Курцевичи (Буремльские, Булыги)

: Герб Курцевичей.

Общие сведения о роде

КУРЦЕВИЧІ (Курцевичі-Буремльські, Курцевичі-Булиги, Коріатовичі-Курцевичі) ¹ – княжеский род, восходящий, по родословному преданию, к князю Кориату-Михаилу Гедиминовичу (1301 —1357), —отсюда употребляющееся с XVII в. родовое прозвание «Кориатовичи». Но большинство польских генеалогов конца XIX—начала XX вв. считают их потомками другого сына Гедимина — Наримонта, князя Пинского ². Первым документально известным предком этой семьи следует признать князя Константина, по прозвищу Курч, владельца Буремля на Волыни, от которого и ведется родословное древо ³.

Походження князів Буремльських та їх молодшого відгалуження – князів Курцевичів — у істориків, які вивчали проблеми литовсько-руської князівської генеалогії доби середньовіччя, немає одностайності. Свого часу Ю.Вольф зробив припущення про походження князів на Буремлю від Наримунта-Гліба Гедиміновича князя Пинського. ⁴ Аналогічної думки дотримується також Н.Яковенко. ⁵ Натомість Л.Войтович волів виводити походження Буремльських та Курцевичів від Костянтина Коріатовича, князя і господаря Подільської землі. ⁶ Мусимо зазначити, що генеалогічні відомості, які перебувають сьогодні в руках істориків, не дають достатніх підстав для остаточних висновків. У свою чергу, геральдичний матеріал також не може зарадити в розв’язанні даної проблеми: герби князів Буремльських та Курцевичів не мають жодної подібності ні з герботворенням княжих родів Корецьких та Ружинських, ⁷ генеалогія яких беззастережно виводиться від Наримунта Гедиміновича, ⁸ ні з геральдичною спадщиною Коріатовичів. ⁹

Михайло Костянтинович Курцевич, князь Ольшанський і Буремльський, (р. н. невід. – п. бл. 1452) – був 1446–51 володимирським старостою (див. Староство), 1452 отримав привілей короля польс. і вел. кн. литов. Казимира IV Ягеллончика на Буремль (Боремель, нині село Демидівського р-ну Рівнен. обл.) та ряд ін. сіл у Луцькому пов. Волинської землі. Мав двох синів – Федора та Василя, князів на Буремля та Липовця. ¹⁰ Від старшого з них бере свій початок рід князів Буремльських (Курцевичів-Буремльських), від молодшого – князів Курцевичів (Курцевичів-Булиг). Обидва роди володіли на Волині маєтком із декількох сіл на р. Слонівці. Його старший син – Федір Михайлович (р. н. невід. – п. після 1464), успадкувавши Буремль, започаткував гілку, представники якої від назви батьківщини почали писатися Курцевичами-Буремльськими (Буремськими). Останнім представником цієї гілки був Андрій Андрійович К.-Буремльський, який помер 1619 у 19-літньому віці.

Онуки молодшого Михайлова сина – Василя Михайловича – в 1-й пол. 16 ст. започаткували ще дві гілки. Їх засновниками були королів. ротмістр Василь Іванович К.-Булига (р. н. невід. – п. 1555) та володимирський повітовий суддя Михайло Іванович (р. н. невід. – п. після 1583). Нащадки обох братів у 2-й пол. 16 – на поч. 17 ст. були на службі в представників потужного князівського роду Острозьких. Так, син Василя – Дмитро Васильович (р. н. невід. – п. 1596) – був білоцерківським, а онук – Іван Дмитрович – черкас. і білоцерківським підстаростою кн. Януша Острозького. Батько князя Януша – Василь-Костянтин Острозький – та брат – Костянтин, які в різний час обіймали уряд володимирського старости, а отже, на власний розсуд формували штат місц. гродського суду з числа своїх слуг та клієнтів, призначали на ключові місця в ньому дітей Михайла Івановича К.: Олександра (р. н. невід. – п. після 1585; підстароста 1578–85), Костянтина (р. н. невід. – п. 1586; підстароста 1581–83, писар 1584–86) та Федора (р. н. невід. – п. після 1598; підстароста 1584, суддя 1584–88).

Найвідоміший представник роду К. – Йосиф (у чернецтві Ієзекіль; див. Й.Курцевич, 1589–1642). Його традиційно пов’язують зі згаданим вище черкаським та білоцерківським намісником Іваном Дмитровичем К. Проте існує ще одна версія, за якою він був сином не Дмитра К.-Булиги, а його двоюрідного брата – володимирського гродського писаря Костянтина Михайловича К.

Згідно з сучасними дослідженнями, гілка К., заснована володимирським суддею Михайлом Івановичем, вгасла в 1-й пол. 17 ст. Рід продовжили ті нащадки Василя Івановича К.-Булиги, які від 1620-х рр. почали іменуватися Коріатовичами-Курцевичами.

Геральдика и сфрагистика

Геральдичний матеріал також не дає достатніх підстав для остаточних висновків щодо походження князів Курцевичів: герби князів Буремльських та Курцевичів не мають жодної подібності ні з герботворенням княжих родів Корецьких та Ружинських,4 генеалогія яких беззастережно виводиться від Наримунта Гедиміновича,5 ні з геральдичною спадщиною Коріатовичів.6

4. Fundacja Ksi№ї№t Czartoryskich przy Muzeum Narodowym w Krakowie, Biblioteka Ksi№ї№t Czartoryskich w Krakowie, Perg.588; Perg.729; Perg.878; Perg.1168; Archiwum Paсstwowe w Krakowie, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka VI, Plik 62; Teka VІI, Plik 84; Teka VIІІ, Plik 8; Plik 9; Teka IХ, Plik 27; Teka ХІІ, Plik 64; Teka ХІІI, Plik 25; Plik 27; Muzeum Narodowe w Krakowie, Rkps, Tom 4, st.3; Центральний державний історичний архів України у місті Києві, ф.221, оп.1, спр.7, арк.4; ф.223, оп.1, спр.5, арк.3; Archiwum Gіьwne Akt Dawnych w Warszawie, Perg.4791.
5. Wolff J. Kniaziowie litewsko?ruscy.? C.172, 413; Яковенко Н. Українська шляхта. С.282. 283; Войтович Л. Князівські династії Східної Європи. С.300-301, 303.
6. Львівський національний університет ім. І.Франка, Збірка Павліковських, n.296; APK, Archiwum Aktуw Dawnych Miasta Krakowa, Luџ.90 (Sygn.51); Perg.61; Погорілець О., Саввов Р. Монета подільського князя Констянтина // Нумизматика и сфрагистика.? Киев, 2004.? №3.С.24?29; Погорілець О., Саввов Р. Карбування монети на Поділлі в другій половині XIV ст. // Грошовий обіг і банківська справа в Україні: минуле та сучасність. Львів, 2005. С.145?153.

У всіх гербівниках вміщено однотипне зображення герба Курч, проте використання його кожним членом князівського роду Курцевичів могло призводити до появи нового оригінального варіанта. Про це свідчить зображення з печаток володимирського підстарости князя Олександра Курцевича (1584 р.), білоцерківського підстарости князя Дмитра Булиги-Курцевича (1581 р.) та князя Яна Коріатовича-Курцевича (1755 р.)[12]. З публікації цих відбитків робимо припущення, що в гербівниках кінця XVI – середини XVIII ст. зафіксовано початкове зображення герба Курч. Натомість в повсякденному вжитку князі Курцевичі використовували на своїх печатках різні персональні варіанти родового герба. Значні відмінності між варіантами герба Курч князів Олександра та Дмитра можна пояснити вже тим, що вони були не рідними, а двоюрідними братами[13]. Князь Ян, можливо, був прапраправнуком князя Дмитра Булиги-Курцевича[14]. Цікаво, що фрагмент предківського герба перетворився до середини XVIII ст. на перевернутий знак герба Косьцєша, на що могли вплинути як згадані вище припущення в гербівниках, так і можливий шлюб одного з князів Курцевичів з шляхтянкою герба Косьцєша.

Геральдична спадщина старшої галузі роду Михайла Костянтиновича представлена кількома сфрагістичними пам’ятками першої половини XVI ст. Найдавнішою з них є печатка середнього сина Федора Михайловича – Льва Курцевича, князя Буремльського, від 1522 р. В її полі бачимо готичний щит іспанської геральдичної форми, на якому вміщено знак у вигляді перехрещених роздвоєних здолу вил; згори подано напис: ЛЕВЪ.8 На печатці молодшого брата Льва Федоровича – Олександра Курцевича, князя Буремльського, від 1525 р. подібне зображення, що відрізняється від герба з печатки князя Льва Курцевича лише наявністю відгалуження на лівій частині вил, а також тим, що долішні розгалуження знака не загострені, а розширені на кінцях.9 Наступним етапом еволюції герба князів Буремльських є зображення на печатці сина Олександра Федоровича – Дмитра Курцевича, князя Буремльського, від 1540 – 1550 рр. Цього разу відгалуження на вилах міститься з правого боку, а долішня частина родового знака має вигляд півмісяця, що лежить рогами догори.10

8. ЦДІАК, ф.220, оп.1, спр.17, арк.1 (кругла, розмір 18 мм).
9. Болсуновский К. Сфрагистические и геральдические памятники Юго?Западного края. Выпуск ІІІ. Киев, 1914. С.3 (овальна, розмір 18х12 мм).
10. Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника Національної академії наук України, Відділ рукописів, ф.5, оп.2, спр.7444/3, арк.67; спр.7445, арк.989; APK, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka V, Plik 69; Plik 71; Teka VII, Plik 1 (овальна, розмір 15х13 мм).

Курцевичи (Буремльские, Булыги) — Печатка князя Івана Курцевича (зверху – сучасний відтиск матриці), Велике князівство Литовське, кін. XV – поч. XVI ст.
Мідний сплав; лиття, гравіювання. D – 27,5 мм. 10,4 г.
Зі збірки Музею Шереметьєвих, Київ (МЦ-1414).

Значно ширшими є наші відомості про герботворення молодшої галузі роду Михайла Костянтиновича. Еволюцію герба князів Курцевичів ми можемо прослідкувати впродовж принаймні двох з половиною сторіч – від початку XVI – по середину XVIII ст. Першою пам’яткою княжої геральдики Курцевичів є зображення на печатці сина Василя Михайловича, князя Буремльського і Липовецького, – Івана Курцевича від 1504 р. В її полі вміщено готичний щит, на якому знаходиться знак, що в точності відповіває зображенню, яке бачимо на печатці Льва Федоровича Курцевича, князя Буремльського (див.: мал.1).11 Очевидно, що впродовж принаймні перших двох поколінь нащадки Михайла Курцевича, князя на Буремлю та Ольшаниці, зберігали єдність геральдичної традиції, що знайшло своє відображення у сфрагістичному матеріалі. Істотні зміни в княжому герботворенні настали допіру лише в наступному поколінні. Так, на печатці старшого сина Івана Васильовича – Василя Курцевича?
Булиги від 1540 р. в щиті німецької геральдичної форми зображено знак у вигляді перехрещених вил на основі з загнутими догори, та вбік з правого боку, кінцями в супроводі півмісяця, що лежить рогами вправо та шестипроменевої зірки; герб супроводжує напис згори: ВАСИЛ.12 Подібне зображення міститься також на наступній печатці Василя Івановича від 1 травня 1542 р., але цього разу основа не має бічного, а лише доземі загини, крім того, в гербі відсутні фігури півмісяця та зірки.13 Втім, на всіх наступних печатках князя Василя Курцевича зірка та півмісяць наявні вже незмінно. Стабільним є також зображення родового знака, а відмінності в гербах стосуються лише другорядних деталей. Так, на печатці від кінця 1542 р. основа має, крім доземих, також бічні загини, причому на обох кінцях.14 На печатці від 10 квітня 1546 р. бічні загини відсутні, разом з тим іншим є розташування півмісяця та зірки, а остання, до того ж, – не шести, а п’ятипроменева.15 Зображення на печатці від 27 червня – 27 липня 1546 р. є аналогічним до того, яке бачимо на печатці від 1540 р. (див.: мал.5), лише доземі загини основи значно довші, а шестипроменеву зірку покладено набік.16 Нарешті, в гербі на печатці від 1550 р. бічний загин є лише на лівому кінці основи, а зірка, яка цього разу розміщена праворуч, має вісім променів.17

11. BCz, Perg.588 (кругла, розмір 26 мм).
12 APK, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka ІV, Plik 6; Plik 14 (овальна, розмір 16х13 мм).
13. BCz, Perg.850 (овальна, розмір 15х13 мм).
14. APK, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka ІІ, Plik 95 (кругла, розмір 13 мм).
15. Там же. Teka V, Plik 42 (кругла, розмір 14 мм).
16. Там же. Teka V, Plik 69; Plik 71 (овальна, розмір 16х14 мм).
17. Там же. Teka VII, Plik 18 (кругла, розмір 16 мм).

Молодший брат Василя Курцевича?Булиги – Михайло Іванович Курцевич на першій своїй печатці від 1552 р. використовував зображення родового знака, що своїм зовнішнім виглядом був доволі подібним до ранніх, з початку XVI ст., гербів князів Буремльських і Курцевичів (див. мал.1, 2 та 4), тобто – перехрещені роздвоєні здолу вила.18 Втім, уже на двох наступних печатках князя Михайла Івановича від 156019 та 1564 рр.20 бачимо звичне зображення перехрещених вил на основі із загнутими догори кінцями в супроводі шестипроменевої зірки та півмісяця, що лежить рогами вправо.

18. Там же. Teka VІІ, Plik 71 (кругла, розмір 18 мм).
19. AGAD, Perg.7751; Perg.7752; Perg.7754; Perg.7755 (овальна, розмір 14х13 мм).
20. APK, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka ІХ, Plik 129 (кругла, розмір 14 мм).

У наступному поколінні князів Курцевичів відбулася подальша еволюція родового герба. Скажімо, на печатці Дмитра Васильовича Курцевича-Булиги від 1581 р. у німецькому щиті бачимо знак у вигляді перехрещених вил на основі із загнутими догори та вбік, і перехрещеним праворуч, кінцями в супроводі шестипроменевої зірки та півмісяця, що лежить рогами вправо.21 А на печатці Олександра Михайловича Курцевича від 1582-1584 рр. взагалі знаходимо незвичну конструкцію у вигляді перехрещених вил над півмісяцем, що лежить рогами догори, здолу знак супроводжує п’ятипроменева зірка над півмісяцем, який лежить рогами догори.22 Лише на печатці Федора Михайловича Курцевича від 1580?1585 рр. бачимо звичний для герботворення попереднього покоління князів Курцевичів сюжет – знак у вигляді перехрещених вил на основі із загнутими догори та вбік з лівого боку кінцями в супроводі півмісяця, що лежить рогами вліво та шестипроменевої зірки; над щитом розміщено шолом, у нашоломнику – два страусових пера, навколо щита намет доволі вибагливої форми, що повторює контури щита.23

21. Wittyg W. Nieznana szlachta polska i jej herby.? Krakьw, 1908.? С.169.
22. Там же.? С.169; APK, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka ХV, Plik 38 (восьмикутна, розмір 15х12 мм).
23. Там же.? Teka ХIV a, Plik 21, st.120; Teka ХV, Plik 27; Plik 34; Plik 41; Teka ХVІ, Plik 4; Plik 20 (овальна, розмір 18х16 мм).

Цілком імовірно, що саме зображення на цій печатці послужило основою для малюнка герба, який бачимо в гербовниках Бартоша Папроцького – “Gniazdo cnoty”24 та “Herby rycerstwa polskiego”.25 Принаймні іконографія герба Курч, як іменує його Папроцький, є цілком ідентичною до тієї, яку бачимо на печатці князя Федора Михайловича. Польський історик, щоправда, згадує поруч з малюнком та описом герба особи Дмитра Васильовича Курцевича?Булиги та Олександра Михайловича Курцевича, але як ми бачили вище, їхні герби дещо відрізнялися від того знака, який бачимо в “Gniazdie cnoty”. Крім всього іншого, в геральдичних творах Папроцького подано також відомості про кольористику поля гербового щита, яке мало бути червоним. У подальшому дану інформацію повторюють також пізніші річпосполитські гербовники, такі як “Orbis Polonus” Окольського26 та “Korona Polska” Нєсєцького27 та ін. В останніх з’являється думка про зв’язок герба Курч з гербом Косьцєша.

24. Paprocki B. Gniazdo cnoty sk№d herby rycerstwa sіawnego Krьlestwa Polskiego, Wielkiego Ksiкstwa Litewskiego, Ruskiego y inszych panstw pocz№tek swoy maia.? Krakьw, 1578.? C.1128.
25. Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego.? Krakьw, 1584.? С.677.
26. Okolski S. Orbis Polonus.? Tomus I.? Cracoviae, 1641.? С.510.
27. Niesiecki K. Herbarz Polski.? Том V.? C.451?452.

Наступні відомості про герб князів Курцевичів походять уже з XVII ст. Від 1619 р. маємо печатку однієї з найяскравіших постатей Руської церкви доби національного відродження – Івана (Ієзекіїла) Дмитровича Курцевича?Булиги, підстарости черкаського (1601) та білоцерківського (1609 – 1613), ігумена трахтемирівського (1619 – 1624) та Дерманського монастирів (1624), єпископа володимирського (1620 – 1624) та архієпископа суздальського (1625). Герб, який вміщено на цій печатці, вражає складністю своєї конструкції, котра є незвичною навіть для руської геральдики, основу якої складають саме знакоподібні герби, але все ж таки не такого рівня складності. Родовий знак на печатці Ієзекіїла ігумена Трахтемирівського внесено в півкруглий бароковий щит, на якому розміщено знак у вигляді довгого хреста, перехрещеного знаком у вигляді літери М стрілою, що лежить вістрям додолу і костурним хрестом, на основі із загнутими догори кінцями.28 Уже від XVIIІ ст. маємо відомості про ще дві печатки князів Курцевичів. Перша з них, що належала незнаному з імені представнику цього роду, мала в щиті французької геральдичної форми знак у вигляді перехрещених вил над стрілою вістрям додолу в супроводі двох п’ятипроменевих зірок; над щитом було розміщено князівську корону.29 Дещо відмінне зображення бачимо на печатці Яна Курцевича?Коріатовича від 1755 р. В її полі зображено німецький щит, на якому вміщено знак у вигляді перехрещених вил над стрілою, що лежить вістрям додолу на основі із загнутими догори та вбік кінцями в супроводі шестипроменевої зірки та півмісяця, що лежить рогами вправо; над щитом – князівська корона.30

28. ЦДІАК, ф.220, оп.1, спр.98, арк.1 (прямокутна, розмір 16х14 мм).
29. ЛНБ, Відділ рукописів, ф.5, оп.2, спр.7445, арк.1044.
30. Wittyg W. Nieznana szlachta polska i jej herby.? С.169.

Герб внесен в т.н. «Сборник неутвержденных гербов» В.К.Лукомского (Дело №8 по составлению «Сборника неутверждённых гербов Российских дворянских родов» (Материалы Гербового Отделения Сената) Гербового Музея Главного Управления Архивным Делом) ¹¹). Описание выполнено по изображению на карточке в деле:

«Щит рассечен, в правой червленой части литовская Погоня — скачущий на коне рыцарь с мечом в поднятой руке, в левой червленой части старинная серебряная литовская эмблема. Нашлемник: справа восьмиугольник, по углам украшенный павлиньими перьями, внутри православный крест, слева — литовская эмблема. Намет: червленый с серебром.»

Гербом Курч (Kurcz), як називають його річпосполитські гербовники, користувався як власним родовим гербом гетьман Війська Запорозького обох боків Дніпра Іван Мазепа.31 Сам гетьман навряд чи був якимось чином пов’язаний з родом князів Курцевичів, максимум, що можна припустити, це споріднення по жіночій лінії, але як би там не було, вже від початку гетьманування Івана Мазепи центральною фігурою його гетьманського герба є зображення родового знака Курцевичів. Перший варіант гетьманського герба бачимо в чернігівському виданні поеми Стефана Яворського „Echo gіosu woіaj№cego na puszczy” 1689 р. Родовий герб Курч вміщено в середньому щитку в оточенні чотирьох гербів, що, ймовірно, належали предкам гетьмана: в чотиридільному щиті в першій частині вміщено герб Ясона (ключ), в другій частині – герб Сас (стріла над півмісяцем на кінцях якого дві шестипроменеві зірки), в третій частині – герб Одровос (стріла з подвійним розгалуженням здолу), в четвертій частині – герб Корчак (три вруби). Над щитом розміщено шолом з шоломовою короною, наметом і трьома страусовими перами в нашоломнику.32

Кольорову видозміну гетьманського герба знаходимо на молитовнику 1692 року, виданому архиєпископом Чернігівським Лазарем Барановичем: на червоному полі знак у вигляді срібних перехрещених вил, які поставлено на брус із загнутими догори кінцями, праворуч — золота шестипроменева зірка, ліворуч — золотий півмісяць, що лежить рогами вправо.33 Подібне зображення вміщено на срібних воротах Борисоглібського собору в Чернігові, в оздобленні різноманітних церков, відновлених або побудованих гетьманом, на різноманітному посуді та особистій бандурі гетьмана,34 на кількох його портретах, на гравюрі, виконаній І.Мигурою у 1706 р.35, та водяному знакові на аркушах книги “Зерцало” від 1705 р.36 Зображення повного гетьманського герба подано на зворотному боці восьмикутного санктуаріуму гетьмана. Герб складається з щита німецької геральдичної форми, на якому вміщено герб Курч, над щитом ? срібний шолом під золотою шоломовою короною, навколо щита ? червоно?срібний намет.37 Інші видозміни гетьманського герба вміщено на гравюрі Данила Галяховського 1708 р.
(знак подано в супроводі двох золотих півмісяців, які обернено рогами один до одного),38 в літописі Самійла Величка,39 а також на арабському Євангелії, виданому 1708 р. в Алепо на кошти гетьмана (в даному разі герб має зворотне, ніж на видозміні 1692 р., розташування місяця та зірки).40 У вірші Вацлава Потоцького на герб Івана Мазепи41 подано тлумачення символіки герба Курч у звичаях тогочасної гербової поезії:
Корчем зветься цей герб, але від болю не корчиться;
Пізнав не раз татар, пізнав і шию турків, Бо на коні і тих, і інших діставав, Так в руці, як живу, у тятиві витягав.
Іпсилон ? це грецький знак, це має бути літера, Що цей герб на Волині, започаткований на Русі, Хрест як меч посередині, сам у засідці стоїть, Місяць із зіркою світять з обох сторін.
Значить він був десь у ночі: сховався у засідці, Щоб ворога на принаду заманити, А потім обома крилами швидко його вдарив, Людей на кшталт літери Іпсилон поширив.
1 вересня 1707 р. з’являється новий варіант герба Івана Мазепи, який пов’язаний з наданням гетьманові княжого титулу Священної Римської імперії. В дипломi імператора він має такий вигляд: на червоному полі срібні перекрещені вила, які поставлено на брус, праворуч золотий півмісяць, що лежить рогами вліво, ліворуч золота шестипроменева зірка, згори срібний панцир, над щитом золота шоломова корона, за щитом пурпурова мантія з горностаєвою підкладкою, з золотим оздобленням і золотими шнурами, під золотою князівською короною з червоною підкладкою і горностаєвим низом.42 Гетьманському гербу на довгі роки судилося стати символом боротьби за незалежність української держави. Вже від середини XVIIІ ст. його активно використовують в політичній символіці.43 А згодом він стає одним із загально?
національних символів політичної боротьби, набуваючи особливої популярності в періоди національно?визвольних змагань українського народу.

31. Лукомский В., Модзалевский В. Малороссийский гербовник.? СПб., 1912.? С.104.
32. Jaworski S. Echo gіosu woіaj№cego na puszczy.? Czernichуw, 1689; Kroll W. Heraldische Dichtung bei den Slaven. Mit einer Bibliographie zur Rezeption der Heraldik und Emblematik bei den Slaven (XVI – XVIII Jahrhundert) // Opera Slavica. Neue Folge.? Band VII.? Wiesbaden, 1986.?
C.114.
33. Малороссийский гербовник.? C.104.
34. Грушевський М. Ілюстрована історія України.? К., 1992.? C.380.
35. Там же.? С.387.
36. Січинський В. Гравюри на честь Мазепи і гравіровані портрети гетьмана // Мазепа.? Том І.? Варшава, 1939.? С.145.
37. Смаль?Стоцький Р. Санктуаріум Мазепи // Мазепа.? Том II.? Варшава, 1939.? С.36?37.
38. Січинський В. Гравюри на честь Мазепи.? С.151.
39. Величко С. Літопис.? Том II.? К., 1991.? C.345.
40. Січинський В. Гравюри на честь Мазепи. С.147.
41. Ситий І. Козацькі печатки Гетьманщини (середина XVII – XVIII ст.). За матеріалами Чернігівського історичного музею ім. В.В.Тарновського. Дисертація … кандидата історичних наук.? К., 2002.? С.136?137 (переклад).
42. Siebmacher J. Grosses und allgemeines Wappenbuch. 1.3.3: Die Fьrsten des Heiligen Rцmischen Reiches.? Nьrnberg, 1887.? C.161.
43. Однороженко О. Геральдичні традиції українського козацтва // Історія українського козацтва. Нариси у двох томах.? Том ІІ.? К., 2006.? С.203.

Джерело:

Однороженко О. Герб князів Буремльських і Курцевичів // Сіверянський літопис. – Чернігів, 2008. – № 2. – С. 27–34.

Генеалогия

генерация от Гедимина

1. КОСТЯНТИН КУРЧ (†)

Курцевичі походили від Костянтина Пінсько
го, тотожного, мабуть, однойменному з ним князю, що, за повідомленням Яна Длуґоша, приїжджав від Свидригайла під час походу польських військ улітку 1431 р. на Луцьк до Яґайла на переговори ¹². Саме цей нащадок Наримунта Ґедиміновича мав прізвисько Курч, яке лягло в основу назви роду, оскільки щодо його сина Михайла вона вжита у формі імені по батькові, а не дальшому предкові. У листі великого князя Казимира він фігурує як Михайло Костянтинович ¹³, в нотат
ці про цей акт у Литовській метриці — як Михайло Курцевич ¹⁴. Якби прізвисько Курч належало дальшому предкові, утворений від нього патронім мав би тут форму родового відмінка («Курцевича»).

генерация от Гедимина

1. МИХАЙЛО КОСТЯНТИНОВИЧ КУРЦЕВИЧ († після 1452)

Князь ольшанський і буремльський, намісник володимирський (1446-1451 рр.), сын Канстанціна Нарымонтавіча. Десь на початку 1430-х років Курчів син оженився з удовою шляхтича Львівської землі Микити Ольшанського й осів із дозволу Яґайла на його спадщині з умовою віддати в майбутньому дітям дружини від першого чоловіка батькові володіння ¹⁵. Перебування на території Корони зафіксоване численними згадками в актових книгах, де він фігурує здебільшого як князь Ольшанський / Ольшаницький та князь з Ольшаниці / Ольшан, а зрідка як князь Ольшанський і Бибельський, князь із Биніська, князь Пінський з Олешниці, князь Пінський та князь із Пінська ¹⁶.

Валодаў маёнткамі Альшаніца і Быніск на Галіччыне. У 1452 атрымаў ад Казіміра IV прывілей на айчызныя маёнткі Бурэмля, Навасёлкі, Корсаў, Озыр (Обзыр), Стратын, Змейнец і Навасельцы на Валыні. У 1440 выступае як прыхільнік вял. кн. Свідрыгайлы, з 1442 чл. яго рады, у 1446—51 уладзімірскі стараста Свідрыгайлы. У 1443 ад польскага караля Уладзіслава ІІІ атрымаў прывілей на апеку над Унёўскім манастыром.

Князь Міхал Канстанцінавіч Альшаніцкі (Альшанскі), які даволі часта ўзгадваецца ў 1439-1448 гг. у тагачасных запісах Галіцкіх судоў, прычым ён тытулаваўся звычайна «князем Альшанскім (Альшаніцкім)», часам «Альшанскім i Быніскім», адзіны раз «князем Быніскім»; з ім побач фігуруе яго жонка (Маруша) Марыя. Гэтая апошняя запісвае на свайго мужа ў 1440 г. сто коп у Залусневе, Дзічках i Падкамяніцы ў Галіцкай зямлі, а ў 1443 г. мяняе з Янам дэ Княгінічы, галіцкім кашталянам, Дзічкі i Падкамянец на Шольвнаў, які знаходзіўся на тых жа землях. У гэты час князь Міхал i яго жонка Маруша ўзгадваюцца ў Львоўскіх актах, а князя Міхала сустракаем у 1440 г. побач са Швідрыгайлам.

Амаль адначасова фігуруе ў дакументах князь Міхал Канстанцінавіч Пінскі; князь гэты атрымаў ад караля Уладзіслава Варненчыка ў 1443 г. прывілей на апеку над Унееўскім манастыром; у 1446-1451 гг. ад імя Швідрыгайлы займаў па саду У л адзімірскага с та pa с ты. Янязь Міхайла Канстанцінавіч Пінскі, стараста Уладзімірскі, запісвае манастыру Збавіцеля ў Луцку дзесяціну ад свайго двара Млінца. Папярэднікам яго на гэтай пасадзе быў пан Касцюшка, які фігураваў яшчэ ў 1442 г. У гэты самы час князь Міхал Курцэвіч, ці Канстанцінавіч, атрымлівае ў 1452 г. ад караля Казіміра прывілей, які замацоўваў за ім айчыну, што складалася з Бурэмлі, Навасёлкаў, Корсава, Озыра (Обзыра), Стратына (Сястратына), Змейнец у Луцкім павеце i Навасельцаў у Пярэмільскім.

Усе гэтыя тры на першы погляд розныя князі былі несумненна адной асобай. Князь Міхал Канстанцінавіч Альшанскі валодаў землямі ў Галіччыне i быў пры Швідрыгайлу, князь Міхал Канстанцінавіч Пінскі займаў пасаду ад імя Швідрыгайлы i атрымліваў апеку над Унееўскім манастыром (у Галіччыне). Князь Міхал Канстанцінавіч Альшаніцкі валодае Залунеевам, князь Міхал Курцэвіч (Канстанцінавіч) — Бурэмляй, i гэтыя маёнткі некалькі гадоў пазней аказваюцца ва ўладанні князёў Фёдара i Васіля, родных братоў. Князь Міхал Курцэвіч валодаў Бурэмляй — праз няпоўныя сто гадоў князі Бурэмскія i Курцэвічы адны другім браты.

З гэтых фактаў можна зрабіць выснову, што князь Канстанцін, празваны Курч (!), з роду князёў Пінскіх (напэўна, нашчадкаў Нарымонта Гедымінавіча), верагодна, пасля таго як вялікі князь Вітаўт пазбавіў яго пінскіх маёнткаў, асаджаны быў у закутку Валы ні на Бурэмлі (якая называлася ў той час Ліпоўча) i акалічных маёнтках. Ен, напэўна, i будзе той князь Канстанцін, які ў 1431 г. быў паслом ад Швідрыгайлы да караля.

Сын ягоны князь Міхал Канстанцінавіч валодаў першапачаткова Альшаніцай (у Явароўскім павеце) i Быніскам (гэтыя маёнткі мог узяць як пасаг) i пісаўся ад ix у 1439-1448 гг. князем Альшаніцкім (Альшанскім) i Быніскім. За прыкладам іншых князёў гарнуўся да двара Швідрыгайлы, рэзідэнцыя якога была ў Луцку, i ад ягонага імя трымаў у 1446-1451 гг. пасаду Уладзімірскага старасты, а памятаючы сваё паходжанне, тытулаваў сябе часам князем Пінскім.

Парад самай смерцю Швідрыгайлы кароль Казімір, на ласку якога мусіў спадзявацца ў той час князь Міхал, пацвярджае яго валоданне бацькоўскімі землямі, аднак не прызнае яго правоў ні на Пінск, ні на Альшаніцу i Быніска, тытулуе яго толькі патронімам бацькоўскага прыдомку «Курцэвічам».

Після перетворення частини Волині 1442 р. зусиллями місцевої верхівки в окреме князівство Михайло Костянтинович отримав тут від Свидриґайла уряд володимирського старости ¹⁷ У згадках волинського походження, загалом нечисленних, князь виступає під власним ім’ям і патронімом ¹⁸; на складову Пінський натрапляємо тільки в зробленому ним записі на церкву частини доходів одного з дворів ¹⁹. За підтвердженням Казимира початку 1450-х років, маєтки Михайла Костянтиновича, «што шнь пєрьвєй дєрьжаль», лежали у Володимирському, Луцькому й Перемильському повітах ²⁰, а хто набув їх — сам він, чи батько, і яким шляхом, історичні джерела мовчать.

Ж.: МАРУША с Ольшаницы, удова шляхтича Львівської землі Микити Ольшанського. Її ідентифікують переважно по чоловікові, але інколи виступає також як княгиня з Чемеринця ²¹.

генерация от Гедимина

2/1. ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ КУРЦЕВИЧ († після 1464)

князь з Буремля або з Липовця та князь з Ольховичів ²²

У 1446 г. князі Фёдар i Васіль, родныя браты, якія непадзельна валодалі Бурэмляй альбо Ліпоўчай, прадаюць Мацяшу ці Гольдачу за 400 грывен Залунееў, успадковане після матері в Галицькій землі²³. Троху перад гэтым адзін з ix, як «князь на Ліпоўчы», быў абвінавачаны тым самым гольдачам Мацяшам у тым, што не сплаціў доўгу за Залунееў. Ще 1469 р. держали ще у Львівській землі
заставою село Липовець чи Липівці ²⁴, назва якого інколи потрапляє в їхні імена. У Великому князівстві резиденція обох, судячи з наведених вище засобів ідентифікації, знаходилася в успадкованому після батька маєтку Буремль у Перемильському повіті. Василя Михайловича та його нащадків знали на Волині під прізвищем Курцевичів ²⁵.

Як Фёдар, так i Васіль пакінулі нашчадкаў. Нашчадкі першага, хаця напачатку пісаліся таксама Курцэвічамі, потым ад Бурэмлі назваліся князямі Бурэмскімі; другі i ягоныя нашчадкі захавалі радавы прыдомак i ўвесь час пісаліся Курцэвічамі. Унук першага, князь Дзімітр (Аляксандравіч) Бурэмскі, меў у 1536 г. у Навасельскім маёнтку супольны ўдзел са сваімі братамі (sic) князямі Васілём i Багданам Іванавічамі Курцэвічамі.

Пра князя Фёдара (Міхалавіча Курцэвіча Бурэмскага), апроч апісанай вышэй узгадкі пад 1464 г., больш не чуваць.

3/1. ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ КУРЦЕВИЧ († після 1486)

князь з Буремля або з Липовця та князь з Ольховичів ²².

Князю Василю Курцевичу з мыта Луцъкого 12 копъ грошей а куѳътеръ однопортную.

Kniaź Wasil Kurcewicz w 1475 r., świadek przy dziale kniaziów Zbarażskioh, a 1486 r., wspólnie z Michałem Zaborowskim, komisarz królewski do rozpatrzenia szkód poczynionych w Dolsku.

i) Akr. Wii. XII 005——ff.J8.»} Z akt. gr. Upitakich (Wypis oryo:.) »)Z akt. WIlkomierakich i Wypis oryg.> < Uatriatow 420-421, d. 35 *) Tamie 433. o) Tamże 422-423. ‘l Uk« bojara, ku. atr. 330, także Uatrialow 423. o) Kodust Vatr. 20. o) Niesiecki V 442. »») Patrz uiiej sir. 612. «) Siuod. bpie 104,171. ») Pat« wyżej atr.

14. )} Tarrrże atr. 16. U) wof. 6 K. 264. 1\ Arcb. Sław. I atr. 19 d. 26, mylnie Ilia zamiast Wasil ‘J Tam- że I 72 r. 1504, III 42 r. 1507 i III 103 r. 1513. «) Tamie III 68-69.

генерация от Гедимина

17. СЕМЕН ФЕДОРОВИЧ КУРЦЕВИЧ († після 1510)

Князь Сямён Фёдаравіч Курцэвіч, які прадае свайму брату князю Аляксандру дзве трэці сваёй айчыны за 100 коп грошай, а трэцюю частку запісвае яму навечна.

18/15. ЛЕВ ФЕДОРОВИЧ КУРЦЕВИЧ-БУРЕМЛЬСЬКИЙ († після 1528)

Князь буремльський.

Князь Леў Курцэвіч Бурэмскі, падпісваўся ў якасці сведкі на дакументах у 1494 i 1506 гг. у Луцку. Той жа князь Леў Бурэмскі атрымлівае ў 1509 г. плату 8 коп грошай, а гэты ці іншы князь Бурэмскі ў перапісе 1528 г. запісаны на 2 кані. З пазнейшых узгадак мы даведваемся, што князь Леу Курцэвіч трымаў сяло Обзыр, якое потым, у 1545 г., было ва ўладанні пані Міхалавай Свінюскай. Міхал Васілевіч (Свінюскі), каралеўскі пісар, атрымлівае ў 1521 г. пацверджанне на адпісанае яму цесцем ягоным князем Львом Бурэмскім дворышча Юркоўскае на Красным пад Луцкам, а таксама на наданыя яму раней іншыя дворышчы, а ў 1535 г.- яшчэ адзін прывілей князю Бурэмскаму на ўладанні, канфіскаваныя за гвалты i наезды. Гэты Міхал Васілевіч, каралеўскі пісар, якому перадаваліся ўладанні князя Льва Бурэмскага, быў мужам яго дачкі княгіні Кацярыны. У 1547 г. была адкладзена справа пані Міхалавай Васілевіча Свінюскай, пісаравай гаспадарскай Кацярыны Львоўны з князем Дзімітрам Аляксандравічам Бурэмскім.

19/15. ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ КУРЦЕВИЧ-БУРЕМЛЬСЬКИЙ († 1526/1527)

Князь буремльський.

Князь Сямён Фёдаравіч Курцэвіч, які прадае свайму брату князю Аляксандру дзве трэці сваёй айчыны за 100 коп грошай, а трэцюю частку запісвае яму навечна. Князь Аляксандр (Фёдаравіч) Бурэмскі набывае ў 1510 г. дзве трэці айчыны ў брата Сямёна;

У 1519 г. змагаўся з татарамі. Як пише хронист у результаті непогодженості дій польського війська значними були втрати серед його командного складу. Загинула й потрапила в полон більша частина ротмістрів (14 осіб). У цій битві загинули князі Василь, Олександр і Лев Корецькі, Василь Четвертинський, Олександр Буремський та інші військові достойники, такі як, Михайло Соколовський, Ольбрахт Бучацький, Станіслав Мишковський, Ян Скорутський, Фрідріх Гербурт, Микола Фірлей. ²⁶ «Днем нищівної поразки руських ротмістрів, – писав польський історик Людвік Колянковський, – була безладна битва 2 серпня 1519 р. на згарищах Сокаля. У бою із чамбулами Мехмед Гірея полягло більше десяти ротмістрів». ²⁷

Однак він не загінуў у бітве під Сокалем, як паведамляе храніст, бо ў 1522- 1526 гг. часта выступав ў якасці сведкі пры розных пагадненнях. Напэўна, памёр у 1527 г., таму што ў перапісе земскім наступнага года тількі княгіня Аляксандравая Бурэмская запісана на 2 кані.

20/16. ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ КУРЦЕВИЧ († 1504, †1513/1528)

син Василя Михайловича.

występuje w latach 1504-1513, jako świadek. W tymże czasie 1509 r kniai Iwan Wasilewicz Kurcewicz ma spór z kniaziem Andrzejem Aleksandrowiczem (Sanguszkowiozem) starostą Włodzimierskim, o jezioro Oświatoje. Umarł przed popisem ziemskim 1528 r., w którym wdowa jogo kniahinia Iwanowa Kurcfewic,wdowa, zapisana na 8 koni.

Ж.: […..] (1528)

генерация от Гедимина

21/18. КАТЕРИНА ЛЬВІВНА КУРЦЕВИЧ-БУРЕМЛЬСЬКА († після 1547)

в акті від 4 листопада 1564 року, – в заяві пані Федори Свинюської про неявку в строк князя Дмитрія Буремського до введення заповіданими йому паном Михайлом Свинюським частинами сіл: Новосілок, Корсова і Сестрятина і про небажання її з цього часу брати будь-яку участь в управлінні цими маєтками. ²⁸

Чоловік: МИХАЙЛО ВАСИЛЬОВИЧ СВИНЮСЬКИЙ

22/19. ДМИТРО ОЛЕКСАНДРОВИЧ БУЛИГА КУРЦЕВИЧ БУРЕМЛЬСЬКИЙ († бл.1570)

сын Аляксандра Фёдаравіча.

1528 року на соймі в Луцьку розбиралася справа пана Щасного Якимовича супроти князя Дмитра Буремського. Суть її полягала в «наїзді», що його вчинив князь на маєток Щ. Якимовича, захопивши й «соромотивши» дружину останнього, завдавши збитків на понад сто кіп грошів, забравши з гумна збіжжя, жито, пшеницю, овес, просо, а також увівши чотирьох челядників. Якимович уже оскаржував дії князя перед старостинським судом. Староста посилав до Буремського «позви», посилав і служебника — усе марно. У «правах землі Волинської» була така «уфала»: «кто кому которую кривду вчинит ино взять у старосты два листы и его позвати, естли за тыми не станет, ино староста мает на него служебника своего послати, а коли и за служебником не станет, ино на на нем всказати». Староста, разом «с господином отцем владикою его милостью и с паном Якубом его милостью Монтовтовичом, старостою кременецьким, и князи и паны обмовивши, который на тот час при нас были, … того на первом соймі так квачне наконец на нем всказу не чынили и дали то до господаря его милости». Король наказав старості знову викликати князя, а князеві — з’явитися за наказом старости й щоб він «того ся справил, кому от него кривды и шкоды будут». Князь Буремський з’явився, але «в отказі» бути не схотів і поїхав собі геть. Тоді староста на сеймі 1529 р. «водлі росказанья господарского и уфалы с права земли Волынское» присудив з нього на користь Щ. Якимовича 271 копу грошей, 226 кіп збіжжя, 4 колоди вівса та повернути 4 челядників ²⁹.

Акрамя маёнткаў на Валыні быў адным з саўладальнікаў с. Адрыжын у Пінскім пав. У 1565 выстаўляў у войска 10 коннікаў. Меў сыноў Івана і Аляксандра.

В акті від 28 квітня 1562 року князь Дмитро Олександрович Буремський скаржиться про наїзд пана Михайла Марковича Журавницького на його Сестрятинські землі, грабежі майна і нанесення побоїв його селянам. в акті від 4 вересня 1562 року, – в скарзі княгині Марії Буремської на пана Івана Шуста про пограбування худоби у її селян в селі Сестрятин і про подрання бортей. ³⁰ Ще воно згадується в акті від 4 листопада 1564 року, – в заяві пані Федори Свинюської про неявку в строк князя Дмитрія Буремського до введення заповіданими йому паном Михайлом Свинюським частинами сіл: Новосілок, Корсова і Сестрятина і про небажання її з цього часу брати будь-яку участь в управлінні цими маєтками (Там само, ?2035, с. 31, п 1).

Ж.: МАРІЯ ДЕНИСКІВНА.

24/20. ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ КУРЦЕВИЧ-БУЛИГА ТУРИЧАНСЬКИЙ († бл.1555)

кop. ротміст, інколи додавав ще складову Туричанський ³¹, похідну від назви села Туричани у Володимирському повіті, де проживав, очевидно, з родиною ³², але наступні покоління не користувалися нею, натомість прізвисько Булига, під яким він теж відомий ³³, перетворилося в постійний елемент прізвища.

В акті від 1545 року, – в опису Луцького замку, в числі городень котрого згадується “городня князя Василия Курцевича с имения их Корсова и Сестратина”. ³⁴

Kniaź Wasii Iwanowicz Kurcewicz, świadek 1530-1534. Dworzanie królewscy kniaziowie Wasili Bohdan Iwanowice Kirrwwiae, o-ikaivsja ZastowskiuAo o odjęcie im dworu Nowosieleo za dług brata ich kniazia Dymitra Boremlskicgo i uzyskuję 1536 r. wyrok przychylny na nim. W tymże roku kniai Wasił Iwanowicz Kurcewicz, komisarzem w sprawie granicznej królowej Bonya. W 1540 r. kniaź Wasil Iwanowicz Kurcewicz z polecenia królewskiego uwiązywał kniazia Kuźmę Żesławekiego w dobra kniazia Andrzeja Żesławskiego. Nosił przydomek Bułyha. W latach 1545 -1546 kniaź Wasiljcet z ramienia królewskiego namiestnikiem wziętych w sekwesti dóbr kniaziów Ostrogskich, a mianowicie 1545 r. kn Kurcewicz Bułyha dzierżawcą Rowieńekim, a 1546 r. tenże kniaz Wasil Iwanowicz Kurcewicz dzierżawcą RowuńskiM i Berezdowskim. Kniaź Wasil Iwanowicz Kurcewicz rotmistr kiuściski występuje jeszcze 1552 i 1554; umarł około 1555, pozostawiając wdowę Marynę Szymkównę i syna Dymitra. W 1559 r. kniahinią Wasilewą Kurcewicza Bułygyna Maryna, ma udział w majątku Odryżyńekim w Pińskiem. Taż kniahinia Bulygina, Maryna Szimkówna, włada 1571 r. w powiecie Łuckim majątkami Zubków i Obzer, a w pow. Włodzimierskim: Tnryczanami, Dulębami, Wolą Zachodnią i Nowosiółkami. W następnym 1571 r. kniahinia Wasiłewa Iwanowicza Kurcewicza, Maryna Szimkówna, wspomniana w testamencie Ihumena Dermańskiego.

~ МАРИНА ШИМКО-ШКЛЕНСЬКА

25/20. БОГДАН ІВАНОВИЧ КУРЦЕВИЧ (1533,1546)

Kniaziowie Wasil, Bohdan i Michał Kurcewicze, władający 1545 r. majątkami w powiecie Łuckim. Kniaź Bohdan Iwanowicz Kurcewicz, świadek 1533, występuje 1536 r. obok brata Wasila; kniaziowie Bohdan i Michał Kurcewicze, jako władający wspólnie Turyczynem, wspomnieni w popisie granic 1546 r.

Розпорядження біскупа Фальчевського щодо перебудови вежі у Володимирі, що дала тріщину: на побудову 10 селян мали здати бруси і дошки, 20 – мацу (4 корці) борошна й по 1/2 лядського гроша з людини. Для прийняття внесків і виконання робіт обрали князя Богдана Курцевича, який мав видавати квитанції й [складати] звіт про використання отриманих внесків. Якщо хтось ухилятиметься від внеску, господарський дворянин Солтанович, присланий королем для нагляду за роботами, буде «оныхъ непослушныхъ грабити» (конфісковувати), з цього «грабежу» видаватиме належне на роботу, а полтину грошів «децковання» утримувати собі. ³⁵

Помер бездітним. ³⁶

26/20. МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ КУРЦЕВИЧ (1545, † після 1583)

Суддя володимирський (1554-1558 рр.).

Kniaziowie Wasil, Bohdan i Michał Kurcewicze, władający 1545 r. majątkami w powiecie Łuckim. Kniaziowie Bohdan i Michał Kurcewicze, jako władający wspólnie Turyczynem, wspomnieni w popisie granic 1546 r. Kniaż Michał Iwanowlcz Kurcewicz, jako kniaź Michał Kurcewicz świadek 1533 r., i wspomniany 1545-1546; komisarz do rozgraniczenia gruntów 1552. W 1554 r. kniai Michał Iwanowicz Kurcewtcz był sędzią Włodzimierskim, a w 1559 r. kniaź Michał Kurcewicz (bez tytułu urzędu) wspólnie z kniaziem Dymitrem Buremskim, panem Michałem Swiniuskim, kniahinia Wasiłewą Kurcewicza BułyŁyna kniahinia Maryną, władał siołem Odryżynskim. W 1560 roku wspólnie z żoną Polonią i dziećmi, zastawia Nowosiółki Kołontajowi, w 1569 r. podpisał akt wcielenia Wołynia do Koronu. Wymieniony 1570 i 1577 jako władający w powiecie Włodzimierskim Turyczynem, Jahodynem i Nowosiółkami, a 1583 r. Turyozynem i Nowosiółkami.

Ж.: ПОЛОНИЯ

генерация от Гедимина

27/22. ІВАН ДМИТРОВИЧ КУРЦЕВИЧ-БУРЕМЛЬСЬКИЙ († 1568)

28/22. ОЛЕКСАНДР ДМИТРОВИЧ КУРЦЕВИЧ-БУРЕМЛЬСЬКИЙ († бл.1570)

25 жовтня 1575 р. у присутності
луцького старости князя Богуша Корецького Іван Михайлович Хрінницький зробив заяву, що під час татарського нападу татари
підпалили його маєток, і в цій пожежі згоріли офіційні родинні маєткові
документи, які переховувалися у нього як у старшого з братів. Оскільки одночасно загинули й листи його пасинків, він називає і їх – князів Федора і Андрія Буремльських та їхніх родичів, зокрема їхнього діда – князя Дмитра та його синів Івана і Олександра, останній з яких
був батьком його пасинків ³⁷.

Дружина: кн. МАРІЯ АНДРІЇВНА ДРУЦЬКА-СОКОЛИНСЬКА.

29/22. МАРІЯ ДМИТРІВНА КУРЦЕВИЧ-БУРЕМЛЬСЬКА († після 1573)

М.: 1). ГРИГОРІЙ ЄНКОВИЧ КОЛМОВСЬКИЙ;

М.: 2). ПЕТРО МОКОСІЙ

30/24. ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ БУЛИГА КУРЦЕВИЧ († 1596)

білоцерківський підстароста (1578-1596 рр.) за часів староства князів Острозьких.

Podpisał 1569 r. akt na wcielenie Wołynia do Korony. Również jak ojciec nosił przydomek Bułyha W 1572 r. kniaź Dymitr Wаsilewicz Kurcewicz Bułyha, ma sprawę z kniaziem Kurbskim o zabójstwo moskwicina Kelementa, wskutek której, obowiązuje się zapłacić Kurbskiemu 600 kop. z ewiksya na majątkach swych Nowosiółki, Turyczany i Dulęby. Kniaź Dymitr Kurcewicz Bułyha, był w latach 1590-1595 z ramienia kniazia Janusza Ostrowskiego podstarościm Białocerkiewskim, oraz za przywilejem królewskim dzieriawca Woniaczyńskim. W 1595 r. Dymitr Kurcewicz Bulyha dzierżawca Woniaczyński pozwany przez Losówskiego wspólnie z kniaziami: Januszem Zbarażskim, Konstantym i Januszem Ostrogskimi, o gwałty i zabranie substancyi w Rozwołożu. W tymże roku kniai Dymitr Kurcewicz Bułyha podstaroici Białocerkiewski i małżonka jego Halszka ze Stuzyna, poprzednio kn. Mikołajowa Ruzyńska, pozwani przez potomków Filona Kmity Czarnobylskiego o za-staw Werbkowicz. Niezawodnie umarł w 1596 r. Miał dwie żony, pierwsza niewiadomego imienia i nazwiska, była matka synów Jana i Konstantego, oraz córki Ewy; druga Halszka ze Stużynu, jeszcze w Październiku 1592 r- występuje jako wdowa po kniaziu Mikołaju Rużynskim, zaślubił ja więc kniaź Dymitr krótko przed śmiercią i zaraz po owdowieniu wyszła po raz trzeci za Mikołaja Charlinskiego. O wszystkich tych szczegółach dowiadujemy się z aktu 1598 r., którym Jan Dymitrowicz Kurcewicz Bułyha, występując w imieniu małoletnich: brata Konstantego i siostry Ewy, dla spłacenia długów po ojcu kniaziu Dymitrze Kurcewtczu Bułyzie, a pozbawiony wszelkich ruchomości, które zabrała macocha, pani Halszka ze Stuzyna, obecna Mikołajowa Charlińska, zastawia Turyczany, Wierzbę i Nowosiółki żydowi Abramowi Jakubowiczowi na 5 lat za 9,500 złotych. W tymże roku Halszka zi Stuzyna wdowa kn. Dymitra Bulyhy pozywa Piotra Łaszczą o najazd z poddanymi na wieś Woniaczyn w województwie Bracławskicm w jej posessyi, po śmierci męża, z mocy przywileju królewskiego, będącą, wybicie ze spokojnej dzierżawy, zabranie inwentarza i t. d. Halszka ze Stuzyna wspólnie z trzecim mężem Mikołajem Charlińskim procesowała się 1600 r. z kn. Januszem Ostiogskim o expulsye z Trytczów i Połowiec. Właściwe nazwisko drugiej żony kn. Dymitra było Halszka Kacprówna Odrowążówna; z Charlęskim dzieci nie miała, na starość osiadła na dewosyi w Łucku, gdzie czyniła zapisy na kościoły, pochowana w Łucku.

Прикладами вислуги можна вважати привілей 1580 р., наданий князю Дмитру Курцевичу (Булизі), білоцерківському підстарості (1578-1596), «на замкове село Вонячин» (нині с.Городище Літинського району Вінницької обл.) [7, с. 305]; підтвердження цього надання «Дмитру Булызе и жоне его Галшсце до их обудву животов» (1593) [7, с. 427];

В 1572 році Федір Іванович вже не тільки «приятель», але і «адвокат» Курбського. Як повідомляє Микола Іванович Теодорович (1856—1914?) — дослідник історії Волині, адвокат Достоєвський у Володимирі- Волинському виграв судовий процес проти князя Дмитра Курцевича-Пулиги. Останній у стані п’яної нестримності «із звірячим шаленством» вбив відданого соратника Курбського — управителя його маєтків Івана Івановича Келемета. Як встановив Микола Теодорович, «Курбський з’явився особисто в уряді Володимирського з адвокатом своїм Федором Достоєвським» (Теодорович Н. И. Волынь в описании городов. Местечек и сел. — Т. V. Ковельский уезд. — Почаев, 1903. — С. 155). Ймовірно, приводом до розправи і був незалежний характер Келемета, його непоштиве ставлення до деяких представників сильних (але не завжди розумних) світу цього. Келемет, вірний васал Курбського, не визнавав над собою королівської влади. Її представникам він гордовито заявляв: «Я королю не служу, а служу я князю, своєму пану». І це він заявляв у ті жорстокі часи? До самого короля таке зневажливе ставлення? Що вже казати про якогось там місцевого князька, задерикуватого і гонорового володаря людських душ. Для таких тубільних можновладців людина, а тим більше непокірлива — не більше як набридлива муха, яку і пришльопнути нічого не варто. Гонор свій — перш за все і понад усе. Неповага до гонорової особи — потрясіння земних устоїв. Цього, мабуть, і не зміг витримати буйний Курцевич-Булига. Згадаймо, що до своєї втечі з Росії разом з Курбським Келемет не покорився навіть самому Івану Грозному. Можна думати, що Келемет, окрім усього іншого, був людиною прямою і безстрашною.

~ 1). ЯДВИГА СТАНИСЛАВОВНА ГРАЕВСКАЯ

~ 2). ГАЛЬШКА КАСПАРОВНА СТУЖИНСЬКА

БОГДАНА-НАТАЛІЯ ВАСИЛІВНА БУЛИГА КУРЦЕВИЧ

Дочка Василя Івановича, знана під іменами Богдана й Наталія, поселившись, очевидно, з родиною в маєтку Корсів, в одному із записів у луцькій замковій книзі фігурує як пані Корсівська ³⁸.

31/26. ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ КУРЦЕВИЧ († після 1584)

Підстароста володимирський (1578-1584 рр.), władał 1583 poddanymi przedmieścia Włodzimierskiego i (widocznie za ccssyą ojca) 1583 r. Jahodynem.

32/26. ПРОКІП МИХАЙЛОВИЧ КУРЦЕВИЧ (1587)

Другий син Остафія Ружинського, Микола, 1587 р. разом з братом Кіриком і князем Прокопом Курцевичем вбили у Луцьку шляхтича Олександра Комара, за що був засуджений до ув’язнення і сплати головизни. Kniaź Prokop Kurcewicz za zabójstwo Komara, popełnione razem z kniaziami Rużyńskimi, skazany 1587 r. na wieżę.

33/26. ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ КУРЦЕВИЧ († після 1598)

Підстароста володимирський (1584-1586 рр.), судця гродський володимирський (1588-1591 рр.). Kniaź Fedor Kurcewicz, władał 1577 r. ludźmi w pow. Włodzimierskim. Tenże zastępca (swego brata) kn. Aleksandra Kurcewicza na podstarostwie Włodzimierskie» 1580 r., 3aT podstarości 1581-1583, sędzia grodzki Włodzimierski 1585-1588. Bez tytułu urzędu kn. Fedor Kurcewicz występuje 1594, jako z Dimitrem Kurcewiczem współdziedzic w Nowosiółkach, a 1598 jako świadek.

34/26. КОСТЯНТИН МИХАЙЛОВИЧ КУРЦЕВИЧ († після 1591)

Писар гродський володимирський (1584-1586 рр.), підстароста володимирський (1588-1591 рр.).
Kniaź Konstanty Kurcewicz, również podstarości Włodzimierski 1588-1581.

генерация от Гедимина

хх/28. ФЕДІР ОЛЕКСАНДРОВИЧ КУРЦЕВИЧ-БУРЕМЛЬСЬКИЙ (1575)

35/28. АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ КУРЦЕВИЧ-БУРЕМЛЬСЬКИЙ († 8.I.1592)

7 січня 1592 р. до луцьких ґродських книг було вписано скаргу від імені князя Андрія Курцевича-Буремського на Лаврина Дривинського і Яна Гарабурду. У ній оповідалося, як скаржник, їдучи через маєток Л. Дривинського Пашево, був запрошений господарем на гостину, де на той час перебував незнайомий йому Я. Гарабурда. ³⁹ Однак, коли князь пізно увечері зібрався в дорогу і сів на коня, Я. Гарабурда за змовою з господарем дому вистрілив йому в спину з півгака, а потому слуги й піддані зловмисників тяжко побили його кийми та чеканами4. ⁴⁰ Версію постраждалого з його ж слів підтвердив возний Захаріяш Сташевський, який 8 січня їздив до Пашева, де весь той час перебував князь А. Буремський. ⁴¹ Як відомо з внесеної до ґроду скарги матері князя, Іванової Хрінницької, її син помер від ран 8 січня. ⁴²

Того ж таки 8 січня пашівський урядник Станіслав Стахорський від імені свого пана подав зворотну скаргу. ⁴³ У ній ішлося про те, що за відсутності самого Л. Дривинського князь А. Курцевич з багатьма слугами і помічниками напав на його дім „з ручницами, с полт>гаками, з луками и з ыншою розмаитою бронью, войнє належачою, ообьічаємь нєприятєльскиміз, без вшєлякого данья з стороньї єго милости пана моєго причиньї, умьіслне, не давши жадного знаку нєприязни, моцно, кгвал’ьтомь». Нападники влаштували стрілянину, розташувавшись біля вікон і дверей, чим налякали вагітну дружину господаря та її гостей, серед яких були Я. Гарабурда та Матвій Рогозинський з дружиною. Як сповіщав слуга Л. Дривинського, можливо, саме під час перехресної стрілянини був поранений від рук своїх же приятелів князь А. Буремський: ,,…нє вєдати от кого, а снат яко ночи тємное от своих же власних з ручницьі пострєлєн єсть». Про нічну пригоду, за правовими приписами, було оповіщено „околичним“ сусідам, а С. Стахорський просив про надання йому возного, який і засвідчив би сліди нападу. Наступного дня той же урядник визнав у ґроді, що коли він зібрався везти тіло князя як „гвалтівника» права і шляхетського дому до Луцького замку, Андрій Загоровський силоміць захопив його (тіло) і невідь куди подів. ⁴⁴

Пізніше кожна зі сторін, Я. Гарабурда (Л. Дривинський як обвинувачений під час процесу не фігуруватиме) і зведені брати князя А. Курцевича Хрінницькі, зобов’язалася відповідно до правових вимог вивести шкрутинію — слухання свідків, що було виконано на рочках 22 березня і на наступних, 11 червня. ⁴⁵ Під час червневої сесії обидві сторони здійснили низку взаємних насильницьких актів, про що свідчать внесені до книг скарги. Так, Я. Гарабурда 13 червня скаржився на братів і приятелів дружини небіжчика — Яроша Лаща-Стримилецького, Ольбрехта і Остафія Лащів, Адама Прусиновського, Януша Угриновського, Яна Свошовського та інших. Під час судових рочків, коли скаржник через шкрутинію мав доводити свою непричетність до вбивства, вони, зібравши багатьох приятелів і слуг, „найшли» на його господу. Однак на той час Я. Гарабурда пішов у гості до приятеля київського каштеляна Івана Чаплича-Шпановського, тож жертвами нападу стали його слуги і молодший брат. ⁴⁶

Наступного дня вже нападники скаржилися на Я. Гарабурду і Л. Дривинського з приятелями: останні без попереднього оповіщення про наміри „найшли» 13 червня на дім вдови князя, перед яким прогулювалися беззбройні А. Прусиновський та Я. Свошовський, спробували увірватися до середини, використали вогнепальну зброю, поранили Я. Лаща і вбили слугу Я. Свошовського. ⁴⁷

Власне, на цьому й завершується задокументоване протистояння сторін з приводу вбивства князя А. Курцевича-Буремського. Натомість від самого початку історії була започаткована ще одна лінія конфлікту — між удовою та зведеними братами небіжчика Петром, Олександром, Михайлом і Богданом Івановичами Хрінницькими, а також їхньою матір’ю княжною Мариною Андріївною Друцькою-Соколинською, дружиною луцького земського підсудка Івана Хрінницького, у першому шлюбі — княгинею Олександровою Курцевичевою-Буремською. Саме цей конфлікт, підставою якого послужив спір за маєтність і до якого прилучилися й інші учасники, тягнувся ще кілька років. 8 січня Войтех Витвинський іменем своєї родички, вдови княгині Андрієвої Буремської, засвідчив появу чуток про існування тестаменту небіжчика, некорисного для неї та її майбутньої дитини. За твердженням скаржника, князь після поранення втратив мову, „не тьілько аби мог тестамент чинити, але и слова жадного вимовити не могь“, тож заповіт „єсть змьшіленни и неправдивии» і вдова готова оскаржувати його в суді. ⁴⁸

9 січня Петро Іванович Хрінницький (старший з братів, який надалі вів справи від імені молодших, схоже, неповнолітніх претендентів на майно зведеного брата) подав до ґроду тестамент князя, писаний у Пашеві 7 січня та засвідчений Миколаєм Хрінницьким, Матвієм Рогозинським, Семеном і Филипом Круневичами. ⁴⁹ Підпис князя на акті був відсутній — як вказувалося, через його хворобу. У заповіті йшлося про запис дружині князя — за шлюбною умовою — на половині маєтків Корсів, Сестратин, Коззя суми у 8 тисяч злотих, що вона й мала тримати. Натомість тестатор передав зведеним братам всі свої інші маєтності — замок і містечко Буремль, село Старий Буремль, половину Корсова, Сестратина і Коззі — у 12 тисячах кіп грошів до віддачі тієї суми їм іншими родичами, які претендуватимуть на нерухомість (тобто до викупу маєтків з їхніх рук); братам також відходили й усі гроші та речі заповідача, позичені різним особам. Однак у випадку народження спадкоємця (чи спадкоємиці — стать у документі не зазначалася) нерухомість мала перебувати в руках братів Хрінницьких лише до його повноліття і племінник не повинен був виплачувати дядькам означену суму, але й ті не мали звітуватися перед ним за своє господарювання на маєтках, що передбачалося правовими приписами для опікунів. ⁵⁰ Зазначалося також, що новонароджений мав перебувати в опіці у своїх дядьків, однак ця інформація в заповіті окремо не була виділена, а містилась поміж інших майнових розпоряджень. Закінчувався документ досить уживаною формулою, за якою порушник останньої волі тестатора „все маегь се зо мною розсудити и росправити перед маестатомть Божим’ь на страшномт» и нелицерском суде. ⁵¹

За тестаментовим записом удові Мареті Лащівні належала лише вінова частина і нічого більше, хоч, зазвичай, чоловіки заповідали своїм дружинам принаймні рухомі речі, не кажучи про традиційне збільшення розмірів нерухомості. Саме вдові досить часто належало і право розпорядження всім майном покійного чоловіка до повноліття дітей та опіка над ними, а в багатьох випадках — тримання маєтків пожиттєво. ⁵² Натомість у цьому випадку ситуація була протилежна. За тестаментом навіть передбачалося знищення вінового запису, який перебував на зберіганні в братів удови, хоч його умови були тотожні заповіту. Цілком імовірно, що вимога „оного зодрати и скасовати“ мала на меті символічне значення — утвердити легітимність виключно тестаменту.

Того ж таки дня Іванова Хрінницька подала скаргу на свою невістку М. Лащівну: брат останньої Ярош Лащ 8 січня відібрав тіло її сина, яке скаржниця везла з Пашева для поховання до містечка Буремль, а саму її в той маєток не пустив. Між тим матір покійного мала записані їй першим чоловіком, князем Олександром Буремським, півтори тисячі кіп грошів на всій маєтності, якою вона з материнської ласки дозволила користуватися своїм синам Федорові й Андрію після досягнення ними повноліття. З їх смертю нерухомість мусила повернутися на законних підставах до Іванової Хрінницької, відповідно — і до її дітей від другого шлюбу, тож вона скликала буремських міщан і за своїм давнім правом наказала зберігати їй вірність та надалі виконувати повинності на її ж користь. ⁵³ Скарга була повторена синами підсудкової, а 16 січня вони скаржилися про цілковите витіснення їх з маєтків Я. Лащем і його приятелями. ⁵⁴

Натомість вдова М. Лащівна 10 січня через возного Станіслава Коломийського на захист своїх інтересів заявила в ґроді, що всі маєтки чоловіка тримала спільно з ним до його смерті, тож і опісля триматиме їх за повним правом. ⁵⁵ А 10 березня протестувала проти Хрінницьких і печатарів — М. Хрінницького, М. Рогозинського, С. і Ф. Круневичів, які, за її твердженням, виготовили тестамент вже після смерті князя. ⁵⁶

Наступною порцією взаємних скарг сторони обмінялися під час березневих засідань Луцького ґродського суду. Першого ж дня 19 березня П. Хрінницький скаржився перед старостою Олександром Семашком на свою братову, яка не допускала до тіла чоловіка братів і матір, а також не заявила на ґроді про вбивство князя і тим самим не розпочала судової справи проти його убивць. Більш того, за чутками, через шість тижнів після смерті князя Андрія і через три дні після народження сина вона вночі поховала тіло чоловіка в Троїцькій церкві в Буремлі, „без жадное учтивости и проводу хрестьянского, […] в долт> загребши», та тієї ж ночі „над право посполитое и звьічаи добрьш людей хрестияньских и богобоиньіх“ вийшла заміж за Михайла Васильовича Гулевича. ⁵⁷

22 березня В. Витвинський з Гаврилом Головинським повторили скаргу про фальшування тестаменту князя А. Курцевича, а також від імені вдови, своєї родички, заявили, що саме вона є опікункою свого синаі маєтностей покійного. У випадку її повторного заміжжя опіка мала перейти до дядьків, які „близкие кровньїе и одного гербу З ДОМОМ!» их милости князеві Буремских“, а не до Хрінницьких. За правовими приписами, якщо тестатором не були призначені опікуни, вдова з малими дітьми отримувала всю маєтність чоловіка у своє тримання до досягнення ними повноліття. ⁵⁸ Якщо вона погано господарювала, то зацікавлені особи могли через суд позбавити її права опіки з передачею спадку і дітей найближчим родачам, однак навіть у цьому випадку за нею залишалася її вінова частина, що складала, як мінімум, третину від усієї нерухомості чоловіка. ⁵⁹ Бездітним вдовам за правом залишалася лише вінова частина, а за відсутності запису віна — третина маєтності небіжчика; все інше майно переходило до рук його близьких. ⁶⁰ Тобто умови запису князя А. Курцевича відповідали правовим приписам, які регулювали розподіл маєтності за відсутності дітей, що на момент його смерті відповідало реальності. У заяві також озвучувалися цікаві деталі, що стосувалися смерті князя: зауважувалося, що „скоро по зраненью его милости, веле людем явно ест, же бьиі поветреем заражонь и третего дня умер“. При цьому не акцентувалася увага на обставинах поранення князя і не називалися імена винуватців його смерті25. ⁶¹

Пізніше возний Матис Славоґурський визнав, що 23 березня при поданні тестаменту князя А. Буремського для „актикованя“ в книги В. Витвинський і Г. Головинський ще раз заявили про його підробку, оскільки на ньому відсутній підпис тестатора, а також невідповідна печатка. Тож возний порівняв оригінальну печатку з відбитком на заповіті та засвідчив, що „тая печать с тою, што в тестаменту притиснена, не згодила, бо тая, што в тестаменту, менъшая была“. ⁶² Хрінницькі не забарилися з відповіддю.

25 березня Петро заявив, що отримав образливу для всієї його родини інформацію про протестацію, вчинену В. Витвинським і Г. Головинським з приводу нібито сфальшованого тестаменту. І хоч сам він не був присутній при його складанні (перебував на послугах свого пана князя Олександра Пронського), однак багатьом особам відомо, що князь А. Курцевич був перед смертю при добрій пам’яті та здоровому глузді, „тило Христово приймовал» і помер тільки наступного дня, довіривши заповіт надійним людям. ⁶³ Того ж дня П. Хрінницький від себе і братів скаржився на свою невістку стосовно затримання рухомої маєтності загальною вартістю в 10 тисяч злотих, яка належала їм за тестаментовим записом. ⁶⁴

Дещо пізніше, 1 травня вже печатарі жалілися на М. Лащівну стосовно її неправдивої протестації, за якою вони нібито після смерті князя поставили свої печатки на сфальшованому тестаменті. Тож вони заявляли, що тестатор не міг підписати заповіт, бо рукою не володів, однак „з доброю паметю яко чоловик хрестянскии при нас и при велю людей добрых у свещенника пашевского споведалсе и тило Божее приймовал, и по отеханю нашом од него с Пашевы аж другого дня умер». ⁶⁵ Поява репротестації через півтора місяця після заяви вдови наводить на думку про її невипадковий характер. Схоже, що в травні протистояння претендентів на спадок змінилося на користь Хрінницьких: вдова М. Лащівна, яка до того висловлювала власну версію смерті князя (від інфекційної хвороби), відмінну від заявленої небіжчиком і Хрінницькими, 27 травня подала скаргу на Я. Гарабурду і Л. Дривинського про вбивство чоловіка, ⁶⁶ тобто солідаризувалася з конкурентами за спадок. А 19 червня вдова під час засідань ґродського суду визнала, що за приятельським погодженням з Хрінницькими вона отримала від Петра і його молодших братів тисячу кіп для викупу деякої маєтності (Зміїнця і Сестратина) й на виховання сина до повноліття та відмовляється від подальших майнових претензій. У тестаменті згадувалося, що частина Корсова, Сестратина і Коззі перебувала в заставі у князя О. Пронського, там само йшлося і про необхідність викупу заставлених маєтків Зміїнець, Новосілки й Одрижин, що доручалося братам Хрінницьким. Тож за домовленостями, схоже, частка вдови дещо збільшувалася, натомість 22 червня через возного вона поступилася нерухомістю на користь зведених братів чоловіка. ⁶⁷ Свідками угоди були луцький земський суддя Федір Чаплич-Шпановський, Я. Свошовський, Ян Слятковський та Іван Красенський. Утім, це порозуміння між удовою і братами Хрінницькими було опротестоване родичами небіжчика „по мечу, щоправда, досить далекими — князями Федором Михайловичем Курцевичем і Дмитром Курцевичем-
Булигою. Вони 13 червня на рочках заявили, що не визнають ані тестаменту, поданого свого часу Хрінницькими, ані майнових записів на користь М. Лащівни від її чоловіка, які з’явилися вже після його смерті.

Князі Курцевичі зауважували, що попередньо і вдова, і Хрінницькі оскаржували одне одного у фальшуванні відповідних документів. Однак конкуренти згодом таємно порозумілися та визнали взаємні права, хоч при цьому стверджували, що дійшли до поєднання через контроверсії — тобто через судові суперечки, яких насправді не було. ⁶⁸

Вдова, яка мусила протистояти зазіханням на спадок з боку зведених братів чоловіка, не підтримувала версію вбивства Хрінницьких, натомість пропонувала свою, тим самим знімаючи відповідальність з обвинувачених, а також розпочала боротьбу за збереження своїх прав на маєтки чоловіка. Також М. Лащівна наголошувала на інших можливих опікунах її новонародженого сина та маєтності, родичах „по мечу“ небіжчика: ,,…сут стрьіеве близкие кровные и одного гербу з домом» их милости князеві» Буремских». ⁶¹ Хрінницькі ж були близькі князеві „по куделі», тобто по материнській лінії, які за правовими приписами могли претендувати на опіку лише після родичів по чоловічій лінії. Правом був передбачений такий порядок обіймання опіки над малолітніми дітьми за відсутності волі покійного батька: старший повнолітній син, брати померлого, інші родичі по батьківській лінії, тобто, так звані опікуни прирожоні, і щойно в разі відсутності останніх — родичі по матері. ⁶⁹ Князі Ф. М. Курцевич і Д. Курцевич-Булига як найближчі в роду кровні князя А. Курцевича-Буремського теж заявляли про свої права. ⁷⁰ Тож встановлення опікунства у цьому випадку було досить складним: з одного боку, Хрінницькі були братами небіжчика, однак рідними лише по матері, відповідно, належали до іншого роду по чоловічій лінії, натомість родичі „по мечу“ мали досить далеку ступінь спорідненості. Будь-який вибір з-поміж них став би сумнівним і міг викликати заперечення. Права кровних, що прикметно, зауважував і Я. Гарабурда, який позвав до суду для слухання зізнань свідків на доведення своєї невинуватості не лише Хрінницьких, а й широке коло осіб з роду Курцевичів, названих опікунами сина небіжчика, а також усіх тих, хто заявить свою близькість до опіки — князя Ф. М. Курцевича, Д. Курцевича-Булигу, Федора Воютинського і його дружину Ганну Федорівну Хмарянку з Миловських, княгиню Михайлову Ружинську Раїну Яцківну з Мишковських, Григорія Колмовського і його дочок, Ганну і Гальшку, народжених з княжною Марушею Буремською, Філона Котельницького з дружиною Марушею Буремською. ⁷¹

Відповіддю Хрінницьких на кроки вдови стало фабрикування чуток щодо її негідної поведінки, підтвердження яких автоматично виводило б її з кола претендентів на спадок. Невідомо, що виявилось вирішальним у згоді М. Лащівни на дискримінаційні умови Хрінницьких. Можливо, причиною послужили відсутність надійних союзників і хиткі позиції серед кровних чоловіка, які на рочках 13 червня заявили про невизнання записів на маєтність, виданих їй небіжчиком. ⁷² Зрештою, родина Лащів була чужою для волинян, а родичі Марети перебували в затяжних земельних конфліктах з окремими представниками волинської шляхетської корпорації. Так, у 1580-х роках майбутній луцький староста князь О. Пронський свої граничні суперечки з ними подавав як зневагу чужаків-белжан до всього Волинського воєводства та закликав негайно з цього приводу зібрати сеймик. ⁷³

Несподівано після взаємних обвинувачень відомих на Волині осіб зі своїми інтересами на авансцені з’явилися „темні конячки». 11 серпня Андрій Ґловацький від себе і від Андрія Цецешевського ⁷⁴ подав до канцелярії королівський лист від 20 травня, за яким вони призначалися опікунами малолітнього князя Андрія Андрійовича Буремського та маєтності по його батьку, небіжчику князю Андрію, за відсутності його розпоряджень. Водночас зауважувалося, що за родичами померлого зберігалося право до опіки, тобто вони могли через суд відновити свої повноваження. ⁷⁵ З появою нових обставин конфлікт перейшов у наступну стадію — протистояння призначених опікунів з руки короля та представників родини Хрінницьких.

За королівським декретом спірні маєтки опинилися в руках А. Ґловацького і А. Цецешевського, але Хрінницькі поступатися своїми інтересами не збиралися — ухвалою ґродського суду від 28 жовтня 1593 р. вони повернули собі опіку над племінником з правом тримання нерухомості до його повноліття. їх опоненти також не відмовилися від боротьби, про що свідчить їх намагання від початку наступного, 1594 року позвати до суду контрагентів з приводу наїздів, гвалтів, грабежів та захоплення замку Буремль. Однак, як твердили позивачі, рочки з різних причин не відбувалися. ⁷⁶ Скажімо, маємо скаргу А. Ґловацького на луцького ґродського писаря С. Русина-Берестецького про зрив — за домовленістю з І. Хрінницьким — засідань 3 березня, на яких мала розглядатися справа про опіку над сином князя А. Буремського. ⁷⁷

Врешті, 20 квітня 1594 р. відбулися події, про які згадувалося в інструкції сеймику Волинського воєводства 1595 року. Частково інформацію отримуємо зі скарги луцького земського підсудка І. Хрінницького, засвідчену визнанням трьох луцьких возних. Ці два тексти практично дослівно збігаються. Тож, за ними, А. Ґловацький, змовившись із жовнірами роти К. Мишковського, поручником якої він був, а також роти Лукаша Слятковського, ⁷⁸ прийшов разом з ними (всього понад сто осіб) до Луцького замку, де на той час ґродським судом розглядалася справа підсудка І. Хрінницького з Матеєм Лешневським. Жовніри мали при собі вогнепальну зброю (а це заборонялося як Статутом, так і сеймовими конституціями): „Приготовавшися яко до бою противт> посторонного неприятеля, з рознымъ оружъемъ, воине належачими, з ручницами, ве зброях, в прилбицах, в карьваши“. Як твердив скаржник, без будь-яких причин з його боку А. Ґловацький учинив йому „одповєди на здоровъе», тобто погрожував заподіяти шкоду його здоров’ю, та пообіцяв прислати „цедулу одповедную“, а потому голосно закликав до зброї своїх приятелів. Ті розпочали стрілянину в приміщенні суду, в результаті чого був поранений Григорій Перекладовський, судове засідання зірвано. І. Хрінницький покладав також вину за ці події на М. Лащівну, вдову князя А. Курцевича, а на той час вже дружину М. Лешневського, та на її нового чоловіка („за намовою и направою панее Матеевое Лешневское Маретьі Лащовны и мал’ьжон’ька ее пана Матея Лешневского“). ⁷⁹ Насамкінець також зауважувалося, що порушники спокою розбили замкові браму й хвіртку, а також завдали рани іншим особам. Утім, остання згадка радше була риторичним прийомом, адже не названо жодну іншу особу, окрім Г. Перекладовського.

Таку версію подій підтверджено й у скарзі Г. Перекладовського як постраждалого. ⁸⁰ Натомість збереглися пояснення ситуації і з іншого боку: наступного дня — 21 квітня — протестацію вчинив ротмістр Л. Слятковський. Його оповідь менш формалізована і оприявнює багато деталей цієї історії. Передовсім він зауважив, що метою його протестації є доведення своєї (а також свого товариша А. Ґловацького) невинуватості, якщо буде висунуте звинувачення про розірвання рочків чи вчинення інших правопорушень. Ротмістр твердив, що до замку він прибув на прохання київського воєводи князя Костянтина Острозького, який разом з іншими поважними особами — маршалком Великого князівства Литовського князем Станіславом Радзивіллом, луцьким підкоморієм Яном Харлинським, князем Станіславом Чорторийським, луцьким земським суддею Федором Чапличем, Д. Гулевичем — намагався полагодити справу І. Хрінницького з А. Ґловацьким та М. Лешневським, як зазначалось, новим чоловіком М. Лащівни. Цілком можливо, що її повторне заміжжя призвело до відновлення її сподівань на поліпшення ситуації зі спадком, отриманим до своїх рук спритнішими родичами.

Відтак перемога Хрінницьких у боротьбі за спадок князя А. Курцевича виявилася непевною, коли поміж претендентів на опіку втрутився ще один учасник — новий чоловік удови. Такий поворот подій викликав, як бачимо, занепокоєння в осіб, що належали до вищого владного прошарку в регіоні. Спроби посередників упродовж двох днів (понеділка 18 і вівторка 19 квітня) знайти компроміс, на який би пристали сторони, не вдалися, тож у середу, як твердив Л.Слятковський, князь К. Острозький прислав до нього слугу з проханням втрутитися і знайти спосіб привести до згоди тих осіб через „приятельське порівняння». Ротмістрові вдалося порозумітися з А. Ґловацьким і М. Лешневським щодо багатьох пунктів угоди, виробленої перед тим посередниками, тож він, взявши з собою кількох слуг і чотирьох товаришів, рушив до замку для переговорів з І. Хрінницьким, який саме перебував на службі в церкві.

Там же знаходився і князь К. Острозький, який, отримавши звістку про прихід Л. Слятковського, разом з І. Хрінницьким вийшов з храму, подякував ротмістрові за його старання та пішов до суду. Втім, підсудок вперто стояв на своєму і не погоджувався на жодні умови, цілком можливо, відчуваючи підтримку поважних осіб. Перелом відбувся тоді, коли І. Хрінницький був закликаний до суду для вчинення присяги. Як твердив Л. Слятковський, підсудок у ту ж мить звернувся до нього з проханням вплинути на М. Лешневського, щоб той дозволив йому не присягати.

М. Лешневський, зваживши на прохання ротмістра та виявляючи пошану до князя К. Острозького й інших осіб, що в тій справі були в суді, „відпустив» присягу І. Хрінницькому. Цілком імовірно, що підсудок під присягою мусив підтвердити неправдиву інформацію, тож лише за умови уникнення цього акту погодився б на компроміс з супротивниками. Коли ж Л. Слятковський збирався йти, до нього публічно звернувся А. Ґловацький з проханням дозволити йому оповісти про кривди, завдані підсудком. Свій жаль він висловив „учтивими» словами, що не ображали ані вух людей почтивих, ані особи кривдника, а також поінформував присутніх, що він через возного посилав І. Хрінницькому „одповедь», але той її прийняти відмовився. Тоді Л. Слятковський закликав возного, аби через нього А. Ґловацький у суді міг віддати цю „карту». Але в ту ж хвилину закричав Олександр Хрінницький, звертаючись до А. Ґловацького: „Не одповєдай, скурвий сину», та схопився за рушницю. Всі присутні кинулися до зброї в обороні свого здоров’я, однак, як твердив ротмістр, йому вдалося розвести противні сторони так, що обійшлося без кровопролиття.

Тож своєю заявою він засвідчує, що ні він, ні його товариші не дали жодної причини до того „розруху». Того ж таки дня до луцьких ґродських книг була вписана „цедула одповедная», яку А. Ґловацький послав І. Хрінницькому: ⁸¹
„Panie Iwanie Chrenicky, podsędku Ziemsky Lucky! Tak od ciebie samego, iako i od wielu ludzy zacnych nasłuchali się uszy moie, iz miena uczciwości mei szlacheczkiey szczypiesz i to zadaiesz, czego na mie, człowieka uczciwego, nigdy pokazać nie mozesz. A iz ia będąc żałosny, ynakszego sposobu do pomszczenia tych niecnotliwych slow twoich nalezc nie mogę, iedno uczciwości mey ręką swą uczciwą bronić, i to twoie nieuczciwe a wszeteczne wspominanie mnie, człowieka uczciwego, w gębe twoie wbić chcę. Ty o tym wiedząc, abyś się mnie strzegł w kościelie, cerkwie, w domu, w łaźni, w drodze i na wszelakim mieyscu, gdzie bym się s tobą potkał, oprocz przed maiestatem K Jego M(ośći). Za tym się Panu Bogu poruczay».

„Цедула» містила всі основні елементи, характерні для подібних документів. На початку, після звернення до адресата, зазвичай вказувалася причина, що спонукала вдатися до погроз — тяжка й безпідставна образа, відплатою за яку могла бути лише помста. Невід’ємним елементом цедул було попередження про необхідність стерегтися помсти в будь-яких місцях, зокрема таких, де використання зброї заборонялося правом і звичаєм, а також у будь-якому стані (сплячому, беззбройному тощо), тобто
йшлося про двобій без правил. Зазвичай також цедули містили апеляції до Бога, який мав стати заступником для несправедливо скривдженого та месником для його ворогів. Такі згадки вказували на Божественне втручання в людські вчинки і тим самим легітимізували жорстокість щодо ворога. Цей елемент підводить впритул до розуміння „одповєді“ як варіанту поєдинку між супротивниками, як Божого суду в захисті своєї честі, на що вказує й текст однієї з них: „Одповед бити не можеть болшая, кгдьі хто кого на поєдинок вьізьівает’ь, на горло ему наступует, зачьім тежь и начетая справа розумяна бити не можете (інакше), толко одповедю з похвалкою.

Протестація Л. Слятковського і скарга І. Хрінницького не суперечать одна одній, однак інакше розставляють акценти в цій справі. Врешті, твердження підсудка про відсутність у А. Ґловацького причин для ворожості було звичайним канцелярським кліше. Очевидно також, що останній з ’явився на замок не сам — запрошення до суду численних родичів і приятелів було звичним актом шляхетського трибу життя, за яким усі відносно важливі для особи події мали виноситися на широкий загал.
Присутність почту також засвідчувала вагу шляхтича та служила засобом психологічного тиску на суперника, а в окремих випадках мала і застрашувати. А от цифра у таких випадках — річ вельми сумнівна, тож про кількість запрошених А. Ґловацьким жовнірів сказати щось певне не вдасться. Визнання возних також не стають у пригоді: будучи запрошеними зацікавленою особою для освідчення правопорушення, вони часто не стільки оповідали про реально побачене, скільки фіксували точку зору скаржника. Нерідко возні були неписьменні, тож письмове визнання для них готувала сторона, яка їх залучала. Відомо кілька справ, коли возний, звинувачений у подачі неправдивих свідчень, виправдовувався саме тим, що читати / писати не вміє, тож і подавав до ґроду ту інформацію, яку йому надала сторона. Так, Станіслав Яновський у відповідь на звинувачення його у неправдивому освідченні ран Василя Окорського, заявив52:
„Ижт> я самь читати не умею, ведле мисли своее написавьши на термине сознанье мов, подали на урядт> кгродьскии луцкии, то єсть якобьімт> мел огледати и видети у пана Юря Кошиковского рану на хрибте в подол’ьжть тятую крьівавую, и другую рану на левом уси татую крьівавую, третую рану штьіховую в персяхь крывавую, четгьвертую рану подле голени левое ноги на льітце тятую крывавую, вси тьіе чотьіри раньї у пана Юрья Кошиковъского якобьім’ь мел видети, чогом ся никгьдьі не видел, толкомт> видел на хрибте жупан атласовьіи чорьний протятий, а тела не рушоно“. В аналогічній справі возний зізнався: „Я самь читати не умею, ведле мисли своее написав’ьши на термине сознант>е моє, подали на уряді» кгродт>скии луцкии»53. А возний Лаврин Чарнецький в іншому випадку
51 ЦДІА України в Києві, ф. 28 (Володимирський ґродський суд), оп. 1, спр. 61,
арк. 451 зв.—456.
52 Т ам сам о.— Ф. 25, оп. 1, спр. 53, арк. 411 зв.—412.
53 Т ам само.— Арк. 411 зв. (1598 р.)

виправдовувався своїм незнанням руської мови, а також твердив, що визнання йому своєю рукою написав Антон Заболоцький: „Я по руски и писати и читати не умею, а тую протестацьію и сознане моє пан Антон Заболоцькии власною рукою своєю писал и маю о томт> ведомост, иж’ь в том’ь сознаню моемь болшеи написано, нижли я видел и сльїшал, и штосправовал»54.

Тотожність скарги І. Хрінницького і визнання возних засвідчує, що готувалися вони однією особою. Врешті, навіть якщо допустити правдивість інформації підсудка, то очевидно, що в судовій „ізбі“ кількість присутніх була обмежена. Втім, це не ставить під сумнів сам факт „одповєді», текст якої наступного дня до запису в актові книги подав сам А. Ґловацький, а також збройного конфлікту, що виник у приміщенні суду під час засідання. Звичайно, він був спровокований наміром А. Ґловацького вчинити „одповєдь», однак очевидно й те, що з боку оточення І. Хрінницького не забарилися ворожі кроки. Розібратися за цих обставин у тому, хто перший схопився за зброю, думаю, було не під силу і самим учасникам конфлікту.

Між тим безпека замку й суду перебувала під посиленою увагою як статутових приписів, так і сеймових конституцій55. Так, заборонялося з’являтися до суду і, відповідно, до замку (під загрозою штрафних санкцій і відкладення розгляду справи для порушника заборони) зі зброєю:,,…с древом, з ощепом, з ручницою, з луком и с кушою и з иньїми всякими», що маркувалися у шляхетських уявленнях як нелицарські, — виняток становили лише меч і корд, невід’ємний атрибут „вбрання» шляхтича57. Якби шляхтич добув дозволену зброю у суді, мав утратити руку, за поранення іншої особи передбачена була смертна кара, а за втечу після правопорушення — вигнання з землі (баніція)58. Звичайно, у таких
випадках, що подеколи траплялися в судовій практиці, до членоушкоджень справа не доходила, хоча про існування норми згадувалося.
54 ЦДІА України в Києві, ф. 25, on. 1, спр. 50, арк. 150 зв.— 152.
55 Див., скажімо, конституцію сейму 1578 р. про безпеку судів, згідно з якою особа мала входити до суду лише з адвокатом і двома приятелями, заборонялося входити з іншою зброєю, окрім меча, корда, шаблі та шпаги (Volumina constitutionum.— Warszawa, 2005.— T. II: 1550— 1609.— Vol. 1: 1550—1585 / Do druku przygotwali S. Grodzick i L. Dwornicka i W. Uruszczak.— S. 409). Ці положення поновлено й доповнено в конституціях сеймів 1589 р. про безпеку судів (Там само.— 2008.— Т. II.— Vol. 2: 1587— 1609 / Do druku przygotował S. Grodzicki; przedmowa W. Uruszczak .— S. 123) та 1598 p. про безпеку низки
воєводств (Там само.— S. 252). Сейм 1601 р. поширив дію сеймової постанови 1598 р. на Брацлавське, Волинське і Київське воєводства (Там само.— S. 282).
56 Звернімо увагу на той факт, що за постановою Другого Латеранського собору в 1139 р. заборонялося уживання у війнах між християнами лука і куші, цілком імовірно як зброї нелицарської. Адже війни між лицарями ґрунтувалися на певному моральному кодексі та представляли собою низку поєдинків, де супротивники зустрічалися лицем до лиця і де звитяга забезпечувалася спритністю, вмінням володіти мечем та відвагою. Лук і куша (а пізніше — вогнепальна зброя) були колективною, анонімною зброєю, що використовувалась на значній відстані та надавала більше можливостей для підступу й перемоги над найславетнішим воїном (M in o is G. Kościół і wojna. Od chasów Biblii do ery atomowej.— Warszawa, 1998.— S. 113). Також слід нагадати положення конституції коронаційного сейму 1587—1588 рр., яка вводила жорсткіші покарання для вбивців і передбачала подвоєння головщизни, відповідно до 240 гривень у випадку вбивства „ручною» зброєю і 480 гривень — з рушниці (Volumina constitutionum— T. II.— Vol. 2.— S. 67).
57 Статути Великого князівства Литовського…— T. II.— С. 110 [розділ IV, артикул 38].
58 Там сам о.— С. 110 [розділ IV, артикул 39].

Яскравий приклад порушення заборони на внесення невластивих видів зброї до суду та реакції на це судових урядників стався під час засідань Луцького земського суду. Тоді Дмитро Яловицький у судовій „ізбі“ витягнув аркебуз, з якого, за скаргою волинського каштеляна Михайла Мишки Варковського, хотів його застрелити: „У суду на мене торгнулся и брони таковое, с которою тут кождому статут право посполитое входити забороняет, то єсть гаркабуза добьіл и мало мя не забилт»“.

Водночас каштелян у своєму звинуваченні акцентував увагу на порушенні однієї з найважливіших настанов — заборони вживати зброю на королівському замку, перед судом, під час судових засідань: „…тут в ызъбе судовой, пры бытности и перед судомі» вашей милости, в замт»ку его королевское милости яко на спокоиномт» местцу, где кождому покои посполитьіи заховай а напевнеишое убезпечене дано ест, и под часомъ рокові» судовых»“. Натомість оскаржений твердив, що М. Мишка Варковський у суді його безневинно ображав, обіцяв побити та викликав його „на руку“, тож аркебуз він узяв у свого слуги для того, аби, вийшовши з замку, стати до поєдинку. Суд наказав Д. Яловицькому присягнути на підтвердження своїх слів, інакше його очікувала втрата руки відповідно до статутової норми, а також після присяги на шість тижнів сісти на замку. Спроби порозумітися з каштеляном для скасування обвинувачень результатів не дали, тож у призначений день Д. Яловицький мусив таки присягнути. Він засвідчив, що „хотя есми был у хлопт»ца гаркабуз взялт»,.але-мт» […] пана Михаила Мышку Варковского, каштеляна волынского, стрелити умьіслу не мелт>“. Зважаючи на особливості перебігу конфлікту в шляхетському середовищі, де йшлося радше про демонстрації, аніж про справжній намір убити, схоже, що Д. Яловицький душею не кривив — чи принаймні, не настільки, щоб потрібної миті не переконати себе у зворотньому59.

Повертаючись до подій 20 квітня в Луцькому замку, треба зауважити, що припис про заборону вносити на замок вогнепальну зброю, схоже, порушили представники обох сторін. Також той же артикул Другого Литовського статуту60 передбачав і в якості покарання за образи сторони в суді („хто будучы стану шляхецского, стоечы перед судом уступивши речы своее, один на другого словами се неучтивмми торгнул») шеститижневе сидіння на замку. Недаремно Л. Слятковський акцентував увагу на
тому, що А. Ґловацький оповідав про свої кривди без урази для честі супротивника, натомість, як він твердив, саме О. Хрінницький образив А. Ґловацького. Між тим у шляхетському середовищі існувала настанова на відмову від силової відповіді в момент давання „одповєді», що давало моральні бонуси скривдженому в очах спільноти, можливість апелювати
до високих християнських зразків — терпіння, прощення, милосердя. Так, швагри Василя Шолухи-Яковицького у „цедулі одповєдной», адресованій Богданові Костюшковичу-Хоболтовському та його пасинкові Давиду Яковицькому, наголошували на своїй статечності та повазі до права, що не дозволили їм відповісти одразу на погрози: „Мм тей кгоницбьі албо покгрозки мокгли слушне и пристойне так же отдац, але маюнцт» бачносцт» на статечносць свою, то-с мьі у себе на тен час загамовали для покою по-
59 ЦДІА України в Києві, ф. 26, оп. 1, спр. З, арк. 333 зв.—335 зв.
60 Статути Великого князівства Литовського…— Т. II.— С. 110 [розділ IV, артикул 39].

сполитекго»61. Відтак О. Хрінницький за неписаними правилами шляхетського співжиття мусив також нести відповідальність за сутичку в суді.
Однак зупинюся на діях А. Ґловацького. „Одповєдь“ була звични способом реакції шляхтича на кривду, що зазвичай намагався не лише відновити справедливість через суд, а й удавався до рицарського способу порахунків із кривдником, мстячись йому в різний спосіб — ображаючи в публічних місцях, шкодячи майно, б’ючи слуг і підданих тощо. Право й помста були тісно зрощені між собою. Під цим кутом зору варто звернути увагу на публічну заяву Вікторина Личка, яку той вчинив, спеціально прийшовши для цього до ґроду: у ній заявник повідомляв, що його брат
Миколай Ґуминський був побитий і оббреханий Андрієм Велегорським,
тож він, сприкрений тим, „зобравт>шися с товарьіством’ь, оного в дому взявши, за деспектт> брата своего збшгь, и tłimt» самьшт> оньїи жал свои и деспекгь брата моег(о) нагородити есми муселт». А не маючи еще на томь досыт, еще з нимь правомь чинити оферуюся“62.

Шляхетський етос вимагав перед початком ворожих дій публічно оголосити супротивникові про намір мститися. Таке оголошення частіше було усним, що чинилося самим „одповєдніком“ або могло передаватися через посередників (традиційно — возних). Інколи вдавалися до писання „цедул одповєдних», саме з цим варіантом зустрічаємося у випадку
А. Ґловацького. Оголошення про помсту, яке можна назвати маркером шляхетської культури, є добрим прикладом суперечностей поміж етосом і правом. Сприйняття шляхетською спільнотою „одповєді» як обов’язкового елементу конфліктних комунікацій конфронтувало з трактуванням її законодавцями як такої, що вносить напруження в стосунки поміж членами спільнот і порушує найбільшу цінність — „покой посполитий»63.

Однак статутові норми спрямовувалися не стільки на її заборону (серед них практично відсутня кара за сам факт її оголошення64), скільки на недопущення помсти : „…абьі тот, против кого одповедь учинил, в покою был“. Але сеймова конституція 1588 p., що засвідчувала поширення цієї практики в Речі Посполитій, дозволила уживання „одповєді» як способу оборони для звинуваченого в кримінальних справах, що належали до юрисдикції ґродського суду:
„A gdyby kto będąc pozwany criminaliter bronić się chciał odpowiedzią, ktorąby ante crimen miał posłać: tedy się inakszą bronić nie może, iedno taką, ktorąby przez Woźnego i dwu szlachciców uczynił: у onę dał do ksiąg onego Grodu, pod ktorymby mieszkał ten komu
odpowiedział, wpisać personaliter».

61 ЦДІА України в Києві, ф. 28, оп. 1, спр. 8, арк. 169— 171 зв.
62 Там сам о.— Ф. 25, оп. 1, спр. 46, арк. 515—515 зв.
63 Малиновский И. Учение о преступлении по Литовскому Статуту.— К., 1894.— С. 105.
64 Власне, передбачена кара за одповєдь — ув’язнення 12 тижнів з подальшою віддачею на поруки (Статути Великого князівства Литовського…— Т. II.— С. 58 [розділ І, артикул 22]; 2004.— Т. III: Статут Великого князівства Литовського 1588 року.— Кн. 1.— С. 377 [розділ І, артикул 26}) — стосувалася виключно неосілих осіб, які перебували поза контролем шляхетської корпорації. Подібна кара загалом також мала запобіжний характер.
65 Іоанникій Малиновський вважав, що одповєдь трактувалася законодавцями як самостійний злочин (Малиновский И. Учение о преступлении…— С. 105), однак аналіз статутових приписів свідчить про їх застережний характер.

За винятком того, що А. Ґловацький не був оскарженим, а сам був скаржником, формально він діяв цілком у рамках положень згаданої конституції, намагаючись через возного публічно оголосити І. Хрінницькому „одповєдь». Його дії Л. Слятковським розглядалися як цілком вмотивовані, більш того, він посприяв А. Ґловацькому в його намірі як цілком легітимному.

Відомий випадок дозволу самих урядників, серед яких був і підсудок І. Хрінницький, на вчинення „одповєді» під час судових засідань. Тож ішлося не про ситуативне оголошення ворожості в суді, а використання цього форуму саме для поширення інформації, що мала, з одного боку, збезчестити супротивника, а з іншого — ще раз акцентувати увагу на ворожому ставленні до нього. Так, до Луцького земського суду прийшли слуги князя К. Острозького з проханням „абьі дав сльїшене никоторьіе речи премовит». Судді дозволили виголошення інформації, що стосувалася особи волинського каштеляна М. Мишки Варковського, однак після читання „терміни» запитали, чи йдеться лише про внесення її до актових книг, чи передбачена для „видомости всюгь людей панові» обьівателей тутошних». Тож почувши, що та справа обходить всю шляхту, запропонували наступного дня ще раз її оприлюднити „при згромаженю болшей людей тую реч с тое терменьї знову преповедать . Сам каштелян сприймав цей факт як „одповєдь», адже він розповів про неї у своїй скарзі на підтвердження того, що князь К. Острозький зі синами „за росказанемт» их слуги и некоторьіе бояре и подданьїе его, стоячи на здорове моє, хотечи мене о легькост приправити, отповєди, пофалки и погрозки заочне завжди чинят“.

Поруч з уявленнями про публічність знаків ворожості, яка могла бути максимально забезпечена лише в час і в місці масових зібрань шляхти, існувало й розуміння важливості поваги до зон і часу миру, якими були судові засідання. Це демонструє одна зі скарг, в якій Ян Обчинський оповідав: він посилав возного до Стефана Солоневського, який йому на різних місцях погрожував, щоб упевнитися особисто у факті „одповєді“. Недоброзичливець відповів возному: „Я на сес час в Луцку на здоровт>е его не отповедаю под часом роков“, чим засвідчив лише відтермінування помсти, обіцяючи надалі чинити Я. Обчинському кривди. Інший шляхтич у відповідь на погрози, озвучені в суді, зауважив: „Таковая своволность, отповед и слова их вшетечньїе нигде инде, едно ту ж при вряде пан Семен учинил, того бьі чинити не мел, […] вряд чтпит мел“.

Тож у розглянутій історії тісно переплелися, конфліктуючи між собою, звичаєві настанови шляхетського соціуму та правові приписи, де визначитися з виною кожної зі сторін дуже непросто. Тим більше, що йдеться про судову риторику, за допомогою якої супротивники намагалися подати свою позицію в найвигіднішому світлі. Натомість у листі коронного великого гетьмана Яна Замойського, який датовано 13 травня і яким були закликані на суд супротивники І. Хрінницького, говорилося про факт „одповєді» як такий, що „icst zwruszeniem pokoia у prawa pospolitego у przeciwko Constitution! у artyw ЦДІА України в Києві, ф. 25, on. 1, спр. 21, арк. 608 зв.—609 зв.
67 Т ам сам о.— Спр. 46, арк. 314—315.
68 Т ам сам о.— Ф. 28, on. 1, спр. 7-а, арк. 143 зв.

kulom woiennym“. З документа також відомо, що про події гетьман дізнався з листа волинських достойників та зі скарги луцького підсудка — до них додано копію „одповєді“, вписаної до ґродських книг. Тож 1 червня вручено позови ротмістрові Л. Слятковському, поручнику А. Ґловацькому та ротмістру К. Мишковському, які мали стати на суд гетьмана через чотири тижні, про вчинення „одповєді“, появу з рушницями на замку, стрілянину та зрив років69.

ЗО червня коронний польний гетьман Станіслав Жолкевський, якому було доручено розглянути справу, ухвалив: вчинена А. Ґловацьким „одповєдь“ мала бути „yako niesłuszną przecziwną і pospolitemu у rziczerskiemu prawu kasowana i w niwecz obroczona“, бо „iesli pan Głowacky ma grziwdy albo obrazę iaką od pana podsędka, nie gwałtownie, ale wedle prawa pospolitego onie by miał dochodzycz […]. Tedy odpowiedz wedle prawa ricerskiego decretem swym podnorzę, casuię у w niwecz obraczam i panu Głowackiemu władzą urzędu swego hetmańskiego roskazuie, aby tey odpowiedzy pod garłem, podcziwosczą zaniechał у onei wiecznie przed się bracz nie pomyszłał“70. Тобто гетьман своєю волею скасував „одповєдь» і заборонив — під карою смерті — чинити легітимізовані нею згідно шляхетського звичаю насильницькі дії щодо І. Хрінницького. „Знесення одповєді», тобто оголошення про припинення ворожості поміж супротивниками, зайвий раз підтверджує існування ритуалу „одповєді“. що побутував на різних рівнях соціальної драбини, в різних середовищах і на різних територіях. На волинських матеріалах мені вдалося зафіксувати кілька подібних випадків. Так, полагодження задавненого конфлікту між Михайлом Колчинським і Юрієм Підгороденським було засвідчене письмовим зобов’язанням надалі жити в мирі й „одповєдєй» не чинити, де „одповєдь“ постає не як окремий акт, а як процес, що супроводжувався багаторазовими оголошеннями про помсту: ⁸² „Они, будучи в васни и вь одповєди частокротной, а ижт> тєпєр за ласкою пана Бога всємогущого и за згодою панове приятєлєй наших, тогь гнєвь наигь и одповєдпь мєжи нами помєрковали и в добрую приязн привернули. Тєдьі мьі тєпєр, одпустив^ши одєн другому то всє, яко сє вьішєй помєнило, дали мєжи сєбє тотт> квить, жє южт> николи нє маємо сє одинь на другого скрива глєдити».

В іншому випадку умовами приятельського погодження додатково передбачалася листовна відмова від попередньо оголошеної „одповєді», так само даної через „цедулу одповєдну». Тож Якуб Крушинський і Федір Солтан взаємно зобов’язалися повернути захоплені під час ворожнечі матеріальні цінності та скасувати скарги і записи в судових книгах, які вносилися „з ущипком учтивости доброе славн“, а також Я. Крушинський мав забезпечити „знесення одповєді», оголошеної його приятелями
Ф. Солтану. ⁸³

У гетьманському декреті від ЗО червня також повідомлялося, що коли Л. Слятковський іменем товаришів своїх хотів дати свідчення проти
69 ЦДІА України в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 45, арк. 641—642, 643 зв.—644 зв.
70 Там само.— Спр. 41, арк. 739 зв. —741 (6 липня).

І. Хрінницького, пленіпотенти (адвокати) підсудка відмовилися далі продовжувати справу та звільнили своїх контрагентів від року й позову, а також від усіх обвинувачень. Схоже, що підсудкові невигідно було оприлюднювати всі деталі конфлікту. Тим більше, що 28 червня Хрінницькі досягли бажаного для них результату — офіційно „ув’язалися», тобто ввійшли у володіння маєтками неповнолітнього родича князя Андрія Курцевича. Як засвідчив у своєму визнанні возний, буремльські піддані розповідали, що попередні опікуни давно там не мешкали, господарства не вели, а своє майно перевезли до Корсова, який тримала колишня княгиня Андрієва Курцевичева, а нині пані Лешневська. Хрінницькі також подбали про передачу справи А. Ґловацького і А. Цецешевського до Трибуналу на виволання. ⁸⁴ Однак такий перебіг подій не влаштовував супротивників луцького підсудка. 29 червня возний визнав вручення позову Хрінницьким (Іванові та його синам Петрові і Олександрові) до Луцького ґродського суду на роки, що мали розпочатися 20 липня, для слухання шкрутинії — нею позивачі А. Ґловацький і А. Цецешевський збиралися доводити факти наїздів, гвалтів, грабежів та захоплення замку Буремля відповідачами за допомогою людей київського воєводи князя К. Острозького, підляського воєводи князя Я. Заславського та інших приятелів. Як зазначалося, Хрінницьких попередньо позивали на всі засідання суду від початку року, однак вони з різних причин не відбувалися ⁸⁵, а у зриві засідань 3 березня звинувачено ґродського писаря С. Русина-Берестецького, який, нібито, діяв за домовленістю з підсудком ⁷⁷. Писареві закидали й інші дії на руку Хрінницьких: так, 28 липня А. Ґловацький і Андріян Цецешевський скаржилися на нього про те, що він відмовлявся видати їм виписи декретів, ухвалених на користь їхніх суперників ⁸⁶.

У підсумку Хрінницьким вдалося здобути остаточну перемогу в судовому конфлікті. 28 квітня 1595 р. Петро Іванович від себе і від рідних братів Олександра, Михайла та Богдана Івановичів Хрінницьких поклав королівський привілей, датований 8 березня того ж року: у ньому король підтвердив їхнє право до опіки за правом „прирожоним» і тестаментом небіжчика князя А. Буремського над маєтністю і неповнолітнім племінником. У привілеї згадувалося про попереднє призначення опікунами А. Ґловацького й А. Цецешевського, однак через волинських панів монархові стало відомо про існування заповіту, в якому були вказані опікуни маєтності й сина. Відтак пани Хрінницькі в ґродському суді і Трибуналі довели своє право на опіку, а також просили короля про його підтвердження, що й було зроблено ⁸⁷. Проте на позір остаточна крапка в цій історії не припинила ні судових, ні позасудових варіантів порахунків з Хрінницькими їхніх суперників. Уже після смерті А. Ґловацького М. Лешневський і А. Цецеитевський, називаючи себе опікунами малолітнього князя А. Курцевича, позвали до Трибуналу ґродського писаря С. Русина про скасування „терміни», в якій записано про угоду („розейм») між сторонами (позов був датований 27 травня 1595 р.) ⁸⁸ — схоже, писаря звинуватили у фальшуванні акта про домовленості між сторонами. А 29 червня було вручено трибунальський позов І. Хрінницькому за скаргою тих же осіб про причетність луцького підсудка до скасування двох ґродських декретів. ⁸⁹

Доручення послам, внесене до сеймикової інструкції від 11 січня 1595 p., клопотатися про те, щоб „одповєдь через пна гєтмана знесеная, была апробована», засвідчує занепокоєння Хрінницьких ситуацією. Про те, що знесення „одповєді» не припинило ворожнечу між сторонами, засвідчує й універсал Я. Замойського, вписаний до ґродських книг 21 червня того ж року. Він був звернений до всіх жовнірів, зокрема до М. Лешневського, з наказом заплатити І. Хрінницькому за наїзди на його маєтність та вчинення шкод, а також дати йому спокій. ⁹⁰

Схоже, що домовленостей вдалося досягнути лише під кінець 1595 р. або на самому початку наступного. 6 січня 1596 р. луцький підкоморій Ян Харлинський визнав у ґроді, що за умовами приятельського полагодження стосунків між Петром, Олександром, Михайлом і Богданом Хрінницькими, стриями й опікунами князя Андрія Андрійовича Буремського, і матір’ю їх підопічного Маретою Лащівною, а в другому шлюбі — Матеєвою Лешневською, опікуни мали передати їй на виховання сина, для виплати боргів небіжчика чоловіка та для викупу заставленої ним маєтаості 2 тисячі злотих. Тож підкоморій передав цю суму М. Лешневському. ⁹¹ Однак інформація із земських актових книг дещо підважує оптимізм ґродських записів. Так, 13 січня 1596 p. М. Лешневський подав до запису лист покійного князя А. Буремського, за яким він, позичивши в дружини 8 тисяч злотих, записав їх на Корсові, Сестратині, Коззі, Зміїнці та інших своїх маєтках, а також передав дружині маєтність у тримання через возного до повернення позиченої суми. Запис датовано 14 січня 1591 p., а серед свідків фігурує І. Хрінницький. ⁹² Того ж таки дня земський підсудок опротестував правдивість листа, твердячи, що його не підписував і печатки не прикладав. ⁹³

Дружина: МАРЕТА ЛАЩІВНА

36.30. ІВАН ДМИТРОВИЧ КУРЦЕВИЧ-БУЛИГА [ІЄЗЕКІЇЛ] (*9.12.1589, †15.6.1642)

O wszystkich tych szczegółach dowiadujemy się z aktu 1598 r., którym Jan Dymitrowicz Kurcewicz Bułyha, występując w imieniu małoletnich: brata Konstantego i siostry Ewy, dla spłacenia długów po ojcu kniaziu Dymitrze Kurcewtczu Bułyzie, a pozbawiony wszelkich ruchomości, które zabrała macocha, pani Halszka ze Stuzyna, obecna Mikołajowa Charlińska, zastawia Turyczany, Wierzbę i Nowosiółki żydowi Abramowi Jakubowiczowi na 5 lat za 9,500 złotych.

Wyżej wymieniony Jan Dymitrowicz Kurcewicz Bułyha jako kniaź Jan Kurcewicz Bułyha, zapisuje 1601 r. posag żonie swej Barbarze Zahorowskiej, córce Michała Jankowicza i Agnieszki Lewickiej. W tymże roku Jan Kurcewicz Bułyha podeiaroaoi Czerkaslci, podpisał postanowienie szlachty «Wołyńskiej bronić prawosławnego bractwa. W 1609 r. kniai Bulyhajest podstarościm Białocerkiewskirj kniai Jan Kurcewicz Bułyha podstarości Białocerkiewski, ma sprawę o najazdy i gw at y 1611 i 1613.

Йо́сиф Курце́вич-Коріято́вич (світське ім’я Курцевич-Булига Іван Дмитрович або Єзекіїл;Курчевич руського гербу Курч; 9 грудня 1589, можливо Біла Церква Білоцерківського староства Київського воєводства, тепер райцентр Київської області — 15 червня 1642) — церковний православний діяч, єпископ Київської митрополії та Руської православної церкви. один із засновників Київського братства і Київської братської школи, єпископ, архієпископ Суздальський і Таруський. Походив із князів.
Належав до литовсько-руського князівського роду Курцевичiв. Здобув блискучу освіту. Закінчив Падуанський університетет (Італія).
Запись от князя Яна Дмитриевича Курцевича Булыги еврею Авраму Якубовичу на отдачу ему в арендное содержание сел: Туран, Вербного и Новосёлок. с передачею ему права казнить крестьян смертью от 1598 года, марта 11 дня. ⁹⁴ Из документа ясно, что мачехой Яна Дмитриевича Курцевича, то есть второй женой Дмитрия Васильевича Курцевича Булыги была Гальшка Стужинская (первая жена неизвестна), на тот момент она уже жена Миколая Харлинского.

Особливою войовничістю та рішучістю у розбійницьких наїздах визначалася волинська княгиня Софія Ружинська, яка разом із своїми братами створила і очолила розбійницький табір, спочатку в селі Котельні, а потім у Паволочі. У 1609 р. княгиня Ружинська на чолі загону пограбувала і спалила оселю шляхтича Є. Тишкевича в селі Ляхів. Того ж року вона з шеститисячним військом осадила замок князів Корецьких Черемош, взяла його приступом, спаливши і пограбувавши. У 1611 р. за наказом княгині було зруйновано селище Нехворощу. Серед соратників Софії Ружинської були Адам Олізар, Ян Бодзинський, Ян Булига-Курцевич, Михайло Новицький та інші. Але після смерті свого чоловіка у 1610 р. вона пересварилася з ними і вела вже війну за їх маєтки [10].
Прийняв чернецтво, згодом став архімандритом Запорізького Трахтемирівського монастиря. Його ім’я стоїть одним із перших, хто вписався до братського реєстру Київського братства 1616 р.:
«Бачу, — писав він, — справу зело добру — составленіє Братства во граді Києві і того ради всігда есм готовий з ним пострадати, добро і зло і кров мою за благочестіє дати…»
1619 року вступив до Луцького братства і разом із 47 представниками аристократії й шляхти Волині. Під листом, в якому гарантувалося заступництво, політична та матеріальна підтримка братству підписався так: «Іезекіил Курцевич, архимандрить Терехтемировскій і для того і руку мою підписую власною рукою».
1620 року — висвячений Патріархом Єрусалимським Теофаном на єпископа Володимирського і Берестейського (Луцького й Острозького), однак через опір польської влади посісти кафедри не зміг.
У листопаді 1620 Курцевич разом з гетьманом Петром Сагайдачним брав участь у роботі польського сейму, на якому порушувалось питання про визнання нової православної ієрархії Київської митрополії.

Близько 1624 або в липні 1625 прибув до Москви. Представивши себе жертвою поляків і уніатів, знайшов притулок у Росії. У серпні 1626 (за деякими даними, у серпні 1625) року визначен архієпископом Суздальським і Таруським. Майже безпосередньо слідом за призначенням Йосифа в Суздаль місцеві жителі починають подавати Государю на нього чолобитні, скаржачись, що він з великою жорстокістю відноситься до своїх підлеглих і виявляє велике користолюбство.

1634 р. судом Патрiарха Московського був позбавлений сану та засланий у Соловецький монастир. Помер на Соловках 1642 року.
Підстароста черкаський (1601 р.), білоцерківський (1609-1613 рр.), ігумен Трахтемирівського монастиря (? -1624 рр.), Дерманського монастиря (1624 р.),єпископ володимирський волинський (1620-1624рр.), архієпископ суздальський (1625 р.).
Курцевич-Булига Іван Дмитрович, чернече ім’я Ієзекіїль, в хіротонії Йосиф (9.12.1589, можливо Б. Церква Білоцерківського староства Київського воєводства, тепер райцентр Київської області – 15.06.1642, м. Казань, тепер РФ) – один із засновників Київського братства і Київської братської школи, єпископ, архієпископ Суздальський і Таруський. Походив із князів. Його ім’я стоїть одним із перших, хто вписався до братського реєстру 1616.
Учень Галілео Галілея.
…
За що там у них пішла суперечка, не знаю, але в 17 столітті це було так само просто, як і в 16-у. Нескладно було пані Софії і союзників знайти: під її знамена дружно стали Адам Ружинський (напевно, той сам Адам Григорович Ружинський Наримунтович, згадуваний у попередньому пості), Адам Олізар, білоцерківський підстароста князь Іван Дмитрович Булига, київський гродський суддя Михайло-Сила Новицький, Олбрехт Брестський – і так у неї набралось шеститисячне військо, навіть свого чоловіка перевершила! З озброєнням теж все було гаразд. Майже дослівно цитуючи відповідний судовий акт (І.Новицький, за його твердженням, тільки деякі незрозумілі слова підправив. Може, й жаль, краще б оригінал, але що вже є), виглядало це так:
«Съ великой арматой, с пищалями, пушками, ружьями, мушкетами, сагайдаками, съ копьями, рогатинами, и инымъ войнѣ надлежащимъ оружьемъ, конно и пѣшо, оружно съ знаменами, бубнами, трубами и литаврами, обычаем вражескимъ, на городъ и замокъ, силой, насильем, нежданно, негаданно, съ великими силами наступивъ и наѣхавъ, первѣе всего тѣмъ всѣмъ войскомъ замокъ и городъ вокругъ обступивши, пушки, пищали, армату на городъ и замокъ направивъ, а въ трубы, литавры и бубны ударивъ, и крикъ учинивши великій, из пушекъ, пищалей и ружей стрѣлять почали; а послѣ, ударивши штурмомъ на городъ и замокъ, до самого вечера, языческимъ вражескимъ свычаемъ, великой навальностью добывали. А городъ и замокъ великою силою добывши, в мѣстечкѣ и замокѣ мужчинъ всѣх и женщинъ, беъ всякой пощады, безъ Божьяго страха, жестоко, безжалостоно, съ женами, с дѣтьми побили, стрѣляли, посѣкли, замучили и поранили; а город и замокъ розграбивъ, языческимъ, вражеским свычаемъ до корня спалили и ни во что повернули».

Овдовівши, пані Софія зовсім не змінила свого способу життя і стосунків з сусідами. Як воно звичайно й буває, вона невдовзі пересварилася зі своїми соратниками по черемошанському походу. Як значиться в судових актах, княгиня Ружинська захопила маєток Михайла-Сили Новицького, продовжували сварки з Корецькими і Тишкевичами, натомість білоцерківський підстароста, князь Ян Курцевич-Булига (її колишній сподвижник, в найближчому майбутньому обрав духовну стезю і закінчив життя як архієпископ суздальський, взагалі ж ті Курцевичі-Булиги вартують окремого і детального вивчення, народ, видається, ще той), ограбував її маєток Романівку.

ИОСИФ
(Иезекииль) (Курцевич Иван Дмитриевич; 80-е гг. XVI в.- 15.06.1642, Казань), архиеп. бывш. Суздальский и Тарусский. Сын кн. Дмитрия Курцевича и его 1-й жены Ядвиги Граевской. И. Д. Курцевич был женат на Варваре Михайловне Загоровской, упоминается в источниках как черкасский подстароста (1601), белоцерковский подстароста (1609-1613). Из письма царя Михаила Феодоровича патриарху Филарету от 22 янв. 1630 г. можно заключить, что И. был родом из Киева, где жила его мать схимница Дорофея (Письма рус. государей. М., 1848. Т. 1. № 332).

Согласно посланию И. к кн. Григорию Святополк-Четвертинскому (впосл. митр. Киевский Гедеон), И. Д. Курцевич, приняв монашеский постриг, передал свою долю в родовом имуществе троюродному брату кн. Павлу Курцевичу и уехал на Афон, где находился два с половиной года (вероятно, в 1614-1616), затем по просьбе братии поехал для сбора милостыни в Речь Посполиту. На Афон он не вернулся и направился в Падуанский ун-т, где 13 июля 1616 г. был внесен в список студентов из Речи Посполитой как «иеромонах Иезахииль Курцевич». Очевидно, ко времени пребывания в Италии относятся слова И. в послании, что он «мяса втаи едал, говения, и посту, и трудов никаких есми не имел за благочестие». По возвращении в Речь Посполиту И., по его свидетельству, был игуменом Преображенского мон-ря в Четвертне — владении князей Четвертинских, вероятно, ок. 1617-1618 гг., т. к. в 1619 г. в каталоге Луцкого братства он уже упоминается как архимандрит Св. Троицы монастыря в Трехтемирове (ныне с. Трахтемиров, Черкасская обл., Украина). Этим данным как будто противоречит подпись И. как игумена Трехтемировского монастыря под актом нач. 1616 г. об основании Киевского братства, однако, по наблюдениям М. С. Грушевского, подписи под документом относятся к более позднему времени. В послании И. неоднократно говорится о его столкновениях со сторонниками унии на Волыни. Возможно, эти столкновения и угрозы со стороны униатов заставили его оставить Волынь и перейти в Трехтемировский мон-рь — обитель, находившуюся под патронатом Запорожского войска. Здесь установились тесные связи между И. и казачеством, к-рые прослеживаются в дальнейших событиях.

В 1620 г. на Украину приехал Иерусалимский патриарх Феофан IV и поставил для православных митрополита и епископов. 7 янв. 1621 г. в Трехтемировском монастыре в присутствии полковника П. К. Сагайдачного и большого числа казаков патриарх хиротонисал И. во епископа Владимирского и Брестского и назначил «прототронием» Киевской митрополии. По свидетельству современника-униата, на хиротонии И. особенно настаивали казаки. Когда кор. Сигизмунд III Ваза, узнав о восстановлении правосл. иерархии, разослал местным властям универсалы с требованием арестовать новопоставленных епископов, среди этих документов был универсал от 15 марта 1621 г. об аресте И. Вместе с митр. Иовом (Борецким) И. участвовал в казацкой раде, собравшейся в Сухой Дубраве 15 июня 1621 г., где иерархи призвали войско Запорожское встать на защиту Православия. На раде в ходе переговоров с королевским посланником была достигнута договоренность, что иерархи одобрят выступления войска Запорожского против турок, а войско Запорожское и правосл. духовенство получат возможность обратиться к властям Речи Посполитой со своими требованиями. Отправленное в Варшаву посольство возглавили Сагайдачный и И. Прибыв в Варшаву 20 июня, послы вручили королю «Протестацию» против действий власти и обоснование законности поставления правосл. иерархов. Нуждаясь в поддержке войска Запорожского накануне тяжелой войны с Османской империей, Сигизмунд III любезно принял послов. И. вспоминал, что король «клялся Богом живым, что было веры не нарушать» ⁹⁵, но позднее он убедился в том, что эти обещания не выполняются.

Резиденцией И. на Волыни стал Св. Троицы монастырь в с. Дермань (ныне с. Дермань Вторая, Ровненская обл., Украина). И. активно защищал православных, выступая на сеймике в Жидичине, во Владимире и в Луцке. Эти действия вызвали недовольство противников, к-рые, по словам И., «учали наступать на здоровье мое и желать смерти моей» (Там же). Против И. был возбужден судебный процесс, связанный с деятельностью мон. Киприана, «старшего» в Почаевском в честь Успения Пресв. Богородицы мон-ре. Когда митр. Иов (Борецкий) назначил Киприана своим наместником, тот начал рассылать митрополичьи «универсалы» и выступать против униат. «пастырей». Киприан был обвинен в уголовных преступлениях и измене и нашел убежище в Дерманском мон-ре. Когда власти потребовали выдачи монаха, И. отказался это сделать и 8 окт. 1622 г. дал вооруженный отпор королевским чиновникам, собрав слуг и крестьян, принадлежавших мон-рю. Обвиненные в гос. измене, Киприан и И. были вызваны на сеймовый суд в февр. 1623 г. И. на суд не явился и был снова вызван в февр. 1625 г. В случае повторной неявки приговор мог быть вынесен заочно. В таких условиях епископ решил искать убежища в России по совету Иерусалимского патриарха Феофана IV, к-рый дал ему рекомендательные грамоты к царю Михаилу Феодоровичу и патриарху Филарету.

В качестве посредника между рус. властями и И. выступил острицкий игум. Петроний (Жуковицкий), один из главных рус. агентов среди укр. духовенства. В 1624 г. Петроний приехал в Москву с грамотами И., адресованными царю и его родителям. Ответ рус. властей, очевидно, был благоприятным, т. к. в 1625 г. «июля в 31 день выехал на государево имя из Киева еп. Иосиф Володимерской». Вскоре И. с многочисленной свитой (ок. 50 чел.) прибыл в Путивль. 7 авг. в Москве епископа принял царь, 9 авг.- патриарх (Дворцовые разряды. 1850. Стб. 724, 725-727). По свидетельству И., он получил от царя золотую панагию, украшенную жемчугом, от патриарха — икону Христа в золотом окладе, а также 6 сороков соболей.

Дата и обстоятельства назначения И. на Суздальскую кафедру (вакантную после кончины 29 апр. 1625 архиеп. Арсения Грека) неизвестны. Впервые И. в качестве архиепископа Суздальского и Тарусского упоминается в записи о приеме в Кремле царем и патриархом в дек. 1627 г. тур. посла Фомы Кантакузина (Там же. Стб. 963, 965, 968). П. М. Строев без ссылки на источники указывает, что И. стал Суздальским архиереем в авг. 1626 г. (Строев. Списки иерархов. Стб. 656). Ко времени управления И. Суздальской епархией относится сохранившееся валовое описание земель Суздаля и уезда, составленное писцом М. М. Трусовым и подьячим Ф. Витовтовым, в котором зафиксированы земли и податное население владений архиерея (РГАДА. Ф. 1209. Оп. 1. № 11317-11320, 11328). К 1629 г. относится описание двора И. в Шуе (Борисов. 1851. С. 56-58). В 1630 г. было описано имущество кафедрального собора в Суздале (Фёдоров. 1855. С. 43; документ утрачен). Отрывочные акты Шуйской приказной избы свидетельствуют о злоупотреблениях со стороны слуг И., преимущественно являвшихся выходцами из Речи Посполитой. Так, в челобитной царю жителей посада Шуи от 9 февр. 1629 г. указывается, что крестовый старец, присланный И. в Шую для сбора пошлин, отнял деньги у служилого человека Троицкого мон-ря. Жители Шуи жаловались, что И. «на мзде, по накупу» вернул на прежние места высланных из города за «бездельные составы» воздвиженского священника и его сына, диакона. Последние, сговорившись с архиерейскими слугами — «иноземцами-киевлянами», «чинят налогу, тесноты и продажи многие». В 1629 г. шуяне жаловались И. на его наместников, к-рые, приезжая в город, «чинят разные притеснения». 19 июня 1630 г. суздальцы послали царю жалобу на И. из-за разграбления подосланными архиереем боярскими детьми городских кожевен. В Месяцеслове троицкого инока Симона (Азарьина) рассказывается о том, что Суздальского архиепископа за недостойное поведение критиковал прп. Иоаким, инок Шартомского во имя свт. Николая Чудотворца мон-ря, ученик прп. Иринарха Ростовского. Прп. Иоаким был сослан за это в Соловецкий мон-рь (РГБ. МДА. № 201. Л. 334 об., сер. 50-х гг. XVII в.).

Находясь в России, И. поддерживал контакты с соотечественниками по др. сторону границы, многие из к-рых переезжали на службу к архиерею в Суздаль. Уже в окт. 1625 г. в Путивль прибыли направлявшиеся к И. старцы Дерманского мон-ря. 21 нояб. к И. приехали его постриженики — священник и 2 диакона из Киево-Печерского мон-ря «с приказом» от матери архиерея Домникии, игум. жен. Печерского мон-ря в Киеве (возможно, речь идет о мачехе И. Галке Стужинской). Посланцы от Домникии приезжали в Путивль также в февр. и в июле 1626 г. В 1628 г. старцы Свято-Духова монастыря в Вильно (см. Вильнюсский в честь Сошествия Св. Духа на апостолов монастырь), прибывшие просить о помощи Виленскому братству, везли с собой рекомендательные грамоты к царю, патриарху и И. В авг. 1628 г. в Путивль приехал строитель Преображенского мон-ря в Четвертне Илия с письмом к И. от Павла Курцевича и с сообщением о желании кн. Григория Святополк-Четвертинского уехать в Россию. В окт. того же года царь предложил пригласить кн. Святополк-Четвертинского. В нояб. И. написал князю послание, наполненное воспоминаниями о прежней жизни и похвалами жизни в России. Вместе с грамотой И. отправил письма Павлу Курцевичу и матери. В марте 1630 г. Андрей привез в Путивль от митр. Иова (Борецкого) среди др. документов грамоту к И. В марте 1631 г. И. писал митр. Иову, что царь пожаловал выехавших в Россию сына и племянника митрополита и обещал взять их под свою опеку. 31 дек. 1632 г. новый Киевский митр. Исаия (Копинский) обратился к И. с просьбой ходатайствовать о нем перед царем.

И. присутствовал в янв. 1634 г. на Соборе о мобилизации людей и средств на продолжение войны с Речью Посполитой. Однако вскоре после Собора, 21 марта 1634 г., царь Михаил Феодорович издал указ, в котором предписывалось: «Иосифа, архиепископа Суздальского, за его бесчинство, что он живет не по святительскому чину, делает многие непристойные дела, сослать в Сийский монастырь… А быти архиепископу в Сийском монастыре во властелинском чину с панагиею, а в церковь бы есте архиепископа до нашего указу пущать не велели. А велели ему быти в келье без выходу… А того б есте велели беречь накрепко, чтоб архиепископ из монастыря не ушел, и бумаги и чернил в келью ему не давали, и ни каким сторонним людям к нему приходити не велети» (ААЭ. Т. 3. № 249. С. 380, 381). По-видимому, власти смогли применить к И. меры наказания после кончины его покровителя патриарха Филарета († 1 окт. 1633). Грамотой нового патриарха Московского и всея Руси Иоасафа I от 14 сент. 1634 г. предписывалось перевести И. из Антониева Сийского мон-ря в Соловецкий в честь Преображения Господня мон-рь, сняв с него «святительский сан и панагию» и одев в «черническое платье» (РИБ. 1875. Т. 2. С. 551-555). С 1640 г. И. жил в казанском Зилантовом в честь Успения Пресв. Богородицы мон-ре, где и скончался. Погребен в соборе Зилантова мон-ря на левой стороне (могила не сохр.).

Арх.: РГАДА. Ф. 389 (Литовская метрика). Кн. 209. Л. 290 об.- 293; Ф. 210 (Разрядный приказ). Кн. Денежного стола Разряда. № 81. Л. 19 об., 43, 91 об.- 92, 128-128 об., 203; Новгородский стол. Стб. 8. Л. 138-139; Белгородский стол. Стб. 29. Л. 1-7, 11-16 об., 87, 193 и слл.; Ф. 124 (Малороссийские дела), 1630 г. № 1. Л. 1-2; 1631 г. № 1. Л. 1-8; Ф. 52 (Греческие дела), 1626 г. № 6-7; 1628 г. № 12; Ф. 138 (Дела о Посольском приказе). Оп. 3. № 3. Л. 172.
Соч.: Флоря Б. Н., ред. Послание Иосифа Курцевича кн. Григорию Четвертинскому // Славяне и их соседи. М., 1991. Вып. 3. С. 141-151.
Ист.: Łukaszewicz J. Dzieje kościołów wyznania helweckiego na Litwie. Poznań, 1842. T. 1. S. 165; ААЭ. Т. 3. № 242. С. 369; № 249. С. 380, 381; Дворцовые разряды. СПб., 1850. Т. 1. Стб. 724, 963, 965, 968; Фёдоров А. Историческое собр. о богоспасаемом граде Суздале // ВОИДР. 1855. Кн. 22. Отд. мат-лы. С. 34, 43; Челобитная, поданная в 1630 г. царю Михаилу Федоровичу от суздальцев на архиепископа своего Иосифа Киянина в разграблении у них кожевен // ЧОИДР. 1863. Кн. 1. Смесь. С. 2-3; РИБ. 1875. Т. 2. С. 551-555; Justifikatia niewinności // АрхЮЗР. 1887. Ч. 1. Т. 7. № 197. С. 525-526; Опись архива Посольского приказа 1626 г. М., 1977. Ч. 1. С. 383; ПСРЛ. Т. 40. С. 157.
Лит.: Гавриил (Воскресенский), архим. Ист. описание казанского Успенского второкл. Зилантова мон-ря. Каз., 1840. С. 5; Баженов Н. Плавание к Зилантову мон-рю и Казанскому памятнику. М., 1846. С. 14; Борисов В. А. Описание г. Шуи. М., 1851. С. 56-58; Иоасаф (Гапонов), иером. Церковно-ист. описание суздальских достопамятностей. Чугуев, 1857. С. 31; Барсуков. Источники агиографии. Стб. 241-242; Титов А. А. Суздальская иерархия. М., 1892. С. 71-74; Миловский Н. М., свящ. Неканонизированные святые г. Шуя Владимирской губ. // ЧОИДР. 1893. Кн. 2. С. 45-46; Харлампович К. В. Иосиф (Курцевич), архиеп. Суздальский, бывший Владимирский и Брестский (1621-1647). Почаев, 1900 (отт. из: Волынские ЕВ. 1900. № 13-15); он же. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Каз., 1914. Т. 1. С. 32 и слл.; Грушевський М. С. Iсторiя Украïни-Руси. К.; Львiв, 1909. Т. 7 (по указ.); Мицько I. З. Острозька слов’яно-греко-латинська академiя. К., 1990. С. 97-98; Яковенко Н. М. Украïньска шляхта з кiнця XIV до сер. XVII ст.: Волинь i Центральна Украïна. К., 1992. С. 281; Макарий. История РЦ. Кн. 6 (по указ.).
А. В. Маштафаров, Б. Н. Флоря

Жена: ВАРВАРА МИХАЙЛІВНА ЗАГОРОВСЬКА

37/30. КОСТЯНТИН ДМИТРОВИЧ КУРЦЕВИЧ-БУЛИГА († після 1598)

О kniaziu Konstantym Dymitrowicztl, więcej nie słychać, niezawodnie umarł młodo.

38/30. ЄВА ДМИТРІВНА КУРЦЕВИЧ-БУЛИГА († після 1624)

Ewa Kurcewiczuwna Bułyżanka, miała dwóch mężów: pierwszy kniaź Aleksander Fedorowicz Masalski, po którym występuje 1617 r.jako wdowa, drugi Mikołaj Abramowicz (późniejszy wojewoda Trocki), który z jej posagu kwitował 1624 r.

Чоловік 1). кн. ОЛЕКСАНДР ФЕДОРОВИЧ МОСАЛЬСЬКИЙ;

Чоловік 2). МИКОЛА АБРАМОВИЧ

39/34. ПАВЛО КОСТЯНТИНОВИЧ КУРЦЕВИЧ († 1629) < князі КУРЦЕВИЧІ

Князь Павло Курцевич згаданий в 1621 р. Петром Могилою як католик; ⁹⁶ це чудо повторене і в «Тератургимі», ⁹⁷ з помилковою (здається) датою 1611 р. і обережнішим виразом – що Павло тримався іншої віри, ніж свята апостольська східна церква. Згаданий він і 1629 р. ⁹⁸

Многие чудеса неразрывно связаны с подвижниками обители. Так, в труде иеромонаха Афанасия Кальнофойского, изданном в 1638 году под названием «Тератургима», рассказано о 64 чудесах, бывших от мощей. Например: «Лета 1621 князь Павел Курцевич такой больной на глаза, что не только ничего не видел, но от тяжелой болезни еле ходить с поддержкой мог, пришел в Печерский монастырь… Увидела братия святой обители, как он страдает, пожалела его и сказала ему: «Господин Курцевич, эта святая Лавра является чудотворной, и многие из тех, кто с верой приходили сюда, молитвами преподобных отцов наших Антония и Феодосия получали исцеление. И ты тоже (хотя и не православной нашей, а латинской веры) попроси иерея, чтобы на утро отслужил в пещере преподобного Антония службу. Ты, послушав святую Литургию, от креста святого Марка пещерного, что на раке с мощами его лежит, водой святой глаза с верой промыв, исцеление по молитвам святого (а многих силою Христовою исцеляет), надеемся, получишь». Тот все исполнил, приложился к святым мощам и ушел. «И немедленно в то же время прекратилась его болезнь… И так с тех пор зрение вернулось к нему и он уздоровился».

генерация от Гедимина

40/35. АНДРІЙ АНДРІЙОВИЧ КУРЦЕВИЧ-БУРЕМЛЬСЬКИЙ († 1610)

41/36. ВАРВАРА ІВАНІВНА КУРЦЕВИЧ-БУЛИГА (ok. 1620-po 1647)

c. Pawła i 1ż. Zofii Szaszkiewicz; razem z siostrą, a w towarzystwie kuzyna (Boniecki nazywa go omyłkowo stryjem) i opiekuna Samuela, pozwane zostały w 1636 przez kapitułę włodzimierską o 2,000 florenów, pożyczone ich ojcu na Nowosiółki; m. (ok. 1646) Jan Kaszowski h. Janina (ok. 1610-po 1647).

Jan z Wysokiego i małżonka jego Barbara Koriatoimcz&ama Kurcewiczówna Kaszowscy, oskarżeni 1644 r. przez Bonczalską o naruszenie kontraktu.

~ ЯН КАШОВСЬКИЙ

42/36. ТЕОФІЛА ІВАНІВНА КУРЦЕВИЧ-БУЛИГА (1625)

~ ВАЦЛАВ БОГОВИТИН

43/36. САМІЙЛО ІВАНОВИЧ КОРЯТОВИЧ-КУРЦЕВИЧ (1628, 1649)

Dzieci Івана używali na zasadzie mylnej legendy o swojem pochodzeniu, przydomku «Koriatowicz»; było ich troje, wymienionych 1640-1643: Barbara z kniaziów Koryatowiczów Kurcewiczówna, żona Jana z Wysokiego Kaszowskiego, Teofila za Wacławem z Kozirad Bohowitynomi.

(ok. 1610-po 1649), s. Jana (Janusza) i Barbary Zahorowskiej, pisał się Koriatowiczem Kurcewiczem Bułyhą, stosując się do mylnej tradycji o pochodzeniu od ks. Koriata Gedyminowicza; w 1628 razem z ks. Pawłem Fedorowiczem i ks. Aleksandrem Lwowiczem, procesował Podhorodeńskich o granice Turyczan; w 1636 jest opiekunem swych kuzynek, Teofili i Barbary, córek ks. Pawła; w latach 1634-1640 procesuje Hulewiczów o Obzyr, a w 1647 pozwany o tenże Obzyr przez Jana Kaszowskiego, męża Barbary; w 1643 wspólopiekun Witoniskich; ż. Anna z Kozierad Bohowityn (ur. ok. 1620); dzieci: Aleksander, Franciszek, Krystyna, Maria ⁹⁹.

Kniaź Samuel Koriatowicz Kurcewicz Bułyha, syn Jana Dymitrowicza, żonaty z Anna Bohowitynówna, miał dzieci: Aleksandra, Franciszka, Krystynę i Maryę. Jako Samuel Kurcewicz występuje 1649 r.

~ АННА БОГОВИТИНА

44/36. МАКСИМ ІВАНОВИЧ КУРЦЕВИЧ-БУЛИГА († 1687)

Полковник уманський (1664 р.), наказний гетьман.

В описании села Геевичей говорит, что часть Геевичей перешла в собственность внука старосты белоцерковского Дмитрия Васильевича Курцевича — полковника уманского, Максима Булыги в 1687 году. В этой связи я нашёл интересный документ:
XLII. Жалоба вдовы наказного козацкого гетмана, Максимилиана Булыги, Елены, на козацкого полковника, Криштофа Лончинского, о том, что он, узнав о смерти ее мужа, напал с своим полком на его села, ограбил крестьян, а ткже имущество Булыги и жену его истязал. Факты эти подтверждаются свидетельством возного. 1687 Июня 10 ¹⁰⁰

генерация от Гедимина

КН. АЛЕКСАНДР САМУИЛ САМУИЛОВИЧ

Aleksander (syn Samuela) ożeniony z Zofią Gostkowska, jest bezpośrednim protoplastę wszystkich dziś żyjących kniaziów
Koriatowiczów-Kurcewiczów.

Дружина: ZOFIĄ GOSTKOWSKA ?

Дружина: АЛЕКСАНДРА СЕМАШКО

ФРАНЦИСК САМУИЛ

КРИСТИНА САМУИЛОВНА

МАРИЯ САМУИЛОВНА

генерация от Гедимина

АНТОНИЙ АЛЕКСАНДРОВИЧ

ЯЦЕК АЛЕКСАНДРОВИЧ

ВОЙЦЕХ АЛЕКСАНДРОВИЧ

СТЕПАН АЛЕКСАНДРОВИЧ

КАСПАР АЛЕКСАНДРОВИЧ

МИХАИЛ АЛЕКСАНДРОВИЧ

генерация от Гедимина

АНТОНИЙ ЯЦЕКОВИЧ

ФРАНЦИСК ЯЦКОВИЧ

ИВАН ЯЦЕКОВИЧ

ОСИП ЯЦКОВИЧ

ФАБИАН ЯЦКОВИЧ

АДАМ КАСПАРОВИЧ

генерация от Гедимина

МИХАИЛ ВИНЦЕНТИЙ АНТОНОВИЧ
ШИМОН ФРАНТИШЕКОВИЧ

АВГУСТИН ЯН ЮЗЕФОВИЧ

Дружина: ТЕКЛА ЯВОРСЬКА (†16.11.1841) (2° Коровицький)

КАЗИМИР АДАМОВИЧ

АДАМ АДАМОВИЧ

АНТОН АДАМОВИЧ

генерация от Гедимина

ИОАХИМ МИХАЙЛОВИЧ (*1807)

ФЕЛИКС МИХАЙЛОВИЧ (*1810)

ГЖЕГОЖ МИХАЙЛОВИЧ (*1814)

АНДЖЕЙ ЛЕОНАРД ШИМОНОВИЧ

князь АНТОН СЕМЕНОВИЧ КОРИАТОВИЧ-КУРЦЕВИЧ

Сельцо Лобаново в приходе погоста Спас-Беседа известно с XVII века. В старину оно принадлежало состоятельным судогодским помещикам Хоненевым (их потомком по женской линии был известный лесопромышленник Храповицкий, построивший замок под Судогдой) и Языковым.

В начале 1820-х гг. в Лобаново поселился отставной майор и кавалер Шлиссельбургского пехотного полка князь Антон Семенович Кориатович-Курцевич, герой Отечественной войны 1812 года, награжденный орденом св. Владимира IV степени и медалями. После разгрома Наполеона он некоторое время оставался на службе в армии, и именно тогда Шлиссельбургский пехотный полк некоторое время находился на постое во Владимирской губернии.

В это время бравый майор, да еще с княжеским титулом, познакомился с девицей Марией Языковой, дочерью состоятельного судогодского помещика Никиты Андреевича Языкова, принадлежавшего к местному бомонду. Брат Марии Языковой Степан Языков занимал пост судогодского уездного предводителя дворянства, а ее дядя Василий Андреевич Языков ранее был владимирским уездным предводителем дворянства.

Майор князь Кориатович-Курцевич женился на девице Языковой, вышел в отставку и, получив в приданое усадьбу в Лобаново, поселился там вместе с супругой. Позже князь некоторое время служил городничим в городе Богородске Московской губернии (нынешнем Ногинске), но потом вновь вернулся в Лобаново.

7 июня 1828 г — депутат Владимирского повета, кавалер, подписал Грамоту Волынского губернского дворянского собрания ¹⁰¹.

Жена: МАРИЯ НИКИТИЧНА ЯЗЫКОВА

Дети: От брака с Марией Никитичной Языковой Антон Семенович Кориатович-Курцевич имел сына Петра — последнего потомка этого старинного княжеского рода.

ЭРАЗМ АВГУСТИНОВИЧ

АННА АВГУСТИНОВНА

ВЛАДИСЛАВ АДАМ АНТОНОВИЧ

генерация от Гедимина

АЛЕКСАНДР АНДРЕЕВИЧ

КАРОЛЬ ИППОЛИТ АНДРЕЕВИЧ *1817

ПЕТР АНТОНОВИЧ (* 1823, † 22.02.1891)

генерал-майор (с04.04.1865), дворянином Владимирской губернии.

По примеру отца он поступил на военную службу. Офицер с 1841. Служил по армейской пехоте. Полковник с 1857, генерал-майоре 1865.1872 — апр. 1884 в запасных войсках.

Жена: МАРИЯ ГРИГОРЬЕВНА ДЕМОРТЬЕ, дочь генерала Григория Ивановича Демортье, владевшего мызой на острове Голодай в пределах Санкт-Петербурга, на котором в 1826 году казнили декабристов.

КОНСТАНТИН МИХАИЛ ЭРАЗМОВИЧ

ЮЛИЙ-ВАЛЕРІАН ЭРАЗМОВИЧ (*1825, † 1900 февраля 20,† Пятигорск)

75 л. Отставной капитан. ¹⁰²

генерация от Гедимина

ФРАНТИШЕК АНТОНОВИЧ

ВЕРА ПЕТРОВНА

Муж: ПАВЕЛ ВИКТОРОВИЧ ДЕЛАРОВ

МАРИЯ ПЕТРОВНА КОРИЯТОВИЧ-КУРЦЕВИЧ (†1.VI 1902) (Новодѣвичій монастырь).

наследница имения в Лобаново княжна Мария Кориатович-Курцевич выросла особой экзальтированной, любящей театр и все, что с ним связано. Она достаточно долго не выходила замуж, пока не влюбилась в уже известного певца столичной Мариинки Федора Петровича Комиссаржевского, первого исполнителя ведущих партий в операх Мусоргского, Даргомыжского, Чайковского и Рубинштейна. Влечение оказалось взаимным, несмотря на то, что Комиссаржевский был на 20 лет старше княжны. В 1882 году Мария Петровна последовала за своим кумиром в Италию, куда тот отправился на гастроли. 21 мая 1882 года в православном храме российской дипмиссии во Флоренции Комиссаржевский и княжна Кориатович-Курцевич обвенчались. ¹⁰³: «Жених. Русский подданный из Дворян, Артист-Художник Его Величества Короля Эллинов Федор Петрович Коммисаржевский, Православного вероисповедания, разведенный, с правом вступить в новый брак, жена первобрачная. Возраст жениха 48 лет. Невеста. Дочь Генерал-Майора и Князя Петра Антоновича Курьятовича-Курцевича, Мария Курьятович-Курцевич, первым браком, Православного вероисповедания. 28 лет. Поручителями были по жениху: Штабс-Ротмистр Григорий Григорьевич Кушниров и Василий Николаевич Соколов; и по невесте: Итальянский подданный Чезаре Кизи (Cesare Chiese) и Александр Павлович Тимковский.»

Жениху исполнилось 48, и он находился в разводе после первого брака, невесте — 28. От первой жены Марии Шульгиной Федор Петрович к тому времени имел трех дочерей, старшей из которых была Вера, позже получившая всемирную известность в качестве выдающейся театральной актрисы.

Пикантность брака Комиссаржевского и княжны была в том, что в день венчания невеста была, что называется, на сносях. Спустя два дня после этого она родила их первенца. Отец княжны генерал Петр Антонович Кориатович-Курцевич свадьбу дочери не одобрил.
в 1882 году, княжна Мария Петровна Кориатович-Курцевич отправилась в солнечную столицу бывшего великого герцогства Тосканского легендарную Флоренцию. Там в православной церкви российской дипломатической миссии она сочеталась браком с Федором Петровичем Комиссаржевским — солистом-тенором Императорского Мариинского театра, талантливым учеником итальянского певца, композитора и музыкального педагога Пьетро Репетто. В заграничном турне он именовался «артистом-художником Его Величества Короля Эллинов» Георга I.

Брак Федора Комиссаржевского и княжны Марии Кориатович-Курцевич продержался всего лишь шесть лет. Слишком разные по возрасту и темпераменту оказались эти люди. В 1888 году они оформили развод и больше в семейные союзы уже не вступали. Мария Комиссаржевская ушла из жизни 1 июня 1902 года в 48-летнем возрасте в Москве.

Федор Петрович Комиссаржевский

Komissarzhevskie6-768×887

Komissarzhevskie5

Федор Федорович Комиссаржевский

Федор Комиссаржевский умер 1 марта 1905 года в Сан-Ремо в Италии. Итогом шестилетнего супружества стало появление на свет двоих сыновей Федора и Николая Комиссаржевских — внуков владельца Лобаново.

Муж: 21.05.1882, ФЕДОР ПЕТРОВИЧ КОМИССАРЖЕВСКИЙ

Персоны без места

FRANCISZEK ALEKSANDR KORIATOWICZ-KURCEWICZ syn ALEKSANDERA († 1904, Kazachstan-Turkiestan)

Скрипторий

№ 1

Около 14 сентября 1634 г.— Указная грамота царя Михаила Федоровича к архиепископу Иосифу (Курцевичу) о извержении его из сана и ссылке в Соловецкий монастырь.

(Л. 1) […] ^а во к тебе…^б [от]ца нашего великого ^в [государя Святейшего П]атриарха Филарета Никитича Московского и всеа Русии было жалованье и милость, как еси к нам приехал из Литвы, а сказался епископом Володимерским и грамоту ставленую на свое епископство привез Святейшаго Феофана, Патриарха Иерусалимского, а сказал, что ты приехал к нам из Литвы от гоненья латынского, желая быти в нашем государстве совершенным християнином. И мы тебя пожаловали, приняли милостивно и о гоненье твоем поскорбели, и пожаловав тебя многим нашим жалованьем деньгами и платьем, а для тебя и всех тех людей, которые с тобою приехали, пожаловали нашим жалованьем и учинили тебя архиепископом Суздальским и Торуским, а то архиепископство в нашем государстве по степени другое место. И ты наше государское и отца нашего великого государя жалованье, ноипаче же священная церковная предания, презрел и почал жити слабое и невоздержанное житие и о Церкве Божии и о священней пастве, елико достоит епископом, радети не учал. А после того приехали из Литвы литвин Ондрюша Бермацкой з женою, и ты нам об нем бил челом, а сказал, что Ондрюша (Л. 2) Берматцкой тебе зять, а жена ево тебе сестра. И мы для тебя и Ондрюшу Берматцкого, и жену ево пожаловали многим нашим жалованьем: деньгами и платьем и поместьем устроили. И ты сан своего епископства разтленным своим житьем и невоздержаньем презрел и священная апостольская правила и святых отец предания ни во что обратил: с тою Ондрюшкиною женою Берматцкого учал жить в одних хоромех по мирскому обычью, и пить, и есть, и тешитца с нею учал беззазорно, кабы забыв праведного суда Божия. И про твое неистовство извещали к нам и отцу нашему великому государю на тебя человек твой Федько Завальской, что ты называл его Феском. А после того из$

а Начало текста утрачено. Верхняя левая часть столбца оборвана. Утрачено около 15 букв.
б Утрачено около 15 букв.
в Далее утрачено около 15 букв. Восстановлено по смыслу.

Черновик

В 1620 г. на Украину приехал Иерусалимский патриарх Феофан IV и поставил для православных митрополита и епископов. 7 янв. 1621 г. в Трехтемировском монастыре в присутствии полковника П. К. Сагайдачного и большого числа казаков патриарх хиротонисал И. во епископа Владимирского и Брестского и назначил «прототронием» Киевской митрополии. По свидетельству современника-униата, на хиротонии И. особенно настаивали казаки. Когда кор. Сигизмунд III Ваза, узнав о восстановлении правосл. иерархии, разослал местным властям универсалы с требованием арестовать новопоставленных епископов, среди этих документов был универсал от 15 марта 1621 г. об аресте И. Вместе с митр. Иовом (Борецким) И. участвовал в казацкой раде, собравшейся в Сухой Дубраве 15 июня 1621 г., где иерархи призвали войско Запорожское встать на защиту Православия. На раде в ходе переговоров с королевским посланником была достигнута договоренность, что иерархи одобрят выступления войска Запорожского против турок, а войско Запорожское и правосл. духовенство получат возможность обратиться к властям Речи Посполитой со своими требованиями. Отправленное в Варшаву посольство возглавили Сагайдачный и И. Прибыв в Варшаву 20 июня, послы вручили королю «Протестацию» против действий власти и обоснование законности поставления правосл. иерархов. Нуждаясь в поддержке войска Запорожского накануне тяжелой войны с Османской империей, Сигизмунд III любезно принял послов. И. вспоминал, что король «клялся Богом живым, что было веры не нарушать» (Флоря. 1991. С. 147), но позднее он убедился в том, что эти обещания не выполняются.

[ngg src=»galleries» ids=»1″ display=»basic_thumbnail» thumbnail_crop=»0″]Нотатки

Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895; Харлампович К.В. Иосиф Курцевич. Почаев, 1900; Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). К., 1993; Герасименко В. Родовід князів Курцевичів. В кн.: Генеалогічні записки Українського геральдичного товариства. Біла Церква, 2000; Його ж. Доповнення до родоводу князів Курцевичів. Там само, 2001; Центральний державний історичний архів України в Києві, ф. 25, 26.[↩]
Списки дворян Волынской губернии. Житомир, 1906.[↩]
Списки дворян Волынской губернии. Житомир, 1906., табл.5[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewskoruscy do konca czternastego wieku.- Warszawa, 1895.- C.13-14.[↩]
Яковенко Н. Українська шляхта з кінця ХІV до середини ХVІІ ст. (Волинь і Центральна Україна).- К., 1993.- С.280-281.[↩]
Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок XVІ ст.): Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження.- Львів, 2000.- С.345.[↩]
Fundacja Ksi№ї№t Czartoryskich przy Muzeum Narodowym w Krakowie, Biblioteka Ksi№ї№t Czartoryskich w Krakowie, Perg.588; Perg.729; Perg.878; Perg.1168; Archiwum Paсstwowe w Krakowie, Archiwum Ksi№ї№t Sanguszkуw w Sіawucie, Teka VI, Plik 62; Teka VІI, Plik 84; Teka VIІІ, Plik 8; Plik 9; Teka IХ, Plik 27; Teka ХІІ, Plik 64; Teka ХІІI, Plik 25; Plik 27; Muzeum Narodowe w Krakowie, Rkps, Tom 4, st.3; Центральний державний історичний архів України у місті Києві, ф.221, оп.1, спр.7, арк.4; ф.223, оп.1, спр.5, арк.3; Archiwum Gіьwne Akt Dawnych w Warszawie, Perg.479.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy.- C.172, 413; Яковенко Н. Українська шляхта.- С.282-283; Войтович Л. Князівські династії Східної Європи.- С.300-301, 303.p[↩]
Львівський національний університет ім. І.Франка, Збірка Павліковських, n.296; APK, Archiwum Aktуw Dawnych Miasta Krakowa, Luџ.90 (Sygn.51); Perg.61; Погорілець О., Саввов Р. Монета подільського князя Констянтина // Нумизматика и сфрагистика. — Киев, 2004.- №3.- С.2429; Погорілець О., Саввов Р. Карбування монети на Поділлі в другій половині XIV ст. // Грошовий обіг і банківська справа в Україні: минуле та сучасність.- Львів, 2005.- С.145-153.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy.- C.15.[↩]
РГИА, ф.1343, оп.15, дд.394, 395; «Гербовед» (изд. РГК), № 16 (04’1997[↩]
Długosz J. Dziejów polskich ksiąg dwanaście… — T. 4. — S. 420[↩]
LM. — Kn. Nr. 22. — Р. 68; Вільно, 8. 01. 1452, «князю Михайлу Костеньтинович#»[↩]
ibid. — Kn. Nr. 3. — Р. 57; Вільно, 10. 01. 1452; «князю Михаилу Курцевичу»[↩]
ANKr, ASang., rkps 88, s. 25 (згадка про лист Яґайла 1433 р. в архіві Острозьких[↩]
Акты ЮЗР. — Т. 2. — С. 105 (1443, Ольшаницькый; уточн. дати див.: Halecki О.Ostatnie lata Świdrygiełły… — S. 291); AGZ. — T. 2. — S. 124; t. 12. — S. 166, 168, 170, 171, 172, 181; t. 14. — S. 36, 45, 73, 84, 95, 96, 105, 108, 109, 111, 112, 115, 116, 117, 119, 122, 127, 128, 158, 160, 162, 169, 189, 190, 191, 192, 276, 286 (1441-1449; Olschanski, Olschansky, Olschanszky, Olschensky, Olshansky, Olszanczy, Olszansky); t. 12.- S. 81, 94, 181; t. 14. — S. 4, 28, 37, 46, 54, 58, 61, 68, 72, 73, 74, 112, 162, 192 (1440- 1448; de Olschancza, de Olschanicza, de Olschanicze, de Olschanycze, de Olschenyecz, de Olschanye, de Oschani); t. 12. — S. 59 (1438, Olschansky et Bybelsky), 107 (1443, deBynisko); Halecki O. Ostatnie lata Świdrygiełły… — S. 46, przyp. 5 (Pinski de Olesnicze,1442); AGZ. — T. 14. — S. 287 (1443; Pynsky), 286, 318 (1443, 1451; de Pynsko). Селу Ольшаниця відповідає, мабуть, село Велика Вільшаниця в районі міста Золочів на Львівщині, а селу Бинісько — Бонишин або колишнє село Бенів (тепер Золочівка[↩]
Див. згадки з титулом старости: Розов В. Українські грамоти… — Т. 1. — С. 152 (15.05. 1446, Луцьк); LM .-Kn. Nr. 2 5 .-Р . 292 (у межах 25-31.12.1451,Луцьк).[↩]
Розов В. Українські грамоти… -Т . 1. -С . 152 (1446), 156 (1451); WolffJ. Kniaziowie litewsko-ruscy… — S. 14, przyp. 7 (1451); AS. — T. 1. — S. 47 (1451).[↩]
A3P. — T. 1. — C. 112 (без дати, «князь Михайло Костянтиновичъ Пиньскій»),[↩]
LM. — Kn. Nr. 22. — P. 68 (8. 01. 1452, Вільно).[↩]
AGZ. — Т. 14. — S. 319-321 (1451, de Czemyerzynyec). Поселенню Чемеринець нині відповідає село Чемеринці Перемишлянського району Львівської області.[↩]
AGZ. — Т. 12. — S. 287 (1464, «de Lipovyecz»), 296 (1464, «de Buremle alias de Lipowcze»); t. 14. — S. 482 (1456, «de Lypowyecz»); Bona regalia onerata… — S. 16 (1469, «de Olchowicze»).[↩][↩]
AGZ. — T. 12. — S. 296 (4. 06. 1464, «illustres duces Phedor et Vaschily fratres germani indivisi de Buremle alias de Lipowcze»).[↩]
Bona regalia onerata… — S. 16 (1469, «ducis Fedor et Wassily de Olchowicze»).[↩]
LM. — Kn. Nr. 4. — Р. 81 (1488, Василь Михайлович); kn. Nr. 8. — Р. 403 (1508, Іван Васильович); AS. — Т. 3. — S. 42, 69, 103 (1507, 1509, 1513, той самий); Перапис войска Вялікага княства Літоускага… — С. 151 (1528, удова того самого); J1M. — Кн. 561. —
С. 100,105,106,120,142,155 (1545, Василь, Богдан і Михайло Івановичі).[↩]
Битва під Сокалем (1519). Інтернет – ресурс // http://uk.wikipedia.org/wiki; Ярушевич А. Ревнитель православія, князь Константинъ Ивановичъ Острожскій (1461-1530) и православная литовская Русь въ его время. – Смоленск, 1896. – 249 c, с. 150; Kolankowski L. Obrona Rusi za Jadiellonów na przełomie XV i XVI wieku // Z księgi Pamiętkowej ku czci Bolesława Orzechowicza. – Lwow, 1916. – S. 466-480., с. 447-448; Гваньїні О. Хроніка європейської Сарматії / Упорядкував та переклав з польської о. Ю. Мицик. – К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 1006 с, с. 371.[↩]
Kolankowski L. Roty Koronne na Rusi i Podolu 1492-1572 // Ziemia Czerwińska. – Lwów, 1935. – Rocz. 1. – S. 141-174, с. 148-149; Лётописный сборникъ, именуемый патрёаршею или никоновскою лётописью // Полное собраніе русскихъ летописей изданное по высочайшему повелёнію императорскою археографическою коммиссіею. – Т. 13 (первая половина). – Санки-Петербургъ, 1904. – 302 с., с. 33-34.[↩]
Опись акт. кн. Киев. центр. архива, ?2035, с. 31, п 1.[↩]
Любавский M. К. Областное деление и местное самоуправление Литовско-русского государства ко времени издания і Литовского статута. — М. 1892. — С. 870-871.[↩]
Опись акт. кн. Киев. центр. архива 2036, с. 13, 30, п. 20, 2.[↩]
AGAD, pergamin nr 7659 (1548, Василь Іванович Курцевича-Туричанський).[↩]
1546 р. село мало назву Туричин і належало Курцевичам (АСД. — Т. 1. — С. 85).[↩]
Архив ЮЗР. — Ч. 8, т. 4. — С. 342 (1544, Василь Курцевич-Булига); Ревизия пущ…- С. 96 (1559, удова Василя Курцевича-Булиги).[↩]
Памятник. Т.4, від. 2 с. 90.[↩]
«Памятники…», т. IV, 2, с. 19 – 22.[↩]
Wolff J. Kniaziowe litewsko-ruscy… – S. 198; Яковенко Н. Українська шляхта… – С. 280.[↩]
ЦДІАК України, ф. 25, оп. 1, спр. 15, арк. 21-23; АЮЗР. – Ч. VIII. – Т. IV. – С. 442-447.[↩][↩][↩]
ЦДІАК України, ф. 25, on. 1, кн. 4, арк. 151 зв. (1564).[↩]
Я. Гарабурда і Л. Дривинський були двоюрідними братами по своїх матерях: Тетяна Олександрівна Кгетолтовна, мати Л. Дривинського, була рідною сестрою Михайлової Гарабурдиної Доменітри Олександрівни Кгетолтовни (Центральний державний історичний архів України в Києві (далі — ЦДІА України в Києві), ф. 25 (Луцький ґродський суд), on. 1, спр. 12, арк. 16—18.[↩]
Там само.— Спр. 40, арк. 154 зв.—155 зв.[↩]
Там сам о.— Арк. 178— 179. Утім, немає жодної певності, що в основу свідчень 3. Сташевського була покладена скарга самого постраждалого, оскільки возний у таких випадках рідко бував випадковою особою. Зазвичай, він був або слугою зацікавленої особи, або пов’язаний з нею в інший спосіб, а свідчення, що він подавав у письмовому вигляді до ґроду, готувала сторона, яка його запрошувала.[↩]
Там само.— Арк. 167— 168.[↩]
Там само.— Арк. 172— 173.[↩]
Там само.— Арк. 188 зв.—189.[↩]
Про вручення позовів, якими сторони позивалися навзаєм, а також виклик свідків матір’ю померлого до суду для слухання шкрутинії див.: Там само.— Арк. 222 зв.—223 (25 січня), 235 зв.—236 (6 лютого), 358 зв.—359 (22 березня); спр. 42, арк. 53 зв.—54 зв., 64—66.[↩]
ЦДІА України в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 42, арк. 53 зв.—54 зв. Скаргу було повторено 15 червня (Там сам о.— Арк. 71—71 зв., 74—75). Визнання возного про оглядання господи Я. Гарабурди, вчинених шкод і поранення слуг та брата див.: Там само.— Арк. 73 зв.—80 зв. (16 червня); аналогічну скаргу також: Т ам само.— Арк. 107 зв.— 108 (21 червня).[↩]
Там сам о.— Арк. 62—63.[↩]
Там сам о.— Спр. 40, арк. 176— 176 зв.[↩]
Ф. Круневич був коморником князя Костянтина Острозького, слугою зі спеціальних доручень (Тесленко І. Клієнтела князя Василя-Костянтина Острозького // Острозька академія XVI—XVII ст./ 2-е видання, виправлене і доповнене.— Острог, 2010.— С. 148).[↩]
Статути Великого князівства Литовського у 3-х т. / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова.— Одеса, 2003.— Т. II: Статут Великого князівства Литовського 1566 року.— С. 134— 135 [розділ VI, артикул 4].[↩]
ЦДІА України в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 41, арк. 34—37 зв. Ще раз тестамент був вписаний 23 березня: Там само.— Арк. 76 зв.—79 зв. Зберігся й оригінал тестаменту, див.: Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника, від. рукописів, ф. 5 (Оссолінські), спр. 4047/11, арк. 86—87.[↩]
Старченко Н. Шлюбна стратегія вдів і кілька проблем навколо неї (шляхетська Волинь кінця XVI ст.). Вдовиний „марципан, або Що отримувала жінка по смерті чоловіка // Київська старовина.— К, 2000.— № 6.— С. 58—74; ї їж. Шлюбна стратегія вдів і кілька проблем навколо неї (шляхетська Волинь кінця XVI ст.). „Каждая вдова єст собє панєю, и ничиих владзі не подлєгла44 або Правова дієздатність вдови // Київська старовина.—2001.— № 1.— С. 42—62.[↩]
ЦДІА України у Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 179 зв.—180 зв. Аналогічна інформація міститься в скарзі братів Хрінницьких на невістку та її брата Яроша Лаща, які їх до Буремля не допустили, незважаючи на умови тестаменту (Там само.— Арк. 196 зв.— 197 зв.; 11 січня).[↩]
ЦДІА України в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 202 зв.—203, 203—204 зв.[↩]
Там само.— Арк. 258 зв.—259.[↩]
Там само.— Арк. 443—443 зв.[↩]
Там само.— Арк. 330.[↩]
Статути Великого князівства Литовського…— Т. II.— С. 129 [розділ V, артикул 10].[↩]
Віно — запис на третині нерухомості чоловіка суми, що дорівнювала величині внесеного дружиною посагу, зазвичай подвоєної. З цією частиною без письмової згоди дружини чоловік не мав здійснювати жодних трансакцій; вона слугувала гарантією для дружини в різних життєвих колізіях (Старченко Н. Майнові взаємозобов’язання шляхетського подружжя на Волині в XVI столітті // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів.— К, 1997.— Т. 2.— С. 49—65).[↩]
Статути Великого князівства Литовського…— Т. II.— С. 127 [розділ V, артикул 5].[↩]
ЦДІА України в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 40, арк. 367—367 зв.[↩][↩]
Там само.— Арк. 442 зв.—!443 (10 квітня).[↩]
Там само.— Арк. 397 зв.—398 зв.[↩]
Там само.— Арк. 397—397 зв.[↩]
Там само.— Арк. 490 зв.—491 зв.[↩]
Там само.— Арк. 573 зв.—574 (27 травня).[↩]
ЦДІА України в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 41, арк. 119 зв.—121 зв., 129 зв.— 131.[↩]
Там само.— Спр. 42, арк. 57—58.[↩]
Статути Великого князівства Литовського…— Т. II.— С. 133— 134 [розділ VI, артикул 31.[↩]
ЦДІА України в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 41, арк. 81 зв.—83.[↩]
Там само.— Арк. 64—66.[↩]
Там само.— Арк. 57—58.[↩]
Там само.— Спр. 21, арк. 506—508 (1580 р.).[↩]
У джерелах подаються різні варіанти написання цього прізвища — Чечешевський, Цечешевський тощо.[↩]
ЦДІА України в Києві, ф. 25, on. 1, спр. 41, арк. 455— 456 зв.[↩]
Там сам о.— Спр. 46, арк. 508 зв.—510.[↩]
Там само.— Спр. 45, арк. 264 зв.—265.[↩][↩]
На той час рота Л. Слятковського перебувала на „лежі“ в Луцьку, а рота К. Мишковського — у Володимирі.[↩]
ЦДІА України в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 45, арк. 490—492 зв.[↩]
Там само.— Арк. 490—491.[↩]
ЦДІА України в Києві, ф. 25, оп. 1, спр. 45, арк. 485—485 зв.[↩]
Там само.— Спр. 149, арк. 610 зв. (1626 р.).[↩]
Там само.— Ф. 28, оп. 1, спр. 13, арк. 467 зв.—468 зв.[↩]
Там само.— Спр. 45, арк. 866— 872.[↩]
Там само.— Спр. 46, арк. 508 зв.—510.[↩]
Там само.— Арк. 951 зв. (1594 р.).[↩]
Там само.— Спр. 47, арк. 76— 77 зв.[↩]
ЦДІА України в Києві, ф. 25, спр. 46, арк. 520—520 зв.[↩]
Там само.— Арк. 520 зв.—521 (1595 p.).[↩]
Там само.— Арк. 434— 434 зв. (1595 p.).[↩]
Там само.— Спр. 49, арк. 8 зв. (1596 p.).[↩]
Там само.— Ф. 26, on. 1, спр. 10, арк. 74 зв.—77.[↩]
Там само.— Арк. 78—79. Виявити цей запис не вдалося.[↩]
Архив ЮЗР, Часть 6, Т. 1, стр. 263-270[↩]
Флоря. 1991. С. 147[↩]
Записки святителя Петра Могили / І. В. Жиленко. – К.: 2011 р., с. 446.[↩]
Kalnofoyski A. Teraturgima. – Z drukarni Kiiowo-Pieczarskiey, 1638, s. 153, чудо 20.[↩]
Вольф, 200.[↩]
Źródła: Bon. t.13/201-205; Bork. Rocz. t.2/17; Kos. t.2/240-243.[↩]
Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich › Tom XV cz.1 › strona 555 http://dir.icm.edu.pl/pl/Slown…V_cz.1/555[↩]
РГИА ф 1343 оп 27 д 3895 л 98 об.[↩]
Чернопятов В.И. Некрополь неск-х мест Кавказа. М.,1913[↩]
ЦГИА СПб. Ф. 19, оп. 123, д. 38, церковь при Императорском Российском посольстве во Флоренции.[↩]