Кориатовичи – Генеограф

Загальні відомості про рід

Геральдика

Емблема монет Подільського князівства — зображення вершника. Вершник у ні-мбі, в іншому випадку (на монеті НМІУ) у шоломі, кроком їде по геральдичному праворуч. Витягнутою рукою він тримає спрямованого вниз списа, яким пробиває шию (голову) стилі-зованого «змія», що лежить на спині під ногами коня. Це класичний сюжет — «Святий Юрій змієборець». Показово, що зображення св. Юрія змієборця розміщено на стороні монети з ім’ям монетного сеньйора, що повинне вказувати на приналежність емблеми Костянтину. До останнього часу становище з емблемами Коріатовичів виглядало суперечливим. Звісток про князівський знак їхнього батька Коріата — Михайла не збереглося, хоча не видно причин, по яким би Коріат міг застосовувати емблему, що відрізнялася від родових емблем інших Гедиміновичів. Збереглися зображення печатки Олександра Коріатовича. На ній зображений стилістично однотипний з монетою св. Юрій змієборець, що також рухається праворуч.8 Зображення на печатках самого Костянтина і його братів — Федора і Василя Коріатовичів, ві-домі тільки по суперечливих описах, складених у польських королівських архівах в XVІ-XVІІІ ст.. Так, на печатках, привішених до спільної грамоти Костянтина і Федора від 1388 р., архіваріус побачив однакові зображення вершників, що він визнав литовським гербом «Погоня».9 У той же час на печатках грамот від 1403 р. того ж Федора і Василя спостерігач зафіксував зображення св. Юрія, — «… sіgіllum cum іmagіne D. Georgіі».10 Хоча раніше вже висловлювалася думка, що емблема зі св. Юрієм змієборцем була загальною родовою емб-лемою братів Коріатовичів, вона зазнавала критики.11 Знахідка монети Костянтина дозволяє відкинути всі сумніви і визнати зображення св. Юрія змієборця по-перше — князівським знаком Костянтина і, по-друге — загальною емблемою братів Коріатовичів.

Кориатовичи — Св. Юрій змієборець на: монетах Костянтина 1, 2, 3; печатці Олександра 4, 5. 4 — мал. печатки з книги А. Б. Лакієра «Російська геральдика»; 5 — хромолітографія воскової печатки з грамоти від 1375 р. із книги П. Батюшкова «Поділля».

Коріатовичі відкинули «Погоню», або «Колюмны», що на той час уже значною мірою стали державними символами ВКЛ, і обрали для свого князівст-ва нову емблему — св. Юрія змієборця. Державний характер цієї емблеми Коріатовичі під-креслювали, вказуючи у своїх грамотах:»…і на потвержіньє завісили єсми печать нашого князства к сему листу». 12 Як державний символ св. Юрій змієборець був розміщений, від-повідно, і на монеті Подільського князівства Костянтином. У той же час св. Юрій змієборець був і родовою емблемою всіх братів Коріатовичів. Так, самий молодший з Коріатовичів — Василь, хоча і не був подільським князем, що випливає з відсутності в його титулі з грамоти від 1403 р згадки про Поділля, «Nos dux Vasіlіus Corіathovycz. Significamus tenore …»,13 але печатка при його грамоті, проте, мала зображення св. Юрія змієборця. Красномовним свід-ченням послідовного застосування Коріатовичами своєї нової загальної родової емблеми є той факт, що обидві подільські столиці — Смотрич і Кам’янець, надалі успадкували їхню ем-блему як герб.14 Такий же герб — св. Юрій змієборець, має й одна з давніх столиць Молдавії — Сучава. Відомо, що один зі старших Коріатовичів — Юрій став господарем Молдавії в 1374 р., хоча тут зв’язок між Коріатовичами і гербом цього міста менш очевидний. Нащадки Корі-атовичів, князі Збаразькі, Вишневецькі та ін., також успадкували емблему братів як родовий герб. У цьому зв’язку необхідно підкреслити, що протогерб Коріатовичів з зображенням св. Юрія був одним із самих ранніх у Східній Європі.

Грамота кн. Олександра Коріятовича 17.3.1375

Найбільше імовірно, що Коріатовичі запозичили емблему св.
Юрія змієборця через Олександра, що у 1366-1370 роках був володимирським князем. На той час емблема св. Юрія змієборця вже існувала у володимирському князівстві як князівський знак, а також, можливо, як територіальна або міська емблема .15 Але можливо, що св. Юрій змієборець у Коріатовичів з’явився ще раніше, наприклад, після успішної Синєводської битви 1362 р., коли Коріатовичі отримали Поділля і, відповідно, виникла потреба в новій емблемі. У цьому їм могли допомогти вищезгадані зв’язки з Угорщиною, де був розповсюджений культ св. Юрія. Відомо про заснування там на початку XIV ст. першого в Центральній Європі світського ордена св. Юрія.

Можливе також існування зв’язку між емблемою Коріатовичів і появою герба Московського князівства. Один із старших братів Коріатовичів — Дмитро, у 1356 р. оженився на дочці Вел. кн. Московського Івана Красного, сестрі Дмитра Донського.

Відкриття монети подільського князя Костянтина Коріатовича дозволило встановити, що зображення св. Юрія змієборця було емблемою Подільського князівства та одночасно про-тогербом братів Коріатовичів. Поява цієї державної емблеми в останній третині XІV ст., однієї з самих ранніх в Східній Європі, стала основою для поширення її в подальшому як геральдичного зображення на теренах України. Емблему братів Коріатовичів, десь на початку XV ст. вже як герб, використовували їхні нащадки та подільські міста — столиці Смотрич та Кам’янець. Автори також вважають, що подальше вивчення цього питання допоможе прояс-нити походження гербів багатьох відомих українських родів.

8. Батюшков П. Н. Подолия – СПБ, 1891. Вкладка.
9 Tegowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow, Biblioteka Genealogiczna, Т. 2,– Poznan, 1999. — S.182. 10 Halecki O. Koriatowicze a przodkowie Holszanskich і Czartoryskich. // Miesiecznik heraldyczny. — Warszawa, 1939. – R. 18. № 6. — S. 88.
11 Мицько І. Chercez la femme, або генеалогічний аспект історії Подільської держави. Семінар „Княжі часи“, — Львів, 2002. — 59 С.; Kuczynski S. M. Konstanty Koriatowicz. Polski slownik biograficzny, — Warszawa, 1968, T. 14, — S. 73.
12 Груша А. Невядомая грамота Федара Карыятовіча за 1391г. БГА, Т. 8, Сшытак 1 — 2 (14 — 15) 2001.
13 Tegowski J. Sprawa przylaczenia Podola do Korony Polskiej w koncu XIV wieku. //Teki Krakowskie 5 1997. S.174.
14 Дашкевич Я. Камянець–Подільський XVI – XVIII ст. місто трьох гербів // Міста та містечка в гербах, прапо рах та печатках, Т. 1. – Львів, 2003. С. 75 – 94.; Савчук Ю. Міська геральдика Поділля.– Вінниця, 1995.- С. 25.
15 Дашкевич Я. Володимир – Волинська печатка 1324 року: міська, чи князівська? // Знак, № 13, Вісник УГТ, 1997. – С. 8 – 9.
16 Духовные и договорные грамоты великих и удельных князей XIV – XVI вв. – М., Л., 1950. — № 12.
17 Лакиер А. Б. Русская геральдика. – СПБ, 1855., М. 1990. — С. 75 – 80., Таб. 5.

Джерела:

Погорілець О. Г., Саввов Р. В. (м. Хмельницький). Емблеми монети Подільського князівства (II пол. XIV cт.). Доповідь на XIV науковій геральдичній конференції УГТ. (28 – 29 жовтня 2005, Львів).

Нумізматика

Атрибуція монет Подільського князівства, дозволила встановити, що вони вони були емітовані князем Костянтином Коріатовичем (1380? — 1391) в Смотричі, можливо, у Кам’янці – Подільському.2 Крім Києва, Львова і Новгорода — Сіверського це був ще один — четвертий центр в Україні, де в минулому карбувалася обігова монета. Всі відомі у даний час монети Костянтина карбовані трьома різними парами штемпелів і мають практично однакові латинські написи в готичному стилі. Легенду монет було реконструювано, використовуючи збережені фрагменти написів усіх монет, і, на думку авторів, вона має такий вигляд:

+ MONETA CONSTA[N]TІNІ / + D[UCІS] H[EREDІS] [ET] DOMІNІ DE SMOTRІС

Монета Костянтина, к(нязя), д(ідича) (і) господаря Смотрича.

У збережених документах того часу Коріатовичі використовують титули, подібні до легенди монети. Наприклад, у грамоті Костянтина та його брата Федора від 1388 р. формулю-вання титулу прямо збігається з легендою монети: «Ми князь … дідичеве і господареве По-дільської землі …».4 Висока проба срібла, середня вага біля одного грама свідчить про те, що монета Костянтина карбувалася по стопі добре відомого на Поділлі напівгроша, що випускався в Львові, так званого «руського грошика». Час карбування монети Костянтина дату-ється, за збігом її ваги з вагою львівського «руського грошика», яку він отримав наприкінці правління в Польщі Людовика Угорського (1342 — 1382), початком 80-х років XIV ст..5 Датоване у такий спосіб карбування монети співпадає з часом правління Костянтина на Поділлі.

Швидше за все, спочатку Костянтин правив у Подільському князівстві один, тому що відома його одноосібна грамота від 1385 р.6 Десь до 1388 р. у нього з’явився співправитель, — моло-дший брат Федір. Цим роком датована їх перша відома спільна вищезгадана грамота. Відсутність у легенді монети імені брата — співправителя Федора, дозволяє припустити, що монета Костянтина карбувалася в період його самостійного правління, тобто після 1380 р. і до 1388 р..

Привертають до себе увагу зображення – емблеми монет Подільського князівства. Це вершник, що вбиває списом дракона («змія») і, на іншій стороні, герб угорських королів XIV ст. династії Анжу. Герб зображений на трикутному готичному щиті, розсіченому навпіл. У першому полі три фасції (балки) староугорського герба Арпадів, у другому сім геральдичних лілій Анжу. Найбільш близькі до даного герба аналоги знаходимо на монетах Людовика Угорського і грошах перших емісій молдовського господаря Петру Мушата (1377 — 1391).7 Друга емблема монет Подільського князівства — зображення вершника. Вершник у ні-мбі, в іншому випадку (на монеті НМІУ) у шоломі, кроком їде по геральдичному праворуч.
Витягнутою рукою він тримає спрямованого вниз списа, яким пробиває шию (голову) стилі-зованого «змія», що лежить на спині під ногами коня. Це класичний сюжет — «Святий Юрій змієборець».

1 Trajdos T. M. Zagadka polgroszkow podolskich. // Wiadomosci Numizmatyczne, R. 27, Z. 1 – 2, 1983.- S. 73-80;
Котляр М. Ф. Нариси історії обігу і лічби монет на Україні XIV – XVIII ст. – К., 1981. – С. 32. 2 Погорілець О. Г., Саввов Р. В. Карбування монети на Поділлі в другій половині XIV ст. Доповідь на конфере нції „Грошовий обіг та банківська справа в Україні: минуле і сучасність“. Львів, 2004.; Погорілець О. Г., Саввов Р. В. Монета подільського князя Костянтина. // Нумізматика і Фалеристика, № 3 2004.;
Погорелец О. Г., Саввов Р. В. Монеты подольского князя Константина Кориатовича (вторая половина XIV в.).
Тезисы докладов и сообщений XIII ВНК. — Москва, 2005. – С. 109 – 110. 3 Lucian O., Buzdugan G., Oprescu C. Monede si banknote romanesti. – Bucuresti, 1977. — S. 57.
4 Tegowski J. Sprawa przylaczenia Podola do Korony Polskiej w koncu XIV wieku. //Teki Krakowskie 5 1997. S. 170.
5 Котляр М. Ф. Галицька Русь у другій половині XIV– першій чверті XV ст. – К., 1968. С. 70; Крижанівський А.
Шуст Р., До генези іконографії та метрологічних показників монет Подільського князівства другої половини XIV ст. // Нумізматика і Фалеристика, № 2, 2005.
6 Молчановський Н. В. Очерк известий о Подольской земле до 1434 года. – К., 1885. – С. 214.
7 Rethy L. Corpus nummorum Hungariae. Tab. XXV-XXVII.; Iliescu O. Moneda in Romania. – Bucuresti, 1970. — S. 25, Im.16.

Джерела:

Генеалогія

II генерація от Гедиміна.

1. КОРІАТ-МИХАЙЛО ГЕДИМІНОВИЧ († після 1358)

шестой сын Гедимина ¹, получил в удел Новогродок ². В одном древнем пергаментном Евангелии, когда-то хранившемся в собрании Пулавского, а теперь в публичной библиотеке в Петербурге, записано более десятка старинных пожалований Лаврашевскому монастырю. Среди них некий «Юрий Болкович делал вклад церкви Св.Николы, «а по поручению великого князя Михаила Гедиминовича «придал той церкви пашни, бортные угодья и прочее»; напротив слов «Михаила Гедиминовича» на полях другим почерком дописано: «Кариата князя Новгородскаго» г. 1329» ³. Ведь Корьят был крещен с именем Михаила, что, во всяком случае, подтверждают и польские хроники. О его жизни сохранилось слишком мало подробностей, что и отмечает проф. Стадницкий.

Хроники приписывают Корьяту четырех сыновей: Юрия. Александра, Константина и Федора ⁴, биографии которых и описал проф. Стадницкий ⁵. Однако, Корьят мог иметь и еще сыновей, или, возможно, что кто-то из вышеуказанных также мог оставить потомство. Этих новых «Корьятовичей» проф. Стадницкий попытался даже отнести к «другому роду» ⁶.

III генерація от Гедиміна.

2/1. ЮРІЙ КОРІЯТОВИЧ (1349, † 1374)

Князь любарський [?] (бл. 1350 — після 1352 рр.), подільський (1370-1374 рр.), господар Молдови (1374 р.).

Юрій вперше згадується в історичних джерелах 1349 р. Польський король Казимир ІІІ захопив Львів та інші галицькі міста ⁷. В підписаній угоді між поляками і литовцями є його підпис. В 1352 р. брав участь у війні Любарта проти Казимира ІІІ і поруч зь Еўнутам, Кейстутам, Любартам i Юрыем Нарымонтавічам падпісаў трактат з каралём Казімірам за сябе, Альгерда, Кар’ята й братоў. ⁸. Проживал при дворе Казимира III Великого (1310—1370) довольно длительное время. Здесь он находился в 1355—1366 гг. ⁹

Начал править в Каменец-Прдольске не позднее 1363 г., когда великий князь Ольгерд «предпринял поход в бассейн Буга против монголо-татарских князей Хаджибея, Кутлубуги и Дмитрия, распоря жавшихся Подолией». ¹⁰ За словами літопису: « То тиї княжата Коріатович, пришед в Подольскую землю і вошли у приязнь с отаманы, почали боронити Подольскую землю од татар… и напервей нашли себе твержю на реце на Смотриче, тут так себе нарядили город Смотричи…» ¹¹. Тут в «твержі» (фортеці) розмістилася перша столиця Подільського князівства, заснованого Коріатовичами (Коріятовичі, Корятовичі) ¹². Відомості про братів дуже скупі. Більшість дослідників [Петров Н.И Подолия. Историческое описание . С Высочайшего соизволения издана при Министерстве внутренних дел П.Н Батюшковым. – СПб, 1891., с 33; Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. – Кам’янець- Подільський, ПП Медобори, 2006., с. 17; Шабульдо Ф.М. Коріятовичі //Енциклопедія історії України. – К.: Наукова думка. 2008.- т.5, с. 158; Рибак І.В. Хмельниччина. Наш край в історії України. – Кам’янець-Подільський, Абетка-С, 2007., с. 33; та ін.)). першим подільським князем називають Юрія, Л.В. Войтович – Костянтина ¹³.

Відома підписана Юрієм і Олександром грамота від 7 січня 1374 р. місту Кам’янцю Юрій заселив і укріпив це місто, збудувавши Кам’янецький замок, в якому і була видана грамота. Щоб привабити поселенців, брати дають міщанам 200 ланів землі, берег Дністра, вигін для пасовиська, звільнили жителів міста на 20 років від усяких повинностей. Міщанам надавалось самоврядування і суд. Князі віддали прибутки з яток (крамниць
суконних, крамних, шевських, хлібних), різниці і лазні на потреби Кам’янця, перш за все на будівництво укріплень ¹⁴.

Юрій Коріатович намагався проводити активну зовнішню політику, вмішуючись у внутрішні справи сусідньої Молдавії, втрутившись у боротьбу за молдавський престол. Його підтримала частина місцевих бояр і проголосила своїм господарем, протиставивши Юрія ординському ставленику Богдану. Хан Подільського улусу Тимур продовжував вважати Подільське князівство собі підвладним і зобов’язаним платити щорічну данину-вихід. Можливо, наслідком ханських інтриг було отруєння князя Юрія Коріатовича. Існує декілька версій відносно місця його поховання. М. Стрийковський вважає, що Юрія отруїли в Сучаві і поховали в мурованому монастирі св. Василія ¹⁵. Польський історик, геральдик, монах домініканського ордену, учасник походів для придушення козацько-селянських повстань 1637-1638 рр., уродженець Кам’янця Симеон Окольський вважав, що Юрій і Олександр поховані в Смотричі в домініканському кляшторі ¹⁶. Найвірогідніше, що брати знайшли вічний спокій в побудованій ними кам’янецький замковій Покровській церкві.

Невдала спроба Юрія Коріатовича у 1374 р. посісти престол володаря скінчилася його отруєнням ¹⁷. Не виключено, що тут втрутилися якісь родинні справи, адже дружиною молдовського господаря Петра (1375 (?) – 1391 рр.) була Анастаcія – донька князя Коріата і сестра володарів Поділля. Оскільки, як припускає Я.Тенґовський, одруження майбутнього господаря Петра з Анастасією, донькою Коріата і сестрою подільських володарів, могло відбутися близько 1370 р., а, своєю чергою, Петро став володарем після отруєння Юрія, то зрозуміло, чому увага до справ у сусідній Молдові була одним із важливих напрямків діяльності князів ¹⁸. Обращаясь к Супрасльской летописи начала 20-х гг. XVI в., можно най ти некоторые новые подробности о событиях 1374—1375 гг. Правда, они также точно не датируются: «КнязяТОръя волохове взяли… собе воево дою и тамо его окормили». ¹⁹

Помер Юрій Коріатович в кінці 1374 – початку 1375 р. Как отмечает летопись Красинского, его «волохове убили». ²⁰ Это событие исследователи относят к 1374 г. ²¹ или к концу 1374 г., но до марта 1375 г. ²² По крайней мере, князь еще мог быть жив 3 VI 1374 г., когда от его имени была выдана грамота боярину Якше Литавору на село на р. Днестр. ²³ Впрочем, некоторые румынские и украинские исследователи сомневаются в достоверности этого якобы утраченного в XIX в. документа, считая его подделкой. ²⁴ Дакладнаа, што ўжо ня жыў у сакавіку наступнага году, калі князь Аляксандар Кар’ятовіч пацьвярджае й павялічвае запіс свайго брата, князя Юрыя Каріятовіча на касьцёл Маці Божай у Сматрычы ²⁵.

Согласно поздней традиции, по-видимому, идущей от Мацея Стрыйковского, князь Юрий был похоронен не в Новогрудке, Подолье или на Волыни, а в скальном монастыре в Вашулах недалеко от Берлад1 6 2 . Между тем поздняя като лическая церковная традиция утверждает, что князь был католиком, строителем в Каменце костела Петра и Павла и что после смерти он был похоронен в доминиканском костеле в Смотриче1 6 3 . Однако местная по дольская традиция, отразившаяся в источниках XVII в., обе эти версии не подтверждает. Наоборот, она однозначно свидетельствует, что князья Юрий и Александр Кориатовичи были похоронены в замковой право славной церкви Покрова Пресвятой Богородицы города Каменца1 6 4

16 2 Эту версию поддерживали некоторые исследователи (Например, см.: Карамзин Н. М. История государства Российского. T. 5. С. 228. Примем. 12; Puzyna J. Koriat i Korjatowicze. S. 438—439; и др.).
1 6 3 Сіцінський Ю. [Й] Поділля під владою Литви. С. 27.
1 6 4 Сіцінський Ю. [К] Поділля під владою Литви. С. 25—26, 31, 36.

3/1. ОЛЕКСАНДР КОРЯТОВИЧ († 1380)

Князь теребовельський (бл. 1341 — бл. 1380 рр.), володимирський (1366-1370 рр.), кам’янецький (бл. 1370-1374 рр.), подільський (1374-1380 рр.).

П е ч а т к а від 17.3.1375–2.4.1375:
В полі печатки святий Юрій на коні влучає списом змія, ліворуч дерево.
Напис по колу: + S’ ALEZANDRI DVS’ VLADIMIRIES •; кругла, розмір 35 мм.
Джерела:
ЛІМ, Сфр. (2.4.1375, відлив); ЛНУ, ЗП, n. 296 (2.4.1375, відлив); ANK, AADMK, Perg. 61; Luź. 90 (Sygn. 51). 2.4.1375; MNK, Rkps 1458, karta 101, 103; Rkps 1482, Tom 2, karta 5. 2.4.1375.
Публікації:
Грамоти XIV ст. – С. 50, n. 24.17.3.1375.; Лакиер А. Русская геральдика. – С. 81, табл. VII, рис. 4. 1375 р.; Погорілець О., Саввов Р. Карбування монети на Поділлі. – С. 148, мал. 4, 5. 1375 р.; Działyński A. Statut litewski. – S. 544, tab. 3. 1375 р.; Gumowski M. Pieczęcie książąt litewskich. – S. 689, tab. 8, il. 52. 1375 р.; Piekosiński F. Pieczęcie polskie wieków średnich. – S. 320, n. 512, il. 320. 1375 р.; Vossberg F. Siegel des Mittelalters. – S. 44, taf. 24, il. 104. 1375 р.
Олег Однороженко. https://sigillum.com.ua/stamp/koriatovych-oleksandr/

Із синів Коріата Ґедиміновича, відомих своєю діяльністю на Поділлі ²⁶, на Волині деякий час князював Олександр. За повідомленням хроніста Яна з Чарнкова, восени 1366 р. він отримав від Казимира III на ленних правах щойно відібраний у Любарта столичний Володимир із частиною Володимирської землі й протримався тут до осені 1370 p., поки Любарт і Кейстут не вигнали звідси, скориставшись династичною кризою в Кракові, зумовленою смертю короля, польську залогу ²⁷. Генрик Пашкевич висловив, правда, свого часу думку, що Коріатович зайняв Володимир ще 1351 p., під час перебування Любарта в поляків у полоні, причому з волі Ольґерда Ґедиміновича, а на початку 1360-х років Любарт прогнав його, відтак польський король не надав, а повернув город, тільки на умовах свого верховенства над ним, посиливши тим самим тертя між литовськими династами ²⁸, та інші дослідники залишили, здається, це трактування перебігу подій поза увагою.

https://sigillum.com.ua/instytut/spivrobitniki/#author1

Наприкінці тривалого збройного протистояння за руські землі ми бачимо його брата — Олександра Коріатовича — в оточенні Казимира III. Отже, у жовтні 1366 р. волинський князь Дмитро Любарт уклав угоду з польським королем Казимиром ²⁹, який захопив місто Володимир з округою. Очевидно, в історичній столиці й давньому торговельному центрі Волинської землі він планував збудувати потужний замок. І те, що Олександр Коріатович отримав від Казимира у володіння, або, точніше, адміністрування Володимир з округою, свідчить, що перехід Коріатовичів (чи, принаймні, спочатку Олександра) під руку короля відбувся раніше. Про те, що Казимир, імовірно, володів Володимиром до 1366 р. свідчить два документа. Першим (від 1353 р.) король надавав маєтки братам Ходку, Петру та Осташкові. Серед свідків бачимо Міхала — замкового воєводу (фактично, старосту) у Володимирі («Michaele Ladomiriensi (s) palatinis»). ³⁰ На цей документ звернув увагу М. Вольський, припустивши, що Міхал міг бути володимирським намісником із руки Казимира ще у 1349 р., а титулатура 1353 р. була сигналізацією претензій короля на цю територію. ³¹ Другим (від 1362 р.) король за вірну службу надав Григорієві Тимстичові чотири села у Львівському повіті. Серед свідків цього документа є Нинота, якого на той час означено з урядами радомського каштеляна та володимирського старости («Nynota castellano Radomiensi et capitaneo Vladymiriensi»). ³² Укладачі переліку малопольських урядників XII-XV ст. пропонують датувати другий документ 1352 р., з огляду на титулатуру свідків, а появу дати «1362 р.» пояснюють імовірним часом переписання цього привілею. ³³ Важливим є факт, що перед Олександром Коріатовичем королівськими намісниками (реальними чи номінальними) у Володимирі джерела подають принаймні двох осіб з оточення Казимира. Можливо, що після угоди 1366 р. Олександр видавався більш компромісною особою у Володимирі, особливо з огляду на його походження і споріднення з найбільш активними князями з клану Гедиміновичів. Також підтвердженням цього є латиномовна печатка, яку він, уже не будучи після смерті Казимира III «князем і паном на Володимирі», привісив до одного зі своїх документів. ³⁴. Зображення з неї, на думку Я. Дашкевича, після 1370 р. перейшло на герб міста Кам’янця. Цю кінну постать св. Юрія (Георгія) з мечем та зображенням дерева на задньому плані й сьогодні можна побачити на Руській брамі Кам’янця-Подільського. Я. Длугош про передачу міста під владу Олександра Коріатовича (1366 р.) писав, що король після вдалого походу «залишив у своїх руках два головних замки, Луцьк і Володимир, які передав польським панам у тримання, а решту Володимирської землі віддав у володіння (урядування — В. М.) Олександрові, литовському князю, сину Михайла або Коріата, братанкові Ольгерда і Кейстута, мужові незламної вірності та прихильності, аби від нападів Любарта та інших литвинів була (Володимирська земля — В. М.) убезпечена». ³⁵ Подобно старшему брату, он посещал Польшу, где в 1368 г. вместе с Казимиром III Великим даже утвердил привилей видному малопольскому пану Петру Кмите. ³⁶ Завершуючи опис відвоювання за часів Казимира III руських земель у литовських князів, під тим самим роком хроніст у черговий раз підкреслив вірність Олександра польському королеві: «Князь Олександр, якому було довірено Володимирську землю, чинно, як словом, так і ділом, довів, що був прихильним підданим короля Казимира». ³⁷ Також про те, що Олександр давно і тісно був пов’язаний із Казимиром III, може свідчити і факт згадування його як свідка («вельможний князь Олександр Коріат[ович]»; «magnifico duce Alexandro Coriati») на королівському документі від 1368 р. для тодішнього руського старости Яна Кміти з Вишнича. ³⁸

Кінцем правління Олександра Коріатовича у Володимирі стала смерть польського короля (осінь 1370 р.). Згідно зі свідченнями Янка з Чарнкова, які майже дослівно переказує Я. Длугош, можемо констатувати, що після смерті Казимира III Олександр, як вірний слуга короля й один із його намісників, перебував у Кракові на поховальній церемонії. Скориставшись його відсутністю, литовці напали на Володимир, де на той час урядував Петраш Турський, на якого Олександр полишив замок. ³⁹

Подільські князі Олександр і Борис у 1377 р., внаслідок військового походу польсько-угорського короля Людовіка І Анжуйського на українські землі, визнали себе васалами останнього. Про це свідчить розміщення гербового щита (на інших монетах – коронованої голови страуса з підковою у дзьобі) угорських королів Анжуйської династії на «подольських полугрошиках» 80-х років XIV ст. князя Костянтина Коріатовича (1380 – 1388/91) та молдавських грошах Петра Мушата (1375 – 1391), який також визнав васальну залежність від згаданого монарха. Інформація про те, що володарі Поділля — князі Олександр і Борис Коріатовичі — стали ленниками угорського короля, міститься у листі Людовіка до Франческо Каррари від 29 вересня 1377 р., після руської кампанії й облоги Белза. На цей важливий документ звернув увагу О. Галецький, який повністю подав його у своїй праці ⁴⁰.

Керуючись частиною, де згадано володарів Подільського князівства («domini Alesander e Borris, duces Podolie»), можна припустити, що власне у цей час вони зробили кілька важливих для себе і свого князівства кроків. Ще у 1940-х рр. Г. Ловмянський запропонував наступну інтерпретацію цього фрагмента листа: насамперед вони передали своє князівство разом з 11 замками («obtulerunt et asirguerent in manibus nostris ducatum Podolie cum XI castris»), потім склали присягу угорському королівству, і, водночас, новому володареві («aplicuerunt coronam regni Ungarie»), а вже тоді отримали від нього Поділля як ленне володіння («in feudum a corona dicti regni») ⁴¹. Отже, на думку дослідника, тут ішлося про інкорпорацію Подільського князівства до складу Угорщини.

Князь Аляксандар Кар’ятовіч, гэта той кароль Аляксандар, каторы ў 1365 г, браў удзел у паходзе Кейстута й Альгерда на зямлю Шавельскую, ды князь Аляксандар, што падпісаў разам зь іншымі князямі (літоўскімі) трактат з каралём Казімірам у 1366 г. У тым жа годзе кароль Казімір, здабыўшы зямлю Уладзімірскую ў Любарта, кіраваньне ёю даверыў Аляксандру, князю Літоўскаму, сыну Кар’ята-Міхала. У 1368 г. падпісаны на прывілеі караля Казіміра, выдадзеным Кміту. Пасьля сьмерці Казіміра страціў зямлю Уладзімірскую, якую вярнуў сабе Любарт; адразу па брату Юрыю стаў валодаць Падольлем. Як князь i гаспадар Падольскае зямлі, выдае ў 1375 г. у Сматрычы прывілеі: касьцёлу Маці Божай у Сматрычы, катораму пацьвярджае i павялічвае фундацыю брата, князя Юрыя Кар’ятовіча, а таксама кракаўскім мяшчанам на вольны гандаль з Падольлем. У 1378 г. Папа накіраваў да яго бульлю, якою адпускае грахі па споведзі. Паводле храністага, загінуў у cутычцы з татарамі; гэта магло быць каля 1380 г.

Белорусско-литовские летописи первой четверти XVI в. отме чают, что князь Александр погиб в бою с татарами1 7 6 . Он, «Б(ож)ыею м(и)л(о)стью кн&зъ, и г(оспо)д(а)ръ Подольской земли (курсив мой. — А. К.)», на самом деле, пережил ордынскую «замятию»1 7 7 . Он правил в Подолье до конца 70-х гг. XIV в. и умер к 1382 г. Александр и Борис были упомянуты в письме короля Людовика (Лайоша) I Анжуйского к правителю Падуи Франциску Карраре. 29 IX 1377 г. король Венгрии и Польши сообщал своему итальянскому корреспонденту, что эти Кориатовичи, владельцы одиннадцати замков на Подолье, признали его власть1 7 8 . Эта информация подтверждается известием хроники Германа из Вартберга. Он сообщает не только о подчинении в этом году венгерскому королю братьев Ольгерда (Кориатовичей и Любарта), но и отмечает, что литовские князья отдали Людовику I своих сыновей в заложники1 7 9.

1 7 7 Этот титул приведен в документе от 17 III 1375 г. (Розов В. [А.] Українські грамоти. Т. 1. № 10. С. 20 [Подлинник]). Подробнее об этом см.: Сіцінський Ю. [Й] Подшля шд владою Литви. С. 32—35; Пашуто В. Т и др. Древнерусское наследие… С. 75. При- меч. 19; и др.
1 7 8 Halecki О. Przyczynki genealogiczne do dziejow ukladu krewskiego // MH. 1935.
К 14. № 7—8. S. 102. Przyp. 28, S. 104— 105; см также: Kuczynski S.M. Studia z dziejow Europy Wschodniej X—XVII w. S. 146; Lowmianski H. Polityka Jagiellonow. S. 58; T$gowskiJ. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. S. 173— 175, 184, 316. Tabl. VIII; Петров M. [Б.] Кам’янець-Подільский… C. 124; и др. Впрочем, не исключено, что князь Александр Ко- риатович умер около 1380 г. (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 177; Сщшський Ю. [К] Подшля шд владою Литви. С. 37, 43; и др.).
1 7 9 SRP. 1863. Bd. 2. S. 114—115.

4/1. КОСТЯНТИН КОРЯТОВИЧ (1385, 1388)

князь подільський (1380 ? — до 1388 рр.).

Канстанцін Карыятавіч з’явіўся на палітычнай сцэне Падольскай зямлі толькі ў 80-я гг. XIV ст., то бок значна пазней сваіх старэйшых братоў – аляксандра і Юрыя. 17 красавіка 1385 г. ён як «von [Gotis gena]den Herczog czu Podolien» узнавіў прывілей для купцоў кракава на вольны гандаль у Падольскай зямлі ⁴². Апроч таго, у 80-я гады XIV стагоддзя Канстанцін і ягоны суправіцель – князь Падолля, імя якога вядома толькі па лацінскаму ініцыялу B. (напэўна, Барыс Карыятавіч), звярнуліся да папы Урбана VI з просьбай, каб у горадзе Камянцы-Падольскім было заснавана каталіцкае біскупства ⁴³. 19 верасня 1388 г. ён сумесна з новым сваім суправіцелем Фёдарам карыятавічам выдаў прывілей свайму слузе няміры на валоданне Бакотай ⁴⁴. Памёр каля 1390 г.

Певним дисонансом щодо позначення самих себе у власних документах виглядає лист Костянтина і Бориса Коріатовичів до римського понтифіка Урбана VI із проханням про заснування єпископства на підвладних їм землях. Тут не так важливий текст
документа, як титулатура князів – nobilium virorum C[onstantinus] et B[oris] ducum Podolie (шляхетні володарі ⁴⁵ Костянтин і Борис князі Поділля) ⁴⁶. Але варто зауважити, що йдеться про звернення до святого престолу, отже, тут могла бути зовсім інша традиція складання формуляру.

Згодна з «аповесцю пра Падолле» у польскага караля «казимира локотковича» была адзіная дачка. даведаўшыся, што падоль-скія гаспадары карыятавічы «люди мужныи», ён нібыта прапанаваў кня-зю канстанціну карыятавічу прыехаць у кракаў, ажаніцца з каралеўнай. У слуцкім спісе нават сцвярджаецца, што казімір хацеў зрабіць кан-станціна пасля сваёй смерці каралём Польшчы («по своем животе ко-ролемь осадити»), у супрасльскім спісе адпаведная фраза выключана. Для здзяйснення сваіх планаў кароль казімір выдаў падольскаму князю «кглеитовныи листы» – ахоўныя дакументы на праезд. аднак канстанцін карыятавіч, прыехаўшы ў кракаў, адмовіўся ўступаць у шлюб з польскай каралеўнай, бо не хацеў адступацца ад праваслаўя: «и затымь полскы король казимир локотъковичь [у хроніцы Быхаўца дададз.: dowiedałsia], што их три браты корятовичи на Подольскои земли, а люди моужьныи, и ѡн прислалъ къ кн(я)зю костентиноу кглеитовныи листы со великою тверъдостию и просѧ єго, штобы к нему приѣхал. а умыслив тоє собѣ и своими (у Слуцкім: и со всими) паны, што в него с(ы)на не было, толко была ѡдна дочька, захотель за него дочкоу дати (у Слуцкім дададз.: а по своємь животе королемь ѡсадити). и кн(я)зь Костентин на клегиитовных (у Слуцкім: кглеитовных) листех к Польскомоу королоу ѣздилъ и тамъ какь сѧ ємоу посмотрѣло не похотелъ к тои вѣре пристоупити и ѡпѧть на тых же листѣхь ѡтехалъ до Подольскои земьли и (у Слуцкім дададз.: тоу-то боуда на Подольскои земли) на своємь г(о)с(по)д(а)рьстве оумерлъ» ⁴⁷. Аўтар «Аповесці пра Падолле», будучы знаёмы з «летапісцам вялікіх князёў літоўскіх», ведаў таксама пра існаванне ахоўнага ліста (глейта), выдадзенага для князя Канстанціна Карыятавіча на прыезд у Кракаў у красавіку 1385 г. абапіраючыся на гэтыя матэрыялы і, мусіць, на нейкую вусную інфармацыю ён стварыў фрагмент аб планаваным шлюбе падольскага князя з польскай каралеўнай, нібыта дачкой караля казіміра. дарэчы, паколькі ахоўны ліст быў выдадзены ў перыяд бескаралеўя, відаць, групай малапольскіх магнатаў, адсюль у аповесці з’явілася ўдакладненне, што кароль Казімір «умыслив тое собе и со всими паны». Ёсць пэўныя падставы меркаваць, што, ствараючы гэты фрагмент, аўтар аповесці лічыў, што канстанцін карыятавіч прыязджаў у кракаў менавіта для абмеркавання шлюбу з польскай каралеўнай Ядзвігай, з якой пазней ажаніўся вялікі князь Літоўскі Ягайла.

5/1. БОРИС КОРЯТОВИЧ (1377)

Князь кам’янецький (1374-після 1377/до 1380?рр.). Уперше його ім’я було зазначене в листі короля Людвіка I Великого до Франциска Каррари від 29 вересня 1377 р. про ленну присягу обох подільських князів «короні Угорського королівства».

Александр и Борис были упомянуты в письме короля Людовика (Лайоша) I Анжуйского к правителю Падуи Франциску Карраре. 29 IX 1377 г. король Венгрии и Польши сообщал своему итальянскому корреспонденту, что эти Кориатовичи, владельцы одиннадцати замков на Подолье, признали его власть1 7 8 . Эта информация подтверждается известием хроники Германа из Вартберга. Он сообщает не только о подчинении в этом году венгерскому королю братьев Ольгерда (Кориатовичей и Любарта), но и отмечает, что литовские князья отдали Людовику I своих сыновей в заложники ⁴⁸. В случае с Кориатовичами, по-видимому, речь может идти о князе Иване Борисовиче.

Исследователи давно обратили внимание на то, что в посоль стве ВКЛ, прибывшем 18 I 1385 г. в Краков, важную роль играл как Скиргайло (Иоанн) Ольгердович, так и два других православных кня зя. Ими были «Olgemont et Borizszo duces Lithwanie» (т. e. Ольгимонт Гольшанский и Борис Кориатович Подольский)1 8 0 . От имени великого князя Ягайло они просили руки польской королевы Ядвиги Анжуй ской, дочери умершего короля Людовика I Великого. По предложению малопольских панов после этого князь Борис и наместник Вильно Га- нул должны были посетить в Венгрии вдовствующую королеву-мать Элжбету. Одним из условий брачного договора должен был стать пере ход их сюзерена из православия в католичество1 8 1 . 14 IX 1385 г. князь Борис (Кориатович) был участником Кревской унии1 8 2 . 12 II 1386 г. вместе с литовскими великим князем Владиславом II Ягайло, князья ми Витовтом Кейстутовичем, Скиргайло Ольгердовичем, Юрием На- римонтовичем в Краков приехал и князь Борис Кориатович. В городе он неотлучно находился при двоюродном брате вплоть до его корона ции1 8 3 . 4 III 1386 г. по этому поводу в Кракове состоялись торжествен ные мероприятия. Борис умер до 19 IX 1388 г.1 8 4

1 8 0 МРН. 1893. Т. 6. S. 658; Halecki О. Przyczynki genealogiczne do dziejow ukladu krewskiego. S. 104; см. также: Wdowiszewski Z. Genealogia Jagiellonow. S. 14; Lowmianski H.
Polityka Jagiellonow. S. 42; Idem. Prusy—Litwa—Krzyzacy. Warszawa, 1989. S. 330; Blasz- czykG. Dzieje stosunkow polsko-litewskich… T. 1. S. 205—206, 220; и др.
1 8 1 Akta unji Polski z Litw^, 1385— 1791. № 1. S. 2—3;см. также: Lowmianski H. Poli tyka Jagiellonow. S. 42, 44. Характерной чертой довоенной польской историографии было ошибочное отождествление упоминаемого источниками в связи с этим событием князя Бориса. Так, например, В. Семкович полагал, что в 1385 г. послом ВКЛ был зять Ольгер- да— князь Борис Суздальский (,Semkowicz W. Hanul, namiestnik wilenski (1382— 1387), i jego rod’// AW. 1930. R. 7. Zesz. 1—2. S. 3). О других противоречивых версиях поэтому вопросу см.: Ibid. S. 3. Przyp. 2.
1 8 2 Польский исследователь Г. Блашчик ошибочно смешивает князей Ивана Оль- гимонтовича и Бориса Кориатовича, приписывая первому из них второе имя — Борис {Blaszczik G. Dzieje stosunkow polskoditewskich. Poznan, 2007. T. 2. Cz. 1. S. 12).
1 8 3 MPH. T. 6. S. 658; Halecki O. Przyczynki genealogiczne do dziejow ukladu krew skiego. S. 104— 105; и др.
1 8 4 T^gowskiJ. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. S. 175— 177, 179.

6/1. ФЕДІР КОРЯТОВИЧ († 1414)

Князь подільський (1380/86 — 1393 рр.), жупан березький і шарошський (з 1395 р.).

паводле храністага захавау (дробнае) удзельнае княства ў Наваградку ды па трох братох валодаў княствам Падольскім. Яшчэ раней, у гадох 1360-1370, быў у Вэнгрыі, дзе ад караля Людвіка атрымаў Мункач, фундаваў там кляштар паблізу крэпасьці, якую нават, падобна, заснаваў. На пачатку свайго панаваньня прысягнуў на вернасьць каралю Ўладзіславу й Кароне Польскай.

Як вынікае з граматы Канстанціна і Фёдара Карыятавічаў слугу Няміру на гор. Бакоту, ужо 19 верасня 1388 г. — суправіцель Канстанціна ў Падольскай зямлі. Гэта, у прыватнасці, абвяргае дадзеныя беларуска-літоўскіх летапісаў, паводле якіх Фёдар прыбыў на Падолле толькі пасля смерці сваіх братоў Юрыя, Аляксандра і Канстанціна. Гаспадар Падольскай зямлі ўжо 20 чэрвеня 1391 г. Магчыма, яго суправіцелем з’яўляўся малодшы брат Васіль. Быў пазбаўлены Падолля Вітаўтам у 1393 г. і ўцёк у Закарпацце, дзе валодаў Мукачавам. Беспаспяхова спрабаваў авалодаць Падольскай зямлёй у 1402 г.

Затым у 1392 г. (князь Фёдар Кар’ятовіч, з Еожае ласкі князь i гаспадар зямлі Падольскай) надаў свайму слузе Бадрышку вёску на Падольлі. У хуткім часе па гэтым выклікаў на сябе гнеў вялікага князя Вітаўта, вынікам чаго стаўся паход Вітаўта ў 1393 г. на Падольле ды пазбаўленьне правоў на яго князя Фёдара, які пры гэтым быў зьняволены. Вызваліўшыся, кн. Фёдар падаўся ў Вэнгрыю, дзе зноў стаў уладальнікам Мункача; у 1403 г. Фёдар» князь Падольскі, пан Мункача, просіць прабачэньня ва Ўладзіслава ды ягоных падданых за сваю затрымку (турму) i адначасна прысягае каралю i каралеўству, Рэшту гадоў прабыў у Вэнгрыі, дзе яшчэ ў 1408 г. выдаў дакумант, які пачынаецца ад словаў: «Princeps Theodorius dux Podoliae et comes comitatus de Beregh». Памёр перад 1416 г., у якім кароль Вэнгрыі Жыгімонт прызначыў ягоным дочкам Ганьне й Марыі штогадовую датацыю.

Памянёныя храністым, чатыры князі выразна менаваныя сынамі Кар’ята. Адзін з сыноў у 1356 г. пашлюбаваўся p дачкою Івана Іванавіча, вялікага князя Масквы; пазьнейшыя крыніцы называюць яго Дзімітрам, а ягоную жонку Любоўю. Такім парадкам, гэта мог быць пяты сын. Разам з тым, іншая дачка вялікага князя Івана Ганна была жонкаю князя Дзімітра Міхалавіча Валынскага, празванага Баброк, каторага памылкова ідэнтыфікуюць p памянёным Дзімітрам Кар’ятовічам. Выступаюць як Кар’ятовічы.

1388 р.: Документ князів Костянтина і Федора Коріатовичів для пана Немирі
на Бакоту з селами Студениця, Привороття, Підтеремці, Ходорівці, Борсуківці,
Молодове, Онисимівці, Бронниця, Лядава і Бучаї. Свідками цього документа є
«… knjaz’ Semen Juriewič, knjaz’ Vasilij Vinnickij, pan Hrynko Sokoleckij, Pavel
Slupič, Vyško Tolstyj, Chodko Čemerevič, Vyško Chudyj, Paško Vasnovič, Adamko
Sverščkovskij, Bedryško, Hotart Peč, Francko kniažy počašyj, Bernart Meškovskij, Michajlo Procevič, Jakuš Cietko, Michal Popovič, Lutko Hnievomir, Chodor Verozub, Plomen Skerdo, Paško Buslovič, Jacko…» ⁴⁹. 1391 р.: 20 червня у Смотричі князь Федір Коріатович надає своєму слузі пану Гриньку Сокілець із прилеглими селами. Серед свідків цього документа «панъ Немиря бакотьскии, Янушко Скепецьскии, Михаило Процевичь, Павелъ Ступич, Печь Шюмозкии, панъ Рогозка, панъ Бедришко, Ходко Верозубъ, панъ Вышко
Толъстыи, Ходько Чемеревич, панъ Прокопъ, Пашко Васнович. А писалъ листъ княжии писарь Аньдреи Морхына…» ⁵⁰. 1392 р.: Князь Федір Коріатович надає панові Бедришку чотири села. Свідка-
ми документа є «pan Niemierza bakocki, p[an] Paweł Stupicza, p[an] Michaiło
Proczowicz etc. … A pisał ten list Hreor…» ⁵¹. Жалувана грамота Федора Коріятовича, яка була дана слузі Пашку Васневичу на села Шандирів, Новоселицю, Костянтинів, Куниче, Гаврилівці, Яголківці, Баксанівці в Брацлавській волості датується швидше за все, 9 серпня 1392 р. і написана у Кам’янці-Подільському ⁵².

Восени 1394 (не раніше 11 жовтня) від імені й за наказом Ягайла війська Вітовта захопили замки Поділля. Змушені до еміграції Ф.К. і Василь Коріятович знайшли прихисток у володіннях Угорщини на Закарпатті, де Ф.К. отримав від угор. короля Сигізмунда I Люксембурга м. Мункач (Мукачеве) і маєтки в комітаті Берег. Імовірно, у 2-й пол. 1390-х рр. узяв шлюб з Валгою, донькою Драга, воєводи Мараморошу (див. Мараморощина). 1402 здійснив спробу знову оволодіти Поділлям, але був схоплений вірними Ягайлові старостами. У зв’язку з цією подією 9 липня 1403 Ф.К. видав спец. документ, яким пробачив Ягайлові та його старостам свій арешт і висловив бажання перебувати з польс. королем у братерській приязні, а ін. грамотою присягнув йому у вірності й послушенстві, обіцяючи ніколи не виступати проти Польс. королівства, Литви і Поділля. Ф.К. востаннє згадується 1412, коли у воєнній кампанії Сигізмунда I проти Ягайла виставив 200 вершників. Названий небіжчиком у документі від 9 листопада 1416, в якому Сигізмунд I призначив неодруженим дочкам Ф.К. Анушці та Марії щорічне утримання.

ДРУЖИНА: ВАЛГА, дочка Стефана Контроманіса, бана Боснії († 1416)

7/1. ЛЕВ КОРЯТОВИЧ († 12.08.1399)

погиб на Ворскле в 1399 г. Выше нами уже упоминалось, как в «хронике Быховца» из него получилось два разных лица, князья Глеб и Семен7.

Похоже, что самый ранний список-мартиролог князей, павших на Ворскле, сохранился в т.н. Тверском Сборнике. Сообщение по всей видимости имеет смоленское происхождение. Перечислено 14 имен: нязей, павших на Ворскле, сохранился в т.н. Тверском Сборнике. Сообщение по всей видимости имеет смоленское происхождение. Перечислено 14 имен: «А вот побитые князья литовские: князь Андрей Полоцкий и Дмитрий Брянский, брат его, Ольгердовичи; князь Михаиле Евнутьевич; князь Иван Дмитриевич Киндырь; князь Андрей, пасынок Дмитриев; князь Иван Евлашкович; князь Иван [117] Борисович Киевский; князь Глеб Святославич Смоленский; князь Лев Корьядович; князь Михаил Васильевич; князь Семен Васильевич; князь Михаиле Подберезский; князь Дмитрий Волынский; князь Ямонт, который был в Смоленске наместником; и иных много полегло князей, и бояр, и панов, ляхов множество и из многих земель.». В Новгородско-Софийском Своде первой четв. 15 в.(чтение сохранилось в НIVЛ, НКЛ, СIЛ) мартиролог был уточнен: добавлены имена Александра Подбережского, Михаила Данииловича Острожского, Федора Патрикеевича Рыльского, Ивана Юрьевича Бельзского, Спытка Краковского. Исчезла фраза о смоленском наместничестве Ямонта и мартиролог стал «закрытым» (отсутствуют слова про «иных» погибших князей). Именно вставкой добавочных имен можно объяснить низкое положение в списке Ивана Юрьевича Наримантовича, а также появление в CIЛ Федора Патрикеевича Волынского (Федора вписали прямиком между словами «Дмитрий» и «Волынский», наделив его чужим титулом). «Уточнение» мартиролога могло происходить из окружения князя Лугвения Ольгердовича (весьма вероятного участника битвы на Ворскле), пребывавшего в Новгороде в 1411-1412 гг. Т.о. мартиролог, сохранившийся в НIVЛ и НКЛ можно считать наиболее достоверным.

Все дальнейшие «расширения» списка-мартиролога (князья Дмитрий, Глеб и Семен Корьятовичи, Федор Вольский и т.п.) — продукт ошибок переписчиков различных сводов. Например, в Супрасльской летописи мифический князь «Семен Корьятович» образовался, когда в тексте «князь Лев Корьятович, князь Михаил Васильевич, брат его Семен» писец «потерял» имя пинского князя Михаила Васильевича. Аналогично и в других случаях. ⁵³.

8/1. ВАСИЛЬ КОРЯТОВИЧ (1403,1405)

Князь бузький (-1405 рр.).

Князь Василий Корьятович в 1403 г. Дает клятву верности королю и короне Польской, и неправды не оружием, а законом исправлять ⁵⁴.

9/1. АНАСТАСИЯ КОРІАТІВНА

IV генерація от Гедиміна.

10/6. АННА ФЕДОРІВНА († після 1416)

Чоловік: ЄМЕРІХ МАРЦЕЛІ

11/6. МАРІЯ ФЕДОРІВНА († після 1416)

Чоловік: ГАРАЙ, палатин.

Персони без місця в розписи

ДМИТРО БОБРОК-ВОЛИНСЬКИЙ († після 1380) < ВОЛИНСЬКІ

Князь боброцький (після 1352 — 1366 ? рр.). З 1371 р. боярин і головни.

СЕМЕН ЮРІЙОВИЧ

свідок надавчого документа на Бакоту з прилеглими селами, виданого князями Костянтином і Федором Коріатовичами пану Немирі (1388 р.) ⁵⁵. Це – єдина згадка про вказану особу у джерелах. Я.Тенґовський припускає, що князь Семен Юрійович також був Коріатовичем – сином співволодаря Поділля князя Юрія Коріатовича, і або помер після цієї згадки, або загинув у битві на Ворсклі ?(Tęgowski J. Pierwsze pokolenie Giedyminowiczów. – S.169–170.)).

МИХАЙЛО КОСТЯНТИНОВИЧ КУРЦЕВИЧ († після 1452)

Князь ольшанський і буремльський, намісник володимирський (1446-1451 рр.).

СОФ’Я ЖЭДЫМІНАЎНА

Дачкою альбо ўнучкаю аднаго з Кар’ятовічаў магла быць князёўна Соф’я Жэдымінаўна (?), жонка князя Дзімітра Сямёнавіча Друцкага-Зубравіцкага, каторую храністы мянуе пляменьніцаю караля Уладзіслава Ягайлы й дзедзічкаю зямлі Падольскай.

ЖЕДЕВІД-ІВАН ФЕДОРОВИЧ [?] († після 1393)

ГЛЕБ КОРИАТОВИЧ, СЕМЕН КОРЯТОВИЧ

князья Дмитрий, Глеб и Семен Корьятовичи, Федор Вольский и т.п.), якобы погибшие на Ворскле в 1399 году — продукт ошибок переписчиков различных сводов. Например, в Супрасльской летописи мифический князь «Семен Корьятович» образовался, когда в тексте «князь Лев Корьятович, князь Михаил Васильевич, брат его Семен» писец «потерял» имя пинского князя Михаила Васильевича. Аналогично и в других случаях. ⁵⁶.

Документи і акти

№ 1

Грамота князя Олександра Коріатовича Смотрицькому домініканському монастирю, видана 17 березня 1375 р.

Во имя Отця и Сына и Святого Духа, Аминь. Мы, князь Литовский, князь Олександр Кориатович, Божею милостью и Господарь Подольской земли, чиним свидочо (делаем известным) своим листом, всякому доброму, кто ж на сей лист посмотрит, што ж был брат наш князь Юрий Корьятович придал млин (мельницу) к церкви Матци Божьий у Смотрича то и мы князь Олександр подтверждаим того своим листом дальнесьмо (на даленейшее время), на вики той млин и мисто у млина к церкви и тым мнихом казательного закону, а кою колы и спрячают людий у соби, оу том мисти, у млина, ты люди и дальнеем им, со всим правом. Алей то што ж коли б же и земляне будут город твердити, тогда тии люде також имеют твердити город Смотрич, иже то штож коль вси земляны имут давати дань у татары, то серебро имиють такоже тии люди дати. А ко млину границя горе (вверху) Смотричем до мисту, а долови (внизу) Смотричем, што дуброва межи Ходорковым селом той дуброви половина к млину, а в поле, кде соби приоруют ниви, то их имиют прислушати. А нато дальнесьмо свой лист и печать зависили своего князьтва. А свидци на то Гринко пан, староста Подольский, Смотрицкий воевода Рогожка Прокопий, Семенко Карабчиевский, а писан лист у Смотричи, по нарожении Божиим лета 1375 месяца марта 17 у день Святаго Алекса, человека Божия.

№ 2

1391 г. чэрвеня 20. Смотрыч. — Пацвярджальны ліст («прывілей») гаспадара Падольскай зямлі Фёдара Карыятавіча прывілеяў Канстанціна і Фёдара Карыятавічаў вернаму слузе Грыньку на гор. Сакалец (з межамі ўладанняў) і Збынаў паток з сс. Глінянцам, Варанавіцай, Прылукам, Іллінцамі (з правам «садзіць» людзей на р. Русаве ў трох месцах) і дароўнага цешчы Грынькі княгіні Андрыянавай Вейніцкай (Веініцкай) на сс. Мікулінцы, Летыню, Ванячын, Дзешкаўцы, Стражэўку «у деднину и в вотнину»

Во имb О(т)цb и С(ы)на и С(вѧ)т(а)гоa Д(у)ха. Аминь.

Мы, кнѧз Федоръ Корьѧтович1, Б(о)жьею м(и)л(о)стью дѣдичь и господарь Подольскои земли, чинимы свѣдочно | симъ листомъ всѧкому доброму, кто жь на сесь листъ посмотри т или оуслышит его чтучы.

Ажъ оузрѣвши и познавши наша старѣ|ишаѧ братьѧ, кнѧз Костѧнтинъ2, и мы, кнѧзь Федоръ, пана Гринькову вѣрною службу, нашего вѣрног(о) слугы, ажъ вѣрно послужилъ иb нашои | братьи, и намъ и дали ѥсмы ѥму с нашимъ братом со кнѧзем с Костѧнтиномъ за ѥго вѣрную службу городъ Соколець3 оу дѣднину и въ вотни|ну и дѣтем ѥго, и ѥго послѣдкомъ и съ селы, и съ данью, и съ винами, и съ суды, и съ пересуды, и съ мыты, и со всѣмъ, и с тымъ правомъ, как | братья наша и мы имѣли. А то свѣдчимы симъ листом, што жь панъ Гринько привильѧ имѣлъ ѿ нашеи старшеѣ братьи на тотъ город | на Соколець и на татъc села, што оу семъ листѣ напсано стоить, ажь пакъ по грѣху городъ ѥму с тыми привильи сгорѣлъ, а мы пак | ѥму того потвердили и покрѣпили симъ нашим привильѥмъ и дали ѥсмы ѥму на то своѧ такаѧ жь привильѧ, как и ѿ нашеи старшеиd | братьи имѣлъ. А дали ѥсмы ѥму границю к тому городу к Сокольцю: ѿ Чжюнькова4 доловъ Росью по оустьѥ Малоѣ Торчьцѣ, а ѿ | Плискова5 доловъ Роскою ажь до оустьѧ, а ѿ верха Кропивноѣ ажь до оустьѧ, а ѿ оустьѧ Кропивноѣ доловъ Богомъ ажь до оусть | Cобу, а ѿ Дашевцовъ6 доловъ Собомъ ажь до оустьѧ Собу, а ѿ Звинигоро да7 дали ѥсмы ѥму границю ажь по Конелыи. И со всѣми | и с тыми потокы, што в тыe рѣкы текуть, и со всѣми и с тыми селы, што по тымъ рѣкам сѣдѧть и по тыхъ потокохъ, и съ лѣсы, | и с поли, и съ дубровами, и со всѣми с тыми вжиткы, што к тому прислушаеть.

А к тои к Соколецьскои волости придала ѥму наша старь|шаѧ братьѧ и мы Збыновъ потокъ весь ѿ верха ажь до оустьѧ а село Глинѧнець, а Вороновицю, а Прилукъ, а Ильиньцѣ, а на рѣцѣ | на Русавѣ дали ѥсмы ѥму в трехъ мѣстѣхъ люди садит. А также теща ѥго кнѧгини Андриѧнова ѧ Вѣиницьска ѧ оуздала пану | Гринькови и своимъ дѣтем своѧ села перед нами и передо всею нашею радою и с нашею волею на имѧf: село Микулиньцѣ, Лѣтыню, Во|нѧчинъ, Дешковцѣ, Стрѣжевку, и со всѣмъ с тымъ, што к тому прислушаѥть — то также ѥму вѣчно ѥсть и ѥго послѣдко м. А то все | дали ѥсмы пану Гринькови и ѥго дѣтем и с тым жь правомъ, как и Соколецьскую волость.

А такожь и то дали ѥсмы пану Гринькови, | коли поидеть ѿ него за иного ѥго ч(о)л(о)в(е)къ, тогды имѣѥть панъ Гринько взѧти на своѥмъ ч(о)л(о)вѣцѣ земльскоѥ право 4 гривны, а па|на Гриньковы м людем не надобѣ поити ни на ωдну на нашю роботу: ани городовъ нашихъ ветошныхъ не потверживати, ани подвод | давати, ани повоза возити, одно ѥго люде Гнилорудчане имѣють помочи повоза возити и подводы давати, коли сѧ пригодит, | а также то коли будем новыи город рубити оу своеи земли или в неприѧтѣл скои, тогды панъ Гринько имѣеть нам помочи и съ сво|ими людми того города рубити. Иже то, што жь коли имуть вси землѧне дань давати g-на мь-g или посла поднимат, то пана | Гринькови люде также имѣють дань дати g-на мь-g и посла поднимати, пакли быхомъ коли тоѣ дани g-на мь-g не дали, а cо|бѣ ю имали, тогды панъ Гринько также имѣеть собѣ взѧти ту дань на своихъ людех, а лише того оу пана Гриньковы не надоб(е) | нам сѧ въступати, ани нашим воѥводам на ѥго люди дѣцког(о) слати, развѣ пана Гринька же суть ѥго люде. А и с того панъ Гринько | и ѥго дѣти, и ѥго послѣдци имѣють нам и нашим дѣтем, и нашим послѣдко м везде вѣрно послужити: и на воину, и на погоню, какъ и вси | землѧне и остати при Подольскои земли подлѣ послѣдковъ нашихъ по нашом животѣ. А пакли бы пану Гринькови не любилосѧ | бы ѥму в нас служит, тогды панъ Гринько можеть тотъ городъ Соколець и то все своѥ выслужѣнье, што ж на семъ листѣ напсан(о), | ѥсть волно ему в том: можеть продати, заставити и на см(е)ртнои постели ѿдати кому жь хочет с нашею волею, доложив сѧ нас, своег(о) | г(о)с(по)д(а)р ѧ, съ отпущеньемъ, поклонивс ѧ, можеть ити куды хочет.

А тому всему на крѣпость и на свѣдочство, и на потвержѣнье за|вѣсили ѥсмы печать нашег(о) кнѧзства к сему листу.

А свѣдци на то: панъ Немирѧ Бакотьскии, Янушко Скѣпецьскии, Михаило | Процевичь, Павелъ Ступич, Печь Шюмозкии, панъ Рогозка, панъ Бедришко, Ходко Вѣрозубъ, панъ Вышко Толъстыи, Ходько | Чемеревич, панъ Прокопъ, Пашко Васнович.

А писалъ листъ кнѧжии писарь Аньдрѣи Морхына, по Б(о)жьѥмъ нароженьи 1000 лѣт | и 300 лѣтъ девѧносто первого лѣта, оу городѣ оу Смотричи, м(е)с(е)цѧ июнѧ въ 20 д(е)нь, в первыи вт(о)рн(и)къ передъ Р(о)жствомъ С(вя)то|го Ивана Кр(е)ст(ите)л ѧ Б(о)жьего.

Нацыянальны гістарычны архіў Беларусі. Ф. 147 («Мінская злучаная палата крымінальнага і грамадзянскага суда Міністэрства юстыцыі, г. Мінск, Мінская губ.»). Воп. 2. Спр. 178 («Дакументы кн. Радзівілаў па справе аб размежаванні маёнтка Лаўрышава Навагрудскага у. Пергамінныя граматы 1391, 1400 гг. і інш. інвентары» (sic)). Арк. 581. Арыгінал, пергамін (жоўтага колеру), 37, 4×24, 5.

Аляксандр Груша. Невядомая грамата Фёдара Карыятавіча 1391 г.

Палеаграфічныя заўвагі: a о нап. невыразна, можна прачытаць як а; b нап. над радком; c так у ркп., трэба чытаць тые; d и нап. над радком; e так у ркп., трэба чытаць тые; f ѧ з-за загіну ркп. не чытаецца; устаўлена па сэнсу; g—g нап. на падчышчаным больш буйным поч.Нотатки

Synowie Gedymina I, c. 140-143.[↩]
Latopisiec Danilowicza, c. 27.[↩]
Востоков, Описание Русских и Словенских рукописей Румянцевского музея. Спб, 1842, с. 126. У Нарбута, а следом и у Стадницкого, вместо «Кариата» ошибочно «коронация».[↩]
Latopisiec Danilowicza, c. 50. Kronika Bychowca, c. 19. В родословии князей Литовских, находящемся в Воскресенской летописи, Юрий пропущен (ПСРЛ, т. VII, 256), однако, находим его в других списках того же родословия (см. выше, с.5 прил.1).[↩]
Synowie Gedymina I, c. 143-181.[↩]
Synowie Gedymina I, c. 180.[↩]
Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. – Кам’янець- Подільський, ПП Медобори, 2006., с. 17, 130.[↩]
Розов В. Українські грамоти. — Т.1: XIV в. і перша половина XV в. — К., 1928. — С. 4 — 7 (N 3). Аналізуючи цей документ, Я. Тенговський вираховує ймовірний вік Юрія, який мав би народитися до 1330 р. (див.: Tеgowski J.Pierwsze pokolenia Giedyminowiczуw. — Poznan, 1999. — S. 168).[↩]
Blaszczyk G. Dzieje stosunkow polsko-litewskich od czasow najdawniejszych do wspolczesnosci. Poznan, 1998. T. 1. S. 219.[↩]
Флоря Б. Н. Литва и Русь перед битвой на Куликовом поле. С. 149,150. Примеч. 24; см. также: Русина О. [В.] Синьоводська «Задонщина» // УГО. 1999. Вип. 1. С. 178—189.[↩]
Дем’янчук Г.С. «Твержа» на річці // Високі береги Смотрича. – Львів, Каменяр, 197, с. 23.[↩]
Смотрич // Приходы и церкви Подольской епархии. Под ред. Е. Сецинского. – Біла Церква, ПП Пшонківський, 2009, с. 367.[↩]
Войтович Л. Гедиміновичі. Корятовичі. Княжа доба на Україні. Портрети еліти. – Біла Церква, вид. О. Пшонківський, 2006. – с.668-674.. , с. 670; 16, с. 110.[↩]
Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. – Кам’янець- Подільський, ПП Медобори, 2006, с. 22,23,24.[↩]
Stryjkowskij M. Kronika Polska, Litewska, Ź moódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa, Naklad Gustawa Leona Ģlűcks. – berga, 1846 – т. 2 – розд. 2., с. 8.[↩]
Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. – Кам’янець- Подільський, ПП Медобори, 2006., с.31.[↩]
Детальніше про молдовський період діяльності князя Юрія Коріатовича див.: Czamańska I. Mołdawia i Wołoszczyzna wobec Polski, Węgier i Turcji w XIV i XV wieku. – Poznań, 1996. – S.42–50. Більш детально генеалогічні зв’язки молдовських господарів із Ґедиміновичами див.: Tęgowski J. Powiązania genealogiczne wojewodów mołdawskich Bogdanowiczów z domem Giedyminowiczów w XIV–XV wieku // Genealogia. – Poznań; Wrocław, 1993. – T.3. – S.45–66; Idem. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów // Biblioteka Genealogiczna. – Poznań; Wrocław, 1999. – T.2. – S.188–189.[↩]
Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. – S.189.[↩]
ПСРЛ. Т. 35. С. 66. Л. 106.[↩]
ПСРЛ. T. 35. M., 1980. C. 138. Л. 83.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 177; ФлоряБ. H. Литва и Русь перед бит вой на Куликовом поле. С. 153—154. Примеч. 39; Blaszczyk G. Dzieje stosunkow polsko- litewskich… T. 1. S. 219; и др.[↩]
Puzyna J. Koriat i Korjatowicze. S. 438—439; Tegowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. S. 316. Tabl. VIII; Сіцінський Ю. [Й] Поділля під владою Литви. С. 32; и др.[↩]
Tegowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. S. 168.[↩]
Подробнее об этом, например, см.:
Сіцінський Ю. [Й] Поділля під владою Литви. С. 30.[↩]
Сіцінський Ю. Поділля під владою Литви. – Кам’янець- Подільський, ПП Медобори, 2006., С.34[↩]
Михайловський В. Еластична спільнота… — С. 28-63.[↩]
Czarnków Joannis de. Chronicon Polonorum… — P. 631, 643-644; Грушевський M. Історія України-Руси… — Т. 4. — С. 45,445-446.[↩]
PaszkiewiczН. Ogenezie і wartożci Krewa… — S. 26-21 \ ejusdem. W sprawie roli politycznej Korjatowiczów… — S. 334-347; ejusdem. Początki Rusi… — S. 237-238.[↩]
Archiwum ksizt Lubartowiczуw Sanguszkуw w Slawucie / Opr. Z.L.Radzimiiiski i in. — Lwyw, 1887. — T. I. — N 1. — S. 1.[↩]
див.: Kodeks dyplomatyczny Maropolski / Wyd. F.Piekosinski. — Krakуw, 1887. — T. III: 1338 — 1386. — N DCCI. — S. 89[↩]
див.: Urzdnicy wolynscy XIV-XVIII wieku. Spisy. — Kyrnik, 2007. — N 522. — S. 119[↩]
див.: Maleczynski K. Urzdnicy grodzcy i ziemscy Lwowscy w latach 1352 — 1783. — Lwуw, 1938. — S.151; Zbiуr dokumentуw malopolskich / Wyd. I.Sulkowska-Kuras, S.Kuras. — Cz. VIII: Dokumenty z lat 1435 — 1450. Uzupelnienie: Dokumenty z lat 1286 — 1442. — Wroclaw etc., 1975. — N 2534. — S. 358.[↩]
див.: Urzdnicy Malopolscy XII-XV w. Spisy / Opr. J.Kurtyka, T.Nowakowski, F.Sikora i in. — Wroclaw etc., 1990. — N 681. — S. 163.[↩]
Опис печатки (+ S’ALEXANDRI DVS’ VLADIMIRIES’) див.: Дашкевич Я. Кам’янець-Подільський XVI-XVIII ст.: місто трьох гербів // Міста та містечка в гербах, прапорах і печатках. — Л., 2003. — N 1. — С. 80. Автор робить досить вдалу спробу аналізу генеалогії цієї печатки як герба Кам’янця, яку він пов’язує з князюванням Олександра у Володимирі протягом 1366 — 1370 рр., а Володимир, своєю чергою, отримав це зображення на власний герб (символ) від Юрія II. Див. також: Kurtyka J. Repertorium podolskie. Dokumenty do 1430 r. // Rocznik przemyski. — 2004. — T. XL. — Z. 4: Historia. — S. 145. Зображення печатки див.: Дашкевич Я. Указ. праця. — С. 76 (рис. 2).[↩]
Diugossii J. Historiae Polonicae libri XII / Ed. I.Zegota Pauli. — Cracoviae, 1876. — T. III. — Lib.IX/X // Diugosz J. Opera omnia / Ed. A.Przezdziecki. — Cracoviae, 1876. — T. XII. — P. 308.[↩]
Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… S. 177.[↩]
Ibid.[↩]
Akta grodzkie i ziemskie z czasуw Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyiiskiego we Lwowie (далі — AGZ). — Lwуw, 1878. — T. VII. — N VII. — S. 12.[↩]
Monumenta Poloniae Historica / Wyd. A.Bielowski. — Lwуw, 1872. — T. II. — S. 643 — 644 («Sed duce Alexandro filio Michaelis alias Coriathi, filiastro Olgerdi et ducum Litwaniae praedictorum, qui castra et terram Wladimiriensem rege Kazimiro commendata acceperat, in Cracovia existente, quidam Petrassius Thursky Lancicita, praefectus castri praedicti metu ductus, nobilissimum castrum Wladimiriense praedicitum, nulla plaga recepta nec aliquibus penuriis defectuosis depressus, Litwanorum princibus praenominatis pudorose praesentavit»). Про це ж у Я. Длугоша: «…etiam Alexandro, filio Michaelis alias Koriath nepotis Olgerdi Ducis Lithuaniae, tunc in Cracovia agente, cui castrum et terra Wladimiriensis a Kazimiro Rege erant commendata et Petrassius ipse sibi parere iussus, cum Lithuanis miserabiliter paciscistur» (див.: Diugossii J. Historiae Polonicae. — T. III. — Lib. IX/X. — P. 331) Інформація хроніста цікава тим, що, тримаючи Володимир, Олександр, імовірно, покладався на те оточення, яке було залишене йому Казимиром (якщо вірити Я. Длугошеві, король спочатку віддав Володимир в управління полякам, про що йшлося вище), адже Петраш Турський був вихідцем із польських етнічних територій, а саме з Ленчицької землі, з якою й пов’язана його подальша урядницька кар’єра. ((Петраш (Пйотр) із Тур герба Яніна — суддя комісарський ленчицький (1386 — 1387 рр.), ленчицький підстолій (1388 — 1391 рр.), суддя ленчицький (1391 — 1417 рр.), староста ленчицький (1392 — 1393 рр.) (див.: Urzdnicy lczyccy, sieradzcy i wielunscy XIII-XV wieku. Spisy / Opr. J.Bieniak, A.Szymczakowa. — Wroclaw etc., 1985. — N 277, 300, 302, 400).[↩]
Halecki O. Przyczynki genealogiczne do dziejуw ukladu krewskiego // Miesicznik heraldyczny. — 1935. — R. XIV. — N 7/8. — S. 102 — 103. — Przyp. 28. Див. також: Kurtyka J. Repertorium podolskie. — N 14. — S. 151 — 152.[↩]
Lowmianski H. Polityka Jagiellonуw. — Poznan, 1998. — S. 58. Свої аргументи Г. Ловмянський виводить зі значення слова «applicare», яке означає входження когось, у нашому випадку — братів Коріатовичів, у васальні стосунки.[↩]
Kodeks dyplomatyczny miasta Krakowa 1257–1506. – Cz. 1. – S. 74–75.[↩]
Abraham W. Założenie biskupstwa łacińskiego w Kamieńcu Podolskim // Księga pa-miątkowa ku uczczeniu 250-tej rocznicy założenia Uniwersytetu Lwowskiego przez króla Jana Kazimierza r. 1661. – T. 1. – Lwów, 1912. S. 12.[↩]
Tęgowski J. Sprawa przyłączenia Podola do Korony Polskiej w końcu XIV wieku // Teki Krakowskie. – 1997. – № 5. – S. 170–171.[↩]
Латиною «viror», «viroris» має декілька значень, зокрема «зелений колір», але й також «сила» та «міць». Тому у цьому випадку варто застосувати слово «володарі», адже йдеться про князів, які у листі до святого престолу змушені були опускати згадку про свою князівську гідність перед власними іменами. Актуальним також залишається питання про їх конфесіалізацію – імовірно, що на той час вони були охрещеними.[↩]
Abraham W. Założenie biskupstwa łacińskiego w Kamieńcu Podolskim. – S.12.[↩]
ПСРЛ. – т. 17. – стлб. 82, 100; ПСРЛ. – т. 32. – с. 139; ПСРЛ. – т. 35. – м., 1980. – с. 66, 74.[↩]
SRP. 1863. Bd. 2. S. 114—115.[↩]
Tęgowski J. Sprawa przyłączenia Podola do Korony Polskiej w końcu XIV wieku. – S.171. На жаль, ориґінал цього документа не зберігся. Публікація Я.Тенґовського ґрунтується на
копії другої половини XVIII ст., в якій копіїст зробив латинську транслітерацію. Імена свідків подаємо за версією публікатора документа – Я.Тенґовського. Дещо інакше вважає Т.Трайдос, який розділяє Гневомира Лютка на двох осіб, також окремою персоною виступає Готард, а от Печ і Франчко у нього є представниками родини бучацьких панів (див.: Trajdos T. Kościół katolicki na ziemiach ruskich za panowania Władysława II Jagiełły (1386–
1434). – T.I. – Wrocław etc., 1983. – S.132). На жаль, автор не обґрунтував свої припущення щодо саме такого прочитання імен свідків.[↩]
Груша А. Невядомая грамата Фёдара Карыятовіча за 1391 г. // Беларускі гістарычны агляд. – 2001. – Т.8. – Сшытак 1/2. – С.133–134.[↩]
Źródła dziejowe. – T.V: Lustracye królewszczyzn ziem polskich Wołynia, Podola i Ukrainy z pierwszej połowy XVII wieku / Wyd. A.Jabłonowski. – Warszawa, 1877. – S.22. Свідків подано за копією XVII ст.[↩]
Archiwum Narodowe w Krakowie. Archiwum Dzikowskie Tarnowskich. Papiery Piaeczyńskich. — S. 28–29; Новая грамота князя Фёдора Кориатовича 1392 г. // Беларуская даўніна / Ред. Ю.М. Микульский. — Минск, 2014. — С. 147–150. У збірнику не вказано, хто знайшов та підготував документ до друку. Про джерело див. також: Ґедзь Т. Брацлавська волость у 1392 р. // http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/AuxHistSci/
HistGeography/Braclav1392.html Lbd. Див. додаток 1.[↩]
Информация Алексея Бабенко на форуме imtw.ru: http://imtw.ru/topic/21965-ryurikovichi-gediminovichi-chingizidy-ili-drugie/page__st__185.[↩]
Rykaczewski, Inventarium, c. 378. Dani?owicz, Skarbiec N 761.[↩]
Tęgowski J. Sprawa przyłączenia Podola. – S.171.[↩]
Сообщение Алексея Бабенко на форуме imtw.ru: http://imtw.ru/topic/21965-ryurikovichi-gediminovichi-chingizidy-ili-drugie/page__st__185.[↩]