Коріатовичі

Загальні відомості про рід

Коріа­то­ви­чі або Корія­то­ви­чі – князівсь­кий рід Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го в 1‑й пол. 14 – на поч. 15 ст., гіл­ка дина­стії Геди­мі­но­ви­чів. Засн. роду Михай­ло-Коріят Геди­мі­но­вич (п. між 1358 і 1362), уділь­ний князь у Нов­го­род­ку Литовсь­ко­му (нині м. Ново­гру­док Грод­ненсь­кої обл., Біло­русь), відо­мий як учас­ник литовсь­ко-польс. бороть­би за Гали­ць­ку зем­лю і Волинь. 1349 очо­лив невда­ле литов. посоль­ство до хана Золо­тої Орди Джані­бе­ка. В серед. 1340‑х рр. стар­ші з братів К. утвер­ди­ли­ся на пн.-зх. окраї­нах ординсь­ко­го Поділ­ля, в 1‑й пол. 1360‑х рр. вони разом з ін. бра­та­ми, поз­бав­ле­ни­ми на той час Оль­гер­дом і Кей­с­ту­том бать­ківсь­кої спад­щи­ни, засну­вал Подільсь­ке князів­ство, яке проіс­ну­ва­ло до 1394.

Геральдика

Вико­ри­стан­ня гераль­дич­них зна­ків Корія­то­ви­ча вигля­дає супереч­ли­вим і поки що не має одно­знач­но­го рішен­ня, який же родо­вий знак був у Корія­то­ви­чів. До остан­ньо­го часу ста­но­ви­ще з ембле­ма­ми Коріа­то­ви­чів. Зві­сток про князівсь­кий знак їхньо­го бать­ка Коріа­та — Михай­ла не збе­рег­ло­ся, хоча не вид­но при­чин, по яким би Коріат міг засто­со­ву­ва­ти ембле­му, що відріз­ня­ла­ся від родо­вих емблем інших Гедиміновичів.

Св. Юрій зміє­бо­ре­ць на: моне­тах Костян­ти­на 1, 2, 3; печат­ці Олек­сандра 4, 5. 4 — мал. печат­ки з кни­ги А. Б. Лакіє­ра «Російсь­ка гераль­ди­ка»; 5 — хро­моліто­гра­фія вос­ко­вої печат­ки з гра­мо­ти від 1375 р. із кни­ги П. Батюш­ко­ва «Поділ­ля».

Ембле­ма монет Подільсь­ко­го князів­ства — зоб­ра­жен­ня верш­ни­ка. Верш­ник у нім­бі, в іншо­му випад­ку (на монеті НМІУ) у шоло­мі, кро­ком їде по гераль­дич­но­му пра­во­руч. Витяг­ну­тою рукою він три­має спря­мо­ва­но­го вниз спи­са, яким про­би­ває шию (голо­ву) сти­лі­зо­ва­но­го «змія», що лежить на спині під нога­ми коня. Це кла­сич­ний сюжет — «Свя­тий Юрій зміє­бо­ре­ць». Пока­зо­во, що зоб­ра­жен­ня св. Юрія зміє­бор­ця роз­мі­ще­но на сто­роні моне­ти з ім’ям монет­но­го сеньй­о­ра, що повинне вка­зу­ва­ти на при­на­леж­ність ембле­ми Костян­ти­ну. Збе­рег­ли­ся зоб­ра­жен­ня печат­ки Олек­сандра Коріа­то­ви­ча. На ній зоб­ра­же­ний сти­лі­стич­но одно­тип­ний з моне­тою св. Юрій зміє­бо­ре­ць, що також рухаєть­ся праворуч.8 Коріа­то­ви­чі від­ки­ну­ли «Пого­ню», або «Колюм­ны», що на той час уже знач­ною мірою ста­ли дер­жав­ни­ми сим­во­ла­ми ВКЛ, і обра­ли для сво­го князів­ства нову ембле­му — св. Юрія зміє­бор­ця. Дер­жав­ний харак­тер цієї ембле­ми Коріа­то­ви­чі під­креслю­ва­ли, вка­зу­ю­чи у своїх грамотах:»...і на потвер­жіньє заві­си­ли єсми печать нашо­го княз­ства к сему листу».12 Як дер­жав­ний сим­вол св. Юрій зміє­бо­ре­ць був роз­мі­ще­ний, від­по­від­но, і на монеті Подільсь­ко­го князів­ства Костянтином. 

Зоб­ра­жен­ня на печат­ках само­го Костян­ти­на і його братів — Федо­ра і Васи­ля Коріа­то­ви­чів, відо­мі тіль­ки по супереч­ли­вих опи­сах, скла­де­них у польсь­ких королівсь­ких архі­вах в XVІ-XVІІІ ст.. Так, на печат­ках, при­ві­ше­них до спіль­ної гра­мо­ти Костян­ти­на і Федо­ра від 1388 р., архі­варіус поба­чив одна­ко­ві зоб­ра­жен­ня верш­ни­ків, що він визнав литовсь­ким гер­бом «Погоня».9 У той же час на печат­ках гра­мот від 1403 р. того ж Федо­ра і Васи­ля спо­стері­гач зафік­су­вав зоб­ра­жен­ня св. Юрія, — «... sіgіllum cum іmagіne D. Georgіі».10 Хоча рані­ше вже вис­лов­лю­ва­ла­ся дум­ка, що ембле­ма зі св. Юрієм зміє­бор­цем була загаль­ною родо­вою ембле­мою братів Коріа­то­ви­чів, вона зазна­ва­ла критики.11 Зна­хід­ка моне­ти Костян­ти­на доз­во­ляє від­ки­ну­ти всі сум­ніви і визна­ти зоб­ра­жен­ня св. Юрія зміє­бор­ця по-пер­ше — князівсь­ким зна­ком Костян­ти­на і, по-дру­ге — загаль­ною ембле­мою братів Коріатовичів. 

З дру­гої сто­ро­ни кн. Федір Корія­то­вич також кори­сту­вав­ся печат­кою з зоб­ра­жен­ням фігу­ри верш­ни­ка, яка була схо­жа на Пого­ню. Нa роз­пис­ці 8 верес­ня 1404 р.[1], яку Федір давав коши­ць­ким міща­нам зберіг­ся фраг­мент з від­бит­ком печат­ки Федо­ра Корія­то­ви­ча, яку було втіс­ну­то у віск зеле­но­го кольо­ру[2]. Цей доку­мент ціка­вий перш за все тим, що його авто­ром є сам Федір Корія­то­вич (на сьо­год­ніш­ній день відо­мі всьо­го два доку­мен­ти подільсь­ко­го кня­зя, які він видав в Угор­щині). Печат­ка подільсь­ко­го кня­зя була круг­лої фор­ми діа­мет­ром 3 см. На її від­бит­ку мож­на роз­г­ледіти (част­ко­во) зоб­ра­жен­ня рица­ря, який сидить на накріто­му покри­ва­лом коні, що ска­че вліво й замах­нув­ся мечем. На жаль, від­тиск зберіг­ся непов­ністю, а тому не всі деталі печат­ки Федо­ра нам доб­ре відо­мі. Зва­жа­ю­чи на те, що на печат­ці вирі­зу­вав­ся як пра­ви­ло герб її воло­да­ря, то мож­на таким чином вва­жа­ти гер­бом Федо­ра Корія­то­ви­ча саме вищео­пи­сане зоб­ра­жен­ня. Ціка­во, що ана­ло­гічне зоб­ра­жен­ня заку­то­го в лати верш­ни­ка з мечем, зна­хо­ди­ло­ся на пів­ніч­ній стіні кораб­ля мона­стирсь­кої церк­ви на Чер­нечій горі і його вва­жа­ли порт­ре­том Федо­ра Коря­то­ви­ча[3]. Повер­та­ю­чись до печат­ки Федо­ра Корія­то­ви­ча 1404 р. слід від­зна­чи­ти, що вона ана­ло­гіч­на литовсь­ко­му гер­бу Пого­ня. Але тако­го ж верш­ни­ка, заку­то­го в лати, дав на печат­ку своє­му малоліт­ньо­му сину, май­бут­ньо­му угорсь­ко­му коро­лю і німе­ць­ко­му імпе­ра­то­ру, Сигиз­мун­ду його бать­ко Карл IV, щоб Сигиз­мунд від­чув силу своєї вла­ди[4]. Отже, даний сюжет не був рід­кістю B той час і сим­волі­зу­вав вла­ду та силу того, хто мав його на гер­бі чи на печатці. 

Прав­да Ю. Жат­ко­вич, поси­ла­ю­чись на дослід­жен­ня O. Попо­ва пише, що герб Корія­то­ви­ча зоб­ра­жує свя­то­го Юрія вер­хом на коні, який про­ти­кає спи­сом змія, що зви­ваєть­ся перед конем[5]. Цей сюжет у своєрід­ній мука­чівсь­кій інтер­пре­та­ції відо­мій і на Закар­пат­ті. Згід­но однієї леген­ди Свя­то­ми­ко­лаївсь­кий мона­стир на Чер­нечій горі Федір Корія­то­вич засну­вав піс­ля того, як пере­міг тут вели­ко­го змія, що напав на ньо­го під час полю­ван­ня. Най­рані­ша згад­ка npo цю леген­ду зафік­со­ва­на в 1780 р.[6], під час гене­раль­ної візіта­ції Й. Toтa ЧСВВ. У XIX ст. зав­дя­ки пуб­ліка­ції А. Кра­ли­цьо­го, так зва­но­го «Мука­чівсь­ко­го літо­пи­су» XV ст., який в кін­ці кін­ців вияви­вся підроб­кою [7], ця леген­да міц­но вко­ре­ни­лася на шпаль­тах нау­ко­вої і нау­ко­во-попу­ляр­ної літе­ра­ту­ри[8], а вже звід­ти про­ник­ла, прав­да дуже обме­же­но, в народ­ні маси[9].

Коріятовича 17.3.1375
Гра­мо­та кн. Олек­сандра Корія­то­ви­ча 17.3.1375

Най­біль­ше імо­вір­но, що Коріа­то­ви­чі запо­зи­чи­ли ембле­му св. Юрія зміє­бор­ця через Олек­сандра, що у 1366–1370 роках був воло­ди­мирсь­ким кня­зем. На той час ембле­ма св. Юрія зміє­бор­ця вже існу­ва­ла у воло­ди­мирсь­ко­му князів­стві як князівсь­кий знак, а також, мож­ли­во, як тери­торіаль­на або місь­ка ембле­ма .15 Але мож­ли­во, що св. Юрій зміє­бо­ре­ць у Коріа­то­ви­чів з’яви­вся ще рані­ше, напри­клад, піс­ля успіш­ної Синє­водсь­кої бит­ви 1362 р., коли Коріа­то­ви­чі отри­ма­ли Поділ­ля і, від­по­від­но, виник­ла потре­ба в новій ембле­мі. У цьо­му їм мог­ли допо­мог­ти вищез­га­дані зв’яз­ки з Угор­щи­ною, де був роз­по­всюд­же­ний культ св. Юрія. Відо­мо про засну­ван­ня там на почат­ку XIV ст. пер­шо­го в Цен­траль­ній Євро­пі світсь­ко­го орде­на св. Юрія. Крас­но­мов­ним свід­чен­ням послі­дов­но­го засто­су­ван­ня Коріа­то­ви­ча­ми своєї нової загаль­ної родо­вої ембле­ми є той факт, що оби­дві подільсь­кі сто­ли­ці — Смот­рич і Кам’я­не­ць, надалі успад­ку­ва­ли їхню ембле­му як герб.14

Мож­ли­ве також існу­ван­ня зв’яз­ку між ембле­мою Коріа­то­ви­чів і появою гер­ба Мос­ковсь­ко­го князів­ства. Один із стар­ших братів Коріа­то­ви­чів — Дмит­ро, у 1356 р. оже­ни­вся на доч­ці Вел. кн. Мос­ковсь­ко­го Іва­на Крас­но­го, сест­рі Дмит­ра Донського.

Верш­ник зміє­бо­ре­ць на: 1- монеті Костян­ти­на; 4 — печат­ці Васи­ля ІІ Тем­но­го (1425 — 1462), печат­ка №436а В. Янін; 5 — Мос­ковсь­ко­му гер­бі з кни­ги Ге-рбер­штей­на поч. XVІ ст.; 6 — гер­бо­вої печат­ки від 1479 р. Іва­на ІІІ (1462 — 1505). Св. Дмит­ро на печа-тках Дмит­ра Донсь­ко­го (1360 — 1389) — 2, 3

8. Батюш­ков П. Н. Подо­лия – СПБ, 1891. Вкладка.
9 Tegowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow, Biblioteka Genealogiczna, Т. 2,– Poznan, 1999. — S.182. 10 Halecki O. Koriatowicze a przodkowie Holszanskich і Czartoryskich. // Miesiecznik heraldyczny. — Warszawa, 1939. – R. 18. № 6. — S. 88.
11 Миць­ко І. Chercez la femme, або гене­а­ло­гіч­ний аспект історії Подільсь­кої дер­жа­ви. Семі­нар „Кня­жі часи“, — Львів, 2002. — 59 С.; Kuczynski S. M. Konstanty Koriatowicz. Polski slownik biograficzny, — Warszawa, 1968, T. 14, — S. 73.
12 Гру­ша А. Невя­до­мая гра­мо­та Феда­ра Кары­я­то­ві­ча за 1391г. БГА, Т. 8, Сшы­так 1 — 2 (14 — 15) 2001.
13 Tegowski J. Sprawa przylaczenia Podola do Korony Polskiej w koncu XIV wieku. /​/​Teki Krakowskie 5 1997. S.174.
14 Даш­ке­вич Я. Камянець–Подільський XVI – XVIII ст. місто трьох гер­бів // Міста та містеч­ка в гер­бах, пра­по рах та печат­ках, Т. 1. – Львів, 2003. С. 75 – 94.; Сав­чук Ю. Місь­ка гераль­ди­ка Поділ­ля.– Він­ни­ця, 1995.- С. 25.
15 Даш­ке­вич Я. Воло­ди­мир – Волинсь­ка печат­ка 1324 року: місь­ка, чи князівсь­ка? // Знак, № 13, Віс­ник УГТ, 1997. – С. 8 – 9.
16 Духов­ные и дого­вор­ные гра­мо­ты вели­ких и удель­ных кня­зей XIV – XVI вв. – М., Л., 1950. — № 12.
17 Лаки­ер А. Б. Рус­ская гераль­ди­ка. – СПБ, 1855., М. 1990. — С. 75 – 80., Таб. 5.

Дже­ре­ла:

Погоріле­ць О. Г., Сав­вов Р. В. (м. Хмель­ни­ць­кий). Ембле­ми моне­ти Подільсь­ко­го князів­ства (II пол. XIV cт.). Допо­відь на XIV нау­ко­вій гераль­дич­ній кон­фе­рен­ції УГТ. (28 – 29 жовтня 2005, Львів).

Нумізматика

Атри­бу­ція монет Подільсь­ко­го князів­ства, доз­во­ли­ла вста­но­ви­ти, що вони вони були еміто­вані кня­зем Костян­ти­ном Коріа­то­ви­чем (1380? — 1391) в Смот­ри­чі, мож­ли­во, у Кам’ян­ці – Подільському.2 Крім Киє­ва, Льво­ва і Нов­го­ро­да — Сіверсь­ко­го це був ще один — чет­вер­тий центр в Україні, де в мину­ло­му кар­бу­ва­ла­ся обі­го­ва моне­та. Всі відо­мі у даний час моне­ти Костян­ти­на кар­бо­вані трьо­ма різ­ни­ми пара­ми штем­пе­лів і мають прак­тич­но одна­ко­ві латинсь­кі напи­си в готич­но­му сти­лі. Леген­ду монет було рекон­стру­ю­ва­но, вико­ри­сто­ву­ю­чи збе­ре­жені фраг­мен­ти написів усіх монет, і, на дум­ку авторів, вона має такий вигляд:

+ MONETA CONSTA[N]TІNІ / + D[UCІS] H[EREDІS] [ET] DOMІNІ DE SMOTRІС

Моне­та Костян­ти­на, к(нязя), д(ідича) (і) гос­по­да­ря Смотрича.

У збе­ре­же­них доку­мен­тах того часу Коріа­то­ви­чі вико­ри­сто­ву­ють титу­ли, подіб­ні до леген­ди моне­ти. Напри­клад, у гра­мо­ті Костян­ти­на та його бра­та Федо­ра від 1388 р. фор­му­лю-ван­ня титу­лу пря­мо збі­гаєть­ся з леген­дою моне­ти: «Ми князь ... діди­че­ве і гос­по­да­ре­ве По-дільсь­кої зем­лі ...».4 Висо­ка про­ба сріб­ла, серед­ня вага біля одно­го гра­ма свід­чить про те, що моне­та Костян­ти­на кар­бу­ва­ла­ся по сто­пі доб­ре відо­мо­го на Поділ­лі напів­гро­ша, що випус­кав­ся в Льво­ві, так зва­но­го «русь­ко­го гро­ши­ка». Час кар­бу­ван­ня моне­ти Костян­ти­на дату-єть­ся, за збі­гом її ваги з вагою львівсь­ко­го «русь­ко­го гро­ши­ка», яку він отри­мав напри­кін­ці прав­лін­ня в Поль­щі Людо­ви­ка Угорсь­ко­го (1342 — 1382), почат­ком 80‑х років XIV ст..5 Дато­ване у такий спо­сіб кар­бу­ван­ня моне­ти спів­па­дає з часом прав­лін­ня Костян­ти­на на Поділлі.

Швид­ше за все, спо­чат­ку Костян­тин пра­вив у Подільсь­ко­му князів­стві один, тому що відо­ма його одно­осіб­на гра­мо­та від 1385 р.6 Десь до 1388 р. у ньо­го з’яви­вся спів­пра­ви­тель, — моло-дший брат Федір. Цим роком дато­ва­на їх пер­ша відо­ма спіль­на вищез­га­да­на гра­мо­та. Від­сут­ність у леген­ді моне­ти імені бра­та — спів­пра­ви­те­ля Федо­ра, доз­во­ляє при­пу­сти­ти, що моне­та Костян­ти­на кар­бу­ва­ла­ся в період його само­стій­но­го прав­лін­ня, тоб­то піс­ля 1380 р. і до 1388 р..

При­вер­та­ють до себе ува­гу зоб­ра­жен­ня – ембле­ми монет Подільсь­ко­го князів­ства. Це верш­ник, що вби­ває спи­сом дра­ко­на («змія») і, на іншій сто­роні, герб угорсь­ких королів XIV ст. дина­стії Анжу. Герб зоб­ра­же­ний на три­кут­но­му готич­но­му щиті, роз­сі­че­но­му нав­піл. У пер­шо­му полі три фас­ції (бал­ки) ста­ро­угорсь­ко­го гер­ба Арпа­дів, у дру­го­му сім гераль­дич­них лілій Анжу. Най­більш близь­кі до дано­го гер­ба ана­ло­ги зна­хо­ди­мо на моне­тах Людо­ви­ка Угорсь­ко­го і гро­шах пер­ших емісій мол­довсь­ко­го гос­по­да­ря Пет­ру Муша­та (1377 — 1391).7 Дру­га ембле­ма монет Подільсь­ко­го князів­ства — зоб­ра­жен­ня верш­ни­ка. Верш­ник у ні-мбі, в іншо­му випад­ку (на монеті НМІУ) у шоло­мі, кро­ком їде по гераль­дич­но­му праворуч.
Витяг­ну­тою рукою він три­має спря­мо­ва­но­го вниз спи­са, яким про­би­ває шию (голо­ву) сти­лі-зова­но­го «змія», що лежить на спині під нога­ми коня. Це кла­сич­ний сюжет — «Свя­тий Юрій змієборець».

1 Trajdos T. M. Zagadka polgroszkow podolskich. // Wiadomosci Numizmatyczne, R. 27, Z. 1 – 2, 1983.- S. 73–80;
Кот­ляр М. Ф. Нари­си історії обі­гу і ліч­би монет на Україні XIV – XVIII ст. – К., 1981. – С. 32. 2 Погоріле­ць О. Г., Сав­вов Р. В. Кар­бу­ван­ня моне­ти на Поділ­лі в дру­гій поло­вині XIV ст. Допо­відь на кон­фе­ре нції „Гро­шо­вий обіг та бан­ківсь­ка спра­ва в Україні: мину­ле і сучас­ність“. Львів, 2004.; Погоріле­ць О. Г., Сав­вов Р. В. Моне­та подільсь­ко­го кня­зя Костян­ти­на. // Нуміз­ма­ти­ка і Фале­ри­сти­ка, № 3 2004.;
Пого­ре­лец О. Г., Сав­вов Р. В. Моне­ты подоль­ско­го кня­зя Кон­стан­ти­на Кори­а­то­ви­ча (вто­рая поло­ви­на XIV в.).
Тези­сы докла­дов и сооб­ще­ний XIII ВНК. — Москва, 2005. – С. 109 – 110. 3 Lucian O., Buzdugan G., Oprescu C. Monede si banknote romanesti. – Bucuresti, 1977. — S. 57.
4 Tegowski J. Sprawa przylaczenia Podola do Korony Polskiej w koncu XIV wieku. /​/​Teki Krakowskie 5 1997. S. 170.
5 Кот­ляр М. Ф. Гали­ць­ка Русь у дру­гій поло­вині XIV– пер­шій чвер­ті XV ст. – К., 1968. С. 70; Кри­жанівсь­кий А.
Шуст Р., До гене­зи іко­но­гра­фії та мет­ро­ло­гіч­них показ­ни­ків монет Подільсь­ко­го князів­ства дру­гої поло­ви­ни XIV ст. // Нуміз­ма­ти­ка і Фале­ри­сти­ка, № 2, 2005.
6 Мол­ча­новсь­кий Н. В. Очерк изве­стий о Подоль­ской зем­ле до 1434 года. – К., 1885. – С. 214.
7 Rethy L. Corpus nummorum Hungariae. Tab. XXV-XXVII.; Iliescu O. Moneda in Romania. – Bucuresti, 1970. — S. 25, Im.16.

Моне­та кн. Костян­ти­на Коріатовича
Моне­та кн. Костян­ти­на Коріатовича
Моне­та кн. Костян­ти­на Коріатовича
Моне­та кн. Костян­ти­на Коріатовича
Моне­та кн. Федо­ра Коріятовича

Дже­ре­ла:

Погоріле­ць О. Г., Сав­вов Р. В. (м. Хмель­ни­ць­кий). Ембле­ми моне­ти Подільсь­ко­го князів­ства (II пол. XIV cт.). Допо­відь на XIV нау­ко­вій гераль­дич­ній кон­фе­рен­ції УГТ. (28 – 29 жовтня 2005, Львів).

Генеалогія

II генерація от Гедиміна.

1. КОРІАТ-МИХАЙ­ЛО ГЕДИ­МІ­НО­ВИЧ († піс­ля 1358)

шестой сын Геди­ми­на [10], полу­чил в удел Ново­гро­док [11].

Атры­маў ад баць­кі Нова­га­ра­док («pater dederat… Coriatho Nowogrodek» [12]) і зга­д­ва­ец­ца пад сваім хры­с­ціян­скім імем пад 6856 г. (сакавік 1348 – люты 1349 гг.: «Корья­да, Миха­и­ла» [13], «Миха­и­ла Кора­и­да» [14]), як баць­ка кня­зя Аляк­сандра пад 1370 г. («Michaёlis alias Coriathi» [15]) і, нап­эў­на, у запі­се Холм­ска­га памян­ніка «De Domo Koriatouiciorum .. Michael.» [16].

14.08.1358 г. Кары­ят яшчэ быў жывы, бо зга­д­ва­ец­ца ў дамо­ве паміж ВКЛ і Мазо­віяй пра межы [17]. Адсут­на­сць імя кня­зя ў дага­во­ры 1366 г. кня­зёў ВКЛ з поль­скім кара­лём Казі­мірам пас­лу­жы­ла дова­дам для адня­сен­ня апош­ня­га дня Кары­я­та не паз­ней гэта­га часу.

Зусім невы­пад­ко­вай з агляд­кай на хры­с­ціян­скае імя кня­зя з’яўляецца іма­ну­мен­таль­ная выя­ва св. Міхаі­ла Арха­нё­ла на пер­шым арку­шы Лаўры­шаўска­га Еван­гел­ля. Паколь­кі аздаб­ленне мінія­ц­ю­ра­мі рука­піс­на­га пом­ніка не было завер­ша­на, з’яўляюцца пад­ста­вы мер­ка­ва­ць пра галоў­ную яго мінія­ц­ю­ру як ство­ра­ную на гонар ці з паша­най да князя.В одном древ­нем пер­га­мент­ном Еван­ге­лии, когда-то хра­нив­шем­ся в собра­нии Пулав­ско­го, а теперь в пуб­лич­ной биб­лио­те­ке в Петер­бур­ге, запи­са­но более десят­ка ста­рин­ных пожа­ло­ва­ний Лав­ра­шев­ско­му мона­сты­рю. Сре­ди них некий «Юрий Бол­ко­вич делал вклад церк­ви Св.Николы, «а по пору­че­нию вели­ко­го кня­зя Миха­и­ла Геди­ми­но­ви­ча «при­дал той церк­ви паш­ни, борт­ные уго­дья и про­чее»; напро­тив слов «Миха­и­ла Геди­ми­но­ви­ча» на полях дру­гим почер­ком допи­са­но: «Кари­а­та кня­зя Нов­го­род­ска­го» г. 1329» [18]. Ведь Корьят был кре­щен с име­нем Миха­и­ла, что, во вся­ком слу­чае, под­твер­жда­ют и поль­ские хро­ни­ки. О его жиз­ни сохра­ни­лось слиш­ком мало подроб­но­стей, что и отме­ча­ет проф. Стадницкий.

Хро­ни­ки при­пи­сы­ва­ют Корья­ту четы­рех сыно­вей: Юрия. Алек­сандра, Кон­стан­ти­на и Федо­ра [19], био­гра­фии кото­рых и опи­сал проф. Стад­ниц­кий [20].

III генерація от Гедиміна.

2/1. ЮРІЙ КОРІЯ­ТО­ВИЧ (1349, † 1374)

Князь любарсь­кий [?] (бл. 1350 — піс­ля 1352 рр.), подільсь­кий (1370–1374 рр.), гос­по­дар Мол­до­ви (1374 р.).

стар­ший син Коріа­та-Михаї­ла Геди­мі­но­ви­ча. Юрій впер­ше зга­дуєть­ся в істо­рич­них дже­ре­лах 1349 р. Польсь­кий король Кази­мир ІІІ захо­пив Львів та інші гали­ць­кі міста [21]. В під­пи­саній угоді між поля­ка­ми і литов­ця­ми є його під­пис. В 1352 р. брав участь у вій­ні Любар­та про­ти Кази­ми­ра ІІІ і поруч зь Еўну­там, Кей­с­ту­там, Любар­там i Юры­ем Нары­мон­таві­чам пад­пі­саў трак­тат з кара­лём Казі­мірам за сябе, Аль­гер­да, Кар’я­та й бра­тоў. [22]. Про­жи­вал при дво­ре Кази­ми­ра III Вели­ко­го (1310—1370) до­вольно дли­тель­ное вре­мя. Здесь он нахо­дил­ся в 1355—1366 гг. [23]

Начал пра­вить в Каме­нец-Прдоль­ске не позд­нее 1363 г., когда вели­кий князь Оль­герд «пред­при­нял поход в бас­сейн Буга про­тив мон­го­ло-татар­ских кня­зей Хаджи­бея, Кут­лу­бу­ги и Дмит­рия, распоря­ жав­ших­ся Подо­ли­ей». [24] За сло­ва­ми літо­пи­су: « То тиї кня­жа­та Коріа­то­вич, при­шед в Подоль­скую зем­лю і вошли у при­язнь с ота­ма­ны, поча­ли боро­ни­ти Подоль­скую зем­лю од татар… и напер­вей нашли себе твер­жю на реце на Смот­ри­че, тут так себе наря­ди­ли город Смот­ри­чи…» [25]. Тут в «твер­жі» (фор­те­ці) роз­мі­сти­ла­ся пер­ша сто­ли­ця Подільсь­ко­го князів­ства, зас­но­ва­но­го Коріа­то­ви­ча­ми (Корія­то­ви­чі, Коря­то­ви­чі) [26]. Відо­мо­сті про братів дуже ску­пі. Біль­шість дослід­ни­ків [Пет­ров Н.И Подо­лия. Исто­ри­че­ское опи­са­ние . С Высо­чай­ше­го соиз­во­ле­ния изда­на при Мини­стер­стве внут­рен­них дел П.Н Батюш­ко­вым. – СПб, 1891., с 33; Сіцінсь­кий Ю. Поділ­ля під вла­дою Лит­ви. – Кам’янець- Подільсь­кий, ПП Медо­бо­ри, 2006., с. 17; Шабуль­до Ф.М. Корія­то­ви­чі /​/​Енциклопедія історії Украї­ни. – К.: Нау­ко­ва дум­ка. 2008.- т.5, с. 158; Рибак І.В. Хмель­нич­чи­на. Наш край в історії Украї­ни. – Кам’янець-Подільський, Абетка‑С, 2007., с. 33; та ін.)). пер­шим подільсь­ким кня­зем нази­ва­ють Юрія, Л.В. Вой­то­вич – Костян­ти­на [27].

Відо­ма під­пи­са­на Юрієм і Олек­сан­дром гра­мо­та від 7 січ­ня 1374 р. місту Кам’янцю Юрій засе­лив і укрі­пив це місто, збу­ду­вав­ши Кам’янецький замок, в яко­му і була вида­на гра­мо­та. Щоб при­ва­би­ти посе­лен­ців, бра­ти дають міща­нам 200 ланів зем­лі, берег Дніст­ра, вигін для пасо­вись­ка, звіль­ни­ли жителів міста на 20 років від уся­ких повин­но­стей. Міща­нам нада­ва­лось само­в­ря­ду­ван­ня і суд. Князі від­да­ли при­бут­ки з яток (крам­ни­ць сукон­них, крам­них, шевсь­ких, хліб­них), різ­ни­ці і лаз­ні на потре­би Кам’янця, перш за все на будів­ниц­тво укріп­лень [28].

Юрій Коріа­то­вич нама­гав­ся про­во­ди­ти актив­ну зов­ніш­ню політи­ку, вмі­шу­ю­чись у внут­ріш­ні спра­ви сусід­ньої Мол­давії, втру­тив­шись у бороть­бу за мол­давсь­кий пре­стол. Його під­т­ри­ма­ла части­на міс­це­вих бояр і про­го­ло­си­ла своїм гос­по­да­рем, про­ти­ста­вив­ши Юрія ординсь­ко­му став­ле­ни­ку Бог­да­ну. Хан Подільсь­ко­го улу­су Тимур про­до­в­жу­вав вва­жа­ти Подільсь­ке князів­ство собі під­влад­ним і зобов’язаним пла­ти­ти щоріч­ну дани­ну-вихід. Мож­ли­во, наслід­ком хансь­ких інтриг було отруєн­ня кня­зя Юрія Коріа­то­ви­ча. Існує декіль­ка вер­сій від­носно міс­ця його похо­ван­ня. М. Стрий­ковсь­кий вва­жає, що Юрія отруї­ли в Сучаві і похо­ва­ли в муро­ва­но­му мона­сти­рі св. Васи­лія [29]. Польсь­кий істо­рик, гераль­дик, монах доміні­кансь­ко­го орде­ну, учас­ник походів для при­ду­шен­ня коза­ць­ко-селянсь­ких повстань 1637–1638 рр., урод­же­не­ць Кам’янця Симе­он Окольсь­кий вва­жав, що Юрій і Олек­сандр похо­вані в Смот­ри­чі в доміні­кансь­ко­му кля­шторі [30]. Най­віро­гід­ні­ше, що бра­ти знай­шли віч­ний спо­кій в побу­до­ваній ними кам’янецький зам­ко­вій Покровсь­кій церкві.

Невда­ла спро­ба Юрія Коріа­то­ви­ча у 1374 р. посі­сти пре­стол воло­да­ря скін­чи­ла­ся його отруєн­ням [31]. Не виклю­че­но, що тут втру­ти­ли­ся якісь родин­ні спра­ви, адже дру­жи­ною мол­довсь­ко­го гос­по­да­ря Пет­ра (1375 (?) – 1391 рр.) була Ана­стаcія – донь­ка кня­зя Коріа­та і сест­ра воло­дарів Поділ­ля. Оскіль­ки, як при­пус­кає Я.Тенґовський, одру­жен­ня май­бут­ньо­го гос­по­да­ря Пет­ра з Ана­стасією, донь­кою Коріа­та і сест­рою подільсь­ких воло­дарів, мог­ло від­бу­ти­ся близь­ко 1370 р., а, своєю чер­гою, Пет­ро став воло­да­рем піс­ля отруєн­ня Юрія, то зро­зу­мі­ло, чому ува­га до справ у сусід­ній Мол­до­ві була одним із важ­ли­вих напрям­ків діяль­но­сті князів [32]. Обра­ща­ясь к Суп­расль­ской лето­пи­си нача­ла 20‑х гг. XVI в., мож­но най­ ти неко­то­рые новые подроб­но­сти о собы­ти­ях 1374—1375 гг. Прав­да, они так­же точ­но не дати­ру­ют­ся: «Кня­зя­ТОръя воло­хо­ве взя­ли... собе воево­ дою и тамо его окор­ми­ли». [33]

Помер Юрій Коріа­то­вич в кін­ці 1374 – почат­ку 1375 р. Как отме­ча­ет лето­пись Кра­син­ско­го, его «воло­хо­ве уби­ли». [34] Это собы­тие иссле­до­ва­те­ли отно­сят к 1374 г. [35] или к кон­цу 1374 г., но до мар­та 1375 г. [36] По край­ней мере, князь еще мог быть жив 3 VI 1374 г., когда от его име­ни была выда­на гра­мо­та бояри­ну Якше Литаво­ру на село на р. Днестр. [37] Впро­чем, неко­то­рые румын­ские и укра­ин­ские иссле­до­ва­те­ли сомне­ва­ют­ся в досто­вер­но­сти это­го яко­бы утра­ченного в XIX в. доку­мен­та, счи­тая его под­дел­кой. [38] Даклад­наа, што ўжо ня жыў у сакавіку наступ­на­га году, калі князь Аляк­сан­дар Кар’я­то­віч пацьвяр­джае й павя­ліч­вае запіс свай­го бра­та, кня­зя Юрыя Карія­то­ві­ча на кась­цёл Маці Божай у Смат­ры­чы [39].

Соглас­но позд­ней тра­ди­ции, по-види­мо­му, иду­щей от Мацея Стрый­ков­ско­го, князь Юрий был похо­ро­нен не в Ново­груд­ке, Подо­лье или на Волы­ни, а в скаль­ном мона­сты­ре в Вашу­лах неда­ле­ко от Берлад1 6 2 . Меж­ду тем позд­няя като­ личе­ская цер­ков­ная тра­ди­ция утвер­жда­ет, что князь был като­ли­ком, стро­и­те­лем в Камен­це косте­ла Пет­ра и Пав­ла и что после смер­ти он был похо­ро­нен в доми­ни­кан­ском косте­ле в Смотриче1 6 3 . Одна­ко мест­ная по­ доль­ская тра­ди­ция, отра­зив­ша­я­ся в источ­ни­ках XVII в., обе эти вер­сии не под­твер­жда­ет. Наобо­рот, она одно­знач­но сви­де­тель­ству­ет, что кня­зья Юрий и Алек­сандр Кори­а­то­ви­чи были похо­ро­не­ны в зам­ко­вой право­славной церк­ви Покро­ва Пре­свя­той Бого­ро­ди­цы горо­да Каменца1 6 4

Адзін з сыноў у 1356 г. пашлю­ба­ваў­ся p дач­кою Іва­на Іва­наві­ча, вяліка­га кня­зя Мас­к­вы. Наи­бо­лее, веро­ят­но, что это был князь Юрий.

∞, ..... Іванів­на Мос­ковсь­ка, дач­ка Іва­на Іва­наві­ча, вяліка­га кня­зя Масквы.

16 2 Эту вер­сию под­дер­жи­ва­ли неко­то­рые иссле­до­ва­те­ли (Напри­мер, см.: Карам­зин Н. М. Исто­рия госу­дар­ства Рос­сий­ско­го. T. 5. С. 228. При­мем. 12; Puzyna J. Koriat i Korjatowicze. S. 438—439; и др.).
1 6 3 Сіцінсь­кий Ю. [Й] Поділ­ля під вла­дою Лит­ви. С. 27.
1 6 4 Сіцінсь­кий Ю. [К] Поділ­ля під вла­дою Лит­ви. С. 25—26, 31, 36.

3/1. ОЛЕК­САНДР КОРЯ­ТО­ВИЧ († 1380)

Князь тере­бо­вельсь­кий (бл. 1341 — бл. 1380 рр.), воло­ди­мирсь­кий (1366–1370 рр.), кам’я­не­ць­кий (бл. 1370–1374 рр.), подільсь­кий (1374–1380 рр.).


Печат­ка кн. Олек­сандра Коріа­то­ви­ча від 17.3.1375–2.4.1375

П е ч а т к а від 17.3.1375–2.4.1375:
В полі печат­ки свя­тий Юрій на коні влу­чає спи­сом змія, ліво­руч дерево.
Напис по колу: + S’ ALEZANDRI DVS’ VLADIMIRIES •; круг­ла, роз­мір 35 мм.
Джерела:
ЛІМ, Сфр. (2.4.1375, від­лив); ЛНУ, ЗП, n. 296 (2.4.1375, від­лив); ANK, AADMK, Perg. 61; Luź. 90 (Sygn. 51). 2.4.1375; MNK, Rkps 1458, karta 101, 103; Rkps 1482, Tom 2, karta 5. 2.4.1375.
Публікації:
Гра­мо­ти XIV ст. – С. 50, n. 24.17.3.1375.; Лаки­ер А. Рус­ская гераль­ди­ка. – С. 81, табл. VII, рис. 4. 1375 р.; Погоріле­ць О., Сав­вов Р. Кар­бу­ван­ня моне­ти на Поділ­лі. – С. 148, мал. 4, 5. 1375 р.; Działyński A. Statut litewski. – S. 544, tab. 3. 1375 р.; Gumowski M. Pieczęcie książąt litewskich. – S. 689, tab. 8, il. 52. 1375 р.; Piekosiński F. Pieczęcie polskie wieków średnich. – S. 320, n. 512, il. 320. 1375 р.; Vossberg F. Siegel des Mittelalters. – S. 44, taf. 24, il. 104. 1375 р.
Олег Одно­ро­жен­ко. https://​sigillum​.com​.ua/​s​t​a​m​p​/​k​o​r​i​a​t​o​v​y​c​h​-​o​l​e​k​s​a​n​dr/


Із синів Коріа­та Ґеди­мі­но­ви­ча, відо­мих своєю діяль­ністю на Поділ­лі [40], на Волині дея­кий час кня­зю­вав Олек­сандр. За повідомлен­ням хроні­ста Яна з Чарн­ко­ва, восе­ни 1366 р. він отри­мав від Кази­ми­ра III на лен­них пра­вах щой­но відібра­ний у Любар­та сто­лич­ний Воло­ди­мир із части­ною Воло­ди­мирсь­кої зем­лі й про­три­мав­ся тут до осені 1370 p., поки Любарт і Кей­с­тут не виг­на­ли звід­си, ско­ри­став­шись дина­стич­ною кри­зою в Кра­ко­ві, зумо­в­ле­ною смер­тю коро­ля, польсь­ку зало­гу [41]. Ген­рик Пашке­вич вис­ло­вив, прав­да, сво­го часу дум­ку, що Коріа­то­вич зай­няв Воло­ди­мир ще 1351 p., під час пере­бу­ван­ня Любар­та в поля­ків у полоні, при­чо­му з волі Оль­ґер­да Ґеди­мі­но­ви­ча, а на почат­ку 1360‑х років Любарт про­гнав його, від­так польсь­кий король не надав, а повер­нув город, тіль­ки на умо­вах сво­го вер­хо­вен­ства над ним, поси­лив­ши тим самим тер­тя між литов­ськими дина­ста­ми [42], та інші дослід­ни­ки зали­ши­ли, здаєть­ся, це трак­тування перебі­гу подій поза увагою.

https://​sigillum​.com​.ua/​i​n​s​t​y​t​u​t​/​s​p​i​v​r​o​b​i​t​n​i​k​i​/​#​a​u​t​h​or1

Напри­кін­ці три­ва­ло­го зброй­но­го про­ти­сто­ян­ня за русь­кі зем­лі ми бачи­мо його бра­та — Олек­сандра Коріа­то­ви­ча — в ото­чен­ні Кази­ми­ра III. Отже, у жовтні 1366 р. волинсь­кий князь Дмит­ро Любарт уклав уго­ду з польсь­ким коро­лем Кази­ми­ром [43], який захо­пив місто Воло­ди­мир з окру­гою. Оче­вид­но, в істо­рич­ній сто­ли­ці й дав­ньо­му тор­го­вель­но­му цен­трі Волинсь­кої зем­лі він пла­ну­вав збу­ду­ва­ти потуж­ний замок. І те, що Олек­сандр Коріа­то­вич отри­мав від Кази­ми­ра у володін­ня, або, точ­ні­ше, адміністру­ван­ня Воло­ди­мир з окру­гою, свід­чить, що пере­хід Коріа­то­ви­чів (чи, при­найм­ні, спо­чат­ку Олек­сандра) під руку коро­ля від­був­ся рані­ше. Про те, що Кази­мир, імо­вір­но, володів Воло­ди­ми­ром до 1366 р. свід­чить два доку­мен­та. Пер­шим (від 1353 р.) король нада­вав маєт­ки бра­там Ход­ку, Пет­ру та Осташ­ко­ві. Серед свід­ків бачи­мо Міха­ла — зам­ко­во­го воє­во­ду (фак­тич­но, ста­ро­сту) у Воло­ди­ми­рі («Michaele Ladomiriensi (s) palatinis»). [44] На цей доку­мент звер­нув ува­гу М. Вольсь­кий, при­пу­стив­ши, що Міхал міг бути воло­ди­мирсь­ким наміс­ни­ком із руки Кази­ми­ра ще у 1349 р., а титу­ла­ту­ра 1353 р. була сиг­налі­за­цією пре­тен­зій коро­ля на цю тери­торію. [45] Дру­гим (від 1362 р.) король за вір­ну служ­бу надав Гри­горієві Тимсти­чо­ві чоти­ри села у Львівсь­ко­му повіті. Серед свід­ків цьо­го доку­мен­та є Нино­та, яко­го на той час озна­че­но з уря­да­ми радомсь­ко­го каш­те­ля­на та воло­ди­мирсь­ко­го ста­ро­сти («Nynota castellano Radomiensi et capitaneo Vladymiriensi»). [46] Укла­да­чі переліку мало­польсь­ких уряд­ни­ків XII-XV ст. про­по­ну­ють дату­ва­ти дру­гий доку­мент 1352 р., з огля­ду на титу­ла­ту­ру свід­ків, а появу дати «1362 р.» пояс­ню­ють імо­вір­ним часом пере­пи­сан­ня цьо­го при­вілею. [47] Важ­ли­вим є факт, що перед Олек­сан­дром Коріа­то­ви­чем королівсь­ки­ми наміс­ни­ка­ми (реаль­ни­ми чи номі­наль­ни­ми) у Воло­ди­ми­рі дже­ре­ла пода­ють при­найм­ні двох осіб з ото­чен­ня Кази­ми­ра. Мож­ли­во, що піс­ля уго­ди 1366 р. Олек­сандр вида­вав­ся більш ком­про­міс­ною осо­бою у Воло­ди­ми­рі, особ­ли­во з огля­ду на його поход­жен­ня і спорід­нен­ня з най­більш актив­ни­ми кня­зя­ми з кла­ну Геди­мі­но­ви­чів. Також під­твер­джен­ням цьо­го є лати­но­мов­на печат­ка, яку він, уже не будучи піс­ля смер­ті Кази­ми­ра III «кня­зем і паном на Воло­ди­ми­рі», при­ві­сив до одно­го зі своїх доку­мен­тів. [48]. Зоб­ра­жен­ня з неї, на дум­ку Я. Даш­ке­ви­ча, піс­ля 1370 р. перей­шло на герб міста Кам’ян­ця. Цю кін­ну постать св. Юрія (Геор­гія) з мечем та зоб­ра­жен­ням дере­ва на зад­ньо­му плані й сьо­год­ні мож­на поба­чи­ти на Русь­кій бра­мі Кам’ян­ця-Подільсь­ко­го. Я. Длу­гош про пере­да­чу міста під вла­ду Олек­сандра Коріа­то­ви­ча (1366 р.) писав, що король піс­ля вда­ло­го похо­ду «зали­шив у своїх руках два голов­них зам­ки, Луцьк і Воло­ди­мир, які пере­дав польсь­ким панам у три­ман­ня, а решту Воло­ди­мирсь­кої зем­лі від­дав у володін­ня (уря­ду­ван­ня — В. М.) Олек­сан­дро­ві, литовсь­ко­му кня­зю, сину Михай­ла або Коріа­та, бра­тан­ко­ві Оль­гер­да і Кей­с­ту­та, мужо­ві незлам­ної вір­но­сті та при­хиль­но­сті, аби від напа­дів Любар­та та інших лит­винів була (Воло­ди­мирсь­ка зем­ля — В. М.) убез­пе­че­на». [49] Подоб­но стар­ше­му бра­ту, он посе­щал Поль­шу, где в 1368 г. вме­сте с Кази­ми­ром III Вели­ким даже утвер­дил при­ви­лей вид­но­му мало­поль­ско­му пану Пет­ру Кми­те. [50] Завер­шу­ю­чи опис від­во­ю­ван­ня за часів Кази­ми­ра III русь­ких земель у литовсь­ких князів, під тим самим роком хроніст у чер­го­вий раз під­крес­лив вір­ність Олек­сандра польсь­ко­му коро­леві: «Князь Олек­сандр, яко­му було довіре­но Воло­ди­мирсь­ку зем­лю, чин­но, як сло­вом, так і ділом, довів, що був при­хиль­ним під­да­ним коро­ля Кази­ми­ра». [51] Також про те, що Олек­сандр дав­но і тіс­но був пов’я­за­ний із Кази­ми­ром III, може свід­чи­ти і факт зга­ду­ван­ня його як свід­ка («вель­мож­ний князь Олек­сандр Коріат[ович]»; «magnifico duce Alexandro Coriati») на королівсь­ко­му доку­мен­ті від 1368 р. для тодіш­ньо­го русь­ко­го ста­ро­сти Яна Кміти з Виш­ни­ча. [52]

Кін­цем прав­лін­ня Олек­сандра Коріа­то­ви­ча у Воло­ди­ми­рі ста­ла смерть польсь­ко­го коро­ля (осінь 1370 р.). Згід­но зі свід­чен­ня­ми Янка з Чарн­ко­ва, які май­же дослів­но пере­ка­зує Я. Длу­гош, може­мо кон­ста­ту­ва­ти, що піс­ля смер­ті Кази­ми­ра III Олек­сандр, як вір­ний слу­га коро­ля й один із його наміс­ни­ків, пере­бу­вав у Кра­ко­ві на похо­валь­ній цере­монії. Ско­ри­став­шись його від­сут­ністю, литов­ці напа­ли на Воло­ди­мир, де на той час уря­ду­вав Пет­раш Турсь­кий, на яко­го Олек­сандр поли­шив замок. ((Monumenta Poloniae Historica / Wyd. A.Bielowski. — Lwуw, 1872. — T. II. — S. 643 — 644 («Sed duce Alexandro filio Michaelis alias Coriathi, filiastro Olgerdi et ducum Litwaniae praedictorum, qui castra et terram Wladimiriensem rege Kazimiro commendata acceperat, in Cracovia existente, quidam Petrassius Thursky Lancicita, praefectus castri praedicti metu ductus, nobilissimum castrum Wladimiriense praedicitum, nulla plaga recepta nec aliquibus penuriis defectuosis depressus, Litwanorum princibus praenominatis pudorose praesentavit»). Про це ж у Я. Длу­го­ша: «...etiam Alexandro, filio Michaelis alias Koriath nepotis Olgerdi Ducis Lithuaniae, tunc in Cracovia agente, cui castrum et terra Wladimiriensis a Kazimiro Rege erant commendata et Petrassius ipse sibi parere iussus, cum Lithuanis miserabiliter paciscistur» (див.: Diugossii J. Historiae Polonicae. — T. III. — Lib. IX/X. — P. 331) Інфор­ма­ція хроні­ста ціка­ва тим, що, три­ма­ю­чи Воло­ди­мир, Олек­сандр, імо­вір­но, покла­дав­ся на те ото­чен­ня, яке було зали­шене йому Кази­ми­ром (якщо віри­ти Я. Длу­го­шеві, король спо­чат­ку від­дав Воло­ди­мир в управ­лін­ня поля­кам, про що йшло­ся вище), адже Пет­раш Турсь­кий був вихід­цем із польсь­ких етніч­них тери­торій, а саме з Лен­чи­ць­кої зем­лі, з якою й пов’я­за­на його подаль­ша уряд­ни­ць­ка кар’є­ра. [53]

Подільсь­кі князі Олек­сандр і Борис у 1377 р., вна­слі­док війсь­ко­во­го похо­ду польсь­ко-угорсь­ко­го коро­ля Людо­віка І Анжуйсь­ко­го на українсь­кі зем­лі, визна­ли себе васа­ла­ми остан­ньо­го. Про це свід­чить роз­мі­щен­ня гер­бо­во­го щита (на інших моне­тах – коро­но­ва­ної голо­ви стра­у­са з під­ко­вою у дзьобі) угорсь­ких королів Анжуйсь­кої дина­стії на «подольсь­ких полу­гро­ши­ках» 80‑х років XIV ст. кня­зя Костян­ти­на Коріа­то­ви­ча (1380 – 1388/91) та мол­давсь­ких гро­шах Пет­ра Муша­та (1375 – 1391), який також визнав васаль­ну залеж­ність від зга­да­но­го монар­ха. Інфор­ма­ція про те, що воло­дарі Поділ­ля — князі Олек­сандр і Борис Коріа­то­ви­чі — ста­ли лен­ни­ка­ми угорсь­ко­го коро­ля, містить­ся у листі Людо­віка до Фран­че­ско Кар­ра­ри від 29 верес­ня 1377 р., піс­ля русь­кої кам­панії й обло­ги Бел­за. На цей важ­ли­вий доку­мент звер­нув ува­гу О. Гале­ць­кий, який повністю подав його у своїй пра­ці [54].

Керу­ю­чись части­ною, де зга­да­но воло­дарів Подільсь­ко­го князів­ства («domini Alesander e Borris, duces Podolie»), мож­на при­пу­сти­ти, що власне у цей час вони зро­би­ли кіль­ка важ­ли­вих для себе і сво­го князів­ства кро­ків. Ще у 1940‑х рр. Г. Лов­мянсь­кий запро­по­ну­вав наступ­ну інтер­пре­та­цію цьо­го фраг­мен­та листа: насам­пе­ред вони пере­да­ли своє князів­ство разом з 11 зам­ка­ми («obtulerunt et asirguerent in manibus nostris ducatum Podolie cum XI castris»), потім скла­ли при­ся­гу угорсь­ко­му королів­ству, і, вод­но­час, ново­му воло­да­реві («aplicuerunt coronam regni Ungarie»), а вже тоді отри­ма­ли від ньо­го Поділ­ля як ленне володін­ня («in feudum a corona dicti regni») [55]. Отже, на дум­ку дослід­ни­ка, тут ішло­ся про інкор­по­ра­цію Подільсь­ко­го князів­ства до скла­ду Угорщини.

Князь Аляк­сан­дар Кар’я­то­віч, гэта той кароль Аляк­сан­дар, като­ры ў 1365 г, браў удзел у паход­зе Кей­с­ту­та й Аль­гер­да на зям­лю Шавель­скую, ды князь Аляк­сан­дар, што пад­пі­саў разам зь іншы­мі кня­зя­мі (літоўскі­мі) трак­тат з кара­лём Казі­мірам у 1366 г. У тым жа год­зе кароль Казі­мір, здаб­ы­ў­шы зям­лю Улад­зі­мір­скую ў Любар­та, кіра­ва­ньне ёю даве­рыў Аляк­сан­дру, кня­зю Літоўс­ка­му, сыну Кар’я­та-Міха­ла. У 1368 г. пад­пі­са­ны на пры­вілеі кара­ля Казі­мі­ра, выдад­зе­ным Кміту. Пась­ля сьмер­ці Казі­мі­ра стра­ціў зям­лю Улад­зі­мір­скую, якую вяр­нуў сабе Любарт; адра­зу па бра­ту Юрыю стаў вало­да­ць Падоль­лем. Як князь i гас­па­дар Падоль­скае зям­лі, выдае ў 1375 г. у Смат­ры­чы пры­вілеі: кась­цё­лу Маці Божай у Смат­ры­чы, като­ра­му пацьвяр­джае i павя­ліч­вае фун­да­цыю бра­та, кня­зя Юрыя Кар’я­то­ві­ча, а так­са­ма кра­каўскім мяш­ча­нам на воль­ны ган­даль з Падоль­лем. У 1378 г. Папа накіра­ваў да яго буль­лю, якою адпус­кае грахі па спо­вед­зі. Павод­ле храніс­та­га, загі­нуў у cуты­ч­цы з тата­ра­мі; гэта маг­ло быць каля 1380 г.

Бело­рус­ско-литов­ские лето­пи­си пер­вой чет­вер­ти XVI в. отме­ чают, что князь Алек­сандр погиб в бою с татарами1 7 6 . Он, «Б(ож)ыею м(и)л(о)стью кн&зъ, и г(оспо)д(а)ръ Подоль­ской зем­ли (кур­сив мой. — А. К.)», на самом деле, пере­жил ордын­скую «замятию»1 7 7 . Он пра­вил в Подо­лье до кон­ца 70‑х гг. XIV в. и умер к 1382 г. Алек­сандр и Борис были упо­мя­ну­ты в пись­ме коро­ля Людо­ви­ка (Лай­о­ша) I Анжуй­ско­го к пра­ви­те­лю Падуи Фран­цис­ку Кар­ра­ре. 29 IX 1377 г. король Вен­грии и Поль­ши сооб­щал сво­е­му ита­льян­ско­му кор­ре­спон­ден­ту, что эти Кори­а­то­ви­чи, вла­дель­цы один­на­дца­ти зам­ков на Подо­лье, при­зна­ли его власть1 7 8 . Эта инфор­ма­ция под­твер­жда­ет­ся изве­сти­ем хро­ни­ки Гер­ма­на из Варт­бер­га. Он сооб­ща­ет не толь­ко о под­чи­не­нии в этом году вен­гер­ско­му коро­лю бра­тьев Оль­гер­да (Кори­а­то­ви­чей и Любар­та), но и отме­ча­ет, что литов­ские кня­зья отда­ли Людо­ви­ку I сво­их сыно­вей в заложники1 7 9.

1 7 7 Этот титул при­ве­ден в доку­мен­те от 17 III 1375 г. (Розов В. [А.] Українсь­кі гра­моти. Т. 1. № 10. С. 20 [Под­лин­ник]). Подроб­нее об этом см.: Сіцінсь­кий Ю. [Й] Под­ш­ля шд вла­дою Лит­ви. С. 32—35; Пашу­то В. Т и др. Древ­не­рус­ское насле­дие... С. 75. При- меч. 19; и др.
1 7 8 Halecki О. Przyczynki genealogiczne do dziejow ukladu krewskiego // MH. 1935.
К 14. № 7—8. S. 102. Przyp. 28, S. 104— 105; см так­же: Kuczynski S.M. Studia z dziejow Europy Wschodniej X—XVII w. S. 146; Lowmianski H. Polityka Jagiellonow. S. 58; T$gowskiJ. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. S. 173— 175, 184, 316. Tabl. VIII; Пет­ров M. [Б.] Кам’янець-Подільский... C. 124; и др. Впро­чем, не исклю­че­но, что князь Алек­сандр Ко- риа­то­вич умер око­ло 1380 г. (Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 177; Сщшсь­кий Ю. [К] Под­ш­ля шд вла­дою Лит­ви. С. 37, 43; и др.).
1 7 9 SRP. 1863. Bd. 2. S. 114—115.

4/1. КОСТЯН­ТИН КОРЯ­ТО­ВИЧ (1385, 1388)

князь подільсь­кий (1380 ? — до 1388 рр.).

Кан­стан­цін Кары­я­тавіч з’явіў­ся на палітыч­най сцэне Падоль­скай зям­лі толь­кі ў 80‑я гг. XIV ст., то бок знач­на паз­ней сваіх стар­эй­шых бра­тоў – аляк­сандра і Юрыя. 17 кра­савіка 1385 г. ён як «von [Gotis gena]den Herczog czu Podolien» узнавіў пры­вілей для куп­цоў кра­ка­ва на воль­ны ган­даль у Падоль­скай зям­лі [56]. Апроч таго, у 80‑я гады XIV ста­годдзя Кан­стан­цін і яго­ны суправі­цель – князь Падол­ля, імя яко­га вядо­ма толь­кі па лацінс­ка­му іні­цы­я­лу B. (нап­эў­на, Барыс Кары­я­тавіч), звяр­нулі­ся да папы Урба­на VI з прось­бай, каб у горад­зе Камян­цы-Падоль­скім было засна­ва­на каталіц­кае біскуп­ства [57]. 19 верас­ня 1388 г. ён сумес­на з новым сваім суправі­це­лем Фёда­рам кары­я­таві­чам выдаў пры­вілей свай­му слу­зе нямі­ры на вало­данне Бако­тай [58]. Памёр каля 1390 г.

Певним дисо­нан­сом щодо позна­чен­ня самих себе у влас­них доку­мен­тах вигля­дає лист Костян­ти­на і Бори­са Коріа­то­ви­чів до римсь­ко­го пон­ти­фіка Урба­на VI із про­хан­ням про засну­ван­ня єпископ­ства на під­влад­них їм зем­лях. Тут не так важ­ли­вий текст
доку­мен­та, як титу­ла­ту­ра князів – nobilium virorum C[onstantinus] et B[oris] ducum Podolie (шля­хет­ні воло­дарі [59] Костян­тин і Борис князі Поділ­ля) [60]. Але вар­то заува­жи­ти, що йдеть­ся про звер­нен­ня до свя­то­го пре­сто­лу, отже, тут мог­ла бути зов­сім інша тра­ди­ція скла­дан­ня формуляру.

Згод­на з «апо­вес­цю пра Падол­ле» у поль­ска­га кара­ля «кази­ми­ра локот­ко­ви­ча» была адзі­ная дач­ка. даве­даў­шы­ся, што падоль-скія гас­па­да­ры кары­я­тавічы «люди муж­ныи», ён нібы­та пра­па­на­ваў кня-зю кан­стан­ці­ну кары­я­таві­чу пры­еха­ць у кра­каў, ажаніц­ца з кара­леў­най. У слуц­кім спі­се нават сцвяр­джа­ец­ца, што казі­мір хацеў зра­бі­ць кан-стан­ці­на пас­ля сва­ёй смер­ці кара­лём Польш­чы («по сво­ем живо­те ко-ролемь оса­ди­ти»), у суп­расль­скім спі­се адпа­вед­ная фра­за выклю­ча­на. Для здзяйс­нен­ня сваіх пла­наў кароль казі­мір выдаў падольска­му кня­зю «кгле­и­тов­ныи листы» – ахоў­ныя даку­мен­ты на пра­езд. аднак кан­стан­цін кары­я­тавіч, пры­ехаў­шы ў кра­каў, адмо­віў­ся ўсту­па­ць у шлюб з поль­скай кара­леў­най, бо не хацеў адсту­пац­ца ад пра­васлаўя: «и затымь пол­скы король кази­мир локотъ­ко­вичь [у хроні­цы Быхаў­ца дададз.: dowiedałsia], што их три бра­ты коря­то­ви­чи на Подоль­скои зем­ли, а люди моужь­ныи, и ѡн при­слалъ къ кн(я)зю костен­ти­ноу кгле­и­тов­ныи листы со вели­кою тверъ­до­стию и просѧ єго, што­бы к нему при­ѣ­хал. а умыс­лив тоє собѣ и сво­и­ми (у Слуц­кім: и со вси­ми) паны, што в него с(ы)на не было, тол­ко была ѡдна дочь­ка, захо­тель за него доч­коу дати (у Слуц­кім дададз.: а по своємь живо­те коро­лемь ѡса­ди­ти). и кн(я)зь Костен­тин на кле­ги­и­тов­ных (у Слуц­кім: кгле­и­тов­ных) листех к Поль­ско­моу коро­лоу ѣздилъ и тамъ какь сѧ ємоу посмот­рѣ­ло не похо­телъ к тои вѣре при­сто­упи­ти и ѡпѧть на тых же листѣхь ѡте­халъ до Подоль­скои земь­ли и (у Слуц­кім дададз.: тоу-то боуда на Подоль­скои зем­ли) на своємь г(о)с(по)д(а)рьстве оумерлъ» [61]. Аўтар «Апо­вес­ці пра Падол­ле», будучы зна­ё­мы з «лета­піс­цам вялікіх кня­зёў літоўскіх», ведаў так­са­ма пра існа­ванне ахоў­на­га ліста (глей­та), выдад­зе­на­га для кня­зя Кан­стан­ці­на Кары­я­таві­ча на пры­езд у Кра­каў у кра­савіку 1385 г. аба­пі­ра­ю­чы­ся на гэтыя мат­э­ры­я­лы і, мусі­ць, на ней­кую вус­ную інфар­ма­цыю ён ства­рыў фраг­мент аб пла­на­ва­ным шлю­бе падоль­ска­га кня­зя з поль­скай кара­леў­най, нібы­та дач­кой кара­ля казі­мі­ра. дар­эчы, паколь­кі ахоў­ны ліст быў выдад­зе­ны ў перы­яд бес­ка­ра­леўя, віда­ць, групай мала­поль­скіх маг­на­таў, адсюль у апо­вес­ці з’явіла­ся ўда­клад­ненне, што кароль Казі­мір «умыс­лив тое собе и со вси­ми паны». Ёсць пэў­ныя пад­ста­вы мер­ка­ва­ць, што, ства­ра­ю­чы гэты фраг­мент, аўтар апо­вес­ці лічыў, што кан­стан­цін кары­я­тавіч пры­язд­жаў у кра­каў менавіта для абмер­ка­ван­ня шлю­бу з поль­скай кара­леў­най Ядзві­гай, з якой паз­ней ажаніў­ся вялікі князь Літоўскі Ягайла.

5/1. КН. БОРИС КОРЯ­ТО­ВИЧ (1377)

Князь кам’я­не­ць­кий (1374-піс­ля 1377/​до 1380?рр.). Упер­ше його ім’я було зазна­чене в листі коро­ля Людвіка I Вели­ко­го до Фран­цис­ка Кар­ра­ри від 29 верес­ня 1377 р. про лен­ну при­ся­гу обох подільсь­ких князів «короні Угорсь­ко­го королівства».

Алек­сандр и Борис были упо­мя­ну­ты в пись­ме коро­ля Людо­ви­ка (Лай­о­ша) I Анжуй­ско­го к пра­ви­те­лю Падуи Фран­цис­ку Кар­ра­ре. 29 IX 1377 г. король Вен­грии и Поль­ши сооб­щал сво­е­му ита­льян­ско­му кор­ре­спон­ден­ту, что эти Кори­а­то­ви­чи, вла­дель­цы один­на­дца­ти зам­ков на Подо­лье, при­зна­ли его власть1 7 8 . Эта инфор­ма­ция под­твер­жда­ет­ся изве­сти­ем хро­ни­ки Гер­ма­на из Варт­бер­га. Он сооб­ща­ет не толь­ко о под­чи­не­нии в этом году вен­гер­ско­му коро­лю бра­тьев Оль­гер­да (Кори­а­то­ви­чей и Любар­та), но и отме­ча­ет, что литов­ские кня­зья отда­ли Людо­ви­ку I сво­их сыно­вей в залож­ни­ки [62]. В слу­чае с Кори­а­то­ви­ча­ми, по-види­мо­му, речь может идти о кня­зе Иване Борисовиче.

Иссле­до­ва­те­ли дав­но обра­ти­ли вни­ма­ние на то, что в посоль­ стве ВКЛ, при­быв­шем 18 I 1385 г. в Кра­ков, важ­ную роль играл как Скир­гай­ло (Иоанн) Оль­гер­до­вич, так и два дру­гих пра­во­слав­ных кня­ зя. Ими были «Olgemont et Borizszo duces Lithwanie» (т. e. Оль­ги­монт Голь­шан­ский и Борис Кори­а­то­вич Подольский)1 8 0 . От име­ни вели­ко­го кня­зя Ягай­ло они про­си­ли руки поль­ской коро­ле­вы Ядви­ги Анжуй­ ской, доче­ри умер­ше­го коро­ля Людо­ви­ка I Вели­ко­го. По пред­ло­же­нию мало­поль­ских панов после это­го князь Борис и намест­ник Виль­но Га- нул долж­ны были посе­тить в Вен­грии вдов­ству­ю­щую коро­ле­ву-мать Элж­бе­ту. Одним из усло­вий брач­но­го дого­во­ра дол­жен был стать пере­ ход их сюзе­ре­на из пра­во­сла­вия в католичество1 8 1 . 14 IX 1385 г. князь Борис (Кори­а­то­вич) был участ­ни­ком Крев­ской унии1 8 2 . 12 II 1386 г. вме­сте с литов­ски­ми вели­ким кня­зем Вла­ди­сла­вом II Ягай­ло, князья­ ми Вито­втом Кей­с­ту­то­ви­чем, Скир­гай­ло Оль­гер­до­ви­чем, Юри­ем На- римон­то­ви­чем в Кра­ков при­е­хал и князь Борис Кори­а­то­вич. В горо­де он неот­луч­но нахо­дил­ся при дво­ю­род­ном бра­те вплоть до его корона­ ции1 8 3 . 4 III 1386 г. по это­му пово­ду в Кра­ко­ве состо­я­лись торжествен­ ные меро­при­я­тия. Борис умер до 19 IX 1388 г.1 8 4

1 8 0 МРН. 1893. Т. 6. S. 658; Halecki О. Przyczynki genealogiczne do dziejow ukladu krewskiego. S. 104; см. так­же: Wdowiszewski Z. Genealogia Jagiellonow. S. 14; Lowmianski H. Polityka Jagiellonow. S. 42; Idem. Prusy—Litwa—Krzyzacy. Warszawa, 1989. S. 330; Blasz- czykG. Dzieje stosunkow polsko-litewskich... T. 1. S. 205—206, 220; и др.
1 8 1 Akta unji Polski z Litw^, 1385— 1791. № 1. S. 2—3;см. так­же: Lowmianski H. Poli­ tyka Jagiellonow. S. 42, 44. Харак­тер­ной чер­той дово­ен­ной поль­ской исто­рио­гра­фии было оши­боч­ное отож­деств­ле­ние упо­ми­на­е­мо­го источ­ни­ка­ми в свя­зи с этим собы­ти­ем кня­зя Бори­са. Так, напри­мер, В. Сем­ко­вич пола­гал, что в 1385 г. послом ВКЛ был зять Оль­гер­да — князь Борис Суз­даль­ский (,Semkowicz W. Hanul, namiestnik wilenski (1382— 1387), i jego rod»// AW. 1930. R. 7. Zesz. 1—2. S. 3). О дру­гих про­ти­во­ре­чи­вых вер­си­ях поэто­му вопро­су см.: Ibid. S. 3. Przyp. 2.
1 8 2 Поль­ский иссле­до­ва­тель Г. Блаш­чик оши­боч­но сме­ши­ва­ет кня­зей Ива­на Оль- гимон­то­ви­ча и Бори­са Кори­а­то­ви­ча, при­пи­сы­вая пер­во­му из них вто­рое имя — Борис {Blaszczik G. Dzieje stosunkow polskoditewskich. Poznan, 2007. T. 2. Cz. 1. S. 12).
1 8 3 MPH. T. 6. S. 658; Halecki O. Przyczynki genealogiczne do dziejow ukladu krew­ skiego. S. 104— 105; и др.
1 8 4 Tеgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. S. 175— 177, 179.

6/1. КН. ФЕДІР КОРЯ­ТО­ВИЧ (* ..., 1388, † 2.9.1415/15.12.1415)

князь Ново­грудсь­кий, князь подільсь­кий (1380/86 — 1393 рр.), жупан березь­кий і шарошсь­кий (з 1395 р.). 

За дани­ми літо­пи­су Федір, на від­мі­ну від своїх братів, не пішов зра­зу на Поділ­ля, а зали­ши­вся пра­ви­ти бать­ко­вим уді­лом Ново­груд­ком[63]. Пер­ша доку­мен­таль­на згад­ка про ньо­го на Поділ­лі від­но­сить­ся до 19 верас­ня 1388, коли Кан­стан­цін і Фёдар Кары­я­тавічі дають гра­мо­ту своє­му слузі слу­гу Нямі­ру на Бако­ту з села­ми Сту­де­ни­ця, При­во­рот­тя, Під­те­рем­ці, Ходорів­ці, Бор­суків­ці, Моло­до­ве, Они­си­мів­ці, Брон­ни­ця, Ляда­ва і Бучаї. Гэта, у пры­ват­на­сці, абвяр­гае дад­зе­ныя бела­рус­ка-літоўскіх лета­пі­саў, павод­ле якіх Фёдар пры­быў на Падол­ле толь­кі пас­ля смер­ці сваіх бра­тоў Юрыя, Аляк­сандра і Кан­стан­ці­на. Свід­ка­ми цьо­го доку­мен­та є «... knjaz Semen Juriewič, knjaz Vasilij Vinnickij, pan Hrynko Sokoleckij, Pavel Slupič, Vyško Tolstyj, Chodko Čemerevič, Vyško Chudyj, Paško Vasnovič, Adamko Sverščkovskij, Bedryško, Hotart Peč, Francko kniažy počašyj, Bernart Meškovskij, Michajlo Procevič, Jakuš Cietko, Michal Popovič, Lutko Hnievomir, Chodor Verozub, Plomen Skerdo, Paško Buslovič, Jacko...»[64].

Наступ­на доку­мен­таль­на звіска від­но­сить­ся до 20 черв­ня 1391 р., коли у Смот­ри­чі князь Федір Коріа­то­вич, гас­па­дар Падоль­скай зям­лі, надає своє­му слузі пану Гринь­ку Сокіле­ць із при­лег­ли­ми села­ми. Серед свід­ків цьо­го доку­мен­та «панъ Неми­ря бако­ть­скии, Януш­ко Ске­пе­ць­скии, Миха­и­ло Про­це­вичь, Павелъ Сту­пич, Печь Шюмоз­кии, панъ Рогоз­ка, панъ Бед­риш­ко, Ход­ко Веро­зубъ, панъ Выш­ко Толъ­стыи, Ходь­ко Чеме­ре­вич, панъ Про­копъ, Паш­ко Вас­но­вич. А писалъ листъ кня­жии писарь Ань­д­реи Морхы­на…»[65]. Маг­чы­ма, яго суправі­це­лем з’яўляўся малод­шы брат Васіль. Затым у 1392 р. князь Федір Коріа­то­вич надає пано­ві Бед­риш­ку чоти­ри села. Свід­ка­ми доку­мен­та є «pan Niemierza bakocki, p[an] Paweł Stupicza, p[an] Michaiło Proczowicz etc. ... A pisał ten list Hreor...» [66]. Ще одна жалу­ва­на гра­мо­та Федо­ра Корія­то­ви­ча, яка була дана слузі Паш­ку Вас­не­ви­чу на села Шан­ди­рів, Ново­се­ли­цю, Костян­тинів, Куни­че, Гав­ри­лів­ці, Ягол­ків­ці, Бак­санів­ці в Брац­лавсь­кій воло­сті датуєть­ся швид­ше за все, 9 серп­ня 1392 р. і напи­са­на у Кам’янці-Подільському [67].

Біль­шість русь­ко-литовсь­ких літо­писів і хронік пишуть, що восе­ни 1394 (не рані­ше 11 жовтня), піс­ля того як вели­ким литовсь­ким кня­зем став Вито­вт, то Поділ­ля пере­ста­ло слу­хати його, як раніше((ПСРЛ, т. 35, с. 66): „й князь вели­кий Вито­вт пошол со всим литовсь­ким воис­ком к Подо­лаю, А князь Федор Корья­то­вич усль­шал тоe й побе­жить к угром, a городь оса­дить воло­хи, Й угорсь­кий дасть ему помочь на Вито­вта»[68]. Слід наго­ло­си­ти, що всі літо­пи­си та хроніки одно­стай­ні в тому, що Федір поки­нув своє князів­ство вте­чею, як тіль­ки дізнав­ся, що Вито­вт рушив про­ти ньо­го. При­чо­му знач­на части­на вір­них йому людей, зокре­ма i воє­во­да Heстич, воло­хи та угорсь­ка під­мо­га, зали­ши­ли­ся на міс­ці й боро­ли­ся з Вито­втом[69], але були пере­мо­жені. Зму­шені до емі­гра­ції Ф.К. і Василь Корія­то­вич знай­шли при­хи­сток у володін­нях Угор­щи­ни на Закар­пат­ті, де Ф.К. отри­мав від угор. коро­ля Сигіз­мун­да I Люк­сем­бур­га м. Мун­кач (Мука­че­ве) і маєт­ки в комітаті Берег. 

Сигиз­мунд дарує Федо­ру Мука­чівсь­кий замок та дея­кі села, що нале­жа­ли до ньо­го. На жаль, самої гра­мо­ти, якою король Сигиз­мунд дарує подільсь­ко­му кня­зю Федо­ру Корія­то­ви­чу Мука­чівсь­кий замок з його володін­ня­ми не вияв­ле­но. Отже, ми не знає­мо точ­но­го часу, при­чин i роз­мі­ру дар­чої. Мука­чівсь­кий замок і володін­ня, що нале­жа­ли до ньо­го перед при­хо­дом кня­зя зна­хо­ди­лись у володін­ні коро­ле­ви Марії. Остан­ня гра­мо­та, яка збе­ре­гла­ся до нині, де мова йде про коро­ле­ву Марію і Мука­чівсь­кий замок датуєть­ся 13 квіт­ня 1393 p.[70]. Таким чином, вес­ною 1393 р. Мука­чівсь­кий замок з посі­ло­стя­ми зна­хо­ди­вся в руках коро­ле­ви Марії. Якщо коро­ле­ва сама не від­мо­ви­ла­ся від своїх володінь (тео­ре­тич­но це мож­ли­во), що вихо­дя­чи з не дуже добрих сто­сун­ків між нею і Сигиз­мун­дом[71] малой­мо­вір­но, то Мука­чівсь­кий замок не міг потра­пи­ти у володін­ня Федо­ра Коря­то­ви­ча рані­ше вес­ни 1395 р., коли помер­ла коро­ле­ва Марія (17 трав­ня)[72]. Піс­ля смер­ті коро­ле­ви Марії ситу­а­ція у пів­ніч­но-схід­ній частині угорсь­ко­го королів­ства уск­лад­ни­лася у зв’яз­ку з тим, що сест­ра Марії — Ядви­га, яка була коро­ле­вою Поль­щі (жін­кою польсь­ко­го коро­ля Вла­ди­сла­ва ІI (Ягай­ла)), вис­ло­ви­ла свої пре­тен­зії на угорсь­ку коро­ну, а її чоло­вік гото­вий був з війсь­ком нада­ти біль­шої ваги сло­вам жін­ки[73]. Сюди були направ­лені угорсь­кі війсь­ка, очо­лю­вані кани­де­ром Яно­шом Кані­жаї. І саме в цей час, тоб­то піс­ля смер­ті коро­ле­ви Марії, й міг потра­пи­ти в руки Федо­ра Мука­чівсь­кий замок з посі­ло­стя­ми, бо 8 люто­го 1396 р. Федір Коря­то­вич уже сам робить дар­чу із володінь зам­ку[74].

Пер­шим насе­ле­ним пунк­том, який потра­пив у володін­ня Федо­ра Коря­то­ви­ча, судя­чи з гра­мот, було місто Лам­нерт­сас (ниніш­нє Бере­го­во). У гра­мо­ті від 28 трав­ня 1396 р.[75], де роз­по­ві­даєть­ся про одну судо­ву спра­ву серед подій 1393 або 1394 р. вка­зуєть­ся, зокре­ма, що король Сигиз­мунд від­дав місто подільсь­ко­му кня­зю Федо­ру за друж­ні послу­ги. Місто Лам­нерт­сас здав­на нале­жа­ло до Мука­чівсь­ко­го зам­ку та чи факт його дару­ван­ня Федо­ру свід­чить про те, що й замок потра­пив у його руки, суди­ти важ­ко. Тим біль­ше, що піз­ні­ше він отри­му­вав від Сигиз­мун­да насе­лені пунк­ти або їх части­ни окре­мо, або неве­ли­ки­ми група­ми, по два-три села. Фак­том є те, що, почи­на­ю­чи з люто­го 1396 р., Федір, а потім і його брат Василь уже самі дару­ють колись даро­вані коро­лем їм самим села, що нале­жа­ли до Мука­чівсь­ко­го зам­ку[76]. Це може свід­чи­ти про те, що Мука­чівсь­кий замок в цей час був уже в їх володін­ні. У своїх чис­ле­них гра­мо­тах (біль­ше 50) від­но­шен­ня кня­зя Федо­ра до своїх володінь, а точ­ні­ше до Мука­чівсь­ко­го зам­ку, вияв­ляєть­ся у титулі «Dominus de Munkacs» («Воло­дар, пан Мука­че­ва»), який впер­ше з’яв­ляєть­ся в гра­мо­ті коро­ля від 25 берез­ня 1401 р.[77] та «gubematoripsius castri nostri Munkach» (1419) («упра­ви­тель нашо­го зам­ку Мун­кач»)[78]. Як пові­дом­ляєть­ся в гра­мо­ті від 17 черв­ня 1402 р., де наво­дять­ся сло­ва само­го подільсь­ко­го кня­зя, він кори­стуєть­ся зем­ля­ми і володін­ня­ми зам­ку подіб­но до нопе­ред­ніх воло­дарів Мука­чівсь­ко­го зам­ку [79]. На яких умо­вах дару­вав ці знач­ні маєт­но­сті король Федо­ру неві­до­мо, але піс­ля смер­ті жін­ки Федо­ра — Оль­ги — мука­чівсь­ка домінія не nepeй­ш­ла у спа­док до їхніх доньок, одна з яких вий­ш­ла заміж за дуже впли­во­ву при дворі люди­ну і, отже, мала мож­ливість пору­шу­ва­ти через чоло­віка питан­ня про спа­док батька. 

В одній з гра­мот 1418 р. Сигиз­мунд наго­ло­шує на тому, що Федір Коря­то­вич був упра­ви­те­лем «нашо­го зам­ку Мун­кач»[80] і він, так само як колись дару­вав Федо­ру, дару­вав іншо­му маг­на­гу (Мацею Пало­ці). Так, у гра­мо­ті від 8 люто­го 1396 р. король Сигиз­мунд дору­чає лелесь­ко­му кон­вен­ту вве­сти у володін­ня C. Бегань (нині Бере­гівсь­кий р‑н) Яно­ша Бей­гані, який отри­мав його в яко­сті дар­чої від кня­зя Федо­ра i пові­дом­ляє, що він, 10610 король, іншою гра­мо­тою уже дав доб­ро на цю дар­чу [74]. Ана­ло­гіч­ною є і гра­мо­та від 2 люто­го 1398 p., в якій король дає свою зго­ду на те, щоб Василь Корія­то­вич пода­ру­вав село Негро­во (Іршавсь­кий р‑н), яке в свою чер­гу було даро­ване коро­лем йому і його бра­ту Федо­ру, своє­му фамі­лья­ру Яно­шу Бей­тані, і з сво­го боку теж дарує це ceлo Яно­шу[81]. Отже, як тіль­ки Федір Коря­то­вич хотів із даро­ва­них йому володінь від­да­ти щось своїм людям, кож­но­го разу він про­сив попе­ред­ньо зго­ду коро­ля, і тіль­ки піс­ля цьо­го спра­ва поча­ла про­хо­ди­ти офі­цій­ну про­це­ду­ру. Біль­ше того, коли хтось із людей, яким Федір Корія­то­вич, зви­чай­но з доз­во­лу коро­ля, дару­вав якісь посі­ло­сті, забув­ся зано­во під­твер­ди­ти свою дар­чу, то вона авто­ма­тич­но пере­хо­ди­ла не до Федо­ра, a до коро­ля. Так, напри­клад, ста­ло­ся у 1410 році з Гри­горієм Бей­гані сто­сов­но сіл Бей­гань та Негро­во[82] та бра­та­ми Дол­гаї сто­сов­но c. Дов­ге i Гор­бок[83]. В обох випад­ках понов­лен­ня дар­чих від­бу­ло­ся на про­хан­ня Федо­ра Корія­то­ви­ча, Остан­ній, таким чином, хоч і був воло­да­рем знач­них маєт­ків, про­те роз­по­ряд­жа­ти­ся ними віль­но не міг і в цьо­му плані ція­ком зале­жав від коро­ля. У світ­лі вище­на­ве­де­но­го гово­ри­ти про якусь окре­му адміністра­тив­ну оди­ни­цю — князів­ство з цен­тром у Мука­чеві — очо­лю­ва­ну Федо­ром Коря­то­ви­чем є по край­ній мірі недоречно. 

В одній із гра­мот пові­дом­ляєть­ся про те, що король від­дав мicтo Лам­перт­сас (Бере­го­во) подільсь­ко­му кня­зю Федо­ру (Тео­до­ру), і дар­ча зроб­ле­на за пев­ні послу­ги зроб­лені остан­нім коро­лю[75]. Про­тя­гом 1394–1395 рр. Федір міг нада­ва­ти допо­мо­гу і послу­ги коро­лю Сигиз­мун­ду y його бороть­бі за вплив на Мол­давсь­ке князів­ство, куди угор­ці неод­но­ра­зо­во роби­ли війсь­ко­ві похо­ди [84].

Пер­ші досто­вір­ні відо­мо­сті про участь кня­зя Федо­ра Коря­то­ви­ча у загаль­но­дер­жав­них спра­вах від­но­ся­ть­ся до 1396 року, коли він взяв участь у війсь­ко­во­му поході про­ти тур­ків на Бал­ка­ни. З падін­ням у 1393 р. сто­ли­ці Бон­гарії — Тир­но­ва, тур­ки впри­тул наб­ли­зи­ли­ся до кор­донів Угор­щи­ни й залеж­них від неї князівств (Вала­хії, Мол­до­ви та ін.). Сигиз­мунд почав пошу­ки парт­нерів для бороть­би з туре­ць­кою загро­зою. Він роз­ро­бив план хре­сто­во­го похо­ду. Його ідею під­т­ри­мав папа, Вене­ція, Фран­ція, Англія та інні краї­ни. Вже у груд­ні 1395 р. в Угор­шині ого­ло­си­ли набір до війсь­ка. Вліт­ку 1396 р. угорсь­кі війсь­ка та заго­ни інших євро­пейсь­ких дер­жав руши­ли на пів­день. Основ­на части­на військ, очо­лю­ва­на коро­лем, на дея­кий час зупи­ни­лася у Вароді (Ора­деа, Румунія), де доче­ка­ла заго­ни із пів­ніч­но-схід­ної Угор­щи­ни, серед яких був і бан­деріум, очо­лю­ва­ний Федо­ром Корія­то­ви­чем. У кін­ці верес­ня хре­сто­нос­ці уже були на Бал­ка­нах. 28 верес­ня 1396 p. під Ніка­по­льом від­бу­ла­ся зна­ме­ни­та бит­ва, в якій з’єд­нані свро­пейсь­кі заго­ни, очо­лю­вані Сигиз­мун­дом, зазна­ли нищів­ної пораз­ки від туре­ць­ких військ сул­та­на Баязи­да[85].

Навіть угорсь­кий король лед­ве вря­ту­вав­ся від поло­ну. Знач­ну части­ну його війсь­ка було зни­ще­но, інші потра­пи­ли в туре­ць­ку нево­лю і їх доля про­тя­гом багатьох років зали­ша­ла­ся неві­до­мою. До остан­ніх нале­жав і Федір Корія­то­вич, яко­го в Угор­щині вва­жа­ли загиб­лим[86]. I весь той час, поки Федо­ра не було вдо­ма, Мука­чівсь­ким зам­ком управ­ляв його брат Василь, який теж носив титул подільсь­ко­го кня­зя[87]. Федір пере­бу­вав у неволі кіль­ка років. Коли і яким чином він зумів вир­ва­ти­ся з поло­ну не знає­мо. Остан­ня гра­мо­та, яка зга­дує Васи­ля Коря­то­ви­ча, як воло­да­ря Мука­чівсь­кої домінії, похо­дить з люто­го 1398 p.[88], а пер­ша гра­мо­та, де вже зно­ву фігу­рує Федір Коря­то­вич датуєть­ся 25 берез­ня 1401 р.[89].

Отже, повер­нув­ся Федір десь y 1399–1400 pp. Ціка­во від­зна­чи­ти, що саме з цьо­го часу у його ото­чен­ні з’яв­ля­ють­ся двоє най­б­лиж­чих до ньо­го і найвп­ли­во­ві­ших у май­бут­ньо­му осіб: Пан Eнpe (Андрій) і Геле­ле із Каф­фи. Вопи вже у 1400 p. мали пев­ні володін­ня у Березь­ко­му комітаті[90]. Не виклю­че­но, що ці двоє яки­мось чином пов’я­за­ні зі виз­во­лен­ням Федо­ра з туре­ць­кої неволі, а пріз­ви­ще обох Каф­фаї (de Каffа) вка­зує на міс­це, звід­ки вони прий­шли: гену­езь­ка колонія Кафа в Кри­му. Оче­вид­но, що Федір Корія­то­вич піс­ля кіль­каріч­но­го пере­бу­ван­ня у туре­ць­кій неволі зно­ву повер­таєть­ся до Угор­щи­ни й змі­нює сво­го бра­та Bacи­ля у кріслі воло­да­ря Мука­чівсь­ко­го зам­ку саме через Каф­фу — цей най­біль­ший невіль­ни­чий ринок Європи. 

3 1401 p. ми має­мо дві гра­мо­ти, в яких зга­дуєть­ся ім’я Федо­ра[91]. Вони дату­ють­ся берез­нем-квіт­нем і сто­су­ють­ся скар­ги подільсь­ко­го кня­зя на кір­санівсь­ких (зник­ле село побли­зу є. Бар­ка­со­ва в Мука­чівсь­ко­му р‑ні) дво­рян, які не дали його йоб­ба­дам буду­ва­ти стій­ла для сиан­ней у лісі (побли­зу сучас­но­го c. Гор­бок, Іршавсь­ко­го р‑ну), що нале­жав Мука­чівсь­ко­му зам­ку, а одно­го із його селян вби­ли. 28 квіт­ня цьо­го ж року части­на політич­ної верхів­ки Угор­щи­ни (Янош Кані­жаї, Шімон Сей­чі), невдо­во­ле­на політи­кою Сигиз­мун­да, піш­ла на смі­ли­вий крок й аре­шту­ва­ла коро­ля. Про­те від­сут­ність чіт­кої про­гра­ми даль­ших дій при­ве­ла до роз­по­ро­шен­ня сил опо­зи­ції[92]. Основ­ною вимо­гою повста­лих було те, щоб король вигнав з краї­ни чужин­ців 1 відібрав від них їхні маст­ки. Король пого­ди­вся на це i його зго­дом від­пу­сти­ли. Чужин­ці лиши­ли­ся знач­них дер­жав­них посад, маєт­ків, зам­ків. В їх руках зали­ши­ло­ся лише 4 зам­ки[93]. В якій мірі ці події заче­пи­ли Федо­ра Корія­то­ви­ча — не знає­мо. Дуже ймо­вір­но, що і йому прий­ш­ло­ся на дея­кий час роз­про­ща­ти­ся з Мука­че­вом, а, мож­ли­во і Угор­щи­ною, поза­як і більш впли­во­ві чужин­ці при дворі Сигиз­мун­да втра­ти­ли свої маєт­ки. Неда­ре­м­но одна з гра­мот засвід­чує, що 1401 р. над­жу­па­ном коміта­ту Берег був Петер Нерені, він же володів i Мука­чівсь­ким зам­ком[94].

Як би там не було, але за свід­чен­ням гра­мот з кін­ця трав­ня 1402 р. Федір зно­ву в своїх посі­ло­стях, При­чо­му в гра­мо­ті від 30 трав­ня 1402 р. біля його імені поряд з титу­лом «князь Подолії» впер­ше вжи­ваєть­ся і титул «Березь­кий ішпан»[95], який він збе­ре­же до самої смер­ті. Доку­мен­ти 1402 р. зно­ву ж таки пред­став­ля­ють собою матеріа­ли судо­вої спра­ви, в якій, однак, Федір висту­пає не пози­ва­чем, а від­по­ві­да­чем. Скар­гу коро­лю пода­ли дво­ря­ни Березь­ко­го коміта­ту. В ній вони жалі­ли­ся, що Федір неза­кон­но затри­мав части­ну з них та захо­нив їхні володін­ня. Особ­ли­во пост­раж­да­ли від ньо­го дво­ря­ни c. Коро­пе­ць (Мука­чівсь­кий р‑н), куди Федір із свої­ми людь­ми наві­ду­вав­ся кіль­ка разів, жор­сто­ко побив дея­ких дво­рян і їх слуг; відібрав від них 40 возів сіна, 5 коней та інші стат­ки, а також захо­пив їхні зем­лі[96]. Щоб розібра­ти­ся у справі, король напра­вив з листом до Федо­ра довіре­ну осо­бу лелесь­ко­го кон­вен­ту, який у гра­мо­гі від 17 черв­ня 1402 р.[97] роз­по­вів про свою зустріч з подільсь­ким кня­зем. Федір прий­няв послан­ця в Мука­чівсь­ко­му зам­ку й ска­зав, що ніко­го із дво­рян не три­має під ваpтoю і не захо­пив їхніх володінь, а подіб­но до своїх попе­ред­ни­ків кори­стуєть­ся лише маєт­ка­ми зам­ку. Піз­ні­ше роз­слі­ду­ван­ня пока­за­ло, що Федір Коря­то­вич захо­пив лише части­ну коро­пе­ць­ких земель[98]. Як завер­ши­вся цей судо­вий про­цес, наразі неві­до­мо. Подіб­ні випад­ки трап­ля­ли­ся в той час часто, особ­ли­во у часи внут­ріш­ніх чвар. 

Для Угор­щи­ни 1402 р. був від­зна­че­ний новим невдо­во­лен­ням части­ни пре­латів прав­лін­ням Сигиз­мун­да й вони від­кри­то поча­ли вияв­ля­ти свої сим­патії до іншо­го пре­тен­ден­та на угорсь­ку коро­ну неа­політансь­ко­го коро­ля Лас­ло[99]. Зимою 1402–1403 рр. опо­зи­цій­на ліга пре­латів і баронів, оча­ло­ва­на канц­ле­ром Яно­шом Кані­жаї, висту­ни­ла за змі­щен­ня Сигиз­мун­да з королівсь­ко­го тро­ну й закли­ка­ла на угорсь­кий пре­стол уже зга­ду­ва­но­го неа­політансь­ко­го коро­ля Лас­ло (він був одним із нащад­ків дина­стії Анжу). Про­тя­гом 1403 р. в країні точи­ла­ся запек­ла бороть­ба за вла­ду. Пре­ла­ти, баро­ни, дво­ря­ни та їх під­лег­лі поді­ли­ли­ся на два вели­кі табо­ри: при­хиль­ни­ків Cигиз­мун­да і при­хиль­ни­ків Лас­ло. Між ними від­бу­ва­ли­ся війсь­ко­ві сутич­ки. На кіне­ць літа ста­ло, однак, зро­зу­мі­ло, що при­хиль­ни­ки Сигиз­мун­да пере­мо­жуть. Склад­на ситу­а­ція зали­ша­ла­ся лише в схід­ній частині Угор­щи­ни, Зати­сян­щині тa Тран­сіль­ванії, де заго­ни опо­зи­ції, очо­лю­вані тран­сіль­вансь­ки­ми воє­во­да­ми та Тома­шом Лудані і Іштва­ном Дебреві, повністю кон­тро­лю­ва­ли ситуацію. 

8 жовтня 1403 p. між коро­лем і повстан­ця­ми було укла­дене пере­ми­р’я, а зго­дом король ого­ло­сив амністію. Однак, Лудані і Дебреві й далі про­до­в­жу­ва­ли бороть­бу, тіль­ки піс­ля бит­ви під Шаро­шпо­то­ком, де вони зазна­ли пораз­ки від королівсь­ких військ очо­лю­ва­них Пeтpoм та Імре Перені, і в схід­ній частині Угор­щи­ни утвер­ди­ла­ся королівсь­ка вла­да. У ці кри­тич­ні для Сигиз­мун­да часи на сході краї­ни у ньо­го знай­шли­ся вір­ні під­дані, до яких нале­жав і Федір Корія­то­вич. Прав­да за 1403 p. ми не має­мо жод­ної гра­мо­ти, де б зга­ду­ва­ло­ся його ім’я, але вже в доку­мен­тах 1404 р. зна­хо­ди­мо цікаві відо­мо­сті про події попе­ред­ньо­го року. Як зви­чай­но OyBac в таких випад­ках, пере­мо­же­ць щед­ро обда­ро­вує вір­них йому людей, і перш за все, маєт­но­стя­ми, кон­фіс­ко­ва­ни­ми від зрад­ни­ків коро­ля. Саме такий харак­тер носять гра­мо­ти 1404 p., в яких є відо­мо­сті про подільсь­ко­го кня­зя Федо­ра. Особ­ли­во ціка­ва одна з гра­мот від 5 люто­го 1404 р. вида­на коро­лем Сигиз­мун­дом в Коши­цях (нині Сло­вач­чи­на)[100]. Цією гра­мо­тою король дарує Стані­сла­ву, Іва­ну, Геор­гію та Бог­да­ну de Hozywmezew, тоб­то Дов­ге Поле, фамі­лья­рам його дядеч­ки подільсь­ко­го кня­зя Тео­до­ра (Федо­ра), части­ну володінь їхньо­го дяді Олек­сандра і його синів Пет­ра та Мико­лая, а також Сте­па­на і його синів Іва­на і Михай­ла с. Дов­ге (Іршавсь­кий р‑н), які під пра­по­ром колиш­ньо­го воє­во­ди Бал­ка повста­ли про­ти коро­ля Сигиз­мун­да й руй­ну­ю­чи краї­ну, прий­ня­ли участь у під­ко­рен­ні багатьох міст і володінь для Лас­ло, сина коро­ля із Дурац­цо (Кар­ла ІІ), тоді як Стані­слав і його бра­ти в бан­деріу­мі кня­зя Федо­ра зали­ши­ли­ся вір­ни­ми коро­лю. Отже, Федір прий­мав без­по­се­ред­ню участь у подіях 1403 р., при­чо­му одно­знач­но на боці коро­ля. Про це свід­чить не тіль­ки зміст вище­на­зва­ної гра­мо­ти, але й інші гра­мо­ти 1404 року. Того ж 5 люто­го король дарує Федо­ру містеч­ка Бере­ги та Вари i onse Село[101], влас­ни­ком яких він став 11 і 13 берез­ня того ж року[102]. А восе­ни 1404 р. за вір­ну служ­бу він отри­мує від коро­ля (без сум­ніву маєть­ся на ува­зі пози­ція подільсь­ко­го кня­зя під час остан­ніх заво­ру­шень 1403 p.) 3000 золо­тих фло­ренів[103]. 8 верес­ня 1404 р. Федір Корія­то­вич взяв з м. Коші­це 3000 фло­ренів за свою вір­ну служ­бу, які зобо­в’я­зав запла­ти­ти йому Сигиз­мунд (зі 20 тис. золо­тих фло­ренів, що дава­ли коши­ць­кі міща­ни Сигиз­мун­ду) й зали­шив про це міща­нам від­по­від­ну Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 195 , 1397.)). 

З подія­ми 1403 p. пов’я­за­ний ще один ціка­вий епізод в жит­ті Федо­ра Коря­то­ви­ча, а саме його мож­ли­ве исребу­ван­ня якийсь час у Поль­щі. Зa яких обста­вин Федір опи­ни­вся в Моль­щі досте­мен­но неві­до­мо, але y від­по­від­них гра­мо­тах гово­рить­ся, що Федір, князь подільсь­кий, пан Мун­ка­ча про­ба­чає Вла­ди­сла­во­ві (польсь­ко­му коро­лю) і його під­да­ним за своє ув’яз­нен­ня Й одно­час­но скла­дає при­ся­гу вір­но­сті коро­лю і польсь­ко­му королів­ству[104]. При­близ­но тако­го змісту i гра­мо­та, що сто­суєть­ся його бра­га Васи­ля[105]. Отже, оби­д­ва Корія­то­ви­чі пев­ний час пере­бу­ва­ли в Поль­щі і, судя­чи з усьо­го, затри­ма­лись там не з влас­ної волі. Ціл­ком ймо­вір­но, що цей при­крий епізод в їхній біо­гра­фії був яки­мось чином пов’я­за­ний із бороть­бою нав­ко­ло угорсь­кої коро­ни в 1403 p.

Про­тя­гом 1404 р. Федір Коріа­то­вич пожи­нав пло­ди своєї вір­но­сті коро­лю. Він отри­мав нові дона­ції (Бере­ги, Варієво, Нове Село), а також знач­ну суму гро­шей (3000 золо­тих фло­ренів). Однак, здаєть­ся, цим не обме­жи­ла­ся лас­ка коро­ля, бо у вже цито­ваній роз­пис­ці про отри­ман­ня гро­шей Федір Коріа­то­вич кори­стуєть­ся не тіль­ки титу­лом: князь подільсь­кий та ішпан березь­кий, але тaкож й ішпан сат­марсь­кий, Володів він цим остан­нім титу­лом про­тя­гом 1404–1406 років (Engel P. Magyarország archontológiája. 1301–1457. I‑II. Budapest, 1996, 190 o.). В цей же час, але дуже корот­ко, був він й іша­а­ном Мара­мо­рось­ко­го коміта­ту[106].

З 1405 p. ми має­мо всьо­го одну гра­мо­ту, яка сто­суєть­ся Федо­ра Koря­го­ви­ча[107]. Вона є дуже важ­ли­вою з точ­ки зору харак­те­ри­сти­ки самої осо­би воло­да­ря Мука­чівсь­ко­го зам­ку, а точ­ні­ше — про­ли­ває певне світ­ло на його релі­гій­ну при­на­леж­ність. Цю гра­мо­ту видав пана Іно­кен­тій VII (1404–1406 рр.) 1 верес­ня 1405 p. У ній він дає зна­ти гали­ць­ко­му като­ли­ць­ко­му архіє­пис­ко­пу, що піс­ля того, як помер Андраш, на вакант­ну поса­ду керів­ни­ка зазь­кої церк­ви в Естер­гомсь­ко­мy єпископ­стві, в яко­сті рек­то­ра «nobilis vir Thodor dux Podolensis», тоб­то «дво­рянсь­кий муж Федір подільсь­кий князь» як патрон про­тя­гом визна­че­но­го зако­ном часу пред­ста­вив вище­сто­я­щим поса­до­вим осо­бам Андра­ша (Андрія) із Нема­до­ва свя­ще­ни­ка гне­зовсь­ко­го єпископ­ства, що похо­див з дво­рянсь­кої роди­ни. І хоч його вве­де­но на поса­ду рек­то­ра, тепер він, тоб­тo Андраш Нема­до­ві, сум­ні­ваєть­ся чи бува пред­став­лен­ня та вве­ден­ня не є недійс­ним [107]. Цей доку­мент свід­чить по-пер­ше, що Федір Коря­го­вич був патро­ном із усі­ма вип­ли­ва­ю­чи­ми з цьо­го пра­ва­ми като­ли­ць­кої церк­ви; по-дру­ге, що рек­то­ром цієї пле­банії він при­зна­чив като­ли­ць­ко­го свя­ще­ни­ка з Поль­щі, яко­го, оскіль­ки про­по­ну­вав його сам подільсь­кий князь, пови­нен був зна­ти доб­ре. Федір Коріа­то­вич був патро­ном й інших като­ли­ць­ких цер­ков Березь­ко­го коміта­ту. Отже, в цей час Федір Коріа­то­вич ймо­вір­ні­ше всьо­го був като­ли­ком. Подіб­ний вис­но­вок під­крі­плю­ють і дея­кі інші відо­мо­сті, що сто­су­ють­ся подільсь­ко­го кня­зя. Так, відо­мо, що Федір нале­жав до най­б­лиж­чо­го ото­чен­ня коро­ля Сигиз­мун­да (рев­но­го като­ли­ка, бор­ця за поши­рен­ня като­ли­ць­кої віри), жив при його дворі, біль­ше того він супро­вод­жу­вав коро­ля навіть на зна­ме­ни­тий Coбop у Кон­стан­цу (1414–1417), де було зала­год­же­но роз­кол у като­ли­ць­кій церкві[108]. Важ­ко собі уяви­ти, щоб в ото­чені коро­ля Сигиз­мун­да, який був патро­ном і голов­ною дію­чою осо­бою Собо­ру, зна­хо­ди­лись схиз­ма­ти­ки (саме так нази­ва­ли в Угор­щині того часу хри­сти­ян схід­но­го (гре­ць­ко­го) обряду.

Ім’я подільсь­ко­го кня­зя Федо­ра зустрі­чаєть­ся в трьох гра­мо­тах 1407 p. Дві із них[109] при­свя­чені пере­да­чі земель­но­го наді­лу, яким колись володі­ла роди­на Рус­каї у Вели­кій Доб­роні, і який потра­пив у володін­ня Гер­ге­ля Киш­доб­роні через судо­вий позов його попе­ред­нім влас­ни­кам. Як вияви­ло­ся Федір Коря­то­вич поло­ви­ну цьо­го наді­лу взяв собі і тепер не поспі­шав його від­да­ва­ти. Крап­ка в цій справі була покла­де­на аж 18 люто­го 1410p.[110], коли в м. Лум­перт­за­за (сучасне Бере­го­во) Федір Коріа­то­вич укла­дає з Іштва­ном, Бала­жом та Лас­ло­вом Рус­каї миро­ву уго­ду повер­тає їм їхні вели­ко­доб­роньсь­кі володін­ня. Ціка­во, що донині угорсь­кі житєлі села Вели­ка Доб­ронь (Ужго­родсь­кий pн) най­дав­ні­шою части­ною сво­го насе­ле­но­го пунк­ту нази­ва­ють так зва­ну Кучар­ку. Виник­нен­ня остан­ньої, мож­ли­во, пов’я­зане з українсь­ким насе­лен­ням часів Коріа­то­ви­ча. У третій гра­мо­ті[111] подільсь­кий князь уже сам висту­пає пози­ва­чем і скар­жить­ся, що Пал Атяї зав­дав шко­ди його володін­ням у с. Чомо­нин (нині Мука­чівсь­кий р‑н). Як завер­ши­ла­ся ця судо­ва спра­ва — невідомо. 

Гра­мо­ти 1408 року (5) за своїм змі­стом і харак­те­ром дуже різ­ні. Одна iз нix — це друж­ній лист Федо­ра Коря­то­ви­ча від 8 квіт­ня до тран­сіль­вансь­ко­го віще-воє­во­ди Яно­ша Добо­кі[112]. В гра­мо­ті з 22 лип­ня йдеть­ся про роз­поділ земель в с. Поша­га­за або інак­ше Горо­сто (нині c. Пав­ши­но, Мука­чівсь­ко­го р‑ну) в яко­му прий­мав участь каш­те­лян Мука­чувсь­ко­го зам­ку кня­зя Федо­ра на ім’я Чер­нік (Chernyk) та дея­кі інші осо­би[113]. Тут заслу­го­вус ува­ги ім’я мука­чівсь­ко­го каш­те­ля­на, оскіль­ки воно май­же повністю спі­взвучне з первіс­ною назвою сучас­ної Чер­не­чої гори (на якій і стоїть Свя­то­ми­ко­лаївсь­кий мона­стир) — Чер­нек. Дослід­ни­ки вва­жа­ють, що наз­ва гори похо­дить від мона­хів, які осе­ли­ли­ся па її схи­лах. У свій час В. Пронін, який був при­хиль­ни­ком того, що мона­стир на Чер­нечій горі існу­вав задов­го до появи тут Федо­ра Коріа­то­ви­ча, зро­бив з при­во­ду цієї назви ціка­ве спо­сте­ре­жен­ня, а саме, що у дже­ре­лах ця гора завжди фігу­рує у фор­мі одни­ни: Чер­нек. На його дум­ку ця фор­ма вка­зує на те, що первіс­но на горі посе­ли­вся лише один монах, а вже знач­но піз­ні­ше сюди прий­шли інші мона­хи, і таким чином мона­стир виник задов­го до при­хо­ду сюди Федо­ра Коря­го­ви­ча (Він вва­жав, що сло­во fundationis в кон­тексті гра­мот 1360 p. озна­чає не зас­нов­ник, чи той хто збу­ду­вав, а кти­тор (патрон)[114])). Про­те сьо­год­ні, коли в нашо­му роз­по­ряд­жен­ні є гра­мо­та, де фігу­рує каш­те­лян Мука­чівсь­ко­го зам­ку Чер­нік, дослід­ни­кам, мовознав­цям в пер­шу чер­гу, слід роз­г­ля­ну­ти й мож­ливість того, що те міс­це, де стоїть сьо­год­ні мона­стир, отри­ма­ло «свою назву не від мона­хів, які там осе­ли­ли­ся, а від вищез­га­да­но­го Чер­ніка, який міг мати тут свій земель­ний наділ або вино­град­ник. Подіб­ні пре­це­ден­ти (напри­клад, гора Гал­ліш отри­ма­ла назву від роди­ни Гал­ліш, яка жила в Кля­ча­но­ві, почи­на­ю­чи з XV ст.[115] нам відо­мі, тим біль­ше що мова йде не про якусь вели­ку гору чи гірсь­кий хре­бет, а про неве­лич­ке підви­щен­ня, яке й горою важ­ко назва­ти. Коли б вда­ло­ся дове­сти вису­ну­те нами при­пу­щен­ня, то ми мали б у своє­му роз­по­ряд­жен­ні опо­се­ред­ко­ва­ний аргу­мент на користь того, що Мука­чівсь­кий васи­ліансь­кий мона­стир виник саме в часи Федо­ра Коря­то­ви­ча, десь на почат­ку XV ст. 

Три гра­мо­ти 1408 p. пові­дом­ля­ють про ті ж самі судо­ві спра­ви. B одній з них Сигиз­мунд дору­чає лелесь­ко­му кон­вен­ту роз­слі­ду­ва­ти скар­гу ком­ло­вішсь­ких (нині c. Хміль­ник іршавсь­ко­го р‑н) дво­рян, згід­но якої Федір Коріа­то­вич захо­пив c. Хмель­ник і Кив’яжд (нині c. Кам’янсь­ке Іршавсь­ко­го р‑н)[116]. Іншою гра­мо­тою лелесь­кий кон­вент викли­кaє Федо­ра в c. Дий­да (Бере­гівсь­кий р‑н) на роз­гляд цієї спра­ви. Накі­не­ць, в одній з гра­мот угорсь­кий король про­сить лелесь­кий кон­вент роз­г­ля­ну­ти уже скар­гу подільсь­ко­го кня­зя про­ти егерсь­ко­го (м. Eгep, Угор­щи­на) apхи­ди­я­ко­на, який май­же до cмepтi побив його йоб­ба­да, котро­го Федір пoслав до ньо­го з дору­чен­ням[117].

3 1409 p. до нас дій­шли дві гра­мо­ти. На почат­ку року, 6 січ­ня, король Cигиз­мунд видає гра­мо­ту, в якій дає зна­ти всім, що подільсь­кий князь i березь­кий ішпан Федор, його фамілія­ри і йоб­ба­ди в остан­ніх заво­ру­шен­нях (мова йде про події 1403 р.) зро­би­ли для коро­ля різ­ні послу­ги, що супро­вод­жу­ва­ли­ся і неза­кон­ни­ми дія­ми (гра­бун­ки, захоплен­ня володінь тощо), із-за яких в май­бут­ньо­му їх можуть при­тяг­ну­ти до від­по­ві­даль­но­сті, а тому він звіль­няє їх від наслід­ків їхніх вчин­ків. Разом з тим король забо­ро­няє всім світсь­ким і цер­ков­ним судам, щоб вони тур­бу­ва­ли із-за цьо­го Федо­ра, його фаміліярів i йоб­ба­дів[118]. Спра­ва в тому, що піс­ля пере­моги коро­ля восе­ни 1403 p., хоч і була ого­ло­ше­на амністія, все ж Сигиз­мунд і його ото­чен­ня так або інак­ше вирі­ши­ли пока­ра­ти тих, які перей­шли на бік неа­політансь­ко­го коро­ля Лас­ло­ва. З цією метою голов­ний канц­лер Угор­щи­ни Ебе­гард роз­ро­бив про­ект ново­го під­твер­джен­ня дар­чих та гра­мот на влас­ніснь зем­лею, згід­но яко­го, почи­на­ю­чи з 1405 р. (дня св. Юрія) про­тя­гом одно­го року необ­хід­но було пока­за­ти кан­це­лярії й під­твер­ди­ти доку­мен­ти, пов’я­за­ні з пра­вом влас­но­сті. При­чо­му роби­ло­ся це не без­плат­но, а за знач­ну гро­шо­ву вина­го­ро­ду. Іншим важ­ли­вим момен­том було те, що про­тя­гом 1409 р. в усіх обла­стях слід було скли­ка­ти облас­ні збо­ри, зав­дан­ням яких був роз­шук тих, хто забув зано­во під­твер­ди­ти свою дар­чу або не попро­сив поми­лу­ван­ня від коро­ля[119]. Оскіль­ки в ото­чен­ні Федо­ра знай­шли­ся такі люди, які увіру­вав­ши у свою недо­тор­каність, бо у 1403 р. боро­ли­ся на боці коро­ля, не поно­ви­ли своїх дар­чих або про­сто заво­лоді­ли чужи­ми зем­ля­ми, то, оче­вид­но, подільсь­кий князь, доміг­ся від коро­ля ще на почат­ку року гра­мо­ти, про яку ми зга­ду­ва­ли, і таким чином нама­гав­ся захи­сти­ти від май­бут­ніх тур­боь своїх прихильників. 

Дру­га rpa­мoтa (9 листо­па­да 1409 р.) теж вида­на коро­лем Сигіз­мун­дом, але сто­суєть­ся вона буден­ної, як на той час, спра­ви: роз­гля­ду супереч­ки пра­ва влас­но­сті на зем­лю (пустош Від­тел­ке, сьо­год­ні це тери­торія Угор­щи­ни)[120]. Сигиз­мунд звер­нув­ся до Федо­ра Коріа­то­ви­ча перш за все як до березь­ко­го ішпа­на (над­жу­па­на) і про­сив його спіль­но з пред­став­ни­ка­ми лелесь­ко­го кон­вен­ту роз­г­ля­ну­ти дану спра­ву. Отже, тут подільсь­кий князь висту­пає y своїй звич­ній ролі дер­жав­но­го уряд­ни­ка над­жу­па­на коміта­ту Берег. 

1410 рік бага­тий на події та доку­мен­ти, які пов’я­за­ні з Федо­ром Коря­то­ви­чем. У люто­му міся­ці (12, 18, 19 чис­ла) одна за одною вихо­дять три гра­мо­ти, в яких йдеть­ся про рішен­ня загаль­них зборів Березь­ко­го коміта­ту, що про­во­ди­ли­ся згід­но особ­ли­во­го нака­зу коро­ля (самі збо­ри про­хо­ди­ли цьо­го ж міся­ця у м. Лам­перт­за­за (Бере­го­во) під голо­ву­ван­ням дер­жав­но­го суд­ді Шімо­на Роз­гоні[121]. У пер­шій із них[121] пові­дом­ляєть­ся, що 6 йоб­ба­дів кня­зя Федо­ра, які про­жи­ва­ють у його володін­ні Вари, постій­но зав­да­ють шко­ди і обкра­да­ють йоб­ба­дів Мік­ло­ша Кол­лої, Згід­но дру­гої гра­мо­ти[121] подільсь­кий князь у при­сут­но­сті дер­жав­но­го суд­ді Шімо­на Роз­гоні на осно­ві судо­во­го рішен­ня, повер­тає Іштва­ну, Бала­жу і Лас­ло­ву Рус­каї їхні доб­роньсь­кі та інші володін­ня, котрі він рані­ше від них відібрав, і сто­ро­ни вва­жа­ють нане­се­ну одні одним шко­ду такою, що не ста­ла­ся. У третій гра­мо­ті[83], під­жу­пан Березь­ко­го коміта­ту Гашпар Зоп­плої і чоти­ри його уряд­ни­ки під­твер­джу­ють, що князь Федір від­пус­кає штраф Лам­бер­ту Бар­ба­цої, який наклав на остан­ньо­го комітатсь­кий суд. 

Дві наступ­ні гра­мо­ти видані угорсь­ким коро­лем у Буді одно­го і того ж дня, 27 черв­ня, і теж були пов’я­за­ні з рішен­ня­ми вищез­га­да­них зборів. Вони важ­ливі для нас і як дже­ре­ло відо­мо­стей про Федо­ра Коріа­то­ви­ча, ї як дже­ре­ло до розу­мін­ня пра­во­вих аспек­тів влас­но­сті тієї епо­хи, котрі пояс­ню­ють, чому бага­то разів зга­ду­ва­на «гра­мо­та Коря­то­ви­ча 1360 р.» не мог­ла похо­ди­ти від подільсь­ко­го кня­зя, а отже є підроб­кою. У nep­шій із гра­мот[122] Сигиз­мунд за пора­дою пре­латів і баронів повер­тає і дає в яко­сті нової дона­ції Гри­горію, сину Яно­ша Бей­гані володін­ня Бей­гань і Масар­фал­ва (Негро­во, Іршавсь­кий р‑н) з усі­ма їхні­ми при­на­леж­но­стя­ми в наго­ро­ду за його влас­ні й бать­ко­ві послу­ги за спри­ян­ням кня­зя Федо­ра. Названі володін­ня потра­пи­ли „ad manus regis» (тоб­то в руки коро­ля, у влас­ність коро­ля), оскіль­ки Бей­гані забув під­твер­ди­ти згід­но королівсь­ко­го декре­ту свою дар­чу гра­мо­ту. Тако­го ж змісту й інший доку­менг Сигиз­мун­да[83], яким він на про­хан­ня подільсь­ко­го кня­зя і березь­ко­го ішпа­на Федо­ра від­дає володін­ня Дол­га (Дов­ге) й Шор­код (Гор­бок) (оби­д­ва села Іршавсь­ко­го рай­о­ну), що вна­слі­док упу­щен­ня під­твер­джен­ня дар­чої гра­мо­ти перей­шли у його влас­ність, синам Яно­ша Дол­гаї. Отже, будь-яке володін­ня піс­ля того, як з пев­них при­чин його влас­ник втра­тив на ньо­го своє пра­во, авто­ма­тич­но повер­та­ло­ся у влас­ність коро­ля (тіль­ки піс­ля цьо­го мож­на було про­си­ти нову дар­чу). Ось чому Федір Коря­то­вич не міг напи­са­ти гра­мо­ту 1360 р. і зокре­ма той її пасаж, де він дарує мона­сти­рю села Лав­ки і Бобо­ви­ще. Спра­ва в тому, що це була виключ­но пре­ро­га­ти­ва короля. 

У 1410 р. Федір Коря­то­вич окрім вище­на­ве­де­них подій внут­ріш­ньо­го жит­тя прий­мав актив­ну участь і у між­на­род­них спра­вах. З цьо­го при­во­ду ми має­мо у своє­му роз­по­ряд­жен­ні від­носно деталь­ні відо­мо­сті про пoдільсь­ко­го кня­зя і його діяль­ність. Як уже зазна­ча­ло­ся, Федір Коря­то­вич віді­грав важ­ли­ву роль у політич­них пла­нах Сигиз­мун­да, голов­ним чином в реалі­за­ції його „пів­ніч­ної» польсь­кої й литовсь­кої політи­ки, Подільсь­кий князь, як один із най­ба­гат­ших зем­ле­влас­ни­ків Пів­ніч­но-Схід­ної. Угор­щи­ни поч. XV ст., був опо­рою Сигиз­мун­да на польсь­ко-угорсь­ко­му при­кор­дон­ні. У 1410 р. від­но­си­ни між Угор­щи­ною і Польщею, які й до чого були напру­же­ни­ми, заго­стрю­ють­ся. Спра­ва в тому, що польсь­ка політи­ка Сигиз­мун­да роз­гля­да­ла­ся ним з пози­ції німе­ць­ко­го рицарсь­ко­го орде­ну. Уже в 1392 p. він вино­шу­вав план поді­лу Поль­щі і хотів залу­чи­ти до цьо­го й німе­ць­ких рица­рів коро­ля[123]. Ситу­а­ція погір­ши­ла­ся y 1402 р., коли Сигіз­мунд про­дав остан­нім Ной­марк, про­ти чого різ­ко висту­пив вели­кий князь литовсь­кий Вито­вт[124]. 3 1408 р. вже i Польща зна­хо­ди­ла­ся в стані вій­ни з орде­ном, Коли настав у вирі­шаль­ний момент, Сигиз­мунд одно­знач­но став на бік орде­ну. У кін­ці 1409 р. він укла­дає з орде­ном фор­маль­ну уго­ду про допо­мо­гу й одно­час­но нама­гаєть­ся при­ми­ри­ти кон­флік­ту­ю­чі сто­ро­ни. У квіт­ні 1410 р. угорсь­кий король зустрів­ся у Кеж­мар­ку (нині Сло­вач­чи­на) з пред­став­ни­ком польсь­ко­го коро­ля Вла­ди­сла­ва ІІ вели­ким кня­зем литовсь­ким Вито­втом, щоб спро­бу­ва­ти загла­ди­ти кон­флікт між Поль­шею i німе­ць­ким рицарсь­ким орде­ном і запро­по­ну­ва­ти свої посе­ред­ни­ць­кі послу­ги[123]. Однак, зупи­ни­ти кон­флікт йому не вда­ло­ся і Сигиз­мунд як союз­ник орде­ну зму­ше­ний був теж всту­пи­ти у вій­ну (21 черв­ня 1410 р.). Про­те війсь­ко­ві дії прий­ня­ли неспри­ят­ли­вий для орде­ну і Сигиз­мун­да o6opoт. 15 лип­ня 1410 р. польсь­ко-литовсь­кі заго­ни зав­да­ли німе­ць­ким рица­рям нищів­ної пораз­ки під Грюн­валь­дом. Ця подія мала вели­чезне зна­чен­ня для всіх кон­флік­ту­ю­чих сторін, а що сто­суєть­ся кон­крет­но угорсь­ко­го коро­ля, то під її впли­вом він кар­ди­наль­ним чином змі­нює свою май­бут­ню зов­ніш­ню політи­ку сто­сов­но Поль­щі. Але поки ці змі­ни ста­ли­ся, Сигиз­мунд вір­ний своє­му союз­ни­ць­ко­му обо­в’яз­ку нама­гав­ся яки­мось чином допо­ма­га­ти орде­ну. З метою зосе­ре­джен­ня части­ни польсь­ких сил на півд­ні, і тим самим змен­ши­ти писк на орден, Сигиз­мунд вдав­ся до війсь­ко­во­го вторг­нен­ня у Пів­ден­ну Польщу[123]. В основ­но­му на гро­ші німе­ць­ких рица­рів було зібра­но 12-тисячне війсь­ко, яке під керів­ниц­твом воє­во­ди Шті6opa (поля­ка, одно­гo з най­б­лиж­чих до коро­ля людей), дер­жав­но­го суд­ді Шімо­на Роз­гоні та подільсь­ко­го кня­зя, воло­да­ря Мука­чівсь­ко­го зам­ку Федо­ра Коря­то­ви­ча, восе­ни 1410 p. (жовтень-листо­пад) вдер­ли­ся через кар­патсь­кі пере­ва­ли на Гали­чи­ну, руй­ну­ю­чи її тери­торію; вони дій­шли до Сан­де­ця, ото­чи­ли його, спа­ли­ли нове місто, але замок взя­ти не змог­ли. Біль­ше того, поля­ки змог­ли виби­ти угорсь­кий екс­пе­ди­цій­ний кор­пус з польсь­ких земель, перей­шли кор­дон й ото­чи­ли части­ну угорсь­ких військ y м. Бapт­фa (сучасне м. Бар­диїв, Сло­вач­чи­на). Про цей епізод угорсь­ко-польсь­ких сто­сун­ків свід­чить цілий ряд гра­мот з жовтня і листо­па­да міся­ця вка­за­но­го року, у яких різ­но­маніт­ні судо­ві спра­ви і рішен­ня пере­но­ся­ть­ся на піз­ні­ший час. Одна з них зга­дує і Федо­ра Коря­то­ви­ча[125]. На про­хан­ня остан­ньо­го дер­жав­ний суд­дя Угор­щи­ни Мік­лош Гараї пере­но­сить скла­дан­ня при­ся­ги у судо­вій справі, де пози­ва­чем висту­па­ють вара­динсь­кий пре­пост Томаш, Амбруш Вер­ге­ші та Гей­тер Багу­ші, а від­по­ві­да­ча­ми — сини Мар­гар­ду­са Каролі: Лас­ло тa Андраш, Якоб син Лас­ло­ва, Шімон Каролі, на 13 січ­ня 1411 р., оскіль­ки чле­ни роди­ни Kapoлi зби­ра­ють­ся йти в королівсь­ке війсь­ко, що направ­ляєть­ся versus Russciam. В іншій гра­мо­ті від 19 листо­па­да той же Мік­лош Гараї на друж­нє пись­мо­ве про­хан­ня Федо­ра Коря­то­ви­ча пере­но­сить на піз­ні­ший тер­мін роз­гляд судо­вої спра­ви між Лас­ло­вом Віз­каї та Лас­ло­вом Каролі, бо остан­ній разом із своїм паном, кня­зем Федо­ром, пере­бу­вав в Русі (тоб­то в Гали­чині)[126]. Отже, в кін­ці 1410 р. Федір Корія­то­вич як один із най­мо­гут­ні­ших воло­дарів біля польсь­ко-угорсь­ко­го кор­до­ну, прий­має най­ак­тив­ні­шу участь у при­кор­дон­них сутич­ках з поля­ка­ми на боці угорсь­ко­го короля. 

Війсь­ко­ве про­ти­сто­ян­ня між Польщею за Угор­щи­ною про­до­в­жу­ва­ось і зимою наступ­но­го 1411 р. На дру­гу поло­ви­ну січ­ня король при­зна­чив новий збір війсь­ка. На цей раз було вирі­ше­но лише захи­ща­ти кор­дон від польсь­ко­го вторг­нен­ня. Сигиз­мунд дору­чив набір воїнів 15 баронсь­ким і замож­ним дво­рянсь­ким роди­нам. Най­біль­ший бан­деріум (війсь­ко­вий загін), у кіль­ко­сті 200 списів (на почат­ку XV ст., згід­но даних війсь­ко­вих істо­ри­ків, один спис озна­чав в серед­ньо­му 3‑х воїнів) тоб­то близь­ко 600 чоло­вік, був у воло­да­ря Мука­чівсь­ко­го зам­ку, подільсь­ко­го кня­зя Федо­ра. За ним слі­ду­ва­ли заго­ни Яно­ша Пел­шев­ці та Пет­ра Перені (що 100 списів кожен); інші мали ще мен­ше людей. В загаль­но­му війсь­ко нара­хо­ву­ва­лось 4400 чоло­вік[127]. Воно розта­шу­ва­ло­ся вздо­вж угорсь­ко-польсь­ко­го кор­до­ну від Спі­ша до Бере­га. Охо­ро­на кор­до­ну в обла­стях Зем­плин, Унг і Берег була дору­че­на кня­зю Федору,та також роди­нам Нодь­мі­галі та Цудо­рам. Війсь­ко­ва опе­ра­ція no захи­сту кор­до­ну вияви­ла­ся вда­лою, польсь­кі війсь­ка не нава­жи­ли­ся вторг­ну­ти­ся в Угор­щи­ну. Неза­ба­ром між воро­гу­ю­чи­ми сто­ро­на­ми роз­по­ча­ли­ся пошу­ки миру i 31 берез­ня 1411 р. було укла­де­но пере­ми­р’я, тоді як кін­це­ве вре­гу­лю­ван­ня кон­флік­ту було пере­не­се­но на осінь, а потім на вес­ну 1412 р.[128].

Зимо­ві події 1411 p. знай­шли своє відо­бра­жен­ня не тіль­ки y вищео­пи­са­них доку­мен­тах про склад і роз­мі­щен­ня угорсь­ко­го війсь­ка, але і дея­ких гра­мо­тах, вида­них коро­лем піз­ні­ше, Зокре­ма, 21 квіт­ня, пере­бу­ва­ю­чи в Коши­цях, Сигиз­мунд видає дві близь­кі за змі­стом гра­мо­ти, B яких зга­дуєть­ся і Федір Корія­то­вич[129]. В пер­шій із них пові­дом­ляєть­ся, що Федір, березь­кий ішпан, а також його каш­те­ля­ни, під­жу­па­ни, фамілія­ри на осно­ві загаль­но­го нака­зу коро­ля про війсь­ко­ву мобілі­за­цію про­ти поля­ків, згід­но яко­го дво­ря­ни і зем­ле­влас­ни­ки того краю перед загро­зою кон­фіска­ції їхніх володінь, зобо­в’я­за­ні осо­би­сто всту­ни­ти до війсь­ка, захо­пи­ли володін­ня окре­мих жителів краї­ни, що не під­ко­ря­ли­ся цьо­му нака­зу. Оскіль­ки король не хоче, щоб з часом їx із-за цьо­го будь-хто тур­бу­вав або при­тя­гу­вав до від­по­ві­даль­но­сті, то він звіль­няє пере­ра­хо­ва­них вище осіб від наслід­ків захоплен­ня ними маєт­ків та зав­дан­ня шко­ди і про­ти­за­кон­них дій, а видані про­ти них судо­ві гра­мо­ти ану­лює. Разом з тим король забо­ро­няє пала­ти­ну, дер­жав­но­му суд­ді і його заступ­ни­кам-баро­нам, а також усім цер­ков­ним і світсь­ким суд­дям краї­ни, щоб на будь-чиє про­хан­ня кня­зя Федо­ра, його каш­те­лянів, під­жу­панів і фаміліярів із-за вищев­ка­за­но­го тур­бу­ва­ли[130]. Інша гра­мо­та сто­суєть­ся фаміліярів кня­зя Федо­ра, які, вико­ну­ю­чи спе­ціаль­ний наказ коро­ля кон­фіска­цією володінь, зму­шу­ва­ли окре­мих осіб, що зна­хо­ди­ли­ся під юрис­дик­цією кня­зя, до участі у польсь­ко­му поході[131]. Саме цьо­го року і до 1415 р. Федір cтaє й ішпа­ном Мара­мо­рось­ко­го коміта­ту та влас­ни­ком Хустсь­ко­го зам­ку[106].

Як зазна­ча­ло­ся, кін­це­ве вре­гу­лю­ван­ня від­но­син між Угор­щи­ною i Польщею було з вес­ни 1411 p. спо­чат­ку пере­не­сене на осінь, а потім на вес­ну 1412 р. Накі­не­ць, 15 берез­ня 1412 р. в Луб­ло (Луб­ня, Сло­вач­чи­на) Сигиз­мунд і Вла­ди­слав ІІ укла­ли мир­ну уго­ду, згід­но якої Угор­щи­на роби­ла знач­ні поступ­ки на користь Поль­щі сто­сов­но дер­жав­но-пра­во­во­го ста­ту­су Чер­во­ної Русі (Гали­чи­ни), Поділ­ля i Мол­до­ви[132]. Це озна­ча­ло, що пла­ни Федо­ра Корія­то­ви­ча обій­ня­ти князівсь­кий пре­стол на Поділ­лі ще більш від­да­ли­ли­ся і роз­ра­хо­ву­ва­ти в най­б­лиж­чо­му май­бут­ньо­му на якісь кар­ди­наль­ні змі­ни в цьо­му напрям­ку було важ­ко, тим не мень­ше Федір до кін­ця сво­го жит­тя про­до­в­жу­вав титу­лу­ва­ти­ся кня­зем подільським. 

3 1411 p. збе­рег­ли­ся ще дві цікаві гра­мо­ти, B яких фігу­рує князь Федіp Корія­то­вич, Одна з них, яка датуєть­ся 6 жовтня, роз­по­ві­дає про те, що ще З трав­ня 1411 р. на щоріч­но­му база­рі в Лелесі (нині Сло­вач­чи­на) в буши­ку міс­це­во­го йоб­ба­дя Сте­па­на від людей подільсь­ко­го кня­зя віді­бра­ли гро­ші, Федір, поси­ла­ю­чись на те, що гро­ші вкра­ли Сте­пан і його жін­ка, вима­гав від лелесь­ко­го кон­вен­та їх повер­нен­ня, оскіль­ки Сте­пан вияви­вся йоб­ба­дьом саме кон­вен­ту[133]. Інша гра­мо­та сто­суєть­ся звич­ної на той час судо­вої спра­ви сто­сов­но пра­ва на володін­ня наді­лом зем­лі[134]. Мова йде про спір між подільсь­ким кня­зем та Дєр­дьом Шалан­кі за володін­ня 6 плу­га­ми зем­лі (900 голь­дів), на межі сучас­них сіл Берег (Бере­гівсь­кий р‑н) i Шалан­ки (Вино­гра­дівсь­кий р‑н). І хоч ця гра­мо­та хро­но­ло­гіч­но пер­ше свід­чен­ня, що сто­суєть­ся даної спра­ви, вона є гра­мо­тою піз­ні­шо­го часу (ZO, IV, 2503) і від­но­сить­ся ще до 1409 року. Саме цьо­го року подільсь­кий князь Федір, через сво­го про­ку­ро­ра Мар­то­на Поша­га­зі, під­твер­див лелесь­ко­му кон­вен­ту, що сини Пей­те­ра Шалан­кі Тіба i Янош захо­пи­ли вели­кий земель­ний наділ з його володінь у містеч­ку Берег. Оскіль­ки віподві­да­чі (про­ку­рор Дей­неш Добо­ці) вва­жа­ли себе невин­ни­ми, то запро­по­ну­вав пози­ва­чу закон­ним шля­хом вве­сти себе у володін­ня спір­ним наді­лом 3eмлi. Так роз­по­чав­ся один із най­т­ри­валі­ших судо­вих про­цесів Федо­ра Корія­то­ви­ча (5 років) за час пере­бу­ван­ня його в Угор­щині, про­цес, який в кін­ці-кін­ців завер­ши­вся пораз­кою подільсь­ко­го кня­зя[103]. Зав­дя­ки від­носно вели­ко­му чис­лу гра­мот, які сто­су­ють­ся цієї спра­ви, ми знає­мо май­же всі пере­пи­тії дано­го судо­во­го про­це­су[135], Із багатьох ціка­вих момен­тів, на які уже більш як 100 років тому вка­зав у спе­ціаль­ній стат­ті Тиво­дар Лего­ць­кий[103], ми хоті­ли б звер­ну­ти ува­гу лише на один аспект, а саме: шалан­ківсь­кий про­цес, як зре­штою і всі інші, про які ми вже зга­ду­ва­ли тут, дово­дить, що не існу­ва­ло нія­ко­го мука­чівсь­ко­го князів­ства Федо­ра Коря­то­ви­ча з яки­мись навіть міні­маль­ним влас­ним само­в­ря­ду­ван­ням; подільсь­кий князь в усіх випад­ках діяв виключ­но у пра­во­во­му полі угорсь­ких законів. 

З 1412 р. відо­ма всьо­го одна гра­мо­та, що сто­суєть­ся кня­зя Федо­ра. Її видав 2 лип­ня король Сигиз­мунд до лелесь­ко­го кон­вен­ту. В гра­мо­ті король пише, що зі скар­ги сво­го дядеч­ки подільсь­ко­го кня­зя Федо­ра дізнав­ся, що Мико­ла син Угри­на Ком­лов­ші та інші дво­ря­ни доби­ли­ся від дер­жав­но­го суд­ді Шімо­на Роз­гоні на загаль­них збо­рах березь­ко­го коміта­ту під­твер­джу­ю­чі гра­мо­ти на володін­ня села­ми Ком­ло­ві (с. Хмель­ник, Іршавсь­кий р‑н) та Кев’яжд (с. Кам’янсь­ке, Іршавсь­ко­го р‑н), які від­но­ся­ть­ся до мука­чівсь­ко­го зам­ку кня­зя. Щоб пере­ко­на­ти­ся у закон­но­сті дій дво­рян із Ком­лов­ша, він про­сить кон­вент не поси­ла­ти своє­го пред­став­ни­ка для вве­ден­ня ком­ловсь­ких дво­рян у володін­ня зга­да­ни­ми вище села­ми, а нехай вик­ли­че їх з усі­ма гра­мо­та­ми, що сто­су­ють­ся спра­ви, у його влас­ну при­сут­ність[136]. Як завер­ши­ла­ся ця спра­ва — доку­мен­ти мов­чать, однак серед насе­ле­них пунк­тів Мука­чівсь­кої домінії, яка відій­ш­ла у 1424 р. до Юрія Бран­ко­ви­ча, вка­за­них двох сіл немає (Lehoczky Т., 1881, 544 o.). 

За 1413 р. гра­мо­ти не пові­дом­ля­ють жод­них відо­мо­стей про Федо­ра Коря­то­ви­ча, і тому важ­ко ска­за­ти щось кон­крет­но про його тогоріч­ну діяльність. 

3 1414 p. є чоти­ри гра­мо­ти і всі сто­су­ють­ся уже зга­ду­ва­ної судо­вої спра­ви сто­сов­но пра­ва влас­но­сті на земель­ний наділ між села­ми Бepeг i Шалан­ки (Вино­гра­дівсь­кий р‑н), за який спе­ре­ча­ли­ся князь Федір Корія­то­вич і дво­ря­нин Дєрль Шалан­кі[137]. По-суті спра­ва отри­ма­ла своє оста­точне вирі­шен­ня саме цьо­го року. 23 верес­ня король видав гра­мо­ту, в якій виніс оста­точ­ний вирок[138], згід­но яко­го пра­во скла­дан­ня при­ся­ги спір­ної ділян­ки було при­суд­жене Дєр­дю Шалан­кі. Скла­дан­ня при­ся­ги при­зна­чи­ли на 23 жовтня 1414 p. Про­те, 4 жовтня Сигиз­мунд напра­вив лелесь­ко­му кон­вен­ту гра­мо­ту, в якій попро­сив пере­не­сти скла­дан­ня при­ся­ги Дер­дьом Шалан­кі супрои подільсь­ко­го кня­зя Федо­ра, оскіль­ки він під пра­по­ром Піпо Озо­рої (один із італійсь­ких улюб­лен­ців коро­ля Сигиз­мун­да, відо­мий воєна­чаль­ник) прий­має участь у бос­нійсь­ко­му поході на Бал­ка­нах[139]. Накі­не­ць, 12 груд­ня лелесь­кий кон­вент видає гра­мо­ту, якою вво­дить у володін­ня спір­ним земель­ним наді­лом на осно­ві зроб­ле­ної при­ся­ги Дер­дя Шалан­кі[140]. При­ся­га скла­да­ла­ся на тому міс­ці, яке викли­ка­ло спір, а саме на земель­ній ділян­ці, кот­ра обме­жу­ва­ла­ся потіч­ком Ред­нек (або Гіде­гер), і скла­да­ла­ся з 5 плу­гів лісу і 1 плу­га орної зем­лі. При її скла­дан­ні були при­сут­ні пред­став­ник коро­ля і пред­став­ни­ки лелесь­ко­го кон­вен­ту, сусі­ди i зви­чай­но оби­дві кон­флік­ту­ю­чі сто­ро­ни. Від­по­ві­дач, тоб­то Дердь Шалан­кі, яко­му і було при­суд­же­но пра­во скла­дан­ня вирі­шаль­ної при­ся­ги, піс­ля того, як на осно­ві його пока­зань випра­ви­ли межу с. Шалан­ки сто­сов­но містеч­ка Бере­ги, біля одно­го із меже­вих зна­ків разом із 153 дво­ря­на­ми (по ЗО чоло­вік на 1 плуг лісу і 3 чоло­віки на 1 плуг орної зем­лі) пови­нен був осо­би­сто чи через сво­го пред­став­ни­ка з боси­ми нога­ми і, три­ма­ю­чи над непо­кри­тою нічим голо­вою зем­лю, голос­но й зро­зу­мі­ло скла­сти при­ся­гу про те, що визна­чені ним межі з дав­ніх часів були межа­ми c. Шалан­ки і, що спір­на зем­ля і ліс нале­жать до цьо­го володін­ня[141]. Коли б він цьо­го не зро­бив, то вка­за­на зем­ля авто­ма­тич­но перей­де y володін­ня Федо­ра Корія­то­ви­ча, тоб­то буде при­єд­на­на до містеч­ка Берег. Однак, Дердь Шалан­кі при­ся­гу склав 1 з 11 груд­ня 1414 p. став закон­ним влас­ни­ком зга­да­ної землі. 

В кін­ці 1414 — на почат­ку 1415 рр. подільсь­кий князь супро­лод­жує сво­го патро­на у місто Кон­стан­цу (Німеч­чи­на) на зна­ме­ни­тий Собор като­ли­ць­кої церк­ви[108]. Відо­мо що 1 листо­па­да 1414 p. в місті Кон­станц, розта­шо­ва­но­му на березі Боденсь­ко­го озе­ра, буде скли­ка­ний Собор з метою при­пи­нен­ня цер­ков­но­го роз­ко­лу[142]. І ось, 5 листо­па­да 1414 р. Собор роз­по­чав свою робо­ту. Сам Сигз­мунд при­був у Кон­стан­цу лише 24 груд­ня. Отже, мож­на при­пу­сти­ти, що і Федір Коря­то­вич, який супро­вод­жу­вав коро­ля[143], при­був сюди теж перед самим Новим роком, а точ­ні­ше на Різ­дво. Кіль­ка гра­мот з 1415 p., де йдеть­ся i про подільсь­ко­го кня­зя, дають мож­ливість ствер­джу­ва­ти, що на почт­ку верес­ня 1415 р. він уже зно­ву пере­бу­вав вдо­ма, у Мука­чеві. Не виключ­но, що перед цим 6 лип­ня 1415 р. Федір Корія­то­вич ще був при­сут­нім на спа­лен­ні чесь­ко­го про­по­від­ни­ка Яна Гуса. Та як би там не було, 2 верес­ня Сигиз­мунд видав гра­мо­ту до сво­го avunculus (дядеч­ка), подільсь­ко­го кня­зя Федо­ра, березь­ко­го ішпа­на або під­жу­па­на та уряд­ни­ків, в якій про­сив роз­слі­ду­ва­ти спра­ву напа­ду жителів c. Тар­пи на c. Гете (оби­дві сьо­год­ні в Угор­щині)[144]. Отже, 2 верес­ня Федір Корія­то­вич уже пови­нен був зна­хо­ди­ти­ся вдома. 

Разом з тим, ця гра­мо­та дово­дить, що подільсь­кий князь не помер у 1414 р. як про це пишуть май­же усі сучас­ні українсь­кі дослід­ни­ки (дата 1414 р. як дата смер­ті Федо­ра Коря­то­ви­ча похо­дить від Тиво­да­ра Лего­ць­ко­го, який в одній із своїх ста­тей[103] напи­сав, що в гра­мо­ті 1414 p., де опи­су­ють­ся судо­ва спра­ва про земель­ний надія на межі оппі­ду­ма Бере­ги i c. Шалан­ки, подільсь­кий князь уже зга­дуєть­ся як колиш­ній, з чого, на його дум­ку, слі­дує, що на той час він був уже мерт­вий. Однак, тут T. Лего­ць­кий допу­сти­вся якоїсь помил­ки, оскіль­ки подіб­но­го паса­жу у вка­за­ній ним гра­мо­ті немає, На це було вка­за­но ще в 1900 р. М. Верт­не­ром (Wertner М., 1900, 659 о.), на це вка­зу­ють і самі гра­мо­ти 1414 p.[145] І наре­шті відо­мо­сті про його участь y робо­ті Кон­стан­ць­ко­го Собо­ру[108] тa гра­мо­ги 1415 р. А від­бу­ло­ся це піз­ні­ше, y 1415 p. між 2 верес­ня i 15 груд­ня. Так, у гра­мо­ті від 30 верес­ня Сигиз­мунд звер­нув­ся до подільсь­ко­го кня­зя, березь­ко­го йшна­на Федо­ра, а також під­жу­па­на області та уряд­ни­ків розібра­ти­ся у скарзі Ган­ша­ра i Бол­ди­жа­ра Атяї[146]. Але ціка­во, що ім’я Федо­ра тут тіль­ки при­пус­каєть­ся. Насто­ро­жує 1 гра­мо­та від 2 лисго­па­да[147], в якій лелесь­кий кон­вент допо­ві­дає Сигиз­мун­ду про вико­нан­ня його нака­зу розібра­ти­ся y справі Бол­ди­жа­ра i Гашпа­ра Азяї. У доку­мен­ті пові­дом­ляєть­ся, що спра­ва роз­гля­да­ла­ся в суді області Берег у містеч­ку (oppidum) Лом­перт­за­за (Бере­го­во), при­чо­му роз­гля­дав її не Федір Корія­то­вич, а його під­жу­нан Іштван Бун­чуї та чет­ве­ро уряд­ни­ків. Отже, піс­ля 2 верес­ня спра­ви, які рані­ше вхо­ди­ли в пер­шу чер­гу в ком­пе­тен­цію кня­зя Федо­ра як березь­ко­го ішпа­на, уже роз­гля­да­ють­ся без участі подільсь­ко­го кня­зя, його заступ­ни­ка­ми, В остан­ній гра­мо­ті за 1415 р., виданій 15 груд­ня Сигиз­мун­дом до лелесь­ко­го кон­вен­ту, король нака­зує розібра­ти­ся у скарзі Дєр­дя і Яко­ба сечі, згід­но якої фаміліяр колиш­ньо­го (отже, в цей час він уже не жив) подільсь­ко­го кня­зя Федо­ра, Геле­ле напав на їхнє с. Чет (сучасне Чего­во, Бере­гівсь­кий р‑н) і вивіз звід­ти вce їхнє май­но[148]. Що подільсь­кий князь пови­нен був помер­ти у зга­да­ний час свід­чить і гра­мо­та 1416 р., виданій 1 листо­па­да. В ній пові­дом­ляєть­ся про те, що Мігаль Час­лов­ці та Янош Бол­гар перед лелесь­ким кон­вен­том забо­ро­ня­ють вдо­ві і донь­кам подільсь­ко­го кня­зя захо­плю­ва­ти орні зем­лі, ліси, поля й інші дохо­ди c. Бар­ка­со­ва (Мука­чівсь­кий р‑н) й вод­но­час про­те­сту­ють про­ти того, що вдо­ва забра­ла від їхніх бар­ка­совсь­ких йоб­ба­дів усіх сви­ней[149]. Отже, Федір Коря­то­вич помер у 1415 р. десь у листопаді-грудні. 

На осно­ві «гра­мо­ти 1360 р.» ствер­джуєть­ся, що він міг бути похо­ва­ний у Свя­то-Мико­лаївсь­ко­му мона­сти­рі на Чер­нечій горі. Але гра­мо­та ця є підроб­ка, про моги­лу Федо­ра Коря­тоna в мона­сти­рі, окрім неї, не зга­дує жоден доку­мент, про неї вза­галі ніх­то не зга­дує, навіть самі чен­ці не зна­ли й не зна­ють, чи була вона тут вза­галі. Крім того, слід мати на ува­зі той факт, що Федір Корія­то­вич був, ймо­вір­ні­ше всьо­го, като­ли­ком й до дого ж люди­ною висо­ко­го сус­піль­но­го ста­но­ви­ща. Від­по­від­но до цьо­го, як було в той час загаль­но­прий­ня­то, люди­ну тако­го ран­гу у хова­ли у вели­кій церкві або мона­сти­рі. Мука­чівсь­кий мона­стир до cep. XVIII ст. був неве­лич­кою дерев’я­ною спо­ру­дою, де жило всьо­го 6 мона­хів[150]. Тут Федо­ра Коря­то­ви­ча не мог­ли похо­ва­ти в жод­но­му разі. Для цьо­го біль­ше всьо­го під­хо­ди­ло м. Бере­го­во, де була церк­ва, патро­ном якої висту­пав Федір Корія­то­вич, і кіль­ка вели­ких мона­сти­рів (доміні­кансь­кий, фран­цис­кансь­кий)[151], в одно­му з кот­рих ще в 1492 році збері­га­ли­ся ори­гі­наль­ні гра­мо­ти Федо­ра Корія­то­ви­ча[152].

У його най­б­лиж­чо­му ото­чен­ні у Угор­щині зустрі­чає­мо таких людей як Каф­фаї Пан Ендре, Каф­фаї Геле­ле, Імре Губа, Янош Бегані, Іштван Бучаї, членів сім’ї Дол­гаї та інших (Lehoczky T. Koriatovich Tódor herczeg és 1409-iki póre // Századok, 1893. 27. 107–113 old.; Гад­же­га В. Князь Федор Коря­то­вич й Мара­мо­рош // Под­кар­патсь­ка Русь. — Ужго­род, 1930. — Роч­ник VII, № 1–10. — С. 42–46). Це були його уряд­ни­ки: каш­те­ля­ни, суд­ді, адво­ка­ти тощо. Нам відо­мі навіть іме­на окре­мих йоб­ба­дів (селян), які нале­жа­ли Федо­ру Коря­то­ви­чу. Так, в 1401 р. в лісі побли­зу с. Гор­бок (Іршавсь­кий р п) було вби­то там­теш­ньо­го під­да­но­го кня­зя Бори­са Іва­на (Lehoczky T. Beregvármegye monografiája. ІІІ.Ungvár, 1881, 687 o.). Іншим разом, у 1410 р. у містеч­ку Вари (Бере­гівсь­кий р‑н), це Федір Коря­то­вич мав шість йоб­ба­дів, зга­ду­ють­ся такі іме­на, як Фаб­іян ци пріз­ви­ще Стані­слав та Василь син Михай­ла[153], піз­ні­ше, Василь із Бел­за[154].

Імо­вір­но, у 2‑й пол. 1390‑х рр. узяв шлюб з Вал­гою, донь­кою Дра­га, воє­во­ди Мара­мо­ро­шу. Пер­ша згад­ка про його жін­ку (Валь­гу, Оль­гу) та дітей (донь­ки Анна та Марія) з’яв­ляєть­ся в гра­мо­тах лише 1 листо­па­да 1416 р., тоб­то уже піс­ля смер­ті Федо­ра Коря­то­ви­ча. Остан­ня доку­мен­таль­на віст­ка про Оль­гу від­но­сить­ся до 2 квіт­ня 1418 р., коли ста­ро­ста села Дий­да (Бере­гівсь­кий рай­он) від її імені та імені доньок вира­зив про­тест про­ти зай­нят­тя Мігаєм Вар­дої та його сина­ми земель­но­го володін­ня Кір­ва[155]. Оскіль­ки 6 трав­ня 1419 року Березь­ким коміта­том ще управ­ляє її люди­на[94], а 24 черв­ня 1419 року березь­ким ішпа­ном і влас­ни­ком Мука­чівсь­ко­го зам­ку зга­дуєть­ся уже Матей Пало­ці[156], то най­і­мо­вір­ні­ше, що Оль­га помер­ла у цьо­му часо­во­му про­між­ку. Сто­сов­но дітей Федо­ра й Оль­ги — Анни та Марії, то їхні долі сла­бо висвіт­лені дже­ре­ла­ми. Оби­дві зга­ду­ють­ся в тій же гра­мо­ті 1418 р., що й мати, при­чо­му оби­дві ще не заміж­ні. Піз­ні­ше одна з доньок (ймо­вір­ні­ше Марія)[157] вихо­дить заміж за досить впли­во­во­го й бага­то­го Імре Мар­ца­лі († 1448). Вона зга­дуєть­ся в одній з гра­мот у 1429 p. [158]. Отже, в цей час ще жила. Про її сест­ру Анну відо­мо­сті закін­чу­ють­ся 1418 p. 

Кори­сту­вав­ся печат­кою з зоб­ра­жен­ням фігу­ри верш­ни­ка, яка була схо­жа на Пого­ню. Нa роз­пис­ці 8 верес­ня 1404 р.[1], яку Федір давав коши­ць­ким міща­нам зберіг­ся фраг­мент з від­бит­ком печат­ки Федо­ра Корія­то­ви­ча, яку було втіс­ну­то у віск зеле­но­го кольо­ру[2]. Цей доку­мент ціка­вий перш за все тим, що його авто­ром є сам Федір Корія­то­вич (на сьо­год­ніш­ній день відо­мі всьо­го два доку­мен­ти подільсь­ко­го кня­зя, які він видав в Угор­щині). Печат­ка подільсь­ко­го кня­зя була круг­лої фор­ми діа­мет­ром 3 см. На її від­бит­ку мож­на роз­г­ледіти (част­ко­во) зоб­ра­жен­ня рица­ря, який сидить на накріто­му покри­ва­лом коні, що ска­че вліво й замах­нув­ся мечем. На жаль, від­тиск зберіг­ся непов­ністю, а тому не всі деталі печат­ки Федо­ра нам доб­ре відо­мі. Зва­жа­ю­чи на те, що на печат­ці вирі­зу­вав­ся як пра­ви­ло герб її воло­да­ря, то мож­на таким чином вва­жа­ти гер­бом Федо­ра Корія­то­ви­ча саме вищео­пи­сане зоб­ра­жен­ня. Ціка­во, що ана­ло­гічне зоб­ра­жен­ня заку­то­го в лати верш­ни­ка з мечем, зна­хо­ди­ло­ся на пів­ніч­ній стіні кораб­ля мона­стирсь­кої церк­ви на Чер­нечій горі і його вва­жа­ли порт­ре­том Федо­ра Коря­то­ви­ча[3]. Повер­та­ю­чись до печат­ки Федо­ра Корія­то­ви­ча 1404 р. слід від­зна­чи­ти, що вона ана­ло­гіч­на литовсь­ко­му гер­бу Пого­ня. Але тако­го ж верш­ни­ка, заку­то­го в лати, дав на печат­ку своє­му малоліт­ньо­му сину, май­бут­ньо­му угорсь­ко­му коро­лю і німе­ць­ко­му імпе­ра­то­ру, Сигиз­мун­ду його бать­ко Карл IV, щоб Сигиз­мунд від­чув силу своєї вла­ди[4]. Отже, даний сюжет не був рід­кістю B той час і сим­волі­зу­вав вла­ду та силу того, хто мав його на гер­бі чи на печатці. 

Прав­да Ю. Жат­ко­вич, поси­ла­ю­чись на дослід­жен­ня O. Попо­ва пише, що герб Корія­то­ви­ча зоб­ра­жує свя­то­го Юрія вер­хом на коні, який про­ти­кає спи­сом змія, що зви­ваєть­ся перед конем[5]. Цей сюжет у своєрід­ній мука­чівсь­кій інтер­пре­та­ції відо­мій і на Закар­пат­ті. Згід­но однієї леген­ди Свя­то­ми­ко­лаївсь­кий мона­стир на Чер­нечій горі Федір Корія­то­вич засну­вав піс­ля того, як пере­міг тут вели­ко­го змія, що напав на ньо­го під час полю­ван­ня. Най­рані­ша згад­ка npo цю леген­ду зафік­со­ва­на в 1780 р.[6], під час гене­раль­ної візіта­ції Й. Toтa ЧСВВ. У XIX ст. зав­дя­ки пуб­ліка­ції А. Кра­ли­цьо­го, так зва­но­го «Мука­чівсь­ко­го літо­пи­су» XV ст., який в кін­ці кін­ців вияви­вся підроб­кою [7], ця леген­да міц­но вко­ре­ни­лася на шпаль­тах нау­ко­вої і нау­ко­во-попу­ляр­ної літе­ра­ту­ри[8], а вже звід­ти про­ник­ла, прав­да дуже обме­же­но, в народ­ні маси[9].

∞, ВАЛ­ГА (†1416), доч­ка .... († 1416)

7/1. КН. ЛЕВ КОРЯ­ТО­ВИЧ († 12.08.1399)

погиб на Вор­ск­ле в 1399 г. Выше нами уже упо­ми­на­лось, как в «хро­ни­ке Быхов­ца» из него полу­чи­лось два раз­ных лица, кня­зья Глеб и Семен7.

Похо­же, что самый ран­ний спи­сок-мар­ти­ро­лог кня­зей, пав­ших на Вор­ск­ле, сохра­нил­ся в т.н. Твер­ском Сбор­ни­ке. Сооб­ще­ние по всей види­мо­сти име­ет смо­лен­ское про­ис­хож­де­ние. Пере­чис­ле­но 14 имен: нязей, пав­ших на Вор­ск­ле, сохра­нил­ся в т.н. Твер­ском Сбор­ни­ке. Сооб­ще­ние по всей види­мо­сти име­ет смо­лен­ское про­ис­хож­де­ние. Пере­чис­ле­но 14 имен: «А вот поби­тые кня­зья литов­ские: князь Андрей Полоц­кий и Дмит­рий Брян­ский, брат его, Оль­гер­до­ви­чи; князь Миха­и­ле Евну­тье­вич; князь Иван Дмит­ри­е­вич Кин­дырь; князь Андрей, пасы­нок Дмит­ри­ев; князь Иван Евлаш­ко­вич; князь Иван [117] Бори­со­вич Киев­ский; князь Глеб Свя­то­сла­вич Смо­лен­ский; князь Лев Корья­до­вич; князь Миха­ил Васи­лье­вич; князь Семен Васи­лье­вич; князь Миха­и­ле Под­бе­рез­ский; князь Дмит­рий Волын­ский; князь Ямонт, кото­рый был в Смо­лен­ске намест­ни­ком; и иных мно­го полег­ло кня­зей, и бояр, и панов, ляхов мно­же­ство и из мно­гих земель.». В Нов­го­род­ско-Софий­ском Сво­де пер­вой четв. 15 в.(чтение сохра­ни­лось в НIVЛ, НКЛ, СIЛ) мар­ти­ро­лог был уточ­нен: добав­ле­ны име­на Алек­сандра Под­бе­реж­ско­го, Миха­и­ла Дани­и­ло­ви­ча Острож­ско­го, Федо­ра Пат­ри­ке­е­ви­ча Рыль­ско­го, Ива­на Юрье­ви­ча Бельз­ско­го, Спыт­ка Кра­ков­ско­го. Исчез­ла фра­за о смо­лен­ском намест­ни­че­стве Ямон­та и мар­ти­ро­лог стал «закры­тым» (отсут­ству­ют сло­ва про «иных» погиб­ших кня­зей). Имен­но встав­кой доба­воч­ных имен мож­но объ­яс­нить низ­кое поло­же­ние в спис­ке Ива­на Юрье­ви­ча Нари­ман­то­ви­ча, а так­же появ­ле­ние в CIЛ Федо­ра Пат­ри­ке­е­ви­ча Волын­ско­го (Федо­ра впи­са­ли пря­ми­ком меж­ду сло­ва­ми «Дмит­рий» и «Волын­ский», наде­лив его чужим титу­лом). «Уточ­не­ние» мар­ти­ро­ло­га мог­ло про­ис­хо­дить из окру­же­ния кня­зя Лугве­ния Оль­гер­до­ви­ча (весь­ма веро­ят­но­го участ­ни­ка бит­вы на Вор­ск­ле), пре­бы­вав­ше­го в Нов­го­ро­де в 1411–1412 гг. Т.о. мар­ти­ро­лог, сохра­нив­ший­ся в НIVЛ и НКЛ мож­но счи­тать наи­бо­лее достоверным.

Все даль­ней­шие «рас­ши­ре­ния» спис­ка-мар­ти­ро­ло­га (кня­зья Дмит­рий, Глеб и Семен Корья­то­ви­чи, Федор Воль­ский и т.п.) — про­дукт оши­бок пере­пис­чи­ков раз­лич­ных сво­дов. Напри­мер, в Суп­расль­ской лето­пи­си мифи­че­ский князь «Семен Корья­то­вич» обра­зо­вал­ся, когда в тек­сте «князь Лев Корья­то­вич, князь Миха­ил Васи­лье­вич, брат его Семен» писец «поте­рял» имя пин­ско­го кня­зя Миха­и­ла Васи­лье­ви­ча. Ана­ло­гич­но и в дру­гих слу­ча­ях. [159].

8/1. КН. ВАСИЛЬ КОРІЯ­ТО­ВИЧ (1403,1405)

молод­ший син кн. Коріа­та-Міхаї­ла Геди­мі­но­ви­ча, князь бузь­кий (-1405 рр.). 

Угорсь­кі дже­ре­ла послі­дов­но нази­ва­ють його бра­том Федо­ра. Пер­ша згад­ка про Васи­ля від­но­сить­ся до 5 трав­ня 1397 р.: domini Bassilii fratris illustris principis domini Hodori ducis Podolie»[160] і сто­сусть­ся під­твер­джен­ня дав­ніх прав жупа­на та інших уряд­ни­ків Березь­ко­го коміта­ту. Про­те досте­мен­но не відо­мо, чи при­був він з Федо­ром разом, а чи з’яви­вся ніз­ні­ше. В угорсь­ких дже­ре­лах він фігу­рує з трав­ня 1397 р. — по лютий 1398 p. і титу­луєть­ся теж як подільсь­кий князь: „Wasyl dux Podolye»[161]. У подаль­шо­му його ім’я в угорсь­ких доку­мен­тах біль­ше не зустрічається. 

Ціка­во, що поява Васи­ля Коря­то­ви­ча в Угор­щині спів­па­ла з часом, коли Федір Коря­то­вич вва­жав­ся помер­лим. Відо­мо, що піс­ля невда­лої бит­ви 28 верес­ня 1396 p. під Ніка­по­льом з’єд­на­них євро­пейсь­ких загонів, очо­лю­ва­них Сигиз­мун­дом з туре­ць­ки­ми війсь­ка­ми сул­та­на Баязи­да[85], Федір Корія­то­вич потра­пил в туре­ць­ку нево­лю і його доля про­тя­гом багатьох років зали­ша­ла­ся неві­до­мою, його в Угор­щині вва­жа­ли загиб­лим[86]. I весь той час, поки Федо­ра не було вдо­ма, Мука­чівсь­ким зам­ком управ­ляв його брат Василь, який теж носив титул подільсь­ко­го кня­зя[87]. Федір пере­бу­вав у неволі кіль­ка років. Коли і яким чином він зумів вир­ва­ти­ся з поло­ну не знає­мо. Остан­ня гра­мо­та, яка зга­дує Васи­ля Коря­то­ви­ча, як воло­да­ря Мука­чівсь­кої домінії, похо­дить з люто­го 1398 p.[88], а пер­ша гра­мо­та, де вже зно­ву фігу­рує Федір Коря­то­вич датуєть­ся 25 берез­ня 1401 р.[89]. Як тіль­ки остан­ній зно­ву з’яви­вся в Угор­щині, його брат Василь зни­кає із сторі­нок угорсь­ких грамот. 

Остан­ня згад­ка про кня­зя Васи­ля Коря­то­ви­ча датуєть­ся 1403 роком, коли він при­сяг­нув на вір­ність польсь­ко­му коро­лю і коро­леві[162]. Яка його подаль­ша доля — невідомо. 

9/1. КЖ. АНА­СТА­СИЯ КОРІАТІВНА

IV генерація от Гедиміна.

10/6. КЖ. АННА ФЕДОРІВ­НА КОРІЯТІВ­НА (* ..., 1416, 1418, † ...)

стар­ша донь­ка кн. Федо­ра Коріа­то­ви­ча і Вальги. 

Пер­ша згад­ка про його жін­ку (Валь­гу, Оль­гу) та дітей (донь­ки Анна та Марія) з’яв­ляєть­ся в гра­мо­тах лише 1 листо­па­да 1416 р., тоб­то уже піс­ля смер­ті Федо­ра Корятовича.
Остан­ня доку­мен­таль­на віст­ка про Марію від­но­сить­ся до 2 квіт­ня 1418 р., коли ста­ро­ста села Дий­да (Бере­гівсь­кий рай­он) від імені Валь­гі, її матері, та імені своїх доньок вира­зив про­тест про­ти зай­нят­тя Мігаєм Вар­дої та його сина­ми земель­но­го володін­ня Кір­ва[155].

Відо­мо­сті про неї закін­чу­ють­ся 1418 p. 

11/6. КЖ. МАРІЯ ФЕДОРІВ­НА КОРІЯТІВ­НА (* ..., 1416, 1429, † ...),

молод­ша донь­ка кн. Федо­ра Коріа­то­ви­ча і Вальги. 

Пер­ша згад­ка про його жін­ку (Валь­гу, Оль­гу) та дітей (донь­ки Анна та Марія) з’яв­ляєть­ся в гра­мо­тах лише 1 листо­па­да 1416 р., тоб­то уже піс­ля смер­ті Федо­ра Коря­то­ви­ча. Ще одна доку­мен­таль­на віст­ка про Анну і Марію від­но­сить­ся до 2 квіт­ня 1418 р., коли ста­ро­ста села Дий­да (Бере­гівсь­кий рай­он) від імені Валь­ги, їх матері, та Анни і Марії вира­зив про­тест про­ти зай­нят­тя Мігаєм Вар­дої та його сина­ми земель­но­го володін­ня Кір­ва[155], при­чо­му оби­дві ще не заміж­ні. Піз­ні­ше одна з доньок (ймо­вір­ні­ше Марія)[157] вихо­дить заміж за досить впли­во­во­го й бага­то­го Імре Мар­ца­лі († 1448). Вона зга­дуєть­ся в одній з гра­мот у 1429 p.[158]. Отже, в цей час ще жила. 

∞, ЄМЕРІХ МАР­ЦА­ЛІ (†1448)

Персони без місця в розписи

ДМИТ­РО БОБ­РОК-ВОЛИНСЬ­КИЙ († піс­ля 1380) < ВОЛИНСЬКІ

Князь боб­ро­ць­кий (піс­ля 1352 — 1366 ? рр.). З 1371 р. боярин і головни.

КН. СЕМЕН ЮРІЙОВИЧ

сві­док надав­чо­го доку­мен­та на Бако­ту з при­лег­ли­ми села­ми, вида­но­го кня­зя­ми Костян­ти­ном і Федо­ром Коріа­то­ви­ча­ми пану Неми­рі (1388 р.) [163]. Це – єди­на згад­ка про вка­за­ну осо­бу у дже­ре­лах. Я.Тенґовський при­пус­кає, що князь Семен Юрій­о­вич також був Коріа­то­ви­чем – сином співво­ло­да­ря Поділ­ля кня­зя Юрія Коріа­то­ви­ча, і або помер піс­ля цієї згад­ки, або заги­нув у битві на Вор­склі ?(Tęgowski J. Pierwsze pokolenie Giedyminowiczów. – S.169–170.)).

МИХАЙ­ЛО КОСТЯН­ТИ­НО­ВИЧ КУР­ЦЕ­ВИЧ († піс­ля 1452)

Князь оль­шансь­кий і бурем­льсь­кий, наміс­ник воло­ди­мирсь­кий (1446–1451 рр.).

СОФ’Я ЖЭДЫ­МІ­НАЎ­НА

Дач­кою аль­бо ўнуч­каю адна­го з Кар’я­то­ві­чаў маг­ла быць кня­зёў­на Соф’я Жэды­мі­наў­на (?), жон­ка кня­зя Дзі­міт­ра Сямё­наві­ча Друц­ка­га-Зуб­равіц­ка­га, като­рую храні­сты мянуе пля­мень­ні­цаю кара­ля Улад­зі­сла­ва Ягай­лы й дзед­зіч­каю зям­лі Падольскай.

ЖЕДЕВІД-ІВАН ФЕДО­РО­ВИЧ [?] († піс­ля 1393)

ГЛІБ КОРІА­ТО­ВИЧ, СЕМЕН КОРІЯТОВИЧ

кня­зья Дмит­рий, Глеб и Семен Корья­то­ви­чи, Федор Воль­ский и т.п.), яко­бы погиб­шие на Вор­ск­ле в 1399 году — про­дукт оши­бок пере­пис­чи­ков раз­лич­ных сво­дов. Напри­мер, в Суп­расль­ской лето­пи­си мифи­че­ский князь «Семен Корья­то­вич» обра­зо­вал­ся, когда в тек­сте «князь Лев Корья­то­вич, князь Миха­ил Васи­лье­вич, брат его Семен» писец «поте­рял» имя пин­ско­го кня­зя Миха­и­ла Васи­лье­ви­ча. Ана­ло­гич­но и в дру­гих слу­ча­ях. [164].

Документи і акти

№ 1

Гра­мо­та кня­зя Олек­сандра Коріа­то­ви­ча Смот­ри­ць­ко­му доміні­кансь­ко­му мона­сти­рю, вида­на 17 берез­ня 1375 р.

Во имя Отця и Сына и Свя­то­го Духа, Аминь. Мы, князь Литов­ский, князь Олек­сандр Кори­а­то­вич, Божею мило­стью и Гос­по­дарь Подоль­ской зем­ли, чиним сви­до­чо (дела­ем извест­ным) сво­им листом, вся­ко­му доб­ро­му, кто ж на сей лист посмот­рит, што ж был брат наш князь Юрий Корья­то­вич при­дал млин (мель­ни­цу) к церк­ви Мат­ци Божьий у Смот­ри­ча то и мы князь Олек­сандр под­твер­жда­им того сво­им листом даль­несь­мо (на дале­ней­шее вре­мя), на вики той млин и мисто у мли­на к церк­ви и тым мни­хом каза­тель­но­го зако­ну, а кою колы и спря­ча­ют людий у соби, оу том мисти, у мли­на, ты люди и даль­не­ем им, со всим пра­вом. Алей то што ж коли б же и зем­ляне будут город твер­ди­ти, тогда тии люде також име­ют твер­ди­ти город Смот­рич, иже то штож коль вси зем­ля­ны имут дава­ти дань у тата­ры, то сереб­ро ими­ють тако­же тии люди дати. А ко мли­ну гра­ни­ця горе (ввер­ху) Смот­ри­чем до мисту, а доло­ви (вни­зу) Смот­ри­чем, што дуб­ро­ва межи Ходор­ко­вым селом той дуб­ро­ви поло­ви­на к мли­ну, а в поле, кде соби при­о­ру­ют ниви, то их ими­ют при­слу­ша­ти. А нато даль­несь­мо свой лист и печать зави­си­ли сво­е­го князьтва. А свид­ци на то Грин­ко пан, ста­ро­ста Подоль­ский, Смот­риц­кий вое­во­да Рогож­ка Про­ко­пий, Семен­ко Караб­чи­ев­ский, а писан лист у Смот­ри­чи, по наро­же­нии Божи­им лета 1375 меся­ца мар­та 17 у день Свя­та­го Алек­са, чело­ве­ка Божия.

№ 2

1391 г. чэрве­ня 20. Смот­рыч. — Пац­вяр­джаль­ны ліст («пры­вілей») гас­па­да­ра Падоль­скай зям­лі Фёда­ра Кары­я­таві­ча пры­віле­яў Кан­стан­ці­на і Фёда­ра Кары­я­таві­чаў вер­на­му слу­зе Грынь­ку на гор. Сака­лец (з межа­мі ўла­дан­няў) і Збы­наў паток з сс. Глі­нян­цам, Вара­наві­цай, Пры­лу­кам, Іллін­ца­мі (з пра­вам «сад­зі­ць» люд­зей на р. Руса­ве ў трох мес­цах) і дароў­на­га цеш­чы Грынь­кі кня­гіні Анд­ры­я­на­вай Вей­ніц­кай (Веініц­кай) на сс. Мікулін­цы, Леты­ню, Ванячын, Дзеш­каў­цы, Стра­ж­эўку «у дед­ни­ну и в вотнину»

Во имb О(т)цb и С(ы)на и С(вѧ)т(а)гоa Д(у)ха. Аминь.

Мы, кнѧз Федоръ Корьѧтович1, Б(о)жьею м(и)л(о)стью дѣдичь и гос­по­дарь Подоль­скои зем­ли, чини­мы свѣ­доч­но | симъ листомъ всѧко­му доб­ро­му, кто жь на сесь листъ посмот­ри т или оуслы­шит его чтучы.

Ажъ оузрѣв­ши и познав­ши наша старѣ|ишаѧ братьѧ, кнѧз Костѧнтинъ2, и мы, кнѧзь Федоръ, пана Гринь­ко­ву вѣр­ною служ­бу, наше­го вѣрног(о) слу­гы, ажъ вѣр­но послу­жилъ иb нашои | бра­тьи, и намъ и дали ѥсмы ѥму с нашимъ бра­том со кнѧ­зем с Костѧн­ти­номъ за ѥго вѣр­ную служ­бу городъ Соколець3 оу дѣд­ни­ну и въ вотни|ну и дѣтем ѥго, и ѥго послѣд­комъ и съ селы, и съ данью, и съ вина­ми, и съ суды, и съ пере­су­ды, и съ мыты, и со всѣмъ, и с тымъ пра­вомъ, как | бра­тья наша и мы имѣ­ли. А то свѣд­чи­мы симъ листом, што жь панъ Гринь­ко при­вильѧ имѣлъ ѿ нашеи стар­шеѣ бра­тьи на тотъ город | на Соко­ле­ць и на татъc села, што оу семъ листѣ нап­са­но сто­ить, ажь пакъ по грѣ­ху городъ ѥму с тыми при­ви­льи сгорѣлъ, а мы пак | ѥму того потвер­ди­ли и покрѣ­пи­ли симъ нашим при­виль­ѥмъ и дали ѥсмы ѥму на то своѧ такаѧ жь при­вильѧ, как и ѿ нашеи стар­ше­иd | бра­тьи имѣлъ. А дали ѥсмы ѥму гра­ни­цю к тому горо­ду к Соколь­цю: ѿ Чжюнькова4 доловъ Росью по оустьѥ Малоѣ Тор­чь­цѣ, а ѿ | Плискова5 доловъ Рос­кою ажь до оустьѧ, а ѿ вер­ха Кро­пив­ноѣ ажь до оустьѧ, а ѿ оустьѧ Кро­пив­ноѣ доловъ Богомъ ажь до оусть | Cобу, а ѿ Дашевцовъ6 доловъ Собомъ ажь до оустьѧ Собу, а ѿ Зви­ни­го­ро да7 дали ѥсмы ѥму гра­ни­цю ажь по Коне­лыи. И со всѣ­ми | и с тыми пото­кы, што в тыe рѣкы текуть, и со всѣ­ми и с тыми селы, што по тымъ рѣкам сѣдѧть и по тыхъ пото­кохъ, и съ лѣсы, | и с поли, и съ дуб­ро­ва­ми, и со всѣ­ми с тыми вжит­кы, што к тому прислушаеть.

А к тои к Соко­ле­ць­скои воло­сти при­да­ла ѥму наша старь|шаѧ братьѧ и мы Збы­новъ потокъ весь ѿ вер­ха ажь до оустьѧ а село Глинѧ­не­ць, а Воро­но­ви­цю, а При­лукъ, а Ильи­нь­цѣ, а на рѣцѣ | на Русавѣ дали ѥсмы ѥму в трехъ мѣстѣхъ люди садит. А так­же теща ѥго кнѧ­ги­ни Анд­риѧ­но­ва ѧ Вѣи­ни­ць­ска ѧ оуз­да­ла пану | Гринь­ко­ви и сво­имъ дѣтем своѧ села перед нами и пере­до всею нашею радою и с нашею волею на имѧf: село Мику­линь­цѣ, Лѣты­ню, Во|нѧчинъ, Деш­ков­цѣ, Стрѣ­жев­ку, и со всѣмъ с тымъ, што к тому при­слу­шаѥть — то так­же ѥму вѣч­но ѥсть и ѥго послѣд­ко м. А то все | дали ѥсмы пану Гринь­ко­ви и ѥго дѣтем и с тым жь пра­вомъ, как и Соко­ле­ць­скую волость.

А такожь и то дали ѥсмы пану Гринь­ко­ви, | коли пои­деть ѿ него за ино­го ѥго ч(о)л(о)в(е)къ, тогды имѣѥть панъ Гринь­ко взѧти на своѥмъ ч(о)л(о)вѣцѣ земль­скоѥ пра­во 4 грив­ны, а па|на Гринь­ко­вы м людем не надобѣ пои­ти ни на ωдну на нашю робо­ту: ани горо­довъ нашихъ ветош­ныхъ не потвер­жи­ва­ти, ани под­вод | дава­ти, ани пово­за вози­ти, одно ѥго люде Гни­ло­руд­чане имѣ­ють помо­чи пово­за вози­ти и под­во­ды дава­ти, коли сѧ при­го­дит, | а так­же то коли будем новыи город руби­ти оу сво­еи зем­ли или в непри­ѧтѣл скои, тогды панъ Гринь­ко имѣеть нам помо­чи и съ сво|ими люд­ми того горо­да руби­ти. Иже то, што жь коли имуть вси зем­лѧне дань дава­ти g‑на мь‑g или посла под­ни­мат, то пана | Гринь­ко­ви люде так­же имѣ­ють дань дати g‑на мь‑g и посла под­ни­ма­ти, пак­ли быхомъ коли тоѣ дани g‑на мь‑g не дали, а cо|бѣ ю има­ли, тогды панъ Гринь­ко так­же имѣеть собѣ взѧти ту дань на сво­ихъ людех, а лише того оу пана Гринь­ко­вы не надоб(е) | нам сѧ въсту­па­ти, ани нашим воѥ­во­дам на ѥго люди дѣцког(о) сла­ти, развѣ пана Гринь­ка же суть ѥго люде. А и с того панъ Гринь­ко | и ѥго дѣти, и ѥго послѣд­ци имѣ­ють нам и нашим дѣтем, и нашим послѣд­ко м вез­де вѣр­но послу­жи­ти: и на вои­ну, и на пого­ню, какъ и вси | зем­лѧне и оста­ти при Подоль­скои зем­ли под­лѣ послѣд­ковъ нашихъ по нашом живо­тѣ. А пак­ли бы пану Гринь­ко­ви не люби­лосѧ | бы ѥму в нас слу­жит, тогды панъ Гринь­ко можеть тотъ городъ Соко­ле­ць и то все своѥ выслу­жѣ­нье, што ж на семъ листѣ напсан(о), | ѥсть вол­но ему в том: можеть про­да­ти, заста­ви­ти и на см(е)ртнои посте­ли ѿда­ти кому жь хочет с нашею волею, доло­жив сѧ нас, своег(о) | г(о)с(по)д(а)р ѧ, съ отпу­ще­ньемъ, покло­ни­вс ѧ, можеть ити куды хочет.

А тому все­му на крѣ­пость и на свѣ­доч­ство, и на потвер­жѣ­нье за|вѣсили ѥсмы печать нашег(о) кнѧз­ства к сему листу.

А свѣд­ци на то: панъ Неми­рѧ Бако­ть­скии, Януш­ко Скѣ­пе­ць­скии, Миха­и­ло | Про­це­вичь, Павелъ Сту­пич, Печь Шюмоз­кии, панъ Рогоз­ка, панъ Бед­риш­ко, Ход­ко Вѣро­зубъ, панъ Выш­ко Толъ­стыи, Ходь­ко | Чеме­ре­вич, панъ Про­копъ, Паш­ко Васнович.

А писалъ листъ кнѧ­жии писарь Ань­дрѣи Морхы­на, по Б(о)жьѥмъ наро­же­ньи 1000 лѣт | и 300 лѣтъ девѧ­но­сто пер­во­го лѣта, оу городѣ оу Смот­ри­чи, м(е)с(е)цѧ июнѧ въ 20 д(е)нь, в пер­выи вт(о)рн(и)къ передъ Р(о)жствомъ С(вя)то|го Ива­на Кр(е)ст(ите)л ѧ Б(о)жьего.

Нацы­я­наль­ны гіста­рыч­ны архіў Бела­русі. Ф. 147 («Мін­ская злу­ча­ная пала­та кры­мі­наль­на­га і гра­мад­зян­ска­га суда Мініст­эр­ства юсты­цыі, г. Мінск, Мін­ская губ.»). Воп. 2. Спр. 178 («Даку­мен­ты кн. Рад­зівілаў па спра­ве аб раз­ме­жа­ван­ні маёнт­ка Лаўры­ша­ва Нава­груд­ска­га у. Пер­га­мін­ныя гра­ма­ты 1391, 1400 гг. і інш. інвен­та­ры» (sic)). Арк. 581. Ары­гі­нал, пер­га­мін (жоў­та­га коле­ру), 37, 4×24, 5.

Аляк­сандр Гру­ша. Невя­до­мая гра­ма­та Фёда­ра Кары­я­таві­ча 1391 г.

Пале­а­гра­фіч­ныя заў­ва­гі: a о нап. невы­раз­на, мож­на пра­чы­та­ць як а; b нап. над рад­ком; c так у ркп., трэ­ба чыта­ць тые; d и нап. над рад­ком; e так у ркп., трэ­ба чыта­ць тые; f ѧ з‑за загі­ну ркп. не чыта­ец­ца; устаў­ле­на па сэн­су; g—g нап. на пад­чыш­ча­ным больш буй­ным поч.

ПЕЧАТКИ

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

Статтєй не знайдено

НОТАТКИ
  1. Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 1397.[][]
  2. Lehoczky T. Koriatovich Tódor herczeg és 1409-iki póre // Századok, 1893. 27. 107–113 old.[][]
  3. Zsatkovics K., A munkácsi piispóki lak. Szazadok, 1909, XLIII, с. 150–152 old., 517 о.[][]
  4. Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 39 о.[][]
  5. Zsatkovics K., A munkácsi piispóki lak. Szazadok, 1909, XLIII, с. 150–152 old., 517 o.[][]
  6. Пань­ке­вич Й. Князь Федор Корія­то­вич в уст­ной народ­ной тра­ди­цій // Под­кар­патсь­ка Русь. – Ужго­род, 1930. – Річ­ник МИ, Ч.3. C. 47–52, с. 50, пос. 1 (з поси­лан­ням на лист T. Кіна­ха.[][]
  7. Тихій Ф. Заміт­ки до Мука­чев­скої літо­пи­си з ХV вiку // Нау­ко­ві запис­ки това­ри­ства «Про­світа». – Ужго­род, 1922. – Річ­ник І. — С. 109–111[][]
  8. Lehoczky T. Beregvármegye monografiája. ІІІ. Ungvár, 1881, 357 o.; Заклинсь­кий К. Народ­ні опо­ві­дан­ня про дав­ни­ну. — Коші­це, 1925.[][]
  9. Пань­ке­вич Й. Князь Федор Корія­то­вич в уст­ной народ­ной тра­ди­цій // Под­кар­патсь­ка Русь. – Ужго­род, 1930. – Річ­ник III, Ч.3. C. 47–52. c. 47–49.[][]
  10. Synowie Gedymina I, c. 140–143.[]
  11. Latopisiec Danilowicza, c. 27.[]
  12. ПСРЛ. Т. 35. С. 85 []
  13. ПСРЛ. Т. 15. Изд. 2. В. 1. Ст. 58[]
  14. ПСРЛ. Т. 17. Ст. 32: Т. 35. С. 46[]
  15. Kronika Jana z Czarnkowa. // MPH. Т. 2. S. 643[]
  16. Баран О. Холмсь­кий пом’яник (за тек­стом збір­ни­ка Лева Киш­ки). С. 205[]
  17. KDKM. S. 73[]
  18. Восто­ков, Опи­са­ние Рус­ских и Сло­вен­ских руко­пи­сей Румян­цев­ско­го музея. Спб, 1842, с. 126. У Нар­бу­та, а сле­дом и у Стад­ниц­ко­го, вме­сто «Кари­а­та» оши­боч­но «коро­на­ция».[]
  19. Latopisiec Danilowicza, c. 50. Kronika Bychowca, c. 19. В родо­сло­вии кня­зей Литов­ских, нахо­дя­щем­ся в Вос­кре­сен­ской лето­пи­си, Юрий про­пу­щен (ПСРЛ, т. VII, 256), одна­ко, нахо­дим его в дру­гих спис­ках того же родо­сло­вия (см. выше, с.5 прил.1).[]
  20. Synowie Gedymina I, c. 143–181.[]
  21. Сіцінсь­кий Ю. Поділ­ля під вла­дою Лит­ви. – Кам’янець- Подільсь­кий, ПП Медо­бо­ри, 2006., с. 17, 130.[]
  22. Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. — Т.1: XIV в. і пер­ша поло­ви­на XV в. — К., 1928. — С. 4 — 7 (N 3). Аналі­зу­ю­чи цей доку­мент, Я. Тен­говсь­кий вира­хо­вує ймо­вір­ний вік Юрія, який мав би наро­ди­ти­ся до 1330 р. (див.: Tеgowski J.Pierwsze pokolenia Giedyminowiczуw. — Poznan, 1999. — S. 168).[]
  23. Blaszczyk G. Dzieje stosunkow polsko-litewskich od czasow najdawniejszych do wspolczesnosci. Poznan, 1998. T. 1. S. 219.[]
  24. Фло­ря Б. Н. Лит­ва и Русь перед бит­вой на Кули­ко­вом поле. С. 149,150. При­меч. 24; см. так­же: Руси­на О. [В.] Синьо­водсь­ка «Задон­щи­на» // УГО. 1999. Вип. 1. С. 178—189.[]
  25. Дем’янчук Г.С. «Твер­жа» на річ­ці // Висо­кі бере­ги Смот­ри­ча. – Львів, Каме­няр, 197, с. 23.[]
  26. Смот­рич // При­хо­ды и церк­ви Подоль­ской епар­хии. Под ред. Е. Сецин­ско­го. – Біла Церк­ва, ПП Пшон­ківсь­кий, 2009, с. 367.[]
  27. Вой­то­вич Л. Геди­мі­но­ви­чі. Коря­то­ви­чі. Кня­жа доба на Україні. Порт­ре­ти еліти. – Біла Церк­ва, вид. О. Пшон­ківсь­кий, 2006. – с.668–674.. , с. 670; 16, с. 110.[]
  28. Сіцінсь­кий Ю. Поділ­ля під вла­дою Лит­ви. – Кам’янець- Подільсь­кий, ПП Медо­бо­ри, 2006, с. 22,23,24.[]
  29. Stryjkowskij M. Kronika Polska, Litewska, Ź moódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa, Naklad Gustawa Leona Ģlűcks. – berga, 1846 – т. 2 – розд. 2., с. 8.[]
  30. Сіцінсь­кий Ю. Поділ­ля під вла­дою Лит­ви. – Кам’янець- Подільсь­кий, ПП Медо­бо­ри, 2006., с.31.[]
  31. Деталь­ні­ше про мол­довсь­кий період діяль­но­сті кня­зя Юрія Коріа­то­ви­ча див.: Czamańska I. Mołdawia i Wołoszczyzna wobec Polski, Węgier i Turcji w XIV i XV wieku. – Poznań, 1996. – S.42–50. Більш деталь­но гене­а­ло­гіч­ні зв’язки мол­довсь­ких гос­по­дарів із Ґеди­мі­но­ви­ча­ми див.: Tęgowski J. Powiązania genealogiczne wojewodów mołdawskich Bogdanowiczów z domem Giedyminowiczów w XIV–XV wieku // Genealogia. – Poznań; Wrocław, 1993. – T.3. – S.45–66; Idem. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów // Biblioteka Genealogiczna. – Poznań; Wrocław, 1999. – T.2. – S.188–189.[]
  32. Tęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. – S.189.[]
  33. ПСРЛ. Т. 35. С. 66. Л. 106.[]
  34. ПСРЛ. T. 35. M., 1980. C. 138. Л. 83.[]
  35. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 177; Фло­ряБ. H. Лит­ва и Русь перед бит­ вой на Кули­ко­вом поле. С. 153—154. При­меч. 39; Blaszczyk G. Dzieje stosunkow polsko- litewskich... T. 1. S. 219; и др.[]
  36. Puzyna J. Koriat i Korjatowicze. S. 438—439; Tegowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. S. 316. Tabl. VIII; Сіцінсь­кий Ю. [Й] Поділ­ля під вла­дою Лит­ви. С. 32; и др.[]
  37. Tegowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczow. S. 168.[]
  38. Подроб­нее об этом, напри­мер, см.:
    Сіцінсь­кий Ю. [Й] Поділ­ля під вла­дою Лит­ви. С. 30.[]
  39. Сіцінсь­кий Ю. Поділ­ля під вла­дою Лит­ви. – Кам’янець- Подільсь­кий, ПП Медо­бо­ри, 2006., С.34[]
  40. Михай­ловсь­кий В. Ела­стич­на спіль­но­та... — С. 28–63.[]
  41. Czarnków Joannis de. Chronicon Polonorum... — P. 631, 643–644; Гру­шевсь­кий M. Історія Украї­ни-Руси... — Т. 4. — С. 45,445–446.[]
  42. PaszkiewiczН. Ogenezie і wartożci Krewa... — S. 26–21 \ ejusdem. W sprawie roli politycznej Korjatowiczów... — S. 334–347; ejusdem. Początki Rusi... — S. 237–238.[]
  43. Archiwum ksizt Lubartowiczуw Sanguszkуw w Slawucie / Opr. Z.L.Radzimiiiski i in. — Lwyw, 1887. — T. I. — N 1. — S. 1.[]
  44. див.: Kodeks dyplomatyczny Maropolski / Wyd. F.Piekosinski. — Krakуw, 1887. — T. III: 1338 — 1386. — N DCCI. — S. 89[]
  45. див.: Urzdnicy wolynscy XIV-XVIII wieku. Spisy. — Kyrnik, 2007. — N 522. — S. 119[]
  46. див.: Maleczynski K. Urzdnicy grodzcy i ziemscy Lwowscy w latach 1352 — 1783. — Lwуw, 1938. — S.151; Zbiуr dokumentуw malopolskich / Wyd. I.Sulkowska-Kuras, S.Kuras. — Cz. VIII: Dokumenty z lat 1435 — 1450. Uzupelnienie: Dokumenty z lat 1286 — 1442. — Wroclaw etc., 1975. — N 2534. — S. 358.[]
  47. див.: Urzdnicy Malopolscy XII-XV w. Spisy / Opr. J.Kurtyka, T.Nowakowski, F.Sikora i in. — Wroclaw etc., 1990. — N 681. — S. 163.[]
  48. Опис печат­ки (+ S’ALEXANDRI DVS» VLADIMIRIES») див.: Даш­ке­вич Я. Кам’я­не­ць-Подільсь­кий XVI-XVIII ст.: місто трьох гер­бів // Міста та містеч­ка в гер­бах, пра­по­рах і печат­ках. — Л., 2003. — N 1. — С. 80. Автор робить досить вда­лу спро­бу аналі­зу гене­а­ло­гії цієї печат­ки як гер­ба Кам’ян­ця, яку він пов’я­зує з кня­зю­ван­ням Олек­сандра у Воло­ди­ми­рі про­тя­гом 1366 — 1370 рр., а Воло­ди­мир, своєю чер­гою, отри­мав це зоб­ра­жен­ня на влас­ний герб (сим­вол) від Юрія II. Див. також: Kurtyka J. Repertorium podolskie. Dokumenty do 1430 r. // Rocznik przemyski. — 2004. — T. XL. — Z. 4: Historia. — S. 145. Зоб­ра­жен­ня печат­ки див.: Даш­ке­вич Я. Указ. пра­ця. — С. 76 (рис. 2).[]
  49. Diugossii J. Historiae Polonicae libri XII / Ed. I.Zegota Pauli. — Cracoviae, 1876. — T. III. — Lib.IX/X // Diugosz J. Opera omnia / Ed. A.Przezdziecki. — Cracoviae, 1876. — T. XII. — P. 308.[]
  50. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy... S. 177.[]
  51. Ibid.[]
  52. Akta grodzkie i ziemskie z czasуw Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum tak zwanego bernardyiiskiego we Lwowie (далі — AGZ). — Lwуw, 1878. — T. VII. — N VII. — S. 12.[]
  53. Пет­раш (Пйотр) із Тур гер­ба Яні­на — суд­дя комі­сарсь­кий лен­чи­ць­кий (1386 — 1387 рр.), лен­чи­ць­кий під­столій (1388 — 1391 рр.), суд­дя лен­чи­ць­кий (1391 — 1417 рр.), ста­ро­ста лен­чи­ць­кий (1392 — 1393 рр.) (див.: Urzdnicy lczyccy, sieradzcy i wielunscy XIII-XV wieku. Spisy / Opr. J.Bieniak, A.Szymczakowa. — Wroclaw etc., 1985. — N 277, 300, 302, 400).[]
  54. Halecki O. Przyczynki genealogiczne do dziejуw ukladu krewskiego // Miesicznik heraldyczny. — 1935. — R. XIV. — N 7/8. — S. 102 — 103. — Przyp. 28. Див. також: Kurtyka J. Repertorium podolskie. — N 14. — S. 151 — 152.[]
  55. Lowmianski H. Polityka Jagiellonуw. — Poznan, 1998. — S. 58. Свої аргу­мен­ти Г. Лов­мянсь­кий виво­дить зі зна­чен­ня сло­ва «applicare», яке озна­чає вход­жен­ня когось, у нашо­му випад­ку — братів Коріа­то­ви­чів, у васаль­ні сто­сун­ки.[]
  56. Kodeks dyplomatyczny miasta Krakowa 1257–1506. – Cz. 1. – S. 74–75.[]
  57. Abraham W. Założenie biskupstwa łacińskiego w Kamieńcu Podolskim // Księga pa-miątkowa ku uczczeniu 250-tej rocznicy założenia Uniwersytetu Lwowskiego przez króla Jana Kazimierza r. 1661. – T. 1. – Lwów, 1912. S. 12.[]
  58. Tęgowski J. Sprawa przyłączenia Podola do Korony Polskiej w końcu XIV wieku // Teki Krakowskie. – 1997. – № 5. – S. 170–171.[]
  59. Лати­ною «viror», «viroris» має декіль­ка зна­чень, зокре­ма «зеле­ний колір», але й також «сила» та «міць». Тому у цьо­му випад­ку вар­то засто­су­ва­ти сло­во «воло­дарі», адже йдеть­ся про князів, які у листі до свя­то­го пре­сто­лу зму­шені були опус­ка­ти згад­ку про свою князівсь­ку гід­ність перед влас­ни­ми іме­на­ми. Акту­аль­ним також зали­шаєть­ся питан­ня про їх кон­фесіалі­за­цію – імо­вір­но, що на той час вони були охре­ще­ни­ми.[]
  60. Abraham W. Założenie biskupstwa łacińskiego w Kamieńcu Podolskim. – S.12.[]
  61. ПСРЛ. – т. 17. – стлб. 82, 100; ПСРЛ. – т. 32. – с. 139; ПСРЛ. – т. 35. – м., 1980. – с. 66, 74.[]
  62. SRP. 1863. Bd. 2. S. 114—115.[]
  63. ПСРЛ, т.35, С.139.[]
  64. Tęgowski J. Sprawa przyłączenia Podola do Korony Polskiej w końcu XIV wieku. – S.171. На жаль, ориґі­нал цьо­го доку­мен­та не зберіг­ся. Пуб­ліка­ція Я.Тенґовського ґрун­туєть­ся на копії дру­гої поло­ви­ни XVIII ст., в якій копіїст зро­бив латинсь­ку транслі­те­ра­цію. Іме­на свід­ків подає­мо за вер­сією пуб­лі­ка­то­ра доку­мен­та – Я.Тенґовського. Дещо інак­ше вва­жає Т.Трайдос, який розді­ляє Гне­во­ми­ра Лют­ка на двох осіб, також окре­мою пер­со­ною висту­пає Готард, а от Печ і Франч­ко у ньо­го є пред­став­ни­ка­ми роди­ни буча­ць­ких панів (див.: Trajdos T. Kościół katolicki na ziemiach ruskich za panowania Władysława II Jagiełły (1386–1434). – T.I. – Wrocław etc., 1983. – S.132). На жаль, автор не обґрун­ту­вав свої при­пу­щен­ня щодо саме тако­го про­чи­тан­ня імен свід­ків.[]
  65. Гру­ша А. Невя­до­мая гра­ма­та Фёда­ра Кары­я­то­ві­ча за 1391 г. // Бела­рус­кі гіста­рыч­ны агляд. – 2001. – Т.8. – Сшы­так 1/2. – С.133–134.[]
  66. Źródła dziejowe. – T.V: Lustracye królewszczyzn ziem polskich Wołynia, Podola i Ukrainy z pierwszej połowy XVII wieku / Wyd. A.Jabłonowski. – Warszawa, 1877. – S.22. Свід­ків пода­но за копією XVII ст.[]
  67. Archiwum Narodowe w Krakowie. Archiwum Dzikowskie Tarnowskich. Papiery Piaeczyńskich. — S. 28–29; Новая гра­мо­та кня­зя Фёдо­ра Кори­а­то­ви­ча 1392 г. // Бела­рус­кая даўні­на / Ред. Ю.М. Микуль­ский. — Минск, 2014. — С. 147–150. У збір­ни­ку не вка­за­но, хто знай­шов та під­го­ту­вав доку­мент до дру­ку. Про дже­ре­ло див. також: Ґедзь Т. Брац­лавсь­ка волость у 1392 р. // http://​www​.myslenedrevo​.com​.ua/​u​k​/​S​c​i​/​A​u​x​H​i​s​t​S​ci/
    HistGeography/Braclav1392.html Lbd. Див. дода­ток 1.[]
  68. ПСРЛ, т. 35, c. 139.[]
  69. ПСРЛ, т. 35, С. 66, 139, 160, 187, 207, 229.[]
  70. Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951., I, 2895.[]
  71. Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 46 о.[]
  72. Hómán B. Szekfü Giy., Magyar történet. II. Budapest, 1936, 664 o.[]
  73. Por A., Schónherr Gy., Az Anjou ház és örökösei (1301–1439). Magyarország története. III.. Budapest, 1895, 425 о.[]
  74. Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4252.[][]
  75. Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4407.[][]
  76. Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4252, 5172, 5173.[]
  77. Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 955.[]
  78. Mihalyi J. , Maramarosi diplomák а XIV és XV századból. Maramaros-Szigct, 1900, 142 o.[]
  79. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 1718.[]
  80. Mihalyi J. , Maramarosi diplomák а XIV és XV századból. Maramaros-Szigct, 1900, 142 о.[]
  81. Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 5172.[]
  82. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958 , 7722.[]
  83. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7723.[][][]
  84. Por A., Schónherr Gy., Az Anjou ház és örökösei (1301–1439). Magyarország története. III.. Budapest, 1895 , 422 o.[]
  85. Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 105–106 o.[][]
  86. Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4796.[][]
  87. Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 4746, 4796, 4917, 4966, 5172, 5173.[][]
  88. Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 5172, 5173.[][]
  89. Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 955.[][]
  90. Lehoczky T. Beregvármegye monografiája. ІІІ. Ungvár, 1881, 66, 77–78 o.[]
  91. Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 955, 1009.[]
  92. Por A., Schónherr Gy., Az Anjou ház és örökösei (1301–1439). Magyarország története. III.. Budapest, 1895, 447–449 0.; Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 50 o.[]
  93. Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 50 o.[]
  94. Engel P. Magyarország archontológiája. 1301–1457. I‑II. Budapest, 1996, 110 о.[][]
  95. Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 1673.[]
  96. Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956 , 1673–1675.[]
  97. Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956 , 1718.[]
  98. Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, 1719.[]
  99. Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984 , 52 о.[]
  100. Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 2966; Mihalyi J. , Maramarosi diplomák а XIV és XV századból. Maramaros-Szigct, 1900, 73 о.[]
  101. Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956 , 2968.[]
  102. Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956 , 3073.[]
  103. Lehoczky T. Koriatovich Tódor herczeg és 1409-iki póre // Századok, 1893. SS. 107–113 old.[][][][]
  104. Skarbiec diplomatóv papiczkich, cesarskich, krolewskich, ksiazickych; uchwał narodowych, роstanowieu róznych wiadz i urzódów poslugujacych do kritycznego wyjasnienia dziejów Litwy, Rusi Litewskiej i osciennych im krajów. Zebral i w tresci opisal Ignacy Daniiowicz. T. 1. — Wilno, 1860, № 778, 779; Wolff J., Kniaziowie litewsko ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa, 1895, 177.[]
  105. Wolff J., Kniaziowie litewsko ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa, 1895, 178.[]
  106. Engel P. Magyarország archontológiája. 1301–1457. I‑II. Budapest, 1996, 153 o.[][]
  107. Zsigmondkori Oklevćltar. ІІ. 1400–1410. 1 rész. 1400–1406. Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1956, 4134.[][]
  108. Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 240 o.[][][]
  109. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 5555, 5667.[]
  110. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7358.[]
  111. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 5870.[]
  112. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 6044.[]
  113. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 6250.[]
  114. Про­нин Васи­лий, Исто­рия Мука­чев­ской єпар­хії. Мука­че­во, 1954 (руко­пис[]
  115. Lehoczky T. Beregvármegye monografiája. ІІІ. Ungvár, 1881, 353 о.[]
  116. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 6502.[]
  117. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 6503.[]
  118. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 6526.[]
  119. Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 5657 o.[]
  120. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958), 7173.[]
  121. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7340.[][][]
  122. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7722.[]
  123. Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 83 о.[][][]
  124. Por A., Schónherr Gy., Az Anjou ház és örökösei (1301–1439). Magyarország története. III.. Budapest, 1895 , 447–449 o.[]
  125. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7983.[]
  126. Hodinka A. A Munkácsi górógkatolikus püspökség tórténete. Budapest, 1909, 152 o.[]
  127. Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 84 о.[]
  128. Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984,840.[]
  129. Zsigmondkori Okievćhtar. ІII. 1411–1412. Szerk. Borsa I. — Budapest, 1993, 373, 374.[]
  130. Zsigmondkori Okievćhtar. ІII. 1411–1412. Szerk. Borsa I. — Budapest, 1993, 373.[]
  131. Zsigmondkori Okievćhtar. ІII. 1411–1412. Szerk. Borsa I. — Budapest, 1993, 374.[]
  132. Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 85 о.[]
  133. Zsigmondkori Okievćhtar. ІII. 1411–1412. Szerk. Borsa I. — Budapest, 1993, 1029.[]
  134. Zsigmondkori Okievćhtar. ІII. 1411–1412. Szerk. Borsa I. — Budapest, 1993, 1481.[]
  135. Zsigmondkori Okievćhtar. ІII. 1411–1412. Szerk. Borsa I. — Budapest, 1993, 1481; Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 1948, 2503, 2528, 1118.[]
  136. Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 2373.[]
  137. Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 1948, 2503, 2528, 2778.[]
  138. Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 2503.[]
  139. Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 2528.[]
  140. Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 2778.[]
  141. Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, 2503; Lehoczky T. Koriatovich Tódor herczeg és 1409-iki póre // Századok, 1893. SS. 107–113 old.[]
  142. Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 77–78 о.[]
  143. Mályusz E. Zsigmond király uralma Magyarországon. Budapest, 1984, 240 о.[]
  144. Zsięmondkori Oklevćltar. V. 1415–1416. Szerk. Borsal. Budapest, 1997, 991.[]
  145. Zsigmondkori Oklevćltar. IV. 1413–1414. Szerk. Borsal. Budapest, 1994, № 1948, 2503, 2528, 2778.[]
  146. Zsięmondkori Oklevćltar. V. 1415–1416. Szerk. Borsal. Budapest, 1997, 1092[]
  147. Zsięmondkori Oklevćltar. V. 1415–1416. Szerk. Borsal. Budapest, 1997, 1177.[]
  148. Zsięmondkori Oklevćltar. V. 1415–1416. Szerk. Borsal. Budapest, 1997, 1323.[]
  149. Zsięmondkori Oklevćltar. V. 1415–1416. Szerk. Borsal. Budapest, 1997, 2392.[]
  150. Zsatkovics K., A munkácsi piispóki lak. Szazadok, 1909, XLIII, с. 150–152 old, 151 o.[]
  151. Kovács B., Az egri egyházmegye története 1596-ig. Eger, 1987 , 108–109, 115 о.[]
  152. Hodinka A. A Munkácsi górógkatolikus püspökség tórténete. Budapest, 1909 , 115 o.[]
  153. Zsigęmondkori Oklevćltar. ІI. 1400–1410. 2 rész. 1497–1410. Szerk. Malyusz E. Budapest, 1958, 7940.[]
  154. Zsięmondkori Oklevćltar. VІ. 1417–1418. Szerk. Borsa I. | Budapest, 1999, 1872.[]
  155. Wertner M., 1900, 659 о.[][][]
  156. Engel P. Magyarország archontológiája. 1301–1457. I‑II. Budapest, 1996, 370 о.[]
  157. Hodinka A. A Munkácsi górógkatolikus püspökség tórténete. Budapest, 1909. 154 o.[][]
  158. Wertner M., 1900, 660 o.[][]
  159. Инфор­ма­ция Алек­сея Бабен­ко на фору­ме imtw​.ru: http://​imtw​.ru/​t​o​p​i​c​/​2​1​9​6​5​-​r​y​u​r​i​k​o​v​i​c​h​i​-​g​e​d​i​m​i​n​o​v​i​c​h​i​-​c​h​i​n​g​i​z​i​d​y​-​i​l​i​-​d​r​u​g​i​e​/​p​a​g​e​_​_​s​t​_​_​185.[]
  160. Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, І, 4746.[]
  161. Zsigmondkori Oklevćhar. I. 1387–1399 Szerk. Malyusz E. — Budapest, 1951, І, 4917, 5172, 5173.[]
  162. (Skarbiec diplomatóv papiczkich, cesarskich, krolewskich, ksiazickych; uchwał narodowych, роstanowieu róznych wiadz i urzódów poslugujacych do kritycznego wyjasnienia dziejów Litwy, Rusi Litewskiej i osciennych im krajów. Zebral i w tresci opisal Ignacy Daniiowicz. T. 1. — Wilno, 1860. № 761; Wolff J., Kniaziowie litewsko ruscy od konca czternastego wieku. Warszawa, 1895, S. 178.[]
  163. Tęgowski J. Sprawa przyłączenia Podola. – S.171.[]
  164. Сооб­ще­ние Алек­сея Бабен­ко на фору­ме imtw​.ru: http://​imtw​.ru/​t​o​p​i​c​/​2​1​9​6​5​-​r​y​u​r​i​k​o​v​i​c​h​i​-​g​e​d​i​m​i​n​o​v​i​c​h​i​-​c​h​i​n​g​i​z​i​d​y​-​i​l​i​-​d​r​u​g​i​e​/​p​a​g​e​_​_​s​t​_​_​185.[]