Кориатовичи

Загальні відомості про рід

Поколінна розпис роду

II генерація от Гедиміна.

1. КОРІАТ-МИХАЙ­ЛО ГЕДИ­МІ­НО­ВИЧ († піс­ля 1358)

шестой сын Геди­ми­на¹, полу­чил в удел Ново­гро­док². В одном древ­нем пер­га­мент­ном Еван­ге­лии, когда-то хра­нив­шем­ся в собра­нии Пулав­ско­го, а теперь в пуб­лич­ной биб­лио­те­ке в Петер­бур­ге, запи­са­но более десят­ка ста­рин­ных пожа­ло­ва­ний Лав­ра­шев­ско­му мона­сты­рю. Сре­ди них некий «Юрий Бол­ко­вич делал вклад церк­ви Св.Николы, «а по пору­че­нию вели­ко­го кня­зя Миха­и­ла Геди­ми­но­ви­ча «при­дал той церк­ви паш­ни, борт­ные уго­дья и про­чее»; напро­тив слов «Миха­и­ла Геди­ми­но­ви­ча» на полях дру­гим почер­ком допи­са­но: «Кари­а­та кня­зя Нов­го­род­ска­го» г. 1329»³. Ведь Корьят был кре­щен с име­нем Миха­и­ла, что, во вся­ком слу­чае, под­твер­жда­ют и поль­ские хро­ни­ки. О его жиз­ни сохра­ни­лось слиш­ком мало подроб­но­стей, что и отме­ча­ет проф. Стад­ниц­кий.

Хро­ни­ки при­пи­сы­ва­ют Корья­ту четы­рех сыно­вей: Юрия. Алек­сандра, Кон­стан­ти­на и Федо­ра⁴, био­гра­фии кото­рых и опи­сал проф. Стад­ниц­кий⁵. Одна­ко, Корьят мог иметь и еще сыно­вей, или, воз­мож­но, что кто-то из выше­ука­зан­ных так­же мог оста­вить потом­ство. Этих новых «Корья­то­ви­чей» проф. Стад­ниц­кий попы­тал­ся даже отне­сти к «дру­го­му роду»⁶.

III генерація от Гедиміна.

2/1. ЮРІЙ КОРІЯ­ТО­ВИЧ (1349, † 1374)

Князь любарсь­кий [?] (бл. 1350 — піс­ля 1352 рр.), подільсь­кий (1370-1374 рр.), гос­по­дар Мол­до­ви (1374 р.).

За сло­ва­ми літо­пи­су: « То тиї кня­жа­та Коріа­то­вич, при­шед в Подоль­скую
зем­лю і вошли у при­язнь с ота­ма­ны, поча­ли боро­ни­ти Подоль­скую зем­лю од татар… и напер­вей нашли себе твер­жю на реце на Смот­ри­че, тут так себе наря­ди­ли город Смот­ри­чи…»⁷. Тут в «твер­жі» (фор­те­ці) роз­мі­сти­ла­ся пер­ша сто­ли­ця Подільсь­ко­го князів­ства, зас­но­ва­но­го Коріа­то­ви­ча­ми (Корія­то­ви­чі, Коря­то­ви­чі)
((Смот­рич // При­хо­ды и церк­ви Подоль­ской епар­хии. Под ред. Е. Сецин­ско­го. – Біла Церк­ва, ПП Пшон­ківсь­кий, 2009, с. 367.)). Відо­мо­сті про братів дуже ску­пі. Біль­шість дослід­ни­ків [Пет­ров Н.И Подо­лия. Исто­ри­че­ское опи­са­ние . С Высо­чай­ше­го соиз­во­ле­ния изда­на при Мини­стер­стве внут­рен­них дел П.Н Батюш­ко­вым. – СПб, 1891., с 33; Сіцінсь­кий Ю. Поділ­ля під вла­дою Лит­ви. – Кам’янець- Подільсь­кий, ПП Медо­бо­ри, 2006., с. 17; Шабуль­до Ф.М. Корія­то­ви­чі //Енциклопедія історії Украї­ни. – К.: Нау­ко­ва дум­ка. 2008.- т.5, с. 158; Рибак І.В. Хмель­нич­чи­на. Наш край в історії Украї­ни. – Кам’янець-Подільський, Абет­ка-С, 2007., с. 33; та ін.)). пер­шим подільсь­ким кня­зем нази­ва­ють Юрія, Л.В. Вой­то­вич – Костян­ти­на⁸.

Юрій впер­ше зга­дуєть­ся в істо­рич­них дже­ре­лах 1349 р. Польсь­кий король Кази­мир ІІІ захо­пив Львів та інші гали­ць­кі міста⁹. В під­пи­саній угоді між поля­ка­ми і литов­ця­ми є його під­пис. В 1352 р. брав участь у вій­ні Любар­та про­ти Кази­ми­ра ІІІ і поруч зь Еўну­там, Кей­с­ту­там, Любар­там i Юры­ем Нары­мон­таві­чам пад­пі­саў трак­тат з кара­лём Казі­мірам за сябе, Аль­гер­да, Кар’ята й бра­тоў.¹⁰.

Відо­ма під­пи­са­на Юрієм і Олек­сан­дром гра­мо­та від 7 січ­ня 1374 р. місту Кам’янцю Юрій засе­лив і укрі­пив це місто, збу­ду­вав­ши Кам’янецький замок, в яко­му і була вида­на гра­мо­та. Щоб при­ва­би­ти посе­лен­ців, бра­ти дають міща­нам 200 ланів зем­лі, берег Дніст­ра, вигін для пасо­вись­ка, звіль­ни­ли жителів міста на 20 років від уся­ких повин­но­стей. Міща­нам нада­ва­лось само­в­ря­ду­ван­ня і суд. Князі від­да­ли при­бут­ки з яток (крам­ни­ць
сукон­них, крам­них, шевсь­ких, хліб­них), різ­ни­ці і лаз­ні на потре­би Кам’янця, перш за все на будів­ниц­тво укріп­лень¹¹.

Юрій Коріа­то­вич нама­гав­ся про­во­ди­ти актив­ну зов­ніш­ню політи­ку, вмі­шу­ю­чись у внут­ріш­ні спра­ви сусід­ньої Мол­давії, втру­тив­шись у бороть­бу за мол­давсь­кий пре­стол. Його під­т­ри­ма­ла части­на міс­це­вих бояр і про­го­ло­си­ла своїм гос­по­да­рем, про­ти­ста­вив­ши Юрія ординсь­ко­му став­ле­ни­ку Бог­да­ну. Хан Подільсь­ко­го улу­су Тимур про­до­в­жу­вав вва­жа­ти Подільсь­ке князів­ство собі під­влад­ним і зобов’язаним пла­ти­ти щоріч­ну дани­ну-вихід. Мож­ли­во, наслід­ком хансь­ких інтриг було отруєн­ня кня­зя Юрія Коріа­то­ви­ча. Існує декіль­ка вер­сій від­носно міс­ця його похо­ван­ня. М. Стрий­ковсь­кий вва­жає, що Юрія отруї­ли в Сучаві і похо­ва­ли в муро­ва­но­му мона­сти­рі св. Васи­лія¹². Польсь­кий істо­рик, гераль­дик, монах доміні­кансь­ко­го орде­ну, учас­ник походів для при­ду­шен­ня коза­ць­ко-селянсь­ких повстань 1637-1638 рр., урод­же­не­ць Кам’янця Симе­он Окольсь­кий вва­жав, що Юрій і Олек­сандр похо­вані в Смот­ри­чі в доміні­кансь­ко­му кля­шторі¹³. Най­віро­гід­ні­ше, що бра­ти знай­шли віч­ний спо­кій в побу­до­ваній ними кам’янецький зам­ко­вій Покровсь­кій церкві.

Помер Юрій Коріа­то­вич в кін­ці 1374 – почат­ку 1375 р. Даклад­на, што ўжо ня жыў у сакавіку наступ­на­га году, калі князь Аляк­сан­дар Кар’ятовіч пацьвяр­джае й павя­ліч­вае запіс свай­го бра­та, кня­зя Юрыя Карія­то­ві­ча на кась­цёл Маці Божай у Смат­ры­чы¹⁴.

Невда­ла спро­ба Юрія Коріа­то­ви­ча у 1374 р. посі­сти пре­стол воло­да­ря скін­чи­ла­ся його отруєн­ням¹⁵. Не виклю­че­но, що тут втру­ти­ли­ся якісь родин­ні спра­ви, адже дру­жи­ною мол­довсь­ко­го гос­по­да­ря Пет­ра (1375 (?) – 1391 рр.) була Ана­стаcія – донь­ка кня­зя Коріа­та і сест­ра воло­дарів Поділ­ля. Оскіль­ки, як при­пус­кає Я.Тенґовський, одру­жен­ня май­бут­ньо­го гос­по­да­ря Пет­ра з Ана­стасією, донь­кою Коріа­та і сест­рою подільсь­ких воло­дарів, мог­ло від­бу­ти­ся близь­ко 1370 р., а, своєю чер­гою, Пет­ро став воло­да­рем піс­ля отруєн­ня Юрія, то зро­зу­мі­ло, чому ува­га до справ у сусід­ній Мол­до­ві була одним із важ­ли­вих напрям­ків діяль­но­сті князів¹⁶.

3/1. ОЛЕК­САНДР КОРЯ­ТО­ВИЧ († 1380)

Князь тере­бо­вельсь­кий (бл. 1341 — бл. 1380 рр.), воло­ди­мирсь­кий (1366-1370 рр.), кам’янецький (бл. 1370-1374 рр.), подільсь­кий (1374-1380 рр.).

Із синів Коріа­та Ґеди­мі­но­ви­ча, відо­мих своєю діяль­ністю на Поділ­лі¹⁷, на Волині дея­кий час кня­зю­вав Олек­сандр. За повідомлен­ням хроні­ста Яна з Чарн­ко­ва, восе­ни 1366 р. він отри­мав від Кази­ми­ра III на лен­них пра­вах щой­но відібра­ний у Любар­та сто­лич­ний Воло­ди­мир із части­ною Воло­ди­мирсь­кої зем­лі й про­три­мав­ся тут до осені 1370 p., поки Любарт і Кей­с­тут не виг­на­ли звід­си, ско­ри­став­шись дина­стич­ною кри­зою в Кра­ко­ві, зумо­в­ле­ною смер­тю коро­ля, польсь­ку зало­гу¹⁸. Ген­рик Пашке­вич вис­ло­вив, прав­да, сво­го часу дум­ку, що Коріа­то­вич зай­няв Воло­ди­мир ще 1351 p., під час пере­бу­ван­ня Любар­та в поля­ків у полоні, при­чо­му з волі Оль­ґер­да Ґеди­мі­но­ви­ча, а на почат­ку 1360-х років Любарт про­гнав його, від­так польсь­кий король не надав, а повер­нув город, тіль­ки на умо­вах сво­го вер­хо­вен­ства над ним, поси­лив­ши тим самим тер­тя між литов­
ськи­ми дина­ста­ми¹⁹, та інші дослід­ни­ки зали­ши­ли, здаєть­ся, це трак­тування перебі­гу подій поза ува­гою.

Напри­кін­ці три­ва­ло­го зброй­но­го про­ти­сто­ян­ня за русь­кі зем­лі ми бачи­мо його бра­та — Олек­сандра Коріа­то­ви­ча — в ото­чен­ні Кази­ми­ра III. Отже, у жовтні 1366 р. волинсь­кий князь Дмит­ро Любарт уклав уго­ду з польсь­ким коро­лем Кази­ми­ром²⁰, який захо­пив місто Воло­ди­мир з окру­гою. Оче­вид­но, в істо­рич­ній сто­ли­ці й дав­ньо­му тор­го­вель­но­му цен­трі Волинсь­кої зем­лі він пла­ну­вав збу­ду­ва­ти потуж­ний замок. І те, що Олек­сандр Коріа­то­вич отри­мав від Кази­ми­ра у володін­ня, або, точ­ні­ше, адміністру­ван­ня Воло­ди­мир з окру­гою, свід­чить, що пере­хід Коріа­то­ви­чів (чи, при­найм­ні, спо­чат­ку Олек­сандра) під руку коро­ля від­був­ся рані­ше⁵. Певним під­твер­джен­ням цьо­го є лати­но­мов­на печат­ка, яку він, уже не будучи піс­ля смер­ті Кази­ми­ра III «кня­зем і паном на Воло­ди­ми­рі», при­ві­сив до одно­го зі своїх доку­мен­тів⁶. Зоб­ра­жен­ня з неї, на дум­ку Я. Даш­ке­ви­ча, піс­ля 1370 р. перей­шло на герб міста Кам’янця. Цю кін­ну постать св. Юрія (Геор­гія) з мечем та зоб­ра­жен­ням дере­ва на зад­ньо­му плані й сьо­год­ні мож­на поба­чи­ти на Русь­кій бра­мі Кам’янця-Подільського. Я. Длу­гош про пере­да­чу міста під вла­ду Олек­сандра Коріа­то­ви­ча (1366 р.) писав, що король піс­ля вда­ло­го похо­ду «зали­шив у своїх руках два голов­них зам­ки, Луцьк і Воло­ди­мир, які пере­дав польсь­ким панам у три­ман­ня, а решту Воло­ди­мирсь­кої зем­лі від­дав у володін­ня (уря­ду­ван­ня — В. М.) Олек­сан­дро­ві, литовсь­ко­му кня­зю, сину Михай­ла або Коріа­та, бра­тан­ко­ві Оль­гер­да і Кей­с­ту­та, мужо­ві незлам­ної вір­но­сті та при­хиль­но­сті, аби від напа­дів Любар­та та інших лит­винів була (Воло­ди­мирсь­ка зем­ля — В. М.) убез­пе­че­на»⁷. Завер­шу­ю­чи опис від­во­ю­ван­ня за часів Кази­ми­ра III русь­ких земель у литовсь­ких князів, під тим самим роком хроніст у чер­го­вий раз під­крес­лив вір­ність Олек­сандра польсь­ко­му коро­леві: «Князь Олек­сандр, яко­му було довіре­но Воло­ди­мирсь­ку зем­лю, чин­но, як сло­вом, так і ділом, довів, що був при­хиль­ним під­да­ним коро­ля Кази­ми­ра»⁸. Також про те, що Олек­сандр дав­но і тіс­но був пов’язаний із Кази­ми­ром III, може свід­чи­ти і факт зга­ду­ван­ня його як свід­ка («вель­мож­ний князь Олек­сандр Коріат[ович]»; «magnifico duce Alexandro Coriati») на королівсь­ко­му доку­мен­ті від 1368 р. для тодіш­ньо­го русь­ко­го ста­ро­сти Яна Кміти з Виш­ни­ча⁹.

Кін­цем прав­лін­ня Олек­сандра Коріа­то­ви­ча у Воло­ди­ми­рі ста­ла смерть польсь­ко­го коро­ля (осінь 1370 р.). Згід­но зі свід­чен­ня­ми Янка з Чарн­ко­ва, які май­же дослів­но пере­ка­зує Я. Длу­гош, може­мо кон­ста­ту­ва­ти, що піс­ля смер­ті Кази­ми­ра III Олек­сандр, як вір­ний слу­га коро­ля й один із його наміс­ни­ків, пере­бу­вав у Кра­ко­ві на похо­валь­ній цере­монії. Ско­ри­став­шись його від­сут­ністю, литов­ці напа­ли на Воло­ди­мир, де на той час уря­ду­вав Пет­раш Турсь­кий, на яко­го Олек­сандр поли­шив замок10. Інфор­ма­ція хроні­ста ціка­ва тим, що, три­ма­ю­чи Воло­ди­мир, Олек­сандр, імо­вір­но, покла­дав­ся на те ото­чен­ня, яке було зали­шене йому Кази­ми­ром (якщо віри­ти Я. Длу­го­шеві, король спо­чат­ку від­дав Воло­ди­мир в управ­лін­ня поля­кам, про що йшло­ся вище), адже Пет­раш Турсь­кий був вихід­цем із польсь­ких етніч­них тери­торій, а саме з Лен­чи­ць­кої зем­лі, з якою й пов’язана його подаль­ша уряд­ни­ць­ка кар’єра¹¹.

4

5 Про те, що Кази­мир, імо­вір­но, володів Воло­ди­ми­ром до 1366 р. свід­чить два доку­мен­та. Пер­шим (від 1353 р.) король нада­вав маєт­ки бра­там Ход­ку, Пет­ру та Осташ­ко­ві. Серед свід­ків бачи­мо Міха­ла — зам­ко­во­го воє­во­ду (фак­тич­но, ста­ро­сту) у Воло­ди­ми­рі («Michaele Ladomiriensi (s) palatinis») (див.: Kodeks dyplomatyczny Maropolski / Wyd. F.Piekosinski. — Krakуw, 1887. — T. III: 1338 — 1386. — N DCCI. — S. 89). На цей доку­мент звер­нув ува­гу М. Вольсь­кий, при­пу­стив­ши, що Міхал міг бути воло­ди­мирсь­ким наміс­ни­ком із руки Кази­ми­ра ще у 1349 р., а титу­ла­ту­ра 1353 р. була сиг­налі­за­цією пре­тен­зій коро­ля на цю тери­торію (див.: Urzdnicy wolynscy XIV-XVIII wieku. Spisy. — Kyrnik, 2007. — N 522. — S. 119). Дру­гим (від 1362 р.) король за вір­ну служ­бу надав Гри­горієві Тимсти­чо­ві чоти­ри села у Львівсь­ко­му повіті. Серед свід­ків цьо­го доку­мен­та є Нино­та, яко­го на той час озна­че­но з уря­да­ми радомсь­ко­го каш­те­ля­на та воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сти («Nynota castellano Radomiensi et capitaneo Vladymiriensi») (див.: Maleczynski K. Urzdnicy grodzcy i ziemscy Lwowscy w latach 1352 — 1783. — Lwуw, 1938. — S.151; Zbiуr dokumentуw malopolskich / Wyd. I.Sulkowska-Kuras, S.Kuras. — Cz. VIII: Dokumenty z lat 1435 — 1450. Uzupelnienie: Dokumenty z lat 1286 — 1442. — Wroclaw etc., 1975. — N 2534. — S. 358). Укла­да­чі переліку мало­польсь­ких уряд­ни­ків XII-XV ст. про­по­ну­ють дату­ва­ти дру­гий доку­мент 1352 р., з огля­ду на титу­ла­ту­ру свід­ків, а появу дати «1362 р.» пояс­ню­ють імо­вір­ним часом пере­пи­сан­ня цьо­го при­вілею (див.: Urzdnicy Malopolscy XII-XV w. Spisy / Opr. J.Kurtyka, T.Nowakowski, F.Sikora i in. — Wroclaw etc., 1990. — N 681. — S. 163). Важ­ли­вим є факт, що перед Олек­сан­дром Коріа­то­ви­чем королівсь­ки­ми наміс­ни­ка­ми (реаль­ни­ми чи номі­наль­ни­ми) у Воло­ди­ми­рі дже­ре­ла пода­ють при­найм­ні двох осіб з ото­чен­ня Кази­ми­ра. Мож­ли­во, що піс­ля уго­ди 1366 р. Олек­сандр вида­вав­ся більш ком­про­міс­ною осо­бою у Воло­ди­ми­рі, особ­ли­во з огля­ду на його поход­жен­ня і спорід­нен­ня з най­більш актив­ни­ми кня­зя­ми з кла­ну Геди­мі­но­ви­чів.

6 Опис печат­ки (+ S’ALEXANDRI DVS’ VLADIMIRIES’) див.: Даш­ке­вич Я. Кам’янець-Подільський XVI-XVIII ст.: місто трьох гер­бів // Міста та містеч­ка в гер­бах, пра­по­рах і печат­ках. — Л., 2003. — N 1. — С. 80. Автор робить досить вда­лу спро­бу аналі­зу гене­а­ло­гії цієї печат­ки як гер­ба Кам’янця, яку він пов’язує з кня­зю­ван­ням Олек­сандра у Воло­ди­ми­рі про­тя­гом 1366 — 1370 рр., а Воло­ди­мир, своєю чер­гою, отри­мав це зоб­ра­жен­ня на влас­ний герб (сим­вол) від Юрія II. Див. також: Kurtyka J. Repertorium podolskie. Dokumenty do 1430 r. // Rocznik przemyski. — 2004. — T. XL. — Z. 4: Historia. — S. 145. Зоб­ра­жен­ня печат­ки див.: Даш­ке­вич Я. Указ. пра­ця. — С. 76 (рис. 2).

7Diugossii J. Historiae Polonicae libri XII / Ed. I.Zegota Pauli. — Cracoviae, 1876. — T. III. — Lib.IX/X // Diugosz J. Opera omnia / Ed. A.Przezdziecki. — Cracoviae, 1876. — T. XII. — P. 308.

8 Ibid.

9 Akta grodzkie i ziemskie z czasуw Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyiiskiego we Lwowie (далі — AGZ). — Lwуw, 1878. — T. VII. — N VII. — S. 12.

10 Monumenta Poloniae Historica / Wyd. A.Bielowski. — Lwуw, 1872. — T. II. — S. 643 — 644 («Sed duce Alexandro filio Michaelis alias Coriathi, filiastro Olgerdi et ducum Litwaniae praedictorum, qui castra et terram Wladimiriensem rege Kazimiro commendata acceperat, in Cracovia existente, quidam Petrassius Thursky Lancicita, praefectus castri praedicti metu ductus, nobilissimum castrum Wladimiriense praedicitum, nulla plaga recepta nec aliquibus penuriis defectuosis depressus, Litwanorum princibus praenominatis pudorose praesentavit»). Про це ж у Я. Длу­го­ша: «…etiam Alexandro, filio Michaelis alias Koriath nepotis Olgerdi Ducis Lithuaniae, tunc in Cracovia agente, cui castrum et terra Wladimiriensis a Kazimiro Rege erant commendata et Petrassius ipse sibi parere iussus, cum Lithuanis miserabiliter paciscistur» (див.: Diugossii J. Historiae Polonicae. — T. III. — Lib. IX/X. — P. 331).

11 Пет­раш (Пйотр) із Тур гер­ба Яні­на — суд­дя комі­сарсь­кий лен­чи­ць­кий (1386 — 1387 рр.), лен­чи­ць­кий під­столій (1388 — 1391 рр.), суд­дя лен­чи­ць­кий (1391 — 1417 рр.), ста­ро­ста лен­чи­ць­кий (1392 — 1393 рр.) (див.: Urzdnicy lczyccy, sieradzcy i wielunscy XIII-XV wieku. Spisy / Opr. J.Bieniak, A.Szymczakowa. — Wroclaw etc., 1985. — N 277, 300, 302, 400).

Інфор­ма­ція про те, що воло­дарі Поділ­ля — князі Олек­сандр і Борис Коріа­то­ви­чі — ста­ли лен­ни­ка­ми угорсь­ко­го коро­ля, містить­ся у листі Людо­віка до Фран­че­ско Кар­ра­ри від 29 верес­ня 1377 р., піс­ля русь­кої кам­панії й обло­ги Бел­за. На цей важ­ли­вий доку­мент звер­нув ува­гу О. Гале­ць­кий, який повністю подав його у своїй пра­ці²¹.

Керу­ю­чись части­ною, де зга­да­но воло­дарів Подільсь­ко­го князів­ства («domini Alesander e Borris, duces Podolie»), мож­на при­пу­сти­ти, що власне у цей час вони зро­би­ли кіль­ка важ­ли­вих для себе і сво­го князів­ства кро­ків. Ще у 1940-х рр. Г. Лов­мянсь­кий запро­по­ну­вав наступ­ну інтер­пре­та­цію цьо­го фраг­мен­та листа: насам­пе­ред вони пере­да­ли своє князів­ство разом з 11 зам­ка­ми («obtulerunt et asirguerent in manibus nostris ducatum Podolie cum XI castris»), потім скла­ли при­ся­гу угорсь­ко­му королів­ству, і, вод­но­час, ново­му воло­да­реві («aplicuerunt coronam regni Ungarie»), а вже тоді отри­ма­ли від ньо­го Поділ­ля як ленне володін­ня («in feudum a corona dicti regni»)²². Отже, на дум­ку дослід­ни­ка, тут ішло­ся про інкор­по­ра­цію Подільсь­ко­го князів­ства до скла­ду Угор­щи­ни.

Князь Аляк­сан­дар Кар’ятовіч, гэта той кароль Аляк­сан­дар, като­ры ў 1365 г, браў удзел у паход­зе Кей­с­ту­та й Аль­гер­да на зям­лю Шавель­скую, ды князь Аляк­сан­дар, што пад­пі­саў разам зь іншы­мі кня­зя­мі (літоўскі­мі) трак­тат з кара­лём Казі­мірам у 1366 г. У тым жа год­зе кароль Казі­мір, здаб­ы­ў­шы зям­лю Улад­зі­мір­скую ў Любар­та, кіра­ва­ньне ёю даве­рыў Аляк­сан­дру, кня­зю Літоўс­ка­му, сыну Кар’ята-Міхала. У 1368 г. пад­пі­са­ны на пры­вілеі кара­ля Казі­мі­ра, выдад­зе­ным Кміту. Пась­ля сьмер­ці Казі­мі­ра стра­ціў зям­лю Улад­зі­мір­скую, якую вяр­нуў сабе Любарт; адра­зу па бра­ту Юрыю стаў вало­да­ць Падоль­лем. Як князь i гас­па­дар Падоль­скае зям­лі, выдае ў 1375 г. у Смат­ры­чы пры­вілеі: кась­цё­лу Маці Божай у Смат­ры­чы, като­ра­му пацьвяр­джае i павя­ліч­вае фун­да­цыю бра­та, кня­зя Юрыя Кар’ятовіча, а так­са­ма кра­каўскім мяш­ча­нам на воль­ны ган­даль з Падоль­лем. У 1378 г. Папа накіра­ваў да яго буль­лю, якою адпус­кае грахі па спо­вед­зі. Павод­ле храніс­та­га, загі­нуў у cуты­ч­цы з тата­ра­мі; гэта маг­ло быць каля 1380 г.

4/1. КОСТЯН­ТИН КОРЯ­ТО­ВИЧ († бл.1370 / чи бл. 1386?)

Князь подільсь­кий (бл. 1341 — бл. 1371,1380 ? — до 1386 ? рр.).

Певним дисо­нан­сом щодо позна­чен­ня самих себе у влас­них доку­мен­тах вигля­дає лист Костян­ти­на і Бори­са Коріа­то­ви­чів до римсь­ко­го пон­ти­фіка Урба­на VI із про­хан­ням про засну­ван­ня єпископ­ства на під­влад­них їм зем­лях. Тут не так важ­ли­вий текст
доку­мен­та, як титу­ла­ту­ра князів – nobilium virorum C[onstantinus] et B[oris] ducum Podolie (шля­хет­ні воло­дарі²³ Костян­тин і Борис князі Поділ­ля)²⁴. Але вар­то заува­жи­ти, що йдеть­ся про звер­нен­ня до свя­то­го пре­сто­лу, отже, тут мог­ла бути зов­сім інша тра­ди­ція скла­дан­ня фор­му­ля­ру.

Падоб­на, што яму кароль Казі­мір пра­па­ноў­ваў адну з сваіх дачок за жон­ку. Кня­зем Падоль­скім мог застац­ца па бра­ту Аляк­сан­дру; з гэтым тыту­лам у 1385 г. надаў кра­каўскім мяш­ча­нам пры­вілей на воль­ны ган­даль, а ў 1388 г, у Камян­цы маё­мась­ць Бако­ты свай­му слу­зе Нямі­ру. Памёр каля 1390 г. Тыя трое кня­зёу — Юры, Аляк­сан­дар ды Кан­стан­цін, пра­уда­па­доб­на, перай­шлі на рыма-каталіц­кую веру, адзін зь ix (Аляк­сан­дар?) мог пах­ры­сь­ціц­ца ўжо у 1351 г.

5/1. БОРИС КОРЯ­ТО­ВИЧ (1377)

Князь кам’янецький (1374-піс­ля 1377/до 1380?рр.). Упер­ше його ім’я було зазна­чене в листі коро­ля Людвіка I Вели­ко­го до Фран­цис­ка Кар­ра­ри від 29 верес­ня 1377 р. про лен­ну при­ся­гу обох подільсь­ких князів «короні Угорсь­ко­го королів­ства».

6/1. ФЕДІР КОРЯ­ТО­ВИЧ († 1414)

Князь подільсь­кий (1380/86 — 1393 рр.), жупан березь­кий і шарошсь­кий (з 1395 р.).

павод­ле храніс­та­га заха­вау (дроб­нае) удзель­нае княст­ва ў Нава­град­ку ды па трох бра­тох вало­даў княст­вам Падоль­скім. Яшчэ раней, у гадох 1360-1370, быў у Вэн­грыі, дзе ад кара­ля Людвіка атры­маў Мун­кач, фун­да­ваў там кля­штар паб­лі­зу крэпась­ці, якую нават, падоб­на, засна­ваў. На пачат­ку свай­го пана­ва­нь­ня пры­сяг­нуў на вер­на­сь­ць кара­лю Ўлад­зі­сла­ву й Кароне Поль­скай.

Як выні­кае з гра­ма­ты Кан­стан­ці­на і Фёда­ра Кары­я­таві­чаў слу­гу Нямі­ру на гор. Бако­ту, ужо 19 верас­ня 1388 г. — суправі­цель Кан­стан­ці­на ў Падоль­скай зям­лі. Гэта, у пры­ват­на­сці, абвяр­гае дад­зе­ныя бела­рус­ка-літоўскіх лета­пі­саў, павод­ле якіх Фёдар пры­быў на Падол­ле толь­кі пас­ля смер­ці сваіх бра­тоў Юрыя, Аляк­сандра і Кан­стан­ці­на. Гас­па­дар Падоль­скай зям­лі ўжо 20 чэрве­ня 1391 г. Маг­чы­ма, яго суправі­це­лем з’яўляўся малод­шы брат Васіль. Быў паз­баў­ле­ны Падол­ля Вітаўтам у 1393 г. і ўцёк у Закар­пац­це, дзе вало­даў Мука­ча­вам. Бес­пас­пя­хо­ва спра­ба­ваў ава­ло­да­ць Падоль­скай зям­лёй у 1402 г.

Затым у 1392 г. (князь Фёдар Кар’ятовіч, з Еожае лас­кі князь i гас­па­дар зям­лі Падоль­скай) надаў свай­му слу­зе Бад­рыш­ку вёс­ку на Падоль­лі. У хут­кім часе па гэтым выклікаў на сябе гнеў вяліка­га кня­зя Вітаўта, выні­кам чаго стаў­ся паход Вітаўта ў 1393 г. на Падоль­ле ды паз­баў­леньне пра­воў на яго кня­зя Фёда­ра, які пры гэтым быў зьня­во­ле­ны. Вызваліў­шы­ся, кн. Фёдар падаў­ся ў Вэн­грыю, дзе зноў стаў ула­даль­ні­кам Мун­ка­ча; у 1403 г. Фёдар» князь Падоль­скі, пан Мун­ка­ча, просі­ць пра­ба­ч­э­нь­ня ва Ўлад­зі­сла­ва ды яго­ных пад­да­ных за сваю затрым­ку (тур­му) i адна­час­на пры­ся­гае кара­лю i кара­леўству, Рэшту гадоў пра­быў у Вэн­грыі, дзе яшчэ ў 1408 г. выдаў даку­мант, які пачы­на­ец­ца ад сло­ваў: «Princeps Theodorius dux Podoliae et comes comitatus de Beregh». Памёр перад 1416 г., у якім кароль Вэн­грыі Жыгі­монт прызна­чыў яго­ным доч­кам Ганьне й Марыі што­га­до­вую дата­цыю.

Памя­нё­ныя храні­стым, чаты­ры князі выраз­на мена­ва­ныя сына­мі Кар’ята. Адзін з сыноў у 1356 г. пашлю­ба­ваў­ся p дач­кою Іва­на Іва­наві­ча, вяліка­га кня­зя Мас­к­вы; пазь­ней­шыя кры­ні­цы назы­ва­ю­ць яго Дзі­мітрам, а яго­ную жон­ку Любоўю. Такім парад­кам, гэта мог быць пяты сын. Разам з тым, іншая дач­ка вяліка­га кня­зя Іва­на Ган­на была жон­каю кня­зя Дзі­міт­ра Міха­лаві­ча Валын­ска­га, празва­на­га Баброк, като­ра­га памыл­ко­ва ідэн­ты­фіку­ю­ць p памя­нё­ным Дзі­мітрам Кар’ятовічам. Высту­па­ю­ць як Кар’ятовічы.

1388 р.: Доку­мент князів Костян­ти­на і Федо­ра Коріа­то­ви­чів для пана Неми­рі
на Бако­ту з села­ми Сту­де­ни­ця, При­во­рот­тя, Під­те­рем­ці, Ходорів­ці, Бор­суків­ці,
Моло­до­ве, Они­си­мів­ці, Брон­ни­ця, Ляда­ва і Бучаї. Свід­ка­ми цьо­го доку­мен­та є
«… knjaz’ Semen Juriewič, knjaz’ Vasilij Vinnickij, pan Hrynko Sokoleckij, Pavel
Slupič, Vyško Tolstyj, Chodko Čemerevič, Vyško Chudyj, Paško Vasnovič, Adamko
Sverščkovskij, Bedryško, Hotart Peč, Francko kniažy počašyj, Bernart Meškovskij, Michajlo Procevič, Jakuš Cietko, Michal Popovič, Lutko Hnievomir, Chodor Verozub, Plomen Skerdo, Paško Buslovič, Jacko…»²⁵. 1391 р.: 20 черв­ня у Смот­ри­чі князь Федір Коріа­то­вич надає своє­му слузі пану Гринь­ку Сокіле­ць із при­лег­ли­ми села­ми. Серед свід­ків цьо­го доку­мен­та «панъ Неми­ря бако­ть­скии, Януш­ко Ске­пе­ць­скии, Миха­и­ло Про­це­вичь, Павелъ Сту­пич, Печь Шюмоз­кии, панъ Рогоз­ка, панъ Бед­риш­ко, Ход­ко Веро­зубъ, панъ Выш­ко
Толъ­стыи, Ходь­ко Чеме­ре­вич, панъ Про­копъ, Паш­ко Вас­но­вич. А писалъ листъ кня­жии писарь Ань­д­реи Морхы­на…»²⁶. 1392 р.: Князь Федір Коріа­то­вич надає пано­ві Бед­риш­ку чоти­ри села. Свід­ка-
ми доку­мен­та є «pan Niemierza bakocki, p[an] Paweł Stupicza, p[an] Michaiło
Proczowicz etc. … A pisał ten list Hreor…»²⁷. Жалу­ва­на гра­мо­та Федо­ра Корія­то­ви­ча, яка була дана слузі Паш­ку Вас­не­ви­чу на села Шан­ди­рів, Ново­се­ли­цю, Костян­тинів, Куни­че, Гав­ри­лів­ці, Ягол­ків­ці, Бак­санів­ці в Брац­лавсь­кій воло­сті датуєть­ся швид­ше за все, 9 серп­ня 1392 р. і напи­са­на у Кам’янці-Подільському²⁸.

Восе­ни 1394 (не рані­ше 11 жовтня) від імені й за нака­зом Ягай­ла війсь­ка Віто­вта захо­пи­ли зам­ки Поділ­ля. Зму­шені до емі­гра­ції Ф.К. і Василь Корія­то­вич знай­шли при­хи­сток у володін­нях Угор­щи­ни на Закар­пат­ті, де Ф.К. отри­мав від угор. коро­ля Сигіз­мун­да I Люк­сем­бур­га м. Мун­кач (Мука­че­ве) і маєт­ки в комітаті Берег. Імо­вір­но, у 2-й пол. 1390-х рр. узяв шлюб з Вал­гою, донь­кою Дра­га, воє­во­ди Мара­мо­ро­шу (див. Мара­мо­ро­щи­на). 1402 здійс­нив спро­бу зно­ву ово­лодіти Поділ­лям, але був схопле­ний вір­ни­ми Ягай­ло­ві ста­ро­ста­ми. У зв’язку з цією подією 9 лип­ня 1403 Ф.К. видав спец. доку­мент, яким про­ба­чив Ягай­ло­ві та його ста­ро­стам свій аре­шт і вис­ло­вив бажан­ня пере­бу­ва­ти з польс. коро­лем у бра­терсь­кій при­яз­ні, а ін. гра­мо­тою при­сяг­нув йому у вір­но­сті й послу­шен­стві, обі­ця­ю­чи ніко­ли не висту­па­ти про­ти Польс. королів­ства, Лит­ви і Поділ­ля. Ф.К. востан­нє зга­дуєть­ся 1412, коли у воєн­ній кам­панії Сигіз­мун­да I про­ти Ягай­ла виста­вив 200 верш­ни­ків. Назва­ний небіж­чи­ком у доку­мен­ті від 9 листо­па­да 1416, в яко­му Сигіз­мунд I при­зна­чив неодру­же­ним доч­кам Ф.К. Ануш­ці та Марії щорічне утри­ман­ня.

ДРУ­ЖИ­НА: ВАЛ­ГА, доч­ка Сте­фа­на Кон­тро­мані­са, бана Бос­нії († 1416)

7/1. ЛЕВ КОРЯ­ТО­ВИЧ († 12.08.1399)

погиб на Вор­ск­ле в 1399 г. Выше нами уже упо­ми­на­лось, как в «хро­ни­ке Быхов­ца» из него полу­чи­лось два раз­ных лица, кня­зья Глеб и Семен7.

Похо­же, что самый ран­ний спи­сок-мар­ти­ро­лог кня­зей, пав­ших на Вор­ск­ле, сохра­нил­ся в т.н. Твер­ском Сбор­ни­ке. Сооб­ще­ние по всей види­мо­сти име­ет смо­лен­ское про­ис­хож­де­ние. Пере­чис­ле­но 14 имен: нязей, пав­ших на Вор­ск­ле, сохра­нил­ся в т.н. Твер­ском Сбор­ни­ке. Сооб­ще­ние по всей види­мо­сти име­ет смо­лен­ское про­ис­хож­де­ние. Пере­чис­ле­но 14 имен: «А вот поби­тые кня­зья литов­ские: князь Андрей Полоц­кий и Дмит­рий Брян­ский, брат его, Оль­гер­до­ви­чи; князь Миха­и­ле Евну­тье­вич; князь Иван Дмит­ри­е­вич Кин­дырь; князь Андрей, пасы­нок Дмит­ри­ев; князь Иван Евлаш­ко­вич; князь Иван [117] Бори­со­вич Киев­ский; князь Глеб Свя­то­сла­вич Смо­лен­ский; князь Лев Корья­до­вич; князь Миха­ил Васи­лье­вич; князь Семен Васи­лье­вич; князь Миха­и­ле Под­бе­рез­ский; князь Дмит­рий Волын­ский; князь Ямонт, кото­рый был в Смо­лен­ске намест­ни­ком; и иных мно­го полег­ло кня­зей, и бояр, и панов, ляхов мно­же­ство и из мно­гих земель.». В Нов­го­род­ско-Софий­ском Сво­де пер­вой четв. 15 в.(чтение сохра­ни­лось в НIVЛ, НКЛ, СIЛ) мар­ти­ро­лог был уточ­нен: добав­ле­ны име­на Алек­сандра Под­бе­реж­ско­го, Миха­и­ла Дани­и­ло­ви­ча Острож­ско­го, Федо­ра Пат­ри­ке­е­ви­ча Рыль­ско­го, Ива­на Юрье­ви­ча Бельз­ско­го, Спыт­ка Кра­ков­ско­го. Исчез­ла фра­за о смо­лен­ском намест­ни­че­стве Ямон­та и мар­ти­ро­лог стал «закры­тым» (отсут­ству­ют сло­ва про «иных» погиб­ших кня­зей). Имен­но встав­кой доба­воч­ных имен мож­но объ­яс­нить низ­кое поло­же­ние в спис­ке Ива­на Юрье­ви­ча Нари­ман­то­ви­ча, а так­же появ­ле­ние в CIЛ Федо­ра Пат­ри­ке­е­ви­ча Волын­ско­го (Федо­ра впи­са­ли пря­ми­ком меж­ду сло­ва­ми «Дмит­рий» и «Волын­ский», наде­лив его чужим титу­лом). «Уточ­не­ние» мар­ти­ро­ло­га мог­ло про­ис­хо­дить из окру­же­ния кня­зя Лугве­ния Оль­гер­до­ви­ча (весь­ма веро­ят­но­го участ­ни­ка бит­вы на Вор­ск­ле), пре­бы­вав­ше­го в Нов­го­ро­де в 1411-1412 гг. Т.о. мар­ти­ро­лог, сохра­нив­ший­ся в НIVЛ и НКЛ мож­но счи­тать наи­бо­лее досто­вер­ным.

Все даль­ней­шие «рас­ши­ре­ния» спис­ка-мар­ти­ро­ло­га (кня­зья Дмит­рий, Глеб и Семен Корья­то­ви­чи, Федор Воль­ский и т.п.) — про­дукт оши­бок пере­пис­чи­ков раз­лич­ных сво­дов. Напри­мер, в Суп­расль­ской лето­пи­си мифи­че­ский князь «Семен Корья­то­вич» обра­зо­вал­ся, когда в тек­сте «князь Лев Корья­то­вич, князь Миха­ил Васи­лье­вич, брат его Семен» писец «поте­рял» имя пин­ско­го кня­зя Миха­и­ла Васи­лье­ви­ча. Ана­ло­гич­но и в дру­гих слу­ча­ях.²⁹.

8/1. ВАСИЛЬ КОРЯ­ТО­ВИЧ (1403,1405)

Князь бузь­кий (-1405 рр.).

Князь Васи­лий Корья­то­вич в 1403 г. Дает клят­ву вер­но­сти коро­лю и короне Поль­ской, и неправ­ды не ору­жи­ем, а зако­ном исправ­лять³⁰.

9/1. АНА­СТА­СИЯ КОРІАТІВ­НА

IV генерація от Гедиміна.

10/6. АННА ФЕДОРІВ­НА († піс­ля 1416)

Чоло­вік: ЄМЕРІХ МАР­ЦЕЛІ

11/6. МАРІЯ ФЕДОРІВ­НА († піс­ля 1416)

Чоло­вік: ГАРАЙ, пала­тин.

Персони без місця в розписи

ДМИТ­РО БОБ­РОК-ВОЛИНСЬ­КИЙ († піс­ля 1380) < ВОЛИНСЬ­КІ

Князь боб­ро­ць­кий (піс­ля 1352 — 1366 ? рр.). З 1371 р. боярин і голов­ни.

СЕМЕН ЮРІЙ­О­ВИЧ

сві­док надав­чо­го доку­мен­та на Бако­ту з при­лег­ли­ми села­ми, вида­но­го кня­зя­ми Костян­ти­ном і Федо­ром Коріа­то­ви­ча­ми пану Неми­рі (1388 р.)³¹. Це – єди­на згад­ка про вка­за­ну осо­бу у дже­ре­лах. Я.Тенґовський при­пус­кає, що князь Семен Юрій­о­вич також був Коріа­то­ви­чем – сином співво­ло­да­ря Поділ­ля кня­зя Юрія Коріа­то­ви­ча, і або помер піс­ля цієї згад­ки, або заги­нув у битві на Вор­склі ?(Tęgowski J. Pierwsze pokolenie Giedyminowiczów. – S.169–170.)).

МИХАЙ­ЛО КОСТЯН­ТИ­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1452)

Князь оль­шансь­кий і бурем­льсь­кий, наміс­ник воло­ди­мирсь­кий (1446-1451 рр.).

СОФ’Я ЖЭДЫ­МІ­НАЎ­НА

Дач­кою аль­бо ўнуч­каю адна­го з Кар’ятовічаў маг­ла быць кня­зёў­на Соф’я Жэды­мі­наў­на (?), жон­ка кня­зя Дзі­міт­ра Сямё­наві­ча Друц­ка­га-Зуб­равіц­ка­га, като­рую храні­сты мянуе пля­мень­ні­цаю кара­ля Улад­зі­сла­ва Ягай­лы й дзед­зіч­каю зям­лі Падоль­скай.

ЖЕДЕВІД-ІВАН ФЕДО­РО­ВИЧ [?] († піс­ля 1393)

ГЛЕБ КОРИ­А­ТО­ВИЧ, СЕМЕН КОРЯ­ТО­ВИЧ

кня­зья Дмит­рий, Глеб и Семен Корья­то­ви­чи, Федор Воль­ский и т.п.), яко­бы погиб­шие на Вор­ск­ле в 1399 году — про­дукт оши­бок пере­пис­чи­ков раз­лич­ных сво­дов. Напри­мер, в Суп­расль­ской лето­пи­си мифи­че­ский князь «Семен Корья­то­вич» обра­зо­вал­ся, когда в тек­сте «князь Лев Корья­то­вич, князь Миха­ил Васи­лье­вич, брат его Семен» писец «поте­рял» имя пин­ско­го кня­зя Миха­и­ла Васи­лье­ви­ча. Ана­ло­гич­но и в дру­гих слу­ча­ях.³².

Документи і акти

№ 1

Гра­мо­та кня­зя Олек­сандра Коріа­то­ви­ча Смот­ри­ць­ко­му доміні­кансь­ко­му мона­сти­рю, вида­на 17 берез­ня 1375 р.

Во имя Отця и Сына и Свя­то­го Духа, Аминь. Мы, князь Литов­ский, князь Олек­сандр Кори­а­то­вич, Божею мило­стью и Гос­по­дарь Подоль­ской зем­ли, чиним сви­до­чо (дела­ем извест­ным) сво­им листом, вся­ко­му доб­ро­му, кто ж на сей лист посмот­рит, што ж был брат наш князь Юрий Корья­то­вич при­дал млин (мель­ни­цу) к церк­ви Мат­ци Божьий у Смот­ри­ча то и мы князь Олек­сандр под­твер­жда­им того сво­им листом даль­несь­мо (на дале­ней­шее вре­мя), на вики той млин и мисто у мли­на к церк­ви и тым мни­хом каза­тель­но­го зако­ну, а кою колы и спря­ча­ют людий у соби, оу том мисти, у мли­на, ты люди и даль­не­ем им, со всим пра­вом. Алей то што ж коли б же и зем­ляне будут город твер­ди­ти, тогда тии люде також име­ют твер­ди­ти город Смот­рич, иже то штож коль вси зем­ля­ны имут дава­ти дань у тата­ры, то сереб­ро ими­ють тако­же тии люди дати. А ко мли­ну гра­ни­ця горе (ввер­ху) Смот­ри­чем до мисту, а доло­ви (вни­зу) Смот­ри­чем, што дуб­ро­ва межи Ходор­ко­вым селом той дуб­ро­ви поло­ви­на к мли­ну, а в поле, кде соби при­о­ру­ют ниви, то их ими­ют при­слу­ша­ти. А нато даль­несь­мо свой лист и печать зави­си­ли сво­е­го князьтва. А свид­ци на то Грин­ко пан, ста­ро­ста Подоль­ский, Смот­риц­кий вое­во­да Рогож­ка Про­ко­пий, Семен­ко Караб­чи­ев­ский, а писан лист у Смот­ри­чи, по наро­же­нии Божи­им лета 1375 меся­ца мар­та 17 у день Свя­та­го Алек­са, чело­ве­ка Божия.

№ 2

1391 г. чэрве­ня 20. Смот­рыч. — Пац­вяр­джаль­ны ліст («пры­вілей») гас­па­да­ра Падоль­скай зям­лі Фёда­ра Кары­я­таві­ча пры­віле­яў Кан­стан­ці­на і Фёда­ра Кары­я­таві­чаў вер­на­му слу­зе Грынь­ку на гор. Сака­лец (з межа­мі ўла­дан­няў) і Збы­наў паток з сс. Глі­нян­цам, Вара­наві­цай, Пры­лу­кам, Іллін­ца­мі (з пра­вам «сад­зі­ць» люд­зей на р. Руса­ве ў трох мес­цах) і дароў­на­га цеш­чы Грынь­кі кня­гіні Анд­ры­я­на­вай Вей­ніц­кай (Веініц­кай) на сс. Мікулін­цы, Леты­ню, Ванячын, Дзеш­каў­цы, Стра­ж­эўку «у дед­ни­ну и в вот­ни­ну»

Во имb О(т)цb и С(ы)на и С(вѧ)т(а)гоa Д(у)ха. Аминь.

Мы, кнѧз Федоръ Корьѧтович1, Б(о)жьею м(и)л(о)стью дѣдичь и гос­по­дарь Подоль­скои зем­ли, чини­мы свѣ­доч­но | симъ листомъ всѧко­му доб­ро­му, кто жь на сесь листъ посмот­ри т или оуслы­шит его чтучы.

Ажъ оузрѣв­ши и познав­ши наша старѣ|ишаѧ братьѧ, кнѧз Костѧнтинъ2, и мы, кнѧзь Федоръ, пана Гринь­ко­ву вѣр­ною служ­бу, наше­го вѣрног(о) слу­гы, ажъ вѣр­но послу­жилъ иb нашои | бра­тьи, и намъ и дали ѥсмы ѥму с нашимъ бра­том со кнѧ­зем с Костѧн­ти­номъ за ѥго вѣр­ную служ­бу городъ Соколець3 оу дѣд­ни­ну и въ вотни|ну и дѣтем ѥго, и ѥго послѣд­комъ и съ селы, и съ данью, и съ вина­ми, и съ суды, и съ пере­су­ды, и съ мыты, и со всѣмъ, и с тымъ пра­вомъ, как | бра­тья наша и мы имѣ­ли. А то свѣд­чи­мы симъ листом, што жь панъ Гринь­ко при­вильѧ имѣлъ ѿ нашеи стар­шеѣ бра­тьи на тотъ город | на Соко­ле­ць и на татъc села, што оу семъ листѣ нап­са­но сто­ить, ажь пакъ по грѣ­ху городъ ѥму с тыми при­ви­льи сгорѣлъ, а мы пак | ѥму того потвер­ди­ли и покрѣ­пи­ли симъ нашим при­виль­ѥмъ и дали ѥсмы ѥму на то своѧ такаѧ жь при­вильѧ, как и ѿ нашеи стар­ше­иd | бра­тьи имѣлъ. А дали ѥсмы ѥму гра­ни­цю к тому горо­ду к Соколь­цю: ѿ Чжюнькова4 доловъ Росью по оустьѥ Малоѣ Тор­чь­цѣ, а ѿ | Плискова5 доловъ Рос­кою ажь до оустьѧ, а ѿ вер­ха Кро­пив­ноѣ ажь до оустьѧ, а ѿ оустьѧ Кро­пив­ноѣ доловъ Богомъ ажь до оусть | Cобу, а ѿ Дашевцовъ6 доловъ Собомъ ажь до оустьѧ Собу, а ѿ Зви­ни­го­ро да7 дали ѥсмы ѥму гра­ни­цю ажь по Коне­лыи. И со всѣ­ми | и с тыми пото­кы, што в тыe рѣкы текуть, и со всѣ­ми и с тыми селы, што по тымъ рѣкам сѣдѧть и по тыхъ пото­кохъ, и съ лѣсы, | и с поли, и съ дуб­ро­ва­ми, и со всѣ­ми с тыми вжит­кы, што к тому при­слу­ша­еть.

А к тои к Соко­ле­ць­скои воло­сти при­да­ла ѥму наша старь|шаѧ братьѧ и мы Збы­новъ потокъ весь ѿ вер­ха ажь до оустьѧ а село Глинѧ­не­ць, а Воро­но­ви­цю, а При­лукъ, а Ильи­нь­цѣ, а на рѣцѣ | на Русавѣ дали ѥсмы ѥму в трехъ мѣстѣхъ люди садит. А так­же теща ѥго кнѧ­ги­ни Анд­риѧ­но­ва ѧ Вѣи­ни­ць­ска ѧ оуз­да­ла пану | Гринь­ко­ви и сво­имъ дѣтем своѧ села перед нами и пере­до всею нашею радою и с нашею волею на имѧf: село Мику­линь­цѣ, Лѣты­ню, Во|нѧчинъ, Деш­ков­цѣ, Стрѣ­жев­ку, и со всѣмъ с тымъ, што к тому при­слу­шаѥть — то так­же ѥму вѣч­но ѥсть и ѥго послѣд­ко м. А то все | дали ѥсмы пану Гринь­ко­ви и ѥго дѣтем и с тым жь пра­вомъ, как и Соко­ле­ць­скую волость.

А такожь и то дали ѥсмы пану Гринь­ко­ви, | коли пои­деть ѿ него за ино­го ѥго ч(о)л(о)в(е)къ, тогды имѣѥть панъ Гринь­ко взѧти на своѥмъ ч(о)л(о)вѣцѣ земль­скоѥ пра­во 4 грив­ны, а па|на Гринь­ко­вы м людем не надобѣ пои­ти ни на ωдну на нашю робо­ту: ани горо­довъ нашихъ ветош­ныхъ не потвер­жи­ва­ти, ани под­вод | дава­ти, ани пово­за вози­ти, одно ѥго люде Гни­ло­руд­чане имѣ­ють помо­чи пово­за вози­ти и под­во­ды дава­ти, коли сѧ при­го­дит, | а так­же то коли будем новыи город руби­ти оу сво­еи зем­ли или в непри­ѧтѣл скои, тогды панъ Гринь­ко имѣеть нам помо­чи и съ сво|ими люд­ми того горо­да руби­ти. Иже то, што жь коли имуть вси зем­лѧне дань дава­ти g-на мь-g или посла под­ни­мат, то пана | Гринь­ко­ви люде так­же имѣ­ють дань дати g-на мь-g и посла под­ни­ма­ти, пак­ли быхомъ коли тоѣ дани g-на мь-g не дали, а cо|бѣ ю има­ли, тогды панъ Гринь­ко так­же имѣеть собѣ взѧти ту дань на сво­ихъ людех, а лише того оу пана Гринь­ко­вы не надоб(е) | нам сѧ въсту­па­ти, ани нашим воѥ­во­дам на ѥго люди дѣцког(о) сла­ти, развѣ пана Гринь­ка же суть ѥго люде. А и с того панъ Гринь­ко | и ѥго дѣти, и ѥго послѣд­ци имѣ­ють нам и нашим дѣтем, и нашим послѣд­ко м вез­де вѣр­но послу­жи­ти: и на вои­ну, и на пого­ню, какъ и вси | зем­лѧне и оста­ти при Подоль­скои зем­ли под­лѣ послѣд­ковъ нашихъ по нашом живо­тѣ. А пак­ли бы пану Гринь­ко­ви не люби­лосѧ | бы ѥму в нас слу­жит, тогды панъ Гринь­ко можеть тотъ городъ Соко­ле­ць и то все своѥ выслу­жѣ­нье, што ж на семъ листѣ напсан(о), | ѥсть вол­но ему в том: можеть про­да­ти, заста­ви­ти и на см(е)ртнои посте­ли ѿда­ти кому жь хочет с нашею волею, доло­жив сѧ нас, своег(о) | г(о)с(по)д(а)р ѧ, съ отпу­ще­ньемъ, покло­ни­вс ѧ, можеть ити куды хочет.

А тому все­му на крѣ­пость и на свѣ­доч­ство, и на потвер­жѣ­нье за|вѣсили ѥсмы печать нашег(о) кнѧз­ства к сему листу.

А свѣд­ци на то: панъ Неми­рѧ Бако­ть­скии, Януш­ко Скѣ­пе­ць­скии, Миха­и­ло | Про­це­вичь, Павелъ Сту­пич, Печь Шюмоз­кии, панъ Рогоз­ка, панъ Бед­риш­ко, Ход­ко Вѣро­зубъ, панъ Выш­ко Толъ­стыи, Ходь­ко | Чеме­ре­вич, панъ Про­копъ, Паш­ко Вас­но­вич.

А писалъ листъ кнѧ­жии писарь Ань­дрѣи Морхы­на, по Б(о)жьѥмъ наро­же­ньи 1000 лѣт | и 300 лѣтъ девѧ­но­сто пер­во­го лѣта, оу городѣ оу Смот­ри­чи, м(е)с(е)цѧ июнѧ въ 20 д(е)нь, в пер­выи вт(о)рн(и)къ передъ Р(о)жствомъ С(вя)то|го Ива­на Кр(е)ст(ите)л ѧ Б(о)жьего.

Нацы­я­наль­ны гіста­рыч­ны архіў Бела­русі. Ф. 147 («Мін­ская злу­ча­ная пала­та кры­мі­наль­на­га і гра­мад­зян­ска­га суда Мініст­эр­ства юсты­цыі, г. Мінск, Мін­ская губ.»). Воп. 2. Спр. 178 («Даку­мен­ты кн. Рад­зівілаў па спра­ве аб раз­ме­жа­ван­ні маёнт­ка Лаўры­ша­ва Нава­груд­ска­га у. Пер­га­мін­ныя гра­ма­ты 1391, 1400 гг. і інш. інвен­та­ры» (sic)). Арк. 581. Ары­гі­нал, пер­га­мін (жоў­та­га коле­ру), 37, 4×24, 5.

Аляк­сандр Гру­ша. Невя­до­мая гра­ма­та Фёда­ра Кары­я­таві­ча 1391 г.

Пале­а­гра­фіч­ныя заў­ва­гі: a о нап. невы­раз­на, мож­на пра­чы­та­ць як а; b нап. над рад­ком; c так у ркп., трэ­ба чыта­ць тые; d и нап. над рад­ком; e так у ркп., трэ­ба чыта­ць тые; f ѧ з-за загі­ну ркп. не чыта­ец­ца; устаў­ле­на па сэн­су; g—g нап. на пад­чыш­ча­ным больш буй­ным поч.