Кня­зья Чет­вер­тин­ские, Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ские
Поко­лен­ная рос­пись рода кня­зей Чет­вер­тин­ских.
Мате­ри­а­лы по гене­а­ло­гии и про­по­со­гра­фии.
Фами­лия про­ис­хо­дит от древ­не­го рода кня­зей Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ских (в доре­во­лю­ци­он­ной орфо­гра­фии Свя­то­полкъ-Чет­вер­тин­скiх; на укра­ин­ский лад Свя­то­полк-Чет­вер­тын­ских, по-поль­ски Swiatopelk-Czetwertynski или Czetwertynski-Swiatopelk). Впер­вые фами­лия семьи упо­ми­на­ет­ся в доку­мен­тах с 1388 г., по неко­то­рым вер­си­ям про­ис­хож­де­ния кня­зей и родо­слов­ным леген­дам вос­хо­дят к вели­ко­му кня­зю киев­ско­му Свя­то­пол­ку I Вла­ди­ми­ро­ви­чу (1015—1016 и 1018—1019), бежав­ше­го в 1015 г. в Поль­шу от Яро­сла­ва и став­ше­го зятем поль­ско­го коро­ля Боле­сла­ва Храб­ро­го (Boleslaw I Chrobry, 967-1025). 
Чацьвяр­цін­скі (Сьвя­та­полк-Чацьвяр­цін­скі) 

* князь Сьвя­та­полк-Чацьвяр­цін­скі / kniaź Śviatapolk-Čaćviarcinski / kniaź Swiatopełk-Czetwertyński / князь Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский


XVI коле­но


1. Алек­сандр Юрье­вич Четвертня(+1388/1450) 
Зга­да­ний у гра­мо­ті 10.10.1388р. (201,t.l,N 11,s.11). Від­по­від­но до родо­від­ної леген­ди, князь Свя­то­полк-Михай­ло, який мав синів Васи­ля і Олек­сандра, заклав Чет­верт­ню (над Сти­ром на межі турівсь­ко-волинсь­ких земель) (2112, s.35). Всі ж відо­мі родо­во­ди князів Чет­вер­тинсь­ких, в т.ч. і роз­г­ля­ну­тий вище родо­від у А.Кальнофойського, виво­ди­ли (з певни­ми помил­ка­ми і про­пус­ка­ми) Олек­сандра Чет­верт­ню від київсь­ко­го кня­зя Свя­то­пол­ка Ізя­с­ла­ви­ча (2117). Щоб під­крес­ли­ти свою спорід­неність з турівсь­кою дина­стією, вони навіть ста­ли писа­ти­ся Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ки­ми. Це, зре­штою, було прий­ня­то К.Несецьким (279, t.3, s.259-272) та Ю.Вольфом (2112, s.35-37). Герб на гене­а­ло­гіч­но­му дереві Чет­вер­тинсь­ких виклю­чає Геди­мі­но­ви­чів. Те ж саме мож­на ска­за­ти і про зна­ки на їх печат­ках. Вони скорі­ше є різ­но­ви­дом «три­зу­ба», ніж «колюм­ни». Гео­гра­фія володінь також вка­зує на нащад­ків турівсь­ких князів. Таку ж вер­сію прий­ня­ла і Н.Яковенко (1700, с.313-316). Прав­да, з незро­зу­мі­лих при­чин Олек­сандр Чет­вер­тая потра­пив і до спис­ку Острозь­ких (1700, с.276). На під­ставі запи­су кня­зя Олек­сандра Чет­верт­ні до бло­ку Острозь­ких в ряді пом’яників, до від­га­лу­жен­ня цієї роди­ни про­по­нує від­не­сти Чет­вер­тинсь­ких І.Мицько (1121, с.54). Ми завжди від­дає­мо пере­ва­гу тра­ди­ції роди­ни. Крім того, якби Чет­вер­тинсь­кі були від­га­лу­жен­ням Острозь­ких, вони б неми­ну­че взя­ли участь у май­но­вих супереч­ках щодо спад­щи­ни. Але цьо­го не ста­ло­ся. З Супральсь­ко­го пом’яника вип­ли­ває мож­ливість того, що бать­ком Олек­сандра Чет­верт­ні міг бути пінсь­кий князь Василь Яро­сла­вич. Цей князь був пра­вну­ча­тим пле­мін­ни­ком пінсь­ко­го кня­зя Михай­ла (1247 р.). Оби­д­ва імені при­сут­ні у най­дав­ні­шій леген­ді про пер­шо­го кня­зя на Чет­верт­ні. Вихо­дя­чи з цьо­го, Олек­сандр Чет­верт­ня по лінії бабу­сі Марії був пра­вну­ком Рома­на Дани­ло­ви­ча. Вже через це він міг бути вне­се­ний до бло­ку Острозь­ких. Крім того, як нам здаєть­ся, князь Олек­сандр Чет­верт­ня міг бути запи­са­ним у бло­ці Острозь­ких як зять Федо­ра Дани­ло­ви­ча і муж кня­гині Фео­до­ри, яка теж вне­се­на до стар­шо­го з бло­ків Острозь­ких у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику. Така спорід­неність у чет­вер­то­му коліні була ціл­ком мож­ли­вою з огля­ду на вигід­ність подіб­но­го зв’язку перш за все для Чет­вер­тинсь­ких. Супральсь­кий пом’яник доз­во­ляє при­пус­ка­ти, що хре­стиль­ним іме­нем кня­зя було Федір, а його дру­жи­ни Фео­до­ри — Оле­на
У 1437 році Олек­сандр Чет­вер­тинсь­кий засну­вав у Чет­верт­ні Пре­об­ра­женсь­кий мона­стир.
Жена: Фео­до­ра-Еле­на Дани­лов­на Острож­ская


XVII коле­но


2.1. Иван Алек­сан­дро­вич (1432,1451) 
Князь чет­вер­тинсь­кий.
в 1432 р. князь Свид­ри­гай­ло надав маєток «Хлу­по­тин» Іва­но­ві Чет­вер­тенсь­ко­му­При­близ­но у дру­гій поло­вині XV ст. князі Іван Чет­вер­тенсь­кий та Іван Коре­ць­кий роз­ме­жо­ву­ва­ли свої маєт­ки. В історії подіб­ні акції не були рід­кістю, хоча й вони не зав­жди ста­ва­ли запо­ру­кою подо­лан­ня непри­єм­них ситу­а­цій. Під час улад­нан­ня спра­ви, схо­же, були присутні­ми кіль­ка свід­ків — за пові­дом­лен­ням нащад­ка однієї зі сторін, Богу­ша Коре­ць­ко­го, «лист розездъ­ный на перк­га­мене кня­зя Ива­на Чет­вер­тен­ско­го» був «под шест­ми печат­ми»…
3.1. Михай­ло Алек­сан­дро­вич
Князь чет­вер­тинсь­кий.


XVIII коле­но


4.2. Алек­сандр Ива­но­вич († бл.1495) 
1472 — был сви­де­те­лем; 1486 — отри­мал воз соли; 1489 — отри­мал 12 коп с мыта Луц­ко­го. Запи­сал свою долю бра­ту Юрию, кото­рый в 1495 г. полу­чил под­твер­жде­ние.
Князь чет­вер­тинсь­кий.
5.2.Юрий Ива­но­вич (1488,† 1502) 
1488 — полу­чил 15 коп и воз соли с мыта Луц­ко­го. 1495 — полу­чил под­твер­жде­ние на долю бра­та Алек­сандра.
1495 (7003) г. инд. 13. июня 26. Виль­на. — Подтв. лист в. кн. лит. Александ­ра кн. Юр. [Ив.] Чет­вер­тин­ско­му на запи­сан­ную ему бр. Ал-дром дель­ни­цу отчи­ны «веч­но».[Коп.: 1) РГА­ДА. Ф. 389. Кн. 6. Л. 101; 2) [AGAD. Metryka Litewska. V. 52–67.]Публ.: АЛМ. Т. 1. Вып. 1. № 191. С. 173.]
ста­ро­ста вла­ди­мир­ский 1502 
Без­дет­ный. 
6.2. Федор Ива­но­вич (1488,1504† бл.1507) 
держ.Козлов Волынь-пов.(1505-до) 3С:Ив.Алдр. 
наміс­ник брац­лавсь­кий і вин­ни­ць­кий (1492-1498 рр.).
«Сам Олек­сандр, божою милістю вели­кий князь литовсь­кий, рус­сь­кий, жмудсь­кий і інших» в листі, напи­са­но­му у Віль­но 7 трав­ня 1494 року до наміс­ни­ка брац­лавсь­ко­го та зве­ни­го­родсь­ко­го кня­зя Федо­ра Іва­но­ви­ча Чет­вер­тинсь­ко­го, під­твер­див дані коро­лем пра­ва на «сели­ще пусте за назвою Шпи­ко­во» брац­лавсь­ко­го зем»янина Сен­ка Кош­ки. 
7.3. Юрий Михай­ло­вич Чет­вер­тин­ский († піс­ля 1502)
Князь на Чет­верт­ні.
король Кази­мир Онош­ка отда­лил от име­ний зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др… име­ний за выступ его, что он шури­на сво­е­го кня­зя Вац­ла­ва Чет­вер­тин­ско­го с пора­ды жены сво­ей убил, желая само­му захва­тить отчиз­ну его. Когда Кази­мир отда­лил Онош­ка от име­ний кня­зя Вац­ла­ва, то их дер­жа­ли кня­зья Юрий Чет­вер­тин­ский, Федор Выш­ков­ский и Миха­ил Соколь­ский. Когда же Бог­дан Хреп­то­вич женил­ся на Федь­ке Чет­вер­тын­ской, то те име­ния Вац­ла­во­вы спа­ли толь­ко на Федь­ку и отда­лил Онош­ка с женой, в кото­рой оста­лась лишь выслу­га ее отца (Хуп­ков). [Лие­ту­вос мет­ри­ка: 1528 07 24 Вырокъ под­скар­бе­му двор­но­му, п(а)ну Ива­ну Андре­еви­чу и шури его, кн(я)зем Чет­вер­тен­ским и Соколь­ским з земя­ны луц­ки­ми Федо­ром Онош­ко­ви­чем а Ива­ном Руси­ном, о име­нья близ­кость их, люди и зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др…— Кни­ги 15 — Стра­ни­ца 69].
8.3. Федор Михай­ло­вич Выш­ков­ский († піс­ля 1488)
Князь на Виш­ко­ві (Виш­ковсь­кий-Чет­вер­тинсь­кий), Федор Михай­ло­вич Чет­вер­тин­ский был послом в Вала­хию (1492).
король Кази­мир Онош­ка отда­лил от име­ний зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др… име­ний за выступ его, что он шури­на сво­е­го кня­зя Вац­ла­ва Чет­вер­тин­ско­го с пора­ды жены сво­ей убил, желая само­му захва­тить отчиз­ну его. Когда Кази­мир отда­лил Онош­ка от име­ний кня­зя Вац­ла­ва, то их дер­жа­ли кня­зья Юрий Чет­вер­тин­ский, Федор Выш­ков­ский и Миха­ил Соколь­ский. Когда же Бог­дан Хреп­то­вич женил­ся на Федь­ке Чет­вер­тын­ской, то те име­ния Вац­ла­во­вы спа­ли толь­ко на Федь­ку и отда­лил Онош­ка с женой, в кото­рой оста­лась лишь выслу­га ее отца (Хуп­ков). [Лие­ту­вос мет­ри­ка: 1528 07 24 Вырокъ под­скар­бе­му двор­но­му, п(а)ну Ива­ну Андре­еви­чу и шури его, кн(я)зем Чет­вер­тен­ским и Соколь­ским з земя­ны луц­ки­ми Федо­ром Онош­ко­ви­чем а Ива­ном Руси­ном, о име­нья близ­кость их, люди и зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др…— Кни­ги 15 — Стра­ни­ца 69].
Жена з NN Каль­ни­ць­кая, дочь Каль­ниц­ко­го Брац­лав­ця.
9/3. Михай­ло Михай­ло­вич Соколь­ский кня­зья Соколь­ские
Князь на Соколі (Сокольсь­кий).
король Кази­мир Онош­ка отда­лил от име­ний зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др… име­ний за выступ его, что он шури­на сво­е­го кня­зя Вац­ла­ва Чет­вер­тин­ско­го с пора­ды жены сво­ей убил, желая само­му захва­тить отчиз­ну его. Когда Кази­мир отда­лил Онош­ка от име­ний кня­зя Вац­ла­ва, то их дер­жа­ли кня­зья Юрий Чет­вер­тин­ский, Федор Выш­ков­ский и Миха­ил Соколь­ский. Когда же Бог­дан Хреп­то­вич женил­ся на Федь­ке Чет­вер­тын­ской, то те име­ния Вац­ла­во­вы спа­ли толь­ко на Федь­ку и отда­лил Онош­ка с женой, в кото­рой оста­лась лишь выслу­га ее отца (Хуп­ков). [Лие­ту­вос мет­ри­ка: 1528 07 24 Вырокъ под­скар­бе­му двор­но­му, п(а)ну Ива­ну Андре­еви­чу и шури его, кн(я)зем Чет­вер­тен­ским и Соколь­ским з земя­ны луц­ки­ми Федо­ром Онош­ко­ви­чем а Ива­ном Руси­ном, о име­нья близ­кость их, люди и зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др…— Кни­ги 15 — Стра­ни­ца 69].


XIX коле­но


10.7. Вац­лав Юрье­вич († до 1492) 
Князь чет­вер­тенсь­кий.

король Кази­мир Онош­ка отда­лил от име­ний зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др… име­ний за выступ его, что он шури­на сво­е­го кня­зя Вац­ла­ва Чет­вер­тин­ско­го с пора­ды жены сво­ей убил, желая само­му захва­тить отчиз­ну его. Когда Кази­мир отда­лил Онош­ка от име­ний кня­зя Вац­ла­ва, то их дер­жа­ли кня­зья Юрий Чет­вер­тин­ский, Федор Выш­ков­ский и Миха­ил Соколь­ский. Когда же Бог­дан Хреп­то­вич женил­ся на Федь­ке Чет­вер­тын­ской, то те име­ния Вац­ла­во­вы спа­ли толь­ко на Федь­ку и отда­лил Онош­ка с женой, в кото­рой оста­лась лишь выслу­га ее отца (Хуп­ков). [Лие­ту­вос мет­ри­ка: 1528 07 24 Вырокъ под­скар­бе­му двор­но­му, п(а)ну Ива­ну Андре­еви­чу и шури его, кн(я)зем Чет­вер­тен­ским и Соколь­ским з земя­ны луц­ки­ми Федо­ром Онош­ко­ви­чем а Ива­ном Руси­ном, о име­нья близ­кость их, люди и зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др…— Кни­ги 15 — Стра­ни­ца 69].

11.7. Анна Юрьев­на († піс­ля 1492) 
~ Онош­ко Вітонізь­кий
12.7. Федь­ка Юрьев­на
король Кази­мир Онош­ка отда­лил от име­ний зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др… име­ний за выступ его, что он шури­на сво­е­го кня­зя Вац­ла­ва Чет­вер­тин­ско­го с пора­ды жены сво­ей убил, желая само­му захва­тить отчиз­ну его. Когда Кази­мир отда­лил Онош­ка от име­ний кня­зя Вац­ла­ва, то их дер­жа­ли кня­зья Юрий Чет­вер­тин­ский, Федор Выш­ков­ский и Миха­ил Соколь­ский. Когда же Бог­дан Хреп­то­вич женил­ся на Федь­ке Чет­вер­тын­ской, то те име­ния Вац­ла­во­вы спа­ли толь­ко на Федь­ку и отда­лил Онош­ка с женой, в кото­рой оста­лась лишь выслу­га ее отца (Хуп­ков). [Лие­ту­вос мет­ри­ка: 1528 07 24 Вырокъ под­скар­бе­му двор­но­му, п(а)ну Ива­ну Андре­еви­чу и шури его, кн(я)зем Чет­вер­тен­ским и Соколь­ским з земя­ны луц­ки­ми Федо­ром Онош­ко­ви­чем а Ива­ном Руси­ном, о име­нья близ­кость их, люди и зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др…— Кни­ги 15 — Стра­ни­ца 69].
~ Іван Хреб­то­вич
13.8. Васи­лий Федо­ро­вич (1504, — 1540/1545) 
Князь на Чет­верт­ні і Яро­ви­ці.
dworzanin krolewski 1502 
1528 — Пере­пись вой­ска Вел. кня­же­ства Литов­ско­го 1528 г.Четвертенский Васи­лей Федо­ро­вич, кн., кн. Валын­с­кай з-лi 
14.8. Федор Федо­ро­вич (1507,1528) 
землевл.-Волынь-воев. Князь на Чет­верт­ні і Боро­ви­чах. 
~ Oле­на Федо­ров­на Chreptowiczowna (fl 1529) 
15.8. Бог­да­на Федо­ров­на († до 1528) 
В 1528 году под­скар­бий Иван Андре­евич по близ­ко­сти жены сво­ей Бог­да­ны Федо­ров­ны Выш­ков­ской вме­сте с шури­на­ми сво­и­ми (бра­тья­ми жены) кня­зья­ми Васи­ли­ем, Федо­ром и Андре­ем Чет­вер­тин­ски­ми, кня­зья Васи­лий, Сол­тан и Юрий Михай­ло­ви­чи Соколь­ские жало­ва­лись гос­по­да­рю Зиг­мун­ту Ста­ро­му на Ива­на Руси­на и Федо­ра Онош­ко­ви­ча (сына Онош­ка и кня­ги­ни Ган­ны Юрьев­ны Чет­вер­тин­ской), что они выпро­си­ли их близ­кость (име­ния на Чет­вертне) по смер­ти Ива­на Хреп­то­ви­ча (сына кня­ги­ни Федь­ки Чет­вер­тин­ской). Федор Онош­ко­вич сооб­щил, что име­ния эти мате­риз­на его по мате­ри кня­гине Ганне Юрьевне Чет­вер­тин­ской. На что под­скар­бий И. А., кня­зья Чет­вер­тин­ские и Соколь­ские отве­ти­ли, что еще король Кази­мир отца его Онош­ка отда­лил от тех име­ний за выступ его, что он шури­на сво­е­го кня­зя Вац­ла­ва Чет­вер­тин­ско­го с пора­ды жены сво­ей убил, желая само­му захва­тить отчиз­ну его. Когда Кази­мир отда­лил Онош­ка от име­ний кня­зя Вац­ла­ва, то их дер­жа­ли кня­зья Юрий Чет­вер­тин­ский, Федор Выш­ков­ский и Миха­ил Соколь­ский. Когда же Бог­дан Хреп­то­вич женил­ся на Федь­ке Чет­вер­тын­ской, то те име­ния Вац­ла­во­вы спа­ли толь­ко на Федь­ку и отда­лил Онош­ка с женой, в кото­рой оста­лась лишь выслу­га ее отца (Хуп­ков). И в даль­ней­шем за коро­ля Алек­сандра Онош­ко с женой Ган­ной нико­гда не дер­жа­ли тех име­ний. А поэто­му князь Зиг­мунт при­су­дил эти име­ния Ива­ну под­скар­бе­му по бли­зо­сти жены его, кня­зьям Чет­вер­тин­ским и Соколь­ским, кро­ме тре­тьей части, что доч­ка Ива­на Бог­да­но­ви­ча Хреп­то­ви­ча запи­са­ла мужу сво­е­му Чап­ли­чу.[Лие­ту­вос мет­ри­ка: 1528 07 24 Вырокъ под­скар­бе­му двор­но­му, п(а)ну Ива­ну Андре­еви­чу и шури его, кн(я)зем Чет­вер­тен­ским и Соколь­ским з земя­ны луц­ки­ми Федо­ром Онош­ко­ви­чем а Ива­ном Руси­ном, о име­нья близ­кость их, люди и зем­ли у Чет­верт­ни, у Лито­го­щи, у Под­ле­сях, у Сус­ку, у Копы­лех, у Годо­ми­чах, у Наво­зе, у Смер­ды­ни и др…— Кни­ги 15 — Стра­ни­ца 69].
Скла­де­ний у Віль­но 25 груд­ня 1552 року, доку­мент св
ідчить про те, що «Кн. Бог­да­на Чет­вер­тинсь­ка та її чоло­вік під­скар­бій Іван Андрій­о­вич дару­ють піс­ля смер­ті пле­мін­ни­ку кня­зя мар­шал­ку Пет­ру Заго­ровсь­ко­му тре­тю части­ну маєт­ків у Виш­ко­ві, Луко­ві, Чет­верт­ні, Навозі, Годо­ми­чах… на Волині».
Виш­ків, 1558 р., січ­ня ЗО.Кн. Бог­да­на Чет­вер­тинсь­ка дарує пле­мін­ни­ці Федорі Заго­ровсь­кій части­ну маєт­ків Чет­верт­ни, Навоз, […] на Волині.
Віль­но, 1558 р., люто­го 20. Віленсь­кий воє­во­да, канц­лер Вели­ко­го Литовсь­ко­го князів­ства кн. Мико­ла Рад­зивілл викли­кає кн. Бог­да­ну Чет­вер­тинсь­ку до королівсь­кої комісії для роз­гля­ду спра­ви про захоплен­ня її навоз­ни­ць­ки­ми під­да­ни­ми Боро­ви­ць­кої зем­лі у Луць­ко­му пов., що нале­жа­ла кня­зям Матвію, Іва­ну та Васи­лю Чет­вер­тинсь­ки­на.
Пйотр­ків, 1559 р., січ­ня 7.Сигізмунд Август, у зв’язку зі скар­гою Федо­ри Заго­ровсь­кої на захоплен­ня кн. Матвієм Чет­вер­тинсь­ким Хреб­тівсь­кої зем­лі в маєт­ку Чет­верт­ня, що пода­ру­ва­ла їй дру­жи­на вуй­ка кн. Бог­да­на Чет­вер­тинсь­ка в 1558 р., нака­зує кн. Іва­ну Чарто­рийсь­ко­му та мар­шал­ку Пет­ру Мильсь­ко­му викли­ка­ти кн. Матвія Чет­вер­тинсь­ко­го до суду для роз­гля­ду цієї спра­ви.
Пйотр­ків, 1559 р., січ­ня 7. Сигіз­мунд Август, у зв’язку зі скар­гою кн. Бог­да­ни Чет­вер­тинсь­кої і мар­шал­ка Пет­ра Заго­ровсь­ко­го на захоплен­ня кн. Матвієм Чет­вер­тинсь­ким части­ни мита з маєт­ку Чет­верт­ня у 1558 р., нака­зує кн. Іва­ну Чарто­рийсь­ко­му і мар­шал­ку Пет­ру Мильсь­ко­му викли­ка­ти кн. Матвія Чет­вер­тинсь­ко­го до суду для роз­гля­ду цієї спра­ви.
Луцьк, 1559 р., люто­го 1.Кн. Бог­да­на Чет­вер­тинсь­ка пози­чає у пле­мін­ни­ка мар­шал­ка Пет­ра Заго­ровсь­ко­го і його дру­жи­ни Федо­ри Сан­гуш­ко 1000 кіп гро­шів литовсь­ких під заклад маєт­ків в селах Суськ, Руді Носа­че­ви­чі та Пет­ра­шевн­чі Луць­ко­го пов.
1559 р., берез­ня 12. Сигіз­мунд Август, у зв’язку зі скар­гою жито­мирсь­ко­го ста­ро­сти кн. Рома­на Сан­гуш­ка на захоплен­ня у його сест­ри Федо­ри Заго­ровсь­кої кн. Матвієм Чет­вер­тинсь­ким Хребтів-сько’і зем­лі в маєт­ку Чет­вер­тин, що пода­ру­ва­ла їм, як дру­жині пле­мін­ни­ка чоло­віка, кн. Бог­да­на Чет­вер­тинсь­ка в 1558 р., нака­зує кн. Олек­сан­дру Чарто­рийсь­ко­му та мар­шал­ку Пет­ру Мильсь­ко­му викли­ка­ти кн. Матвія Чет­вер­тинсь­ко­го до суду для роз­гля­ду цієї спра­ви.
~ Іван Андрієвич podskarbi dworski (fl 1528) 
16.8. NN Федо­ров­на († піс­ля 1554) 
~ кн. Андрій Іва­но­вич Лукомсь­кий
17.8. Семен Федо­ро­вич († піс­ля 1510) 
18.8. Андрей Федо­ро­вич (1522,1545) 
Князь на Чет­верт­ні і Галу­зю. 
в 1532 р. дале­кий родич Іва­на — Андрій Федо­ро­вич із дру­жи­ною Марією­ не від­сту­пи­ли поло­ви­ну ­маєт­ку Хла­по­тин та належ­них до ньо­го при­сіл­ків Ори­ць, Берез­до­ва, Сує­ме­ць та Рога­че­ва кня­зю Федо­ру Сан­гуш­ку: за того­час­ною прак­ти­кою тре­тю части­ну вони про­да­ли «на віч­ність», а дві части­ни тієї поло­ви­ни заста­ви­ли. 
1560.12.6 — Заява гос­по­дарсь­ко­го дво­ря­ни­на Кришто­фа Мас­ла про виго­ло­шен­ня виро­ку гос­по­дарсь­ко­го суду щодо голов­щи­ни роз­міром 400 кіп гро­шей у справі про вби­вство кн. Іва­на Чет­вер­тинсь­ко­го, за що було при­суд­же­но ув’язання кнг. Іва­но­вій Чет­вер­тинсь­кій з сина­ми в части­ну маєт­ків кн. Васи­ля і кн. Льва Чет­вер­тинсь­ких. Ув’язання за гос­по­дарсь­ким листом за скар­гою кнг. Андріївої Чет­вер­тинсь­кої кнг. Марії Львів­ни на ім’я її доч­ки з части­ни маєт­ків кн. Васи­ля і кн. Льва Чет­вер­тинсь­ких части­ну. Про­ве­ден­ня ув’язання гос­по­дарсь­ким дво­ря­ни­ном К. Мас­лом части­ни маєт­ку 04.12.1560 р.; ув’язав на кнг. Андрієву Чет­вер­тинсь­ку кнг. Марію Львів­ну боро­ви­ць­ких і голузь­ких селян згід­но з реєстром.
№ 8 (8), (в ори­гі­налі помил­ко­во № 9), груд­ня 06, арк. 5. Скар­га кнг. Марії Львів­ни Андрієвої Чет­вер­тинсь­кої на кнг. Мари­ну Киселів­ну Іва­но­ву Чет­вер­тинсь­ку, яка, наслав­ши своїх слуг, погра­бу­ва­ла під­да­них селян кнг. Марії Чет­вер­тинсь­кої піс­ля ув’язання гос­по­дарсь­ким дво­ря­ни­ном Кришто­фом Мас­лом 04.12.1560 р.
1561 люто­го 25, арк. 66-66 зв. Роз­гляд судо­вої спра­ви за позо­вом дру­жи­ни кн. Андрія Чет­вер­тинсь­ко­го Марії Львів­ни нар. Сви­щовсь­кої на дру­жи­ну кн. Іва­на Чет­вер­тинсь­ко­го Мари­ну Киселів­ну про виді­лен­ня части­ну володінь для «выпра­вы», запи­са­них доч­кам Марії Львів­ни на маєт­ках Боро­ви­ця і Голузі у віно. Виправ­дан­ня судом кнг. Мари­ни Чет­вер­тинсь­кої.
~ Мари­на Лев­ків­на Сви­щовсь­ка
Еле­на Федо­ров­на
Князь Андрій Юрій­о­вич Заславсь­кий († бл. 1535) був неспов­на розу­му і меш­кав у сво­го молод­шо­го бра­та кн. Іва­на Юрій­о­ви­ча Заславсь­ко­го († бл. 1516) одру­же­но­го на кн. Олені Федорів­ні Чет­вер­тенсь­кій († піс­ля 1546). 
~ Иван Юрье­вич Заслав­ский


XX коле­но


22.13. Дани­ло Васи­лье­вич (1538,1540)
Князь на Чет­верт­ні і Яро­ви­ці.
23.13. Мат­вей Васи­лье­вич (1538,—15.05.1562) 
Справ­ця Луць­ко­го ста­ро­ства (1562-1563 рр.). 
dworzanin krolewski 1548;
1545 — Яскра­вим свід­чен­ням тому була скар­га, пода­на луць­ким вій­том та місь­кою гро­ма­дою на кня­зя Матвія Чет­вер­тинсь­ко­го, який вла­што­ву­вав тор­ги на Яро­ви­ць­ко­му перед­місті напе­ре­до­дні луць­ких – в неді­лю та чет­вер [6, с. 171–172]. Матвій Чет­вер­тинсь­кий на скар­гу міщан від­по­ві­дав, що то його під­дані, пря­му­ю­чи з Поліс­ся до Лучесь­ка, на нічліг зупи­ня­ли­ся на Яро­ви­ці, а тому й тор­гу­ва­ли з гос­по­да­ря­ми будин­ків, у яких ночу­ва­ли. Решту това­ру, за сло­ва­ми кня­зя, полі­щу­ки вез­ли до міста і спла­чу­ва­ли з ньо­го усі належ­ні податі. [Литовсь­ка мет­ри­ка. Кни­га 561. Ревізії українсь­ких зам­ків 1545 року : акто­ві дже­ре­ла]
Згід­но з тек­стом ревізії Крем’янецького зам­ку у 1545 році село нале­жа­ло кня­зю Матвію Чет­вер­тинсь­ко­му . В 1583 р. кня­ги­ня Матвії­ва Чет­вер­тинсь­ка пла­ти­ла від Тиляв­ки за 7 дим., 3 город., 1 бояри­на. 
1548 — Гра­мо­та Сигиз­мун­да Авгу­ста, при­ка­зы­ва­ю­щая дво­ря­намъ: кня­зю МатвЂю Чет­вер­тин­ско­му, Васи­лію Янко­ви­чу, Федо­ру и Гав­ри­лу Боке­ви­чамъ и Ива­ну Гуто­ру, явить­ся въ каче­ст†тре­тей­скихъ судей въ озна­чен­ный судеб­ный срокъ для раз­би­ра­тель­ства тяж­бы меж­ду Ковель­скимъ ста­ро­стою Бог­да­номъ Семаш­комъ и кня­земъ Федо­ромъ Остро­жец­кимъ, о пра†вла­дЂнія уро­чи­щемъ Про­горЂ­ли­цею. 1548 года, апрЂ­ля 27.
На сере­ди­ну XVII ст. Чет­вер­тен­ские дер­жат «добра бать­кив­ски» из двух волостей—Немирівської но Живо­ти­вской: Боб­лив, Бон­ду­рив, Мед­ве­жа, Неми­рив, Соко­ле­ць, Фастив­ци, Про­зя­бал, Сла­вив, Носив­ци (1574). О. Ябло­нов­ский счи­тал, что лати­фун­дии Чет­вер­тен­ских мог­ли быть намно­го более зна­чи­тель­ные, пото­му что еще Мат­вей Васи­лье­вич (1563), справ­ця Луц­ко­го ста­ро­ства, имел по выслу­ги не толь­ко Про­зя­бал, но и Сит­кив­ци. Это­му роду при­над­ле­жал Вер­би­чив — совре­мен­ный Гра­нив на Гай­син­щи­ни. Вер­би­чив­ский поч­ва ниже верхив’я г. Соро­ка в 1607 г. пере­дан Синяв­ским. 
Напри­клад, відо­мо, що в дру­гій поло­вині XVI століт­тя част­кою в Копил­лі (а також у Чет­верт­ні, Годо­ми­чах, Боро­ви­чах, Галузії, Літо­го­щі, Арсе­но­ви­чах і Під­лі­сах) володів Матвій Васи­льо­вич Чет­вер­тенсь­кий, справ­ця Луць­ко­го ста­ро­ства. Піс­ля дру­го­го одру­жен­ня з Овдо­тею Вага­новсь­кою їй на віно (посаг) і пожит­тєве володін­ня перей­ш­ла зем­ля в назва­них селах. У 1568 році Овдо­тя від­сту­пи­ла ці села пасин­ко­ві Яну­шу Чет­вер­тенсь­ко­му, сино­ві Матвія від пер­шо­го шлю­бу
Віль­но, 1560 р., лип­ня 18. Сигіз­мунд Август дору­чає кн. Матвію Чет­вер­тинсь­ко­му та суд­ді Луць­ко­го земсь­ко­го суду Гав­ри­лі Бокію при­зна­чи­ти роз­гляд спра­ви про володін­ня грун­та­ми в маєт­ку Рудкн між волинсь­ким зем’янином Андрієм Руде­ць­ким, його бра­та­ми Анто­ном і Гне­во­шем, з одно­го боку, та волинсь­ким зем’янином Щас­ним Ген­синсь­ким і його дру­жи­ною Ганною,з дру­го­го боку; одно­час­но віденсь­кий воє­во­да Мико­ла Рад­зивілл, тро­цьк­нй воє­во­да Гри­горій Ход­ке­вич, піс­ля неви­не­сен­ня рішен­ня комісією з Михай­ла Сви­нюсь­ко­го і засту­па­ю­чо­го мар­шал­ка Олек­сандра Жорав­ни­ць­ко­го щодо володін­ня тими ж осо­ба­ми полем і дібро­вою в Липи­бо­ках, вирі­шу­ють цю спра­ву на користь Ген­синсь­ких.
1561 (61/19), люто­го 19, арк. 64. Скар­га кн. Матвія Васи­льо­ви­ча Чет­вер­тинсь­ко­го на кнг. Мари­ну Киселів­ну, дру­жи­ну кн. Іва­на Федо­ро­ви­ча Чет­вер­тинсь­ко­го про побит­тя 18.02.1561 р. трьох його бон­дарів під­да­ни­ми кнг. Мари­ни у спіль­но­му маєт­ку Боро­ви­чі; забран­ня 10 кіп гро­шей, вида­ни­ми кня­зем на боч­ко­ву робо­ту, а також відібран­ня одя­гу й сокир. Без свід­чен­ня вижа.
1561 квіт­ня 09, арк. 88-88 зв. Огляд ста­ну здоров’я кн. Матвія Васи­льо­ви­ча Чет­вер­тинсь­ко­го ворот­ним Луць­ко­го зам­ку Вой­техом Кра­совсь­ким і вря­до­вим вижем для засвід­чен­ня неспро­мож­но­сті ста­ти на судо­ві роки гос­по­дарсь­ко­го суду у Віль­но за позо­ва­ми і п’ятьма «дTц­ки­ми» листа­ми від Пет­ра Заго­ровсь­ко­го.
1561травня 18, арк. 106 зв.-107.Свідчення вря­до­во­го вижа на про­хан­ня кнг. Мари­ни Іва­но­вої Федо­ро­ви­ча Чет­вер­тинсь­ко­го нар. Киселів­ни про вру­чен­ня гос­по­дарсь­ких позо­вів кн. Матвію Васи­ле­ви­чу Чет­вер­тинсь­ко­му за скар­гою про наслан­ня чет­вер­тинсь­ко­го вряд­ни­ка на земель­ні угід­дя маєт­ку Лито­го­щі, жни­ва вів­са, оран­ку і сіян­ку поля, виби­ран­ня меду, вико­шен­ня сіна тощо. Вру­чен­ня позо­ву слу­гою кнг. Мари­ни Хомою з кн. Юрієм Свирсь­ким 05.05.1561 р. у Яро­ви­ці. Ув’язнення слу­ги Хоми кн. М. В. Чет­вер­тинсь­ким за зви­ну­ва­чен­ням у вби­встві його бра­та Іва­на.
1561 трав­ня 28, арк. 111 зв.-112. Скар­га кн. Матвія Васи­льо­ви­ча Чет­вер­тинсь­ко­го 26.05.1561 р., де опи­су­ють­ся при­го­ди бояри­на Іва­на Мице­ви­ча, який будучи у при­я­те­ля, випу­стив свою коби­лу попа­сти­ся, а коби­ла з поля забіг­ла до дво­ру П. Б. Заго­ровсь­ко­го до Луко­ва, піс­ля чого чет­вер­тинсь­кий уряд­ник поси­лав трьох чет­вер­тинсь­ких бояр до луківсь­ко­го уряд­ни­ка Семе­на Верес­ковсь­ко­го з про­хан­ням повер­ну­ти коби­лу, однак бояри діста­ли про­чу­ха­на, а коби­лу так і не повер­ну­ли. Свід­чен­ня вря­до­во­го вижа – огляд пора­нень, обси­лан­ня луківсь­ко­го уряд­ни­ка.
1561травня [28-30], арк. 114 Засвід­чен­ня з боку Луць­ко­го зам­ко­во­го уря­ду судо­во­го засі­дан­ня лав­ни­чо­го суду в справі про вби­вство бояри­на кн. М. В. Чет­вер­тинсь­ко­го з Яро­ви­ці Іва­на Вась­ко­ви­ча луць­ки­ми шев­ця­ми Миру­тою Піле­ць­ким і Вась­ком Дорош­ко­ви­чем та забран­ня князівсь­ких гро­шей, виру­че­них піс­ля реалі­за­ції про­дук­ції на Жиди­чинсь­ко­му ярмар­ку.
1561 лип­ня 03, арк. 143-143 зв. Скар­га зем’ян Луць­ко­го повіту Оста­фія, Андрія Коро­вай­о­ви­чів Селе­ць­ких та їхньої невіст­ки Михай­ло­вої на під­лісь­ких під­да­них кн. Матвія Чет­вер­тинсь­ко­го, кн. Васи­ля і кн. Мар­ка Сол­та­но­ви­чів Сокольсь­ких, Васи­ля Семаш­ка за те, що вони мину­лої осені само­віль­но засія­ли житом їхні поля. Свід­чен­ня вря­до­во­го вижа – огляд полів, посія­них житом.
серп­ня 10, арк. 168. Скар­га чет­вер­тинсь­ко­го уряд­ни­ка кн. Матвія Васи­льо­ви­ча Чет­вер­тинсь­ко­го Мар­ти­на Тар­хальсь­ко­го на кнг. Мари­ну Киселів­ну Іва­но­ву Чет­вер­тинсь­ку за потра­ву двор­них сіно­жа­тей і під­да­них селян на 150 возів сіна. Обси­лан­ня кнг. Мари­ни Чет­вер­тинсь­кої та її від­мо­ва висла­ти на паш­ню і сіно­жаті своїх слуг.
1561.09.17 Луцьк. Лист кн. Матвія Васи­льо­ви­ча Чет­вер­тинсь­ко­го, кн. Дмит­ра Олек­сан­дро­ви­ча Буремсь­ко­го, Федо­ра й Андрія Іва­но­ви­чів Русинів, Гри­ць­ка Єло­ви­ча Букоємсь­ко­го, Яць­ка і Томи­ли Ворон Боро­тинсь­ких, Федо­ра Хма­ри Миловсь­ко­го, Бог­да­на Андрій­о­ви­ча Пере­кла­довсь­ко­го на про­хан­ня жиди­чинсь­ко­го архі­манд­ри­та Йони, яким засвід­чуєть­ся від­сут­ність у Луць­ку Татарсь­кої вули­ці, на якій архі­манд­рит ніби­то мав побу­ду­ва­ти будин­ки за скар­гою пре­ора Луць­ко­го косте­лу св. Трій­ці на жиди­чинсь­ко­го архі­манд­ри­та.
1561 жовтня 08, арк. 216 зв. Заява гос­по­дарсь­ко­го мар­шал­ка Пет­ра Бог­да­но­ви­ча Заго­ровсь­ко­го про вру­чен­ня позо­вів кн. Матвію Чет­вер­тинсь­ко­му піс­ля повер­нен­ня з Ливонсь­кої (Інфлянсь­кої) вій­ни за чоти­ри тиж­ні. Свід­чен­ня вря­до­во­го вижа – вру­чен­ня 08.10.1561 р. слу­га­ми гос­по­дарсь­ко­го мар­шал­ка Пет­ра Бог­да­но­ви­ча Заго­ровсь­ко­го Андрієм Ново­сельсь­ким та Федо­ром кн. Матвію Чет­вер­тинсь­ко­му гос­по­дарсь­ко­го позо­ву ста­ти у Віль­но на св. Мико­ли.
Кн. Мат­вей Чет­вер­тин­ский с вто­рой женой Евдо­ки­ей Вага­нов­ской был дедич Неми­ров­щиз­ны, Погре­бищ, Обо­дов­ский, Дашо­ва, Живо­то­ва, Каль­ни­ка, Кня­же­го и Тала­ти­на (Тала­лаи?), о чем писал К. Несец­кий (S. 264
~ 1m: Maruchna Lahodowska; 
~ 2m: Eudoksja Wahanowska Овдо­тя Федорів­на Вага­новськ
24.14. Миха­ил Федо­ро­вич (1537,1555) 
Князь на Чет­верт­ні і Боро­ви­чах.
За вели­ким рахун­ком, у володін­ні роду Чет­вер­тенсь­ких Хла­по­тин пере­бу­вав про­тя­гом століт­тя, аж поки в 1532 р. дале­кий родич Іва­на — Андрій Федо­ро­вич із дру­жи­ною Марією­ не від­сту­пи­ли поло­ви­ну цього­ маєт­ку та належ­них до ньо­го при­сіл­ків Ори­ць, Берез­до­ва, Сує­ме­ць та Рога­че­ва кня­зю Федо­ру Сан­гуш­ку: за того­час­ною прак­ти­кою тре­тю части­ну вони про­да­ли «на віч­ність», а дві части­ни тієї поло­ви­ни заста­ви­ли. За кіль­ка років пле­мінники Андрія Федо­ро­ви­ча — Михай­ло, Іван та Василь Чет­вер­тенсь­кі з матір’ю Оле­ною збу­ли тому ж таки Сан­гуш­ко­ві дру­гу поло­ви­ну Хла­по­ти­на й перелі­че­них вище при­сіл­ків «з інши­ми маєт­ка­ми, сели­ща­ми, котрі здав­на до Хла­по­ти­на при­слу­ха­ли (тоб­то, нале­жа­ли. – Т.В.)»: як і в попе­ред­ньо­му випад­ку тре­тю части­ну про­да­ли «на віч­ність», а дві – заста­ви­ли. 1537 р. Сигиз­мунд І під­твер­див листи дядь­ка і пле­мін­ни­ків на про­даж Хла­по­ти­на й сіл,
25.14. Иван Федо­ро­вич (1537,—1559) 
Князь на Чет­верт­ні і Боро­ви­чах. За вели­ким рахун­ком, у володін­ні роду Чет­вер­тенсь­ких Хла­по­тин пере­бу­вав про­тя­гом століт­тя, аж поки в 1532 р. дале­кий родич Іва­на — Андрій Федо­ро­вич із дру­жи­ною Марією­ не від­сту­пи­ли поло­ви­ну цього­ маєт­ку та належ­них до ньо­го при­сіл­ків Ори­ць, Берез­до­ва, Сує­ме­ць та Рога­че­ва кня­зю Федо­ру Сан­гуш­ку: за того­час­ною прак­ти­кою тре­тю части­ну вони про­да­ли &на вічність&, а дві части­ни тієї поло­ви­ни заста­ви­ли. За кіль­ка років пле­мінники Андрія Федо­ро­ви­ча — Михай­ло, Іван та Василь Чет­вер­тенсь­кі з матір’ю Оле­ною збу­ли тому ж таки Сан­гуш­ко­ві дру­гу поло­ви­ну Хла­по­ти­на й перелі­че­них вище при­сіл­ків &з інши­ми маєт­ка­ми, сели­ща­ми, котрі здав­на до Хла­по­ти­на при­слу­ха­ли (тоб­то, нале­жа­ли. – Т.В.)&: як і в попе­ред­ньо­му випад­ку тре­тю части­ну про­да­ли &на вічність&, а дві – заста­ви­ли. 1537 р. Сигиз­мунд І під­твер­див листи дядь­ка і пле­мін­ни­ків на про­даж Хла­по­ти­на й сіл,
(15), груд­ня 14, арк. 8. Скар­га кнг. Мари­ни Киселів­ни Іва­но­вої Чет­вер­тинсь­кої на вбив­цю її чоло­віка кн.
Васи­ля Андрій­о­ви­ча Чет­вер­тинсь­ко­го за те, що він чинить погро­зи («отпо­ве­ди») її матері в маєт­ку Боро­ви­чі. Так, зокре­ма, 05.12.1560 р. він на віль­ній дорозі напав на копильсь­ких під­да­них кнг. Мари­ни Чет­вер­тинсь­кої, побив­ши їх і погра­бу­вав­ши їхні речі. Свід­чен­ня вря­до­во­го вижа – огляд пора­нен­ня, міс­це­пе­ре­бу­ван­ня вину­ват­ця.
№ 16 (16), груд­ня 14, арк. 8 зв. Свід­чен­ня вря­до­во­го вижа про вру­чен­ня гос­по­дарсь­ко­го заруч­но­го листа кн. Матвію Чет­вер­тинсь­ко­му від імені кнг. Іва­но­вої Чет­вер­тинсь­кої Мари­ни Киселів­ни, невіст­ки кн. М.Четвертинського «для небез­пе­чен­ства здо­ро­вя сво­е­го, слуг и под­да­ных сво­их».
№ 17 (17), груд­ня 14, арк. 8 зв. Скар­га кнг. Мари­ни Киселів­ни Іва­но­вої Чет­вер­тинсь­кої про те, що 27.11.1560 р.вона, при­ї­хав­ши до Луць­ка у своїй справі, була в домі луць­ко­го ключ­ни­ка, город­ни­чо­го, мостов­ни­чо­го і вій­та І. Я. Бор­зо­бо­га­то­го Кра­сенсь­ко­го, де зустрі­ла кн. Олек­сандра Сан­гуш­ко­ви­ча Коширсь­ко­го (запис без закін­чен­ня) 1.
1561 люто­го 25, арк. 66-66 зв. Роз­гляд судо­вої спра­ви за позо­вом дру­жи­ни кн. Андрія Чет­вер­тинсь­ко­го Марії Львів­ни нар. Сви­щовсь­кої на дру­жи­ну кн. Іва­на Чет­вер­тинсь­ко­го Мари­ну Киселів­ну про виді­лен­ня части­ну володінь для «выпра­вы», запи­са­них доч­кам Марії Львів­ни на маєт­ках Боро­ви­ця і Голузі у віно. Виправ­дан­ня судом кнг. Мари­ни Чет­вер­тинсь­кої.
1561травня 18, арк. 106 зв.-107.Свідчення вря­до­во­го вижа на про­хан­ня кнг. Мари­ни Іва­но­вої Федо­ро­ви­ча Чет­вер­тинсь­ко­го нар. Киселів­ни про вру­чен­ня гос­по­дарсь­ких позо­вів кн. Матвію Васи­ле­ви­чу Чет­вер­тинсь­ко­му за скар­гою про наслан­ня чет­вер­тинсь­ко­го вряд­ни­ка на земель­ні угід­дя маєт­ку Лито­го­щі, жни­ва вів­са, оран­ку і сіян­ку поля, виби­ран­ня меду, вико­шен­ня сіна тощо. Вру­чен­ня позо­ву слу­гою кнг. Мари­ни Хомою з кн. Юрієм Свирсь­ким 05.05.1561 р. у Яро­ви­ці. Ув’язнення слу­ги Хоми кн. М. В. Чет­вер­тинсь­ким за зви­ну­ва­чен­ням у вби­встві його бра­та Іва­на.
1561 черв­ня 18, арк. 130-130 зв.Розгляд судо­вої спра­ви за скар­гою і позо­вом зем’янки Луць­ко­го повіту Оле­ни Киселів­ни Бог­да­но­вої Костюш­ко­ви­чо­вої Хобол­товсь­кої на свою сест­ру кнг. Мари­ну Киселів­ну Іва­но­ву Чет­вер­тинсь­ку про те, що вона піс­ля смер­ті пер­шо­го чоло­віка Михай­ла Яко­ви­ць­ко­го пози­чи­ла у неї одяг – куни­чу шубу, італійсь­ке сук­но, італійсь­кий жупан і три золо­тих чер­во­них. Кнг. Мари­на Чет­вер­тинсь­ка не визна­ла свою про­ви­ну і до при­ся­ги свою сест­ру не допу­сти­ла. Вине­сен­ня виро­ку на користь Оле­ни Костюш­ко­ви­чо­вої Хобол­товсь­кої – сест­ра (обви­ну­ва­че­на сто­ро­на) має спла­ти­ти їй 10 кіп гро­шей за чоти­ри тиж­ні.
1561 лип­ня 06, арк. 145 зв-146. Скар­га кнг. Мари­ни Киселів­ни Іва­но­вої Чет­вер­тинсь­кої на Васи­ле­ву Семаш­ків­ну, яка 05.07.1561 р., наслав­ши сво­го уряд­ни­ка Андрія Мали­новсь­ко­го спіль­но з підрізь­ки­ми і лито­го­щсь­ки­ми під­да­ни­ми на двірсь­ку паш­ню в її маєт­ку Лито­гощ під час жнив. А уряд­ник Семаш­ків­ни А. Мали­новсь­кий, збі­ж­жя пожав­ши, відвіз його до своєї пані. Свід­чен­ня вря­до­во­го вижа – огляд пожа­тої паш­ні.
№ 218 (5), лип­ня 07, арк. 146-146 зв. Зустріч­на скар­га Оле­ни Кар­пів­ни Васи­ле­вої Михай­ло­ви­ча Семаш­ко­вої на кнг. Мари­ну Киселів­ну Іва­но­ву Чет­вер­тинсь­ку (див. № 216 (4) від 06.07), яка осо­би­сто зі слу­га­ми наї­ха­ла на двір­ні поля її Лито­го­щсь­ко­го маєт­ку, побив­ши під час жнив її слу­гу Андрія Мали­новсь­ко­го, який був «при­ста­вом» при жни­вах, та, крім ньо­го, іще її підрізь­ких та лито­го­щсь­ких селян, поза­би­рав­ши в них одяг, коней з воза­ми і пожа­те жито. Свід­чен­ня вря­до­во­го вижа – огляд пора­нень А. Мали­новсь­ко­го.
~ Овдо­тя, 
~ вдру­ге він одру­жи­вся з Мари­ною Киселівною.Жінка кн. Іва­на Чет­вер­тинсь­ко­го , кн. Марія з дому Киселів, в 1577 р. під­пи­са­ла унію Волині з Коро­ною.
26. Васи­лий Федо­ро­вич (1537,1544) 14
Князь на Чет­верт­ні і Боровичах.За вели­ким рахун­ком, у володін­ні роду Чет­вер­тенсь­ких Хла­по­тин пере­бу­вав про­тя­гом століт­тя, аж поки в 1532 р. дале­кий родич Іва­на — Андрій Федо­ро­вич із дру­жи­ною Марією­ не від­сту­пи­ли поло­ви­ну цього­ маєт­ку та належ­них до ньо­го при­сіл­ків Ори­ць, Берез­до­ва, Сує­ме­ць та Рога­че­ва кня­зю Федо­ру Сан­гуш­ку: за того­час­ною прак­ти­кою тре­тю части­ну вони про­да­ли &на вічність&, а дві части­ни тієї поло­ви­ни заста­ви­ли. За кіль­ка років пле­мінники Андрія Федо­ро­ви­ча — Михай­ло, Іван та Василь Чет­вер­тенсь­кі з матір’ю Оле­ною збу­ли тому ж таки Сан­гуш­ко­ві дру­гу поло­ви­ну Хла­по­ти­на й перелі­че­них вище при­сіл­ків &з інши­ми маєт­ка­ми, сели­ща­ми, котрі здав­на до Хла­по­ти­на при­слу­ха­ли (тоб­то, нале­жа­ли. – Т.В.)&: як і в попе­ред­ньо­му випад­ку тре­тю части­ну про­да­ли &на вічність&, а дві – заста­ви­ли. 1537 р. Сигиз­мунд І під­твер­див листи дядь­ка і пле­мін­ни­ків на про­даж Хла­по­ти­на й сіл,
27.14. Бог­да­на Федо­ров­на (1565) 
~ кн, Воин Федо­ро­вич Зба­раж­ский Воро­нец­кий Три­стян­ский
В сере­дині XVI століт­тя части­ною Копил­ля володі­ла княж­на Бог­да­на Федорів­на Чет­вер­тенсь­ка. Була заміж­ня за волинсь­ким шлях­ти­чем Андрієви­чем Іва­ном, надвір­ним під­скар­бієм Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Свою тре­тю част­ку в селах Копил­ля, Сми­ків, Луків, Чет­верт­ня, Навоз, Годо­ми­чі і Суськ 1552 року подруж­жя запо­ві­да­ло пле­мін­ни­ко­ві чоло­віка Пет­ро­ві Бог­да­но­ви­чу Заго­ровсь­ко­му. Оскіль­ки Пет­ро Бог­да­но­вич Заго­ровсь­кий був чоло­віком княж­ни Федо­ри Сан­гуш­ків­ни, донь­ки кня­зя Федо­ра, який пре­тен­ду­вав на зга­да­ний ряд сіл ще в 1527 році, мож­на при­пу­сти­ти, що таким чином тре­тя част­ка у цих володін­нях повер­та­ла­ся назад до вели­кої земель­ної влас­но­сті роду Сан­гуш­ко­ви­чів.
28.14. Огре­ния Федо­ров­на {Ohrenia} († піс­ля 1542) 
29.18. Васи­лий Андре­евич (1561,1569) 
Князь на Чет­верт­ні і Галу­зю.
30.18. Лев Андре­евич († бл.1562) 
Князь на Чет­верт­ні і Галу­зю.
Кня­зья Васи­лій и Левъ Андре­еви­чи ЧЧет­вер­тин­скіе уби­ли кня­зя Ива­на Чет­вер­тин­ска­го и затѣмъ бѣ-
жали и къ коро­лев­ско­му суду не яви­лись. Тогда, ‘- по рѣшенію коро­ля,, они долж­ны были упла­тить годов­щи­ну вдо­вѣ уби­та­го кня­гинѣ Чет­вер­тин­ской и ея сыно­вьямъ, кото­рые и были вве­де­ны во вла­дѣніе имѣнія­ми убійцъ. Но затѣмъ кня­ги­ня Марія Львов­на Четвертинская‘(вѣроятно,мать убійцъ) предъ­яви­ла свои пра­ва (вмѣстѣ съ дочерь­ми) на 4-ю часть и полу­чи­ла ее. За вину гос­по­дар­скую (400копъ) ввел­ся во вла­дѣніе частііо этих же именій дво­ря­н­инъ гос­по­дар­скій, про­из­во­дивш ей вводъ. . . 8
Пан Оли­зар Кача­нов­ский высту­па­ет в чис­ле «доб­ре све­до­мых лиц» (сви­де­те­лей) в состав­лен­ном пин­ским земя­ни­ном Ива­ном Семе­но­ви­ча Дома­но­ви­чом Дзи­ко­виц­ким заяв­ле­нии о смер­ти в его име­нии, Дзи­ко­ви­чи, жени­ха его доче­ри (Кате­ри­ны) -кня­зя Льва Чет­вер­тен­ско­го (22.08.1561 г.)
Заява гос­по­дарсь­ко­го дво­ря­ни­на Кришто­фа Мас­ла про виго­ло­шен­ня виро­ку гос­по­дарсь­ко­го суду щодо голов­щи­ни роз­міром 400 кіп гро­шей у справі про вби­вство кн. Іва­на Чет­вер­тинсь­ко­го, за що було при­суд­же­но ув’язання кнг. Іва­но­вій Чет­вер­тинсь­кій з сина­ми в части­ну маєт­ків кн. Васи­ля і кн. Льва Чет­вер­тинсь­ких.
Ув’язання за гос­по­дарсь­ким листом за скар­гою кнг. Андріївої Чет­вер­тинсь­кої кнг. Марії Львів­ни на ім’я її доч­ки з части­ни маєт­ків кн. Васи­ля і кн. Льва Чет­вер­тинсь­ких части­ну. Про­ве­ден­ня ув’язання гос­по­дарсь­ким дво­ря­ни­ном К. Мас­лом части­ни маєт­ку 04.12.1560 р.; ув’язав на кнг. Андрієву Чет­вер­тинсь­ку кнг. Марію Львів­ну боро­ви­ць­ких і голузь­ких селян згід­но з реєстром.
№ 8 (8), (в ори­гі­налі помил­ко­во № 9), груд­ня 06, арк. 5.
Скар­га кнг. Марії Львів­ни Андрієвої Чет­вер­тинсь­кої на кнг. Мари­ну Киселів­ну Іва­но­ву Чет­вер­тинсь­ку, яка, наслав­ши своїх слуг, погра­бу­ва­ла під­да­них селян кнг. Марії Чет­вер­тинсь­кої піс­ля ув’язання гос­по­дарсь­ким дво­ря­ни­ном Кришто­фом Мас­лом 04.12.1560 р.
31. Яцек Андре­евич {Яць­ко, Jacek} (1569,1592)
Князь на Новій Чет­верт­ні. Був одру­же­ний з Бокіївною.leśniczy piński 1592
який у 1580 р. брав участь у поході на Мос­ко­вію під коман­дою кня­зя Яну­ша Зба­разь­ко­го, як свід­чить запис А.Кальнофойського (295, p. 125). Запис доз­во­ляє від­не­сти смерть цьо­го кня­зя до часів піс­ля 1580р., тоді як рані­ше вва­жа­ло­ся, що він помер піс­ля 1569 р. 
32.18. Яков Андре­евич {Jakub} († до 1616)
łowczy piński, leśniczy piński 1614. Пінсь­кий ліс­ни­чий. Був одру­же­ний двічі: з Ган­ною Гарай­нів­ною та Ана­стасією Під­го­ро­денсь­кою.
Якийсь час Чет­верт­нею володі­ють князі Зба­разь­кі. Саме тоді Яків Чет­вер­тинсь­кий будує на іншо­му березі Сти­ру замок, осно­ву Нової Чет­верт­ні. Зго­дом вже його син, Сте­фан Чет­вер­тинсь­кий вику­пить родо­вий маєток.
коли 1580 р. Яков Чет­вер­тинсь­кий був у посоль­стві в мос­ковсь­ко­го царя, той спе­ціаль­но ціка­ви­вся його осо­бою, тому що Чет­вер­тинсь­кі похо­дять так само від Воло­ди­ме­ра Вел., як і мос­ковсь­кі царі. 
Пер­ші писем­ні згад­ки про Боро­ви­чі від­но­ся­ть­ся до 1585 року, коли Яков Андрієвич Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий побу­ду­вав на посе­лен­ні замок, назвав­ши його Нова Чет­верт­ня. Але саме село існу­ва­ло і рані­ше, бо три­ва­лий період у доку­мен­тах від­бу­ва­ло­ся роз­ме­жу­ван­ня села і зам­ку. Оби­дві струк­ту­ри висту­па­ли також під назва­ми як Боро­ви­чі, так і Нова Чет­верт­ня. 
Повер­та­ю­ся до гене­а­ло­гії. Андрій Тео­дорів Свя­то­пол­ко­вич наро­див Яко­ва, той Яків , коли зі слав­ної пам’яті воє­во­дою брац­лавсь­ким, шва­гром своїм, в році 1580-му від свя­тої пам’яті коро­ля Сте­фа­на в посоль­ство на Моск­ву до царя Іва­на Васи­льо­ви­ча завітав, тоді при вели­кім згро­ма­д­жен­ні панів дум­них та інших різ­них шля­хет­них людей Іван, пра­во­слав­ний цар і князь вели­кий, на при­вітан­ні дер­жа­чи того Яко­ва Чет­вер­тинсь­ко­го , потри­крат мовив такі сло­ва: «Чи ж ти бо є Яків Чет­вер­тинсь­кий ?» — А диву­ю­чись тому, князь Януш Зба­разь­кий, воє­во­да брац­лавсь­кий, посол, спи­тав: «З якої це при­чи­ни питав цар?» Той через Андрія Щол­ка­ло­ва, канц­ле­ра сво­го, ска­зав, пові­да­ють: «Хоч князь Чет­вер­тинсь­кий супро­ти царя убо­гий є, але цар пра­во­слав­ний відає і знає, що дім князів Чет­вер­тинсь­ких — од Воло­ди­ми­ра, само­держ­ця русь­ко­го, так як і цар, іде, тому від колі­на його є і, люб­ля­чи кров свою, вели­кий цар і запи­тав­ся». 
~ (1570) Ган­ною Гарай­нів­ною {Hanna Horainówna}
~ Ана­стасією Під­го­ро­денсь­кою
33.18. Оста­фий Андре­евич (1586,1589)
Князь на Старій Чет­верт­ні.
Запо­віт кн. Оста­фія Чет­вер­тенсь­ко­го (Боро­ви­чі, 20 IX 1589), пра­во­слав­но­го; опіку­ни жін­ки й дітей: кн. Яків Чет­вер­тенсь­кий , пра­во­слав­ний; Дем’ян Гуле­вич, каль­вініст ЦДІА­УК. — Ф. 26, oп. 1. спр. 7. — Арк. 34-35.
Marusza Андре­ев­на
~ za Rohozińskiego, liatarzyna za Zlobe, 
Anastazya Андре­ев­на
~ za Chrynickiego, od której, Ь la córka za Teleckim, 
София Андре­ев­на
~ za Lackiego, i Janowskiego,
Евдо­кия Андре­ев­на
~ z Podhorodeúskiej splodzona za 0rdzina, niektóre z tychbezpotomnie poschodzily. 


XXI коле­но


43/23.1. Иван Мат­ве­е­вич († бл.1570)
Князь на Чет­верт­ні і Яро­ви­ці. 
Напри­клад, відо­мо, що в дру­гій поло­вині XVI століт­тя част­кою в Копил­лі (а також у Чет­верт­ні, Годо­ми­чах, Боро­ви­чах, Галузії, Літо­го­щі, Арсе­но­ви­чах і Під­лі­сах) володів Матвій Васи­льо­вич Чет­вер­тенсь­кий, справ­ця Луць­ко­го ста­ро­ства. Піс­ля дру­го­го одру­жен­ня з Овдо­тею Вага­новсь­кою їй на віно (посаг) і пожит­тєве володін­ня перей­ш­ла зем­ля в назва­них селах. У 1568 році Овдо­тя від­сту­пи­ла ці села пасин­ко­ві Яну­шу Чет­вер­тенсь­ко­му, сино­ві Матвія від пер­шо­го шлю­бу
Пан Алек­сандр Семаш­ко был богат и свое богат­ство при­умно­жать был готов все­ми доступ­ны­ми спо­со­ба­ми. А одним из таких спо­со­бов было опе­кун­ство и пра­виль­но орга­ни­зо­ван­ные бра­ки под­опеч­ных. И осо­бен­но удач­ной ему каза­лась мысль выдать свою дво­ю­род­ную сест­ру Бог­да­ну за Гри­го­рия Воловича.реимуществ у такой задум­ки было мно­го: Воло­вич стар­ший при­хо­дил­ся Семаш­ко шури­ном и был все­це­ло пре­дан­ным чело­ве­ком, да и воз­мож­ность как сле­ду­ет поэкс­плу­а­ти­ро­вать име­ния сест­ры мог­ла при­не­сти нема­ло при­бы­ли. А уж о какой-то реви­зии дел после окон­ча­ния опе­ки при таком вари­ан­те и гово­рить не при­хо­ди­лось. Дого­во­рить­ся с Воло­ви­ча­ми не соста­ви­ло тру­да, ведь юная Бог­да­на слы­ла умни­цей и кра­са­ви­цей. 12 июля 1566 под­пи­са­ли и брач­ный дого­вор. Саму сва­дьбу, прав­да, отло­жи­ли на пять лет (очень удоб­ная для пана Алек­сандра ого­вор­ка). Три года успеш­ная идея Семаш­ко при­но­си­ла непло­хие бары­ши, пока самым неожи­дан­ным обра­зом не при­ве­ла к скан­да­лу в бла­го­род­ном семей­стве. А про­изо­шло совсем про­стое собы­тие — Бог­да­на собра­лась замуж. И жени­хом ока­зал­ся отнюдь не Гри­го­рий Воло­вич, а князь Януш Мат­ве­е­вич Четвертинский.таком уда­ре по соб­ствен­но­му авто­ри­те­ту и бла­го­по­лу­чию Алек­сандр Семаш­ко вооб­ще узнал почти слу­чай­но – его про­сто при­гла­си­ли на сва­дьбу к род­ствен­ни­це. Сле­до­ва­ло рас­стро­ить этот брак как мож­но ско­рее. Пан Алек­сандр попы­тал­ся запу­гать неве­сту и ее мать зако­ном, лиша­ю­щим пра­ва соб­ствен­но­сти моло­дых людей всту­па­ю­щих в брак про­тив воли стар­ших род­ствен­ни­ков. Но на защи­ту моло­дых вста­ло могу­чее семей­ство Чет­вер­тин­ских. В суде пану Семаш­ко ука­за­ли, что, соглас­но Ста­ту­ту, Бог­да­на и ее мать не обя­за­ны про­сить поз­во­ле­ния на брак у пана Алек­сандра. Засе­да­ние суда, где собра­лось очень мно­го вли­я­тель­ных и важ­ных пер­сон, было эмо­ци­о­наль­ным и порой курьёз­ным. Мать неве­сты сра­зу со сле­за­ми на гла­зах сооб­щи­ла, что Семаш­ко инте­ре­су­ют толь­ко име­ния ее доче­ри. Пан Алек­сандр заявил, что Бог­да­ну за Воло­ви­ча сосва­тал еще ее отец, да рано­ва­то ей замуж, ибо толь­ко один­на­дцать лет. Когда после тако­го заяв­ле­ния к мате­ри Бог­да­ны вер­нул­ся дар речи, она поста­ви­ла Семаш­ко в нелов­кое поло­же­ние: Бог­да­на роди­лась сра­зу после смер­ти ее отца, а теперь ей шест­на­дцать. И уж луч­ше род­ной мате­ри это­го никто не зна­ет. Нако­нец вызва­ли в суд и саму Бог­да­ну, кото­рая под­твер­ди­ла, что брак с Чет­вер­тин­ским, это толь­ко ее жела­ние, и она про­сит суд ей поз­во­лить заму­же­ство. Про­тив тако­го аргу­мен­та у Семаш­ко не нашлось слов. Сва­дьбу сыг­ра­ли без пана Алек­сандра. Но оста­ва­лась нере­шен­ной про­бле­ма с иму­ще­ством. Семаш­ко изо всех сил пытал­ся удер­жать име­ния Бог­да­ны под сво­им кон­тро­лем. Но его поло­же­ние ста­но­ви­лось все уяз­ви­мей и уяз­ви­мей. Не желая отда­вать сест­ре ее наслед­ства, Семаш­ко рассо­рил­ся с пред­ста­ви­те­ля­ми вли­я­тель­ней­ших родов: Чет­вер­тин­ски­ми, Чап­ли­ча­ми, Корец­ки­ми. В кон­це кон­цов, при­шлось идти на попят­ную. Брак Бог­да­ны и Яну­ша про­длил­ся недол­го. Уже через год Януш Чет­вер­тин­ский ско­ро­по­стиж­но скон­чал­ся. Тут откры­лись неко­то­рые непри­ят­ные момен­ты: покой­ный князь, ста­ра­ясь обес­пе­чить свою моло­дую жену, несколь­ко неосмот­ри­тель­но пустил­ся в раз­ные махи­на­ции с иму­ще­ством. И в резуль­та­те пере­пи­сал име­ние сест­ры на супру­гу. После несколь­ких раз­би­ра­тельств, жен­щи­ны нашли при­ем­ле­мое для обе­их реше­ние иму­ще­ствен­но­го вопро­са.
~ (1569) Бог­да­на Васи­льев­на Семаш­ко {Bohdana Siemaszkowna, Бог­да­на Васи­лів­на Семаш­ків­на}
Бог­да­на Васи­лів­на Чет­вер­тенсь­ка з Семаш­ків у 1577 році спла­чу­ва­ла з Копил­ля пода­ток з 1 оселі (дима). Одно­час­но пла­ти­ли подат­ки й інші влас­ни­ки села Копил­ля: Захарій Лаго­довсь­кий з 2 осель, Іван Вол­нич (мож­ли­во, застав­ний орен­дар від Заго­ровсь­ких) з 6 осель та Мар­ко Сол­та­но­вич, князь на Соколі Сокольсь­кий (від­га­лу­жен­ня Чет­вер­тенсь­ких), з 8 осель. Ста­ном на цей рік село Копил­ля нале­жа­ло до містеч­ка Соко­ла (сьо­год­ні с. Сокіл Рожи­щенсь­ко­го рай­о­ну) і налі­чу­ва­ло щонай­мен­ше 16 осель, в яких мог­ло про­жи­ва­ти від 100 до 190 селян. У 1583 році Мар­ко Сол­та­но­вич спла­чу­вав вже з 5 осель, Бог­да­на Чет­вер­тенсь­ка з 1 оселі, 1 горо­ду і з 1 валь­но­го коле­са (сук­но­валь­ні – О. Б.)а пан Андрій Заго­ровсь­кий з 24 осель (150-280 під­да­них), 2 городів, 2 під­сусід­ків (під­дані, що не мали влас­ної оселі) і з 1 валь­но­го коле­са (сук­но­валь­ні). Крім того, цьо­го року з 2 копильсь­ких осель пла­тив пода­ток ще якийсь пан Камі­не­ць­кий, мож­ли­во, орен­дар. Отже, в остан­ній чвер­ті XVI століт­тя в селі Копил­ля, обра­хо­ву­ю­чи за різ­ни­ми серед­ні­ми кое­фі­цієн­та­ми (від 6 до 12 чоло­вік на 1 дим/оселю) про­жи­ва­ло від 200 до 375 душ під­да­них.
44.23. Анна Мат­ве­ев­на (1563,—1581)
Запис, зане­сен­нй в кни­гу гродсь­ку Луць­ку в 1570 р., засвід­чує умо­ви роз­поді­лу неру­хо­мо­го май­на 
між княж­ною Ган­ною Матвіїв­ною Чет­вер­тинсь­кою і дру­жи­ною її помер­ло­го бра­та.
В 1574 году кн. Анна Мат­ве­ев­на Чет­вер­тин­ская запи­са­ла мужу сво­е­му кн. Яну­шу Зба­раж­ско­му актом вечи­стой даро­виз­ны поло­ви­ну добр Неми­ро­ва, Хва­стов­цов, Боб­ло­ва и т. д. , Сед­ли­ще и Живо­тов, теперь Живо­тов­ка Ора­тов­ский рай­он (умер­ла 1581 год) — Вольф, стр. 38. Сыно­вья кн. Яну­ша Зба­раж­ско­го были кн. Криштоф и Юрий (Криштоф пода­рил все добра Юрию в 1611 году). Юрий умер в 1631 году, а име­ния отчиз­ные и мате­риз­ные пере­шли 1) на потом­ков тет­ки его, сест­ры отца Мару­ши Заго­ров­ской; 2) на кня­зей Чет­вер­тин­ских, бра­тьев и сестер стры­еч­ных его мате­ри: кня­зя Яну­ша Виш­не­вец­ко­го и сест­ру его Еле­ну, выда­на потом за Ста­ни­сла­ва Вар­жиц­ко­го, на кня­зя Сте­фа­на, под­ко­мор­че­го брац­лав­ско­го, Гри­го­рия и Федо­ра Чет­вер­тин­ских, на дочек кня­зя Яко­ва Чет­вер­тин­ско­го, лес­ни­че­го пин­ско­го, хотя в основ­ном брац­лав­ские име­ния оста­лись на кн. Яну­шу Виш­не­вец­ком (Вольф, стр. 618). 
~ кн. Януш Нкл. Зба­раж­ский Д:Матв.Вас. 
45.24. Оле­на Михай­лов­на 
~ кн. NN Сан­гуш­ко
46.25 Федор Ива­но­вич (1568,1576) 
Князь на Чет­верт­ні і Боро­ви­чах.
47.25. Васи­лий Ива­но­вич (1568,† до 1570)
Князь на Чет­верт­ні і Боро­ви­чах.
хх.25. Оста­фий Ива­но­вич 
хх.25. Миха­ил Ива­но­вич 
як засвід­чу­ва­ла скар­га вдо­ви по кня­зю Іва­ну Чет­вер­тинсь­ко­му Марії Киселів­ни та її синів, князів Федо­ра і Оста­фія Чет­вер­тинсь­ких, матері й братів 84 Наталія Стар­чен­ко загиб­лих, князі Михай­ло та Пет­ро пере­бу­ва­ли 5 берез­ня 1576 р. в понеді­лок у домі кня­зя Мар­ка Сол­та­но­ви­ча Сокольсь­ко­го в Соко­лю, де на той час також зна­хо­ди­ли­ся Василь Семаш­ко, Федір Пет­ро­вич Заго­ровсь­кий, Оста­фій Малинсь­кий, Ярош Семаш­ко та Василь і Дем’ян Пав­ло­ви­чі. Тож коли по обіді князі вий­шли зі світ­ли­ці, слу­га Яро­ша Семаш­ка Садовсь­кий, як твер­ди­ли потер­пілі – з нака­зу сво­го пана, перей­няв­ши їх і потяг­нув­ши­ся до шаб­лі, почав про­во­ку­ва­ти бій­ку. Однак Чет­вер­тинсь­кі, уни­ка­ю­чи кон­флік­ту, руши­ли до воріт з наміром їха­ти додо­му. Тієї хви­ли­ни зі світ­ли­ці вис­ко­чив Василь Семаш­ко, а з ним й інші гості з ого­ле­ни­ми шабя­ми, зі слу­га­ми, яких було з деся­ток. За закли­ком Семаш­ка – «Бии, забии тых злых людеи» – слу­ги наки­ну­ли­ся на князів, яких супро­вод­жу­ва­ло лише троє осіб, вна­слі­док чого Чет­вер­тинсь­ким були нане­сені серй­оз­ні трав­ми 1 . У від­по­від­но­сті з пра­во­ви­ми при­пи­са­ми факт побит­тя роди­чі опо­ві­ли «око­лич­ним» сусі­дам, внес­ли скар­гу до суду і освід­чи­ли воз­ним Юрієм Федо­ро­ви­чем Рога­чевсь­ким 2 , нада­ним луць­ким ґродсь­ким уря­дом. Воз­ний, який у Соколі 8 берез­ня огля­дав нане­сені кня­зям та їхнім слу­гам ушкод­жен­ня, визнав: «Видел есми у кнзя Пет­ра Чет­веръ­тен­ско­го в голо­ве три раны, одна зъза­ду, дру­гая спе­ре­ду про­тив­ко себе на пра­вои сто­роне бар­зо шкод­ли­ве тятые, боль­шеи, ниж­ли по пяди у должъ, и тре­тюю на рочъ з левое сто­ро­ны, с кото­рых труд­но живъ быти маеть. У кнзя Миха­и­ла Чет­веръ­тенъ­ско­го видел есми ран две тятых баръ­зо шкод­ли­вых, одну в поты­ли­ци, почав­ши от ушеи ажъ до пъле­чеи, бол­шую поло­ви­цу шии оття­тои, у голо­ве на левои сто­роне рану так­же шкод­ли­ве тятую, кото­рое раны не ведаю, будет ли живъ» 3 . У при­сут­но­сті воз­но­го та офі­цій­них свід­ків, шлях­ти людей добрих, потер­пілі назва­ли іме­на вину­ват­ців – Васи­ля Семаш­ка, Федо­ра Пет­ро­ви­ча Заго­ровсь­ко­го, Оста­фія Малинсь­ко­го, Яро­ша Семаш­ка та Васи­ля і Дем’яна Пав­ло­ви­чів. «…передъ воз­нымъ и шлях­тою, будучи еще при доб­рои паме­ти и в целомъ розу­ме аж до смеръ­ти сво­ее сами устне пові­ди­ли и твер­ди­ли, а бра­ту, деи, сво­е­му кнзю Федо­ру Чет­вер­тен­ско­му яко­бы теста­мен­томъ остат­нею волею то зоста­ви­ли, и заров­но на всіх особ – Васи­ля и Яро­ша Семаш­ков, Федо­ра Заго­ров­ско­го, Оста­фъя Малин­ско­го, Васи­ля и Демъ­я­на Пав­ло­ви­чов и слуг их тое зра­нене быти пове­ди­ли, иж если бы с тыхъ ран смертъ мети мели, тогды, деи, от всих их о смерть бы при­шли и с тым, деи, таки ис сего све­та зышли» 4 . Про при­чи­ну того, що ста­ло­ся, у скарзі і подаль­ших матеріа­лах не пові­дом­ля­ло­ся, більш того, на звич­ний для кон­флікт­них ситу­а­цій спо­сіб підкреслю1 Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни у м. Києві (далі – ЦДІАК Украї­ни). Ф. 25, оп. 1, спр. 17 , арк. 82 зв. – 83. 2 Там само. Арк. 83 зв. 3 Там само. Спр. 16, арк. 66–66 зв. 4 Там само. Спр. 17, арк. 83 зв. Вби­вство князів Чет­вер­тинсь­ких… 85 вала­ся від­сут­ність супереч­но­стей поміж сто­ро­на­ми: «Пан Васи­леи Семаш­ко, не маю­чи до них жад­ное вины и при­чи­ны, неот­по­ведне, одно сво­волне, умыслне а небачне и непри­сто­ине [вчи­нив]» 5 Так, уже піс­ля опи­са­них подій фік­су­ють­ся наїз­ди: вели­ць­ко­го уряд­ни­ка Оста­фія Єла Малинсь­ко­го на бре­ховсь­кий ґрунт кн. Чет­вер­тинсь­ких 10 та кн. Чет­вер­тинсь­ких з бре­ховсь­ки­ми та боро­ви­ць­ки­ми слу­га­ми, бояра­ми та під­да­ни­ми на маєток Навоз Федо­ра Заго­ровсь­ко­го Невдо­взі пото­му, у п’ятницю 9 берез­ня кн. Пет­ро помер, тож Чет­вер­тинсь­кі роз­по­ча­ли спра­ву про його вби­вство, пора­нен­ня кн. Михай­ла і слуг, а також про нане­се­ну в ході бій­ки шко­ду. Роз­гляд спра­ви при­зна­чав­ся на 26 квіт­ня 12 . Однак 11 квіт­ня воз­ний Гри­горій Крас­но­сельсь­кий визнав у суді, що огля­дав тіло небіж­чи­ка кн. Михай­ла, який помер у неді­лю 8 квіт­ня від ран, заподія­них в Соко­лю Васи­лем Семаш­ком та його поміч­ни­ка­ми. Тож далі обви­ну­ва­чен­ня набу­ли ще серй­оз­ні­шо­го харак­те­ру, оскіль­ки йшло­ся вже про вби­вство двох осіб 13 . Утім, 26 квіт­ня судо­ве засі­дан­ня не від­бу­ло­ся, оскіль­ки суд не зібрав­ся у пов­но­му скла­ді вна­слі­док коро­на­ції Сте­фа­на Баторія: «на кото­рую их млсть кнзи, паны и все рыцер­ство, так теж и послы наши, в зем­ли Волын­скои обра­ные, и на оную ж коро­на­цію коро­ля его млсти, пна нашо­го, до Кра­ко­ва еха­ли. И с тых при­чин тая спра­ва судов­ным обы­ча­ем кон­ца сво­е­го не взе­ла». щоправ­да, не фік­суєть­ся жод­них виявів невдо­во­лен­ня Чет­вер­тинсь­ких з при­во­ду від­кла­ден­ня роз­гля­ду спра­ви. Далі позо­ви обви­ну­ва­че­ним були подані в кін­ці черв­ня 19 , а сама спра­ва роз­по­ча­ла­ся за чоти­ри тиж­ні від момен­ту вида­чі позо­вів – 19 лип­ня у чет­вер за участю під­ста­ро­сти Михай­ла Віль­горсь­ко­го і суд­ді – Гри­горія Дани­ле­ви­ча
хх.25. Петр Ива­но­вич 
хх.25. Дмит­рий Ива­но­вич
48.25. NN Ива­нов­на († піс­ля 1568)
~ кн. Богуш Мосальсь­кий
49.31. Кон­стан­тин Яцко­вич (1600, † до 1606){Hrehory Honstanty}
Князь на Новій Чет­верт­ні.
50.31. Сте­фан Яцко­вич (1577-1665) 
князь Сте­пан Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий (близь­ко 1575 — 1655) — русь­кий маг­нат, війсь­ко­вий та дер­жав­ний діяч Речі Поспо­ли­тої, учас­ник від­нов­лен­ня пра­во­слав­ної ієрар­хії 1620 року, один з чіль­них репре­зен­тан­тів українсь­кої пра­во­слав­ної шлях­ти, що визна­ла зверх­ність Війсь­ка Запо­розь­ко­го. Каш­те­лян-номі­нант чер­ні­гівсь­кий. Пред­став­ник пра­во­слав­но-кон­сер­ва­тив­но­го табо­ру русь­ких політи­ків того часу.
Син пінсь­ко­го город­ни­чо­го Яць­ка та його дру­жи­ни Кате­ри­ни з Бокіїв. Власне зас­нов­ник молод­шої гіл­ки С.-Четвертинських на Новій Чет­верт­ні, заклав фун­да­мент роду маєт­ко­вий, політич­ний в 1-й поло­вині 17 ст. Влас­ник містеч­ка Живо­то­ва; тут три­мав до 500 жов­нірів, з яки­ми брав участь в бит­вах з тата­ра­ми; зокре­ма, у їх погро­мі 20 люто­го 1626 під Гали­чем. При­я­тель гетьма­на Сагай­дач­но­го, брав участь в битві під Хоти­ном 1621 року. За це в 1621 році став хорун­жим, в 1625 році — під­ко­морієм брац­лавсь­ким. Брав участь у вій­ні зі шве­да­ми.
25 люто­го 1647 року брав участь в обран­ні Силь­ве­ст­ра Косо­ва мит­ро­по­ли­том, пред­став­ляв табір уго­дов­ців. Разом з сина­ми був коман­ди­ром поспо­ли­то­го рушен­ня Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства при королі Яну ІІ. Через непо­слух Б.Хмельницькому, коза­ки стра­ти­ли в Туль­чині сина Яну­ша, зрів­ня­ли із зем­лею Живо­тів; пере­хо­ву­ва­ся у Воло­ди­мир­ці.
Став влас­ни­ком Живо­то­ва, Китай­го­ро­ду, Комар­го­род­ка та шере­гу сіл (ком­пла­на­ція з кня­зем Яну­шем Виш­не­ве­ць­ким); від Оста­фія Шаш­ке­ви­ча набув маєток Кіс­ни­ця (1628 рік); від Шклінсь­ко­го набув Воло­ди­ми­ре­ць на волинсь­ко­му Поліс­сі. Спри­яв засе­лен­ню «пусти­ней», коло Бато­га і Батіж­ка засну­вав містеч­ко Четвертинівку.подкомор.Брацлав(1625-1665) 2С:Яцек.Анд
у 1619 році здійс­нив з дво­юрід­ним бра­том Гри­горієм (май­бут­нім під­кор­мієм луць­ким) роз­ме­жу­ван­ня маєт­но­стей Чет­верт­ня і Боро­ви­чі. 
Брац­лавсь­кий під­ко­морій (1629-1665 рр.)..у 1619 році здійс­нив з дво­юрід­ним бра­том Гри­горієм (май­бут­нім під­кор­мієм луць­ким) роз­ме­жу­ван­ня маєт­но­стей Чет­верт­ня і Боро­ви­чі. 
ліде­ра пра­во­слав­но-кон­сер­ва­тив­но­го угрупу­ван­ня українсь­кої знаті, при­я­те­ля гетьма­на Пет­ра Сагай­дач­но­го, непри­ми­рен­но­го про­тив­ни­ка єзуїтів.
З 1626 р. фік­суєть­ся в доку­мен­тах місь­кий ста­тус Боро­ви­чів. Влас­ни­ком містеч­ка був князь Сте­фан Чет­вер­тинсь­кий . У доку­мен­ті воно назване (напев­но, помил­ко­во) ново­о­са­д­же­ним. Влас­ник Боро­вич – зна­чи­ма і відо­ма постать в історії Украї­ни пер­шої поло­ви­ни XVII ст. Він і репре­зен­тант інте­ресів пра­во­слав­но­го насе­лен­ня Речі Поспо­ли­тої в сей­мі та перед коро­лем, і член Луць­ко­го Хре­сто­воз­дви­женсь­ко­го брат­ства, і своєрід­ний посол від польсь­ко­го уря­ду до запо­розь­ких коза­ків, війсь­ко­вий пол­ко­во­де­ць, “Нестор і голо­ва” волинсь­кої шлях­ти. На його кошти у Боро­ви­чах, в уро­чи­щі Тумин зво­дить­ся пра­во­слав­ний мона­стир. Напри­кін­ці ж жит­тя, під час виз­воль­ної вій­ни українсь­ко­го наро­ду, князь пере­хо­дить на бік козацтва, його під­т­ри­му­ють українсь­кі гетьма­ни Іван Виговсь­кий та Пав­ло Тетеря.Містечко Нова Чет­верт­ня і Боро­ви­чі зане­сені до подим­но­го реєст­ру 1629 р., згід­но яко­го у селі було 70 димів (420 чоло­вік), а у місті-зам­ку – 140 (840 чоловік).Виникнення міста на тери­торії села пов’язано із загаль­ною тен­ден­цією урбані­за­ції Волині у XVI-XVII ст. Зага­лом у цей період на тери­торії нашо­го краю вини­кає 101 місь­ке посе­лен­ня. Вигідне розта­шу­ван­ня зам­ку-міста на тор­гівель­них шля­хах до Біло­русі спри­я­ло і виник­нен­ню у Новій Чет­верт­ні мит­ни­ці. Стир у XVI-XVII ст. висту­пав важ­ли­вою тор­гівель­ною артерією для пере­ве­зен­ня пота­шу, збі­ж­жя у краї­ни Євро­пи, Бал­тії. Тому у цей же період вини­кає ціла сіт­ка мит­них комор по бере­гах річ­ки, і одна з них, без­пе­реч­но – у Боро­ви­чах.
Про роз­ви­ток міста у той період інфор­ма­ція прак­тич­но від­сут­ня, неві­до­мо чи мало посе­лен­ня ста­тус віль­но­го міста – маг­де­бурзь­ке пра­во. Про­те існує інфор­ма­ція про при­тік насе­лен­ня у Нову Чет­верт­ню за кня­зю­ван­ня Сте­фа­на Чет­вер­тинсь­ко­го , що свід­чить про існу­ван­ня пев­них при­віле­гій у місті для його меш­кан­ців. Так, у 1630 р. до Боро­вич при­бу­ли 22 роди­ни селян, які втек­ли із с.Березно на Холм­щині, а у 1637 р. – 7 родин під­да­них Олек­сандра Кра­синсь­ко­го із с.Забороль біля Луць­ка. 
В том году с нее была сня­та копия (нынеш­ний Пого­дин­ский спи­сок) для кня­зя Сте­фа­на Чет­вер­тин­ско­го в Живо­то­ве. Копи­ро­ва­ние было про­из­ве­де­но «пове­ле­ни­ем и вся­ким тща­ни­ем» Сте­фа­на Чет­вер­тин­ско­го, извест­но­го почи­та­те­ля и щед­ро­го вклад­чи­ка Печер­ской лав­ры, при­чем в при­пис­ке была отме­че­на «рев­ность» кня­зя к пра­во­слав­ной церк­ви и любез­ный при­ем иеру­са­лим­ско­го пат­ри­ар­ха Фео­фа­на, вос­ста­но­вив­ше­го пра­во­слав­ную иерар­хию в Киев­ской мит­ро­по­лии. Копи­ро­ва­ние лето­пис­ца было закон­че­но 23 мар­та 1621 г., а уже 26 мар­та в самой Кие­во-Печер­ской лав­ре было нача­то печа­та­ние на сред­ства кня­зя Сте­фа­на Чет­вер­тин­ско­го «Бесед Иоан­на Зла­то­уста на 14 посла­ний ап. Пав­ла», закон­чен­ное в 1623 г. В печат­ном посвя­ще­нии кня­зю Чет­вер­тин­ско­му архи­манд­рит Заха­рия Копы­стен­ский про­сле­дил исто­рию его рода, опи­сал бла­го­нра­вие кня­зя и, что любо­пыт­но, так­же отме­тил, что иеру­са­лим­ский пат­ри­арх Фео­фан имел пре­бы­ва­ние в доме кня­зя. При­част­ность кня­зя Сте­фа­на Чет­вер­тин­ско­го к ука­зан­ным двум собы­ти­ям, их непо­сред­ствен­ная хро­но­ло­ги­че­ская сты­ков­ка и оди­на­ко­вая идей­ная направ­лен­ность поз­во­ля­ют утвер­ждать, что копи­ро­ва­ние Лето­пис­ца и печа­та­ние «Бесед» направ­ля­лось и осу­ществ­ля­лось одним цер­ков­ным цен­тром — Кие­во-Печер­ской лав­рой. 
В 1626 році Зба­раж­ские разом з дядь­ком своїм Сте­фа­ном Чет­вер­тинсь­ким , під­ко­морієм київсь­ким, зібрав­ши надвір­них коза­ків, об’єднавшись з війсь­ка­ми гетьма­на Жол­кевсь­ко­го, вирі­ши­ли вда­ри­ти по орді татар, що прой­ш­ла по Брац­лав­щині і напра­ви­лась до Гали­ча. «Вони нагна­ли орду 23 люто­го у милі від Гали­ча. Хан, наля­кав­шись, шукав пово­ро­ту, але при­лу­ча­ни сіли на шию втіка­чам. І в рай­оні Устя на Дністрі заста­ви­ли татар прий­ня­ти бій, а хан тікав у сво­е­му пога­но­му ридвані».15
1632 — На почат­ку ХVІІ ст. міста у володін­нях князів Зба­разь­ких були най­біль­ши­ми на Поділ­лі. Так, При­лу­ки мали 4000 дворів, Неми­рів – 2294, Брац­лав – 1409, Чер­нів­ці – 894. В Неми­ро­ві тоді про­жи­ва­ло орієн­тов­но 25-30 тис. душ. Як бачи­мо, Неми­рів був одним з най­біль­ших міст тодіш­ньо­го Поділ­ля . Поряд з цим князь Зба­разь­кий був ще й добрим бать­ком. Він вихо­вав від­да­них короні двох синів: Єжі та Кшишто­фа. Разом з ними вою­вав в ім’я її сла­ви та інте­ресів. Про­те жит­тя обох синів було недов­гим. В 1627 році поми­рає молод­ший син Кшиштоф у Кінсь­кій Волі, а невдо­взі за ним, 30 лип­ня 1631 року помер і стар­ший брат Єжі. Оби­д­ва вони не зали­ши­ли по собі нащад­ків. Піс­ля смер­ті Єжі закін­чи­вся рід Зба­разь­ких, який проіс­ну­вав 150 років. Усі маєт­но­сті їхньо­го замож­но­го і зна­ме­ни­то­го роду перей­шли до їхніх роди­чів – Виш­не­ве­ць­ких. На це пре­тен­ду­ва­ли із роди­ни Зба­разь­ких Януш Виш­не­ве­ць­кий, а збо­ку Чет­вер­тинсь­ких – Сте­пан та Гри­горій. Судо­вий про­цес у 1632 році вигра­ли Виш­не­ве­ць­кі. За свід­чен­ня­ми І.Дороша усі маєт­но­сті Зба­разь­ких перей­шли до сест­ри Яну­ша Виш­не­ве­ць­ко­го, а від неї до її доч­ки, що була одру­же­на з Костян­ти­ном Виш­не­ве­ць­ким – воє­во­дою русь­ким. Так Неми­рівсь­кі зем­лі набу­ва­ють нових гос­по­дарів – князів Виш­не­ве­ць­ких.
У 1641 році князь Костян­тин Виш­не­ве­ць­кий заклав кня­зеві Сте­фа­ну Чет­вер­тинсь­ко­му Дашів за 25000 зло­тих. 
Podobno kniaź Stefan (1577-1655), założyciel młodszej linii rodu na Nowej Czetwertni, czyli Borowiczach, rzucił przekleństwo na swych potomków, jeśliby ośmielili się porzucić wiarę przodków. Jednocześnie nie dał się skusić Bohdanowi Chmielnickiemu widokami na udzielne Księstwo Ruskie, bowiem „uznawał nad sobą tylko Króla Polskiego, któremu wierność przysięgał”. Ten „ojczyzny miłośnik, prawdę i sprawiedliwość miłujący” stracił jednego syna w walce ze Szwedami, a drugiego zabili Kozacy.
1657 — Бог­дан Хмель­ни­ць­кий видав «асе­ку­ра­цію», прий­ма­ю­чи їх у під­дан­ство й забез­пе­чу­ю­чи пра­ва та воль­но­сті й, насам­пе­ред, сво­бо­ду като­ли­ць­кої релі­гії. Слі­дом за тим звер­ну­ла­ся до українсь­ко­го гетьма­на шлях­та Волині з про­хан­ням прий­ня­ти її під свій про­тек­то­рат. При­єд­на­лись до цих про­хань і могут­ні маг­на­ти, як, напри­клад, Сте­пан Чет­вер­тинсь­кий . Б.Хмельницький вста­нов­лює постій­ний кон­такт із кня­зем Сте­па­ном Чет­вер­тинсь­ким , остан­нім пред­став­ни­ком “ста­рої Руси князівсь­кої”, одним з опікунів Києво-Моги­лянсь­ко­го коле­гіу­му, ліде­ром волинсь­кої шлях­ти, нев­том­ним обо­рон­цем православ’я.
Про­мо­ви­стим свід­чен­ням ново­го харак­те­ру вза­є­мин коза­ць­кої дер­жа­ви з тра­ди­цій­ною українсь­кою ари­сто­кратією є охо­рон­ні гетьмансь­кі універ­са­ли, які мали убез­печ­ни­ти її від будь-яких кривд, подіб­них до тих, що були заподіяні у пер­шу авто­но­мі­стич­ну добу гетьма­ну­ван­ня Б.Хмельницького. В листі С. Чет­вер­тинсь­ко­му від 17 січ­ня 1657 р. Б.Хмельницький запев­няє кня­зя, що буде кара­ти на гор­ло тих, “хто би важи­вся напе­ре­кір повто­реній волі влас­ній Нашій оруж­ною рукою на доб­ро В.Кн.Милости наміря­тись і йому яку небудь шко­ду вчи­ни­ти зами­ш­ляв. Крім того не буде вже тієї сва­волі і лихих намірів тому, що Ми з окре­ма упім­ну­ли П.Полковника Київсь­ко­го (Жда­но­ви­ча), аби він Пол­ку сво­го коза­ків, на зало­гах пере­бу­ва­ю­чи, на далі од таких насильств пога­му­вав” .
3 м. 1646 р. кня­ги­ня Катар­жи­на з Лес­не­ва тре­тя дру­жи­на кня­зя Сте­фа­на Чет­вер­тинсь­ко­го, під­ко­мор­на брац­лавсь­ка здійс­ни­ла запис до луць­ких земсь­ких книг кня­зю Яре­мі Виш­не­ве­ць­ко­му. Слу­ць­кі, луць­кі і канівсь­кі маєт­но­сті її пер­шо­го чоло­віка ста­ро­сти луць­ко­го Ієроні­ма Хар­ленсь­ко­го пере­дані йому від Федо­ра Сущансь­ко­го-Проску­ри у віч­ність Горо­ди­ше і сели­ще Товарів над р. Рось: містеч­ко Межи­річ оса­д­жене, сели­ще Таган­ча і грунт при ньо­му тага­ни­ць­кий на яко­му містеч­ко Вороб’ївка оса­д­жене, а при ньо­му два горо­ди­ща: Повітов і Кізя­ків над р. Роса­ва. Крім того с. Баби­чі пода­ру­ва­ла Виш­не­ве­ць­ко­му
Сте­фан Чет­вер­тинсь­кий був при­я­те­лем мит­ро­по­ли­та Київсь­ко­го, Галицько­ го і всієї Малої Росії Д. Балабана.Він — од­ ин із лідерів волинсь­кої пра­во­слав­ної шлях­ти, засну­вав із дру­жи­ною Г. Мику­линсь­кою у своє­му родин­но­му маєт­ку Нова Чет­верт­ня пра­во­слав­ний мона­стир. Спри­ яв від­нов­леній у 1620—1621 рр. пра­во­слав­ній ієрар­хії, зокре­ма у 1620 р. у його маєт­ку в Живо­то­ві патріарх Єру­са­лимсь­кий Тео­фан з дво­ма мит­ро­по­ли­та­ми, Софійсь­ким та Ста­гонсь­ким, висвя­тив Паїсія Іпо­ли­то­ви­ча на єпис­ко­па Холмсь­ко­го і Белзь­ко­го.
С. Чет­ве­ринсь­кий мав міц­ні кон­так­ти з вищим пра­во­слав­ним духовен­ ством, зокре­ма з мит­ро­по­ли­та­ми Київськи­ ми, Гали­ць­ки­ми і всієї Малої Росії П. Моги­лою, С. Косо­вим, Д. Бала­ба­ном, архі­манд­ри­том Києво-Печерсь­кої лаври 3. Копи­стенсь­ким, кот­рий у 1623 р. при­свя­тив Чет­вер­тинсь­ко­му свій пере­клад творів Іоан­на Зла­то­уста.
Д. Бала­бан на­ писав йому спів­чут­ли­во­го листа з при­во­ду пе­ ред­час­ної смер­ті сина Мико­ли. Чет­вер­тинсь­кий також під­т­ри­му­вав кон­так­ти з Луць­ким пра­во­слав­ним брат­ством. У 1647 р. він разом із дво­юрід­ним бра­том Гри­горієм Оста­фій­о­ви­чем Чет­вер­тинсь­ким, під­ко­морієм луць­ким (1638—1651), та ін. під­пи­сав запо­віт шлях­ти­ча Олек­сандра Музел­лі (гре­ка за поход­жен­ням), який весь маєток пере­дав Луць­ко­му пра­во­слав­но­му брат­ству. Цей Гри­горій Чет­вер­тинсь­кий був одним з тих, хто оби­рав П. Моги­лу мит­ро­по­ли­том Київсь­ким (1632). С. Я. Чет­вер­тинсь­кий при­хиль­но ста­ви­вся до Українсь­кої коза­ць­кої дер­жа­ви, до Війсь­ка Запорозько­ го, був осо­би­сто знай­о­мий з П. Кона­ше­ви­чем-Сагай­дач­ним, пози­чав гро­ші гетьма­ну І. Пет­ра­жи­ць­ко­му-Кулазі, листу­вав­ся з Б. Хмель­ни­ць­ким, І. Виговсь­ким, пол­ков­ни­ком київсь­ким А. Жда­но­ви­чем. У 1656 р. Хмель­ни­ць­кий нака­зав А. Жда­но­ви­чу обо­ро­ня­ти волинсь­кі маєт­но­сті Чет­вер­тинсь­ко­го.
Сте­фан Чет­вер­тинсь­кий разом зі своїм дво­юрід­ним бра­том Гри­горієм Чет­вер­тинсь­ким та сином остан­ньо­го Захарієм Чет­вер­тинсь­ким, луць­ким під­суд­ком (1644—1649), був назва­ний у запо­віті П. Моги­ли се­ ред тих осіб, яким пере­да­ва­лась в опіку Києво-Моги­лянсь­ка ака­де­мія.
1658, лип­ня 1. – Нова Чет­верт­ня. – Лист кня­зя Сте­фа­на Чет­вер­тинсь­ко­го до пінсь­ко­го пол­ков­ни­ка Костян­ти­на Виговсь­ко­го . . . . . . 184
№ 151. 1658, лип­ня 3 (черв­ня 24). – Туров. – Охо­рон­ний універ­сал туро­во-пінсь­ко­го пол­ков­ни­ка Костян­ти­на Виговсь­ко­го кня­зю Сте­фа­ну-Свя­то­пол­ку Чет­вер­тинсь­ко­му . . . . . . 185
№ 152. 1658, лип­ня 5 (черв­ня 25). – Туров. – Лист туро­во-пінсь­ко­го пол­ков­ни­ка Костян­ти­на Виговсь­ко­го до кня­зя Сте­фа­на Свя­то­пол­ка Чет­вер­тинсь­ко­го 
Був одру­же­ний три­чі: 
~ 1) (1607) Анна Бокий, (ум. 1612), дочь судьи луц­ко­го Гав­ри­и­ла Бокия. Дети от пер­во­го бра­ка: Князь Алек­сандр, погиб в бою со шве­да­ми под Кишпор­ком, Князь Илья (1606—1640), рот­мистр вой­ска корон­но­го, Князь Нико­лай (ум. 1659), каш­те­лян мин­ский
~ 2) (1616) Анна Мику­линсь­кая (ум. 1638), (1°-v. Jarmoliński)благодаря женить­бе на кото­рой при­об­рел име­ние Живо­тов­ка. Дети от вто­ро­го брака:Князь Януш (ум. 1648), Княж­на Пет­ро­нел­ла,
~ 3) (1639) Кате­ри­ною Лесньовською(1°-v. Charliński, st. łucki), вдо­ва ста­ро­сты канев­ско­го Иеро­ни­ма Хар­лен­ско­го. Дети от тре­тье­го брака:Князь Сте­фан (ок. 1640—1684).
51.31. Федор Яцко­вич (1600,—1664) 
3С:Яцек.Анд. :БОКИЙ.
Без­де­тен.
~ Мару­ша Мику­линсь­ка (1°-v. Fedor Kopiewski)
52.31. Анна Яцков­на († бл.1633)
~ 1) [1606] Якуб Стра­домсь­кий 
~ 2) Ян Радо­ви­ць­кий
53.32. Федор Яко­вич († піс­ля 1631)
54.32. Мару­ша Яков­на († піс­ля 1631) 
~ Maciej Rohoziński
55.32. Кате­ри­на Яков­на
~ NN Зло­ба-Чер­чи­ць­кий
56.32. Ана­ста­сия Яков­на († піс­ля 1631)
~ Мико­лай Хрин­ни­ць­кий
57.32. София Яков­на († піс­ля 1631)
~ 1) NN Лон­ць­кий 
~ 2) NN Яновсь­кий 
~ 3) Адам Про­ши­ць­кий
58.32. Авдо­тья Яков­на († до 1632)
~ Пав­ло Орда
59.32. Маг­да­ли­на Яков­на († піс­ля 1631)
~ Гри­горій Яревсь­кий
60.33. Гри­го­рий Оста­фье­вич Hrehory (1601, — 12.5.1651) 
poborca wołyński 1629, podkomorzy łucki 1639
Князь Гри­горій Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий (†12 трав­ня 1651[1]) — русь­кий маг­нат, війсь­ко­вий та дер­жав­ний діяч Речі Поспо­ли­тої; під­ко­морій луць­кий (1639), брав участь у різ­них цер­ков­них спра­вах, зокре­ма, у вибо­рах мит­ро­по­ли­та Пет­ра Моги­ли (1632) й Силь­ве­ст­ра Косо­ва (1647). Небіж дру­жи­ни Яну­ша Зба­разь­ко­го Анни.
Cин Оста­фія, дідич Ста­рої Чет­верт­ні, пред­став­ник роду русь­ких князів, що виво­дить­ся від київсь­ко­го кня­зя Свя­то­пол­ка Іго­ро­ви­ча. Рід мав 2 гер­би. Відо­мий обо­ро­не­ць православ’я, ворог унії, като­ли­циз­му. В 1601 році захи­щав пра­во­славне брат­ство у Люб­ліні, в 1619 році фун­ду­вав мона­стир в Чет­верт­ні з умо­вою: мона­хи завжди мають бути пра­во­слав­ни­ми. Впли­вав на спорід­не­них з ним Яну­ша та Кшишто­фа Зба­разь­ких в дусі антиє­зуїтсь­ко­му та про­ти­ка­то­ли­ць­ко­му; зокре­ма, вони в 1627 році на сей­мі в Торуні захи­ща­ли пра­во­слав­них. Посол від Волинсь­ко­го воє­вод­ства на сей­ми у 1627, 30, 32, 33, 38 (обра­ний комі­са­ром для роз­ме­жу­ван­ня Волинсь­ко­го воє­вод­ства від Пінсь­ко­го повіту), 39 роках, на них висту­пав як реч­ник волинсь­ких диси­ден­тів та про­тив­ни­ків єзуїтів. Про­ти­ви­вся вигнан­ню з Рако­ва аріян (соцініян). Побо­ре­ць волинсь­кий у 1629 році. Депу­тат від Волинсь­ко­го воє­вод­ства на Корон­ний три­бу­нал у Радо­мі 1649 року.
Був похо­ва­ний в пра­во­слав­но­му мона­сти­рі в Старій Чет­верт­ні поряд з тіт­кою Анною.[2]
Був одру­же­ний з Маріан­ною Вкринсь­кою, мали 2 сини, 3 донь­ки: Захарій, Вац­лав, Оле­на, Тео­фі­ла — дру­жи­на овру­ць­ко­го ста­ро­сти Вла­ди­сла­ва Неми­ри­ча.
[3]poborca wolynski 1629 Луць­кий під­ко­морій (1638-1651 рр.). брав участь у різ­них цер­ков­них спра­вах, зокре­ма у вибо­рах мит­ро­по­ли­та Пет­ра Моги­ли (1632) й Силь­ве­ст­ра Косо­ва (1647).
1619 -1619 р., жовтня 19. – Фун­душ кня­зя Г. Чет­вер­тинсь­ко­го пра­во­слав­но­му Чет­вер­тинсь­ко­му мона­сти­рю за умо­ви його постiй­ної при­на­леж­но­стi до православ’я.ЦДІАК Украї­ни, ф. 26, оп. 1, спр. 28, арк. 1098.
1625- Один з князів Чет­вер­тинсь­ких , Гри­горій, при­слу­жи­вся також і справі волинсь­ко­го дру­кар­ства. Князь Гри­горій Чет­вер­тинсь­кий був гор­ли­вим обо­рон­цем пра­во­слав­ної ві-ри, хоч жив у малих достат­ках.
Загорівсь­кі мона­хи, ієро­мо­нах Пав­ло Дом­жив-Лют­ко­вич Тели­ця та ієро­ди­я­кон Силь­вестр, вид­ру­ку­вав­ши декіль-ка кни­жок в Угор­цях, пере­нес­ли­ся до Мінсь­ка, але не дов­го про­жи­ли вони й тут, і ско­ро вер­ну­ли­ся до сво­го Загорівсь­ко­го мона­сти­ря; піз­ні­ше, десь 1624 р. разом з своєю манд­рів­ною дру­кар­нею при­бу­ли вони, певне на заклик кн. Гри­горія Чет­вер­тинсь­ко­го , в Чет­верт­ню й осе­ли­ли­ся в Пре­об­ра­женсь­кім мона­сти­рі. Тут вони поча­ли скла­да­ти Псал­ти­ря, який і вий­шов у світ 27 лип­ня 1625 р., на 244 л. На обо­ро­ті заго­лов­но­го листа — герб Чет­вер­тинсь­ких , а по-тім — при­свя­та книж­ки кн. Гри­горію від дру­карів Пав­ла та Силь­зе­ст­ра. По тому ось ця заміт­ка: «Сіє дило нача­ся и свер­ши­ся бла­го­сло­венієм гос­по­ди­на отца наше­го пре­по­доб­ней­ша­го кир Захаріи, з Свя­той горн, игу­ме­на мона­сты­ра Рож­де­ства пре­свят­ня Бого­ро­ди­ца Заго­ров­ско­го, и всей еже о Хри­сте братіи, молит­ва­ми и помо­щію того­жде мона­сти-ря». Ця заміт­ка ствер­джує, що наші дру­карі справ­ді були загорівсь­ки­ми мона­ха­ми і до Чет­верт­ні при­бу­ли певне не з Минсь­ку, а з мона­сти­ря Загорівсь­ко­го.
Крім цеї книж­ки, біль­ше нічо­го о. Пав­ло не дру­ку­вав в Чет­верт­ні, і ско­ро подав­ся з своєю манд­рів­ною дру-кар­нею до Луць­ка. До пра­во­слав­но­го мона­сти­ря в 1625-му на запро­шен­ня Гри­горія Чет­вер­тинсь­ко­го при­бу­ва­ють манд­рів­ні дру­карі-фрілан­се­ри, мона­хи Силь­вестр і його коле­га з див­ним пріз­ви­щем Пав­ло Дом­жив-Лют­ко­вич-Тели­ця. В Чет­верт­ні дру­ку­єть­ся «Псал­тир» — 244-сторін­ко­вий фоліант з гер­бом Чет­вер­тинсь­ких на обкла­дин­ці. 
1632 — На почат­ку ХVІІ ст. міста у володін­нях князів Зба­разь­ких були най­біль­ши­ми на Поділ­лі. Так, При­лу­ки мали 4000 дворів, Неми­рів – 2294, Брац­лав – 1409, Чер­нів­ці – 894. В Неми­ро­ві тоді про­жи­ва­ло орієн­тов­но 25-30 тис. душ. Як бачи­мо, Неми­рів був одним з най­біль­ших міст тодіш­ньо­го Поділ­ля . Поряд з цим князь Зба­разь­кий був ще й добрим бать­ком. Він вихо­вав від­да­них короні двох синів: Єжі та Кшишто­фа. Разом з ними вою­вав в ім’я її сла­ви та інте­ресів. Про­те жит­тя обох синів було недов­гим. В 1627 році поми­рає молод­ший син Кшиштоф у Кінсь­кій Волі, а невдо­взі за ним, 30 лип­ня 1631 року помер і стар­ший брат Єжі. Оби­д­ва вони не зали­ши­ли по собі нащад­ків. Піс­ля смер­ті Єжі закін­чи­вся рід Зба­разь­ких, який проіс­ну­вав 150 років. Усі маєт­но­сті їхньо­го замож­но­го і зна­ме­ни­то­го роду перей­шли до їхніх роди­чів – Виш­не­ве­ць­ких. На це пре­тен­ду­ва­ли із роди­ни Зба­разь­ких Януш Виш­не­ве­ць­кий, а збо­ку Чет­вер­тинсь­ких – Сте­пан та Гри­горій. Судо­вий про­цес у 1632 році вигра­ли Виш­не­ве­ць­кі. За свід­чен­ня­ми І.Дороша усі маєт­но­сті Зба­разь­ких перей­шли до сест­ри Яну­ша Виш­не­ве­ць­ко­го, а від неї до її доч­ки, що була одру­же­на з Костян­ти­ном Виш­не­ве­ць­ким – воє­во­дою русь­ким. Так Неми­рівсь­кі зем­лі набу­ва­ють нових гос­по­дарів – князів Виш­не­ве­ць­ких.
Grzegorz (Hrehory) młodszy syn Eustachiego, podkomorzy łucki, poseł na kilka sejmów, zapobiegły gospodarz podniósł znaczenie swojego domu i wykupił od książąt Zbaraskich rodzinny majątek Czetwertnię,
1632 — 1632 р., кон­во­ка­цій­ний сейм, 1635 р., зви­чай­ний сейм 1635 р., над­зви­чай­ний сейм1637 р., зви­чай­ний сейм
1638 р., зви­чай­ний сейм1639 р., зви­чай­ний сейм
Якщо на сей­ми­ках перелі­че­них воє­водств міс­цеві мож­но­вла­дці без­по­се­ред­ньо ске­ро­ву­ва­ли робо­ту своїх угрупу­вань, втру­ча­ли­ся у вирі­шен­ня чис­лен­них і кон­флікт­них супере­чок, то ситу­а­ція на волинсь­ко­му сей­ми­ку дещо відріз­ня­ла­ся. Волинсь­кі мож­но­вла­дці зраз­ка Вла­ди­сла­ва-Домініка Заславсь­ко­го, Ада­ма Сан­гуш­ка чи Аль­брих­та Стані­сла­ва Рад­зивіл­ла від­да­ва­ли пере­ва­гу нада­ва­ти під­т­рим­ку обра­но­му угрупу­ван­ню, не втру­ча­ю­чись у їх бороть­бу осо­би­сто, або навіть при­ми­рю­ва­ти їх, нама­га­ю­чись здо­бу­ти най­біль­ший зиск. Луць­кий ста­ро­ста В.-Д. Заславсь­кий пере­бу­вав за «спи­ною» фак­ції луць­ко­го під­ко­морія Гри­го­ра Чет­вер­тинсь­ко­го – Ада­ма Кисе­ля. Чет­вер­тинсь­кі, на від­мі­ну від інших волинсь­ких князівсь­ких родин (Заславсь­кі, Виш­не­ве­ць­кі), збе­рег­ли роз­га­лу­жені крев­но-спорід­нені зв’язки з волинсь­ки­ми зем’янськими роди­на­ми. Шлюб­на політи­ка Чет­вер­тинсь­ких втяг­ну­ла в їх коло Хрин­ни­ць­ких і Кашовсь­ких, пред­став­ни­ки яких (Олек­сандр Хрин­ни­ць­кий у 1637 р., а Ян і Ген­рик Кашовсь­кі в 1635 і 1646 рр.) за допо­мо­гою князівсь­кої роди­ни, авто­ри­тет­но пред­став­ле­ної на сей­ми­ку, оби­ра­ли­ся посла­ми на сейм. Актив­но дія­ли на волинсь­ко­му сей­ми­ку, крім Гри­го­ра Чет­вер­тинсь­ко­го , його син Захар, раці­борсь­кий ста­ро­ста, зго­дом луць­кий земсь­кий під­су­док, та Мико­лай Чет­вер­тинсь­кий , май­бут­ній мінсь­кий каш­те­лян. У сфері впли­ву Г. Чет­вер­тинсь­ко­го пере­бу­ва­ли Федір Кори­тинсь­кий, посол на сейм 1643 р., та пра­во­слав­ні пред­став­ни­ки роди­ни Гуле­ви­чів-Вою­тинсь­ких, зокре­ма Семен, Вац­лав, Іван, Дани­ло та інші. Гуле­ви­чі-Вою­тинсь­кі, втім, апе­лю­ва­ли до чис­лен­ної мало­за­мож­ної шлях­ти Луць­ко­го повіту, яка, на від­мі­ну від «своєї братії» в сусід­ніх українсь­ких воє­вод­ствах, була досить актив­ною політич­но. Це доз­во­ля­ло Гуле­ви­чам-Вою­тинсь­ким над­си­ла­ти своїх пред­став­ни­ків прак­тич­но на кож­ний сейм часів прав­лін­ня Вла­ди­сла­ва IV Вази.
Леген­да про родо­від Ада­ма «Свен­толь­до­ви­ча» Кисе­ля також пов’язує його пред­ків і з Чет­вер­тинсь­ки­ми , і з Гуле­ви­ча­ми. Нелег­ка ноша ліде­ра пра­во­слав­ної шлях­ти Речі Поспо­ли­тої, яку взяв на себе Кисіль, об’єктивно штов­ха­ла його до сою­зу з ними. Ситу­а­тив­но, особ­ли­во коли роз­гля­да­ли­ся питан­ня релі­гії, до фак­ції Чет­вер­тинсь­ко­го – Кисе­ля при­єд­ну­вав­ся воло­ди­мирсь­кий під­ко­морій Юрій Пузи­на, брат луць­ко­го і острозь­ко­го пра­во­слав­но­го єпис­ко­па Ата­на­сія Пузи­ни. Здаєть­ся, що в цій фак­ції Чет­вер­тинсь­кі і Гуле­ви­чі пред­став­ля­ли більш ради­кальне кри­ло, а Киселі (Адам і його брат Мико­ла) та Пузи­на — більш помір­ко­ване. Участь остан­ніх у про­ек­ті волинсь­ко­го воє­во­ди Ада­ма Сан­гуш­ка «універ­саль­ної унії» та від­мо­ва А. Кисе­ля у 1643 р. від­кри­то під­т­ри­ма­ти Г. Чет­вер­тинсь­ко­го в кон­флік­ті з Андрієм Ліневсь­ким щодо поса­ди луць­ко­го земсь­ко­го суд­ді (князь хотів «про­пхну­ти» через сей­мик кан­ди­да­ту­ру сво­го сина — Заха­ра; з іншо­го боку на цю поса­ду пре­тен­ду­вав А. Ліневсь­кий, що зай­мав уряд луць­ко­го земсь­ко­го під­суд­ка) свід­чить на користь такої дум­ки. Інша дію­ча й потуж­на фак­ція на волинсь­ко­му сей­ми­ку — це фак­ція Ліневсь­ких. Чле­ни цієї роди­ни були пред­став­лені на двох тре­ти­нах сей­мів часу прав­лін­ня Вла­ди­сла­ва IV. За пуб­ліч­ним реч­ни­ком цьо­го угрупу­ван­ня — Андрієм Ліневсь­ким — сто­я­ли воє­во­да А. Сан­гуш­ко та волинсь­кий каш­те­лян Мико­лай Єжи Чор­то­рийсь­кий.
Від­вер­то сим­па­ти­зу­вав А. Ліневсь­ко­му і литовсь­кий канц­лер А. С. Рад­зивілл, який мав знач­ний вплив у пев­них шля­хетсь­ких колах, але нама­гав­ся пере­бу­ва­ти над бит­вою, висту­па­ю­чи часто медіа­то­ром. Втім, його при­хиль­ни­ки, такі як Андрій Залесь­кий (посол на сейм 1641 р.) спів­пра­ц­ю­ва­ли з Ліневсь­ки­ми більш тіс­но. Андрій Ліневсь­кий докла­дав чима­ло зусиль, щоб вби­ти клин між пра­во­слав­ни­ми і про­те­стан­та­ми. Зов­сім небез­під­став­но Г. Чет­вер­тинсь­кий під час вже зга­да­но­го кон­флік­ту щодо поса­ди луць­ко­го земсь­ко­го суд­ді зви­ну­ва­чу­вав його перед коро­лем у сто­сун­ках з аріа­на­ми Чап­ли­ча­ми. Наяв­ність таких кон­так­тів під­твер­джуєть­ся фак­том пере­да­чі Андрієві окре­мих маєт­но­стей Чап­ли­чів, які мали бути кон­фіс­ко­вані згід­но сей­мо­вих кон­сти­ту­цій 1659 і 1661 рр. Зокре­ма, у 1659 р. Олек­сандр Чап­лич-Шпа­новсь­кий пода­ру­вав Андрієві містеч­ко Кисе­лин, щоправ­да, неза­ба­ром від­суд­же­но­го на користь київсь­ко­го лов­чо­го Стані­сла­ва Кова­ловсь­ко­го. Ще рані­ше, у 1648 р., А. Ліневсь­кий досить несподі­ва­но зна­чить­ся влас­ни­ком сіл Шуп­ків, Річи­ця, Риш­ти­не­ць, Бабин, Шпанів, части­на яких перед тим нале­жа­ла Чап­ли­чам-Шпа­новсь­ким.
1635 — Піс­ля дов­гих дома­гань, щой­но на сей­мі в 1635 p., були потвер­джені «Пунк­ти заспо­коєн­ня» і тоді король назна­чив дві комісії: одну для корон­них земель, а дру­гу — для Князів­ства Литовсь­ко­го, які мали зай­ня­ти­ся роз­поді­лом цер­ков і дібр між пра­во­слав­ни­ми і унія­та­ми. Ці комісії поча­ли дія­ти з черв­ня 1635 p., але вони зустрі­ли опір з боку уніятів. Мит­ро­по­лит Моги­ла відра­зу потвер­див назна­че­них коро­лем комі­сарів для пере­да­чі пра­во­слав­ним цер­ков — кн. Г. Чет­вер­тинсь­ко­го і С. Гуле­ви­ча і упов­но­ва­жив їх зане­сти в городсь­кі луць­кі кни­ги спи­сок тих міст і місте­чок, де було обі­ця­но пра­во­слав­ним церк­ви.
1643 — Цей стан три­вав до 1643 p.. коли з іні­ція­ти­ви холмсь­ко­го уніятсь­ко­го єпис­ко­па Мето­дія Тер­ле­ць­ко­го, рев­но­го іспо­від­ни­ка унії, Вати­кан пого­ди­вся роз­по­ча­ти нову уній­ну акцію. М. Тер­ле­ць­кий запро­по­ну­вав «з метою під­т­рим­ки й даль­шо­го роз­ши­рен­ня унії» висла­ти до різ­них визнач­них осіб у Поль­щі папсь­ке бре­ве. Він запро­по­ну­вав спи­сок 24 осіб: коро­ля, важ­ли­вих латинсь­ких пре­латів, висо­ких світсь­ких служ­бов­ців і найвп­ли­во­ві­ши­хвоє­вод. У цьо­му спис­ку Тер­ле­ць­кий подав також трьох пра­во­слав­них, а саме київсь­ко­го мит­ро­по­ли­та П. Моги­лу, чер­ні­гівсь­ко­го вое­во­ду Ада­ма Кисе­ля і луць­ко­го під­скар­бія кн. Гри­горія Чет­вер­тинсь­ко­го 73). При цьо­му уніятсь­кий епи­скоп подав І таку харак­те­ри­сти­ку П. Моги­ли: «Син воє­во­ди Мол­давії, люди­на важ­ли­ва і побож­на, яка гото­ва визна­ти папу духов­ним голо­вою церкви»Пропозиція еп. Тер­ле­ць­ко­го була схва­ле­на на засі­дан­ні Конґреґа­ції Про­паґан­ди Віри 28. 9, 1643 р. і папсь­кі бре­ве були вислані з датою 3. 11. 1643 р. — 23-ом осо­бам; не удо­стоїв­ся довір’я тіль­ки Чет­вер­тинсь­кий 
У своє­му щоден­ни­ку Рад­зивілл опи­су­вав епізод із вибо­ра­ми луць­ко­го земсь­ко­го суд­ді у січ­ні 1643 р. Цей уряд пра­г­нув обій­ня­ти луць­кий під­су­док Анджей Ліневсь­кий, «добрий оби­ва­тель і рев­ний като­лик». Аль­берт Стані­слав під­т­ри­мав його кан­ди­да­ту­ру в листі до корон­но­го під­канц­ле­ра, з яким пої­хав до Вар­ша­ви син А.Ліневського – Сте­фан. Одна­че вакан­сія земсь­ко­го суд­ді при­ва­блю­ва­ла й луць­ко­го під­ко­морія Гри­горія Свя­то­пол­ка-Чет­вер­тинсь­ко­го: князь волів бачи­ти на цій поса­ді сво­го сина Захарія. Кон­флікт інте­ресів розв’язав Рад­зивілл: під­ко­морій пого­ди­вся з тим, що його син стане суд­дею піс­ля А.Ліневського. Однак на сей­ми­ку в Луць­ку князь захо­ди­вся вибо­рю­ва­ти влас­ні інте­ре­си, ганя­чи А.Ліневського як аріа­ни­на. Розі­грітий вином син під­суд­ка прий­шов опів­но­чі до гос­по­ди Г.Святополка-Четвертинського й залед­ве його не вбив. Робо­ту сей­ми­ку було зір­ва­но­Но­ву спро­бу виборів луць­ко­го земсь­ко­го суд­ді було зроб­ле­но за декіль­ка міся­ців, у квіт­ні 1643 р. На елек­цій­ний сей­мик до Луць­ка при­бу­ли волинсь­кий воє­во­да Адам Сан­гуш­ко, волинсь­кий каш­те­лян Мико­лай Чор­то­рийсь­кий, чер­ні­гівсь­кий каш­те­лян Адам Кисіль і брац­лавсь­кий каш­те­лян Ґабріель Стемп­ковсь­кий. Вибо­рам усі­ля­ко переш­код­жав князь Г.Святополк-Четвертинський, «пала­ю­чи нена­ви­стю до луць­ко­го під­суд­ка». Він з’явився у супро­воді роти корон­но­го коню­шо­го Вла­ди­сла­ва Домініка Заславсь­ко­го-Острозь­ко­го. Однак і А.Ліневський при­був на чолі заго­ну озброє­ної шлях­ти. «Якби [вони] ввій­шли до косте­лу (де зазви­чай від­бу­ва­ли­ся сей­ми­ки – О.Р.), – заува­жу­вав Рад­зивілл, – то напев­но не вий­шли б без смер­тов­би­вства та кро­во­про­лит­тя». Від­так вибо­ри ще раз від­кла­ли, споді­ва­ю­чись на при­ми­рен­ня сторін [II, s.357].
В 1629 . соглас­но подим­ним тари­фу кня­зю Сте­фа­ну Чет­вер­тен­ско­му , брац­лав­ско­му пид­ко­мо­рию (1629–1665), в Вин­ниц­ком уез­де при­над­ле­жа­ли Живо­тов на Рось­ци, Китай­го­род на Соро­ке, в Брац­лав­ско­му — м. Комар­го­род, Росив­ка, Мар­кив­ка, Кис­ни­ця, Кам’янка на при­то­ках Дне­стра им. Тима­нив­ка на Солон­ке. В . Тима­нив­ци («кня­зя Чет­вер­тин­ско­го дидичне») предо­став­ля­ют­ся маг­де­бург­ское пра­во, при­ви­ле­гия на тор­ги, ярмар­ки. 
1642.05.13 — Фун­душ кня­зей Гри­го­рия Свя­то­пол­ка и Заха­рии Свя­то­пол­ка Чет­вер­тин­ских (а так­же их жен), дан­ный ими Пре­об­ра­жен­ско­му Чет­вер­тин­ско­му мона­сты­рю, с обя­за­тель­ством за себя и потом­ков не нару­шать дар­ствен­ной запи­си доко­ле ино­ки будут пре­бы­вать в Пра­во­сла­вии, — и изло­же­нии неко­то­рых пра­вил отно­си­тель­но жиз­ни и поряд­ков мона­стыр­ских. 1642 года, мая 13
1651 — князь. Існує гіл­ка князів Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ких, які ведуть родо­від від київсь­ко­го кня­зя Свя­то­пол­ка. Втім у біль­шо­сті дже­рел про історію Жито­ми­ра зга­дуєть­ся польсь­кий князь Чет­вер­тинсь­кий. Втім, з неве­ли­кою впев­неністю, мож­на при­пу­сти­ти, що під час виз­воль­ної вій­ни під про­во­дом Хмель­ни­ць­ко­го заго­ни Іва­на Богу­на роз­гро­ми­ли 17-ти тисяч­ну армію Гри­горія Чет­вер­тинсь­ко­го, який веде свій родо­від саме від київсь­ких князів.
~ m.Marianna Wkrynska Одру­же­ний з Мару­шею Вкринсь­кою.
61.33. NN Oста­фьев­на
чер­ни­ця


XXII коле­но


Петр Яну­ше­вич 
Напри­клад, відо­мо, що в дру­гій поло­вині XVI століт­тя част­кою в Копил­лі (а також у Чет­верт­ні, Годо­ми­чах, Боро­ви­чах, Галузії, Літо­го­щі, Арсе­но­ви­чах і Під­лі­сах) володів Матвій Васи­льо­вич Чет­вер­тенсь­кий, справ­ця Луць­ко­го ста­ро­ства. Піс­ля дру­го­го одру­жен­ня з Овдо­тею Вага­новсь­кою їй на віно (посаг) і пожит­тєве володін­ня перей­ш­ла зем­ля в назва­них селах. У 1568 році Овдо­тя від­сту­пи­ла ці села пасин­ко­ві Яну­шу Чет­вер­тенсь­ко­му, сино­ві Матвія від пер­шо­го шлю­бу. Син Яну­ша Чет­вер­тенсь­кий Пет­ро зберіг свою част­ку володінь. Це під­твер­джує доку­мент 1574 р., в яко­му за напад на його літо­го­щсь­ку зем­лю він скар­жить­ся на новос­пе­че­но­го сусі­ду Захарія Лаго­довсь­ко­го.
68.50. Алек­сандр Сте­фа­но­вич Aleksander(† 1628) 
Князь на Новій Чет­верт­ні. 
poległ młodo i bezpotomnie w bitwie z Szwedami pod Kirszborgiem.
69.50. Илья Сте­фа­но­вич Eliasz (1606-1640) 
війсь­ко­вик, пра­во­слав­ний. Син белзь­ко­го під­ко­морія Сте­па­на Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ко­го та його дру­жи­ни Анни з Бокіїв, стар­ший брат Мико­ли. Пред­став­ник лінії на Новій Чет­верт­ні. В 1623 році дуже юним почав війсь­ко­ву служ­бу. Брав участь в усіх кам­паніях остан­ніх літ коро­лю­ван­ня Сігіз­мун­да ІІІ Вази, почат­ках Вла­ди­сла­ва IV спо­чат­ку як това­риш, потім як поруч­ник, рот­містр корон­ної (реєсто­ро­вої) коза­ць­кої коруг­ви. Під час повстан­ня Тря­си­ла був важ­ко пора­не­ний при здо­бут­ті повстансь­ко­го коза­ць­ко­го табо­ру під Пере­я­с­ла­вом. В 1635 році під час мобілі­за­ції військ про­ти шведів при­вів до табо­ру влас­ну коругву кава­лерії коза­ць­кої. В 1638 році: піс­ля пораз­ки коза­ць­ко­го повстан­ня був одним з комі­сарів, які 4 груд­ня 1638 року на Мас­ло­во­му Ставі оста­точ­но закін­чи­ли реор­гані­за­цію реєст­ро­во­го війсь­ка; посол сей­му, обра­ний до Радомсь­ко­го три­бу­на­лу. Нада­вав гро­ші пра­во­слав­ним церк­вам.
Помер 6 листо­па­да 1640 року, був похо­ва­ний у пра­во­слав­ній церкві Люб­лі­на. Існу­ва­ла епіта­фія йому латиною[1], а також «Казан­ня погре­бо­ве» Ігнатія Оксеновича-Старушича.rotmistrz królewski, dzielny wojownik przeciwko Kozakom; w oblężeniu zbaraskim 1649 tak był ciężko raniony, że uważany za zabitego i jako taki zostawiony na placu boju, przywrócony do życia przez wiernego swego luzaka, do całkowitego przecież zdrowia przyjść już nie mógł, umarł 1690 bezpotomnie.Сам князь Ілля був кти­то­ром Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря і на його погребі Іпіатій Оксе­но­вич-Ста­ру­шич, книж­ник з кола мит­ро­по­ли­та Моги­ли, виго­ло­сив про­по­відь, яку лаврсь­ка дру­кар­ня вида­ла окре­мою кни­гою у 1641 р. 
1635 — участ­во­вал в войне с шве­да­ми под его началь­ством было 150 каза­ков
70.50. Януш Сте­фа­но­вич (1643, +1648) {Jan}
zaskoczony od zbuntowanych Kozaków 1648 w Tulczynie, nie mogąc dla podagry ratować się ucieczką, zamordowany został od własnego swego poddanego młynarza, wdowę po nim Zofię Czuryłło, stolnikównę sanocką, porwał jeden z Kozaków a w kilka lat oswobodzoną zaślubił Kazimierz Kossakowski, podsędek bracławski, i korzystając z zamieszek krajowych, przywłaszczył sobie majątek pierwszego jej męża, wynikłe z tego powodu zajścia i processa z właściwymi sukcessorami, trwały lat kilkanaście.
~ Софія Чури­лів­на {Zofia Czurylowna} При захоплен­ні заго­на­ми М. Кри­во­но­са містеч­ка Туль­чин, ко-
заць­кий очіль­ник Антон упо­до­бав собі кня­ги­ню Софію Чет­вер­тинсь­ку, Чури­лів­ну родом і одру­жи­вся з
нею. [Д-р Антоній І. Жін­ки при Чиги­ринсь­ко­му дворі / Д-р Антоній // Хроніка 2000. – 2000. – Вип. 3-4., с. 149].[ojciec: Mikołaj Czuryło]; (2°-v. Mikołaj Kazimierz Kossakowski, podsędek bracławski)
71.50. Мико­ла Сте­фа­но­вич {Mikolaj} (1632, † 1661) 
Отец — князь Сте­фан (Сте­пан) Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский (ум. 1648), пол­ков­ник корон­ных войск, хорун­жий брац­лав­ский (1622) и под­ко­мо­рий брац­лав­ский (1625), под­су­док луц­кий.
Мать — Анна Бокий (ум. 1612), дочь судьи луц­ко­го Гав­ри­и­ла Бокия и Мари­ан­ны Вага­нов­ской.
Дидич Новой Чет­верт­ни на Волы­ни. Впер­вые упо­ми­на­ет­ся в доку­мен­тах с 1632 года, когда он был избран послом (депу­та­том) от Брац­лав­ско­го вое­вод­ства на кон­во­ка­ци­он­ный сейм, под­пи­сал «пункт успо­ко­е­ния жите­лей Коро­ны и ВКЛ наро­да рус­ско­го рели­гии гре­че­ской» (1 нояб­ря).
18 мая 1639 года князь Нико­лай Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский был назна­чен коро­лём в состав комис­сии для рас­смот­ре­ния жалоб жите­лей Брац­ла­ва на оби­ды со сто­ро­ны мест­ных ста­рост, в авгу­сте на сей­ми­ке в Луц­ке был избран мар­шал­ком рыцар­ско­го кола. В 1647 году — посол от Брац­лав­ско­го вое­вод­ства на сейм и депу­тат корон­но­го три­бу­на­ла. Отверг пред­ло­же­ние Бог­да­на Хмель­ниц­ко­го перей­ти на его сто­ро­ну, в ответ вос­став­шие каза­ки и кре­стьяне раз­гра­би­ли и сожгли его име­ния на Волы­ни.
В чине рот­мист­ра корон­ных войск участ­во­вал в бит­вах с повстан­ца­ми под Збо­ро­вом (1649) и Бере­стеч­ком (1651).
5 фев­ра­ля 1649 года князь Нико­лай Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский полу­чил долж­ность каш­те­ля­на мин­ско­го в ВКЛ. Во вре­мя заня­тия долж­но­сти он, как и вое­во­ды мин­ские, ниче­го не сде­ла­ли для укреп­ле­ния мин­ско­го зам­ка. Город­ские валы и воро­та раз­ру­ша­лись. Толь­ко на сей­ме в 1654 году было при­ня­то реше­ние о ремон­те город­ских укреп­ле­ний Мин­ска и дру­гих горо­дов ВКЛ.
В заве­ща­нии мит­ро­по­ли­та Киев­ско­го Пет­ра Моги­лы от 22 декаб­ря 1646 года князь Нико­лай Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский упо­мя­нут как один из пра­во­слав­ных санов­ни­ков, кото­ро­му дове­ри­ли опе­ку над киев­ской пра­во­слав­ной кол­ле­ги­ей.
9 сен­тяб­ря 1659 года князь Нико­лай Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский напи­сал заве­ща­ние в Годо­ми­чах. В декаб­ре того же года состо­я­лось пер­вое судеб­ное дело меж­ду его наследниками.Князь Мико­ла Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий (*? — †близь­ко груд­ня 1659) — русь­кий маг­нат, війсь­ко­вий та дер­жав­ний діяч Речі Поспо­ли­тої, сво­як гетьма­на Іва­на Виговсь­ко­го.
Cин луць­ко­го під­суд­ка Сте­па­на (Сте­фа­на) та його дру­жи­ни Анни з Бокіїв (донь­ка луць­ко­го суд­ді Гав­ри­ла Бокія), брат Олек­сандра, Іллі; дідич Нової Чет­верт­ні, пред­став­ник роду русь­ких князів, що виво­дить­ся від київсь­ко­го кня­зя Свя­то­пол­ка Іго­ро­ви­ча. Впер­ше зга­да­ний в збе­ре­же­них доку­мен­тах за 1632 рік як посол Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства на кон­во­ка­цій­ний сейм. посол Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства на вибор­ні сей­ми: під­пи­сав «пункт заспо­коєн­ня меш­кан­ців Коро­ни та ВКЛ наро­ду русь­ко­го релі­гії гре­ць­кої» (1 листо­па­да); 1648 року, був депу­та­том для запи­су пак­тів кон­вен­тів. 18 трав­ня 1639 при­зна­че­ний коро­лем до скла­ду комісії для роз­гля­ду скарг міщан Брац­ла­ва на крив­ди ста­рост, на серп­не­во­му сей­ми­ку в Луць­ку був мар­шал­ком рицарсь­ко­го кола. 1647 року: посол Брац­лавсь­ко­го воє­вод­ства на сейм; депу­тат Корон­но­го три­бу­на­лу. Від­ки­нув про­по­зи­цію Б.Хмельницького перей­ти на його сто­ро­ну; у «від­по­відь» за це повстан­ці зни­щи­ли маєт­ки М. С. Ч. Як рот­містр Його Королівсь­кої Мило­сті брав участь в бит­вах під Збо­ро­вом, Бере­стеч­ком. З 5 люто­го 1649 року каш­те­лян мінсь­кий; в час уря­ду­ван­ня, як і мінсь­кі воє­во­ди-сучас­ни­ки, не спри­яв укріп­лен­ню зам­ку, вали і бра­ми зруй­ну­ва­лись, тіль­ки на сей­мі 1654 було прий­ня­то рішен­ня їх попра­ви­ти (також інші у ВКЛ). В запо­віті П.Могили від 22 груд­ня 1646 року зга­да­ний як один з пра­во­слав­них панів, яко­му довіри­ли опіку над київсь­кою пра­во­слав­ною коле­гією. 9 верес­ня 1659 року в Годо­ми­чах напи­сав заповіт,[1] в груд­ні 1659 року була пев­на судо­ва спра­ва з його спад­коєм­ця­ми.
Дру­жи­на — княж­на Домі­це­ля Соло­ме­ре­ць­ка (помер­ла перед 20 листо­па­да 1659), за якою взяв знач­ні маєт­ки: Сехів, Кур­чи­ці, Вороне. Діти: Сте­пан, Мико­ла-Адам, Олександр-Ілярій.Каштелян мінсь­кий (1649-1659) 
князь, дзяр­жаў­ны дзя­яч Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га. Пасол на сой­мы 1632, 1639 (мар­ша­лок), 1648. дэпу­тат Карон­на­га тры­бу­на­ла ў 1649, кара­леўскі рот­містр, з 5 люта­га 1649 года «па Гед­эоне Раец­кам» каш­та­лян мен­скі. З роду кня­зей Сьвя­та­полк-Чацьвяр­цін­скіх гер­ба ўлас­на­га «Паго­ня рус­кая зьме­ная», сын брац­лаўска­га­пад­ка­мо­рыя Стэфа­на і Ган­ны Бокій. У 1634 пазы­чыў пэў­ную суму свай­му стрыю Фёда­ру, а ў 1645 суд­зіў­ся аб зьбег­лых у Кось­ні­цу пад­да­ных са Станіслаўскім. У 1664 удзель­ні­чаў у пад­зе­ле маёнт­каў з бра­там Стэфа­нам. Быў акты­ў­ным аба­рон­цам пра­васлаўя. Адхіліў пра­па­но­ву Баг­да­на Хмяль­ніц­ка­га далучыц­ца да казац­ка­га паўста­нь­ня, як кара­леўскі рот­містар пры­няў удзел у бітвах з каза­ка­мі пад Збо­ра­вам (1649) і Бераст­эч­кам (1651). Ажаніў­ся на дач­цы кня­зя Льва Сала­мя­р­эц­ка­га Дамі­ц­э­ле, ад якой атры­маў маёнт­кі Сэхаў, Кур­чы­ца і Варо­нье, і меў трох сыноў: кара­леўска­га рот­міст­ра Стэфа­на, Міка­лая Ада­ма й Аляк­сандра Гіля­ры.
kasztelan miński 1658 r., i jego także Bohdan Chmielnickistarał się na swoją stronę ponętnymi ofiarami przeciągnąć, a gdy je odrzucił Mikołaj, spustoszył ogniem i mieczem jego majątki; przeszedłszy na wyznanie katolickie umarł 1661, zostawiwszy z żony Domicelli księżniczki Sołomereckiej, majętnej dziedziczki, dwóch synów: Aleksandra bezpotomnego i Mikołaja, po którym z żony Katarzyny Kossakowskiej, chorążanki wołyńskiej, syn Stefan, podkomorzyv bracławski 1718 r., pan znacznego majątku, kilkakrotnie poseł na sejmy, rozdrażniony, że król August II odmówił mu dostojności kasztelańskiej, postanowił powrócić do narodowości ruskiej, a zaczął od zamiany miasta
Nowej-Czetwertni na wieś z dawną nazwą Borowicze i od zarzucenia nowego a używania dawnego herbu swych przodków (Pogoni Ruskiej), z żony Zofii Pepłowskiej zostawił trzech synów:
Извест­но выска­зы­ва­ние поль­ско­го дипло­ма­та Хри­сто­фо­ра Зба­раж­ско­го (1580—1627) о кня­зе Нико­лае Сте­па­но­ви­че Чет­вер­тин­ском (?—1661): «Хотя он и гре­че­ской веры, но не казац­ко­го нра­ва и не казац­ко­го про­ис­хож­де­ния, и я знаю, что он был рад уви­деть всех каза­ков в одной лож­ке утоп­лен­ных». 
13.01.1645 г. Застав­ная запись каш­те­ля­на вла­ди­мир­ско­го кня­зя Нико­лая Чет­вер­тин­ско­го, дан­ная дво­ря­нам Ада­му и жене его Кон­стан­ции Клун­ским на сёла Рыдо­миль и Хото­ви­цу в обес­пе­че­ние дол­га 60000 зло­тых поль­ских. – ВЕВ, 1898 г., № 22, с. 792 – 796. 
~ кнж. Domicella Solomerecka 
72. Сте­фан Сте­фа­но­вич Stefan (1628,—24.10.1684) 
5С:Стеф.Яцков.Анд-ча
chorąży wołyński 1674, rotmistrz królewski, dominikanin jako Józef Jacek 1673, chorazy wolynski 1674; 4 черв­ня 1667 року зав­дя­ки ста­ран­ням кня­зя Сте­фа­на Сте­фа­но­ви­ча Чет­вер­тинсь­ко­го місто Воло­ди­ми­ре­ць отри­ма­ло при­вілей на само­в­ря­ду­ван­ня за Маг­ден­бурзь­ким пра­вом та ряд пільг. Воло­ди­ми­ре­ць­ких міщан було звіль­не­но на 12 років від спла­ти чин­шів, подат­ків, кон­три­бу­цій та інших повин­но­стей.
Зав­дя­ки ста­ран­ням його сина кня­зя Сте­фа­на Сте­фа­но­ви­ча їхнє спад­ко­ве місто Воло­ди­ми­ре­ць отри­ма­ло 4 черв­ня 1667 р. королівсь­кий при­вілей на само­в­ря­ду­ван­ня за маг­де­бурзь­ким пра­вом та низ­ку пільг. Містеч­ко сто­я­ло пуст­кою, оскіль­ки маш­кан­ці, як зазна­че­но в доку­мен­ті, «через заво­ру­шен­ня тепе­ріш­ніх часів» пороз­бі­га­ли­ся. Щоб від­ро­ди­ти еко­но­мічне жит­тя та при­ва­би­ти нових посе­лен­ців воло­ди­ми­ре­ць­ких міщан звіль­не­но на 12 років від спла­ти чин­шів, подат­ків, кон­три­бу­цій, жов­нірсь­ких постоїв та інших повин­но­стей. Місто виво­ди­ло­ся з-під юрис­дик­ції воє­вод, каш­те­лянів, під­ко­моріїв, ста­рост та інших королівсь­ких уряд­ни­ків, а в усіх своїх спра­вах міща­ни мали суди­ти­ся перед вій­том або влас­ни­ком міста за «арти­ку­ла­ми» маг­де­бурзь­ко­го пра­ва. Доз­во­ля­ло­ся також про­во­ди­ти у Воло­ди­мир­ці три щоріч­ні ярмар­ки («один на свя­то гре­ць­ке (тоб­то — пра­во­славне. — А.Ґ.) Ново­го Року, себ­то свя­то св.Василя — на п’ять тиж­нів, дру­гий — на свя­то гре­ць­ке Воз­несін­ня Гос­под­ньо­го — на три тиж­ні, а третій — на Вос­кресін­ня Пре­чи­стої Діви Марії — на шість тиж­нів») та щотиж­неві тор­ги у неді­лю та п’ятницю. Оче­вид­но, що містеч­ко з того часу мало вико­ри­сто­ву­ва­ти місь­ку печат­ку з влас­ним гер­бом, про­те жод­ної згад­ки про її вигляд у при­вілеї немає.
хорун­жий волын­ский (1674), рот­мистр коро­лев­ский, затем монах-доми­ни­ка­нец под име­нем Юзеф Яцек
~ {Regina Kaszowska} Регі­на Кашовсь­ка
73.50. Пет­ро­нел­ла Сте­фа­нов­на Petronella († піс­ля 1655) 50 
~ 1) Адам Конєц­польсь­кий (ок. 1610 — ок. 1647), ста­ро­ста щер­чов­ский 
~ 2) Ян Кашовсь­кий
74.60. Заха­ри­аш Гри­го­рье­вич Zachariasz (1626, † 1649)
st. raciborowski 1638, podsędek łucki 1644, rotmistrz wojsk koronnych;
Cин луць­ко­го під­суд­ка Гри­горія та його дру­жи­ни Маріан­ни Вкринсь­кої, дідич Ста­рої Чет­верт­ні, пред­став­ник роду русь­ких князів, що виво­дить­ся від київсь­ко­го кня­зя Свя­то­пол­ка Іго­ро­ви­ча. Впер­ше зга­да­ний в збе­ре­же­них доку­мен­тах за 1626 рік: під коман­дою Сте­фа­на Хме­ле­ць­ко­го вою­вав про­ти татар у битві біля Білої Церк­ви. В 1629 році бився про­ти них під Коде­ни­цею, Під­гай­ця­ми, Доб­ро­во­да­ми; вою­вав про­тя­гом наступ­них років. Брав участь: 1630 року в при­ду­шен­ні повстан­ня Тара­са Тря­си­ла під коман­ду­ван­ням Стані­сла­ва Конєц­польсь­ко­го, пев­ну роль віді­грав в укла­ден­ні Пере­я­с­лавсь­кої уго­ди 1630; 1633 бит­ви з тур­ка­ми під Сасо­вим Рогом, Панів­ця­ми. Потім став реєст­ро­вим коза­ком (пол. J. K. M. Wojsko Ukrainne), брав участь в битві з повстан­ця­ми Пав­лю­ка, облозі Боро­ви­ці піс­ля Кумей­ківсь­кої бит­ви, в 1638 році про­ти Яко­ва Остря­ни­на, Дмит­ра Гуні, у Жов­нинсь­кій битві. У 1644 році під Охма­то­вом був лег­ко пора­не­ний у битві про­ти татарів Тугай-бея. Віль­ний від битв час при­свя­чу­вав гос­по­дар­ству, кіль­ком май­но­вим про­це­сам в судах з сусі­да­ми, роди­ною, релі­гій­ним, політич­ним спра­вам. Про­тив­ник Бере­стейсь­кої унії з РКЦ, під­т­ри­му­вав неуніятів. У запо­віті Пет­ра Моги­ли зга­да­ний як один з най­вір­ні­ших синів схід­но­го обря­ду, отри­мав запис, похва­лу. В 1647 разом з бать­ком під­пи­сав вибір Київсь­ким мит­ро­по­ли­том Силь­ве­ст­ра Косова.В 1629-30 роках — зби­рач подат­ків Волинсь­ко­го воє­вод­ства, з 1638 року ста­ро­ста рати­борсь­кий, в 1643, за спри­ян­ня канц­ле­ра Аль­брех­та Рад­зивіл­ла — луць­кий під­су­док. Хотів ста­ти луць­ким суд­дею, що в 1645 році не вда­лось; через це кіль­ка років поспіль на луць­ких сей­ми­ках чинив аван­тю­ри (часом кри­ваві). Під­пи­сав вибо­ри королів як посол Волинсь­ко­го воє­вод­ства: 1632 — Вла­ди­сла­ва IV, 1648 — Яна II.
Один з довіре­них Ада­ма Кисі­ля під час Хмель­нич­чи­ни, на почат­ку 1649 року як один з комі­сарів РП їздив до Чиги­ри­на — рези­ден­ції Б. Хмель­ни­ць­ко­го — пові­до­ми­ти про прибуття[1] (мав таєм­ні місії), через що непо­свя­че­ни­ми в таєм­ни­цю був зви­ну­ва­че­ний в зра­ді інте­ресів Речі Поспо­ли­тої. Пере­бу­вав у обло­же­но­му коза­ка­ми Зба­ра­жі, бився під Збо­ро­вом, де помер від отри­ма­них 15 серп­ня ран.
Дру­жи­на — Регі­на Хре­ни­ць­ка (донь­ка Михайла[2]); діти: 3 донь­ки, сини Андрій,.Єронім, Гри­горій — пра­во­слав­ний Мит­ро­по­лит Київсь­кий, Гали­ць­кий і всієї Русі Геде­он (Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий).
starosta raciborski 1638, podsedek lucki 1644, rotmistrz wojsk koronnych; 
Луць­кий під­су­док (1644-1649 рр.). 
Zachariasz starosta raciborowski, rotmistrz i pułkownik królewski umarł z ran odniesionych w oblężeniu zbaraskiem 1649,
1642 — LVIII Фун­душ кня­зей Гри­го­рия Свя­то­пол­ка и Заха­рии Свя­то­пол­ка Чет­вер­тин­ских (а так­же их жен), дан­ный ими Пре­об­ра­жен­ско­му Чет­вер­тин­ско­му мона­сты­рю, с обя­за­тель­ством за себя и потом­ков не нару­шать дар­ствен­ной запи­си доко­ле ино­ки будут пре­бы­вать в Пра­во­сла­вии, — и изло­же­нии неко­то­рых пра­вил отно­си­тель­но жиз­ни и поряд­ков мона­стыр­ских. 1642 года, мая 13 
1646 р., зви­чай­ний сейм мар­ша­лок – Захар Чет­вер­тинсь­кий , луць­кий земсь­кий під­су­док, раці­борсь­кий ста­ро­ста, пра­во­слав­ний.
1649 — участ­ник посоль­ства Ада­ма Кисе­ля к Хмель­ниц­ко­му­Во вре­мя сей­ма при­шло посла­ние от Хмель­ниц­ко­го, в кото­ром он при­зна­вал власть Коро­ля. По реше­нию сей­ма Кази­мир отпра­вил гра­мо­ту, в кото­рой гово­ри­лось, что для реше­ния про­ти­во­ре­чий меж­ду укра­ин­ца­ми и поля­ка­ми будет созда­на спе­ци­аль­ная комис­сия. Она при­бу­дет к гет­ма­ну в знак того, что его при­зна­ет король, и Речь Поспо­ли­тая. Во гла­ве посоль­ства вновь встал Адам Гри­го­ро­вич Кисель. Чле­на­ми комис­сии были: Львов­ский под­ко­мор­ный Вой­цех Мяс­ков­ский (М’ясковський), Брац­лав­ский под­ко­мор­ный князь Заха­рий Чет­вер­тинсь­кий , Мозирсь­кий под­ко­мор­ный Миха?л Обу­хо­вич, брат Ада­ма — Нов­го­род — Севвер­ский под­хо­рун­жий Мико­ла Кисель, Зеленсь­кий, Смя­ровсь­кий и мно­го дру­гих послов.Нарешті, у люто­му при­бу­ли в Пере­я­с­лавль обі­цяні комі­са­ри від ново­го коро­ля: сена­тор Адам Кисіль, його пле­мін­ник – нов­го­род-сіверсь­кий хорун­жий Кисіль, Захарій князь Чет­вер­тинсь­кий і Андрій М’ястківський із своїм поч­том. Остан­ній зали­шив вель­ми ціка­вий опис поба­чен­ня з Хмель­ни­ць­ким.
Також в “Щоден­ни­ку, скла­де­но­му в таборі під Збо­ро­вом літа Божо­го 1649” пові­дом­ляєть­ся, що 15 серп­ня, перед самою бит­вою, коли польсь­ке війсь­ко поча­ло пере­прав­ля­ти­ся, підій­шли: поспо­ли­те рушен­ня волинсь­ке, пере­ми­ш­лянсь­ке, пан брац­лавсь­кий, пани ста­ро­сти — ужен­довсь­кий, стеб­ні­ць­кий, пан Фелі­ціан Фіт­ке­вич, това­ри­ші пана сан­до­мирсь­ко­го, пан столь­ник львівсь­кий Ковальсь­кий, князь Захарій Чет­вер­тинсь­кий , пан Стані­слав Чар­не­ць­кий, пан Беневсь­кий. 
кн. Захаріяш Чет­вер­тенсь­кий з дру­жи­ною поба­жа­ли, щоб їх похо­ва­ли в Чет­вер­тенсь­ко­му мона­сти­рі. Має­мо ще два свід­чен­ня про похо­ван­ня в духів­ни­цях: патро­на оби­телі кн. Захарія­ша Гри­го­ро­ви­ча Чет­вер­тенсь­ко­го (14 черв­ня 1649 
р.) [ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр.264, арк.177–177 зв.] з дру­жи­ною Раї­ною з Хрін­ни­ць­ких 
(духів­ни­ця від 2 трав­ня 1649 р.) [ЦДІАК Украї­ни. – Ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд). – Оп. 1., спр.262, арк.215 зв.].
~ Раи­на Хрин­ниц­кая {Regina Chrenicka} .[ojciec: Michał Chrenicki]
75.60. Вац­лав Гри­го­рье­вич {Waclaw} (1647,—1694) 
tenutariusz życzyński i daniczowski 1662, lowczy wolynski 1662, chorazy zytomierski 1666, starosta zyczynski 1666 
1665 — Фонд 223 Опись 1 т. 2 Дело 621
Свід­чен­ня воз­них перед Луць­ким грод­ским судом про спро­бу вве­сти Тео­фі­лу Яно­ву Гуле­ви­чо­ву на володін­ня маєт­ком кн. Вац­ла­ва Чет­вер­тинсь­ко­го у м-ку Чет­верт­ня Луць­ко­го пов. Волинсь­ко­го воє­вод­ства згід­но з застав­ним запи­сом Чет­вер­тинсь­ко­го і про пере­да­чу спра­ви до Люб­лінсь­ко­го три­бу­на­лу в зв’язку з від­мо­вою Чет­вер­тинсь­ко­го вико­на­ти рішен­ня суду. Засвід­че­ний випис із луць­ких гродсь­ких книг. Мова польсь­ка. 23.05.1665р. 2 арк.
Вац­лав Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий, хорун­жий Жито­мирсь­кий, пред­став­ляв пра­во­слав­ний люд Луць­ко­го і Київсь­ко­го воє­водств у скла­ді деле­га­ції від Луць­ко­го брат­ства на зустрічі польсь­ко­го коро­ля Іоана ІІІ, пра­во­слав­них та уніатів. 24 січ­ня 1680 р. король скли­кав вище духо­вен­ство і пред­став­ни­ків братств на уро­чи­стий з’їзд до Люб­лі­на, на яко­му мав намір вирі­ши­ти незго­ди і при­вер­ну­ти пра­во­слав­них до унії. Брат­чи­ки вибра­ли з-поміж себе депу­та­цію, до скла­ду якої ввій­шли князь Вац­лав Чет­вер­тинсь­кий, брац­лавсь­кий під­столій Дани­ло Брат­ковсь­кий та київсь­кий чаш­ник Андрій Гуре­вич. Брат­чи­ки дали депу­та­там інструк­цію, яка не допус­ка­ла й дум­ки про злу­ку з унією. Депу­та­ти пої­ха­ли до Вар­ша­ви, пока­за­ли коро­лю інструк­цію та заяви­ли іме­нем брат­ства і всіх пра­во­слав­них людей, що без зно­син із цар­го­родсь­ким патріар­хом і без його участі пра­во­слав­ним годі й дума­ти про які-небудь пола­год­жен­ня у спра­вах віри.
Коли в 1680 році ко роль Ян III Собісь­кий заїні­ціу­вав собор у Льво­ві в справі при­нят­тя унії усі­ма пра­во­слав­ни­ми, луць ке брат­ство через своїх пред­став­ни­ків кн. Вац­ла­ва Чет­вер­тинсь­ко­го, Дани­ла Брат­ковсь­ко­го та Андрія Гуле­ви­ча впли­ну­ло на коро­ля й не допу­сти­ло до собо­ру. Вац­лав Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий, хорун­жий Жито­мирсь­кий, пред­став­ляв пра­во­слав­ний люд Луць­ко­го і Київсь­ко­го воє­водств у скла­ді деле­га­ції від Луць­ко­го брат­ства на зустрічі польсь­ко­го коро­ля Іоана ІІІ, пра­во­слав­них та уніатів. 24 січ­ня 1680 р. король скли­кав вище духо­вен­ство і пред­став­ни­ків братств на уро­чи­стий з’їзд доЛюб­лі­на, на яко­му мав намір вирі­ши­ти незго­ди і при­вер­ну­ти пра­во­слав­них до унії. Брат­чи­ки вибра­ли з-поміж себе депу­та­цію, до скла­ду якої ввій­шли князь Вац­лав Чет­вер­тинсь­кий, брац­лавсь­кий під­столій Дани­ло Брат­ковсь­кий та київсь­кий чаш­ник Андрій Гуре­вич. Брат­чи­ки дали депу­та­там інструк­цію, яка не допус­ка­ла й дум­ки про злу­ку з унією. Депу­та­ти пої­ха­ли до Вар­ша­ви, пока­за­ли коро­лю інструк­цію та заяви­ли іме­нем брат­ства і всіх пра­во­слав­них людей, що без зно­син із цар­го­родсь­ким патріар­хом і без його участі пра­во­слав­ним годі й дума­ти про які-небудь пола­год­жен­ня у спра­вах віри [1, 27].
~ Людо­віка Вой­на-Ясе­ни­ць­ка, Ludwika Wojna-Orańska [ojciec: Jakub Wojna-Orański, podsędek czernichowski]
76. Apolonia Гри­го­рьев­на 60 
~ NN Патровсь­кий
77. Мари­ан­на Гри­го­рьев­на († піс­ля 1654) 60 
~ Андрій Кашовсь­кий, lowczy wolynski
78.60. Еле­на Гри­го­рьев­на († піс­ля 1654) 60 
1m: Mikolaj Siemaszko;
1m: Zygmunt Wylezynski 
79. Тео­фи­ла Гри­го­рьев­на († піс­ля 1654) 60 
~ Вла­ди­слав Неми­рич


XXIII коле­но


Сте­фан Нико­ла­е­вич Stefan
rotmistrz krolewski 1666 
Мико­лай Мико­ла­е­вич Mikolaj Adam (1664,1700)
fl 1664; 
~ 1) Marianna Słotwińska Слот­вин­ская
~ 2) .Konstancja Kossakowska, Ledechowsca wdowa,która potem poszla za Zalçskiego,
Алек­сандр Нико­ла­е­вич {Aleksander Hilary} 1664
~ z Joanna ksiçzniczka Swiatopelkowna zetwertyńskq, córka ksiazçcia Waclawa na starej Czetwertni, wiatopolka Czetwertyńskiego syna Gabryela.
Кон­стан­ция Сте­фа­нов­на {Konstancja}
1m: Józef Wyzycki; st. tymbargski
2m: Ян Kaszowski podkoniuszy litewski
Кате­ри­на Сте­фа­нов­на {Katarzyna}
~ Karol Aleksander Krasicki, kaszt. chełmski (†1717)
Андрей Заха­рье­вич {Andrzej}
rotmistrz krolewski 1664; був рот­містром коза­ць­кої коро­гви Вели­ко­го Князів­ства Русь­ко­го (1660).
przeszedł na wyznanie katolickie na starej Czetwertni, i Majkowie
1m: Magdalena Pniewska; 
2m: Zuzanna Zielinska; 
3m: Anna Czaplicowna ze Szpanowa 
Геро­ним Заха­рье­вич {Hieronim}
rotmistrz wojsk koronnych; 
~ (1658) m.Ewa Wieloglowska, [ojciec: Krzysztof Wielogłowski, sędzia grodzki sandecki]; (1°-v. Tyburcy Bartliński)
Гри­го­рий Заха­рье­вич {Геде­он, Grzegorz}
a canon (with name Gedeon), Metropolita of Kiew 1685, +1690 мит­ро­по­лит Киев­ский, сын ста­ро­сты Раци­бор­ско­го, под­суд­ка Луц­ко­го кня­зя Заха­рия Гри­го­рье­ви­ча от бра­ка с Реги­ной Хре­ниц­кой, в 1659 г. посвя­щен был мит­ро­по­ли­том Киев­ским Дио­ни­си­ем Бала­ба­ном в епи­ско­пы Луц­кие и Острож­ские. Пере­шед­ший в 1681 г. в унию, Львов­ский епи­скоп Иосиф Шум­лян­ский, управ­ляв­ший Киев­ской мит­ро­по­ли­ей, ста­рал­ся выжить Гедео­на из Волы­ни. По его вну­ше­нию король и коро­ле­ва убеж­да­ли его перей­ти в като­ли­че­ство или унию, угро­жая, по сло­вам само­го Г., веч­ным зато­че­ни­ем в Мари­ен­бург, если он не испол­нит их жела­ния. Под вли­я­ни­ем этой угро­зы он бежал из сво­ей епар­хии в Мало­рос­сию. При­е­хав 8 октяб­ря 1684 г. в Бату­рин, Г. посе­лил­ся в Кру­пиц­ком мона­сты­ре. Киев­ская мит­ро­по­ли­чья кафед­ра в это вре­мя пусто­ва­ла уже почти 10 лет. Мало­рос­сия, свя­зан­ная с Моск­вой поли­ти­че­ски, в цер­ков­ном отно­ше­нии была под­чи­не­на Кон­стан­ти­но­поль­ско­му пат­ри­ар­ху, но Мос­ков­ское пра­ви­тель­ство жела­ло ее под­чи­нить себе и в этом отно­ше­нии. Для осу­ществ­ле­ния это­го пла­на необ­хо­ди­мо было, что­бы мит­ро­по­ли­чью кафед­ру занял чело­век, кото­ро­го мож­но было бы при­ве­сти в под­чи­не­ние без сопро­тив­ле­ния с его сто­ро­ны. Уже с сен­тяб­ря 1683 г. пат­ри­арх Иоаким начал настой­чи­во сове­то­вать гет­ма­ну Самой­ло­ви­чу об избра­нии мит­ро­по­ли­та. Гет­ман нашел, что под­хо­дя­щим кан­ди­да­том в мит­ро­по­ли­ты мог бы быть епи­скоп Луц­кий Геде­он, чело­век скром­ный, сла­бо­ха­рак­тер­ный, не отли­чав­ший­ся выда­ю­щим­ся умом. Самой­ло­вич с ним очень сбли­зил­ся и помол­вил свою дочь за пле­мян­ни­ка кня­зя . В 1685 г. состо­ял­ся в Кие­ве собор для избра­ния мит­ро­по­ли­та, и 8-го июля под дав­ле­ни­ем гет­ма­на избран был Г. В октяб­ре новый мит­ро­по­лит отпра­вил­ся в Моск­ву и 8-го нояб­ря был посвя­щен пат­ри­ар­хом Иоаки­мом. 15-го декаб­ря он выехал из Моск­вы с цар­ски­ми дара­ми и гра­мо­той, по кото­рой ему под­чи­ня­лись Чер­ни­гов­ский архи­епи­скоп и архи­манд­рит Печер­ской лав­ры, до того нахо­див­ши­е­ся в зави­си­мо­сти от Кон­стан­ти­но­поль­ско­го пат­ри­ар­ха. Кро­ме того, гет­ман выхло­по­тал мит­ро­по­ли­ту сохра­не­ние всех преж­них его отли­чий, пра­во без­апел­ля­ци­он­но­го суда и пра­во печа­тать кни­ги и заво­дить духов­ные шко­лы в пре­де­лах мит­ро­по­лии. Вско­ре уда­лось добить­ся и от Кон­стан­ти­но­поль­ско­го пат­ри­ар­ха согла­сия на под­чи­не­ние Киев­ской мит­ро­по­лии Мос­ков­ско­му пат­ри­ар­ху. В 1686 г. цари Иоанн и Петр и царев­на София пода­ри­ли Г. сак­кос и мит­ру, усы­пан­ную дра­го­цен­ны­ми кам­ня­ми. После ссыл­ки гет­ма­на Самой­ло­ви­ча поло­же­ние Г. изме­ни­лось к худ­ше­му, и он стал посте­пен­но терять свои при­ви­ле­гии. В янва­ре 1688 г. ему было запре­ще­но писать­ся мит­ро­по­ли­том всея Руси. Архи­епи­скоп Чер­ни­гов­ский Лазарь Бара­но­вич, недо­воль­ный под­чи­не­ни­ем мит­ро­по­ли­ту, вос­поль­зо­вал­ся паде­ни­ем его покро­ви­те­ля, что­бы послать жало­бу (6 мар­та 1688 г.) в Моск­ву на оби­ды со сто­ро­ны Г., отняв­ше­го у него сан архи­епи­ско­па и три про­то­по­пии; послед­стви­ем ее было то, что в июне 1688 г. Чер­ни­гов­ская епар­хия, а так­же Печер­ская лав­ра, по прось­бе архи­манд­ри­та Вар­ла­а­ма Ясин­ско­го, были изъ­яты из веде­ния мит­ро­по­ли­та. В послед­ние годы жиз­ни Г. при­шлось при­нять уча­стие в обсуж­де­нии одно­го вол­но­вав­ше­го тогда рус­скую цер­ковь спор­но­го вопро­са: в сен­тяб­ре 1688 г. пат­ри­арх Иоаким пред­ло­жил ему выска­зать­ся о вре­ме­ни пре­су­ществ­ле­ния даров. Ответ состав­лен был при содей­ствии собо­ра духо­вен­ства мит­ро­по­лии Киев­ской и послан 25 мар­та 1689 г. Пат­ри­арх не нашел в этом отве­те пол­но­го согла­сия с при­ня­тым в Москве уче­ни­ем, о чем и напи­сал в Киев. 22 авгу­ста 1689 г. Киев­ский мит­ро­по­лит отве­тил, что готов во всем сле­до­вать уче­нию пра­во­слав­ной церк­ви. Г. скон­чал­ся 6 апре­ля 1690 г. Погре­бен он в Печер­ской лав­ре.
(р.н.невід. — 1658 — 16.04.1690). Українсь­кий духов­ний діяч. Похо­див з українсь­ко­го князівсь­ко­го роду Чет­вер­тинсь­ких . Наро­ди­вся він, най­і­мо­вір­ні­ше, у родо­во­му маєт­ку сво­го бать­ка у Старій Чет­верт­ні на Волині. Його матір’ю була Раї­на Хрін­ни­ць­ка, що похо­ди­ла з українсь­ко­го шля­хетсь­ко­го роду. У хре­щен­ні він був назва­ний Гри­горієм.
По прий­нят­ті чер­нецтва під іме­нем Геде­он Князь Гри­горій Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий був 1658 року висвя­че­ний на пре­стол Луць­ко-Острозь­ко­го вла­дицтва замість Діонісія Бала­ба­на, яко­го було обра­но Мит­ро­по­ли­том київсь­ким. Його пре­столь­ною церк­вою була Луць­ка церк­ва Іоан­на Бого­сло­ва.
Вна­слі­док ска­су­ван­ня Волинсь­ко­го пол­ку на під­ставі Гадя­ць­кої украї­но-річ­поспо­литсь­кої уго­ди 1658 року і повер­нен­ня усієї Волині до скла­ду Речі Поспо­ли­тої ста­но­ви­ще вірян пра­во­слав­но­го Луць­ко-Острозь­ко­го вла­дицтва поча­ло посту­по­во погір­шу­ва­ти­ся. За умо­ва­ми Андрусівсь­кої мос­ковсь­ко-річ­поспо­литсь­кої уго­ди 1667 року Мос­ковсь­ке цар­ство та Річ Поспо­ли­та змо­ви­ли­ся не визна­ва­ти Українсь­кої дер­жа­ви і поді­ли­ли її зем­лі між собою. Волинь відій­ш­ла до річ­поспо­литсь­кої части­ни. Піс­ля цьо­го ста­но­ви­ще пра­во­слав­них вірян у ній ста­ло нестерп­ним. Про­те Українсь­ка дер­жа­ва про­до­в­жу­ва­ла від­сто­ю­ва­ти їхні пра­ва. Так під час Посоль­ства 1669 року Іва­на Деми­ден­ка до Кра­ко­ва українсь­кий уряд Гетьма­на Пет­ра Доро­шен­ка поста­вив перед уря­дом Речі Поспо­ли­тої вимо­гу про визнан­ня закон­ним діяль­но­сті Гощансь­ко­го учи­ли­ща та про повер­нен­ня пра­во­слав­но­му Луць­ко-Острозь­ко­му вла­дицтву Острозь­кої церк­ви Свя­тої Трій­ці. Однак, по зре­чен­ню 1676 року Гетьма­на Пет­ра Доро­шен­ка й падін­ню Українсь­кої дер­жа­ви Луць­ко-Острозь­ке вла­диц­тво лиши­ло­ся без захи­сту.
Зре­штою Князь Гри­горій Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий був ого­ло­ше­ний поза зако­ном і 1684 р. був зму­ше­ний ряту­ва­ти­ся у під­мос­ковсь­кій Україні. Спо­чат­ку він пої­хав до Киє­ва, а потім — до Бату­ри­на, де осе­ли­вся у Бату­ринсь­ко-Кру­пи­ць­ко­му мона­сти­рі Свя­то­го Мико­лая. Звер­нув­шись до Царя мос­ковсь­ко­го з про­хан­ням про захист, він отри­мав від ньо­го указ від 19.12.1684 про прий­нят­тя його «під висо­ку царсь­ку руку».
18.07.1685 Кня­зя Гри­горія Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ко­го за спри­ян­ня Гетьма­на Іва­на Самой­ло­ви­ча, що очо­лю­вав уряд під­мос­ковсь­кої Украї­ни, було обра­но Мит­ро­по­ли­том київсь­ким. Піс­ля цьо­го він став клю­чо­вою осо­бою у під­по­ряд­ку­ван­ні Київсь­кої мит­ро­полії Патріар­ху мос­ковсь­ко­му, чому українсь­ке духів­ниц­тво чини­ло опір вже біль­ше 30 років. 18.11.1685 Князь Гри­горій Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий за влас­ним бажан­ням на соборі у Москві отри­мав під­твер­джен­ня на вла­диц­тво від Патріар­ха мос­ковсь­ко­го Йоаки­ма Саве­ло­ва, при­сяг­нув­ши при цьо­му бути йому «у послу­шен­стві». Піс­ля цьо­го мос­ковсь­кий уряд вислав до Цар­го­ро­ду посоль­ство на чолі з Дяком дум­ним Мики­тою Алєксєєвим, яке за допо­мо­гою тис­ку з боку туре­ць­ко­го уря­ду домо­гло­ся від Патріар­ха цар­го­родсь­ко­го Діонісія Музелі­ма зго­ди на під­по­ряд­ку­ван­ня Київсь­кої мит­ро­полії Патріар­ху мос­ковсь­ко­му. Так було розір­ва­но 800-річ­ний зв’язок між українсь­кою та мате­ринсь­кою гре­ць­кою церк­ва­ми.
Оскіль­ки указ про під­по­ряд­ку­ван­ня Київсь­кої мит­ро­полії Патріар­ху мос­ковсь­ко­му був про­ве­де­ний з багатьма пору­шен­ня­ми, патріар­ший собор у Цар­го­роді 1687 р. засу­див його, поз­ба­вив Патріар­ха цар­го­родсь­ко­го патріар­шої гід­но­сті і ска­су­вав цей його указ. Про­те Патріарх мос­ковсь­кий не став на це зва­жа­ти.
Слі­дом за тим поча­ло­ся нищен­ня Київсь­кої мит­ро­полії. 10.03.1687 було виве­де­но з її під­по­ряд­ку­ван­ня Києво-Межи­гірсь­кий мона­стир Пре­об­ра­жен­ня Гос­под­ньо­го. 6.02.1688 Мит­ро­по­ли­ту київсь­ко­му було забо­ро­не­но нази­ва­ти­ся «Київсь­ким, Гали­ць­ким і всієї Русі». 20.04.1688 з під­по­ряд­ку­ван­ня Київсь­кої мит­ро­полії було виве­де­но Чер­ні­гівсь­ке вла­диц­тво. 19.07.1688 Києво-Печерсь­кий мона­стир Успін­ня Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці також було пере­да­но в без­по­се­ред­нє управ­лін­ня Патріар­ха мос­ковсь­ко­го.
Помер Князь Гри­горій Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий у Києві і був похо­ва­ний у Київсь­кій церкві Свя­тої Софії.
Ще один пред­став­ник роди­ни – Гри­горій, стар­ший луць­кий брат­чик, який був висвя­че­ний у Гедео­на, єпис­ко­па Луць­ко­го та Острозь­ко­го в 1660 р. Геде­он був дуже осві­че­ною люди­ною сво­го часу, так що Ново­дворсь­кий з’їзд пра­во­слав­них поста­но­вив під­т­ри­му­ва­ти з ним постій­ні сто­сун­ки, ради­тись у спра­вах церк­ви і незро­зу­мі­лий про­ект “modi conkordiarum” від­пра­ви­ти передусім до ньо­го на роз­гляд. У листі до російсь­ко­го воє­во­ди він пише: “Єпископ­ство луць­ке я звіль­нив від вели­ких і важ­ких бор­гів, прий­ма­ю­чи на себе спра­ви по судах, від­но­вив пра­во­слав­ну церк­ву, засе­лив пусті міс­ця” [5, 1102]. Ще до того, як ста­ти єпис­ко­пом Луць­ким, від­но­вив Чет­вер­тинсь­кий мона­стир, який був зас­но­ва­ний кня­зем Чет­вер­тинсь­ким, а піз­ні­ше розо­ре­ний його нащад­ка­ми. Гри­горій повер­нув мона­сти­рю втра­чені церк­ву, село, при­бут­ки і дав йому нову дона­цію, що ста­но­ви­ла шість під­да­них з усім їхнім май­ном, із поля­ми, сіно­ко­са­ми, мли­на­ми. Князь Гри­горій запо­ві­дав мона­сти­рю “збері­га­ти віру Собор­ної Схід­ної Апо­стольсь­кої церк­ви” [5, 1103]. Свід­чен­ня про став­лен­ня Гедео­на до брат­ства незнач­ні, але є дея­кі відо­мо­сті, що брат­ство мало в ньо­му захис­ни­ка своїх інте­ресів. Зокре­ма, в гра­мо­ті 1667 р. Геде­он вис­ло­вив брат­чи­кам подя­ку за те, що вони “хоча не мали в ньо­му сво­го без­по­се­ред­ньо­го пасти­ря, але з пова­гою звер­ну­лись до ньо­го, про­ся­чи його бла­го­сло­вен­ня на обран­ня ново­го ігу­ме­на” [5, 940]. Час, коли Геде­он пере­бу­вав на поса­ді Луць­ко­го єпис­ко­па, був досить склад­ний для пра­во­слав­ної церк­ви. Адже в Поль­щі вона була зов­сім без­прав­на, її силою тяг­ли в унію. Єпис­коп Геде­он міц­но
беріг вір­ність бать­ківсь­кій вірі, і за це потер­пав від мораль­них зну­щань. Дій­шло до того, що, як роз­по­ві­дав сам Геде­он, “не точию раз­лич­ны­ми умыш­лен­ми пако­сти мне дея­ху, но и явно враж­деб­ны­ми отра­ва­ми на отня­тие живо­та мое­го мно­га­жды наг­ство­ва­ху” [8, 182]. Понад 20 років єпис­коп Геде­он керу­вав Луць­кою єпар­хією, увесь час борю­чись із уніа­та­ми. Погро­зи йшли від само­го коро­ля (Яна Собесь­ко­го), що віч­на тюр­ма чекає в Марієн­бурзі єпис­ко­па Гедео­на, якщо не стане “уніа­том чи рим­ля­ном”. Львівсь­кий єпис­коп Йосиф Шум­лянсь­кий також зав­дав бага­то непри­єм­но­стей єпис­ко­пу Луць­ко­му, маю­чи намір поса­ди­ти на луць­ку кафед­ру замість Гедео­на сво­го бра­та Афа­на­сія Шум­лянсь­ко­го, таєм­но­го уніа­та [8, 183]. Геде­он, не вит­ри­мав­ши цієї бороть­би, переї­хав із Луць­ка до Киє­ва, а піз­ні­ше − до Бату­ри­на, тоді гетьмансь­кої сто­ли­ці, де гетьма­ном був Іван Самой­ло­вич, сват Гедео­на (син Гедео­на був одру­же­ний із донь­кою гетьма­на) [4, 119]. Із Бату­ри­на до Луць­ка Геде­он уже не повер­нув­ся і меш­кав у Кру­пе­ць­ко­му мона­сти­рі. Оскіль­ки ще з 1679 р., піс­ля смер­ті мит­ро­по­ли­та Антонія Вин­ни­ць­ко­го, не було ієрар­ха з титу­лом “мит­ро­по­ли­та Київсь­ко­го, Гали­ць­ко­го і всієї Русі”, гетьман Іван Самой­ло­вич запро­по­ну­вав Гедео­на як най­кра­що­го кан­ди­да­та на Київсь­ку мит­ро­полію. І справ­ді, кан­ди­дат цей мав бага­то заслуг і був муче­ни­ком за православ’я. Відра­зу піс­ля переїз­ду, в листо­па­ді 1684 р. Геде­он послав до Моск­ви зі сми­рен­ни­ми листа­ми до царів і патріар­ха сво­го наміс­ни­ка – ієрар­ха. В листах роз­по­ві­дав їм про при­чи­ни своєї втечі з Поль­щі і вис­лов­лю­вав бажан­ня зали­ши­тись наза­вжди під дер­жа­вою царів. Царсь­кою гра­мо­тою від 9 груд­ня 1684 р. єпис­ко­па Гедео­на нака­за­но прий­ня­ти під висо­ку госу­да­ре­ву руку [4, 331].
Єпис­коп Геде­он був дуже спо­кій­ної вда­чі, “люди­на добра та тиха, що нія­кої вла­ди не бажає”, як оха­рак­те­ри­зу­вав його Самой­ло­вич [8, 183]. Саме тако­го мит­ро­по­ли­та тре­ба було Москві, а особ­ли­во Самой­ло­ви­чу, бо тоді все духо­вен­ство мог­ло бути в його, гетьмансь­ких, руках. Елек­цій­ний собор із питан­ня виборів мит­ро­по­ли­та від­був­ся 8 лип­ня 1685 р. в Києві, в соборі Св. Софії. Сам гетьман Самой­ло­вич на собор не з’явився, щоб вибор­ці з духо­вен­ства почу­ва­ли себе віль­но, але від себе, як пред­став­ни­ків гетьмансь­кої вла­ди, послав до Киє­ва війсь­ко­во­го оса­ву­ла Іва­на Мазе­пу, чер­ні­гівсь­ко­го пол­ков­ни­ка Леон­тія Полу­бот­ка, київсь­ко­го пол­ко­во­го Гри­горія Кар­по­ва та ніжинсь­ко­го пол­ков­ни­ка Яко­ва Жура­ківсь­ко­го [4, 14, 119]. Про гетьмансь­ко­го кан­ди­да­та в мит­ро­по­ли­ти вони не ого­ло­шу­ва­ли і не тис­ну­ли на духо­вен­ство. Не було на соборі і єпис­ко­па Гедео­на. Не при­був також архіє­пис­коп Лазар Бара­но­вич, пояс­ню­ю­чи свою від­сут­ність хво­ро­бою і не послав­ши
на собор ніко­го з чер­ні­гівсь­ких архі­манд­ри­тів, ігу­менів і про­то­по­пів, а це вже вигля­да­ло як бой­кот собо­ру. Закон­ність вима­га­ла від­кла­сти ці вибо­ри, але гетьмансь­кі послан­ці насто­я­ли на своє­му. Вибо­ри від­бу­ли­ся – одно­го­лос­но обра­ли на мит­ро­по­ли­та Київсь­ко­го єпис­ко­па Гедео­на. Собор від­пра­вив до єпис­ко­па Гедео­на депу­та­цію на чолі з відо­мим моск­во­фі­лом ігу­ме­ном Виду­би­ць­ким Фео­до­сієм Угли­ць­ким. Князь Чет­вер­тинсь­кий вибо­ри визнав і пого­ди­вся прий­ня­ти жезл архі­па­стирсь­кий “не от кого дру­го­го, как от мос­ковсь­ко­го пат­ри­ар­ха” На дум­ку багатьох пра­во­слав­них, саме з того часу Геде­он став клят­во­від­ступ­ни­ком, тому що він при­ся­гав бути вір­ним патріар­ху Все­ленсь­ко­му. Щоб пові­до­ми­ти царя та патріар­ха про вибо­ри,
гетьман і ново­обра­ний мит­ро­по­лит від­пра­ви­ли до Моск­ви посоль­ство з Фео­до­сієм Угли­ць­ким на
чолі. Посоль­ство пові­до­ми­ло про вибо­ри, але також про­си­ло не руши­ти ста­ро­дав­ніх прав українсь­кої церк­ви. В Москві цими вибо­ра­ми були задо­во­лені, і патріарх Яким напи­сав Гедео­ну, щоб при­їз­див до Моск­ви за бла­го­сло­вен­ням. У жовтні 1685 р. ново­обра­ний мит­ро­по­лит з ото­чен­ням у 45 осіб виї­хав до Моск­ви за бла­го­сло­вен­ням. Його прий­ня­ли дуже уро­чи­сто та мило­сти­во. Посвя­та від­бу­ла­ся 8 листо­па­да 1685 р. в Успенсь­ко­му соборі Крем­ля, в при­сут­но­сті царів. Сто­я­чи перед патріар­хом Мос­ковсь­ким, Геде­он при­ся­гав: “Обі­цяю бути покір­ним завжди отцю сво­му, вели­ко­му гос­по­ди­ну, святі­шо­му Кир Йоаки­му, патріар­ху Мос­ковсь­ко­му і всея Росії і пів­ніч­них країв … і всьо­му прео­свя­щен­но­му собо­ру, – російсь­ким прео­свя­щен­ним мит­ро­по­ли­там, архіє­пис­ко­пам і єпис­ко­пам, братії мої, у всьо­му згід­но­му бути і спіль­но чин­но­му, по боже­ствен­них зако­нах і свя­щен­них пра­ви­лах св. апо­столів і св. отців…” [4, 337]. Піс­ля посвя­ти мит­ро­по­лит Геде­он одер­жав дві гра­мо­ти – від царів Іва­на, Пет­ра і царів­ни Софії та від патріар­ха. Царі затвер­ди­ли біль­шість ста­рих прав українсь­кої церк­ви. Гра­мо­та патріар­ха мала вже інший харак­тер – він про Київсь­ко­го мит­ро­по­ли­та про­мов­чав, але вже відра­зу спро­бу­вав поста­ви­ти Гедео­на на ста­но­ви­ще зви­чай­но­го мит­ро­по­ли­та [3, 330−334]. Таким чином від­бу­ло­ся під­по­ряд­ку­ван­ня Київсь­кої мит­ро­полії Мос­ковсь­ко­му патріар­ху. Так посту­по­во поча­ли від­би­ра­ти пра­ва в київсь­ких мит­ро­по­ли­тів. І в цьо­му Геде­он Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий віді­грав дале­ко не остан­ню роль. Із під­по­ряд­ку­ван­ням у 1686 р. Київсь­кої мит­ро­полії Мос­ковсь­кій патріар­хії, інши­ми сло­ва­ми – з при­лу­чен­ням Українсь­кої пра­во­слав­ної церк­ви до Мос­ковсь­кої (Російсь­кої), закін­чуєть­ся доба 700-літ­ньо­го істо­рич­но­го жит­тя її від часів св. кня­зя Воло­ди­ми­ра Вели­ко­го, під юрис­дик­цією Цар­го­родсь­ко­го патріар­ха. Закін­чуєть­ся та доба, яку істо­ри­ки нази­ва­ють авто­ке­фалією нашої церк­ви де-факто, бо ж цей час вона була у внут­ріш­ньо­му жит­ті фак­тич­но неза­леж­ною [4, 343]. Однак не дов­го про­був на поса­ді мит­ро­по­ли­та Київсь­ко­го Геде­он Чет­вер­тинсь­кий. Коли гетьман І. Самой­ло­вич у 1687 р. при­пи­нив гетьма­ну­ва­ти, тоді власне з ним при­пи­нив пра­ви­ти мит­ро­по­лит. Київсь­ка мит­ро­полія дій­ш­ла до пов­но­го зане­па­ду: Межи­гірсь­кий мона­стир та Києво-Печерсь­ка лав­ра отри­ма­ли став­ро­пі­гію від патріар­ха Мос­ковсь­ко­го, і тому вий­шли з-під вла­ди Гедео­на. 27 січ­ня 1688 р. Гедео­ну нака­за­но під­пи­су­ва­тись “Мит­ро­по­лит Киевсь­кий, Гали­ць­кий и Малия Рос­сии”, тоді, як у титулі українсь­ко­го мит­ро­по­ли­та спо­кон­віку було: “…и всея Рос­сии” [4, 344]. Пова­ги нія­кої Геде­он не мав, бо його як мос­ковсь­ко­го став­ле­ни­ка пра­во­слав­ні не сприй­ма­ли. Під вла­дою мит­ро­по­ли­та не зали­ши­ло­ся ні одно­го архієрея [8, 193]. Чер­ні­гівсь­ка єпис­ко­пія відій­ш­ла під вла­ду мос­ковсь­ко­го патріар­ха. Втра­тив Геде­он навіть цер­ков­ні маєт­ки: за його часів у Київсь­кій окрузі мит­ро­полія мала тіль­ки два села – Погреб­ки та Зази­лє, але і їх лав­ра нама­га­лась відібра­ти. Піс­ля таких тра­гіч­них для кня­зя подій, 6 квіт­ня 1690 р., він помер, не отри­мав­ши ні від кого розу­мін­ня.
Фео­до­ра Заха­ров­на {Teodora}
~ m.{Konstanty Kalusowski}
Мария Заха­ров­на Maria
Ефро­си­ния Заха­ров­на Eufrozyna
Сте­фан Вац­ла­вич {ин.Сильвестр} (1702,—1728) 
игум.Старо-Четвертинск.м-рь(1702-) 1С:Вацлав.Григ.Евстаф-ча (Силь­вестр) Stefan (Sylwester)
bishop mscislawski, orszanski i mohylewski 
Жаю­ба игу­ме­на Чет­вер­тин­ска­го мона­сты­ря, кня­зя Силь­ве­ст­ра Чет­вер­тин­ска­го, на дво­рянъ: Богу­сла­ва и Кри­сти­ну Гора­и­новъ о томъ, что, по ихъ при­ка­за­нію, слу­ги и кре­стьяне ихъ ворва­лись насиль­но въ Чет­вер­тин­скій мона­стырь, нанес­ли тяже­лые побои намѣст­ни­ку, Ѳеодо­сію Сто­я­нов­ско­му, и уве­ли силою изъ мона­сты­ря ино­ки­ню Ага­фію Масаль­скую; Гора­и­ны про­дер­жа­ли послѣд­нюю два дня въ сво­емъ зам­кѣ въ Чет­вер­тин, въ тюр­мѣ, потомъ пере­ве­ли подъ стра­жею въ село Озе­ры, гдѣ Гора­и­но­ва при­ка­за­ла ее жесто­ко высѣчь и потомъ, раздѣвъ до нага, выгнать изъ села.
1702. Апрѣ­ля 20 .
Жало­ба дво­ря­ни­на Богу­сла­ва Гора­и­на на игу­ме­на Чет­вер­тинс­ва­го муже­с­ва­го мона­сты­ря, кня­зя Силь­ве­ст­ра Чет­вер­тинс­ва­го, о томъ, что онъ опу­сто­шилъ дѣви­чій Чет­вер­тинс­вій мона­стырь, нахо­дя­щій­ся въ нмѣніи, при­над­ле­жа­щемъ Гора­и­ну, мона­хинь изъ него выгналъ, и вооб­ще совер­шалъ поступ­ки непри­лич­ные его званію. 1703, Сен­тяб­ря-5. .
Жало­ба кня­зей Чет­вер­тин­скихъ: Гавріи­ла и Силь­ве­ст­ра, наре­чен­на­го епи­ско­па Бѣло­рус­ска­го, на дво­
ряни­на Богу­сла­ва Гора­и­на о томъ, что онъ насиль­но
завла­дѣлъ Чет­вер­тин­скимъ мона­сты­ремъ, осно­ван­нымъ пред­ка­ми ист­цевъ, разо­рилъ его иму­ще­ство Чет­вер­тин-
пре­вра­тить его въ при­ход­скую цер­ковь. 1706. 11.8.
Обѣтъ, дан­ный кня­земъ Силь­ве­стромъ Чет­вер­тинтин­скцмъ, епи­ско­помъ Бѣло­рус­скимъ, при руко­по­ложеніи его въ епи­скоп­скій санъ. Князь Чет­вер­тин­ск­шобѣ­ща­етъ рев­ност­но испол­нять енископ­скія обя­зан^

ности, блю­сТи чисто­ту Пра­во­слав­ной’ вѣр’ы ^и не укло-;

нйтѣ­ся отъ зависй­мо­стй бтъ1 Кіев­ской іштрО­поліи.

1707; (?)Жало­ба Бѣло­рус­ска­го епи­ско­па, кня­зя Си ччь­ве­стр­Чет­вер­тин­ска­го на вла­дѣль­ца мѣстеч­ка Чет­врт­ни, дво­ря­ни­на Ива­на-Богу­сла­ва Гора­и­на, о томъ, что онъ пере­я­есъ цер­ковь, не при­над­ле­жав­шую ему въ’мѣстечкѣ, осно­ван­ную кня­зья­ми Чет­вер­тин­ски­ми, въ дру­гое мѣсто и пору­чилъ ея при­ходъ не мона­хамъ,

і соглас­но желанію осно­ва­те­лей, а при­ход­ско­му свя­

щен­ни­ку, не под­чи­ня­ю­ще­му­ся вла­сти епи­ско­па,. Когдам­же князь Чет­вер­тин­скій пріѣ­халъ съ намѣреніе­мъ­ос­но­вать мона­стырь и отстро­ить раз­ру­шен­ную цер­ковь, то Гора­инъ напалъ на него съ тол­пою слу­гъй угро­за­ми заста­вилъ бѣжать изъ Чет­верт­ни. 1708.

Сен­тяб­ря 17…….
Габ­ри­эль Вац­ла­вич {Gabriel} (+1740)
У дру­гій поло­вині ХУІІ століт­тя Чет­верт­ня була про­да­на кня­зем Гав­ри­лом Чет­вер­тинсь­ким родині фео­далів Горай­мів 
podsedek braclawski 1715; przyjął wyznanie katolickie i gorliwie służył ojczyznie, ciężkie jednak majątkowe straty zmusiły go do sprzedaży Czetwertni; z dwóch żon Barbary Stempkowskiej kasztelanki bracławskiej i Maryanny Morawińskiej zostawił 7-miu synów i 6 córek, z synów Władysław, Świętosław i Włodzimierz są założycielami trzech linii dotychczas istniejących.
1706.11.8. — Жало­ба кня­зей Чет­вер­тин­скихъ: Гавріи­ла и Силь­ве­ст­ра, наре­чен­на­го епи­ско­па Бѣло­рус­ска­го, на дво­ря­ни­на Богу­сла­ва Гора­и­на о томъ, что онъ насиль­но завла­дѣлъ Чет­вер­тин­скимъ мона­сты­ремъ, оос­но­ван­ным пред­ка­ми ист­цевъ, разо­рилъ его иму­ще­ство и жела­етъ пре­вра­тить его въ при­ход­скую цер­ковь.
~ 1) (1705) Barbara Stepkowska; 
~ 2) (1731) Ludwika Morawinska 
Януш Вац­ла­вич Janusz
podkoniuszy litewski 1699 
Алек­сандра Вац­лав­на Aleksandra
~ fl 1689; m.Stefan Diakowski 
Иоан­на Вац­лав­на Joanna
~ m.Aleksander Pr Czetwertynski


24 коле­но


Илья Нико­ла­е­вич {Eliasz}
Сте­фан Нико­ла­е­вич Stefan
podczaszy bracławski 1715, podkomorzy braclawski 1718;
m.Zofia Peplowska [ojciec: Wawrzyniec Pepłowski, podkomorzy podolski; matka: Barbara Czołhańska]
Доми­цел­ла Нико­ла­ев­на Domicella
~ 1m: Andrzej Ledochowski; podstoli wołyński
~ 2m: Józef Olizar, stolnik kijowski
Януш Андре­евич Janusz
pulkownik wojsk rosyjskich
пол­ков­ник рос. служ­би, був одру­же­ний з Анною Васи­лів­ною Кочу­бей, доч­кою гене­раль­но­го суд­ді, яка у пер­шо­му подруж­жі була за небо­жем Мазе­пи — Іва­ном Оби­довсь­ким, пол­ков­ни­ком ніженсь­ким.
ale jego synowie Jerzy i Janusz pozostali przy wyznaniu swych przodków, a obawiając
się prześladowania o nie, przesiedlili się do państwa rosyjskiego, z nich Janusz
służył jako pułkownik w wojsku cesarza Piotra Wielkiego,
~ Анною Васи­лів­ною Кочу­бей
Ніжинсь­кий пол­ков­ник в одно­му з рей­дів засту­ди­вся. Оче­вид­но, кпи­ни К.Мокієвського зму­шу­ва­ли його навіть хво­ро­го три­ма­ти­ся в сід­лі, про­до­в­жу­ва­ти керу­ва­ти кор­пу­сом. Це загост­ри­ло хворобу.Як пові­дом­ляє Чер­ні­гівсь­кий літо­пис, 1701 р. (31 січ­ня – авт.) «Иван Оби­дов­ский, пол­ков­ник ніжинсь­кий, будучи гет­ма­ном наказ­ным, под Руго­де­вом (ста­ро­вин­на наз­ва Нарви; Оби­довсь­кий помер у Пско­ві. – авт.), містом швед­ским, помер, похо­ван в Печер­ском мона­сты­ру киев­ском» [42].
Ніжинсь­кий пол­ков­ник зали­шив піс­ля себе двох малоліт­ніх синів – Михай­ла та Іва­на [43]. 20 люто­го 1702 р. цар надав їм у влас­ність cела Кру­пи­ч­по­ле, Виш­нів­ку, Сва­ри­чів­ку, Коро­вин­ці та Пере­вод [44].
Роди­на Оби­довсь­ко­го зазна­ла репресій піс­ля 1708 р. Незва­жа­ю­чи на те, що Ган­на була доч­кою В.Кочубея, її утри­му­ва­ли її Пол­таві під вар­тою. Зго­дом, у берез­ні 1710, цар доз­во­лив їй меш­ка­ти у Глу­хо­ві «поволь­но без кара­у­лу» [45]. Однак удо­ві забо­ро­ня­ло­ся відві­ду­ва­ти інші насе­лені пунк­ти [46]. У дру­жи­ни пле­мін­ни­ка Мазе­пи кон­фіску­ва­ли зем­лі. Гетьман Д.Апостол у 1731 р. звер­тав­ся до російсь­ко­го уря­ду, аби їх повер­ну­ли вдо­ві та її cинам [47]. Але це кло­по­тан­ня не задо­воль­ни­ли. Син Оби­довсь­ко­го Іван, здо­був­ши освіту в Києво-Моги­лянсь­кій ака­де­мії, у Вроц­лаві (1721-1723) зли­да­рю­вав [48]. «Бар­зо оспу­ден естем на ден­ги… – писав він до рід­ні. – Сукон­ки не маю за що спра­ви­ти, аж встид мне перед наши­ми люд­ми появи­ти­ся» [49]. Разом із тим, попри це, він, як зазна­чав у одно­му з листів, «на сла­ву Божию и поль­зы ради души моей» про­до­в­жу­вав нав­ча­ти­ся, бо «віра свя­тая не может сто­я­ти без нау­ки» [50]. У 1724 р. онук І.Мазепи почав зароб­ля­ти на хліб учи­те­лем у гім­на­зії Фео­фа­на Про­ко­по­ви­ча [51]. Зго­дом за кло­по­тан­ням остан­ньо­го та гетьма­на Д.Апостола став пере­кла­да­чем у Коле­гії іно­зем­них справ 
Мар­ци­ан Андре­евич Marcjan, +1712 
Юрий Андре­евич (1682,1717)
Jerzy 
Jerzy zaślubiwszy siostrę kozackiego hetmana Samuiłowicza, był pułkownikiem w wojsku małorosyjskiem, ale po śmierci żony powrócił do Polski i w niej umarł, zostawiwszy z żony Horain syna Bazylego księdza bazyliana ostatniego z potomków Zachariasza.
По мне­нию Самой­ло­ви­ча, Г.- про­тив­ник унии, пред­ста­ви­тель древ­не­го рода, с к-рым гет­ман стре­мил­ся пород­нить­ся (в 1682 он про­сил царя Фео­до­ра Алек­се­е­ви­ча о бра­ке сво­ей доче­ри с неким кн. Чет­вер­тин­ским , полу­чил отказ, в 1686 гет­ман полу­чил раз­ре­ше­ние на брак др. доче­ри с сыном или пле­мян­ни­ком Г. кн. Юри­ем Чет­вер­тин­ским ),- был наи­луч­шей кан­ди­да­ту­рой для заме­ще­ния Киев­ской кафед­ры. 
1686 — В Сен­тяб­ре Госу­да­ри доз­во­ли­ли Самой­ло­ви­чу выдать дочь его за выехав­ша­го из Поль­ши в Киев пле­мян­ни­ка Мит­ро­по­ли­та Гедео­на, Кня­зя Юрия Чет­вер­тин­ска­го (*), кото­рый, по при­ня­тии Гре­че­ской веры, отпра­вил­ся с пись­мом от сво­е­го дяди к Кня­зю Голи­цы­ну в Моск­ву, где пожа­ло­ван Столь­ни­ком: но сва­дьба сия была отло­же­на до окон­ча­ния Крым­ска­го похо­да.
Мазе­па выхло­по­тал цар­ский указ, кото­рым веле­но было столь­ни­ку кня­зю Юрию Чет­вер­тин­ско­му выехать из Моск­вы в Мало­рос­сию. Чет­вер­тин­ский , при­е­хав в Мало­рос­сию, женил­ся на доче­ри Самой­ло­ви­ча и жил, по при­ка­за­нию Мазе­пы, в Глу­хов­ском уез­де, в хуто­ре Дуна­ев­ском вме­сте с тещею. 
В раз­го­во­ре с Михай­ло­вым Мазе­па ска­зал, что вме­сте с Гадяц­ким он подо­зре­ва­ет Рай­чу и Полу­бот­ка; в пись­ме есть выра­же­ние «Для мило­сер­дия божия», это выра­же­ние упо­треб­ля­ет все­гда Рай­ча в пись­мах, а Полу­бо­ток Гадяц­ко­му свой и с Рай­чею дру­зья «Непри­ят­но­сти мне боль­шие еще отто­го, — при­ба­вил Мазе­па, — что живет в Мало­рос­сии сын мит­ро­по­ли­чий, зять Самой­ло­ви­ча князь Юрий Чет­вер­тин­ский , бес­пре­стан­но рас­се­ва­ет он в наро­де злые сло­ва, что быть Самой­ло­ви­чу опять гет­ма­ном; недав­но бату­рин­ско­му попу Васи­лью гово­рил, что, где преж­де была вода, тaм и опять будет; к тестю мое­му цар­ская милость есть, будет здесь по-преж­не­му, уви­дишь, что его зло­де­ям будет!» Мазе­па про­сил, чтоб пере­ве­сти Чет­вер­тин­ско­го с женою в Моск­ву, а тещу его ото­слать к мужу; князь Юрий — столь­ник, и в этом чине ему дале­ко от Моск­вы быть не годит­ся. Когда на про­ща­ние Михай­лов потре­бо­вал у Мазе­пы назад под­мет­ное пись­мо для хра­не­ния в Посоль­ском при­ка­зе, то гет­ман пере­ме­нил­ся в лице и, выслав всех вон из хоро­ми­ны, ска­зал: «Спер­ва я мило­стию цар­скою был обра­до­ван, а теперь во сто раз боль­ше опе­ча­лен: думаю, что это­му пись­му вели­кие госу­да­ри изво­ли­ли пове­рить и о голо­ве моей будут мыс­лить». Тщет­но Михай­лов уве­рял гет­ма­на в про­тив­ном, гово­рил, что пись­мо нуж­но в Москве для розыс­ка о зло­дее, кто его сло­жил, — Мазе­па никак не согла­сил­ся отдать пись­мо и при этом ска­зал писа­рю Кочу­бею: «Еще мне за серд­це щепа влез­ла: про­сят пись­мо назад».
Прось­ба Мазе­пы была испол­не­на: Михай­лу Гадяц­ко­го веле­но взять из Лебе­дин­ско­го уез­да в Моск­ву; туда же веле­но выслать кня­зя Юрия Чет­вер­тин­ско­го с женою и тещею; Леон­тия Полу­бот­ка отста­вить от пере­я­с­лав­ско­го пол­ков­ни­че­ства. 
Юрій Андрій­о­вич († між 1717 і 1722), зять колиш­ньо­го гетьма­на І. Самой­ло­ви­ча й мос­ковсь­кий столь­ник, нале­жав до про­тив­ни­ків гетьма­на І. Мазе­пи, хоч дістав від ньо­го маєт­ки на Гетьман­щині. Зав­дя­ки шлю­бам своїх дочок він порід­ни­вся з Микла­шевсь­ки­ми, Ско­ро­падсь­ки­ми й Коін­дра­тье­ви­ми (сумсь­кий стар­шинсь­кий рід).
Року 1690 Ана­стасія Самой­ло­вич одру­жи­ла­ся з кн. Юрієм Чет­вер­тинсь­ким (кн. Чет­вер­тинсь­кий був живий ще 1717 р. (див. с. Вась­ків­ці, Прил[уцького] пол­ку), який взяв до себе (він жив у своє­му глухівсь­ко­му маєт­ку Дунай­ці) й тещу. Село Дунає­ць було засе­ле­но в основ­но­му віль­ни­ми людь­ми — коза­ка­ми. В селі пись­мен­них людей май­же не було. Хто міг нав­ча­ти своїх дітей, то води­ли до дяка.
Сло­бо­дою, що розта­шо­ва­на на тери­торії села, заво­лодів гетьман Іван Самой­ло­вич, при­ку­пив­ши до неї ще зем­лі, а потім наду­мав її від­да­ти май­бут­ньо­му своє­му зятю кня­зю Юрію Чет­вер­тинсь­ко­му .
Але гетьма­на було ски­ну­то і це ста­ло на зава­ді його намі­ру, хоча Чет­вер­тинсь­кий і встиг на цей час засну­ва­ти біля Дунай­ця хутір. Коли Самой­ло­ви­ча не ста­ло, Юрій Чет­вер­тинсь­кий при­ютив в своє­му хуторі вдо­ву ски­ну­то­го гетьма­на і свою наре­че­ну, з якою одру­жи­вся на почат­ку 1660 року.
Дунає­ць­ка Слобід­ка зали­ша­лась в його влас­но­сті. В 1697 році Чет­вер­тинсь­кий потра­пив в татарсь­кий полон, в яко­му про­був декіль­ка років. Коли він звіль­ни­вся з поло­ну, гетьман Мазе­па дав йому «за полонне єго тер­пін­ня» три села, в тому числі і Дунає­ць.
Май­же скрізь в Мало­росії про­во­ди­лись запи­си коза­ків в селя­ни. В Дунай­ці такі запи­си про­во­див князь Чет­вер­тинсь­кий . Піс­ля смер­ті гетьма­на Ско­ро­падсь­ко­го декіль­ка дунає­ць­ких коза­ків жалі­лись Полу­бот­ку, що їх вер­та­ють в селя­ни і про­си­ли вида­ти наказ, щоб князь не міг пере­тво­рю­ва­ти їх на крі­па­ків. Про задо­во­лен­ня про­хан­ня відо­мо­стей в архіві гетьмансь­кої кан­це­лярії немає. 
Вна­ча­ле он, конеч­но, занял­ся род­ствен­ни­ка­ми и при­бли­жен­ны­ми сверг­ну­то­го им Самой­ло­ви­ча. Зятя послед­не­го, кня­зя Чет­вер­тин­ско­го , кото­ро­му сам же, будучи в Москве, выхло­по­тал воз­вра­ще­ние в мало­рос­сий­ский край, он воз­не­на­ви­дел за то, что тот не отка­зал­ся от сво­е­го преж­не­го обе­ща­ния и женил­ся на доче­ри Самой­ло­ви­ча, а кро­ме того при­нял в сво­ей мает­но­сти, хуто­ре Дуна­ев­це, и тещу, жену опаль­но­го гет­ма­на. Подоб­но­го бла­го­род­ства Мазе­па не мог выне­сти и не упус­кал ни одной воз­мож­но­сти, что­бы опо­ро­чить и окле­ве­тать кня­зя: «Вот еще этот князь Юрий Чет­вер­тин­ский , пья­ни­ца, рас­се­ва­ет в наро­де худые слу­хи на мой счет, — жало­вал­ся он дья­ку Бори­су Михай­ло­ву, — не тай­но, а явно знат­ным осо­бам гово­рит про меня худое, не зазрясь ни на кого. Живет он, Юрий , под моим уря­дом (вла­стью), а мне унять его невоз­мож­но. Он пожа­ло­ван столь­ни­че­ством. Взять бы его с женой к Москве, да и тещу его вывез­ти бы из мало­рос­сий­ских горо­дов и к мужу ото­слать, пото­му что от них умно­жа­ет­ся мне зло»11. Прось­ба Мазе­пы была испол­не­на: Чет­вер­тин­ско­го с женой и тещей высла­ли в Моск­ву. 
У від­най­де­но­му листі гетьма­на до царя від 27 серп­ня 1697 р. корот­ко викла­де­но перебіг похо­ду від при­бут­тя військ до дні­провсь­ких фор­те­ць — 25 лип­ня до часу його напи­сан­ня в таборі біля Тома­ків­ки. Мазе­па акцен­ту­вав ува­гу на при­чи­нах від­хо­ду основ­них сил та на захо­дах, здійс­не­них для під­т­рим­ки обо­ро­ноз­дат­но­сті фор­те­ць. Отже, коли вони з Дол­го­ру­ко­вим з війсь­ка­ми при­бу­ли до Тавані і Кизи­кер­ме­на, одна части­на татар і тур­ків поча­ла наступ на містеч­ко Іслам­кер­мен з кримсь­ко­го боку, а інша на Кизи­кер­мен з біл­го­родсь­кої сто­ро­ни (Іслам­кер­мен був зали­ше­ний обо­рон­ця­ми до під­хо­ду основ­них сил, звід­ки ворог вів обстріл фор­те­ці Шин­гірея, а піс­ля їхньо­го при­бут­тя його укріп­лен­ня були поки­нуті про­тив­ни­ком. Крім того, з 31 лип­ня по 2 серп­ня три­ва­ли бої за Шин­гірей). Тур­ки стрі­ля­ли з гар­мат і дріб­ної зброї, тата­ри постій­но напа­да­ли, потім про­тив­ник при­був на суд­нах з гар­ма­та­ми з Чор­но­го моря. Цим ворог зава­див пла­но­ва­но­му про­до­в­жен­ню похо­ду. В такій ситу­а­ції при­булі війсь­ка при ста­ро­му Тавансь­ко­му містеч­ку зво­ди­ли нове місто й дава­ли від­січ про­тив­ни­ку. Весь час бої були рів­ни­ми, лише 2 серп­ня ворог зумів зав­да­ти шко­ди. Від основ­них сил було відір­ва­но сто і кіль­ка десят­ків кін­но­ти. Части­на її була зни­ще­на, а інша потра­пи­ла у полон. Під час цьо­го бою було бага­то вби­то і пора­не­но людей також з боку про­тив­ни­ка (йдеть­ся про напад біл­го­родсь­ких татар на укріп­лен­ня біля Кизи­кер­ме­на, в яких пере­бу­ва­ли війсь­ка, очо­лю­вані Іва­ном Оби­довсь­ким. Тата­рам вда­ло­ся з допо­мо­гою війсь­ко­вої хит­ро­сті вима­ни­ти з око­пів загін кня­зя Юрія Чет­вер­тинсь­ко­го ).
Уліт­ку 1697 р. він очо­лив кіль­ка­ти­сяч­ний загін, який виру­шив пра­вим бере­гом Дні­п­ра до Кази­кер­ме­на. Родич І.Мазепи при­був туди піс­ля 25 лип­ня й ота­бо­ри­вся з війсь­ком у шан­цях [13], аби обо­ро­ня­ти фор­те­цю, яку нама­га­ли­ся повер­ну­ти хансь­кі війсь­ка. Неза­ба­ром поча­ли з’являтися заго­ни татар. Біл­го­родсь­ка орда 2 серп­ня напа­ла на коза­ків Оби­довсь­ко­го. Вдав­ши, що від­сту­па­ють, тата­ри вима­ни­ли загін Чет­вер­тинсь­ко­го і пору­ба­ли, взя­ли у полон чима­ло коза­ків.
9 берез­ня 1700 р. Мазе­па писав Голо­ві­ну, що війсь­ко­вий кан­це­ля­рист Сава Сте­па­нов, який за кло­по­тан­ням гетьма­на виз­во­ли­вся з неволі, роз­по­вів, що князь Юрій Чет­вер­тинсь­кий, який пере­бу­вав у полоні, велів йому
пере­да­ти українсь­ко­му пра­ви­те­лю про­по­зи­цію голов­но­го мур­зи Ногайсь­кої Орди. Мур­за при­хо­див до Чет­вер­тинсь­ко­го вно­чі і гово­рив, що коли його з Ордою виже­нуть з Біл­го­род­чи­ни на лівий берег Дні­п­ра, то він під­дасть­ся під царсь­ку вла­ду. Було лише потріб­но від­ве­сти ногай­цям міс­це для кочу­ван­ня та не чини­ти утис­ків у вірі. На під­твер­джен­ня сво­го намі­ру мур­за хотів посла­ти до царя заруч­ни­ком сво­го сина. Піс­ля роз­по­віді кан­це­ля­ри­ста Мазе­па послав до Чет­вер­тинсь­ко­го в Біл­го­род­чи­ну коза­ка Пере­я­с­лавсь­ко­го пол­ку Дани­ла Ящен-
ка. Цей козак мав пові­до­ми­ти кня­зю про хід спра­ви щодо його вику­пу та пере­да­ти про­по­зи­цію взя­ти в того мур­зи хоча б листа до царя, а коли його намір мав дійс­но реалі­зу­ва­ти­ся, то запро­по­ну­ва­ти при­сла­ти посланця13 . 7 квіт­ня 1700 р. датуєть­ся нове послан­ня до Голо­ві­на. З ньо­го діз­нає­мо­ся,
що Чет­вер­тинсь­кий, кот­рий уже виз­во­ли­вся, гово­рив гетьма­ну, що коли б
кримсь­кий хан не уклав перемир’я з Ногайсь­кою Ордою, то ногай­ці мали його
від­пу­сти­ти до Мазе­пи з про­по­зи­цією пере­хо­ду під царсь­ку вла­ду й виді­лен­ня
міс­ць для кочо­вищ у рай­оні рік Інгу­ла, Інгуль­ця, Рак­ле­ки і Суні. Через міся­ць – 8 трав­ня 1700 р. гетьман зно­ву спо­ві­щав Голо­ві­ну про пере­дане через кан­це­ля­ри­ста Саву Сте­па­но­ва доне­сен­ня Чет­вер­тинсь­ко­го щодо ногайсь­ких про­по­зи­цій про пере­хід їхньої Орди під царсь­ку вла­ду. На цей раз Мазе­па писав, що до кня­зя з таки­ми про­по­зи­ція­ми при­хо­ди­ли три знат­них мур­зи. Нага­ду­ю­чи про від­прав­лен­ня до кня­зя Ящен­ка, який там часто бував, гетьман
зазна­чив, що писав і пере­да­вав на сло­вах Чет­вер­тинсь­ко­му, аби він гово­рив мур­зам, що про їхню про­по­зи­цію доне­се­но Мазе­пі. Далі гетьман пові­до­мив про це царю, а цар мило­сти­во прий­няв їх звер­нен­ня. Чет­вер­тинсь­кий мав обна­ді­ю­ва­ти ногай­ців, що вони будуть жити в під­дан­стві у царя без утис­ків у вірі та пору­шен­ня їхніх прав, як аст­ра­хан­ці, казан­ці та інші „погансь­кі” наро­ди. Коли ж на Світ­ло­му тиж­ні Ящен­ко при­ї­хав у Біл­го­род­чи­ну, Чет­вер­тинсь­ко­го там уже не було, бо його повез­ли до Кри­му. Тоді козак роз­по­вів про цю спра­ву яко­мусь тов­ма­чу, а тов­мач – зга­да­ним трьом мур­зам. Піс­ля цьо­го мур­зи поці­ка­ви­ли­ся, чи має посла­не­ць листи до них від гетьма­на. Однак оскіль­ки він мав листа лише до кня­зя, мур­зи ска­за­ли, аби він їхав назад і ска­зав Чет­вер­тинсь­ко­му, щоб він писав до них, а гетьман при­слав люди­ну, яка зна­ла їхню мову. На той час мало ста­ти відо­мо, що вони будуть чини­ти надалі. Поки що інші мур­зи пої­ха­ли до стар­шо­го мур­зи, який жив побли­зу Дунаю, для нара­ди про подаль­ші дії. Мазе­па ж мав намір зго­дом посла­ти Ящен­ка, а разом з ним ще одну досвід­че­ну люди­ну, яка зна­ла мови, в Біл­го­род­чи­ну з листа­ми від Четвертинського15 .З листа від 22 лип­ня 1700 р. до Голо­ві­на дові­дує­мо­ся, що коли Ящен­ко при­ї­хав до Бату­ри­на, Чет­вер­тинсь­кий був уже там. Тоді за нака­зом Мазе­пи князь напи­сав листа до ногайсь­ких мурз, з яким гетьман від­пра­вив до мурз послан­ців– Гор­дея, кот­рий доб­ре знав „бусур­мансь­ку” мову, а разом з ним і Ящен­ка. Тепер же, через два міся­ці, вони повер­та­ли­ся назад, а з ними їха­ли 6 татар, посла­них мур­за­ми. Про їхнє при­бут­тя до Пере­я­с­ла­ва вже пові­до­мив пере­я­с­лавсь­кий пол­ков­ник. Гетьман про­сив доне­сти про цю спра­ву царю та запи­ту­вав, чи про­пус­ка­ти його послан­ців з тата­ра­ми до Моск­ви, чи затри­ма­ти. З цьо­го ж листа діз­нає­мо­ся, що про про­по­зи­цію ногайсь­ких мурз Мазе­па гово­рив під час пере­бу­ван­ня взим­ку в Москві як Пет­ру І, так і Головіну16 .св. Іва­на Хре­сти­те­ля в Рильсь­ку — 2.000 зол(отих). Не мог­ла стар­ши­на під­раху­ва­ти щедрих пожертв Мазе­пи на мило­стині мона­сти­рям, церк­вам, мит­ро­по­ли­там, архіє­пис­ко­пам, єпис­ко­пам, архі­манд­ри­там і іншим духов­ним із Гре­ції, Пале­сти­ни, Мол­давії, Воло­щи­ни, Сер­бії, Бол­гарії, Поль­щі й Лит­ви, в Україні чужин­цям, духов­ній стар­шині, різ­ним церк­вам, українсь­ким мона­сти­рям, чен­цям, сту­ден­там і бран­цям, але зна­ла, що за 23 роки сво­го гетьман­ства давав Мазе­па щоро­ку 1.000 зол(отих) на київсь­ких бур­са­ків і 500 зол(отих) Густинсь­ко­му мона­сти­реві. За душу покій­ної гетьма­но­вої роз­дав мона­сти­рям і церк­вам рука­ми кан­це­ля­ри­ста Вой­це­хо­ви­ча 20.000 зол(отих), за виз­во­лен­ня кн. Чет­вер­тинсь­ко­го 3.000 зол(отих), на запис Печерсь­ко­му мона­сти­реві 180.000 імпер(іалів)…»5 Сло­бо­дою, що розта­шо­ва­на на тери­торії села, заво­лодів гетьман Іван Самой­ло­вич, при­ку­пив­ши до неї ще зем­лі, а потім наду­мав її від­да­ти май­бут­ньо­му своє­му зятю кня­зю Юрію Чет­вер­тинсь­ко­му. Але гетьма­на було ски­ну­то і це ста­ло на зава­ді його намі­ру, хоча Чет­вер­тинсь­кий і встиг на цей час засну­ва­ти біля Дунай­ця хутір. Коли Самой­ло­ви­ча не ста­ло, Юрій Чет­вер­тинсь­кий при­ютив в своє­му хуторі вдо­ву ски­ну­то­го гетьма­на і свою наре­че­ну, з якою одру­жи­вся на почат­ку 1660 року.
Дунає­ць­ка Слобід­ка зали­ша­лась в його влас­но­сті. В 1697 році Чет­вер­тинсь­кий потра­пив в татарсь­кий полон, в яко­му про­був декіль­ка років. Коли він звіль­ни­вся з поло­ну, гетьман Мазе­па дав йому «за полонне єго тер­пін­ня» три села, в тому числі і Дунає­ць.
Май­же скрізь в Мало­росії про­во­ди­лись запи­си коза­ків в селя­ни. В Дунай­ці такі запи­си про­во­див князь Чет­вер­тинсь­кий . Піс­ля смер­ті гетьма­на Ско­ро­падсь­ко­го декіль­ка дунає­ць­ких коза­ків жалі­лись Полу­бот­ку, що їх вер­та­ють в селя­ни і про­си­ли вида­ти наказ, щоб князь не міг пере­тво­рю­ва­ти їх на крі­па­ків. Про задо­во­лен­ня про­хан­ня відо­мо­стей в архіві гетьмансь­кої кан­це­лярії немає. 
Дела РГА­ДА, фонд 248 — Сенат, опись 29 с О при­сыл­ке дела по чело­би­тью Андре­евой жены Лизо­гу­бо­вой Прас­ко­вьи Микла­шев­ской з бра­тья­ми с Андре­ем, Сте­па­ном, Ива­ном Микла­шев­ски­ми о недви­жи­мом и дви­жи­мом име­нии кня­зя Юрья Чет­вер­тен­ско­го и реше­ния гене­раль­но­го суда. Дело то же.
Ж. .Izabela Horainowna 
Ж. Ана­ста­сия Самой­ло­вич
Миха­ил Гав­ри­и­ло­вич (+1763) Michal
rotmistrz wojsk krolewskich, podkomorzy braclawski 1740, starosta utajkowski i zyczynski 1740, 
От пер­во­го бра­ка. Без­де­тен.
m.Helena Zurakowska; S.P. 
Вла­ди­слав Гав­ри­и­ло­вич (+1785); Wladyslaw
podkomorzy krolewski, starosta utajkowski 1766, 
~ m.Katarzyna Radziminska 
Алек­сандр Гав­ри­и­ло­вич Aleksander
pulkownik wojsk koronnych, podsedek braclawski 1744, podkomorzy braclawski 1765, starosta pultowiecki,
Олек­сандр був брац­лавсь­ким під­ко­морієм та пул­тівсь­ким ста­ро­стою. В 1739 р. він одру­жи­вся в Тивро­ві з Іоан­ноо Ост­ровсь­кою. У них наро­ди­ло­ся чет­ве­ро синів та доч­ка. Олек­сандр Чст­вер­тинсь­кий був одним з най­ак­тив­ні­ших учас­ни­ків Барсь­кої кон­фе­де­ра­ції 1768 р. Під час при­ду­шен­ня кон­фе­де­ратів російсь­ки­ми війсь­ка­ми потра­пив у полон і помер в неволі у Моги­леві-Подільсь­ко­му 1769 р. Похо­ва­ний в Ста­ро­ко­стян­ти­но­ві. 
+Mikolajow 1769; 
~ m.Joanna Ostrowska 
Свя­то­слав Гав­ри­и­ло­вич {Swietoslaw} (†Sachnów 1759)
~ [Tywrów 1739] m.Anna Ostrowska 
Ста­ни­слав Гав­ри­и­ло­вич Stanislaw
1m: Eufemia Suchorska; [ojciec: Stanisław Suchorski; matka: Agnieszka Wielhorska]
2m: N Zamoyska 
Сте­фан Гав­ри­и­ло­вич Stefan
starosta zyczynski 1771; m.N Bosniacka 
Вла­ди­мир Гав­ри­ло­вич Wlodzimierz (†1750)
starosta utajkowski; 
m.Teresa Bosniacka; 
daughter
m.N Jelowiecki 
Bogumila
~ m. Jan Radziminski 
daughte
m.N Porczynski 
Franciszka
m.N Nowowiejski 
daughte
Benedictine nun 
Domicela
Захарій Яро­шинсь­кий (1700–1774), отри­мав­ши й зем­лі сво­го без­діт­но­го бра­та Авгу­сти­на, роз­ши­рив палац у Васи­лів­ці, вла­шту­вав кап­ли­цю, запро­сив з Він­ни­ці капу­ци­на на поса­ду капе­ла­на, ство­рив війсь­ко з від­да­них йому коза­ків і дра­гун та 3 люто­го 1756 р. почав зброй­ну сутич­ку із засто­су­ван­ням навіть 4-х гар­мат за ово­лодін­ня Тивро­вим. При­во­дом для цьо­го ста­ло загар­бан­ня Яро­шинсь­ким части­ни Васи­лівсь­ко­го лісу, яка нале­жа­ла Кале­тинсь­ким, і вигнан­ням робіт­ни­ків Яро­шинсь­ко­го з Васи­лів­ки його опо­нен­та­ми. Війсь­ку Захарія з 200 воя­ків вда­ло­ся захо­пи­ти Тиврів, у від­по­відь пані Домі­целія Кале­тинсь­ка з роду Чет­вер­тинсь­ких від­да­ла наказ загар­ба­ти і спа­ли­ти Васи­лів­ку та Шерш­ні, що част­ко­во вда­ло­ся зро­би­ти. Супереч­ку вирі­ши­ли через суд, Захарій Яро­шинсь­кий спла­тив чималі штра­фи, втім, зали­ши­вся потуж­ним регіо­наль­ним зем­ле­влас­ни­ком. 
1m: N Kaletynski; 
2m: N Czarniecki, starosta karolinski

25 коле­но

Фели­ци­ан-Сте­фан Сте­фа­но­вич Felicjan Stefan (+1756)
starosta daniszewski; dziedzic dóbr Markówki, Kopijówki i innych
m.Katarzyna Jelowicka, [ojciec: Mikołaj Jełowicki, stolnik wołyński; matka: Franciszka ks. Czetwertyńska] 
Доми­цел­ла Сте­фа­нов­на Domicella
~ za Olizarem
Мари­ан­на Сте­фа­нов­на Marianna
za Sadowskim
Ludwike 
zakonnice Dominikanke
Анто­ний-Вла­ди­мир Сте­фа­но­вич Antoni Wlodzimierz (1740?,1824) 
st. woronowski 1761
Анд­ри­я­шев­ка Ямполь­ско­го уез­да:
а) эрек­ция 1752 года, дан­ная кня­зем Анто­ни­ем Вла­ди­ми­ром Свя­то­полк Чет­вер­тин­ским – С. 57 60
4. Анто­нов­ка Ямполь­ско­го уез­да: а) содер­жа­ние эрек­ции, дан­ной Анто­ни­ем Вла­ди­ми­ром Свя­то­полк Чет­вер­тин­ским на имя свя­щен­ни­ка Залуц­ко­го в 1752 году; 
В 1824 при­знан в Рос­сии кня­зем Цар­ства Поль­ско­го по про­ис­хож­де­нию от кня­зя Алек­сандра Юрье­ви­ча, вла­дель­ца села Чет­верт­ня, потом­ка вели­ко­го кня­зя Рюри­ка 2С:Стеф.Нкл.Нкл-ча
starosta woronowski 1761
dziedzic dóbr Roziatyna, Włości kniaziej i innych, z żony Anieli Czermińskiej, starościanki drohowyskiej, którą
trzynastoletnią zaślubił, zostawił syna Kajetana, kasztelana lwowskiego, 1786, po którym córka Zofia 10 voto za N. Sliźniem 20 voto za Kalasantym księciem Czetwertyńskim, marszałkiem gub. podolskiej 
m.Aniela Czerminska 
Януш Сте­фа­но­вич Janusz
Вавр­жи­нец Сте­фа­но­вич Wawrzyniec
starosta rastowiecki 1751
~ Maryanne Szeniawsка
Васи­лий Юрье­вич Wasyl
a canon (Bazylianin)
Улья­на Юрьев­на (1674—до 1725)
Спо­чат­ку село мало назву «Вос­ків­ці» (від сло­ва «воск» — тут були поши­рені бджіль­ниц­тво і видо­бу­ван­ня вос­ку), але з часом пере­тво­ри­ло­ся на сучас­ну назву. 1666 — 38 гос­под, селян, з них 27 «ора­ли на 4-х волах, 11 — на 2-х волах»; коза­ки не пока­за­ні. В 17 ст. вільне війсь­ко­ве село, «до рату­ші Сріб­нянсь­кої при­слу­ша­ю­че».
Близь­ко 1700 гетьман І, Мазе­па надав його кн. Юрію Чет­вер­тинсь­ко­му; потім дея­кий час селом володів брат його Ян Чет­вер­тинсь­кий. 1723 В. були від­пи­сані на Мало­російсь­ку коле­гію. Коли б.т. М. В. Ско­ро­падсь­кий (пле­мін­ник гетьма­на І. Ско­ро­падсь­ко­го) одру­жи­вся на доч­ці Чет­вер­тинсь­ко­го, він одер­жав у посаг В., володів ними і в 1737; у цей час у селі було 70 госп. селян і 59 госп. коза­ків (18 вибор­них, 41 під­по­міч­ник).
~ Михай­ло Васи­лье­вич Ско­ро­падсь­кий бун­чу­ко­вий това­рищ, гене­раль­ный пид­скар­бий (1741-1758) 2 брак дочь гетьма­на Дани­лы Апо­сто­ла. 
СКО­РО­ПАД­СКИЙ МИХАЙ­ЛО ВАСИ­ЛЬЕ­ВИЧ. 1697 — 02.01.1758. Гене­раль­ный под­скар­бий (с 1741) и бун­чу­ко­вый това­рищ. Женат три­жды. Пер­вая жена княж­на ЧЕТ­ВЕР­ТИН­СКАЯ УЛЬЯ­НА ЮРЬЕВ­НА (? — до 1725). Вто­рая жена с 1725 АПО­СТОЛ ПАРАС­КА ДАНИ­ЛОВ­НА (? — 1.11.1731) дочь гет­ма­на. Сын — ИВАН. Тре­тья жена с 1747, ШИРАЙ МАР­ФА СТЕ­ПА­НОВ­НА (? — 29.02.1764). Дети: ПЕТР, ЯКОВ. АННА (муж с 1740 — ЛИВЕН ЮРИЙ ГРИ­ГО­РЬЕ­ВИЧ, гене­рал-май­ор). 
121.105. Анто­ний Вла­ди­ми­ро­вич {Antoni Stanislaw} (*1748 †Warszawa 8.VI.1794)
st. markowiecki, rotmistrz kawalerii narodowej 1785, kasztelan przemyski 1780, +killed by the Warsaw mob 8.6.1794 (his children had to escape to Russia); князь Антон-Ста­ни­слав Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский, касте­лян Пше­мыш­ля, наобо­рот, под­дер­жи­вал Рос­сию во вре­мя вос­ста­ния Костюш­ко, но был за это каз­нён поль­ски­ми повстан­ца­ми. Его тра­ги­че­ская судь­ба тро­ну­ла серд­це Импе­ра­три­цы Ека­те­ри­ны II и она щед­ро воз­на­гра­ди­ла его детей за отцо­ву вер­ность рус­ским инте­ре­сам. 
~ 1) [1775] Bss Tekla von Campenhauzen, (†Markowicze 1781) [ojciec: Ignacy Kampenhauzen, st. sielecki; matka: Konstancja Cieszkowska];
~ 2) (1791) Css Colette Choloniewska (*1771+13.3.1840) в име­нии Ски­дель , кото­рый рос­сий­ская импе­ра­три­ца Ека­те­ри­на II в сен­тяб­ре 1795 г. сво­им ука­зом пере­да­ла в «веч­ное и потом­ствен­ное вла­де­ние» вдо­ве кня­зя Анто­на Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го Кале­те Чет­вер­тин­ской вме­сте с 1500 душа­ми кре­стьян трех быв­ших сто­ло­вых име­ний Грод­нен­ской коро­лев­ской эко­но­мии, – Ски­де­ля , Кот­ры и Ско­лу­бо­ва [1; с. 26.]. Преды­ду­щим вла­дель­цем этих име­ний был послед­ний король Речи Поспо­ли­той Ста­ни­слав Август Поня­тов­ский. В 1820-х годах, пыта­ясь улуч­шить состо­я­ние лежа­ще­го «на боль­шой доро­ге из Грод­но в Виль­ню» и раз­граб­лен­но­го во вре­мя Оте­че­ствен­ной вой­ны 1812 г. име­ния, кня­ги­ня Кале­та Чет­вер­тин­ская отби­ра­ла луч­шие зем­ли у сво­их кре­стьян и мещан Ски­де­ля и отво­ди­ла их под фоль­вар­ки, в кото­рых они обра­ба­ты­ва­лись эти­ми же кре­стья­на­ми посред­ством пан­щи­ны. Про­изо­шло посте­пен­ное закре­по­ще­ние поль­зо­вав­ших­ся ранее широ­ки­ми льго­та­ми мещан. Неза­кон­ные дей­ствия Чет­вер­тин­ской вызва­ли в 1827 г. вол­не­ния сре­ди жите­лей Ски­де­ля , кото­рые были подав­ле­ны при помо­щи при­слан­ной в помощь кня­гине воен­ной коман­ды [1; с. 32 — 33.]. Име­ние Ски­дель ста­ло при­над­ле­жать к чис­лу наи­бо­лее круп­ных в Грод­нен­ской губер­нии. 
122.105. Mikołaj Janusz
1764; bezpotomny; rotmistrz wojsk koronnych
123.105. Jozef; 
Без­де­тен
m.Jozefa Orzecka 
124.105. Michal
bezpotomny; Order św. Stanisława 1791
125.105. Karol
bezpotomny
125а.105. Maria
Миха­ил Алек­сандр Вла­ди­сла­вич {Michal Aleksander} (*19.IX.1741 †Warszawa 7.VIII.1796)
rotmistrz kawalerii narodowej, starosta tuszynski i zytomierski 1775; 
Михай­ло Олек­сандр (* 19 верес­ня 1741 — † 7 лип­ня 1796, Вар­ша­ва) — най­стар­ший син кня­зя Вла­ди­сла­ва Гав­ри­ло­ви­ча та його дру­жи­ни Кате­ри­ни Рад­зи­міньсь­кої, брат чер­ні­гівсь­ко­го каш­те­ля­на Фелі­ція­на. Хорун­жий пол­ку гвар­дії ВКЛ, в 1768 році флігельад’ютант коро­ля, потім рот­містр наро­до­вої кава­лерії. Посол сей­му 1773 року, засі­да­тель сей­мо­вої деле­га­ції з Антонієм Св.-Четвертинським. Через осо­би­стий інте­рес спо­чат­ку не про­ти­діяв рефор­мам. Був про­тив­ни­ком кон­сти­ту­ції 3 трав­ня 1791, у Льво­ві агіту­вав за Тар­го­ви­ць­ку кон­фе­де­ра­цію. Жито­мирсь­кий староста[1] за рішен­ням сей­му 1773-75 років отри­мав поса­ду посі­дан­ням «емфі­тев­тич­ним» разом з поса­дою ста­ро­сти тушинсь­ко­го та війтівствами.[2] Був влас­ни­ком Губи­на (Волинсь­ке воє­вод­ство).
m.Konstancja von Bruchenthal (†1792) [ojciec: Józef hr. von Bruchenthal; matka: Dorota Koss von der Emsel]; (1°-v. Skarbek)
Фели­ци­ан Вла­ди­сла­вич {Felicjan}
szambelan krolewski 1775, kasztelan czernichowski 1792
m.Justyna Karszanka 
Габ­ри­эль Алек­сан­дро­вич {Gabriel Ferdynand}
kawaler orderu sw.Stanislawa 1790 
Мар­це­лий Йозеф Алек­сан­дро­вич {Marceli Jozef}
Мно­гие пред­ста­ви­те­ли рода при­дер­жи­ва­лись анти­рос­сий­ской поли­ти­ки, напри­мер во вре­ме­на Бар­ской кон­фе­де­ра­ции князь Мар­це­лий Йозеф Свя­то­полк-Чет­вер­тын­ский (Marceli Józef Czetwertyński) ездил в Кон­стан­ти­но­поль искать сою­за у сул­та­на. Отец Мар­це­лия Йозе­фа — князь Алек­сандр (Aleksander Czetwertyński), при­над­ле­жа к эли­те поль­ско­го дво­рян­ства, был одним из актив­ней­ших участ­ни­ков Бар­ской кон­фе­де­ра­ции в 1768 г. Во вре­мя сра­же­ния поль­ских кон­фе­де­ра­тов с рус­ски­ми вой­ска­ми попал в плен и умер в нево­ле в Моги­ле­ве-Костром­ском в 1769 г. Турец­кий сул­тан Муста­фа III (1757—1774), при­няв Мар­це­лия в каче­стве пред­ста­ви­те­ля Речи Поспо­ли­той, поз­во­лил поль­ским кон­фе­де­ра­там перей­ти через Бол­га­рию, отку­да они пере­пра­ви­лись в Поль­шу. В 1771 г., при­ни­мая уча­стие в ата­ке на кре­пость Дзюрд­зев, был ранен в руку. Мар­це­лий Йозеф, кава­лер орде­на Свя­то­го Ста­ни­сла­ва, женил­ся с раз­ре­ше­ния папы Пия VI в 1782 г. в Янко­ве на сво­ей дво­ю­род­ной сест­ре, вдо­ве Яко­ва Кор­са­ко­ва, преж­ней при­двор­ной даме Импе­ра­три­цы Ека­те­ри­ны II, Бар­ба­ре (Barbara Czetwertyńska). Умер в 1799 г. Похо­ро­нен в Тивро­ве (Вин­ниц­кая область, непо­да­лё­ку от Анто­по­ля и Лады­жи­на, родо­вых рези­ден­ций Свя­то­полк-Чет­вер­тын­ских).
kawaler orderu sw.Stanislawa 1790; 
Мар­целій Йозеф на старій Чет­верт­ні і Горинь­гроді Свят­полк-Чет­вер­тинсь­кий, орде­на Свя­то­го Стані­сла­ва кава­лер, дідич Янко­ва і Май­ко­ва, дру­гий син Олек­сандра, одру­жи­вся з доз­во­лу папи Пія VI в 1782 р. в Янко­ві зі своєю дво­юрід­ною сест­рою, вдо­вою Яко­ва Кор­са­ко­ва, колиш­ньою при­двор­ною дамою Кате­ри­ни II, Бар­ба­рою. Через дев’ять років піс­ля одру­жен­ня вона помер­ла, не зали­шив­ши дітей: В часи Барсь­кої кон­фе­де­ра­ції Мар­целій їздив до Кон­стан­ти­но­по­ля шука­ти сою­зу в сул­та­на. Остан­ній доз­во­лив кон­фе­де­ра­там перей­ти через Бол­гарію, звід­ки вони пере­пра­ви­лись до Поль­щі. В 1771 p., беру­чи участь в ата­ці на фор­те­цю Дзюрд­зев, був пора­не­ний в руку. Помер в 1799 р. Похо­ва­ний в Тивро­ві.( Кас­пер Несец­кі. Гер­баж Поль­скі. — Ліпськ, 1839. — 1. 3. — С. 255-270; Радян. енцик­лоп. історії Украї­ни. — К., 1972 — Т. 4. — С. 493.) 
ОПИС ДОКУ­МЕН­ТІВ, ЯКІ ЗБЕРІ­ГА­ЛИ­СЯ В МАЄТ­КУ КНЯЗІВ ЧЕТ­ВЕР­ТИНСЬ­КИХ , СЕЛІ ЯНКО­ВІ»
Ниж­че­на­ве­де­ний доку­мент містить­ся в акто­вій книзі Він­ни­ць­ко­го ниж­ньо­го земсь­ко­го повіто­во­го суду за 1800 р. (ДАВО.— Ф. 470. — Оп. 2. — Спр. 16. — Арк. 32-57). Він є скла­до­вою части­ною пов­но­го опи­су май­на, яке зали­ши­ло­ся піс­ля смер­ті кня­зя Мар­целія Чет­вер­тинсь­ко­го . Загаль­ну назву доку­мент має таку: «Реєстр речей, сум та інших рема­нен­тів, також доку­мен­тів, що зали­ши­лись по помер­ло­му Я. О. К., Його Мило­сті, Мар­целієві Чет­вер­тинсь­ко­му , Під­ко­морієві Його Королівсь­кої Мило­сті Польсь­ко­го, кава­ле­ро­ві орде­на Свя­то­го Стані­сла­ва, Я. О. Княж­ною, її Милістю, Маріан­ною Чет­вер­тинсь­кою , позо­ста­лою дру­жи­ною, в поряд­ку прий­нят­тя при­ся­ги, дня п’ятнадцятого, груд­ня, 1799 p., пере­пи­са­ний». 
Без­де­тен.
~ Barbara ks. Czetwertyńska; (1°-v. Jakub Korsakow, generał wojsk rosyjskich)
У сільсь­ко­му Свя­то-Пре­об­ра­женсь­ко­му хра­мі в с. Чет­верт­ня Мане­ви­ць­ко­го р-ну досі збері­га­ють­ся дари від цари­ці Кате­ри­ни ІІ, які та надісла­ла при­хо­жа­нам, роз­чу­лив­шись із наго­ди смер­ті своєї подруж­ки – кня­гині Бар­ба­ри Чет­вер­тинсь­кої.
Кам’яна древ­ня церк­ва, що колись була мона­стирсь­кою, слу­гує уси­паль­ни­цею князів Чет­вер­тинсь­ких. Але в її сті­нах досі є унікаль­ні речі, які, най­і­мо­вір­ні­ше, пода­ро­вані самою Кате­ри­ною ІІ! Мало того, в істо­рич­них дослід­жен­нях кін­ця 19 ст. є свід­чен­ня про те, що чет­верт­нянсь­ко­му хра­му (а тоді Чет­вер­тинсь­ко­му мона­сти­реві) імпе­ра­три­ця від­дя­чи­ла за повер­нен­ня до православ’я… свої­ми сукен­ка­ми. Їх вона, за однією і більш досто­вір­ною вер­сією, пере­да­ла в Чет­верт­ню із самісінь­кої Моск­ви; за іншою – при­вез­ла сама, об’їжджаючи тери­торії Російсь­кої імпе­рії, що від унії повер­ну­ли­ся до пра­во­слав­ної віри. З царсь­ких спід­ни­ць потім ніби поши­ли цер­ков­ні ризи.
У 1782 р. в Чет­верт­ні з’явилася гоно­ро­ва невіст­ка. Мар­целій Йозеф Чет­вер­тинсь­кий узяв за дру­жи­ну при­двор­ну даму Кате­ри­ни ІІ (свою дво­юрід­ну сест­ру!), вдо­ву Яко­ва Римсь­ко­го-Кор­са­ко­ва, Бар­ба­ру. Вона на ту пору мала тро­хи біль­ше 30 літ. Услід за чоло­віком переї­ха­ла з Моск­ви на Волинь, чима­ло часу про­во­ди­ла у родо­во­му маєт­ку на Він­ни­чині в с. Анто­поль (де донині є палац, в яко­му совєти роз­мі­сти­ли пси­хіат­рич­ний заклад) або у Чет­верт­ні.
Та навіть піс­ля переїз­ду на Волинь Бар­ба­ра не втра­ти­ла зв’язків із Кате­ри­ною ІІ. Особ­ли­во шану­ва­ла пра­во­слав­ну оби­тель у Чет­верт­ні. У книзі «Волынь. Істо­ри­че­скія судь­би Юго-Запад­на­го края» (С.-Петербург, 1888 р.) зазна­че­но, що серед тих хра­мів, що від като­ли­циз­му повер­ну­ли­ся до православ’я, були два бази­ліансь­ких мона­сти­рі – Загає­ць­кий та Чет­вер­тинсь­кий.
При­двор­ній дамі Кате­ри­ни недов­го суди­ло­ся жити у дру­го­му шлю­бі. Неві­до­мо, чи була вона щас­ли­ва в тому шлю­бі. Однак помер­ла кня­ги­ня 1791-го, на 41-му році жит­тя. Ста­ло­ся це на Він­ни­чині, де у Чет­вер­тинсь­ких був маєток (в с. Анто­поль). Кате­ри­на ІІ дуже перей­ня­ла­ся втра­тою, воче­видь, близь­кої подру­ги. Поза­як піс­ля смер­ті Бар­ба­ри на згад­ку про неї при­сла­ла в мона­стир у Чет­верт­ню, у під­зе­мел­лях яко­го вона похо­ва­на, щед­рі дарун­ки: 32-кіло­гра­мо­ве Єван­геліє, над­ру­ко­ване у Москві 1759-го, та дві іко­ни. За міс­це­вою леген­дою, саме ці обра­зи колись вря­ту­ва­ли село від холе­ри.
Піс­ля смер­ті Бар­ба­ри у мона­стирсь­ко­му хра­мі на колоні роз­мі­сти­ли мар­му­ро­ву пли­ту, де викар­бу­вані відо­мо­сті про кня­ги­ню. Похо­ва­ли Бар­ба­ру теж тут. Най­і­мо­вір­ні­ше, вона досі покоїть­ся у під­ва­лах церк­ви. Свя­то бере­жуть тут Єван­геліє, де теж є дар­чий напис, та іко­ну Бого­ро­ди­ці Воло­ди­мирсь­кої, на якій теж викар­бу­вані сло­ва: «Кня­гині Вар­варі Мар­целіо­вій Свя­то­пол­ко­вій Чет­вер­тинсь­кий. Той образ Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці Воло­ди­мирсь­кої даро­ва­ний від Най­я­с­ні­шої Імпе­ра­тор­ки Кате­ри­ни Дру­гої та з бла­го­сло­вен­ням офіру­ва­ний для мона­сти­ря Чет­вер­тинсь­ко­го з наго­ди смер­ті року 1791-го 21 жовтня».
Вин­сен­тий Яро­слав Алек­сан­дро­вич {Wincenty Jaroslaw}
~ m.Teresa Kurdwanowska (1°-v. Krasicki)
Кле­менс Анто­ний Алек­сан­дро­вич {Klemens Antoni}, fl 1780
Напри­кін­ці XVIII ст. Іль­ків­ка як влас­ність пана Кле­мен­та Чет­вер­тинсь­ко­го (Чет­вер­тинсь­ких), яким ще нале­жа­ли села Янків(Іванівка) і Широ­ка Греб­ля, цен­траль­ний палац яких був у Янко­ві.
Януш Свя­то­сла­вич {Janusz} fl 1789 
bezpotomny; Order św. Stanisława 1789; 
~ Teofila Sadowska
Фло­ри­ан Свя­то­сла­вич {Florian}
Мар­тин Свя­то­сла­вич {Marcin} (*1762 †1833)
~ [1792] Małgorzata Ledóchowska (*1774 †1840) [ojciec: Benedykt Ledóchowski, st. nowosielski]
Brygida; 
~ Radłowski
Helena Свя­то­слав­на
m.N.Dorozynski 
Rozalia Свя­то­слав­на
~ Szymon Bykowski 
Elzbieta Свя­то­слав­на
m.Feliks Kanut Malinski
Barbara Ста­ни­слав­на [2m.]
dama dworu cesarzowej Katarzyny II
Ста­ро­винне полісь­ке село Чет­верт­ня Мане­ви­ць­ко­го рай­о­ну на Волині зас­но­ване в XIV століт­ті і свою назву отри­ма­ло від князів Чет­вер­тинсь­ких. Воно було колись містеч­ком з князівсь­ким зам­ком, сюди на бали з’їжджалася гоно­ро­ва шлях­та. З істо­рич­них дже­рел відо­мо, що у 1437 році в Чет­верт­ні було зас­но­ва­но пра­во­слав­ний мона­стир. Май­же нічо­го не зали­ши­ло­ся з тих часів, тіль­ки гор­до височіє над селом на пра­во­му березі річ­ки Стир велич­ний Свя­то­пре­об­ра­женсь­кий храм, про історію яко­го нам роз­по­вів насто­я­тель оте­ць Сера­фим Сімо­но­вич. хра­мі згід­но із запо­вітом похо­ва­на воло­дар­ка Чет­верт­ні кня­ги­ня Вар­ва­ра, або Бар­ба­ра (1750-1791), яка про­жи­ла лише 41 рік. Її прах збері­гаєть­ся у сар­ко­фазі під цен­траль­ним ана­лоєм. В коло­ну вму­ро­ва­но мар­му­ро­ву пли­ту, де викар­бу­ва­но біо­гра­фію кня­гині. Вона зі знат­но­го роду. 17-річ­ною дів­чи­ною в 1767 році вий­ш­ла заміж за Яко­ва Римсь­ко­го-Кор­са­ко­ва, неза­ба­ром овдо­ві­ла і вдру­ге вий­ш­ла заміж за кня­зя Чет­вер­тинсь­ко­го. Разом з чоло­віком переї­ха­ла жити з Моск­ви до маєт­ку в Чет­верт­ні. Відо­мо, що кня­ги­ня Вар­ва­ра була в при­яз­них сто­сун­ках з російсь­кою імпе­ра­три­цею Кате­ри­ною II. Свід­чен­ням цьо­го є дари від цари­ці Свя­то­пре­об­ра­женсь­ко­му мона­сти­рю, пожерт­ву­вані в день смер­ті кня­гині, 21 жовтня 1791 року. Пода­рун­ки до цьо­го часу збері­га­ють­ся в церкві: дві іко­ни Воло­ди­мирсь­кої і Казансь­кої Бого­ро­ди­ці та унікальне ста­ро­винне Єван­геліє, яке разом з опра­вою важить 32 кіло­гра­ми. Над­ру­ко­ване воно в Москві у 1767 році і пере­дане до хра­му з дар­чим напи­сом цари­ці.
~ 1m: Jakub Korsak, Russian General; 
~ 2m: Pr Marceli Jozef Czetwertynski
Adam Сте­фа­но­вич
starosta kruszelnicki; S.P. 
Jozef Сте­фа­но­вич
S.P.

26 коле­но

Helene Фели­ци­а­нов­на 
zakonnice Dominikanke
Сте­фан Фели­ци­а­но­вич Stefan (+1766, Вар­ша­ва)
fl 1757 
Януш-Томаш Фели­ци­а­но­вич {Janusz Tomasz}(*1743 †15.IX.1813)
Князь Януш Томаш Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский (1743 — 15 сен­тяб­ря 1813) — поль­ский дво­ря­нин, камер­гер коро­лев­ский (1765), под­ко­мо­рий коро­лев­ский (1767), каш­те­лян чер­ни­гов­ский (1785—1792).Представитель поль­ско-литов­ско­го кня­же­ско­го рода Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ских. Стар­ший сын ста­ро­сты дуни­шев­ско­го, кня­зя Фели­ци­а­на Сте­фа­на Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го (ум. 1756), и Ката­ри­ны Мари­ан­ны Ело­виц­кой, доче­ри столь­ни­ка волын­ско­го Нико­лая Ело­виц­ко­го. Бра­тья — Сте­фан (ум. 1766) и Анто­ний Ян Непо­му­цен (1744—1830).
Камер­гер (1765) и под­ко­мо­рий (1767) поль­ско­го коро­ля Ста­ни­сла­ва Авгу­ста Поня­тов­ско­го.
В 1768 году Януш Томаш Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский был пол­ков­ни­ком зве­ни­го­род­ско­го повя­та в Бар­ской кон­фе­де­ра­ции. В 1785-1792 годах — каш­те­лян чер­ни­гов­ский. Был чле­ном кон­фе­де­ра­ции Четы­рёх­лет­не­го сей­ма. Кава­лер Орде­на Свя­то­го Ста­ни­сла­ва (1777) и Орде­на Бело­го Орла (1789).
Напи­сал сти­хо­тво­ре­ние на при­бы­тие коро­ля Ста­ни­сла­ва Авгу­ста Поня­тов­ско­го в Брац­лав. В дру­гом сти­хо­тво­ре­нии сокру­шал­ся над судь­бой каз­нен­но­го фран­цуз­ско­го коро­ля Людо­ви­ка XVI.
kasztelan czernichowski 1785; dziedzic na Nowej Czetwertni, Horyszkowicach, Kopijówce i t. d., dobry muzyk i niezły poeta, nieprzyjaciel anarchii i stronnik uchwał sejmu czteroletniego,
~ Иоан­на Ябло­нов­ская, доче­ри ста­ро­сты швец­ко­го и ковель­ско­го, кня­зя Дмит­рия Алек­сандра Ябло­нов­ско­го (1706—1788), и Ката­ри­ны Шем­бек (ум. 1746). 
Тек­ла Фели­ци­а­нов­на {Tekla}
Анто­ний Фели­ци­а­но­вич {Antoni Jan Nepomucen} (1744—09.04.1830)
na Czetwertni, lliomargrodzie, Borowicach, i liamiennym Januszgrodzie ksiaze Swiatopelk Czetwertyński kasztelan Braclawski rotmistrz w wojsku Polskiem, orderów Orla bialego, i S. Stanislawa kawaler,szambelan królewski 1765, stolnik bracławski 1772, chorąży dźwinogrodzki, generał-adiutant królewski 1774, chorąży winnicki 1782, chorąży bracławski 1783, rotmistrz kawalerii narodowej 1786, kaszt. bracławski 1790
Анто­поль Ямполь­ско­го уез­да: а) эрек­ция 1756 г., дан­ная Михай­лом Анто­ни­ем Свя­то­полк Чет­вер­тин­ским от име­ни нахо­дя­щих­ся под его опе­кой мало­лет­них кня­жат: Сте­фа­на, Иоан­на, Анто­ния и Фек­лы Чет­вер­тин­ских; – С.7
б) эрек­ция 1772 г., дан­ная Анто­ни­ем Яном Непо­му­ком Свя­то­полк Чет­вер­тин­ским.
С пере­хо­дом боль­шей части Речи Поспо­ли­той под юрис­дик­цию Рос­сии судь­бы рода так или ина­че нераз­рыв­но ока­за­лись свя­за­ны с исто­ри­ей Рос­сий­ской Импе­рии. Уда­лось выяс­нить что одним из хозя­ев Анто­по­ля был князь Анто­ний Ян Непо­му­цен Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский, (Antoni Jan Nepomucen ks. Światopełk-Czetwertyński) (р 1744- у 1830), пред­ста­ви­тель млад­шей линии кня­зей Чет­вер­тин­ских, Брац­лав­ский косте­лян. Млад­ший сын кня­зя Фели­ци­а­на -Сте­фа­на (Felicjan Stefan ks. Światopełk-Czetwertyński) и Ека­те­ри­ны Ело­вец­кой) Katarzyna Bożeniec-Jełowicka), вла­дел Комар­го­ро­дом, Анто­по­лем, Боро­ви­ча­ми. Имел двух жен — Тере­зу Загор­скую и Анну Ружев­скую. Прав­да во мно­гих источ­ни­ках упор­ми­на­ет­ся лишь одна жена — Анна Рже­ву­ская. От нее он имел семе­рых детей — Кня­зя Йозе­фа, Кня­зя Гот­ф­ри­да, (умер­ше­го в 1844 году и жена­то­го на Гра­фине Марии Бро­ель-Пла­тер имев­шег дочь Эми­лию, вышед­шую замуж за рус­ско­го гене­ра­ла кня­зя Сайн-Вит­гин­штей­на), кня­зя Рай­мун­да, кня­зя Ста­ни­сла­ва, кня­зя Лео­поль­да, пол­ков­ни­ка рос­сий­ской гвар­дии и двух доче­рей — Кате­ри­ну и Тек­лу. Афта­на­зи прав­да ука­зы­ва­ет на четы­рех сыно­вей и трех дочек.
ген.-адьютант(1774) 3С:Фелициан.Стеф.Нкл-ча
kasztelan braclawski 1790 dziedzic na Komargrodzie i Borowiczach.
Уда­лось выяс­нить что одним из хозя­ев Анто­по­ля был князь Анто­ний Ян Непо­му­цен, (р 1744- у 1830), пред­ста­ви­тель млад­шей линии кня­зей Чет­вер­тин­ских , Брац­лав­ский косте­лян. Он вла­дел Комар­го­ро­дом, Анто­по­лем, Боро­ви­ча­ми и имел двух жен — Тере­зу Загор­скую и Анну Ружев­скую, от кото­рых имел семе­рых детей — Кня­зя Йозе­фа, Кня­зя Гот­ф­ри­да, умер­ше­го в 1844 году и жена­то­го на Гра­фине Марии Бро­ель-Пла­тер имев­шег дочь Эми­лию, вышед­шую замуж за рус­ско­го гене­ра­ла кня­зя Сайн-Вит­гин­ши­тей­на, кня­зя Рай­мун­да, кня­зя Ста­ни­сла­ва, кня­зя Лео­поль­да, пол­ков­ни­ка рос­сий­ской гвар­дии и двух доче­рей — Кате­ри­ну и Тек­лу. 
Князь Анто­ний Ян Непо­му­цен Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский (1744 — 9 апре­ля 1830, Вар­ша­ва) — поль­ский дво­ря­нин, депу­тат сей­ма, камер­гер коро­лев­ский (1765), столь­ник брац­лав­ский (1772), хорун­жий зве­ни­го­род­ский и гене­рал-адъ­ютант коро­лев­ский (1774), хорун­жий вин­ниц­кий (1782) и брац­лав­ский (1783), рот­мистр наро­до­вой кава­ле­рии (1786), каш­те­лян брац­лав­ский с 1790 года.
Пред­ста­ви­тель поль­ско-литов­ско­го кня­же­ско­го рода Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ских. Тре­тий сын ста­ро­сты дуни­шев­ско­го, кня­зя Фели­ци­а­на Сте­фа­на Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го (ум. 1756) и Ката­ри­ны Мари­ан­ны Ело­виц­кой, доче­ри столь­ни­ка волын­ско­го Нико­лая Ело­виц­ко­го. Бра­тья — Сте­фан (ум. 1766) и Януш Томаш (1743—1813). В 1765 году Анто­ний Ян Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский был назна­чен камер­ге­ром коро­ля Речи Поспо­ли­той Ста­ни­сла­ва Поня­тов­ско­го. В 1772 году полу­чил долж­ность столь­ни­ка брац­лав­ско­го. В 1774 году — гене­рал-адъ­ютант и хорун­жий зве­ни­го­род­ский. В 1782, 1784 и 1788 годах князь Анто­ний Ян Непо­му­цен Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский изби­рал­ся послом (депу­та­том) на сейм Речи Поспо­ли­той. Был чле­ном кон­фе­де­ра­ции Четы­рех­лет­не­го сей­ма. В 1790 году князь Анто­ний Ян Непо­му­цен Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский стал послед­ним каш­те­ля­ном брац­лав­ским. После 1792 года про­жи­вал в Вар­ша­ве. Будучи чело­ве­ком доб­ро­же­ла­тель­ным и бла­го­че­сти­вым, он был широ­ко ува­жа­е­мым граж­да­ни­ном Вар­ша­вы.
1788 — Раз­рѣ­шеніе, выдан­ное кня­земъ Антоніемъ-Яномъ- Непо­му­вомъ Чет­вер­тынс­вимъ цер­ков­но­му брат­ству села Цапо­в­ви на пра­во вѣч­на­го поль­зо­ванія участ­вомъ зем­ли, назна­чен­нымъ для помѣ­щенія брат­ской пасѣки; так­же осво­бож­деніе той­же пасѣки отъ вся­кихъ даней и деся­т­инъ въ поль­зу эво­но­міи. 1788- Авгу­ста 10. 
~ 1) Тере­за Загор­ская, брак без­де­тен
~ 2) Анна Рушев­ская Anna Ryszewska, в бра­ке роди­лось пять сыно­вей и три доче­ри: Князь Юзеф Кон­стан­тин, пред­во­ди­тель дво­рян­ства Подоль­ской губер­нии, Князь Гот­ф­рид Богу­мил, май­ор рос­сий­ской армии, Князь Рай­мунд, Князь Ста­ни­слав, Князь Лео­польд, пол­ков­ник рос­сий­ской гвар­дии, Княж­на Ека­те­ри­на, Княж­на Анто­ни­на, Княж­на Тек­ла.
Кай­е­тан Анто­но­вич {Kajetan}
kasztelan lwowski 1786starosta Woronowski, kawaler or erów Orla bialego i S.Stanislawa Polskich,st. trawuliński, kaszt. lwowski 1786,
В «Гео­гра­фи­че­ском и эко­но­ми­че­ском опи­са­нии Волын­ской губер­нии, горо­да Луц­ка с его пове­том за 1798 год», що збері­гаєть­ся в Російсь­ко­му архіві дав­ніх актів (Фонд «ВУА», д. 18653 и 7), містить­ся ціка­ва інфор­ма­ція про село одра­зу піс­ля при­єд­нан­ня Волині до вели­кої земель­ної влас­но­сті Російсь­кої імпе­рії, тоб­то піс­ля третьо­го поді­лу Поль­щі в 1796 році. Автор руко­пи­су Ф. Нікітін зазна­чає, що село лежа­ло на лівій сто­роні річ­ки Стир, на якій розта­шо­ву­ва­лись 4 мли­ни, кож­ний на 1 камінь. Мли­ни дія­ли увесь рік. У селі була дерев’яна церк­ва Воз­дви­жен­ня Чес­но­го Хре­ста і три дерев’яних пансь­ких будин­ки. Всьо­го дворів нара­хо­ву­ва­лось 65, а жителів – 410 душ (210 чоло­ві­чо­го ста­ну і 200 жіно­чо­го). Із загаль­но­го чис­ла про­жи­ва­ю­чих в Копил­лі 6 осіб нале­жа­ли до духов­но­го ста­ну (оче­вид­но, сім’я свя­ще­ни­ка), 9 були шлях­ти­ча­ми, 8 мали ста­тус міщан, а 62 крі­па­ки нале­жа­ли Туминсь­ко­му васи­ліансь­ко­му мона­сти­реві, який сто­яв на око­ли­ці сусід­ньо­го села Град­дя. Оренд­ної плат­ні влас­ни­ки мали 52 руб­лі на рік. Влас­ни­ка­ми села були: ста­ро­ста Ігнатій Єло­ви­ць­кий, каш­те­лян Каєтан Свя­то­полк Чет­вер­тинсь­кий, лов­чий Мар­тин Піминсь­кий, лов­чи­ня Єва Чер­нявсь­ка і Туминсь­кий васи­ліансь­кий мона­стир. В описі 1798 року пода­ва­лась також загаль­на харак­те­ри­сти­ка земель­них угідь і занять насе­лен­ня. Ґрунт в Копил­лі був піща­ний, на ньо­му сія­ли жито, пше­ни­цю, овес, ячмінь, греч­ку, про­со, горох, льон, коно­плі. Вро­жай­ність про­ти посіву бува­ла всьо­го вдвічі біль­ша, хоча
~ Aniela Suska
Игна­ций Лав­рен­тье­вич Ignacy
140.121. Борис Анто­но­вич {Borys} (*Marcowicze 1781, +Moscow 23.1.1865)
[1m.] stallmeister of the Russian imperial court, 
У Анто­ния-Ста­ни­сла­ва кня­зя Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го, быв­ше­го касте­ля­ном Пере­мышль­ским, око­ло 1784 г. родил­ся сын Борис. Кня­зья Чет­вер­тин­ские — опо­ля­чив­ши­е­ся Рюри­ко­ви­чи, и пол­ный титул их: кня­зья Свя­то­пол­ки на чет­верне Чет­вер­тин­ские , поэто­му ново­рож­ден­но­го, как и дру­гих пред­ста­ви­те­лей их рода, кре­сти­ли по обря­ду рим­ско-като­ли­че­ской церк­ви, при­чем вос­при­ем­ни­цей была сама Импе­ра­три­ца Ека­те­ри­на. Имен­ным Высо­чай­шим ука­зом от 11-го нояб­ря 1792 г. кн. Борис был запи­сан в лейб-гвар­дии Пре­об­ра­жен­ский полк. — Во вре­мя поль­ских смут 1794 г., отец его был пове­шен поля­ка­ми на гла­зах семьи за при­вер­жен­ность к Рос­сии. Кро­ме Бори­са, у вдо­вы кн. Анто­ния на руках оста­лись две пад­че­ри­цы, от пер­во­го бра­ка его с Капен­гауз; одна — Марья Анто­нов­на, впо­след­ствии быв­шая заму­жем за обер-камер­ге­ром Дмит­ри­ем Льво­ви­чем Нарыш­ки­ным; умная, кра­си­вая, она — друг Ада­ма Чарто­риж­ско­го — поль­зо­ва­лась гро­мад­ным вли­я­ни­ем на Импе­ра­то­ра Алек­сандра I; вто­рая — Жан­не­та Анто­нов­на, сумев­шая настоль­ко рас­по­ло­жить в себе вели­ко­го кня­зя Кон­стан­ти­на Пав­ло­ви­ча, что он хотел, раз­ве­дясь со сво­ей супру­гой Анной, женить­ся на ней, чему энер­гич­но вос­пре­пят­ство­ва­ли Госу­дарь и Госу­да­ры­ня, и Жан­не­та Анто­нов­на вышла замуж за поль­ско­го шлях­ти­ча Выш­ков­ско­го. В оси­ро­те­лом семей­стве при­ня­ла живое уча­стие Импе­ра­три­ца Ека­те­ри­на: отец пал жерт­вой вер­но­сти Рос­сии и рус­ская Импе­ра­три­ца, насколь­ко мог­ла, хоте­ла сво­ею забо­тою о вдо­ве и детях его хоть несколь­ко воз­на­гра­дить эту неза­ме­ни­мую утра­ту. Она немед­лен­но пожа­ло­ва­ла вдо­ве 1500 душ кре­стьян в Лит­ве, в Грод­нен­ской губер­нии, а детей выпи­са­ла в Петер­бург, при­з­ре­ла и обла­го­де­тель­ство­ва­ла сирот. Обе доче­ри были сде­ла­ны фрей­ли­на­ми и поме­ще­ны во двор­це, а моло­дой кн. Борис был опре­де­лен в Кадет­ский кор­пус, отку­да вско­ре, несмот­ря на свои еще почти ребя­че­ские годы, был выпу­щен под­по­ру­чи­ком в Пре­об­ра­жен­ский полк (1-го янва­ря 1796 г.); затем он быст­ро подви­га­ет­ся в чино­про­из­вод­стве. 6-го нояб­ря 1803 г. он вышел в отстав­ку уже с чином пол­ков­ни­ка. Мило­сти дво­ра не пре­кра­ща­лись и при воца­ре­нии импе­ра­то­ров Пав­ла и Алек­сандра; при послед­нем это были отно­ше­ния почти род­ствен­ные, под­дер­жи­ва­е­мые исклю­чи­тель­ною бла­го­склон­но­стью Импе­ра­то­ра Алек­сандра к его сест­ре, Марье Анто­новне. В 1805 г. (18-го июня) кн. Борис посту­пил сно­ва на служ­бу, и мы его видим теперь в рядах лейб-гвар­дии Гусар­ско­го пол­ка. В это вре­мя, несколь­ко отда­лив­шись от сест­ры, он жил почти без­вы­езд­но со сво­им эскад­ро­ном в Цар­ском Селе. Но лишь толь­ко нача­лись напо­лео­нов­ские вой­ны, он решил при­нять уча­стие в них, и его уча­стие в кам­па­ни­ях, начи­ная с 1805 г. и до само­го выхо­да в отстав­ку в 1813 г., мож­но назвать бли­ста­тель­ным: в 1806 г. 12-го янва­ря он награж­ден орде­ном Геор­гия 4 ст., и 24-го фев­ра­ля того же года, золо­той саб­лей с над­пи­сью «за храб­рость»; в 1807 г., 20-го мая, удо­сто­ил­ся полу­чить даже прус­ский орден «Pour le mérite», и 21-го сен­тяб­ря того же года орден Вла­ди­ми­ра 3 ст.; в 1808 г., 20-го мая, — Анны 2 ст. В кам­па­нии 1805 г. он состо­ял при гр. Голе­ни­ще­ве-Куту­зо­ве, а в кам­па­нии 1807 г. при фельд­мар­ша­ле гр. Камен­ском. После этих воен­ных подви­гов кн. Чет­вер­тин­ский в 1810 г., 11-го фев­ра­ля, сно­ва оста­вил служ­бу, несмот­ря на убеж­де­ния вели­ко­го кня­зя Кон­стан­ти­на Пав­ло­ви­ча и на жела­ние само­го Импе­ра­то­ра удер­жать его на служ­бе. Отстав­ка его и в этот раз была непро­дол­жи­тель­на. Вой­на с Напо­лео­ном вызва­ла силь­ный подъ­ем пат­ри­о­ти­че­ско­го духа; нача­лись пожерт­во­ва­ния на сфор­ми­ро­ва­ние опол­че­ния, и одним из круп­ных жерт­во­ва­те­лей был гр. Дмит­ри­ев-Мамо­нов, на сред­ства кото­ро­го обра­зо­ван был осо­бый полк. 1-го июля 1812 г. коман­ди­ром это­го пол­ка, кото­рый был назван Пер­вым Кон­ным Каза­чьим пол­ком, Импе­ра­тор назна­чил кн. Б. А. Чет­вер­тин­ско­го . По мино­ва­нии опас­но­сти кн. Чет­вер­тин­ский сно­ва уда­лил­ся в отстав­ку (16-го июля 1813 г.). 6-го апре­ля 1835 г. он был пожа­ло­ван в долж­ность штал­мей­сте­ра дво­ра Его Вели­че­ства, с чином дей­стви­тель­но­го стат­ско­го совет­ни­ка, и полу­чил орден Ста­ни­сла­ва 1 ст. (5-го декаб­ря 1837 г.) и Анны 1 ст. (11-го сен­тяб­ря 1839 г.). Послед­ние годы сво­ей жиз­ни кн. Ч. про­жил в Москве, в казен­ном доме у Колы­маж­но­го дво­ра, где и скон­чал­ся 23-го янва­ря 1865 г., на 81-м году жиз­ни.
Источ­ни­ки: 1) Послуж­ной спи­сок кн. Бори­са Анто­но­ви­ча Чет­вер­тин­ско­го . 2) «Рус­ская Ста­ри­на», т. III, 1871 г., июнь. «Памят­ные замет­ки Д. В. Дави­до­ва» — «Кн. Чет­вер­тин­ский , брат Марии Анто­нов­ны Нарыш­ки­ной». 3) «Рус­ская Ста­ри­на», стр. 630, т. V, 1872 г. «Денис Васи­лье­вич Давы­дов». 4) «Осм­на­дца­тый век», сбор­ник П. Бар­те­не­ва, т. IV, стр. 194. «Послед­ний король поль­ский в Гродне и Лит­ва в исхо­де ХVIII в», М. Ф. де Пуле. 5) «Архив кн. Ворон­цо­ва», т. 23. Пись­мо Н. М. Лон­ги­но­ва к гр. С. Р. Ворон­цо­ву из С.-Петербурга от 28-го июня 1812 г. 6) «Сбор­ник Рус­ско­го Исто­ри­че­ско­го Обще­ства», 16 т., стр. 288, 289 и 393; 47 т., стр. 272, 316, 482 и 483; т. 73, стр. 107. 98 т. 7) «Рос­сий­ская родо­слов­ная кни­га», изд. кн. Пет­ром Дол­го­ру­ким, стр. 120—127.
~ m.1811 Pss Natalia Fedorovna Gagarina (*1791 +1883), a dau.of Pr Fedor Sergeievich Gagarin by Pss Praskovia Yurievna Trubetskaya 
ххх.121. Жанет­та Анто­нов­на {Joanna} 
m.N.Wyszkowski 
Она роди­лась в 1777 году. Ровес­ни­ца импе­ра­то­ра, зна­чит. В дет­стве лиши­лась мате­ри, а потом и отца. Когда князь Антон-Ста­ни­слав Чет­вер­тин­ский , про-рус­ски настро­ен­ный, погиб во вре­мя мяте­жа в Вар­ша­ве в 1794 году, импе­ра­три­ца Ека­те­ри­на пожа­ло­ва­ла его вто­рую жену в статс-дамы, а доче­рей во фрей­ли­ны и при­гла­си­ла в Петер­бург. Про судь­бу Марии, вышед­шей замуж за Нарыш­ки­на, все зна­ют, так что не будем отвле­кать­ся. Жанет­та же дол­го оста­ва­лась в деви­цах и лишь в 1816 году состо­я­лась ее сва­дьба с поля­ком Севе­ри­ном Выш­ков­ским. Моло­до­же­нам было 45 (ему) и 38 или 39 (ей). В чем же дело? Поче­му так дол­го деви­ца из при­лич­ной семьи, не кро­ко­ди­ли­ца на мор­доч­ку, да еще фрей­ли­на, так дол­го не мог­ла най­ти себе сужен­но­го? Дело в том, что Жанет­та была еще и често­лю­би­ва. Мария ста­ла любов­ни­цей импе­ра­то­ра, види­мо, ее сест­ре это­го пока­за­лось мало. Когда ею не на шут­ку увлек­ся вели­кий князь Кон­стан­тин Пав­ло­вич, увлек­ся настоль­ко, что чуть ли не каж­дый день обе­дал у Нарыш­ки­ных, что­бы встре­тить­ся с дамой серд­ца, настоль­ко, что в 1805 году решил раз­ве­стись с женой, Жанет­та реши­ла, что выта­щи­ла счаст­ли­вый билет. Но вели­кой кня­ги­ней ей стать так и не уда­лось, раз­во­ду вос­про­ти­ви­лась цар­ская семья. Как пишет Ф.Ф.Вигель, «При­вя­зан­ность к ней цеса­ре­ви­ча Кон­стан­ти­на Пав­ло­ви­ча до того про­сти­ра­лась, что, хотя он был уже женат, хотел он раз­ве­стись со сво­ею Анною Федо­ров­ною, что­бы на ней женить­ся. Вдов­ству­ю­щая импе­ра­три­ца все­ми сила­ми про­ти­ви­лась сему сою­зу, и напрас­но; ибо этот брак был бы в тыся­чу раз при­лич­нее, чем тот, в кото­рый он после всту­пил [с Жанет­той Лович]. Бле­стя­щие пар­тии пред­став­ля­лись для этой княж­ны, но с често­лю­би­вы­ми сво­и­ми надеж­да­ми она отвер­га­ла их.» И толь­ко в 1816 году, когда цеса­ре­вич был уже по уши влюб­лен в дру­гую Жанет­ту (и тоже поляч­ку), Груд­зин­скую, наша геро­и­ня поня­ла, что ждать боль­ше нече­го и вышла нако­нец замуж. Импе­ра­тор Алек­сандр пожа­ло­вал фрей­лине в при­да­ное 200 тысяч руб­лей и запла­тил за наем дома, в кото­рый пере­еха­ли моло­до­же­ны. Надо ска­зать, что фрей­ли­нам при­дан­ное от каз­ны дава­ли, но не таких огром­ных раз­ме­ров. Види­мо, сыг­ра­ло роль то, что Жанет­та была сест­рой Марии. И хотя царь уже рас­стал­ся к тому момен­ту с Нарыш­ки­ной, он счи­тал сво­им дол­гом помо­гать ее род­ствен­ни­кам. Жанет­та, ока­зав­шись заму­жем за ярым поль­ским пат­ри­о­том, уеха­ла из Рос­сии и боль­шую часть жиз­ни про­ве­ла за гра­ни­цей. Умер­ла она 18 Авгу­ста 1854 г. в Мюн­хене, где и была похо­ро­не­на. Стар­шая сест­ра Марии, княж­на Жанет­та Анто­нов­на (1777-1854), была не столь кра­си­ва и при­вет­ли­ва. Она дол­гое вре­мя была не заму­жем. Но ещё до сво­ей женить­бы на Анне Фёдо­ровне, Жанет­той очень увлек­ся вели­кий князь Кон­стан­тин Пав­ло­вич. Вели­ко­го кня­зя в 16 лет импе­ра­три­ца выну­ди­ла женить­ся, но его брак не сло­жил­ся. Сам Кон­стан­тин был с женой чрез­вы­чай­но груб, она тоже тяго­ти­лась этим бра­ком и в 1799 году поки­ну­ла Рос­сию для лече­ния, не желая воз­вра­щать­ся. А после ссо­ры с супру­гой, цеса­ре­вич Кон­стан­тин всё чаще искал встреч с Жане­той Анто­нов­ной. Кон­стан­тин Пав­ло­вич прак­ти­че­ски каж­дый день обе­дал в доме Марии Нарыш­ки­ной, осталь­ное вре­мя посвя­щая её сест­ре.
По соб­ствен­но­му при­зна­нию, в 1803 году цеса­ре­вич даже решил раз­ве­стись, что­бы женить­ся на Чет­вер­тин­ской, но встре­тил силь­ное сопро­тив­ле­ние со сто­ро­ны вдов­ству­ю­щей импе­ра­три­цы Марии Фёдо­ров­ны и само­го Алек­сандра I, так что решил отка­зать­ся от сво­их пла­нов.
Но Кон­стан­тин Пав­ло­вич был пере­мен­чив, как ветер. В 1816 году он уже был влюб­лен в дру­гую поляч­ку Груд­зин­скую. Жанет­те ниче­го не оста­ва­лось, как при­нять пред­ло­же­ние дав­не­го поклон­ни­ка. В 1816 году, в воз­расте 38 лет, княж­на вышла замуж за поль­ско­го шлях­ти­ча — гра­фа Севе­ри­на Выш­ков­ско­го (1771—1859). И Жанет­та, и Севе­рин, были бед­ны, но Алек­сандр I, более пят­на­дца­ти лет быв­ший любов­ни­ком её сест­ры, пожа­ло­вал Жане­те Анто­новне в при­да­ное 200 000 руб­лей и опла­тил наём дома, в кото­ром посе­ли­лись моло­дые после сва­дьбы.
Граф Выш­ков­ский был ярым поль­ским пат­ри­о­том и про­тив­ни­ком все­го рус­ско­го, поэто­му Жанет­та Анто­нов­на отда­ли­лась от Рос­сии и семьи. Боль­шую часть остав­шей­ся жиз­ни она про­ве­ла за гра­ни­цей. Скон­ча­лась 18 авгу­ста 1854 года в Мюн­хене. Была похо­ро­не­на на мюн­хен­ском Южном клад­би­ще, уже к нача­лу XX века её моги­ла была уте­ря­на.
~ Севе­рин Wyszkowski, brygadier wojsk polskich
141.121. Кон­стан­тин Анто­но­вич {Konstanty Vladimir Antoni} ( *13.6.1792, Вар­ша­ва, +12.12.1850, Ски­дель)
Imperial chamberlain (szambelan cesarza rosyjskiego), ; Грод­нен­ский губерн­ский пред­во­ди­тель (мар­шал), камергер.гродненский губ. пред­во­ди­тель дво­рян­ства (1825-1834), поме­щик Грод­нен­ской губ. Грод­нен­ский 
Грод­нен­ский губерн­ский мар­ша­лок князь Кон­стан­тин Чет­вер­тин­ский оправ­ды­вал­ся тем, что в под­пи­сан­ном обря­де для про­ве­де­ния дво­рян­ских выбо­ров не преду­смот­ре­ны пра­ви­ла, «что­бы тата­ры, име­ю­щие голо­са в дво­рян­ских собра­ни­ях, при­во­ди­лись к при­ся­ге по маго­ме­тан­ско­му обря­ду в мече­ти либо в при­сут­ствии мул­лы». В резуль­та­те вме­ша­тель­ства вла­стей было при­ка­за­но «впредь татар при­во­дить к при­ся­ге на Аль­ко­ране». Пра­ви­тель­ство даже отда­ва­ло неко­то­рое пре­иму­ще­ство тата­рам-дво­ря­нам запад­ных губер­ний. Так, 25 июня 1840 г. Сенат раз­ре­шил им вла­деть насе­лен­ны­ми име­ни­я­ми и кре­пост­ны­ми и брать в услу­же­ние хри­сти­ан, что было запре­ще­но всем дру­гим дво­ря­нам-нехри­сти­а­нам»
~ m.12.10.1824 Pss Karolina Czetwertynska (*4.11.1804, +22.2.1859) 
142.121. Густав Анто­но­вич {Gustaw} (1794 — 11.04.1851)
— тай­ный совет­ник, сена­тор, род. в 1794 г., ум. 11-го апре­ля 1851 г. 30-го авгу­ста 1814 г. пожа­ло­ван в зва­ние камер-юнке­ра Высо­чай­ше­го дво­ра, с зачис­ле­ни­ем на служ­бу по Кол­ле­гии Ино­стран­ных Дел; 22-го сен­тяб­ря того же года при­чис­лен к рос­сий­ской мис­сии в Вене, 12-го декаб­ря 1821 г. пожа­ло­ван в зва­ние камер­ге­ра Высо­чай­ше­го дво­ра и 12-го мар­та 1823 г. уво­лен в бес­сроч­ный отпуск, с доз­во­ле­ни­ем нахо­дить­ся и в ино­стран­ных кра­ях. В 1827 г. назна­чен чле­ном Высо­чай­ше учре­жден­ной комис­сии в Одес­се для рас­смот­ре­ния тре­бо­ва­ний рос­сий­ских под­дан­ных к Отто­ман­ской Пор­те за поне­сен­ные ими убыт­ки по тор­го­вым делам после Нава­рин­ской бит­вы, и по окон­ча­нии комис­сии в октяб­ре 1827 г. при­чис­лен к рос­сий­ской мис­сии в Кон­стан­ти­но­по­ле. В 1829 г. назна­чен сек­ре­та­рем рос­сий­ской мис­сии в Мад­ри­те, где с 3-го мая 1830 г. более года исправ­лял долж­ность пове­рен­но­го в делах за вре­мя отсут­ствия рос­сий­ско­го послан­ни­ка. В 1832 г. Ч. по соб­ствен­но­му жела­нию был ото­зван в Рос­сию и состо­ял при­чис­лен­ным к Мини­стер­ству Ино­стран­ных Дел, а 3-го октяб­ря того же года при­чис­лил­ся к ази­ат­ско­му депар­та­мен­ту того же мини­стер­ства. Высо­чай­шим ука­зом 16-го фев­ра­ля 1846 г. Ч. пожа­ло­ван в тай­ные совет­ни­ки с назна­че­ни­ем при­сут­ство­вать в общем собра­нии вар­шав­ских депар­та­мен­тов Пра­вит. Сената.т. с., сена­тор с 1847—51 г.
Домаш­ний архив П. И. Бара­но­ва, при­надл. П. Н. Семе­но­ву; Фор­му­ляр­ный спи­сок; Высо­чай­шие ука­зы Сенат. Архи­ва.
143.121. Мария Анто­нов­на {Maria} (*1779, +1854)
he had illegitimate children by Emperor Alexander I —
Мария Анто­нов­на Нарыш­ки­на, урож­ден­ная Чет­вер­тин­ская , роди­лась в фев­ра­ле 1779г. от пер­во­го бра­ка кня­зя Анто­на-Ста­ни­сла­ва Чет­вер­тин­ско­го и баро­нес­сы Копен­гауз. Но, как и мно­гие дети того вре­ме­ни, она ока­за­лась неза­кон­но­рож­ден­ным ребен­ком. Толь­ко перед смер­тью отец открыл доче­ри, что ее мать не баро­нес­са, а кра­са­ви­ца еврей­ка, в кото­рую пыл­кий шлях­тич был безум­но влюб­лен. Рас­ска­зав Марии тай­ну ее про­ис­хож­де­ния, заве­щал, что­бы она все­гда пом­ни­ла об этом древ­нем наро­де. Даль­ней­шая жизнь Марии-чере­да вне­брач­ных детей и тайн. Юная Мария, види­мо, уна­сле­до­ва­ла кра­со­ту сво­ей насто­я­щей мате­ри, что в послед­ствии ста­ло одной из при­чин ее голо­во­кру­жи­тель­но­го успе­ха в обще­стве. Мария Нарыш­ки­на про­ис­хо­ди­ла из поль­ско­го кня­же­ско­го рода, сто­яв­ше­го за сбли­же­ние с Рос­си­ей. Когда в Вар­ша­ве нача­лось вос­ста­ние Костюш­ко, инсур­ген­ты (повстан­цы) пове­си­ли ее папа­шу (касте­ля­на Пше­мыс­ля) в цен­тре горо­да как пре­да­те­ля. Вдо­ву и тро­их детей (Бори­са, Марию и Жан­нет) Ека­те­ри­на II щед­ро воз­на­гра­ди­ла за отцо­ву вер­ность рус­ским инте­ре­сам. Девоч­ки ста­ли фрей­ли­на­ми, маль­чи­ка отда­ли в Паже­ский кор­пус.
Уже в 15 лет моло­дая поль­ка ста­но­вит­ся фрей­ли­ной при дво­ре. А в 16 лет Мария Чет­вер­тин­ская выхо­дит замуж за 37-лет­не­го кня­зя Дмит­рия Нарыш­ки­на. Это была бле­стя­щая пар­тия для моло­дой фрей­ли­ны. Кня­зья Нарыш­ки­ны – род­ствен­ни­ки импе­ра­то­ров: Ната­лья Нарыш­ки­на (дво­ю­род­ная баб­ка Дмит­рия Льво­ви­ча) – мать Пет­ра I. Дмит­рий Нарыш­кин, один из бога­тей­ших людей Рос­сии, нико­гда не зани­мал высо­ких госу­дар­ствен­ных долж­но­стей, толь­ко при­двор­ные; кол­лек­ци­о­ни­ро­вал, давал балы, содер­жал самый боль­шой в Рос­сии оркестр рого­вой музы­ки – сло­вом, вел жизнь про­све­щен­но­го вель­мо­жи «вре­мен оча­ков­ских и поко­ре­нья Кры­ма». Его моло­дая жена пора­жа­ла кра­со­тою: сло­ва­ми Дер­жа­ви­на, кото­рый посвя­тил ей сти­хо­тво­ре­ние «Аспа­зия»– «Чер­ны­ми очей огня­ми, гру­дью пыш­ною сво­ей она чув­ству­ет, взды­ха­ет, неж­ная вид­на душа, и сама того не зна­ет, чем всех боль­ше хоро­ша». И на порт­ре­тах худож­ни­ки так­же ста­ра­лись под­черк­нуть яркую и вели­ча­вую кра­со­ту Марии Анто­нов­ны. Мар­шал Куту­зов М.И., вос­хи­ща­ясь Мари­ей Нарыш­ки­ной, гово­рил в шут­ли­вой фор­ме, “что жен­щин сто­ит любить, раз сре­ди них такая, как Мария Анто­нов­на. Вели­ко­ле­пие радуж­ной кра­со­ты, плен, покой…”А даль­ше, вокруг нее начи­на­ют кипеть стра­сти почи­ще самых замыс­ло­ва­тых мек­си­кан­ских сери­а­лов. Вели­кий князь Алек­сандр и быв­ший фаво­рит Ека­те­ри­ны II Пла­тон Зубов сра­зу после сва­дьбы ста­ли ока­зы­вать Марии Анто­новне Нарыш­ки­ной свое настой­чи­вое вни­ма­ние, и хруп­кое сча­стье семьи Дмит­рия Льво­ви­ча нача­ло раз­ру­шать­ся. Моло­дые люди поде­ли­лись друг с дру­гом впе­чат­ле­ни­я­ми об этой кра­са­ви­це и при­шли к согла­ше­нию, что счаст­лив­чик усту­пит сопер­ни­ку место. Интри­га была нача­та, сна­ча­ла повез­ло Пла­то­ну Зубо­ву. Вели­кий князь Алек­сандр, отой­дя в сто­ро­ну, на этот раз усту­пил кра­са­ви­цу Зубо­ву. Вско­ре Мария роди­ла дочь Мари­ну. До Д.Л. Нарыш­ки­на дохо­ди­ли сплет­ни, что “Мари­на – не его дочь”. Одна­ко из чет­ве­рых детей, рож­ден­ных сво­ей женой, имен­но первую дочь Мари­ну он при­зна­вал сво­ей. Уда­ча Пла­то­на Зубо­ва отвер­ну­лась от него, когда став импе­ра­то­ром, Алек­сандр I добил­ся вза­им­но­сти вос­хи­ти­тель­ной Марии Анто­нов­ны. Кра­са­ви­ца-жена Ели­за­ве­та Алек­се­ев­на (Луи­за Мария Авгу­ста) , кото­рой вос­хи­щал­ся сам Пуш­кин, и имен­но ей, а не А.П.Керн посвя­тил сти­хо­тво­ре­ние «Я пом­ню чуд­ное мгно­ве­нье», уже дав­но не пре­льща­ла Алек­сандра Пер­во­го. Мария Анто­нов­на Нарыш­ки­на – ста­но­вит­ся, как тогда при­ня­то гово­рить, фаво­рит­кой импе­ра­то­ра. А что же обма­ну­тый муж? А Дмит­рий Льво­вич Нарыш­кин полу­ча­ет чин обер-егер­мей­сте­ра. Гово­рят, что в один пре­крас­ный день, когда импе­ра­тор был в отлич­ном рас­по­ло­же­нии духа, он назна­чил Нарыш­ки­на обер-егер­мей­сте­ром со сло­ва­ми, обра­щен­ны­ми к супру­ге обма­ну­то­го мужа: «Так как я ему поста­вил рога, то пусть же он теперь заве­ду­ет оле­ня­ми». В обще­стве Дмит­рия Льво­ви­ча нарек­ли Маги­стром орде­на рого­нос­цев, того само­го, чей роко­вой «диплом» полу­чил в послед­ствии А.С.Пушкин.
О воз­дей­ствии Нарыш­ки­ной на импе­ра­то­ра сви­де­тель­ству­ет один эпи­зод. Алек­сандр обо­жал жен­щин. Но, когда это­го тре­бо­ва­ли какие-то выс­шие сооб­ра­же­ния, он умел не под­да­вать­ся даже самым обо­льсти­тель­ным любов­ным чарам. Страсть, кото­рую пита­ла к нему пре­крас­ней­шая и умней­шая коро­ле­ва Луи­за Прус­ская, так и оста­лась, в кон­це кон­цов, без отве­та. Зная себя и не желая полю­бить коро­ле­ву, боясь усту­пить ей и ока­зать Прус­сии под­держ­ку, царь хотел охра­нить неза­ви­си­мость сво­ей поли­ти­ки. Алек­сандр Пав­ло­вич, когда гостил в Меме­ле, у коро­лев­ской четы, стра­шась по ночам при­хо­да этой оба­я­тель­ной жен­щи­ны, запи­рал­ся от нее на замок… Позд­нее, после раз­гро­ма Прус­сии, поеха­ла она с мужем в Санкт-Петер­бург, наде­ясь завла­деть пол­но­стью серд­цем Алек­сандра; он облас­кал ее, но когда на балу уви­дел ее, в рос­кош­ном туа­ле­те, деколь­ти­ро­ван­ную, свер­ка­ю­щую каме­нья­ми, рядом с Мари­ей Анто­нов­ной, в глад­ком белом пла­тье, без еди­ной дра­го­цен­но­сти, как все­гда, ослеп­ля­ю­щей одной сво­ей кра­со­той, любов­ным взгля­дом оку­тал свою избран­ни­цу, и коро­ле­ва поня­ла, что ей не достичь сво­ей цели. Кра­со­та Марии Анто­нов­ны Нарыш­ки­ной была «до того совер­шен­на», что, по сло­вам одно­го из совре­мен­ни­ков (Ф. Ф. Виге­ля), «каза­лась невоз­мож­ною, неесте­ствен­ною». Иде­аль­ные чер­ты ее лица и без­уко­риз­нен­ность форм высту­па­ли еще ярче при все­гдаш­ней про­сто­те ее наря­да; на бле­стя­щих балах она все­гда появ­ля­лась скром­но оде­той, дер­жа­лась особ­ня­ком…
Мария нико­гда не пре­тен­до­ва­ла на роль жены и нико­гда не доку­ча­ла царю ни прось­ба­ми, ни сове­та­ми, не вле­за­ла в поли­ти­че­ские дела сво­е­го цар­ствен­но­го любов­ни­ка, не исполь­зо­ва­ла свое поло­же­ние, что­бы раз­бо­га­теть. Посколь­ку Нарыш­ки­ны бога­ты и у пре­крас­ной Марии Анто­нов­ны было все, что мог­ла поже­лать душа, ей ниче­го не надо было выпра­ши­вать у сво­е­го цар­ствен­но­го возлюбленного.Связь импе­ра­то­ра и Марии Анто­нов­ны про­дол­жа­лась око­ло 15 лет Резуль­та­том этой свя­зи были трое детей, из кото­рых царь безум­но любил дочь Софью. Дети все назы­ва­лись Нарыш­ки­ны­ми, несмот­ря на то, что муж Марии Анто­нов­ны отлич­но знал, что не он их отец. Но, так же, как и Алек­сандр I, души не чаял в доче­ри Софье Об этой семье мож­но было спо­кой­но ска­зать, несколь­ко пере­фра­зи­рую сло­ва клас­си­ка: «Все сме­ша­лось в доме Нарыш­ки­ных». Как-то во вре­мя Вен­ско­го кон­грес­са царь осве­до­мил­ся у сво­е­го Д.Л.Нарышкина о жене и его детях. Нарыш­кин цинич­но отве­тил: «О каких детях Ваше Импе­ра­тор­ское Вели­че­ство справ­ля­ет­ся? О моих или о Ваших?»
Алек­сандр, узнав о бере­мен­но­сти Марии Анто­нов­ны, захле­бы­ва­ет­ся от радо­сти, а фаво­рит­ка сама сооб­ща­ет импе­ра­три­це Ели­за­ве­те о сво­ем “инте­рес­ном поло­же­нии”. Ели­за­ве­та, у кото­рой нет детей, него­ду­ет. Алек­сандр горд от сча­стья и от люб­ви к доче­ри Софье. Он пишет сво­ей сест­ре Ека­те­рине: «Я нахо­жусь дома, и пишу тебе из уют­но­го гнез­дыш­ка, где моя люби­мая жен­щи­на и дол­го­ждан­ный мой ребе­нок. Моя дочь Софья укра­ша­ет мое суще­ство­ва­ние».
Имен­но Софья послу­жи­ла при­чи­ной при­ез­да М.А. Нарыш­ки­ной в наш город. Девоч­ка с дет­ства была болез­нен­ным ребен­ком, ей был про­ти­во­по­ка­зан кли­мат севе­ра. В 1811г. нача­лось оче­ред­ное обостре­ние болез­ни. В Евро­пу девоч­ку вез­ти было нель­зя, т.к. это было вре­мя Напо­лео­нов­ских войн—политическая кар­та Евро­пе кро­и­лась и пере­кра­и­ва­лась. И тогда гер­цог Рише­лье пред­ла­га­ет Марии Анто­новне и ее ребен­ку цели­тель­ный кли­мат Одес­сы. После неко­то­рых коле­ба­ний (в это вре­мя шла оче­ред­ная Рус­ско-турец­кая вой­на), Алек­сандр вве­ря­ет судь­бы фаво­рит­ки и доче­ри ста­ра­ни­ям Рише­лье. Для них сни­ма­ют особ­няк, при­над­ле­жав­ший гра­фине Потоц­кой. Дом был наи­бо­лее бла­го­устро­ен­ным и отде­лял­ся от моря толь­ко рос­кош­ным садом. Два меся­ца, про­ве­ден­ные в Одес­се, ока­за­ли вол­шеб­ное воз­дей­ствие на здо­ро­вье малень­кой Софьи. Закре­пи­ла успех и пол­ная при­клю­че­ний поезд­ка в Крым. Это были золо­тые дни, о кото­рых вспо­ми­на­ли с теп­ло­той. К сожа­ле­нию, малень­кая Софья про­жи­ла недол­го. К 16-ти годам она ста­ла совер­шен­ной кра­са­ви­цей, как и ее мать. По насто­я­нию Алек­сандра Пер­во­го в жени­хи девуш­ке был «назна­чен» граф А. П. Шува­лов, сва­дьба была долж­на была состо­ять­ся летом 1825г. Девуш­ка нерв­ни­ча­ла, сно­ва обост­ри­лась болезнь. Во вре­мя ледо­хо­да болезнь уси­ли­лась, нача­лось кро­во­хар­ка­нье. Госу­да­рю вра­чи боя­лись ска­зать, что дни Софьи сочте­ны. Софья боро­лась со сво­ей болез­нью, как толь­ко ей ста­но­ви­лось лег­че, она вста­ва­ла, бро­ди­ла по зам­ку, уве­ря­ла всех, что она почти здо­ро­ва.
Софии не давал покоя страш­ный сон, уви­ден­ный еще во вре­мя пре­бы­ва­ния в Одес­ском двор­це Потоц­ких. В рож­де­ствен­скую ночь она уви­де­ла себя во сне в под­ве­неч­ном пла­тье, окру­жен­ную цветами…в гро­бу. Перед сва­дьбой из Пари­жа ей при­вез­ли вели­ко­леп­ное под­ве­неч­ное пла­тье, но неве­ста смот­реть его отка­за­лась. Она зна­ла, что жить ей оста­лось недол­го.
После смер­ти сво­ей един­ствен­ной доче­ри Алек­сандр сно­ва сбли­зил­ся с женой Ели­за­ве­той Алек­се­ев­ной, кото­рая про­сти­ла его и ста­ра­лась облег­чить его стра­да­ния. Они вме­сте уеха­ли в Таган­рог, что­бы попра­вить ее здо­ро­вье. Но там неожи­дан­но от зараз­ной болез­ни уми­ра­ет импе­ра­тор, а потом – после его смер­ти в Таган­ро­ге, рас­про­стра­нил­ся слух, что Алек­сандр не умер, а ушел от мир­ской суе­ты в мона­ше­ство. А его жена Ели­за­ве­та вско­ре скон­ча­лась от чахот­ки в Беле­во Туль­ской губер­нии, по дру­гим источ­ни­кам, она скры­лась в Псков­ской глу­ши под име­нем мона­хи­ни Веры-мол­чаль­ни­цы. Мария Анто­нов­на тяже­ло пере­жи­ва­ла поте­рю доче­ри и после похо­рон вме­сте со сво­им мужем Д.Л. Нарыш­ки­ным отправ­ля­ет­ся за пре­де­лы Рос­сии, где услы­ша­ла, что импе­ра­тор Алек­сандр скон­чал­ся в 1825 году в Таган­ро­ге, вско­ре после смер­ти само­го люби­мо­го чело­ве­ка, их един­ствен­ной доче­ри Софии.
Нарыш­ки­ны в 1833 году посе­ля­ют­ся в Одес­се. Мало кто из одес­си­тов в худо­ща­вой немо­ло­дой жен­щине, изред­ка появ­ля­ю­щей­ся на буль­ва­ре с гос­по­ди­ном пре­клон­ных лет в ста­ро­мод­ном кам­зо­ле и длин­ном сюр­ту­ке, при­зна­вал свет­скую «льви­цу» – воз­люб­лен­ную импе­ра­то­ра Рос­сии Алек­сандра I. Мно­гие, встре­ча­ю­щи­е­ся с ней в Собо­ре, зна­ли, что ста­рик, неот­ступ­но сле­ду­ю­щий за Нарыш­ки­ной, ни кто иной, как ее супруг Дмит­рий Льво­вич Нарыш­кин. После смер­ти в 1838 году Дмит­рия Льво­ви­ча Нарыш­ки­на, сво­е­го вер­но­го мужа, Мария Анто­нов­на сна­ча­ла направ­ля­ет­ся в Запад­ную Евро­пу, а спу­стя неко­то­рое вре­мя – в Пале­сти­ну. Почти год она про­ве­ла сре­ди послуш­ниц мона­сты­ря Свя­той Ека­те­ри­ны, на Синай­ском полу­ост­ро­ве.
Мария Анто­нов­на кает­ся у гро­ба гос­под­не­го в Иеру­са­ли­ме и у сте­ны Пла­ча, жерт­ву­ет сред­ства еврей­ской общине. Послед­ние годы Нарыш­ки­на жила в Евро­пе и нашла свое успо­ко­е­ние в 1854 году на клад­би­ще Sudlicher Friedhof в Мюн­хене.
~ [1795] Dymitr Lwowicz hr. Naryszkin, wielki łowczy dworu rosyjskiego (*21.IX.1764 †17.IV.1843); miała nieślubne dzieci z cesarzem rosyjskim Aleksandrem I
Marcin Aleksander Михай­ло­вич (*Lubar 1778 †1825)
m. Bibianna Chmielowska 
Franciszek Михай­ло­вич (+1818)
m.Karolina Malinska 
Ferdynand Фел­ци­а­но­вич (†w dzieciństwie)
S.P. 
Ludwik Фели­ци­а­но­вич
S.P. 
Wojciech Фели­ци­а­но­вич
S.P. 
Honorata Фели­ци­а­нов­на
~ m.Gracjan Lenkiewicz 
Fortunata Фели­ци­а­нов­на
~ m.N.Wroblewski
Януш Фло­ри­а­но­вич {Janusz}
Без­де­тен.
Eustachy Мар­ти­но­вич (*Bołozówka 1803 †Paryż VII.1884)
oficer wojsk polskich
+Т.-Ефстафий-Януш кн.(1858.10.07) (1858) в 1858 Высо­чай­ше утвер­жден­ным 1858.10.07 мне­ни­ем Госу­дар­ствен­но­го сове­та при­зна­ны с детьми в кня­же­ском досто­ин­стве
~ (1831) m.Julia Jaroszynska (*Tyworów 1815 †Wiesbaden 1878) [ojciec: Czesław Jaroszyński, chorąży lwowski; matka: Ewa Tekla Kamieńska]
Janusz Мар­ти­но­вич *1805 (*1805 †Tarbes 1837)
kapitan artylerii wojsk polskich, Virtuti Militari
August Мар­ти­но­вич, *1816, +?; 
rotmistrz kirasjerów gwardii wojsk rosyjskich
~ (1856) m.Pss Olga Czetwertynska, (2°-v. Władysław hr. Poniński, generał wojsk włoskich)
Klementyna Мар­ти­нов­на
~ m: Pr Eugeniusz Lubomirski Eugeniusz (*13.IX.1789 †1834)
~ 2m: Constantine Frhr von Ungern-Sternberg 
Martyna Мар­ти­нов­на

27 коле­но

126.108. Jozef
szambelan dworu polskiego 1791; komandor maltański
~ m.Salomea Css Choloniewska 
127.108. Ludwik (20 Sep 1775-4 Apr 1844)
За пре­крас­ный, ужив­чи­вый харак­тер Шопе­на быст­ро полю­би­ли его това­ри­щи по школь­ной ска­мье, в осо­бен­но­сти кн. Каликст Чет­вер­тин­ский и его бра­тья. Празд­ни­ки и кани­ку­лы он часто про­во­дил с ними у их мате­ри, кн. Ида­лии Чет­вер­тин­ской, любив­шей музы­ку и ода­рен­ной вер­ным чутьем ее кра­сот, что помог­ло ей тот­час открыть поэта в музы­кан­те. Бла­го­да­ря ей Шопен, быть может, впер­вые испы­тал радость от того, что его слу­ша­ли и в то же вре­мя пони­ма­ли. Кня­ги­ня была еще хоро­ша собою, обла­да­ла сим­па­тич­ным харак­те­ром, про­из­во­ди­ла оба­я­тель­ное впе­чат­ле­ние сво­им внут­рен­ним и внеш­ним обли­ком. Ее салон был одним из самых бле­стя­щих и изыс­кан­ных в Вар­ша­ве; Шопен здесь часто встре­чал самых выда­ю­щих­ся жен­щин сто­ли­цы. Он видел здесь пле­ни­тель­ных кра­са­виц, извест­ных всей Евро­пе, так как Вар­ша­ва сла­ви­лась блес­ком, изя­ще­ством, кра­сою обще­ства. Кня­ги­ней Чет­вер­тин­ской он был пред­став­лен кня­гине Лович,[139] она же позна­ко­ми­ла его с гра­фи­ней Замой­ской, кня­ги­ней Миха­ли­ной Рад­зи­вилл, кня­ги­ней Тере­зой Ябло­нов­ской – с эти­ми вол­шеб­ни­ца­ми, и с мно­ги­ми дру­ги­ми, менее про­слав­лен­ны­ми кра­са­ви­ца­ми.
m.20 Aug 1804 Idalia Grocholska (15 Jul 1782-22 Feb 1846)
128.108. Dymitr (1777-1859); 
Князь Дмит­рий Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский (3 авгу­ста 1777 — 5 июня 1859, Годо­ми­чи) — поль­ский дво­ря­нин и обще­ствен­ный дея­тель, мар­ша­лок Заслав­ско­го повя­та на Волы­ни­Пред­ста­ви­тель поль­ско-литов­ско­го кня­же­ско­го рода Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ских. Млад­ший (тре­тий) сын каш­те­ля­на чер­ни­гов­ско­го, кня­зя Яну­ша Тома­ша Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го (1743—1813), и Иоан­ны Ябло­нов­ской (род. 1753). Стар­шие бра­тья — Юзеф и Людо­вик.
Внёс вклад в раз­ви­тие поль­ско­го обра­зо­ва­ния на Волы­ни. Засе­дал в комис­сия по судеб­но­му обра­зо­ва­нию. После Каро­ля Кач­ков­ско­го он был даже её пред­се­да­те­лем, но эта инфор­ма­ция не явля­ет­ся досто­вер­ной. Зимой 1813 года Дмит­рий Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский был назна­чен началь­ни­ком вилен­ско­го учеб­но­го окру­га Ада­мом Ежи Чарто­рый­ским, визи­та­то­ром Волын­ской, Подоль­ской и Киев­ской губер­ний. Но Дмит­рий отка­зал­ся от это­го назна­че­ние. Когда в 1817 году было реше­но пре­вра­тить волын­ские гим­на­зии в лицеи, то князь был одним из авто­ров так назы­ва­е­мо­го граж­дан­ско­го про­ек­та, доби­ва­ясь для школ при­ви­ле­гий выс­ших учеб­ных заве­де­ний.
При­над­ле­жал к груп­пе волы­нян, кото­рые тес­но сотруд­ни­ча­ли с Таде­у­шем Чац­ким при раз­ви­тии поль­ско­го школ на Волы­ни. Зани­мал долж­ность мар­шал­ка Заслав­ско­го повя­та, позд­нее хорун­же­го, а так­же пред­се­да­те­ля тамож­ни. В 1800 году женил­ся на поль­ской дво­рян­ке Софии Сли­зень (род. 1770), от бра­ка с кото­рой у него было двое доче­рей: Каро­ли­на (1804—1859), муж с 1824 года князь Кон­стан­тин Анто­но­вич Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский (1792—1850), камер­гер рос­сий­ско­го импе­ра­то­ра, дей­стви­тель­ный стат­ский совет­ник и пред­во­ди­тель дво­рян­ства Грод­нен­ской губер­нии. Их дети:
Вла­ди­мир Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский (род. 1830)
Ежи Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский (род. 1832)
Ста­ни­слав Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский (1836—1916)
Эле­о­но­ра (1811—1882), муж с 1830 года граф Вин­цен­тий Тыш­ке­вич-Логой­ский (1809—1873). Их дети:
Иза Гор­тен­зия Тыш­ке­вич-Логой­ская (1836—1907), муж — граф Ян Витольд Эмма­ну­эль Тыш­ке­вич-Логой­ский (1831—1892)
Мария Тыш­ке­вич-Логой­ская (1840—1874), муж — Марк Ходын­ский (1830—1872).prezes komisyi edukacyjnej
wołyńskiej
Годо­ми­чі над річ­кою Стир (Мане­ви­ць­кий рай­он Волині) відо­мі з 1648 р і нара­хо­ву­ють зараз близь­ко 870 жителів. Колись це була влас­ність роду Хреп­то­ви­чів, а в 1648 р. село відій­шло до кня­зя Сте­па­на Чет­вер­тинсь­ко­го . У влас­но­сті потом­ків кня­зя Годо­ми­чі зали­ша­ли­ся при­близ­но 250 років, пере­тво­рив­шись в резуль­таті на одне з най­дав­ні­ших шля­хетсь­ких гнізд на Волині. Остан­нім влас­ни­ком посе­лен­ня з цьо­го роду був князь Димітр Свя­то­полк Чет­вер­тинсь­кий (1777-1859), коле­га волинсь­ко­го про­світ­ни­ка і педа­го­га Таде­уша Чаць­ко­го. Жив князь то в Годо­ми­чах, то в Кре­мен­ці, то в Мед­ведів­ці під Ізя­с­ла­вом (там він роз­бив парк і вла­шту­вав оран­же­рею). Піс­ля його смер­ті Годо­ми­чі отри­ма­ли у спа­док його доч­ки: Елео­но­ра Тиш­ке­вич (помер­ла в 1867 р.) та Каролі­на, дру­жи­на кня­зя Костян­ти­на Чет­вер­тинсь­ко­го (1792-1871, пев­но, якийсь даль­ній родич). Їхні потом­ки про­да­ли село росія­ни­ну Нєстроєву. 
Książę Dymitr z Nowej Czetwertni (1777-1859) odegrał ważną rolę w życiu kulturalnym Krzemieńca i tamtejszego liceum, jako wizytator okręgu szkolnego. Wychowanek tej szkoły, jego kuzyn ks. Janusz wziął czynny udział w powstaniu listopadowym obok kilku innych członków rodziny z Podola, którzy za ten czyn zapłacili administracyjnym zesłaniem. Zdobywca warszawskiego Arsenału, oficer 10 pułku ułanów i kawaler Virtuti Militari umarł na emigracji we Francji w wieku zaledwie 32 lat..
Książę Dymitr z Nowej Czetwertni (1777-1859) odegrał ważną rolę w życiu kulturalnym Krzemieńca i tamtejszego liceum, jako wizytator okręgu szkolnego.
~ m.Zofia Slizien 
Йозеф Кала­сан­ты Анто­но­вич Jozef Kalasanty
komandor maltański, marszałek szlachty gub. podolskiej, ożeniony z Zofią księżniczką Czetwertyńską, wdową po N.Slizniu (p.w.) bezpotomny.
Zabawnym epizodem w dziejach książęcego rodu była propozycja ks. Józefa-Kalasantego 
z Nowej Czetwertnii wobec Katarzyny II. Sugerował on gotowość objęcia tronu carskiego, jako prawy potomek Ruryka … Jego list pozostał bez odpowiedzi.
~ Zofia ks. Czetwertyńska; (1°-v. Ślizień)
Гот­ф­рид Анто­но­вич {Gotfryd Bogumił }
major wojsk rosyjskich
~ m.Maria Gfn Plater (Rodzice : Tadeusz Broel-Plater z Broelu h. wł. & Ludwika Teodora Gorska z Góry h. Nałęcz,
Рай­мунд Анто­но­вич Rajmund
Ста­ни­слав Анто­но­вич Stanislaw
Лео­польд Анто­но­вич Leopold
пол­ков­ни­ка рос­сий­ской гвар­дии 
1812 — Штабс-рот­мистр Л.-гв. Кон­но­го пол­ка, пол­ко­вой квар­тир­мистр
Со вре­ме­нем построй­ки двор­ца не очень понят­но — по дан­ным Спис­ка архи­тек­тур­ных памят­ни­ков УССР дво­рец постро­ен в 1830-е , а в дру­гих источ­ни­ках он упо­ми­на­ет­ся как усадь­ба Анто­ния-Яна Непо­му­це­на Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го, кото­рый умер в 1830-м . По его смер­ти дво­рец в Анто­по­ле пере­шел к его сыну Лео­поль­ду Анто­но­ви­чу (Leopold ks. Światopełk-Czetwertyński), 
Село Крас­но­гір­ка розта­шо­ване на гор­би­стій рів­нині в верхів’ї річ­ки Тро­стя­не­ць, ото­чене з усіх сторін лісом, грун­ти – сугли­ни­сті. До рево­лю­ції село нале­жа­ло помі­щи­ку Яро­шинсь­ко­му.
Пер­ша церк­ва збу­до­ва­на в 1755 році, в 1839 році була під­ня­та на кам’яний фун­да­мент. Збу­до­ва­на на кошти кня­зя Лео­поль­да Свя­то­пол­ка Чет­вер­тинсь­ко­го . Зем­лі мала 45 деся­тин.
~ m.Kazimiera Lubianka 
Катар­жи­на Анто­нов­на Katarzyna
~ Jan Rajmund Strawiński ~ 1778
Тек­ла Анто­нов­на Tekla
Анто­ни­на Анто­нов­на
154.140. Борис Бори­со­вич {Boris}
Без­де­тег.
156.140. Вла­ди­мир Бори­со­вич {Vladimir} *15.7.1824, +Plan 12.11.1859; 
князь Вла­ди­мир Бори­со­вич Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский (1824-1859), во испол­не­ние жела­ния жены, Оль­ги Нико­ла­ев­ны, начал стро­и­тель­ство в Фили­мон­ках двух­этаж­но­го хра­ма. В 1861 г. ниж­ний пре­стол был освя­щён во имя пре­по­доб­но­го Сер­гия Радо­неж­ско­го. Верх­ний же, Тро­иц­кий, освя­щён лишь в 1868г. Храм постро­ен по про­ек­ту архи­тек­то­ра Пет­ра Кар­ло­ви­ча Кози­ха (1810-1886, с 1846 по 1857 г. В 1856 году Валу­е­во у Муси­ных-Пуш­ки­ных купил вла­де­лец сосед­ней усадь­бы Фили­мон­ки князь Вла­ди­мир Бори­со­вич Чет­вер­тин­ский (Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский). В Фили­мон­ках при нём нача­лось стро­и­тель­ство мону­мен­таль­но­го двух­этаж­но­го хра­ма. К сожа­ле­нию, о дея­тель­но­сти В. Б. Чет­вер­тин­ско­го в Валу­е­ве извест­но мало, да и при­над­ле­жа­ла усадь­ба ему недол­го. После смер­ти вла­дель­ца име­ние насле­до­ва­ли его сыно­вья кня­зья Борис и Сер­гей. В то вре­мя они ещё не достиг­ли совер­шен­но­ле­тия, поэто­му все­ми хозяй­ствен­ны­ми дела­ми по Валу­е­ву ведал их опе­кун и род­ствен­ник дей­стви­тель­ный тай­ный совет­ник Эмма­ну­ил Дмит­ри­е­вич Нарыш­кин (1813—1902), имев­ший при­двор­ное зва­ние обер-гоф­мар­ша­ла.
Подроб­нее см.: https://​www​.nkj​.ru/​a​r​c​h​i​v​e​/​a​r​t​i​c​l​e​s​/​1​4​6​54/ (Нау­ка и жизнь, УСАДЬ­БА ВАЛУ­Е­ВО И ЕЁ ВЛА­ДЕЛЬ­ЦЫ)
~ m.his cousin Css Olga Nikolaievna Gurieva (*17.3.1830, +Moscow 18.5.1855), a dau.of Ct Nikolai Dmitrievich Guriev by Maria Dmitrievna Naryshkina 
160.140. Nadiezhda, *21.10.1812, +22.2.1909; 
m.Pr Alexei Ivanovich Trubetskoi (*25.4.1806 +12.12.1855) 
158.140. Elisaveta; 
m.Baron Alexander Grigorievich von Rozen (*1812 +1874) 
159.140. Maria, 
maid of honour 
162.140. Praskovia, *14.10.1825, +31.5.1899; 
m.Pr Fedor Petrovich Shcherbatov (*1804 +1872) 
157.140. Вера Бори­сов­на Vera, (*22.VIII.1826 †1893)
mother-superior of the Kniazhe-Vladimirski Convent, *22.8.1826, +1893 
161.140. Natalia, *Moscow 9.4.1828; 
m.Pr Dmitri Fedorovich Shakhovskoi (*10.5.1821, +Serpukhov 29.10.1867, bur the Vagankovo Cemetery, Moscow), a Serpukhov district marshal of nobility
164.141. Вла­ди­мир Кон­стан­ти­но­вич Wlodzimierz, *1830 
165.141. Юрий (Геор­гий) Кон­стан­ти­но­вич Jerzy, *1832 
отстав­ной штабс-рот­мистр; из дво­ряи, киязь, уро­же­нец Бело­сток­ско­го уез­да, като­лик; пре­дан воен­но­му суду за уча­стие в пери­од вос­ста­ния 1863 — 1864 гг. в Грод­нен­ской кон­спи­ра­тив­ной орга­ни­за­ции …
166.141. Ста­ни­слав Кон­стан­ти­но­вич Stanislaus (Wilna 20 May 1838-Grodno 20 Apr 1916); 
szambelan cesarza rosyjskiego
m.Gora 28 Oct 1874 Marie Gfn v.dem Broele gen. Plater (Gora 30 Nov 1845-Skidel 1 Mar 1895)
ххх.141. Klara
ххх.141. Eliza
ххх.141. Rytta
Heliodor Мар­ти­но­вич, (*Żołudek 3.VII.1812 †Kraków 23.II.1903)
~ [Marianówka 19.III.1842] Amelia Ct Stadnicka, (*1825 †Kraków 21.XII.1901) [ojciec: Piotr hr. Stadnicki; matka: Ignacja ks. Woroniecka]
Edmund Мар­ти­но­вич (*1818,1901)
Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский Эдмунд Мар­ти­но­вич-Вла­ди­сла­во­вич +Э.-Ксаверий кн.(1858.10.07) (1858) в 1858 Высо­чай­ше утвер­жден­ным 1858.10.07 мне­ни­ем Госу­дар­ствен­но­го сове­та при­зна­ны с детьми в кня­же­ском досто­ин­стве. 
Діди­чем маст­ку Пого­ри­ла Вища засту­пас їх син Міхал Олек­сандр, а за ним на поч. XIX ст. — син Міха­ла і Кате­ри­ни — Мар­тин-Олек­сандр Чет­вер­тинсь­кий (род. 1778). одру­же­ний на Бабяні Хме­льовсь­кій. В запо­віті він пере­ка­зує Погорі­лу своє­му сино­ві Едмун­до­ві (род. 1818), одру­же­но­му на Камілі Стад­ні­ць­кій, піс­ля яко­го діди­чив один із його синів — князь Едвард Чет­вер­тинсь­кий (род. 1851), одру­же­ний на Софії Бей­зим. Погорі­лу він три­мав н своїх руках до 1898 року, коли з неві­до­мих при­чин вона була втра­че­на Чет­вер­тинсь­ки­ми.
1901 — «Памят­ная книж­ка Волын­ской губер­нии на 1901 год» ще зга­дує його як влас­ни­ка Круп­ця і Стри­ган. Схо­же, з часом ці маєт­ки відій­шли його сино­ві Еду­ар­ду. 1913 року Стри­га­ни вже фігу­ру­ють як влас­ність спад­коєм­ців Едвар­да Едмун­до­ви­ча Чет­вер­тинсь­ко­го. А от чиїм був на той час Кру­пе­ць – ще потріб­но з’ясувати.
~ [Marianówka 1848] Kamila Css Stadnicka, (*Marianówka 1828 †Irszyki 28.II.1896) [ojciec: Piotr hr. Stadnicki; matka: Ignacja ks. Woroniecka]
Wlodzimierz Фран­тиш­ко­вич , *1808,
szambelan cesarza rosyjskiego
Janusz Евста­фье­вич (Płoska*1842-)
~ m.[Horyńgród 1870] Pss Augustyna Czetwertynska (*Obarów 1848)
August Евста­фье­вич (*1844,Płoska-) 
Olga Евста­фьев­на (*1835)
~ 1) [1856] Pr August Czetwertynski (*1816); 
~ 2) (1863) Ct Władysław Poninski , generał wojsk włoskich
Anna Евста­фьев­на (1841, Płoska-)
~ m.[Paryż 29.IV.1868] Ludwik Roy de Loulay 
Michalina Евста­фьев­на (†Nicea 10.V.1895)
m.Baron Karol Gautier de Confiengo
Edward Авгу­сто­вич (†w dzieciństwie)



28 коле­но

ххх.126. Kamilla (*1810 †1877)
~ (1830) Адам Choloniewski (†1876)
ххх.126. Zofia; 
~ m.Franciszek Edmund Ct Starzenski
144.127. Вла­ди­слав Людви­го­вич {Wladislaw} (15 May 1806, Комар­го­род-12 Oct 1870); 
~ m.Wilna 15 Jun 1844 Css Honorine Olizar (Rasolowka 3 May 1824- Lemberg 20 Oct 1903)[ojciec: Narcyz hr. Olizar, senator-kasztelan Królestwa Polskiego; matka: Emilia Żmijewska]
145.127. Борис Людви­го­вич {Boris} (20.9.1808-Dresden 1863);
podporucznik wojsk polskich, koniuszy dworu rosyjskiego;koniuszy dworu rosyjskiego marszałek szlachty pow. jampolskiego
~ m.Zytomir 2.6.1836 Narzissa Olizar(*4.IX.1816) [ojciec: Narcyz hr. Olizar, senator-kasztelan Królestwa Polskiego; matka: Teofila bar. Gierszdorf]
146.127. Каликст Людви­го­вич {Calixt} (26 Oct 1809, Комар­го­род-29 Aug 1888, Мила­нов);
oficer wojsk polskich 1831
~ m.30 Aug 1836 Sophie Kropinska, (*15.V.1819 †25.XII.1839) [ojciec: Ludwik Kropiński, generał wojsk polskich; matka: Aniela Błędowska]
147.127. Ludwik (1812-1880); 
Без­де­тен.
m.Warsaw 18__ Helene von Janke
ххх.128. Karolina; 
~ m.Pr Konstanty Czetwertynski (*1792) 
ххх.128. Eleonora; 
m.N Ct Tyszkiewic
Ната­лия Гот­ф­ри­дов­на
~ Aleksy Bachmetiew 1774-1841
Эми­лия Гот­ф­ри­дов­на Emilia, *20.10.1819, +24.11.1896; 
~ m.24.8.1835 Pr Georg zu Sayn-Wittgenstein (*26.5.1807 +21.3.1857)
Дети Maria Antonina Stefania Sayn-Wittgenstein 1836-1837 Adela Sayn-Wittgenstein 1837-1912 Ludwik Gotfryd Aleksander Sayn-Wittgenstein 1840-1870
Яни­на Лео­поль­дов­на {Janina} (1838 — )
У 1838 р. в Анто­по­ле наро­ди­лась Яні­на з Чет­вер­тинсь­ких Єло­ві­ць­ка, що рано вияви­ла музич­ний талант і роз­по­ча­ла занят­тя музи­кою (вока­лом та напи­сан­ням влас­них музич­них творів). Вона була уче­ни­цею Д.Россіні, М.Джуліані, Ж.Допре.
У 1874 р. сади­ба перей­ш­ла у влас­ність Юзе­фа Яро­шинсь­ко­го (він купив її у спад­коєм­ців Я.Єзловецької, в 1863 году вышед­шей замуж за Адоль­фа Божи­нец-Яло­вец­ко­го (Adolf Marian Bożeniec-Jełowicki) (р. око­ло 1840 у. 1898), док­то­ра фило­со­фии и обще­ствен­но­го дея­те­ля. Жизнь его сло­жи­лась тра­гич­но — сна­ча­ла он поте­рял дочь , а затем, в 1865- жену Кази­ми­ру, мать Яни­ны. Поз­же он женил­ся вто­рой раз, на Ядви­ге Тыш­ке­вич и решил про­дать Анто­поль, уехал в име­ние воз­ле Витеб­ска. 
m.Adolf Jelowicki (+1864)
175.156.Boris, *Moscow 4.2.1849, +?; 
На Повар­ской мож­но уви­деть и такое необыч­ное сосед­ство — рядом сто­ят: особ­няк, напо­ми­на­ю­щий ста­рин­ный фран­цуз­ский замок в мини­а­тю­ре, и милый одно­этаж­ный домик с мезо­ни­ном. Это дома №№ 48 и 50.
1. Особ­няк в сти­ле фран­цуз­ско­го Ренес­сан­са с эле­мен­та­ми бароч­ной архи­тек­ту­ры был постро­ен в 1887 году по про­ек­ту архи­тек­то­ра П.С. Бой­цо­ва. Руко­вод­ство стро­и­тель­ством осу­ществ­лял архи­тек­тор А.Г. Вен­сан, так как сви­де­тель­ство на пра­во про­из­вод­ства работ Бой­цо­вым так и не было полу­че­но. Хозя­ин особ­ня­ка, князь Борис Вла­ди­ми­ро­вич Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский про­ис­хо­дил из древ­не­го дво­рян­ско­го рода. Он был извест­ным кон­но­за­вод­чи­ком, зани­мал­ся раз­ве­де­ни­ем лоша­дей в сво­ем под­мос­ков­ном име­нии Успен­ское, осно­вал там кон­ный завод. В кон­це 1890-х годов дом Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го был при­об­ре­тен на аук­ци­оне гра­фи­ней Алек­сан­дрой Андре­ев­ной Олсуф­ье­вой, женой гене­ра­ла от кава­ле­рии и извест­но­го фило­ло­га А.В. Олсуф­ье­ва.
Борис Вла­ди­ми­ро­вич Чет­вер­тин­ский побы­вал в Южной Афри­ке и отбыл с охот­ни­чьей экс­пе­ди­ци­ей в Цен­траль­ную Афри­ку. Запис­ка (без обра­ще­ния и под­пи­си). Покор­ней­ше про­сят спра­вит­ся – остал­ся ли в живых князь Борис Вла­ди­ми­ро­вич Чет­вер­тин­ский, сра­жав­ший­ся в Транс­ва­а­ле в отря­дах буров. 22 апре­ля 1901 г.И немно­го забав­ный (по содер­жа­нию) ответ: (Без обра­ще­ния и под­пи­си). Запро­шен­ный мини­стер­ством ино­стран­ных дел 24 апре­ля 1901 г. по теле­гра­фу об уча­сти кня­зя Бори­са Вла­ди­ми­ро­ви­ча Чет­вер­тин­ско­го фран­цуз­ский кон­сул в Пре­то­рии отве­тил 30 апре­ля Left end 1899 for hunting expedition Central Africa (выбыл в кон­це 1899 г. с охот­ни­чьей экс­пе­ди­ци­ей в Цен­траль­ную
Афри­ку) [АВПРИ, ф. II Депар­та­мент, стол 1–5, оп. 929, д. 10, л. 175.]
~ m.Masi 1885 Vera Alexandrovna Kazakova (+24.8.1890) 
176.156. Сер­гей Вла­ди­ми­ро­вич Sergei, *Moscow 18.7.1853, +?; 1
01.1881-12.1883 — уезд­ный пред­во­ди­тель дво­рян­ства г. Цари­цы­на 
Пред­во­ди­те­ли дво­рян­ства Камы­шин­ско­го уез­да­Све­де­ния из «Исто­ри­ко-гео­гра­фи­че­ско­го сло­ва­ря Сара­тов­ской губер­нии» А. Н. Мин­ха. 
Остав­шись в воз­расте 6 лет пол­ным сиро­той, Сер­гей сумел стать достой­ным чело­ве­ком. К 30-ти годам он был уже камер-юнке­ром Дво­ра. В 1881 – 1883 годах слу­жил пред­во­ди­те­лем дво­рян­ства в Цари­цын­ском уез­де и горо­де Цари­цыне (позд­нее Ста­лин­град); в 1884 – 1887 годах – в Камы­шин­ском уез­де. Сер­гей Чет­вер­тин­ский был женат три­жды: на Ека­те­рине Шупин­ской, на Алек­сан­дре Еси­по­вой и на баро­нес­се Лео­нил­ле Остен-Сакен, но потом­ства не оста­вил. В доме Цей­зи­ха ( Дом № 40 на Ека­те­ри­новер­дер­ско (Крас­но­ар­мей­ском) про­спек­те в Гат­чине) Чет­вер­тин­ский жил в 1897 – 1898 годах. В это вре­мя он слу­жил в Удель­ном ведом­стве.
В XVIII-XIX веках на окра­ине импе­рии, в Сара­тов­ской губер­нии, было неболь­шое коли­че­ство дво­рян. Поэто­му Камы­шин­ский и Цари­цын­ский уезд пона­ча­лу сооб­ща выби­ра­ли одно­го пред­во­ди­те­ля. Так про­дол­жа­лось до 15 фев­ра­ля 1892 года, когда состо­я­лось раз­де­ле­ние уез­дов – каж­дый из них стал выби­рать себе отдель­но­го пред­во­ди­те­ля. 1884-1887 кн. Сер­гей Вла­ди­ми­ро­вич Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский 1882) в 1882 камер-юнкер дво­ра пред­во­ди­тель дво­рян­ства по Камы­шин­ско­му и Цари­цын­ско­му уез­дам в 1882 — 1885 (1881 — 1884 г.)В 1850-х годах усадь­ба Валу­е­во при­об­рел вла­де­лец сосед­них Фили­мо­нок князь Вла­ди­мир Бори­со­вич Чет­вер­тин­ский или Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский (1824-1859). После его смер­ти оба име­ния уна­сле­до­ва­ли сыно­вья нязья Борис (1849-?) и Сер­гей (1853-?) Вла­ди­ми­ро­ви­чи Чет­вер­тин­ские (Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ские). В то вре­мя они, как ранее бра­тья Муси­ны-Пуш­ки­ны, еще не достиг­ли сво­е­го совер­шен­но­ле­тия, поэто­му все­ми хозяй­ствен­ны­ми дела­ми по Валу­е­ву и Фили­мон­кам ведал их опе­кун и род­ствен­ник дей­стви­тель­ный стат­ский совет­ник Эмма­ну­ил Дмит­ри­е­вич Нарыш­кин, имев­ший при­двор­ное зва­ние гоф­мей­сте­ра. 
~ 1) m: Moscow 5.9.1876 (div 1881) Katarzyna Szupinska (*19.5.1858); Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ская Ека­те­ри­на Кон­стан­ти­нов­на ( ? – 1942, Париж, Сен-Клу), кня­ги­ня, урож­ден­ная Шупин­ская. В нача­ле ХIХ в. Шупин­ским при­над­ле­жа­ло село Талаш­ки­но близ Смо­лен­ска уезд­но­му пред­во­ди­те­лю дво­рян­ства Нико­лаю Алек­сан­дро­ви­чу Шупин­ско­му. Его жена Е.И. Шупин­ская была урож­ден­ной Тол­стой. Талаш­ки­но пере­шло к их сыну Кон­стан­ти­ну, кото­рый был женат на Ели­за­ве­те Бази­лев­ской. Их дочь Ека­те­ри­на Кон­стан­ти­нов­на Шупин­ская уна­сле­до­ва­ла Талаш­ки­но. Вый­дя замуж, она посе­ли­лась здесь посто­ян­но и заня­лась улуч­ше­ни­ем хозяй­ствен­но­го состо­я­ния име­ния. Было рас­ши­ре­но ста­до молоч­но­го ско­та. В нача­ле 90-х гг. Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ская была наме­ре­на открыть в Талаш­кине шко­лу ско­то­во­дов. Про­дав в 1893 г. Талаш­ки­но кня­гине М.К.Тенишевой – сво­ей близ­кой подру­ге, Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ская оста­лась там жить и про­дол­жи­ла улуч­ше­ния сель­ско­хо­зяй­ствен­ных про­из­водств, во всем помо­гая подру­ге. Сюда из Брян­ско­го име­ния Тени­ше­вых Хоты­ле­во был пере­ве­ден коне­за­вод поро­ди­стых рыса­ков, уве­ли­че­но ста­до, устро­ен моло­ко­за­вод, рас­ши­ре­ны оран­же­реи. Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ская вся­че­ски помо­га­ла М.К. Тени­ше­вой в состав­ле­нии ее кол­лек­ции, устрой­стве образ­цо­вой сель­ско­хо­зяй­ствен­ной шко­лы во Фле­но­ве, созда­нии худо­же­ствен­ных мастер­ских. С боль­шой теп­ло­той о ней отзы­ва­лись И.Е. Репин, Н.К. Рерих, М.А. Вру­бель. Это был тот чело­век, кото­рый сопро­вож­дал М.К. Тени­ше­ву до кон­ца ее дней.
Лит.: Кня­ги­на М.К.Тенишева. Впе­чат­ле­ния моей жиз­ни. – СПб., 1991; Смо­лен­ский вест­ник, 1890. – № 29; Журавле­ва Л.С. Кня­ги­ня Мария Тени­ше­ва. – Смо­ленск, 1994; Журавле­ва Л.С. Талаш­ки­но. – Смо­ленск, 1995.
~ 2m: Moscow 9.1.1885 Aleksandra Grigorievna Esipova (*St.Petersburg 1.9.1851, +St.Petersburg 12.5.1899);
~ 3m: Prague 14.4.1904 Bss Leonilla von der Osten-Sacken (*Borislaw 11.6.1849, +Kiev 21.8.1921)
177.166. Кон­стан­тин Ста­ни­сла­во­вич {Konstantin Joseph Maria} (Skidel 4 Sep 1875-Warsaw 30 Oct 1939) 
Konstanty ks. Światopełk-Czetwertyński, (4 września 1875 w maj. Skidel w gub. grodzieńskiej — 30 października 1939 w Warszawie), s. Stanisława i Marii z Broel-Platerów, uczeń Gimnazjum Miejskiego w Rydze, student i absolwent Wydziału Rolniczego PR 1894-1903, przyjęty do Arkonii 1894 (nr ew. 586), gospodarował we własnych dobra Kotra Budowla i Skidel w gub. grodzieńskiej, w II RP prezes Rady Naczelnej Kresowego Związku Ziemian, członek Grodzieńskiego Towarzystwa Rolniczego
m.Warsaw 28 Dec 1907 Helene Przezdziecka (Warsaw 19 Dec 1875-Lausanne 7 Jan 1966)
177а.166. Marie-Karoline Josephine (Skidel 7 Aug 1876-Cracow ca 1945); 
m.Warsaw 20 Jul 1895 Stefan Dembinski (d.Borkowice 3 Jul 1934)
177б.166. Ядви­га {Jadwiga Stephanie Maria Josephine} (Skidel 15 Apr 1878-Krytinga, Lithuania 1939); 
m.Warsaw 1897 Josepf Gf Tyszkiewicz (1868-Helsingfors 20 Jun 1917)
177в.166.Stephanie Hortense Thaida Marie Josephine (Skidel 1 Dec 1879-21 Jan 1948); 
m.Warsaw 30 Jun 1904 Karl Gf Raczynski (Rogalin 30 Jan 1878-Lodz ca 1945)
Stanislawa Гели­о­до­ров­на
~ Wacław Mazarakow 
Augustyna Гели­о­до­ров­на (*Obarów 1848)
Обарівсь­кий маєток — с. Обарів
~ [Horyńgród 1870] Pr Janusz Czetwertynski (*1842) 
Oktawia Гели­о­до­ров­на (*Obarów 1850)
Дру­гий син Яна Август Маза­ра­кі, влас­ник Рибчи­не­ць і У лано­ва, моло­дим відві­ду­вав нав­чаль­ний пан­сіо­нат проф. Тур­ке­ви­ча в Вар­шаві. Чис­лен­на то була роди­на, сла­вет­на цно­та­ми хри­сти­янсь­ки­ми. Август був гостин­ним, сер­деч­ним, набож­ним, в набож­но­сті своїй під­т­ри­му­вав істи­ни хри­сти­янсь­кі. Був еко­ном­ним, гос­по­дар­ним, помно­жив стат­ки, але не скна­ра. Він охо­че при­єд­нав­ся до гро­на пер­ших зас­нов­ни­ків музею Копер­ни­ка в Римі і зараз кожен відві­ду­вач музею може поба­чи­ти його пріз­ви­ще виби­те на мар­мурі поза­ду ста­туї Копер­ни­ка.
Одру­жи­вся із княж­ною Октавією, най­мо­лод­шою доч­кою кн. Геліо­до­ра і Амелії Стад­ні­ць­ких-Чет­вер­тинсь­ких, з якою про­жив він у мирі, любо­ві і зла­годіі, і яка наро­ди­ла йому Яна, Він­чен­ціо (мар­ша­лок шлях­ти Бер­ди­чівсь­ко­го повіту), Софію (вий­ш­ла заміж за Нім­це­ви­ча), Евелі­ну (одру­же­ну з Вла­ди­сла­вом гр. Дунін-Бор­ковсь­ким). Посе­ли­лось подруж­жя в Рибчи­не­ць­ко­му пала­ці, який побу­ду­вав в 1850р. в сти­лі піз­ньо­го кла­си­циз­му Ян Маза­ра­кі. Зна­хо­ди­вся буди­нок на низині, мав фор­му пря­мо­кут­ни­ка, в сукуп­но­сті був одно­по­вер­хо­вий на неви­со­ко­му під­мур­ку.
~ [Horyńgród] August Mazarakow (†31.V.1881)
Olgierd Эдмун­до­вич, *1845*Wyższa Pohoryła
m.[1883] Antonina Sagatowska 
Witold Эдмун­до­вич (*Pohoryle 1850, +Daszow 25.7.1909)
który odbył 15-letnią przymusową służbę w rotach żołnierskich na Zakaukaziu. Miało to pomóc w „wyplenieniu z młodej Pańskiej główki pierwiastów buntu”. Po latach powrócił o żebraczym kiju w rodzinne wołyńskie strony i zapukał do bram pałacowych Daszowa, gdzie mieszkała owdowiała hr. Potocka i … został jej mężem. Założył w majątku szkołę rzemieślniczą, znaną ze swych inkrustowanych wyrobów meblarskich, która po 1905 r. znalazła swe miejsce w Warszawie. 
Мария Вла­ди­ми­ров­на Потоц­кая два­жды была заму­жем — сна­ча­ла за гра­фом Ада­мом Бей­до-Рже­вус­ским (Adam Beydo-Rzewuski) (р.1830), офи­це­ром рус­ской армии, умер­шим в 1878 году, а потом за кня­зем Витоль­дом Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ским (Witold ks. Światopełk-Czetwertyński) (1850-1909). Сва­дьбу с послед­ним сыг­ра­ли как раз в Даше­ве, здесь же он и умер. Князь Витольд Чет­вер­тин­ский был весь­ма при­чуд­ли­вым чело­ве­ком, что­бы ни ска­зать стран­ным — в вос­по­ми­на­ни­ях Лео­на Лип­ков­ско­го он харак­те­ри­зу­ет­ся как очень кра­си­вый, но мало­куль­тур­ный чело­век и вме­сте с тем — как очень хоро­ший адми­ни­стра­тор,- ему уда­лось суще­ствен­но уве­ли­чить дохо­ды име­ния. Он выстро­ил в достав­ших­ся от супру­ги вла­де­ни­ях в уман­ском уез­де сахар­ный завод, кото­рый весь­ма про­цве­тал. В 1887 году он зате­ял в Даше­ве послед­нюю мас­штаб­ную пере­строй­ку, самой зна­чи­тель­ной из кото­рых была дострой­ка лево­го двух­этаж­но­го кры­ла, тор­цом смот­ря­ще­го на доро­гу. Супру­гу свою он едва ли не обо­жеств­лял, она же, про­стив ему все его стран­ные и ино­гда не при­лич­ные выход­ки, запи­са­ла на него все свои капи­та­лы, заво­ды и пере­да­ла ему пра­ва на выруб­ку леса вокруг Даше­ва. После ее смер­ти в Кие­ве, муж, поми­мо того, что полу­че­ное по заве­щав­нию супру­ги пол­но­стью покры­ва­ло все выпла­ты по дол­гам, полу­чил еще в при­да­чу еще седь­мую часть дохо­дов от земель общим чис­лом в 24000 деся­тин. Одна­ко он не смог в пол­ной мере вос­поль­зо­вать­ся жени­ной доб­ро­той, пото­му что види­мо она ему была доро­же денег — он отпра­вил­ся в мир иной через год после ее смер­ти. При этом он, в свою оче­редь, рас­по­ря­дил­ся наслед­ством совер­шен­но непо­нят­ным обра­зом — так, зем­ли доста­лись его бра­тьям, а капи­та­лы, акции заво­дов и дви­жи­мое иму­ще­ство Дашев­ско­го двор­ца неожи­дан­но была заве­ща­на пану Мазев­ско­му, кото­рый был нанят управ­ля­ю­щим за несколь­ко лет до это­го. Из осталь­но­го име­ния супру­ги, четыр­на­дца­тая часть доста­лась ее доче­ри от пер­во­го бра­ка, Эрне­стине, а осталь­ное — нена­вист­ной внуч­ке, Софии, доче­ри Вац­ла­ва, сына Марии от пер­во­го бра­ка (у нее и у Витоль­да сво­их детей не было). Внуч­ку мать нена­ви­де­ла по при­чи­нам ослу­ша­ния сына — дело в том, что Вац­лав женил­ся вопре­ки воле мате­ри на доче­ри киев­ско­го теат­раль­но­го антре­пре­не­ра по фами­лии Дес­хоф. Это, в гла­зах мате­ри, без­услов­но был меза­льянс. Сын прав­да умер доволь­но рано, и вся зло­ба мате­ри доста­лась бед­ной внуч­ке. Прав­да, позд­нее, вме­сте с наслед­ством…** Стран­но все это конеч­но. Таким обра­зом, послед­ней хозяй­кой Даше­ва была дочь Вац­ла­ва Ада­мо­ви­ча, гра­фи­ня София Вац­ла­вов­на Бей­до-Рже­вус­ская (Zofia hr. Beydo-Rzewuska). Её мужем стал Сте­фан, кня­зяь Под­гор­ский.
Бува­ли ще в Спе­чин­цях молоді Чет­вер­тинсь­кі. їх баб­ка, Марія, була матір’ю діду­ня Едвар­да. (Серед родин­них пам’яток зали­ши­вся у мене в Києві її лист, писа­ний у 1812 році з Пари­жа до чоло­віка). Вітольд, Едвард та Оль­герд Чет­вер­тинсь­кі, небо­жи діда Едвар­да, ровес­ни­ки мого бать­ка, були свавіль­ни­ки й гуль­ті­па­ки. Зокре­ма най­мо­лод­ший Оль­герд. Два їх сво­я­ки, Мар’ян та Лех Бей­зи­ми, зі ста­ро­го українсь­ко-татарсь­ко­го роду, посвя­чені з Чет­вер­тинсь­ки­ми через свою сест­ру Софію, що від­да­ла­ся зго­дом за Едвар­да Чет­вер­тинсь­ко­го, визна­ча­ли­ся силь­но татарсь­ким типом. Зокре­ма Мар’ян, ровес­ник і при­я­тель мого бать­ка з дитячих років, від­зна­чав­ся незви­чай­ною доб­ро­тою та гуман­ністю. Висвя­тив­шись у чен­ці, при­свя­тив своє жит­тя про­ка­же­ним на Мада­га­скарі, де й помер у 1913 році. Вітольд та Едвард Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кі мали на Київ­щині вели­кі маєт­ки. Перед пер­шою світо­вою вій­ною була голос­на афе­ра упра­ви­те­ля цих маєт­ків Маза­ра­ко­го з фаль­ши­вством маєт­ко­во­го запи­су у свою користь і таєм­ни­чою смер­тю ста­ро­го Вітоль­да Чет­вер­тинсь­ко­го.
В 1847 году толи тос­ка по родине заму­ча­ла, то ли день­ги кон­чи­лись, но Вла­ди­мир воз­вра­ща­ет­ся в Рос­сию. Его аре­сто­вы­ва­ют за уча­стие в поль­ском вос­ста­нии и при­суж­да­ют ему 2 года тюрь­мы, свев­ши­е­ся одна­ко к про­жи­ва­нию в Кие­ве, а вско­ре вер­ну­ли и име­ния. Вме­сте с тем он под­твер­дил свое пра­во соб­ствен­но­сти на Дашев­ское име­ние, вклю­чав­ше­ее в себя, поми­мо Даше­ва, еще 13 сел.* А может быть воз­вра­ще­ние Вла­ди­ми­ра Вла­ди­ми­ро­ви­ча Потоц­ко­го было свя­за­но с тем, что он хотел, что­бы его жена роди­ла имен­но в его родо­вом поме­стье — в Даше­ве? Так или ина­че, един­ствен­ная дочь Вла­ди­ми­ра и фран­цу­жен­ки, Мария, роди­лась в 1847 имен­но в Даше­ве. (ум. в 1907). Мария Вла­ди­ми­ров­на Потоц­кая два­жды была заму­жем — сна­ча­ла за гра­фом Ада­мом Бей­до-Рже­вус­ским (Adam Beydo-Rzewuski) (р.1830), офи­це­ром рус­ской армии, умер­шим в 1878 году, а потом за кня­зем Витоль­дом Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ским (Witold ks. Światopełk-Czetwertyński) (1850-1909). Сва­дьбу с послед­ним сыг­ра­ли как раз в Даше­ве, здесь же он и умер. Князь Витольд Чет­вер­тин­ский в 1887 году зате­ял в Даше­ве послед­нюю мас­штаб­ную пере­строй­ку, самой зна­чи­тель­ной из кото­рых была дострой­ка лево­го двух­этаж­но­го кры­ла, тор­цом смот­ря­ще­го на доро­гу. Послед­ней хозяй­кой Даше­ва была дочь Марии Вла­ди­ми­ров­ны от пер­во­го бра­ка, гра­фи­ня София Ада­мов­на Бей­до-Рже­вус­ская (Zofia hr. Beydo-Rzewuska). Инте­рес­но что ее муж носил титул кня­зя Под­гор­ско­го.
Поз­же, в 1850-х Вла­ди­мир отре­мон­ти­ро­вал дво­рец, сто­яв­ший частич­но в руи­нах после дашев­ской бит­вы 2 мая 1831 года, во вре­мя поль­ско­го вос­ста­ния. Тогда было сожже­на поло­ви­на двор­ца.
Надо ска­зать, что Дашев­ский дво­рец не вызы­вал осо­бых вос­тор­гов у тех, кто там побы­вал. Автор запи­сок Т. Боб­ров­ский, побы­вав­ший в Даше­ве в сере­дине XIX века, отзы­вал­ся о нем крайне пре­не­бри­жи­тель­но — «т.н. «дво­рец»… без­вкус­ный и сна­ру­жи и внут­ри»…
В мебель­ном биз­не­се участ­во­ва­ли даже титу­ло­ван­ные осо­бы. С моло­дых лет Витольд Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский, пред­ста­ви­тель древ­не­го кня­же­ско­го рода, при­стра­стил­ся к ажур­ным рабо­там по дере­ву. В осо­бен­но­сти его увле­ка­ла дере­вян­ная моза­и­ка — изоб­ра­же­ния, состав­лен­ные из раз­но­цвет­ных кусоч­ков дре­ве­си­ны. Вруч­ную эта кро­пот­ли­вая рабо­та тре­бо­ва­ла мно­го вре­ме­ни, но, при­ме­нив спе­ци­аль­ный пиль­ный ста­нок немец­ко­го про­из­вод­ства с нож­ным при­во­дом, князь уско­рил свой труд и к тому же намно­го улуч­шил каче­ство изде­лий.
Со вре­ме­нем Его сия­тель­ство настоль­ко налов­чил­ся, что решил нала­дить выпуск мебе­ли, укра­шен­ной моза­ич­ны­ми рисун­ка­ми, на про­да­жу. В сво­ем име­нии (местеч­ко Дашев Киев­ской губер­нии — ныне Вин­ниц­кая область) он в 1890-е гг. орга­ни­зо­вал моза­ич­ную, сто­ляр­ную и токар­ную мастер­скую. Четы­ре работ­ни­ка под наблю­де­ни­ем кня­зя изго­тав­ли­ва­ли искус­но отде­лан­ные сто­ли­ки, бюро, буфе­ты и дру­гие пред­ме­ты. Мало того, что они поль­зо­ва­лись спро­сом сре­ди люби­те­лей изящ­но­го, — про­дук­ция мастер­ской Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го заслу­жи­ла высо­кую оцен­ку на раз­лич­ных экс­по­зи­ци­ях. К при­ме­ру, жюри Сель­ско­хо­зяй­ствен­ной и про­мыш­лен­ной выстав­ки 1897 г. в Кие­ве отме­ти­ло сия­тель­но­го экс­по­нен­та золо­той меда­лью.
~ m.Daszow 1882 Css Maria Potocka (*1847 +27.12.1907) (1°-v. Adam hr. Rzewuski)
Edward Эдмун­до­вич (1851-11.11.1911)
m.[1885] Zofia Beyzymowna 1861-1941 (*Onaczkowce 1864) [ojciec: Jan Beyzym; matka: Olga hr. Stadnicka]
Ryszard Эдмун­до­вич ( *1855)

29 коле­но

167.144. Stephan Вла­ди­сла­во­вич (Komargrod 1846- )
oficer wojsk tureckich
168.144. Emmanuel Вла­ди­сла­во­вич (Komargrod 24 Dec 1850-Drazgowo 6.7.1895); 
~ m.Zyzyn 5 Jun 1888 Maria Wessel (Zyzyn 4 Sep 1855- 1941 )Maria Febronia Światopełk-Czetwertyńska (Wessel).
ххх.145. Jadwiga Бори­сов­на (Komargrod 15.11.1840- ); 
m.Dresden 1862 Stanislaw Karski (d.1890)(†24.VIII.1890)
ххх.145. Оль­га Бори­сов­на Olga; (*1844 †Drezno 1861)
m. Stanisław Ct Czapski
ххх.145. Ида­лия Бори­сов­на Idalia (*1838 †Lwów 1867) 
m Stanisław Brykczynski 
169.146. Вла­ди­мир Каликс­то­вич {Wladimir Ludwik Stanislav Adam} (Woronczyn 26.8.1837-Warsaw 20.8. 1918); 
zaślubił 1872 Marię hr. Uruską, córkę hr. Seweryna, ochmistrza dworu rosyjskiego, i Hermancii hr. Tyzenhauz; właścicielkę po ojcu ordynacjii milanowskiej w Królestwie Polskiem, której każdy posiadacz, stosownie do rozporządzenia tej ordynacyi, ma nosić nazwisko i tytuł ks. Czetwertyńskiego-Uruskiego
Swe tajne związki okupił 8-letnią katorgą w Usolu, konfiskatą majątków i odebraniem praw publicznych. Z zesłania nie powrócił już, skazany w tej samej sprawie jego brat ks. Ludwik wraz z żoną…
Зна­ко­мясь с обшир­ны­ми пока­за­ни­я­ми кня­зя Вла­ди­ми­ра Чет­вер­тин­ско­го, мы еще раз уста­нав­ли­ва­ем тот факт, что руко­вод­ство вос­ста­ни­ем ни в коем слу­чае не было в руках выс­ше­го дво­рян­ства. Под­су­ди­мый ари­сто­крат полу­чил назна­че­ние на долж­ность граж­дан­ско­го началь­ни­ка Луц­ко­го уез­да в июне 1863 года, когда наци­о­наль­ное пра­ви­тель­ство в Вар­ша­ве было сто­рон­ни­ком более ради­каль­ных меро­при­я­тий, с кото­ры­ми кн. Вл. Чет­вер­тин­ский прин­ци­пи­аль­но был несо­гла­сен. В сво­их пока­за­ни­ях он опи­сал струк­ту­ру повстан­че­ской орга­ни­за­ции: «Вме­сте с номи­на­ци­ей была при­сла­на инструк­ция, в кото­рой пору­че­но мне было избрать себе четы­рех помощ­ни­ков, а имен­но: 1-го — по делу skarbowosci, т. е. что избран­ный мною помощ­ник дол­жен был зани­мать­ся сбо­ром денег; 2-го — по делу opieki; помощ­ник этот дол­жен был зани­мать­ся устро­е­ни­ем воен­ных гос­пи­та­лей, амбу­лан­сов и занять­ся вме­сте с тем покро­ви­тель­ством ране­ным и аре­сто­ван­ным. Кро­ме того, дол­жен был еще занять­ся устрой­ством жен­ских коми­те­тов, кото­рые бы заго­то­ви­ли кор­пию и дру­гие необ­хо­ди­мые при­над­леж­но­сти для ране­ных; 3-го — по делу вой­ны, — помощ­ник этот дол­жен был занять­ся при­го­тов­ле­ни­ем людей, спо­соб­ных носить ору­жие, их обмун­ди­ро­ва­ни­ем и воору­же­ни­ем вооб­ще, и, нако­нец, 4-го — по делу opinii publicznej, — помощ­ник этот дол­жен был занять­ся обсуж­де­ни­ем тяжб и раз­ных ссор, слу­ча­ю­щих­ся меж­ду поме­щи­ка­ми в уез­де». При­каз рево­лю­ци­он­но­го пра­ви­тель­ства для Чет­вер­тин­ско­го ока­зы­ва­ет­ся необя­за­тель­ным. По пер­во­му делу — сбо­ру денеж­ных средств, — что счи­тал для себя делом очень труд­ным, — вме­сто одно­го помощ­ни­ка он назна­чил чет­ве­рых. По вто­ро­му же делу — opieki — он вовсе не под­чи­нил­ся рас­по­ря­же­нию из Вар­ша­вы, «так как… не думал нико­гда и ни в каком слу­чае делать воору­жен­но­го вос­ста­ния, поэто­му счи­тал ненуж­ным заво­дить ни гос­пи­та­лей, ни амбу­лан­сов, ни жен­ских коми­те­тов, пото­му что все отно­си­лось толь­ко к вос­ста­нию, кото­рое… счи­тал невоз­мож­ным, а то, что оста­ва­лось по этой сек­ции, т. е. покро­ви­тель­ство­вать над аре­сто­ван­ны­ми, мне каза­лось, что это может лег­ко испол­нять луц­кий пред­во­ди­тель дво­рян­ства, не думая даже, что, испол­няя свою обя­зан­ность как пред­во­ди­тель, испол­ня­ет вме­сте с тем, что поме­ще­но в инструк­ции рево­лю­ци­он­но­го пра­ви­тель­ства».
«Нако­нец, — про­дол­жа­ет кн. Чет­вер­тин­ский, — по делам opinii я назна­чил помощ­ни­ка, кото­рый дол­жен был рас­суж­дать ссо­ры и тяж­бы меж­ду поме­щи­ка­ми, что тоже он мог делать, не зная даже ниче­го об орга­ни­за­ции рево­лю­ци­он­но­го пра­ви­тель­ства, пото­му что тре­тей­ские судьи были все­гда доз­во­ле­ны закон­ным пра­ви­тель­ством». Насколь­ко жонд наро­до­вый не дове­рял тому же кн. Чет­вер­тин­ско­му, мож­но судить из его соб­ствен­ных слов: «Когда я был назна­чен граж­дан­ским началь­ни­ком, я нашел уже почты устро­ен­ны­ми. Каким обра­зом они дей­ство­ва­ли, я не знал, стан­ци­я­ми или курье­ра­ми? По мое­му мне­нию, какой-то агент рево­лю­ци­он­но­го пра­ви­тель­ства учре­ждал оные почты по всей губер­нии в одно вре­мя, неза­ви­си­мо от дру­гих начальств. Это мое мне­ние осно­вы­ва­ет­ся на том, что когда я полу­чил номи­на­цию и когда еще никто об этом не знал, явил­ся ко мне г. Бачин­ский (не дво­ря­нин) и пред­ста­вил мне номи­на­цию, удо­сто­ве­ряв­шую его в пра­ве при­ни­мать все высы­ла­е­мые день­ги и кор­ре­спон­ден­ции. На осно­ва­нии это­го я пере­да­вал ему день­ги и рапор­та и полу­чал от него раз­ные рас­по­ря­же­ния и инструк­ции».
Из даль­ней­ших пока­за­ний Чет­вер­тин­ско­го мож­но вполне убе­дить­ся в том, что он не был актив­ным дея­те­лем вос­ста­ния, так как не верил ни в руко­во­ди­те­лей, ни в сво­их кол­лег: «Так как я ни в каком слу­чае не думал делать ника­ких при­го­тов­ле­ний к воору­жен­но­му вос­ста­нию, поэто­му, гово­ря об этом с г. Прже­смыц­ким, кото­рый испол­нял долж­ность мое­го помощ­ни­ка по делу вой­ны, я спра­ши­вал его о людях, о кото­рых г. Прже­смыц­кий ска­зал, что их нет, пото­му что все боят­ся вос­ста­ния и делать его не дума­ют». Лик­ви­да­тор­ская контр­ре­во­лю­ци­он­ная дея­тель­ность это­го сия­тель­но­го «бор­ца рево­лю­ции» осо­бен­но отра­же­на в сле­ду­ю­щем пока­за­нии: «В про­дол­же­ние 1863 года я полу­чал раз­ные инструк­ции и рас­по­ря­же­ния от Волын­ско­го управ­ле­ния (Zarzqd Wolynia), все­гда через одно­го и того же выше­по­име­но­ван­но­го аген­та. Меж­ду про­чим, был при­каз об учре­жде­нии жан­дар­мов. Подоб­ной вещи сде­лать я уже ника­ким обра­зом не мог, но про­сил тот­час же об инструк­ции для них и не полу­чил».
Игно­ри­руя этот при­каз, Чет­вер­тин­ский отка­зал­ся выпол­нить и при­каз об учре­жде­нии поро­хо­во­го заво­да. «При­ка­за­но мне было учре­дить три­бу­нал для обсуж­де­ния всех лиц, под­ле­жа­щих рево­лю­ци­он­но­му суду, но так как мой помощ­ник г. Васи­льев­ский поль­зо­вал­ся все­об­щим ува­же­ни­ем в делах opinii publicznej, то я счи­тал ненуж­ным испол­нять это при­ка­за­ние. При­ка­за­но мне еще было высы­лать людей в отря­ды, кото­рые фор­ми­ро­ва­лись в Гали­ции, это­го при­ка­за­ния я тоже не испол­нил. В октяб­ре или в нояб­ре меся­це помощ­ник мой по делам вой­ны г. Прже­смыц­кий про­сил меня об уволь­не­нии. Я же сам, видя зиму и вме­сте с тем невоз­мож­ность ино­стран­ной вой­ны, а тем самым невоз­мож­ность всей этой рево­лю­ци­он­ной дея­тель­но­сти в крае, отпра­вил в Волын­ское управ­ле­ние про­ше­ние об уволь­не­нии».
Кн. Чет­вер­тин­ский так­же не выпол­нил при­ка­за об учре­жде­нии отде­ла почты и поли­ции, кото­рый «дол­жен был сле­дить, по сло­вам его, за поступ­ка­ми поме­щи­ков и заве­ды­вать пас­пор­та­ми и жан­дар­ма­ми». В заклю­че­ние сво­е­го пока­за­ния он заявил,что отка­зал­ся от всех рево­лю­ци­он­ных дел, ибо не верил в успех вос­ста­ния, а наде­ял­ся втуне на ино­стран­ную помощь, и одоб­рил отказ бра­та от вступ­ле­ния в отряд Доб­р­жин­ско­го. (1)
Po zwolnieniu z katorgi ks. Włodzimierz ożenił się z Marią z hr. Uruskich, z Milanowa. Tworzyli razem niezwykłą parę. „Księżna milanowska” była przez kilkadziesiąt lat oparciem dla prześladowanych przez Rosję unitów, przyczyniając się do umocnienia wiary i polskości na Podlasiu. Książę Włodzimierz po przywróceniu praw publicznych, tak jak większość żyjących członków rodu, otrzymał potwierdzenie starego tytułu przez Rosję. Obok roli filantropa, społecznika, działacza towarzystw gospodarczych, starał się interweniować na rzecz łagodzenia polityki rusyfikacyjnej. Skompletował w Milanowie odziedziczony po gen. Kropińskim i hr. Uruskim liczący 60 tys. woluminów księgozbiór, który opisał w wydanym własnym nakładem katalogu. Ten „cichy i głęboki patriota, poświęcenia i ofiary pełny”, któremu nie dane było doczekać jutrzenki niepodległości, zawarł opis swego życia w pamiętniku „Na wozie i pod wozem”.
Włodzimierz Czetwertyński (1837-1918)-syn Kaliksta i Zofii z Kropińskich, córki generała i poety Ludwika Kropińskiego, za udział w powstaniu 1863 r. stracił swoje dobra na kresach i został początkowo skazany na dożywocie, następnie na katorgę na Syberii. Po powrocie z zesłania ożenił się z Marią Wandą Uruską, właścicielką dóbr Milanów w Siedleckiem, piastował wiele stanowisk, prowadził działalność filantropijną i polował.
W Milanowie (około 8 km na północ od Parczewa) do dzisiaj znajduje się pałac przebudowany z małego dworku myśliwskiego Potockich. Znany warszawski architekt Witold Lanci nie tracąc elementów zaczerpniętych z architektury myśliwskiej stworzył w latach 1872-1873 rezydencję niebanalną, rozłożystą, z licznymi pokojami i salami dla wielopokoleniowej rodziny. Pałac wśród okazałego i malowniczego drzewostanu, wyposażony we wspaniałą bibliotekę, meble, obrazy i liczne trofea myśliwskie przywiązywał lokatorów do stron rodzinnych, do praktykowania tradycji łowieckiej.
Włodzimierz Czetwertyński odwiedzał też łowiska w różnych zakątkach Polski i Europy. Często wybierał się na kilkudniowe polowanie do kulikowskiego majątku w powiecie łuckim. Położony po obu stronach rzeki Styr obfitował w zwierzynę. Było to już tak zwane Polesie Wołyńskie. Ziemia dość licha, za to łąki nadrzeczne przepiękne i lasy wspaniałe. W jesieni przyjeżdżałem na przeloty ptactwa, na których spotykało się nadzwyczajne okazy, w zimie zaś na grubego zwierza. Bywały tam łosie, choć nie zawsze, dziki i sarny w wielkiej ilości, z ptaków głuszce, jarząbki itd. Gdy następnie majątek ten skonfiskowano, a po dziesięciu latach zwrócono mi, nic już zwierzyny nie znalazłem, wszystko wyniszczono doszczętnie.
Niezwykłych emocji doświadczył Czetwertyński na Polesiu w Hulewiczowie u Młokosiewiczów. Wśród bielejących brzóz, tych prawdziwych drzew Polesia, ustrzelił rysia. Najprzyjemniejsze wspomnienia łączył z polowaniami w Grodźcu u Ciechanowskiego, gdzie roiło się od zwierzyny. W okolicach Warszawy zdobywał trofea w Jabłonnie u Maurycego Potockiego, w Radziejowicach Adamostwa Krasińskich i w Młochowie Jana Zawiszy.
W 1880 r. brał udział w myśliwskiej wyprawie do Berezyny, majątku Augusta Potockiego, położonego w guberni mińskiej, nad brzegiem rzeki tak pamiętnej w dziejach świata: Berezyna, mająca 25 mil kwadratowych obszaru, należała do niezwykle bogatych rewirów. Żyło tam wiele łosi i niedźwiedzi, których rocznie zdobywano 10 sztuk. Na trzytygodniowym polowaniu: padło niedźwiedzi dziewięć i osiem łosiów. W liczbie pierwszych byli przedstawiciele wszystkich gatunków litewskich niedźwiedzi. Były i tak zwane białoszyje, z których jeden zabity przez samego hr. Potockiego rzeczywiście imponujących rozmiarów, również czarnorude, środek co do wielkości zajmujące i na koniec zwane po miejscowemu Murawiejniki (Mrówniki) najmniejsze, żółto-rudego jasnego koloru, i jak twierdzą najzłośliwsze. Jednego z nich zabił hr. Mielżyński relacjonował w „Łowcu» nr 7/1880 r. Włodzimierz Czetwertyński.
Trzy lata później właściciel Milanowa został zaproszony do lasów majątku Porzecze (woj. poleskie) Aleksandra Skirmunta, tym razem na mocarza poleskich błot — łosia. Odróżniano tam dwie odmiany łosi, czarne i bure. W polowaniu brali udział: Henryk Sienkiewicz, Artur Potocki, Stefan Lubomirski i inni. Włodzimierz Czetwertyński miał na rozkładzie potężną łoszę. W sumie padło 12 łosi i 1 dzik. Nie sposób nawet pobieżnie prześledzić wszystkich myśliwskich wypraw Włodzimierza Czetwertynskiego. Być może za trudne lata spędzone na Syberii, za pomaganie maluczkim, a może za patronowanie polskim myśliwym, darzyło mu się w kniei. Wystarczyło, że westchnął do św. Huberta, złożył się do strzału i odnosił sukces.
~ m.Lemberg 10 Jul 1872. грф. Marie Uruska (Warsaw 10 Jul 1853-Warsaw 18 Apr 1931)
170.146. Ludwik, +1867; 
ożeniony z Maryanną Zagórską, umarł razem z nią
bezpotomnie na wygnaniu w mieście Penzie w Rosji 1867.
По делу о рас­кры­той луц­кой рево­лю­ци­он­ной орга­ни­за­ции были при­вле­че­ны бра­тья кня­зья Чет­вер­тин­ские. Князь Людвик Чет­вер­тин­ский ока­зал­ся более под­го­тов­лен­ным к вос­при­я­тию совер­шив­ших­ся вокруг собы­тий. Он, в про­ти­во­по­лож­ность Чап­ско­му, сумел подой­ти к кре­стья­нам и обой­ти сво­их офи­ци­а­ли­стов, будучи втайне враж­деб­ным вос­ста­нию. В сво­ем рапор­те луц­кий исправ­ник гово­рит, что «князь Л. Чет­вер­тин­ский нахо­дит­ся в тес­ной друж­бе с эко­но­ми­че­ским писа­рем сво­им из дво­рян К. Тер­лец­ким и над­смотр­щи­ком вино­ку­рен­но­го заво­да кре­стья­ни­ном Зарем­бин­ским (пра­во­слав­но­го испо­ве­да­ния), кои и живут в одной ком­на­те. Он нахо­дит­ся в друж­бе с дру­ги­ми эко­но­ма­ми сво­е­го име­ния и с волост­ным писа­рем Васи­льем Кары­зее­вым (пра­во­слав­но­го испо­ве­да­ния). А Кары­зеев женат на дво­рян­ке Квят­ков­ской (като­ли­че­ско­го испо­ве­да­ния) и при нем про­жи­ва­ет брат ее Карл Квят­ков­ский, вос­пи­тан­ник СПб ака­де­мии худо­жеств. Чет­вер­тин­ский и с кре­стья­на­ми име­ния его обра­ща­ет­ся бла­го­склон­но, часто поит их вод­кою и заис­ки­ва­ет к себе их рас­по­ло­же­ние, кото­рое и успел вполне при­об­ре­сти от кре­стьян». (2 Дело № 34 по жито­мир­ской опи­си, стр. 1003, КИАУ.)Однако, хит­рый поме­щик одно­вре­мен­но вел друж­бу с поме­щи­ком Под­час­ким, кото­рый писал сти­хи «в воль­ном духе про­тив уволь­не­ния кре­стьян». И в сво­их пока­за­ни­ях Л. Чет­вер­тин­ский утвер­жда­ет о сво­ей непри­част­но­сти к мяте­жу: «Во вре­мя посе­ще­ния мною поме­щи­ка Сера­ков­ско­го (одно­фа­миль­ца со зна­ме­ни­тым вождем вос­ста­ния в Лит­ве) его управ­ля­ю­щий пред­ла­гал мне всту­пить в шай­ку, но я, вер­ный дол­гу сво­е­му, пред­ло­же­ние это отверг­нул и тот­час уехал от Сера­ков­ско­го». Он про­сит суд поста­вить его «под защи­ту зако­нов, кото­рые более жела­ют оправ­да­ния неви­нов­но­го, чем обви­не­ния его, и из ува­же­ния к оче­вид­ной моей право­те и ничем нена­ру­ши­мой вер­но­сти моей пра­ви­тель­ству». (3) В сво­ем пока­за­нии кн. Л. Чет­вер­тин­ский осуж­да­ет вос­ста­ние, гово­рит, что он зани­ма­ет­ся исклю­чи­тель­но хозяй­ством и что он ниче­го обще­го не име­ет с бра­том и не зна­ет ниче­го об уча­стии послед­не­го в вос­ста­нии.
~ m.Maria Zagorska 
ххх.175. Evdokia, +young 
ххх.175. Nadezhda, +young
186а.177. Marie Elisabeth Stanislawa Sophie (Warsaw 24 Jan 1909-Polska Wies 3 Sep 1975)
186.177. Konstantin Marie Joseph (Wilna 11 Aug 1910-m.i.a.Russia 1940)
186б.177. Karoline Marie Josephine (Wilna 6 Oct 1913-5 Aug 2009)
Witold Эдвар­до­вич 1897-1974 
1920 — Осталь­ные това­ри­щи, а имен­но: Дем­бов­ская Зофия, Гора­ец­кая Вац­ла­ва, Юрье­вич Анто­ни­на, Кас­са­ти Ван­да, Нед­звед­ская Яни­на, Дом­бров­ский Богу­слав, Квя­ту­шин­ский Вац­лав, Нар­бутт Ген­рих, Поремб­ский Андрей, Пфаф­фи­ус Ген­рих, Руд­ниц­кий Таде­уш, Слю­жин­ский Аль­фред и Чет­вер­тин­ский Витольд были уве­зе­ны в каче­стве залож­ни­ков «от поль­ской бур­жу­а­зии» в Моск­ву и затем в нача­ле 1920 года воз­вра­ще­ны в Поль­шу, на осно­ва­нии согла­ше­ния Поль­ско­го и Рос­сий­ско­го Обществ Крас­но­го Кре­ста от 2 и 9 нояб­ря 1920 г<ода>.[Письмо Поль­ско­го Крас­но­го Кре­ста Пеш­ко­вой, январь 1922 года]
żona (ślub: dnia 10 VIII 1924, Warszawa, ): Julia Lucyna Lubańska 1903-1985 , 
Edward Эдвар­до­вич 28 VI 1901 Stryhany — 28 I 1987 Warszawa
nani uczeni nauk technicznych, 1901-1987
~ żona (ślub: dnia 4 VII 1925, Warszawa, par. św. Aleksandra, ): Irena Kiersnowska 1903-1952 
~ żona (ślub: dnia 2 X 1953, Warszawa, ): Celina Kiersnowska 1890-1986 ,

30 коле­но

ххх.168. София Эмма­ну­элев­на {Sophie} (Warsaw 24.9.1889- )
ххх.168. Honorine Maria (Drazgowo 3 Jul 1891-19__); 
~ m.Warsaw 15 Sep 1911 Kasimir v.Galen-Bisping (1877-1941)
178.169. Севе­рин Вла­ди­ми­ро­вич {Severin Franciszek Calixt} (Warsaw 18.4.1873-Edinburgh 19.6.1946)
Князь Севе­рин Фран­ти­шек Свя­то­полк-Чет­вер­тын­ский (Севе­рин Вла­ди­ми­ро­вич Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский; польск. Seweryn Franciszek Światopełk-Czetwertyński; 1873—1945) — поль­ский поли­тик из рода Чет­вер­тин­ских. Член Госу­дар­ствен­ной думы I созы­ва от Сед­лец­кой губернии.Родился 18 апре­ля (по дру­гим дан­ным 18 мая) 1873 года в Вар­ша­ве в дво­рян­ской семье. Сын Влад­зи­ме­жа Людви­ка и Марии Ван­ды.
По окон­ча­нии реаль­ной гим­на­зии обу­чал­ся в Риж­ском поли­тех­ни­че­ском инсти­ту­те. Здесь состо­ял в сту­ден­че­ском объ­еди­не­нии «Арко­ния». Затем учил­ся в уни­вер­си­те­те в Бонне. Был изда­те­лем и совла­дель­цем «Вар­шав­ской газе­ты» и газе­ты «Рефор­мы». В 1904 году Чет­вер­тын­ский стал вице-пре­зи­ден­том вар­шав­ско­го Обще­ства бла­го­тво­ри­тель­но­сти. С 1905 года был чле­ном Народ­ной лиги. В янва­ре 1903 года вме­сте с тре­мя парт­не­ра­ми он создал Акци­о­нер­ное обще­ство город­ских трам­ва­ев в Вар­ша­ве, и в этом же году они полу­чи­ли кон­цес­сию на стро­и­тель­ство и экс­плу­а­та­цию трам­вай­ной элек­три­че­ской сети в горо­де. Инве­сти­ции были полу­че­ны от немец­ко­го кон­цер­на «Сименс и Галь­ские». Пер­вая трам­вай­ная линия была откры­та 26 мар­та 1908 года. В 1906 году был избран чле­ном I Госу­дар­ствен­ной думы от Сед­лец­кой губер­нии. Вхо­дил в Поль­ское коло, был чле­ном пре­зи­ди­у­ма фрак­ции. В 1915 году был началь­ни­ком Цен­траль­но­го коми­те­та Граж­дан­ско­го обще­ства в Рос­сии. В пери­од с 1907 по 1917 годы был пред­се­да­те­лем Цен­траль­но­го сель­ско­хо­зяй­ствен­но­го обще­ства; в этот же пери­од, с 1914 по 1915 годы был пред­се­да­те­лем Цен­траль­но­го граж­дан­ско­го коми­те­та. Так­же в 1914—1917 годах был чле­ном Наци­о­наль­но­го поль­ско­го комитета[en]. Во вре­мя Пер­вой миро­вой вой­ны про­те­сто­вал про­тив при­ме­не­ния Рос­сий­ской арми­ей в Цар­стве Поль­ском так­ти­ки «выжжен­ной зем­ли». При­ни­мал уча­стие в пере­го­во­рах, про­во­ди­мых с воен­ны­ми вла­стя­ми о фор­ми­ро­ва­нии поль­ской армии в Рос­сии. В 1918 году был аре­сто­ван боль­ше­ви­ка­ми и нахо­дил­ся в тюрь­ме в Гоме­ле в тече­ние пяти недель. В мае 1918 года вер­нул­ся в Поль­шу, всту­пил в Союз зем­ле­вла­дель­цев. После 1918 года актив­но участ­во­вал в поли­ти­че­ской жиз­ни неза­ви­си­мой Поль­ши. До Вто­рой миро­вой вой­ны Чет­вер­тын­ский зани­мал­ся пред­при­ни­ма­тель­ской дея­тель­но­стью: был вла­дель­цем фаб­ри­ки вод­ки в Сухо­во­ле, соб­ствен­ни­ком «Отель Евро­пей­ский» в Вар­ша­ве, вла­дел кир­пич­ным заво­дом. Наря­ду с этим изби­рал­ся в Поль­ский сейм в 1922—1927, 1928—1930 и 1930—1935 годах. С мар­та 1928 по октябрь 1931 был вице-мар­ша­лом Сей­ма. В 1939—1941 годах он жил в соб­ствен­ном име­нии Сухо­во­ла Рад­зынь­ско­го повя­та, где был аре­сто­ван нем­ца­ми. После­до­ва­тель­но нахо­дил­ся в тюрь­ме зам­ка в Люб­лине, в конц­ла­ге­рях Освен­цим и Бухен­вальд, отку­да в апре­ле 1945 года был осво­бож­ден аме­ри­кан­ски­ми вой­ска­ми и ока­зал­ся в Вели­ко­бри­та­нии. Здесь, спу­стя два меся­ца — 19 июня 1945 года — он умер от исто­ще­ния, вызван­но­го усло­ви­я­ми пре­бы­ва­ния в немец­ких лаге­рях (в боль­ни­це им. Игна­ция Паде­рев­ско­го в Эдин­бур­ге). Был похо­ро­нен на тамош­нем клад­би­ще Маунт-Вер­нон.
С 1898 года был женат на Софии Прже­дже­кич (1879—1949), у них было семе­ро детей: пять доче­рей и двое сыновей.posel do Dumy Panstwowej rosyjskiej 1906
działacz Narodowej Demokracji, poseł do Dumy i do Sejmu w Polsce Odrodzonej. W okresie I wojny światowej był czynnym działaczem niepodległościowym, więzionym krótko przez bolszewików. Ożeniony z Marią z Przeździeckich z Falent, główną współwłaścicielką Hotelu Europejskiego w Warszawie, zgromadził znaczną kolekcję dzieł sztuki w odziedziczonym po matce Pałacu Uruskich przy Krakowskim Przedmieściu w stolicy. Jego rodzinne dobra na Podlasiu – Brenica, Szpakowizna i Suchowola stanowiły wzorcowe gospodarstwa. W tej ostatniej istniała słynna fabryka wódek gatunkowych. Przeżycia obozowe przyspieszyły śmierć ks. Seweryna w edynburskim szpitalu
~ m.Warsaw 11 Jun 1898 Sophie Przezdziecka (Warsaw 15 May 1879-1949)
179.169. Wladimir Feliks (Warsaw 9 Jun 1874 — Namur 27 Apr 1951); 
znany tenisista i muzyk, inicjator idei konkursów chopinowskich, jeszcze za życia ojca ks. Włodzimierza wywołał skandal towarzyski żeniąc się z piękną córką krawca.
Учи­ли­ще пра­во­ве­де­ния 1896. Губерн­ский сек­ре­тарь. в отстав­ке. Участ­ник Бело­го дви­же­ния. В эми­гра­ции в Поль­ше. 
m.Warsaw Mar 1902 Marie Materno (1877-1939) 
180.169. Sophie Hermance Calixte (Milanow 15 May 1875-Warsaw 19 Apr 1937); 
m.Warsaw 29 Sep 1897 Ct Wladislaw Leo Zamoyski (Pau 11 Aug 1868-19__)
181.169. Ludwik Rudolf (Milanow 12 Jan 1877-Auschwitz 3 May 1941); 
Послед­ним знат­ным вла­дель­цем Желуд­ка был князь Людвиг Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский … сын Вла­ди­ми­ра Чет­вер­тин­ско­го, полу­чив­ше­го Желу­док во вла­де­ние в каче­стве при­да­но­го сво­ей жены гра­фи­ни Марии Урусской.Новые вла­дель­цы не мог­ли доволь­ство­вать­ся неболь­шим уса­деб­ным домом, кото­рый сто­ял в поме­стье, и реши­ли воз­ве­сти здесь рос­кош­ный дво­рец. Стро­и­тель­ство нача­лось в 1907 году по про­ек­ту архи­тек­то­ра Вла­ди­сла­ва Мар­ко­ни. В ком­плекс так­же вхо­ди­ли парк, мель­ни­ца, пруд. Бук­валь­но через год рези­ден­ция была готова.Людвиг Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ский (1877…1941гг.) вла­дел зем­ля­ми по обо­им бере­гам Нема­на. Все­ми хозяй­ствен­ны­ми вопро­са­ми князь зани­мал­ся лич­но. Имел все­го одно­го помощ­ни­ка. Он ввел мно­го нов­шеств в хозяй­ствен­ной дея­тель­но­сти. Он был про­тив про­да­жи леса как сырья, а рас­пи­ли­вал его на лесо­пиль­ном заво­де в Заче­пи­гах, сор­ти­ро­вал и про­да­вал в Гер­ма­нию по более высо­ким ценам. На Щучин­щине в то вре­мя было 4 вра­ча и 2 фельд­ше­ра. Одно­го вра­ча и одно­го фельд­ше­ра Людвиг содер­жал в Желуд­ке на свои сред­ства в постро­ен­ной им боль­ни­це. Меди­цин­ское обслу­жи­ва­ние было плат­ным. Лица, рабо­та­ю­щие в учре­жде­ни­ях, долж­ны были пла­тить взно­сы в «кас­су хво­рых». Если пла­тель­щик взно­сов или чле­ны его семьи забо­ле­ва­ли, то лечи­ли их бес­плат­но.
Инте­рес­но решен кня­зем вопрос водо­снаб­же­ния Желу­док­ско­го двор­ца. Вода к нему посту­па­ла из род­ни­ков у дер. Куки­ни (при­мер­но в 2-х км от двор­ца) само­те­ком. Вода допол­ни­тель­но филь­тро­ва­лась и пода­ва­лась в резер­ву­ар на 3–м эта­же зда­ния с помо­щью насо­сов, рабо­та­ю­щих на сжа­том воз­ду­хе. По рас­ска­зам ста­ро­жи­лов Кур­са Анто­на и Гера­си­мо­вич Фран­ца, жите­лей дер. Скер­си, систе­ма пода­чи воды была настоль­ко эко­но­мич­ной, что для рабо­ты насо­сов в тече­ние меся­ца доста­точ­но было 2-х бал­ло­нов со сжа­тым воз­ду­хом. Князь нико­гда не отка­зы­вал в помо­щи нуж­да­ю­щим­ся, ува­жал людей тру­до­лю­би­вых, а буй­ных и пья­ниц высе­лял за пре­де­лы Желуд­ка на хуто­ра. На одно кре­стьян­ское хозяй­ство при­хо­ди­лось по 1,5 га зем­ли. Умер князь Чет­вер­тин­ский в конц­ла­ге­ре в 1941 году.Четвертинский Людвиг Вла­ди­ми­ро­ви­чРо­дил­ся в 1878 г., Име­ние Мила­нов Родян­ско­го уез­да.; поляк; обра­зо­ва­ние выс­шее; б/п; поме­щик, име­ние Желу­док. Про­жи­вал: обл. Ново­груд­ская обл., уезд щучин­ский р-н, име­ние Желу­док.
Аре­сто­ван 24 сен­тяб­ря 1939 г.
При­го­во­рен: , обв.: 74 УК БССР — поме­щик, член пар­тии «Народ­ная демо­кра­тия»..
При­го­вор: освоб. 29.06.40 Реа­би­ли­ти­ро­ван 28 июня 1940 г. НКВД СССР 
po siedmiu miesiącach sowieckiego więzienia opuścił je wraz z żoną Różą z ks. Radziwiłłów dzięki interwencji dworu włoskiego. Nie na długo to się zdało gdyż w marcu 1941 r. został aresztowany przez gestapo w Suchowoli wraz z synem ks. Stanisławem Tomaszem oraz bratem ks. Sewerynem i jego córką Marią hr. Grocholską (1899-1991) pod zarzutem współpracy z konspiracją. Wcześniej aresztowano i osadzono na Pawiaku jego drugiego syna ks. Jerzego-Konrada (1907-1977). Ich wojenne losy wyznaczył Oświęcim, gdzie zmarł książę z Żołudka, Mathausen, Buchenwald oraz Ravensbrück. Rodzina poświęciła bezskutecznie znaczną część fortuny dla wydobycia uwięzionych.
Wspaniałe efekty w tej dziedzinie osiągnął książę Ludwik Światopełk-Czetwertyński (1877-1941), właściciel Żołudka w woj. nowogródzkim.
Był to nie tylko wzorowy gospodarz na 17 tys. ha (w tym 13 tys. ha lasów), zasłużony dla Wojewódzkiego Kresowego Związku Ziemian oraz członek Towarzystwa Rolniczego w Lidzie, ale i człowiek przesiąknięty pasją łowiecką. W lasach żołudzkich wilki czyniły znaczne szkody w zwierzostanie i cały wysiłek gospodarzy skierowany był ku temu, by pozbyć się tych nieproszonych gości. Świeżo spadły śnieg ułatwiał tropienie tych rabusi, a niedościgniony wilczarz zwany Wolak ze Skiersiów wielokrotnie dawał popis swoich umiejętności. W czasie tropienia upodobniał się do dzikiego zwierza, kluczył, przypadał do ziemi, nasłuchiwał, rozglądał się lub bezszelestnie pomykał wilczymi ścieżkami. Jednak w dzień wigilijny 1929 roku leśniczy Krzychowski zameldował brak świeżego śniegu. Myśliwi, nie bacząc na złą prognozę wyruszyli do kniei, gdyż liczyli, że wilki złakomią się na podrzucone padłe konie. Skrzypiał zmarznięty śnieg pod ciężkim obuwiem, przemknął zając wypędzony głodem, nad myśliwymi stał zwarty nadniemieński bór. Tradycji zadośćuczynił Ludwik Czetwertyński strzelając wielkiego wilka.
Sylwetka księcia Ludwika Czetwertyńskiego to znowu, prócz prezentacji postaci znakomitego myśliwego, cenny przyczynek do dziejów ziemiaństwa. Właściciel Żołudka został aresztowany w 1939 roku przez NKWD. Więziony jako „społecznie niebezpieczny element» został zwolniony z Łubianki wskutek interwencji u Stalina włoskiej rodziny królewskiej. W 1941 roku został znowu aresztowany, tym razem przez Niemców i osadzony w Oświęcimiu, gdzie zmarł. Przyczyną prześladowania Ludwika Czetwertyńskiego przez wrogów naszego kraju było to, że wywierał znaczący wpływ na postęp rolnictwa i organizacji rolniczych na ziemiach całej Polski, był przyjacielem prezydenta Ignacego Mościckiego i wiódł nieposzlakowane życie.
W międzywojennej historii łowiectwa wybitną postacią był Maurycy Potocki (1804-1949), dziedzic Jabłonnej pod Warszawą. W jego życiu mającym w sobie coś z losów d’Artagnana istniały tylko dwie pasje: szybkie samochody i łowiectwo. Odstąpił od utartego schematu myśliwego-jeźdźca i przesiadł się na szybkie ośmiocylindrowe Bugatti 2300 ccm.
Oto jak przebiegało wigilijne polowanie w Jabłonnej w grudniu 1938 roku. „A więc śnieg i silny mróz towarzyszył w dniu tym tradycyjnym wypadom do kniei czy na pola. Piękny był istotnie czas wigilijnego polowania. (…) Prawie wszyscy wzajemnie się znali, wszyscy zaś doskonale się czuli w miłej, beztroskiej atmosferze słonecznego dnia, wśród wspaniale ubielonej dekoracji kniei i na puszystej szacie wyiskrzonego, sypkiego, spadłego w przeddzień śniegu, z młodszych i gęstszych zagajników czyniąc cud pejzażu, jakkolwiek jednocześnie — prawie nieprzebytą dla naganiaczy tajemniczą dżunglę śnieżną.» Podczas śniadania myśliwskiego: „z rondli umieszczonych na płycie kuchennej buchały kłęby pary, jakieś nierozpoznawalne od razu, lecz miłe wonie uderzały w nozdrza zgłodniałych, mamiły dziwnymi kolorami poustawiane na stole butelki. Ten miot okazał się niezmiernie pożądany i ważny, a niosący pociechę za brak liczniejszych.
Po wybuchu II wojny światowej Róża i Ludwik Czetwertyńscy przebywali w Żołudku i tam po 17 września 1939 roku zostali aresztowani i uwięzieni przez NKWD. W ich sprawie interweniował król włoski Wiktor Emanuel poprzez władze niemieckie, będące jeszcze w krótkotrwałej przyjaźni z sowietami. Interwencja okazała się skuteczna i po siedmiu miesiącach Czetwertyńscy zostali zwolnienie. Udali się do Suchowoli w powiecie radzyńskim, gdzie mieszkał brat Ludwika, Seweryn Franciszek ks. Światopełk-Czetwertyński. Niestety, obaj bracia zostali w 1941 roku aresztowani przez Niemców i znaleźli się w Auschwitz-Birkenau. Sewerynowi Franciszkowi udało się przetrwać do końca wojny, natomiast Ludwik, właściciel Żołudka, zmarł wkrótce po uwięzieniu. Jego żona, Maria z Radziwiłłów doczekała się zakończenia wojny — zmarła w 1949 roku w Saint Fontaine w Belgii.
~ m.Rome 27 Jan 1906 Pss Roza Radziwill (Berlin 26 Nov 1884-St.Fontaine, Belgium 1 Dec 1949)
182.169. Marie Aniela Severine (Milanow 6 Jun 1880-Warsaw 10 Jun 1965); 
m.Warsaw 10 Sep 1901 Ct Adam Tarnowski (Cracow 4 Mar 1866-Lausanne 10 Oct 1946)
183.169. Wanda Jadwiga Marie (Warsaw 10 Apr 1890-Warsaw 12 Sep 1979); 
m.Warsaw 17 Jul 1912 Ct Andrzej Zoltowski (Godurovo 12 Oct 1881-Auschwitz 4 Sep 1941)
Barbara Витоль­дов­на 13 V 1925 — Warszawa 15 X 1999 — Milanówek
Mąż (ślub: dnia 15 VI 1957, Warszawa, ): Zdzisław Graliński 1897-1963,
Anna Витоль­дов­на 24 IV 1927 — Warszawa
Mąż (ślub: dnia 4 XII 1948, Warszawa, ): Zygmunt Brykalski 1922-1980,
Dariusz Витоль­до­вич 19 XII 1934 — Łódź 25 VII 1951 — Milanówek
Zofia Bogna Эдвар­дов­на (09.04.1926 -)
Mąż (ślub: dnia 18 XII 1951, Warszawa, ): Kazimierz Markiewicz 1917-1986

коле­но

187.178. Marie Josephe (Warsaw 22 Mar 1899- ); 
m.Warsaw 28 Jun 1921 Ct Michael Grocholski (17 Oct 1891-Planta18 Jan 1924)
188.178.Barbara Sophie Severine (Suchowola 21 Jun 1900-Warsaw 23 Jul 1970); m.Suchowola 11 Oct 1925 Ct Remigus Grocholski (4 Sep 1888-Cannes17 Mar 1965)
189.178.Anna Marie Stanislawa (Suchowola 6 Dec 1902-Montresor 26 Oct 1987); m.Warsaw 29 Feb (Jan?) 1929 Ct Roman Potocki (Warsaw 3 Jun 1893-Cracow 5 Sep 1971)
190.178. Elzbieta Wanda Johanna (Warsaw 5 Dec 1905-Warsaw 16 Jul 1972); 
m.Suchowola 11 Oct 1934 Ct Victor Plater-Zyberk (Horodziec 3 Sep 1904- )
191.178.Wladimir Maria Stanislaw Maciej (Suchowola 21 Sep 1907-Qualicum Beach, Vancouver Island 12 Sep 1965); 
Jego dwaj synowie, ks. Włodzimierz (1910-1965) i ks. Stefan (1910-1978), jako oficerowie kawalerii z września 1939 r. wojnę przeżyli w oflagach. Po wojnie Włodzimierz wybrał tułaczy los w Kanadzie.
m.Warsaw 22 Nov 1933 Css Elzbieta Wielopolska (Spala 8 Oct 1913- Vancouver 12 Feb 2004)
192.178. Stephan Gustav Joseph (Warsaw 17 Mar 1910-Warsaw 17 Oct 1978); 
ks. Stefan, był większym optymistą i powrócił do Warszawy, bez której żyć mu było trudno. Uruchomił na nowo restaurację Hotelu Europejskiego. Trwało to do 1949 r., kiedy Wydział Polityczno-Wychowawczy Wojska Polskiego skonfiskował ją wraz z resztkami Hotelu. On sam wraz z kuzynem ks. Stanisławem -Tomaszem zasiedli w 1954 r. na ławie oskarżonych i zostali skazani na ośmioletnie więzienie w charakterze szpiegów imperialistycznych …
Książę Stefan po wyjściu z więzienia był zmuszony opuścić Polskę, ale powrócił dokonując żywota w Pałacu Uruskich, przekazanym po wojnie Uniwersytetowi Warszawskiemu. 
Stefan Czetwertyński (1910-1978)
Książę Stefan Czetwertyński urodził się w Warszawie 17 marca 1910 r. Matka Zofia Barbara pochodziła z rodziny Przeździeckich, a ojciec Seweryn Cztwertyński był właścicielem większości akcji w spółce posiadającej hotel «Europejski» w Warszawie. Z tego też względu, jak przystało na rodzinną tradycję, naukę zdobywał na Wydziale Prawa Uniwersytetu Warszawskiego i w szwajcarskiej Wyższej Szkole Hotelarstwa w Lausanne-Ouchy, której był wówczas jedynym w Polsce absolwentem. Praktykę zawodową zawodową zaś zdobywał w najznakomitszych hotelach europejskich, m.in. u Cesarza Ritza w Paryżu, w londyńskim «Carltonie» i «National Grand» w Lucernie. Po zakończeniu nauki pracował w rodzinnym hotelu «Europejskim» w Warszawie, zajmując się główniie gastronomią.
Jako oficer rezerwy Wojska Polskiego Stefan Czetwertyński brał udział w kampanii wrześniowej 1939 r. Został wówczas wzięty do niewoli i lata II wojny światowej spędził w oficerskim obozie jenieckim w Woldenburgu. Po wojnie uruchomił w ocalałym skrzydle hotelu «Europejskiego», bra-restaurację z dancingiem. Następnie pracę w Dyrekcji Hoteli Miejskich, gdy rodzinne przedsiębiorstwo zostało przejęte przez Akademię Wojskową, a później w Wydziale Hoteli i Gastronomii PBP «Orbis» w Warszawie.
Dla powstających pierwszych powojennych pańśtwowych szkół hotelarskich napisał program nauczania przedmiotu hotelarstwo, a w latach późniejszych był współautorem podręcznika «Hotelarstwo». Czetwertyński był inicjatorem wielu szkoleń tworzącej się kadry hotelarskiej w Polsce, członkiem komisji egzaminacyjnych i kwalifikacyjnych, cenionym jurorem w konkursach gastronomicznych oraz organizatorem kuchni polskiej poza granicami Polski. Uchodził za świetnego specjalistę w dziedzinie hotelowego savoir-vivre`u oraz konsultanta w sprawach technicznych i eksploatacyjnych hoteli «Orbis». Współtworzył «Leksykon kycharski» wydany w pięciu językach przez dyrekcję hotelu «Grand» w 1956 r.
Uczestniczył w pierwszych latach działalności Zrzeszenia Polskich Hoteli Turystycznych, a wspólnie z sekretarzem generalnym tej organizacji — Bolesławem Zandbergiem — utorował jej drogę do największej hotelarskiej organizacji na świecie — Międzynarodowego Zrzeszenia Hoteli. Za radą Stefana Cztwertyńskiego zrzeszenie przystąpiło do drugiej największej organizacji hotelarskiej na świecie HoReGa. W latach siedemdziesiątych Cztwertyński został mianowany dyrektorem hotelu Inter-Continental w Genewie, w Szwajcarii.
Zmarł w 1978 r. po drugiej nieuleczalnej chorobie.
Stefan ks. Światopełk-Czetwertyński, (17 marca 1910 w Warszawie — 10 października 1978 w Warszawie) s. Seweryna (Arkonia) i Zofii z Przezdzieckich, brat stryjeczny Andrzeja (Corona), absolwent Gimnazjum im. Bolesława Chrobrego w Pszczynie, student i absolwent (mgr praw) UW, studiował także hotelarstwo w Ecole Hotelière de Lausanne, przyjęty do Arkonii 1931 (nr ew. 1119), akt. 1931-33, po studiach praktykował w hotelach londyńskich i paryskich (Ritz), a następnie pracował w Hotelu Europejskim w Warszawie, por. rez. w 25 Pułku WLKP, więzień obozu jenieckiego w Woldenbergu, po wojnie prowadził restaurację w Hotelu Europejskim 1945-48, był konsultantem przy budowie nowych hoteli (m.in. Grand Hotel w Warszawie), więziony przez władze komunistyczne pod zarzutem szpiegostwa 1953-56, w 1960 zmuszony do emigracji, wicedyrektor hotelu Intercontinental w Genewie 1964-65, był sekretarzem byłej królowej Włoch Marie-José 1969-77, na emeryturze zamieszkał w Wersalu pod Paryżem
m.Warsaw 12 Apr 1958 Baronne Marie Greindl (Forest 11 Apr 1915-Verrieres-le-Buisson 26 Dec 1991) 
193.178. Kristine (b.Suchowola 10 Sep 1918)
194.179. Stanislaw (b.Warsaw 13 Jun 1903); 
m.1st (div 1951) Vera Violeta van Ness; m.2d 27 Dec 1952 Elizabeth Sturgis (b.Minneapolis 17 Jan 1900)
195.179. Roger (Warsaw 13 Sep 1908-London 10 Nov 1978)
196.181. Jerzy Konrad Vincenz (Warsaw 19 Feb 1907-Elsene 19 May 1977); 
m.Czacz 22 Jun 1936 Css Roza Zoltowska (b.Czacz 11 Nov 1909)
197.181. Stanislaw Tomasz (b.Warsaw 7 Mar 1910); 
m.Warsaw 24 Oct 1933 Bss Eva Buxhoeveden (b.Lublin 27 Jun 1911)
198.181. Andrzej Мария Рафал (Zoludek 16 Sep 1911-executed by Russians in Skidel Forest 18/23 Sep 1939); 
Druga wojna światowa okazała się tragiczna dla starego rodu … Zagładzie wskutek okupacji sowieckiej uległa męska linia Starej Czetwertni ze Skidla. W Skidlu też szukał schronienia ks. Andrzej wraz z żoną Różą z Dembińskich
i oboje zostali tam zamordowani przez bolszewików.
m.Roza Dembinska (Borkowice 25 Mar 1915-executed with her husband)
199.181. Roza (Zoludek 1 Apr 1914-May 1990); 
m.Warsaw 15 Oct 1935 Ct Jan Plater-Zyberk (Horodziec 2 Feb 1908-Lausanne 27 Jun 1980)
200.181. Marie Elzbieta (b.Zakopane, Poland 21 Mar 1920); 
m.1st Grenoble 3 Sep 1943 (annulled 1950) Stefan Zantara (b.Warsaw 1914); m.2d Paihle, Belgium 30 Dec 1950 Ct Stephan Rostworowski (b.Cracow 3 May 1907)

31 коле­но

201.191. Jerzy (b.Warsaw 15 Sep 1937); 
pracujący w policji, a wcześniej lotnik w Wietnamie, jest obywatelem amerykańskim. 
m.Seattle 20 Jun 1964 Susan-Maria Silvagio (b.Seattle 30 May 1943)
201а.191. Kristina (b.Edinburgh 5 Apr 1947); 
m.Qualicum 18 May 1968 Tadeusz Baronowski (b.19 Sep 1931)
ххх.192. Marie Anna (b.Ixelles 30 May 1960)
202.196. Michael Феликс (b.Warsaw 20 Nov 1938); 
jest dyplomatą w służbie Królestwa Belgii na placówkach w Azji, Afryce, Ameryce Południowej i Europie
Belgian ambassador in Nicosia 1998-2000, Lisbon 2000 and Beirut; xII 3-3-2003 Françoise Latou
2011.06.01. — Бель­гійсь­кий дипло­мат, принц Мішель Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий відві­дав Українсь­кий като­ли­ць­кий універ­си­тет. В УКУ він побу­вав у май­бут­ньо­му універ­си­тетсь­ко­му містеч­ку, філо­соф­сь­ко-бого­словсь­ко­му і гуманітар­но­му факуль­те­тах, Львівсь­кій біз­нес-школі УКУ та іко­но­пис­ній школі.
«На мою дум­ку Українсь­кий като­ли­ць­кий універ­си­тет є важ­ли­вим для краї­ни та сус­піль­ства. Як я розу­мію, соціаль­ні інсти­ту­ції в Україні були зруй­но­вані і люди досі збен­те­жені питан­ням влас­ної іден­тич­но­сті, пошу­ком цін­но­стей та мож­ли­во­стей роз­вит­ку. Такі інсти­ту­ції як УКУ покли­кані дати від­по­віді на ці питан­ня», – зазна­чив Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий піс­ля відві­дин УКУ.«Сьогодні я маю мож­ливість бачи­ти як матеріаль­но реалі­зуєть­ся про­ект УКУ. В Україні я впер­ше, і мене вра­зи­ло ака­де­мічне та духовне спря­му­ван­ня вашо­го універ­си­те­ту», – додав бель­гійсь­кий дипломат.Мішель Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий пра­ц­ю­вав послом бель­гійсь­ко­го коро­ля в кіль­кох краї­нах. Роди­на прин­ца Міше­ля похо­дить з Киє­ва і веде свою родо­ву лінію від кня­зя Свя­то­пол­ка ІІ. До XVII ст. роди­на про­жи­ва­ла в Україні. Зараз принц Мішель є кон­суль­тан­том іно­зем­них інве­сторів в Цен­траль­ній та Схід­ній Євро­пі.
m.Brussels 14 Oct 1971 Kristina Sigurdsson (b.Prague 3 May 1948)
203.196. Marie Gabrielle (Czacz 22 Nov 1939-Milanow 15 Feb 1941)
204.196. Anna Marie Eva (b.Brussels 17 Feb 1947)
205.196. Stanislaw (b.St.Fontaine, Belgium 17 Nov 1949); 
inżynier, przeniósł się na stałe do Polski, gdzie ożenił się z Haliną Szlenkier.
m.Uccle 29 Sep 1973 Marjolaine Plucinska (b.Brussels 20 Sep 1954) 
206.196. Maria-Anna Rose (b.Brussels 3 Mar 1954)
207.197. Izabella Marie Gabriella (b.Warsaw 14 Jul 1934);
m.(civ) Nivelles 27 Jun 1958 (rel) Warsaw 30 Aug 1958 Philippe du Bois d’Aische (b.Brussels 7 Sep 1930)
208.197. Ludwik Rafael Jozef (b.Lipiczno, Poland 14 Sep 1935); 
m.Stockholm 28 Dec 1962 Katarina Klingenstierna (b.Nordkoping, Sweden 10 Oct 1939)
209.197. Maria-Roza (b.Warsaw 9 Sep 1937); 
m.Montreal 27 Nov 1966 Wladimir Boldireff (b.Rozay-en-Brie 26 Jun 1942)
210.197. Albrecht-Stanislaw (b.Warsaw 3 Feb 1940); 
Do Polski powrócił wraz z rodziną ks. Albert, jeden z pięciu synów ks. Stanisława Tomasza. Książę Albert wyjechał do Kanady w 1961 roku. Tam skończył studia na Uniwersytecie Mc Gill w Montrealu i zaczął pracować w przemyśle farmaceutycznym. Ale w 1991r., pomimo odniesienia wielu sukcesów w Kanadzie, książę Albert postanowił wrócić na stałe do Polski. Tutaj założył firmę marketingową Bonne Sante, która współpracuje z wieloma polskimi i międzynarodowymi firmami farmaceutycznymi. Razem ze swoją małżonką, Elżbietą Thullie, książę Albert pracuje w wielu organizacjach charytatywnych, które niosą pomoc finansową najbiedniejszym, chorym,
a zwłaszcza tym, którzy nie mogą się znaleźć w nowej, postkomunistycznej rzeczywistości. 
m.Montreal 11 Nov 1967 Elisabeth Thoullier (b.Cairo 12 Aug 1941)
211.197. Severin Andrjez (b.Warsaw 14 Dec 1941); 
m.Montreal 20 Dec 1969 Denise Elie (b.Montreal 18 Oct 1949)
212.197. Andrzej Вла­ди­мир (Konstancin, Poland 13 Feb 1944-Montreal 5 Apr 1976)
213.197. Jan Pawel (b.Gdynia 7 Jan 1948); 
m.Rawdon, Canada 19 Jul 1972 Css Anna Tyszkiewicz (b.Klodzko 16 Aug 1947)
214.197. Aniela (b.Anin, Poland 12 Jul 1950); 
m.Rowdon 25 Feb 1978 Ct Andre Charles Brzozowski (b.Agadir 11 Jul 1950)
215.197. Dorothy (b.Anin 13 Mar 1952); 
m.Montreal 23 Apr 1973 Ct Christoph-Maria Tyszkiewicz (b.Gdynia 17 Apr 1951)

32 коле­но

207.202. Alexander Wladislaw (b.Brussel 27 Dec 1975)
Christine Renee Harrington 
208.202. Constantin Нико­лай Тин­ко (b.Brussels 20 Feb 1978)
Paula Marie Prinses Sapieha-Rożańska * Londen 26-4-1983
209.205.Nicolas Georg (b.Montreal 18 Dec 1978)
209а.205. Maxime (b.Brussels 4 Apr 1988)
Son of Stanislas Czetwertynski
209б.205. Olivia
210.208. Wladimir Ludwig Stanislaus (b.Frankfurt 6 Jul 1963); 
m.Montreal 20 Sep 1986 Manon Dore (b.Montreal 19__)
210а.208. Eva Berta Margareta (b.Stockholm 23 Jul 1965); 
m.Aylmer, Canada 8 May 1993 Vincenzo Santagati (b.Montreal 5 Nov 1965)
ххх.210. Kinga Ewa (b.Montreal 24 May 1968); 
m.Michal Polack
ххх.210. Paola Rosa (b.Montreal 7 Jan 1971); 
m.Jan Prejsnar
ххх.210. Anita (b.Toronto 16 Sep 1972); 
m.14 Jul 2007 Antoine Rostworowski
ххх.210. Marek (b.Montreal 16 Sep 1981)
х01.211. Christoph (b.Dorval (Montreal) 11 Jan 1971); 
m.Cracow 18 Jun 2005 Elzbieta Morawska
х02.211. Stephane (b.Dorval 11 Nov 1973)
х03.211. Peter Anthony (b.Montreal 23 Mar 1978)
х04.213. Sofia-Maria (b.Montreal 20 Dec 1973)
х05.213. Marie Elisabeth (b.Montreal 8 Mar 1975)
ххх.213. Paul (1977-)
х06.214. Paul (b.New York 15 Dec 1977); 
m.Punta Cana, Dominican Republic 14 Jul 2008 Jamie Beth Greig

33 коле­но

ххх.210. Marie-Christine (b.Montreal 11 Sep 1991)
ххх.210. Julie (b.Laval, Canada 16 Jun 1995)
ххх.210. Genevieve (b.Ottawa 6 May 1998)
ххх.х01. Stefan Seweryn (b.Warsaw 27 Feb 2006)
ххх.х01. Stanislaw Sebastian (b.Warsaw 1 Mar 2008)


На почат­ку ХVIПст. пред­став­ни­ка­ми пра­во­слав­ної галузі роду Чет­вер­тинсь­ко­го були князі: Гав­ри­ло та Силь­ве­стер, і цей остан­ній став мона­хом і зай­няв ста­но­ви­ще Ігу­ме­на в мана­сти­рі, зас­но­ва­но­му його пред­ка­ми в містеч­ку Старій Чет­верт­ні.
Ще перед своїм вибо­ром на Єпис­ко­па Силь­ве­стер Чет­вер­тинсь­кий мусів видер­жа­ти не одну бороть­бу з при­хиль­ни­ка­ми Унії, — до нас дій­шли акти про зма­ган­ня обох братів в обо­роні пра­во­слав­них мана­сти­рів — чоло­ві­чо­го й жіно­чо­го, що були в Старій Чет­верт­ні. Це містеч­ко вий­шло з рук князів Чет­вер­тинсь­ких, що лиши­ли собі тіль­ки пра­во патро­на­ту над мана­сти­ря-ми (jus collationis). Не зва­жа­ю­чи на це пра­во, новий вла­сти­тель Чет­верт­ні, шлях­тич Гораїн, зва­жи­вся навер­ну­ти оби­д­ва мана­сти­рі на Унію; він почав жіно­чим мана­сти­рем і встиг зро­би­ти своє.
Тоді князь Чет­вер­тинсь­кий, на під­ставі сво­го пра­ва, про­гнав із мана­сти­ря уніятсь­ких мона­шок, і осе­лив у ньо­му пра­во­слав­ну чер­ни­цю — Ага­фію Масальсь­ку, тюру­чив­ши їй зало­жи­ти нову гро­ма­ду. Дізнав­ши­ся про це, Гораїн напав на мана­сти­ря з тов­пою слуг і селян, а коли Масальсь­ка втек­ла до чоло­ві­чо­го мана­сти­ря, він погнав­ся туди за нею. Обсту­пив­ши мана­сти­ря, він нака­зав вило­ма­ти двері, і, побив­ши до пів-смер­ти наміс­ни­ка, Тео­до­сія Сто­я­новсь­ко­го, при­ка­зав зло­ви­ти Масальсь­ку й при­вів її до сво­го дво­ру. Тут жін­ка Гораї­на при­ка­за­ла люто виби­ти її різ­ка­ми, і, роз­дяг­нув­ши дого­ла, про­гна­ти на доро­гу в поле …
Князь Силь­ве­стер Чет­вер­тинсь­кий мусів пере­не­сти її до дру­го­го мана­сти­ря, а Гораїн, оправ­ду­ю­чи свій посту­пок, наго­во­рив на ньо­го, що він був у забо­ро­не­но­му зв`язку з нещас­ною чер­ни­цею.
Піс­ля цьо­го, кори­ста­ю­чи з від`їзду Силь­ве­ст­ра Чет­вер­тинсь­ко­го до Біло­русі, Гораїн розі­гнав братію з чоло­ві­чо­го Чет­вер­тинсь­ко­го Мана­сти­ря й оса­див у ньо­му пара­фіяль­но­го уніятсь­ко­го Свя­ще­ни­ка. Даре­м­но оби­д­ва князі Чет­вер­тинсь­кі від­би­ра­ли мана­сти­ря й ста­ра­ли­ся його від­но­ви­ти, — кори­ста­ю­чи з оста­точ­но­го виїз­ду Силь­ве­ст­ра в свою Єпар­хію, Гораїн доби­вся здійс­нен­ня сво­го замі­ру.. .83)
Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий Геде­он
— пра­во­слав­ний Мит­ро­по­лит Київсь­кий, Гали­ць­кий і Малої Русі, з роду Рюри­ко­ви­чів.
1659 — єпис­коп Луць­кий і Острозь­кий. Уни­ка­ю­чи цер­ков­но-релі­гій­них пере­слі­ду­вань а боку польсь­ко­го уря­ду, 1684 опи­ни­вся в Бату­рині, де був при­хиль­но зустрі­ну­тий гетьма­ном І. Самой­ло­ви­чем, з яким піз­ні­ше був посво­я­че­ний (небіж Гедео­на князь Юрій Чет­вер­тинсь­кий одру­жи­вся з доч­кою кол. гетьма­на — Ана­стасією). 1685 С.-Ч. став мит­ро­по­ли­том київсь­ким і визнав зверх­ність мос­ковсь­ко­го патріар­ха. З падін­ням Самой­ло­ви­ча ста­но­ви­ще С.-Ч. захи­та­ло­ся, і йому 1688 забо­ро­не­но титу­лу­ва­ти­ся мит­ро­по­лит «всея Руси».


———————————————————————————

СВЯ­ТО­ПОЛК-ЧЕТ­ВЕР­ТИНСЬ­КИЙ ГЕДЕ­ОН (світсь­ке ім’я — Гри­горій; р. н. невід. -п. 6.4.1690) — луць­кий єпис­коп, зго­дом пра­во­слав­ний мит­ро­по­лит Київсь­кий, Гали­ць­кий та всієї Руси. Похо­див з ста­ро­дав­ньо­го українсь­ко-біло­русь­ко­го кня­жо­го роду. У 1663-84 був луць­ким і острозь­ким пра­во­слав­ним єпис­ко­пом. У зв’язку з пере­слі­ду­ван­ня­ми з боку польсь­ко­го уря­ду переї­хав до Киє­ва, а в 1685 — до гетьмансь­кої сто­ли­ці Бату­ри­на. Був при­хиль­но зустрі­ну­тий гетьма­ном І.Самойловичем, який шукав кан­ди­да­та на кафед­ру Київсь­ко­го мит­ро­по­ли­та. Поява С.-Ч.Г, кот­рий дово­ди­вся роди­чем гетьма­ну і засвід­чив готов­ність слу­жи­ти мос­ковсь­ко­му уря­ду та патріар­ху, вияви­лась дореч­ною. У лип­ні 1685 °C.-Ч. Г. обра­но Київсь­ким мит­ро­по­ли­том і визна­но вер­хо­вен­ство Мос­ковсь­ко­го Патріар­ха. У жовтні 1685 ново­обра­ний мит­ро­по­лит з вели­кою деле­га­цією виру­шив у Моск­ву. 8.11.1685 патріарх Йоахим висвя­тив С.-Ч. Г. і прий­няв від ньо­го при­ся­гу на вір­ність Мос­ковсь­кій патріар­хії. Цим актом було пору­ше­но єдність Українсь­кої пра­во­слав­ної церк­ви з Все­ленсь­ким Кон­стан­ти­но­польсь­ким Патріар­хом і під­по­ряд­ко­ва­но Київсь­ку пра­во­слав­ну мит­ро­полію юрис­дик­ції Мос­ковсь­кої патріар­хії. У трав­ні 1686 мос­ковсь­кий уряд з допо­мо­гою під­ку­пу доби­вся зго­ди на визнан­ня цьо­го акту Кон­стан­ти­но­польсь­ким Патріар­хом Діонісієм. З 27.1.1688 Київсь­ко­му мит­ро­по­ли­то­ві забо­ро­не­но вжи­ва­ти титул «мит­ро­по­лит Київсь­кий, Гали­ць­кий і всієї Русі» (доз­во­ле­но іме­ну­ва­ти­ся «мит­ро­по­ли­том Київсь­ким, Гали­ць­ким та Малої Росії») та сут­тєво обме­же­но май­но­ві пра­ва мет­ро­полії. Най­біль­ші мона­сти­рі {Києво-Печерсь­ка лав­ра, Поло­ць­кий Бого­яв­ленсь­кий та Межи­гірсь­кий мона­сти­рі) отри­ма­ли став­ро­пі­гію і разом з Чер­ні­гівсь­кою єпар­хією були вилу­чені з-під юрис­дик­ції мит­ро­по­ли­та та під­по­ряд­ко­вані без­по­се­ред­ньо Мос­ковсь­ко­му Патріар­хо­ві.

Р. Шуст (Львів).

Село Дунає­ць було засе­ле­но в основ­но­му віль­ни­ми людь­ми — коза­ка­ми. В селі пись­мен­них людей май­же не було. Хто міг нав­ча­ти своїх дітей, то води­ли до дяка. Сло­бо­дою, що розта­шо­ва­на на тери­торії села, заво­лодів гетьман Іван Самой­ло­вич, при­ку­пив­ши до неї ще зем­лі, а потім наду­мав її від­да­ти май­бут­ньо­му своє­му зятю кня­зю Юрію Чет­вер­тинсь­ко­му. Але гетьма­на було ски­ну­то і це ста­ло на зава­ді його намі­ру, хоча Чет­вер­тинсь­кий і встиг на цей час засну­ва­ти біля Дунай­ця хутір. Коли Самой­ло­ви­ча не ста­ло, Юрій Чет­вер­тинсь­кий при­ютив в своє­му хуторі вдо­ву ски­ну­то­го гетьма­на і свою наре­че­ну, з якою одру­жи­вся на почат­ку 1660 року. 
Дунає­ць­ка Слобід­ка зали­ша­лась в його влас­но­сті. В 1697 році Чет­вер­тинсь­кий потра­пив в татарсь­кий полон, в яко­му про­був декіль­ка років. Коли він звіль­ни­вся з поло­ну, гетьман Мазе­па дав йому «за полонне єго тер­пін­ня» три села, в тому числі і Дунає­ць. 
Май­же скрізь в Мало­росії про­во­ди­лись запи­си коза­ків в селя­ни. В Дунай­ці такі запи­си про­во­див князь Чет­вер­тинсь­кий. Піс­ля смер­ті гетьма­на Ско­ро­падсь­ко­го декіль­ка дунає­ць­ких коза­ків жалі­лись Полу­бот­ку, що їх вер­та­ють в селя­ни і про­си­ли вида­ти наказ, щоб князь не міг пере­тво­рю­ва­ти їх на крі­па­ків. Про задо­во­лен­ня про­хан­ня відо­мо­стей в архіві гетьмансь­кої кан­це­лярії немає. 

Юрий Чет­вер­тинсь­кий был зятем Самой­ло­ви­ча -мужем его млад­шей доче­ри Ана­ста­сии)

Дру­жи­на гетьма­на Самой­ло­ви­ча з донь­кою Ана­стасією й уну­кою, донь­кою Гри­горія Самой­ло­ви­ча, була осе­ле­на в Сед­неві під догля­дом від­да­но­го Мазе­пі пол­ков­ни­ка чер­ні­гівсь­ко­го Яко­ва Лизо­гу­ба та його зятя Сте­па­на Буто­ви­ча, ста­ро­сти сед­нівсь­ко­го (май­бут­ньо­го гене­раль­но­го оса­у­ла). Року 1690 Ана­стасія Самой­ло­вич одру­жи­ла­ся з кн. Юрієм Чет­вер­тинсь­ким (кн. Чет­вер­тинсь­кий був живий ще 1717 р. (див. с. Вась­ків­ці, Прил[уцького] пол­ку), який взяв до себе (він жив у своє­му глухівсь­ко­му маєт­ку Дунай­ці) й тещу. Донь­ка Гри­горія Самой­ло­ви­ча (ім’я її неві­до­ме) зго­дом вий­ш­ла заміж за ком­панійсь­ко­го пол­ков­ни­ка Юрія Кожу­ховсь­ко­го. Про неї — див. нашу роз­від­ку «Внуч­ка двох гетьманів». — «Українсь­ка Дійс­ність», Пра­га, 1943, чч. 3, 4.

був князь Юрій Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий (що 1690 р. одру­жи­вся з доч­кою гетьма­на Самой­ло­ви­ча), мос­ковсь­кий столь­ник, пле­мін­ник київсь­ко­го мит­ро­по­ли­та Гедео­на, яко­го Мазе­па дуже не любив і смерть яко­го (Геде­он помер в 1690 р.) дуже пора­ду­ва­ла його. 

У від­най­де­но­му листі гетьма­на до царя від 27 серп­ня 1697 р. корот­ко викла­де­но перебіг похо­ду від при­бут­тя військ до дні­провсь­ких фор­те­ць — 25 лип­ня до часу його напи­сан­ня в таборі біля Тома­ків­ки. Мазе­па акцен­ту­вав ува­гу на при­чи­нах від­хо­ду основ­них сил та на захо­дах, здійс­не­них для під­т­рим­ки обо­ро­ноз­дат­но­сті фор­те­ць. Отже, коли вони з Дол­го­ру­ко­вим з війсь­ка­ми при­бу­ли до Тавані і Кизи­кер­ме­на, одна части­на татар і тур­ків поча­ла наступ на містеч­ко Іслам­кер­мен з кримсь­ко­го боку, а інша на Кизи­кер­мен з біл­го­родсь­кої сто­ро­ни (Іслам­кер­мен був зали­ше­ний обо­рон­ця­ми до під­хо­ду основ­них сил, звід­ки ворог вів обстріл фор­те­ці Шин­гірея, а піс­ля їхньо­го при­бут­тя його укріп­лен­ня були поки­нуті про­тив­ни­ком. Крім того, з 31 лип­ня по 2 серп­ня три­ва­ли бої за Шин­гірей). Тур­ки стрі­ля­ли з гар­мат і дріб­ної зброї, тата­ри постій­но напа­да­ли, потім про­тив­ник при­був на суд­нах з гар­ма­та­ми з Чор­но­го моря. Цим ворог зава­див пла­но­ва­но­му про­до­в­жен­ню похо­ду. В такій ситу­а­ції при­булі війсь­ка при ста­ро­му Тавансь­ко­му містеч­ку зво­ди­ли нове місто й дава­ли від­січ про­тив­ни­ку. Весь час бої були рів­ни­ми, лише 2 серп­ня ворог зумів зав­да­ти шко­ди. Від основ­них сил було відір­ва­но сто і кіль­ка десят­ків кін­но­ти. Части­на її була зни­ще­на, а інша потра­пи­ла у полон. Під час цьо­го бою було бага­то вби­то і пора­не­но людей також з боку про­тив­ни­ка (йдеть­ся про напад біл­го­родсь­ких татар на укріп­лен­ня біля Кизи­кер­ме­на, в яких пере­бу­ва­ли війсь­ка, очо­лю­вані Іва­ном Оби­довсь­ким. Тата­рам вда­ло­ся з допо­мо­гою війсь­ко­вої хит­ро­сті вима­ни­ти з око­пів загін кня­зя Юрія Чет­вер­тинсь­ко­го).


Князі Зба­ражсь­кі були заці­кав­лені і в обо­роні при­кор­дон­них зам­ків, тому і міщан бра­ли на війсь­ко­ву випра­ву, прий­ма­ли до надвір­ної мілі­ції збі­г­лих з Волині та інших земель. В добрах князівсь­ких було бага­то міщан коза­ку­ю­чих, тому зай­ма­ли­ся не тіль­ки охо­ро­ною кор­донів, а вихо­ди­ли в сте­пи на обла­ви, на захоплен­ня чабанів татарсь­ких з ота­ра­ми, дохо­ди­ли до Кри­му і бага­то вою­ва­ли на Чор­но­му морі.13 

В 1560 році король зму­ше­ний був розісла­ти листи до вели­ких маг­натів Волині, Поділ­ля, Брац­лав­щи­ни з нака­зом не ходи­ти на татар, бо цим під­ри­ва­лись сто­сун­ки з Пор­тою. А в 1578 році король польсь­кий зму­ше­ний був при­сла­ти до Зба­ражсь­ких навіть комі­сарів, щоб перевіри­ти (зро­би­ти ревізію) кіль­кість коза­ків по маєт­но­стях кня­зя і його синів. В 1600 році оби­д­ва бра­ти Зба­ражсь­кі зі свої­ми надвір­ни­ми мілі­ція­ми ходи­ли на мол­давсь­ко­го кня­зя Міха­ла і до мул­тян. В 1609 році висту­пив­ши на вій­ну мос­ковсь­ку Юрій (Геор­гій) був офі­цій­но при­зна­ний сто­ро­жем (дозор на кор­доні) у війсь­ку під коман­ду­ван­ням Стані­сла­ва Жолкевського.14 

В 1626 році разом з дядь­ком своїм Сте­фа­ном Чет­вер­тинсь­ким, під­ко­морієм київсь­ким, зібрав­ши надвір­них коза­ків, об’єднавшись з війсь­ка­ми гетьма­на Жол­кевсь­ко­го, вирі­ши­ли вда­ри­ти по орді татар, що прой­ш­ла по Брац­лав­щині і напра­ви­лась до Гали­ча. «Вони нагна­ли орду 23 люто­го у милі від Гали­ча. Хан, наля­кав­шись, шукав пово­ро­ту, але при­лу­ча­ни сіли на шию втіка­чам. І в рай­оні Устя на Дністрі заста­ви­ли татар прий­ня­ти бій, а хан тікав у сво­е­му пога­но­му ридвані».15 

Піс­ля смер­ті Яну­ша Зба­ражсь­ко­го і його дру­жи­ни Анни Четв­ср­тинсь­кої вели­ка спад­щи­на зали­ши­лась синам Юрію і Кришто­фу. В 1608 році були уста­нов­лені межо­ві зна­ки між сусі­да­ми-помі­щи­ка­ми Яну­шем Острожсь­ким, котро­му нале­жав Тетієв і дру­гі пунк­ти, та Кришто­фом і Юрієм Зба­ражсь­ки­ми, яким нале­жа­ли Погре­би­ще, Живо­тов, Прилуки.16 

ЗАХАРІЯ КОПИ­СТЕНСЬ­КИЙ
Наро­ди­вся в м. Пере­ми­шлі десь у 60-х рр. XVI ст. Освіту здо­був, напевне, у Львівсь­кій братсь­кій школі. В 1616 р. переї­хав до Киє­ва, з 1625 р. — архі­манд­рит Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря. Писав під псев­доні­мом Аза­рія. Ство­рив трак­та­ти: «Кни­га про віру єди­ну» (1619 — 1621), «Кни­га про прав­ди­ву єдність пра­во­слав­них хри­сти­ян» (бл. 1625), а основ­ний його твір — руко­пис­на «Палі­нодія, або Кни­га обо­ро­ни» (1619 — 1622), спря­мо­ва­ний супро­ти римо-като­ли­циз­му та унії. Нале­жав до чіль­них діячів Київсь­ко­го куль­тур­но­го осе­ред­ку в пер­шо­му його періоді. Помер у Києві 21 берез­ня 1627 р. Писав книж­ною українсь­кою мовою.
[ПРО КНЯЗІВ ЧЕТ­ВЕР­ТИНСЬ­КИХ]
1623 року
Пре­світ­ло­му і пра­во­слав­но­му кня­зю Сте­фа­но­ві Свя­то­пол­ку Чет­вер­тинсь­ко­му на Чет­верт­ні Новій 1, пре­світ­лих вели­ких князів русь­ких нащад­ко­ві, пано­ві моє­му мило­сти­во­му! Бла­го­сло­вен­ства Божо­го, жит­тя у всі­ля­кі про Бога поми­сель­но­сті дов­голіт­ньо­го, здоров’я і вбав­лен­ня в сер­ці вика­за­но­го зичить ієро­мо­нах Захарія Копи­стенсь­кий!
Пре­світ­лий і мило­сти­вий кня­же! За днів і віку, як у кни­гах історії ста­ро­за­по­віт­ної писа­но вели­ко­го того і гор­ли­во­го зако­ну Божо­го рев­ни­те­ля Іосії, царя єру­са­лимсь­ко­го (коли справ­ляв­ся дім Гос­по­да Бога), Лел­кія, вели­кий свя­ще­ник, кни­гу зако­ну Гос­под­ньо­го, що даний був від руки Мой­сеєої, дав його, в Божім домі знай­шов­ши, Сте­фа­ну-писа­рю. Той же, несу­чи, опо­ві­стив про неї цареві, так вона у послух і до загаль­ної відо­мо­сті прий­ш­ла, не була утає­на, але була голо­ше­на, щоб люд Божий, закон Божий чую­чи, вико­ну­вав. Від­так за тим вели­ка попра­ва жит­тя ста­ла­ся в Ізраїлі. Подібне щось по багатьох літах є під час тепе­ріш­ньо­го на православ’я наше пере­слі­ду­ван­ня, коли бла­го­дать Духа Пре­свя­то­го дім Божий, тоб­то церк­ву Гос­по­да нашо­го Ісу­са Хри­ста, в нашій Русії пору­ше­ну, поправ­ляє і від­нов­лює — це справ­ді за уряд­жен­ням Божим ста­ло­ся, особ­ли­во в домі Божо­му лаври Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці пре­по­доб­ної Марії Печерсь­кої Київсь­кої, коли в Бозі пре­ве­леб­ний його милість оте­ць Єли­сей Пле­те­не­ць­кий, архі­манд­рит і заступ­ник у тій святій лаврі, за поміч­чю висо­кою пра­ви­ці Божої направ­ля­ю­чи і обнов­лю­ю­чи дору­че­ний собі дім Божий, як духов­но, так і матеріаль­но, знай­шов у ньо­му кни­ги Божі свя­то­го Іоан­на Хри­со­сто­ма архіє­пис­ко­па Ново­го Риму — Кон­стан­ти­но­по­ля — патріар­ха й учи­те­ля все­ленсь­ко­го, тоб­то «Бесі­ди» викла­ду про святі листи свя­то­го вер­хов­но­го апо­сто­ла Пав­ла, і дбав про сафанів а, через яких би, через їхню май­стер­ність у дру­кар­стві зро­бив­ши, наро­до­ві сло­ве­но­русь­ко­му пере­сла­ти і пода­ти. Тут піс­ля інших вищих муд­ре­ців та тлу­ма­чів, щоб докла­де­но було тро­хи моєї розум­ної служ­би, ту кни­гу при­не­сти й пода­ти дору­чив мені. Отож у тому, як мені пода­но було від Духа Свя­то­го дару­ван­ня, як у гре­ць­кій, так і сло­венсь­кій [мові] в пода­ван­ні архіти­пу б до дру­кар­ні тру­ди­вся, як і в іншо­му, що тре­ба було мені спра­ви­ти лас­кою Божою. Тоді, лас­кою Бога-Все­дер­жи­те­ля і з його само­го зіз­во­лен­ня, та кни­га про­ми­слом і дбан­ням пре­по­доб­но­го і пре­ве­ли­ко­го отця нашо­го кир Єли­сея, архі­манд­ри­та, в сла­ву Бога в Трой­ці єди­но­го і в нау­ку всім пра­во­слав­ним хри­сти­я­нам була вида­на. Від того ж отця і пасти­ря мого малість моя прий­ня­ла бла­го­сло­вен­ня ту свя­ту кни­гу деду­ку­ва­ти і офіру­ва­ти вашій кня­жій мило­сті. А слуш­но й при­стой­но, як сама кни­га та є висо­ко­ш­ля­хет­ний дар, так подіб­но потре­бує висо­ко­ш­ля­хет­но­го і пре­світ­ло­го даро­прий­ма­ча. Така шля­хет­ність і пре­світ­лість від­на­хо­дить­ся у вашій кня­жій мило­сті, і слуш­но нале­жить шля­хетне шля­хет­но­му і достойне достой­но­му офіру­ва­ти. А до того офіру­ван­ня тієї шано­ва­ної кни­ги вашій кня­жій мило­сті при­ве­ли мене при­чи­ни й пова­ги такі: перш за все висо­ка шля­хет­ність роду вашої кня­жої мило­сті, якої через цю оказію замов­ча­ти не годи­ло­ся б, але так, як якась річ має, зна­ме­ни­то про неї родо­сло­ви­ти і доб­ре сла­ви­ти, пам’ятаючи про Дави­да, царя-про­ро­ка, який казав: «Рід пра­вих бла­го­сло­вить­ся» 2.

Є тож пре­світ­ло­го роду вашої кня­жої мило­сті (як у літо­пи­сах читає­мо, і як у напи­сах ста­ро­жит­ніх зна­хо­ди­мо, і як із ста­ро­жит­ньо­го подан­ня дім вашої кня­жої мило­сті має) іду­ча з монар­хів русь­ких, що тро­ну­ва­ли на Києві, гене­а­ло­гія така:

Світо­слав, що зна­чить сла­ва світу, монарх рось­кий (а хто був дав­ні­ший за поган­ства із колиш­ніх шля­хет­но­стей у русь­ких кня­зях, пред­ках вашої кня­жої мило­сті, не при­га­даю на цей час), зви­тя­же­ць слав­ний з Яфе­то­во­го від Ноя поколін­ня йдучи, подіб­но­го собі спло­див вели­ко­го того Воло­ди­ми­ра, який пер­ший із монар­хів русь­ких за спо­ну­кою прий­няв хри­сти­янсь­ку віру від сто­ли­ці апо­стольсь­кої церк­ви кон­стан­ти­но­польсь­кої і хре­щен­ням свя­тим з усім наро­дом своїм русь­ким від неї охре­ще­ний був, із цеса­ра­ми кон­стан­ти­но­польсь­ки­ми спо­ві­но­вав­ся в, взяв­ши в стан подруж­ній Анну, царів­ну, рід­ну сест­ру Васи­ля і Костян­ти­на, цесарів схід­них. 

а Сафан — дру­кар.

б Архітип — пер­шо­твір.

в Спо­ві­но­вав­ся — з’єднався шлю­бом.



З того між інши­ми сина­ми вий­шов Яро­слав, той наро­див Ізя­с­ла­ва та Все­во­ло­да, який спло­див Воло­ди­ми­ра Моно­ма­ха. Той Моно­мах Все­во­ло­дич, всту­пив­ши на сто­ли­цю київсь­ку, Річ Поспо­ли­ту Русь­ку заспо­коїв, яка була вра­же­на незго­да­ми і внут­ріш­ні­ми вій­на­ми синів та нащад­ків того вели­ко­го Воло­ди­ми­ра, монар­ха русь­ко­го, і прав­ди­во раме­на­ми свої­ми з близь­ко­го зане­па­ду під­няв, князів­ства русь­кі розір­вані зно­ву діяль­ністю своєю вод­но спа­яв, і злу­чив, і до єди­но­влад­ства по-ста­ро­му при­вів. Він-таки, коли мав сутич­ки з гену­ез­ця­ми над морем, викли­кав на само­бор­ство їхньо­го гетьма­на, кня­зя Каф­сь­ко­го, котро­го, коли оби­д­ва до себе ско­чи­ли, Воло­ди­мир із коня муж­ньо виса­див, зло­вив, зв’язав і зброй­но­го до сво­го війсь­ка при­вів; зняв також (як пише 3) з ньо­го лан­ц­юг вели­кий золо­тий, май­стер­но сад­же­ний коштов­ни­ми пер­ла­ми та камін­ням доро­гим; його він зали­шив по собі вели­ким кня­зям, нащад­кам своїм; гадаю, що і до тепе­ріш­ніх днів є він у сто­ли­ці. Той Воло­ди­мир сам на сам із воро­га­ми радо сти­кав­ся, через те й назва­но його по-гре­ць­ко­му Моно­мах, тоб­то само­бо­ре­ць 4. Тому ж Воло­ди­ми­ру цар Костян­тин Моно­мах із Кон­стан­ти­но­по­ля коро­ну послав, від того часу й Моно­ма­хом почав нази­ва­ти­ся, про що хроніка Русь­ка 5 опо­ві­дає. Сів­ши на вели­ко­му князів­стві, Воло­ди­мир Все­во­ло­дич вою­вав Тра­кію, дер­жа­ву цар­го­родсь­ку, тоді, коли в Цар­го­роді царю­вав бла­го­че­сти­вий князь Костян­тин Моно­мах. А маю­чи вій­ну із пер­са­ми та латин­ни­ка­ми і чую­чи, що Тра­кію вою­ють руси, послав до Воло­ди­ми­ра Неофіта, мит­ро­по­ли­та ефесь­ко­го, і двох єпис­ко­пів — мете­линсь­ко­го і мелетійсь­ко­го, і Анти­па­тра, стра­те­га антіохійсь­ко­го, Авгу­стралія алек­сан­дрійсь­ко­го, Евта­тея — іге­мо­на ієру­са­лимсь­ко­го та інших шля­хет­но урод­же­них. А зняв­ши зі своєї шиї хре­ста від само­го живо­тво­ря­що­го дере­ва, на яко­му розп’ято було вла­ди­ку Ісу­са Хри­ста, зняв також із себе царсь­ку коро­ну і поклав її на золо­тій мисі і нака­зав при­не­сти чар­ку сер­до­ли­ко­ву, із якої Август, римсь­кий кесар, мав звич­ку весе­ли­ти­ся, також і оже­рель, яку на пле­чах та гру­дях носив, і ски­петр із золо­та аравійсь­ко­го та інші чис­лен­ні дари і дав мит­ро­по­ли­ту Неофіту із єпис­ко­па­ми та шля­хет­ни­ми посла­ми, нака­зу­ю­чи доне­сти вели­ко­му кня­зю Воло­ди­ми­ру Все­во­ло­ди­чу, і про­сив його, мов­ля­чи: «Прий­ми від нас, о бого­лю­би­вий кня­же, ті шля­хет­ні дари, котрі твоє­му доб­ро­род­ству при­зна­че­но, і хай поклонін­ня царсь­ких пожертв кла­деть­ся на сла­ву, і честь, і на він­чан­ня тво­го само­віль­но­го і само­дер­жав­но­го цар­ства. А від тво­го доб­ро­род­ства через послів наших жадає­мо миру та любо­ві, аби церк­ви Божі були без сум’яття, і все православ’я в мирі про­бу­ва­ло під вла­дою нашо­го цар­ства і тво­го віль­но­го само­держ­ства вели­кої Русі 6 і щоб ти від­то­ді назва­ний був Бого­він­ча­ним, тоб­то Богом коро­но­ва­ний цар, коро­но­ва­ний коро­ною царсь­кою рука­ми прео­свя­щен­но­го мит­ро­по­ли­та кир Неофіта із єпис­ко­па­ми.

Отак від­то­ді князь вели­кий Воло­ди­мир Все­во­ло­дич назва­ний був Моно­ма­хом і царем вели­кої Русі і про­бу­вав із царем Костян­ти­ном у мирі й любо­ві, і від­то­ді тією коро­ною царсь­кою коро­ну­ва­ли­ся вели­кі князі, коли їх ста­ви­ли на вели­ке князів­ство Русь­ке; від того-бо Воло­ди­ми­ра Моно­ма­ха Все­во­ло­ди­ча всі мос­ковсь­кі царі і чис­лен­ні інші князі русь­кі рід свій поряд­ною гене­а­ло­гією ведуть.

Від того Моно­ма­ха вий­шов Мсти­слав, той наро­див Ізя­с­ла­ва, від яко­го пішли Все­во­лод, Яро­слав, Свя­то­слав, із тих — Яро­полк і Свя­то­полк. Той слав­ний та муж­ній був і спло­див Геор­гія, а той Михай­ла, кот­рий поміж інших синів наро­див Олек­сандра, а цей між інши­ми поді­лу сво­го міста­ми володів містом, назва­ним Чет­вер­ня, де в церкві і ім’я його на свя­тих цер­ков­них посу­ди­нах, особ­ли­во на поти­рі а золо­ти­стім є вима­льо­ване. Цей-ото Олек­сандр Свя­то­пол­ко­вич наро­див Іва­на, а той Тео­до­ра, а Тео­дор спло­див Васи­ля, Андрія і Тео­до­ра, а Василь наро­див Мат­тея, той Мат­тей наро­див Анну, діви­цю, яка була пошлюб­ле­на в стан подруж­ній слав­ної пам’яті світ­ло­му кня­зю Яну­шу Кори­бу­ту Зба­разь­ко­му, воє­воді брац­лавсь­ко­му. Від неї народ­же­но двох синів — ясно­світ­них князів: Юрія, каш­те­ля­на кра­ківсь­ко­го, і Хри­сто­фо­ра, коню­шо­го корон­но­го, ста­ро­сту кре­ме­не­ць­ко­го, кот­рих сла­ва і висо­кий розум, при тому діяль­ність, в радах мудрість і поваж­ність, а в помір­ку­ван­нях екс­піра­ція б були зна­ме­ни­ті не тіль­ки в тому пре­слав­но­му королів­стві Польсь­ко­му, але й по інших чис­лен­них королів­ствах та дер­жа­вах відо­мі і зна­ме­ни­ті були, і на цей час від мене через корот­кість [викла­ду], якою керу­ю­ся, не можуть бути достат­ньо вис­лов­лені і вихва­лені; іншу дасть Гос­подь Бог оказію, яка вже є перед очи­ма.


а Потир — чаша для свя­тих дарів.

б Екс­піра­ція — завер­шен­ня.


Повер­та­ю­ся до гене­а­ло­гії. Андрій Тео­дорів Свя­то­пол­ко­вич наро­див Яко­ва, той Яків, коли зі слав­ної пам’яті воє­во­дою брац­лавсь­ким, шва­гром своїм, в році 1580-му від свя­тої пам’яті коро­ля Сте­фа­на в посоль­ство на Моск­ву до царя Іва­на Васи­льо­ви­ча завітав, тоді при вели­кім згро­ма­д­жен­ні панів дум­них та інших різ­них шля­хет­них людей Іван, пра­во­слав­ний цар і князь вели­кий, на при­вітан­ні дер­жа­чи того Яко­ва Чет­вер­тинсь­ко­го, потри­крат мовив такі сло­ва: «Чи ж ти бо є Яків Чет­вер­тинсь­кий?» — А диву­ю­чись тому, князь Януш Зба­разь­кий, воє­во­да брац­лавсь­кий, посол, спи­тав: «З якої це при­чи­ни питав цар?» Той через Андрія Щол­ка­ло­ва, канц­ле­ра сво­го, ска­зав, пові­да­ють: «Хоч князь Чет­вер­тинсь­кий супро­ти царя убо­гий є, але цар пра­во­слав­ний відає і знає, що дім князів Чет­вер­тинсь­ких — од Воло­ди­ми­ра, само­держ­ця русь­ко­го, так як і цар, іде, тому від колі­на його є і, люб­ля­чи кров свою, вели­кий цар і запи­тав­ся». Що чую­чи, пано­ве дум­ні і весь двір царсь­кий вели­ку йому почесть вияв­ля­ли, а при кому те в при­сут­но­сті дія­ло­ся, то чис­лен­ні і до цьо­го дня живі є в наших кра­ях поваж­ні осо­би. Від­так, яко­го б тут хто біль­шо­го хотів дово­ду та сві­доцтва, що роди­на і рід Чет­вер­тинсь­ких є рід кня­жий і що є влас­ною кров’ю родом і нащад­ком тих монар­хів русь­ких від Воло­ди­ми­ра, кот­рий хре­стив русь­кий народ, і від Моно­ма­ха зга­да­но­го лінію родослів’я сво­го поряд­но про­ва­дить; від­так довід то зна­ме­ни­тий і сві­доц­тво царсь­ке є важ­ли­ве і зна­ме­ни­те.

Іду далі в родослів’ї. Зга­да­ний Андрій дру­го­го сина Яко­ва наро­див, а той наро­див вашу князівсь­ку милість Сте­фа­на і бра­та вашої кня­жої мис­ло­сті Тео­до­ра, кот­рих зволь, Хри­сте-царю, бла­го­сло­ви­ти і мно­жи­ти від роду в рід, поки віків ста­ва­ти буде. О, воі­сти­ну щас­ли­вий є, пре­світ­лий доме Чет­вер­тинсь­ких, і хваль­ний бути маєш! Мовить Ісая-про­рок: щас­ли­вий, кот­рий має плем’я в Сіоні та під­лег­лих у Сіоні й Єру­са­ли­мі 7. Це і про тебе без­печ­но може мови­ти­ся, оскіль­ки маєш плем’я і під­лег­лих в Сіоні та в Єру­са­ли­мі і те, що і віру свя­ту Сіо­на та Єру­са­ли­ма ста­теч­но три­маєш. Щас­ли­вий ти є, що плем’я і рід твій в роді пре­світ­лих тих монар­хів русь­ких є і пере­бу­ває; щас­ли­вий ти є, що і до цих часів лас­кою Божою при своїм отчім місті Чет­вер­ні зали­шаєш­ся. Отож, як Давид зі сво­го хоч і мало­го Вит­ліє­ма тіши­вся, і ти зі своєї Чет­вер­ні уті­шай­ся, як із най­біль­шо­го міста, оскіль­ки тут ста­ро­жит­нє гніз­до і дім твій є.

Отак, ваша князівсь­ка мило­сте, корот­ко гене­а­ло­гію поклав­ши, пере­ход­жу до дру­гої достой­но­сті, а та є ????????? ??? ????????, тоб­то православ’я і побож­ність, адже князі Чет­вер­тинсь­кі і ваша кня­жа милість, почу­ва­ю­чись прав­деш­нім родом та нащад­ком того Воло­ди­ми­ра, хре­сти­те­ля русь­ко­го, і дру­го­го — Моно­ма­ха, віру й набо­жен­ство, які вони з Кон­стан­ти­но­по­ля, сто­ли­ці свя­то­го Пер­во­зван­но­го апо­сто­ла Андрія, чудов­но прий­ня­ли, три­має­те як в роду, та і у вірі пред­ків своїх, не від­сту­па­ю­чи і не вида­ю­чи, в чому пра­ви­цею Божою з висо­ко­сті буває­те покріп­лені і три­ває­те, уподіб­ню­ю­чись ста­ло­му ада­ман­то­ві, про при­ро­ду яко­го пишуть, що не залі­зом, ані вогнем не буває розм’якшений ані роз­би­тий, тому і про чес­них Чет­вер­тинсь­ких три­має і сла­вить, що ані вогонь, ані залізо від віри їхньої віт­цівсь­кої не від­стра­шить. А з’являє те, що як ваша кня­жа милість, так і їхні мило­сті інші тієї гене­а­ло­гії, брат­тя вашої мило­сті, на кож­нім пла­цу церк­ви Хри­сто­вої схід­ної і дог­матів її вияв­ляє­те­ся рев­ни­те­ля­ми і бла­жен­них патріар­хів схід­них зво­лює­те ста­ви­ти­ся поклон­ни­ка­ми та послуш­ни­ка­ми, наслід­ком чого дало­ся бачи­ти, як року 1621-го бла­жен­ний кир Тео­фан, патріарх Божо­го міста Єру­са­ли­ма та Свя­то­го Сіо­ну, завітав до міста Живо­то­ва, дер­жа­ви вашої кня­жої мило­сті, там із прео­свя­щен­ни­ми єпис­ко­па­ми та боголюб’язними єпис­ко­па­ми із пре­по­доб­ни­ми архі­манд­ри­та­ми та бла­жен­ни­ми ігу­ме­на­ми, пре­сви­те­ра­ми бла­го­го­вій­ни­ми та іншим чис­лен­ним собо­ром духов­них, при тому і зі слав­ним рица­рем Пет­ром Кона­ше­ви­чем-Сагай­дач­ним, гетьма­ном війсь­ка його королівсь­кої мило­сті Запо­розь­ко­го, який з нема­лим пол­ком рицар­ства його свя­ти­тель­ство до кор­донів волось­ких пре­про­ва­див, був запро­ше­ний на замок, де по тому ваша князівсь­ка милість поко­рою та послу­шен­ством, як нале­жить ста­ви­ти­ся вів­ці до пасти­ря, вияв­ляв честь як архієреєві і влас­но­му та най­б­лиж­чо­му наступ­ни­ку нашо­го зба­ви­те­ля Ісу­са Хри­ста гой­но й належ­ним чином, прав­ди­во князівсь­ким, поша­ну­ва­ти зво­див, сам при­слу­го­ву­ю­чи разом із шля­хет­ною її милістю панею Анною з Мику­ли­не­ць, дру­жи­ною своєю, подіб­но як Авра­ам колись із Сарою, жоною своєю, Бого­ві в осо­бах трьох ангелів, який до його дому завітав, за що також бла­го­сло­вен­ня і свя­то­стей од пре­слав­но­го гро­бу Гос­под­ньо­го і Бога Ісу­са Хри­ста свя­ти­тель­ством та рукою того бла­жен­но­го патріар­ха удо­стої­ли­ся і спо­до­би­ли­ся прий­ня­ти і бути уда­ро­ва­ни­ми.

До того ж ска­жу й те, що Бог-Все­дер­жи­тель, усіх добр дав­ця, зво­лив обда­ру­ва­ти вашу кня­жу милість оздо­ба­ми: роз­умом висо­ким, обо­рот­ністю і роз­су­дом поваж­ним, швид­ко­дум­ністю, а діль­ним у всьо­му будучи, є ти сто­рож прав, сво­бод та воль­но­стей і сто­ро­жем Коро­ни і пер­шим супір­ни­ком тата­ри­но­ві, сидя­чи у две­рях Украї­ни, ніби в чоло воро­го­ві заса­д­же­ний.

Та й інших є бага­то цнот та діль­но­стей рицарсь­ких, які ваша князівсь­ка милість дока­зу­вав не тіль­ки у віт­чиз­ні, але і в чужи­не­ць­ких дер­жа­вах з вели­кою своє­му родо­ві сла­вою, і не дивиш­ся, що шля­хетсь­ких станів нащад­ки не йдуть оно шля­хом пред­ків своїх, про що я нині, зане­ха­яв­ши це, на інший час собі від­кла­даю [роз­ка­за­ти]. А зараз не від речі хочу тут пред­ків вашої князівсь­кої мило­сті цно­ти, зма­ган­ня і дії корот­ко при­га­да­ти; цно­та-бо не може бути затлум­ле­на, але всю­ди сяє, як свя­тий Хри­сто­сом мовить: Бо доб­лесть світить усю­ди, і непе­ре­мож­ний будеш, незва­жа­ю­чи на силь­ні переш­ко­ди. Нехай мене ніх­то в тому не осу­дить, що про війсь­ко­ві дії тро­хи напи­шу, маю перед собою Дави­да-про­ро­ка, який світ­лих і добрих мужів бої та муж­ність опи­су­вав. Маю і чен­ців Іоан­на Зона­ра 8 та інших, котрі також у своїх кни­гах те мають. Від­так про пред­ків вашої кня­жої мило­сті покла­даю.

Літо­пис­ці русь­кі свід­чать: пам’ять людсь­ка, пере­да­ю­чись із роду в рід, із вуст не вихо­дить, що пред­ки вашої кня­жої мило­сті кров за віру та віт­чиз­ну про­ли­ва­ли — свід­чать око­пи луць­кі, на яких, із тата­ра­ми муж­ньо б’ючись, опо­чи­ва­ють полег­лі із дому вашої кня­жої мило­сті. Свід­чать дикії поля татарсь­кі за ріка­ми Псьо­лом та Сулою про муж­ність Свя­то­пол­ків-Чет­вер­тинсь­ких у той час, коли князь вели­кий литовсь­кий Вітульт 9 випра­ви­всь був про­ти Тамер­ла­на, то в тій екс­пе­ди­ції пред­ків вашої кня­жої мило­сті було три бра­ти з людь­ми і коро­гва­ми свої­ми, котрі муж­ньо били­ся із поган­ством, а коли вже вели­ка міць погансь­ка пере­ма­га­ти поча­ла і війсь­ко від­сту­па­ло, хтось із перед­ніх закри­чав: «Уті­кай­те і ви, Чет­вер­тинсь­кі!» А стар­ший з-поміж них Іван Чет­вер­тинсь­кий, вка­зав­ши на кутас, ска­зав: «А те де поді­ну?» Був-бо такий тоді зви­чай, що тіль­ки князі і шля­хет­ні рица­ро­ве і досвід­чені сіда­ли на коня з кута­сом. І мовив: «Зво­ляю я рад­ше помер­ти, аніж сер­це немуж­но пока­за­ти». Бача­чи, що вже час прий­шов жит­тя своє кри­ва­ве покла­сти, братію свою упо­ми­нав, сер­ця їм дода­ю­чи, і, мило з ними про­ща­ю­чись, нака­зав тру­ба­чеві ????с?????, тоб­то ісхо­ду піс­ню собі загра­ти і так у тому жаліб­но­му загран­ні охіт­но, як колись вели­кий бога­тир тро­янсь­кий Єктор 10, де був най­біль­ший воро­жий гуф а, із дво­ма бра­та­ми свої­ми, ско­чив­ши, бив воро­га. Там-таки власне самот­ріть б поліг, собі небо, а домо­ві своє­му сла­ву без­смерт­ну єдна­ю­чи. Також Сокальсь­кі моги­ли мог­ли б по прав­ді пові­да­ти, де пред­ків вашої князівсь­кої мило­сті, за гетьман­ства ясно­світ­но­го кня­зя Острозь­ко­го Вели­ко­го, того без­смерт­ної пам’яті Костян­ти­на 11, кіль­ка князів Чет­вер­тинсь­ких жит­тя своє за віт­чиз­ну покла­ло. При Ягел­лі також, королі польсь­ко­му, бага­то вика­за­ли на вій­нах із хре­сто­нос­ця­ми. А корот­ко ска­зав­ши, завжди в тому шля­хет­но­му гнізді бува­ли люди муж­ні та діль­ні, муже­ве вели­кі, в раді щирії, в вірі святій пра­во­слав­ній сталії, бо про­здо­вж усіх віків жод­но­го не знай­ш­ло­ся в тім домі від­ступ­ни­ка від своєї віри, хоч у німе­ць­ких, влось­ких в і гешпансь­ких краї­нах бува­ли 12.







а Гуф — згро­ма­д­жен­ня, купа, пол­чи­ще.

б Самот­ріть — сам і ще двоє.

в Влось­кі — італійсь­кі.







Вірою і цно­тою тіша­чи­ся, коро­лям, панам своїм, слу­жи­ли вір­но і за висо­ки­ми ста­но­ви­ща­ми не уга­ня­ли­ся, хоч по прав­ді бага­то хто із дому того і на висо­ких радах обіч з дер­жав­ни­ми достоїн­ства­ми гід­ні сидіти, але три­ма­ли­ся визна­че­но­го собі від Бога і тим задо­воль­ня­ли­ся. У тому домі за зна­ме­ни­ті свої заслу­ги на різ­них вій­нах, що їх вели най­я­с­ні­ші королі польсь­кі Кази­мир та Олек­сандр і Свид­ри­гай­ло та інші литовсь­кі князі, дани­ни мають, як при­вілеї про те свід­чать і мет­ри­ки литовсь­кі. Отож по прав­ді дім Чет­вер­тинсь­ких піс­ля різ­них внут­ріш­ніх війн русь­ких князів, а потім піс­ля настан­ня Лит­ви, затри­мав­ся у Волинсь­кій зем­лі при своє­му уділі, а маєт­но­сті свої вели­кі мав, почав­ши від Луць­ка із повітом Пінсь­ким вздо­вж і вшир, меж­ую­чи з Чарто­рийсь­ким. Те кажу, і біль­ше над те мог­ло бути діло мого покли­кан­ня і запо­взят­тя при­га­дане, але зали­шаю те часо­ві віль­ні­шо­му. Але, либонь, зараз вва­жаю, що самий виказ шля­хет­но­сті роди­ни і діль­но­сті князів Чет­вер­тинсь­ких їх зве­ли­чає, і на тому було б, як один ора­тор римсь­кий учи­нив, узяв­шись сла­ви­ти діль­ність і пова­гу одно­го із Гра­хусів 13, він-бо, всту­пив­ши на театрум чис­лен­но­го зібран­ня зна­ме­ни­тих людей, біль­ше не ска­зав, тіль­ки таке: «Вислав­ля­ти урод­жен­ня твоє і діль­ність ува­жаю за річ зай­ву, адже вся Річ Поспо­ли­та римсь­ка знає, що ти із слав­но­го дому Гра­хусів ідеш». Ті вирік­ши сло­ва, зій­шов з театру­ма і відій­шов. Так само мож­на ска­за­ти і про дім цей: усі віда­ють, що князі Чет­вер­тенсь­кі вихо­дять із дому князів київсь­ких і гер­бу князів русь­ких по цей день зажи­ва­ють: бога­ти­ря оздоб­но­го і зброй­но­го на коні, на подо­бу свя­то­го муче­ни­ка Геор­гія, а він жор­сто­ко­го про­би­ває змія, що визна­чає вели­ку муж­ність наро­ду русь­ко­го, що із най­жор­сто­кі­шим своїм воро­гом муж­ньо і смі­ло зма­гаєть­ся і його вби­ває. Є і дру­гий герб і той ста­ро­жит­ній (його, гадаю, вжи­ва­но було за бол­во­хваль­ства а до хре­щен­ня): голий воїн із шаб­лею на коні без сід­ла, що зна­чить: зав­ше гото­вий і пруд­кий, пре­важ­ний і сер­деч­ний народ русь­кий до вій­ни, а що на жод­ну зброю і щити надії не покла­дає і що про багат­ство ані про строї при­найм­ні не дбає, золо­том та сріб­лом погор­джує, цно­ту, муж­ність і доб­ру сла­ву за най­ко­штов­ні­ший собі стрій покла­да­ю­чи. 







а Бол­во­хваль­ство — язич­ниц­тво.







А в тому убра­но­му, що змія вби­ває, розу­мію, що, вже охре­стив­шись, монар­хи та князі русь­кі поча­ли печа­та­ти­ся гер­бом, пока­зу­ю­чи, що як пра­во­вір­ні хри­сти­я­ни, в пра­ву віру і в цно­ти святі убрані та озброєні будучи, точать подвій­ну вій­ну: одну з воро­гом душі, яко­го через змія зоб­ра­жа­ють, кот­рий на царів­ну, тоб­то душу, царя небес­но­го доч­ку, воює. А дру­гу точать із види­мим, най­жор­сто­кі­шим своїм воро­гом.

Є ще одна висо­коз­на­ме­ни­та цно­та і то та, що ваша князівсь­ка милість, будучи бла­го­че­сти­вим та побож­ним, любиш, кохаєш­ся, пова­жаєш і шануєш стан духов­ний, у чому наслі­дуєш тих зга­да­них монар­хів русь­ких, своїх пред­ків; і вони-бо, при ділі своє­му рицарсь­ко­му, церк­ви буду­ва­ли, духов­ний стан роз­мно­жу­ва­ли, часто їх наві­ду­ва­ли, про збав­лен­ня своє радя­чись і пита­ю­чи, до себе їх закли­ка­ли, з вели­кою поко­рою перед ними завжди став­ля­чись і мило­сти­нею їх уті­ша­ю­чи.

А глянь­мо далі: чис­лен­ні і справ­ді незлі­чен­ні чес­но­ти в особі вашої кня­жої мило­сті про­бу­ва­ють, для яких ця поваж­на шано­ва­но­го вчи­те­ля кни­га вашій кня­жій мило­сті офіро­ва­на і при­свя­че­на є.

По прав­ді і те є між інши­ми непро­сти­ми, що ваша кня­жа милість при­род­ній свій сла­венсь­кий діа­лект 14, або мову любиш і вислав­ляєш і, силу його розу­мі­ю­чи, радо кни­ги того діа­лек­ту читаєш і багатьох до читан­ня і зако­ха­но­сті в ньо­му велиш побуд­жу­ва­ти. І слуш­но: має-бо мова сло­венсь­ка таку в собі силу й пова­гу, що мові гре­ць­кій при­род­но узгід­на і ніби на ній дає тво­ри­ти, і в пере­клад свій при­гід­но й ціл­ком при­род­но вона все вби­рає і прий­має, в подіб­ні випад­ки від­мін і тво­рен­ня потрап­ля­ю­чи, отже, найзв’язніше і складне гре­ць­ке сло­во подіб­ним таким же зв’язним і склад­ним сло­вом по-сло­венсь­ко­му мож­на викла­сти, чого іншою жод­ною годі вика­за­ти мовою, навіть латинсь­кою, чого дока­зом є те, що латинсь­кі пере­кла­да­чі такі сло­ва обшир­но з додат­ко­ви­ми на свою пере­кла­да­ють мову і багатьма зай­ви­на­ми шири­ти мусять. Отож без­печ­ні­ша є річ і пев­ні­ше філо­со­фію і тео­ло­гію писа­ти сло­венсь­кою мовою і пере­кла­да­ти із гре­ць­кої, аніж латинсь­кою, яка мало­зна­чу­ща є і, кажу, до висо­ких і бого­словсь­ких речей недо­стат­ня, через що в латинсь­ких кни­гах вель­ми бага­то слів гре­ць­ких є, і коли б із книг мови латинсь­кої захо­ті­ли б усі сло­ва гре­ць­кі виб­ра­ти, то та ста­ла б, як одна із інших. І неда­ре­м­но слав­ний і мудрий віків наших політик та гли­бо­кий істо­рик у книзі під іме­нем Мачузь­ко­го виданій 15, латинсь­ку мову рів­няє до вче­ної кінсь­кої іно­ход­ної, а гре­ць­ку до при­род­ної. Звіку від­так та сло­венсь­ка мова є зна­ме­ни­та, її-бо Іафет 16 та його поколін­ня вжи­ва­ло: широ­ко й дале­ко про­стяг­ла­ся і слав­на була; тому від «сла­ви» «сла­венсь­кою» є назва­на: а хіба не слав­на є, коли від захо­ду Біло­го моря 17 і вене­ць­ких та римсь­ких тор­каєть­ся кор­донів, а з півд­ня — з Гре­цією у сусід­стві і в бра­тер­стві живе; на схід же сон­ця над Чор­ним морем до Пер­сії тяг­неть­ся і у Льо­до­ви­те море впи­раєть­ся. На пів­ніч із нім­ця­ми і котрі близь­кість із ними мають, оти­раєть­ся. Не погор­джу­ва­ли тією сло­венсь­кою мовою і царсь­кі й королівсь­кі дво­ри, а мала вона в них від­так свою зна­ме­ни­ту пова­гу. При­га­даю домо­ві при­кла­ди: Мехо­ви­та, істо­рик польсь­кий дійств пише, що коро­ле­ва Ядві­га чита­ла Біб­лію сло­венсь­кою [мовою], а щоб розу­міти її, мала «Викла­ди» свя­тих отців сло­венсь­кою мовою, які з Біб­лією чита­ла. Дру­гий при­клад: за Кази­ми­ра, коро­ля, в Кра­ко­ві дру­ко­ва­но по-сло­венсь­ко­му кни­ги віри і набо­жен­ства тако­го, який ми досі, згід­но із чином схід­ної церк­ви, три­має­мо.

За таку, отже, чес­но­ту дому й роди­ни вашої князівсь­кої мило­сті і подіб­ні до цієї цно­ти мені, що роз­ва­жає і роз­би­рає цно­ти його і ними пова­б­ле­но­му, нале­жить вашу князівсь­ку милість достой­но поша­ну­ва­ти і в дар поваж­ний щось поважне при­не­сти. Насправ­ді, золо­та, перед і доро­гих каменів (адже пов­ний того дім вашої кня­жої мило­сті) не при­но­шу, бо то для тілес­ної і кінсь­кої оздо­би слу­жить і зіп­сут­тю під­ля­гає, а Бог від­так до поз­вер­хов­ної яскра­во­сті не доб­ро­во­лить, але люб’язна й догід­на йому є внут­ріш­ня душі кра­са. Через це й Давид, цар та про­рок, ска­зав: «Уся сла­ва все­ре­дині доч­ки-церк­ви» 18. А того царя небес­но­го доч­ка є душа. Отож при­но­шу такий дар, який душу пошлюб­ляє Хри­сту, несу дар, який у цар­ство небесне вмі­сти­ти може. А то є кни­га свя­то­го Іоан­на Хри­со­сто­ма, Ново­го Риму єпис­ко­па, патріар­ха й учи­те­ля все­ленсь­ко­го «Виклад бесід на листи свя­то­го апо­сто­ла Пав­ла». Нав­чає він у ній всі­ля­кої побож­но­сті люди­ну будь-яко­го ста­ну, нав­чає архієрея, ієрея та іно­ка, нав­чає царя, кня­зя, вель­мо­жу і вої­на, куп­ця, й ора­ча, і реміс­ни­ка, бага­то­го і вбо­го­го, як на цьо­му світі жити і як віч­но­го жит­тя досту­па­ти­ся. А нау­ка його як з боку віри, так і з боку жит­тя побож­но­го є така досто­вір­на, що з прав­ди­вої не зблуд­жу доро­ги, як про ньо­го ска­жу: хто свя­то­го Хри­со­сто­ма нау­ки у вірі, в дог­ма­тах і в побож­но­сті жит­тя не слу­хає і ділом не про­хо­дить, збав­ле­ний бути не може. Зга­дає сло­ва Іосії, царя ієру­са­лимсь­ко­го, який, коли однієї знай­де­ної кни­ги сло­ва зако­ну Божо­го почув, роз­дер, мовить, шати свої і мовив: «Вели­кий гнів Гос­под­ній роз­па­ли­всь у нас через те, що не слу­ха­ли отці наші слів тих книг, аби чини­ли згід­но всьо­го писа­но­го в них» 19. Кажу і я: вели­кий гнів Божий роз­па­ли­вся, бо не слу­ха­ли бать­ки наші того свя­то­го учи­те­ля нау­ки, і на нас роз­па­лить­ся, коли не жити­ме­мо, як він научає.

Того Свя­то­го Пись­ма кни­га­ми забав­ля­тись є річ збав­лен­на, а при ньо­му чита­ти свя­то­го Дио­нисія Аре­о­па­гіта, Ата­на­сія, Васи­лія і Гри­горія Нан­зіансь­ко­го і Нис­сенсь­ко­го, Кири­лів Єру­са­лимсь­ко­го та Алек­сан­дрійсь­ко­го, Єпи­фанія, Іоан­на Дамас­ки­на, Тео­філак­та та інших із ними єди­но­муд­ру­ю­чих бого­сло­вів гре­ць­ких.

Не зна­ли того Пла­тон і Сократ, Арі­сто­тель і Димо­стен, що тії святії зна­ли і напи­са­ли. Усіх тих авва Арсеній і авва Сера­піон, котро­го Єван­геліє ого­ли­ло, пере­ви­щу­ють. Отців свя­тих житій і творів забав­ля­ти­ся читан­ня­ми 20 є річ збав­лен­на, а не політи­ків сучас­но­го загнуз­даль­но­го стат­ку, читан­ням яких годі потра­пи­ти до небес­ної дер­жа­ви, оскіль­ки з них прав­ди і спра­вед­ли­во­сті не нав­чи­ти­ся, а одне: аби із сла­ви і доб­ро­го імені один дру­го­го зди­ра­ти. А з творів свя­тих учи­телів читан­ня досту­пи­ти­ся до неї мож­на і вели­кий із них пожи­ток прий­маєть­ся. Бо чита­ю­чи і роз­би­ра­ю­чи тво­ри свя­тих, у вірі ми зміц­нює­мо­ся і ствер­джує­мо­ся і розу­му прав­ди­во­го набу­ває­мо. Без­бож­ний побож­но­сті нав­чаєть­ся, роз­пут­ник чисто­ти, п’яниця тве­ре­зо­сті, бояз­ли­вий смі­ли­во­сті, осла­бі­лий ста­ло­сті, пиш­ний поко­ри, ласий щед­рот­ли­во­сті, бага­тий даван­ня, убо­гий доб­ро­да­рен­ня і вдяч­но­сті, бре­хун і наклеп­ник прав­ди, дра­піж­ник і вир­ване, і своє власне роз­да­ва­ти — усі такі та інші, зло­стя­ми обняті, з боже­ствен­них і з творів свя­тих учи­телів чита­ю­чи і слу­ха­ю­чи, учать­ся ліп­шо­сті і набу­ва­ють збав­лен­ної від­мі­ни, а від усьо­го того най­ро­зум­ні­ше і най­при­клад­ні­ше свя­тий Іоанн Золо­то­устий научає, а особ­ли­во гос­по­дарів і панів най­по­тріб­ні­ше пере­чи­ту­ва­ти часто його «Ифи­ку», тоб­то мораль­ну нау­ку.

Весе­лись, уті­шай­ся і милість твоя, пре­світ­лий кня­же Сте­фане Свя­то­пол­ку, вва­жа­ю­чи себе за щас­ли­во­го. Пре­чес­ний пра­во­вір­ний і пре­слав­ний отой бога­тир, князь Михай­ло Кори­бут-Виш­не­ве­ць­кий, ста­ро­ста овру­ць­кий, пра­г­нув і вигля­дав для того і щастя, аби міг бачи­ти ту кни­гу собі інти­ту­ло­ва­ну, на що і зна­ме­ни­ті задат­ки кошту про­по­ну­вав. Але Бог зне­ва­жив те щастя для вашої князівсь­кої мило­сті, через це, за три­щас­ли­во­го тебе вва­жа­ю­чи, повтор­но кажу: «Весе­ли­ся і радій, адже в пре­світ­лий і поваж­ний дім ваш при­хо­дить зі схо­ду антіохійсь­ка кни­га та учи­тель». При­хо­дить із пре­слав­ної Гре­ції, пастир від пре­сто­лу свя­то­го пер­во­зван­но­го і вер­хов­но­го апо­сто­ла Андрія, церк­ви кон­стан­ти­но­польсь­кої, при­хо­дить патріарх і учи­тель іку­ме­ни­ць­кий, свя­тий Іоанн Хри­со­стом, який до цьо­го часу носи­всь у шаті пор­фир­ної, філо­соф­сь­кої, еллі­но-гре­ць­кої мови, потім у латинсь­ку при­бра­ний, а тепер у шату пра­во­слав­но­го іллірич­но­го діа­лек­ту, тоб­то сло­ве­но-русь­ко­го оздоб­но убра­ний. А вихо­дить у ній з дому Божо­го лаври Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці Печерсь­кої, про­ми­слом і ста­ран­ням бла­жен­но­го авви нашо­го кир Єли­сея, архі­манд­ри­та. Слав­но і чес­но впро­ва­д­жуєть­ся той гість поваж­ний і стран­ній, або пілі­грим дале­кий і бага­тий. О, див­ний має­мо догляд Божий! Пав­ло свя­тий, почав­ши від Єру­са­ли­ма, і в дов­кіл­лі аж до Ілліри­ка Єван­геліє Хри­сто­ве про­по­ві­ду­вав, тепер же в остан­ні ці часи, коли вже до кон­чи­ни світ іде, свя­тий Іоанн Хри­со­стом, убра­ний у шату сло­ве­но-русь­кої мови, про­по­ві­дує аж до остан­ніх Сеп­тен­тріо­на кор­донів, викла­да­ю­чи Пав­ла і звер­шу­ю­чи служ­бу його апо­столь­ства. Отже, і те дару­ван­ням є: рік дру­гий тому минув, як, за лас­кою Божою, має ваша кня­жа милість у домі своїм пілі­гри­ма вели­ко­го, гостя над гості, бла­жен­но­го отця отців кир Тео­фа­на, патріар­ха Єру­са­лимсь­ко­го, отож і тепер бла­го­сло­він­ня дій­ством у дім вашої кня­жої мило­сті дру­гий патріарх свя­тий Іоанн Золо­то­устий у шаті сло­ве­но-русь­ко­го діа­лек­ту вхо­дить, а з ним разом Пав­ло і сам Ісус Хри­стос, Зба­ви­тель наш. Бо де Хри­стос, там і Пав­ло, а де Пав­ло, там свя­тий Золо­то­устий. Від­так, де пан їхній є, там разом із ним і вір­нії його слу­ги.

Зволь отож, ваша кня­жа милість, кни­гу ту прий­ня­ти так охіт­но, як то у віки побож­ні мужі Хри­ста й апо­столів його прий­ма­ли. Зволь прий­ня­ти так дба­ло, як отой пре­світ­лий і свя­тий Воло­ди­мир, пре­док вашої князівсь­кої мило­сті, прий­няв віру пра­во­слав­ну від кон­стан­ти­но­польсь­кої церк­ви. Зволь прий­ня­ти вдяч­ні­ше і милі­ше над Кре­зусо­ві багат­ства і над усі політи­ки любов­ні­ше чита­ти і в поша­ну­ван­ні мати. Зволь отож роз­хи­ле­ним нут­ром і лас­ка­ви­ми рука­ми так само чес­но прий­ня­ти, як колись Тео­до­сій, цар кон­стан­ти­но­польсь­кий, тіло, або мощі, того свя­то­го 21, про­ва­д­жені із Кукус, прий­няв. Отак із зами­лу­ван­ням сер­деч­ним прий­ня­ти, як і той зга­да­ний Іосія-цар кни­гу зако­ну Божо­го від архієрея Лел­кія, собі посла­ну, прий­няв, за що від Бога через про­ро­чи­цю Олда­ну почув: «То, — каже, — Гос­подь Бог ізраїльсь­кий, через те, що слу­хав слів [книг тих], і усум­ни­ло­ся сер­це твоє, і сми­ри­вся ти переді мною, засо­ро­ми­вся лиця мого і роз­дер шати свої переді мною, — і почув тебе, ска­зав Пан: ото покла­ду тебе до бать­ків твоїх, і покла­де­ний будеш у гріб твій у спо­кої, і не узд­рять очі твої нія­ко­го зла, яке я наве­ду на місто те і на пожиль­ців його». Те цар, почув­ши, скли­кав усіх вели­ко­род­них, і увій­шов у дім Гос­под­ній, а з ним усі від мен­ших аж до біль­ших, і читав перед ними цар всі сло­ва книг примир’я, яке було знай­де­но в домі Гос­под­ньо­му, і так себе і весь люд до попра­ви жит­тя при­вів. Даруй же, превіч­ний царю, Хри­сте-Боже, і вашій кня­жій мило­сті те ж таки все почу­ти, й одер­жа­ти, й подвиг­ну­ти­ся вико­ну­ва­ти те Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці, пре­чи­стої Діви Марії настав­лен­ням, яка, з при­бут­ку сво­го лаври Печерсь­кої ту свя­ту кни­гу рукою мало­сті моєї вашій кня­жій мило­сті поси­ла­ю­чи, біль­ших і вищих про­ро­кує від Одда­ни-про­ро­чи­ці про­ро­ко­ва­них добр і обі­цяє досту­пи­ти і всім живу­щим, згід­но слів кни­ги тієї.

Розу­мію, що при тако­му поваж­но­му свя­то­му дарі і мене само­го зво­лиш лас­ка­во прий­ня­ти із тим при­стій­ним вислав­лен­ням цнот та діль­но­сті вашої кня­жої мило­сті роду і, від­по­від­но до своєї муд­ро­сті, лас­ка­вий погляд зав­ше вияв­ля­ти, отже те, що висо­кість князівсь­ко­го роду хоче мати, малість моя не вироб­ляє, але пев­но бажан­ням і добрим дбан­ням навер­шує. Розу­мію також, що не тіль­ки для врод­же­ної своєї цно­ти особ­ли­ву лас­ку і при­язнь, уже мені висвід­чені, неод­мін­но з кож­ним часом зна­ти буду, але, погля­да­ю­чи на спів­пле­мін­ниц­тво ?? ???????? із пре­світ­лим вашої кня­жої мило­сті домом домов­ства нашо­го, як той, кот­рий кож­ну річ ува­жа­ти вміє, вва­жаю, що і те має при­тя­га­ти вашу кня­жу милість [до] нас, до мило­сті та любо­ві не мен­ше, бо маєш відо­мі тобі цно­ти діль­но­го в рицарсь­ких спра­вах мужа, слав­ної пам’яті Єрмо­ге­на Копи­стенсь­ко­го, рот­міст­ра його королівсь­кої мило­сті, бра­та мого і шва­г­ра вашої князівсь­кої мило­сті, яко­му сам ваша князівсь­ка милість зна­ме­ни­ті зво­лив дава­ти дат­ки і хва­ли, і не без спів­чут­тя, бо жере­бок цьо­го світу упав на ньо­го у кри­вавій шаті, щоб жаліс­но з нами попро­ща­ти­ся. Тим-таки побож­ним погля­дом і позо­ста­лих його двох нащад­ків, сина й доч­ку, гід­них спів­чут­тя, як тих двох отро­ків Пла­кі­ни та Євста­фія 22, зволь у лас­ці своїй три­ма­ти і бути їм мило­сти­вим доб­родієм.

Живи ж, пре­світ­лий кня­же, у лас­ці Божій дов­гий вік жит­тя, щоб огля­дав синів своїх і синів своїх синів наступ­ни­ка­ми й наслід­ни­ка­ми віри та цнот своїх з пожит­ком церк­ви Хри­сто­вої, віт­чиз­ни і з уті­хою своєю, дба­ло про­шу Бога-Все­дер­жи­те­ля.




У святій чудо­твор­ній Печерсь­кій Київсь­кій лаврі, хра­му Успін­ня Пре­свя­тої Бого­ро­ди­ці Діви Марії, міся­ця квіт­ня, 21 дня, року 1623.




Ваш, кня­жої мило­сті, мого мило­сти­во­го пана й доб­родія, при­я­тель, дба­ло зич­ли­вий, бого­мо­ле­ць без­пе­ре­рв­ний і слу­га покір­ли­вий
ієро­мо­нах Захарія Копи­стенсь­кий

Князі Чет­вер­тенсь­кі — рід русь­кий, волинсь­кий, нащад­ки туро­во-пінсь­ких князів. Федір Іва­но­вич Чет­вер­тенсь­кий був він­ни­ць­ким і брац­лавсь­ким наміс­ни­ком (1492-1498) [13, с. 300]. Доля його нащад­ків пов’язана з Брац­лав­щи­ною до 1800 р. На сере­ди­ну XVII ст. Чет­вер­тенсь­кі три­ма­ють «добра бать­ківсь­кі» із двох воло­стей-Неми­рівсь­кої та Живо­тівсь­кої: Боб­лів, Бон­дурів, Мед­ве­жа, Неми­рів, Соко­ле­ць, Фастів­ці, Живо­тів, Славів, Носів­ці (1574). О. Ябло­новсь­кий вважав,що лати­фун­дії Чет­вер­тенсь­ких мог­ли бути наба­га­то знач­ні­ші, бо ще Матвій Васи­льо­вич (1563), справ­ця Луць­ко­го ста­ро­ства, мав за вислу­ги не тіль­ки Живо­тів, а й Сит­ків­ці [10, s. 604]. Цьо­му роду нале­жав Вер­би­чів — сучас­ний Гранів на Гай­син­щині. Вер­би­чівсь­кий ґрунт ниж­че верхів’я р. Соро­ка в 1607 р. пере­да­ний Синявсь­ким. В 1624 р. Чет­вер­тенсь­кий є брац­лавсь­ким хорун­жим. В 20-30 рр. XVII ст. Чет­вер­тенсь­кі отри­му­ють від Шаш­ке­ви­чів «дніст­ровсь­кі пуст­ки». В 1629 р. згід­но з подим­ним тари­фом кня­зеві Сте­фа­ну Чет­вер­тенсь­ко­му, брац­лавсь­ко­му під­ко­морію (1629-1665), у Він­ни­ць­ко­му повіті нале­жа­ли Живо­тів на Рось­ці, Китай­го­род на Соро­ці, в Брац­лавсь­ко­му — м. Комар­го­род, Росів­ка, Мар­ків­ка, Кіс­ни­ця, Кам’янка на при­то­ках Дніст­ра ім. Тиманів­ка на Сіль­ни­ці [10, s. 602]. В 1637 р. Тиманів­ці («кня­зя Чет­вер­тинсь­ко­го дідичне») нада­ють­ся маг­де­бурзь­ке пра­во, при­вілей на тор­ги, ярмар­ки [7, с. 747]. В 1647 р. Януш Свя­то­полк Чет­вер­тенсь­кий пере­дає Тиманів­ку Ремі­гіа­ну Гижи­ць­ко­му [1, с. 430-453]. 
Ще один знач­ний блок сто­суєть­ся гер­бу князів Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ких, на яких піс­ля заги­белі роду Острозь­ких та рене­га­ції Виш­не­ве­ць­ких пере­ки­ну­ла­ся ува­га українсь­кої сус­піль­но­сті, як до пер­шо­го роду. Є тут корот­кі шаб­ло­но­ві, типу епі­грам, але є й про­сторі­ші, цікаві як істо­рич­ні пам’ятки. Тарас Зем­ка в 1623 році в гераль­дич­но­му вір­ші цим кня­зям під­креслює:

Князів рось­ких недар­ма той клей­нот, Сте­фане,
Носиш, сам-бо в князівсь­кім про­бу­ваєш стані.

Є в його гер­бі «муж­ність, віра і цно­ти Воло­ди­ми­ра, Все­во­ло­да та Яро­сла­ва», від­так князь сла­вить­ся за його пра­во­вір­ність. Ще цікаві­шо­го вір­ша на гер­ба Чет­вер­тинсь­ких напи­сав Ата­на­сій Каль­но­фойсь­кий. Тут пода­но кар­ти­ну рене­га­ції й зане­па­ду українсь­ких князів та шля­хетсь­ких родів. Це міс­це вар­то заци­ту­ва­ти (над­ру­ко­ва­но в книзі «Тера­тур­ги­ма або чуда» – 1638 р.):

Пере­во­дять­ся люди, що з русів поста­ли,
Вже не русь вони, кажуть – її від­цу­ра­лись.
Олель­ко­ви­чі зник­ли й Острозь­кі – я пла­чу –
І Зба­разь­ких в сенаті я польсь­кім не бачу.
Муж­ні Прунсь­кі ідуть по сте­жи­нах забу­тих,
В порт безвіс­ний Рожинсь­ких суд­но йде про­бу­ти.
Лиш самих Чет­вер­тинсь­ких рос­туть у нас сили,
Коли пря­хи всім іншим клуб­ка докру­ти­ли.

Звіс­но, Чет­вер­тинсь­кі йдуть «свя­ти­ми стеж­ка­ми Воло­ди­ми­ра, Глі­ба, Бори­са, сто­па­ми». Далі кла­деть­ся загад­ко­ва фра­за, яку не можу точ­но зко­мен­ту­ва­ти, про те, що Бог Чет­вер­тинсь­ких шість років веде «на сла­ви вер­ши­ну» – шість років має бути від 1632-го, і це може бути реак­ція на листа І.Копинського на рене­га­цію Яре­ми Виш­не­ве­ць­ко­го від 1631 року, піс­ля чого українсь­ка еліта втра­ти­ла надію на під­т­рим­ку того від­па­ло­го роду; з дру­го­го боку, це може бути нага­дом на ухва­лен­ня польсь­ким сей­мом «Ста­тей для заспо­коєн­ня віри», за яким урів­нюєть­ся уніятсь­ка та пра­во­слав­на церк­ва, а Чет­вер­тинсь­кі бра­ли в тому про­цесі участь. Є в цьо­му вір­ші ще один загад­ко­вий образ: дім Чет­вер­тинсь­ких при­рів­нюєть­ся до тро­янсь­ко­го коня, з яко­го «муж за мужем із дому сту­па­ють для діла» Чет­вер­тинсь­кі – для опа­ну­ван­ня Трої, а Троя, як відо­мо, була пое­тич­ним обра­зом Украї­ни. Через це автор пря­мо пише: «Я кла­ду на вас (Чет­вер­тинсь­ких. – В.Ш.) вели­кі надії». І на цьо­му вір­ші А.Кальнофойський не зупи­няєть­ся, а сла­вить клей­но­та Чет­вер­тинсь­ких ще в іншо­му про­сто­ро­му вір­ші. Тут князь Галіяс Чет­вер­тинсь­кий уподіб­нюєть­ся до сто­ро­жа саду (читай: Украї­ни), що «не дав був гро­на в буй­ну Змії­ну паще­ку» – і ця тема про бороть­бу з отрут­ним Змієм роз­роб­ляєть­ся. При тому вка­зуєть­ся:

Так, справ­ді, що три­маєм, нам пред­ки лиша­ли,
О кня­же Гелія­се, для себе, що мали
Спло­ди­ли­ся кня­жа­та із кня­жо­го дому,
Був Воло­ди­мир, також і Все­во­лод в ньо­му –
І інші, а нащад­ка дідам при­кла­да­ли
І вірою, що схід­на, до пред­ків єдна­ли –

дум­ка досить про­зо­ра. Чет­вер­тинсь­кі – про­до­в­жу­ва­чі вели­ко­кня­жої тра­ди­ції в Україні, а щоб не було кри­вот­лу­ма­чень поет додає:

Знай, вирод­ка­ми звуть тих, які повтра­ча­ли
Оте, чим дав­ні пред­ки себе захи­ща­ли.

Вже в дру­гій поло­вині XVII ст. київсь­ко­му мит­ро­по­ли­ту Гедео­ну Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ко­му при­свя­тив гераль­дич­но­го вір­ша І.Галятовський, в яко­му вка­зав, що Чет­вер­тинсь­кі гід­ні коро­ну­ван­ня, через це увін­ча­ний один із них інфу­лою, тоб­то мит­ро­по­ли­чою шап­кою.

Я неда­ремне зупи­ни­вся на пер­со­наліях князів, задія­них в українсь­ко­му соціу­мі в XVI–XVII століт­тях, вони ще тоді визна­ча­ли українсь­ку еліту. Тим то і в гене­а­ло­гіч­них опо­ві­дан­нях про­хо­дять Острозь­кі, Виш­не­ве­ць­кі, Чет­вер­тинсь­кі – в пер­шо­му ряді, в дру­го­му – Сапі­ги, Огинсь­кі, Хот­ке­ви­чі, Коре­ць­кі, Пузи­ни і мен­шою мірою Чарто­рийсь­кі та Замойсь­кі. Ці ряди мож­на було б допов­ни­ти із спис­ку кти­торів Києво-Печерсь­кої лаври, скла­денім і над­ру­ко­ванім А.Кальнофойським в його «Тера­тур­ги­мі». Із цьо­го гро­на задія­ни­ми в українсь­ко­му соціу­мі зали­ши­ли­ся тіль­ки Чет­вер­тинсь­кі.



Тим часом у Київі роз­по­ча­ла­ся бороть­ба між мит­ро­політом та новим гетьма­ном. Попе­ред­ній гетьман Самой­ло­вич зро­бив так, щоб на поса­ду мит­ро­політа було обра­но його сво­я­ка Гедео­на з князів Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ких. Але у 1787 році на міс­це Самой­ло­ви­ча прий­шов Мазе­па, який зра­зу ж роз­по­чав спро­би змі­сти­ти мит­ро­політа. Бажа­ю­чи отри­ма­ти під­т­рим­ку Моск­ви, Геде­он, у тому ж році, зго­ди­вся прий­ня­ти бла­го­сло­вєніє від мос­ковсь­ко­го патріар­ха, що озна­ча­ло кіне­ць авто­ке­фалії українсь­кої церк­ви. Але все­ленсь­кий кон­стан­ті­но­польсь­кий патріарх на це зго­ди не дав. Тоді мос­ковсь­кий уряд органі­зу­вав похід Голі­ци­на на Крим і звер­нув­ся без­по­се­ред­ньо до сул­та­на. Не бажа­ю­чи під­да­ва­ти союз­ний Крим розо­рен­ню і бажа­ю­чи поро­зу­міти­ся з Моск­вою візир сул­та­на виду­шив у цар­го­родсь­ко­го патріар­ха зго­ду на під­даніє київсь­кої мит­ро­полії мос­ковсь­ко­му патріарху.[1;107]

Вод­но­час, для бороть­би з Мазе­пою, Гедео­ну потріб­ні були кошти і їх повин­ні були дати запо­рож­ці. Тому, ще 1686 року, він видає повелін­ня про під­по­ряд­ку­ван­ня січо­вої церк­ви Київсь­кій мит­ро­полії, виклю­ча­ю­чи при цьо­му зв»язок між Межи­гірсь­ким мона­сти­рем та запо­розь­ки­ми коза­ка­ми. Ігу­мен Межи­гірсь­ко­го мона­сти­ря Фео­до­сій Вась­ковсь­кий під­ко­ри­вся нака­зу мит­ро­політа і від­кли­кав братію з Січі, вод­но­час напра­вив­ши патріар­ху скар­гу через своїх депу­татів – ієро­мо­на­ха Іродіо­на, дяка Гавриї­ла та чен­ця Філарета.[4;112]

Тут слід заува­жи­ти, що духов­ні осо­би, як й інша січо­ва стар­ши­на, мог­ли зай­ма­ти свою поса­ду лише рік і замі­ню­ва­ли­ся інши­ми або ж колиш­ні збері­га­ли свої поса­ди піс­ля обран­ня і «з лас­ки війсь­ко­вої». Це нази­ва­ло­ся «пере­мі­ною зви­чай­ною» і вона від­бу­ва­ла­ся у верес­ні. Най­часті­ше до Січі при­бу­ва­ли чен­ці з Межи­гірсь­ко­го мона­сти­ря, а коза­ки від­прав­ля­ли до оби­телі кіль­ка возів наван­та­же­них рибою, сіл­лю, хутра­ми й вином, а також спо­ряд­жа­ли інші подарунки.[4;113]

Тому рішен­ня мит­ро­політа про те, кому вести служ­бу на Січі, не спо­до­ба­лось запо­рож­цям. У трав­ні 1686 року кошо­вий Федір Іва­ни­ка напи­сав до Межигір’я листа, у яко­му, диву­ю­чись неми­ло­сті ігу­ме­на до запо­рож­ців за від­клик із Січі братії мона­стирсь­кої, вод­но­час дово­ди­ло­ся, що церк­ва запо­розь­ка не під­ля­гає вла­ді київсь­ко­го мит­ро­політа і що вони, запо­рож­ці «будут бить челом вели­ким госу­да­рям, свя­тей­ше­му пат­ри­ар­ху и его мило­сти гет­ма­ну Ива­ну, что­бы они ока­за­ли милость Вой­ску Запо­рож­ско­му и оста­ви­ли цер­ковь запо­рож­скую на преж­нем осно­ва­нии». Напри­кін­ці листа кошо­вой наго­ло­сив, що «не буде церк­ва Божа і наша від­лу­че­на від мона­сти­ря спіль­нот­но­го Межи­гірсь­ко­го, поки в Дні­прі води й нашо­го війсь­ка Запо­розь­ко­го буде»[6;293]

Мож­ли­во реак­ція мос­ковсь­кої патріар­хії на указ Гедео­на була б інак­ша, адже мос­ковсь­ка церк­ва ще не вко­ре­ни­лася на українсь­ких зем­лях, якби її на той час не очо­лю­вав патріарх Іоакім.

Тому маю­чи дав­ні зв’язки з Украї­ною, особ­ли­во з Межи­гірсь­ким мона­сти­рем, патріарх Іоакім не міг не втру­ти­ти­ся у супереч­ку між іно­ка­ми та мит­ро­політом. Йому не потрі­бен був силь­ний цер­ков­ний ієрарх в Києві, тому рішен­ня його було швид­ке і одно­значне. 5 берез­ня 1688 року патріарх видає гра­мо­ту на ім’я ігу­ме­на Фео­до­сія, у якій нака­зує віда­ти січо­вою церк­вою лише Межи­гірсь­ко­му монастирю.[4;113]

Зокре­ма, у гра­мо­ті було ска­за­но: «Церк­ву Божу в Січі Запо­розь­кій, що в повній і без­пе­ре­рв­ній патріар­шій вла­ді пере­бу­ває, дору­чи­ти єди­но­му відан­ню Межи­гірсь­ко­го мона­сти­ря з утвер­джен­ням дав­ньо­го зви­чаю, щоб війсь­ко низо­ве одер­жу­ва­ло своє духо­вен­ство тіль­ки з цієї обителі»[4;620] А тим, хто від­мо­в­ляв­ся вико­ну­ва­ти вста­нов­ле­ний у гра­мо­ті поря­док, Іоакім погро­жу­вав від­лу­чен­ням від церк­ви.

Таким чином, Запо­ро­ж­жя отри­ма­ло свою окре­му церк­ву, що номі­наль­но під­по­ряд­ко­ву­ва­ла­ся патріар­шо­му пре­сто­лу, а насправ­ді кошо­во­му началь­ству. Коли на зем­лях Коша Війсь­ка Запо­розь­ко­го Низо­во­го з’явилися села і в них зво­ди­ли­ся церк­ви, то біле духо­вен­ство постри­гав або началь­ник кошо­вих цер­ков, або воно при­хо­ди­ло з інших міс­ць і, при­ся­га­ю­чи Кошу, отри­му­ва­ло від ньо­го при­хо­ди по палан­ках. [4;113]

Межи­гірсь­кий мона­стир не міг вико­на­ти при­писів гра­мо­ти Іоакі­ма лише з 1709 по 1734 рік. Але вже напри­кін­ці 1734 року, кошо­вий Іван Мала­ше­вич, піс­ля зве­ден­ня січо­вої церк­ви, пові­до­мив до мона­сти­ря, що «бла­го­воліть межи­гірсь­ким закон­ни­кам ого­ло­си­ти…, бо ми їх не цурає­мо­ся і бла­го­во­ли­мо за насто­я­телів духов­них собі прийняти».[4;114]

Тож поло­жен­ня патріар­шої гра­мо­ти дія­ли про­тя­гом май­же ста років, аж до зни­щен­ня Запо­розь­кої Січі у 1775 році, коли разом із Запо­ро­ж­жям впа­ла і сла­ва 



Стар­ши­на не мог­ла під­раху­ва­ти щедрих Мазе­пи­них пожертв на мило­стині мона­сти­рям, церк­вам, мит­ро­по­ли­там, архиє­пис­ко­пам, єпис­ко­пам, архи­манд­ри­там та іншим духов­ним осо­бам Гре­ції, Пале­сти­ни, Мол­давії, Воло­щи­ни, Сер­бії, Бол­гарії, Поль­щі й Лит­ви, а в самій Україні ? чужин­цям, духов­ній стар­шині, різ­ним церк­вам, українсь­ким мона­сти­рям, чен­цям, сту­ден­там і бран­цям, але зна­ла, що за 23 роки сво­го гетьман­ства давав Мазе­па щоро­ку 1,000 золо­тих на київсь­ких бур­са­ків і 500 золо­тих Густинсь­ко­му мона­сти­реві. За душу покій­ної гетьма­но­вої роз­дав мона­сти­рям і церк­вам рука­ми кан­це­ля­ри­ста Вой­це­хо­ви­ча 20,000 золо­тих, за виз­во­лен­ня кня­зя Чет­вер­тинсь­ко­го 3,000 золо­тих, на запис Печерсь­ко­му мона­сти­реві 180,000 імперіалів…»[50]. 


Чет­вер­тинсь­кий – князь. Існує гіл­ка князів Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ких, які ведуть родо­від від київсь­ко­го кня­зя Свя­то­пол­ка. Втім у біль­шо­сті дже­рел про історію Жито­ми­ра зга­дуєть­ся польсь­кий князь Чет­вер­тинсь­кий. Втім, з неве­ли­кою впев­неністю, мож­на при­пу­сти­ти, що під час виз­воль­ної вій­ни під про­во­дом Хмель­ни­ць­ко­го заго­ни Іва­на Богу­на роз­гро­ми­ли 17-ти тисяч­ну армію Гри­горія Чет­вер­тинсь­ко­го, який веде свій родо­від саме від київсь­ких князів.


Посколь­ку коро­на­ци­он­ная сейм 1669 г. было сорва­но, то боль­шин­ство из назван­ных тре­бо­ва­ний вно­си­лись в инструк­ции двух сле­ду­ю­щих сей­ме 1670 г. Так, кро­ме про­дуб­лю­ван­ня зама­ни­фе­сто­ва­них в инструк­ции на преды­ду­щей сейм тре­бо­ва­ний, было упо­мя­ну­то о вос­ста­нов­ле­нии церк­ви в Кре­мен­це и под­черк­ну­та под­твер­жде­нии прав Пра­во­слав­ной Церк­ви. Кло­по­та­лы не нару­шать пра­ва соб­ствен­но­сти уни­ат­ско­го архи­манд­ри­та Ана­ста­сия Шеп­тиц­ко­го, решить иму­ще­ствен­ные про­ти­во­ре­чия меж­ду Анто­ни­ем (Инно­кен­ти­ем) Вин­ниц­ким и Иоси­фом Шум­лян­ский в поль­зу пер­вых [1, 40]. Кро­ме того, послы име­ли акцент на сохра­нен­ные прав пра­во­слав­но­го мона­сты­ря в Поча­е­ве, а тре­бо­ва­ние о защи­те прав и при­ви­ле­гий пра­во­сла­вия вооб­ще про­зву­ча­ла отдель­ным пунк­том: «Aby religia grecka rity dizuniti przy dawnych prawach, przywilegiach diplomach i pamieci krolow naszych zachowana …» [1 , 40]. 

Защи­щая уни­а­тов, волы­няне в инструк­ции на январ­ский сейм 1672 г. наста­и­ва­ли осво­бо­дить меле­ць­ку архи­манд­рию от воен­ных посто­им [5, 99], а через два года, в 1674 г., вме­сте с прось­бой осво­бо­дить от нало­гов Меле­ць­кий мона­стырь, акцент на огра­ни­че­нии прав уни­ат­ско­го мит­ро­по­ли­та [2, 24 зв]. 

Одна­ко наи­боль­ше­го уда­ра потер­пе­ло пра­во­сла­вия в свя­зи с при­ня­ти­ем сей­мо­вои кон­сти­ту­ции 1676 г., что зазих­ну­ла на пра­вах авто­ном­ных пра­во­слав­ных братств. Дело заклю­ча­лось в том, что пра­ви­тель­ство Речи Поспо­ли­той поста­вил себе целью обра­тить в като­ли­цизм или уни­ат­ство выше пра­во­слав­ное духо­вен­ство. Ниже духо­вен­ство, в част­но­сти брат­ства, обла­да­ли так назы­ва­е­мы­ми став­ро­пи­ги­аль­ни­мы гра­мо­та­ми, что были пожа­лу­ва­ни им Кон­стан­ти­но­поль­ско­го Пат­ри­ар­ха. В соот­вет­ствии с эти­ми доку­мен­та­ми, брат­ства выхо­ди­ли из-под юрис­дик­ции епи­ско­пов и мит­ро­по­ли­тов и, по сути, под­чи­ня­лись толь­ко Пат­ри­ар­ху. Кро­ме того, окру­жив себя про­сто­лю­дом и мел­кой шлях­той, брат­ства тор­мо­зи­ли про­цес­сы поло­ни­за­ции, нахо­дясь в сто­роне уний­них про­цес­сов, кото­рые вопло­ща­лись пра­во­слав­ных иерар­хов. На сей­ме был одоб­рен закон, кото­рый запре­щал брат­ства под­дер­жи­вать свя­зи с Пат­ри­ар­хом и обя­зы­вал под­чи­нить­ся мест­ным, уже уни­ат­ский, мит­ро­по­ли­ту и епи­ско­пу. Это реше­ние было моти­ви­ро­ва­но пред­по­ло­же­ни­ем, что, Уез­жая к вра­же­ской Пор­ты, брат­чи­кы рас­ска­зы­ва­ют там о ситу­а­ции в Поль­ше [11, 479]. Этим пра­ви­тель­ство пыта­лось изба­вить пра­во­слав­ных «свя­зи с духов­ны­ми настав­ни­ка­ми и, тем самым, уни­что­жить клир». Цен­траль­ная власть была убеж­де­на, что пра­во­слав­ные епи­ско­пы перей­дут в унию, и Испо­вед­ник пра­во­сла­вие, будучи лише­ны духов­ных лиде­ров, рано или позд­но при­мут унию. И дей­стви­тель­но эта поли­ти­ка име­ла зна­чи­тель­ный успех. Так, кро­ме львов­ско­го пра­во­слав­но­го епи­ско­па Иоси­фа Шум­лян­ский, вполне, хоть и не афи­ши­руя, под­дер­жа­ли унию Пере­мышль­ской епи­скоп Инно­кен­тий Вин­ниц­кий, игу­мен Лис­нянсь­ко­го мона­сты­ря Силь­вестр Твар­дов­ский и дру­гие. Ян Собес­ко­го сво­им уни­вер­са­лом ини­ци­и­ро­вал созы­ва в Люб­лине сей­ма, целью кото­ро­го было устра­не­ние всех спо­ров меж­ду духо­вен­ством, что озна­ча­ло бы при­ня­тие унии. Тогда Луц­кое пра­во­слав­ное брат­ство через сей­ми­ку­ю­чу шлях­ты Волын­ско­го вое­вод­ства згрупу­ва­ло вокруг себя 62 сто­рон­ни­ков, сре­ди кото­рых и 35 волы­нян, и заня­ло осо­бую пози­цию: отправ­ляя послов на обыч­ный сейм 1681 г., часть шлях­ты при­ня­ла в нача­ле янва­ря 1681 г. инструк­цию, в кото­рой, послам , в первую оче­редь, запре­ща­лось под­дер­жи­вать унию. Одна­ко депу­та­ты поеха­ли не в сейм, а пря­мо до коро­ля. Послы, сре­ди кото­рых были пра­во­слав­ный князь, брат луц­ко­го епи­ско­па Гедео­на Чет­вер­тинсь­ко­го Вац­лав Чет­вер­тинсь­кий, Брац­лав­ский пид­сто­лий Дани­ло Брат­ков­ский и киев­ский вое­на­чаль­ник Андрей Гуле­вич, про­си­ли у коро­ля раз­ре­ше­ния поехать по бла­го­сло­ве­нию до пат­ри­ар­хов с целью про­сить при­слать четы­рех Легат для обсуж­де­ния вопро­са о соеди­не­нии церк­вей. Кро­ме того, послам и пра­во­слав­ным епи­ско­пам вооб­ще запре­ща­лось вести дис­кус­сии о вере с като­ли­ка­ми. При этом, послы име­ли наста­и­вать на под­твер­жде­нии прав и при­ви­ле­гий Пра­во­слав­ной Церк­ви, под­твер­жде­нии пра­ва сво­бод­но­го выбо­ра мит­ро­по­ли­та и епи­ско­пов, а так­же про­сить коро­ля о покро­ви­тель­ство пра­во­слав­ным и, что нема­ло­важ­но, делать акцент на готов­но­сти пра­во­слав­ной шлях­ты жерт­во­вать собой на бла­го отчиз­ны [8, 384]. Король, кото­рый ранее наде­ял­ся на под­держ­ку Луц­ко­го брат­ства, в пози­ции волы­нян полу­чил отпор в этой нелег­кой ситу­а­ции и уви­дел реаль­ное сопро­тив­ле­ние унии [11, 482 — 483]. 

Хотя в нача­ле 1681 г. И. Шум­лян­ский, А. Вин­ниц­кий, А. Шеп­тиц­кий и С. Твар­дов­ский в Вар­ша­ве при­ня­ли унию, одна­ко, отправ­ляя послов на январ­ский сейм 1681 г., волын­ский сей­мик при­нял инструк­цию, в кото­рой был запи­сан пункт о лоб­би­ро­ва­нии посла­ми удо­вле­тво­ре­ние просьб луц­ко­го пра­во­слав­но­го епи­ско­па Гедео­на Чет­вер­тинсь­ко­го и предо­став­ле­ние ему «кус­ка» зем­ли на при­строй­ку к луц­ко­го кафед­раль­но­го собо­ра. А на сен­тябрь­ском сей­ми­ку того же года шлях­та при­ня­ла реше­ние об осво­бож­де­нии от пого­лов­но нало­га не толь­ко като­ли­че­ско­го, но и пра­во­слав­но­го духо­вен­ства [8, 413-415]. Наря­ду с этим акты Луц­ко­го гродсь­ко­го суда содер­жат нема­ло упо­ми­на­ний отно­си­тель­но при­тес­не­ний иму­ще­ствен­ных и рели­ги­оз­ных сво­бод пра­во­слав­ных обы­ва­те­лей со сто­ро­ны като­ли­че­ской и уни­ат­ской шлях­ты. К при­ме­ру, шлях­ти­чи Гуля­ниц­кий и Мен­цовсь­ки захва­ти­ли иму­ще­ство Кре­ме­нец­ко­го брат­ства, Шимон Жабо­к­ри­ць­кий — Било­сто­ць­ко­го мона­сты­ря, шлях­ти­чи Чеконсь­ки — Пере­кальсь­ко­го мона­сты­ря, острог­ский пид­ста­ро­ста Леду­ховсь­кий — зем­ли пра­во­слав­ной церк­ви св. Нико­лая, шлях­ти­чи Блен­довсь­кий — иму­ще­ство Зага­е­ць­ко­го мона­сты­ря, что под Острог и др. [11, 492-502].


Рід князів Чет­вер­тинсь­ких був най­дав­ні­шим із князівсь­ких родів Вели­ко­го Князів­ства Литовсь­ко­го. — Він, за родин­ни­ми -пере­ка­за­ми, виво­див своє поход­жен­ня від Воло­ди­ми­ра Свя­то­го. В кін­ці XVII та на почат­ку XVIII століт­тя це був єди­ний князівсь­кий рід в Україні, яко­го хоч одна галузь була вір­на Пра­во­славію. За ввесь час бороть­би з Унією князі Чет­вер­тинсь­кі бра­ли в ній діяль­ну участь: вони зас­но­ву­ва­ли пра­во­слав­ні мана­сти­рі, всту­па­ли в чле­ни Цер­ков­них Братств, під­пи­су­ва­ли про­те­сти про­ти насиль­но­го заве­ден­ня Унії, їзди­ли з цьо­го при­во­ду, як депу­та­ти від пра­во­слав­ної шлях­ти, пода­ва­ли про­те­сти коро­леві, і т. ін. В кін­ці XVII ст., року 1685-го одно­го пред­став­ни­ка роду — кня­зя Гедео­на — вибра­но Луць­ким Єпис­ко­пом, а потім Київсь­ким Мит­ро­по­ли­том. На почат­ку ХVIПст. пред­став­ни­ка­ми пра­во­слав­ної галузі роду Чет­вер­тинсь­ко­го були князі: Гав­ри­ло та Силь­ве­стер, і цей остан­ній став мона­хом і зай­няв ста­но­ви­ще Ігу­ме­на в мана­сти­рі, зас­но­ва­но­му його пред­ка­ми в містеч­ку Старій Чет­верт­ні.
Ще перед своїм вибо­ром на Єпис­ко­па Силь­ве­стер Чет­вер­тинсь­кий мусів видер­жа­ти не одну бороть­бу з при­хиль­ни­ка­ми Унії, — до нас дій­шли акти про зма­ган­ня обох братів в обо­роні пра­во­слав­них мана­сти­рів — чоло­ві­чо­го й жіно­чо­го, що були в Старій Чет­верт­ні. Це містеч­ко вий­шло з рук князів Чет­вер­тинсь­ких, що лиши­ли собі тіль­ки пра­во патро­на­ту над мана­сти­ря-ми (jus collationis). Не зва­жа­ю­чи на це пра­во, новий вла­сти­тель Чет­верт­ні, шлях­тич Гораїн, зва­жи­вся навер­ну­ти оби­д­ва мана­сти­рі на Унію; він почав жіно­чим мана­сти­рем і встиг зро­би­ти своє.
Тоді князь Чет­вер­тинсь­кий, на під­ставі сво­го пра­ва, про­гнав із мана­сти­ря уніятсь­ких мона­шок, і осе­лив у ньо­му пра­во­слав­ну чер­ни­цю — Ага­фію Масальсь­ку, тюру­чив­ши їй зало­жи­ти нову гро­ма­ду. Дізнав­ши­ся про це, Гораїн напав на мана­сти­ря з тов­пою слуг і селян, а коли Масальсь­ка втек­ла до чоло­ві­чо­го мана­сти­ря, він погнав­ся туди за нею. Обсту­пив­ши мана­сти­ря, він нака­зав вило­ма­ти двері, і, побив­ши до пів-смер­ти наміс­ни­ка, Тео­до­сія Сто­я­новсь­ко­го, при­ка­зав зло­ви­ти Масальсь­ку й при­вів її до сво­го дво­ру. Тут жін­ка Гораї­на при­ка­за­ла люто виби­ти її різ­ка­ми, і, роз­дяг­нув­ши дого­ла, про­гна­ти на доро­гу в поле …
Князь Силь­ве­стер Чет­вер­тинсь­кий мусів пере­не­сти її до дру­го­го мана­сти­ря, а Гораїн, оправ­ду­ю­чи свій посту­пок, наго­во­рив на ньо­го, що він був у забо­ро­не­но­му зв`язку з нещас­ною чер­ни­цею.
Піс­ля цьо­го, кори­ста­ю­чи з від`їзду Силь­ве­ст­ра Чет­вер­тинсь­ко­го до Біло­русі, Гораїн розі­гнав братію з чоло­ві­чо­го Чет­вер­тинсь­ко­го Мана­сти­ря й оса­див у ньо­му пара­фіяль­но­го уніятсь­ко­го Свя­ще­ни­ка. Даре­м­но оби­д­ва князі Чет­вер­тинсь­кі від­би­ра­ли мана­сти­ря й ста­ра­ли­ся його від­но­ви­ти, — кори­ста­ю­чи з оста­точ­но­го виїз­ду Силь­ве­ст­ра в свою Єпар­хію, Гораїн доби­вся здійс­нен­ня сво­го замі­ру.. .83)
50. Остан­ній Біло­русь­кий Єпис­коп Силь­ве­стер Чет­вер­тинсь­кий роз­пуч­ли­во боро­нить
Пра­во­славіе
Прий­няв­ши ста­но­ви­ще Єпис­ко­па оди­но­кої ще пра­во­слав­ної Єпар­хії, князь Силь­ве­стер Чет­вер­тинсь­кий знав з досві­ду, з яки­ми переш­ко­да­ми йому прий­деть­ся боро­ти­ся. Що біль­ше доро­жив він своїм сто­ро­же­вим постом, тим біль­ше від­чу­вав, що тре­ба кон­че скон­цен­тру­ва­ти для бороть­би всі сили пра­во­слав­них і зор­гані­зу­ва­ти обо­ро­ну. Оче­вид­но, роля органі­за­то­ра мусі­ла нале­жа­ти йому, як оди­но­ко­му Ієрар­хо­ві Пра­во­слав­ної Церк­ви, який лиши­вся в межах Речі­поспо­ли­тої. Для цьо­го тре­ба було, щоб Духо­вен­ство й світсь­кі люди, що Лиша­ли­ся тепер без Пасти­рів, при­зна­ли над собою вла­ду Біло­русь­ко­го Єпис­ко­па й під­да­ли­ся його про­во­до­ві. Але переш­ко­ди повста­ли власне з того боку, звід­ки їх най­мен­ше мож­на було споді­ва­ти­ся.
Біло­русь­кий Єпис­коп, бажа­ю­чи по змозі поши­ри­ти межі своєї Єпар­хії, заявив бажан­ня при­лу­чи­ти до неї пра­во­слав­ні «церк­ви та манаст­мрі, що нале­жа­ли до колиш­ньої Турівсь­кої Єпар­хії й зна­хо­ди­ли­ся на тери­торії доли­ни Прип`яті, в піз­ні­шій Мінсь­кій губер­нії.
Але Духо­вен­ство цієї краї­ни, що від­ді­ля­ла Біло­русь­ку Єпар­хію від ска­со­ва­них Єпар­хій Украї­ни, не захо­ті­ло при­зна­ти над собою його вла­ди.
Ще від почат­ку XVII ст., коли пра­во­славне Турівсь­ке Єіпископ­ство захо­пи­ли унія­ти, пра­во­слав­ні меш­кан­ці Єпар­хії ряди­ли­ся без Єпис­ко­ла, — вони при­зна­ва­ли над собою в цер­ков­них спра­вах авто­ри­тет Слу­ць-кого Архи­манд­ри­та, який, як було тре­ба, зно­си­вся без­по­се­ред­ньо з Київсь­ким Митрополитом.84)
Ці від­но­си­ни вста­но­ви­ли­ся мало-по-малу за зви­чай, і вре­шті в кін­ці XVII в. Мит­ро­по­лит Геде­он Чет­вер­тинсь­кий при­лу­чив Турівсь­ку Єпар­хію оста­точ­но до зало­же­ної ним Мит­ро­по­ли­чої Єпар­хії. Але, що зно­си­ни Київсь­ких Мит­ро­по­ли­тів з цією части­ною під­лег­лої їм тери­торії були силь­но утруд­нені польсь­ки­ми зако­на­ми, які забо­ро­ня­ли пра­во­слав­ним переїз­ди­ти межі Речі­поспо­ли­тої, то Мит­ро­по­ли­ти зви­чай­но вида­ва­ли Слу­ць­ким Архи­манд­ри­там Гра­мо­ти, яки­ми пору­ча­ли їм, як наміс­ни­кам, цер­ковне управ­лін­ня в колиш­ній Турівсь­кій Єпар­хії.
Коли, піс­ля обран­ня Біло­русь­ким Єпис­ко­пом, князь Силь­ве­стер Чет­вер­тинсь­кий при­ї­хав 1707 р. для висвя­чен­ня до Киє­ва, то Мит­ро­по­лит додав до при­ре­чень, які він під­пи­су­вав при висвя­чен­ні, забо­ро­ну роз­ши­рю­ва­ти вла­ду за межі Біло­русь­кої Єпар­хії.. .85)
51. Непо­тріб­на його бороть­ба з Києвом
Спов­нен­ня цієї части­ни при­ре­чен­ня, як пока­за­ло­ся, було про­сто немож­ли­вим. По дорозі з Киє­ва до Моги­ле­ва, Силь­ве­стер Чет­вер­тинсь­кий зупи­ни­вся в Слу­ць­ку, і тут він застав незго­ду серед пра­во­слав­но­го Духо­вен­ства. Части­на його, боя­чи­ся уніятів і като­ли­ків та не бачу­чи мож­ли­во­сте опер­ти­ся на Київсь­ко­го Мит­ро­по­ли­та, зно­си­ни з яким були небез­печ­ні, заяви­ли бажан­ня при­зна­ти над собою вла­ду Біло­русь­ко­го Єпис­ко­па. Інші чле­ни Духо­вен­ства, на чолі з Архи­манд­ри­том йоаса­фом Лапи­ць­ким, про­ти­ви­ли­ся цьо­му бажан­ню, і супереч­ка ста­ва­ла що раз то живі­ша, і потяг­ну­ла також драж­ли­во­го з нату­ри Єпис­ко­па, який при тому бачив усю користь для Пра­во­славія з роз­ши­рен­ня гра­ни­ць його Єпар­хії.
Неза­ба­ром ця супереч­ка викли­ка­ла фак­тич­ну бороть­бу: Чет­вер­тинсь­кий почав висвя­чу­ва­ти Свя­ще­ни­ків і роз­да­ва­ти духов­ні ста­но­ви­ща в Слу­ць­ку. Архи­манд­рит, а за ним і Мит­ро­по­лит запро­те­сту­ва­ли в окруж­них Послан­нях, заяв­ля­ю­чи, що роз­по­ряд­жен­ня Силь­ве­ст­ра нічо­го не зна­чать, і про­кли­на­ли Свя­ще­ни­ків, які при­зна­ва­ли над собою його вла­ду. Чет­вер­тинсь­кий від­по­вів тим іса­мим, і ски­нув Йоаса­фа Лапи­ць­ко­го, іме­ну­вав­ши на його міс­це іншо­го Архи­манд­ри­том Слу­ць­ким.
Ані одна, ані дру­га сто­ро­на не хоті­ли усту­пи­ти, вза­єм­ні жало­би, про­те­сти, супереч­ки, виклю­чен­ня під­лег­ло­го Духо­вен­ства з Церк­ви й поз­бав­лен­ня їх духов­но­го сану, поси­па­ли­ся з обох сторін. Біло­русь­кий Єпис­коп взяв­ся за вирі­шен­ня спра­ви силою, Мит­ро­по­лит пожа­лу­вав­ся російсь­ко­му посло­ві в Вар­шаві, а Архи­манд­рит Лапи­ць­кий шукав обо­ро­ни, у вла­сти­те­ля Слуї­ць­ка, кня­зя Най­бурсь­ко­го, та в його управ­ля­ю­чих — шлях­ти­чів поля­ків. Остан­ні гаря­че засту­пи­ли­ся за Мит­ро­по­ли­та для під­дер­жан­ня анар­хії в Пра­во­слав­ній Ієрар­хії, та для ослаб­лен­ня вла­ди оди­но­ко­го пра­во­слав­но­го Єпис­ко­па в Речі­поспо­ли­тій; вони ж поча­ли силою про­га­ня­ти став­ле­ни­ків Силь­ве­ст­ра й під­дер­жу­ва­ти Архи­манд­ри­та.. .86)
Супереч­ка затяг­ла­ся на цілих 20 літ, і викли­ка­ла роз­рух і анар­хію в тій частині Украй­ни, де Пра­во­славіє від­носно було ще най­мен­ше зни­щене. Ця супереч­ка при­пи­ни­лася тіль­ки тоді, коли оби­дві воро­жі сто­роні поба­чи­ли, що вона вий­ш­ла тіль­ки на користь спіль­них воро­гів, і коли унія­ти й като­ли­ки сило­мі­ць захо­пи­ли май­же всі церк­ви й мана­сти­рі на спір­них зем­лях…

Teraturgema» АФА­НА­СІЯ КАЛЬ­НО­ФОЙСЬ­КО­ГО ЯК ДЖЕ­РЕ­ЛО З ГЕНЕ­А­ЛО­ГІЇ КНЯЗІВСЬ­КИХ РОДИН.




У числі дже­рел, які не вико­ри­сто­ву­ва­ли­ся для гене­а­ло­гіч­них студій, є трак­тат Афа­на­сія Каль­но­фойсь­ко­го «Teraturgema або чуда Печерсь­ко­го мона­сти­ря», вида­ний польсь­кою мовою у Києві в 1638 р. Афа­на­сій Каль­но­фойсь­кий був чен­цем Києво-Печерсь­кої лаври і нале­жав до кола мит­ро­по­ли­та Пет­ра Моги­ли. Трак­тат був роз­ра­хо­ва­ний на освіт­ле­но­го польсь­ко­го чита­ча і поряд з опи­са­ми 64 чудес, які від­бу­ва­ли­ся у Києво-Печерсь­ко­му мона­сти­рі у 1594-1638 рр., містив вірш на герб князів Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ких, їх гене­а­ло­гічне дере­во, опис цьо­го дере­ва, 31 епіта­фію з над­гроб­ків відо­мих осіб, похо­ва­них у мона­сти­рі, перелік кти­торів і опікунів мона­сти­ря печерсь­ко­го та випис­ки з мона­стирсь­ко­го пом’яника. Досі дослід­ни­ків ціка­ви­ли саме видан­ня, подані пла­ни Киє­ва і Печерсь­ко­го мона­сти­ря, перед­мо­ва. Окре­мо були видані також пое­тич­ні епіта­фії з трак­та­ту (65). Між тим як самі епіта­фії та окре­мі відо­мо­сті, наве­дені в їх тексті, так і спи­сок кти­торів знач­ною мірою може слу­жи­ти під­твер­джен­ням істо­рич­но­сті існу­ван­ня тої чи іншої осо­би. Спи­сок Печерсь­ко­го пом’яника, з яко­го чер­пав відо­мо­сті А.Кальнофойський, піз­ні­ший за відо­мий спи­сок, який зберіг­ся. І вже це вар­тує окре­мого роз­гля­ду. Мен­шу цікавість являє собою гене­а­ло­гічне дере­во князів Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ких та його опис, які від­би­ва­ють гене­а­ло­гіч­ну тра­ди­цію цієї волинсь­кої князівсь­кої роди­ни у сере­дині XVII ст. Названі фраг­мен­ти з кни­ги Афа­на­сія Каль­но­фойсь­ко­го як гене­а­ло­гічне дже­ре­ло в історіо­гра­фії ще не роз­гля­да­ли­ся. Ми кори­сту­ва­ли­ся новим фак­си­міль­ним видан­ням кни­ги Гар­вардсь­ко­го універ­си­те­ту (295, p. 119-328).

Гене­а­ло­гічне дере­во князів Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ких має 33 від­га­лу­жен­ня (іме­на) від стов­бу­ра (кня­зя Свя­то­сла­ва Іго­ре­ви­ча, бать­ка Воло­ди­ми­ра) (295, р. 120). Остан­нім в ряду князів під поз.34 висту­пає сучас­ник авто­ра королівсь­кий рот­містр князь Ілля (Геліаш) Сте­фа­но­вич Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­кий (* 1606 † 1638) (1700, с.314). У сере­дині XVII ст. сім’я Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ких зали­ша­ла­ся однією з неба­гатьох князівсь­ких родин, які збері­га­ли вір­ність православ’ю. Сам князь Ілля був кти­то­ром Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря і на його погребі Іпіатій Оксе­но­вич-Ста­ру­шич, книж­ник з кола мит­ро­по­ли­та Моги­ли, виго­ло­сив про­по­відь, яку лаврсь­ка дру­кар­ня вида­ла окре­мою кни­гою у 1641 р. (900, с.244-271).

Гене­а­ло­гічне дере­во князів Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ких, наве­дене у книзі, пока­зує наскіль­ки непов­ни­ми, а часом і невір­ни­ми є подіб­ні дже­ре­ла, біль­шість яких ство­ре­на на рані­ше сере­ди­ни XVI -почат­ку XVII ст., коли інте­рес до влас­ної гене­а­ло­гії мав уже не прак­тич­ний, а пре­стиж­но-політич­ний харак­тер. Родо­ва тра­ди­ція виво­ди­ла роди­ну князів Чет­вер­тинсь­ких від вели­ко­го кня­зя київсь­ко­го Свя­то­пол­ка Ізя­с­ла­во­ви­ча, звід­ки і прий­нят­тя пріз­ви­ща Свя­то­полк-Чет­вер­тинсь­ких. Це не викли­кає запе­ре­чень і в сучас­них дослід­ни­ків (504, с. 188). Але у їх гене­а­ло­гіч­но­му дереві дуже бага­то про­пусків. При­чо­му ці про­пус­ки харак­тер­ні не тіль­ки для дав­ні­шої части­ни родо­во­ду, але й для сучас­но­го книзі Каль­но­фойсь­ко­го періо­ду. Так з чоти­рьох рід­них братів кня­зя Іллі у родо­слов­но­му дереві під поз. 32 та 33 при­сут­ні тіль­ки молод­ші бра­ти Януш († 1648 р.) та Мико­ла († 1659 р.), хоча про стар­шо­го бра­та Олек­сандра ска­за­но в тексті опи­су гене­а­ло­гіч­но­го дере­ва, що він заги­нув у Пру­сах (князь Олек­сандр заги­нув у 1628 р.). Те ж саме мож­на ска­за­ти і про дво­юрід­них братів кня­зя Іллі, з яких тіль­ки Захаріаш та Василь зга­ду­ють­ся у тексті як «нині живі», а на гене­а­ло­гіч­но­му дереві пагін­ці реш­ти князів Чет­в