Общие сведения о роде

ГОЛЬ­ШАНСЬ­КІ (Дуб­ро­ви­ць­кі) – князівсь­кий рід 13–16 ст. литов. поход­жен­ня. Мав володін­ня на Волині (Дуб­ро­ви­ць­ке і Сте­пансь­ке князів­ства), у Біло­русі (Голь­ша­ни, Глузьк, Рома­нов в Ошмянсь­ко­му пов.), Литві. Один із 9 родів – гол. кня­жат Волині, пред­став­ни­ки яко­го посі­да­ли висо­кі держ. пости у Вели­ко­му князів­стві Литовсь­ко­му (ВКЛ).

Рода­вым гняз­дом Галь­шан­скіх было засна­ва­нае ў 1280 року пася­леньне на Ашмянш­чыне (цяпер вёс­ка Галь­ша­ны Гарад­зен­скай воб­лась­ці). Галь­шан­скія вало­далі буй­ны­мі зем­леўла­да­нь­ня­мі на тэры­то­рыі сучас­ных Бела­русі (Глуск, Рама­наў у Ашмян­скім паве­це), Украі­ны (на Валы­ні — Дуб­ро­віц­кае ды Стэпан­с­кае княст­вы), Літ­вы. Зай­малі высо­кія дзяр­жаў­ныя і цар­коў­ныя паса­ды ў ВКЛ.

Генэа­ля­гіч­ныя леген­ды XVI ст. зьвяз­валі паход­жа­ньне Галь­шан­скіх са ста­ра­жыт­най літоўс­кай дына­сты­яй Кітаўра­саў, што пана­ва­ла ў Літве перад дына­сты­яй Віце­ня і Геды­мі­на. Маг­чы­ма, князі Галь­шан­скія сапраў­ды паход­зілі ад кагось­ці з родзі­чаў вяліка­га кня­зя Трайдзе­ня, паз­баў­ле­ных ула­ды новай дына­сты­яй. Шэраг позь­ніх лета­пі­саў (напрыклад, Лета­піс архе­а­ля­гіч­на­га тава­ры­ства) зга­д­вае сярод пад­да­ных Геды­мі­на «Мін­доў­га­ва сына Аль­гі­мон­та, вяліка­га кня­зя Галь­шан­ска­га» (Яўр­эі­наўскі лета­піс назы­вае гэта­га ж пэр­са­на­жа «сынам Голь­шы­ным»). У той жа групе лета­пі­саў у зьвест­ках пра Голь­шу, леген­дар­на­га засна­валь­ніка Галь­ша­наў, зга­д­ва­ец­ца яго­ны сын Аль­гі­монт. Хроніка Быхаў­ца назы­вае Голь­шы­на­га сына Мін­доў­га, Хроніка Літоўская і Жамойц­кая — абодвух. «Хроніка Быхаў­ца» назы­вае Голь­шу родзі­чам вяліка­га кня­за Трайдзе­ня і чала­ве­кам з най­б­ліж­ня­га ата­ч­э­нь­ня вяліка­га кня­за Віце­ня.

Іван Оль­ги­мон­то­вич (р.н. невід.–1401) – один із рад­ни­ків вел. кн. литов. Віто­вта, від 1392 вхо­див до скла­ду панів-ради, 1396–97 – наміс­ник кн. литов. у Києві. За служ­бу пожа­лу­ва­ний зем­лею – Дуб­ро­ви­ць­ким князів­ством на р. Горинь (при­то­ка Прип’яті, бас. Дні­п­ра). Мав 4-х синів і доч­ку Уля­ну (1378–1448), яка з 1418 ста­ла дру­жи­ною Віто­вта. Доч­ка його сина Андрія Іва­но­ви­ча (1365–1410) Софія (1405–61) з 1422 – дру­жи­на польс. коро­ля Ягай­ла – засн. королів. дина­стії Ягел­лонів (мала двох синів – Вла­ди­сла­ва III і Кази­ми­ра IV Ягел­лон­чи­ків). Ін. сини Іва­на – Михай­ло Іва­но­вич (р. н. невід. – 1433) та Семен Іва­но­вич (р. н. невід. – 1433) були актив­ни­ми учас­ни­ка­ми бороть­би між Сигіз­мун­дом Кей­с­ту­то­ви­чем і Свид­ри­гай­лом Оль­гер­до­ви­чем за вели­кок­нязівсь­кий пре­стол, спо­чат­ку на боці Свид­ри­гай­ла, а потім – Сигіз­мун­да, вна­слі­док чого і були стра­чені пер­шим. Син Михай­ла Дани­ло Михай­ло­вич, вели­кок­нязівсь­кий наміс­ник у Києві (1422), був при­біч­ни­ком Свид­ри­гай­ла і заги­нув у битві під Віль­ко­ми­ром (1435; нині м. Укмер­ге, Лит­ва). Син Семе­на Юрій Семе­но­вич (1410–57) був одним із органі­за­торів обран­ня 1440 вел. кн. литов. Кази­ми­ра IV Ягел­лон­чи­ка, 1456 від­сто­ю­вав пра­ва на віленсь­кий пре­стол пред­став­ни­ка київ. князівсь­кої дина­стії Олель­ко­ви­чів Семе­на Олель­ко­ви­ча. Мав 5 синів і доч­ку Ган­ну, яка ста­ла дру­гою дру­жи­ною наміс­ни­ка литов. у Києві М.Гаштовта. Син Іван Юрій­о­вич (Дуб­ро­ви­ць­кий) заги­нув 1481 за участь у змо­ві князів 1481. Його син Юрій Іва­но­вич (1480–1536) 1508–10 – київ. воє­во­да. Збу­ду­вав замок у м-ку Дуб­ро­ви­ця на Волині. Його син Януш Юрій­о­вич (1505–43) – столь­ник (1540), а 1542 – київ. воє­во­да. Дру­гий син Юрія Семе­но­ви­ча Олек­сандр Юрій­о­вич (1440–1511) від 1488 – під­ча­ший і наміс­ник грод­ненсь­кий, з 1493 – каш­те­лян віленсь­кий і ста­ро­ста бере­стейсь­кий, перей­шов з православ’я у като­ли­цизм і знач­но при­мно­жив земель­ні володін­ня роду. Третій син Юрія Семе­но­ви­ча Семен Юрій­о­вич (1445–1505) з 1490 – ста­ро­ста луць­кий, мар­ша­лок Волин. зем­лі (1494), вико­ну­вав обов’язки гетьма­на ВКЛ і воє­во­ди ново­грудсь­ко­го (1500–01). З одру­жен­ням із княж­ною Н.Збаразькою знач­но роз­ши­рив свої маєт­но­сті на Волині. Їхня доч­ка Тетя­на ста­ла дру­жи­ною кн. К.Острозького, з поса­гом якої він отри­мав ч. родо­вих земель Г. Син Олек­сандра Юрій­о­ви­ча Пав­ло Олек­сан­дро­вич (1490–1555) навч. в Кра­ківсь­ко­му універ­си­теті (1504), а потім – у Римі (1512), був пре­ла­том-архі­ди­я­ко­ном костьо­лу у Віль­но (нині м. Віль­нюс), вихо­ва­те­лем май­бут­ньо­го вели­ко­го кн. литов. Сигіз­мун­да II Авгу­ста, з 1530 – луць­кий катол. єпис­коп, а з 1536 – віленсь­кий.

Род згас у 1556 год­зе са сьмер­цю кня­зя Сямё­на Юр’евіча. Пась­ля яго­най сьмер­ці маё­мась­ць Галь­шан­скіх перай­ш­ла да 6 Сямё­на­вых сёст­раў, а потым зь іхнім паса­гам разыш­лі­ся сярод княс­кіх родаў Сапе­гаў, Заслаўскіх, Палу­бен­скіх, Курб­скіх, Кір­д­эеў, Сала­мя­р­эц­кіх, Віш­ня­вец­кіх. Роди­на князів Голь­шансь­ких зігра­ла поміт­ну роль як у литовсь­кій так і в українсь­кій історії. Нам здаєть­ся наду­ма­ною вер­сія поход­жен­ня Голь­шансь­ких від молод­шо­го бра­та Геди­мі­на — Федо­ра-Оль­гі­ман­та (1320, с.58; 1246, с.492), саме існу­ван­ня яко­го сум­нівне (1605, с.28-30; 504, с. 158-159). Від­лік поколінь, як і у табл. 27-28: від Живин­бу­да та Викин­та. Таб­ли­ця вико­на­на на базі пра­ці К.Пулаского (1983) з враху­ван­ням уточ­нень Ю.Вольфа та наших.1

Геральдика и сфрагистика

ГольшанскиеСемен Юрій­о­вич Голь­шансь­кий князь Сте­пансь­кий (1457–1505):
Печат­ка від 1482–13.5.1503:

В полі печат­ки китаврус, який три­має нап­ну­тий лук і цілить стрі­лою у влас­ний хвіст у вигляді змії, здо­лу знак у вигляді три­кут­ни­ка, що лежить вер­ши­ною додо­лу пере­хре­ще­ний дов­гим хре­стом і з дво­ма дозе­ми­ми від­га­лу­жен­ня­ми, які при­кра­ше­но куля­ми.
Напис по колу: • ПЄЧѦТЬ КНѦZѦ СЄМЄ­НА ЮРЬ­ЄВИЧ

круг­ла, роз­мір 30 мм.

Дже­ре­ла:
AGAD, Perg. 7380; Perg. 8522. 1482–1490 рр.
ANK, AS, Teka І, Plik 18; Teka ІІ, Plik 35. 2.9.1492–13.5.1503.

Пуб­ліка­ції:
Archiwum książat Sanguszków. – Tom І. – S. 150, n. 149, tab. 3, il. 13.5.1503.
Piekosiński F. Heraldika polska wieków średnich. – S. 335, il. 673. 13.5.1503.

Поколенная роспись рода

Протопласти роду.

ГОЛЬ­ША (ГОЛЬ­ШАС) РОМА­НО­ВИЧ († до 1269)

МІН­ДОВГ

Князь голь­шансь­кий (поча­ток XIV ст.) (140, с.96, 180, 189, 200, 221).

I генерація

1. ОЛЬ­ГІ­МАНТ-МИХАЙ­ЛО (сер. XIV ст.)

князь голь­шансь­кий, досто­вер­но извест­ный лишь из отче­ства сво­е­го сына Ива­на Голь­шан­ско­го, кото­рое несколь­ко раз встре­ча­ет­ся в доку­мен­тах 1385—1388 годов.

Неко­то­рые све­де­ния об Оль­ги­мун­де при­сут­ству­ют лишь в неко­то­рых позд­них лето­пи­сях, где Оль­ги­мунд назван намест­ни­ком вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Геди­ми­на в Кие­ве, что мало­ве­ро­ят­но, так как сама при­над­леж­ность Кие­ва Геди­ми­ну счи­та­ет­ся сомни­тель­ной (воз­мож­но, литов­цы удер­жи­ва­ли Киев непро­дол­жи­тель­ное вре­мя после бит­вы на реке Ирпень, тогда намест­ни­ком Геди­ми­на в Кие­ве был Мин­довг Гольшанский[1], при­хо­див­ший­ся Оль­ги­мун­ту отцом или бра­том). Соглас­но лето­пи­си Архео­ло­ги­че­ско­го това­ри­ще­ства, вели­кий князь голь­шан­ский Оль­ги­мунд был сыном Мин­дов­га, оче­вид­но, что не вели­ко­го кня­зя литов­ско­го Мин­дов­га, а Мин­дов­га Голь­шан­ско­го. Евре­и­нов­ская лето­пись назы­ва­ет Оль­ги­мун­да сыном Голь­ши, леген­дар­но­го осно­ва­те­ля Голь­шан и рода Голь­шан­ских гер­ба Гипо­цен­тавр.

В Хро­ни­ке Быхов­ца Голь­ша назван пред­ста­ви­те­лем рода Довспун­гов, бра­том Трой­де­на и спо­движ­ни­ком Вите­ня, так­же там упо­мя­нут сын Голь­ши Мин­довг. В Хро­ни­ке Литов­ской и Жмойт­ской Мин­довг и Оль­ги­монд назы­ва­ют­ся бра­тья­ми — сыно­вья­ми Голь­ши. Совре­мен­ный бело­рус­ский исто­рик Вяче­слав Носе­вич счи­та­ет, что леген­да о про­ис­хож­де­нии Голь­шан­ских от род­ствен­ни­ков Трой­де­на вполне может иметь под собой реаль­ную основу[2].

Воз­мож­но, речь идёт о двух Оль­ги­мун­дах — сыне Голь­ши и его вну­ке от Мин­дов­га, кото­ро­му пер­вый Оль­ги­мунд в этом слу­чае при­хо­дит­ся дядей.

1. Шабуль­до Ф.М. Гла­ва I. При­со­еди­не­ние земель Юго-Запад­ной Руси к Вели­ко­му кня­же­ству Литов­ско­му. // Зем­ли Юго-Запад­ной Руси в соста­ве Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го / Шев­чен­ко Ф.П.. — Киев: Нау­ко­ва дум­ка, 1987. — с.90-91
2. Насевіч В. Галь­шан­скія // Вялі­кае княст­ва Літоўс­кае: Энцы­кла­пе­дыя. У 3 т. / рэд. Г. П. Паш­коў і інш. Т. 1: Аба­лен­скі — Кад­эн­цыя. — Мінск: Бела­рус­кая Энцы­кла­пе­дыя, 2005. — 684 с.: іл. ISBN 985-11-0314-4. — С. 491—493

У 1324 р. (за дату­ван­ням Ф.Шабульдо, яке ми прий­має­мо), у битві на р.Ірпені Геди­мін роз­гро­мив київсь­ко­го кня­зя Стані­сла­ва Іва­но­ви­ча і поса­див у Києві Оль­гі­ман­та Голь­шансь­ко­го (140, с.95, 152, 180, 184, 201, 221). Але уже у 1331 р. у Києві сидів князь Федір (114, с.75-76). Вер­сія про тотож­ність Оль­гі­ман­та і Федо­ра мала бага­то при­хиль­ни­ків (603, с.23; 1320, с.8; 1246, с.492; 1369, с.156-157; 371, с.21), але запис у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику (поз.26) повністю її виклю­чає. Хре­стиль­ним іме­нем Оль­гі­ман­та було Михай­ло, а чер­не­чим — Євфи­мій. Вра­хо­ву­ю­чи непев­ність вер­сії щодо існу­ван­ня бра­та Геди­мі­на — Федо­ра, про яку гово­ри­ло­ся вище, більш віро­гід­ною вигля­дає вер­сія, що кня­зеві з путив­льсь­кої дина­стії Федо­ро­ві Іва­но­ви­чу з допо­мо­гою ордин­ців вда­ло­ся у 1331 р. від­но­ви­ти пану­ван­ня у Києві (792, с.224; 714, c. 119-120; 504, с. 158-159).

У пераліку “кня­зёў нашых вялікіх” Кіе­ва-Пяч­эр­ска­га памян­ніка є наступ­ный спіс: “кня­зя Аль­гі­мон­та, назва­на­га ў свя­тым хрос­це Міхаі­ла, а ў інац­тве Яўфі­мія, кня­зя Аль­гі­мон­таві­ча Іва­на і сына яго, кня­зя Андр­эя, кня­зя Сімяо­на Іва­наві­ча, кня­зя Сімяо­на і сына яго кня­зя Юрыя і сына яго кня­зя Васі­ля, кня­зя Іва­на, кня­зя Дані­лу, кня­зя Гле­ба, кня­зя Андр­эя, кня­зя Сімяо­на”.2.

IІ генерація

2/1. ІВАН ОЛЬ­ГІ­МАН­ТО­ВИЧ († піс­ля 1401)

Князь голь­шансь­кий (до 1379-1382, 1384-1396 рр.), київсь­кий (1396-піс­ля 1401 рр.).

już w 1379 r. podpisuny na traktacie Jngajły i Kiejstuta z zakonem (Iwan Augemunten son.) Gorliwy stronnik Witowda wspólnie z nim uszedł 1382 r. do Prus, wskutek czego utraci! dzielnicę ojczysta, która mu przywrócona zo- stała 1384 r. po powrocie na Litwe. Podobno należał do poselstwa, które J agajło wystał w 1385 r. do Polski z oświadczeniem o rękę królowej Jadwigi J) i w następnym roku towarzyszył J ngajle na koronacyę do Krakowa . W 1387 r. «Owgimont i Bra tasza» posłowali od Lingwenia Olgerdowicza do Wielkiego Nowogrodu z oświadczeniem, że Lingweni osiądzie w Nowogrodzie, jeżeli mu Nowogrodzianie puazcaa grody, które l(-zymaljego stryj Narimont . W 138Y r. Witowd gotując się do powtórnej ucieczki do Prus, wysłał zakładników, w liczbie których znajdował się nksiąze. Iwan Z toną «), wskutek czego ten ostatni ponownie utracił łlolszany, które zagarnął J agajło. (Jawiąc przy Witowdzie w Prusach na początku następnego roku {19 Stycznia 1390) pod- pisał (her-ug /meuH von Qalschan. Oiigcmundcs son), przyrzeczenie Witowda zakonowi. W jesieni tegoż roku «kmaż Iwan Owgimontow* odwoził do Moskwy Zolię Witowdównę. wydawana za Waeila Dyruitrowicza wielkiego księcia Moskiewskiego. W 13Y2 r. Witowd powróciwszy na Litwę, wydostał od Krzyżaków kniaziów Iwana i Jutja Bełzkiego 0); pierwszemu powrócono dzielnicę, a obadwaj w Wilnie w 1392 r. asystowali wyniesieniu Witowda na wielkie księstwo. W 1394 r. podczas wojny z zakonem ksiąle. Iwan dostał się do niewoli Krzyżackiej. Po śmierci Skirgajła kniai. Iwan Olgimontawicz otrzymał na początku 1396 r. namiestnictwo Kijowskie. W I3118 r. podpisał najprzód przedugodne warunki (Iwamn AA ‘num/cn son), a następnie traktat Witowda z zakonem (dux Ywan. dc (i’oschaw 1). W Styczniu ]401 r. kniaź Iwan Olgimuntowiez z synami (pux Yuaims Olgtmuidis cum Jdiis suis -.id-ehect Andrea et Semeune etceleris), występuje w liczbie bojar i panów przyrzekających wierność królowi i koronie Polskiej. W tym samym roku (12 Lutego) «kuiai Iwan. Ollimontowicz» składa hołd królowi i koronie Polskiej. Tenisie ograniczają wiadomości nasze o Iwanie 01gitnoutowiczu. który o marł wkrótce po 1401 r. Do einodika Lubeckiego wpisani kniai Joan Olhimonlowicz i kniahinią (lego) Agry/1:iiui. Wymieniona Agrypina była siostrą żony w. kn. Witowda, a więc córką Światosława Iwanowieza księcia Smoleńskiego. Księżna ta towarzyszyła mężowi w 1390 r. do Prus. Z niej pozostawił kilku synów, wyżej wymienionych: Andrzeja, Semena, a nadto Aleksandra, Michała i córkę Juliannę.

1.01.1401 р. та 5.02.1401 р. під­пи­сав­ся на гра­мо­тах про під­твер­джен­ня польсь­ко-литовсь­кої унії (154, с.64; 190, s.40-43). Піс­ля цьо­го зга­док про ньо­го немає. Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику (поз.27, 53, 140). Хре­стильнк ім’я його було Пет­ро.

Дру­жи­на: АГРИ­ПИ­НА СВЯ­ТО­СЛАВ­НА, доч­ка Свя­то­сла­ва Іва­но­ви­ча, вел. кн. смо­ленсь­ко­го. Вона назва­на
дру­жи­ною Іва­на Оль­ги­мон­то­ви­ча у Вве­денсь­ко­му сино­ди­ку (1654 р.) та у похід­но­му від ньо­го Любе­ць­ко­му сино­ди­ку (1750-і роки).

IІІ генерація

3/2. АНДРІЙ ІВА­НО­ВИЧ († до 1422)

Князь в’язинський, київсь­кий (? — до 1422 рр.) (293,cz.2, s.159-160). У істо­рич­ній літе­ра­турі його помил­ко­во нази­ва­ють вяземсь­ким кня­зем. Насправ­ді цен­тром його володінь було с.Вязин біля Голь­шан (Вязинсь­ке князів­ство було уді­лом Голь­шансь­ко­го князів­ства). У 1371 р. був у скла­ді литовсь­ко­го посоль­ства до мос­ковсь­ко­го кня­зя Дмит­ра Іва­но­ви­ча.

Andrzej Iwanowicz występuje w 1401 r. obok ojca swego; jedyna to współczesna ii nim wzmianka Kronika Litewska nazywa go kniaziem Wtazanskim a raczej Wia- zyńskim prawdopodobnie od Wiazyuia w pobliżu Lebedziowa, Laska, Iiotszan, Trab, Walożyna i t d., co posłużyło Narbutowi do utworzenia z niego kniazia Wiazemskiego i wyprowadzenia od niego kniaziów Wiazemskieh.

Жена: княж­на ОЛЕК­САНДРА ДМИТ­РІВ­НА ДРУ­ЦЬ­КА, доч­ка Дмит­ра, кн. дру­ць­ко­го († 1426 р.). Вона була похо­ва­на в Уневсь­ко­му мона­сти­рі.
Córkami temi były: Wasilisa księżna Bielska, Zofia królowa Polska i Marya hospodarowa Wołoska.

4/2. ЮЛІАН­НА ІВАНІВ­НА (* бл.1378 † 1448)

córka kniazia Iwana Olgwiuntinmcza HolszańskieAo była żoną Witowda w. ks. Litwy. Według Długosza była ona cioteczną siostrą (właściwie siostrzenicą) Anny pierwszej żony Witowda, i wychodząc za niego, już wdową po kn. Iwanie Koraczewskim. Lindenhlatt zanotował szczegół, że Julianna porwaną, została z rozkazu Witowda, małżonkowi swemu jakiemuś księciu Ruskiemu, który zastawianie przy tein oporu został ścięty. ślubjej z Wltowdem odbył się w Grodnie l Listopada 1415. W. ks. Witowd aktem z d. l Kwietnia 1428 zapisał malionce swej księbnie Juliannie Nowogródek z okręgiem jako wiano, a umierając 1430 r. poruczył ją opiece króla Władysława III. Podczas wojny w. ks. Zygmunta i Szwitrigajły, była więzioną przez ostatniego i morzoną głodem fi).. Podobno umarła w Dąbrowicy 1448 r. mając lat 70, pogrzebana w Wilnie w kościele Św. Anny.

Пер­шим її мужем був кара­чевсь­кий князь Іван Мсти­сла­вич Хотет. Піс­ля його смер­ті 9.11.1418 р. вдру­ге вий­ш­ла заміж за вел. кн. литовсь­ко­го Віто­вта Кей­с­ту­то­ви­ча.

5/2. МИХАЙ­ЛО ІВА­НО­ВИЧ († 1433)

Князь київсь­кий (1422-1432 рр.). У 1433 р. спій­ма­ний у Бори­со­ві вел. кн. литовсь­ким Свид­ри­гай­лом Оль­гер­до­ви­чем як при­хиль­ник Зиг­мун­та Кей­с­ту­то­ви­ча і втоп­ле­ний у Двині побли­зу Вітебсь­ка.

jako namiestnik Kijowski dux Michael Iwanowicz capitanens Kiicnttiensis, podpisał 1422 r. Iraktat Litwy z zakonem. Po wyniesieniu Szwitrigajły na wielkie księstwo. kniaź Michał stał się jednym r jego gorliwych stronników. W 1431 r. podpisał traktat zaczepnoodporny Szwitrigajły z zakonem. Wytrwał przy Szwitrigajte nawet gdy ten utracił godność wielko-książęca i w Grudniu 1432 r. podążył nm na pomoc z posiłkami. W korrespondencyi mistrza ze Szwitrigajłą wspomniany w Kwietniu, Maju i Czerwcu 1433 r. jako sprzymierzeniec tego ostatniego. W tym czasie kniai Michaj, wojewoda Kijowski, dowodząc wojskami Szwitrigajły, pobił wojsko wielkiego księcia Zygmunta pod wodzą Pietrasz» Montygirdowicza. Niewiadoma co go spowodowało do przejścia na stronę Zygmunta, doiió, że walcząc po etronie tego ostatniego pod Kownem w Sierpniu 1433 r. dostał się do niewoli Szwitrigajły, jo którego rozkazu,jak podają źródła Litewskie, straconym został.

Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику (поз.139).

6/2. АННА ІВАНІВ­НА († 3.05/1.07.1488)

До 1413 р.видана за мазо­ве­ць­ко­го кня­зя Боле­сла­ва Яну­шо­ви­ча († 1428 р.).

7/2. СЕМЕН ІВА­НО­ВИЧ ЛЮТИЙ († 1433)

Спо­чат­ку під­т­ри­му­вав Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча, але у 1432 р. органі­зу­вав про­ти ньо­го змо­ву на користь Зиг­мун­та Кей­с­ту­то­ви­ча. Заги­нув у 1433 р. Дру­жи­ну зва­ли Марією. Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику (поз.28, 29, 54, 142).

Szymon IwanowJCZ, wymieniony w 1401 r. obok ojca i brata Andrzeja ‘). Witowd mianował go około 1420 r. swoim namiestnikiem w Wielkim Nowogrodzie; kro- nika daje mu przy tej sposobności przydomek «Luff t. j. onnitny, oraz nazywa go szwagrem Witowda. W 1422 r. podpisał traktat z zakonem nad jeziurem Melno (dux Semen IwanowiczJ li). Po wyniesieniu Szwitrigajły na wielkie księstwo, kniaź Szymon jmoanoUJec z początku służył mu wiernie; wkrótce jednak przeszedł na stronę wiel- kiego księcia Zygmunta i przystąpił do spieku, którego celem było zrzucenie Szwitrigajły i osadzenie Zygmunta na wielkim księstwie, W Sierpniu 1432 r. gdy Szwitrigajło bawił w Oszmianie, napadli na niego Zygmunt Kiejstutowiej i kniaź Szymon Hoiszański (Symeon d»x dt OlschaniJ. Szwitrigajb zaledwie zdołał umknąć,.« w kilka dni później Zygmunt w Wilnie uroczyście podniesionym został na wielkie księstwo. Jeszcze w tym samym r.>ku kniaź. Semen L-ianormcz występuje kilkakrotnie w dokumentach wystawionych przez wielkiego księcia Zygmunta uJ. To też Szwitrigajło’wziąwszy w Borysowie w Sierpniu 1433 r. kniazia Szymona do niewoli, srodze siy na nim zemścił, albowiem odesławszy go do Witebska, kazał go tam utopie w Dżwinie «). Wdowa po nim kniahiniq Mamyu Stmcnowa Holszahska, otrzymała od wielkiego księcia Kazimierza przywilej na sioło Proitaszewioze. Kniaź Szymon Iwanowiez pozostawił synów: Andrzeja, Semena, Daniela, Aleksandra, Hleba, Jurja i córkę Juljannę. o Jutjannifl żonie kniazia Semena Romanowicza Kobryńskiego, żyjącej 1404-1494, obszerniej pod kniaziami Kobrynskimi (obaoz).

Ще один гипо­те­тич­ний син Семе­на — князь Аляк­сандр Сямё­навіч Галь­шан­скі ўзні­кае ў рада­вод­зе праз памыл­ку. Ю.Вольф
пазна­чае існа­ванне гэта­га кня­зя як спр­эч­нае, увод­зячы яго на пад­ста­ве апі­сан­ня адзі­на­га даку­мен­та ў 1 і 2 кні­гах Мет­ры­кі ВКЛ: у паняд­зе­лак перад свя­там Свя­той Марыі Маг­да­ле­ны у 1473 г., выпраў­ля­ю­чы­ся ў пасоль­ства ў Польш­чу, Аляк­сандр Сямё­навіч Галь­шан­скі запі­свае маён­так Свіра­ны кас­цё­лу Свя­то­га Стані­сла­ва.3 Супад­зенне даты і ўсіх дэта­ляў не пакі­дае сум­нен­няў, што раз­мо­ва ідзе пра той самы даку­мент, які быў паз­ней уклю­ча­ны пад № 281 ў “Код­экс дыпла­ма­тыч­ны кат­эд­ры і дыя­ц­эзіі Вілен­скай”.4 Звяр­нуў­шы­ся да поў­на­га тэкс­ту, лёг­ка пера­ка­нац­ца, што гаво­рыц­ца там наса­мр­эч пра Аляк­сандра сына Юрыя Сямё­наві­ча Галь­шан­ска­га, гэта зна­чы­ць, пра добра вядо­ма­га паз­ней­ша­га вілен­ска­га каш­та­ля­на Аляк­сандра Юр’евіча Галь­шан­ска­га. Так вызна­ча­ю­ць аўта­ра гэта­га даку­мен­та і выдаў­цы код­эк­са. Заў­ва­жым, што яшчэ раней за Ю.Вольфа гэтым запі­сам Мет­ры­кі ВКЛ гэтак жа пад­ма­нуў­ся і Адам Банец­кі.5 Такім чынам, пра­па­на­ва­нае Л.Вайтовічам адня­сенне да Аляк­сандра Сямё­наві­ча асоб­ных запі­саў у памян­ніку6 трэ­ба лічы­ць памыл­ко­вым, тым больш, што самыя запі­сы ніяк не выма­га­ю­ць такой інт­эр­пр­эта­цыі.

8/2. ОЛЕК­САНДР ІВА­НО­ВИЧ НЕЛЮБ († до 1408 ?)

Пер­шим з литовсь­ких князів у 1403 р. переї­хав на мос­ковсь­ку служ­бу і отри­мав Пере­я­с­лав-залісь­ке князів­ство. У 1408 р. це князів­ство було від­да­но Свид­ри­гай­ло­ві.

Kniaź Aleksander Iwanowicz przezwany Nielub. porzuciwszy Witowda, w jesieni 1405 r. przyjechał do Moskwy, gdzie wielki książę przyjął go łaskawie i nadał mu gród Pcrejastawl Prędko umarł lub powrócił na Litwę, albowiem w liczbie grodów nada- nych Szwitrigajte 1408 r. znajdujemy tenże Perejasławl. Niewiadomo czy do niego odnosi się wzmianka w przywileju kniahini Szwitrigajłowej, że nadała Bohdanowi Wołczkowiczowi majątek Priwederow, co pierwej trzymał Nelub.

Олек­сандр Нелюб до того часу або вже не жив або повер­нув­ся у Лит­ву і прий­няв чер­нец­тво. Схо­же, що він був запи­са­ний у Холмсь­ко­му пом’янику як Оза­рій схим­ник.

IV генерація

9/3. ВАСИ­ЛИ­СА АНДРІЇВ­НА († до 1484)

У 1422 р. була вида­на за бельсь­ко­го кня­зя Іва­на Воло­ди­ми­ро­ви­ча Оль­гер­до­ви­ча Бель­ско­го († піс­ля 1446 р.). Дру­гим її мужем був кн. Михай­ло Семе­но­вич (Horodeckim?). Запи­са­на у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику.

10/3. СОФІЯ АНДРІЇВ­НА (* бл.1405 † 21.10.1461)

7.12.1422 р. вий­ш­ла за коро­ля Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла († 1.06.1434 р.). Запи­са­на у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику.
koronowana w Krakowie 12 Lutego 1424 r., owdowiała w 1434 r. i zmarła 21 Września

11/3. МАРІЯ АНДРІЇВ­НА .

Між 1422-1436 рр. вида­на за мол­довсь­ко­го гос­по­да­ра Ілля­ша І († 29.05.1443 р.), який пра­вив у Мол­до­ві у 1432-1443 рр. і двічі скла­дав васаль­ну при­ся­гу Поль­щі (1435, 1436 рр.). Запи­са­на у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику.

Marja Andrejewna (Manka) trzecia córka, już w 1433 r. jest żona Eliasza hospodara Mołdawskiego. Wówczas Eliasz nie mogąc wrócić do Wołoszczyzny, gdzie panował bratjugo Aleksander, przemieszkiwał w Sieradzu z żoną i dziećmi, ale wkrótce sprzykrzywszy sobie pobyt w Polsce, powrócił ,II;0 Mołdawii i wojował z bratem Stefanem, dopóki mu ten ostatni połowy kraju nie odstąpił; poczem Eliasz w 1436 r. złożył hołd królowi Władysławowi. Stan taki trwał do 1444 r., w którym Stefan nie zadowolony ze swego udziału, zapragnął również udziału brata, zgromadził wojsko, napadł na Suczawę, brata Eliasza oślepił i państwo mu wydarł J); wówczas żona jego Mańka, zamki awe Chocim, Cecory i Chmielów, poddaje 1444 r. Piotrowi Odrowążowi wojewodzie Ruskiemu «), a następnie sama szuka schronienia w Polsce. W 1448 r. przybyła do króla bawiącego w Haliczu, który jej dał miasteczko Kołomyja na zamieszkanie*:»). Jeszcze w 1451 r. spotykamy ją przy królu w Samborze. Syn jej Aleksander, zostawszy hospodarem w 1455 r. składa hołd królowi ijednocześnie potwierdza matce swej Maryi (amitae regiae), przywilej na Sierorwko i Targowisko. W tym samym jednak roku Aleksander został otruty przez Piotra, który w 1456 r. składając hołd królowi, obiecuje Maryi wdowę jV Eliaszu hospodarze Mołdawskim, zachowali przy miastach Sereth i Olchowieo i innych, a o Chocim i Cecory. które stanowią jej posag, ułożyć się z królem c córkęjej Anastazję wy’dać za maż za poradą królewską.

12/7. ДАНИ­ЛО СЕМЕ­НО­ВИЧ († 30.08.1435)

Князь голь­шансь­кий (? -1435 рр.). Заги­нув у битві під Віль­ко­ми­ром як при­хиль­ник Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча. Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику.

13/7. АНДРІЙ СЕМЕ­НО­ВИЧ ГОЛЬ­ШАНСЬ­КИЙ (1455,1457)

Князь голь­шансь­кий ? (? — піс­ля 1457 рр.).

Kniaz Andrzej Semebowicz, obok braci Jurja i Semena, wspomniany 1455 r. w zapisie wydanym siostrze Juljannie, pizez męża jej kniazia Semena Romanowicza Kobrynskiego. W 1457 r, kniaz Andrej Semenovic zapisał słudze swemu sioła Jerosimitibi i Wojszwiszki. Władał Dorgiszkami, Hłuskiem (częścią) i Bolnikami, które po nim przeszły na wdowę jego kniahinię Andrzejjmą Semcjmvirza, po której śmierci król wyze] wymienione majątki nadal 1486 r. Annie Marcinowej Gasztoldowej, wojewodzinie Trockiej.

Jurij Semenowicz kniaź HoIszańeki, w 1436 r. w Braescin podpisał (dux (.rar/»‘it Syćmiotiowicz) traktat z zakonem. Dowiedziawszy się w 1440 r, o śmierci wielkiego księcia Zygmunta, kniaź jary Semcnou-it,. łblsuińsb zwołał du Holszati radę panów Litewskich, którzy ztąd wyalali posłów Z zaproszeniem króla Kazimierza na wieI km księstwo «), a następnie w Brześciu witał królewicza \Y.Zy wjeździe jego na Litwę. Już w następnym roku podpisał przywilej Kazimierza na prawo Magdę bu rgekie dla Wilna (Georgii’ .Si.Mcuowtcj,) ‘). Kina JcJZ)! Sumiauoiiii, A posłował w Styczniu 144ti r. od wielkiego księcia Kazimierza na sejm Piotrkowski, a w następnym roku asystował w Krakowie przy koronacyi królewskiej (25 Czerwca 1447 r.). W 1448 r. spotykamy go na sejmie w Lublinie JB). W Styczniu 1452 r. bawił w Wilnie przy królu. W następnym (1453 r.) znów posłuje na sejm do Parczowa; wspomniany jeszcze w 1456 r. jako jeden H przywódzeów partyi, kio: a zamierzała usunąć króla Kazimierza a wynieśo kniazia Semena Olelkowicza na wielkie księstwo. Kniaź Jurij Semenowicz Holszański, otrzymał od króla Kazimierza przywilej na Śtcpań zZolotyjowem, Pudalanami i Horbaezowem, Ilorodcem, Tutowiozami i Luciu,ji: maj «ki te następnie dzierżył wnuk jego kniaź Jurij Iwanowicz Dubrowicki. poktórym w 151I r. nadane one zostały kniaziowi Konstantemu Ostrogskiuiuu. Razem z braćmi Andrzejem i Semenem wymieniony 1455 i- w zapisie kniazia Semena Romanowicza Kobrynskiego, na rzecz żony. siostry

Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику.

14/7. ЮРІЙ СЕМЕ­НО­ВИЧ († 1457)

Князь сте­пансь­кий (піс­ля 1431 — 1457 рр.), дуб­ро­ви­ць­кий (піс­ля 1440 — 1457 рр.). У 1432 р. у битві під Ошмя­на­ми потра­пив у полон до Зиг­мун­та Кей­с­ту­то­ви­ча. У 1433 р. емі­гру­вав до Нов­го­ро­да Вели­ко­го (140, с. 163, 210, 231). Невдо­взі повер­нув­ся. Від Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча отри­мав Сте­пансь­ке і Дуб­ро­ви­ць­ке князів­ства. Один з керів­ни­ків литовсь­кої деле­га­ції на Пет­ри­ковсь­ко­му сей­мі 1446 р., яка ого­ло­си­ла про від­мо­ву Кази­ми­ра Ягел­лон­чи­ка від польсь­кої коро­ни. Під­твер­див Києво-Печерсь­ко­му мона­сти­реві пожерт­ву­ван­ня діда Іва­на (2112, s.95-98).

Десь у 50‑х чи в 60‑х роках XV ст. город Сте­пань опи­ни­вся разом із під­по­ряд­ко­ва­ною йому окру­гою в руках кня­зя Юрія Семе­но­ви­ча Голь­шансь­ко­го, що володів уже розта­шо­ва­ною по сусід­ству Дуб­ро­ви­ць­кою воло­стю. Цей рутені­зо­ва­ний литовсь­кий ари­сто­крат вхо­див у най­б­лиж­че ото­чен­ня вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра. За Хронікою Бихов­ця, 1440 р. він зіграв поваж­ну роль у пере­да­чі три­на­дця­ти­літ­ньо­му сино­ві Ягай­ла литовсь­ко­го пре­сто­лу, оси­ро­ті­ло­го вна­слі­док заги­белі Сигіз­мун­да Кей­с­ту­то­ви­ча;7 на з’їзді панів-ради, скли­ка­но­му у Віль­ні в пер­ших чис­лах січ­ня 1452 р., став одним із про­від­них гаран­тів прав волинсь­кої знаті на належ­ні їй маєт­ки,8 а кіль­ко­ма дня­ми піз­ні­ше очо­лив посоль­ство, яке виї­ха­ло в Луцьк із метою в разі смер­ті Свид­ри­гай­ла, що дожи­вав уже віку, закрі­пи­ти регіон, у яко­му той гос­по­да­рю­вав, за Вели­ким князів­ством.9. Із доку­мен­тів піз­ні­шо­го часу відо­мо, що крім Сте­па­ня з воло­стю, у межах колиш­ньо­го князів­ства остан­ньо­го з Оль­гер­до­ви­чів на Волині князь Голь­шансь­кий зали­шив нащад­кам маєт­ки Золо­тиїв, Подо­ля­ни, Гор­ба­ків і Краєво.

Обста­ви­ни набут­тя Юрієм Семе­но­ви­чем усіх цих володінь неві­до­мі. Скорі­ше за все, вони опи­ни­ли­ся в його руках не рані­ше 1452 р. Де-яке світ­ло на час пере­хо­ду двох маєт­ків про­ли­ває лист Олех­на Жюси­ча про про­даж Дро­би­шу Мжу­ро­ви­чу села Коню­хи, вида­ний в Острозі 13 черв­ня 1458 р. Серед свід­ків цьо­го акту зна­чать­ся подо­лянсь­кий воє­во­да пан Мит­ко й пан Пат­ри­кій Краївсь­кий, бояри кня­зя Юрія,10 під яким слід розу­міти саме кня­зя Голь­шансь­ко­го. Отже, при­найм­ні, Краєво й Подо­ля­ни пере­бу­ва­ли вже тоді в його руках. Дещо з пере­ра­хо­ва­них вище над­бань мог­ло бути куп­лене кня­зем у попе­ред­ніх влас­ни­ків, а Сте­пансь­ка волость одно­знач­но ста­но­ви­ла надан­ня монар­ха, при­чо­му не довіч­но­го, а тимча­со­во­го харак­те­ру. У листі Сигіз­мун­да 1511 р., за яким Сте­пань заби­рав­ся в Юрія Дуб­ро­ви­ць­ко­го, що дово­ди­вся Юрію Семе­но­ви­чу вну­ком, і пере­да­вав­ся Костян­ти­но­ві Острозь­ко­му, зазна­че­но: “А што-кол­ве отецъ наш король Кази­мир кому далъ до его мило­сти воли, то ест в нашои воли”.11

Остан­ня при­жит­тє­ва згад­ка про кня­зя Голь­шансь­ко­го (прав­да, непря­ма) дато­ва­на 20 черв­ня 1466 р., коли боярин кня­зя Юрія пан Пат­ри­кій, тотож­ний, мабуть, зга­да­но­му вище Пат­ри­кію Краївсь­ко­му 1458 р., при­сут­ній в Острозі під час спо­ряд­жен­ня паном Янком Чап­ли­чем двох листів кня­зю Іва­но­ві Васи­льо­ви­чу Острозь­ко­му.12 Сеньй­ор, який фігу­рує тут без патроні­ма й пріз­ви­ща, одно­знач­но тотож­ний кня­зю Юрію Голь­шансь­ко­му. 1469 р. його сини Іван, Олек­сандр, Василь, Семен і Юрій запи­су­ють своїй матері кня­гині Юліані село Денисівсь­ке,13 з чого мож­на зро­зу­міти, що бать­ка не було вже серед живих. Під час поді­лу спад­щи­ни Юрія Семе­но­ви­ча князь Іван (1481 р. стра­че­ний за участь у відо­мій змо­ві про­ти Кази­ми­ра) отри­мав Дуб­ро­ви­цю, від назви якої нащад­ки писа­ли­ся потім кня­зя­ми Дуб­ро­ви­ць­ки­ми, Олек­сан­дро­ві пере­пав Лебедів, Васи­леві – Бора, Семе­но­ві – Шешо­ли, а Юрію – Сте­пань і Романів; Голь­ша­ни й Глуськ бра­ти поді­ли­ли між усі­ма, а Стан­ків і Житин та волинсь­кі Подо­ля­ни, Гор­ба­ків і Краєво зали­ши­ли матері, але вна­слі­док перед­час­ної смер­ті Васи­ля і Юрія та від­сут­но­сті в обох нащад­ків вона забра­ла потім і їхні част­ки. Зміст угод про поділ відо­мий із виро­ку монар­ха 1507 р. в справі Юрія Іва­но­ви­ча Дуб­ро­ви­ць­ко­го з роди­ча­ми Голь­шансь­ки­ми – стриєм Олек­сан­дром, віленсь­ким каш­те­ля­ном, і вдо­вою покій­но­го стрия Семе­на, луць­ко­го ста­ро­сти й мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі, кня­ги­ню Ана­стасію та доч­кою остан­ньої Анною – за родо­ві маєт­ки, де вони викла­дені за сло­ва­ми пози­ва­ча.14 Таким чином, десь у 70‑х чи на почат­ку 80‑х років XV ст. Сте­пань та інші володін­ня Юрія Семе­но­ви­ча на Волині опи­ни­ли­ся в руках його вдо­ви.

JUljewicz, o otrzymuje kilko kraInie nadania od króla Kazimierzu’). W 1490 r. został starosta Łuckim 2). W następnym roku kniaź Semen Jurjewicz Holszański starosta Łucki przyczynił się do odparcia napadu Tatarskiego J). 2 tytułem marszałka ziemi Wołyńskiej występuje po raz pierwszzy 1494 r. ‘). W Maju 1499 r. starosta Łucki marszałek ziemi Wołyńskiej kniaź Semen Jurjewies otrzymuje przywileje na jarmarki w Stepaniu i plac w Wilnie 5). Po bitwie nad Wiedrosza (14 Lipca 1500), w której wielu dygnitarzy Litewskich, a między nimi kniaź Konstanty Ostrogski hetman i Iwan Litawar Chrebtowicz wojewoda Nowogrodzki, zostali wzięci do niewoli, kniaź Semen otrzymał nominacyę na wojewodę Nowogrodzkiego i hetmana najwyższego, z jakimi tytułami występuje w Grudniu 1500 «). a wkrótce potem i dzierżawę Kamieńiecku, która- dzierżył już w Marcu 1501 r. ‘J. Jako hetman, wujewad-a JI’jm/jgrodzkt. namiestnik Kamieniecki występuje jeszcze w Kwietniu 1501 ‘); prędko jednak powrócił do dawniej zajmowanych urzędów i w Czerwcu 1502 r. kniaź Semen Jurjewicz z Holszan, starosta Łucki, marszałek ziemi IVolyijsknj. iuuiuJtnik Kamieniecki, otrzymuje przywilej na Ho- ławin’). We Wrześniu 1504 r. króJ zawiadamia listem starostę Łuckiego t Kamieniec- kiego, kniazia Semena JUljewicza, że nadał monaster Peresopnieki kniahini Michałowej Wasilewicza Czartoryskiej kniahini Maryi ‘»). Jeszcze w Marcu 1505 r. posyła mu po- dobne zawiadomienie o oddanie w arendę myta Łuckiego «). Ostatnia to wzmianka O kniaziu Semenie, który umarł 1505 r. F). ‘L późniejszej wzmianki dowiadujemy się, i/ kniaź Semen JUljewicz nabył HOB toki i Porzecze od Fedora Bałbasa IJ). Przeżyta go małżonka- W 1507 r. kniahinią Semenowi Jwjewicza-, Nastazya, wdowa po kniaziu Se- menie Jurjewiczu z Roiszau, staroście t.ucku?j. marszałku ziemi Wołyńskiej namiestniku Kamienieckim, otrzymuje przywilej na majątek Hołowin, nadany poprzednio jej mę- żowi ‘*), a 1510 r. podobny przywilej na dwa jarmarki w Stepaniu ‘»). Umarła przed 1510 r. 10), pozostawiając jedyna córkę

Дру­жи­на: УЛЬЯ­НА.
Пяройдзем цяпер да дру­го­га спі­су з чаты­рох, най­больш ціка­ва­га, на наш погляд.
Гэта змеш­ча­ны бліз­ка да пачат­ку памян­ніка (і зна­чыц­ца, запі­са­ны іма­вер­на не нашмат
паз­ней за 1483 г.) “род кня­гіні Ўлля­ны Юр’евай”. Пачы­на­ец­ца ён наступ­ным чынам:
“вяліка­га кня­зя Ўлад­зі­ме­ра Кіеўска­га, кня­зя Аляк­сандра, кня­зя Сімяо­на, памяні Гос­пад­зе забітых кня­зя Міхаі­ла Аляк­сандраві­ча, кня­зя Іва­на Юр’евіча, кня­зя Іва­на Аль­гі­мон­таві­ча, кня­зя Сімяо­на, кня­зя Юрыя, сына яго кня­зя Васілія (кня­зя Сімяо­на Юр’евіча, кня­гі­ню Настасію і сына іх кня­зя Льва), кня­зя Юрыя. [да тэкс­ту ў дуж­ках дадад­зе­на спа­сыл­ка: сас­куб­ле­ныя імё­ны пры­пі­са­ныя паз­ней на палях]”.
Далей іду­ць жаночыя імё­ны, пачы­на­ю­чы з “кн. Феа­дос­сі”. Мы не пэў­ныя ў тым, ці
адно­сяц­ца яны да роду кня­зёў Галь­шан­скіх, таму спы­нім­ся на ўжо выпі­са­ным. Перш за
ўсё, забітыя князі Міхаіл Аляк­сандравіч і Іван Юр’евіч – гэта, бяс­спр­эч­на, Міхаіл
Алель­кавіч і Іван Галь­шан­скі Дуб­ро­віц­кі, пака­ра­ныя ў 1481 г. смер­цю за змо­ву супра­ць Казі­ме­ра Ягай­лаві­ча. Пер­шыя тры імя ў спі­се, гэтак жа віда­воч­на, – Улад­зі­мер Аль­гер­давіч, яго­ны сын Алель­ка і яго­ны стар­эй­шы сын Сямён, брат Міхаі­ла. Пачы­на­ю­чы з Іва­на Аль­гі­мон­таві­ча іду­ць Галь­шан­скія. Най­прас­цей­шае тлу­ма­ч­энне ўся­го запі­су такое: “кня­гі­ня Ўлля­на Юр’ева” – гэта жон­ка15 Юрыя Сямё­наві­ча Галь­шан­ска­га, якую Ю.Вольф ведаў з імя, але не ведаў яе паход­жан­ня. Мяр­ку­ю­чы па пачат­ку яе запі­су ў памян­ніку (і з улі­кам узрос­таў), яна мусі­ла быць дач­кою Алель­кі і сяст­рою Сямё­на і Міхаіла328.

Пац­вяр­джа­ец­ца, між іншым, і згад­ка М.Карамзіна, што князь Іван Галь­шан­скі Дуб­ро­віц­кі быў з “праў­ну­каў Альгерда”329. Гіпот­э­зу пра паход­жанне Ўлля­ны з Алель­каві­чаў выка­заў раней Мар­ц­элі Анта­невіч, не выка­ры­стоў­ва­ю­чы зве­стак памян­ніка, але зыход­зячы з аналі­зу гер­ба ўну­ка Ўлля­ны, Паў­ла Галь­шан­ска­га, і з агуль­ных зве­стак пра адно­сі­ны паміж родамі330.

328 Ю.Вольф назы­ваў трох дачок Алель­кі: 1) Фед­ку, жон­ку пэў­на­га Сямё­на Юр’евіча; 2) невя­до­мую на імя, жон­ку мал­даўска­га гас­па­да­ра Стэфа­на; 3) невя­до­мую на імя, жон­ку Юрыя Фёда­раві­ча Прон­ска­га. Вале­ры
Пазд­ня­коў так­са­ма падаў трох дачок, але яго звест­кі не цал­кам згод­ныя з пра­цаю Ю.Вольфа, якою ён, глед­зячы па біб­лія­гра­фіі, непа­ср­эд­на не кары­стаў­ся. В.Пазднякоў вызна­чыў Сямё­на Юр’евіча як
Пат­ры­ке­е­ва, падаў імя жон­кі гас­па­да­ра Стэфа­на (Еўда­кія), але трэц­юю дач­ку (па-раней­ша­му невя­до­мую з імя) назваў жон­каю Ю.Ф.Гальшанскага (іні­цы­я­лы Ю.Ф. у рада­вод­зе кня­зёў Галь­шан­скіх – у адроз­ненне ад Прон­скіх – нам невя­до­мыя), гл.: Пазд­ня­коў В. Алелькавічы.// ВКЛЭ. Мн.: Бел­Эн, 2005. Т.1. С.217–219. Імя
Улля­на не з’яўляецца ні ў Ю.Вольфа, ні ў В.Пазднякова. Нам пада­ец­ца, што ў свят­ле дадат­ко­вых зве­стак з памян­ніку мусім гава­ры­ць наса­мр­эч пра чат­ры­рох дачок Алель­кі. 329 Карам­зин Н.М. Исто­рия госу­дар­ства Рос­сий­ско­го. Т.6. Гл.4.// http://​az​.lib​.ru/​k​/​k​a​r​a​m​z​i​n​_​n​_​m​/​t​e​x​t​_​1​060. 330 Antoniewicz M. Manifestacja genealogiczna w herbie złożonym biskupa Pawła Olgimunta księcia
Holszańskiego.// Prace naukowe Wyższej Szkoły Pedagogicznej w Częstochowie. Seria: Zeszyty Historyczne. 1997.
Z.IV. S.431. Аўтар удзяч­ны док­та­ру М.Антаневічу за маг­чы­мас­ць азна­ё­міц­ца з арты­ку­лам.

15/7. СЕМЕН СЕМЕ­НО­ВИЧ ТРАБСЬ­КИЙ († 1455)

Князь трабсь­кий. Одру­жи­вся з Марією, доч­кою кн. Дмит­ра Соки­ри-Зуб­ре­ви­ць­ко­го († 1496 р.). Запи­са­ний у Холмсь­ко­му (поз. 12) та Києво-Печерсь­ко­му (поз.ЗЗ, 67) пом’яниках.

Кня­ги­ня Марія Трабсь­ка, кот­ра зро­би­ла запис, відо­ма в доку­мен­тах 1475 – 1496 рр., які звуть її Мари­ною та Маріан­ною. Вона похо­ди­ла з роду князів Дру­ць­ких (доч­ка кн. Дмит­ра Семе­но­ви­ча Зуб­ре­ви­ць­ко­го та кня­гині Софії), була дру­жи­ною кня­зя Семе­на Семе­но­ви­ча Голь­шансь­ко­го. слід зна­ти, що чоло­вік її весь час звав­ся Голь­шансь­ким, а Трабсь­кою зва­лась тіль­ки вона (мабуть, як овдо­ві­ла) [Вольф, 58, 98, 541].

Дач­ка Дзміт­рыя Сякі­ры Мары­на, на якую з пры­чы­ны адсут­на­сці сыноў перай­шлі ўсе яго маёнт­кі, вый­ш­ла за кня­зя Сямё­на Сямё­наві­ча Траб­ска­га з роду кня­зёў Галь­шан­скіх. Пера­жы­ў­шы мужа і адзі­ную дач­ку (жон­ку літоўска­га пана Мар­ці­на Гаштаўта), яна ў 1496 г. завяш­ча­ла свае вот­чы­ны ўну­ку – Аль­бр­эхту Мар­ці­наві­чу Гаштаўту16 (таму сама­му, які паз­ней прыд­баў сумеж­ныя Кама­ры­чы з удзе­лам у Друц­ку).

Маєток Тра­би, від яко­го похо­дить її титул, лежить в сучас­ній Грод­ненсь­кі області Біло­русії, при кор­доні з Лит­вою. Він лежить у 12 км на пів­день від містеч­ка Голь­ша­ни, тому мож­на здо­га­ду­ва­тись, що цей маєток був виді­ле­ний для неї з володінь Голь­шансь­ких. Також вона володі­ла Остром (в сучас­ній Чер­ні­гівсь­кій обл.) та інши­ми маєт­ка­ми.

Kniaź Semen Semenowicz z żyjących dłużej, trzeci syn kniazia Semena IwanowieKa. występuje 1455 r. obok braci *), O kniaziu tym nie mamy żadnych współczesnych szcze- gółów; jednak wspólność imion, herbu 0). przejście dóbr bodących w posiadaniu ku. Jurja Holazauekiego, przez kniaziów (7) Trahskich. do Gaaztoidów 7 j . a nadto sąsiedztwu Trab i Holszan, przekonywają nas, że wdową kniazia Semena Semenowicza, była kniahinią Maryna Trabska. Kniahinią Sc.menowa Trąbka ma w 1475 r. sprawi; graniczną z kniazieui Iwanem Jurjewiczem Duhrowickim. TaK kniahinią Sc​.im IIO-MI- Semawwiczd Trabska Maryna, występująca w latach 1483-1486, była córką kniazia Dymitra Semenowicza Druckiego-Żubrewickiego, przezwanego SIekira i majątki swe przekazała wnukowi swemu Olbrachtowi Uaeztoldowi wojewodzteowi Trockiemu, z czego wynika, że córka kniazia Semena Semenowicza Trabskiego, wydarta została za Ma rei na Gasztoldowicza wojewodę Trockiego; już nie żyła w 14ŚO r.. w którym ten ostatni żonaty powtórnie z kniażną Anną Holszańską. Z tarczy herbowej umieszczonej na nadgrobku tegoż Olbrachta (rasztolda zmarłego 1531) r. wojewodą Wileńskim i kanclerzem, okazuje się. że matka jego była herbu «hippocentaurus, zaś jej matka, babkajego. herbu «Druck».

16/7. ГЛІБ СЕМЕ­НО­ВИЧ († до 1455)

Kniaź Hieb Semenowicz HoIszański w majątku swoim Hłusku zapisał 1462 r. (7) J oszku Afanasiewiczu Korsaku sioło Maniukowicze, co król Zygmunt August 15t>7 r. prawnukom .Toszka, Semenowi i Janowi Zdanowiczom potwierdza. Kniaziowie Ale-ksander i Hieb, jeżeli wogóle istnieli, cu nie jest pewnom. to musieli zejść bezpotomnie przed 1455 r., w którym już tylko występują trzej bracia, Jurij, Andrzej i Semen.

існа­ванне “спр­эч­на­га” Гле­ба Сямё­наві­ча Галь­шан­ска­га мож­на лічы­ць над­зей­ным: імя Глеб пры­сут­нае ў спі­се, пры­чым паміж Дані­лам і дру­гім Андр­эем – гэта зна­чы­ць, менавіта паміж сына­мі Сямё­на Люта­га. Гады яго жыц­ця заста­юц­ца няяс­ны­мі.17 З адсут­на­сці ж у памян­ніку тых ці іншых асо­баў важ­кіх выс­ноў зра­бі­ць, пада­ец­ца, нель­га. У пераліку “кня­зёў нашых вялікіх” Кіе­ва-Пяч­эр­ска­га памян­ніка є наступ­ный спіс: “кня­зя Аль­гі­мон­та, назва­на­га ў свя­тым хрос­це Міхаі­ла, а ў інац­тве Яўфі­мія, кня­зя Аль­гі­мон­таві­ча Іва­на і сына яго, кня­зя Андр­эя, кня­зя Сімяо­на Іва­наві­ча, кня­зя Сімяо­на і сына яго кня­зя Юрыя і сына яго кня­зя Васі­ля, кня­зя Іва­на, кня­зя Дані­лу, кня­зя Гле­ба, кня­зя Андр­эя, кня­зя Сімяо­на”.2

19/7. ЮЛІАН­НА СЕМЕНІВ­НА († бл.1494)

Вида­на за кн. С. Р. Сан­гуш­ка.

20/7. МАРУ­ША СЕМЕНІВ­НА († піс­ля 1431)

Була дру­жи­ною пінсь­ко­го кня­зя Михай­ла Костян­ти­но­ви­ча. Мала володін­ня побли­зу Уне­ва (1119, с.7).

V генерація

21/14. ІВАН ЮРІЙ­О­ВИЧ ДУБ­РО­ВИ­ЦЬ­КИЙ († 1481)

Князь голь­шансь­кий (піс­ля 1457- 1481 рр.), кн. дуб­ро­ви­ць­кий (1457-1481 рр.). Стра­че­ний у Києві за участь у змо­ві про­ти Кази­мі­ра Ягел­лон­чи­ка. Змов­ни­ки хоті­ли від­но­ви­ти Київсь­ке князів­ство і відір­ва­ти русь­ко-литовсь­кі зем­лі від Поль­щі. Почат­ком мало послу­жи­ти вби­вство Кази­мі­ра Ягел­лон­чи­ка на весіл­лі у кн. Ф.І.Бельського. Змо­ва була викри­та. Ф.Бельський втік до Моск­ви, а Михай­ло Олель­ко­вич та Іван Юрій­о­вич схоплені та стра­чені. Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику.

1469 р. його сини Іван, Олек­сандр, Василь, Семен і Юрій запи­су­ють своїй матері кня­гині Юліані село Денисівсь­ке,18 з чого мож­на зро­зу­міти, що бать­ка не було вже серед живих. Під час поді­лу спад­щи­ни Юрія Семе­но­ви­ча князь Іван (1481 р. стра­че­ний за участь у відо­мій змо­ві про­ти Кази­ми­ра) отри­мав Дуб­ро­ви­цю, від назви якої нащад­ки писа­ли­ся потім кня­зя­ми Дуб­ро­ви­ць­ки­ми, Олек­сан­дро­ві пере­пав Лебедів, Васи­леві – Бора, Семе­но­ві – Шешо­ли, а Юрію – Сте­пань і Романів; Голь­ша­ни й Глуськ бра­ти поді­ли­ли між усі­ма, а Стан­ків і Житин та волинсь­кі Подо­ля­ни, Гор­ба­ків і Краєво зали­ши­ли матері, але вна­слі­док перед­час­ної смер­ті Васи­ля і Юрія та від­сут­но­сті в обох нащад­ків вона забра­ла потім і їхні част­ки. Зміст угод про поділ відо­мий із виро­ку монар­ха 1507 р. в справі Юрія Іва­но­ви­ча Дуб­ро­ви­ць­ко­го з роди­ча­ми Голь­шансь­ки­ми – стриєм Олек­сан­дром, віленсь­ким каш­те­ля­ном, і вдо­вою покій­но­го стрия Семе­на, луць­ко­го ста­ро­сти й мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі, кня­ги­ню Ана­стасію та доч­кою остан­ньої Анною – за родо­ві маєт­ки, де вони викла­дені за сло­ва­ми пози­ва­ча.19 Таким чином, десь у 70‑х чи на почат­ку 80‑х років XV ст. Сте­пань та інші володін­ня Юрія Семе­но­ви­ча на Волині опи­ни­ли­ся в руках його вдо­ви.

Дру­жи­на: кнж. Анна Михай­лів­на Чор­то­рийсь­ка.

22/14. ЮЛІАН­НА ЮРІЇВ­НА ГОЛЬ­ШАНСЬ­КА

Помер­ла у 16-річ­но­му віці, похо­ва­на у Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря. Каноні­зо­ва­на пра­во­слав­ною церк­вою.

23/14. ОЛЕК­САНДР ЮРІЙ­О­ВИЧ († 1511)

Князь голь­шансь­кий (1481-1511 рр.), ста­ро­ста грод­ненсь­кий і бере­стейсь­кий, каш­те­лян віленсь­кий (1493-1511 рр.).

1469 р. бра­ти Іван, Олек­сандр, Василь, Семен і Юрій запи­су­ють своїй матері кня­гині Юліані село Денисівсь­ке,18 з чого мож­на зро­зу­міти, що бать­ка не було вже серед живих. Під час поді­лу спад­щи­ни Юрія Семе­но­ви­ча князь Іван (1481 р. стра­че­ний за участь у відо­мій змо­ві про­ти Кази­ми­ра) отри­мав Дуб­ро­ви­цю, від назви якої нащад­ки писа­ли­ся потім кня­зя­ми Дуб­ро­ви­ць­ки­ми, Олек­сан­дро­ві пере­пав Лебедів, Васи­леві – Бора, Семе­но­ві – Шешо­ли, а Юрію – Сте­пань і Романів; Голь­ша­ни й Глуськ бра­ти поді­ли­ли між усі­ма, а Стан­ків і Житин та волинсь­кі Подо­ля­ни, Гор­ба­ків і Краєво зали­ши­ли матері, але вна­слі­док перед­час­ної смер­ті Васи­ля і Юрія та від­сут­но­сті в обох нащад­ків вона забра­ла потім і їхні част­ки. Зміст угод про поділ відо­мий із виро­ку монар­ха 1507 р. в справі Юрія Іва­но­ви­ча Дуб­ро­ви­ць­ко­го з роди­ча­ми Голь­шансь­ки­ми – стриєм Олек­сан­дром, віленсь­ким каш­те­ля­ном, і вдо­вою покій­но­го стрия Семе­на, луць­ко­го ста­ро­сти й мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі, кня­ги­ню Ана­стасію та доч­кою остан­ньої Анною – за родо­ві маєт­ки, де вони викла­дені за сло­ва­ми пози­ва­ча.14 Таким чином, десь у 70‑х чи на почат­ку 80‑х років XV ст. Сте­пань та інші володін­ня Юрія Семе­но­ви­ча на Волині опи­ни­ли­ся в руках його вдо­ви.

8 лип­ня 1507 р. вдо­ва кня­зя Семе­на Юрієви­ча суди­ла­ся перед монар­хом із бра­том чоло­віка Олек­сан­дром Голь­шансь­ким за ком­пен­са­цію затрат на замок Сте­пань, ((Литов­ская Мет­ри­ка. – СПб., 1903. – Т. 1. – [2], VII, 50 c., 1566 стб., 258, [5], IV c., cтб. 546–547.)) а з пле­мін­ни­ком Юрієм Дуб­ро­ви­ць­ким – за чис­лен­ні напа­ди й гра­бе­жі, в яких сто­ро­ни зви­ну­ва­чу­ва­ли одна дру­гу.20 Неза­дов­го перед тим князь Дуб­ро­ви­ць­кий зажа­дав від дядь­ка Олек­сандра та роди­ни покій­но­го дядь­ка Семе­на переді­лу родо­вих володінь, моти­ву­ю­чи тим, що коли ті роз­би­ра­ли спад­щи­ну своєї матері, то не допу­сти­ли його з матір’ю до тре­ти­ни, належ­ної їм як сино­ві й удо­ві бра­та Іва­на. Роз­г­ля­нув­ши скар­гу, Сигіз­мунд задо­воль­нив вимо­гу пози­ва­ча.14 Вирок у цій справі не дато­ва­ний, але в зга­да­но­му вище виро­ку щодо затрат на замок зазна­че­но (у зв’язку з необ­хід­ністю пораху­ва­ти їх і взя­ти до ува­ги), що най­б­лиж­чим часом діль­чі будуть діли­ти маєт­ки Голь­шансь­ких на три части­ни,21 отже він вине­се­ний не піз­ні­ше 8 лип­ня 1507 р.

У зв’язку з вимо­гою кня­зя Дуб­ро­ви­ць­ко­го спра­вед­ли­во поді­ли­ти родо­ві володін­ня мати кня­гині Голь­шансь­кої заяви­ла пре­тен­зії на Сте­пань як на свою отчи­ну. “Жало­ва­ла кне­ги­ня Семе­но­вая Ровень­ская, – читає­мо в записі, дато­ва­но­му 8‑м лип­ня 1507 р., – на кня­зя Алек­санъ­д­ра и на єго бра­та­ни­човъ о Сте­пань, пове­да­ю­чи, ижъ бы то было име­нье єє отъ­чиз­ноє. Ино гос­по­да­ру и паномъ раде виде­ло­ся: коли она была въ молъ­ча­ньи за отца нашо­го Кази­ми­ра коро­ля и за бра­та нашо­го, ино для того тоє именьє Сте­пань от неє отсу­ди­ли и не каза­но єи чересъ тоє о то вжо впо­ми­на­ти­ся. А гос­по­даръ єго милость часу под­объ­но­го хочеть о томъ дове­да­ти­ся: кото­рымъ обы­чаємъ Сте­пань мають листы потвер­жо­но Кази­ме­ра коро­ля”.22 Як бачи­мо, монарх і пани-рада від­мо­ви­ли колиш­ній княж­ні Сте­пансь­кій у праві на отчи­ну, але її дома­ган­ня не прой­шли без­слід­но, оскіль­ки спо­ну­ка­ли поці­ка­ви­ти­ся пра­ва­ми Голь­шансь­ких на цей ком­плекс маєт­ків.

Доміг­шись виро­ку про поділ володінь, князь Дуб­ро­ви­ць­кий уклав із кня­зем Голь­шансь­ким уго­ду про обмін част­ка­ми – за сте­пансь­ку тре­ти­ну дядь­ка він від­сту­пав йому свої част­ки в маєт­ках Стан­ків і Житин, а за тре­ти­ни у волинсь­ких маєт­ках Золо­тиїв, Гор­ба­ків і Подо­ля­ни та біло­русь­ко­му маєт­ку Романів, – від­по­від­ні част­ки в маєт­ках Глуськ, Голь­ша­ни й Шешо­ли (за винят­ком того, що мало пере­па­сти йому тут у част­ці роди­ни Семе­на Юрій­о­ви­ча, оскіль­ки хотів зали­ши­ти це у своїх руках). 24 листо­па­да 1507 р. Сигіз­мунд під­твер­див уже кня­зю Голь­шансь­ко­му набуті ним част­ки на віч­ність,23 але здійс­нен­ня угод – і про поділ, і про обмін част­ка­ми – затяг­ну­ло­ся.

Через дея­кий час піс­ля опи­са­них вище подій удо­ва Семе­на Юрій­о­ви­ча вида­ла доч­ку Тетя­ну / Ган­ну за кня­зя Костян­ти­на Іва­но­ви­ча Острозь­ко­го, який восе­ни 1507 р. повер­нув­ся із семи­річ­но­го мос­ковсь­ко­го поло­ну. 8 квіт­ня 1509 р. остан­ній скла­дає вже в Луць­ку лист, в яко­му на випа­док смер­ті запи­сує дру­жині на зам­ку Турів та належ­них до ньо­го дво­рах і боярсь­ких селах віно на 1000 кіп гро­шів литовсь­кої моне­ти.24 Піс­ля шлю­бу княж­ни Голь­шансь­кої Сте­пань зали­ши­вся фор­маль­но в руках матері, що мала, оче­вид­но, від­по­від­ний запис чоло­віка. Зокре­ма, 22 жовтня 1510 р. на кло­по­тан­ня вдо­ви Сигіз­мунд під­твер­див при­вілей попе­ред­ньо­го монар­ха чоло­ві­ко­ві на ярмар­ки тут на Покро­ву й свя­то­го Афа­на­сія із засте­ре­жен­ням, що Олек­сандр Голь­шансь­кий і Юрій Дуб­ро­ви­ць­кий не мають до них жод­но­го від­но­шен­ня.25 Далі спад­щи­на Семе­на Юрій­о­ви­ча перей­ш­ла до зятя, і той всту­пив у бороть­бу з кня­зем Дуб­ро­ви­ць­ким із метою зібра­ти всі володін­ня Голь­шансь­ких на Волині, що пере­бу­ва­ли рані­ше в руках бать­ків дру­жи­ни. Реалі­за­ція намі­ру полег­шу­ва­ла­ся тим, що неза­дов­го до смер­ті (у пер­шій поло­вині 1511 р.26 Олек­сандр Голь­шансь­кий пере­дав свою част­ку володінь на Волині та дея­ких інших маєт­ків, яку про­мі­няв уже кня­зю Дуб­ро­ви­ць­ко­му, родині покій­но­го бра­та Семе­на. В сума­рії архіву Острозь­ких кін­ця XVI ст. зна­чить­ся лист кня­зя романівсь­ким боярам, де він пові­дом­ляє, що бра­то­ва вдо­ва та її зять від­сту­пи­ли йому свою тре­ти­ну литовсь­ких маєт­ків, отри­ма­ну під час оста­точ­но­го поді­лу родо­вих володінь, а він від­дав їм свою тре­ти­ну в Сте­пані, волинсь­ких дво­рах Гор­ба­ків, Подо­ля­ни й Золо­тиїв та дворі Романів, у зв’язку з чим велить колиш­нім під­да­ним кори­ти­ся новим гос­по­да­рям.27

На почат­ку літа 1511 р., під час сей­му в Бере­сті, спір між Юрієм Дуб­ро­ви­ць­ким і Костян­ти­ном Острозь­ким був вине­се­ний на роз­гляд монар­ха й панів-ради і завер­ши­вся дво­ма виро­ка­ми. За одним із них, неда­то­ва­ним, гетьман оскар­жив сво­я­ка в тому, що всу­переч при­вілею, за яким Сигіз­мунд під­твер­див ярма­рок у Сте­пані тіль­ки його тещі і йому само­му, а кня­зю Голь­шансь­ко­му, тепер уже покій­но­му, і кня­зю Дуб­ро­ви­ць­ко­му “въ тотъ ярма­рокъ всту­па­ти­ся не казалъ”, послав сво­го наміс­ни­ка і той зібрав із куп­ців мито й інші дохо­ди. При­чо­му монарх спе­ціаль­но поси­лав до Дуб­ро­ви­ць­ко­го дво­ря­ни­на Зань­ка з листом про забо­ро­ну всту­па­ти в ярма­рок, та коли він при­ї­хав, той “отка­залъ, не хотячи тому яръ­маръ­ку покоя дати”, і тоді слу­га Острозь­ко­го запо­вів йому не всту­па­ти в ярма­рок під зару­кою на 1000 кіп гро­шів. А коли почав­ся ярма­рок і наміс­ник Дуб­ро­ви­ць­ко­го став бра­ти мито, Костян­тин Іва­но­вич зно­ву послав до сво­я­ка того само­го дво­ря­ни­на й своїх слуг, “заря­жи­ва­ю­чи єму подъ три­ма тисячь­ма копа­ми гро­шей, абы ся въ тотъ ярма­рокъ не всту­палъ”, та Юрій Іва­но­вич знех­ту­вав обо­ма закла­да­ми й забрав собі тре­тю части­ну дохо­ду. Дуб­ро­ви­ць­кий під­твер­див, що Острозь­кий при­си­лав дво­ря­ни­на, але сило­мі­ць тої тре­ти­ни, яка нале­жить йому за поді­лом, він не брав, а коли настав час ярмар­ку, послав до наміс­ни­ка й уряд­ни­ків Острозь­ко­го своїх людей із гос­по­дарсь­ким вижом Коча­ном спи­та­ти, чи дадуть йому тре­тю части­ну, і ті доб­ро­віль­но зібра­ли мито спіль­но з його вряд­ни­ка­ми. Дво­ря­ни Зань­ко й Кочан одно­го­лос­но під­твер­ди­ли, що Дуб­ро­ви­ць­кий справ­ді взяв тре­ти­ну дохо­ду від ярмар­ку за зго­дою вряд­ни­ків сусі­да. У резуль­таті роз­гля­ду скар­ги монарх визнав від­по­ві­да­ча вин­ним на 4000 кіп гро­шів, “для того ижъ онъ про­тивъку при­ви­лья и листу нашо­го того ярмаръ­ку тре­тюю часть на себе бралъ”, зобов’язав від­да­ти пози­ва­чеві зібрані дохо­ди й оста­точ­но забо­ро­нив всту­па­ти в ярма­рок, а вимо­гу гетьма­на запла­ти­ти ще й за “ґвалт” від­хи­лив, оскіль­ки, за свід­чен­ням дво­рян, його не було.28

Ilolszańskiego, jako o nieboszczce 3). Aleksander JUljewiCZ, drugi ayn kniazia JUljft Seincnowicza Holszanskiego i Ju- lianny, w dziale z braćmi otrzyma! Lebiedziów 1), ztąd nazwany kniaziem Lebiedziow- skim 3). Kntai Aleksander J/jljcwiczjnż w lipcu 1486 r. jeat krajczym Lit. i namie- stnikiem Grodzieńskim *). Pozostając namiestnikiem Grodzieńskim, z krajezego noatal podczaszym wjakim urzędzie występuje w Maju 1488′). W 1492 i-, b e : Aleksander Juijewicz nabył wietś Deksmany ‘). Po wyniesieniu Aleksandra na wielkie księstwo, kntai Aleksander byt z początku tylko st a r o s t ą G r o d z i e ń s k i m ‘) i dopie- ro iv końcu 1492 r. albo na początku 1493 r., zachowując staroatwa Grodzieńskie, otrzy- mał kasztelanię Wileńską «‘). W Grudniu 1494 r. wielki książę Aleksander wy- prawi! do Moskwy poselstwo po wielką księżnę Helenę; do poselstwa należeli panowie-, kasztelan Wileński i namiestnik Grodzieński kntai Aleksander Jwjewicz, kasztelan Trocki i namiestnik Potocki Jan J nrjewicz Zabizeziiiski, namieetDtk Bractawaki Jurij Zinowie wieź i Stanisław Janowicz Zabrzeziński. Posłowie przybyli do Moskwy b’ Stycznia 1495 r. «) i wyjechali z niej 13 Stycznia razem z księżną Heleną 11). Kn. Aleksander Jn- Ijewicz pan Wileński starosta Grodzieński otrzymuje w 1502 przywilej na 7 służb w<: włości Skidebkiuj ;3), a w 1503 potwierdzenie na dobra Nie3udowszezyzna z poddanymi, w dzierżawie Krewskiej, oraz w Markowskiej na dwór Putiłowaki «). Dnia 2 Lipca 1505 r. w Wołpie spisywał testament ‘*), ale nie umarł zaraz. We Wrzeaniu t. r. kniai Aleksander Juljewic: pan Wileński, starosta Grodzieński, otrzymuje przywilej na 8 służb we włości Skidelskiej «‘)-, w samym końcu tegoż roku utracił starostwo Grodzieńskie, które dostat Jan Jurjewicz jabrzezińaki. marszałek ziemski «). Kn. Aleksander Julje- artez tylko kasztelan Wileński otrzymuje w Czerwcu 1505 r. od w. ks. Aleksandra da- loftiznę placu na zamku większym w Trokach «*), a w następnym roku procesuje się /. synowcem swym kn. Dubrowickiiu Uj i czyni sAapis małżonce swej (patrz niżej). W koń- cu tegoż roku otrzymał starostwo Brzeskie W Listopadzie 1507 r. król potwierdził panu Wilińskiemu, staroście Brzeskiem/ kma-uvAn. Aleksandro»Af Juljeiviczowi, dziat jego z synowcem jego kniaziem Jurjein Iwanowiczem Dubrowickim. który mu ustąpił schedy po babce swej, matce Aleksandra, kniażnie Jurjowej i stryjach kniaziach Wasilu i Juł-ju, a mianowicie, za Zołotyjów, Ho*rbaczów, Podolany i Romanow, kn. Jurij ustąpił knia- ziowi Aleksandrowi udziaty swe w Htusku, Holszanach i Szeszotach «‘). Podobny układ zawarł kniaź Aleksander ze spadkobiercą brata swego Semena, kniaziem Konstantym Ostrowskim, któremu za udziały w Holazanaeh, Szeszpłach, Htusku, Romanowie i Stan- kawie, ustąpił udział w Stepaniu. Następnie ayn kniazia Aleksandra, biskup Paweł zwolnił kniaziu Konatantego z ustępstwa udziału w Holszanach, Szeszotach, Htusku i Romanowie, zatrzymując tylko Stanków »). Jeszcze 14 Lutego 151I kn. Aleksander Juljewicz listownie skarży się przed królem na krzywdy wyrządzane poddanym jego przez kn. Dubrowickiogo _1), poezem umarł w LSll e. na wiosnę JJ). Miał dwie żony.Pierwsza niewiadomeRo imienia i pochodzenia, była matki; synów Janusza i Jurja 1). Drugą była Zofia córka Oieehna Sudy manto wic za wojewody Wi- leńskiego i kanclerza, urodzona z Moniwidówny Ź;. W 1490 r- Olechno Sudymonto- wicz, wojewoda Wileński i kanclerz, zapisuje cor cc swej Zufii, żonie kmazta Aleksandr.i Lebiedzimvskiego dobra Cliożowę. i Zaozierze ‘). W 1492 r. wielki książę Aleksauder po- twierdza Zofii, Lunie kniazia Aleksandra Z (Mszan, dwór Wołpę nad rzeką Wołpą i inny dwór nad rzeką Sarną ł). W 1507 r. Aleksander Jurjewicz kniaź Holszański kasztelan Wileński, małżonce swej Zofii, zeszłego Olcclna Sn-dymonlowicza, wojewody Wileńskiego i kanclerza córce, zapisuje oprawę H,OOO kop groszy szerokich na majątkach swych Lebe- dziowie, Szeszołach, Swiranaeh i dnnnikach Dalkiewiczach i Duniłowiezach J). Zapis ten król Zygmunt potwierdza w 1507 r. «).

Даль­кавіч нале­жал кня­зю Аляк­сан­дру Юр’евічу Галь­шанс­ка­му, які, дар­эчы, быў зяцем Але­х­ны Суд­зі­мон­таві­ча і паз­ней уна­сле­да­ваў част­ку яго вот­чын. Аднак Даль­кавічы нале­жалі яму яшчэ пры жыц­ці пана Але­х­ны. Якім чынам гэтае сяло тра­пі­ла да кня­зя Галь­шан­ска­га, невя­до­ма. Ён пры­га­д­вае яго ў завяш­чан­ні, якое склаў на выпа­дак сва­ёй смер­ці пад час небяс­печ­най дыпла­ма­тыч­най паезд­кі ў 1473 г.29. Крыху паз­ней, у 1476 г. ён засна­ваў у сваім маёнт­ку Лебед­зе­ва (каля Малад­зеч­на) кас­цёл, на які ахвя­ра­ваў дзе­ся­ці­ну з шэра­гу маёнт­каў, у тым ліку з Даль­кавіч30.

Jeszcze w 1509 r. Aleksander Jwjewicz kniai Holszański kasztelan Wileński, starosta Brzeski, ubezpiecza maltouce swej Zofii summe, GOO czerwonych złotych węgierskich i 650 kop groszy, na zamku Punie). Pani Wileńska, starościna Brzeska kniahini Aleksandrowa Jurjewiczu Zofia i (szwagier jej) Stanisław Bartoszewicz, mieli sprawę graniczną z metropolitą Kijowskim Józefem, dla uregulowania której, król w 1516 r. wyznacza komissyo. H). W Maju 1517 r. Zofia wdo- wa po kjliasin Aleksandrze jloh_ańskim, kasztelanie lWileńskim, spisywała testament ‘). ! zaraz potem umarła, albowiem 24 Czerwca 1517 roku król Zygmunt potwierdza testament Z-fii. me lt. ;uy jo kniaziu. Aleksandrze l lolszanskan kasztelanie Wileńskim, wie- lebnego Pawia, biskupa I.vtckicgo, kniazia i (olszyńskiego -matki Iii). Tego samego dnia król potwierdza list. króla Aleksandra, dany Zofii córce Olechna Sudymontowicza na dwór Wołpę «), A w następnym roku król potwierdza Pawłowi biskupowi Łuckiemu trzymanie nadal, w smnmie 1,000 czerwonych złotych Węgierskich, zamku i miasteczka Punie, matce jeg’ Zofii córce Ole cl na Sv.dymordweic-a zastawionego. Zofia urodziła mężowi syna Pawła i cztery córki: Annę. Jadwigę, Aleksandrę i Barbarę, jak się to oka- zuje z udziału, które te dzieci miały w majątku Zaozierze wniesionym w dom Holszań- skich przez ich matkę (patrz niżej). Wszystkie te dzieci, widocznie po matce, wyznawały wiarę rzymsko-katolicka. Synowie z pierwszej żony pomarli przed ojcem.

Дру­жи­на: СОФІЯ ОЛЕХ­НІВ­НА СУДИ­МОН­ТІВ­НА.

24/14. ВАСИЛЬ ЮРІЙ­О­ВИЧ († до 1481)

1469 р. його сини Іван, Олек­сандр, Василь, Семен і Юрій запи­су­ють своїй матері кня­гині Юліані село Денисівсь­ке,13 з чого мож­на зро­зу­міти, що бать­ка не було вже серед живих. Під час поді­лу спад­щи­ни Юрія Семе­но­ви­ча князь Іван (1481 р. стра­че­ний за участь у відо­мій змо­ві про­ти Кази­ми­ра) отри­мав Дуб­ро­ви­цю, від назви якої нащад­ки писа­ли­ся потім кня­зя­ми Дуб­ро­ви­ць­ки­ми, Олек­сан­дро­ві пере­пав Лебедів, Васи­леві – Бора, Семе­но­ві – Шешо­ли, а Юрію – Сте­пань і Романів; Голь­ша­ни й Глуськ бра­ти поді­ли­ли між усі­ма, а Стан­ків і Житин та волинсь­кі Подо­ля­ни, Гор­ба­ків і Краєво зали­ши­ли матері, але вна­слі­док перед­час­ної смер­ті Васи­ля і Юрія та від­сут­но­сті в обох нащад­ків вона забра­ла потім і їхні част­ки.

Запи­са­ний у Холмсь­ко­му та Києво-Печерсь­ко­му пом’яниках.

25/14. СЕМЕН ЮРІЙ­О­ВИЧ († 1505)

ГольшанскиеКнязь сте­пансь­кий (1457-1505 рр.), дуб­ро­ви­ць­кий (1481-1505 рр.), ста­ро­ста луць­кий (1490-1505 рр.), мар­ша­лок Волинсь­кої зем­лі (1494-1505 рр.). сын Юрыя, ста­ро­ста луц­кі з 1490, мар­ша­лак Валын­с­кай зям­лі з 1494, часо­вы спраў­ца пасад най­вы­ш­эй­ша­га гет­ма­на ВКЛ і ваяво­ды нава­град­ска­га (1500 —01). У выніку шлю­бу з кня­зёў­най С. Зба­раж­с­кай набыў маёнт­кі на Валы­ні. Меў адзі­ную дач­ку Тац­ця­ну (жон­ка К. I. Аст­рож­ска­га), да якой адыш­лі яго вот­чы­ны (у т. л. част­ка Глу­с­ка, Галь­шан, Рама­на­ва з Копыс­сю і Баран­ню і інш.).

1469 р. бра­ти Іван, Олек­сандр, Василь, Семен і Юрій запи­су­ють своїй матері кня­гині Юліані село Денисівсь­ке,18 з чого мож­на зро­зу­міти, що бать­ка не було вже серед живих. Під час поді­лу спад­щи­ни Юрія Семе­но­ви­ча князь Іван (1481 р. стра­че­ний за участь у відо­мій змо­ві про­ти Кази­ми­ра) отри­мав Дуб­ро­ви­цю, від назви якої нащад­ки писа­ли­ся потім кня­зя­ми Дуб­ро­ви­ць­ки­ми, Олек­сан­дро­ві пере­пав Лебедів, Васи­леві – Бора, Семе­но­ві – Шешо­ли, а Юрію – Сте­пань і Романів; Голь­ша­ни й Глуськ бра­ти поді­ли­ли між усі­ма, а Стан­ків і Житин та волинсь­кі Подо­ля­ни, Гор­ба­ків і Краєво зали­ши­ли матері, але вна­слі­док перед­час­ної смер­ті Васи­ля і Юрія та від­сут­но­сті в обох нащад­ків вона забра­ла потім і їхні част­ки. Зміст угод про поділ відо­мий із виро­ку монар­ха 1507 р. в справі Юрія Іва­но­ви­ча Дуб­ро­ви­ць­ко­го з роди­ча­ми Голь­шансь­ки­ми – стриєм Олек­сан­дром, віленсь­ким каш­те­ля­ном, і вдо­вою покій­но­го стрия Семе­на, луць­ко­го ста­ро­сти й мар­шал­ка Волинсь­кої зем­лі, кня­ги­ню Ана­стасію та доч­кою остан­ньої Анною – за родо­ві маєт­ки, де вони викла­дені за сло­ва­ми пози­ва­ча.14 Таким чином, десь у 70‑х чи на почат­ку 80‑х років XV ст. Сте­пань та інші володін­ня Юрія Семе­но­ви­ча на Волині опи­ни­ли­ся в руках його вдо­ви.

Піс­ля смер­ті матері Олек­сандр і Семен Юрій­о­ви­чі не допу­сти­ли вдо­ву і сина бра­та Іва­на до зали­ше­них нею володінь.19 Волинсь­ка части­на спад­щи­ни кня­гині Юліа­ни Голь­шансь­кої відій­ш­ла, оче­вид­но, молод­шо­му з її синів, на той час жона­то­му вже на єдиній доч­ці й спад­коє­ми­ці покій­но­го кре­ме­не­ць­ко­го наміс­ни­ка кня­зя Семе­на Несві­ць­ко­го / Зба­разь­ко­го / Коло­денсь­ко­го, яку зва­ли Настасія. Упер­ше фігу­рує як зять кня­зя Зба­разь­ко­го 1. 04. 1481 р.31

По сусід­ству з цими володін­ня­ми теща Семе­на Юрій­о­ви­ча кня­ги­ня Марія Ровенсь­ка, колиш­ня княж­на Сте­пансь­ка, три­ма­ла сфор­мо­ва­ну разом із чоло­віком волость із цен­тром у зам­ку Рівне.32 Сте­пань став рези­ден­цією кня­зя. Саме тут 18 січ­ня 1489 р. його дру­жи­на скла­ла лист, в яко­му “под свѣ­до­мом гос­по­ди­на и отца нашо­го епи­ско­па туров­ско­го и пин­ско­го Евъфи­мя” запи­са­ла йому на віч­ність бать­ківсь­кі маєт­ки Забо­роль, Горо­док і Кось­ків з усі­ма належ­ни­ми до них при­сіл­ка­ми й у разі смер­ті попро­си­ла похо­ва­ти її в церкві св. Іоан­на в Голь­ша­нах.33 2 трав­ня 1499 р. Семен Юрій­о­вич отри­мав при­вілей монар­ха на ярма­рок у Сте­пані “на све­то­го Спа­са день оди­на­во в году”.34 Зусил­ля­ми кня­зя Голь­шансь­ко­го тут з’явився також новий замок, зве­де­ний, оче­вид­но, замість ста­ро­го дерев’яно-земляного горо­да князів Сте­пансь­ких, що не від­по­ві­дав уже потре­бам часу. 8 лип­ня 1507 р., піс­ля його смер­ті, вдо­ва суди­ла­ся перед монар­хом з Олек­сан­дром Юрій­о­ви­чем, дома­га­ю­чись, щоб від­шко­ду­вав їй поло­ви­ну затрат чоло­віка на цю обо­рон­ну спо­ру­ду, будів­ниц­тво якої кошту­ва­ло 2000 кіп гро­шів, але той від­по­вів, що брат зво­див замок для своїх потреб, при­чо­му сила­ми під­да­них зі спіль­них маєт­ків, а він, у свою чер­гу, так само буду­вав замок Стан­ків і не вима­гає тепер спла­ти поло­ви­ни затрат.35 Спо­чат­ку монарх пере­дав спір на роз­гляд тро­ць­ко­го воє­во­ди Мико­лая Мико­лай­о­ви­ча, тро­ць­ко­го каш­те­ля­на Стані­сла­ва Яно­ви­ча, під­лясь­ко­го воє­во­ди Стані­сла­ва Глі­бо­ви­ча й дея­ких інших осіб, а коли ті не змог­ли задо­воль­ни­ти сторін, велів, щоб діль­чі, які будуть діли­ти родо­ві маєт­ки на три части­ни, пораху­ва­ли затра­ти на замок Сте­пань, узя­ли до ува­ги будів­ниц­тво його спіль­ни­ми під­да­ни­ми й таким чином вирі­ши­ли кон­флікт.

Пере­тво­рен­ня Сте­па­ня в рези­ден­цію кня­зя Голь­шансь­ко­го зумо­в­лю­ва­ло­ся тра­ди­цій­ністю посе­лен­ня як осе­ред­ку вла­ди, розта­шу­ван­ням його на важ­ли­во­му шля­ху з Волині до сто­ли­ці Вели­ко­го князів­ства, сусід­ством з ука­за­ною вище воло­стю тещі, що рано чи піз­но мала опи­ни­ти­ся в тих самих руках. Нема­ло­важне й те, що 1490 р. Семен Юрій­о­вич став луць­ким ста­ро­стою, а 1494 р. – мар­шал­ком Волинсь­кої зем­лі, від­так мав потре­бу в надій­но­му запіл­лі в регіоні, яким керу­вав. Піс­ля бит­ви 1500 р. на Вед­ро­ші він від­сту­пив, прав­да, ці уря­ди кня­зю Михай­ло­ві Острозь­ко­му, а нато­мість отри­мав кріс­ло ново­го­родсь­ко­го воє­во­ди й гетьмансь­ку була­ву, та як тіль­ки наступ­ник помер, повер­нув­ся назад.36 27 черв­ня 1502 р. вели­кий князь Олек­сандр надав Семе­ну Юрій­о­ви­чу в Луць­ко­му повіті маєток Голо­вин із пут­ни­ми слу­га­ми, тяг­ли­ми людь­ми й чотир­ма дво­ри­ща­ми (Пан­фі­ловсь­ким, Янко­ви­ць­ким, Помі­да­ловсь­ким і Вовко­ви­ць­ким) та під­твер­див нада­ний рані­ше буди­нок єврея Лево­на в місті Луць­ку з філь­вар­ком на перед­місті.37 Оскіль­ки Голо­вин меж­ував зі Сте­пансь­кою воло­стю, князь при­єд­нав його, мабуть, до цьо­го ком­плек­су.

Остан­ня при­жит­тє­ва згад­ка про Семе­на Юрій­о­ви­ча – у листі монар­ха про зда­чу луць­ко­го мита в орен­ду – дато­ва­на 3 берез­ня 1505 р.38 Спад­щи­на кня­зя зали­ши­ла­ся єдиній доч­ці, відо­мій під іме­на­ми Тетя­на й Ган­на, але до вихо­ду її заміж пере­бу­ва­ла в руках матері: 24 люто­го 1507 р. на кло­по­тан­ня вдо­ви Сигіз­мунд видав під­твер­джен­ня на зга­да­ний вище маєток Голо­вин;39 8 лип­ня 1507 р. вдо­ва кня­зя Семе­на Юрієви­ча суди­ла­ся перед монар­хом із бра­том чоло­віка Олек­сан­дром Голь­шансь­ким за ком­пен­са­цію затрат на замок Сте­пань, ((Литов­ская Мет­ри­ка. – СПб., 1903. – Т. 1. – [2], VII, 50 c., 1566 стб., 258, [5], IV c., cтб. 546–547.)) а з пле­мін­ни­ком Юрієм Дуб­ро­ви­ць­ким – за чис­лен­ні напа­ди й гра­бе­жі, в яких сто­ро­ни зви­ну­ва­чу­ва­ли одна дру­гу.20 Неза­дов­го перед тим князь Дуб­ро­ви­ць­кий зажа­дав від дядь­ка Олек­сандра та роди­ни покій­но­го дядь­ка Семе­на переді­лу родо­вих володінь, моти­ву­ю­чи тим, що коли ті роз­би­ра­ли спад­щи­ну своєї матері, то не допу­сти­ли його з матір’ю до тре­ти­ни, належ­ної їм як сино­ві й удо­ві бра­та Іва­на. Роз­г­ля­нув­ши скар­гу, Сигіз­мунд задо­воль­нив вимо­гу пози­ва­ча.14 Вирок у цій справі не дато­ва­ний, але в зга­да­но­му вище виро­ку щодо затрат на замок зазна­че­но (у зв’язку з необ­хід­ністю пораху­ва­ти їх і взя­ти до ува­ги), що най­б­лиж­чим часом діль­чі будуть діли­ти маєт­ки Голь­шансь­ких на три части­ни,21 отже він вине­се­ний не піз­ні­ше 8 лип­ня 1507 р.

У зв’язку з вимо­гою кня­зя Дуб­ро­ви­ць­ко­го спра­вед­ли­во поді­ли­ти родо­ві володін­ня мати кня­гині Голь­шансь­кої заяви­ла пре­тен­зії на Сте­пань як на свою отчи­ну. “Жало­ва­ла кне­ги­ня Семе­но­вая Ровень­ская, – читає­мо в записі, дато­ва­но­му 8‑м лип­ня 1507 р., – на кня­зя Алек­санъ­д­ра и на єго бра­та­ни­човъ о Сте­пань, пове­да­ю­чи, ижъ бы то было име­нье єє отъ­чиз­ноє. Ино гос­по­да­ру и паномъ раде виде­ло­ся: коли она была въ молъ­ча­ньи за отца нашо­го Кази­ми­ра коро­ля и за бра­та нашо­го, ино для того тоє именьє Сте­пань от неє отсу­ди­ли и не каза­но єи чересъ тоє о то вжо впо­ми­на­ти­ся. А гос­по­даръ єго милость часу под­объ­но­го хочеть о томъ дове­да­ти­ся: кото­рымъ обы­чаємъ Сте­пань мають листы потвер­жо­но Кази­ме­ра коро­ля”.22 Як бачи­мо, монарх і пани-рада від­мо­ви­ли колиш­ній княж­ні Сте­пансь­кій у праві на отчи­ну, але її дома­ган­ня не прой­шли без­слід­но, оскіль­ки спо­ну­ка­ли поці­ка­ви­ти­ся пра­ва­ми Голь­шансь­ких на цей ком­плекс маєт­ків.

Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику.

Дру­жи­на: кнж. АНА­СТАСІЯ СЕМЕНІВ­НА ЗБА­РАЗЬ­КА.

26/14. ЮРІЙ ЮРІЙ­О­ВИЧ († до 1481)

1469 р.брати Іван, Олек­сандр, Василь, Семен і Юрій запи­су­ють своїй матері кня­гині Юліані село Денисівсь­ке,13 з чого мож­на зро­зу­міти, що бать­ка не було вже серед живих. Під час поді­лу спад­щи­ни Юрія Семе­но­ви­ча князь Іван (1481 р. стра­че­ний за участь у відо­мій змо­ві про­ти Кази­ми­ра) отри­мав Дуб­ро­ви­цю, від назви якої нащад­ки писа­ли­ся потім кня­зя­ми Дуб­ро­ви­ць­ки­ми, Олек­сан­дро­ві пере­пав Лебедів, Васи­леві – Бора, Семе­но­ві – Шешо­ли, а Юрію – Сте­пань і Романів; Голь­ша­ни й Глуськ бра­ти поді­ли­ли між усі­ма, а Стан­ків і Житин та волинсь­кі Подо­ля­ни, Гор­ба­ків і Краєво зали­ши­ли матері, але вна­слі­док перед­час­ної смер­ті Васи­ля і Юрія та від­сут­но­сті в обох нащад­ків вона забра­ла потім і їхні част­ки.

Разом з дру­жи­ною Фео­до­сією запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику.

Дру­жи­на: Фео­до­сія

27/14. АННА ЮРІЇВ­НА

28/15. МАРІЯ СЕМЕНІВ­НА († бл.1499)

Вида­на за Мар­ти­на Гаштоль­да. Ім’я вста­но­ване на під­ставі реєст­ру кти­торів А.Кальнофойського (поз. 13).

VI генерація

31/23. АВДО­ТІЯ ІВАНІВ­НА

Запи­са­на у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику (поз.61).

32/23. АГРИ­ПИ­НА ІВАНІВ­НА

Запи­са­на у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику (поз.62).

33/23. ЮРІЙ ІВА­НО­ВИЧ († 1536)

Князь дуб­ро­ви­ць­кий (1505-1536 рр.), сте­пансь­кий (1505-до 1511 рр.), голь­шансь­кий (1511-1536 рр.). Отри­мав част­ку Сте­пансь­ко­го князів­ства по смер­ті дядь­ка Семе­на, але у 1511 р. вона була пере­да­на кн.К.І.Острозькому. Був одру­же­ний двічі: з кн. Юліан­ною Іванів­ною Боровсь­кою († піс­ля 1501 р.) та кн. Марією Андріїв­ною Сан­гуш­ко.

8 лип­ня 1507 р. вдо­ва кня­зя Семе­на Юрієви­ча суди­ла­ся перед монар­хом із бра­том чоло­віка Олек­сан­дром Голь­шансь­ким за ком­пен­са­цію затрат на замок Сте­пань,21 а з пле­мін­ни­ком Юрієм Дуб­ро­ви­ць­ким – за чис­лен­ні напа­ди й гра­бе­жі, в яких сто­ро­ни зви­ну­ва­чу­ва­ли одна дру­гу.20 Неза­дов­го перед тим князь Дуб­ро­ви­ць­кий зажа­дав від дядь­ка Олек­сандра та роди­ни покій­но­го дядь­ка Семе­на переді­лу родо­вих володінь, моти­ву­ю­чи тим, що коли ті роз­би­ра­ли спад­щи­ну своєї матері, то не допу­сти­ли його з матір’ю до тре­ти­ни, належ­ної їм як сино­ві й удо­ві бра­та Іва­на. Роз­г­ля­нув­ши скар­гу, Сигіз­мунд задо­воль­нив вимо­гу пози­ва­ча.14 Вирок у цій справі не дато­ва­ний, але в зга­да­но­му вище виро­ку щодо затрат на замок зазна­че­но (у зв’язку з необ­хід­ністю пораху­ва­ти їх і взя­ти до ува­ги), що най­б­лиж­чим часом діль­чі будуть діли­ти маєт­ки Голь­шансь­ких на три части­ни,21 отже він вине­се­ний не піз­ні­ше 8 лип­ня 1507 р.

У зв’язку з вимо­гою кня­зя Дуб­ро­ви­ць­ко­го спра­вед­ли­во поді­ли­ти родо­ві володін­ня мати кня­гині Голь­шансь­кої заяви­ла пре­тен­зії на Сте­пань як на свою отчи­ну. “Жало­ва­ла кне­ги­ня Семе­но­вая Ровень­ская, – читає­мо в записі, дато­ва­но­му 8‑м лип­ня 1507 р., – на кня­зя Алек­санъ­д­ра и на єго бра­та­ни­човъ о Сте­пань, пове­да­ю­чи, ижъ бы то было име­нье єє отъ­чиз­ноє. Ино гос­по­да­ру и паномъ раде виде­ло­ся: коли она была въ молъ­ча­ньи за отца нашо­го Кази­ми­ра коро­ля и за бра­та нашо­го, ино для того тоє именьє Сте­пань от неє отсу­ди­ли и не каза­но єи чересъ тоє о то вжо впо­ми­на­ти­ся. А гос­по­даръ єго милость часу под­объ­но­го хочеть о томъ дове­да­ти­ся: кото­рымъ обы­чаємъ Сте­пань мають листы потвер­жо­но Кази­ме­ра коро­ля”.40 Як бачи­мо, монарх і пани-рада від­мо­ви­ли колиш­ній княж­ні Сте­пансь­кій у праві на отчи­ну, але її дома­ган­ня їх не прой­шли без­слід­но, оскіль­ки спо­ну­ка­ли поці­ка­ви­ти­ся пра­ва­ми Голь­шансь­ких на цей ком­плекс маєт­ків.

Доміг­шись виро­ку про поділ володінь, князь Дуб­ро­ви­ць­кий уклав із кня­зем Голь­шансь­ким уго­ду про обмін част­ка­ми – за сте­пансь­ку тре­ти­ну дядь­ка він від­сту­пав йому свої част­ки в маєт­ках Стан­ків і Житин, а за тре­ти­ни у волинсь­ких маєт­ках Золо­тиїв, Гор­ба­ків і Подо­ля­ни та біло­русь­ко­му маєт­ку Романів, – від­по­від­ні част­ки в маєт­ках Глуськ, Голь­ша­ни й Шешо­ли (за винят­ком того, що мало пере­па­сти йому тут у част­ці роди­ни Семе­на Юрій­о­ви­ча, оскіль­ки хотів зали­ши­ти це у своїх руках). 24 листо­па­да 1507 р. Сигіз­мунд під­твер­див уже кня­зю Голь­шансь­ко­му набуті ним част­ки на віч­ність,23 але здійс­нен­ня угод – і про поділ, і про обмін част­ка­ми – затяг­ну­ло­ся.

Через дея­кий час піс­ля опи­са­них вище подій удо­ва Семе­на Юрій­о­ви­ча вида­ла доч­ку Тетя­ну / Ган­ну за кня­зя Костян­ти­на Іва­но­ви­ча Острозь­ко­го, який восе­ни 1507 р. повер­нув­ся із семи­річ­но­го мос­ковсь­ко­го поло­ну. 8 квіт­ня 1509 р. остан­ній скла­дає вже в Луць­ку лист, в яко­му на випа­док смер­ті запи­сує дру­жині на зам­ку Турів та належ­них до ньо­го дво­рах і боярсь­ких селах віно на 1000 кіп гро­шів литовсь­кої моне­ти.24 Піс­ля шлю­бу княж­ни Голь­шансь­кої Сте­пань зали­ши­вся фор­маль­но в руках матері, що мала, оче­вид­но, від­по­від­ний запис чоло­віка. Зокре­ма, 22 жовтня 1510 р. на кло­по­тан­ня вдо­ви Сигіз­мунд під­твер­див при­вілей попе­ред­ньо­го монар­ха чоло­ві­ко­ві на ярмар­ки тут на Покро­ву й свя­то­го Афа­на­сія із засте­ре­жен­ням, що Олек­сандр Голь­шансь­кий і Юрій Дуб­ро­ви­ць­кий не мають до них жод­но­го від­но­шен­ня.25 Далі спад­щи­на Семе­на Юрій­о­ви­ча перей­ш­ла до зятя, і той всту­пив у бороть­бу з кня­зем Дуб­ро­ви­ць­ким із метою зібра­ти всі володін­ня Голь­шансь­ких на Волині, що пере­бу­ва­ли рані­ше в руках бать­ків дру­жи­ни. Реалі­за­ція намі­ру полег­шу­ва­ла­ся тим, що неза­дов­го до смер­ті (у пер­шій поло­вині 1511 р.26 Олек­сандр Голь­шансь­кий пере­дав свою част­ку володінь на Волині та дея­ких інших маєт­ків, яку про­мі­няв уже кня­зю Дуб­ро­ви­ць­ко­му, родині покій­но­го бра­та Семе­на. В сума­рії архіву Острозь­ких кін­ця XVI ст. зна­чить­ся лист кня­зя романівсь­ким боярам, де він пові­дом­ляє, що бра­то­ва вдо­ва та її зять від­сту­пи­ли йому свою тре­ти­ну литовсь­ких маєт­ків, отри­ма­ну під час оста­точ­но­го поді­лу родо­вих володінь, а він від­дав їм свою тре­ти­ну в Сте­пані, волинсь­ких дво­рах Гор­ба­ків, Подо­ля­ни й Золо­тиїв та дворі Романів, у зв’язку з чим велить колиш­нім під­да­ним кори­ти­ся новим гос­по­да­рям.27

На почат­ку літа 1511 р., під час сей­му в Бере­сті, спір між Юрієм Дуб­ро­ви­ць­ким і Костян­ти­ном Острозь­ким був вине­се­ний на роз­гляд монар­ха й панів-ради і завер­ши­вся дво­ма виро­ка­ми. За одним із них, неда­то­ва­ним, гетьман оскар­жив сво­я­ка в тому, що всу­переч при­вілею, за яким Сигіз­мунд під­твер­див ярма­рок у Сте­пані тіль­ки його тещі і йому само­му, а кня­зю Голь­шансь­ко­му, тепер уже покій­но­му, і кня­зю Дуб­ро­ви­ць­ко­му “въ тотъ ярма­рокъ всту­па­ти­ся не казалъ”, послав сво­го наміс­ни­ка і той зібрав із куп­ців мито й інші дохо­ди. При­чо­му монарх спе­ціаль­но поси­лав до Дуб­ро­ви­ць­ко­го дво­ря­ни­на Зань­ка з листом про забо­ро­ну всту­па­ти в ярма­рок, та коли він при­ї­хав, той “отка­залъ, не хотячи тому яръ­маръ­ку покоя дати”, і тоді слу­га Острозь­ко­го запо­вів йому не всту­па­ти в ярма­рок під зару­кою на 1000 кіп гро­шів. А коли почав­ся ярма­рок і наміс­ник Дуб­ро­ви­ць­ко­го став бра­ти мито, Костян­тин Іва­но­вич зно­ву послав до сво­я­ка того само­го дво­ря­ни­на й своїх слуг, “заря­жи­ва­ю­чи єму подъ три­ма тисячь­ма копа­ми гро­шей, абы ся въ тотъ ярма­рокъ не всту­палъ”, та Юрій Іва­но­вич знех­ту­вав обо­ма закла­да­ми й забрав собі тре­тю части­ну дохо­ду. Дуб­ро­ви­ць­кий під­твер­див, що Острозь­кий при­си­лав дво­ря­ни­на, але сило­мі­ць тої тре­ти­ни, яка нале­жить йому за поді­лом, він не брав, а коли настав час ярмар­ку, послав до наміс­ни­ка й уряд­ни­ків Острозь­ко­го своїх людей із гос­по­дарсь­ким вижом Коча­ном спи­та­ти, чи дадуть йому тре­тю части­ну, і ті доб­ро­віль­но зібра­ли мито спіль­но з його вряд­ни­ка­ми. Дво­ря­ни Зань­ко й Кочан одно­го­лос­но під­твер­ди­ли, що Дуб­ро­ви­ць­кий справ­ді взяв тре­ти­ну дохо­ду від ярмар­ку за зго­дою вряд­ни­ків сусі­да. У резуль­таті роз­гля­ду скар­ги монарх визнав від­по­ві­да­ча вин­ним на 4000 кіп гро­шів, “для того ижъ онъ про­тивъку при­ви­лья и листу нашо­го того ярмаръ­ку тре­тюю часть на себе бралъ”, зобов’язав від­да­ти пози­ва­чеві зібрані дохо­ди й оста­точ­но забо­ро­нив всту­па­ти в ярма­рок, а вимо­гу гетьма­на запла­ти­ти ще й за “ґвалт” від­хи­лив, оскіль­ки, за свід­чен­ням дво­рян, його не було.28

Дуб­ро­ви­ць­кий, у свою чер­гу, зви­ну­ва­тив Острозь­ко­го, що сило­мі­ць ув’язався в тре­ти­ну Сте­па­ня, вимі­ня­ну ним у дядь­ка Олек­сандра, і на під­твер­джен­ня своїх слів пред’явив від­по­від­ний лист кня­зя Голь­шансь­ко­го, але гетьман від­по­вів, що ця тре­ти­на пере­па­ла йому за поді­лом з Олек­сан­дром Юрій­о­ви­чем, і теж поклав лист, за яким той запи­сав йому її на віч­ність. Якщо Голь­шансь­кий запи­сав свою тре­ти­ну Дуб­ро­ви­ць­ко­му, вирі­шив суд, а потім пере­дав її Острозь­ко­му, то крив­да Дуб­ро­ви­ць­ко­му від Голь­шансь­ко­го й хай він “ищетъ” сво­го на його дітях, а Острозь­кий має спо­кій­но три­ма­ти оби­дві часи­ни – свою і Голь­шансь­ко­го – з обо­ма ярмар­ка­ми.41 Юрій Іва­но­вич дома­гав­ся також спла­ти йому части­ни доходів, які бать­ко­ві бра­ти Олек­сандр і Семен Юрій­о­ви­чі Голь­шансь­кі та вдо­ва дру­го­го з них бра­ли до поді­лу маєт­ків, під час яко­го він “пра­вомъ зыс­калъ тре­тюю дель­ни­цу”. Острозь­кий від­по­вів, що нічо­го не знає про те, як бра­ли рані­ше дохо­ди з цих маєт­ків і як їх три­ма­ли, а тіль­ки те знає і три­має, що пере­па­ло йому з поді­лу за дру­жи­ною. У цьо­му питан­ні монарх вирі­шив: оскіль­ки тесть і теща Острозь­ко­го три­ма­ли маєт­ки не сило­мі­ць, а як свою близь­кість, що спа­ла на них, а Дуб­ро­ви­ць­кий доміг­ся части­ни її через суд, то Острозь­кий і його дру­жи­на не повин­ні пла­ти­ти йому за час, коли тесть і теща три­ма­ли ці маєт­ки й бра­ли на себе дохо­ди; якщо ж теща Острозь­ко­го чи сам він усу­переч ука­за­но­му у виро­ку тер­мі­но­ві затя­гу­ва­ли поділ і далі бра­ли дохо­ди, то Юрій Іва­но­вич може суди­ти­ся за них, але він не від­ре­а­гу­вав на цю про­по­зи­цію.41

За іншим виро­ком, дато­ва­ним 6‑м черв­ня, Острозь­кий скар­жи­вся, що сто­ро­ни обра­ли собі для поді­лу володінь гос­по­дарсь­ко­го мар­шал­ка й доро­ги­ць­ко­го наміс­ни­ка Яна Литаво­ра Хреб­то­ви­ча, а коли той дохо­див уже в довіреній йому справі до кін­ця, Дуб­ро­ви­ць­кий пої­хав геть, переш­ко­див­ши цим завер­шен­ню поді­лу й зав­дав­ши чима­ло шко­ди. Юрій Іва­но­вич від­по­вів, що справ­ді “были вси пану Литаво­ру дали­ся въ руки”, “ино коли почалъ межи нами панъ Литаваръ конецъ нахо­ди­ти, мне ся ста­ла кривъда и кгвалтъ отъ кня­зя Алек­сандра и отъ тебе, кня­же Костенъ­тине, въ томъ, штожъ князь Алек­санъ­д­ро пер­во былъ мне далъ свою часть въ Сте­па­ни, а потомъ тую часть отнем­шы въ мене кгвал­томъ, тобе далъ и запи­салъ; для кото­роє жъ то крив­ды и кгвалъ­ту мусилъ єсми зъє­ха­ти съ пра­ва, кон­ца не досто­яв­шы”. На цей раз суд вирі­шив, що Дуб­ро­ви­ць­кий не винен, оскіль­ки пої­хав, поба­чив­ши зав­да­ну йому крив­ду; тепер же те, у чому Хреб­то­вич дій­шов до кін­ця, хай зали­шаєть­ся, а в чому не дій­шов, хай візь­муть суд­дів і завер­шать.42

15 черв­ня 1511 р. князі Острозь­кий і Дуб­ро­ви­ць­кий спіль­ни­ми зусил­ля­ми отри­ма­ли в Бере­сті вирок монар­ха й панів-ради в справі зі сте­пансь­ки­ми бояра­ми Федо­ро­ви­ча­ми за від­мо­ву слу­жи­ти їм як своїм сюзе­ре­нам.43 Тим самим днем дато­ва­ний також при­вілей Дуб­ро­ви­ць­ко­му на ярма­рок у належ­ній йому тре­тині Сте­па­ня на день свя­то­го Пет­ра із засте­ре­жен­ням, що Острозь­кий не мати­ме до ньо­го жод­но­го від­но­шен­ня.44 Роз­су­див­ши Острозь­ко­го й Дуб­ро­ви­ць­ко­го, 18 черв­ня 1511 р. Сигіз­мунд видав при­вілей, яким пере­крес­лив роз­г­ля­нуті вище виро­ки й при­вілей. У цьо­му доку­мен­ті, відо­мо­му у двох варіан­тах (один із них – русь­кою мовою – у 8‑й і 9‑й кни­гах Литовсь­кої Мет­ри­ки,45 а інший – латинсь­кою – у збір­ни­ку копій сере­ди­ни XVI ст.,46 читає­мо, що Кази­мир надав сво­го часу замок Сте­пань Юрію Семе­но­ви­чу Голь­шансь­ко­му тіль­ки “до воли”. “А што­кол­ве отецъ наш король Кази­мир кому далъ до его мило­сти воли, то ест в нашои воли”; від­так, узяв­ши замок із містом і всі­ма воло­стя­ми, що здав­на нале­жать до Сте­па­ня – у тому числі й тре­ти­ну, яка пере­па­ла кня­зю Дуб­ро­ви­ць­ко­му, – до своїх рук, вели­кий князь дарує це тепер “со въсимъ пра­вомъ и пан­ствомъ, и властъ­но­стью” кня­зю Острозь­ко­му в наго­ро­ду за “послу­ги у зна­ме­ни­тых вал­ках” за пану­ван­ня Кази­ми­ра, Олек­сандра й само­го Сигіз­мун­да. У варіан­ті латинсь­кою мовою, що ста­но­вить оста­точ­ну редак­цію при­вілею, зга­да­но відо­мі вже нам ярмар­ки на Покро­ву й св. Афа­на­сія і дода­но, що разом зі Сте­па­нем нада­ють­ся волинсь­кі дво­ри Золо­тиїв, Подо­ля­ни й Гор­ба­ків.

Дру­жи­на 1-а: УЛЯ­НА, донь­ка кня­зя Яро­сла­ви­ча, про неї є тіль­ки одна
піз­ні­ша згад­ка з 1558 р.;

Дру­жи­на: від 1522 р. Марія Андріїв­на
Сан­гуш­ків­на, кот­ра помер­ла бл. 1553 р.47.

34/23. ВАСИ­ЛИ­СА ІВАНІВ­НА († бл.1554)

Вида­на з кн. Михай­лом Іва­но­ви­чем Мсти­славсь­ким. Запи­са­на у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику.

35/25. ЯНУШ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ (1488, † бл.1511)

Ста­ро­ста слонімсь­кий, край­чий гос­по­дарсь­кий (з 1496 р.)

Janusz Aleksandrowicz wpisany 1488 r. w liczbę słuchaczów Akademii Krakoff ak i ej Janussius Alexandri ducis Litwania). Za w. ks. AIeksandra kn. Janusz Aleksandrowicz byl namiestnikiem Skidelakim, poczem w 1496 krajczym W. K.Lit. i jednochesnie 1501 -1504 starostą Słonimskim. Kn. Janusz Aleksandrowie, krajczy występuje jeszcze we Wrześniu 1505, poczem przez kilka lat o nim nie słychać. Ten czy inny ku. Janusz Aleksandrowicz namiestnik Woikemyski 1511.

36/25. ПАВ­ЛО ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ († 1555)

Гольшанские
Герб кня­зя Пав­ла Алек­сан­дро­ви­ча Голь­шан­ско­го

Біскуп луць­кий (1507-1536 рр.), віленсь­кий (1536-1555 рр.). Прад­стаўнік княс­ка­га роду Галь­шан­скіх гер­бу «Гіпа­ц­эн­таўр», сын Аляк­сандра, каш­та­ля­на вілен­ска­га, і Соф’і з Суд­зі­мон­таў. Адзін з най­больш тале­навітых прад­стаўнікоў княс­ка­га роду Галь­шан­скіх.48 Ад баць­коў атры­маў вялікую част­ку рода­вых вот­чын і спад­чы­ны Але­х­ны Суд­зі­мон­таві­ча (Воў­па, Лебед­зе­ва, Дунілавічы, Хожа­ва, Стань­каў, Жыцін), якія ён разам зь іншы­мі маёнт­ка­мі пакі­нуў вялі­ка­му кня­зю.49

Гольшанские
Экс­лібрыс Паў­ла Галь­шан­ска­га.

У 1504 год­зе наву­чаў­ся ў Кра­каўскім уні­вэр­сыт­эце, дзе выявіў вялікія здоль­на­сь­ці да філя­зо­фіі. 10 верась­ня 1507 году атры­маў пасьвяч­э­ньне на біску­па луц­ка­га. У 1512 год­зе пры­сут­ні­чаў на Пятым Лят­эран­скім сабо­ры.50 Па вяр­та­нь­ні на рад­зі­му ў 1515 год­зе стаў прэ­ля­там-архі­ды­я­ка­нам кась­цё­ла сьвя­то­га Стані­сла­ва ў Віль­ні. Выха­валь­нік буду­ча­га кня­зя Жыгі­мон­та Аўгу­ста. 15 сакавіка 1536 год­зе атры­маў пасьвяч­э­ньне на біску­па вілен­ска­га. Адыг­ры­ваў знач­ную ролю ў дзяр­жаў­ным і гра­мадзкім жыць­ці Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га, акты­ў­на супра­цьд­зей­ні­чаў Рэфар­ма­цыі. Пры­чы­ніў­ся да выгна­нь­ня за межы дзяр­жа­вы адных зь пер­шых пра­па­вед­нікаў люта­ран­ства Абра­га­ма Куль­ве­ца і Стані­сла­ва Рапа­лёні­са.

У Летувіскім мастац­кім муз­эі захоў­ва­ец­ца парт­р­эт, які тра­ды­цый­на лічыц­ца пры­жы­ць­цё­вай выя­вай Паў­ла Галь­шан­ска­га. У 2001 год­зе выказ­ва­ла­ся абгрун­та­ва­ная дум­ка,51 што парт­р­эт мае пазь­ней­шае паход­жа­ньне і адлюст­ро­вае біску­па жамойц­ка­га XVII ст. Казі­ме­ра Паца.

Kniaź Paweł Aleksandrowicz urodzony z ZofIi Sudymontowiczówny, znajdował się 1504, w liczbie słuchaczów Akademii krakowskiej (Paulus dux duxis Alexandri (capitanci) Grodnensis de Litwania); w 1507 r. Jan ze Stobniey dedykował: «Cla- rissimo duci Paulo nato illustris principis Alexandra de Olschani castellani Vilnensis et capitanei Grodnensis» swa filozofię, wspominając, iż Paweł bawi w Krakowie na naukach i mocno się do filozofii przykłada 4). Niezawodnie w tymże czasie został biskupem Łuckim, po Wojciechu Radzi wille, który po zmarłym 28 Kwietnia 1507 roku Wojciechu Taborze, postąpił na biskupstwo Wileńskie. Jako biskup Łucki w 1512 roku znajdował się na conciliuni Late renę liskiem C). W 1518 r. kniaź Paweł biskup Łucki otrzymuje potwierdzenie na Puniu i w tymże roku kniaź Pawel Holszański dziedzic na Stankowie i Hljtsku óiskup Łucki, daje Augustynowi Fursowi dwór Ramijkiszki, co król Pureowi potwierdza 1526 r. W 1519 roku Pawel Z Botej laski biskup Łucki, książę, Holstański, zapisuje kniaziowi Konstantemu Ostrog- ekieinu spadek swój w Holszanach, Szeszołach, Hłusku i Romanowie, co król kn. Ostrowskiemu tegoż roku potwierdza, a wkrótce potem miejsce w Holszanach na zbudowanie dworca. W 1521 r. kniaź Pawel biskup Łm-ki i Brzeski, stosownie do układu, zawartego jeszcze prze»,ojca jego kniazia Aleksandra Jurjewicza, z kniaziem Konstan- tym Ostrogskim i teściową jego kniahinią Samenową Jurjewicza NasUzyą Holszańską. ustępuje kniaziowi Konstantemu udział w Stepaniu, biorąc w zamian udział w Stanka- wie i zwalnia go z ustępstwa części jego spadku po kniaziach Waeilu i J nrju Holszań- ekich, w Holszanach, Szeszołach, Hłusku i Romanowie M). W 1522 r. Pawel biskup Łucki i Brzeski zapisał Olbrachtowi Gasztoldowi wojewodzie Wileńskiemu i kanclerzo- wi i synowi jego Stanisławowi, po swoim żywocie, część swą w Holszanach, która mu się dostała w dzialebraćmi swymi knta.i.imi Ihhzańskimi i jednocześnie ustąpił im dwór .N ozdryszki /3). W tymże roku kniaź biskup otrzymuje potwierdzenie przywileju, dane- go ojcu jego kniaziowi Aleksandrowi Jurjewiczowi kasztelanowi Wileńskiemu i staroście Grodzieńskiemu, na zbudowanie mostu od zanikujego Wołpy przez Niemen i wyprowa- dzenie drogi przez cudze pola do wielkiej drogi Ił). W 1527 r, król daje dobra Puuie do żywota Pawiowi biskupowi Łuckiemu księciu Holszańskiemu, który summy swe na tych dobrach zapisał królowi l’). W tymże roku Pawel biskup i’ jreki ‘:stąir Hulszanski, dziedzic Wolpy, Mikołajowi Jurjewiczowi Pacewiczowi, dziedzicowi Różanki, podkomorzemu i łowczemu wielkiego księztwa Litewskiego, szwagrowi swemu, za jego przywiązanie ku Łonie swej, siostrze biskupa, z klórą spłodził synów, zapisuje częsc dóbr Wiszniewo, dziedziczną, macierzystą, którą mu odstąpiła siostra Barbara zakonnica, córka niegdy Aleksandra księcia Holszańskiego, Z majątkami przyległymi Wolma, Deksniany, Santoki. ChjOi-ejki, również część w Żaozierzu, przez tę siostrę daną i odstąpioną, a także trzecią część dóbr lianuta, która mu się po śmierci tej siostry dostała.» l0) Ze swej strony Pa- cowie w następnym roku dają i darują Pawłowi biskupowi Łuckiemu, szwagrowi swemu, plac w Wilnie»), a ten znów, plac, który od Mikołaja Paeewicza podkomorzego i łowczego wiejkiego księstwa Litewskiego i żony jego Aleksandry, dzierży, ustępuje Mikołajowi Wieżgajłowi biskupowi Kijowskiemu «*). W 1530 r. Pawel kniai Holszański biskup Łucki, nadaje dworzaninowi swemu Pióro Horbaszcwukiemu dobra Biełowszczyzna «,), a w 1533 r. Pawel biskup Łucki książę Holszański, zapisuje królowej Bonie plac i dom w Wilnie ‘» zaa dobra Wołpieńekie i Dunilowickie, po śmierci swej, królowi *). W tym- że czasie zcedowal i Panie królowi, który takowe 1536 r. nadaje Janowi Zabrzezińskie — mu wojewodzie Trockiemu 3). Gdy w 15?(i r, biskup Wileński Jan z książąt Litewskich przeniesiony został na biskupstwo Płockie, na miejsce jego przeznaczono Pawła biskupa Łuckiego, który na skutek prezenty królewskiej du Papieża i bulli tegoż z d. 24 Kwiet- nia 1536 r. 4) obrany został 2 Czerwca 1536 r. biskupem Wileńskim 5). Nim nomi- nacya z Rzymu nadeszła, biskup Pawel wyslępuje w Maju 1536 r., z tytułem «elekta Wi- leńskiego* ‘). W 1541 r. Pawel biskup Wileński i bracia jego Janusz stolnik i Włodzimierz jwjewicze, kniaziowie Dtibrowucy, zajawioją po śmierci kniazia liii Oetrogskicgo, prawa swe do majątków jego Holszany, Hłusk, Baran, Kopyś, Romanów, Susza, dwóch części Stepnnia, Zołotyjowa, Podojan, Horbaczowa i Krajewa ‘). W 1542 r. kniaź Pawel biskup Wileński, pozwany przez burmistrza i rajców Wileńskich o nieprawne pobieranie myta w majątku swoim Werkach na Wilii’). W 1544 r. Pawel biskup Wileński ksiqżę Hol- szański, zapisuje Holszany, Lebedziów i Obozowe Zygmuntowi Augustowi i królowej Bonie «)’, ci zaś pozwalają mu trzymać te majątki do żywota 10). W 1546 r. Pawel ksiqżę Holszahski biskup Łucki i siostra jego pani Pacowa, razem z innymi spadkobiercami (po- tomkami kanclerza Olechna Sudymontowicza), dopominają się spadku po Kieżgaj- łacb w majątkach Połoczany, Łużany, Hanuta i Ostrożczyce «). W następnym roku bi- skup zapisuje Zygmuntowi-Augustowi i Bonie 10,000 złotych na Holszanach, Lebedzio- wie i Chożowej (niezależnie od poprzednich zapisów) takąż summe na Wołpia i Duniło- wieżach 12). W 1550 r. król Zygmunt-August ustępuje biskupowi dożywocie części w Holszanach, która mu się dostała po śmierci Olbrachtowej G-asztoldowej IJ), a podcza- szy Mikołaj Radziwiłł ustępuje mu dom w Wilnie Ił). Nareszcie w 1551 r. testamenteni swym Pawel biskup Wileński, potwierdaa królowi uczynione zapisy na HoUzany, Wołpę, . Łebieiiziow, Chożowę, Duniłowicze, dodając do nich jeszcze Stanków, Hłusk i Żytyn ‘9) W 1552 r. kniaź Pawel biskup Wileński uczynił zamianę dworów w Wilnie z wojewodą Trockim Mikołajem Jurjewiczem Radziwiłłem 1,) ijeszcze 28 Lutego 1554 nadaje Ża- denowskiemu dom w Wilnie «). Biskup umarł 4 Września 1555 r. b), pochowany w katedrze Wileńskiej lU). Majątki jego, stosownie do poprzednio wydanych zapi- sów, przeszły na króla; w skutek jednak prosb spadkobierców biskupa, król w 1558 roku nakazuje restytucję spadłych na niego po księciu Pawle biskupie Wileńskim, dóbr jego macierzystych: Hanuta, Deksniany, Wiszniewo i Swirany, siostrzeńcom zmarłego, Mikołajowi Paeowi biskupowi Kijowskiemu i braciom jego, Stanisławowi podstolerou, Pawłowi i Dominikowi Pacom, oraz potomkom drugiej siostry, panu Mikołajowi Jurjewiczowi Ostykowieżowi i siostrze jego, marszałkowej Zofii Janowej Kmicinej.

Яшчэ адна част­ка ўла­дан­няў Але­х­ны Суд­зі­мон­таві­ча, уна­сле­да­ва­ная яго дач­кой Соф’яй (жон­кай памёр­ша­га ў 1511 г. Аляк­сандра Галь­шан­ска­га), так­са­ма пас­пы­та­ла пад­зел пас­ля яе смер­ці ў 1517 г. Мацярын­ская спад­чы­на была пад­зе­ле­на паміж імі на пяць частак, якія потым неад­на­ра­зо­ва пера­раз­мяр­коў­валі­ся. Той жа Бар­ба­ры Галь­шан­с­кай нале­жа­ла част­ка маёнт­ка Заазер’е з дан­ні­ка­мі ў былой Хар­эц­кай волас­ці, якую яна пада­ра­ва­ла перад смер­цю ў 1525 г. бра­ту Паў­лу [Wolff J. Kniaziowie … S. 107.]. Само­му Паў­лу так­са­ма даста­ла­ся доля ў Заазер’і, як і яго сяст­ры Ганне, жон­цы Міка­лая Паца. У 1522 г. дру­гая Ган­на, уда­ва Ман­тыг­ір­да, абві­на­ва­ці­ла Паў­ла Галь­шан­ска­га і Міка­лая Паца ў тым, што яны не дапус­ка­ю­ць яе да долі ў мат­чы­ных маёнт­ках, і адсуд­зі­ла част­ку Заазер’я на сваю кары­с­ць [Мет­ры­ка. Спр. 11. Арк. 93.]. Менавіта гэтую част­ку яна потым пра­да­ла Васі­лю Ціш­кеві­чу, пра што ўпа­мі­на­ец­ца ў завяш­чан­ні апош­ня­га. Іншая част­ка маёнт­ка паз­ней нале­жа­ла дач­ке Паца Ядві­зе, якая вый­ш­ла за пана Вой­ца­ха Шэме­та. Васіль Ціш­кевіч у сваім завяш­чан­ні ў 1567 г. пры­га­д­ваў, што яго двор у гэтым маёнт­ку, набы­ты ад спад­чын­нікаў кня­зёў Галь­шан­скіх, стаі­ць «об тын» з два­ром Вой­ца­ха Шэме­та [АВК. Т. 22. С. 390.]. Што да Паў­ла Галь­шан­ска­га, на той час біску­па луц­ка­га, то сваю долю ён аддаў у заклад шва­г­ру Пацу, а ў 1527 г. пада­ра­ваў яму тую част­ку маёнт­ка, якую атры­маў ад сяст­ры Бар­ба­ры. Спад­чын­ная доля Міка­лая Паца, у якую ўва­х­од­зі­ла част­ка сяла Пру­савічы, перай­ш­ла да яго сыноў. У 1554 г. адзін з іх, Станіслаў Пац, пра­даў сваіх пад­да­ных у Пру­саві­чах таму ж Васі­лю Ціш­кеві­чу [Мет­ры­ка. Спр. 34. Арк. 302 адв. — 303 адв.
].

37/25. ЮРІЙ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ (1502, † 1511)

Край­чий гос­по­дарсь­кий (з 1507 р.), київсь­кий воє­во­да (1508-1511 рр.).

w 1502 r., w liczbie panów rudy, kontraeygnowot dokumenty. W Grudniu 1504 kn. Jurij Aleksandrowicz jest namiestnikom Bielickim, a w Grudniu 1507 r. kraj czym. Tenże kn. Jurij Aleksandrowicz otrzymuje 24 Października 1508 przywilej na województwo Kijowskie i zamek Kijów. Kn. Jurij Aleksandrowicz wojewoda Kijowski i krajczy hospodarski nakazuje w Styzaiu 1510 mieszczanom Kijowskim uiszczać myto zakonnikom Św. Dominika. Umarł w tymże roku; wojewoda Kijowskim w Czerwcu 151I jest Jary Mikołajewicz Radziwiłł,

38/25. АННА ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА († піс­ля 1542)

Anna Aleksandrówns naj starsza z czterech córek kniazia Aleksandra Jurjewicza tlotszańskiogu, była żoną Piotra Janowi cza Mon tygirdowieza (Białego), woje- wody Trockiego i marszałka ziemskiego, który umarł około 1496 r. 21). Wynika to z na- stępujących dokumentów: Wojewodzina Trocka pani Piotrowa Jan m vicza, ma z wojewodą Połockim Piotrem Stanisławowiuzem (Kiszką) w 1522 sprawę o majątki dziada jego Piotra a», a w 1524 r. inną sprawę o gołowszczyznę 1,000 kop za zabicie sług n). Taźwojewodzina procesuje się 1522 z łowczym Mikołajem Jurjewiczem Pacewiozem o udział w ojczystym majątku Zaozierze, który Pac trzyma od kniazia Pawła (Holszańskiego) bi- skupa Łuckiego; król przysądza wojewodzinie przypadającą jej część tego majątku i po- zostawia siostrom jej prawo poszukiwania na Pacu swoich części ‘). Jeszcze w 1542 roku listem swym król pozwala wojewodzinie Trockiej pani Piotr owej Annie Alcksandrównie kupie sioło Krasne od pewnego Tatarzyna ). W tymże czasie Anna Piotrowa Wojewo- dina Trocka, czyni z kapitułą Wileńska zamianę placów w Wilnie.

Муж: Пет­ро Яно­вич Мон­ти­гир­до­вич.

39/25. ЯДВІ­ГА ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА († бл.1538)

Jadwiga Aleksandrowua druga córka kniazia Aleksandra Jurjewicza Holszan- >kicgo i Zofii Sudymontowiczówny ‘}, żona Iwana (Iwaszki) Bohdanowicza Gh rebtowicza, przezwanego Litawar, który będąc marszałkiem, namiestni- kiem Nowogrodzkim i Słonimskim, w bitwie nad Wiedroszą 14 Lipca 1500 r. do- utał się do niewoli Moskiewskiej ‘). Po powrocie z niewoli marszałek, namiestnik Drohieki Jan Litawar Chrebtowiez, ubezpiecza małżonce swej Jadwidze 1000 kop groszy jej wiau:i, na Wyszkowie, miasteczku Mukobodach z siołami: Oczakonowem, Żyrowi- ezami i Kamionką, oraz pożyczone od niej 1000 czerwonych złotych na Horodku, co król pani Jadwidze potwierdza w 151I r., pozostawiając jej także dożywocie na nadane III jej mężowi mieście Wysokiem w powiecie Drohickim 0) Jadwiga owdowiała w 1513 r. ‘). W Styczniu 1514 r. król pozwala wojewodzie Nowogrodzkiemu Zabrzezińskiemu, wyku- pić od mar szalkowej Jani Litaworowej Chrebtowicza Jadwigi, majątek Horodek w powie- cie Drohickim, który nieboszczyk marszałek Litawor Chrebtowioz sam odkupił od pani Jakóbowej Dowojnowicza *). Miała dwie córki. Starsza, Anna Cli rebtowiczówna, w Brześciu w końcu 1515 r., wydana została za pana Jurja Hrihorowicza Os tyko wi- eża, wojewodzica Trockiego; pomimo zawartych już ślubów, mieszkała przy matce (praw- dopodobnie z powodu młodego wieku nie mogła byt; oddana mężowi), która, nie przyzna- jąc pierwszego ślubu, gwałtem, wbrew jej woli, zmuszała ją do zaślubienia podkomorzego Andrzeju Jakóbowicza Dowojnowicza- Nawet ślub z tym ostatnim miał miejsce, ale uwiadomiony przez młodą żon’; Ostyk, na trzeci dzień po tym ślubie, w chwili gdy An nu miała byc oddaną Dowojnie, napadł na dom Mniszków, gdzie pani Litaworowa micszlfiła i uprowadził żonę. Z tego powodu pozywają Jurja Hrihorowicza wojewo- B/ii-ii Trockiego, mars., dkowapum. J. Uaivo) wnui Clirebtowic’-a Jadwiga, o porwanie córki, piiui Jiikóbowa Dowojnowicza,.o porwanie synowej, a Mniszkowie o szkody, napadem w domu ich poczynione. Król wyrokiem (23 Grudnia 1516 r.), na skutek zeznania Anny, że dobrowolnie na spotkanie męża swego Jurja Ostyka wyszła i ani do matki, ani do Andrzeja Dowojnowicza powrócić nie chce, małżeństwo Jurja i Anny potwierdza 0). Jednocześnie król naznacza termiu sprawie pana Jurja Hrihorowicza wojewodzica Troc- kiego i małżonce jego, córce pana Litawor a Chrebtowicza -Hannie, z teściową jego, mat- ki] żony, panią [.ii.asoroa.4i (JircbtoiuicM—Jadwigą, o majątki Litawora Chrebtowicza 10). Pruy sprawie pani Litawarowa pokładała wspomniany zapis małżonka awego, król je- dnak zważywszy, że list ten pisany wbrew ustawom wielkiego księstwa, wyrokiem ewym (19 Lutego 1517 r.), uznaje go nieważnym, -panią Litaworowa zostawia przy Horodku i Wysokiem, a resztę majątków każe podzielić między dwie córki pana Litawora, wskutek czego Ostyk bierzeSwicrżeń-, druga zaś córka, obecnie licząca 4 J ja roku (?), ma otrzymać resztę majątków, prócz będącyeh w zastawie Kosowa, Żyrowicz i Suwiek, które obie cór- ki w równych częściach mają prawo wykupić «). Podobną sprawę miała pani J adwig;a i o drugą córkę Zofią, która w Mokobodach ‘tŁ Września 1523 r. (feria eecunda ieati S- MatheiEvaug.J, wydaną zostałn za Jana Oborskiego, rodem z Mazowsza. Tern nie- mniej podczas sejmu Piotrkowskiego w 1525 r., pani Jadwiga Litaworowa pozywa Jana Oborskiego o porwanie córki, zabranie skarbów i t. d., żądając unieważnienia małżeństwa i oddania jej córki. Król spru-wę odsyła przed sąd Jana Łaskiego arcybiskupa Gnieź- nieńskiego, na termin Ś-go Jana, nakazując Janowi Oborskiemu oddać tymczasem żonę pod opiekę arcybiskupa. Pani Litawarowa na termin nie stanęła, Oborski zaś postawił świadków, którzy zeznali, że córka pani Litawarowej jemu wistacie poślubioną została pod powyższą dat?, arcybiskup więc małżeństwo ich potwierdza i żonę mężowi powraca. W dekrecie arcybiskupim zawarto: wyrok króla Zygmunta, odsyłający sprawę, przed sąd arcybiskupi (w Piotrkowie 1525 r. festi S. Scholfisticsie), list Jadwigi LMaworowej córki kniazia Aleksandra FJolszańskirgo, mar szafkowej, do arcybiskupa (z Mukobod 1525 r. w dzień Bożego Ciałat i odpowiedź arcybiskupa Jadwid.e Z jjob an aic.gdy małżonce J.i- tawora marszałka (ze Skierniewic 1525 r. Sahatho post festum S. Viti). Dekret ten jesz- cze w tym samym roku otrzymuje sankeyę królewska ‘). W tym samym rokn król wydnje wyrok w sprawie o majątek Witańeki, nakazując Jadwidze k mai nie Z Hohwn, pozostałej wdowie po Janie fAtaivorsc mars-.ałkU, wypłacić za ten majątek należne jeszcze 54 kopy’). W tym samym roku król pozwala pani Jadwidze Janowej Litaworowej mar- szałkowie} i synowi jej Kazimierzowi, wykupie wójtostwa w miasteczku Wysokiem od Raczka J). Jednocześnie taż Jadwiga wójtostwa w Wysokiem i Horodku, w summic 1000 czerwonych złotych i 1000 kop groszy, ustępuje synowi swemu Kazimierzowi, co król potwierdza’). We wszystkich, tak poprzednich jak i następnych dokumentach wy- stępuje tylko dwie córki pani Litawarowej; niewiadomo więc zkąd się wziął ów syn Kazi- mierz? Zatargi jej z córkami trwały ciągle. W15291- ziemianka / Mazowsza Janowa Obor- ska oskarżała matkę swą.panią jJlja-&»o:u.{ Cżreórowr :a Jidwigi, i zięcia (szwagra) swego dzierżawcę Onikszteńskiego, pana Jurja Hrihorowicza (Ostyka), V. nie chcą jej dać równego udziału w majątkach ojca. jej Litawora, na zasadzie prawa, według którego córka wychodząc za mąż do Polski, traci prawo do majątków dziedzicznych na Litwie: król zważywszy, że Oborska obiecuje na Litwie zamieszkać, rozkazuje dopuścić ją do równego działu, a uwzględniając prośbę pani Litawarowej, całym spadkiem po Litawo- rze. król każe podzielić się w równych częściach matce i córkom ‘o). Oborski umarł około 1530 r., a wdowa po nim, wraz z majątkami, oddana w upiekę wuja swego kniazia biskupa Łuckiego i Hiziskicgo. wyszła powtórnie (1531 r.) za Mikołaja Wre- lewskiego «)- .Tui w Stys/niu 1542 r. Wrelewscy pozywają Ostyka, który część mająt- ków bratowej swej zagarnąć potrafił ‘) i dopiero po zaszłej ugodzie takowe powró- cił’). Jeszcze w 1530 r. król pozostawia pumą U(awoi-«We\ Chrcbfawieza Jadwigą, przy jej majątkach Podlaskich i tern, że po śmierci jej te majątki spadną un córki jej Oaty- kawę i Wrelewską ,J). Jadwiga Litaworowa zmarła okoio 1585£ r. W sprawie między zięciem jej wojewodzicem Trockim Jurjem Ostykiem i zięciem tego ostatniego Janem Kraitą Kuncewiczem (w Sierpniu 1541 i\) nazwana niebo s:cJ;-> «‘}. Majątki «we macie- rzyste (fi raczej udział w nich) Wiszniewo, Hanutę, Dekenianj, Wolinę, Korsakowiczc, Weprotę, Zaozierze. z włościami Prusowicze, Niwie. Dokszyce i Dolce, marszałkowa Janowa Chrcbtowie-a I.iławorowa Jadwiga Aleksandr&xna darowała królowej Bonie, kró- lowa zaś Mikołajowi Wrelewskiemu. który je sprzedał Michałowi Fedorowiczowi, 51 ten odprzedał marszałkowi Wasilowi Tyszkiewiczowi, któremu król w 1551 r. posiadaniu tych majątków potwierdza») o Wnukowie Jadwigi Litaworowej (po córce Annie): dzier- żawca Kiewski Mikołaj Jurjewicz Ostykowicz i siostra jego marszałkowa Janowa Kmi- uinn Zona, wymienieni w 1558 r. w liczbie spadkobierców kniazia Pawła Holszańskiego biskupa Wileńskiego, jako potomkowie drugiej siostry biskupa.

Муж: ІВАШ­КО БОГ­ДА­НО­ВИЧ ХРЕБ­ТО­ВИЧ.

40/25. ОЛЕК­САНДРА ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА († піс­ля 1551)

trzecia córka kniazia Aleksandra Juijewicza Holszan ekiego i Zofii Sudymontowiczówny, żona Mikołaja Jurjewicza Pacewieza. podkomorzego i łowczego, któremu w 1527 r. biskup Pawel kniaź Ilulszuński ustępuje swój udział w majątkach macierzystych. W 1531 r. Mikołaj Jurjewicz Pac. podkomorzy i łowczy litowski, starosta Kamieniecki, dziedzic Różanki i Mobilnej, zabezpiecza posag małżonki swej Aleksandry, córki niegdv Aleksandra księcia Holsankiegj, kasztelana Wileńskiego i starosty Grodzieńskiego, na trzeciej części dó br swych Mobilna i Cel «)-

Яшчэ адна част­ка ўла­дан­няў Але­х­ны Суд­зі­мон­таві­ча, уна­сле­да­ва­ная яго дач­кой Соф’яй (жон­кай памёр­ша­га ў 1511 г. Аляк­сандра Галь­шан­ска­га), так­са­ма пас­пы­та­ла пад­зел пас­ля яе смер­ці ў 1517 г. Мацярын­ская спад­чы­на была пад­зе­ле­на паміж імі на пяць частак, якія потым неад­на­ра­зо­ва пера­раз­мяр­коў­валі­ся. Той жа Бар­ба­ры Галь­шан­с­кай нале­жа­ла част­ка маёнт­ка Заазер’е з дан­ні­ка­мі ў былой Хар­эц­кай волас­ці, якую яна пада­ра­ва­ла перад смер­цю ў 1525 г. бра­ту Паў­лу [Wolff J. Kniaziowie … S. 107.]. Само­му Паў­лу так­са­ма даста­ла­ся доля ў Заазер’і, як і яго сяст­ры Ганне, жон­цы Міка­лая Паца. У 1522 г. дру­гая Ган­на, уда­ва Ман­тыг­ір­да, абві­на­ва­ці­ла Паў­ла Галь­шан­ска­га і Міка­лая Паца ў тым, што яны не дапус­ка­ю­ць яе да долі ў мат­чы­ных маёнт­ках, і адсуд­зі­ла част­ку Заазер’я на сваю кары­с­ць [Мет­ры­ка. Спр. 11. Арк. 93.]. Менавіта гэтую част­ку яна потым пра­да­ла Васі­лю Ціш­кеві­чу, пра што ўпа­мі­на­ец­ца ў завяш­чан­ні апош­ня­га. Іншая част­ка маёнт­ка паз­ней нале­жа­ла дач­ке Паца Ядві­зе, якая вый­ш­ла за пана Вой­ца­ха Шэме­та. Васіль Ціш­кевіч у сваім завяш­чан­ні ў 1567 г. пры­га­д­ваў, што яго двор у гэтым маёнт­ку, набы­ты ад спад­чын­нікаў кня­зёў Галь­шан­скіх, стаі­ць «об тын» з два­ром Вой­ца­ха Шэме­та [АВК. Т. 22. С. 390.]. Што да Паў­ла Галь­шан­ска­га, на той час біску­па луц­ка­га, то сваю долю ён аддаў у заклад шва­г­ру Пацу, а ў 1527 г. пада­ра­ваў яму тую част­ку маёнт­ка, якую атры­маў ад сяст­ры Бар­ба­ры. Спад­чын­ная доля Міка­лая Паца, у якую ўва­х­од­зі­ла част­ка сяла Пру­савічы, перай­ш­ла да яго сыноў. У 1554 г. адзін з іх, Станіслаў Пац, пра­даў сваіх пад­да­ных у Пру­саві­чах таму ж Васі­лю Ціш­кеві­чу [Мет­ры­ка. Спр. 34. Арк. 302 адв. — 303 адв.].

Муж: МИКО­ЛА ЮРІЙ­О­ВИЧ ПАЦ.

41/25. БАР­БА­РА ОЛЕК­САН­ДРІВ­НА († бл.1525)

Чер­ни­ця, паст­ры­гла­ся ў манаш­кі Вілен­ска­га фран­цы­с­кан­ска­га кля­шта­ра.

Яшчэ адна част­ка ўла­дан­няў Але­х­ны Суд­зі­мон­таві­ча, уна­сле­да­ва­ная яго дач­кой Соф’яй (жон­кай памёр­ша­га ў 1511 г. Аляк­сандра Галь­шан­ска­га), так­са­ма пас­пы­та­ла пад­зел пас­ля яе смер­ці ў 1517 г. Мацярын­ская спад­чы­на была пад­зе­ле­на паміж імі на пяць частак, якія потым неад­на­ра­зо­ва пера­раз­мяр­коў­валі­ся. Так, у долю манаш­кі Бар­ба­ры ўва­х­од­зі­ла пэў­ная коль­кас­ць пад­да­ных у Веп­ра­тах і сусед­нім Лукаў­цы, якіх яна ў 1523 г. пра­да­ла пану Аль­бр­эхту Гаштаўту (Гаштоль­ду)52. Маг­чы­ма, менавіта гэтая част­ка Веп­рат тра­пі­ла потым да паноў Осцікаў. У 1541 г. пры­га­д­ва­ец­ца пад­зел Веп­рат і іншых вот­чын, што ўтва­ралі спад­чы­ну памёр­ша­га пана Стані­сла­ва Грыгор’евіча Осціка, полац­ка­га ваяво­ды, паміж яго малод­шы­мі бра­та­мі Юры­ем і Гры­го­ры­ем53. Той жа Бар­ба­ры Галь­шан­с­кай нале­жа­ла част­ка маёнт­ка Заазер’е з дан­ні­ка­мі ў былой Хар­эц­кай волас­ці, якую яна пада­ра­ва­ла перад смер­цю ў 1525 г. бра­ту Паў­лу54.

42/27. АНА­СТАСІЯ СЕМЕНІВ­НА († до 1511)

Кня­ги­ня сте­пансь­ка (1505 -до 1511 рр.). У 1510 р. на її про­хан­ня король надав м.Степані пра­во про­во­ди­ти ярмар­ки на Покро­ви і св.Афанасія. Запи­са­на у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику.

43/27. ЛЕВ СЕМЕ­НО­ВИЧ

18/7. ОЛЕК­САНДР СЕМЕ­НО­ВИЧ († піс­ля 1455)

Kniaź Aleksander Semenowicz HoIszański w 1473 r.(?), wybierając sic w posełstwie do Polaki spisuje testament, którym majątek Swirany, zapisuje na kościół Św. Stanisława w Wilnie.

Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику.

44/27. ТЕТЯ­НА СЕМЕНІВ­НА († 1522)

Бл. 1509 р. удо­ва Семе­на Юрій­о­ви­ча вида­ла доч­ку Тетя­ну / Ган­ну за кня­зя Костян­ти­на Іва­но­ви­ча Острозь­ко­го, який восе­ни 1507 р. повер­нув­ся із семи­річ­но­го мос­ковсь­ко­го поло­ну. 8 квіт­ня 1509 р. остан­ній скла­дає вже в Луць­ку лист, в яко­му на випа­док смер­ті запи­сує дру­жині на зам­ку Турів та належ­них до ньо­го дво­рах і боярсь­ких селах віно на 1000 кіп гро­шів литовсь­кої моне­ти.24 Піс­ля шлю­бу княж­ни Голь­шансь­кої Сте­пань зали­ши­вся фор­маль­но в руках матері, що мала, оче­вид­но, від­по­від­ний запис чоло­віка. Зокре­ма, 22 жовтня 1510 р. на кло­по­тан­ня вдо­ви Сигіз­мунд під­твер­див при­вілей попе­ред­ньо­го монар­ха чоло­ві­ко­ві на ярмар­ки тут на Покро­ву й свя­то­го Афа­на­сія із засте­ре­жен­ням, що Олек­сандр Голь­шансь­кий і Юрій Дуб­ро­ви­ць­кий не мають до них жод­но­го від­но­шен­ня.25 Далі спад­щи­на Семе­на Юрій­о­ви­ча перей­ш­ла до зятя, і той всту­пив у бороть­бу з кня­зем Дуб­ро­ви­ць­ким із метою зібра­ти всі володін­ня Голь­шансь­ких на Волині, що пере­бу­ва­ли рані­ше в руках бать­ків дру­жи­ни. Реалі­за­ція намі­ру полег­шу­ва­ла­ся тим, що неза­дов­го до смер­ті (у пер­шій поло­вині 1511 р.26 Олек­сандр Голь­шансь­кий пере­дав свою част­ку володінь на Волині та дея­ких інших маєт­ків, яку про­мі­няв уже кня­зю Дуб­ро­ви­ць­ко­му, родині покій­но­го бра­та Семе­на. В сума­рії архіву Острозь­ких кін­ця XVI ст. зна­чить­ся лист кня­зя романівсь­ким боярам, де він пові­дом­ляє, що бра­то­ва вдо­ва та її зять від­сту­пи­ли йому свою тре­ти­ну литовсь­ких маєт­ків, отри­ма­ну під час оста­точ­но­го поді­лу родо­вих володінь, а він від­дав їм свою тре­ти­ну в Сте­пані, волинсь­ких дво­рах Гор­ба­ків, Подо­ля­ни й Золо­тиїв та дворі Романів, у зв’язку з чим велить колиш­нім під­да­ним кори­ти­ся новим гос­по­да­рям.27

На почат­ку літа 1511 р., під час сей­му в Бере­сті, спір між Юрієм Дуб­ро­ви­ць­ким і Костян­ти­ном Острозь­ким був вине­се­ний на роз­гляд монар­ха й панів-ради і завер­ши­вся дво­ма виро­ка­ми. За одним із них, неда­то­ва­ним, гетьман оскар­жив сво­я­ка в тому, що всу­переч при­вілею, за яким Сигіз­мунд під­твер­див ярма­рок у Сте­пані тіль­ки його тещі і йому само­му, а кня­зю Голь­шансь­ко­му, тепер уже покій­но­му, і кня­зю Дуб­ро­ви­ць­ко­му “въ тотъ ярма­рокъ всту­па­ти­ся не казалъ”, послав сво­го наміс­ни­ка і той зібрав із куп­ців мито й інші дохо­ди. При­чо­му монарх спе­ціаль­но поси­лав до Дуб­ро­ви­ць­ко­го дво­ря­ни­на Зань­ка з листом про забо­ро­ну всту­па­ти в ярма­рок, та коли він при­ї­хав, той “отка­залъ, не хотячи тому яръ­маръ­ку покоя дати”, і тоді слу­га Острозь­ко­го запо­вів йому не всту­па­ти в ярма­рок під зару­кою на 1000 кіп гро­шів. А коли почав­ся ярма­рок і наміс­ник Дуб­ро­ви­ць­ко­го став бра­ти мито, Костян­тин Іва­но­вич зно­ву послав до сво­я­ка того само­го дво­ря­ни­на й своїх слуг, “заря­жи­ва­ю­чи єму подъ три­ма тисячь­ма копа­ми гро­шей, абы ся въ тотъ ярма­рокъ не всту­палъ”, та Юрій Іва­но­вич знех­ту­вав обо­ма закла­да­ми й забрав собі тре­тю части­ну дохо­ду. Дуб­ро­ви­ць­кий під­твер­див, що Острозь­кий при­си­лав дво­ря­ни­на, але сило­мі­ць тої тре­ти­ни, яка нале­жить йому за поді­лом, він не брав, а коли настав час ярмар­ку, послав до наміс­ни­ка й уряд­ни­ків Острозь­ко­го своїх людей із гос­по­дарсь­ким вижом Коча­ном спи­та­ти, чи дадуть йому тре­тю части­ну, і ті доб­ро­віль­но зібра­ли мито спіль­но з його вряд­ни­ка­ми. Дво­ря­ни Зань­ко й Кочан одно­го­лос­но під­твер­ди­ли, що Дуб­ро­ви­ць­кий справ­ді взяв тре­ти­ну дохо­ду від ярмар­ку за зго­дою вряд­ни­ків сусі­да. У резуль­таті роз­гля­ду скар­ги монарх визнав від­по­ві­да­ча вин­ним на 4000 кіп гро­шів, “для того ижъ онъ про­тивъку при­ви­лья и листу нашо­го того ярмаръ­ку тре­тюю часть на себе бралъ”, зобов’язав від­да­ти пози­ва­чеві зібрані дохо­ди й оста­точ­но забо­ро­нив всту­па­ти в ярма­рок, а вимо­гу гетьма­на запла­ти­ти ще й за “ґвалт” від­хи­лив, оскіль­ки, за свід­чен­ням дво­рян, його не було.28

Дуб­ро­ви­ць­кий, у свою чер­гу, зви­ну­ва­тив Острозь­ко­го, що сило­мі­ць ув’язався в тре­ти­ну Сте­па­ня, вимі­ня­ну ним у дядь­ка Олек­сандра, і на під­твер­джен­ня своїх слів пред’явив від­по­від­ний лист кня­зя Голь­шансь­ко­го, але гетьман від­по­вів, що ця тре­ти­на пере­па­ла йому за поді­лом з Олек­сан­дром Юрій­о­ви­чем, і теж поклав лист, за яким той запи­сав йому її на віч­ність. Якщо Голь­шансь­кий запи­сав свою тре­ти­ну Дуб­ро­ви­ць­ко­му, вирі­шив суд, а потім пере­дав її Острозь­ко­му, то крив­да Дуб­ро­ви­ць­ко­му від Голь­шансь­ко­го й хай він “ищетъ” сво­го на його дітях, а Острозь­кий має спо­кій­но три­ма­ти оби­дві часи­ни – свою і Голь­шансь­ко­го – з обо­ма ярмар­ка­ми.41 Юрій Іва­но­вич дома­гав­ся також спла­ти йому части­ни доходів, які бать­ко­ві бра­ти Олек­сандр і Семен Юрій­о­ви­чі Голь­шансь­кі та вдо­ва дру­го­го з них бра­ли до поді­лу маєт­ків, під час яко­го він “пра­вомъ зыс­калъ тре­тюю дель­ни­цу”. Острозь­кий від­по­вів, що нічо­го не знає про те, як бра­ли рані­ше дохо­ди з цих маєт­ків і як їх три­ма­ли, а тіль­ки те знає і три­має, що пере­па­ло йому з поді­лу за дру­жи­ною. У цьо­му питан­ні монарх вирі­шив: оскіль­ки тесть і теща Острозь­ко­го три­ма­ли маєт­ки не сило­мі­ць, а як свою близь­кість, що спа­ла на них, а Дуб­ро­ви­ць­кий доміг­ся части­ни її через суд, то Острозь­кий і його дру­жи­на не повин­ні пла­ти­ти йому за час, коли тесть і теща три­ма­ли ці маєт­ки й бра­ли на себе дохо­ди; якщо ж теща Острозь­ко­го чи сам він усу­переч ука­за­но­му у виро­ку тер­мі­но­ві затя­гу­ва­ли поділ і далі бра­ли дохо­ди, то Юрій Іва­но­вич може суди­ти­ся за них, але він не від­ре­а­гу­вав на цю про­по­зи­цію.41

За іншим виро­ком, дато­ва­ним 6‑м черв­ня, Острозь­кий скар­жи­вся, що сто­ро­ни обра­ли собі для поді­лу володінь гос­по­дарсь­ко­го мар­шал­ка й доро­ги­ць­ко­го наміс­ни­ка Яна Литаво­ра Хреб­то­ви­ча, а коли той дохо­див уже в довіреній йому справі до кін­ця, Дуб­ро­ви­ць­кий пої­хав геть, переш­ко­див­ши цим завер­шен­ню поді­лу й зав­дав­ши чима­ло шко­ди. Юрій Іва­но­вич від­по­вів, що справ­ді “были вси пану Литаво­ру дали­ся въ руки”, “ино коли почалъ межи нами панъ Литаваръ конецъ нахо­ди­ти, мне ся ста­ла кривъда и кгвалтъ отъ кня­зя Алек­сандра и отъ тебе, кня­же Костенъ­тине, въ томъ, штожъ князь Алек­санъ­д­ро пер­во былъ мне далъ свою часть въ Сте­па­ни, а потомъ тую часть отнем­шы въ мене кгвал­томъ, тобе далъ и запи­салъ; для кото­роє жъ то крив­ды и кгвалъ­ту мусилъ єсми зъє­ха­ти съ пра­ва, кон­ца не досто­яв­шы”. На цей раз суд вирі­шив, що Дуб­ро­ви­ць­кий не винен, оскіль­ки пої­хав, поба­чив­ши зав­да­ну йому крив­ду; тепер же те, у чому Хреб­то­вич дій­шов до кін­ця, хай зали­шаєть­ся, а в чому не дій­шов, хай візь­муть суд­дів і завер­шать.42

15 черв­ня 1511 р. князі Острозь­кий і Дуб­ро­ви­ць­кий спіль­ни­ми зусил­ля­ми отри­ма­ли в Бере­сті вирок монар­ха й панів-ради в справі зі сте­пансь­ки­ми бояра­ми Федо­ро­ви­ча­ми за від­мо­ву слу­жи­ти їм як своїм сюзе­ре­нам.43 Тим самим днем дато­ва­ний також при­вілей Дуб­ро­ви­ць­ко­му на ярма­рок у належ­ній йому тре­тині Сте­па­ня на день свя­то­го Пет­ра із засте­ре­жен­ням, що Острозь­кий не мати­ме до ньо­го жод­но­го від­но­шен­ня.44 Роз­су­див­ши Острозь­ко­го й Дуб­ро­ви­ць­ко­го, 18 черв­ня 1511 р. Сигіз­мунд видав при­вілей, яким пере­крес­лив роз­г­ля­нуті вище виро­ки й при­вілей. У цьо­му доку­мен­ті, відо­мо­му у двох варіан­тах (один із них – русь­кою мовою – у 8‑й і 9‑й кни­гах Литовсь­кої Мет­ри­ки,45 а інший – латинсь­кою – у збір­ни­ку копій сере­ди­ни XVI ст.,46 читає­мо, що Кази­мир надав сво­го часу замок Сте­пань Юрію Семе­но­ви­чу Голь­шансь­ко­му тіль­ки “до воли”. “А што­кол­ве отецъ наш король Кази­мир кому далъ до его мило­сти воли, то ест в нашои воли”; від­так, узяв­ши замок із містом і всі­ма воло­стя­ми, що здав­на нале­жать до Сте­па­ня – у тому числі й тре­ти­ну, яка пере­па­ла кня­зю Дуб­ро­ви­ць­ко­му, – до своїх рук, вели­кий князь дарує це тепер “со въсимъ пра­вомъ и пан­ствомъ, и властъ­но­стью” кня­зю Острозь­ко­му в наго­ро­ду за “послу­ги у зна­ме­ни­тых вал­ках” за пану­ван­ня Кази­ми­ра, Олек­сандра й само­го Сигіз­мун­да. У варіан­ті латинсь­кою мовою, що ста­но­вить оста­точ­ну редак­цію при­вілею, зга­да­но відо­мі вже нам ярмар­ки на Покро­ву й св. Афа­на­сія і дода­но, що разом зі Сте­па­нем нада­ють­ся волинсь­кі дво­ри Золо­тиїв, Подо­ля­ни й Гор­ба­ків.

Tatiannę.

Knlażna Tatianna Semenowna wydana została za kniazia Konstantego Iwanowicza Ostrogskiego hetmana, starostę Łuckiego, Braciawakiego i Winnickiego, mar- szałka ziemi Wołyńskiej, który jej. małżonce swej Tatiannie Semenownie, zapisuje b Kwietnia 1509 r. 1000 kop groszy na Turowie «), a w 1511 r. wspólnie Z żonq Tatianna i synem IlU! sporządza zapis dla Turowskiej Preob rażeń sfeiej cerkwi IN). Zona wniosła mu między innemi dobrami Stepań, o który kniaź Konstanty prowadzi w 151I r. sprawę r kniaziem Jurjein Iwanowiczem Dubrowickim 19)». W 1516 r. knia* Konstanty Iwnnowicz Oiitrogski pan Wileński, hetman i t. d., z małżonkq swojq ‘ladaniiq, nadaje mona- eterowi Pieczerskiemu w Kijowie, dwór Horodek z dwoma przysiółkami, stosownie do zapisu nieboszczki matki żony i teściowej Uego), kniahini Semenowej Jurjewicza Nasta- zyi 20). W tymże roku kniaź Konstanty Ostrogski, spełniając prośbę tescimej swej (sic) kniahini Semenowej Wasilewicza Maryi Rówieńskiej, powraca Bołbasowiczowi dobra Rostoki i Porzecze, które ojciec jego sprzedał kniaziowi Semenowi Jurjewiczowi, a po nim trzymała wdowa tegoż, teściowa jego nieboszczka kniahini Semcnowa Jurjewicza Nastazya J). Jeszcze za życia teściowej swej kniahini Semenowej Jurjewicza Nnstazyi Holszańskiej, uczynił kniaź Konstanty zamianę dóbr wniesionych mu przez żonę z knia- ziem Aleksandrem Jurjewiczem Holszanskim (a więc przed 1511 r.j, a mianowicie za udziały w Holazanach, Szeszolach, IIIrraKH, Romanowie i Stankawie, wziął jego udział w Stepaniu. Następnie jednak syn kniazia Aleksandrii, ksiądz Paweł biskup Łucki. zatrzymując tylko Stanków, powrócił w 1519 r. kniaziowi Konstantemu Ostrogskiemu szwagrowtswemu (sic) tzoniejego siostrze swejkniatmc (J al aa u nic urodzonej z kniazia Scmtrut stryjajego (sic) *2), swe udziały w Holszanach, Szeszołach, Hłuaku i .Romanowie, który na nie uzyskuje 1521 r. przywilej — J). W następnym roku (4 Lipca 1522) kniaź Kon-stanty Iwanowicz Ostrogsfci, wojewoda Trocki, hetman, starosta Bracławski i Winnicki z żoną kniaznq Tatiannq Semenownq Holszańskq i synem kniaziem Ilia, zapisują na cer- kiew soboi-na w Wilnie, dwór Szeszoły z dworcem Kroszty i dwór Swirany, jak trzymali dziad żony kniaź Jurij i ojciec jej kniaź Semen Holszańscy ‘) o Oatatnia to wzmianka o kniahini Tatiannie, która umarła 12 Lipcu 1522 r., pochowana w Piecze raki m mona- sterze w Kijowie -). W Sierpniu tegoż roku kniaź Konstanty Oetrogeki zapisując Stepań synowi swemu liii, wspomina o żonie awej fFatiJanmc córce kniazia Semena Jwjeitńcza Ilolszańskiego, jako o nieboszczce 3).

Чоло­вік: кн. КОСТЯН­ТИН ІВА­НО­ВИЧ ОСТРОЗЬ­КИЙ

VII генерація

45/33. ЯН ЮРІЙ­О­ВИЧ ДУБ­РО­ВИ­ЦЬ­КИЙ ГОЛЬ­ШАНСЬ­КИЙ († 1549)

Князь дуб­ро­ви­ць­кий і голь­шансь­кий (1536-1549 рр.), столь­ник литовсь­кий (з 1540 р.), воє­во­да київсь­кий (1542-1544 рр.), тро­ць­кий (1544-1549 рр.).

najstarszy z synów, występując jako kniaź Iwan Dubrowicki, wspomniany 1528 r. w popisie ziemskim, w 1530 r. przyczynił się do potażki Tatarów na uroczysku Połuzorze. W następnym raku kn. Iwan JU/jewicz Holstański jest już dzierżawcą Ilorwalskim V. rzadko jednak używał tego tytułu bez którego, kniaź Iwan JU/jewicz Jhibruwicki, podpisany 1535 jako świadek. W latach 1537- 1538, wspólnie z bratem Włodzimierzem, procesował się z macochą i młodszem rodzeństwem o spadek po ojcu. Około 1540 otrzymał urząd stolnika Litewskiego; już we Wrześniu 1540 r. stolnik J. K M kijiai Janusz t kniaź Włodzimierz JU/jewicze TJu- browiccy, zajawiają prawa swe do trzeciej części Stepania z włościami, który trzymali kniaziowie Konstanty i Liia Osłrogscy. Zajawienie to powtarzają w następnym roku wspólnie z bratem swym biskupem Pawłem. Sprawa naznaczona do rozpatrzenia w tymże roku. odroczoną być musiała z powodu, że kniaź Janusz Ditbrirwicki stolnik i dzierżawca Harwalski, wystany został na służbę do zamków ukrainnych Braoławia i Winnicy. Z tego samego powodu król na później odkłada sprawę kniahini Maryi Dubrowickiej z pasierzbami o różne krzywdy. W tymże czasie kn. Janusz utraci! dzierżawę Horwalską. któr:j po nim otrzymała królowa Bona; obaj bracia kniaziowie Janusz i Włodzimierz Dubrowiccy upominali się o dobra Stepań, Zołotyjów, Horbaezów, Romanow i Hłusk, pozostałe po kniaziu liii Konstantynowiezu Ostrogskim.

У 1542 р. кн. Януш Юрій­о­вич
Голь­шансь­кий при­зна­че­ний київсь­ким воє­во­дою. На уряді київсь­ко­го воє­во­ди він про­був близь­ко двох років. Маю­чи володін­ня на пів­но­чі дер­жа­ви, він досить дов­го був від­сут­ній у Києві, через влад­нан­ня своїх осо­би­стих справ. Зазви­чай, при­кор­дон­ні воє­во­ди неча­сто зали­ша­ли ввіре­ну їм тери­торію, з огля­ду на постій­ну небез­пе­ку від сусідів Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го.55 Пере­бу­ва­ю­чи у Віль­но воє­во­да про­до­в­жу­вав впли­ва­ти на вирі­шен­ня справ у Києві, де зали­шив справ­цею сво­го бра­та кн. Воло­ди­ми­ра, через пере­пис­ку даю­чи вказів­ки до дій (збе­рег­ли­ся два такі листи, напи­сані у від­по­відь листам кн. Воло­ди­ми­ра).56

Листи Яну­ша Голь­шансь­ко­го до сво­го бра­та, хоч і несуть офі­цій­ний харак­тер (на одно­му з них зазна­че­но «у спра­вах зем­ских»), про­те їх автор не уник­нув рів­ня осо­би­стіс­но­го спіл­ку­ван­ня. Від­чу­ваєть­ся дещо вину­ва­тий та під­ле­щу­валь­ний тон — воє­во­да звер­таєть­ся до бра­та «гос­по­дине кня­же» не тіль­ки на почат­ку листа, а й у сере­дині тек­сту, хоча пише до молод­шо­го за віком та ниж­чо­го за ста­ту­сом, а також в озна­чен­ня до дій бра­та часто пише «рачишь, рачил» (тоб­то «зво­лиш, поба­жаєш»). Напри­кін­ці одно­го з листів кн. Януш вже від­вер­то про­сить про послу­гу, за яку вва­жа­ти­ме себе борж­ни­ком. Пояс­нен­ня цьо­му потріб­но шука­ти у ряді при­чин — затрим­ка з влас­ним повер­нен­ням, невизна­ченість з гро­шо­вою вина­го­ро­дою та ін. За попе­ред­ні­ми домо­в­ле­но­стя­ми з бра­том обов’язки Воло­ди­ми­ра як заступ­ни­ка воє­во­ди мали закін­чи­ти­ся на день св. Мико­лая (6 груд­ня) — строк, до яко­го отри­ма­ли плат­ню його війсь­ко­ві това­ри­ші. Справ­ця, однак, мав ще зали­ша­ти­ся у Києві до Різ­два (25 січ­ня) або й дов­ше, аж до повер­нен­ня воє­во­ди. Нам неві­до­мо, коли саме кн. Януш при­був до Киє­ва, але кн. Воло­ди­мир про­до­в­жу­вав пере­бу­ва­ти у воє­вод­стві і піс­ля повер­нен­ня стар­шо­го бра­та.

У 1544 — wojewodą Trockim. Ożenił się z Elżbietą (Elżbieta-Anna) Mikołajówną Radziwilłównij, córką Mikołaja Mikołajewioza Radziwiłła wojewody Wileńskiego i kanclerza i Elżbiety Bohdanówny (Nosiłowekiej). W 1546 v. wojewoda Trocki kniaź Janush Juljewic Ijols.ai.-ski b zonq swq kniahiniq El- żbietq Alikoiajiiwn > Radziwił ównq. pozywają córki nieboszczyka Jana Mikołajewicza Radziwiłła starosty Zmudzkiego o 2,500 kop groszy, które ojciec ich, brat kniahini Elżbiety, miał tej ostatniej wypłacie tytułem posagu z majątków ojczystych. W Marcu 1547 roku, kniaź Janusz Jurjewicz Holszanski wojewoda Trocki, otrzymał przywilej na dzierżawę Mohilewską. Oboje małżonkowie zapisali dwór Miadziolski. Czuczylieze słudze swemu Bohdanowi Fedorowiczowi, na co ten w 1550 roku otrzymuje potwierdzenie. W 1546 r. wojewoda Trocki kniaź Janusz Holsmński, od siebie a także w imieniu młodszego brata kniazia Semena, ponownie zajawia, przeciwko kniaziom Ostrogskim, prawa swe do trzeciej części Stepania. Kniaź Janusz umarł w post 1549 r. nie pozostawiając z małżonki swej żadnego potomstwa.

Жена: кн. ЕЛЬЖ­БЕТA МИКО­ЛАЇВ­НA РАД­ЗИВІЛ.

46/33. ФЕДІР ЮРІЙ­О­ВИЧ († бл.1528)

drugi syn, wspomniany w popisie 1528 r.,niezawodnie umarł w tymże czasie przed sporządzeniem przez ojca testamentu, w którym więcej nie wzmiankowany.

47/33. ВОЛО­ДИ­МИР ЮРІЙ­О­ВИЧ († 1545)

drugi syn kniazia Jurja Iwanowicza Dubrowiirkiego i pierwszej jego żony kniażny Julianny Jarosławiczówuy, справ­ця Києвсь­ко­го воє­вод­ства (1543 р.).

Był nieodstępnym towarzyszem starszego brata Janusza, obok którego występuje w latach 1537-1541.

У 1543 був справ­цею сво­го бра­та кн. Яну­ша у Києві, який керу­вав спра­ва­ми київсь­ко­го воє­вод­ства через пере­пис­ку даю­чи вказів­ки до дій (збе­рег­ли­ся два такі листи, напи­сані у від­по­відь листам кн. Воло­ди­ми­ра).56

Листи Яну­ша Гольшанського5 до сво­го бра­та, хоч і несуть офі­цій­ний
харак­тер (на одно­му з них зазна­че­но «у спра­вах зем­ских»), про­те їх автор не
уник­нув рів­ня осо­би­стіс­но­го спіл­ку­ван­ня. Від­чу­ваєть­ся дещо вину­ва­тий та
під­ле­щу­валь­ний тон — воє­во­да звер­таєть­ся до бра­та «гос­по­дине кня­же» не
тіль­ки на почат­ку листа, а й у сере­дині тек­сту, хоча пише до молод­шо­го за віком
та ниж­чо­го за ста­ту­сом, а також в озна­чен­ня до дій бра­та часто пише «рачишь,
рачил» (тоб­то «зво­лиш, побажаєш»6
). Напри­кін­ці одно­го з листів кн. Януш вже
від­вер­то про­сить про послу­гу, за яку вва­жа­ти­ме себе борж­ни­ком. Пояс­нен­ня
цьо­му потріб­но шука­ти у ряді при­чин — затрим­ка з влас­ним повер­нен­ням,
невизна­ченість з гро­шо­вою вина­го­ро­дою та ін.

Листи кня­зя Яну­ша Голь­шансь­ко­го дають цін­ні дані про функ­ції київсь­ко­го
воє­во­ди (а також і його заступ­ни­ка-справ­ці). В його обов’язки вхо­ди­ло не тіль­ки спо­ві­ща­ти Панів-Раду про посольсь­кі спра­ви та пере­су­ван­ня дипло­ма­тич­них місій, але і слід­ку­ва­ти за діяль­ністю канівсь­ко­го та чер­кась­ко­го ста­рост. Остан­ні мали бути під особ­ли­вим нагля­дом, у зв’язку з їх при­чет­ністю до напа­дів коза­ків на татар.57 Погром посоль­ства та погра­бу­ван­ня улу­сів дошкуль­но вда­ря­ли по нама­ган­ням Сигіз­мун­да І Ста­ро­го спря­му­ва­ти сили Кримсь­ко­го хана­ту на актив­ну бороть­бу з Моск­вою. Як бачи­мо, ще у 1543 р. роз­шу­ку­ва­ли­ся вину­ват­ці цьо­го інци­ден­ту, щоб стра­ти­ти їх у при­сут­но­сті хансь­ко­го посла.

Ціка­вим є свід­чен­ня само­го воє­во­ди про заго­тів­лю м’яса (окре­мо при­ді­ляєть­ся ува­га «зуб­рині», як при­орі­тет­но­му про­дук­ту) з упо­льо­ва­них у його київсь­ких угід­дях звірів, для від­прав­лен­ня його засо­ле­ним у боч­ках до Віль­на. Також бачи­мо і труд­но­щі, з яки­ми зіткнув­ся кн. Воло­ди­мир у пов­но­ва­жен­нях справ­ці воє­вод­ства. За від­сут­но­сті воє­во­ди у його лови всту­па­ють­ся стріль­ці пана Іва­на Неми­ри­ча, а у Мози­рі гін­цям справ­ці не нада­ють під­вод. Остан­нє мож­на повя­за­ти з при­дан­ням мозирсь­кої медо­вої дани­ни кн. Яну­шу
Голь­шансь­ко­му при отри­ман­ні уря­ду київсь­ко­го воє­во­ди (з цільо­вим приз­на-
чен­ням на утри­ман­ня послів),58 що мог­ло викли­ка­ти невдо­во­лен­ня мозирсь­ко­го дер­жав­ці Мико­лая Нар­бу­та. У всіх випад­ках про­бле­ми вирі­шу­ють­ся з Віль­но втру­чан­ня­ми кн. Яну­ша, не без під­т­рим­ки Панів-Ради.

З при­во­ду гро­шо­во­го забез­пе­чен­ня само­го справ­ці діз­нає­мо­ся, що він двічі
отри­мав по 50 кіп гро­шів,59 а додат­ко­ву вида­чу коштів «на стра­ву» мав роз­г­ля­ну­ти та затвер­ди­ти без­по­се­ред­ньо монарх. Ймо­вір­но, вже отри­мані 100 кіп мали піти на утри­ман­ня послів та гін­ців.60 Бачи­мо, що ста­тус справ­ці при тимча­со­во­му від’їзді воє­во­ди дещо відріз­няв­ся від ста­ту­су справ­ці воє­вод­ства, який отри­мав кн. Андрій Сан­гуш­ко Коширсь­кий 1540 р.61 при вакант­но­му міс­ці воє­во­ди.

Один з листів також дає додат­ко­ві дані про обмін посоль­ства­ми між ВКЛ і Кримсь­ким хана­том на почат­ку 1540-х років. Князь Януш пише про татарсь­ко­го посла, який повер­таєть­ся до Кри­му, а також про литовсь­ко­го посла (на жаль, не зга­ду­ю­чи імен учас­ни­ків посольств), який з «упо­мин­ка­ми» має прої­ха­ти через Київ само­стій­но чи вже супро­вод­жу­ю­чи татар.

Одже, 1543 р. кн. Воло­ди­мир Голь­шансь­кий, будучи справ­цею воє­вод­ства, також ще очо­лю­вав най­ма­ну роту, яка «лежа­ла» у київсь­ко­му зам­ку. За попе­ред­ні­ми домо­в­ле­но­стя­ми з бра­том його обов’язки заступ­ни­ка воє­во­ди мали закін­чи­ти­ся на день св. Мико­лая (6 груд­ня) — строк, до яко­го отри­ма­ли плат­ню його війсь­ко­ві това­ри­ші. Справ­ця, однак, мав ще зали­ша­ти­ся у Києві до Різ­два (25 січ­ня) або й дов­ше, аж до повер­нен­ня воє­во­ди. Нам неві­до­мо, коли саме кн. Януш при­був до Киє­ва, але кн. Воло­ди­мир про­до­в­жу­вав пере­бу­ва­ти у воє­вод­стві і піс­ля повер­нен­ня стар­шо­го бра­та. Не виклю­че­но, що йому зно­ву було дору­че­но навер­бу­ва­ти війсь­ко­вий загін (вели­кий князь зга­дує його як «чоло­ве­ка зна­ко­ми­то­го»).

У 1545 р. він зга­дуєть­ся у кримсь­ко-литовсь­кій дипло­ма­тич­ній пере­пис­ці як уби­тий тата­ра­ми під Києвом під час полю­ван­ня.62 Однак обста­ви­ни його заги­белі досить неод­но­знач­ні. Татарсь­ка сто­ро­на інтер­пре­тує ситу­а­цію по іншо­му: з литовсь­ко­го боку від­був­ся напад на татарсь­кий загін Смаї­ла на дні­провсь­кій пере­праві, і лише тоді тата­ри зав­да­ли удар у від­по­відь.63

Za żonę miał kniażnę Marynę Wasilównę Sołomerecką, która owdowiawszy wyszła powtórnie za pana Iwana Aleksandrowicza Sołtanowiza; Maryna wniosła mężowi 2,600 kop posagu, owdowiawszy jednak, wskutek układu ze szwagrem swym kniaziem Januszem wojewodą Trockim, zgodziła się otrzymać tylko 900 kop, w której to summie wojewoda puścił jej Stanków, którym władał wspólni z bratem Semenem. W 1551 r. kniahinią Jurjewa Iwanowicza Holezanska Marya Andrejewna z synem swym kniaziem Semenem, zwróciwszy dworzaninowi hospodarskietnu panu Iwanowi Aleksandrowiczowi Sołtanowiczowi i małżonce jego Marynie Wasilewnte należne 900 kop za Stanków, jako winno wniesione pierwszemu mętom Maryny, pasterzbmui kniahini JUljowej, kniaziowi Włodzimierzowi JUljewiczowi. i takim sposobem wykupiwszy ten majątek, oskarżają, Sołtanów o poczynione szkody w nim i nieprawne wybranie serebrszczyzny. Król co do szkód skargę oddala, co do serebrszczyzny zaś sprawę odkłada do zeznania świadków o Pani Sołtanowa żyła długo; jeszuze w 1579 r. król nakazuje marezalkowej, staroscincj Ostryńskicj. pani Iwanowej Sołtan owej Marynie Wasilewnie i jej synom, spełnić testamentowe zlecenie podskarbiego dwornego Iwana Andrejewicza na rzeez cerkwi sobornej w Wilnie.

Муж: кн. МАРИ­НА ВАСИ­ЛІВ­НА СОЛО­МИ­РЕ­ЦЬ­КА.

49/33. СЕМЕН ЮРІЙ­О­ВИЧ († 1556)

Князь дуб­ро­ви­ць­кий і голь­ша­ись­кий (1549-1556 рр.), столь­ник литовсь­кий (з 1555 р.).

Kn. Semen Jurjewicz występuje najprzód obok matki i braci. W 1550 r. ku. Semen Jurjewicz Dubrowicki oskarża pana Iwana Sołtanowicza i jego małżonkę, iż jniszczyli majątek Stanków, zastawiony u nich w 900 kopacli groszy, przej, brata jego nieboszczyka, kniazia Janusza Holszańskiego wojewodę Trockiego. W tymże roku żyd Piński Ilia Markowicz, pozywa kniazia Semena Jurjewicza Dubrowickiego, o dług nieboszczyka brata jego kniazia Włodzimierza Jmjemcza Holszańskiego w summie 205 kop sJ. W następnym roku kniaź Semen JUljewicz Dubrowicki, obowiązuje się zapłacić 100 kop groszy główszczyzny za jednego ze swych slug. W 1553 r. kniaz Semen Jutyewicz Holszański, oskarża kniahinię Konstantynowa Ostrogską o boje, krzywdy i grabieże w majątku jego Ryczowie. O podobne krzywdy pozywa w 1554 r. kniazia Semena Jurjewicza Holszańskiego, kniaź Andrzej Tymofiejewicz Kapusta. W 1555 r. kniai Semen Jurjewicz Holszanski prowadzi sprawę z nrcliimandrytą Pieczerekiej ławry w Kijowie, o poddanych. W tymże roku w Marcu, król odkłada sprawę kniazia Semena Jurjewicza Holszańskiego z kniahinii Konstantową Iwanowicza Ostrogdka woje w« Iziną Tiouk.t i hetmanową, kniahini Aleksandra Semenówne, o wzajemne krzywdy. Kniaź Semen w 1555 r. otrzymał urząd stolnika Litewskiego i umarł w pierwszej połowie 1556 roku; już w Lipeu 1556 r. kniaź Ostaliej Mikityniez zajawia, że kniai Semen Jurjewicz Holszanski stolnik Litewskt umarł, nieoddnwszy rau pożyczonych 300 kop. W Sierpniu tegoż roku pan Ostafiej Wołowicz marszałek, pisarz i t. d., mąż siostrzenicy zmarłego kniazia Holszańskiego Semena Jurjewicz stolnika Litewskiego, oczyszcza majątki Szeszoły, Kroszty i Bolniki z ciążącego na nich długu 500 kop, zapisanych przez zmarłego kniazia służbie. Kniaź Semen miał za żonę Anna Jurjewnę Radziwiłłównę (Annę Elżbiet’;), siostrę królowej Barbary, wdowę od 1550 r. po, Piotrze Kiszce staroście Łuckim i marszałku ziemi Wołyńskiej. Anna urodzona 1518 r., zmarła wdów;; 1558 r. bezpotomnie. Kniaź Semen umarł ostatnim ze swego rodu i kolosalna fortuna kniaziów Holszańskich, poszła na sześć sched między siostry zmarłego.

Do objęcia ich w 1558 r, stanęli: l) Ostaflej Wołowiez marszałek i pisarz etc. z małżonką swą Fedorą (Sapieżunką) i w imie-niu siostry jej rodzonej Onikiejowej Korsakowej, oraz Mikołaj i Bohdan Pawłowicze Sapehowie, wojewodzice Podlascy (rodzący się r już zmarłej Oleny JUljewuy kmalny Holszańskiejj; 2) NastaZJla JUljewna kniahinią Kuźmitiina Iwanowicza Żesławska (wdowa); 3) kniaź Aleksander Iwanowicz Połubiński z małżonką swą kniazna Zofią JUljewna Holszańską z jednej strony; Jl z drugiej 4) kniaź Bohdan Wasilewicz Sołomerecki dzierżawca Aiński i małżonka jego kniazna Fedora JUljewna Holszańska; 5) pan Michał Tichnowicz Koziński, horodniczy Włodzimierski i małżonka jego kniazna Marya; 6) pan Olizar Kierdej i małżonka jego kniazna Hanna, JUljewny Holszańskie, i przystąpili do działów majątkami zeszłego kniazia Semena JUljewicza Holszańskiego. Pierwsza strona ustąpiła drugiej, tojest Sołomereckiemu, Kozińskiemu i Kierdejowi z małżonkami, zamek Dubrowicki, Wysock i na Litwie Szeszoły, Kroszty i Bolniki, zatrzymując sobie, zamek Hłuski, Holszany, Stanków, Żytyn. Dorze i Pilipony i połowę Kryczows; a mianowicie, Wołowicz i Sapiehowie nti swoja. ‘j otrzymali Holszany, Stauków, Dorze, Pilipony i Zytyn, n Żeeławska i Połubinski wspólnie, Hłusk i potowy Kryezawa oraz 200 kop groszy gotówką ‘)

Дру­жи­на: кн. АННА ЮРІЇВ­НА РАД­ЗИВІЛ († 1558 р.).

50/33. НАСТА­СЯ ЮРІЇВ­НА († 1561)

najstarsza córka kn. Jurja Semenowicza z pierwszej żony, poślubiona przed 1529 r. kniaziowi Kużmie Iwanowiczowi Żesławskiemu; w 1533 r. kniahinią Kużminaj Żaslawska kntabna Nastazya Jurjewna Holszań-ska, manifestuje przeciwko Iwanowi Borzobohatemu celnikowi Wołyńskiemu, o powtórne pobranie cła od kupców w Łucku. W 1556 roku przed sama śmiercią, «kniaź Kuźma Iwanowioz Zaslawski i czyni zeznanie, że poją,wszy w małżeństwo córki kniazia Jurja Iwanowicza Dubrowickicgo, kniażna Nastali Jur/c-.Ill.f/a i mieszkając z 1114 już czas niemały, zapisuje jej 2,000 kop na trzeciej części swycb dóbr i wszystkie ruchomości, zalenyjc synowi Januszowi, aby matkę do żywota w spokoinem posiadaniu trzeciej części majątków pozostawił. W tym samym jeszcze roku kniaź Janusz Kużininicz Żesławski c matkq swq kniahiniq NastaZJla Juljnonq Holszańskq, spełniając wolę ojca swego kniazia Kużmy Iwanowicza Żesławekiego. zapisują na inonaeter Sw. Trójcy w Dworcach sioła Dworec, Wołożyny, Zawodyney i Sieniuaaki. W 1558 r. nastąpił dział fortuny Holszauskicb, w którym Nasta:yaJuljewna kniahiniq Kuzminina Zeslawska. wspólnie z sióstr;], swą kniażna Zofia Połubinska, otrzymały zamek Hłusk, Kryczów i 200 kop groszy gotówka, którymi się po połowie mają podzielić; poozem dział Hluska między siostrami nastąpił 11 Maja 1560 r. W tym samym czasie kniahinią Kuzminina huriur.cuza /.eshr.vska Nastazya Jurjewna Holszafiska, da- rowywa Hrihorowi Bohdanowiczowi Wotowiczowi plac pusty w Wilnie, który dostał sięjej od sióstr knużcn Dubrowickich. Kniahinią Nastazya Bmrtrbl w 1561 r. w do-mu zięcia swego kn. Czartoryskiego, po zostawiaj 40 tam skarby, których dochodzenie zaleca oyn jej kn. Janusj. Kuj.ininicz Żesławeki, testamentem Czerwca 1562 pisanym. W 1571 r. Janusz i Miehajło Januszewicze kniaziowie Żeslawccy, dzielą sic z ciotka ewj. kniahinią Iwanowa Czartoryską, Hanną Kuzminiezną Żasławską, połowa Hłuska, która na nich spadła po śmierci kniahini Kużmininy Zasławskiej, NastaZJli Juljewny Holszafiskiej, matki księżnej Czartoryskiej, ich babki.

На її замо­в­лен­ня у 1556 р. в мона­сти­рі с.Двірці (нині Сар­ненсь­кий р-н Рівенсь­кої обл.) син сяно­ць­ко­го про­то­по­па Михай­ло Васи­льо­вич та архи­манд­рит Гри­горій роз­по­ча­ли робо­ту над виго­тов­лен­ням руко­пис­но­го Єван­гелія. Робо­та була завер­ше­на у 1561 р. в Пере­соп­ни­ці, тому ця пам’ятка українсь­ко­го рене­сан­су відо­ма як Пере­соп­ни­ць­ке єван­геліє.

Муж: кн. КУЗЬ­МА ІВА­НО­ВИЧ ЗАСЛАВСЬ­КИЙ († 1556 р.).

48/33. БОГ­ДА­НА ЮРІЇВ­НА († до 1558)

druga córka kniazia Jurja Iwanowicza Dubrowickiego z pierw-szej żony, poślubiła przed 1529 r kniazia Fedora Michałowicza Wiszniowieokiego. Żadnych szczegółów życia jej nie znamy; z faktu zaś, że ani ona, ani jej potomkowie, nie biorą udziału w dziale fortuny Holszanskich, 1558 r. wypada, iż zmarła bezpotomnie przed powyższą datą.

Муж: кн. ФЕДОР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ ВИШ­НЕ­ВЕ­ЦЬ­КИЙ.

51/33. АНДРІЙ ЮРІЙ­О­ВИЧ († бл.1547)

piaty syn, wspomniany w testamencie ojca, oraz obok braci w sprawie 1538 r., umarł względnie młodo przed 1547 r., w którym występują już tylko bracia jego kn. Janusz i Semen.

52/33. МАРІЯ ЮРІЇВ­НА († бл.1586)

вось­ма дити­на і тре­тя доч­ка кня­гині Марії Андріїв­ни Сан­гуш­ко та кня­зя Юрія Іва­но­ви­ча Голь­шансь­ко­го.

najstarsza córka kn. Jurja Iwanowicza z drugiej żony, wydań:; została za Andrzeja Jakubowicza Montowta i już w 1555 roku była wdową, kiedy niejaki Marcin Unierezski pozywa panią Andrzejową Jakubowicza Montowtową Maryę Juljewnę, kmażnę Holszanskq o łańcuch złoty pożyczony w 1553 roku jej i nieboszczykowi małżonkowi jej. W tym samym albo w następnym roku kniażna Marya Jurjewna Holszanska ponowiła związki małżeńskie z panem Michałem Tichnowiczem Kozińskim horodniczym Włodzimierskim. W Listopadzie 1557 r. Michałowa Tichnowioza Kozińska, Marya Juljewna kniażna Holszafiska zeznaje, iż pożyczyła od małżonka swego Michała Tichnowicza Kozińskiego horodniczego Włodzimierskiego 8000 kop groszy i w tej summie zapisuje mu dwie trzecie części dóbr, które jej przypadną, w mającym nastąpić, po śmierci brata jej kniazia Semena Jurjewicza Holszanskiego stolnika Litewskiego, dziale z siostrami kniahinią Nastazya Żasławską, dziećmi nieboezozki pani Pawłowej Sapieżynej, kniahinią Zofią Aleksandrowa Połubinska, kniahinią l’edorą Bohdanową Sołomerecką i kniażna Hanną. Jednocześnie kniażna Marya zapisuje temuż małżonkowi swemu pozostałą trzecia część majątków, a nadto dwór Żyrmuuy i dwa dworcy zapisane jej przez pierwszego męża pana Andrzeja Montowta ‘). Zapowiedziany dział z siostrami miał miejsce w Maju 1558 r.; kniahinią Fedora Sołomerecka, pani Mary a Kozińska i Manna już Kierdejowa, otrzymały wspólnie zamek Dnbrowicki, Wysock, Szeszoly, Kroazty i Bolniki o*). W kilka dni później pani Michałowa Kozińska horodniezyna Włodzimierska, kniażna JJubrowicka, za zgodą mał- żonka swego darowywa panu Hrihoiemu Wołowiczowi staroście Mecibowskiemu częsc placu w mieście Wilnie J). Mąż Maryi Micbał Tiehnowicz Koziński, został następnie marszałkiem królewskim ‘), a w 1566 r. kasztelanem Łuckim (Wołyńskim), umarł 15ti8 r. ». W liczbie tych, kti.rzy w 1569 r. nie stanęli do przysięgi na przyłączenie Wołynia do korony, wymieniona już tylko: pani Micha/owa Kozińska kasztelan owa Łucka 1 zięćjej kniaź Mikołaj Jarostawowtcz ‘) Jeszcze we Wrześniu 1570 r. Marya Jurjcwna występuje jako wdowa po Kozińskim ‘). W 1571 r. zawarła po raz trzeci związki mał- żeńskie z kniaziem Andrzejem Michałowiczem Kurbskim Jarosławskim. W Sierpniu 1571 r. Anihzejowa Michałowicza Kui-baka Jarosławska, kniahinią Marya Jwjewna Holszańska, pożyczywszy od swego małżonka kniazia Andrzeja Michałowicza Kurbekiego Jarosławskiego 40lX) kop groszy, w tej summio zapisuje mu majętność Osmigowieże w powiecie Włodzimierskim, którąjej był dal nieboszczyk mąż pan Michał Koziński 9). W 1576 r. Andrzejów« Kurbska Jarosławska, Marya Jwjewna Hol- szańska, spiaała testament, którym potwierdza, że mężowi swemu kniaziowi Andrzejowi Michałowiczowi Kurbakiemu Jaroaławakiemu już poprzednio dała Dubrowicę w po- wiecie Pińskim, Szeszoły w powiecie Wileńskim i Kroazty, a także Ośmigowioze w Do- wiecie Włodzimierskim i wszystkie dokumenty odnoszące się do spadku po Holszańskicb oraz akt dzielczy z siostrą Olizarowa Kierdejowa Mylską marszałkowa Anną Jurjewna Holszańska, z tern, że gdyby siostrajej marszałkowa Olizarowa Kierdejowa Anna Jur- jewna Hotszanaka zechciała unieważnić dział z innymi uczestnikami, kniaziem Iwanem Bohdanowiczem Sołomereekim (więc kniażna Holszańska matka jego już nie żyłaj, kniahinią Aleksandrowa Połubinską Zofią Jurjewna Holszańska, z Ostafiejową Wołowi- czową etc. Fedorą i, braćmi jej. Mikołajem i Bohdanem Sapiehami i kniahinią Iwanowa Czartoryski}, Anną Żeaławaką, to małżonek jej będzie prawym posseaoiem części, któreby jej przypaść miały. Temuż małżonkowi zapisuje jeszcze summę należną od siostry Kier- dejowej na mocy wyroku sadu polubownego. Synowi Andrzejowi darowywa majątek Uoheniki, a zastawione w 750 kopach majątki Orłowesiezki i Zyrmuny, pozwala wykupić synom Janowi i Andrzejowi; w testamencie tym Marya wspomina jeszcze o córce swej kniahini Zbarażskiej ‘t. Takim sposobem Marya cały majątek podarowała mężowi z krzywdą swoją i własnych dzieci, wkrótce więc potem zaczęła żałować tego postępku, i wykradłszy u męża dokumenty, odesłała je synowi Janowi. Spór Maryi z mężem kilkakrotnie został opisany; szczegóły znajdzie ezytelnik w dziele «życie kniazia Kurb- skiego» 10). Dość że w 1578 r. nastąpił rozwód poprzedzony wzajemnym zwrotem wszystkich darowizn «). Pomimo tego jednak ciągłe zatargi Maryi z byłym mężem i siostrami nie ustawały’»). Marya żyła długo. W Październiku 1585 r. Marya Jwjewna księżna Holszańska, Andrzejowa Kurbska, daje synowi swemu Andrzejowi Montowtowi Szeszoły i Kroszty l’). Jeszcze w Grudniu tegoż roku (1585), odłożoną została sprawa odwieczna o Stepan, między kniaziem Konstantym OsŁL-ogskiui wojewodą Kijowskim a (potomstwem kniazia Jurja Dubrowickiego), Mikołajem i Bohdanem Sapiehami, Rain:). Ostafiejówną WołowiczównąSew ery nową Bonarawą, kniahinią Aleksandrowa Połubińską Zofia kniażna Holszańska, kniaziem Jurjeiu Iwanowiczem Czartoryskim, kniaziową An- drzejową Krupską Muryą kniażna Holszańska, kniaziami Januszem i Michałem Żesław- akimi, kniaziem Januszem Sołomereekim i marszałkowa Olizarowa Kierdejowa Mylską Ąnuą kniażna Holszańska «). Ostatnia to wzmianka o Maryi; niezawodnie umarła w 1586 r.

У 1558 році доч­ки Юрія Голь­шансь­ко­го-Дуб­ро­ви­ць­ко­го поді­ли­ли між собою маєт­но­сті та добра. Це від­бу­ло­ся у Висо­ць­ко­му зам­ку. Маєт­но­сті «в звоне Вели­ком Дуб­ро­виц­ком» («дзвін» — спо­сіб органі­за­ції маєт­ків за часів Речі Посполитої[3]) отри­ма­ла Марія Юріїв­на разом з сест­рою Анною (у шлю­бі за Олі­за­ром Кид­реєм Мильсь­ким). Тре­тю част­ку маєт­ків дуб­ро­ви­ць­ких і висо­ць­ких отри­ма­ла Федо­ра Юр’ївна Голь­шансь­ка (? — біля 1576) з чоло­віком Бог­да­ном Васи­льо­ви­чем Соло­ми­ре­ць­ким (? — 1565)[4].

У 1571-1578 роках Марія Голь­шансь­ка пере­бу­ва­ла в третьо­му шлю­бі — з кня­зем Андрієм Михай­ло­ви­чем Курбсь­ким, який вияви­вся для кня­гині недов­го­т­ри­ва­лим і нещасним[5]. Розір­ван­ня подруж­ньо­го зв’язку не визна­ва­ло­ся закон­ним та мало наслід­ком гуч­ну скан­даль­ну справу[6]. Сто­сун­ки зали­ши­лись воро­жи­ми. Близь­ко 1581 року пода­ла на ньо­го позов до суду мит­ро­по­ли­та через неза­конне, на її дум­ку, роз­лу­чен­ня. У від­по­відь він запи­сав в акто­ві кни­ги гродсь­ко­го суду Воло­ди­ми­ра на неї брех­ли­вий донос про її зра­ди, при­вів 2 свід­ків. Спра­ва закін­чи­лась укла­ден­ня миро­вої між колиш­нім подруж­жям.

У запо­віті кня­гині Марії Юріїв­ни від 18.03.1576 року містить­ся згад­ка про Пре­чи­стенсь­ку церк­ву міста Дуб­ро­ви­ця.

6 жовтня 1585 року від­був­ся розділь­ний запис Марії Юріїв­ни Голь­шансь­кої-Дуб­ро­ви­ць­кої дуб­ро­ви­ць­ких маєт­но­стей на сина її Андрія Мон­то­вта і доч­ку Вар­ва­ру Козинсь­ку, який вона зро­би­ла піс­ля розір­ван­ня третьо­го шлю­бу. За ним місто і замок Дуб­ро­ви­ця діста­ли­ся Вар­варі, що була одру­же­на з Андрієм Фір­леєм, каш­те­ля­ном Мало­говсь­ким, а нав­ко­лиш­ні зем­лі — сину по пер­шо­му шлю­бу Андрію.

Кня­ги­ня Марія Голь­шансь­ка-Дуб­ро­ви­ць­ка помер­ла у 1586 році.

Муж 1. АНДРІЙ ЯКУ­БО­ВИЧ МОН­ТО­ВТ;

Муж 2. МИХАЙ­ЛО ТИХ­НО­ВИЧ КОЗИНСЬ­КИЙ

Муж 3. кн. АНДРІЙ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУРБСЬ­КИЙ

53/33. СОФІЯ ЮРІЇВ­НА († піс­ля 1594)

Гольшанские
Печат­ка княж­ни Софія Юріїв­ни Дуб­ро­ви­ць­кої Голь­шансь­кої від 1586–1593 рр.

druga córka kniazia Jurja Iwanowicza Dubrowickiego z Maryi Sanguszkowiczówny, wydaną została za kniazia Aleksandra Iwanowicza Połubińskiego. Wymieniona w 1557 r. w zapisach siostry Maryi Kozińskiej o 1558 r. w dziale z siostrami, i speoynlnym z siostrą Nastazyą, 1570 r. w testamencie siostry Maryi Kurbskiej i 1585 r. w sprawie o Stepań. W 1580 r. Zofia Zhl Holszańsjnch zapisuje Hłusk mężowi swemu kn. Aleksandrowi Polubinskiemu. Jeszcze w 1593 r. kniaź Aleksander Twanowicz Połubiński, kasztelan Nowogrodzki i małżonka jego Zofia jurjeiuna kniażna Holszańska, zapisuje Wileńskiemu bractwu Sw. Trójcy majątek Suderwy, a w następnym roku (1594) zapis ten innym zapisem na urządzenie szkoły powiększają.

Муж: кн. ОЛЕК­САНДР ІВА­НО­ВИЧ ПОЛУ­БЕНСЬ­КИЙ

54/33. ФЕДО­РА ЮРІЇВ­НА († до 1576)

czwarta córka kniazia Jurja Iwanowicza Dubrowiekiegn i Maryi Sanguszkowiczówny, już w 1557 r. jest żon;i kniazia Bohdana Wasile wicza Sołomereckiego dzierżawcy Ainskiego. W następnym roku dzieli się * o siostrami majątkami ojczystemi, a w 1561 r. dzierżawca Rohaczewski kniaź Bohdan Wasilewicz Sołomerecki i małżonka jego kntażna Fedora Jwjewna Holszańska mnją sprawę z siostrą Anną i jej mężem. Fedora umarła przed 1576 r., w którym, w liczbie spadkoirców Holszańskich, występuje tylko syn jej kniaź Iwan Bohdanowicz Sołomerecki.

Муж: кн. БОГ­ДАН ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ СОЛО­МЕ­РЕ­ЦЬ­КИЙ.

55/33. ОЛЕ­НА (ALEKSANDRA) ЮРІЇВ­НА († до 1557)

piąta córka kniazia Jurja Iwanowicza Dubrowickiefio i Maryi Sanguszkowiczówny, żona Pawła Iwanowicza Sapiehy, zmarła przed 1567 r.; w tyra roku w liczbie sióstr, kniazeii Holszańskich, występują już tylko: «dzieci nieboszczki pani Pawiowej Sapieżynej. Te dzieci, Ostafiejowa Wolo wieżowa. Oniktejawa Korsakowa i Mikołaj i Bohdan Pawłowicza Sapiehowie, w następnym roku biorą udział w dziale fortuny kniaziów Holszańskich.

Муж: ПАВ­ЛО ІВА­НО­ВИЧ САПЄ­ГА.

56/33. княж­на АННА ЮРІЇВ­НА ДУБ­РО­ВИ­ЦЬ­КА(† 1583)

trzecia córka kniazia Jurja Iwanowicza Dubrowiokiego z Maryi Sanguszkowiczówny, jeszcze niezamężna w Listopadzie 1557 r., wydaną została w następnym 1558 r. za pana Olizara Kierdcja Mylskiego (później marszałka hospodarskiego), z którym wspólnie w Mnju 1558 r. przystępuje z siostrami do działu majątkami ojezystemi. Władając Dubrowice wspólnie z siostrą Maryą, Anna w ciągłych pozostaje z nią zatargach BH. W 156l r. pan Olizar Kierdej, syn Piotra Kierdeja Mylskiego, marszałek hospodaraki i małżonka jego kntazua Hanna Jwjemna Holszańska, pozywają dzierżawcę Rogaczewskiego kniazia Bohdana Wasilewicza Sołomereckiego i małżonkę jego kniażnę Fedora Jurjewnę Holszańeką, o nieoddaoie części dochodów z mnjątków Dubrowiey, Wysocka i Ryczowa. Dnia 21 Sierpnia 1583 r. y\nnajwjewna Holszańska Oltzarinva Kierdejcr​.tui Mylska spisywała testament, którym cały majątek zapisała synowi Jurjo z obowiązkiem wypłacenia dwóm siostrom po 3000 kop groszy. Oboje Kierdejowie występuje jeszcze w Grudniu 1585 r. w sprawie o Stepań.

× 1558, ОЛІ­ЗАР КІР­ДЕЙ МИЛЬСЬ­КИЙ

Документы и акты

№ 1. 1543 р., листо­па­да 4 (Віль­но). Лист кн. Яшу­ша Голь­шансь­ко­го,
київсь­ко­го воє­во­ди, своє­му бра­ту кн. Воло­ди­ми­ру Голь­шансь­ко­му, справ­ці
київсь­ко­го воє­вод­ства, з вказів­ка­ми, про які при­кор­дон­ні спра­ви інфор­му­ва­ти
Панів-Раду, а також пояс­нен­ня­ми своєї затрим­ки з повер­нен­ням до Киє­ва.

Вел­мож­ныи кн(я)же г(о)с(по)д(и)не и бра­те мои милыи мнѣ лас­ка­ве спри­ѩз­ли­выи, о здо­ро­ви тво­еи м(и)л(о)сти рад бых слы­шал кож­до­го часу, кото­ро­го твоєи м(и)л(о)сти вѣрне взы­чамъ ѩк самъ собе.
При томъ, г(о)с(по)д(и)не кн(я)же, тыми разы роска­за­ли мнѣ пано­ве рада их м(и)л(ости) до т(воей) м(илости) писа­ти, абы т(воя) м(илость) до их м(и)л(ости)
ѡтпи­сал ѡ том после татар­ском, если yже ѡн есть y Кие­ве албо yжеѣл будет
Киев про­шол, и j н(а)шом теж после абы т(воя) м(илость) jтпи­сал, єсли
вспо­лок с цара перекопског(о) послом и съкар­бом пошол албо н−? J том j
всемъ абы т(воя) м(илость) доста­точ­ную спра­ву их м(и)л(о)сти jтпи­сал, дов−давшисu в Кане­ве, єсли пан Бобо­ед вод­лu роска­за­нz панов рад их м(и)л(ости) jты­ис­кал бYдет коза­ков тых, кото­рыи шко­ды царY пере­коп­ском Yчи­ни­ли и гон­цов и послов єго поби­ли, кото­рых єму каза­но има­ти и zких будет перед тым послом царо­вым кара­но албо так досит Yчи­не­но, j том j всемъ абы
т(воя) м(илость) паном радам их м(и)л(ости) зна­ти дал. Иж, што сu доты­чет
кн(я)зu Андреz Прон­ско­го ста­ро­сты черкаског(о), єсли бы j нем zкаu сла­ва
была, j кото­рои вже пер­веи помо­ва похо­ди­ла, j чом и твоz м(и)л(ость) в−дати
рачиш, абы т(воя) м(илость), j том пове­да­ю­чи, писал не до всих панов рад, кром
тол­ко до двух, до кн(я)зu бис­ку­па виленског(о) и до п(а)на вое­во­ды вилен­ско­го.
И што бы пев­но­го в тои речи было слыш­но, абы т(воя) м(илость) днем и ночю
тым паном в−дати давал, конеч­но, а в том бы т(воя) м(илость) жад­но­го
спло­шен­ства не мел.
К тому, г(о)с(по)д(и)не кн(я)же, што-м т(вою) м(илость) бра­та моег(о)
милог(о) зоста­вил на yрu­де мест­цы моем меш­ка­ти до при­е­ханu сво­е­го, а так
пове­дамъ т(воей) м(илости) иж z жад­ным jбы­ча­ем къ томy року къ све­то­мy
Нико­ле, до которог(о) в(аша) м(илость) гро­ши на ротy бра­ли, быти не могу. А то
в тую ïðè÷èíy иж, єсми, жад­но­го д−лу съ кн(я)г(и)нею Вуц­кою и з ынши­ми
при­z­тел­ми сво­и­ми еще не вчи­нил, jлед­ве сu с тым jтправ­лю къ Божо­мy
наро­же­ню. Длu чого-ж z т(вою) м(илость), г(о)с(по)д(и)на и бра­та моег(о)
милог(о), про­шy и чолом бью абы т(воя) м(илость) не рачил jттол зыж­чать и
там мене y Кие­ве жда­ти поки z там сам бyдy. А што сu доты­чет роты т(воей)
м(илости) кгды рок при­и­деть ден св(я)т(о)го Нико­лы, и твоz м(и)л(ость) рач(ил)
всю роту и слу­жеб­ни­ков сво­их роспу­сти­ти а сам тол­ко вле­г­це, скол­ко слуг сво­их
длu потре­бы свои зоста­вив­ши, там y Кие­ве зостат и мене жда­ти, ведже слуг
т(воей) м(илости) там мало потре­би­мо, же-ш т(воя) м(илость) и мои­ми
слу­жеб­ни­ки наробuт бо их там нема­ло гд− чого потре­ба. А што сu доты­четь на
стра­ву т(воей) м(илости), пано­ве их м(и)л(ости) писа­ли j том до королu его
м(и)л(ости), ниж­ли єще жад­но­го jтпи­су нет. А веджо еще их м(и)л(ости)
мают т(воей) м(илости) послат на стра­ву пuт­десuт коп грош(ей) дрy­гую, а
пер­веи т(воей) м(илости) через хлоп­ца в(а)ш(о)го посла­но, через Федо­ра,
пuт­десuт коп грош(ей), т(воя) м(илость) рач(ил) j том в−дати и там змеш­ка­ти
поки z при­едy. А то бы т(воя) м(илость) рачил yчи­нит длu про­збы и чолом­би­тu
мое­го, а z то т(воей) м(илости) бyду при­zз­нь­ми мои­ми и всимъ доб­рым
jтда­ват zко г(о)с(по)д(и)нy и бра­ту мое­му мило­мy, кото­ро­го ж сu z за тыми
лас­ка­вои при­zз­ни т(воей) м(илости) брат­скои зале­цам.
П(и)сан y Вил­ни, ноzбр 4 д(е)н(ь) индикт 2.
Zнушъ Юре­вич Гол­шан­скии, воевод(а) киев­скии, т(воей) м(илости)
ч(о)л(ом) бьеть.
Вел­мож­но­мy кн(я)зю г(о)с(по)д(и)нy и бра­ту мое­мy мило­мy кн(я)зю
Воло­ди­ми­рy Юре­ви­чу Гол­шан­ско­мy, справ­цы вое­вод­ства киев­ско­го.
В речах зем­ских.

№ 2.

1543 р., листо­па­да 6 (Віль­но). Лист кн. Яшу­ша Голь­шансь­ко­го
своє­му бра­ту кн. Воло­ди­ми­ру Голь­шансь­ко­му, в яко­му він інфор­мує про
вирі­шен­ня про­блем­них питань, пов’язаних з управ­лін­ням воє­вод­ством.

Вел­мож­ныи кн(я)же г(о)с(по)д(и)не и бра­те мои милыи ку мнѣ лас­ка­ве
при­ѩз­ли­выи, ѡ здо­ро­ви т(воей) м(илости) рад бых слы­шал кож­до­го часу,
кото­ро­го т(воей) м(илости) вѣрне спри­ѩ­ли ѩк властне самъ собѣ.
Што т(воя) м(илость) рачил писат до мене ѡ Нар­бyта, иж ѡн под послан­цы
тво­еи м(и)л(ости) под­вод дават не кажет и хочет их бити, ино пано­ве их
м(и)л(ости) гроз­но писа­ли ѡ том до Нар­бу­та и тот лист посла­ли через хлоп­ца
т(воей) м(и)л(ости) Фед­ка, т(воя) м(илость) рач(ил) о том вѣда­ти. А што писал
твоѩ м(и)л(ость) ѡ стрел­цы п(а)на Ива­на Неми­ри­че­вы, иж ѡн ихъ y ловы мои
yсы­ла­ет, ино мы и ѡ том до п(а)на Неми­ри­ча писа­ли, абы того поне­хал, и твоѩ
бы м(и)л(ость) тым листом п(а)на Неми­ри­ча ѡбо­слал без меш­канѩ. И стрел­цомъ
бы тем н(а)шимъ роска­зал, абы на нас звер били, а ѡн нехаи их въ боч­ки солит,
бо маем тую зве­ри­ну зимою нико­то­рым паном здѣ казат вез­ти, а зъвла­ща
зyбринy. А што писал т(воя) м(илость) ѡ това­ры­ши свои, абы вже мог­ли ѡттол
зыха­ти, ино пано­ве их м(и)л(ости) не дали ни сло­ва речи, повѣ­ди­ли, нехаи, деи,
року доле­жат покол имъ заме­ре­но, т(воя) м(илость) рач(ил) ѡ том вѣда­ти. А с
тым сѧ при­яз­ни тѧ зале­ца­ли.
П(и)сан y Вил(ни), ноѩбр 6.
Ѩнушъ Юр(евич) Гол(шанский), воев(ода) киев(ский), ч(е)л(ом) б(ье)т.
Вел­мож­но­му кн(я)зю, г(о)с(по)д(и)нy и бра­ту мое­му, кн(я)зю Воло­ди­ми­рy
Юре­ви­чу Гол­шан­ско­мy, справ­цы вое­вод­ства ки(е)вского.

ARCHIWUM GŁÓWNE AKT DAWNYCH W WARSZAWIE. —
Zbiór Dokumentów Pergaminowych. — Sygn. 8464.

Print Friendly, PDF & Email
  1. Основ­ні дже­ре­ла: Брыль Антон Фран­ці­шак: Князі Галь­шан­скія ў Кіе­ва-Пяч­эр­скім памян­ніку, С.41//Герольд Litherlan d№ 18.Выдавец і рэдак­тар – Аляк­сей Шалан­да []
  2. Голу­бев С. Древ­ний помян­ник Кие­во-Печер­ской лав­ры. С.6–7, 14–15, 23–24, 67. [] []
  3. Опи­са­ние доку­мен­тов и бумаг, хра­ня­щих­ся в Мос­ков­ском архи­ве Мини­стер­ства юсти­ции. М., 1915. Кн.ХХІ. При­ло­же­ние. С.357. []
  4. Kodeks dyplomatyczny katedry i diecezji Wileńskiej. Wyd. ks.J:Fijałek, W.Semkowicz. Krakow, 1932. T.1. S.328–330. № 281. []
  5. Bonecki A. Poczet rodów w Wielkim Księstwie Litewskim w XV i XVI wieku. Warszawa, 1887. S.78. Boniecki A. Herbarz Polski. Warszawa, 1904. T.VII. S.301. []
  6. № 76 і 138 па нума­ра­цыі Л.Вайтовіча. []
  7. Хро­ни­ка Быхов­ца // Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей. – М., 1975. – Т. 32. – С. 128–173., c. 156. []
  8. Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. – Kraków, 1915. – VI, [2], 315 s., mapa., s. 175–176. []
  9. Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły i sprawa wołyńska za Kazimierza Jagiellończyka. – Kraków, 1915. – VI, [2], 315 s., mapa., s. 177–180 []
  10. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszkw w Sławucie / [Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobielskiego i B. Gorczaka]. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506. – XXIX, 204 s., 3 tabl., s. 50. []
  11. Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1995. – Kn. Nr. 8 (1499–1514): Užrašymų knyga 8 / [Parengė A. Baliulis, R. Firkowicius, D. Antanawicius]. – 710 p., p. 457–458; Lietuvos Metrika. – Vilnius, 2003. – Kn. Nr. 9 (1511–1518) / Užrašymų knyga 9 / [Parengė K. Pietkiewicz]. – 616 p., p. 71–72. []
  12. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszkw w Sławucie / [Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobielskiego i B. Gorczaka]. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506. – XXIX, 204 s., 3 tabl., s. 61, 62. []
  13. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – XXV, 698 s. , s. 99. [] [] []
  14. Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1998. – Kn. Nr. 25 (1387–1546): Užrašymų knyga 25 / [Parengė D. Antanavicius ir A. Baliulis]. – XXII, 462 p. , p. 70–72. [] [] [] [] [] []
  15. 327 Л.Вайтовіч з невя­до­май пры­чы­ны пра­па­на­ваў лічы­ць гэтую кня­гі­ню Ўлья­ну княж­ной Улья­най, дач­кой кня­зя Юрыя. Гэта тым болей дзіў­на, што цал­кам ана­ла­гіч­ную фор­му­лу “род кня­гіні Марыі Сямё­на­вае Траб(скай)” ён слуш­на інт­эр­пр­этуе як род жон­кі (а не дач­кі) Сямё­на Траб­ска­га. Гэтая памыл­ка ўсклад­ні­ла далей­шую інт­эр­пр­эта­цыю запі­су. У пры­ват­на­сці, зда­гад­ку пра сувязь
    Алель­каві­чаў з родам Юр’евай жон­кі Л.Вайтовіч міма­ходзь выказ­вае, аднак, прад­ка­заль­на неда­ац­э­нь­вае тры­ва­лас­ць гэтай гіпот­э­зы: у яго­най інт­эр­пр­эта­цыі гэта зна­чы­ла б, што княж­на запі­са­ла мат­чын род раней за баць­каў, што было б маг­чы­ма, але досы­ць дзіў­на; наса­мр­эч жа кня­гі­ня Юлія­на запі­са­ла ўлас­ны род раней за мужаў, што цал­кам лагіч­на. []
  16. Опи­са­ние доку­мен­тов и бумаг … Кн. 21. С. 402, 407. Гл. так­са­ма: Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy … S. 58. []
  17. Гл. адпа­вед­нае мес­ца ў Ю.Вольфа адно­сна сут­на­сці праб­ле­мы з даціроў­кай. []
  18. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – XXV, 698 s., s. 99. [] [] []
  19. Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1998. – Kn. Nr. 25 (1387–1546): Užrašymų knyga 25 / [Parengė D. Antanavicius ir A. Baliulis]. – XXII, 462 p., p. 70–72. [] []
  20. Литов­ская Мет­ри­ка. – СПб., 1903. – Т. 1. – [2], VII, 50 c., 1566 стб., 258, [5], IV c., cтб. 547–548. [] [] []
  21. Литов­ская Мет­ри­ка. – СПб., 1903. – Т. 1. – [2], VII, 50 c., 1566 стб., 258, [5], IV c. , cтб. 546–547. [] [] [] []
  22. Литов­ская Мет­ри­ка. – СПб., 1903. – Т. 1. – [2], VII, 50 c., 1566 стб., 258, [5], IV c. , cтб. 548. [] []
  23. Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie / [Wyd. przez B. Gorczaka]. – Lwów, 1890. – T. 3: 1432–1534. – XII, XXXVI, 556 s., s. 47–48. [] []
  24. Zrzódła do dziejów polskich / [Wyd. M. Malinowski i A. Przezdziecki]. – Wilno, 1844. – T. 2. – XVIII, 485 s., s. 424–425; поправ­ка дати: Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – XXV, 698 s., s. 348, przyp. 15. [] [] []
  25. Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1995. – Kn. Nr. 8 (1499–1514): Užrašymų knyga 8 / [Parengė A. Baliulis, R. Firkowicius, D. Antanawicius]. – 710 p., p. 389. [] [] []
  26. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – XXV, 698 s., s. 101. [] [] []
  27. Біб­ліо­те­ка Вар­шавсь­ко­го універ­си­те­ту. – Руко­пи­си. – № 425., c. 371–372. [] [] []
  28. Литов­ская Мет­ри­ка. – СПб., 1903. – Т. 1. – [2], VII, 50 c., 1566 стб., 258, [5], IV c., cтб. 674–677; Дата не вка­за­на; наступ­ний запис у книзі – про роз­гляд іншої спра­ви між тими сами­ми осо­ба­ми – дато­ва­ний 6. 06. 1511 р. [] [] []
  29. Kodeks dyplomatyczny… № 281. S. 328 — 330. []
  30. Там жа. № 298. S. 352 — 354. []
  31. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszkw w Sławucie / [Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobielskiego i B. Gorczaka]. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506. – XXIX, 204 s., 3 tabl., s. 79–80; поправ­ка дати: s. 162. []
  32. Соб­чук В. Д. З історії титу­ло­ва­ної українсь­кої ари­сто­кратії піз­ньо­го Серед­ньо­віч­чя (Ста­нов­лен­ня роду князів Зба­разь­ких та його володінь на Волині) // Моло­да нація. – К., 2000, № 1. – С. 228–245., c. 239. []
  33. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszkw w Sławucie / [Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobielskiego i B. Gorczaka]. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506. – XXIX, 204 s., 3 tabl., s. 89. []
  34. Lietuvos Metrika. – Vilnius, 2007. – Kn. Nr. 6 (1494–1506): Užrašymų knyga 6 / [Parengė A. Baliulis]. – 516 p., p. 199. []
  35. Литов­ская Мет­ри­ка. – СПб., 1903. – Т. 1. – [2], VII, 50 c., 1566 стб., 258, [5], IV c., cтб. 546–547. []
  36. Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII–XVIII wieku. Spisy / [Pod red.A. Gąsiorowskiego]. – Kórnik, 2007. – T. III: Ziemie ruskie. – Zesz. 5: Urzędnicy wołyńscy XIV–XVIII wieku. Spisy / Oprac. M. Wolski. – 189 s., s. 96, nr 364, 366; Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII–XVIII wieku. Spisy / [Pod red. A. Gąsiorowskiego]. – Kórnik, 1994. – T. XI: Urzędnicy centralni i dygnitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego XIV–XVIII wieku. Spisy. Oprac. H. Lulewicz i A. Rachuba. – 255 s., s. 41, nr 128. []
  37. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszkw w Sławucie / [Wyd. nakładem właściciela pod kier. Z. L. Radzimińskiego przy współudziale P. Skobielskiego i B. Gorczaka]. – Lwów, 1887. – T. 1: 1366–1506. – XXIX, 204 s., 3 tabl., s. 123–124. У копії, за якою тут опуб­лі­ко­ва­но лист, наз­ва чет­вер­то­го дво­ри­ща втра­че­на, але відо­ма з під­твер­джен­ня цьо­го листа 1507 р. (див. ниж­че). []
  38. Lietuvos Metrika. – Vilnius, 2007. – Kn. Nr. 6 (1494–1506): Užrašymų knyga 6 / [Parengė A. Baliulis]. – 516 p., p. 329 []
  39. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии, собран­ные и издан­ные Архео­гра­фи­че­ской комис­си­ей. – СПб., 1848. – Т. 2: 1506–1544. – III, 405, 15, 14 с., c. 12–13; Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie / [Wyd. przez B. Gorczaka]. – Lwów, 1890. – T. 3: 1432–1534. – XII, XXXVI, 556 s., s. 39–40; Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1995. – Kn. Nr. 8 (1499–1514): Užrašymų knyga 8 / [Parengė A. Baliulis, R. Firkowicius, D. Antanawicius]. – 710 p., p. 192–193. []
  40. Литов­ская Мет­ри­ка. – СПб., 1903. – Т. 1. – [2], VII, 50 c., 1566 стб., 258, [5], IV c., cтб. 548. []
  41. Литов­ская Мет­ри­ка. – СПб., 1903. – Т. 1. – [2], VII, 50 c., 1566 стб., 258, [5], IV c., cтб. 674–677. [] [] [] []
  42. Литов­ская Мет­ри­ка. – СПб., 1903. – Т. 1. – [2], VII, 50 c., 1566 стб., 258, [5], IV c., cтб. 677–679. [] []
  43. Литов­ская Мет­ри­ка. – СПб., 1903. – Т. 1. – [2], VII, 50 c., 1566 стб., 258, [5], IV c., cтб. 687–689. [] []
  44. Литов­ская Мет­ри­ка. – СПб., 1903. – Т. 1. – [2], VII, 50 c., 1566 стб., 258, [5], IV c., cтб.689–690. [] []
  45. Lietuvos Metrika. – Vilnius, 1995. – Kn. Nr. 8 (1499–1514): Užrašymų knyga 8 / [Parengė A. Baliulis, R. Firkowicius, D. Antanawicius]. – 710 p.,p. 457–458 (дато­ва­но 18. 06. 1511 р.); Lietuvos Metrika. – Vilnius, 2003. – Kn. Nr. 9 (1511–1518) / Užrašymų knyga 9 / [Parengė K. Pietkiewicz]. – 616 p., p. 71–72 (дато­ва­но 17. 06.1511 р.). [] []
  46. Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie / [Wyd. przez B. Gorczaka]. – Lwów, 1890. – T. 3: 1432–1534. – XII, XXXVI, 556 s., s. 83–85]. [] []
  47. Вольф, 108 – 109. []
  48. Насевіч В. Галь­шан­скі // ЭГБ. Т. 2. — Менск, 1994. С. 462. []
  49. Насевіч В. Галь­шан­скі // ВКЛ. Энцы­кл. Т. 1. — Менск, 2005. С. 492. []
  50. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. — Warszawa, 1895. S. 103. []
  51. Sabaliauskaitė K. The Portrait of Bishop Povilas Alšėniškis: New Premises for Its Identification and Attribution // Annuals of the Lithuanian Catholic Academy of Sciences. Vol. XIX. 2001. []
  52. Wolff J. Kniaziowie … S. 105. []
  53. Мет­ры­ка. Спр. 231. Арк. 183. []
  54. Wolff J. Kniaziowie … S. 107. []
  55. Чер­кас Б. Украї­на в політич­них від­но­си­нах Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го з Кримсь­ким хана­том (1515–1540). — К., 2006. — С. 56. []
  56. Archiwum Główne Akt Dawnych w Warszawie. — Zbiór Dokumentów Pergaminowych. — Sygn. 8464. [] []
  57. Мет­ры­ка Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га. Кні­га 28 (1522–1552). — Кні­га запі­саў 28 / Пад­рых­та­валі В. Мян­жын­скі і У. Свя­жын­скі. — Менск, 2000. (далі — Мет­ры­ка ВКЛ. КЗ. 28) — С. 53–54, 70–71,92–93, 100–102. []
  58. Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. — Ч. VIII. — Т. V. — С. 37–38; Мет­ры­ка ВКЛ. КЗ. 28 — С. 147. []
  59. Пан Юрій Неми­ро­вич 1521 р. як справ­ця воє­вод­ства також мав би отри­ма­ти 100 кіп гро­шів (LM. Užrašymų knyga 7. — P. 399). []
  60. Із звіль­нен­ням київсь­ких міщан від даван­ня під­вод і ста­цій під гін­ців та посоль­ства обов’язки із їх забез­пе­чен­ня були покла­дені на київсь­ких воє­вод. Для цьо­го спе­ціаль­но виді­ля­ли­ся пев­ні дер­жав­ні при­бут­ки, або над­хо­ди­ла пря­ма дота­ція із скар­бу (див.: Без­паль­ко В. Забез­пе­чен­ня під­во­да­ми і ста­ція­ми посольсь­кої служ­би в обов’язках адміністра­ції Київсь­кої зем­лі (до 1569 р.) // Українсь­кий істо­рич­ний збір­ник (2008). — Вип. 11. — К., 2008. — С. 26–31). []
  61. Кн. Андрію Коширсь­ко­му окре­мим королівсь­ким листом також було від­да­но «… пеня­зей кап­щиз­ных и мыта, кром арги­ша, с места Киев­ско­го… что­бы он с того послов и гон­цов под­ни­мал и сам с слу­га­ми сво­и­ми выхо­ване и пожи­вене мел» (Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. — Ч. VIII. — Т. V. — С. 22–23). []
  62. Кни­га посоль­ская Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го, содер­жа­щая в себе дипло­ма­ти­че­ские сно­ше­ния Лит­вы в годы госу­дар­ство­ва­ния Сигиз­мун­да Авгу­ста (с 1545 по 1572 год) / Изда­на М.А. Обо­лен­ским и И. Дани­ло­ви­чем. — М., 1843. — С. 21–22, 28. []
  63. Борис Чер­кас від­ніс цей напад до подій 1539 р. (див.: Чер­кас Б. Політич­ні від­но­си­ни Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го з Кримсь­ким хана­том у 1533–1540 рр. // Украї­на в Цен­траль­но-Схід­ній Євро­пі (з най­дав­ні­ших часів до кін­ця ХVІІІ ст.). — Вип. 3. — Київ, 2003. — С. 126–127.). Однак, у доку­мен­тах вка­зуєть­ся, що Яблонсь­кий, слу­га кн. Воло­ди­ми­ра, був взя­тий тата­ра­ми в полон саме при вби­встві кн. Воло­ди­ми­ра Голь­шансь­ко­го, який без­пе­реч­но був живий при­найм­ні на кіне­ць 1543 р. []