Поколенная роспись с биограмами

Contents

image_pdfimage_print
ІІ

1. КОСТЯН­ТИН КУРЧ (†)

Кур­це­ви­чі похо­ди­ли від Костян­ти­на Пінсько
го, тотож­но­го, мабуть, одной­мен­но­му з ним кня­зю, що, за пові­дом­лен­ням Яна Длуґо­ша, при­їж­д­жав від Свид­ри­гай­ла під час похо­ду польсь­ких військ уліт­ку 1431 р. на Луцьк до Яґай­ла на пере­го­во­ри 1. Саме цей наща­док Нари­мун­та Ґеди­мі­но­ви­ча мав пріз­вись­ко Курч, яке ляг­ло в осно­ву на­зви роду, оскіль­ки щодо його сина Михай­ла вона вжи­та у фор­мі імені по бать­ко­ві, а не даль­шо­му пред­ко­ві. У листі вели­ко­го кня­зя Кази­ми­ра він фігу­рує як Михай­ло Костян­ти­но­вич 2, в нотат
ці про цей акт у Литовсь­кій мет­ри­ці — як Михай­ло Кур­це­вич 3. Якби пріз­вись­ко Курч нале­жа­ло даль­шо­му пред­ко­ві, утво­ре­ний від ньо­го патронім мав би тут фор­му родо­во­го відмін­ка («Кур­це­ви­ча»).

IV

1. МИХАЙ­ЛО КОСТЯН­ТИ­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1452)

Князь оль­шансь­кий і бурем­льсь­кий, наміс­ник воло­ди­мирсь­кий (1446-1451 рр.), сын Кан­стан­ці­на Нары­мон­таві­ча. Десь на почат­ку 1430-х років Кур­чів син оже­ни­вся з удо­вою шлях­ти­ча Львівсь­кої зем­лі Мики­ти Оль­шансь­ко­го й осів із доз­во­лу Яґай­ла на його спад­щині з умо­вою від­да­ти в май­бут­ньо­му дітям дру­жи­ни від пер­шо­го чо­ловіка бать­ко­ві володін­ня 4. Пере­бу­ван­ня на тери­торії Коро­ни зафік­со­ване чис­лен­ни­ми згад­ка­ми в акто­вих кни­гах, де він фігу­рує здебіль­шо­го як князь Оль­шансь­кий / Оль­ша­ни­ць­кий та князь з Оль­ша­ни­ці / Оль­шан, а зрід­ка як князь Оль­шансь­кий і Бибельсь­кий, князь із Бинісь­ка, князь Пінсь­кий з Олеш­ни­ці, князь Пінсь­кий та князь із Пінсь­ка 5.

Вало­даў маёнт­ка­мі Аль­шані­ца і Быніск на Галіч­чыне. У 1452 атры­маў ад Казі­мі­ра IV пры­вілей на айчыз­ныя маёнт­кі Бур­эм­ля, Нава­сёл­кі, Кор­саў, Озыр (Обзыр), Стра­тын, Змей­нец і Нава­сель­цы на Валы­ні. У 1440 высту­пае як прых­іль­нік вял. кн. Сві­дры­гай­лы, з 1442 чл. яго рады, у 1446—51 улад­зі­мір­скі ста­рас­та Сві­дры­гай­лы. У 1443 ад поль­ска­га кара­ля Улад­зі­сла­ва ІІІ атры­маў пры­вілей на апе­ку над Унёўскім манастыром.

Князь Міхал Кан­стан­ці­навіч Аль­шаніц­кі (Аль­шан­скі), які даволі часта ўзга­д­ва­ец­ца ў 1439-1448 гг. у тага­час­ных запі­сах Галіц­кіх судоў, пры­чым ён тыту­ла­ваў­ся звы­чай­на «кня­зем Аль­шан­скім (Аль­шаніц­кім)», часам «Аль­шан­скім i Быніскім», адзі­ны раз «кня­зем Быніскім»; з ім побач фігу­руе яго жон­ка (Мару­ша) Марыя. Гэтая апош­няя запі­свае на свай­го мужа ў 1440 г. сто коп у Залу­сне­ве, Дзіч­ках i Пад­ка­мяні­цы ў Галіц­кай зям­лі, а ў 1443 г. мяняе з Янам дэ Кня­гінічы, галіц­кім каш­та­ля­нам, Дзіч­кі i Пад­ка­мя­нец на Шольв­наў, які зна­ход­зіў­ся на тых жа зем­лях. У гэты час князь Міхал i яго жон­ка Мару­ша ўзга­д­ва­юц­ца ў Львоўскіх актах, а кня­зя Міха­ла сустра­ка­ем у 1440 г. побач са Швідрыгайлам.

Амаль адна­ча­со­ва фігу­руе ў даку­мен­тах князь Міхал Кан­стан­ці­навіч Пін­скі; князь гэты атры­маў ад кара­ля Улад­зі­сла­ва Вар­нен­чы­ка ў 1443 г. пры­вілей на апе­ку над Уне­еўскім мана­сты­ром; у 1446-1451 гг. ад імя Шві­дры­гай­лы зай­маў па саду У л адзі­мір­ска­га с та pa с ты. Янязь Міхай­ла Кан­стан­ці­навіч Пін­скі, ста­рас­та Улад­зі­мір­скі, запі­свае мана­сты­ру Збаві­це­ля ў Луц­ку дзе­ся­ці­ну ад свай­го два­ра Млін­ца. Папяр­эд­ні­кам яго на гэтай пасад­зе быў пан Кас­ц­юш­ка, які фігу­ра­ваў яшчэ ў 1442 г. У гэты самы час князь Міхал Кур­ц­э­віч, ці Кан­стан­ці­навіч, атрым­лі­вае ў 1452 г. ад кара­ля Казі­мі­ра пры­вілей, які зама­цоў­ваў за ім айчы­ну, што скла­да­ла­ся з Бур­эм­лі, Нава­сёл­каў, Кор­са­ва, Озы­ра (Обзы­ра), Стра­ты­на (Сяст­ра­ты­на), Змей­нец у Луц­кім паве­це i Нава­сель­цаў у Пярэмільскім.

Усе гэтыя тры на пер­шы погляд роз­ныя князі былі несум­нен­на адной асо­бай. Князь Міхал Кан­стан­ці­навіч Аль­шан­скі вало­даў зем­ля­мі ў Галіч­чыне i быў пры Шві­дры­гай­лу, князь Міхал Кан­стан­ці­навіч Пін­скі зай­маў паса­ду ад імя Шві­дры­гай­лы i атрым­лі­ваў апе­ку над Уне­еўскім мана­сты­ром (у Галіч­чыне). Князь Міхал Кан­стан­ці­навіч Аль­шаніц­кі вало­дае Залу­не­е­вам, князь Міхал Кур­ц­э­віч (Кан­стан­ці­навіч) — Бур­эм­ляй, i гэтыя маёнт­кі некаль­кі гадоў паз­ней аказ­ва­юц­ца ва ўла­дан­ні кня­зёў Фёда­ра i Васі­ля, род­ных бра­тоў. Князь Міхал Кур­ц­э­віч вало­даў Бур­эм­ляй — праз няпоў­ныя сто гадоў князі Бур­эм­скія i Кур­ц­э­вічы адны дру­гім браты.

З гэтых фак­таў мож­на зра­бі­ць выс­но­ву, што князь Кан­стан­цін, празва­ны Курч (!), з роду кня­зёў Пін­скіх (нап­эў­на, нашчад­каў Нары­мон­та Геды­мі­наві­ча), вера­год­на, пас­ля таго як вялікі князь Вітаўт паз­бавіў яго пін­скіх маёнт­каў, аса­д­жа­ны быў у закут­ку Валы ні на Бур­эм­лі (якая назы­ва­ла­ся ў той час Ліпоў­ча) i акаліч­ных маёнт­ках. Ен, нап­эў­на, i буд­зе той князь Кан­стан­цін, які ў 1431 г. быў пас­лом ад Шві­дры­гай­лы да караля.

Сын яго­ны князь Міхал Кан­стан­ці­навіч вало­даў пер­ша­па­чат­ко­ва Аль­шані­цай (у Ява­роўскім паве­це) i Быніс­кам (гэтыя маёнт­кі мог узя­ць як пасаг) i пісаў­ся ад ix у 1439-1448 гг. кня­зем Аль­шаніц­кім (Аль­шан­скім) i Быніскім. За прыкла­дам іншых кня­зёў гар­нуў­ся да два­ра Шві­дры­гай­лы, рэзід­эн­цыя яко­га была ў Луц­ку, i ад яго­на­га імя тры­маў у 1446-1451 гг. паса­ду Улад­зі­мір­ска­га ста­рас­ты, а памя­та­ю­чы сваё паход­жанне, тыту­ла­ваў сябе часам кня­зем Пінскім. 

Парад самай смер­цю Шві­дры­гай­лы кароль Казі­мір, на лас­ку яко­га мусіў спад­зя­вац­ца ў той час князь Міхал, пац­вяр­джае яго вало­данне баць­коўскі­мі зем­ля­мі, аднак не прызнае яго пра­воў ні на Пінск, ні на Аль­шані­цу i Быніска, тыту­луе яго толь­кі патроні­мам баць­коўска­га пры­дом­ку «Кур­ц­э­ві­чам».

Піс­ля пере­тво­рен­ня части­ни Волині 1442 р. зусил­ля­ми міс­це­вої верхів­ки в окре­ме князів­ство Михай­ло Костян­ти­но­вич отри­мав тут від Свид­риґай­ла уряд воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сти 6 У згад­ках волинського
поход­жен­ня, зага­лом нечис­лен­них, князь висту­пає під влас­ним ім’ям і патроні­мом 7; на скла­до­ву Пінсь­кий натрап­ляє­мо тіль­ки в зроб­ле­но­му ним за­писі на церк­ву части­ни доходів одно­го з дворів 8. За під­твер­джен­ням Кази­ми­ра почат­ку 1450-х років, маєт­ки Михай­ла Костян­ти­но­ви­ча, «што шнь пєрь­вєй дєрь­жаль», лежа­ли у Воло­ди­мирсь­ко­му, Луць­ко­му й Пере­мильсь­ко­му повітах 9, а хто набув їх — сам він, чи бать­ко, і яким шля­хом, істо­ричні дже­ре­ла мовчать.

Дру­жи­на: МАРУ­ША с Оль­ша­ни­цы, удо­ва шлях­ти­ча Львівсь­кої зем­лі Мики­ти Оль­шансь­ко­го. Її іден­ти­фі­ку­ють пере­важ­но по чоло­ві­ко­ві, але інко­ли висту­пає також як кня­гиня з Чеме­рин­ця 10.

V

2/1. ФЕДІР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1464)

князь з Бурем­ля або з Липов­ця та князь з Оль­хови­чів 11

У 1446 г. князі Фёдар i Васіль, род­ныя бра­ты, якія непад­зель­на вало­далі Бур­эм­ляй аль­бо Ліпоў­чай, пра­да­ю­ць Маця­шу ці Голь­да­чу за 400 гры­вен Залу­не­еў, успад­ко­ване піс­ля матері в Гали­ць­кій зем­лі12. Тро­ху перад гэтым адзін з ix, як «князь на Ліпоўчы», быў абві­на­ва­ча­ны тым самым голь­да­чам Маця­шам у тым, што не спла­ціў доў­гу за Залу­не­еў. Ще 1469 р. дер­жа­ли ще у Львівсь­кій землі
заста­вою село Липо­ве­ць чи Липів­ці 13, наз­ва яко­го інко­ли потрап­ляє в їхні іме­на. У Вели­ко­му князів­стві рези­ден­ція обох, судя­чи з наве­де­них вище засобів іден­ти­фіка­ції, зна­хо­ди­ла­ся в успад­ко­ва­но­му піс­ля бать­ка маєт­ку Буремль у Пере­мильсь­ко­му повіті. Васи­ля Михай­ло­ви­ча та його нащад­ків зна­ли на Волині під пріз­ви­щем Кур­це­ви­чів 14.

Як Фёдар, так i Васіль пакі­нулі нашчад­каў. Нашчад­кі пер­ша­га, хаця напа­чат­ку пісалі­ся так­са­ма Кур­ц­э­ві­ча­мі, потым ад Бур­эм­лі назвалі­ся кня­зя­мі Бур­эм­скі­мі; дру­гі i яго­ныя нашчад­кі заха­валі рада­вы пры­до­мак i ўвесь час пісалі­ся Кур­ц­э­ві­ча­мі. Унук пер­ша­га, князь Дзі­мітр (Аляк­сандравіч) Бур­эм­скі, меў у 1536 г. у Нава­сель­скім маёнт­ку суполь­ны ўдзел са сваі­мі бра­та­мі (sic) кня­зя­мі Васілём i Баг­да­нам Іва­наві­ча­мі Курцэвічамі.

Пра кня­зя Фёда­ра (Міха­лаві­ча Кур­ц­э­ві­ча Бур­эм­ска­га), апроч апі­са­най выш­эй узгад­кі пад 1464 г., больш не чуваць.

3/1. ВАСИЛЬ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1486)

князь з Бурем­ля або з Липов­ця та князь з Оль­хови­чів 11.

Кня­зю Васи­лю Кур­це­ви­чу з мыта Луцъ­ко­го 12 копъ гро­шей а куѳъ­теръ однопортную.

Kniaź Wasil Kurcewicz w 1475 r., świadek przy dziale kniaziów Zbarażskioh, a 1486 r., wspólnie z Michałem Zaborowskim, komisarz królewski do rozpatrzenia szkód poczynionych w Dolsku.

i) Akr. Wii. XII 005——ff.J8.»} Z akt. gr. Upitakich (Wypis oryo:.) »)Z akt. WIlkomierakich i Wypis oryg.> < Uatriatow 420-421, d. 35 *) Tamie 433. o) Tamże 422-423. ‘l Uk« bojara, ku. atr. 330, także Uatrialow 423. o) Kodust Vatr. 20. o) Niesiecki V 442. »») Patrz uiiej sir. 612. «) Siuod. bpie 104,171. ») Pat« wyżej atr.

14. )} Tarrrże atr. 16. U) wof. 6 K. 264. 1\ Arcb. Sław. I atr. 19 d. 26, mylnie Ilia zamiast Wasil ‘J Tam- że I 72 r. 1504, III 42 r. 1507 i III 103 r. 1513. «) Tamie III 68-69.

VI

17. СЕМЕН ФЕДО­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1510)

Князь Сямён Фёда­равіч Кур­ц­э­віч, які пра­дае свай­му бра­ту кня­зю Аляк­сан­дру дзве трэці сва­ёй айчы­ны за 100 коп гро­шай, а трэц­юю част­ку запі­свае яму навечна.

18/15. ЛЕВ ФЕДО­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ († піс­ля 1528)

Князь бурем­льсь­кий.
Князь Леў Кур­ц­э­віч Бур­эм­скі, пад­пі­сваў­ся ў якас­ці свед­кі на даку­мен­тах у 1494 i 1506 гг. у Луц­ку. Той жа князь Леў Бур­эм­скі атрым­лі­вае ў 1509 г. пла­ту 8 коп гро­шай, а гэты ці іншы князь Бур­эм­скі ў пера­пі­се 1528 г. запі­са­ны на 2 кані. З паз­ней­шых узга­дак мы давед­ва­ем­ся, што князь Леу Кур­ц­э­віч тры­маў сяло Обзыр, якое потым, у 1545 г., было ва ўла­дан­ні пані Міха­ла­вай Сві­нюс­кай. Міхал Васілевіч (Сві­нюс­кі), кара­леўскі пісар, атрым­лі­вае ў 1521 г. пацвер­джанне на адпі­са­нае яму цес­цем яго­ным кня­зем Львом Бур­эм­скім дво­рыш­ча Юркоўс­кае на Крас­ным пад Луц­кам, а так­са­ма на нада­ныя яму раней іншыя дво­рыш­чы, а ў 1535 г.- яшчэ адзін пры­вілей кня­зю Бур­эмска­му на ўла­дан­ні, кан­фіс­ка­ва­ныя за гвал­ты i наезды.
Гэты Міхал Васілевіч, кара­леўскі пісар, яко­му пера­да­валі­ся ўла­дан­ні кня­зя Льва Бур­эм­ска­га, быў мужам яго дач­кі кня­гіні Кацяры­ны. У 1547 г. была адклад­зе­на спра­ва пані Міха­ла­вай Васілеві­ча Сві­нюс­кай, піса­ра­вай гас­па­дар­скай Кацяры­ны Львоў­ны з кня­зем Дзі­мітрам Аляк­сандраві­чам Бурэмскім.

19/15. ОЛЕК­САНДР ФЕДО­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ († 1526/1527)

Князь бурем­льсь­кий.

Князь Сямён Фёда­равіч Кур­ц­э­віч, які пра­дае свай­му бра­ту кня­зю Аляк­сан­дру дзве трэці сва­ёй айчы­ны за 100 коп гро­шай, а трэц­юю част­ку запі­свае яму навеч­на. Князь Аляк­сандр (Фёда­равіч) Бур­эм­скі набы­вае ў 1510 г. дзве трэці айчы­ны ў бра­та Сямёна;

У 1519 г. зма­гаў­ся з тата­ра­мі. Як пише хро­нист у резуль­таті непо­год­же­но­сті дій польсь­ко­го війсь­ка знач­ни­ми були втра­ти серед його команд­но­го скла­ду. Заги­ну­ла й потра­пи­ла в полон біль­ша части­на рот­містрів (14 осіб). У цій битві заги­ну­ли князі Василь, Олек­сандр і Лев Коре­ць­кі, Василь Чет­вер­тинсь­кий, Олек­сандр Буремсь­кий та інші війсь­ко­ві достой­ни­ки, такі як, Михай­ло Соко­ловсь­кий, Оль­брахт Буча­ць­кий, Стані­слав Миш­ковсь­кий, Ян Ско­рутсь­кий, Фрідріх Гер­бурт, Мико­ла Фір­лей. 15 «Днем нищів­ної пораз­ки русь­ких рот­містрів, – писав польсь­кий істо­рик Людвік Колян­ковсь­кий, – була без­лад­на бит­ва 2 серп­ня 1519 р. на зга­ри­щах Сока­ля. У бою із чам­бу­ла­ми Мех­мед Гірея поляг­ло біль­ше деся­ти рот­містрів». 16

Однак він не загі­нуў у бітве під Сока­лем, як паве­дам­ляе храніст, бо ў 1522- 1526 гг. часта высту­пав ў якас­ці свед­кі пры роз­ных пагад­нен­нях. Нап­эў­на, памёр у 1527 г., таму што ў пера­пі­се зем­скім наступ­на­га года тіль­кі кня­гі­ня Аляк­сандра­вая Бур­эм­ская запі­са­на на 2 кані.

20/16. ІВАН ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († 1504, †1513/1528)

występuje w latach 1504-1513, jako świadek. W tymże czasie 1509 r kniai Iwan Wasilewicz Kurcewicz ma spór z kniaziem Andrzejem Aleksandrowiczem (Sanguszkowiozem) starostą Włodzimierskim, o jezioro Oświatoje. Umarł przed popisem ziemskim 1528 r., w którym wdowa jogo kniahinia Iwanowa Kurcfewic,wdowa, zapisana na 8 koni.

VII

21/18. КАТЕ­РИ­НА ЛЬВІВ­НА КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КА († піс­ля 1547)

в акті від 4 листо­па­да 1564 року, – в заяві пані Федо­ри Сви­нюсь­кої про неяв­ку в строк кня­зя Дмит­рія Буремсь­ко­го до вве­ден­ня запо­ві­да­ни­ми йому паном Михай­лом Сви­нюсь­ким части­на­ми сіл: Новосі­лок, Кор­со­ва і Сест­ря­ти­на і про неба­жан­ня її з цьо­го часу бра­ти будь-яку участь в управ­лін­ні цими маєт­ка­ми. 17

Чоло­вік: МИХАЙ­ЛО ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ СВИНЮСЬКИЙ

22/19. ДМИТ­РО ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ БУЛИ­ГА КУР­ЦЕ­ВИЧ БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ († бл.1570)

сын Аляк­сандра Фёдаравіча.

1528 року на сой­мі в Луць­ку роз­би­ра­ла­ся спра­ва пана Щас­но­го Яки­мо­ви­ча супро­ти кня­зя Дмит­ра Буремсь­ко­го. Суть її поля­га­ла в «наїзді», що його вчи­нив князь на маєток Щ. Яки­мо­ви­ча, захо­пив­ши й «соро­мо­тив­ши» дру­жи­ну остан­ньо­го, зав­дав­ши збит­ків на понад сто кіп гро­шів, забрав­ши з гум­на збі­ж­жя, жито, пше­ни­цю, овес, про­со, а також увів­ши чоти­рьох челяд­ни­ків. Яки­мо­вич уже оскар­жу­вав дії кня­зя перед ста­ро­стинсь­ким судом. Ста­ро­ста поси­лав до Буремсь­ко­го «позви», поси­лав і слу­жеб­ни­ка — усе мар­но. У «пра­вах зем­лі Волинсь­кої» була така «уфа­ла»: «кто кому кото­рую крив­ду вчи­нит ино взять у ста­ро­сты два листы и его позва­ти, ест­ли за тыми не ста­нет, ино ста­ро­ста мает на него слу­жеб­ни­ка сво­е­го посла­ти, а коли и за слу­жеб­ни­ком не ста­нет, ино на на нем вска­за­ти». Ста­ро­ста, разом «с гос­по­ди­ном отцем вла­ди­кою его мило­стью и с паном Яку­бом его мило­стью Мон­то­вто­ви­чом, ста­ро­стою кре­ме­не­ць­ким, и кня­зи и паны обмо­вив­ши, кото­рый на тот час при нас были, … того на пер­вом сой­мі так квачне нако­нец на нем вска­зу не чыни­ли и дали то до гос­по­да­ря его мило­сти». Король нака­зав ста­ро­сті зно­ву викли­ка­ти кня­зя, а кня­зеві — з’явитися за нака­зом ста­ро­сти й щоб він «того ся спра­вил, кому от него крив­ды и шко­ды будут». Князь Буремсь­кий з’явився, але «в отказі» бути не схо­тів і пої­хав собі геть. Тоді ста­ро­ста на сей­мі 1529 р. «вод­лі роска­за­нья гос­по­дар­ско­го и уфа­лы с пра­ва зем­ли Волын­ское» при­су­див з ньо­го на користь Щ. Яки­мо­ви­ча 271 копу гро­шей, 226 кіп збі­ж­жя, 4 коло­ди вів­са та повер­ну­ти 4 челяд­ни­ків 18.

Акра­мя маёнт­каў на Валы­ні быў адным з саўла­даль­нікаў с. Адры­жын у Пін­скім пав. У 1565 выстаў­ляў у вой­ска 10 кон­нікаў. Меў сыноў Іва­на і Аляксандра.

В акті від 28 квіт­ня 1562 року князь Дмит­ро Олек­сан­дро­вич Буремсь­кий скар­жить­ся про наїзд пана Михай­ла Мар­ко­ви­ча Журав­ни­ць­ко­го на його Сест­ря­тинсь­кі зем­лі, гра­бе­жі май­на і нане­сен­ня побоїв його селя­нам. в акті від 4 верес­ня 1562 року, – в скарзі кня­гині Марії Буремсь­кої на пана Іва­на Шуста про погра­бу­ван­ня худо­би у її селян в селі Сест­ря­тин і про подран­ня бор­тей. 19 Ще воно зга­дуєть­ся в акті від 4 листо­па­да 1564 року, – в заяві пані Федо­ри Сви­нюсь­кої про неяв­ку в строк кня­зя Дмит­рія Буремсь­ко­го до вве­ден­ня запо­ві­да­ни­ми йому паном Михай­лом Сви­нюсь­ким части­на­ми сіл: Новосі­лок, Кор­со­ва і Сест­ря­ти­на і про неба­жан­ня її з цьо­го часу бра­ти будь-яку участь в управ­лін­ні цими маєт­ка­ми (Там само, ?2035, с. 31, п 1).

~ МАРІЯ ДЕНИСКІВНА.

24/20. ВАСИЛЬ ІВА­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА ТУРИ­ЧАНСЬ­КИЙ († бл.1555)

кop. рот­міст, інко­ли дода­вав ще скла­до­ву Тури­чансь­кий 20, похід­ну від назви села
Тури­ча­ни у Воло­ди­мирсь­ко­му повіті, де про­жи­вав, оче­вид­но, з роди­ною 21,
але наступ­ні поколін­ня не кори­сту­ва­ли­ся нею, нато­мість пріз­вись­ко Були­га, під яким він теж відо­мий 22, пере­тво­ри­ло­ся в постій­ний еле­мент прізвища

В акті від 1545 року, – в опи­су Луць­ко­го зам­ку, в числі горо­день котро­го зга­дуєть­ся “город­ня кня­зя Васи­лия Кур­це­ви­ча с име­ния их Кор­со­ва и Сест­ра­ти­на”. 23

Kniaź Wasii Iwanowicz Kurcewicz, świadek 1530-1534. Dworzanie królewscy kniaziowie Wasili Bohdan Iwanowice Kirrwwiae, o-ikaivsja ZastowskiuAo o odjęcie im dworu Nowosieleo za dług brata ich kniazia Dymitra Boremlskicgo i uzyskuję 1536 r. wyrok przychylny na nim. W tymże roku kniai Wasił Iwanowicz Kurcewicz, komisarzem w sprawie granicznej królowej Bonya. W 1540 r. kniaź Wasil Iwanowicz Kurcewicz z polecenia królewskiego uwiązywał kniazia Kuźmę Żesławekiego w dobra kniazia Andrzeja Żesławskiego. Nosił przydomek Bułyha. W latach 1545 -1546 kniaź Wasiljcet z ramienia królewskiego namiestnikiem wziętych w sekwesti dóbr kniaziów Ostrogskich, a mianowicie 1545 r. kn Kurcewicz Bułyha dzierżawcą Rowieńekim, a 1546 r. tenże kniaz Wasil Iwanowicz Kurcewicz dzierżawcą RowuńskiM i Berezdowskim. Kniaź Wasil Iwanowicz Kurcewicz rotmistr kiuściski występuje jeszcze 1552 i 1554; umarł około 1555, pozostawiając wdowę Marynę Szymkównę i syna Dymitra. W 1559 r. kniahinią Wasilewą Kurcewicza Bułygyna Maryna, ma udział w majątku Odryżyńekim w Pińskiem. Taż kniahinia Bulygina, Maryna Szimkówna, włada 1571 r. w powiecie Łuckim majątkami Zubków i Obzer, a w pow. Włodzimierskim: Tnryczanami, Dulębami, Wolą Zachodnią i Nowosiółkami. W następnym 1571 r. kniahinia Wasiłewa Iwanowicza Kurcewicza, Maryna Szimkówna, wspomniana w testamencie Ihumena Dermańskiego.

~ МАРИ­НА ШИМКО-ШКЛЕНСЬКА

25/20. БОГ­ДАН ІВА­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ (1533,1546)

Kniaziowie Wasil, Bohdan i Michał Kurcewicze, władający 1545 r. majątkami w powiecie Łuckim. Kniaź Bohdan Iwanowicz Kurcewicz, świadek 1533, występuje 1536 r. obok brata Wasila; kniaziowie Bohdan i Michał Kurcewicze, jako władający wspólnie Turyczynem, wspomnieni w popisie granic 1546 r.

Роз­по­ряд­жен­ня біску­па Фаль­чевсь­ко­го щодо пере­бу­до­ви вежі у Воло­ди­ми­рі, що дала трі­щи­ну: на побу­до­ву 10 селян мали зда­ти бру­си і дошки, 20 – мацу (4 кор­ці) боро­ш­на й по 1/2 лядсь­ко­го гро­ша з люди­ни. Для прий­нят­тя вне­сків і вико­нан­ня робіт обра­ли кня­зя Бог­да­на Кур­це­ви­ча, який мав вида­ва­ти кви­тан­ції й [скла­да­ти] звіт про вико­ри­стан­ня отри­ма­них вне­сків. Якщо хтось ухи­ля­ти­меть­ся від внеску, гос­по­дарсь­кий дво­ря­нин Сол­та­но­вич, при­сла­ний коро­лем для нагля­ду за робо­та­ми, буде «оныхъ непо­слуш­ныхъ гра­би­ти» (кон­фіс­ко­ву­ва­ти), з цьо­го «гра­бе­жу» вида­ва­ти­ме належне на робо­ту, а пол­ти­ну гро­шів «дец­ко­ван­ня» утри­му­ва­ти собі. 24

Помер без­діт­ним. 25

26/20. МИХАЙ­ЛО ІВА­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ (1545, † піс­ля 1583)

Суд­дя воло­ди­мирсь­кий (1554-1558 рр.).

Kniaziowie Wasil, Bohdan i Michał Kurcewicze, władający 1545 r. majątkami w powiecie Łuckim. Kniaziowie Bohdan i Michał Kurcewicze, jako władający wspólnie Turyczynem, wspomnieni w popisie granic 1546 r. Kniaż Michał Iwanowlcz Kurcewicz, jako kniaź Michał Kurcewicz świadek 1533 r., i wspomniany 1545-1546; komisarz do rozgraniczenia gruntów 1552. W 1554 r. kniai Michał Iwanowicz Kurcewtcz był sędzią Włodzimierskim, a w 1559 r. kniaź Michał Kurcewicz (bez tytułu urzędu) wspólnie z kniaziem Dymitrem Buremskim, panem Michałem Swiniuskim, kniahinia Wasiłewą Kurcewicza BułyŁyna kniahinia Maryną, władał siołem Odryżynskim. W 1560 roku wspólnie z żoną Polonią i dziećmi, zastawia Nowosiółki Kołontajowi, w 1569 r. podpisał akt wcielenia Wołynia do Koronu. Wymieniony 1570 i 1577 jako władający w powiecie Włodzimierskim Turyczynem, Jahodynem i Nowosiółkami, a 1583 r. Turyozynem i Nowosiółkami.

Дру­жи­на: ПОЛОНИЯ

VIII

27/22. ІВАН ДМИТ­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ († 1568)

28/22. ОЛЕК­САНДР ДМИТ­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ († бл.1570)

25 жовтня 1575 р. у присутності
луць­ко­го ста­ро­сти кня­зя Богу­ша Коре­ць­ко­го Іван Михай­ло­вич Хрін­ни­ць­кий зро­бив заяву, що під час татарсь­ко­го напа­ду татари
під­па­ли­ли його маєток, і в цій поже­жі згорі­ли офі­цій­ні родин­ні маєткові
доку­мен­ти, які пере­хо­ву­ва­ли­ся у ньо­го як у стар­шо­го з братів. Оскіль­ки одно­час­но заги­ну­ли й листи його пасин­ків, він нази­ває і їх – князів Федо­ра і Андрія Бурем­льсь­ких та їхніх роди­чів, зокре­ма їхньо­го діда – кня­зя Дмит­ра та його синів Іва­на і Олек­сандра, остан­ній з яких
був бать­ком його пасин­ків 26.

Дру­жи­на: кн. МАРІЯ АНДРІЇВ­НА ДРУЦЬКА-СОКОЛИНСЬКА.

29/22. МАРІЯ ДМИТ­РІВ­НА КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КА († піс­ля 1573)

1). ГРИ­ГОРІЙ ЄНКО­ВИЧ КОЛМОВСЬКИЙ;

2). ПЕТ­РО МОКОСІЙ

30/24. ДМИТ­РО ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ БУЛИ­ГА КУР­ЦЕ­ВИЧ († 1596)

біло­цер­ківсь­кий під­ста­ро­ста (1578-1596 рр.) за часів ста­ро­ства князів Острозьких.

Podpisał 1569 r. akt na wcielenie Wołynia do Korony. Również jak ojciec nosił przydomek Bułyha W 1572 r. kniaź Dymitr Wаsilewicz Kurcewicz Bułyha, ma sprawę z kniaziem Kurbskim o zabójstwo moskwicina Kelementa, wskutek której, obowiązuje się zapłacić Kurbskiemu 600 kop. z ewiksya na majątkach swych Nowosiółki, Turyczany i Dulęby. Kniaź Dymitr Kurcewicz Bułyha, był w latach 1590-1595 z ramienia kniazia Janusza Ostrowskiego podstarościm Białocerkiewskim, oraz za przywilejem królewskim dzieriawca Woniaczyńskim. W 1595 r. Dymitr Kurcewicz Bulyha dzierżawca Woniaczyński pozwany przez Losówskiego wspólnie z kniaziami: Januszem Zbarażskim, Konstantym i Januszem Ostrogskimi, o gwałty i zabranie substancyi w Rozwołożu. W tymże roku kniai Dymitr Kurcewicz Bułyha podstaroici Białocerkiewski i małżonka jego Halszka ze Stuzyna, poprzednio kn. Mikołajowa Ruzyńska, pozwani przez potomków Filona Kmity Czarnobylskiego o za-staw Werbkowicz. Niezawodnie umarł w 1596 r. Miał dwie żony, pierwsza niewiadomego imienia i nazwiska, była matka synów Jana i Konstantego, oraz córki Ewy; druga Halszka ze Stużynu, jeszcze w Październiku 1592 r- występuje jako wdowa po kniaziu Mikołaju Rużynskim, zaślubił ja więc kniaź Dymitr krótko przed śmiercią i zaraz po owdowieniu wyszła po raz trzeci za Mikołaja Charlinskiego. O wszystkich tych szczegółach dowiadujemy się z aktu 1598 r., którym Jan Dymitrowicz Kurcewicz Bułyha, występując w imieniu małoletnich: brata Konstantego i siostry Ewy, dla spłacenia długów po ojcu kniaziu Dymitrze Kurcewtczu Bułyzie, a pozbawiony wszelkich ruchomości, które zabrała macocha, pani Halszka ze Stuzyna, obecna Mikołajowa Charlińska, zastawia Turyczany, Wierzbę i Nowosiółki żydowi Abramowi Jakubowiczowi na 5 lat za 9,500 złotych. W tymże roku Halszka zi Stuzyna wdowa kn. Dymitra Bulyhy pozywa Piotra Łaszczą o najazd z poddanymi na wieś Woniaczyn w województwie Bracławskicm w jej posessyi, po śmierci męża, z mocy przywileju królewskiego, będącą, wybicie ze spokojnej dzierżawy, zabranie inwentarza i t. d. Halszka ze Stuzyna wspólnie z trzecim mężem Mikołajem Charlińskim procesowała się 1600 r. z kn. Januszem Ostiogskim o expulsye z Trytczów i Połowiec. Właściwe nazwisko drugiej żony kn. Dymitra było Halszka Kacprówna Odrowążówna; z Charlęskim dzieci nie miała, na starość osiadła na dewosyi w Łucku, gdzie czyniła zapisy na kościoły, pochowana w Łucku.

При­кла­да­ми вислу­ги мож­на вва­жа­ти при­вілей 1580 р., нада­ний кня­зю Дмит­ру Кур­це­ви­чу (Булизі), біло­цер­ківсь­ко­му під­ста­ро­сті (1578-1596), «на зам­ко­ве село Воня­чин» (нині с.Городище Літинсь­ко­го рай­о­ну Він­ни­ць­кої обл.) [7, с. 305]; під­твер­джен­ня цьо­го надан­ня «Дмит­ру Булы­зе и жоне его Галш­с­це до их обудву живо­тов» (1593) [7, с. 427];

В 1572 році Федір Іва­но­вич вже не тіль­ки «при­я­тель», але і «адво­кат» Курбсь­ко­го. Як пові­дом­ляє Мико­ла Іва­но­вич Тео­до­ро­вич (1856—1914?) — дослід­ник історії Волині, адво­кат Достоєвсь­кий у Воло­ди­ми­рі- Волинсь­ко­му виграв судо­вий про­цес про­ти кня­зя Дмит­ра Кур­це­ви­ча-Пули­ги. Остан­ній у стані п’яної нестри­мно­сті «із звіря­чим шален­ством» вбив від­да­но­го сорат­ни­ка Курбсь­ко­го — упра­ви­те­ля його маєт­ків Іва­на Іва­но­ви­ча Келе­ме­та. Як вста­но­вив Мико­ла Тео­до­ро­вич, «Курбсь­кий з’явився осо­би­сто в уряді Воло­ди­мирсь­ко­го з адво­ка­том своїм Федо­ром Достоєвсь­ким» (Тео­до­ро­вич Н. И. Волынь в опи­са­нии горо­дов. Месте­чек и сел. — Т. V. Ковель­ский уезд. — Поча­ев, 1903. — С. 155). Ймо­вір­но, при­во­дом до роз­пра­ви і був неза­леж­ний харак­тер Келе­ме­та, його непо­шти­ве став­лен­ня до дея­ких пред­став­ни­ків силь­них (але не завжди розум­них) світу цьо­го. Келе­мет, вір­ний васал Курбсь­ко­го, не визна­вав над собою королівсь­кої вла­ди. Її пред­став­ни­кам він гор­до­ви­то заяв­ляв: «Я коро­лю не слу­жу, а слу­жу я кня­зю, своє­му пану». І це він заяв­ляв у ті жор­сто­кі часи? До само­го коро­ля таке зне­важ­ли­ве став­лен­ня? Що вже каза­ти про яко­гось там міс­це­во­го князь­ка, заде­ри­ку­ва­то­го і гоно­ро­во­го воло­да­ря людсь­ких душ. Для таких тубіль­них мож­но­вла­дців люди­на, а тим біль­ше непо­кір­ли­ва — не біль­ше як набрид­ли­ва муха, яку і при­ш­льоп­ну­ти нічо­го не вар­то. Гонор свій — перш за все і понад усе. Непо­ва­га до гоно­ро­вої осо­би — потрясін­ня зем­них устоїв. Цьо­го, мабуть, і не зміг вит­ри­ма­ти буй­ний Кур­це­вич-Були­га. Зга­дай­мо, що до своєї втечі з Росії разом з Курбсь­ким Келе­мет не поко­ри­вся навіть само­му Іва­ну Гроз­но­му. Мож­на дума­ти, що Келе­мет, окрім усьо­го іншо­го, був люди­ною пря­мою і безстрашною.

~ 1). ЯДВИ­ГА СТА­НИ­СЛА­ВОВ­НА ГРАЕВСКАЯ

~ 2). ГАЛЬШ­КА КАС­ПА­РОВ­НА СТУЖИНСЬКА

БОГ­ДА­НА-НАТАЛІЯ ВАСИ­ЛІВ­НА БУЛИ­ГА КУРЦЕВИЧ

Доч­ка Васи­ля Іва­но­ви­ча, зна­на під іме­на­ми Бог­да­на й Наталія, по­селившись, оче­вид­но, з роди­ною в маєт­ку Кор­сів, в одно­му із записів у луць­кій зам­ко­вій книзі фігу­рує як пані Кор­сівсь­ка 27.

31/26. ОЛЕК­САНДР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1584)

Під­ста­ро­ста воло­ди­мирсь­кий (1578-1584 рр.), władał 1583 poddanymi przedmieścia Włodzimierskiego i (widocznie za ccssyą ojca) 1583 r. Jahodynem.

32/26. ПРО­КІП МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ (1587)

Дру­гий син Оста­фія Ружинсь­ко­го, Мико­ла, 1587 р. разом з бра­том Кіри­ком і кня­зем Про­ко­пом Кур­це­ви­чем вби­ли у Луць­ку шлях­ти­ча Олек­сандра Кома­ра, за що був засуд­же­ний до ув’язнення і спла­ти голо­виз­ни. Kniaź Prokop Kurcewicz za zabójstwo Komara, popełnione razem z kniaziami Rużyńskimi, skazany 1587 r. na wieżę.

33/26. ФЕДІР МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1598)

Під­ста­ро­ста воло­ди­мирсь­кий (1584-1586 рр.), суд­ця гродсь­кий воло­ди­мирсь­кий (1588-1591 рр.). Kniaź Fedor Kurcewicz, władał 1577 r. ludźmi w pow. Włodzimierskim. Tenże zastępca (swego brata) kn. Aleksandra Kurcewicza na podstarostwie Włodzimierskie» 1580 r., 3aT podstarości 1581-1583, sędzia grodzki Włodzimierski 1585-1588. Bez tytułu urzędu kn. Fedor Kurcewicz występuje 1594, jako z Dimitrem Kurcewiczem współdziedzic w Nowosiółkach, a 1598 jako świadek.
34/26. КОСТЯН­ТИН МИХАЙ­ЛО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1591)

Писар гродсь­кий воло­ди­мирсь­кий (1584-1586 рр.), під­ста­ро­ста воло­ди­мирсь­кий (1588-1591 рр.).
Kniaź Konstanty Kurcewicz, również podstarości Włodzimierski 1588-1581.

IX

хх/28. ФЕДІР ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ (1575)

25 жовтня 1575 р. у присутності
луць­ко­го ста­ро­сти кня­зя Богу­ша Коре­ць­ко­го Іван Михай­ло­вич Хрін­ни­ць­кий зро­бив заяву, що під час татарсь­ко­го напа­ду татари
під­па­ли­ли його маєток, і в цій поже­жі згорі­ли офі­цій­ні родин­ні маєткові
доку­мен­ти, які пере­хо­ву­ва­ли­ся у ньо­го як у стар­шо­го з братів. Оскіль­ки одно­час­но заги­ну­ли й листи його пасин­ків, він нази­ває і їх – князів Федо­ра і Андрія Бурем­льсь­ких та їхніх роди­чів, зокре­ма їхньо­го діда – кня­зя Дмит­ра та його синів Іва­на і Олек­сандра, остан­ній з яких
був бать­ком його пасин­ків 26.

35/28. АНДРІЙ ОЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ († 8.I.1592)

25 жовтня 1575 р. у присутності
луць­ко­го ста­ро­сти кня­зя Богу­ша Коре­ць­ко­го Іван Михай­ло­вич Хрін­ни­ць­кий зро­бив заяву, що під час татарсь­ко­го напа­ду татари
під­па­ли­ли його маєток, і в цій поже­жі згорі­ли офі­цій­ні родин­ні маєткові
доку­мен­ти, які пере­хо­ву­ва­ли­ся у ньо­го як у стар­шо­го з братів. Оскіль­ки одно­час­но заги­ну­ли й листи його пасин­ків, він нази­ває і їх – князів Федо­ра і Андрія Бурем­льсь­ких та їхніх роди­чів, зокре­ма їхньо­го діда – кня­зя Дмит­ра та його синів Іва­на і Олек­сандра, остан­ній з яких
був бать­ком його пасин­ків 26.

7 січ­ня 1592 р. до луць­ких ґродсь­ких книг було впи­са­но скар­гу від імені кня­зя Андрія Кур­це­ви­ча-Буремсь­ко­го на Лаври­на Дри­винсь­ко­го і Яна Гара­бур­ду. У ній опо­ві­да­ло­ся, як скарж­ник, їдучи через маєток Л. Дри­винсь­ко­го Паше­во, був запро­ше­ний гос­по­да­рем на гости­ну, де на той час пере­бу­вав незнай­о­мий йому Я. Гара­бур­да. 28 Однак, коли князь піз­но уве­чері зібрав­ся в доро­гу і сів на коня, Я. Гара­бур­да за змо­вою з гос­по­да­рем дому вистрі­лив йому в спи­ну з пів­га­ка, а пото­му слу­ги й під­дані злов­мис­ни­ків тяж­ко поби­ли його кий­ми та чеканами4. 29 Вер­сію пост­раж­да­ло­го з його ж слів під­твер­див воз­ний Захаріяш Ста­шевсь­кий, який 8 січ­ня їздив до Паше­ва, де весь той час пере­бу­вав князь А. Буремсь­кий. 30 Як відо­мо з вне­се­ної до ґро­ду скар­ги матері кня­зя, Іва­но­вої Хрін­ни­ць­кої, її син помер від ран 8 січ­ня. 31

Того ж таки 8 січ­ня пашівсь­кий уряд­ник Стані­слав Ста­хорсь­кий від імені сво­го пана подав зво­рот­ну скар­гу. 32 У ній ішло­ся про те, що за від­сут­но­сті само­го Л. Дри­винсь­ко­го князь А. Кур­це­вич з багатьма слу­га­ми і поміч­ни­ка­ми напав на його дім „з руч­ни­ца­ми, с полт>гаками, з лука­ми и з ыншою роз­ма­и­тою бро­нью, вой­нє нале­жа­чою, ообь­і­чаємь нєпри­ятєль­ски­міз, без вшє­ля­ко­го данья з сто­роньї єго мило­сти пана моє­го при­чиньї, умь­іслне, не дав­ши жад­но­го зна­ку нєпри­яз­ни, моц­но, кгвал’ьтомь». Напад­ни­ки вла­шту­ва­ли стрі­ля­ни­ну, розта­шу­вав­шись біля вікон і две­рей, чим наля­ка­ли вагіт­ну дру­жи­ну гос­по­да­ря та її гостей, серед яких були Я. Гара­бур­да та Матвій Рого­зинсь­кий з дру­жи­ною. Як спо­ві­щав слу­га Л. Дри­винсь­ко­го, мож­ли­во, саме під час пере­хрес­ної стрі­ля­ни­ни був пора­не­ний від рук своїх же при­я­телів князь А. Буремсь­кий: ,,…нє вєда­ти от кого, а снат яко ночи тєм­ное от сво­их же влас­них з руч­ни­цьі пострєлєн єсть». Про ніч­ну при­го­ду, за пра­во­ви­ми при­пи­са­ми, було опо­ві­ще­но „око­лич­ним“ сусі­дам, а С. Ста­хорсь­кий про­сив про надан­ня йому воз­но­го, який і засвід­чив би слі­ди напа­ду. Наступ­но­го дня той же уряд­ник визнав у ґроді, що коли він зібрав­ся вез­ти тіло кня­зя як „гвал­тів­ни­ка» пра­ва і шля­хетсь­ко­го дому до Луць­ко­го зам­ку, Андрій Заго­ровсь­кий сило­мі­ць захо­пив його (тіло) і невідь куди подів. 33

Піз­ні­ше кож­на зі сторін, Я. Гара­бур­да (Л. Дри­винсь­кий як обви­ну­ва­че­ний під час про­це­су не фігу­ру­ва­ти­ме) і зве­дені бра­ти кня­зя А. Кур­це­ви­ча Хрін­ни­ць­кі, зобов’язалася від­по­від­но до пра­во­вих вимог виве­сти шкру­тинію — слу­хан­ня свід­ків, що було вико­на­но на роч­ках 22 берез­ня і на наступ­них, 11 черв­ня. 34 Під час черв­не­вої сесії оби­дві сто­ро­ни здійс­ни­ли низ­ку вза­єм­них насиль­ни­ць­ких актів, про що свід­чать вне­сені до книг скар­ги. Так, Я. Гара­бур­да 13 черв­ня скар­жи­вся на братів і при­я­телів дру­жи­ни небіж­чи­ка — Яро­ша Лаща-Стри­ми­ле­ць­ко­го, Оль­брех­та і Оста­фія Лащів, Ада­ма Пру­си­новсь­ко­го, Яну­ша Угри­новсь­ко­го, Яна Сво­шовсь­ко­го та інших. Під час судо­вих роч­ків, коли скарж­ник через шкру­тинію мав дово­ди­ти свою непри­чет­ність до вби­вства, вони, зібрав­ши багатьох при­я­телів і слуг, „най­шли» на його гос­по­ду. Однак на той час Я. Гара­бур­да пішов у гості до при­я­те­ля київсь­ко­го каш­те­ля­на Іва­на Чап­ли­ча-Шпа­новсь­ко­го, тож жерт­ва­ми напа­ду ста­ли його слу­ги і молод­ший брат. 35

Наступ­но­го дня вже напад­ни­ки скар­жи­ли­ся на Я. Гара­бур­ду і Л. Дри­винсь­ко­го з при­я­те­ля­ми: остан­ні без попе­ред­ньо­го опо­ві­щен­ня про наміри „най­шли» 13 черв­ня на дім вдо­ви кня­зя, перед яким про­гу­лю­ва­ли­ся без­зброй­ні А. Пру­си­новсь­кий та Я. Сво­шовсь­кий, спро­бу­ва­ли увір­ва­ти­ся до сере­ди­ни, вико­ри­ста­ли вог­не­паль­ну зброю, пора­ни­ли Я. Лаща і вби­ли слу­гу Я. Сво­шовсь­ко­го. 36

Власне, на цьо­му й завер­шуєть­ся задо­ку­мен­то­ване про­ти­сто­ян­ня сторін з при­во­ду вби­вства кня­зя А. Кур­це­ви­ча-Буремсь­ко­го. Нато­мість від само­го почат­ку історії була запо­чат­ко­ва­на ще одна лінія кон­флік­ту — між удо­вою та зве­де­ни­ми бра­та­ми небіж­чи­ка Пет­ром, Олек­сан­дром, Михай­лом і Бог­да­ном Іва­но­ви­ча­ми Хрін­ни­ць­ки­ми, а також їхньою матір’ю княж­ною Мари­ною Андріїв­ною Дру­ць­кою-Соко­линсь­кою, дру­жи­ною луць­ко­го земсь­ко­го під­суд­ка Іва­на Хрін­ни­ць­ко­го, у пер­шо­му шлю­бі — кня­ги­нею Олек­сан­дро­вою Кур­це­ви­че­вою-Буремсь­кою. Саме цей кон­флікт, під­ста­вою яко­го послу­жив спір за маєт­ність і до яко­го при­лу­чи­ли­ся й інші учас­ни­ки, тяг­нув­ся ще кіль­ка років. 8 січ­ня Вой­тех Вит­винсь­кий іме­нем своєї родич­ки, вдо­ви кня­гині Андрієвої Буремсь­кої, засвід­чив появу чуток про існу­ван­ня теста­мен­ту небіж­чи­ка, неко­рис­но­го для неї та її май­бут­ньої дити­ни. За твер­джен­ням скарж­ни­ка, князь піс­ля пора­нен­ня втра­тив мову, „не тьіль­ко аби мог теста­мент чини­ти, але и сло­ва жад­но­го вимо­ви­ти не могь“, тож запо­віт „єсть змь­ші­лен­ни и неправ­ди­вии» і вдо­ва гото­ва оскар­жу­ва­ти його в суді. 37

9 січ­ня Пет­ро Іва­но­вич Хрін­ни­ць­кий (стар­ший з братів, який надалі вів спра­ви від імені молод­ших, схо­же, непов­но­літ­ніх пре­тен­ден­тів на май­но зве­де­но­го бра­та) подав до ґро­ду теста­мент кня­зя, писа­ний у Пашеві 7 січ­ня та засвід­че­ний Мико­лаєм Хрін­ни­ць­ким, Матвієм Рого­зинсь­ким, Семе­ном і Фили­пом Кру­не­ви­ча­ми. 38 Під­пис кня­зя на акті був від­сут­ній — як вка­зу­ва­ло­ся, через його хво­ро­бу. У запо­віті йшло­ся про запис дру­жині кня­зя — за шлюб­ною умо­вою — на поло­вині маєт­ків Кор­сів, Сест­ра­тин, Коз­зя суми у 8 тисяч зло­тих, що вона й мала три­ма­ти. Нато­мість теста­тор пере­дав зве­де­ним бра­там всі свої інші маєт­но­сті — замок і містеч­ко Буремль, село Ста­рий Буремль, поло­ви­ну Кор­со­ва, Сест­ра­ти­на і Коз­зі — у 12 тися­чах кіп гро­шів до від­да­чі тієї суми їм інши­ми роди­ча­ми, які пре­тен­ду­ва­ти­муть на неру­хо­мість (тоб­то до вику­пу маєт­ків з їхніх рук); бра­там також від­хо­ди­ли й усі гро­ші та речі запо­ві­да­ча, пози­чені різ­ним осо­бам. Однак у випад­ку народ­жен­ня спад­коєм­ця (чи спад­коє­ми­ці — стать у доку­мен­ті не зазна­ча­ла­ся) неру­хо­мість мала пере­бу­ва­ти в руках братів Хрін­ни­ць­ких лише до його пов­но­літ­тя і пле­мін­ник не пови­нен був випла­чу­ва­ти дядь­кам озна­че­ну суму, але й ті не мали звіту­ва­ти­ся перед ним за своє гос­по­да­рю­ван­ня на маєт­ках, що перед­ба­ча­ло­ся пра­во­ви­ми при­пи­са­ми для опікунів. 39 Зазна­ча­ло­ся також, що ново­на­род­же­ний мав пере­бу­ва­ти в опі­ці у своїх дядь­ків, однак ця інфор­ма­ція в запо­віті окре­мо не була виді­ле­на, а місти­лась поміж інших май­но­вих роз­по­ряд­жень. Закін­чу­вав­ся доку­мент досить ужи­ва­ною фор­му­лою, за якою поруш­ник остан­ньої волі теста­то­ра „все мае­гь се зо мною роз­су­ди­ти и роспра­ви­ти перед маеста­томть Божим’ь на страш­номт» и нели­цер­ском суде. 40

За теста­мен­то­вим запи­сом удо­ві Мареті Лащів­ні нале­жа­ла лише віно­ва части­на і нічо­го біль­ше, хоч, зазви­чай, чоло­віки запо­ві­да­ли своїм дру­жи­нам при­найм­ні рухо­мі речі, не кажу­чи про тра­ди­ційне збіль­шен­ня роз­мірів неру­хо­мо­сті. Саме вдо­ві досить часто нале­жа­ло і пра­во роз­по­ряд­жен­ня всім май­ном покій­но­го чоло­віка до пов­но­літ­тя дітей та опіка над ними, а в багатьох випад­ках — три­ман­ня маєт­ків пожит­тєво. 41 Нато­мість у цьо­му випад­ку ситу­а­ція була про­ти­леж­на. За теста­мен­том навіть перед­ба­ча­ло­ся зни­щен­ня віно­во­го запи­су, який пере­бу­вав на збері­ган­ні в братів удо­ви, хоч його умо­ви були тотож­ні запо­віту. Ціл­ком імо­вір­но, що вимо­га „оно­го зодра­ти и ска­со­ва­ти“ мала на меті сим­волічне зна­чен­ня — утвер­ди­ти легітим­ність виключ­но тестаменту.

Того ж таки дня Іва­но­ва Хрін­ни­ць­ка пода­ла скар­гу на свою невіст­ку М. Лащів­ну: брат остан­ньої Ярош Лащ 8 січ­ня відібрав тіло її сина, яке скарж­ни­ця вез­ла з Паше­ва для похо­ван­ня до містеч­ка Буремль, а саму її в той маєток не пустив. Між тим матір покій­но­го мала запи­сані їй пер­шим чоло­віком, кня­зем Олек­сан­дром Буремсь­ким, пів­то­ри тисячі кіп гро­шів на всій маєт­но­сті, якою вона з мате­ринсь­кої лас­ки доз­во­ли­ла кори­сту­ва­ти­ся своїм синам Федо­ро­ві й Андрію піс­ля досяг­нен­ня ними пов­но­літ­тя. З їх смер­тю неру­хо­мість муси­ла повер­ну­ти­ся на закон­них під­ста­вах до Іва­но­вої Хрін­ни­ць­кої, від­по­від­но — і до її дітей від дру­го­го шлю­бу, тож вона скли­ка­ла буремсь­ких міщан і за своїм дав­нім пра­вом нака­за­ла збері­га­ти їй вір­ність та надалі вико­ну­ва­ти повин­но­сті на її ж користь. 42 Скар­га була повто­ре­на сина­ми під­суд­ко­вої, а 16 січ­ня вони скар­жи­ли­ся про ціл­ко­ви­те витіс­нен­ня їх з маєт­ків Я. Лащем і його при­я­те­ля­ми. 43

Нато­мість вдо­ва М. Лащів­на 10 січ­ня через воз­но­го Стані­сла­ва Коло­мийсь­ко­го на захист своїх інте­ресів заяви­ла в ґроді, що всі маєт­ки чоло­віка три­ма­ла спіль­но з ним до його смер­ті, тож і опіс­ля три­ма­ти­ме їх за повним пра­вом. 44 А 10 берез­ня про­те­сту­ва­ла про­ти Хрін­ни­ць­ких і печа­тарів — М. Хрін­ни­ць­ко­го, М. Рого­зинсь­ко­го, С. і Ф. Кру­не­ви­чів, які, за її твер­джен­ням, виго­то­ви­ли теста­мент вже піс­ля смер­ті кня­зя. 45

Наступ­ною пор­цією вза­єм­них скарг сто­ро­ни обмі­ня­ли­ся під час берез­не­вих засі­дань Луць­ко­го ґродсь­ко­го суду. Пер­шо­го ж дня 19 берез­ня П. Хрін­ни­ць­кий скар­жи­вся перед ста­ро­стою Олек­сан­дром Семаш­ком на свою бра­то­ву, яка не допус­ка­ла до тіла чоло­віка братів і матір, а також не заяви­ла на ґроді про вби­вство кня­зя і тим самим не роз­по­ча­ла судо­вої спра­ви про­ти його убив­ць. Більш того, за чут­ка­ми, через шість тиж­нів піс­ля смер­ті кня­зя Андрія і через три дні піс­ля народ­жен­ня сина вона вно­чі похо­ва­ла тіло чоло­віка в Трої­ць­кій церкві в Бурем­лі, „без жад­ное учти­во­сти и про­во­ду хре­стьян­ско­го, […] в долт> загреб­ши», та тієї ж ночі „над пра­во поспо­ли­тое и звь­і­чаи доб­рьш людей хре­сти­янь­ских и бого­бо­инь­іх“ вий­ш­ла заміж за Михай­ла Васи­льо­ви­ча Гуле­ви­ча. 46

22 берез­ня В. Вит­винсь­кий з Гав­ри­лом Голо­винсь­ким повто­ри­ли скар­гу про фаль­шу­ван­ня теста­мен­ту кня­зя А. Кур­це­ви­ча, а також від імені вдо­ви, своєї родич­ки, заяви­ли, що саме вона є опікун­кою сво­го синаі маєт­но­стей покій­но­го. У випад­ку її повтор­но­го замі­ж­жя опіка мала перей­ти до дядь­ків, які „близ­кие кров­нь­їе и одно­го гер­бу З ДОМОМ!» их мило­сти кня­зеві Бурем­ских“, а не до Хрін­ни­ць­ких. За пра­во­ви­ми при­пи­са­ми, якщо теста­то­ром не були при­зна­чені опіку­ни, вдо­ва з мали­ми дітьми отри­му­ва­ла всю маєт­ність чоло­віка у своє три­ман­ня до досяг­нен­ня ними пов­но­літ­тя. 47 Якщо вона пога­но гос­по­да­рю­ва­ла, то заці­кав­лені осо­би мог­ли через суд поз­ба­ви­ти її пра­ва опіки з пере­да­чею спад­ку і дітей най­б­лиж­чим рода­чам, однак навіть у цьо­му випад­ку за нею зали­ша­ла­ся її віно­ва части­на, що скла­да­ла, як міні­мум, тре­ти­ну від усієї неру­хо­мо­сті чоло­віка. 48 Без­діт­ним вдо­вам за пра­вом зали­ша­ла­ся лише віно­ва части­на, а за від­сут­но­сті запи­су віна — тре­ти­на маєт­но­сті небіж­чи­ка; все інше май­но пере­хо­ди­ло до рук його близь­ких. 49 Тоб­то умо­ви запи­су кня­зя А. Кур­це­ви­ча від­по­ві­да­ли пра­во­вим при­пи­сам, які регу­лю­ва­ли роз­поділ маєт­но­сті за від­сут­но­сті дітей, що на момент його смер­ті від­по­ві­да­ло реаль­но­сті. У заяві також озву­чу­ва­ли­ся цікаві деталі, що сто­су­ва­ли­ся смер­ті кня­зя: заува­жу­ва­ло­ся, що „ско­ро по зра­не­нью его мило­сти, веле людем явно ест, же бьиі повет­ре­ем зара­жонь и тре­те­го дня умер“. При цьо­му не акцен­ту­ва­ла­ся ува­га на обста­ви­нах пора­нен­ня кня­зя і не нази­ва­ли­ся іме­на вину­ват­ців його смерті25. 50

Піз­ні­ше воз­ний Матис Сла­воґурсь­кий визнав, що 23 берез­ня при подан­ні теста­мен­ту кня­зя А. Буремсь­ко­го для „акти­ко­ва­ня“ в кни­ги В. Вит­винсь­кий і Г. Голо­винсь­кий ще раз заяви­ли про його підроб­ку, оскіль­ки на ньо­му від­сут­ній під­пис теста­то­ра, а також невід­по­від­на печат­ка. Тож воз­ний порів­няв ори­гі­наль­ну печат­ку з від­бит­ком на запо­віті та засвід­чив, що „тая печать с тою, што в теста­мен­ту при­тис­не­на, не зго­ди­ла, бо тая, што в теста­мен­ту, менъ­шая была“. 51 Хрін­ни­ць­кі не заба­ри­ли­ся з відповіддю.

25 берез­ня Пет­ро заявив, що отри­мав образ­ли­ву для всієї його роди­ни інфор­ма­цію про про­те­ста­цію, вчи­не­ну В. Вит­винсь­ким і Г. Голо­винсь­ким з при­во­ду ніби­то сфаль­шо­ва­но­го теста­мен­ту. І хоч сам він не був при­сут­ній при його скла­дан­ні (пере­бу­вав на послу­гах сво­го пана кня­зя Олек­сандра Пронсь­ко­го), однак багатьом осо­бам відо­мо, що князь А. Кур­це­вич був перед смер­тю при доб­рій пам’яті та здо­ро­во­му глузді, „тило Хри­сто­во прий­мо­вал» і помер тіль­ки наступ­но­го дня, довірив­ши запо­віт надій­ним людям. 52 Того ж дня П. Хрін­ни­ць­кий від себе і братів скар­жи­вся на свою невіст­ку сто­сов­но затри­ман­ня рухо­мої маєт­но­сті загаль­ною вар­тістю в 10 тисяч зло­тих, яка нале­жа­ла їм за теста­мен­то­вим запи­сом. 53

Дещо піз­ні­ше, 1 трав­ня вже печа­тарі жалі­ли­ся на М. Лащів­ну сто­сов­но її неправ­ди­вої про­те­ста­ції, за якою вони ніби­то піс­ля смер­ті кня­зя поста­ви­ли свої печат­ки на сфаль­шо­ва­но­му теста­мен­ті. Тож вони заяв­ля­ли, що теста­тор не міг під­пи­са­ти запо­віт, бо рукою не володів, однак „з доб­рою паме­тю яко чоло­вик хре­стян­скии при нас и при велю людей доб­рых у све­щен­ни­ка пашев­ско­го спо­ве­дал­се и тило Божее прий­мо­вал, и по оте­ха­ню нашом од него с Паше­вы аж дру­го­го дня умер». 54 Поява репро­те­ста­ції через пів­то­ра міся­ця піс­ля заяви вдо­ви наво­дить на дум­ку про її неви­пад­ко­вий харак­тер. Схо­же, що в трав­ні про­ти­сто­ян­ня пре­тен­ден­тів на спа­док змі­ни­ло­ся на користь Хрін­ни­ць­ких: вдо­ва М. Лащів­на, яка до того вис­лов­лю­ва­ла влас­ну вер­сію смер­ті кня­зя (від інфек­цій­ної хво­ро­би), від­мін­ну від заяв­ле­ної небіж­чи­ком і Хрін­ни­ць­ки­ми, 27 трав­ня пода­ла скар­гу на Я. Гара­бур­ду і Л. Дри­винсь­ко­го про вби­вство чоло­віка, 55 тоб­то солі­да­ри­зу­ва­ла­ся з кон­ку­рен­та­ми за спа­док. А 19 черв­ня вдо­ва під час засі­дань ґродсь­ко­го суду визна­ла, що за при­я­тельсь­ким погод­жен­ням з Хрін­ни­ць­ки­ми вона отри­ма­ла від Пет­ра і його молод­ших братів тися­чу кіп для вику­пу дея­кої маєт­но­сті (Зміїн­ця і Сест­ра­ти­на) й на вихо­ван­ня сина до пов­но­літ­тя та від­мо­в­ляєть­ся від подаль­ших май­но­вих пре­тен­зій. У теста­мен­ті зга­ду­ва­ло­ся, що части­на Кор­со­ва, Сест­ра­ти­на і Коз­зі пере­бу­ва­ла в заставі у кня­зя О. Пронсь­ко­го, там само йшло­ся і про необ­хід­ність вику­пу застав­ле­них маєт­ків Змії­не­ць, Новосіл­ки й Одри­жин, що дору­ча­ло­ся бра­там Хрін­ни­ць­ким. Тож за домо­в­ле­но­стя­ми, схо­же, част­ка вдо­ви дещо збіль­шу­ва­ла­ся, нато­мість 22 черв­ня через воз­но­го вона посту­пи­ла­ся неру­хо­містю на користь зве­де­них братів чоло­віка. 56 Свід­ка­ми уго­ди були луць­кий земсь­кий суд­дя Федір Чап­лич-Шпа­новсь­кий, Я. Сво­шовсь­кий, Ян Слят­ковсь­кий та Іван Кра­сенсь­кий. Утім, це поро­зу­мін­ня між удо­вою і бра­та­ми Хрін­ни­ць­ки­ми було опро­те­сто­ване роди­ча­ми небіж­чи­ка „по мечу, щоправ­да, досить дале­ки­ми — кня­зя­ми Федо­ром Михай­ло­ви­чем Кур­це­ви­чем і Дмит­ром Курцевичем-
Були­гою. Вони 13 черв­ня на роч­ках заяви­ли, що не визна­ють ані теста­мен­ту, пода­но­го сво­го часу Хрін­ни­ць­ки­ми, ані май­но­вих записів на користь М. Лащів­ни від її чоло­віка, які з’явилися вже піс­ля його смерті.

Князі Кур­це­ви­чі заува­жу­ва­ли, що попе­ред­ньо і вдо­ва, і Хрін­ни­ць­кі оскар­жу­ва­ли одне одно­го у фаль­шу­ван­ні від­по­від­них доку­мен­тів. Однак кон­ку­рен­ти зго­дом таєм­но поро­зу­мі­ли­ся та визна­ли вза­єм­ні пра­ва, хоч при цьо­му ствер­джу­ва­ли, що дій­шли до поєд­нан­ня через кон­тро­вер­сії — тоб­то через судо­ві супереч­ки, яких насправ­ді не було. 57

Вдо­ва, яка муси­ла про­ти­сто­я­ти зазі­хан­ням на спа­док з боку зве­де­них братів чоло­віка, не під­т­ри­му­ва­ла вер­сію вби­вства Хрін­ни­ць­ких, нато­мість про­по­ну­ва­ла свою, тим самим зні­ма­ю­чи від­по­ві­даль­ність з обви­ну­ва­че­них, а також роз­по­ча­ла бороть­бу за збе­ре­жен­ня своїх прав на маєт­ки чоло­віка. Також М. Лащів­на наго­ло­шу­ва­ла на інших мож­ли­вих опіку­нах її ново­на­род­же­но­го сина та маєт­но­сті, роди­чах „по мечу“ небіж­чи­ка: ,,…сут стрь­іе­ве близ­кие кров­ные и одно­го гер­бу з домом» их мило­сти кня­зеві» Бурем­ских». 50 Хрін­ни­ць­кі ж були близь­кі кня­зеві „по куделі», тоб­то по мате­ринсь­кій лінії, які за пра­во­ви­ми при­пи­са­ми мог­ли пре­тен­ду­ва­ти на опіку лише піс­ля роди­чів по чоло­вічій лінії. Пра­вом був перед­ба­че­ний такий поря­док обій­ман­ня опіки над малоліт­ні­ми дітьми за від­сут­но­сті волі покій­но­го бать­ка: стар­ший пов­но­літ­ній син, бра­ти помер­ло­го, інші роди­чі по бать­ківсь­кій лінії, тоб­то, так звані опіку­ни при­ро­жоні, і щой­но в разі від­сут­но­сті остан­ніх — роди­чі по матері. 58 Князі Ф. М. Кур­це­вич і Д. Кур­це­вич-Були­га як най­б­лиж­чі в роду кров­ні кня­зя А. Кур­це­ви­ча-Буремсь­ко­го теж заяв­ля­ли про свої пра­ва. 59 Тож вста­нов­лен­ня опікун­ства у цьо­му випад­ку було досить склад­ним: з одно­го боку, Хрін­ни­ць­кі були бра­та­ми небіж­чи­ка, однак рід­ни­ми лише по матері, від­по­від­но, нале­жа­ли до іншо­го роду по чоло­вічій лінії, нато­мість роди­чі „по мечу“ мали досить дале­ку сту­пінь спорід­не­но­сті. Будь-який вибір з-поміж них став би сум­нів­ним і міг викли­ка­ти запе­ре­чен­ня. Пра­ва кров­них, що при­к­мет­но, заува­жу­вав і Я. Гара­бур­да, який позвав до суду для слу­хан­ня зізнань свід­ків на дове­ден­ня своєї неви­ну­ва­то­сті не лише Хрін­ни­ць­ких, а й широ­ке коло осіб з роду Кур­це­ви­чів, назва­них опіку­на­ми сина небіж­чи­ка, а також усіх тих, хто заявить свою близь­кість до опіки — кня­зя Ф. М. Кур­це­ви­ча, Д. Кур­це­ви­ча-Були­гу, Федо­ра Вою­тинсь­ко­го і його дру­жи­ну Ган­ну Федорів­ну Хма­рян­ку з Миловсь­ких, кня­ги­ню Михай­ло­ву Ружинсь­ку Раї­ну Яцків­ну з Миш­ковсь­ких, Гри­горія Кол­мовсь­ко­го і його дочок, Ган­ну і Гальш­ку, народ­же­них з княж­ною Мару­шею Буремсь­кою, Філо­на Котель­ни­ць­ко­го з дру­жи­ною Мару­шею Буремсь­кою. 60

Від­по­від­дю Хрін­ни­ць­ких на кро­ки вдо­ви ста­ло фаб­ри­ку­ван­ня чуток щодо її негід­ної поведін­ки, під­твер­джен­ня яких авто­ма­тич­но виво­ди­ло б її з кола пре­тен­ден­тів на спа­док. Неві­до­мо, що вияви­лось вирі­шаль­ним у згоді М. Лащів­ни на дис­кри­мі­на­цій­ні умо­ви Хрін­ни­ць­ких. Мож­ли­во, при­чи­ною послу­жи­ли від­сут­ність надій­них союз­ни­ків і хит­кі пози­ції серед кров­них чоло­віка, які на роч­ках 13 черв­ня заяви­ли про невизнан­ня записів на маєт­ність, вида­них їй небіж­чи­ком. 61 Зре­штою, роди­на Лащів була чужою для воли­нян, а роди­чі Маре­ти пере­бу­ва­ли в затяж­них земель­них кон­флік­тах з окре­ми­ми пред­став­ни­ка­ми волинсь­кої шля­хетсь­кої кор­по­ра­ції. Так, у 1580-х роках май­бут­ній луць­кий ста­ро­ста князь О. Пронсь­кий свої гра­нич­ні супереч­ки з ними пода­вав як зне­ва­гу чужа­ків-бел­жан до всьо­го Волинсь­ко­го воє­вод­ства та закли­кав негай­но з цьо­го при­во­ду зібра­ти сей­мик. 62

Несподі­ва­но піс­ля вза­єм­них обви­ну­ва­чень відо­мих на Волині осіб зі свої­ми інте­ре­са­ми на аван­сцені з’явилися „тем­ні коняч­ки». 11 серп­ня Андрій Ґло­ва­ць­кий від себе і від Андрія Цеце­шевсь­ко­го 63 подав до кан­це­лярії королівсь­кий лист від 20 трав­ня, за яким вони при­зна­ча­ли­ся опіку­на­ми малоліт­ньо­го кня­зя Андрія Андрій­о­ви­ча Буремсь­ко­го та маєт­но­сті по його бать­ку, небіж­чи­ку кня­зю Андрію, за від­сут­но­сті його роз­по­ряд­жень. Вод­но­час заува­жу­ва­ло­ся, що за роди­ча­ми помер­ло­го збері­га­ло­ся пра­во до опіки, тоб­то вони мог­ли через суд від­но­ви­ти свої пов­но­ва­жен­ня. 64 З появою нових обста­вин кон­флікт перей­шов у наступ­ну ста­дію — про­ти­сто­ян­ня при­зна­че­них опікунів з руки коро­ля та пред­став­ни­ків роди­ни Хрінницьких.

За королівсь­ким декре­том спір­ні маєт­ки опи­ни­ли­ся в руках А. Ґло­ва­ць­ко­го і А. Цеце­шевсь­ко­го, але Хрін­ни­ць­кі посту­па­ти­ся свої­ми інте­ре­са­ми не зби­ра­ли­ся — ухва­лою ґродсь­ко­го суду від 28 жовтня 1593 р. вони повер­ну­ли собі опіку над пле­мін­ни­ком з пра­вом три­ман­ня неру­хо­мо­сті до його пов­но­літ­тя. їх опо­нен­ти також не від­мо­ви­ли­ся від бороть­би, про що свід­чить їх нама­ган­ня від почат­ку наступ­но­го, 1594 року позва­ти до суду контр­аген­тів з при­во­ду наїздів, гвал­тів, гра­бе­жів та захоплен­ня зам­ку Буремль. Однак, як твер­ди­ли пози­ва­чі, роч­ки з різ­них при­чин не від­бу­ва­ли­ся. 65 Ска­жі­мо, має­мо скар­гу А. Ґло­ва­ць­ко­го на луць­ко­го ґродсь­ко­го писа­ря С. Руси­на-Бере­сте­ць­ко­го про зрив — за домо­в­леністю з І. Хрін­ни­ць­ким — засі­дань 3 берез­ня, на яких мала роз­гля­да­ти­ся спра­ва про опіку над сином кня­зя А. Буремсь­ко­го. 66

Вре­шті, 20 квіт­ня 1594 р. від­бу­ли­ся події, про які зга­ду­ва­ло­ся в інструк­ції сей­ми­ку Волинсь­ко­го воє­вод­ства 1595 року. Част­ко­во інфор­ма­цію отри­мує­мо зі скар­ги луць­ко­го земсь­ко­го під­суд­ка І. Хрін­ни­ць­ко­го, засвід­че­ну визнан­ням трьох луць­ких воз­них. Ці два тек­сти прак­тич­но дослів­но збі­га­ють­ся. Тож, за ними, А. Ґло­ва­ць­кий, змо­вив­шись із жов­ніра­ми роти К. Миш­ковсь­ко­го, поруч­ни­ком якої він був, а також роти Лука­ша Слят­ковсь­ко­го, 67 прий­шов разом з ними (всьо­го понад сто осіб) до Луць­ко­го зам­ку, де на той час ґродсь­ким судом роз­гля­да­ла­ся спра­ва під­суд­ка І. Хрін­ни­ць­ко­го з Матеєм Леш­невсь­ким. Жов­ніри мали при собі вог­не­паль­ну зброю (а це забо­ро­ня­ло­ся як Ста­ту­том, так і сей­мо­ви­ми кон­сти­ту­ція­ми): „При­го­то­вав­ши­ся яко до бою про­тивт> посто­рон­но­го непри­я­те­ля, з роз­нымъ оружъ­емъ, воине нале­жа­чи­ми, з руч­ни­ца­ми, ве збро­ях, в при­л­би­цах, в карь­ва­ши“. Як твер­див скарж­ник, без будь-яких при­чин з його боку А. Ґло­ва­ць­кий учи­нив йому „одпо­вє­ди на здо­ро­въе», тоб­то погро­жу­вав заподія­ти шко­ду його здоров’ю, та пообі­цяв при­сла­ти „цеду­лу одпо­вед­ную“, а пото­му голос­но закли­кав до зброї своїх при­я­телів. Ті роз­по­ча­ли стрі­ля­ни­ну в при­мі­щен­ні суду, в резуль­таті чого був пора­не­ний Гри­горій Пере­кла­довсь­кий, судо­ве засі­дан­ня зір­ва­но. І. Хрін­ни­ць­кий покла­дав також вину за ці події на М. Лащів­ну, вдо­ву кня­зя А. Кур­це­ви­ча, а на той час вже дру­жи­ну М. Леш­невсь­ко­го, та на її ново­го чоло­віка („за намо­вою и напра­вою панее Мате­е­вое Леш­нев­ское Маретьі Лащов­ны и мал’ьжон’ька ее пана Матея Леш­нев­ско­го“). 68 Насам­кі­не­ць також заува­жу­ва­ло­ся, що поруш­ни­ки спо­кою роз­би­ли зам­ко­ві бра­му й хвірт­ку, а також зав­да­ли рани іншим осо­бам. Утім, остан­ня згад­ка рад­ше була рито­рич­ним прий­о­мом, адже не назва­но жод­ну іншу осо­бу, окрім Г. Перекладовського.

Таку вер­сію подій під­твер­дже­но й у скарзі Г. Пере­кла­довсь­ко­го як пост­раж­да­ло­го. 69 Нато­мість збе­рег­ли­ся пояс­нен­ня ситу­а­ції і з іншо­го боку: наступ­но­го дня — 21 квіт­ня — про­те­ста­цію вчи­нив рот­містр Л. Слят­ковсь­кий. Його опо­відь менш фор­малі­зо­ва­на і опри­яв­нює бага­то дета­лей цієї історії. Пере­дов­сім він заува­жив, що метою його про­те­ста­ції є дове­ден­ня своєї (а також сво­го това­ри­ша А. Ґло­ва­ць­ко­го) неви­ну­ва­то­сті, якщо буде вису­ну­те зви­ну­ва­чен­ня про розір­ван­ня роч­ків чи вчи­нен­ня інших пра­во­по­ру­шень. Рот­містр твер­див, що до зам­ку він при­був на про­хан­ня київсь­ко­го воє­во­ди кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го, який разом з інши­ми поваж­ни­ми осо­ба­ми — мар­шал­ком Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го кня­зем Стані­сла­вом Рад­зивіл­лом, луць­ким під­ко­морієм Яном Хар­линсь­ким, кня­зем Стані­сла­вом Чор­то­рийсь­ким, луць­ким земсь­ким суд­дею Федо­ром Чап­ли­чем, Д. Гуле­ви­чем — нама­гав­ся пола­го­ди­ти спра­ву І. Хрін­ни­ць­ко­го з А. Ґло­ва­ць­ким та М. Леш­невсь­ким, як зазна­ча­лось, новим чоло­віком М. Лащів­ни. Ціл­ком мож­ли­во, що її повторне замі­ж­жя при­зве­ло до від­нов­лен­ня її споді­вань на поліп­шен­ня ситу­а­ції зі спад­ком, отри­ма­ним до своїх рук сприт­ні­ши­ми родичами.

Від­так пере­мога Хрін­ни­ць­ких у бороть­бі за спа­док кня­зя А. Кур­це­ви­ча вияви­ла­ся непев­ною, коли поміж пре­тен­ден­тів на опіку втру­ти­вся ще один учас­ник — новий чоло­вік удо­ви. Такий пово­рот подій викли­кав, як бачи­мо, зане­по­коєн­ня в осіб, що нале­жа­ли до вищо­го влад­но­го про­шар­ку в регіоні. Спро­би посе­ред­ни­ків упро­до­вж двох днів (понеділ­ка 18 і вів­тор­ка 19 квіт­ня) знай­ти ком­про­міс, на який би при­ста­ли сто­ро­ни, не вда­ли­ся, тож у сере­ду, як твер­див Л.Слятковський, князь К. Острозь­кий при­слав до ньо­го слу­гу з про­хан­ням втру­ти­ти­ся і знай­ти спо­сіб при­ве­сти до зго­ди тих осіб через „при­я­тельсь­ке порів­нян­ня». Рот­міст­ро­ві вда­ло­ся поро­зу­міти­ся з А. Ґло­ва­ць­ким і М. Леш­невсь­ким щодо багатьох пунк­тів уго­ди, вироб­ле­ної перед тим посе­ред­ни­ка­ми, тож він, взяв­ши з собою кіль­кох слуг і чоти­рьох това­ри­шів, рушив до зам­ку для пере­го­ворів з І. Хрін­ни­ць­ким, який саме пере­бу­вав на служ­бі в церкві.

Там же зна­хо­ди­вся і князь К. Острозь­кий, який, отри­мав­ши звіст­ку про при­хід Л. Слят­ковсь­ко­го, разом з І. Хрін­ни­ць­ким вий­шов з хра­му, подя­ку­вав рот­міст­ро­ві за його ста­ран­ня та пішов до суду. Втім, під­су­док впер­то сто­яв на своє­му і не погод­жу­вав­ся на жод­ні умо­ви, ціл­ком мож­ли­во, від­чу­ва­ю­чи під­т­рим­ку поваж­них осіб. Пере­лом від­був­ся тоді, коли І. Хрін­ни­ць­кий був закли­ка­ний до суду для вчи­нен­ня при­ся­ги. Як твер­див Л. Слят­ковсь­кий, під­су­док у ту ж мить звер­нув­ся до ньо­го з про­хан­ням впли­ну­ти на М. Леш­невсь­ко­го, щоб той доз­во­лив йому не присягати.

М. Леш­невсь­кий, зва­жив­ши на про­хан­ня рот­міст­ра та вияв­ля­ю­чи поша­ну до кня­зя К. Острозь­ко­го й інших осіб, що в тій справі були в суді, „від­пу­стив» при­ся­гу І. Хрін­ни­ць­ко­му. Ціл­ком імо­вір­но, що під­су­док під при­ся­гою мусив під­твер­ди­ти неправ­ди­ву інфор­ма­цію, тож лише за умо­ви уник­нен­ня цьо­го акту пого­ди­вся б на ком­про­міс з супро­тив­ни­ка­ми. Коли ж Л. Слят­ковсь­кий зби­рав­ся йти, до ньо­го пуб­ліч­но звер­нув­ся А. Ґло­ва­ць­кий з про­хан­ням доз­во­ли­ти йому опо­ві­сти про крив­ди, зав­дані під­суд­ком. Свій жаль він вис­ло­вив „учти­ви­ми» сло­ва­ми, що не обра­жа­ли ані вух людей почти­вих, ані осо­би кривд­ни­ка, а також поін­фор­му­вав при­сут­ніх, що він через воз­но­го поси­лав І. Хрін­ни­ць­ко­му „одпо­ведь», але той її прий­ня­ти від­мо­ви­вся. Тоді Л. Слят­ковсь­кий закли­кав воз­но­го, аби через ньо­го А. Ґло­ва­ць­кий у суді міг від­да­ти цю „кар­ту». Але в ту ж хви­ли­ну закри­чав Олек­сандр Хрін­ни­ць­кий, звер­та­ю­чись до А. Ґло­ва­ць­ко­го: „Не одпо­вє­дай, скур­вий сину», та схо­пи­вся за руш­ни­цю. Всі при­сут­ні кину­ли­ся до зброї в обо­роні сво­го здоров’я, однак, як твер­див рот­містр, йому вда­ло­ся роз­ве­сти про­тив­ні сто­ро­ни так, що обій­ш­ло­ся без кровопролиття.

Тож своєю заявою він засвід­чує, що ні він, ні його това­ри­ші не дали жод­ної при­чи­ни до того „роз­ру­ху». Того ж таки дня до луць­ких ґродсь­ких книг була впи­са­на „цеду­ла одпо­вед­ная», яку А. Ґло­ва­ць­кий послав І. Хрін­ни­ць­ко­му: 70
„Panie Iwanie Chrenicky, podsędku Ziemsky Lucky! Tak od ciebie
samego, iako i od wielu ludzy zacnych nasłuchali się uszy moie, iz mie
na uczciwości mei szlacheczkiey szczypiesz i to zadaiesz, czego na mie,
człowieka uczciwego, nigdy pokazać nie mozesz. A iz ia będąc żałosny, ynakszego sposobu do pomszczenia tych niecnotliwych slow twoich nalezc nie mogę, iedno uczciwości mey ręką swą uczciwą bronić, i to twoie nieuczciwe a wszeteczne wspominanie mnie, człowieka uczciwego, w gębe twoie wbić chcę. Ty o tym wiedząc, abyś się mnie strzegł w kościelie, cerkwie, w domu, w łaźni, w drodze i na wszelakim mieyscu, gdzie bym się s tobą potkał, oprocz przed maiestatem K Jego M(ośći). Za tym się Panu Bogu poruczay».

„Цеду­ла» місти­ла всі основ­ні еле­мен­ти, харак­тер­ні для подіб­них доку­мен­тів. На почат­ку, піс­ля звер­нен­ня до адре­са­та, зазви­чай вка­зу­ва­ла­ся при­чи­на, що спо­ну­ка­ла вда­ти­ся до погроз — тяж­ка й без­під­став­на обра­за, від­пла­тою за яку мог­ла бути лише пом­ста. Невід’ємним еле­мен­том цедул було попе­ре­джен­ня про необ­хід­ність сте­рег­ти­ся помсти в будь-яких міс­цях, зокре­ма таких, де вико­ри­стан­ня зброї забо­ро­ня­ло­ся пра­вом і зви­чаєм, а також у будь-яко­му стані (спля­чо­му, без­зброй­но­му тощо), тобто
йшло­ся про дво­бій без пра­вил. Зазви­чай також цеду­ли місти­ли апе­ля­ції до Бога, який мав ста­ти заступ­ни­ком для неспра­вед­ли­во скрив­д­же­но­го та мес­ни­ком для його воро­гів. Такі згад­ки вка­зу­ва­ли на Боже­ственне втру­чан­ня в людсь­кі вчин­ки і тим самим легіти­мі­зу­ва­ли жор­сто­кість щодо воро­га. Цей еле­мент під­во­дить впри­тул до розу­мін­ня „одпо­вєді“ як варіан­ту поє­дин­ку між супро­тив­ни­ка­ми, як Божо­го суду в захи­сті своєї честі, на що вка­зує й текст однієї з них: „Одпо­вед бити не можеть бол­шая, кгдьі хто кого на поє­ди­нок вьізьівает’ь, на гор­ло ему насту­пу­ет, зачь­ім тежь и наче­тая спра­ва розу­мя­на бити не може­те (інак­ше), тол­ко одпо­ве­дю з похвалкою.

Про­те­ста­ція Л. Слят­ковсь­ко­го і скар­га І. Хрін­ни­ць­ко­го не супере­чать одна одній, однак інак­ше роз­став­ля­ють акцен­ти в цій справі. Вре­шті, твер­джен­ня під­суд­ка про від­сут­ність у А. Ґло­ва­ць­ко­го при­чин для воро­жо­сті було зви­чай­ним кан­це­лярсь­ким клі­ше. Оче­вид­но також, що остан­ній з ’яви­вся на замок не сам — запро­шен­ня до суду чис­лен­них роди­чів і при­я­телів було звич­ним актом шля­хетсь­ко­го три­бу жит­тя, за яким усі від­носно важ­ливі для осо­би події мали вино­си­ти­ся на широ­кий загал.
При­сут­ність почту також засвід­чу­ва­ла вагу шлях­ти­ча та слу­жи­ла засо­бом пси­хо­ло­гіч­но­го тис­ку на супер­ни­ка, а в окре­мих випад­ках мала і застра­шу­ва­ти. А от циф­ра у таких випад­ках — річ вель­ми сум­нів­на, тож про кіль­кість запро­ше­них А. Ґло­ва­ць­ким жов­нірів ска­за­ти щось певне не вдасть­ся. Визнан­ня воз­них також не ста­ють у при­годі: будучи запро­ше­ни­ми заці­кав­ле­ною осо­бою для освід­чен­ня пра­во­по­ру­шен­ня, вони часто не стіль­ки опо­ві­да­ли про реаль­но поба­чене, скіль­ки фік­су­ва­ли точ­ку зору скарж­ни­ка. Нерід­ко воз­ні були непись­мен­ні, тож пись­мо­ве визнан­ня для них готу­ва­ла сто­ро­на, яка їх залу­ча­ла. Відо­мо кіль­ка справ, коли воз­ний, зви­ну­ва­че­ний у пода­чі неправ­ди­вих свід­чень, виправ­до­ву­вав­ся саме тим, що чита­ти / писа­ти не вміє, тож і пода­вав до ґро­ду ту інфор­ма­цію, яку йому нада­ла сто­ро­на. Так, Стані­слав Яновсь­кий у від­по­відь на зви­ну­ва­чен­ня його у неправ­ди­во­му освід­чен­ні ран Васи­ля Окорсь­ко­го, заявив52:
„Ижт> я самь чита­ти не умею, вед­ле мис­ли сво­ее напи­савь­ши на тер­мине созна­нье мов, пода­ли на урядт> кгро­дь­скии луц­кии, то єсть яко­бь­імт> мел огле­да­ти и виде­ти у пана Юря Коши­ков­ско­го рану на хри­бте в подол’ьжть тятую крь­і­ва­вую, и дру­гую рану на левом уси татую крь­і­ва­вую, тре­тую рану шть­і­хо­вую в пер­сяхь кры­ва­вую, чет­гь­вер­тую рану под­ле голе­ни левое ноги на льіт­це тятую кры­ва­вую, вси тьіе чоть­іри раньї у пана Юрья Коши­ко­въско­го якобьім’ь мел виде­ти, чогом ся ник­гь­дьі не видел, тол­комт> видел на хри­бте жупан атла­со­вь­іи чорь­ний про­тя­тий, а тела не рушо­но“. В ана­ло­гіч­ній справі воз­ний зізнав­ся: „Я самь чита­ти не умею, вед­ле мис­ли сво­ее написав’ьши на тер­мине сознант>е моє, пода­ли на уряді» кгродт>скии луцкии»53. А воз­ний Лаврин Чар­не­ць­кий в іншо­му випадку
51 ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 28 (Воло­ди­мирсь­кий ґродсь­кий суд), оп. 1, спр. 61,
арк. 451 зв.—456.
52 Т ам сам о.— Ф. 25, оп. 1, спр. 53, арк. 411 зв.—412.
53 Т ам само.— Арк. 411 зв. (1598 р.)

виправ­до­ву­вав­ся своїм незнан­ням русь­кої мови, а також твер­див, що визнан­ня йому своєю рукою напи­сав Антон Забо­ло­ць­кий: „Я по рус­ки и писа­ти и чита­ти не умею, а тую про­те­ста­ць­ію и сознане моє пан Антон Забо­ло­ць­кии влас­ною рукою своєю писал и маю о томт> ведо­мост, иж’ь в том’ь созна­ню моемь бол­шеи напи­са­но, ниж­ли я видел и сль­ї­шал, и штосправовал»54.

Тотож­ність скар­ги І. Хрін­ни­ць­ко­го і визнан­ня воз­них засвід­чує, що готу­ва­ли­ся вони однією осо­бою. Вре­шті, навіть якщо допу­сти­ти прав­дивість інфор­ма­ції під­суд­ка, то оче­вид­но, що в судо­вій „ізбі“ кіль­кість при­сут­ніх була обме­же­на. Втім, це не ста­вить під сум­нів сам факт „одпо­вєді», текст якої наступ­но­го дня до запи­су в акто­ві кни­ги подав сам А. Ґло­ва­ць­кий, а також зброй­но­го кон­флік­ту, що виник у при­мі­щен­ні суду під час засі­дан­ня. Зви­чай­но, він був спро­во­ко­ва­ний наміром А. Ґло­ва­ць­ко­го вчи­ни­ти „одпо­вєдь», однак оче­вид­но й те, що з боку ото­чен­ня І. Хрін­ни­ць­ко­го не заба­ри­ли­ся воро­жі кро­ки. Розібра­ти­ся за цих обста­вин у тому, хто пер­ший схо­пи­вся за зброю, думаю, було не під силу і самим учас­ни­кам конфлікту.

Між тим без­пе­ка зам­ку й суду пере­бу­ва­ла під поси­ле­ною ува­гою як ста­ту­то­вих при­писів, так і сей­мо­вих конституцій55. Так, забо­ро­ня­ло­ся з’являтися до суду і, від­по­від­но, до зам­ку (під загро­зою штраф­них санк­цій і від­кла­ден­ня роз­гля­ду спра­ви для поруш­ни­ка забо­ро­ни) зі зброєю:,,…с дре­вом, з още­пом, з руч­ни­цою, з луком и с кушою и з инь­ї­ми вся­ки­ми», що мар­ку­ва­ли­ся у шля­хетсь­ких уяв­лен­нях як нели­царсь­кі, — виня­ток ста­но­ви­ли лише меч і корд, невід’ємний атри­бут „вбран­ня» шляхтича57. Якби шлях­тич добув доз­во­ле­ну зброю у суді, мав утра­ти­ти руку, за пора­нен­ня іншої осо­би перед­ба­че­на була смерт­на кара, а за вте­чу піс­ля пра­во­по­ру­шен­ня — вигнан­ня з зем­лі (баніція)58. Зви­чай­но, у таких
випад­ках, що поде­ко­ли трап­ля­ли­ся в судо­вій прак­ти­ці, до чле­но­уш­код­жень спра­ва не дохо­ди­ла, хоча про існу­ван­ня нор­ми згадувалося.
54 ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, on. 1, спр. 50, арк. 150 зв.— 152.
55 Див., ска­жі­мо, кон­сти­ту­цію сей­му 1578 р. про без­пе­ку судів, згід­но з якою осо­ба мала вхо­ди­ти до суду лише з адво­ка­том і дво­ма при­я­те­ля­ми, забо­ро­ня­ло­ся вхо­ди­ти з іншою зброєю, окрім меча, кор­да, шаб­лі та шпа­ги (Volumina constitutionum.— Warszawa, 2005.— T. II: 1550— 1609.— Vol. 1: 1550—1585 / Do druku przygotwali S. Grodzick i L. Dwornicka i W. Uruszczak.— S. 409). Ці поло­жен­ня понов­ле­но й допов­не­но в кон­сти­ту­ціях сей­мів 1589 р. про без­пе­ку судів (Там само.— 2008.— Т. II.— Vol. 2: 1587— 1609 / Do druku przygotował S. Grodzicki; przedmowa W. Uruszczak .— S. 123) та 1598 p. про без­пе­ку низки
воє­водств (Там само.— S. 252). Сейм 1601 р. поши­рив дію сей­мо­вої поста­но­ви 1598 р. на Брац­лавсь­ке, Волинсь­ке і Київсь­ке воє­вод­ства (Там само.— S. 282).
56 Звер­ні­мо ува­гу на той факт, що за поста­но­вою Дру­го­го Лате­рансь­ко­го собо­ру в 1139 р. забо­ро­ня­ло­ся ужи­ван­ня у вій­нах між хри­сти­я­на­ми лука і куші, ціл­ком імо­вір­но як зброї нели­царсь­кої. Адже вій­ни між лица­ря­ми ґрун­ту­ва­ли­ся на пев­но­му мораль­но­му кодексі та пред­став­ля­ли собою низ­ку поє­дин­ків, де супро­тив­ни­ки зустрі­ча­ли­ся лицем до лиця і де зви­тя­га забез­пе­чу­ва­ла­ся сприт­ністю, вмін­ням володіти мечем та від­ва­гою. Лук і куша (а піз­ні­ше — вог­не­паль­на зброя) були колек­тив­ною, анонім­ною зброєю, що вико­ри­сто­ву­ва­лась на знач­ній від­стані та нада­ва­ла біль­ше мож­ли­во­стей для під­сту­пу й пере­моги над най­сла­вет­ні­шим вої­ном (M in o is G. Kościół і wojna. Od chasów Biblii do ery atomowej.— Warszawa, 1998.— S. 113). Також слід нага­да­ти поло­жен­ня кон­сти­ту­ції коро­на­цій­но­го сей­му 1587—1588 рр., яка вво­ди­ла жорст­кі­ші пока­ран­ня для вбив­ців і перед­ба­ча­ла под­воєн­ня голов­щиз­ни, від­по­від­но до 240 гри­вень у випад­ку вби­вства „руч­ною» зброєю і 480 гри­вень — з руш­ни­ці (Volumina constitutionum— T. II.— Vol. 2.— S. 67).
57 Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го…— T. II.— С. 110 [розділ IV, арти­кул 38].
58 Т ам сам о.— С. 110 [розділ IV, арти­кул 39].

Яскра­вий при­клад пору­шен­ня забо­ро­ни на вне­сен­ня невла­сти­вих видів зброї до суду та реак­ції на це судо­вих уряд­ни­ків став­ся під час засі­дань Луць­ко­го земсь­ко­го суду. Тоді Дмит­ро Яло­ви­ць­кий у судо­вій „ізбі“ витяг­нув арке­буз, з яко­го, за скар­гою волинсь­ко­го каш­те­ля­на Михай­ла Миш­ки Вар­ковсь­ко­го, хотів його застре­ли­ти: „У суду на мене торг­нул­ся и бро­ни тако­вое, с кото­рою тут кож­до­му ста­тут пра­во поспо­ли­тое вхо­ди­ти забо­ро­ня­ет, то єсть гар­ка­бу­за добь­іл и мало мя не забилт»“.

Вод­но­час каш­те­лян у своє­му зви­ну­ва­чен­ні акцен­ту­вав ува­гу на пору­шен­ні однієї з най­важ­ливі­ших наста­нов — забо­ро­ни вжи­ва­ти зброю на королівсь­ко­му зам­ку, перед судом, під час судо­вих засі­дань: „…тут в ызъ­бе судо­вой, пры быт­но­сти и перед судо­мі» вашей мило­сти, в замт»ку его коро­лев­ское мило­сти яко на спо­ко­и­номт» мест­цу, где кож­до­му покои поспо­лить­іи захо­вай а напев­не­ишое убез­пе­чене дано ест, и под часомъ роко­ві» судо­вых»“. Нато­мість оскар­же­ний твер­див, що М. Миш­ка Вар­ковсь­кий у суді його без­не­вин­но обра­жав, обі­цяв поби­ти та викли­кав його „на руку“, тож арке­буз він узяв у сво­го слу­ги для того, аби, вий­шов­ши з зам­ку, ста­ти до поє­дин­ку. Суд нака­зав Д. Яло­ви­ць­ко­му при­сяг­ну­ти на під­твер­джен­ня своїх слів, інак­ше його очіку­ва­ла втра­та руки від­по­від­но до ста­ту­то­вої нор­ми, а також піс­ля при­ся­ги на шість тиж­нів сісти на зам­ку. Спро­би поро­зу­міти­ся з каш­те­ля­ном для ска­су­ван­ня обви­ну­ва­чень резуль­татів не дали, тож у при­зна­че­ний день Д. Яло­ви­ць­кий мусив таки при­сяг­ну­ти. Він засвід­чив, що „хотя есми был у хлопт»ца гар­ка­буз взялт»,.але-мт» […] пана Миха­и­ла Мыш­ку Вар­ков­ско­го, каш­те­ля­на волын­ско­го, стре­ли­ти умь­іс­лу не мелт>“. Зва­жа­ю­чи на особ­ли­во­сті перебі­гу кон­флік­ту в шля­хетсь­ко­му сере­до­ви­щі, де йшло­ся рад­ше про демон­стра­ції, аніж про справж­ній намір уби­ти, схо­же, що Д. Яло­ви­ць­кий душею не кри­вив — чи при­найм­ні, не настіль­ки, щоб потріб­ної миті не пере­ко­на­ти себе у зворотньому59.

Повер­та­ю­чись до подій 20 квіт­ня в Луць­ко­му зам­ку, тре­ба заува­жи­ти, що при­пис про забо­ро­ну вно­си­ти на замок вог­не­паль­ну зброю, схо­же, пору­ши­ли пред­став­ни­ки обох сторін. Також той же арти­кул Дру­го­го Литовсь­ко­го статуту60 перед­ба­чав і в яко­сті пока­ран­ня за обра­зи сто­ро­ни в суді („хто будучы ста­ну шля­хец­ско­го, сто­ечы перед судом усту­пив­ши речы сво­ее, один на дру­го­го сло­ва­ми се неучтивм­ми торг­нул») шести­тиж­не­ве сидін­ня на зам­ку. Неда­ре­м­но Л. Слят­ковсь­кий акцен­ту­вав ува­гу на
тому, що А. Ґло­ва­ць­кий опо­ві­дав про свої крив­ди без ура­зи для честі супро­тив­ни­ка, нато­мість, як він твер­див, саме О. Хрін­ни­ць­кий обра­зив А. Ґло­ва­ць­ко­го. Між тим у шля­хетсь­ко­му сере­до­ви­щі існу­ва­ла наста­но­ва на від­мо­ву від сило­вої від­по­віді в момент даван­ня „одпо­вєді», що дава­ло мораль­ні бону­си скрив­д­же­но­му в очах спіль­но­ти, мож­ливість апелювати
до висо­ких хри­сти­янсь­ких зраз­ків — тер­пін­ня, про­щен­ня, мило­сер­дя. Так, шва­гри Васи­ля Шолу­хи-Яко­ви­ць­ко­го у „цедулі одпо­вєд­ной», адре­со­ваній Бог­да­но­ві Костюш­ко­ви­чу-Хобол­товсь­ко­му та його пасин­ко­ві Дави­ду Яко­ви­ць­ко­му, наго­ло­шу­ва­ли на своїй ста­теч­но­сті та пова­зі до пра­ва, що не доз­во­ли­ли їм від­по­ві­сти одра­зу на погро­зи: „Мм тей кго­ниц­бьі албо пок­гроз­ки мокг­ли слушне и при­стойне так же отдац, але маюнцт» бач­носцт» на ста­теч­нос­ць свою, то-с мьі у себе на тен час зага­мо­ва­ли для покою по-
59 ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 26, оп. 1, спр. З, арк. 333 зв.—335 зв.
60 Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го…— Т. II.— С. 110 [розділ IV, арти­кул 39].

сполитекго»61. Від­так О. Хрін­ни­ць­кий за непи­са­ни­ми пра­ви­ла­ми шля­хетсь­ко­го спів­жит­тя мусив також нести від­по­ві­даль­ність за сутич­ку в суді.
Однак зупи­ню­ся на діях А. Ґло­ва­ць­ко­го. „Одпо­вєдь“ була звич­ни спо­со­бом реак­ції шлях­ти­ча на крив­ду, що зазви­чай нама­гав­ся не лише від­но­ви­ти спра­вед­ливість через суд, а й уда­вав­ся до рицарсь­ко­го спо­со­бу пора­хун­ків із кривд­ни­ком, мстячись йому в різ­ний спо­сіб — обра­жа­ю­чи в пуб­ліч­них міс­цях, шко­дя­чи май­но, б’ючи слуг і під­да­них тощо. Пра­во й пом­ста були тіс­но зро­щені між собою. Під цим кутом зору вар­то звер­ну­ти ува­гу на пуб­ліч­ну заяву Вік­то­ри­на Лич­ка, яку той вчи­нив, спе­ціаль­но прий­шов­ши для цьо­го до ґро­ду: у ній заяв­ник пові­дом­ляв, що його брат
Мико­лай Ґуминсь­кий був поби­тий і оббре­ха­ний Андрієм Велегорським,
тож він, спри­кре­ний тим, „зобравт>шися с товарьіством’ь, оно­го в дому взяв­ши, за деспектт> бра­та сво­е­го збш­гь, и tłimt» самь­шт> онь­їи жал свои и деспек­гь бра­та моег(о) наго­ро­ди­ти есми муселт». А не маю­чи еще на томь досыт, еще з нимь пра­во­мь чини­ти оферуюся“62.

Шля­хетсь­кий етос вима­гав перед почат­ком воро­жих дій пуб­ліч­но ого­ло­си­ти супро­тив­ни­ко­ві про намір мсти­ти­ся. Таке ого­ло­шен­ня часті­ше було усним, що чини­ло­ся самим „одпо­вєд­ніком“ або мог­ло пере­да­ва­ти­ся через посе­ред­ни­ків (тра­ди­цій­но — воз­них). Інко­ли вда­ва­ли­ся до писан­ня „цедул одпо­вєд­них», саме з цим варіан­том зустрі­чає­мо­ся у випадку
А. Ґло­ва­ць­ко­го. Ого­ло­шен­ня про пом­сту, яке мож­на назва­ти мар­ке­ром шля­хетсь­кої куль­ту­ри, є добрим при­кла­дом супереч­но­стей поміж ето­сом і пра­вом. Сприй­нят­тя шля­хетсь­кою спіль­но­тою „одпо­вєді» як обов’язкового еле­мен­ту кон­флікт­них комуніка­цій кон­фрон­ту­ва­ло з трак­ту­ван­ням її зако­но­дав­ця­ми як такої, що вно­сить напру­жен­ня в сто­сун­ки поміж чле­на­ми спіль­нот і пору­шує най­біль­шу цін­ність — „покой посполитий»63.

Однак ста­ту­то­ві нор­ми спря­мо­ву­ва­ли­ся не стіль­ки на її забо­ро­ну (серед них прак­тич­но від­сут­ня кара за сам факт її оголошення64), скіль­ки на недо­пу­щен­ня помсти : „…абьі тот, про­тив кого одпо­ведь учи­нил, в покою был“. Але сей­мо­ва кон­сти­ту­ція 1588 p., що засвід­чу­ва­ла поши­рен­ня цієї прак­ти­ки в Речі Поспо­ли­тій, доз­во­ли­ла ужи­ван­ня „одпо­вєді» як спо­со­бу обо­ро­ни для зви­ну­ва­че­но­го в кри­мі­наль­них спра­вах, що нале­жа­ли до юрис­дик­ції ґродсь­ко­го суду:
„A gdyby kto będąc pozwany criminaliter bronić się chciał odpowiedzią, ktorąby ante crimen miał posłać: tedy się inakszą bronić nie może, iedno taką, ktorąby przez Woźnego i dwu szlachciców uczynił: у onę dał do ksiąg onego Grodu, pod ktorymby mieszkał ten komu
odpowiedział, wpisać personaliter».

61 ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 28, оп. 1, спр. 8, арк. 169— 171 зв.
62 Там сам о.— Ф. 25, оп. 1, спр. 46, арк. 515—515 зв.
63 М ал и н о в ск и й И. Уче­ние о пре­ступ­ле­нии по Литов­ско­му Ста­ту­ту.— К., 1894.— С. 105.
64 Власне, перед­ба­че­на кара за одпо­вєдь — ув’язнення 12 тиж­нів з подаль­шою від­да­чею на пору­ки (Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го…— Т. II.— С. 58 [розділ І, арти­кул 22]; 2004.— Т. III: Ста­тут Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го 1588 року.— Кн. 1.— С. 377 [розділ І, арти­кул 26}) — сто­су­ва­ла­ся виключ­но неосі­лих осіб, які пере­бу­ва­ли поза кон­тро­лем шля­хетсь­кої кор­по­ра­ції. Подіб­на кара зага­лом також мала запо­біж­ний характер.
65 Іоан­ни­кій Мали­новсь­кий вва­жав, що одпо­вєдь трак­ту­ва­ла­ся зако­но­дав­ця­ми як само­стій­ний зло­чин (Мали­нов­ский И. Уче­ние о пре­ступ­ле­нии…— С. 105), однак аналіз ста­ту­то­вих при­писів свід­чить про їх засте­реж­ний характер.

За винят­ком того, що А. Ґло­ва­ць­кий не був оскар­же­ним, а сам був скарж­ни­ком, фор­маль­но він діяв ціл­ком у рам­ках поло­жень зга­да­ної кон­сти­ту­ції, нама­га­ю­чись через воз­но­го пуб­ліч­но ого­ло­си­ти І. Хрін­ни­ць­ко­му „одпо­вєдь». Його дії Л. Слят­ковсь­ким роз­гля­да­ли­ся як ціл­ком вмо­ти­во­вані, більш того, він поспри­яв А. Ґло­ва­ць­ко­му в його намірі як ціл­ком легітимному.

Відо­мий випа­док доз­во­лу самих уряд­ни­ків, серед яких був і під­су­док І. Хрін­ни­ць­кий, на вчи­нен­ня „одпо­вєді» під час судо­вих засі­дань. Тож ішло­ся не про ситу­а­тивне ого­ло­шен­ня воро­жо­сті в суді, а вико­ри­стан­ня цьо­го фору­му саме для поши­рен­ня інфор­ма­ції, що мала, з одно­го боку, збез­че­сти­ти супро­тив­ни­ка, а з іншо­го — ще раз акцен­ту­ва­ти ува­гу на воро­жо­му став­лен­ні до ньо­го. Так, до Луць­ко­го земсь­ко­го суду прий­шли слу­ги кня­зя К. Острозь­ко­го з про­хан­ням „абьі дав сль­ї­шене нико­торь­іе речи пре­мо­вит». Суд­ді доз­во­ли­ли виго­ло­шен­ня інфор­ма­ції, що сто­су­ва­ла­ся осо­би волинсь­ко­го каш­те­ля­на М. Миш­ки Вар­ковсь­ко­го, однак піс­ля читан­ня „тер­мі­ни» запи­та­ли, чи йдеть­ся лише про вне­сен­ня її до акто­вих книг, чи перед­ба­че­на для „видо­мо­сти всю­гь людей пано­ві» обь­і­ва­те­лей тутош­них». Тож почув­ши, що та спра­ва обхо­дить всю шлях­ту, запро­по­ну­ва­ли наступ­но­го дня ще раз її опри­люд­ни­ти „при згро­ма­же­ню бол­шей людей тую реч с тое тер­меньї зно­ву пре­по­ве­дать . Сам каш­те­лян сприй­мав цей факт як „одпо­вєдь», адже він роз­по­вів про неї у своїй скарзі на під­твер­джен­ня того, що князь К. Острозь­кий зі сина­ми „за роска­за­немт» их слу­ги и неко­торь­іе бояре и под­да­нь­їе его, сто­я­чи на здо­ро­ве моє, хоте­чи мене о легь­кост при­пра­ви­ти, отпо­вє­ди, пофал­ки и погроз­ки заочне завжди чинят“.

Поруч з уяв­лен­ня­ми про пуб­ліч­ність зна­ків воро­жо­сті, яка мог­ла бути мак­си­маль­но забез­пе­че­на лише в час і в міс­ці масо­вих зібрань шлях­ти, існу­ва­ло й розу­мін­ня важ­ли­во­сті пова­ги до зон і часу миру, яки­ми були судо­ві засі­дан­ня. Це демон­струє одна зі скарг, в якій Ян Обчинсь­кий опо­ві­дав: він поси­лав воз­но­го до Сте­фа­на Соло­невсь­ко­го, який йому на різ­них міс­цях погро­жу­вав, щоб упев­ни­ти­ся осо­би­сто у фак­ті „одпо­вєді“. Недоб­ро­зич­ли­ве­ць від­по­вів воз­но­му: „Я на сес час в Луц­ку на здоровт>е его не отпо­ве­даю под часом роков“, чим засвід­чив лише від­тер­мі­ну­ван­ня помсти, обі­ця­ю­чи надалі чини­ти Я. Обчинсь­ко­му крив­ди. Інший шлях­тич у від­по­відь на погро­зи, озву­чені в суді, заува­жив: „Тако­вая сво­вол­ность, отпо­вед и сло­ва их вше­теч­нь­їе нигде инде, едно ту ж при вря­де пан Семен учи­нил, того бьі чини­ти не мел, […] вряд чтпит мел“.

Тож у роз­г­ля­нутій історії тіс­но пере­пле­ли­ся, кон­флік­ту­ю­чи між собою, зви­чаєві наста­но­ви шля­хетсь­ко­го соціу­му та пра­во­ві при­пи­си, де визна­чи­ти­ся з виною кож­ної зі сторін дуже непро­сто. Тим біль­ше, що йдеть­ся про судо­ву рито­ри­ку, за допо­мо­гою якої супро­тив­ни­ки нама­га­ли­ся пода­ти свою пози­цію в най­ви­гід­ні­шо­му світ­лі. Нато­мість у листі корон­но­го вели­ко­го гетьма­на Яна Замойсь­ко­го, який дато­ва­но 13 трав­ня і яким були закли­кані на суд супро­тив­ни­ки І. Хрін­ни­ць­ко­го, гово­ри­ло­ся про факт „одпо­вєді» як такий, що „icst zwruszeniem pokoia у prawa pospolitego у przeciwko Constitution! у artyw ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, on. 1, спр. 21, арк. 608 зв.—609 зв.
67 Т ам сам о.— Спр. 46, арк. 314—315.
68 Т ам сам о.— Ф. 28, on. 1, спр. 7-а, арк. 143 зв.

kulom woiennym“. З доку­мен­та також відо­мо, що про події гетьман дізнав­ся з листа волинсь­ких достой­ни­ків та зі скар­ги луць­ко­го під­суд­ка — до них дода­но копію „одпо­вєді“, впи­са­ної до ґродсь­ких книг. Тож 1 черв­ня вру­че­но позо­ви рот­міст­ро­ві Л. Слят­ковсь­ко­му, поруч­ни­ку А. Ґло­ва­ць­ко­му та рот­міст­ру К. Миш­ковсь­ко­му, які мали ста­ти на суд гетьма­на через чоти­ри тиж­ні, про вчи­нен­ня „одпо­вєді“, появу з руш­ни­ця­ми на зам­ку, стрі­ля­ни­ну та зрив років69.

ЗО черв­ня корон­ний поль­ний гетьман Стані­слав Жол­кевсь­кий, яко­му було дору­че­но роз­г­ля­ну­ти спра­ву, ухва­лив: вчи­не­на А. Ґло­ва­ць­ким „одпо­вєдь“ мала бути „yako niesłuszną przecziwną і pospolitemu у rziczerskiemu prawu kasowana i w niwecz obroczona“, бо „iesli pan Głowacky ma grziwdy albo obrazę iaką od pana podsędka, nie gwałtownie, ale wedle prawa pospolitego onie by miał dochodzycz […]. Tedy odpowiedz wedle prawa ricerskiego decretem swym podnorzę, casuię у w niwecz obraczam i panu Głowackiemu władzą urzędu swego hetmańskiego roskazuie, aby tey odpowiedzy pod garłem, podcziwosczą zaniechał у onei wiecznie przed się bracz nie pomyszłał“70. Тоб­то гетьман своєю волею ска­су­вав „одпо­вєдь» і забо­ро­нив — під карою смер­ті — чини­ти легіти­мі­зо­вані нею згід­но шля­хетсь­ко­го зви­чаю насиль­ни­ць­кі дії щодо І. Хрін­ни­ць­ко­го. „Зне­сен­ня одпо­вєді», тоб­то ого­ло­шен­ня про при­пи­нен­ня воро­жо­сті поміж супро­тив­ни­ка­ми, зай­вий раз під­твер­джує існу­ван­ня риту­а­лу „одпо­вєді“. що побу­ту­вав на різ­них рів­нях соціаль­ної дра­би­ни, в різ­них сере­до­ви­щах і на різ­них тери­торіях. На волинсь­ких матеріа­лах мені вда­ло­ся зафік­су­ва­ти кіль­ка подіб­них випад­ків. Так, пола­год­жен­ня задав­не­но­го кон­флік­ту між Михай­лом Кол­чинсь­ким і Юрієм Під­го­ро­денсь­ким було засвід­чене пись­мо­вим зобов’язанням надалі жити в мирі й „одпо­вєдєй» не чини­ти, де „одпо­вєдь“ постає не як окре­мий акт, а як про­цес, що супро­вод­жу­вав­ся бага­то­ра­зо­ви­ми ого­ло­шен­ня­ми про пом­сту: 71 „Они, будучи в вас­ни и вь одпо­вє­ди часто­крот­ной, а ижт> тєпєр за лас­кою пана Бога всє­мо­гу­що­го и за зго­дою пано­ве при­ятєлєй наших, тогь гнєвь наигь и одпо­вєдпь мєжи нами помєр­ко­ва­ли и в доб­рую при­язн при­вер­ну­ли. Тєдьі мьі тєпєр, одпустив^ши одєн дру­го­му то всє, яко сє вьі­шєй помє­ни­ло, дали мєжи сєбє тотт> квить, жє южт> нико­ли нє має­мо сє одинь на дру­го­го скри­ва глєдити».

В іншо­му випад­ку умо­ва­ми при­я­тельсь­ко­го погод­жен­ня додат­ко­во перед­ба­ча­ла­ся листов­на від­мо­ва від попе­ред­ньо ого­ло­ше­ної „одпо­вєді», так само даної через „цеду­лу одпо­вєд­ну». Тож Якуб Кру­шинсь­кий і Федір Сол­тан вза­єм­но зобов’язалися повер­ну­ти захоплені під час ворож­нечі матеріаль­ні цін­но­сті та ска­су­ва­ти скар­ги і запи­си в судо­вих кни­гах, які вно­си­ли­ся „з ущип­ком учти­во­сти доб­рое славн“, а також Я. Кру­шинсь­кий мав забез­пе­чи­ти „зне­сен­ня одпо­вєді», ого­ло­ше­ної його приятелями
Ф. Сол­та­ну. 72

У гетьмансь­ко­му декреті від ЗО черв­ня також пові­дом­ля­ло­ся, що коли Л. Слят­ковсь­кий іме­нем това­ри­шів своїх хотів дати свід­чен­ня проти
69 ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 45, арк. 641—642, 643 зв.—644 зв.
70 Там само.— Спр. 41, арк. 739 зв. —741 (6 липня).

І. Хрін­ни­ць­ко­го, плені­по­тен­ти (адво­ка­ти) під­суд­ка від­мо­ви­ли­ся далі про­до­в­жу­ва­ти спра­ву та звіль­ни­ли своїх контр­аген­тів від року й позо­ву, а також від усіх обви­ну­ва­чень. Схо­же, що під­суд­ко­ві неви­гід­но було опри­люд­ню­ва­ти всі деталі кон­флік­ту. Тим біль­ше, що 28 черв­ня Хрін­ни­ць­кі досяг­ли бажа­но­го для них резуль­та­ту — офі­цій­но „ув’язалися», тоб­то ввій­шли у володін­ня маєт­ка­ми непов­но­літ­ньо­го роди­ча кня­зя Андрія Кур­це­ви­ча. Як засвід­чив у своє­му визнан­ні воз­ний, бурем­льсь­кі під­дані роз­по­ві­да­ли, що попе­ред­ні опіку­ни дав­но там не меш­ка­ли, гос­по­дар­ства не вели, а своє май­но пере­вез­ли до Кор­со­ва, який три­ма­ла колиш­ня кня­ги­ня Андріє­ва Кур­це­ви­че­ва, а нині пані Леш­невсь­ка. Хрін­ни­ць­кі також под­ба­ли про пере­да­чу спра­ви А. Ґло­ва­ць­ко­го і А. Цеце­шевсь­ко­го до Три­бу­на­лу на виво­лан­ня. 73 Однак такий перебіг подій не вла­што­ву­вав супро­тив­ни­ків луць­ко­го під­суд­ка. 29 черв­ня воз­ний визнав вру­чен­ня позо­ву Хрін­ни­ць­ким (Іва­но­ві та його синам Пет­ро­ві і Олек­сан­дро­ві) до Луць­ко­го ґродсь­ко­го суду на роки, що мали роз­по­ча­ти­ся 20 лип­ня, для слу­хан­ня шкру­тинії — нею пози­ва­чі А. Ґло­ва­ць­кий і А. Цеце­шевсь­кий зби­ра­ли­ся дово­ди­ти фак­ти наїздів, гвал­тів, гра­бе­жів та захоплен­ня зам­ку Бурем­ля від­по­ві­да­ча­ми за допо­мо­гою людей київсь­ко­го воє­во­ди кня­зя К. Острозь­ко­го, під­лясь­ко­го воє­во­ди кня­зя Я. Заславсь­ко­го та інших при­я­телів. Як зазна­ча­ло­ся, Хрін­ни­ць­ких попе­ред­ньо пози­ва­ли на всі засі­дан­ня суду від почат­ку року, однак вони з різ­них при­чин не від­бу­ва­ли­ся 74, а у зриві засі­дань 3 берез­ня зви­ну­ва­че­но ґродсь­ко­го писа­ря С. Руси­на-Бере­сте­ць­ко­го, який, ніби­то, діяв за домо­в­леністю з під­суд­ком 66. Писа­реві заки­да­ли й інші дії на руку Хрін­ни­ць­ких: так, 28 лип­ня А. Ґло­ва­ць­кий і Андріян Цеце­шевсь­кий скар­жи­ли­ся на ньо­го про те, що він від­мо­в­ляв­ся вида­ти їм випи­си декретів, ухва­ле­них на користь їхніх супер­ни­ків 75.

У під­сум­ку Хрін­ни­ць­ким вда­ло­ся здо­бу­ти оста­точ­ну пере­могу в судо­во­му кон­флік­ті. 28 квіт­ня 1595 р. Пет­ро Іва­но­вич від себе і від рід­них братів Олек­сандра, Михай­ла та Бог­да­на Іва­но­ви­чів Хрін­ни­ць­ких поклав королівсь­кий при­вілей, дато­ва­ний 8 берез­ня того ж року: у ньо­му король під­твер­див їхнє пра­во до опіки за пра­вом „при­ро­жо­ним» і теста­мен­том небіж­чи­ка кня­зя А. Буремсь­ко­го над маєт­ністю і непов­но­літ­нім пле­мін­ни­ком. У при­вілеї зга­ду­ва­ло­ся про попе­ред­нє при­зна­чен­ня опіку­на­ми А. Ґло­ва­ць­ко­го й А. Цеце­шевсь­ко­го, однак через волинсь­ких панів монар­хо­ві ста­ло відо­мо про існу­ван­ня запо­віту, в яко­му були вка­за­ні опіку­ни маєт­но­сті й сина. Від­так пани Хрін­ни­ць­кі в ґродсь­ко­му суді і Три­бу­налі дове­ли своє пра­во на опіку, а також про­си­ли коро­ля про його під­твер­джен­ня, що й було зроб­ле­но 76. Про­те на позір оста­точ­на крап­ка в цій історії не при­пи­ни­ла ні судо­вих, ні поза­су­до­вих варіан­тів пора­хун­ків з Хрін­ни­ць­ки­ми їхніх супер­ни­ків. Уже піс­ля смер­ті А. Ґло­ва­ць­ко­го М. Леш­невсь­кий і А. Цеце­и­тевсь­кий, нази­ва­ю­чи себе опіку­на­ми малоліт­ньо­го кня­зя А. Кур­це­ви­ча, позва­ли до Три­бу­на­лу ґродсь­ко­го писа­ря С. Руси­на про ска­су­ван­ня „тер­мі­ни», в якій запи­са­но про уго­ду („розейм») між сто­ро­на­ми (позов був дато­ва­ний 27 трав­ня 1595 р.) 77 — схо­же, писа­ря зви­ну­ва­ти­ли у фаль­шу­ван­ні акта про домо­в­ле­но­сті між сто­ро­на­ми. А 29 черв­ня було вру­че­но три­бу­нальсь­кий позов І. Хрін­ни­ць­ко­му за скар­гою тих же осіб про при­чет­ність луць­ко­го під­суд­ка до ска­су­ван­ня двох ґродсь­ких декретів. 78

Дору­чен­ня послам, вне­сене до сей­ми­ко­вої інструк­ції від 11 січ­ня 1595 p., кло­по­та­ти­ся про те, щоб „одпо­вєдь через пна гєт­ма­на зне­се­ная, была апро­бо­ва­на», засвід­чує зане­по­коєн­ня Хрін­ни­ць­ких ситу­а­цією. Про те, що зне­сен­ня „одпо­вєді» не при­пи­ни­ло ворож­не­чу між сто­ро­на­ми, засвід­чує й універ­сал Я. Замойсь­ко­го, впи­са­ний до ґродсь­ких книг 21 черв­ня того ж року. Він був звер­не­ний до всіх жов­нірів, зокре­ма до М. Леш­невсь­ко­го, з нака­зом запла­ти­ти І. Хрін­ни­ць­ко­му за наїз­ди на його маєт­ність та вчи­нен­ня шкод, а також дати йому спо­кій. 79

Схо­же, що домо­в­ле­но­стей вда­ло­ся досяг­ну­ти лише під кіне­ць 1595 р. або на само­му почат­ку наступ­но­го. 6 січ­ня 1596 р. луць­кий під­ко­морій Ян Хар­линсь­кий визнав у ґроді, що за умо­ва­ми при­я­тельсь­ко­го пола­год­жен­ня сто­сун­ків між Пет­ром, Олек­сан­дром, Михай­лом і Бог­да­ном Хрін­ни­ць­ки­ми, стри­я­ми й опіку­на­ми кня­зя Андрія Андрій­о­ви­ча Буремсь­ко­го, і матір’ю їх підо­піч­но­го Маре­тою Лащів­ною, а в дру­го­му шлю­бі — Матеє­вою Леш­невсь­кою, опіку­ни мали пере­да­ти їй на вихо­ван­ня сина, для випла­ти бор­гів небіж­чи­ка чоло­віка та для вику­пу застав­ле­ної ним маєта­ості 2 тисячі зло­тих. Тож під­ко­морій пере­дав цю суму М. Леш­невсь­ко­му. 80 Однак інфор­ма­ція із земсь­ких акто­вих книг дещо під­ва­жує опти­мізм ґродсь­ких записів. Так, 13 січ­ня 1596 p. М. Леш­невсь­кий подав до запи­су лист покій­но­го кня­зя А. Буремсь­ко­го, за яким він, пози­чив­ши в дру­жи­ни 8 тисяч зло­тих, запи­сав їх на Кор­со­ві, Сест­ра­тині, Коз­зі, Зміїн­ці та інших своїх маєт­ках, а також пере­дав дру­жині маєт­ність у три­ман­ня через воз­но­го до повер­нен­ня пози­че­ної суми. Запис дато­ва­но 14 січ­ня 1591 p., а серед свід­ків фігу­рує І. Хрін­ни­ць­кий. 81 Того ж таки дня земсь­кий під­су­док опро­те­сту­вав прав­дивість листа, твер­дя­чи, що його не під­пи­су­вав і печат­ки не при­кла­дав. 82

Дру­жи­на: МАРЕ­ТА ЛАЩІВНА

36.30. ІВАН ДМИТ­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА [ІЄЗЕКІЇЛ] (*9.12.1589, †15.6.1642)

O wszystkich tych szczegółach dowiadujemy się z aktu 1598 r., którym Jan Dymitrowicz Kurcewicz Bułyha, występując w imieniu małoletnich: brata Konstantego i siostry Ewy, dla spłacenia długów po ojcu kniaziu Dymitrze Kurcewtczu Bułyzie, a pozbawiony wszelkich ruchomości, które zabrała macocha, pani Halszka ze Stuzyna, obecna Mikołajowa Charlińska, zastawia Turyczany, Wierzbę i Nowosiółki żydowi Abramowi Jakubowiczowi na 5 lat za 9,500 złotych.

Wyżej wymieniony Jan Dymitrowicz Kurcewicz Bułyha jako kniaź Jan Kurcewicz Bułyha, zapisuje 1601 r. posag żonie swej Barbarze Zahorowskiej, córce Michała Jankowicza i Agnieszki Lewickiej. W tymże roku Jan Kurcewicz Bułyha podeiaroaoi Czerkaslci, podpisał postanowienie szlachty «Wołyńskiej bronić prawosławnego bractwa. W 1609 r. kniai Bulyhajest podstarościm Białocerkiewskirj kniai Jan Kurcewicz Bułyha podstarości Białocerkiewski, ma sprawę o najazdy i gw at y 1611 i 1613.

Йо́сиф Курце́вич-Коріято́вич (світсь­ке ім’я Кур­це­вич-Були­га Іван Дмит­ро­вич або Єзекіїл;Курчевич русь­ко­го гер­бу Курч; 9 груд­ня 1589, мож­ли­во Біла Церк­ва Біло­цер­ківсь­ко­го ста­ро­ства Київсь­ко­го воє­вод­ства, тепер рай­центр Київсь­кої області — 15 черв­ня 1642) — цер­ков­ний пра­во­слав­ний діяч, єпис­коп Київсь­кої мит­ро­полії та Русь­кої пра­во­слав­ної церк­ви. один із зас­нов­ни­ків Київсь­ко­го брат­ства і Київсь­кої братсь­кої шко­ли, єпис­коп, архіє­пис­коп Суз­дальсь­кий і Тарусь­кий. Похо­див із князів.
Нале­жав до литовсь­ко-русь­ко­го князівсь­ко­го роду Кур­це­ви­чiв. Здо­був блис­ку­чу освіту. Закін­чив Паду­ансь­кий універ­си­те­тет (Італія).
Запись от кня­зя Яна Дмит­ри­е­ви­ча Кур­це­ви­ча Булы­ги еврею Авра­му Яку­бо­ви­чу на отда­чу ему в аренд­ное содер­жа­ние сел: Туран, Верб­но­го и Ново­сё­лок. с пере­да­чею ему пра­ва каз­нить кре­стьян смер­тью от 1598 года, мар­та 11 дня. 83 Из доку­мен­та ясно, что маче­хой Яна Дмит­ри­е­ви­ча Кур­це­ви­ча, то есть вто­рой женой Дмит­рия Васи­лье­ви­ча Кур­це­ви­ча Булы­ги была Гальш­ка Стужин­ская (пер­вая жена неиз­вест­на), на тот момент она уже жена Мико­лая Харлинского.

Особ­ли­вою вой­ов­ни­чістю та рішучістю у роз­бій­ни­ць­ких наїз­дах визна­ча­ла­ся волинсь­ка кня­ги­ня Софія Ружинсь­ка, яка разом із свої­ми бра­та­ми ство­ри­ла і очо­ли­ла роз­бій­ни­ць­кий табір, спо­чат­ку в селі Котель­ні, а потім у Паво­лочі. У 1609 р. кня­ги­ня Ружинсь­ка на чолі заго­ну погра­бу­ва­ла і спа­ли­ла осе­лю шлях­ти­ча Є. Тиш­ке­ви­ча в селі Ляхів. Того ж року вона з шести­ти­сяч­ним війсь­ком оса­ди­ла замок князів Коре­ць­ких Чере­мош, взя­ла його при­сту­пом, спа­лив­ши і погра­бу­вав­ши. У 1611 р. за нака­зом кня­гині було зруй­но­ва­но сели­ще Нехво­ро­щу. Серед сорат­ни­ків Софії Ружинсь­кої були Адам Олі­зар, Ян Бод­зинсь­кий, Ян Були­га-Кур­це­вич, Михай­ло Нови­ць­кий та інші. Але піс­ля смер­ті сво­го чоло­віка у 1610 р. вона пере­сва­ри­ла­ся з ними і вела вже вій­ну за їх маєт­ки [10].
Прий­няв чер­нец­тво, зго­дом став архі­манд­ри­том Запорізь­ко­го Трах­те­ми­рівсь­ко­го мона­сти­ря. Його ім’я стоїть одним із пер­ших, хто впи­сав­ся до братсь­ко­го реєст­ру Київсь­ко­го брат­ства 1616 р.:
«Бачу, — писав він, — спра­ву зело доб­ру — состав­леніє Брат­ства во гра­ді Києві і того ради всі­г­да есм гото­вий з ним постра­да­ти, доб­ро і зло і кров мою за бла­го­че­стіє дати…»
1619 року всту­пив до Луць­ко­го брат­ства і разом із 47 пред­став­ни­ка­ми ари­сто­кратії й шлях­ти Волині. Під листом, в яко­му гаран­ту­ва­ло­ся заступ­ниц­тво, політич­на та матеріаль­на під­т­рим­ка брат­ству під­пи­сав­ся так: «Іезекіил Кур­це­вич, архи­манд­рить Терехте­ми­ров­скій і для того і руку мою під­пи­сую влас­ною рукою».
1620 року — висвя­че­ний Патріар­хом Єру­са­лимсь­ким Тео­фа­ном на єпис­ко­па Воло­ди­мирсь­ко­го і Бере­стейсь­ко­го (Луць­ко­го й Острозь­ко­го), однак через опір польсь­кої вла­ди посі­сти кафед­ри не зміг.
У листо­па­ді 1620 Кур­це­вич разом з гетьма­ном Пет­ром Сагай­дач­ним брав участь у робо­ті польсь­ко­го сей­му, на яко­му пору­шу­ва­лось питан­ня про визнан­ня нової пра­во­слав­ної ієрар­хії Київсь­кої митрополії.

Близь­ко 1624 або в лип­ні 1625 при­був до Моск­ви. Пред­ста­вив­ши себе жерт­вою поля­ків і уніатів, знай­шов при­ту­лок у Росії. У серп­ні 1626 (за дея­ки­ми дани­ми, у серп­ні 1625) року визна­чен архіє­пис­ко­пом Суз­дальсь­ким і Тарусь­ким. Май­же без­по­се­ред­ньо слі­дом за при­зна­чен­ням Йоси­фа в Суз­даль міс­цеві жителі почи­на­ють пода­ва­ти Госу­да­рю на ньо­го чоло­бит­ні, скаржа­чись, що він з вели­кою жор­сто­кістю від­но­сить­ся до своїх під­лег­лих і вияв­ляє вели­ке користолюбство.

1634 р. судом Патрiар­ха Мос­ковсь­ко­го був поз­бав­ле­ний сану та засла­ний у Соло­ве­ць­кий мона­стир. Помер на Солов­ках 1642 року.
Під­ста­ро­ста чер­кась­кий (1601 р.), біло­цер­ківсь­кий (1609-1613 рр.), ігу­мен Трах­те­ми­рівсь­ко­го мона­сти­ря (? -1624 рр.), Дер­мансь­ко­го мона­сти­ря (1624 р.),єпископ воло­ди­мирсь­кий волинсь­кий (1620-1624рр.), архіє­пис­коп суз­дальсь­кий (1625 р.).
Кур­це­вич-Були­га Іван Дмит­ро­вич, чер­не­че ім’я Ієзекіїль, в хіро­тонії Йосиф (9.12.1589, мож­ли­во Б. Церк­ва Біло­цер­ківсь­ко­го ста­ро­ства Київсь­ко­го воє­вод­ства, тепер рай­центр Київсь­кої області – 15.06.1642, м. Казань, тепер РФ) – один із зас­нов­ни­ків Київсь­ко­го брат­ства і Київсь­кої братсь­кої шко­ли, єпис­коп, архіє­пис­коп Суз­дальсь­кий і Тарусь­кий. Похо­див із князів. Його ім’я стоїть одним із пер­ших, хто впи­сав­ся до братсь­ко­го реєст­ру 1616.
Учень Галілео Галілея.

За що там у них піш­ла супереч­ка, не знаю, але в 17 століт­ті це було так само про­сто, як і в 16-у. Несклад­но було пані Софії і союз­ни­ків знай­ти: під її зна­ме­на друж­но ста­ли Адам Ружинсь­кий (напев­но, той сам Адам Гри­го­ро­вич Ружинсь­кий Нари­мун­то­вич, зга­ду­ва­ний у попе­ред­ньо­му пості), Адам Олі­зар, біло­цер­ківсь­кий під­ста­ро­ста князь Іван Дмит­ро­вич Були­га, київсь­кий гродсь­кий суд­дя Михай­ло-Сила Нови­ць­кий, Олбрехт Брестсь­кий – і так у неї набра­лось шести­ти­сячне війсь­ко, навіть сво­го чоло­віка пере­вер­ши­ла! З озброєн­ням теж все було гаразд. Май­же дослів­но циту­ю­чи від­по­від­ний судо­вий акт (І.Новицький, за його твер­джен­ням, тіль­ки дея­кі незро­зу­мілі сло­ва під­пра­вив. Може, й жаль, кра­ще б ори­гі­нал, але що вже є), вигля­да­ло це так:
«Съ вели­кой арма­той, с пища­ля­ми, пуш­ка­ми, ружья­ми, муш­ке­та­ми, сагай­да­ка­ми, съ копья­ми, рога­ти­на­ми, и инымъ вой­нѣ над­ле­жа­щимъ ору­жьемъ, кон­но и пѣшо, оруж­но съ зна­ме­на­ми, буб­на­ми, тру­ба­ми и литав­ра­ми, обы­ча­ем вра­же­скимъ, на городъ и замокъ, силой, наси­льем, неждан­но, нега­дан­но, съ вели­ки­ми сила­ми насту­пивъ и наѣ­хавъ, первѣе все­го тѣмъ всѣмъ вой­скомъ замокъ и городъ вокругъ обсту­пив­ши, пуш­ки, пища­ли, арма­ту на городъ и замокъ напра­вивъ, а въ тру­бы, литав­ры и буб­ны уда­ривъ, и крикъ учи­нив­ши вели­кій, из пушекъ, пища­лей и ружей стрѣ­лять поча­ли; а послѣ, уда­рив­ши штур­момъ на городъ и замокъ, до само­го вече­ра, язы­че­скимъ вра­же­скимъ свы­ча­емъ, вели­кой наваль­но­стью добы­ва­ли. А городъ и замокъ вели­кою силою добыв­ши, в мѣстеч­кѣ и замо­кѣ муж­ч­инъ всѣх и жен­щ­инъ, беъ вся­кой поща­ды, безъ Божья­го стра­ха, жесто­ко, без­жа­ло­сто­но, съ жена­ми, с дѣтьми поби­ли, стрѣ­ля­ли, посѣк­ли, заму­чи­ли и пора­ни­ли; а город и замокъ роз­гра­бивъ, язы­че­скимъ, вра­же­ским свы­ча­емъ до кор­ня спа­ли­ли и ни во что повернули».

Овдо­вів­ши, пані Софія зов­сім не змі­ни­ла сво­го спо­со­бу жит­тя і сто­сун­ків з сусі­да­ми. Як воно зви­чай­но й буває, вона невдо­взі пере­сва­ри­ла­ся зі свої­ми сорат­ни­ка­ми по чере­мо­шансь­ко­му похо­ду. Як зна­чить­ся в судо­вих актах, кня­ги­ня Ружинсь­ка захо­пи­ла маєток Михай­ла-Сили Нови­ць­ко­го, про­до­в­жу­ва­ли свар­ки з Коре­ць­ки­ми і Тиш­ке­ви­ча­ми, нато­мість біло­цер­ківсь­кий під­ста­ро­ста, князь Ян Кур­це­вич-Були­га (її колиш­ній спо­движ­ник, в най­б­лиж­чо­му май­бут­ньо­му обрав духов­ну сте­зю і закін­чив жит­тя як архіє­пис­коп суз­дальсь­кий, вза­галі ж ті Кур­це­ви­чі-Були­ги вар­ту­ють окре­мого і деталь­но­го вив­чен­ня, народ, видаєть­ся, ще той), огра­бу­вав її маєток Романівку.

ИОСИФ
(Иезе­ки­иль) (Кур­це­вич Иван Дмит­ри­е­вич; 80-е гг. XVI в.- 15.06.1642, Казань), архи­еп. бывш. Суз­даль­ский и Тарус­ский. Сын кн. Дмит­рия Кур­це­ви­ча и его 1-й жены Ядви­ги Гра­ев­ской. И. Д. Кур­це­вич был женат на Вар­ва­ре Михай­ловне Заго­ров­ской, упо­ми­на­ет­ся в источ­ни­ках как чер­кас­ский под­ста­ро­ста (1601), бело­цер­ков­ский под­ста­ро­ста (1609-1613). Из пись­ма царя Миха­и­ла Фео­до­ро­ви­ча пат­ри­ар­ху Фила­ре­ту от 22 янв. 1630 г. мож­но заклю­чить, что И. был родом из Кие­ва, где жила его мать схим­ни­ца Доро­фея (Пись­ма рус. госу­да­рей. М., 1848. Т. 1. № 332).

Соглас­но посла­нию И. к кн. Гри­го­рию Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­му (впо­сл. митр. Киев­ский Геде­он), И. Д. Кур­це­вич, при­няв мона­ше­ский постриг, пере­дал свою долю в родо­вом иму­ще­стве тро­ю­род­но­му бра­ту кн. Пав­лу Кур­це­ви­чу и уехал на Афон, где нахо­дил­ся два с поло­ви­ной года (веро­ят­но, в 1614-1616), затем по прось­бе бра­тии поехал для сбо­ра мило­сты­ни в Речь Поспо­ли­ту. На Афон он не вер­нул­ся и напра­вил­ся в Паду­ан­ский ун-т, где 13 июля 1616 г. был вне­сен в спи­сок сту­ден­тов из Речи Поспо­ли­той как «иеро­мо­нах Иеза­хи­иль Кур­це­вич». Оче­вид­но, ко вре­ме­ни пре­бы­ва­ния в Ита­лии отно­сят­ся сло­ва И. в посла­нии, что он «мяса втаи едал, гове­ния, и посту, и тру­дов ника­ких есми не имел за бла­го­че­стие». По воз­вра­ще­нии в Речь Поспо­ли­ту И., по его сви­де­тель­ству, был игу­ме­ном Пре­об­ра­жен­ско­го мон-ря в Чет­вертне — вла­де­нии кня­зей Чет­вер­тин­ских, веро­ят­но, ок. 1617-1618 гг., т. к. в 1619 г. в ката­ло­ге Луц­ко­го брат­ства он уже упо­ми­на­ет­ся как архи­манд­рит Св. Тро­и­цы мона­сты­ря в Трех­те­ми­ро­ве (ныне с. Трах­те­ми­ров, Чер­кас­ская обл., Укра­и­на). Этим дан­ным как буд­то про­ти­во­ре­чит под­пись И. как игу­ме­на Трех­те­ми­ров­ско­го мона­сты­ря под актом нач. 1616 г. об осно­ва­нии Киев­ско­го брат­ства, одна­ко, по наблю­де­ни­ям М. С. Гру­шев­ско­го, под­пи­си под доку­мен­том отно­сят­ся к более позд­не­му вре­ме­ни. В посла­нии И. неод­но­крат­но гово­рит­ся о его столк­но­ве­ни­ях со сто­рон­ни­ка­ми унии на Волы­ни. Воз­мож­но, эти столк­но­ве­ния и угро­зы со сто­ро­ны уни­а­тов заста­ви­ли его оста­вить Волынь и перей­ти в Трех­те­ми­ров­ский мон-рь — оби­тель, нахо­див­шу­ю­ся под патро­на­том Запо­рож­ско­го вой­ска. Здесь уста­но­ви­лись тес­ные свя­зи меж­ду И. и каза­че­ством, к-рые про­сле­жи­ва­ют­ся в даль­ней­ших событиях.

В 1620 г. на Укра­и­ну при­е­хал Иеру­са­лим­ский пат­ри­арх Фео­фан IV и поста­вил для пра­во­слав­ных мит­ро­по­ли­та и епи­ско­пов. 7 янв. 1621 г. в Трех­те­ми­ров­ском мона­сты­ре в при­сут­ствии пол­ков­ни­ка П. К. Сагай­дач­но­го и боль­шо­го чис­ла каза­ков пат­ри­арх хиро­то­ни­сал И. во епи­ско­па Вла­ди­мир­ско­го и Брест­ско­го и назна­чил «про­то­тро­ни­ем» Киев­ской мит­ро­по­лии. По сви­де­тель­ству совре­мен­ни­ка-уни­а­та, на хиро­то­нии И. осо­бен­но наста­и­ва­ли каза­ки. Когда кор. Сигиз­мунд III Ваза, узнав о вос­ста­нов­ле­нии пра­во­сл. иерар­хии, разо­слал мест­ным вла­стям уни­вер­са­лы с тре­бо­ва­ни­ем аре­сто­вать ново­по­став­лен­ных епи­ско­пов, сре­ди этих доку­мен­тов был уни­вер­сал от 15 мар­та 1621 г. об аре­сте И. Вме­сте с митр. Иовом (Борец­ким) И. участ­во­вал в казац­кой раде, собрав­шей­ся в Сухой Дуб­ра­ве 15 июня 1621 г., где иерар­хи при­зва­ли вой­ско Запо­рож­ское встать на защи­ту Пра­во­сла­вия. На раде в ходе пере­го­во­ров с коро­лев­ским послан­ни­ком была достиг­ну­та дого­во­рен­ность, что иерар­хи одоб­рят выступ­ле­ния вой­ска Запо­рож­ско­го про­тив турок, а вой­ско Запо­рож­ское и пра­во­сл. духо­вен­ство полу­чат воз­мож­ность обра­тить­ся к вла­стям Речи Поспо­ли­той со сво­и­ми тре­бо­ва­ни­я­ми. Отправ­лен­ное в Вар­ша­ву посоль­ство воз­гла­ви­ли Сагай­дач­ный и И. При­быв в Вар­ша­ву 20 июня, послы вру­чи­ли коро­лю «Про­те­ста­цию» про­тив дей­ствий вла­сти и обос­но­ва­ние закон­но­сти постав­ле­ния пра­во­сл. иерар­хов. Нуж­да­ясь в под­держ­ке вой­ска Запо­рож­ско­го нака­нуне тяже­лой вой­ны с Осман­ской импе­ри­ей, Сигиз­мунд III любез­но при­нял послов. И. вспо­ми­нал, что король «клял­ся Богом живым, что было веры не нару­шать» 84, но позд­нее он убе­дил­ся в том, что эти обе­ща­ния не выполняются.

Рези­ден­ци­ей И. на Волы­ни стал Св. Тро­и­цы мона­стырь в с. Дер­мань (ныне с. Дер­мань Вто­рая, Ров­нен­ская обл., Укра­и­на). И. актив­но защи­щал пра­во­слав­ных, высту­пая на сей­ми­ке в Жиди­чине, во Вла­ди­ми­ре и в Луц­ке. Эти дей­ствия вызва­ли недо­воль­ство про­тив­ни­ков, к-рые, по сло­вам И., «уча­ли насту­пать на здо­ро­вье мое и желать смер­ти моей» (Там же). Про­тив И. был воз­буж­ден судеб­ный про­цесс, свя­зан­ный с дея­тель­но­стью мон. Кипри­а­на, «стар­ше­го» в Поча­ев­ском в честь Успе­ния Пре­св. Бого­ро­ди­цы мон-ре. Когда митр. Иов (Борец­кий) назна­чил Кипри­а­на сво­им намест­ни­ком, тот начал рас­сы­лать мит­ро­по­ли­чьи «уни­вер­са­лы» и высту­пать про­тив уни­ат. «пас­ты­рей». Кипри­ан был обви­нен в уго­лов­ных пре­ступ­ле­ни­ях и измене и нашел убе­жи­ще в Дер­ман­ском мон-ре. Когда вла­сти потре­бо­ва­ли выда­чи мона­ха, И. отка­зал­ся это сде­лать и 8 окт. 1622 г. дал воору­жен­ный отпор коро­лев­ским чинов­ни­кам, собрав слуг и кре­стьян, при­над­ле­жав­ших мон-рю. Обви­нен­ные в гос. измене, Кипри­ан и И. были вызва­ны на сей­мо­вый суд в февр. 1623 г. И. на суд не явил­ся и был сно­ва вызван в февр. 1625 г. В слу­чае повтор­ной неяв­ки при­го­вор мог быть выне­сен заоч­но. В таких усло­ви­ях епи­скоп решил искать убе­жи­ща в Рос­сии по сове­ту Иеру­са­лим­ско­го пат­ри­ар­ха Фео­фа­на IV, к-рый дал ему реко­мен­да­тель­ные гра­мо­ты к царю Миха­и­лу Фео­до­ро­ви­чу и пат­ри­ар­ху Филарету.

В каче­стве посред­ни­ка меж­ду рус. вла­стя­ми и И. высту­пил ост­риц­кий игум. Пет­ро­ний (Жуко­виц­кий), один из глав­ных рус. аген­тов сре­ди укр. духо­вен­ства. В 1624 г. Пет­ро­ний при­е­хал в Моск­ву с гра­мо­та­ми И., адре­со­ван­ны­ми царю и его роди­те­лям. Ответ рус. вла­стей, оче­вид­но, был бла­го­при­ят­ным, т. к. в 1625 г. «июля в 31 день выехал на госу­да­ре­во имя из Кие­ва еп. Иосиф Воло­ди­мер­ской». Вско­ре И. с мно­го­чис­лен­ной сви­той (ок. 50 чел.) при­был в Путивль. 7 авг. в Москве епи­ско­па при­нял царь, 9 авг.- пат­ри­арх (Двор­цо­вые раз­ря­ды. 1850. Стб. 724, 725-727). По сви­де­тель­ству И., он полу­чил от царя золо­тую пана­гию, укра­шен­ную жем­чу­гом, от пат­ри­ар­ха — ико­ну Хри­ста в золо­том окла­де, а так­же 6 соро­ков соболей.

Дата и обсто­я­тель­ства назна­че­ния И. на Суз­даль­скую кафед­ру (вакант­ную после кон­чи­ны 29 апр. 1625 архи­еп. Арсе­ния Гре­ка) неиз­вест­ны. Впер­вые И. в каче­стве архи­епи­ско­па Суз­даль­ско­го и Тарус­ско­го упо­ми­на­ет­ся в запи­си о при­е­ме в Крем­ле царем и пат­ри­ар­хом в дек. 1627 г. тур. посла Фомы Кан­та­ку­зи­на (Там же. Стб. 963, 965, 968). П. М. Стро­ев без ссыл­ки на источ­ни­ки ука­зы­ва­ет, что И. стал Суз­даль­ским архи­ере­ем в авг. 1626 г. (Стро­ев. Спис­ки иерар­хов. Стб. 656). Ко вре­ме­ни управ­ле­ния И. Суз­даль­ской епар­хи­ей отно­сит­ся сохра­нив­ше­е­ся вало­вое опи­са­ние земель Суз­да­ля и уез­да, состав­лен­ное пис­цом М. М. Тру­со­вым и подья­чим Ф. Вито­вто­вым, в кото­ром зафик­си­ро­ва­ны зем­ли и подат­ное насе­ле­ние вла­де­ний архи­ерея (РГА­ДА. Ф. 1209. Оп. 1. № 11317-11320, 11328). К 1629 г. отно­сит­ся опи­са­ние дво­ра И. в Шуе (Бори­сов. 1851. С. 56-58). В 1630 г. было опи­са­но иму­ще­ство кафед­раль­но­го собо­ра в Суз­да­ле (Фёдо­ров. 1855. С. 43; доку­мент утра­чен). Отры­воч­ные акты Шуй­ской при­каз­ной избы сви­де­тель­ству­ют о зло­упо­треб­ле­ни­ях со сто­ро­ны слуг И., пре­иму­ще­ствен­но являв­ших­ся выход­ца­ми из Речи Поспо­ли­той. Так, в чело­бит­ной царю жите­лей поса­да Шуи от 9 февр. 1629 г. ука­зы­ва­ет­ся, что кре­сто­вый ста­рец, при­слан­ный И. в Шую для сбо­ра пошлин, отнял день­ги у слу­жи­ло­го чело­ве­ка Тро­иц­ко­го мон-ря. Жите­ли Шуи жало­ва­лись, что И. «на мзде, по наку­пу» вер­нул на преж­ние места выслан­ных из горо­да за «без­дель­ные соста­вы» воз­дви­жен­ско­го свя­щен­ни­ка и его сына, диа­ко­на. Послед­ние, сго­во­рив­шись с архи­ерей­ски­ми слу­га­ми — «ино­зем­ца­ми-киев­ля­на­ми», «чинят нало­гу, тес­но­ты и про­да­жи мно­гие». В 1629 г. шуяне жало­ва­лись И. на его намест­ни­ков, к-рые, при­ез­жая в город, «чинят раз­ные при­тес­не­ния». 19 июня 1630 г. суз­даль­цы посла­ли царю жало­бу на И. из-за раз­граб­ле­ния подо­слан­ны­ми архи­ере­ем бояр­ски­ми детьми город­ских коже­вен. В Меся­це­сло­ве тро­иц­ко­го ино­ка Симо­на (Аза­рьи­на) рас­ска­зы­ва­ет­ся о том, что Суз­даль­ско­го архи­епи­ско­па за недо­стой­ное пове­де­ние кри­ти­ко­вал прп. Иоаким, инок Шар­том­ско­го во имя свт. Нико­лая Чудо­твор­ца мон-ря, уче­ник прп. Ири­нар­ха Ростов­ско­го. Прп. Иоаким был сослан за это в Соло­вец­кий мон-рь (РГБ. МДА. № 201. Л. 334 об., сер. 50-х гг. XVII в.).

Нахо­дясь в Рос­сии, И. под­дер­жи­вал кон­так­ты с сооте­че­ствен­ни­ка­ми по др. сто­ро­ну гра­ни­цы, мно­гие из к-рых пере­ез­жа­ли на служ­бу к архи­ерею в Суз­даль. Уже в окт. 1625 г. в Путивль при­бы­ли направ­ляв­ши­е­ся к И. стар­цы Дер­ман­ско­го мон-ря. 21 нояб. к И. при­е­ха­ли его постри­же­ни­ки — свя­щен­ник и 2 диа­ко­на из Кие­во-Печер­ско­го мон-ря «с при­ка­зом» от мате­ри архи­ерея Дом­ни­кии, игум. жен. Печер­ско­го мон-ря в Кие­ве (воз­мож­но, речь идет о маче­хе И. Гал­ке Стужин­ской). Послан­цы от Дом­ни­кии при­ез­жа­ли в Путивль так­же в февр. и в июле 1626 г. В 1628 г. стар­цы Свя­то-Духо­ва мона­сты­ря в Виль­но (см. Виль­нюс­ский в честь Соше­ствия Св. Духа на апо­сто­лов мона­стырь), при­быв­шие про­сить о помо­щи Вилен­ско­му брат­ству, вез­ли с собой реко­мен­да­тель­ные гра­мо­ты к царю, пат­ри­ар­ху и И. В авг. 1628 г. в Путивль при­е­хал стро­и­тель Пре­об­ра­жен­ско­го мон-ря в Чет­вертне Илия с пись­мом к И. от Пав­ла Кур­це­ви­ча и с сооб­ще­ни­ем о жела­нии кн. Гри­го­рия Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го уехать в Рос­сию. В окт. того же года царь пред­ло­жил при­гла­сить кн. Свя­то­полк-Чет­вер­тин­ско­го. В нояб. И. напи­сал кня­зю посла­ние, напол­нен­ное вос­по­ми­на­ни­я­ми о преж­ней жиз­ни и похва­ла­ми жиз­ни в Рос­сии. Вме­сте с гра­мо­той И. отпра­вил пись­ма Пав­лу Кур­це­ви­чу и мате­ри. В мар­те 1630 г. Андрей при­вез в Путивль от митр. Иова (Борец­ко­го) сре­ди др. доку­мен­тов гра­мо­ту к И. В мар­те 1631 г. И. писал митр. Иову, что царь пожа­ло­вал выехав­ших в Рос­сию сына и пле­мян­ни­ка мит­ро­по­ли­та и обе­щал взять их под свою опе­ку. 31 дек. 1632 г. новый Киев­ский митр. Иса­ия (Копин­ский) обра­тил­ся к И. с прось­бой хода­тай­ство­вать о нем перед царем.

И. при­сут­ство­вал в янв. 1634 г. на Собо­ре о моби­ли­за­ции людей и средств на про­дол­же­ние вой­ны с Речью Поспо­ли­той. Одна­ко вско­ре после Собо­ра, 21 мар­та 1634 г., царь Миха­ил Фео­до­ро­вич издал указ, в кото­ром пред­пи­сы­ва­лось: «Иоси­фа, архи­епи­ско­па Суз­даль­ско­го, за его бес­чин­ство, что он живет не по свя­ти­тель­ско­му чину, дела­ет мно­гие непри­стой­ные дела, сослать в Сий­ский мона­стырь… А быти архи­епи­ско­пу в Сий­ском мона­сты­ре во вла­сте­лин­ском чину с пана­ги­ею, а в цер­ковь бы есте архи­епи­ско­па до наше­го ука­зу пущать не веле­ли. А веле­ли ему быти в келье без выхо­ду… А того б есте веле­ли беречь накреп­ко, чтоб архи­епи­скоп из мона­сты­ря не ушел, и бума­ги и чер­нил в келью ему не дава­ли, и ни каким сто­рон­ним людям к нему при­хо­ди­ти не веле­ти» (ААЭ. Т. 3. № 249. С. 380, 381). По-види­мо­му, вла­сти смог­ли при­ме­нить к И. меры нака­за­ния после кон­чи­ны его покро­ви­те­ля пат­ри­ар­ха Фила­ре­та († 1 окт. 1633). Гра­мо­той ново­го пат­ри­ар­ха Мос­ков­ско­го и всея Руси Иоаса­фа I от 14 сент. 1634 г. пред­пи­сы­ва­лось пере­ве­сти И. из Анто­ни­е­ва Сий­ско­го мон-ря в Соло­вец­кий в честь Пре­об­ра­же­ния Гос­под­ня мон-рь, сняв с него «свя­ти­тель­ский сан и пана­гию» и одев в «чер­ни­че­ское пла­тье» (РИБ. 1875. Т. 2. С. 551-555). С 1640 г. И. жил в казан­ском Зилан­то­вом в честь Успе­ния Пре­св. Бого­ро­ди­цы мон-ре, где и скон­чал­ся. Погре­бен в собо­ре Зилан­то­ва мон-ря на левой сто­роне (моги­ла не сохр.).

Арх.: РГА­ДА. Ф. 389 (Литов­ская мет­ри­ка). Кн. 209. Л. 290 об.- 293; Ф. 210 (Раз­ряд­ный при­каз). Кн. Денеж­но­го сто­ла Раз­ря­да. № 81. Л. 19 об., 43, 91 об.- 92, 128-128 об., 203; Нов­го­род­ский стол. Стб. 8. Л. 138-139; Бел­го­род­ский стол. Стб. 29. Л. 1-7, 11-16 об., 87, 193 и слл.; Ф. 124 (Мало­рос­сий­ские дела), 1630 г. № 1. Л. 1-2; 1631 г. № 1. Л. 1-8; Ф. 52 (Гре­че­ские дела), 1626 г. № 6-7; 1628 г. № 12; Ф. 138 (Дела о Посоль­ском при­ка­зе). Оп. 3. № 3. Л. 172.
Соч.: Фло­ря Б. Н., ред. Посла­ние Иоси­фа Кур­це­ви­ча кн. Гри­го­рию Чет­вер­тин­ско­му // Сла­вяне и их сосе­ди. М., 1991. Вып. 3. С. 141-151.
Ист.: Łukaszewicz J. Dzieje kościołów wyznania helweckiego na Litwie. Poznań, 1842. T. 1. S. 165; ААЭ. Т. 3. № 242. С. 369; № 249. С. 380, 381; Двор­цо­вые раз­ря­ды. СПб., 1850. Т. 1. Стб. 724, 963, 965, 968; Фёдо­ров А. Исто­ри­че­ское собр. о бого­спа­са­е­мом гра­де Суз­да­ле // ВОИДР. 1855. Кн. 22. Отд. мат-лы. С. 34, 43; Чело­бит­ная, подан­ная в 1630 г. царю Миха­и­лу Федо­ро­ви­чу от суз­даль­цев на архи­епи­ско­па сво­е­го Иоси­фа Кия­ни­на в раз­граб­ле­нии у них коже­вен // ЧОИДР. 1863. Кн. 1. Смесь. С. 2-3; РИБ. 1875. Т. 2. С. 551-555; Justifikatia niewinności // Арх­ЮЗР. 1887. Ч. 1. Т. 7. № 197. С. 525-526; Опись архи­ва Посоль­ско­го при­ка­за 1626 г. М., 1977. Ч. 1. С. 383; ПСРЛ. Т. 40. С. 157.
Лит.: Гав­ри­ил (Вос­кре­сен­ский), архим. Ист. опи­са­ние казан­ско­го Успен­ско­го вто­ро­кл. Зилан­то­ва мон-ря. Каз., 1840. С. 5; Баже­нов Н. Пла­ва­ние к Зилан­то­ву мон-рю и Казан­ско­му памят­ни­ку. М., 1846. С. 14; Бори­сов В. А. Опи­са­ние г. Шуи. М., 1851. С. 56-58; Иоасаф (Гапо­нов), иером. Цер­ков­но-ист. опи­са­ние суз­даль­ских досто­па­мят­но­стей. Чугу­ев, 1857. С. 31; Бар­су­ков. Источ­ни­ки агио­гра­фии. Стб. 241-242; Титов А. А. Суз­даль­ская иерар­хия. М., 1892. С. 71-74; Милов­ский Н. М., свящ. Нека­но­ни­зи­ро­ван­ные свя­тые г. Шуя Вла­ди­мир­ской губ. // ЧОИДР. 1893. Кн. 2. С. 45-46; Хар­лам­по­вич К. В. Иосиф (Кур­це­вич), архи­еп. Суз­даль­ский, быв­ший Вла­ди­мир­ский и Брест­ский (1621-1647). Поча­ев, 1900 (отт. из: Волын­ские ЕВ. 1900. № 13-15); он же. Мало­рос­сий­ское вли­я­ние на вели­ко­рус­скую цер­ков­ную жизнь. Каз., 1914. Т. 1. С. 32 и слл.; Гру­шевсь­кий М. С. Iсторiя Украï­ни-Руси. К.; Львiв, 1909. Т. 7 (по указ.); Миць­ко I. З. Острозь­ка слов’яно-греко-латинська ака­де­мiя. К., 1990. С. 97-98; Яко­вен­ко Н. М. Украïнь­ска шлях­та з кiн­ця XIV до сер. XVII ст.: Волинь i Цен­траль­на Украï­на. К., 1992. С. 281; Мака­рий. Исто­рия РЦ. Кн. 6 (по указ.).
А. В. Машта­фа­ров, Б. Н. Флоря

Жена: ВАР­ВА­РА МИХАЙ­ЛІВ­НА ЗАГОРОВСЬКА

37/30. КОСТЯН­ТИН ДМИТ­РО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА († піс­ля 1598)

О kniaziu Konstantym Dymitrowicztl, więcej nie słychać, niezawodnie umarł młodo.

38/30. ЄВА ДМИТ­РІВ­НА КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА († піс­ля 1624)

Ewa Kurcewiczuwna Bułyżanka, miała dwóch mężów: pierwszy kniaź Aleksander Fedorowicz Masalski, po którym występuje 1617 r.jako wdowa, drugi Mikołaj Abramowicz (późniejszy wojewoda Trocki), który z jej posagu kwitował 1624 r.

Чоло­вік 1). кн. ОЛЕК­САНДР ФЕДО­РО­ВИЧ МОСАЛЬСЬКИЙ;

Чоло­вік 2). МИКО­ЛА АБРАМОВИЧ

39/34. ПАВ­ЛО КОСТЯН­ТИ­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († 1629) < князі КУРЦЕВИЧІ

Князь Пав­ло Кур­це­вич зга­да­ний в 1621 р. Пет­ром Моги­лою як като­лик; 85 це чудо повто­рене і в «Тера­тур­ги­мі», 86 з помил­ко­вою (здаєть­ся) датою 1611 р. і обе­реж­ні­шим вира­зом – що Пав­ло три­мав­ся іншої віри, ніж свя­та апо­стольсь­ка схід­на церк­ва. Зга­да­ний він і 1629 р. 87

Мно­гие чуде­са нераз­рыв­но свя­за­ны с подвиж­ни­ка­ми оби­те­ли. Так, в тру­де иеро­мо­на­ха Афа­на­сия Каль­но­фой­ско­го, издан­ном в 1638 году под назва­ни­ем «Тера­тур­ги­ма», рас­ска­за­но о 64 чуде­сах, быв­ших от мощей. Напри­мер: «Лета 1621 князь Павел Кур­це­вич такой боль­ной на гла­за, что не толь­ко ниче­го не видел, но от тяже­лой болез­ни еле ходить с под­держ­кой мог, при­шел в Печер­ский мона­стырь… Уви­де­ла бра­тия свя­той оби­те­ли, как он стра­да­ет, пожа­ле­ла его и ска­за­ла ему: «Гос­по­дин Кур­це­вич, эта свя­тая Лав­ра явля­ет­ся чудо­твор­ной, и мно­гие из тех, кто с верой при­хо­ди­ли сюда, молит­ва­ми пре­по­доб­ных отцов наших Анто­ния и Фео­до­сия полу­ча­ли исце­ле­ние. И ты тоже (хотя и не пра­во­слав­ной нашей, а латин­ской веры) попро­си иерея, что­бы на утро отслу­жил в пеще­ре пре­по­доб­но­го Анто­ния служ­бу. Ты, послу­шав свя­тую Литур­гию, от кре­ста свя­то­го Мар­ка пещер­но­го, что на раке с моща­ми его лежит, водой свя­той гла­за с верой про­мыв, исце­ле­ние по молит­вам свя­то­го (а мно­гих силою Хри­сто­вою исце­ля­ет), наде­ем­ся, полу­чишь». Тот все испол­нил, при­ло­жил­ся к свя­тым мощам и ушел. «И немед­лен­но в то же вре­мя пре­кра­ти­лась его болезнь… И так с тех пор зре­ние вер­ну­лось к нему и он уздоровился».

X

40/35. АНДРІЙ АНДРІЙ­О­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУРЕМ­ЛЬСЬ­КИЙ († 1610)

41/36. ВАР­ВА­РА ІВАНІВ­НА КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА (ok. 1620-po 1647)

c. Pawła i 1ż. Zofii Szaszkiewicz; razem z siostrą, a w towarzystwie kuzyna (Boniecki nazywa go omyłkowo stryjem) i opiekuna Samuela, pozwane zostały w 1636 przez kapitułę włodzimierską o 2,000 florenów, pożyczone ich ojcu na Nowosiółki; m. (ok. 1646) Jan Kaszowski h. Janina (ok. 1610-po 1647).

Jan z Wysokiego i małżonka jego Barbara Koriatoimcz&ama Kurcewiczówna Kaszowscy, oskarżeni 1644 r. przez Bonczalską o naruszenie kontraktu.

~ ЯН КАШОВСЬКИЙ

42/36. ТЕО­ФІ­ЛА ІВАНІВ­НА КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА (1625)

~ ВАЦ­ЛАВ БОГОВИТИН

43/36. САМІЙ­ЛО ІВА­НО­ВИЧ КОРЯ­ТО­ВИЧ-КУР­ЦЕ­ВИЧ (1628, 1649)

Dzieci Іва­на używali na zasadzie mylnej legendy o swojem pochodzeniu, przydomku «Koriatowicz»; było ich troje, wymienionych 1640-1643: Barbara z kniaziów Koryatowiczów Kurcewiczówna, żona Jana z Wysokiego Kaszowskiego, Teofila za Wacławem z Kozirad Bohowitynomi.

(ok. 1610-po 1649), s. Jana (Janusza) i Barbary Zahorowskiej, pisał się Koriatowiczem Kurcewiczem Bułyhą, stosując się do mylnej tradycji o pochodzeniu od ks. Koriata Gedyminowicza; w 1628 razem z ks. Pawłem Fedorowiczem i ks. Aleksandrem Lwowiczem, procesował Podhorodeńskich o granice Turyczan; w 1636 jest opiekunem swych kuzynek, Teofili i Barbary, córek ks. Pawła; w latach 1634-1640 procesuje Hulewiczów o Obzyr, a w 1647 pozwany o tenże Obzyr przez Jana Kaszowskiego, męża Barbary; w 1643 wspólopiekun Witoniskich; ż. Anna z Kozierad Bohowityn (ur. ok. 1620); dzieci: Aleksander, Franciszek, Krystyna, Maria 88.

Kniaź Samuel Koriatowicz Kurcewicz Bułyha, syn Jana Dymitrowicza, żonaty z Anna Bohowitynówna, miał dzieci: Aleksandra, Franciszka, Krystynę i Maryę. Jako Samuel Kurcewicz występuje 1649 r.

~ АННА БОГОВИТИНА

44/36. МАК­СИМ ІВА­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ-БУЛИ­ГА († 1687)

Пол­ков­ник умансь­кий (1664 р.), наказ­ний гетьман.

В опи­са­нии села Гее­ви­чей гово­рит, что часть Гее­ви­чей пере­шла в соб­ствен­ность вну­ка ста­ро­сты бело­цер­ков­ско­го Дмит­рия Васи­лье­ви­ча Кур­це­ви­ча — пол­ков­ни­ка уман­ско­го, Мак­си­ма Булы­ги в 1687 году. В этой свя­зи я нашёл инте­рес­ный документ:
XLII. Жало­ба вдо­вы наказ­но­го козац­ко­го гет­ма­на, Мак­си­ми­ли­а­на Булы­ги, Еле­ны, на козац­ко­го пол­ков­ни­ка, Кришто­фа Лон­чин­ско­го, о том, что он, узнав о смер­ти ее мужа, напал с сво­им пол­ком на его села, огра­бил кре­стьян, а ткже иму­ще­ство Булы­ги и жену его истя­зал. Фак­ты эти под­твер­жда­ют­ся сви­де­тель­ством воз­но­го. 1687 Июня 10 89

XI

АЛЕК­САНДР САМУ­ИЛ САМУИЛОВИЧ

Aleksander (syn Samuela) ożeniony z Zofią Gostkowska, jest bezpośrednim protoplastę wszystkich dziś żyjących kniaziów
Koriatowiczów-Kurcewiczów.

Дру­жи­на: ZOFIĄ GOSTKOWSKA ?

Дру­жи­на: АЛЕК­САНДРА СЕМАШКО

ФРАН­ЦИСК САМУИЛ

КРИ­СТИ­НА САМУИЛОВНА

МАРИЯ САМУ­И­ЛОВ­НА

XII

АНТО­НИЙ АЛЕКСАНДРОВИЧ

ЯЦЕК АЛЕК­САН­ДРО­ВИЧ

ВОЙ­ЦЕХ АЛЕКСАНДРОВИЧ

СТЕ­ПАН АЛЕКСАНДРОВИЧ

КАС­ПАР АЛЕКСАНДРОВИЧ

МИХА­ИЛ АЛЕКСАНДРОВИЧ

XIII

АНТО­НИЙ ЯЦЕКОВИЧ

ФРАН­ЦИСК ЯЦКОВИЧ

ИВАН ЯЦЕ­КО­ВИЧ

ОСИП ЯЦКО­ВИЧ

ФАБИ­АН ЯЦКОВИЧ

АДАМ КАС­ПА­РО­ВИЧ

XIV

МИХА­ИЛ ВИН­ЦЕН­ТИЙ АНТОНОВИЧ
ШИМОН ФРАН­ТИ­ШЕ­КО­ВИЧ

АВГУ­СТИН ЯН ЮЗЕФОВИЧ

Дру­жи­на: ТЕК­ЛА ЯВОРСЬ­КА (†16.11.1841) (2° Коровицький)

КАЗИ­МИР АДАМОВИЧ

АДАМ АДА­МО­ВИЧ

АНТОН АДА­МО­ВИЧ

XV

ИОАХИМ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (*1807)

ФЕЛИКС МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (*1810)

ГЖЕ­ГОЖ МИХАЙ­ЛО­ВИЧ (*1814)

АНДЖЕЙ ЛЕО­НАРД ШИМОНОВИЧ

князь АНТОН СЕМЕ­НО­ВИЧ КОРИАТОВИЧ-КУРЦЕВИЧ

Сель­цо Лоба­но­во в при­хо­де пого­ста Спас-Бесе­да извест­но с XVII века. В ста­ри­ну оно при­над­ле­жа­ло состо­я­тель­ным судо­год­ским поме­щи­кам Хоне­не­вым (их потом­ком по жен­ской линии был извест­ный лесо­про­мыш­лен­ник Хра­по­виц­кий, постро­ив­ший замок под Судо­гдой) и Языковым.

В нача­ле 1820-х гг. в Лоба­но­во посе­лил­ся отстав­ной май­ор и кава­лер Шлис­сель­бург­ско­го пехот­но­го пол­ка князь Антон Семе­но­вич Кори­а­то­вич-Кур­це­вич, герой Оте­че­ствен­ной вой­ны 1812 года, награж­ден­ный орде­ном св. Вла­ди­ми­ра IV сте­пе­ни и меда­ля­ми. После раз­гро­ма Напо­лео­на он неко­то­рое вре­мя оста­вал­ся на служ­бе в армии, и имен­но тогда Шлис­сель­бург­ский пехот­ный полк неко­то­рое вре­мя нахо­дил­ся на постое во Вла­ди­мир­ской губернии.

В это вре­мя бра­вый май­ор, да еще с кня­же­ским титу­лом, позна­ко­мил­ся с деви­цей Мари­ей Язы­ко­вой, доче­рью состо­я­тель­но­го судо­год­ско­го поме­щи­ка Ники­ты Андре­еви­ча Язы­ко­ва, при­над­ле­жав­ше­го к мест­но­му бомон­ду. Брат Марии Язы­ко­вой Сте­пан Язы­ков зани­мал пост судо­год­ско­го уезд­но­го пред­во­ди­те­ля дво­рян­ства, а ее дядя Васи­лий Андре­евич Язы­ков ранее был вла­ди­мир­ским уезд­ным пред­во­ди­те­лем дворянства.

Май­ор князь Кори­а­то­вич-Кур­це­вич женил­ся на деви­це Язы­ко­вой, вышел в отстав­ку и, полу­чив в при­да­ное усадь­бу в Лоба­но­во, посе­лил­ся там вме­сте с супру­гой. Поз­же князь неко­то­рое вре­мя слу­жил город­ни­чим в горо­де Бого­род­ске Мос­ков­ской губер­нии (нынеш­нем Ногин­ске), но потом вновь вер­нул­ся в Лобаново.

7 июня 1828 г — депу­тат Вла­ди­мир­ско­го пове­та, кава­лер, под­пи­сал Гра­мо­ту Волын­ско­го губерн­ско­го дво­рян­ско­го собра­ния 90.

Жена: МАРИЯ НИКИ­ТИЧ­НА ЯЗЫКОВА

Дети: От бра­ка с Мари­ей Ники­тич­ной Язы­ко­вой Антон Семе­но­вич Кори­а­то­вич-Кур­це­вич имел сына Пет­ра — послед­не­го потом­ка это­го ста­рин­но­го кня­же­ско­го рода.

ЭРАЗМ АВГУ­СТИ­НО­ВИЧ

АННА АВГУ­СТИ­НОВ­НА

ВЛА­ДИ­СЛАВ АДАМ АНТОНОВИЧ

XVI

АЛЕК­САНДР АНДРЕЕВИЧ

КАРОЛЬ ИППО­ЛИТ АНДРЕ­ЕВИЧ *1817

ПЕТР АНТО­НО­ВИЧ (* 1823, † 22.02.1891)

гене­рал-май­ор (с04.04.1865), дво­ря­ни­ном Вла­ди­мир­ской губернии. 

По при­ме­ру отца он посту­пил на воен­ную служ­бу. Офи­цер с 1841. Слу­жил по армей­ской пехо­те. Пол­ков­ник с 1857, гене­рал-май­о­ре 1865.1872 — апр. 1884 в запас­ных войсках.

Жена: МАРИЯ ГРИ­ГО­РЬЕВ­НА ДЕМОР­ТЬЕ, дочь гене­ра­ла Гри­го­рия Ива­но­ви­ча Демор­тье, вла­дев­ше­го мызой на ост­ро­ве Голо­дай в пре­де­лах Санкт-Петер­бур­га, на кото­ром в 1826 году каз­ни­ли декабристов.

КОН­СТАН­ТИН МИХА­ИЛ ЭРАЗМОВИЧ

ЮЛИЙ-ВАЛЕРІАН ЭРАЗ­МО­ВИЧ (*1825, † 1900 фев­ра­ля 20,† Пятигорск)

75 л. Отстав­ной капи­тан. 91

XVII

ФРАН­ТИ­ШЕК АНТОНОВИЧ

ВЕРА ПЕТ­РОВ­НА

Муж: ПАВЕЛ ВИК­ТО­РО­ВИЧ ДЕЛАРОВ

МАРИЯ ПЕТ­РОВ­НА КОРИ­Я­ТО­ВИЧ-КУР­ЦЕ­ВИЧ (†1.VI 1902) (Новодѣви­чій монастырь).

наслед­ни­ца име­ния в Лоба­но­во княж­на Мария Кори­а­то­вич-Кур­це­вич вырос­ла осо­бой экзаль­ти­ро­ван­ной, любя­щей театр и все, что с ним свя­за­но. Она доста­точ­но дол­го не выхо­ди­ла замуж, пока не влю­би­лась в уже извест­но­го пев­ца сто­лич­ной Мари­ин­ки Федо­ра Пет­ро­ви­ча Комис­сар­жев­ско­го, пер­во­го испол­ни­те­ля веду­щих пар­тий в опе­рах Мусорг­ско­го, Дар­го­мыж­ско­го, Чай­ков­ско­го и Рубин­штей­на. Вле­че­ние ока­за­лось вза­им­ным, несмот­ря на то, что Комис­сар­жев­ский был на 20 лет стар­ше княж­ны. В 1882 году Мария Пет­ров­на после­до­ва­ла за сво­им куми­ром в Ита­лию, куда тот отпра­вил­ся на гастро­ли. 21 мая 1882 года в пра­во­слав­ном хра­ме рос­сий­ской дипмис­сии во Фло­рен­ции Комис­сар­жев­ский и княж­на Кори­а­то­вич-Кур­це­вич обвен­ча­лись. 92: «Жених. Рус­ский под­дан­ный из Дво­рян, Артист-Худож­ник Его Вели­че­ства Коро­ля Элли­нов Федор Пет­ро­вич Ком­ми­сар­жев­ский, Пра­во­слав­но­го веро­ис­по­ве­да­ния, раз­ве­ден­ный, с пра­вом всту­пить в новый брак, жена пер­во­брач­ная. Воз­раст жени­ха 48 лет. Неве­ста. Дочь Гене­рал-Май­о­ра и Кня­зя Пет­ра Анто­но­ви­ча Курья­то­ви­ча-Кур­це­ви­ча, Мария Курья­то­вич-Кур­це­вич, пер­вым бра­ком, Пра­во­слав­но­го веро­ис­по­ве­да­ния. 28 лет. Пору­чи­те­ля­ми были по жени­ху: Штабс-Рот­мистр Гри­го­рий Гри­го­рье­вич Куш­ни­ров и Васи­лий Нико­ла­е­вич Соко­лов; и по неве­сте: Ита­льян­ский под­дан­ный Чеза­ре Кизи (Cesare Chiese) и Алек­сандр Пав­ло­вич Тимковский.»

Курцевичи (Буремльские, Булыги)
Ф.П. Комис­сар­жев­ский — пер­вый испол­ни­тель пар­тии Само­зван­ца в опе­ре «Борис Годунов»

Жени­ху испол­ни­лось 48, и он нахо­дил­ся в раз­во­де после пер­во­го бра­ка, неве­сте — 28. От пер­вой жены Марии Шуль­ги­ной Федор Пет­ро­вич к тому вре­ме­ни имел трех доче­рей, стар­шей из кото­рых была Вера, поз­же полу­чив­шая все­мир­ную извест­ность в каче­стве выда­ю­щей­ся теат­раль­ной актрисы.

Пикант­ность бра­ка Комис­сар­жев­ско­го и княж­ны была в том, что в день вен­ча­ния неве­ста была, что назы­ва­ет­ся, на сно­сях. Спу­стя два дня после это­го она роди­ла их пер­вен­ца. Отец княж­ны гене­рал Петр Анто­но­вич Кори­а­то­вич-Кур­це­вич сва­дьбу доче­ри не одобрил.
в 1882 году, княж­на Мария Пет­ров­на Кори­а­то­вич-Кур­це­вич отпра­ви­лась в сол­неч­ную сто­ли­цу быв­ше­го вели­ко­го гер­цог­ства Тос­кан­ско­го леген­дар­ную Фло­рен­цию. Там в пра­во­слав­ной церк­ви рос­сий­ской дипло­ма­ти­че­ской мис­сии она соче­та­лась бра­ком с Федо­ром Пет­ро­ви­чем Комис­сар­жев­ским — соли­стом-тено­ром Импе­ра­тор­ско­го Мари­ин­ско­го теат­ра, талант­ли­вым уче­ни­ком ита­льян­ско­го пев­ца, ком­по­зи­то­ра и музы­каль­но­го педа­го­га Пьет­ро Репет­то. В загра­нич­ном турне он име­но­вал­ся «арти­стом-худож­ни­ком Его Вели­че­ства Коро­ля Элли­нов» Геор­га I.

Брак Федо­ра Комис­сар­жев­ско­го и княж­ны Марии Кори­а­то­вич-Кур­це­вич про­дер­жал­ся все­го лишь шесть лет. Слиш­ком раз­ные по воз­рас­ту и тем­пе­ра­мен­ту ока­за­лись эти люди. В 1888 году они офор­ми­ли раз­вод и боль­ше в семей­ные сою­зы уже не всту­па­ли. Мария Комис­сар­жев­ская ушла из жиз­ни 1 июня 1902 года в 48-лет­нем воз­расте в Москве.

Федор Комис­сар­жев­ский умер 1 мар­та 1905 года в Сан-Ремо в Ита­лии. Ито­гом шести­лет­не­го супру­же­ства ста­ло появ­ле­ние на свет дво­их сыно­вей Федо­ра и Нико­лая Комис­сар­жев­ских — вну­ков вла­дель­ца Лобаново.

Муж: 21.05.1882, ФЕДОР ПЕТ­РО­ВИЧ КОМИССАРЖЕВСКИЙ

Нотат­ки

  1. Długosz J. Dziejów polskich ksiąg dwanaście… — T. 4. — S. 420[]
  2. LM. — Kn. Nr. 22. — Р. 68; Віль­но, 8. 01. 1452, «кня­зю Михай­лу Костень­ти­но­вич#»[]
  3. ibid. — Kn. Nr. 3. — Р. 57; Віль­но, 10. 01. 1452; «кня­зю Миха­и­лу Кур­це­ви­чу»[]
  4. ANKr, ASang., rkps 88, s. 25 (згад­ка про лист Яґай­ла 1433 р. в архіві Острозь­ких[]
  5. Акты ЮЗР. — Т. 2. — С. 105 (1443, Оль­ша­ни­ць­кый; уточн. дати див.: Halecki О.Ostatnie lata Świdrygiełły… — S. 291); AGZ. — T. 2. — S. 124; t. 12. — S. 166, 168, 170, 171, 172, 181; t. 14. — S. 36, 45, 73, 84, 95, 96, 105, 108, 109, 111, 112, 115, 116, 117, 119, 122, 127, 128, 158, 160, 162, 169, 189, 190, 191, 192, 276, 286 (1441-1449; Olschanski, Olschansky, Olschanszky, Olschensky, Olshansky, Olszanczy, Olszansky); t. 12.- S. 81, 94, 181; t. 14. — S. 4, 28, 37, 46, 54, 58, 61, 68, 72, 73, 74, 112, 162, 192 (1440- 1448; de Olschancza, de Olschanicza, de Olschanicze, de Olschanycze, de Olschenyecz, de Olschanye, de Oschani); t. 12. — S. 59 (1438, Olschansky et Bybelsky), 107 (1443, deBynisko); Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły… — S. 46, przyp. 5 (Pinski de Olesnicze,1442); AGZ. — T. 14. — S. 287 (1443; Pynsky), 286, 318 (1443, 1451; de Pynsko). Селу Оль­ша­ни­ця від­по­ві­дає, мабуть, село Вели­ка Віль­ша­ни­ця в рай­оні міста Золочів на Львів­щині, а селу Бинісь­ко — Бони­шин або колиш­нє село Бенів (тепер Золочів­ка[]
  6. Див. згад­ки з титу­лом ста­ро­сти: Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти… — Т. 1. — С. 152 (15.05. 1446, Луцьк); LM .-Kn. Nr. 2 5 .-Р . 292 (у межах 25-31.12.1451,Луцьк).[]
  7. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти… -Т . 1. -С . 152 (1446), 156 (1451); WolffJ. Kniaziowie litewsko-ruscy… — S. 14, przyp. 7 (1451); AS. — T. 1. — S. 47 (1451).[]
  8. A3P. — T. 1. — C. 112 (без дати, «князь Михай­ло Костян­ти­но­вичъ Пинь­скій»),[]
  9. LM. — Kn. Nr. 22. — P. 68 (8. 01. 1452, Віль­но).[]
  10. AGZ. — Т. 14. — S. 319-321 (1451, de Czemyerzynyec). Посе­лен­ню Чеме­ри­не­ць нині від­по­ві­дає село Чеме­рин­ці Пере­ми­ш­лянсь­ко­го рай­о­ну Львівсь­кої області.[]
  11. AGZ. — Т. 12. — S. 287 (1464, «de Lipovyecz»), 296 (1464, «de Buremle alias de Lipowcze»); t. 14. — S. 482 (1456, «de Lypowyecz»); Bona regalia onerata… — S. 16 (1469, «de Olchowicze»).[][]
  12. AGZ. — T. 12. — S. 296 (4. 06. 1464, «illustres duces Phedor et Vaschily fratres germani indivisi de Buremle alias de Lipowcze»).[]
  13. Bona regalia onerata… — S. 16 (1469, «ducis Fedor et Wassily de Olchowicze»).[]
  14. LM. — Kn. Nr. 4. — Р. 81 (1488, Василь Михай­ло­вич); kn. Nr. 8. — Р. 403 (1508, Іван Васи­льо­вич); AS. — Т. 3. — S. 42, 69, 103 (1507, 1509, 1513, той самий); Пера­пис вой­ска Вяліка­га княст­ва Літо­уска­га… — С. 151 (1528, удо­ва того само­го); J1M. — Кн. 561. —
    С. 100,105,106,120,142,155 (1545, Василь, Бог­дан і Михай­ло Іва­но­ви­чі).[]
  15. Бит­ва під Сока­лем (1519). Інтер­нет – ресурс // http://​uk​.wikipedia​.org/​w​iki; Яру­ше­вич А. Рев­ни­тель пра­во­славія, князь Кон­стан­т­инъ Ива­но­вичъ Острож­скій (1461-1530) и пра­во­слав­ная литов­ская Русь въ его вре­мя. – Смо­ленск, 1896. – 249 c, с. 150; Kolankowski L. Obrona Rusi za Jadiellonów na przełomie XV i XVI wieku // Z księgi Pamiętkowej ku czci Bolesława Orzechowicza. – Lwow, 1916. – S. 466-480., с. 447-448; Гва­нь­їні О. Хроніка євро­пейсь­кої Сар­матії / Упо­ряд­ку­вав та пере­клав з польсь­кої о. Ю. Мицик. – К. : Видав­ни­чий дім «Києво-Моги­лянсь­ка ака­де­мія», 2007. – 1006 с, с. 371.[]
  16. Kolankowski L. Roty Koronne na Rusi i Podolu 1492-1572 // Ziemia Czerwińska. – Lwów, 1935. – Rocz. 1. – S. 141-174, с. 148-149; Лёто­пис­ный сбор­никъ, име­ну­е­мый патрёар­шею или нико­нов­скою лёто­пи­сью // Пол­ное собраніе рус­скихъ лето­пи­сей издан­ное по высо­чай­ше­му пове­лёнію импе­ра­тор­скою архео­гра­фи­че­скою ком­мис­сіею. – Т. 13 (пер­вая поло­ви­на). – Сан­ки-Петер­бургъ, 1904. – 302 с., с. 33-34.[]
  17. Опись акт. кн. Киев. центр. архи­ва, ?2035, с. 31, п 1.[]
  18. Любав­ский M. К. Област­ное деле­ние и мест­ное само­управ­ле­ние Литов­ско-рус­ско­го госу­дар­ства ко вре­ме­ни изда­ния і Литов­ско­го ста­ту­та. — М. 1892. — С. 870-871.[]
  19. Опись акт. кн. Киев. центр. архи­ва 2036, с. 13, 30, п. 20, 2.[]
  20. AGAD, pergamin nr 7659 (1548, Василь Іва­но­вич Кур­це­ви­ча-Тури­чансь­кий).[]
  21. 1546 р. село мало назву Тури­чин і нале­жа­ло Кур­це­ви­чам (АСД. — Т. 1. — С. 85).[]
  22. Архив ЮЗР. — Ч. 8, т. 4. — С. 342 (1544, Василь Кур­це­вич-Були­га); Реви­зия пущ…- С. 96 (1559, удо­ва Васи­ля Кур­це­ви­ча-Були­ги).[]
  23. Памят­ник. Т.4, від. 2 с. 90.[]
  24. «Памят­ни­ки…», т. IV, 2, с. 19 – 22.[]
  25. Wolff J. Kniaziowe litewsko-ruscy… – S. 198; Яко­вен­ко Н. Українсь­ка шлях­та… – С. 280.[]
  26. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25, оп. 1, спр. 15, арк. 21-23; АЮЗР. – Ч. VIII. – Т. IV. – С. 442-447.[][][]
  27. ЦДІАК Украї­ни, ф. 25, on. 1, кн. 4, арк. 151 зв. (1564).[]
  28. Я. Гара­бур­да і Л. Дри­винсь­кий були дво­юрід­ни­ми бра­та­ми по своїх мате­рях: Тетя­на Олек­сан­дрів­на Кге­тол­тов­на, мати Л. Дри­винсь­ко­го, була рід­ною сест­рою Михай­ло­вої Гара­бур­ди­ної Доменітри Олек­сан­дрів­ни Кге­тол­тов­ни (Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни в Києві (далі — ЦДІА Украї­ни в Києві), ф. 25 (Луць­кий ґродсь­кий суд), on. 1, спр. 12, арк. 16—18.[]
  29. Там само.— Спр. 40, арк. 154 зв.—155 зв.[]
  30. Там сам о.— Арк. 178— 179. Утім, немає жод­ної пев­но­сті, що в осно­ву свід­чень 3. Ста­шевсь­ко­го була покла­де­на скар­га само­го пост­раж­да­ло­го, оскіль­ки воз­ний у таких випад­ках рід­ко бував випад­ко­вою осо­бою. Зазви­чай, він був або слу­гою заці­кав­ле­ної осо­би, або пов’язаний з нею в інший спо­сіб, а свід­чен­ня, що він пода­вав у пись­мо­во­му вигляді до ґро­ду, готу­ва­ла сто­ро­на, яка його запро­шу­ва­ла.[]
  31. Там само.— Арк. 167— 168.[]
  32. Там само.— Арк. 172— 173.[]
  33. Там само.— Арк. 188 зв.—189.[]
  34. Про вру­чен­ня позо­вів, яки­ми сто­ро­ни пози­ва­ли­ся навза­єм, а також виклик свід­ків матір’ю помер­ло­го до суду для слу­хан­ня шкру­тинії див.: Там само.— Арк. 222 зв.—223 (25 січ­ня), 235 зв.—236 (6 люто­го), 358 зв.—359 (22 берез­ня); спр. 42, арк. 53 зв.—54 зв., 64—66.[]
  35. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 42, арк. 53 зв.—54 зв. Скар­гу було повто­ре­но 15 черв­ня (Там сам о.— Арк. 71—71 зв., 74—75). Визнан­ня воз­но­го про огля­дан­ня гос­по­ди Я. Гара­бур­ди, вчи­не­них шкод і пора­нен­ня слуг та бра­та див.: Там само.— Арк. 73 зв.—80 зв. (16 черв­ня); ана­ло­гіч­ну скар­гу також: Т ам само.— Арк. 107 зв.— 108 (21 черв­ня).[]
  36. Там сам о.— Арк. 62—63.[]
  37. Там сам о.— Спр. 40, арк. 176— 176 зв.[]
  38. Ф. Кру­не­вич був комор­ни­ком кня­зя Костян­ти­на Острозь­ко­го, слу­гою зі спе­ціаль­них дору­чень (Тес­лен­ко І. Клієн­те­ла кня­зя Васи­ля-Костян­ти­на Острозь­ко­го // Острозь­ка ака­де­мія XVI—XVII ст./ 2-е видан­ня, виправ­лене і допов­нене.— Острог, 2010.— С. 148).[]
  39. Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го у 3-х т. / За ред. С. Ківа­ло­ва, П. Музи­чен­ка, А. Пань­ко­ва.— Оде­са, 2003.— Т. II: Ста­тут Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го 1566 року.— С. 134— 135 [розділ VI, арти­кул 4].[]
  40. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 41, арк. 34—37 зв. Ще раз теста­мент був впи­са­ний 23 берез­ня: Там само.— Арк. 76 зв.—79 зв. Зберіг­ся й ори­гі­нал теста­мен­ту, див.: Львівсь­ка націо­наль­на нау­ко­ва біб­ліо­те­ка Украї­ни ім. В. Сте­фа­ни­ка, від. руко­писів, ф. 5 (Оссолінсь­кі), спр. 4047/11, арк. 86—87.[]
  41. Стар­чен­ко Н. Шлюб­на стра­те­гія вдів і кіль­ка про­блем нав­ко­ло неї (шля­хетсь­ка Волинь кін­ця XVI ст.). Вдо­ви­ний „мар­ци­пан, або Що отри­му­ва­ла жін­ка по смер­ті чоло­віка // Київсь­ка ста­ро­ви­на.— К, 2000.— № 6.— С. 58—74; ї їж. Шлюб­на стра­те­гія вдів і кіль­ка про­блем нав­ко­ло неї (шля­хетсь­ка Волинь кін­ця XVI ст.). „Каж­дая вдо­ва єст собє панєю, и ничи­их влад­зі не подлєгла44 або Пра­во­ва дієз­дат­ність вдо­ви // Київсь­ка старовина.—2001.— № 1.— С. 42—62.[]
  42. ЦДІА Украї­ни у Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 179 зв.—180 зв. Ана­ло­гіч­на інфор­ма­ція містить­ся в скарзі братів Хрін­ни­ць­ких на невіст­ку та її бра­та Яро­ша Лаща, які їх до Бурем­ля не допу­сти­ли, незва­жа­ю­чи на умо­ви теста­мен­ту (Там само.— Арк. 196 зв.— 197 зв.; 11 січ­ня).[]
  43. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 202 зв.—203, 203—204 зв.[]
  44. Там само.— Арк. 258 зв.—259.[]
  45. Там само.— Арк. 443—443 зв.[]
  46. Там само.— Арк. 330.[]
  47. Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го…— Т. II.— С. 129 [розділ V, арти­кул 10].[]
  48. Віно — запис на тре­тині неру­хо­мо­сті чоло­віка суми, що дорів­ню­ва­ла вели­чині вне­се­но­го дру­жи­ною поса­гу, зазви­чай под­воє­ної. З цією части­ною без пись­мо­вої зго­ди дру­жи­ни чоло­вік не мав здійс­ню­ва­ти жод­них тран­сак­цій; вона слу­гу­ва­ла гаран­тією для дру­жи­ни в різ­них жит­тєвих колізіях (Стар­чен­ко Н. Май­но­ві взаємозобов’язання шля­хетсь­ко­го подруж­жя на Волині в XVI століт­ті // Нау­ко­ві запис­ки. Збір­ник пра­ць моло­дих вче­них та аспіран­тів.— К, 1997.— Т. 2.— С. 49—65).[]
  49. Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го…— Т. II.— С. 127 [розділ V, арти­кул 5].[]
  50. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 367—367 зв.[][]
  51. Там само.— Арк. 442 зв.—!443 (10 квіт­ня).[]
  52. Там само.— Арк. 397 зв.—398 зв.[]
  53. Там само.— Арк. 397—397 зв.[]
  54. Там само.— Арк. 490 зв.—491 зв.[]
  55. Там само.— Арк. 573 зв.—574 (27 трав­ня).[]
  56. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 41, арк. 119 зв.—121 зв., 129 зв.— 131.[]
  57. Там само.— Спр. 42, арк. 57—58.[]
  58. Ста­ту­ти Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го…— Т. II.— С. 133— 134 [розділ VI, арти­кул 31.[]
  59. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 41, арк. 81 зв.—83.[]
  60. Там само.— Арк. 64—66.[]
  61. Там само.— Арк. 57—58.[]
  62. Там само.— Спр. 21, арк. 506—508 (1580 р.).[]
  63. У дже­ре­лах пода­ють­ся різ­ні варіан­ти напи­сан­ня цьо­го пріз­ви­ща — Чече­шевсь­кий, Цече­шевсь­кий тощо.[]
  64. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, on. 1, спр. 41, арк. 455— 456 зв.[]
  65. Там сам о.— Спр. 46, арк. 508 зв.—510.[]
  66. Там само.— Спр. 45, арк. 264 зв.—265.[][]
  67. На той час рота Л. Слят­ковсь­ко­го пере­бу­ва­ла на „лежі“ в Луць­ку, а рота К. Миш­ковсь­ко­го — у Воло­ди­ми­рі.[]
  68. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 45, арк. 490—492 зв.[]
  69. Там само.— Арк. 490—491.[]
  70. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 45, арк. 485—485 зв.[]
  71. Там само.— Спр. 149, арк. 610 зв. (1626 р.).[]
  72. Там само.— Ф. 28, оп. 1, спр. 13, арк. 467 зв.—468 зв.[]
  73. Там само.— Спр. 45, арк. 866— 872.[]
  74. Там само.— Спр. 46, арк. 508 зв.—510.[]
  75. Там само.— Арк. 951 зв. (1594 р.).[]
  76. Там само.— Спр. 47, арк. 76— 77 зв.[]
  77. ЦДІА Украї­ни в Києві, ф. 25, спр. 46, арк. 520—520 зв.[]
  78. Там само.— Арк. 520 зв.—521 (1595 p.).[]
  79. Там само.— Арк. 434— 434 зв. (1595 p.).[]
  80. Там само.— Спр. 49, арк. 8 зв. (1596 p.).[]
  81. Там само.— Ф. 26, on. 1, спр. 10, арк. 74 зв.—77.[]
  82. Там само.— Арк. 78—79. Вияви­ти цей запис не вда­ло­ся.[]
  83. Архив ЮЗР, Часть 6, Т. 1, стр. 263-270[]
  84. Фло­ря. 1991. С. 147[]
  85. Запис­ки свя­ти­те­ля Пет­ра Моги­ли / І. В. Жилен­ко. – К.: 2011 р., с. 446.[]
  86. Kalnofoyski A. Teraturgima. – Z drukarni Kiiowo-Pieczarskiey, 1638, s. 153, чудо 20.[]
  87. Вольф, 200.[]
  88. Źródła: Bon. t.13/201-205; Bork. Rocz. t.2/17; Kos. t.2/240-243.[]
  89. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom XV cz.1 › strona 555 http://dir.icm.edu.pl/pl/Slown…V_cz.1/555[]
  90. РГИА ф 1343 оп 27 д 3895 л 98 об.[]
  91. Чер­но­пя­тов В.И. Некро­поль неск-х мест Кав­ка­за. М.,1913[]
  92. ЦГИА СПб. Ф. 19, оп. 123, д. 38, цер­ковь при Импе­ра­тор­ском Рос­сий­ском посоль­стве во Фло­рен­ции.[]