ЛЮБАРТ ГЕДИ­МИ­НО­ВИЧ (†1383/84)

вели­киц князь Воло­ди­мирсь­кий і Луць­кий. Саме так Любарт титу­луєть­ся в своїй ори­гі­наль­ній, німе­ць­ко­мов­ній гра­мо­ті від
18 листо­па­да 1379 р.: «Wir groser Furste Demetyr, von den genaden gotis von Ladymir
und von Luczk»1

Про цей шлюб­но-дина­стич­ний союз літо­пи­си пові­дом­ля­ють, що весною/літом 1349 р.
«при­слалъ князь Любортъ изъ Велы­ня сво­ихъ бояръ къ кня­зю вели­ко­му Семе­ну (Воло­ди­ми­ро-Мос­ковсь­ко­му. — Гене­ограф) бити челомъ о люб­ви и испро­си­ти сест­рич­ну
его за себе оу кня­зя Костян­ти­на Ростовь­ска­го. И князь вели­кій Семенъ Ива­но­вичъ пріялъ в любовь его чело­би­тіе, пожа­ло­валъ и выдалъ свою сест­рич­ну въ Велынь»2. Зга­да­на дру­га дру­жи­на Любар­та, яку зва­ли Оль­гою, пере­жи­ла сво­го чоло­віка: вона фігу­рує, разом зі свої­ми сина­ми, в акті 1386 р.

Жена 2-я: ОЛЬ­ГА КОН­СТАН­ТИ­НОВ­НА РОСТОВ­СКАЯ (1349,1386)

ФЕДІР ЛЮБАР­ТО­ВИЧ (*1350/1353, † 26/28.8.1431)

син Любар­та-Дмит­ра Геди­мі­но­ви­ча, вели­ко­го кня­зя Воло­ди­мирсь­ко­го і Луць­ко­го, народ­же­ним від його дру­го­го шлю­бу. Його дід по матері, князь Костян­тин Васи­льо­вич
Ростовсь­кий, похо­див зі стар­шої лінії нащад­ків Все­во­ло­да «Вели­ке Гніз­до» († 1212), вели­ко­го кня­зя Воло­ди­ми­ро-Суз­дальсь­ко­го (молод­шо­го сина Юрія Дов­го­ру­ко­го, одно­го з молод­ших синів Воло­ди­ми­ра Моно­ма­ха). Бабу­ся ж по матері нале­жа­ла до іншої лінії нащад­ків Все­во­ло­да «Вели­ке Гніз­до» – була доч­кою Іва­на Дани­ло­ви­ча Кали­ти († 1340), вели­ко­го кня­зя Воло­ди­ми­ро-Мос­ковсь­ко­го. народ­жен­ня Федо­ра Любар­то­ви­ча десь до 1350/1353 р. Ціка­во, що на само­му почат­ку сво­го кня­жін­ня стар­ший син Любар­та висту­пає в дже­ре­лах з ім’ям Федо­та, а не Федо­ра. З цьо­го при­во­ду В. Соб­чук зро­бив ціка­ве спо­сте­ре­жен­ня: «За семан­ти­кою іме­на близь­кі, але не тотож­ні (пер­ше в пере­кла­ді з гре­ць­кої озна­чає «Богом даний», а дру­ге – «Божий дар»). Одне з них мог­ло бути при­уро­чене до дня народ­жен­ня, а інше – до дня хре­щен­ня. Оскіль­ки дити­ну мали хре­сти­ти на 8-й день піс­ля появи на світ, най­і­мо­вір­ні­ши­ми дня­ми народ­жен­ня й хре­щен­ня тут є кален­дар­ні пари 22 і 29 квіт­ня (св. Фео­до­ра і св. Фео­до­та) та 15 і 22 верес­ня (св. Фео­до­та і св. Фео­до­ра), в яких дру­га дата при­па­дає саме на 8-й день піс­ля пер­шої»3. У доку­мен­тах 1386 – 1393 рр. князь зветь­ся Федо­ром, а в лати­но­мов­них дже­ре­лах, почи­на­ю­чи від 1393 р. – «уль­т­ра-змен­шу­валь­ною» фор­мою цьо­го імені, Федюш­ком (незва­жа­ю­чи на вже поваж­ний вік). Мож­ли­во, це свід­чить про занад­то поклад­ли­вий та дещо наїв­ний харак­тер Любар­то­ви­ча, який, здаєть­ся, «без
бою» дав себе поз­ба­ви­ти всієї бать­ківсь­кої спад­щи­ни. У влас­них же актах князь до
кін­ця жит­тя, як і рані­ше, звав себе Федо­ром.

Піс­ля смер­ті бать­ка у 1383/1384 р. Федот-Федір Любар­то­вич, разом з дво­ма
бра­та­ми, успад­ку­ва­ли всі вели­чез­ні володін­ня Любар­та – май­же всю Волинсь­ку
зем­лю з фак­тич­ною сто­ли­цею в Луць­ку. Про це свід­чить, зокре­ма, наступ­ний запис
пере­пи­су­ва­ча у т. зв. Фло­рен­тійсь­кій псал­ти­рі від 4 серп­ня 1384 р.: «В лѣт(о) 6[8]92 писа­ны быша книг[ы сия] въ гра­дѣ Луц­ки пєрвє­го лѣт(а) по смєр­ти кня­зя вєли­ко­го Дмит­рья Кєди­ми­но­ви­ча при кня­жє­ньи дѣтии єго Фєдо­ту, Лазо­рю, Сємє­ну, при єп(и)с(ко)пѣ Луц­комь Иванѣ. Скон­ча­ны жє быша кни­гы сия м(є)с(я)ца авгус(та) въ 4 д(є)нь, на памят(ь) с(вя)т(о)го муч(єника) Єлє­фѣ­рья (…)»4.

Федір Любар­то­вич прий­няв пев­ну участь в укла­ден­ні доле­нос­ної Кревсь­кої унії між ВКЛ і Коро­ною Польсь­кою. Неза­дов­го перед шлю­бом вели­ко­го кня­зя Ягай­ла Оль­гер­до­ви­ча
з коро­ле­вою Ядві­гою (18 люто­го 1386 р.) Федір Любар­то­вич, зна­хо­дя­чись з кіль­ко­ма
інши­ми литовсь­ки­ми кня­зя­ми в Кра­ко­ві, зобов’язався перед Ядві­гою пере­бу­ва­ти в
заруч­ни­ках доти, поки Ягай­ло не вико­нає зобов’язань, прий­ня­тих в умо­ві з Ядві­гою та польсь­ки­ми пана­ми. Про цей доку­мент (нині втра­че­ний) зга­да­но в акті від 22 трав­ня 1386 р., вида­но­му в Сан­до­ми­рі: тут «Feodor Lubhard Dei gratia dux Luczensis», виїж­д­жа­ю­чи до Лит­ви з доз­во­лу коро­ле­ви Ядві­ги та польсь­ких панів – хоча і всу­переч зало­зі, в якій зостаєть­ся, – зобов’язувався повер­ну­ти­ся на кожен виклик, і обі­цяв зі всі­ма свої­ми людь­ми та володін­ня­ми збері­га­ти вір­ність коро­лю Вла­ди­сла­ву-Ягай­лу5. Зазна­чи­мо, що на печат­ці кня­зя, при­ві­шеній до цієї гра­мо­ти, було зоб­ра­же­но того само­го лева – гераль­дич­ний сим­вол, який вико­ри­сто­ву­вав на своїй печат­ці ще його бать­ко, Дмит­ро-Любарт6.

Невдо­взі новий король Польсь­кий поз­ба­вив його кра­щої части­ни бать­ківсь­кої спад­щи­ни. Най­силь­ні­шим із васалів Федо­ра Любар­то­ви­ча, який слу­жив ще Любар­ту, був князь Федір Дани­ло­вич Острозь­кий. Утім, здаєть­ся, він володів свої­ми зем­ля­ми навіть не на пов­но­му дідич­но­му (спад­ко­во­му) праві. При­найм­ні, зберіг­ся піз­ні­ший спи­сок тако­го доку­мен­та: «Се аз князь вел­кий Федор Любар­то­вич зна­е­мо чиним сим нашим листом: дались­мо кня­зю Федо­ру Дани­ле­ви­чу намест­ни­ча­ти у Остро­гу, а нам в его отчиз­ну не всту­па­ти­ся. А кто на тое посту­пит, тот уве­да­ет­ся с нами перед Богом и з его душею»15. І от 4 листо­па­да 1386 р. Вла­ди­слав-Ягай­ло, осо­би­сто пере­бу­ва­ю­чи в Луць­ку, надає кня­зю Острозь­ко­му його ж замок Острог з окру­гою на дідич­но­му праві, але вже в яко­сті пря­мо­го васа­ла коро­ля і коро­ни Польсь­кої – з обов’язком слу­жи­ти їм так само, як він здав­на слу­жив покій­но­му Любар­ту, кня­зю Воло­ди­мирсь­ко­му («quibus dictus dominus Fedor illustri principi olim domino Lubardo, duci wlodimiriensi, patruo nostro karissimo, ab antique dinoscitur servivisse»)16. Віро­гід­но, саме у зв’язку з цим актом коро­ля Федір-Федот Любар­то­вич був зобов’язаний вида­ти кня­зю Острозь­ко­му ще одну гра­мо­ту (також не дато­ва­ну): «Сє азъ кн(я)зь вєли­кий Фєдот, з бра­том сво­им Лаза­ром и Сємє­номъ и зъ мат­кою своєю Оль­гою, дали єсмо гра­мо­ту на том кн(я)зю Фєдо­ру Дань­лєєви­чу (!), штож нам нє усту­па­ти­ся у єго отчиз­ну и у єго слу­жєб­ныє, и по єго живо­тє што дасть цєрк­вам и кому нь што дасть, нам в то нє всту­па­ти­ся. А кто на тоє посту­пить, тот увѣ­даєт­ся с нами пєрєд Богомъ и зъ єго душєю»17. Як бачи­мо, в цьо­му доку­мен­ті «князь вели­кий Фєдот» про будь-яку залеж­ність від себе кня­зя Острозь­ко­го вже не зга­дує. Біль­ше того, пере­бу­ван­ня Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла в про­він­цій­но­му Луць­ку про­тя­гом аж двох тиж­нів – при­найм­ні, з 23 жовтня до 4 листо­па­да 1386 р.18, – скоріш за все, мало на меті про­ве­ден­ня тут якоїсь важ­ли­вої політич­ної акції. Такою акцією, напевне, було відібран­ня від Любар­то­ви­чів най­знач­ні­шої части­ни їхньої «отчи­ни» і фак­тич­ної сто­ли­ці – Луць­ка. В будь-яко­му випад­ку, це ста­ло­ся в період між 22 трав­ня 1386 та 11 серп­ня 1387 р. (див. ниж­че), а кра­щої наго­ди для цьо­го, ніж три­ва­ле пере­бу­ван­ня в Луць­ку само­го коро­ля, про­сто не було. Ми поді­ляє­мо дум­ку, що тоді ж Вла­ди­слав-Ягай­ло при­зна­чив своїм пер­шим наміс­ни­ком Луць­ким зга­да­но­го кня­зя Федо­ра Острозь­ко­го. Збе­ре­гла­ся його при­сяж­на гра­мо­та з цьо­го при­во­ду, щоправ­да, неда­то­ва­на: «Сє язъ Фєдоръ Даниль­євичь и съ бра­томъ сво­имъ Миха­и­ломъ дала єсва прав­ду гос­по­дарєви нашє­му вєли­ко­му вєли­ко­му коро­лю Поль­ско­му, Литов­ско­му дѣди­чу и Рус­ко­му, иных мно­гихъ зємль гос­по­дарєви. Оспо­дарь мой вєли­кий король дал ми намѣст­ни­ча­ти у Луць­ску, и съ єго руки сѣлъ єсмь (…) А слу­ша­ти ми гос­по­да­ря своє­го вєли­ко­го коро­ля во всємъ, как ми повє­лить, и боя­ти­ся мя єго какъ Б(ог)а (…) А горо­да Луць­ска блю­сти ми, а нико­му нє дати, алижь оспо­дарь мо[й] вєли­кий король
воз­мєть, коли усхочєть (…)»19.
Сло­ва, виді­лені кур­си­вом, ціл­ком мож­на роз­гля­да­ти як свід­чен­ня того, що Вла­ди­слав-Ягай­ло при­зна­чив кня­зя Острозь­ко­го наміс­ни­ком Луць­ким, так би
мови­ти, лише на «пере­хід­ний період» – вва­жа­ю­чи, що замі­на пра­во­слав­но­го кня­зя-
суве­ре­на відра­зу на польсь­ко­го ста­ро­сту була б занад­то ризи­ко­ва­ною (саме таку
політи­ку король здійс­ню­вав і на вищо­му рів­ні: у 1388 р. він про­го­ло­сив «зверх­нім
кня­зем» Лит­ви бра­та Ски­ри­гай­ла, а вже у 1389 р. при­зна­чив до Віль­ни поля­ка – ге-
нераль­но­го ста­ро­сту Литви20). І дійс­но, хроніка Длу­го­ша під 1388 р. пові­дом­ляє, що
Вла­ди­слав-Ягай­ло, «звер­нув­ши по дорозі до Луць­ка, від­дав у володін­ня замок Луцьк
разом з цілою належ­ною до ньо­го дов­кіль­ною зем­лею каш­те­ля­ну сан­до­мирсь­ко­му
Кше­сла­во­ві з Куро­звонк, аби ним управ­ляв у імені влас­но­му та Королів­ства Польського»21. Напевне, мова йде про поїзд­ку коро­ля до Луць­ка в січ­ні 1388 р. (відо­мий його акт, вида­ний тут 27 січня22.

15. З луць­ких акто­вих книг (XLV.610): Юрьев П. Острож­ская ста­ри­на. – Вар­ша­ва,
1941. – Ч. 1 // Острозь­кий дер­жав­ний істо­ри­ко-куль­тур­ний запо­від­ник. Фон­ди. КП
15905. С. 15 (цитує­мо за: Улья­новсь­кий В. Князь Василь-Костян­тин Острозь­кий: іс-
торич­ний порт­рет у гале­реї пред­ків та нащад­ків.– К., 2012. – С. 123, прим. 40).
16. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – Lwów, 1887. – T.
I. – S. 5-6, nr V (за офі­цій­ним спис­ком близь­ко 1540 р., але з варіан­та­ми ори­гі­на­лу).
17. Там само. – S. 8, nr VIII (за офі­цій­ним спис­ком близь­ко 1540 р.).
18. Gąsiorowski A. Itinerarium króla Władysława Jagiełły. 1386 – 1434. – Warszawa,
1972. – S. 29.
19. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – К., 1928. – Т. I. – С. 29-30, № 15 (за ори­гі­на­лом).
20. Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa,
2009. – Ks. 10. – S. 223, 228, 247.
21. Там само. – S. 224.
22. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – С. 36-37, № 19 (за ори­гі­на­лом). Нато­мість,
М. Гру­шевсь­кий вва­жав 1388 р. немож­ли­вим: «Але в сім році Луцьк мусів нале­жа­ти
уже Вито­вту, й про надан­нє Луць­ка Кше­сла­ву в сім році не може бути мови. Мог­ло се
ста­ти ся хиба скор­ше – десь в р. 1386 – 1387 при­пу­стім, або піз­ні­ше, по утечі Вито­вта,
в р. 1390 – 2, коли, розу­мієть ся не при­пус­ка­ти, що Длу­гош про­сто помил­кою при­плу-
тав сюди того Кше­сла­ва» (Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси. – К., 1993 [К.-Львів,
1907]. – Т. IV. – С. 472). Але твер­джен­ня Гру­шевсь­ко­го про те, ніби­то Віто­вт володів
Луць­ком уже в 1387 р., зас­но­ване лише на пові­дом­лен­ні піз­ньої Хроніки Бихов­ця
(1520_х рр.), яке явно помил­ко­во вмі­ще­но серед подій 1386 р.: «А кн(я)зь вели­кии
Витолт, будучи на Луц­ку, змо­вит доч­ку свою княж­ну Зоф­фею за вели­ко­го кн(я)зя
Васи­ля Дмит­ро­ви­ча мос­ков­ско­го» (Міхаль­чук Г. Новы спіс агуль­над­зяр­жаў­на­га
лета­пі­сан­ня Вяліка­га Княст­ва Літоўска­га, Рус­ка­га і Жамойц­ка­га і яго суад­но­сі­ны
з «Хроні­кай Быхаўца»// Бела­рус­кі Гіста­рыч­ны Збор­нік – Białoruskie Zeszyty
Historyczne. – Бела­сток, 2016. – Т. 45. – С. 229 (недав­но від­кри­тий кири­лич­ний
Вавельсь­кий спи­сок 2_ї поло­ви­ни XVI ст.); ПСРЛ. – М., 1975. – Т. XXXII. – С. 145
(піз­ній спи­сок, транслі­те­ро­ва­ний польсь­кою лати­ни­цею). Гру­шевсь­кий вва­жає, що
вка­за­на шлюб­на уго­да була укла­де­на під час втечі Васи­ля Мос­ковсь­ко­го з Орди через
Поділ­ля, а до Моск­ви Василь повер­нув­ся 19 січ­ня 1388 р. (с. 471). Однак сам Віто­вт
у своє­му «Меморіалі» свід­чив, що якийсь пре­тен­дент з-за кор­до­ну – явно Василь
Мос­ковсь­кий, – сва­тав­ся до його доч­ки вже піс­ля Люб­лінсь­ко­го з’їзду (Ліц­кевіч А.
«Мема­ры­ял Вітаўта» – пер­шая хроніка Вяліка­га княст­ва Літоўска­га // Бела­рус­кая
дум­ка. – 2009. – № 2. – С. 95), який від­був­ся напри­кін­ці трав­ня 1389 р. (див. ниж­че).
За Длу­го­шем, Кше­слав отри­мав Луцьк під час осо­би­сто­го пере­бу­ван­ня Вла­дис­ла-
ва-Ягай­ла в Луць­ку. Про­тя­гом же 1387 р. король у Луць­ку вза­галі не був (Gąsiorowski
A. Itinerarium króla Władysława Jagiełły. – S. 30). Навряд чи він міг їзди­ти туди в січ­ні
1388 р. (без­за­пе­реч­ний факт), не маю­чи там якоїсь важ­ли­вої спра­ви – а такою і було
при­зна­чен­ня ста­ро­стою Луць­ким польсь­ко­го пана. Про інші вер­сії щодо хро­но­ло­гії
луць­ких урядів Кше­сла­ва з Куро­звонк та кня­зя Федо­ра Острозь­ко­го див.: Urzędnicy
dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku. – Kórnik, 2007. – T. III. – Zeszyt 5. – S.
93-94. Упо­ряд­ник, M. Wolski, ста­вить на пер­ше міс­це Кше­сла­ва, на дру­ге – Федо­ра
Острозь­ко­го. Ми ж пере­ко­нані, що послі­дов­ність має бути іншою: окрім істо­рич­ної
логіки (див. основ­ний текст), не мож­на ігно­ру­ва­ти той факт, що хро­но­ло­гія Длу­го­ша
в дано­му випад­ку під­твер­джуєть­ся доку­мен­таль­ним іті­не­рарієм Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла.
Ю. Борей­ша, який також прий­має при­зна­чен­ня кня­зя Острозь­ко­го наміс­ни­ком
Луць­ким у 1386 р., вва­жає, що він був таким і під час вида­чі в Луць­ку поруч­ної гра-
моти за Олех­на 10.10.1388 р. «Гра­мо­та вида­на в Луць­ку, а ім’я Федо­ра Дани­ло­ви­ча
розта­шо­ва­но на пріо­ри­тет­но­му пер­шо­му міс­ці серед пред­став­ни­ків волинсь­ко­го но-
білі­те­ту, що свід­чить на користь пере­бу­ван­ня його в місті як голов­ної у ньо­му осо­би»
(Борей­ша Ю. Волын­ские моне­ты Фёдо­ра Любар­то­ви­ча… – С. 20-21). Така дум­ка є
досить логіч­ною; але вона акту­аль­на скорі­ше для пер­шої поруч­ної гра­мо­ти за Олех­на Дмит­ро­ви­ча, яка була вида­на в Луць­ку 12 жовтня 1387 р. (Codex epistolaris saeculi
decimi quinti. – [T. I] / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia.
– Cracoviae, 1876. – T. II. – P. 12 (копія з тек Нару­ше­ви­ча); у 1387 р. 12 жовтня дійс­но
при­па­да­ло на суб­о­ту). Гра­мо­та ж від 10 жовтня 1388 р. (Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти.
– С. 42, № 22) є лише ско­ро­че­ним під­твер­джен­ням акта 1387 р., і тому змі­на в ній по-
ряд­ку свід­ків, через усу­нен­ня кня­зя Острозь­ко­го з наміс­ництва Луць­ко­го на почат­ку
1388 р., була б ціл­ком недо­реч­ною. Щодо наміс­ництва Кше­сла­ва, то Ю. Борей­ша,
запе­ре­чу­ю­чи хро­но­ло­гію Длу­го­ша, при­пус­кає, що воно мог­ло мати міс­це в період
гро­ма­дянсь­кої вій­ни 1390 – 1392 рр., під час від­сут­но­сті Федо­ра Острозь­ко­го, який
брав актив­ну участь у обо­роні Віль­ни восе­ни 1390 р. (Борей­ша Ю. Волын­ские моне­ты
Фёдо­ра Любар­то­ви­ча… – С. 22.

Федір Любар­то­вич, здаєть­ся, зми­ри­вся зі втра­тою Луць­ка без будь-яко­го серй­оз­но­го супро­ти­ву; при­найм­ні, дже­ре­ла про це нічо­го не пові­дом­ля­ють. Вла­ди­слав-Ягай­ло зали­шив дво­юрід­но­му бра­ту його бать­ківсь­ку сто­ли­цю, Воло­ди­мир-Волинсь­кий, і той про­до­в­жив вір­но слу­жи­ти коро­лю. Так, 11 серп­ня 1387 р. князь Федір Воло­ди­мирсь­кий («Fedario de Ladomi[ri]a»), разом з Віто­втом та кіль­ко­ма інши­ми литовсь­ко-русь­ки­ми кня­зя­ми, його «бра­та­ми (fratribus)», від імені Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла пору­чи­лись перед гали­ць­ким воє­во­дою Бене­дик­том у тому, що король буде дер­жа­ти його в мило­сті, та обі­ця­ли захи­ща­ти його від всі­ля­ких нападок25. Ці князі були вислані Вла­ди­сла­вом-Ягай­лом на про­хан­ня дру­жи­ни, коро­ле­ви Ядві­ги, яка з польсь­ким війсь­ком так і не змог­ла здо­бу­ти Галич, що нале­жав тоді Угорсь­кій короні. Отри­мав­ши ж від Віто­вта гаран­тії без­пе­ки, Бене­дикт здав Галич26. Про­тя­гом наступ­них п’яти років Федір Любар­то­вич про­до­в­жу­вав зали­ша­ти­ся в добрих від­но­си­нах з Вла­ди­сла­вом-Ягай­лом. Відо­мо, що 1392 р. у Льво­ві було замо­в­ле­но війсь­ко­ве спо­ряд­жен­ня – части­ну зброї («szosl») та рука­ви­ці («manicis»), – для кня­зя Федюш­ка («pro duce Feduszcone»), за які 6 верес­ня наступ­но­го року в Кра­ко­ві, за дору­чен­ням само­го коро­ля, його під­скар­бій випла­тив 2½ мар­ки (гривні)27.

25. Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Cracoviae, 1882. – Т. VI. – P. 13, nr XXXV (ори­гі­нал).
26. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – T. II / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Cracoviae, 1891. – T. XII. – P. 12-13, nr 11 (ори­гі­наль­ний
акт Ягай­ла Бене­дик­ту від 14 жовтня 1387 р.).
27. Rachunki dworu króla Władysława Jagiełły i królowej Jadwigi z lat 1388 do 1420 / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Cracoviae, 1896. – Т. XV. – P. 165; Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków oraz innych potomków Lubarta-Fedora Olgerdowicza X. Ratneńskiego. – Lwów, 1906. – T. I. – S. 50 (помил­ко­во вва­жає Федюш­ка сином Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча).

На почат­ку 1393 р. Віто­вт силою зброї при­ду­шив «не послу­шан­ние» Кори­бу­та-Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча, кня­зя Нов­го­род-Литовсь­ко­го і Сіверсь­ко­го. Само­го Кори­бу­та було захопле­но в полон, а його володін­ня кон­фіс­ко­ва­но. Русь­ку части­ну цих володінь
ста­но­ви­ла пів­ден­на Сівер­щи­на – Нов­го­ро­док-Сіверсь­кий, Чер­ні­гів і Труб­чевськ (тоді
як Брянськ, Ста­ро­дуб, Рильськ і Путивль у 1390-х рр. нале­жа­ли іншим князям)45.
Її й вирі­ше­но було нада­ти Федо­ру Любар­то­ви­чу, але вже не в яко­сті пов­но­цін­но­го уділь­но­го князів­ства, а лише тимча­со­во­го «дер­жан­ня», фак­тич­но наміс­ництва, навіть не на по-жит­тєво­му праві. Викли­ка­ний до польсь­кої Віс­ли­ці Любар­то­вич видав тут дві гра­мо­ти при­близ­но ана­ло­гіч­но­го змісту, латинсь­ку і русь­ку. В латинсь­кій, дато­ваній 23 трав­ня 1393 р., він титу­луєть­ся «Feodorus, Dei gratia dux Wlodimiriensis»; князь обі­цяє нада­ну йому коро­лем Вла­ди­сла­вом і коро­ле­вою Ядві­гою «terram suam Severiensem» зі всим, «згід­но честі нашої князівсь­кої дер­жа­ти, управ­ля­ти, обері­га­ти (iuxta honorem nostrum ducalem tenere, gubernare, tueri)», при­рі­ка­ю­чи вір­ність коро­лю, коро­леві й короні Польській46. Русь­ка гра­мо­та, дато­ва­на лише 1393 р. без дня,
є знач­но корот­шою: «Мы, князь Фєдоръ Любор­то­вич, знає­мо чинимъ (…) ажє г(о)
с(по)д(а)рь нашь король Пол­ский, Литов­ский и Рус­кий, иныхъ зємль г(о)с(по)д(а)рь, нашь милый брат, и єго королє­вая, Б(ож)ьє м(и)ло(о)сти Ядви­га, жяло­ва­ли мя и дали ми зєм­лю до своєй воли на имя Сѣвєр­скую со всѣ город­ми, со всѣ­ми ужит­ки. Про то слю­бую и слю­би­ли єсмо нашо­му г(о)с(по)д(а)рю кро­лю Вло­ди­сла­ву прє­жє напи­са­но­му, и єго кролєвой Ядвизѣ, и єго дѣтємъ, ихъ намѣст­комъ, слу­жи­ти, вѣр­ну
быти й послуш­ну с тымъ со всѣмъ, чи[мъ] мя жяло­ва­ли, а про­ти­ву имъ ник­ды нє быти ни однымъ вєрє­мянємъ, бозо (!) л(є)сти й бєз хит­ро­сти (…)»47 У пом’яннику князів дав­ньої Чер­ні­гівсь­кої зем­лі, що зберіг­ся в скла­ді київсь­ко­го Вве­денсь­ко-Печерсь­ко­го пом’янника56, зустрі­чає­мо аж двох Любар­то­ви­чів: «Кн(я)з(я): Ива­на Любор­то­ви­ча. и Кн(я)гиню єго Марію», а через два імені й «Кн(я)з(я): Фєо­до­ра Любортовича»57. У ана­ло­гіч­но­му, але піз­ні­шо­му й сут­тєво ско­ро­че­но­му Любе­ць­ко­му сино­ди­ку збе­рег­ло­ся ім’я лише «Кн(я)зя Иоан­на любортовича»58.

47. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – С. 50-51, № 27 (за ори­гі­на­лом). До речі, саме
в гра­мо­тах 1393 р. впер­ше фігу­рує тер­мін «Сіверсь­ка зем­ля» у його пря­мій фор­мі.
Дещо рані­ше (1382 і 1388 рр.) дже­ре­ла зга­ду­ють при­к­мет­ни­ко­ву фор­му «Сіверсь­кий».
48. Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси. – Т. IV. – С. 135, прим. 2, с. 169.
56. Про ньо­го див.: Келем­бет С. Пом’янники (сино­ди­ки) князів Чер­ні­гівсь­кої зем­лі
як істо­ричне дже­ре­ло // Сіве­рянсь­кий літо­пис. – 2016. – № 6. – С. 26-29.
57. Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерсь­кої лаври
/ Упо­ряд­ку­ван­ня та вступ­на стат­тя О. Кузь­му­ка // Лаврсь­кий аль­ма­нах. – К., 2007.
– Спе­цви­пуск 7. – С. 19.
58. Сино­дик Любец­ко­го Анто­ни­ев­ско­го мона­сты­ря. – Чер­ни­гов, 1902. – Л. 21.

Федір Любар­то­вич, гру­бо обра­же­ний чи то відібран­ням Воло­ди­ми­ра, чи то Чер­ні­го­ва, поро­зу­мів­ся з іншою «жерт­вою» Ягай­ла та Віто­вта – молод­шим бра­том коро­ля Швит­ри­гай­лом, який у 1396/97 р. втік до Сілезії, а потім до Угорщини62. Звід­ти оби­д­ва вигнан­ці спро­бу­ва­ли нав’язати зно­си­ни з голов­ним воро­гом Поль­щі та Лит­ви – Тев­тонсь­ким орде­ном у Прус­сії. 28 січ­ня 1398 р. вели­кий магістр орде­ну від­по­ві­дав кня­зям Боле­сла­ву-Свит­ри­гай­лу Оль­гер­до­ви­чу та Федюш­ку Любар­то­ви­чу («Feduskone Lubarden soen»), вигна­ним із Лит­ви, які про­си­ли його про допо­мо­гу, що окре­мого посоль­ства до них висла­ти не може, але вони можуть поро­зу­міти­ся з орденсь­ким посоль­ством, яке зараз пере­бу­ває у коро­ля Угорського63. Однак реаль­но допо­ма­га­ти литовсь­ким вигнан­цям, мабуть, вели­кий магістр намі­ру не мав. Невдо­взі Тев­тонсь­кий орден роз­по­чав пере­го­во­ри з Віто­втом; 23 квіт­ня між ними було укла­де­но попе­ред­ню, а 12 жовтня – постій­ну, Салінсь­ку мир­ну угоду64. Через це Швит­ри­гай­ло у тому ж 1398 р. поми­ри­вся з Віто­втом, який його «оса­див
у Поль­щі (location in Polonia)»65.

62. Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. – М., 2015. – С. 132.
63. Codex diplomaticus Prussicus. – Konigsberg, 1861. – Bd. 6. – S. 61-62, № LVII (за сучас­ним спис­ком); Codex epistolaris Vitoldi… – P. 50, nr CLXX (польсь­ка реге­ста; але тут вка­за­но, що в німе­ць­ко­му видан­ні «Fedirskone» над­ру­ко­ва­но помил­ко­во, оскіль­ки «в regestrancie вираз­но стоїть: Feduskone»).
64. Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów… – Wilno, 1860. – Т. I. – S. 313-315, nr 694, 695.
65. Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – Varsaviae, 1985. – Liber X. – P. 221; Długosz J. Roczniki… – Warszawa, 2009. – Ks. 10. – S. 288-289. Ця звіст­ка запи­са­на під 1397 р., без­по­се­ред­ньо перед опи­сом пер­шо­го похо­ду Віто­вта про­ти татар. Вона слу­жить додат­ко­вим аргу­мен­том на користь право­ти тих дослід­ни­ків, які пере­но­си­ли цей похід (згід­но з хронікою т. зв. Посіль­ге) на 1398 р. Швит­ри­гай­ло брав участь і в битві на Вор­склі 12 серп­ня 1399 р. (там само, s. 297).

Почи­на­ю­чи з 1411 р., як рези­ден­ції Федо­ра Любар­то­ви­ча постій­но зга­ду­ють­ся гали­ць­кі Жидачів96 і Стрий97 – попе­ред­ні дер­жан­ня Швит­ри­гай­ла. Звід­си ще К. Стад­ні­ць­кий мір­ку­вав так: «Оскіль­ки обій­няв (Швит­ри­гай­ло. – С. К.) піз­ні­ше зем­лю Сіверсь­ку, вис­но­вок досить при­род­ній, що перей­няв­ши її від Федо­ра Любар­то­ви­ча, дав йому в замі­ну ту зем­лю (Жида­чівсь­ку. – С. К.)»98. Ми поді­ляє­мо логіч­ність цієї дум­ки з тим уточ­нен­ням, що Федір Любар­то­вич, скоріш за все, від­сту­пив своє
Нов­го­род-Сіверсь­ке «дер­жан­ня» Швит­ри­гай­лу при­близ­но тоді ж, коли остан­ній
у 1406 р. отри­мав сусід­ні Брянськ і Стародуб99. Зви­чай­но, це не мог­ло ста­ти­ся без відо­ма або й іні­ціа­ти­ви Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла, оскіль­ки Жида­чівсь­кий та Стрийсь­кий повіти були не пов­но­цін­ни­ми (суве­рен­ни­ми) «уді­ла­ми», а лише по-жит­тєви­ми «дер­жан­ня­ми» най­б­лиж­чих роди­чів коро­ля Польсь­ко­го.

97. Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego // Archiwum
Komisji Historycznej. – Kraków, 1919. – Т. XII. – Cz. I. – S. 156 (реге­ста акту 1423 р.).
98. Stadnicki K. Synowie Gedymina. – Lwów, 1853. – T. II. – S. 170.
99. Нов­го­ро­док-Сіверсь­кий точ­но вхо­див до скла­ду дру­го­го сіверсь­ко­го уді­лу
Швит­ри­гай­ла, отри­ма­но­го ним у 1420 р. (Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – Varsaviae, 2000. – Liber XI. – P. 87; Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 11. – S. 90 (під 1418 р.))

Пер­ша піс­ля 1398 р. пря­ма звіст­ка про Федо­ра Любар­то­ви­ча від­но­сить­ся до
1405 р. 9 серп­ня або 13 верес­ня вка­за­но­го року король Вла­ди­слав-Ягай­ло, пере-
бува­ю­чи у польсь­ко­му Сан­до­ми­рі, на про­хан­ня Кипріа­на, мит­ро­по­ли­та Київсь­ко­го,
Гали­ць­ко­го і всієї Русі, а також «най­я­с­ні­ших князів Семе­на Лугве­на та пана Федюш­ка Любар­то­ви­ча, братів наших улюб­ле­них» (у без­гра­мот­но­му латинсь­ко­му пере­кла­ді русь­ко­го ори­гі­на­лу – «illustrium principum Siemyon Lochwiena et domini Fieduska Lubartowicza, fratribus nostris dilectis»), під­твер­див пра­во­слав­но­му хра­му св. Іоан­на у Пере­ми­шльсь­ко­му вла­диц­тві (єпар­хії) – Афа­на­сію вла­ди­ці Пере­ми­шльсь­ко­му і його наступ­ни­кам, – пра­ва на села у Пере­ми­шльсь­ко­му та Сам­бірсь­ко­му повітах; зга­дані осо­би пер­ши­ми і засвід­чи­ли королівсь­кий акт100. Мабуть, у цей час Федюш­ко Любар­то­вич був ще кня­зем Нов­го­род-Сіверсь­ким, при­ї­хав­ши до Поль­щі в яко­сті королівсь­ко­го гостя. В цьо­му плані вар­то зазна­чи­ти, що зга­да­ний разом з ним Семен-Лугвен Оль­гер­до­вич також був при­їж­д­жим із ВКЛ – кня­зем Мсти­славсь­ким. Пере­бу­ван­ня Федо­ра Любар­то­ви­ча на русь­ких зем­лях Польсь­ко­го королів­ства про­тя­гом 1-ї тре­ти­ни XV ст. – це тема окре­мої об’ємної робо­ти. Тут зазна­чи­мо лише, що про­тя­гом всьо­го цьо­го періо­ду князь, схо­же, не втра­чав надії на повер­нен­ня бать­ківсь­ких володінь. Зокре­ма, відо­мий акт Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла від 10 черв­ня 1423 р., вида­ний коро­лем у Дро­го­би­чі «ad relationem inslyti ducis (за подан­ням сла­вет­но­го кня­зя) Feduskonis Wlodimiriensis et Strioviensis»101. Як зазна­чив О. Хале­ць­кий, «титул його, тут пода­ний, з’ясовує не тіль­ки, що осе­ред­ком його там­теш­ньо­го (гали­ць­ко-русь­ко­го. – С. К.) уді­лу був Стрий, але дово­дить також, що не зрі­кав­ся своїх пре­тен­зій до Воло­ди­ми­ра, яким міг дати вира­жен­ня навіть на доку­мен­ті королівському»102. І дійс­но, напри­кін­ці сво­го жит­тя, у 1431 р., Федір-Федюш­ко Любар­то­вич зно­ву опи­ни­вся на рід­ній Волині, прий­няв­ши участь у поході коро­ля Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла про­ти його бра­та Швит­ри­гай­ла – ново­го вели­ко­го кня­зя Литовсь­ко­го. Під час цьо­го похо­ду, 25/26 лип­ня, було прий­ня­то важ­ли­ве рішен­ня: «місто Воло­ди­мир з його окру­гою (districtu) Вла­ди­слав король кня­зю Федуш­ці (duci Fyeduschkoni), а саме бра­та­ни­чу своє­му рід­но­му, але схиз­ма­ти­ку обря­ду Русь­ко­го, надає і запи­сує». Щоправ­да, радість ста­ро­го кня­зя мав затьма­рю­ва­ти той факт, що бук­валь­но за день-два до надан­ня поля­ки, без супро­ти­ву коро­ля, спа­ли­ли місто Воло­ди­мир з багатьма селами103. Тому навряд чи воли­ня­ни радо зустрі­ли сво­го «отчи­ча», при­зна­че­но­го з табо­ру жор­сто­ко­го воро­га. Мож­ли­во, всі ці пере­жи­ван­ня, вра­хо­ву­ю­чи дуже похи­лий вік кня­зя – близь­ко 80 років (!), – і при­зве­ли до того, що вже через міся­ць, під час обло­ги Луць­ка, «новий ста­рий» князь Воло­ди­мирсь­кий пішов із жит­тя. Длу­гош, між
опи­сом подій 26 та 28 серп­ня 1431 р., свід­чить: «Помер тими дня­ми князь Федуш­ко
Русин (dux Fyedusko Ruthenus), рід­ний пле­мін­ник (nepos germanus) Вла­ди­сла­ва
коро­ля, всі скар­би, клей­но­ди, коней, оде­жі, володін­ня дідич­ні (bonisque hereditariis) та всі­ля­кі стат­ки Вла­ди­сла­ву коро­лю запо­вів­ши, що все те Вла­ди­слав король вої­нам своїм мило­сти­во (щед­ро) розподілив»104. Що сто­суєть­ся подвій­ної вказів­ки Длу­го­ша на те, що Федюш­ко був пле­мін­ни­ком Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла, то вона, без­сум­нів­но, є помил­ко­вою.

102. Halecki O. Z Jana Zamojskiego inwentarza archiwum koronnego. – Cz. I. – S. 156.
103. Dlugossii J. Annales seu Cronicae incliti Regni Poloniae. – Varsaviae, 2001. – Liber XI-XII. 1431 – 1444. – P. 27; Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 11-12. – S. 34.
104. Dlugossii J. Annales… – Liber XI-XII. – P. 36; Długosz J. Roczniki… – Warszawa,
2009. – Ks. 11-12. – S. 44 (тут латинсь­ке «nepos», яке має зна­чен­ня «онук» або «пле-
мін­ник», явно помил­ко­во пере­кла­де­но як «онук»).

Дея­кі унікаль­ні відо­мо­сті про роди­ну Федо­ра-Федюш­ка Любар­то­ви­ча містить
пом’янник, який за певни­ми спе­ци­фіч­ни­ми озна­ка­ми (рід­кіс­ні іме­на та пріз­вись­ка)
нале­жав Спа­со-Пре­об­ра­женсь­ко­му мона­сти­рю біля Ста­ро­го Сам­бо­ра у Пере­ми­шльсь­кій зем­лі (суч. с. Спас Ста­ро­сам­бірсь­ко­го р-ну Львівсь­кої обл.)107. «А сей упис Кня­зя
Федуш­ча­ка Любор­то­ви­ча. [П]омяни Г(оспод)и д(у)ша раб сво­их, кня­зя Фео­д­ра Любор­то­ви­ча кня­ги­ню єго Настасіа (далі ряд імен, що не під­ля­га­ють іден­ти­фіка­ції. – С. К.). А се князь упи­сал своя мит­ро­по­ли­ты (далі ряд імен мит­ро­по­ли­тів XIV – почат­ку XV ст. – С. К.). Помя­ни Г(оспод)и бл(а)говѣрняго Кня­зя Про­ко­піа Лево­ни­ды. Васілі­сы. Любар­та име­нем Димит­рїя и кня­ги­ню єго Гро­фи­на. Іоана. Лазо­ря Семи­о­на Семи­о­на: Лва. Олги (…)»108.

107. Миць­ко І. Пра­во­ві під­ста­ви володін­ня кня­зем Любар­том спад­щи­ною Рома­но-
вичів // Ста­рий Луцьк. – Луцьк, 2009. – Вип. V. – С. 34-35. Цей пом’янник було вияв­ле­но А. Пет­ру­ше­ви­чем у скла­ді обкла­ди­нок до двох кни­жок, а у 2005 р. рестав­ро­ва­но.
108. Миць­ко І. Мона­стирсь­кі пом’яники про поход­жен­ня кти­то­ра Унівсь­ко­го мо-
насти­ря кня­зя Федо­ра Любар­то­ви­ча // Стат­ті, напи­сані піс­ля вигнан­ня з Інсти­ту­ту украї­нознав­ства НАН Украї­ни. – Львів, 2000. – С. 3-4.

Дру­жи­на його, напев­но, помер­ла ще за жит­тя чоло­віка, так і не наро­див­ши йому спад­коєм­ців. Це вип­ли­ває з пові­дом­лен­ня Длу­го­ша про перед­смерт­ний теста­мент кня­зя Федюш­ка, яким він запи­сав всі свої володін­ня та май­но коро­лю Вла­ди­сла­ву-Ягай­лу. Щоправ­да, піз­ня тра­ди­ція князів Сан­гуш­ків про­го­ло­шу­ва­ла цей рід нащад­ка­ми Любар­та, хоча існу­ва­ла й пара­лель­на тра­ди­ція про їхнє поход­жен­ня від Оль­гер­да. Однак ще Ю. Вольф довів, що Сан­гуш­ко був сином Федо­ра Ольгердовича109, а жод­них сум­нівів у цьо­му не зали­шає акт кня­зя Семе­на Рома­но­ви­ча Кобринсь­ко­го (який зве кня­зя Сан­гуш­ка Федь­ко­ви­ча своїм дядьком)110. Даний факт визна­вав і З. Л. Рад­зі­мінсь­кий; однак без­діт­но­го кня­зя Федюш­ка 1431 р., як ми бачи­ли, він також «зро­бив» сином Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча! Нато­мість, сина­ми Федо­ра Любар­то­ви­ча Рад­зі­мінсь­кий вва­жав князів Андруш­ка і Мить­ка, які напри­кін­ці 1430-х рр. зга­ду­ють­ся у Кроп­ці – одно­му з гали­ць­ко-русь­ких дер­жань Любартовича111. Насправ­ді ж це твер­джен­ня є без­до­ка­зо­вим (реаль­но Андруш­ко й Мить­ко, оче­вид­но, похо­ди­ли з роду Острозь­ких). Немає жод­них натя­ків на існу­ван­ня нащад­ків Федо­ра Любар­то­ви­ча і в гали­ць­ких пом’янниках, як через непо­ро­зу­мін­ня вва­жа­ли К. Стадніцький112 та І. Мицько113.

109. Wolff J. Ród Gedimina. – Kraków, 1886. – S. 119-120.
110. Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie. – Lwów, 1890. – T. III. – S. 10-11.
111. Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków… – T. I. – S. 28-38.
112. Зас­но­ву­ю­чись на запи­сах Уневсь­ко­го пом’янника, він при­пи­су­вав Федо­ру
Любар­то­ви­чу чис­лен­них нащад­ків, ніби­то здріб­ні­лих та ціл­ком забу­тих історією
(Stadnicki K. Synowie Gedymina. – Lwów, 1853. – T. II. – S. 171-172). Однак ще
Ю. Вольф вка­зав, що в пом’яннику мова мала йти не про нащад­ків, а про пред­ків та
роди­чів кня­зя (Wolff J. Ród Gedimina. – Kraków, 1886. – S. 76).
113. Миць­ко І. Мона­стирсь­кі пом’яники про поход­жен­ня кти­то­ра Унівсь­ко­го мона­сти­ря кня­зя Федо­ра Любар­то­ви­ча. – С. 3-4 (комен­ту­ю­чи цито­ва­ний запис у пом’яннику Сам­борсь­ко­го мона­сти­ря, автор пише, ніби­то це був «Упис нена­зва­но­го по імені сина кня­зя»), 5, прим. 17.

Жена: АНА­СТА­СИЯ.

Без­дет­ный ?

ІВАН ЛЮБАР­ТО­ВИЧ

Князь Іван Любар­то­вич, разом з дру­жи­ною Марією, поми­нав­ся також і в князівсь­ких сино­ди­ках Сіверсь­кої зем­лі (див. вище). За дея­ки­ми дани­ми, він постриг­ся у чер­нец­тво в Холмсь­ко­му мона­сти­рі; при­найм­ні, його ім’я було вне­сене і до там­теш­ньо­го пом’янника. Про це свід­чив у своїй книзі, впер­ше опуб­лі­ко­ваній 1646 р., Якоб Суша – насто­я­тель Холмсь­ко­го мона­сти­ря, піз­ні­ше
уніатсь­кий єпис­коп Холмсь­кий. За його дани­ми, до Холмсь­ко­го пом’янника «sam
ręką swą wpisał się W. Xiąże Lubart Theodorus z potomstwem y z przodkami swymi. A między nimi Kapłan ieden naszego nabożeństwa Theodatus, Zakonnik Reguły naszey Ionasz Lubartowicz, Zakonniczka zaś Imieniem Anna są wpisani»114. Гадає­мо, в ори­гі­налі Холмсь­ко­го пом’янника мав чита­ти­ся заго­ло­вок на зра­зок «А се упис вели­ко­го кня­зя Фео­до­ра Любар­то­ви­ча» або «Родъ кня­зя Фео­до­ра Любар­та». Далі ж було вне­се­но ім’я само­го кня­зя, з вла­сти­вою лише для Любар­то­ви­ча фор­мою Фео­дот, «Theodatus», та його най­б­лиж­чих роди­чів. При­найм­ні, саме таку «кон­струк­цію» ми зустрі­чає­мо в Сам­бірсь­ко­му, а також Унівсь­ко­му пом’янниках. Зви­чай­но, князь
Фео­дот не міг бути свя­ще­ни­ком (Kapłan), як гово­рить Суша. А тому і його вказів­ку
про чер­нец­тво (zakonnik) Іва­на Любар­то­ви­ча теж слід поста­ви­ти під сум­нів, тим
біль­ше, що в сіверсь­ких пом’янниках чен­цем цей князь не назва­ний. Анна, мож­ли­во,
була сест­рою Любар­то­ви­чів – незна­ною з інших дже­рел доч­кою Дмит­ра-Любар­та.

114. Susza I. Phoenix redivivus… – Zamość, M. DC. XL VI. – S. 27 (помил­ко­во 72).

СЕМЕН ЛЮБАР­ТО­ВИЧ

Що сто­суєть­ся Лаза­ря та Семе­на Любар­то­ви­чів, то, крім двох свід­чень 1384 та 1386 рр., де вони зга­ду­ють­ся як спів­пра­ви­телі стар­шо­го бра­та на Волині, про них нічо­го біль­ше не відо­мо. Згад­ку ж під 1292 р. (!) кня­зя Васи­ля Любар­то­ви­ча, воє­во­ди Пере­ми­шльсь­ко­го (!), без­пе­реч­но, слід визна­ти піз­ньою і незграб­ною фаль­си­фіка­цією.

Мова йде про вклад­ний запис на Єван­гелії почат­ку XVI ст.: «В лѣт(о) 6800-го
Рож(ества) Х(ристо)ва 1292 Сия кни­га сигліс Новый завѣт снис­канѣємь и тру­домь
б(о)голюбивого Васілія кня­зя Любар­то­ви­ча вое­во­ды пере­мыско­го, при­да­на быст до
мана­сты­ря Лав­ров­ско­го от Лав­ра кня­зя пра­пра­дѣ­да его зало­жен­но­го, іже обшар поля
межи Под­лѣс­ка­ми Ляш­ка­ми Ятви­га­ми и Хлип­ля­ми лежа­чій к сему мана­сты­ре­ви при-
яте во бого­мол­ство в роды вѣч­ныи да не отда­ле­но будет под ана­фе­мою» (Націо­наль­на
б-ка у Вар­шаві. – BN. – Akc. 2652. – Арк. 21 зв.22). Польсь­кі дослід­ни­ки пов’язували
цей запис з кня­зем Васи­лем Михай­ло­ви­чем Сан­гуш­ком († близь­ко 1558), оскіль­ки
Сан­гуш­ки тра­ди­цій­но вва­жа­ли­ся нащад­ка­ми Любар­та. Однак вка­за­ний діяч не мав
жод­но­го від­но­шен­ня до земель Польсь­кої коро­ни. Нато­мість, І. Миць­ко вва­жав:
«Попри недо­речне дату­ван­ня (…) та недо­лу­гу мов­ну редак­цію все інше від­по­ві­дає
реаліям кін­ця XIV ст.» (Миць­ко І. Про почат­ки Свя­то­онуфріївсь­ко­го мона­сти­ря у
Лав­ро­ві // Миць­ко І. Стат­ті, напи­сані піс­ля вигнан­ня з Інсти­ту­ту украї­нознав­ства
НАН Украї­ни. – Львів, 2000. – С. 27 28, 30). Насправ­ді це не так. Випад­ко­вої помил­ки в даті запи­су бути не може, оскіль­ки 6800 р. «від сотворін­ня світу» дійс­но від­по­ві­дав 1292 року від Р. Х. Наміс­ник Пере­ми­шльсь­кий ще у 1375 – 1376 рр. звав­ся ста­ро­стою, «Capitaneo» (Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów, 1870. – T. II. – S. 8, nr V; Lwów, 1878. – T. VII. – S. 19, nr XI, przyp. 1; Lwów, 1880. – T. VIII. – S. 14, nr IX). Щоправ­да, в акті 1390 р. фігу­рує «панъ Фєб­рунъ воє­во­да» (Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – С. 176, № 23а), але тіль­ки в яко­сті винят­ку; вза­галі-то офі­цій­но­го уря­ду воє­во­ди Пере­ми­шльсь­ко­го ніко­ли не існу­ва­ло (див.: Urzędnicy dawnej Rzeczypospolitej XII – XVIII wieku. – Wrocław etc., 1987. – T. III. – Zeszyt 1. – S. 196-248, особ­ли­во 236). В кож­но­му випад­ку, ми не може­мо собі уяви­ти, щоб адміністра­то­ром коро­ля Польсь­ко­го в Пере­ми­шлі був князь
Геди­мі­но­вич, та ще й син Любар­та – суве­рен­но­го пра­ви­те­ля всієї Волині, а колись і Гали­чи­ни, при­чо­му абсо­лют­но неві­до­мий з інших дже­рел! Тому ми й не сум­ні­ває­мо­ся, що наве­де­ний запис – це без­гра­мот­на підроб­ка керів­ництва Лав­ровсь­ко­го мона­сти­ря, що мала метою «задо­ку­мен­ту­ва­ти» пра­ва на вка­за­ні у ньо­му зем­лі.

ЛАЗАР ЛЮБАР­ТО­ВИЧ

Літе­ра­ту­ра:
Стані­слав Келем­бет. Федір-Федот (Федюш­ко) Любар­то­вич, князь луць­кий і Воло­ди­мирсь­кий, дер­жав­ця Сіверсь­кий.

Print Friendly, PDF & Email
  1. Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów, 1872. – T. III. – S. 59, nr XXX []
  2. Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей (далі – ПСРЛ). – Пет­ро­град, 1922. – Т. XV. – Вып. 1. – Стб. 59 (Рогожсь­кий літо­пи­се­ць під 6857 р., за берез­не­вим літо­чис­лен­ням); CПб., 1913. – Т. XVIII. – С. 96-97 (Симеонівсь­кий літо­пис, так само). Наступ­ний літо­пис­ний запис дато­ва­ний 7 верес­ня, а отже, посоль­ства Любар­та і Оль­гер­да до Моск­ви мали міс­це вес­ною чи скорі­ше вліт­ку 1349 р. У Мос­ковсь­ко­му зве­ден­ні кін­ця XV ст., а також дея­ких інших, шлюб дато­ва­но за уль­т­ра-берез­не­вим сти­лем – 6858-м роком (ПСРЛ. – М.;Л., 1949. – Т. XXV. – С. 177). []
  3. Соб­чук В. Від корін­ня до кро­ни. Дослід­жен­ня з історії князівсь­ких і шля­хетсь­ких родин Волині XV – пер­шої поло­ви­ни XVII ст. – Кре­ме­не­ць, 2014. – С. 30-31, прим. 7. []
  4. Сто­ля­ро­ва Л. В. Свод запи­сей пис­цов, худож­ни­ков и пере­плет­чи­ков древ­не­рус­ских пер­га­мен­ных кодек­сов XI – XIV веков. – М., 2000. – С. 349, № 347. Ю. Борей­ша датує смерть Любар­та періо­дом між 14.09.1382 (остан­ня його згад­ка як живо­го) та 28.02.1384 р., роз­гля­да­ю­чи варіан­ти дату­ван­ня запи­су Фло­рен­тійсь­кої псал­ти­рі за берез­не­вим, верес­не­вим чи навіть уль­т­ра-берез­не­вим сти­ля­ми (Борей­ша Ю. Волын­ские моне­ты Фёдо­ра Любар­то­ви­ча в све­те кла­до­вых дан­нях и рекон­струк­ции сим­во­ли­ки Галиц­ко-Волын­ско­го госу­дар­ства. – Минск, 2015. – С. 27-28). При цьо­му дослід­ник вихо­дить з тези, що «пєрвє­го лѣт(а)» озна­чає фік­со­ва­ний кален­дар­ний рік, який закін­чу­вав­ся чи то 28.02 (за берез­не­вим сти­лем), чи то 31.08 (за верес­не­вим). Але не мен­ше віро­гід­но, що вка­за­ний вираз мав нека­лен­дарне зна­чен­ня «на про­тязі пер­шо­го року від момен­ту смер­ті», а це не виклю­чає смерть Любар­та і вес­ною чи навіть на почат­ку літа 1384 р. До речі, дав­ньо­русь­кий берез­не­вий рік не мав фік­со­ва­но­го завер­шен­ня 28.02, а три­вав до почат­ку пер­шо­го вес­ня­но­го пов­но­лун­ня (див. напр.: Леон­тье­ва Г. А. Шорин П. А. Кобрин В. Б. Спе­ци­аль­ные исто­ри­че­ские дис­ци­пли­ны: учеб­ник для вузов. – М., 2015. – С. 294-295; в літо­пи­сах зна­хо­дить­ся маса при­кла­дів, коли до кін­ця берез­не­во­го року від­не­сені події наступ­но­го берез­ня). []
  5. Akta unji Polski z Litwą. 1385 – 1791. – Kraków, 1932. – S. 5, nr 5, s. 10-11, nr 13 (за ори­гі­на­лом). []
  6. «Згід­но інвен­та­рю Яна Замойсь­ко­го, печат­ка з зоб­ра­жен­ням лева була при­ві­ше­на до при­сяж­ної гра­мо­ти Федо­ра Любар­то­ви­ча від 22 трав­ня 1386 р.: «Cum sigillo. []