­стан­цін, памёр­лі яшчэ пры яго жыц­ці). Абшар гэта­га маёнт­ка ахо­плі­ваў увесь усход­ні ўскра­ек Бялы­ніц­ка­га раё­на за ракой Вабіч. Там, у пры­ват­на­сці, зна­ход­зілі­ся гас­па­дар­чы двор Лахві­ца і сяло Ерма­ло­вічы, якія ў 1644 г. былі аддад­зе­ны адным з сыноў памёр­ша­га ў тым год­зе Саму­ша, Міка­ла­ем (які пыш­на тыту­ла­ваў­ся «кня­зем Рапа­лоўскім Галоўчын­скім на Кня­жы­цах») у заклад на 1 год за 16 тыс. зло­тых магілёўс­ка­му мяш­чані­ну Раб­ро­ві­чу. У Лахві­цы на той момант было 14 валок зям­лі, а ў Ерма­ло­ві­чах — 31,5 вало­кі. Праз два гады той жа Міка­лай разам з бра­там Яго­рам (Юры­ям) пацверд­зілі галоўчынс­ка­му мяш­чані­ну Іва­ну Сямё­наві­чу Вада­во­зу арэнд­нае пра­ва на сёлы Прок­шы­нічы, Гаране і Хры­пя­лё­ва (зараз у Магілёўскім раёне ля самай мяжы Бялы­ніц­ка­га), заклад­зе­ныя Вада­во­зу іх баць­кам, з пра­вам усту­пу да Хры­пя­лёўс­кай пуш­чы. Сума закла­ду скла­да­ла 20 тыс. зло­тых — гэта, дар­эчы, свед­чы­ць, які­мі гра­шо­вы­мі сума­мі вало­далі асоб­ныя мяш­чане. Багац­це даз­ва­ля­ла ім фак­тыч­на пера­ход­зі­ць у раз­рад зем­леўла­даль­нікаў, што фар­маль­на лічы­ла­ся прэра­га­ты­вай шлях­ты.71

У 1647 г. Міка­лай Галоўчын­скі састу­піў бра­ту Юрыю сваю част­ку маёнт­ка Кня­жы­цы, у склад­зе якой, апра­ча Лахві­цы і Ерма­ло­віч, на тэры­то­рыі Бялы­ніц­ка­га раё­на ўпа­мі­на­юц­ца сёлы Вішо­ва, Заба­лоц­це, Ізбіш­ча, Крукі, Мос­ціш­ча, Нава­сёл­кі, а так­са­ма пало­ва Хры­пя­лё­ва і Хры­пя­лёўс­кай пуш­чы.

На гэтых праў­ну­ках кня­зя Яра­сла­ва Яра­славі­ча род Галоўчын­скіх па муж­чын­с­кай лініі ў сяр­эд­зіне XVII ста­годдзя пера­сёк­ся. Кня­жы­цы перай­шлі да іх стры­еч­на­га бра­та Кан­стан­цыя Улад­зі­сла­ва Паца, маці яко­га Соф’я, жон­ка Аляк­сандра Паца, была сяст­рой Саму­ша Галоўчын­ска­га. У руках Пацаў гэтая вот­чы­на заста­ва­ла­ся да пер­шай пало­вы ХІХ ста­годдзя.

Жена: (піс­ля 20 VIII 1647) КАТАР­ЖИ­НА ШВЫЙ­КОВ­СКАЯ, дочь Kacper Szwykowski, podkomorzy witebski; и Helena Sołomerecka]; (1°-v. Bohdan Szemet)

б/д

22/18. князь ЮРИЙ КОН­СТАН­ТИ­НО­ВИЧ ГОЛОВ­ЧИН­СКИЙ (?-1648/9)

/Jerzy/dworzanin pokojowy królewski 1645 r., poseł orszański 1648 r.

Праз два гады той жа Міка­лай разам з бра­там Яго­рам (Юры­ям) пацверд­зілі галоўчынс­ка­му мяш­чані­ну Іва­ну Сямё­наві­чу Вада­во­зу арэнд­нае пра­ва на сёлы Прок­шы­нічы, Гаране і Хры­пя­лё­ва (зараз у Магілёўскім раёне ля самай мяжы Бялы­ніц­ка­га), заклад­зе­ныя Вада­во­зу іх баць­кам, з пра­вам усту­пу да Хры­пя­лёўс­кай пуш­чы. Сума закла­ду скла­да­ла 20 тыс. зло­тых — гэта, дар­эчы, свед­чы­ць, які­мі гра­шо­вы­мі сума­мі вало­далі асоб­ныя мяш­чане. Багац­це даз­ва­ля­ла ім фак­тыч­на пера­ход­зі­ць у раз­рад зем­леўла­даль­нікаў, што фар­маль­на лічы­ла­ся прэра­га­ты­вай шляхты.((Историко-юридические мате­ри­а­лы, извле­чен­ные из акто­вых книг губер­ний Витеб­ской и Моги­лев­ской. Т. 24. Витебск, 1893. С. 411,414.))

У 1647 г. Міка­лай Галоўчын­скі састу­піў бра­ту Юрыю сваю част­ку маёнт­ка Кня­жы­цы, у склад­зе якой, апра­ча Лахві­цы і Ерма­ло­віч, на тэры­то­рыі Бялы­ніц­ка­га раё­на ўпа­мі­на­юц­ца сёлы Вішо­ва, Заба­лоц­це, Ізбіш­ча, Крукі, Мос­ціш­ча, Нава­сёл­кі, а так­са­ма пало­ва Хры­пя­лё­ва і Хры­пя­лёўс­кай пуш­чы. У тым жа год­зе Ягор Галоўчын­скі-Рапа­лоўскі аддаў у заклад магілёўскім мяш­ча­нам фаль­варк Булы­жы­чы, да яко­га адно­сіла­ся сяло Ізбіш­ча (у тэкс­це — «Взби­щи») з 13 вало­ка­мі зям­лі, а абод­ва бра­та разам — шэраг сёл магілёўс­ка­му бур­міст­ру Раб­ро­ві­чу, пры­чым сярод іх зноў пры­га­д­ва­ец­ца Хры­пя­лё­ва з 19 вало­ка­мі зям­лі.72

~ кнж. БАР­БА­РА ЯНОВ­НА ДРУЦ­КАЯ-СОКО­ЛИН­СКАЯ, дочь кня­зя Яна Юрье­ви­ча Друц­ко­го-Соко­лин­ско­го, мар­шал­ка оршан­ско­го; (2°-v. Ян Курч, хору­жий лид­ский).

б/д

князь N КОН­СТАН­ТИ­НО­ВИЧ ГОЛОВ­ЧИН­СКИЙ

Konstanty Hołowczyński miał wcześniej jeszcze jednego syna, który zmarł jako dziecko około 1612 roku.73

23/18. княж­на АННА КОН­СТАН­ТИ­НОВ­НА ГОЛОВ­ЧИН­СКАЯ

Муж: ЯН ЧРЖО­НО­ВИЧ /Chrzczonowicz/, podkomorzy parnawski.
Дети: Katarzyna ca 1650 & Michał Eustachy Stankiewicz h. Mogiła psb wybitny ca 1640-1680

24/18. княж­на СОФЬЯ КОН­СТАН­ТИ­НОВ­НА ГОЛОВ­ЧИН­СКАЯ

Муж: АЛЕК­САНДР ПАЦ (?-1634), wojewodzic miński.

Print Friendly, PDF & Email
  1. Herbarz polski Kaspra Niesieckiego S.J.; powiekszony dodatkami z póznejszych autorów, r.kopismów i dowodów urz.dowych i wydany przez Jana Nep. Bobrowicza: w 10 t. — W Lipsku [Leipzig]: nakładem i drukiem Breitkopfa Haertela, 1839—1845. — T. VII. — 1841. — 652 S., с. 364. []
  2. Wolff, J. Kniaziowie litewsko.ruscy od końca czternastego wieku / J. Wolff. — Warszawa: Gebethner i Wolff, 1895. — XXV, 698 s., с. 116. []
  3. Без­род­нов В. Родо­сло­вие кня­зей Ста­ро­дуб­ских и про­ис­хож­де­ние кня­зей Путя­ти­ных (по мате­ри­а­лам сино­ди­ка кня­зей Мики­ти­ни­чей-Голов­чин­ских) / В. Без­род­нов // Гене­а­ло­ги­че­ский вест­ник. — СПб., 2001. — Вып. 3. — С. 31—34. []
  4. Голу­бев, С.Т. Древ­ний помян­ник Кие­во-Печер­ской Лав­ры (кон­ца XV и нача­ла XVI сто­ле­тия) / С.Т. Голу­бев // Чте­ния в исто­ри­че­ском обще­стве Несто­ра Лето­пис­ца. — Киев, 1892. — Кн. 6. — При­ло­же­ние. — С. I—XIV, 1—88., с. 54. []
  5. Wolff, J. Kniaziowie litewsko.ruscy od końca czternastego wieku / J. Wolff. — Warszawa: Gebethner i Wolff, 1895. — XXV, 698 s., с. 116].. []
  6. М. М. Бен­ци­а­нов, А. Н. Лобин, К вопро­су о струк­ту­ре рус­ской армии в бит­ве при Орше / Петер­бург­ские сла­вян­ские и бал­кан­ские иссле­до­ва­ния. 2013. № 2. С. 166. В источ­ни­ках: НПК. СПб., 1868. Т. 3. Ст. 232–242; Т. 5. Ст. 344. Вре­мен­ник обще­ства исто­рии и древ­но­стей рос­сий­ских. М., 1851. Кн. 11. С. 11, 39, 89. []
  7. Сооб­ще­ние Алек­сея Бабен­ко []
  8. LM Kn. 25 (1387 – 1546): Užrašymų knyga 25 / Lietuvos istorijos institutas; parengė D. Antanavičius ir A. Baliulis. – Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos inst., 1998. – 460 p.; Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku / J. Wolff. – Warszawa: Gebethner i Wolff,1895. – XXV, 698 s.; Каза­коў А.У. Лёсы мас­коўс­кай зна­ці ў Вялікім Княст­ве Літоўскім у пер­шай пало­ве XVI ст; [Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов, отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро-Запад­ной Руси, изда­ва­е­мый при управ­ле­нии Вилен­ско­го учеб­но­го окру­га: [в 14 т.]. – Виль­на: Тип. О. Блю­мо­ви­ча, 1867–1904. – Т. 10. – 1874. – VIII, 391 с., с. 9; Нацы­я­наль­ны гіста­рыч­ны архіў Бела­русі (далей – НГАБ). – Ф. КМФ-18. – Воп. 1. – Спр. 23. Пры­вілеі, пажа­ла­ван­ні і судо­выя раш­эн­ні. Пера­пі­са­на. 1538–1540 гг, арк. 150, 152; Lithuanian Metrica. Литов­ская Мет­ри­ка. Lietuvos Metrica: Kn. 1 (1380–1584) / Parengė A. Baliulis, R. Firkovičius. – Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų leidybos inst., 1998. – 207 p., с. 40, 51, 82; Lithuanian Metrica. Литов­ская Мет­ри­ка. Lietuvos Metrica: Kn. 6 (1494–1506) / Parengė A. Baliulis. – Vilnius: Lietuvos istorijos instituto leidykla, 2007. – 516 p., с. 290; Lithuanian Metrica. Литов­ская Мет­ри­ка. Lietuvos Metrica: Kn. 10 (1440–1523) / Parengė E. Banionis, A. Baliulis. – Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų liedybos institutes, 1997. – 178 p, с. 61, 113; Lithuanian Metrica. Литов­ская Мет­ри­ка. Lietuvos Metrica: Kn. 11 (1518–1523) / Parengė A. Dubonis. – Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų liedybos institutes, 1997. – 228 p., с. 50–51; Lithuanian Metrica. Литов­ская Мет­ри­ка. Lietuvos Metrica: Kn. 25 (1387–1546) / Parengė D. Antanavičius, A. Baliulis. – Vilnius: Mokslo ir enciklopedijų liedybos institutes, 1998. – 460 p., с. 177–183, 185–186; Lithuanian Metrica. Литов­ская Мет­ри­ка. Lietuvos Metrica: Kn. 224 (1522–1530) / I. Valikonitė, S. Lazutka ir kt. – Vilnius: Vilniaus universiteto leidykla, 1997. – 664 p., с. 137–138. []
  9. Arch. I. Z. Ros I []
  10. ML. 28. []
  11. Каза­коў, А.У. Князь Мацвей Мікі­цініч: паход­жанне і эмі­гра­цыя / А.У. Каза­коў // Studia Historica Europae Orientalis = Иссле­до­ва­ния по исто­рии Восточ­ной Евро­пы. – Вып. 1. – Минск: РИВШ, 2008.– С. 77–83., с. 77–81. []
  12. Lietuvos Metrika. Kn. 25 (1387—1546): Užrašym knyga 25 / Lietuvos istorijos institutas; parenge. D. Antanavičius ir A. Baliulis. — Vilnius: Mokslo ir enciklopedij leidybos inst., 1998. — 460 p., с. 185. []
  13. Lietuvos Metrika. Kn. 25 (1387—1546): Užrašym knyga 25 / Lietuvos istorijos institutas; parenge. D. Antanavičius ir A. Baliulis. — Vilnius: Mokslo ir enciklopedij leidybos inst., 1998. — 460 p., с. 180. []
  14. Пера­піс вой­ска Вяліка­га княст­ва Літоўска­га 1528 года. Мет­ры­ка Вяліка­га княст­ва Літоўска­га. Кн. 523. Кн. Пуб­ліч­ных спраў 1 / Пад­рыхт. А.І. Гру­ша, М.Ф. Спіры­до­наў, М.А. Вай­то­віч; НАН Бела­русі, Ін-т гісто­рыі. – Мінск: Бел. наву­ка, 2003. – 444 с, с. 50, 54. []
  15. Lithuanian Metrica. Литов­ская Мет­ри­ка. Lietuvos Metrica: Kn. 9 (1511–1518) / K. Pietkiewicz. – Vilnius: Žara, 2002. – 615 p., с. 154. []
  16. Wolff, J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku / J. Wolff. – Warszawa: Gebethner i Wolff, 1895. – XXV, 698 s., s. 118. []
  17. Литов­ская Мет­ри­ка. – Отд. 1. – СПб.: [б. и.], 1903. – Ч. 2 : Кни­ги суд­ных дел, т. 1 / ред. П.А. Гиль­те­брандт. – VII, 290 c., 1566 стб., слп. 1056–1057. []
  18. Нацы­я­наль­ны гіста­рыч­ны архіў Бела­русі (далей – НГАБ). – Ф. КМФ-18. – Воп. 1. – Спр. 23. Пры­вілеі, пажа­ла­ван­ні і судо­выя раш­эн­ні. Пера­пі­са­на. 1538–1540 гг, арк. 85, 150–153. []
  19. НГАБ. – Ф. КМФ-18. – Воп. 1. – Спр. 237. Кні­га вілен­ска­га зам­ка­ва­га суда спраў­цы ваявод­ства Іва­на Гар­на­стая. Пера­пі­сваў Дани­ель Дзе­леш­кан. 1549–1551 гг, арк. 267. []
  20. Исто­ри­ко-юри­ди­че­ские мате­ри­а­лы, извле­чен­ные из акто­вых книг губер­ний Витеб­ской и Моги­лев­ской. Т. 24. Витебск, 1893. С. 387-390. []
  21. LM–224. № 156. Р. 137 (1524). []
  22. Мар­цы­нов­ский, Собр. древн. грам. и актовъ горо­да Виль­ны, Ков­но и пр. []
  23. Нацы­я­наль­ны гіста­рыч­ны архіў Бела­русі (нада­лей — НГАБ). Ф. КМФ-18 (Мет­ры­ка ВКЛ). Спр. 249. Л. 196 адв. — 197 адв. []
  24. АЮЗР. – К., 1907. – Ч. VIII, т. IV. , 402–408. []
  25. Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. Т. 32. С. 176. []
  26. Исто­ри­ко-юри­ди­че­ские мате­ри­а­лы, извле­чен­ные из акто­вых книг губер­ний Витеб­ской и Моги­лев­ской. Т. 24. Витебск, 1893. С. 392 — 396. []
  27. LBN, f. 93, sygn. 1 12, k. 1-3v. []
  28. D. Żołądź-Strzelczyk, op.cit., s. 219 []
  29. Halszka Hołowczyńska do Krzysztofa Radziwiłła z Nowosiółek 11 września 1622 r. — AGAD, AR, Dz. V, sygn. 5292, k. 3. (Pod tą samą sygnaturą kryją się listy Halszki Michajłówny z Wołłowiczów Aleksandrowej Hołowczyńskiej i Heleny Piotrowiczównej z Wołłowiczów Janowej Hołowczyńskiej). []
  30. Wolff J. Kniaziowie … S. 128 — 131. []
  31. J. Wolff, Kniaziowie…, s. 123 i n. []
  32. H. Merczyng, Zbory i senatorowie…, s. 127. []
  33. AWAK, t. XII, s. 445. []
  34. Na mocy wyroku trybunalskiego 1632 roku zbór został ewangelikom odebrany — H. Merczyng, Zbory i senatorowie…, s. 83. []
  35. Fundowany przez kniaziów Hołowczyńskich; nieznana księżna Hołowczyńska, która w 1636 ro.ku uczyniła legat na nauczyciela przy tym zborze, wspomniana przez H. Merczynga (Zbory i senatorowie…, s. 87) to prawdopodobnie Helena z Wołłowiczów Hołowczyńska. []
  36. Fundacja Szczęsnego Hołowczyńskiego, w 1636 roku ustąpiona przez Helenę Hołowczyńską Aleksandrowi Słuszce, konwertycie — H. Merczyng, ibidem, s. 100. []
  37. H. Merczyng nie znał jego położenia, ale jeszcze w 1634 roku wspominany był podczas obrad synodowych — Ibidem, s. 103. Por. też rozdz. VII. []
  38. J. Wolff, Kniaziowie…, s. 125. []
  39. List Helleny Wołłowiczówny Hołowczyńskiej do Synodu Kościoła ewangelicko-reformowanego z Sidry 6 czerwca 1633 r. //LBN, f. 93, sygn. 1662, k. 1 V. []
  40. MRPL, Zabytki… , s. 100. []
  41. LBN, f. 93, sygn. 1662, k. 1. []
  42. J. Wolff, Kniaziowie . .. , s. 125 i n. []
  43. A. Rachuba, Słuszka Aleksander…, s. 131. []
  44. H. Merczyng twierdził, że w przypadku Nowego Bychowa i Tajmanowa nie chodzi o ten sam zbór, chociaż obie miejscowości leżą w niedalekiej odległości od siebie — H. Merczyng, Zbory i sena.torowie …, s. 85. []
  45. J. Wolff, Kniaziowie …, s. 125. []
  46. BLAN, f. 40, sygn. 356, k. 5. []
  47. LBN, f. 93, sygn. 112, k. l-3v. []
  48. Ibidem, sygn. 1 14, k. 2-2v. []
  49. MRPL, Akta…, s. 75. []
  50. BLAN, f. 40, sygn. 522, k. 8. []
  51. AWAK, t. XII, s. 445 i n. []
  52. H. Merczyng, Zbory i senatorowie…, s. 97. []
  53. AGAD, AR, Dz. VIII, sygn. 713, k. 114; BLAN, f. 40, sygn. 1157, k. 200. []
  54. AWAK, t. XII, s. 552 i 567., s. 446. []
  55. Вялі­кае княст­ва Літоўс­кае: Энцы­кла­пе­дыя. У 3 т. / рэд. Г. П. Паш­коў і інш. Т. 1: Аба­лен­скі — Кад­эн­цыя. — Мінск: Бела­рус­кая Энцы­кла­пе­дыя, 2005. — 684 с.: іл. ISBN 985-11-0314-4. []
  56. BPAU/PAN Kr. 363, k. 12v. []
  57. J. Wolff, Kniaziowie…, s. 126. []
  58. BLAN, f. 40, sygn. 756, k. 3v.; D. Oljancyn, Originaltext…, s. 202. []
  59. Rejestr popisowy szlachty powiatu trockiego//RNBSPb., F. 971, nr 133, k. 72-81v (or.). []
  60. D. Oljancyn, Originaltext …, s. 204. []
  61. H. Merczyng, Zbory i senatorowie …, s. 127. []
  62. List Konstantego Hołowczyńskiego do Janusza Radziwiłła z Nowosiółek 21 maja 1612 r.// AGAD, AR, Dz. V, sygn. 5287, k. 1. []
  63. J. Wolff, Kniaziowie …, s. 129 []
  64. S. Konarski, Szlachta kalwińska …, s. 111. [] []
  65. AGAD, AR, Dz. VIII, sygn. 713, k. 200; BLAN, f. 40, sygn. 1136, k. 26. []
  66. J. Wolff, Kniaziowie„., s. 128. []
  67. AGAD, AR, Dz, V, sygn. 5292, k. 3. []
  68. J. Wolff, Kniaziowie…, s. 128. []
  69. Estreicher, XXI 119, XXVII 112; Boniecki, VII 310–11 (Hołowczyńscy); Dworzaczek; Kossakowski, Monografie, III 45–6; Labarre de Raillicourt D., Histoire des Sapieha, Paris 1970; Niesiecki; Sapiehowie; Żychliński, IV 256, XI 191; Wolff, Kniaziowie lit.-rus., s. 127–8; – [Giżycki J. M.] Wołyniak, Z przeszłości karmelitów na Litwie i Rusi, Kr. 1918 Cz. 1 s. 181–4; Misztołt A. A., Historia […] domus Sapiehanae…, Wil. 1724; – AGAD; Arch. Radziwiłłów, Dz. V nr 13853 (w korespondencji męża z l. 1619–23 zob. list do Krzysztofa Radziwiłła z Elbląga 11 VI 1623), nr 13880 (zob. korespondencję S-y z K. Radziwiłłem z l. 1627–39); – Zob. bibliogr. przy życiorysie męża. []
  70. idem, Kniaziowie…, s. 129 []
  71. Исто­ри­ко-юри­ди­че­ские мате­ри­а­лы, извле­чен­ные из акто­вых книг губер­ний Витеб­ской и Моги­лев­ской. Т. 24. Витебск, 1893. С. 411, 414. []
  72. Исто­ри­ко-юри­ди­че­ские мате­ри­а­лы, извле­чен­ные из акто­вых книг губер­ний Витеб­ской и Моги­лев­ской. Т. 24. Витебск, 1893. С. 419-421. []
  73. List Konstantego Hołowczyńskiego do Janusza Radziwiłła z Nowosiółek 21 maja 1612 r. // AGAD, AR, Dz. V, sygn. 5287, k. 1. []