Кобринские
Герб Пого­ня

Общие сведения о роде

КОБРИНСЬ­КІ1 — кня­жий рід Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. Одна з гілок Геди­мі­но­ви­чів. Похо­ди­ли від кня­зя Кобринсь­ко­го Рома­на Федо­ро­ви­ча, сина Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча. Остан­ній пред­став­ник роду чоло­ві­чої статі, Іван Семе­но­вич, помер піс­ля 1491 р. Рід вимер у 1518 р., зі смер­тю кня­гині Анни Семенів­ної. Ад Коб­ры­на, цяпер павя­то­ва­га гора­ду Горад­зен­скай губ­эр­ні. У 1366 г. той горад быў уласна­сь­цю Аль­гер­да, — пра гэта давед­ва­ем­ся з пагад­нень­ня, заклю­ча­на­га ў тым год­зе паміж кара­лём Казі­мірам ды Любар­там i кня­зя­мі літоўскі­мі, у якім, між іншым, ага­во­рва­ец­ца, што кароль на Коб­рын з паве­та­мі, што нале­жа­ць Аль­гер­ду, пра­воў ня мае. Вель­мі можа быць, што па Аль­герд­зе бес­па­сяр­эд­на Коб­рын перай­шоў да яго­на­га сына кня­зя Фёда­ра Аль­гер­даві­ча, які высту­пае на Чырво­най Русі ў 1387-1394 гг. Князь Фёдар Аль­гер­давіч пакі­нуў трох сыноў, кня­зёў: Гур­ку — пачы­наль­ніка роду Гур­каві­чаў, Сан­гуш­ку — Сан­гуш­каві­чаў ды Рама­на.

Поколенная роспись рода

III генерація от Гедиміна.

1. ФЕДІР ОЛЬ­ГЕР­ДО­ВИЧ († бл.1394)

Згід­но з най­більш досто­вір­ним переліком синів Оль­гер­да Литовсь­ко­го, що вмі­ще­ний у скла­ді багатьох пів­ніч­но-русь­ких літо­пис­них зве­день під 6885 (1377) р., Федір був п’ятим, най­мо­лод­шим його сином від пер­шо­го шлю­бу2. Щоправ­да, у 1377 р. король Людо­вік Анжуйсь­кий нази­вав Федо­ра стар­шим сином і спад­коєм­цем Оль­гер­да; однак ця інфор­ма­ція, оче­вид­но, похо­ди­ла від само­го кня­зя, яко­му в тодіш­ніх обста­ви­нах було вигід­но пред­ста­ви­ти своє поход­жен­ня саме таким чином, а угорсь­кий король мало орієн­ту­вав­ся у родин­них сто­сун­ках литовсь­кої дина­стії. Оче­вид­но, ще за жит­тя бать­ка Федір отри­мав від ньо­го в уділ м. Кобрин, у пів­ніч­но-захід­ній Волині (нині – Брестсь­ка область Біло­русі). Як володін­ня вели­ко­го кня­зя, тоб­то Оль­гер­да, Кобрин зга­дуєть­ся в литовсь­ко-польсь­кій угоді 1366 р.3. А вже у 1380-х рр. Кобрин був уділь­ною сто­ли­цею стар­шо­го сина Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча, Рома­на. А саме, і доку­мен­тах від 12 жовтня 1387 р. та 10 жовтня 1388 р., вида­них у Луць­ку, кн. Роман Федо­ро­вич разом з кіль­ко­ма інши­ми кня­зя­ми й бояра­ми пору­чи­вся коро­лю Вла­ди­сла­ву-Ягай­лу за Олех­на Дмит­ро­ви­ча4. Його печат­ка, при­ві­ше­на до цих доку­мен­тів, містить зоб­ра­жен­ня литовсь­кої Погоні – родо­во­го гер­бу Геди­мі­но­ви­чів, нав­ко­ло яко­го мож­на про­чи­та­ти латинсь­кий напис: «+ s. romani…domini…de cobrin…»5. Звід­си вип­ли­ває, що сам Федір Оль­гер­до­вич, який на той час володів Ратенсь­ким уді­лом у скла­ді Польсь­кої коро­ни, отри­мав­ши його, скоріш за все, у 1377 р., неза­ба­ром піс­ля цьо­го від­сту­пив свою литовсь­ку «отчи­ну», Кобрин, стар­шо­му сино­ві. Мож­ли­во, Федір зро­бив це спе­ціаль­но зара­ди того, щоб збе­рег­ти Кобрин у скла­ді ВКЛ, оскіль­ки сам він навряд чи міг визна­ва­ти­ся васа­лом одно­час­но і польсь­ко-угорсь­ко­го, і литовсь­ко­го монар­хів. З іншо­го боку, відо­мо, що у 1377 р. Федір Оль­гер­до­вич при­сяг­нув коро­лю Людо­віку разом з дво­ма сина­ми, серед яких, напевне, зна­хо­ди­вся і Роман. Як би там не було, Кобринсь­ке князів­ство під час прав­лін­ня Рома­на Федо­ро­ви­ча, як і всіх його нащад­ків, про­до­в­жу­ва­ло­ся зали­ша­ти­ся у скла­ді ВКЛ, на від­мі­ну від польсь­ко­го Рат­на.

Впер­ше у дже­ре­лах Федір Оль­гер­до­вич зга­дуєть­ся невдо­взі піс­ля смер­ті бать­ка, тоб­то у віці вже близь­ко 50 років. 29 верес­ня 1377 р. Людо­вік Анжуйсь­кий, король Угорсь­кий та Польсь­кий, писав з Буди Фран­ціску Кар­рарі, пра­ви­те­лю італійсь­кої Падуї, про свої успі­хи під час недав­ньо­го (липень–вересень) похо­ду про­ти литовсь­ко-волинсь­ких князів. Між іншим, Людо­вік пові­дом­ляв, що «Codor», стар­ший син («primogienitus») вел. кня­зя Литовсь­ко­го «Olgordi», який пови­нен був ста­ти спад­коєм­цем бать­ка, нещо­дав­но помер­ло­го, разом з дво­ма сина­ми під­ко­ри­вся його вла­ді. Молод­шо­го з цих синів литовсь­кий князь дав коро­лю в заруч­ни­ки, і зараз він зна­хо­дить­ся при його дворі. Сам же отри­мав у Поль­щі («in Polonia») якісь міста і села («civitates et villas»), де й осів із дру­жи­ною та інши­ми, малоліт­ні­ми дітьми («contorales et pueros»). Не під­ля­гає сум­ніву, що «Codor» – це тро­хи неточ­на транслі­те­ра­ція імені Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча (інші варіан­ти про­сто нере­аль­ні). Хоча він і не був най­стар­шим сином Оль­гер­да, але все ж таки нале­жав до чис­ла його дітей від пер­шо­го шлю­бу, які були прак­тич­но на поколін­ня стар­ши­ми за вел. кня­зя Ягай­ла. А перед угорсь­ким коро­лем, який навряд чи орієн­ту­вав­ся у стар­шин­стві Оль­гер­до­ви­чів, при­чо­му за від­сут­но­сті братів, Федір ціл­ком міг, «зад­ля поваж­но­сті», пред­ста­ви­ти­ся «primogienitus» Оль­гер­да – закон­ним спад­коєм­цем литовсь­ко­го пре­сто­лу6.

Що ж то були за «міста і села», які Людо­вік надав Федо­ру Оль­гер­до­ви­чу, своє­му ново­му васа­лу, «у Поль­щі»? Ми схи­ляє­мо­ся до вер­сії С. Паниш­ка, що мова йде про Ратен з кіль­ко­ма сусід­ні­ми волостями25, а також, ймо­вір­но, гали­ць­кий Жида­чів, що зга­дуєть­ся як володін­ня Федо­ра на почат­ку польсь­ко­го прав­лін­ня Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла (див. ниж­че). Лівонсь­кий хроніст Генріх Варт­берзь­кий пише про «Koddere, filius
Algarden» та Любар­та Геди­мі­но­ви­ча, що Людо­вік «повер­нув їм декіль­ка зам­ків у Русі»26. Ратенсь­ко-Любо­мльсь­кий «клин», при­єд­на­ний до Поль­щі лише деся­ти­літ­тя тому (а мож­ли­во, і в тому ж 1377 р. – див. ниж­че), меж­ував з Кобринсь­ким уді­лом Федо­ра; саме через це, скоріш за все, він
і зму­ше­ний був визна­ти зверх­ність польсь­ко-угорсь­ко­го коро­ля.

З титу­лом кня­зя Ратенсь­ко­го Федір Оль­гер­до­вич зга­дуєть­ся лише у двох доку­мен­тах. 11 серп­ня 1387 р. кн. Федір Ратенсь­кий («Fedario de Rathin») разом із Віто­втом та кіль­ко­ма інши­ми литовсь­ко-русь­ки­ми кня­зя­ми, його «бра­та­ми (fratribus)», від імені коро­ля Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла пору­чи­лись перед гали­ць­ким воє­во­дою Бене­дик­том у тому, що король буде дер­жа­ти його в мило­сті, та обі­ця­ли захи­ща­ти його від всі­ля­ких нападок27. Ці князі були вислані Вла­ди­сла­вом-Ягай­лом на про­хан­ня дру­жи­ни, коро­ле­ви Ядві­ги, яка з польсь­ким війсь­ком так і не змог­ла здо­бу­ти Галич, що
нале­жав тоді Угорсь­кій короні. Отри­мав­ши ж від Віто­вта гаран­тії без­пе­ки, Бене­дикт здав Галич28. А 18 люто­го 1394 р. у Доля­ти­чах (на р. Німані, біля
Нов­го­род­ка-Литовсь­ко­го) кн. Федір Рат­ненсь­кий («Fedorius Rathnensis») разом із Віто­втом, Ски­ри­гай­лом та Воло­ди­ми­ром Київсь­ким пору­чи­ли­ся перед Вла­ди­сла­вом-Ягай­лом за сво­го бра­та Андрія, який зна­хо­ди­вся тоді у в’язниці, що той буде вір­ним коро­лю, та зобов’язалися вида­ти його, як тіль­ки король цьо­го зажадає29.
До скла­ду Ратенсь­ко­го князів­ства, окрім само­го Рат­на, вхо­ди­ли також кіль­ка воло­стей, що піз­ні­ше нале­жа­ли його синам та нащад­кам, а саме. 1) Любо­мль, назва­ний уді­лом Федо­ра «Сан­гуш­ка» Оль­гер­до­ви­ча
в Хроні­ці Бихов­ця, а також Євреї­новсь­ко­му літописі30. У 1546 р. при описі литовсь­ко-польсь­ко­го кор­до­ну пред­став­ни­ки литовсь­кої сто­ро­ни наго­ло­шу­ва­ли: «(…) князь Сен­дюш­ко, кото­рый дер­жалъ Ковель и Ратенъ и Любо­мль и Виж­ву и вси тые села», «(…) Ратенъ и Любо­мль было Вели­ко­го княз­ства (на почат­ку прав­лін­ня Кази­мі­ра Ягел­ло­на) а отчызна кня­зей Сен­дюш­ко­ви­човъ (…)»7. Сан­гуш­ко був най­мо­лод­шим сином Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча. 2) Кошер, де кн. Роман (Федо­ро­вич) у 1404 р. отри­мав під­твер­джен­ня на кіль­ка сіл від Вітовта32.
А у 1441 р. «districtum Cosseriensem зі всі­ма містеч­ка­ми та села­ми» нале­жав молод­шо­му бра­ту Рома­на, Сангушку33. 3) Вет­ли, які у 1443 р. зга­ду­ють­ся як «отчи­на» кн. Сангушка34. 4) Камянь, який у 1502 р. поді­ли­ли між собою сини кн. Олек­сандра Сангушковича35.

Всі ці володін­ня не були спад­ко­вою «отчи­ною» Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча, який отри­мав їх уже піс­ля смер­ті бать­ка, при­чо­му в яко­сті васа­ла Польсь­кої коро­ни. У сере­дині XIV ст. вони нале­жа­ли до Воло­ди­мирсь­кої зем­лі Любар­та-Дмит­ра Геди­мі­но­ви­ча. Однак за уго­дою 1366 р. Любо­мль, Ратен та Кошер разом із Воло­ди­ми­ром-Волинсь­ким від­хо­ди­ли до скла­ду Поль­щі; кіль­ка ж інших, більш схід­них воло­ди­мирсь­ких воло­стей, серед них Вет­ли та Камянь, король Кази­мір пого­ди­вся від­сту­пи­ти до литовсь­ко­го Луцька36. Не мож­на виклю­ча­ти, що пер­шу групу цих воло­стей Любарт повер­нув собі у 1370 р., коли йому вда­ло­ся здо­бу­ти Воло­ди­мирсь­кий
замок. Однак, навіть у тако­му випад­ку, під час тріум­фаль­но­го похо­ду Людо­віка Анжуйсь­ко­го 1377 р., скоріш за все, Ратенсь­ко-Любо­мльсь­ка окру­га зно­ву відій­ш­ла до скла­ду Поль­щі. Як відо­мо, ця кам­панія була спря­мо­ва­на про­ти Юрія Нари­мун­то­ви­ча Белзь­ко­го та Любар­та – про­від­ни­ків набі­гу на Сан­до­мирсь­ку зем­лю 1376 р. Здо­був­ши Холм37, польсь­кі війсь­ка навряд чи мог­ли зали­ши­ти в спо­кої сусід­ні Любо­мль, Рат­но і т. д. (визнані польсь­ки­ми володін­ня­ми у 1366 р.), якби вони на той час нале­жа­ли Любар­ту. Лівонсь­кий хроніст Гер­ман Варт­берзь­кий пря­мо пише, що «король Угорсь­кий був з чис­лен­ним війсь­ком у зем­лях схиз­ма­ти­ків, а саме de Lademar (тоб­то воло­ди­мирсь­ких); части­ну їх спустошивши,той же король обло­жив замок Белзе»38. І зага­лом похід Людо­віка досяг усіх своїх цілей, зокре­ма, Любарт визнав себе васа­лом коро­ля. Відо­мо, що, при­най­мі, одна з воло­ди­мирсь­ких воло­стей, анек­со­ва­них Польщею в 1366 р., при­чо­му най­б­лиж­ча до Воло­ди­ми­ра – Горо­дел («Grodlo»), зали­ша­ла­ся за нею аж до 1382 р., коли разом із п’ятьма інши­ми пів­ден­но-волинсь­ки­ми зам­ка­ми була захопле­на Любартом39.

Відо­мо, що піс­ля смер­ті Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча Рат­но та Вет­ли вхо­ди­ли до скла­ду Польсь­ко­го королів­ства, а не ВКЛ. При­чо­му Федір не зміг пере­да­ти ці володін­ня своїм синам: так, у 1431 р. Рат­но пря­мо зветь­ся королівсь­ким зам­ком, ста­ро­стою яко­го був Гри­ць­ко Кердейович40. Лише піс­ля того, як у 1433 р. Рат­но, Вет­ли та Лопа­тин були офі­цій­но визнані володін­ня­ми коро­ля і Коро­ни Польської41, Вла­ди­слав-Ягай­ло від­дав Рат­но з окру­гою «у дер­жан­ня (in tenutam)», тоб­то на пра­вах зви­чай­но­го ста­ро­сти, кня­зю Сангушку42, молод­шо­му сину Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча.
Ана­ло­гіч­но й Любо­мль у 1409 р. зга­дуєть­ся як володін­ня Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла (він збу­ду­вав там като­ли­ць­кий костел), який кіль­ка разів відві-дував це місто, що від­но­си­ло­ся до Холмсь­кої землі43. Зад­ля порів­нян­ня, без­за­пе­реч­на «отчи­на» Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча – Кобрин, – завжди зали­шав­ся у скла­ді ВКЛ, і гра­мо­ту на ньо­го кня­зю Рома­ну Федо­ро­ви­чу у 1404 р. видав вел. кн. Вітовт44.

Звід­си, вва­жає­мо, слід зро­би­ти вис­но­вок, що Федір Оль­гер­до­вич отри­мав Ратенсь­кий уділ у яко­сті без­по­се­ред­ньо­го васа­ла коро­ля і Коро­ни Польсь­кої, при­чо­му на праві лише пожит­тєво­го володін­ня (подіб­но до гали­ць­ко­го Жида­че­ва). Тео­ре­тич­но це мог­ло від­бу­ти­ся як у 1377 р., так і вже піс­ля коро­на­ції Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла, тоб­то
у 1386–1387 рр., не піз­ні­ше серп­ня (коли Федір впер­ше зга­дуєть­ся як кн. Ратенсь­кий). Але дру­гий варіант є дуже мало­віро­гід­ним. Адже при ньо­му дове­ло­ся б при­пу­сти­ти, що Любар­ту в 1370 р. вда­ло­ся повер­ну­ти, разом із Воло­ди­ми­ром-Волинсь­ким, також Рат­но й Любо­мль, втра-
чені у 1366 р., та втри­ма­ти їх до самої смер­ті у 1383 р. Потім же ця части­на Волині перей­ш­ла до Федо­ра Любар­то­ви­ча, у яко­го була відібра­на Ягай­лом при­близ­но тоді ж, коли й Луць­ка зем­ля (нада­на Вітовту)45. Але в тако­му разі ті особ­ливі пра­ва, які Польща у низ­ці офі­цій­них актів заяв­ля­ла кон­крет­но на Рат­но й Вет­ли, мало чим відріз­ня­ли­ся б від загаль­них пре­тен­зій на інші волинсь­кі зем­лі – ска­жі­мо, той же Воло­ди­мир, від­би­тий Любар­том у 1370 р. Окрім того, уск­лад­ню­ва­ло­ся б питан­ня, які саме «міста і села» у Поль­щі отри­мав Федір Оль­гер­до­вич відра­зу піс­ля того, як у серпні/вересні 1377 р. при­сяг­нув коро­лю Людо­віку Анжуйсь­ко­му.

Напри­кін­ці XIV ст., в дода­чу до Ратенсь­ко­го князів­ства, а ціл­ком імо­вір­но, і вза­мін за ньо­го, Федір Оль­гер­до­вич отри­мав Жида­чівсь­кий повіт у Гали­ць­кій зем­лі Русь­ко­го воє­вод­ства Польсь­кої коро­ни. На час своєї остан­ньої згад­ки з титу­лом кня­зя Ратенсь­ко­го, 18 люто­го 1394 р., Жида­че­вом він ще не володів, оскіль­ки це містеч­ко з його повітом нале­жа­ло без­по­се­ред­ньо коро­лю. 13 жовтня 1387 р. Вла­ди­слав-Ягай­ло, пере­бу­ва­ю­чи в Жида­чеві, надав с. Сва­ри­чов «in districtu Nostro Zidaczoviensi» бра­там Івоні та Боч­ко­ві Валахам46. 20 жовтня того ж року король надав костьо­лу пре­св. Діви Марії «in Oppido nostro (у містеч­ку нашо­му) Zydaczow» с. Рогуз­но «in districtu nostro Zydaczoviensi»47. 24 люто­го 1393 р.
Вла­ди­слав-Ягай­ло перевів Жида­чів з польсь­ко­го пра­ва на магдебурзьке48, а 31 серп­ня надав Михай­лу Вала­ху з бра­та­ми «село під Жида­че­вом на річ­ці Свічі або на поріч­чі іме­нем Хоссов»49. Наре­шті, 29 черв­ня 1394 р. король видав своє­му слузі, Дани­лу Даж­бо­го­ви­чу Заде­ре­ве­ць­ко­му, гра­мо­ту
на ряд володінь, у т. ч. «подъ Зудє­чо­вомъ Джю­ровъ» і т. д.50. Отже, Федір Оль­гер­до­вич міг отри­ма­ти Жида­чівсь­кий повіт не рані­ше 2-ї поло­ви­ни 1394 р.

Відо­мі два його акти, видані в Жида­чеві, у
яких князь затвер­джу­вав своїм виро­ком межі володінь Іва­на Дов­го­го Сва­ри­човсь­ко­го, Боч­ко­во­го бра­та – мова йде про тих самих Вала­хів, які отри­ма­ли Сва­ри­чов від коро­ля у 1387 р. Зви­чай­но, королівсь­кий брат не міг бути про­стим ста­ро­стою Жида­чівсь­ким. Зокре­ма, точ­но відо­мо, що він мав пра­во надан­ня земель у Жида­чівсь­ко­му повіті (на користь Гали­ць­кої кафед­ри – див. ниж­че). Русь­ко­мов­ні ори­гі­на­ли двох «жида­чівсь­ких» актів Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча, на жаль, не збе­рег­ли­ся. Нам вони відо­мі лише за під­твер­джен­ням 1549 р., а також за ще піз­ні­ши­ми обля­та­ми в акто­вих кни­гах, зроб­ле­ни­ми польсь­кою транслі­те­ра­цією та з чис­лен­ни­ми помил­ка­ми; втім, сам цей факт свід­чить, що тодіш­ні спе­ціалі­сти-доку­мен­то­знав­ці визна­ли акти ори­гі­наль­ни­ми. Пер­ша гра­мо­та опуб­лі­ко­ва­на за тек­стом у під­твер­джен­ні коро­ля Жиги­мон­та Авгу­ста 1549 р., обля­то­ва­но­го до Львівсь­ко­го гродсь­ко­го суду 1696р.51. Зберіг­ся й ори­гі­нал під­твер­джен­ня 1549 р.52, а також його спи­сок у Корон­ній метриці53. Доку­мент роз­по­чи­наєть­ся так (цитує­мо за спис­ком Корон­ної мет­ри­ки, де знач­но мен­ше поми­лок порів­ня­но з опуб­лі­ко­ва­ним тек­стом): «W ymye oycza y syna y ducha swyethego amen. Ja kniasz Fedor Olkyrdyowicz Kroliow brat». Зміст судо­вої спра­ви поля­гає в тому, що влас­ни­ки с. Тужи­лів скар­жи­ли­ся «na Iwana na Boczkowa brathana Dolhoho (Сва­ри­човсь­ко­го – див. наступ­ний акт), yże dzierżi nam
Manastherz Thopolsko (суч. с. Топільсь­ке Іва­но-Фран­ківсь­кої обл., близь­ко 70 км пів­ден­ні­ше Жида­че­ва) y Czarny Lisz za Lomniczą y z Barlożisczy bez prawa, a służało k nam ku Thużilowu. А Iwan Dolhy odmowieł przeczywoym, yże dal mi Krol Swarziczow na wieky wyeczne ze wszythkimi granyczamy(…)». Сто­ро­ни пого­ди­ли­ся виста­ви­ти кож­на своїх свід­ків, і князь дору­чив роз­г­ля­ну­ти спра­ву воє­воді Філісту (Жида­чівсь­ко­му). В під­сум­ку суд з’ясував, що спір­ні зем­лі мають нале­жа­ти до Сва­ри­чо­ва, і виніс рішен­ня на користь Іва­на Дов­го­го. «Na tho dalismy swoy listh na wieczną pamiecz, że iego wiecznye. A sudily s namy thud sud boyare, pan Woiewoda Philisthy, Iwan Szolowicz Korszak, a zemlianye pan Wasko Wolkowicz, Micuko Prochopicz, Klisko Barthossowicz. A k themu bylo dosycz dobrich ludzy. A ten listh pissan w Żydaczowie liatha szostego thysyacza. piecz seth y osmnasczie, miesyacza decawra we dwudzieshu (?) siodmy dzien na pamiecz pirwshego meczennika
Stephana». Ден­на дата вида­чі у акті вка­за­на ціл­ком пра­виль­но – 27 груд­ня на
пам’ять св. пер­шо-муче­ни­ка Сте­фа­на. Але рік, без сум­ніву, з русь­ко­го ори­гі­на­лу пере­кла­де­но невір­но: напевне, писар не зміг пра­виль­но про­чи­та­ти кири­лич­ні літе­ри-циф­ри під тит­ла­ми. У спис­ку 1696 р. помил­ко­во чита­ло­ся: «lata Ruskiego Tysiąca pięćset y osmnascie». На цій під­ставі З. Л. Рад­зі­мінсь­кий, слі­дом за А. Пет­ру­ше­ви­чем, при­пус­кав помил­ку лише в числі сотень, прий­ма­ю­чи замість 1518-го 1418 р. Однак у спис­ку з Корон­ної мет­ри­ки, без­сум­нів­но, мова йде про дав­ньо­русь­ке літо­чис­лен­ня «від сотворін­ня світу». В тако­му випад­ку 6518-й рік мож­на було б
випра­ви­ти на 6918 (1410)-й. Однак на той час Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча вже точ­но не було серед живих (див. ниж­че), а у спис­ку Корон­ної мет­ри­ки, як міні­мум, непра­виль­но пере­кла­де­но чис­ло сотень; через це довіря­ти остан­ній циф­рі «18» ми також не може­мо.

Дру­га гра­мо­та Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча відо­ма лише за обля­тою, вне­се­ною до Гали­ць­ких гродсь­ких книг у 1730 р.54 Роз­по­чи­наєть­ся вона так само, як і пер­ший доку­мент: «W imia Otca y Syna y Ducha Swiatoho Amin.
Ja kniaz Fedor Olkirdyiewicz Korolow Brat», і сто­суєть­ся тієї ж супереч­ки
«Тужи­лов­ців» з Іва­ном Сва­ри­човсь­ким Логі­но­ви­чем. Різ­ни­ця поля­гає в тому, що Іван Дов­гий Логі­но­вич вка­зує деталь­ні кор­до­ни своїх володінь, у яких виз­наєть­ся пра­вим. «A sudyw toy sud Fyłyst, woiewoda Żydaczowski, Pan Danyło Zaderewecki, pan Wasko Stołnyk Weramanysz Fraktowycz, Iwan Sołowycz, Iwan Sołowycz (!) Korsak, pan Wasko Prokopowicz, Iwaszko Dyduszycki, a ktomu było dosyt dobrych ludy. Na szczosmo dały Lyst na wicznuiu pamiat, tot Lyst pisany w Żydaczowi na Preobrazenye misiecia Awhusta dnia szostoho. Rukoiu własnoiu». День тут вка­за­но пра­виль­но –
6 серп­ня, – але рік вза­галі про­пу­ще­но. З. Д. Козі­ць­кий навіть дій­шов вис­нов­ку, що даний доку­мент «є незграб­ною амплі­фіка­цією автен­тич­но­го», за який він прий­має пер­ший акт. Але З. Л. Рад­зі­мінсь­кий спра­вед­ли­во зазна­чив: «(…) вва­жає­мо їх за два різ­них виро­ки у тій самій справі видані, з кот­рих дру­гий є допов­нен­ням пер­шо­го. Немає у ньо­му мови про роз’їзд, оскіль­ки такий вже було про­ве­де­но», і т. д.55.

Наре­шті, пер­ший вида­ве­ць гра­мо­ти, А. Пет­ру­ше­вич, хоча й не запе­ре­чу­вав досто­вір­но­сті її ори­гі­на­лу, вва­жав, що пере­пи­су­вач «помил­ко­во читав Олкір­до­вич замість Любар­то­вич (…) Напи­сан­ня того доку­мен­ту від­но­шу до пер­ших двох десят­ків XV століт­тя, у кот­рих Федір Любар­то­вич
пану­вав у Жидачеві»56. З. Л. Рад­зі­мінсь­кий під­став для тако­го «коре­гу­ван­ня» не бачив, від­но­ся­чи оби­д­ва акти до Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча. Тим не менш, недав­но І. Папа чомусь залу­чи­ла їх до чис­ла гра­мот Федо­ра Любар­то­ви­ча. При­пу­щен­ня, ніби­то в русь­ких ори­гі­на­лах актів чита­ло­ся «Любар­то­вич», виправ­лене потім на «Олкир­до­вич», слід визна­ти без­під­став­ним хоча б тому, що подібне «виправ­лен­ня» не мало жод­но­го прак­тич­но­го сен­су. В ори­гі­наль­них гра­мо­тах Федо­ра Любар­то­ви­ча ім’я жида­чівсь­ко­го воє­во­ди (Лень­ко Зару­бич) та всіх інших свід­ків, окрім одно­го, є інши­ми, ніж у гра­мо­тах Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча (Каліст). Також і фор­му­лю­ван­ня міс­ця вида­чі у біль­шо­сті гра­мот Любар­то­ви­ча («А то ся дѣя­ло в нашомь дворѣ в Зуде­чевѣ», «Actum est in nostra curia Zydaczow») є не таким, як у гра­мо­тах Оль­гер­до­ви­ча («Tot lyst pysany w Zydaczowi»)57.

Крім того, збе­рег­ли­ся свід­чен­ня, що нази­ва­ють Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча покро­ви­те­лем Гали­ць­кої кафед­раль­ної Кри­лось­кої церк­ви, який надав їй с. Пере­гінськ у Жида­чівсь­ко­му повіті, а також засну­вав під цим селом мона­стир св. пустин­ни­ка Онуфрія. А. Пет­ру­ше­вич опуб­ліку­вав наступ­ний ури­вок зі спра­ви 1638 р., яка роз­гля­да­ла­ся у Гали­ць­ко­му гродсь­ко­му суді між Я. С. Ябло­новсь­ким та Г. Бала­ба­ном, ста­ро­стою Тере­бо­в­льсь­ким, з при­во­ду володін­ня Пере­гінсь­ком: «Citata vero (pars) itidem ex iuribus, privilegiis et deductionibus suis eadem bona Perehinskoiuris haereditarii Ecclesiastici ritus Graeci esse deduceret, quod et privilegio divi olim Casimiri Regis anni millesimi quadringentesimi septuagesimi (1470), quo circa literas per Fedorum Olihеrdowicz Ducem super eadem bona Monasterio (Kriłosensi) donata, hoc idem Monasterium conservatum est, tam et privilegio Serenissimi olim Sigismundi regis anni 1548, per divum olim Sigismundum Augustum
approbato, quo bona eadem Perehinsko Ecclesiastica esse propria declarantur,
et Ecclesiae Metropolitanae Haliciensi tribuuntur, verificaret…»58. У 1656 р. Геор­гій Бала­бан свід­чив, що «wieś Perehyńsko, w powiece Żydaczowskim leżąca, własna jest majętność dziedziczna cerkiewna do katedry cerkwi halickiej kryloskiej przez xiążąt ruskich Fedora Olhordowicza fundowana i darowana, a potem przez świętej pamięci najjaśniejszych królów polskich, jako to Kazimierza Zygmunta Pierszego i Zygmunta Augusta i innych królów polskich osobliwymi przywilejami i dekretami et confirmationibus do tejże cerkwi halickiej kryłoskiej inkorporowana (…)». Вка­за­ні при­вілеї зна­хо­ди­ли­ся в його бать­ка, єпис­ко­па Львівсь­ко­го Гедео­на Бала­ба­на, а потім перей­шли до ньо­го само­го й збері­га­ли­ся у зам­ку Стра­тині, де й згорі­ли під час воро­жо­го напа­ду. В гра­мо­ті коро­ля Яна III Йозе­фу Шум­лянсь­ко­му, єпис­ко­пу Львівсь­ко­му, від 1691 р. також зга­дуєть­ся, що с. Пере­гінськ надав Гали­ць­кій мит­ро­полії у Кри­лосі «principis Russiae Olgerdowicz», а потім під­твер­ди­ли королі Кази­мір Ягел­лон у 1470 р., Жиги­монт I та Жиги­монт Август59. А. Пет­ру­ше­ви­чу нале­жав руко­пис­ний ури­вок XVIII ст., у яко­му гово­ри­ло­ся, що Пере­гінськ у Жида­чівсь­ко­му повіті колись нале­жав кня­зю Оль­гор­до­ви­чу, який, засну­вав­ши мона­стир на горі «Serhiow» над Пере­гинсь­ком, запи­сав його чен­цям віч­ним пра­вом. Й. Шум­лянсь­кий у гра­мо­ті 1691 р. пові­дом­ляє, що мона­стир св. Онуфрія пустин­ни­ка, зас­но­ва­ний кіль­ка­сот років тому, а потім зруй­но­ва­ний від «Batya i Mamaja» (Батия і Мамая!), він побу­ду­вав зано­во, поса­див­ши там трьох
чен­ців Бази­ліансь­ко­го ордену60. Піз­ні­ше бази­ліа­ни ствер­джу­ва­ли, що їхній кля­штор у Пере­гінсь­ку на горі «Serhiow» засну­вав сам «kniaz Fedory Olgierdowicz» близь­ко 1400 р., який і запи­сав кля­што­ру Пере­гінськ з усі­ма зем­ля­ми (це при тому, що Бази­ліансь­кий орден офі­цій­но було зас­но-
вано лише у 1617 р.!). У XVIII ст. бази­ліа­ни 20 років суди­ли­ся за село з
єпис­ко­пом Шеп­ти­ць­ким, але про­цес таки про­гра­ли8.

Наве­дені фак­ти одно­знач­но свід­чать про те, що в межах Польсь­ко­го королів­ства Федір Оль­гер­до­вич володів, окрім Ратенсь­ко­го князів­ства, також і Жида­че­вом з окру­гою в Гали­ць­кій зем­лі Русь­ко­го воє­вод­ства. Оче­вид­но, це володін­ня мало ста­тус лише пожит­тєво­го, оскіль­ки в січ­ні 1404 р. Вла­ди­слав-Ягай­ло надав Жида­чівсь­кий повіт іншо­му своє­му бра­ту, Швитригайлу62, тоді як Федір мав кіль­кох синів-спад­коєм­ців. Якщо це було дійс­но так, то слід визна­ти, що Федір Оль­гер­до­вич помер не піз­ні­ше 1403 р. А віро­гід­ні­ше за все – саме у вка­за­но­му році, оскіль­ки у люто­му 1404 р. його стар­ший син, Роман, отри­мав від вел. кня­зя Віто­вта під­твер­джен­ня на Кобринсь­ке князів­ство;9 видан­ня цьо­го доку­мен­ту най­більш логіч­но пов’язується зі смер­тю Рома­но­во­го бать­ка, закон­но­го «отчи­ча» литовсь­ко­го Кобри­на.

У най­дав­ні­шо­му пом’яннику Києво-Печерсь­ко­го мона­сти­ря, у стат­ті «Род, княз(я), Сєн­куш­ков. Фєдорович(а).», разом з Федо­ром Оль­гер­до­ви­чем запи­са­но і його дру­жи­ну Оль­гу: «кн(я)з(я), Фєо­до­ра. Олкирдович(а), княг(иню), єго, Олгу.».10 Мож­на напевне ствер­джу­ва­ти, що вка­за­на Оль­га, мати Сан­гуш­ка, була дру­гою (чи третьою?) дру­жи­ною Федо­ра. Лише цим мож­на пояс­ни­ти, що вже у 1377 р. він мав двох пов­но­літ­ніх синів, тоді як двоє молод­ших, Гур­ко та Сан­гуш­ко, зга­ду­ють­ся від­по­від­но аж у 1412–1430 та 1433–1455 рр.

25 Паниш­ко С. Ратенсь­ке князів­ство // Київсь­ка ста­ро­ви­на. – 2001. – № 5. – С. 142.
26 Scriptores rerum Prussicarum. – Leipzig, 1863. – Bd. 2. – S. 115. 27 Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Cracoviae, 1882. – Т. VI. – P. 13, № XXXV (за ори­гі­на­лом). 28 Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – T. II / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Kraków, 1891. – T. XII. – P. 12–13, № 11 (ори­гі­наль­ний акт Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла Бене­дик­ту від 14 жовтня 1387 р.). 29 Akta unji Polski z Litwą. 1385–1791. – Kraków, 1932. – S. 32, № 35 (за ори­гі­на­лом). У старій польсь­кій історіо­гра­фії кн. Федор Рат­ненсь­кий дея­кий час іден­ти­фіку­вав­ся помил­ко­во. К. Стад­ні­ць­кий вва­жав його не литовсь­ким, а русь­ким кня­зем неві­до­мо­го поход­жен­ня (Stadnicki K. Bracia Władysława-Jagiełły… – S. 33). А. Соко­ловсь­кий запро­по­ну­вав не менш фан­та­стич­ну вер­сію, ото­тож­нив­ши Федо­ра Рат­ненсь­ко­го 1394 р. з Федо­ром Кори­бу­то­ви­чем (Listy księcia Jerzego Zbaraskiego kastelana Krakowskiego z lat 1621–1631. – Kraków, 1878. – S. 3). Наре­шті, З. Л. Рад­зі­мінсь­кий, кри­ти­ку­ю­чи Ю. Воль­фа, при­пу­стив, що у волинсь­ко­го кня­зя Любар­та­Ге­ди­мі­но­ви­ча було два сини: стар­ший Федір, кн. Рат­ненсь­кий, та молод­ший Федір же, кн. Воло­ди­мирсь­кий (Wolff J. O kniaziach Kobryńskich; Radzimiński Z. L. Dodatkowe uwagi do rozprawy powyższej // Rozprawy i sprawozdania z posiedzeń Wydziału historyczno-filozoficznego Akademii Umiejętności. – Kraków, 1884. – T. XVII. – S. 3–7, 35–36).
30 ПСРЛ. – Т. XXXII. – С. 141; М., 1980. – Т. XXXV. – С. 223.

31
32 Пов­ний текст гра­мо­ти Віто­вта, хоча і в латинсь­кій транслі­те­ра­ції, зберіг­ся у теках Нару­ше­ви­ча, Rkps № 10, s. 257; пере­пи­са­ний з пер­га­мен­но­го ори­гі­на­лу в Корон­но­му архіві (Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 58).
33 Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – Lwów, 1887. – T. I. – S. 36–37. В Інвен­тарі Корон­но­го архіву Вар­шеві­ць­ко­го зга­дуєть­ся акт 1386 р., яким король Вла­ди­слав надає своє­му бра­ту Вігун­ту Kiernow, Pincziski i Koszersk (Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów… – Wilno, 1860. – Т. I. – S. 262, № 528). Однак тут допу­ще­но помил­ку, як це вид­но з най­дав­ні­шо­го Інвен­та­ря Кро­ме­ра 1551 р., де замість «Koszersk» стоїть пра­вильне «Czeczersk» (Кни­га посоль­ская Мет­ри­ки Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го. – М., 1843. – С. 255). 34 Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – T. I. – S. 38–39. 35 Там само, s. 147. 36 «А и еще к Луц­ку отсту­пил­ся король воло­ди­мер­ских воло­сти: Вел­лы (Вет­ли), Збязь (Лубязь), Чер­неч­го­ро­док, Камянь, Мель­ни­ца. А Воло­ди­мер коро­ле­ви достал­ся с теми волост­ми: Горо­дел, Любо­мль, Туринск, Ратев (повин­но бути Ратен), Кошер, Влу­чим» (цитує­мо у зво­рот­ній русь­кій транслі­те­ра­ції з польсь­кої лати­ни­ці) (Czuczyński A. Traktat książąt litewskich… – S. 514; Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 56, przyp.: тут пра­виль­но Wietly, Lbiaz, Raten). Істо­ри­ко-гео­гра­фіч­ний аналіз цих воло­стей див.: Дов­нар-Заполь­ский М. Из исто­рии литов­ско-поль­ской борь­бы за Волынь (Дого­во­ры 1366 года) // Уни­вер­си­тет­ские изве­стия. Год 36. – К., 1896. – № 8. – С. 1–13 і кар­та.
37 Monumenta Poloniae historica. – Lwów, 1872. – T. II. – S. 678. 38 Scriptores rerum Prussicarum. – Leipzig, 1863. – Bd. 2. – S. 114. 39 Monumenta Poloniae historica. – Lwów, 1872. – T. II. – S. 722. 40 Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 11–12. – S. 42 (у той час, коли сам Гри­ць­ко брав участь у поході Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла на Луцьк, його люди спа­ли­ли Ратенсь­кий замок та зда­ли його воро­гу, тоб­то при­хиль­ни­кам вел. кн. Швит­ри­гай­ла). Про пре­тен­зії Швит­ри­гай­ла на Вет­ли та Рат­но восе­ни того ж року див.: Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – T. II. – P. 269, 270, № 197, 198. 41 Akta unji Polski z Litwą. 1385–1791. – S. 80, № 55; див. також s. 88, 93, 98, 104 – акти 1433 і 1434 рр. 42 Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – T. I. – S. 32. Тому не мож­на пого­ди­ти­ся з дум­кою С. Паниш­ка, що Ратенсь­ке князів­ство про­до­в­жу­ва­ло існу­ва­ти і піс­ля смер­ті Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча, дістав­шись його сину Сан­гуш­ку (Паниш­ко С. Ратенсь­ке князів­ство. – С. 145–146). Втім, перей­шов­ши на служ­бу до ВКЛ, кн. Сан­гуш­ко дійс­но якийсь час володів Рат­ном, але аж у 1440-х рр.
43 Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 10–11. – S. 53, 207 (1411 р.); Ks. 11. – S. 71, 226, 270 (1417, 1426, 1429 рр.). Про при­на­леж­ність Любо­м­ля без­по­се­ред­ньо Короні Польсь­кій у 1433 та 1434 рр. свід­чать також випис­ки з Тек Нару­ше­ви­ча (Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 14, прим. 3).
44 Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 58. 45 Такої дум­ки – що Федір Оль­гер­до­вич отри­мав Рат­но й Вет­ли від вел. кня­зя Ягай­ла піс­ля того, як той у 1386 р. відібрав Волинь від Федо­ра Любар­то­ви­ча, – дотри­му­вав­ся М. К. Любавсь­кий (Любав­ский М. К. Област­ное деле­ние и мест­ное управ­ле­ние Литовс-
ко-Рус­ско­го госу­дар­ства ко вре­ме­ни изда­ния пер­во­го литов­ско­го ста­ту­та. – М., 1892. – С. 21). Але Ратенсь­ке князів­ство, як ми спро­бу­ва­ли дове­сти, було «фео­дом» Польсь­кої коро­ни, й було отри­мане Федо­ром від польсь­ко­го коро­ля. Якщо ж таким визна­ти Вла­ди­сла­ва-Ягай­ла, то надан­ня їм корон­них земель своє­му бра­ту, лед­ве чи не відра­зу піс­ля влас­но­го обран­ня на польсь­кий пре­стол (до серп­ня 1387 р.), вигля­да­ло б май­же нере­аль­ним «нахаб­ством».
46 Реге­сти під­твер­джен­ня 1511 р. цьо­го акту в книзі 24 Корон­ної мет­ри­ки див.: Matricularum Regni Poloniae summaria / Ed. T. Wierzbowski. – Varsoviae, 1912. – Pars IV. – Vol. 2. – P. 83, № 9891; Varsoviae, 1915. – Pars IV. – Vol. 3. – P. 363, № 328. Пов­ний текст
доступ­ний он-лайн: http://​pther​.eu/​M​K​/​0​2​4​/​P​L​_​1​_​4​_​1​-​0​2​4​_​0​8​3​0​.​h​tml. 47 Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów, 1870. – T. II. – S. 27-29, № XVI (з обля­ти у Львівсь­ких гродсь­ких кни­гах 1738 р.). 48 Реге­сти під­твер­джен­ня 1546 р. цьо­го акту в книзі 70 Корон­ної мет­ри­ки див.: Matricularum Regni Poloniae summaria / Ed. T. Wierzbowski. – Varsoviae, 1910. – Pars IV. – Vol. 1. – P. 442, № 7695; Pars IV. – Vol. 3. – P. 365, № 362.
49 Реге­сти під­твер­джен­ня 1524 р. цьо­го акту в книзі 38 Корон­ної мет­ри­ки див.: Matricularum Regni Poloniae summaria. – Pars IV. – Vol. 1. – P. 267, № 4578; Pars IV. – Vol. 3. – P. 365, № 365. 50 Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – С. 53–54, № 29 (за кири­лич­ним ори­гі­на­лом). 51 Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 15–16, przyp. 2 (поси­лан­ня: Acta Castra Leopol. A-i 1696. T. 470. P. 154); Папа І. «Жида­чівсь­кі гра­мо­ти» кня­зя
Федо­ра Любар­то­ви­ча: про­бле­ма автен­тич­но­сті // Кня­жа доба: історія і куль­ту­ра. – Львів, 2012. – Вип. 6. – С. 309–310, № 9.1 (тут наве­де­но сучас­ну сиг­на­ту­ру акту: Цен­траль­ний дер­жав­ний істо­рич­ний архів Украї­ни, м. Львів. – Ф. 5 (Гали­ць­кий (? – С. К.) ґродсь­кий суд). – Оп. 1. – Спр. 470. – С. 154).
52 Dokumenty pergaminowe Oddziału I Archiwum Państwowego w Krakowie do 1600 r. – TSchn II 202 (реге­ста, http://​eazpp​.bn​.org​.pl/​e​a​z​p​p​/​f​i​l​e​s​/​p​e​r​g​a​m​i​n​y​/​a​p​_​w​_​k​r​a​k​o​w​i​e​.​pdf).
Оче­вид­но, саме у під­твер­джен­ні 1549 р. гра­мо­та була пред­став­ле­на прав­лін­ням Сва­ри­чевсь­ко­го мона­сти­ря Різ­два Бого­ро­ди­ці у 1563/64 р.: «Ukazali list od dziszieiszego (тепе­ріш­ньо­го) krolia iego mczi, w ktori inserowan iest list stari nieiakiego kniazia Fedura a nieiakiego Olkiedeiowicza (!), ktorim okazali bicz staradawne wiecznoscz y dziedzicztwo Topolska monastira, Czarnego Liassu y Barloziscza (…)» (Архив Юго-Запад­ной Рос­сии. – К., 1904. – Ч. 1. – Т. X. – C. 489–490). 53 Реге­сту з кни­ги 77 Корон­ної мет­ри­ки див.: Matricularum Regni Poloniae summaria /
Ed. T. Wierzbowski. – Varsoviae, 1919. – Pars V. – Vol. 1. – P. 38, № 562. Пов­ний текст доступ­ний он-лайн: http://​pther​.eu/​M​K​/​0​7​7​/​P​L​_​1​_​4​_​1​-​0​7​7​_​0​3​6​7​.​h​tml.
54 Пет­ру­ше­вич А. О собор­ной Бого­ро­дич­ной церк­ви и свя­ти­те­лях в Гали­че // Галиц­кий исто­ри­че­ский сбор­ник. – Львов, 1860. – Вып. III. – При­ме­ча­ния. – С. CVIICIX; Petruszewicz A. Materyały historyczne // Przegląd archeologiczny. – Lwów, 1882. –
Z. I. – S. 77–80, № III («In castro Halic. 1730 anno Sabbato ante festum S. Valentini P. et M. proximo»; вка­за­ний у заго­лов­ку 1422 р. є чисто умов­ним); Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 16, przyp. 2 (Acta castrensia Haliciensia 1730 anni. № 231. P. 420–421). І. Папа опуб­ліку­ва­ла цей акт як дві окре­мі гра­мо­ти: під № 8 за видан­ням Пет­ру­ше­ви­ча, а під № 9.2 за видан­ням Рад­зі­мінсь­ко­го (Папа І. «Жида­чівсь­кі гра­мо­ти»… – С. 308–311; сучас­на сиг­на­ту­ра: ЦДІАЛ. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 231. – С. 420–421); різ­но­чи­тан­ня між тек­ста­ми не вихо­дять поза рам­ки літер у дея­ких сло­вах, тоб­то мають чисто «тех­ніч­ний» харак­тер. 55 Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 17.
56 Petruszewicz A. Materyały historyczne // Przegląd archeologiczny. – Lwów, 1882. – Z. I. – S. 78.
57 Папа І. «Жида­чівсь­кі гра­мо­ти» кня­зя Федо­ра Любар­то­ви­ча… – С. 301, 303, 304, 306, 308, 309–311. 58 Галиц­кий исто­ри­че­ский сбор­ник. – Львов, 1860. – Вып. III. – При­ме­ча­ния, с. XCIX-C, звід­ти також: Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 14, прим. 4.
59 Галиц­кий исто­ри­че­ский сбор­ник. – Вып. III. – При­ме­ча­ния. – С. C-CII; Akta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwów, 1868. – T. I. – S. 102–103, 106–107. Про свід­чен­ня Г. Бала­ба­на 1656 р., зі згад­кою про надан­ня «per Principem Russiae Theodorum Olgierdowicz», зга­дуєть­ся також у судо­во­му виро­ку 1779 р. (Куп­чинсь­кий О. Акти та доку­мен­ти Гали­ць­ко-Волинсь­ко­го князів­ства XIII – пер­шої поло­ви­ни XIV століть. – Львів, 2004. – С. 1074, 1085).
60 Галиц­кий исто­ри­че­ский сбор­ник. – Вып. III. – При­ме­ча­ния. – С. CII-CV.

62 Długosz J. Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. – Warszawa, 2009. – Ks. 10. – S. 334; Lewicki A. Powstanie Świdrygiełły – Kraków, 1892. – S. 55, 305.
63

IV генерація от Гедиміна.

2/1. КН. РОМАН ФЕДО­РО­ВИЧ († піс­ля 1416)

стар­ший син зга­да­но­го кня­зя Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча, князь кобринсь­кий і рат­ненсь­кий (1394 ? — піс­ля 1416 рр.). Зга­дуєть­ся в доку­мен­тах 1387-1416 рр.. Князь Раман Фёда­равіч памя­нё­ны ў 1387 г., калі ручаў­ся за Алех­ну Дзі­мітраві­ча; той самы князь Раман ЛІтоўскі вер­ха­вод­зіў нава­град­ча­на­мі пад­час іхных пахо­даў у 1393 г. на ўла­да­ньне вяліка­га кня­зя Мас­коўска­га, а ў 1394 г. пад Пскоў. У тым жа год­зе Ў кара­леўскіх скар­ба­вых рэе­страх запі­са­ны выд­а­так: «за латы, нака­лень­нікі, шлем ды г. д. для кня­зя Рама­на».

Кобринские
Мал.1. Роман Федо­ро­вич князь Кобринсь­кий (1387–1416):
Печат­ка від 12.10.1387–10.10.1388.

У 1404 г. Вітаўт надае свай­му пля­мень­ніку Рама­ну Коб­рын ды Гру­ша­ва, а так­са­ма Несу­хой­жы ды Міля­но­вічы; але тым актам мог пацьверд­зі­ць яму i вало­да­ньне маё­мась­цю, на якую кн. Раман меў ужо пра­вы як дзед­зіч. Потым, у 1411 — 1417 гг., князь Раман быў пры кара­леўскім два­ры. Болей нія­кіх зга­дак пра яго даг­этуль адшу­ка­ць не ўда­ло­ся; віда­ць, не дажыў да бур­лі­вых пана­ва­нь­няў вялікіх кня­зёў Шві­дры­гай­лы й Жыгі­мон­та.

1404 р. отри­мав від Віто­вта гра­мо­ту на Кобрин і Гру­шів на білору­ському Поліс­сі та Нуй­но й части­ну Кошерсь­кої воло­сті на Волині,11 пере­творив пер­ше з посе­лень у свою рези­ден­цію і запо­чат­ку­вав рід Кобринсь­ких. Ука­за­ні тут володін­ня, мабуть, успад­ко­вані Рома­ном піс­ля ба­тька, а Віто­втом тіль­ки під­твер­джені, зали­ши­ли­ся за роди­ною аж до кон­фіскації їх уліт­ку 1431 р. за опір його сина Сень­ка польсь­ким війсь­кам, що йшли на Луцьк.12

Кн. Роман Федо­ро­вич ще за жит­тя бать­ка, не піз­ні­ше 1387 р., отри­мав Кобрин­ске князів­ство у ВКЛ. Крім того, будучи живим ще у 1430 р., він мав володін­ня у Крас­но­ставсь­ко­му повіті Холмсь­кої зем-лі Польсь­кої коро­ни.13 Помер, здаєть­ся, до 9 верес­ня 1431 р., коли холмсь­кі села кн. Рома­на були надані кн. Зємо­віту Мазо­ве­ць­ко­му.14 Роман Федо­ро­вич став зас­нов­ни­ком нечис­лен­но­го роду кн. Кобринсь­ких, який у чоло­вічій лінії вигас між 1487 і 1491 рр., а по жіночій – у 1519 р.15.

Одру­жи­вся із незна­ною з імені доч­кою кня­зя Дани­ла Острозь­ко­го. Запис у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику доз­во­ляє при­пус­ка­ти, що його хре­стильне ім’я було Андрій.

князь ОЛЕК­САНДР ФЕДО­РО­ВИЧ «ОСТЕЙ»

десь на межі 1370–1380-х рр. виї­хав на служ­бу до Мос­ковсь­кої дер­жа­ви. У серп­ні 1382 р., перед наше­стям на Моск­ву хана Ток­та­ми­ша, коли у місті роз­по­ча­ли­ся без­ла­ди, туди при­був литовсь­кий князь Остей, онук Оль­гер­да, який «окрѣ­пи наро­ды и мятежь град­ный уста­ви и затво­ри­ся с ними въ гра­дѣ и седѣ со мно­же­ствомъ наро­да в оса­дѣ суща­го». 26 серп­ня Ток­та­миш «обал­га кня­зя их Остѣя лжи­вы­ми рѣчь­ми и лжи­вым миромъ, вызвавъ его вонъ изъ гра­да и уби его пред вра­ты гра­да»; того ж дня Москва була здо­бу­та та спу­сто­ше­на тата­ра­ми.16 У Ростовсь­ко­му собор­но­му сино­ди­ку, серед жертв наше­стя Ток­та­ми­ша, пер­шим поми­наєть­ся кн. Олек­сандр Федо­ро­вич, яко­го, без жод­них сум­нівів, і слід ото­тож­ни­ти з літо­пис­ним Остеєм. Тим самим вста­нов­люєть­ся кон­кретне поход­жен­ня цьо­го загад­ко­во­го ону­ка Оль­гер­да.17 «Остей» мало бути про­зван­ням Олек­сандра, оскіль­ки серед литовсь­ких імен тако­го ми не знає­мо, та й серед 20-ти онуків Оль­гер­да жоден литовсь­ко­го імені не носив.

ГУР­КО (ЮРІЙ) ФЕДО­РО­ВИЧ,

серед­ній син кня­зя з Рат­на, зга­дуєть­ся про­тя­гом 1412–1430 рр. Його володін­ня – Крос­ни­чин та кіль­ка інших сіл у Крас­но­ставсь­ко­му повіті Холмсь­кої зем­лі Польсь­кої коро­ни, оскіль­ки його вдо­ва фі­гурує як кня­ги­ня з Кросничина1. Володів також і горо­дом Рат­но у Воло­ди­мирсь­кій зем­лі.

Під час кон­флік­ту Яґай­ла зі Свид­риґай­лом діти Гур­ка ста­ли, оче­вид­но, на бік остан­ньо­го. При­близ­но у травні/липні 1433 кня­ги­ня Гур­ко­ва, поли­шив­ши Крос­ни­чин, здаєть­ся, заду­ма­ла перей­ти на бік Швит­ри­гай­ла, але була пере­хопле­на польсь­ким загоном78.

Це при­зве­ло до того, що бо напри­кін­ці літа 1431 р. Рат­но дер­жав уже Гри­ць­ко Кир­дій­о­вич,18 а 21 серп­ня 1433 р. Вла­ди­слав-Ягай­ло, нада­ю­чи кн. Сан­гуш­ку спу­сто­шене Ратенсь­ке ста­ро­ство, йому ж додав і Крос­ни­чин, про який сам Сан­гуш­ко гово­рить як про володін­ня синів кн. Гур­ка, своїх пле­мін­ни­ків («nepotum nostrorum») і зобов’язується піс­ля засе­лен­ня людь­ми дава­ти з них щоріч­ну пла­ту.19 Власне кажу­чи, цей доку­мент є єди­ним пря­мим свід­чен­ням, на під­ставі яко­го вста­нов­люєть­ся поход­жен­ня Гур­ка від Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча. Крос­ни­чин було повер­ну­то його дру­жині та дітям близь­ко 1440 р. Дру­жи­на, на ім’я Оль­га, востан­нє зга­дуєть­ся у 1465 р. Їхні­ми дітьми були кн. Януш і Олек­сандр, а також доч­ка Марія (Маш­ка), які у судо­вих реге­стах зви­чай­но фігу­ру­ють як «най­світ­лі­ші (най­я­с­ні­ші) князі з Крос­ни­чи­на».20 На них ця неве­лич­ка гіл­ка дина­стії Геди­мі­но­ви­чів і вигас­ла: «Піс­ля 1480 р. не зна­хо­ди­мо біль­ше нічо­го про князів Крас­ни­чинсь­ких, а у 1490 р. й потім бачи­мо Решовсь­ких влас­ни­ка­ми біль­шої части­ни князівсь­ких маєт­ків».21

Помер до 13 черв­ня 1433 р., коли зга­дуєть­ся лише упра­ви­тель «кня­гині Гур­ко­вої з Крос­ни­чи­на».

князь САН­ГУШ­КО ФЕДО­РО­ВИЧ (від Семен – Сень­ко – Сень­куш­ко, або
Олек­сандр – Сань­ко – Сань­куш­ко)

Санґуш­ко Федо­ро­вич, молод­ший син кня­зя з Рат­на, що ус­падкував, оче­вид­но, напо­ло­ви­ну з бра­том Рома­ном волость горо­да Кошер1,
запо­чат­ку­вав на Волині рід Санґуш­ків. У резуль­таті поділів його спад­щи­ни напри­кін­ці XV ст. ця ари­сто­кра­тич­на спіль­но­та роз­па­ла­ся на кошерсь­ку й ковельсь­ку гілки2, а 1502 р. з пер­шої них виді­ли­ла­ся несу­хоїзь­ка гілка3.Санґушко фігу­рує в при­жит­тєвих згад­ках здебіль­шо­го тіль­ки під влас­ним ім’ям, достат­ньо рід­кіс­ним для точ­ної іден­ти­фіка­ції осо­би, його діти — під іме­на­ми в поєд­нан­ні з патроні­мом, а вну­ки кори­сту­ва­ли­ся вже прі­
зви­щем у фор­мі родо­во­го від­мін­ка патроні­ма від імені зас­нов­ни­ка роду (з часом фор­мант -вина загу­би­вся). З 1510-х років кошерсь­ка й ковельсь­ка гіл­ки допов­ню­ва­ли пріз­ви­ще від­но­сни­ми при­к­мет­ни­ка­ми, похід­ни­ми від назв резиденцій4. На почат­ку XVII ст. в пріз­ви­щі кошерсь­кої гіл­ки появи­ вся ком­по­нент Ольґердович5. Ковельсь­ка гіл­ка в 1620-х роках поча­ла дода­вати нато­мість скла­до­ву Любартович6, а в наступ­но­му деся­ти­літ­ті замі­нила при­к­мет­ник, похід­ний від назви втра­че­но­го нею первіс­но­го гніз­да, сло­вос­по­лу­чен­ням із Ковеля7

1 Radzimiński Z. L. Monografia xx Sanguszków… — Т. 1. — S. 14.
2 AS. — T. 3. — S. 14 (17. 06. 1490, Хва­ли­ми­чі).
3 Ibid. — Т. 1. — S. 147-149 (11. 08. 1502, Кошер).
4 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… — S. 422—454.
5 26. 06. 1602 у воло­ди­мирсь­ку ґродсь­ку кни­гу внес­ли теста­мент «кня­зя Гри­горія Оль­ґер­до­ви­ча Сан­гуш­ка Льво­ви­ча Кошерсь­ко­го, каш­те­ля­на брац­павсь­ко­го», скла­де­ний 20.09. 1621 (WolffJ. Ród Gedimina… — S. 126, przyp. 2). Див. також: Jabłonne… — S. 347-348 (1620, Адам-Олек­сандр Гри­го­ро­вич); ŹD. — Т. 5. — S. 151 (1625, той самий); VL. -Т . 3. — S. 367 (1632, той самий); Susza J. Phoenix Rediviws… (1646, той самий).
6 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy… — S. 453 (1620, 1632, 1635; Шимон-Саму­ель Андрій­о­вич). Під­пис Ада­ма-Олек­сандра Санґуш­ка під арти­ку­ла­ми pactorum conwentorum сей­му 1648 р. містить скла­до­ву на Ковелі (VL. — Т. 4. — S. 96; «Adam Alexander na Kowlu Sanguszko, Woiewoda Wołyński»), але вона зумо­в­ле­на, оче­вид­но, помил­кою упо­ряд­ни­ків, оскіль­ки під­пи­сант нале­жав до кошерсь­кої гіл­ки й не мав до Кове­ля жод­но­го від­но­шен­ня.

впер­ше зга­дуєть­ся лише 21 серп­ня 1433 р., коли Вла­ди­слав-Ягай­ло надав йому спу­сто­шене Рат­но з окру­гою «у дер­жан­ня (in tenutam)», тоб­то на пра­вах зви­чай­но­го ста­ро­сти, а також Крос­ни­чин, що рані­ше нале­жав його пле­мін­ни­кам, синам кн. Гур­ка.22 Але вже 23 квіт­ня 1438 р. він зна­хо­ди­вся на служ­бі Швит­ри­гай­ла, у гра­мо­ті яко­го зга­дуєть­ся «вѣр­ный нашъ князь Сен­дюш­ко».23 Звід­си Сан­гуш­ко робив напа­ди на польсь­ке Рат­но, за що король Вла­ди­слав III відібрав у ньо­го «округ Кошерсь­кий з усі­ма містеч­ка­ми та села­ми».24 Однак це рішен­ня, напевне, так і зали­ши­ло­ся на папе­рі. Біль­ше того, 23 берез­ня 1443 р. вел. кн. Литовсь­кий, коро­ле­вич Кизи­мір, пові­дом­ляв жите­лям Рат­на та Ветел, що надав їх «кня­зю Сон­куш­ку и со вси­ми вами, яко ж есть его отчи­на».25

Дійс­но, у 1546 р., при описі литовсь­ко-польсь­ко­го кор­до­ну, пред­став­ни­ки литовсь­кої сто­ро­ни наго­ло­шу­ва­ли: «(…) князь Сен­дюш­ко, кото­рый дер­жалъ Ковель и Ратенъ и Любо­мль и Виж­ву и вси тые села (…) бо тое Рат­но и Любо­мль отня­ли ку Корунѣ за Кази­ми­ра коро­ля».26 Оче­вид­но, це ста­ло­ся неза­ба­ром піс­ля обран­ня Кази­мі­ра на польсь­кий пре­стол у 1447 р. Сан­гуш­ко ж востан­нє зга­дуєть­ся 1 жовтня 1455 р: кн. Семен Рома­но­вич Кобринсь­кий у своїй гра­мо­ті зазна­чає, що її засвід­чив «дядя мой князь Санк­гуш­ко Фєд­ко­вич».27 Помер до 10 берез­ня 1463 р., коли кня­ги­ня Сан­гуш­ко­ва зга­дуєть­ся у яко­сті вдови88.28

Кн. Сан­гуш­ко став зас­нов­ни­ком одной­мен­но­го, зна­ме­ни­то­го князівсь­ко­го роду, який про­до­в­жує існу­ва­ти і в наш час (пред­став­ле­ний, здаєть­ся, лише однією осо­бою чоло­ві­чої статі).

V генерація от Гедиміна.

3. СЕМЕН РОМА­НО­ВИЧ († піс­ля 1455)

Його діяль­ність при­па­дає на 1431 -1455 рр. (2111, s.117-120). Князь рат­ненсь­кий (піс­ля 1416-1433 рр.), кобринсь­кий (піс­ля 1416 — піс­ля 1455 рр.). Втра­тив Рат­но за під­т­рим­ку Свид­ри­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча.

быў шчы­рым хаўрусь­ні­кам Шві­дры­гай­лы. Калі ў 1431 г. кароль рас­па­чаў паход на Луцак, дзе зачы­ніў­ся Шві­дры­гай­ла, князь Сямён пер­шы засту­піў даро­гу кара­леўс­ка­му вой­ску; павод­ле сло­ваў Длу­га­ша, у 1431 г. «Гры­ць­ка Керд­зёвіч, пры­няў­шы бой з кня­зем Сэн­ко­нам, сынам кня­зя. Рама­на, разь­біў яго­ны атрад даш­ч­эн­ту i само­га кня­зя забіў». Што князь Сямён мог быць пабіты Гры­ць­кам Керд­зёві­чам, у гэтым няма нічо­га дзіў­на­га; але супра­ць таго, што загі­нуў у той бітве, выраз­на сьвед­ча­ць наступ­ныя чынь­нікі. I так бачым, што князь Сямён Рама­навіч Коб­рын­скі на свай­го баяры­на Дані­лу запі­саў .вёс­ку Пры­шы­хво­сты, а ў 1455 г. на сваю жон­ку кня­ги­ню Юль­ля­ну Сямё­наў­ну Галь­шан­скую дзь­ве тысячы коп гро­шай зь дзед­зіч­ных маёнт­каў: Коб­ры­на, Чара­ва­чы­цаў ды Гру­ша­ва, а менавіта — тую тыся­чу коп, што при­нес­ла жон­ка ў паса­гу ад бра­тоу, кня­зёў Галь­шан­скіх, Юрыя, Андр­эя ды Сямё­на Сямё­наві­чаў, ды яшчэ тыся­чу. Сьвед­ка­мі таго запі­су былі дзяд­зь­ка кня­зя Сямё­на — князь Сан­гуш­ка Фёда­равіч i брат — князь Аляк­сан­дар Сан­гуш­кавіч. Памёр каля 1460 г., пакі­нуў­шы ўда­ву, сына Іва­на й дзь­ве дач­кі Марыю ды Ган­ну. Ужо ў 1465 г. кня­гі­ня Сямё­на­ва Юль­ля­на з сваім сынам, кня­зем Іва­нам Сямё­наві­чам Коб­рын­скім, дару­чае свай­му слу­зе апе­ку над царк­вою Сьв. Пят­ра й Паў­ла ў Коб­рыне, зь зем­ля­мі, грун­та­мі ды г. д., а мана­сты­ру Збаві­це­ля ў Коб­рыне адпі­свае млын на рацэ Шэўні, з сажал­каю, зям­лёю ды г. д. Кня­гі­ня Юль­ля­на жыла доў­га; па сьмер­ці свай­го сына i паўтор­ным шлю­бе яго­най уда­вы, бача­чы жыць­цё стар­эй­шае дач­кі Марыі забясь­пе­ча­нае, запі­са­ла ў 1494 г. на сваю дру­гую дач­ку кня­гі­ню Фёда­ра­еу Улад­зі­міраві­ча Ган­ну свае тыся­чу коп гро­шай з Гру­ша­ва ды Чара­ва­чы­цаў, але ў хут­кім часе, раз­гне­ваў­шы­ся на дач­ку (мо з пры­чы­ны ейна­га паўтор­на­га шлю­бу з Кась­цеві­чам), хаце­ла той запіс ану­ля­ва­ць. В. кн. Аляк­сан­дар, раза­браў­шы­ся ў спр­эч­цы між маці й дач­кою, пас­та­навіў: каб Гру­ша­ва ды Чара­ва­чы­цы былі пад­зе­ле­ныя на тры част­кі, зь якіх дзь­ве нале­жа­ць кня­гіні Юль­ляне, а трэцяя пані Кась­цеві­ча­вай. Кня­гі­ня Юль­ля­на памер­ла каля 1500 г., i кароль Аляк­сан­дар, па ейнай сьмер­ці, Гру­ша­ва ды Чара­ва­чы­цы цал­кам пры­суд­зіў пані Кась­цеві­ча­вай.

Згід­но запи­су у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику мож­на при­пус­ка­ти, що хре­стильне ім’я кня­зя Семе­на було Іван.

Дру­жи­на: УЛЯ­НА (ЮЛІАН­НА) († бл. 1494 р.), доч­ка кн. Семе­на Іва­но­ви­ча Голь­шансь­ко­го.

4. АНА­СТАСІЯ РОМАНІВ­НА [?]

Запи­са­на у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику (поз.71). За мір­ку­ван­ня­ми, викла­де­ни­ми вище у пара­гра­фі при­свя­че­но­му Волинсь­ким Моно­ма­хо­ви­чам, напев­но була дру­жи­ною Острозь­ко­го кня­зя Даш­ка Федо­ро­ви­ча († бл. 1420 р.).

ДАВИД ОСТЕЙ­КО­ВИЧ

Сином Олек­сандра Федо­ро­ви­ча «Остея», напевне, слід визна­ти «Кн(з): Д(а)в(и)да Остѣй­ко­ви­ча», який запи­са­ний серед князів 2-ї поло­ви­ни XIV ст. у Пом’яннику Вве­денсь­кої церк­ви Києво-Печерсь­кої лаври.29 Оскіль­ки ця части­на пам’ятки пред­став­ляє собою спи­сок з пом’янника князів Чер­ні­гівсь­ких у Єле­ць­ко­му сино­ди­ку,30 кн. Давид Остей­ко­вич, віро­гід­но, отри­мав якийсь незнач­ний уділ у межах дав­ньої Чер­ні­гівсь­кої зем­лі, або, при­най­мі, мав якесь від­но­шен­ня до неї.

VI генерація от Гедиміна.

5. ІВАН СЕМЕ­НО­ВИЧ († піс­ля 1491)

Князь кобринсь­кий (піс­ля 1455 — піс­ля 1491 рр.). Відо­мі гра­мо­ти, дато­вані 9.02.1463 р. та 19.02.1465 р., про пере­да­чу церк­ви св.Петра і Пав­ла кня­ги­нею Уля­ною і її сина­ми Іва­ном та Рома­ном Семе­но­ви­ча­ми Юді Бог­да­ну, а також гра­мо­та, дато­ва­на 26.01.1487 р., про дару­ван­ня кня­зем Іва­ном Семе­но­ви­чем земель церкві у Дубо­чи­нах (500, с. 161; 504, c. 138-139). Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику (поз.70). Його дру­жи­ну зва­ли Федо­рою. Поход­жен­ня її незнане. По смер­ті мужа вона успад­ку­ва­ла тре­ти­ну князів­ства. У 1492 р. кня­ги­ня Федо­ра вий­ш­ла заміж вдру­ге за Юрія Пацо­ви­ча († 1506 р.). У 1508 р. Федо­ра пере­мі­ни­ла релі­гію, ста­ла като­лич­кою, прий­няв­ши ім’я Софії, і втретє вий­ш­ла за Мико­лу Ради­ви­ло­ви­ча († 1512 р.). Всі три шлю­би були без­діт­ни­ми (1034, с. 18-19).

ў 1469 г. запі­свае на свай­го слу­гу Сень­ку Сяр­го­ві­ча, які вало­даў царк­вою Сьв. Міко­лы, пало­ву пала­ца Тара­топ­ска­га. Наа­гул, той князь веда­мы нам па сваіх набож­ных фун­да­цы­ях. Разам з сва­ей жон­каю Фядо­рай у 1473 г. фун­да­ваў царк­ву у гонар Божа­га Нара­дж­э­нь­ня ў сваім маёнт­ку Дабу­ча­ны (цяпер Пру­жа­ны). Тая Фядо­ра была дач­кою пана Іва­на Рага­тын­ска­га а ўнуч­каю (па маці) кня­зя Андр­эя Ўлад­зі­міраві­ча Аль­гер­даві­ча. Абое, князь Іван Сямё­навіч Коб­рын­скі ды яго­ная жон­ка кня­гі­ня Фядо­ра (Фед­ка) у 1478 г. пацьвяр­джа­ю­ць запіс свай­го дзе­да кня­зя Андр­эя Ўлад­зі­міраві­ча, като­ры з сва­ёй жон­каю Мары­яй запі­саў маён­так Оса­ва на царк­ву Пра­чы­стай Маці Божай у Кіе­ве, а ў наступ­ным год­зе пацьвяр­джа­ю­ць сьвя­та­ру Яку­бу зага­д­ва­ньне царк­вою Маці Божай у Коб­рыне. Князь Іван ад імя сва­ёй жон­кі ў 1484 г. суд­зіц­ца з кня­зем Сямё­нам Іва­наві­чам Валад­зі­ме­раві­чам (Бель­скім) за маёнт­кі ейна­га дзе­да, кня­зя Андр­эя Ўлад­зі­міраві­ча, i маёнт­кі Айна, Магіль­на, Сла­венск, Лем­ні­ца ды Палон­на кароль пры­суд­зіў кня­гіні Іва­на­вай. На сваю жон­ку кня­гі­ню Фед­ку, дач­ку пана Іва­на Рага­тын­ска­га а унуч­ку кня­зя Андр­эя Ўлад­зі­міраві­ча, запі­саў князь Іван Сямё­навіч Коб­рын­скі трэц­юю част­ку ўсёй сва­ёй маё­мась­ці ды 25 студ­зе­ня 1487 г. запі­свае на яе як пасаг дзь­ве тысячы дука­таў з дзь­вюх іншых част­каў. Тым самым днём кня­гі­ня Іва­на­ва Сямё­наві­ча Коб­рын­ская, Фед­ка, дач­ка пана Іва­на Рага­тын­ска­га а ўнуч­ка кня­зя Андр­эя Ўлад­зі­міраві­ча, адпі­свае свай­му мужу 2.000 зло­тых з дзь­вюх частак маё­мась­ці, атры­ма­най у спад­чы­ну па дзе­ду, кня­зю Андр­эю Ўлад­зі­міраві­чу. Днём наступ­ным муж ды жон­ка павя­ліч­ва­ю­ць суму, выдад­зе­ную на царк­ву ў Дабу­ча­нах, фун­да­та­ра­мі якой былі. У хут­кім часе па гэтым запі­се памёр князь Іван, каля 1490 г., а кня­гі­ня Іва­на­ва Сямё­наві­ча Коб­рын­ская Фядо­ра, дач­ка пана Рага­тын­ска­га, выкон­ва­ю­чы волю нябож­чы­ка мужа, які на мана­стыр Збаві­це­ля ў Коб­рыне хацеў запі­са­ць дзе­ся­ці­ну, таму ж мана­сты­ру 10 чэрве­ня 1491 г. адпі­свае ўла­да­ньне Кор­чы­цы. Па муж­чын­с­кай лініі на кня­зю Іва­ну скон­чы­ў­ся род кня­зёў Коб­рын­скіх; Коб­рын вяр­нуў­ся да кара­ля, які пакі­нуў кня­гіні Фядо­ры вало­да­ньне ім, у кан­цы 1491 ці напа­чат­ку 1492 г. кароль выдаў яе за пана Юрыя Пац­э­ві­ча, намесь­ніка Кіеўска­га. Юры Пац­э­віч у 1492 г. стаў намесь­ні­кам Нава­градзкім, а ў ліпе­ні 1496 г. засту­піў на паса­ду намесь­ніка Полац­ка­га, у 1501 г. ады­шоў ад гра­мадзка­га жыць­ця ды стаў кіра­ва­ць маёнт­ка­мі жон­кі; пад канец жыць­ця атры­маў ула­да­ньне Мар­эц­кае й памёр у 1505 г. Пані Юр’ева Пац­э­ві­ча Фед­ка ў хут­кім часе па дру­гім аўда­вень­ні, у 1506 г., даб­і­ва­ец­ца ад кара­ля Аляк­сандра пацьвер­джан­ня запі­саў ейна­га пер­ша­га мужа, кня­зя Іва­на Сямё­наві­ча Коб­рын­ска­га, като­ры на яе запі­саў трэц­юю част­ку ўсёй сва­ей маё­мась­ці; сьпеш­ка тая мела асно­ву, бо ейныя сва­я­кі выказ­валі сваё пра­ва на спад­чы­ну. Ужо ў наступ­ным год­зе перад кара­лём Жыгі­мон­там узь­ні­кае спра­ва папі Юр’евай Пац­э­ві­ча зь сяст­рою ейна­га пер­ша­га мужа Вац­ла­ва­вай Кась­цеві­ча­вай, якая, мяну­ю­чы Коб­рын сваім спад­чын­ным маёнт­кам, выкліка­ла на суд пані Пацо­ву; кароль не прызнаў пра­воў пані Вац­ла­ва­вай ды яшчэ раз пацьверд­зіў вало­да­ньне Коб­ры­нам пані Пацо­вай. У тым самым 1507 г. пані Пацо­ва адрак­ла­ся ад вера­вы­зна­нь­ня ўсход­ня­га абра­ду, яко­му ейныя прод­кі шчы­ра слу­жы­лі й перай­ш­ла на каталі­цызм, дзе ўзя­ла імя Соф’і. Факт пера­хо­ду да каталі­цыз­му най­ле­пей зась­вед­ча­ны ў пас­та­но­ве кара­ле­вы Боны ад 1541 г.: архі­манд­рыт Коб­рын­ска­га мана­сты­ра выклі­кае Міка­лая Жам­боц­ка­га на суд за зям­лю, якую надаў мана­сты­ру князь Іван Сямё­навіч Коб­рын­скі, на гэта Жам­боц­кі прызна­ец­ца, што пані Соф’я, ваявод­зі­на Вілен­ская, пані Міка­ла­е­ва Рад­зівілаві­ча тыя зем­лі яго­на­му баць­ку дала; аднак з ува­гі на тое, «што пані Соф’я па сьмер­ці свай­го (пер­ша­га) мужа кня­зя Іва­на Сямё­наві­ча Коб­рын­ска­га вышла за пана Паца i перай­ш­ла на рым­скую веру, таму мела пра­ва тыя зем­лі забіра­ць у царк­вы», кара­ле­ва зага­д­вае вяр­ну­ць ix архі­манд­ры­ту. Адказ­ва­ю­чы на поз­вы сва­я­коў, пані Юр’ева Пацо­ва у 1508 г. выклі­кае на суд Вац­ла­ва Кась­цеві­ча ды яго­ную жон­ку за нане­се­ныя шко­ды у маёнт­ках i за запіс кня­зёў­ны Коб­рын­с­кай. Каб дамаг­чы­ся свай­го, пані Юр’ева Пац­э­ві­ча Соф’я нака­за­ла кара­лю запіс кня­гіні Сямё­на­вай Рама­наві­ча Юль­ля­ны, сва­ёй сьвя­кро­ві, маці пані Вац­ла­ва­вай Кась­цеві­ча Ган­ны, якім яна адпі­свае Юрыю Пац­э­ві­чу ды ёй 600 коп гро­шай з дзь­вюх частак Гру­ша­ва й Чара­ва­чы­цаў; але ў зьвяз­ку з тым, што кня­гі­ня Юль­ля­на запі­са­ла гэтыя маёнт­кі на сваю дач­ку, паню Вац­ла­ва­ву як вена, ня зга­д­ва­ю­чы пры гэтым дру­гую дач­ку кня­гі­ню Іва­на­ву Васілеві­ча Марыю, кароль адхі­ляе скар­гу пані Пацо­вай ды пакі­дае Кась­цеві­чам вало­да­ньне маёнт­ка­мі. Хаця была ўжо ў гадох, пані Пацо­ва пашлю­ба­ва­ла­ся яшчэ й трэці раз, у тым самым 1508 г. з Міка­ла­ем Рад­зівілаві­чам, ваяво­дам Вілен­скім ды канц­ле­рам Літоўскім. Пера­жы­ла, аднак, i трэця­га мужа, які памёр 16 ліпе­ня 1509 г. Уда­вою фун­да­ва­ла кась­цел у Коб­рыне ды адпі­са­ла Стані­сла­ву Жам­боц­ка­му зям­лю Мард­ві­ноўш­чы­ну пад Коб­ры­нам. Памер­ла без нашчад­каў у ліпе­ні ці жніўні 1512 г.; паха­ва­ная ў Ражан­цы (паміж Горад­няй i Лідай) у маёнт­ку свай­го пасын­ка Міка­лая Юр’евіча Пац­э­ві­ча. Зараз жа па ейнай сьмер­ці бліз­кія й далёкія сва­я­кі заявілі пра свае пра­вы на спад­чы­ну, у выніку чаго кароль ска­заў запі­са­ць у памят­ную кні­гу, што ведалі пра скар­бы ды маёнт­кі ваявод­зі­ны Вілен­скай, жон­кі канц­ле­ра, пані Міка­ла­е­вай Рад­зівіла­вай Соф’і: а) князь Кан­стан­цін Іва­навіч Аст­ро­скі, кашт. Віл., гетм. ды г. д.; в) кня­гі­ня Сямё­на­ва Міха­лаві­ча Слуц­кая, кня­зёў­на Настась­ся Мсь­ціслаўская; с) пан Вац­лаў Кась­цевіч з сва­ёю паняй «пра Коб­рын»; d) князь Юры Сямё­навіч Слуц­кі, князь Кан­стан­цін Аст­ро­скі ды князь Фёдар Іва­навіч Яра­славіч. У гэты ж час кароль пацьвяр­джае ігу­ме­ну Коб­рын­ска­га мана­сты­ра запіс нябож­чы­цы кня­гіні Іва­на­вай Сямё­наві­ча Коб­рын­с­кай Фядо­ры на сяло Кор­чы­цы. Сваім таста­ман­там, які пад­пі­салі кароль i нават Папа, запі­са­ла на свай­го пасын­ка Міка­лая Паца два­ры Лем­ні­цу, Палон­на зь сёла­мі: Ход­чам, Аляк­сені­ца­мі, Бера­зо­ві­ча­мі i Белым, 500 коп з Сла­вен­ску, Магіль­на ды Куно­сы, 250 коп доў­гу кня­гіні Слуц­кай i 80 коп доў­гу кня­зю Сакалінс­ка­му; пры гэтым дару­чае яму пабу­да­ва­ць кась­цёл у Ражан­цы, дзе хоча быць паха­ва­ная ды рас­пла­ціц­ца з даў­га­мі. З аса­бі­стых маёнт­каў (г. зн. атры­ма­ных у спад­чы­ну па сваім баць­ку Іва­ну Рага­тын­скім) Любонічы дасталі­ся яе пля­мень­ні­кам: жон­цы пад­скар­бія Іва­на­вай Аляк­сандраві­ча, доч­кам кня­гіні Прых­аб­скай ды сыном кня­гіні Міха­ла­вай Віш­ня­вец­кай; Бераст­эч­ка на Валы­ні запі­са­ла на мар­шал­ка й піса­ра гас­па­дар­ска­га пана Богу­ша Багавіты­но­ві­ча, а част­ку таге маёнт­ку на свай­го слу­гу Паў­ла Паля­ка. Ужо 4 каст­рыч­ніка 1512 г. Богуш Багавіты­но­віч атрым­лі­вае пры­вілей на Бераст­эч­ка, запі­са­нае на яго паняй Міка­ла­е­вай Рад­зівіла­вай Соф’яй Рага­тын­с­кай, але за той маён­так суд­зілі­ся зь ім іншыя спад­чы­нь­нікі. У 1516 г. кароль вынес раш­э­ньне па спра­ве пані Іва­на­вай Аляк­сандраві­ча, жон­кі пад­скар­бія Бера­за­вец­ка­га, якая з сва­ёй сяст­рою кня­гі­няй Кан­стан­ці­на­вай Прых­аб­скай ды зяцем Кмітам Стра­то­ві­чам суд­зілі­ся з Богу­шам Багавіты­но­ві­чам, мар­шал­кам i піса­рам, за Бераст­эч­ка на Валы­ні, нібы­та маён­так паві­нен нале­жа­ць ім па іхнай цёт­цы пані Міка­ла­е­вай, ваявод­зіне Вілен­скай, пані Соф’і; аднак пан Богуш, давёў­шы, што памя­нё­ны маён­так ваявод­зі­на запі­са­ла на яго таста­ман­там, пацьвер­джа­ным Айцом Сьв. Папам ды што гэты даку­мант захоў­ва­ец­ца ў Паца й г. д., вый­граў спра­ву. У 1518 г. у памят­ных кні­гах зга­д­ва­ла­ся кня­гі­ня Мары­на Прых­аб­ская ў спра­ве пра маён­так Любонічы, які ёй пані Пацо­ва адпі­са­ла на суму 500 коп а які тры­мае князь Тала­чын­скі, праз коль­кі гадоў потым кароль даў пры­вілей жон­цы пад­скар­бія пані Іва­на­вай Аляк­сандраві­ча Ганьне ды ейным пля­мень­ні­кам кня­зём Іва­ну, Фед­ку й Фёда­ру Міха­лаві­чам Віш­ня­вец­кім, а так­са­ма пля­мень­ні­цам — кня­гіні Валад­ко­вай Іва­наві­ча (Гор­скай) Дані­міт­ры ды пані Кмі­ці­най Стра­то­ві­ча Суса­ньне, доч­кам кня­зя Андр­эя Прых­аб­ска­га на маён­так Любонічы, што тры­малі іхныя бліз­кія — нябож­чык пан Іван Рага­тын­скй а па ім дач­ка яго­ная пані Пацо­ва. Пац ня мог заха­ва­ць тое, што адпі­са­ла яму мача­ха; быў выклі­ка­ны на суд кня­зем Юры­ем Сямё­наві­чам Слуц­кім, кня­зем Кан­стан­ці­нам Аст­ро­скім ды Аляк­сандрам Хад­кеві­чам; каб пазь­бег­ну­ць пра­ц­э­су, пачаў пера­мо­вы, у выніку чаго састу­піў кня­зю Кан­стан­ці­ну маёнт­кі «ў рус­кай ста­ране», а менавіта — два­ры Лем­ні­цу й Палон­ну, а так­са­ма част­ку сумы, што запі­са­ла на яго мача­ха. Да спад­чы­ны па Соф’і мелі яшчэ інтар­эс князі Адын­ц­э­вічы й Азяр­эц­кія; у 1521 г. князь Сямён Баг­да­навіч Адын­ц­э­віч скард­зіц­ца кара­лю, што яго­ны баць­ка князь Баг­дан Фёда­равіч Адын­ц­э­віч разам з кня­зя­мі Юры­ем Сямё­наві­чам Слуц­кім, Кан­стан­ці­нам Аст­ро­скім, Баг­да­нам Іва­наві­чам Жэс­лаўскім ды панам Аляк­сандрам Хад­кеві­чам адсудж­ваў у Міка­лая Юр’евіча Пац­э­ві­ча, лоў­ча­га, сваю маё­мась­ць па маці — Лем­ні­цу й Палон­ну, ды дамог­шы­ся той маё­мась­ці, не дапус­ка­ю­ць яго з бра­та­мі да вало­да­нь­ня належ­ных ім частак.

У наступ­ным год­зе князі Андр­эй i Сямён Азер­скія пада­ю­ць скар­гу на кня­зёў Кан­стан­ці­на Аст­ро­ска­га, Юрыя Слуц­ка­га ды пана Аляк­сандра Хад­кеві­ча, нага­д­ва­ю­чы пра свае пра­вы на маё­мась­ць na пані Пацо­вай: спра­ву тую кароль адт­эр­мі­ноў­вае. Яшчэ праз коль­кі дзя­сят­каў гадоў Паду пры­суд­зілі выпла­ту бур­га­міст­ру Віленска­му 180 коп доў­гу яго­най мачахі пані Міка­ла­е­вай.

Па сьмер­ці пані Рад­зівіла­вай кароль надаў Коб­рын сяст­ры апош­ня­га кня­зя Коб­рын­ска­га, Ганьне Вац­ла­ва­вай Кась­цеві­ча­вай. Тых сёст­раў было дзь­ве: абед­зь­ве доч­кі кня­зя Сямё­на Рама­наві­ча Коб­рын­ска­га й кня­гіні Юль­ля­ны.

6. МАРІЯ СЕМЕНІВ­НА .

Чоло­вік: КНЯЗЬ ІВАН ВАСИ­ЛЬО­ВИЧ КРАС­НИЙ.31

7. АННА СЕМЕНІВ­НА († 1519) .

Кня­ги­ня кобринсь­ка (1490-1512 рр.). У 1481 р. на її весіл­лі з кн. Ф.І.Бельським мав бути вби­тий вел. кн. литовсь­кий Кази­мир Ягел­лон­чик. Моло­дий був зму­ше­ний поки­ну­ти дру­жи­ну і втік у Мос­ковсь­ку дер­жа­ву. Піс­ля невда­лих спроб отри­ма­ти дозвіл на виїзд до чоло­віка піс­ля 1495 р. вида­на за Венц­ла­ва Косте­ле­ви­ча. По смер­ті братів, які не мали нащад­ків, Кобринсь­ке князів­ство перей­шло до її чоло­віка, а по його смер­ті — до коро­ле­ви Бони Сфор­ца (500, с. 161). Цей факт може озна­ча­ти тіль­ки одне: Сан­гуш­ки не були нащад­ка­ми Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча, інак­ше вони би пре­тен­ду­ва­ли на успад­ку­ван­ня Кобринсь­ко­го князів­ства. Запи­са­на у Києво-Печерсь­ко­му (поз.73) та Холмсь­ко­му (поз.5) пом’яниках. В остан­ньо­му як Ага­та Схим­ни­ця, що може озна­ча­ти, що свої дні вона закін­чи­ла у мона­сти­рі.

Кня­зёў­на Ган­на Сямё­наў­на, была выда­ная ў 1481 г. за кня­зя Фёда­ра Іва­наві­ча Улад­зі­міраві­ча Бель­ска­га; дзень ейна­га шлю­бу памят­ны ў гісто­рыі. Князь Іван Юр’евіч Галь­шан­скі, Міхал Алель­кавіч Слуц­кі ды Фёдар Бель­скі хацелі адар­ва­ць част­ку Літ­вы на кары­сь­ць вяліка­га кня­зя Мас­коўска­га; паўста­ньне, прызна­ча­нае на дзень памя­нё­на­га шлю­бу, было заў­час­на выкры­тае. Галь­шан­скі й Алель­кавіч за бунт папла­цілі­ся гор­лам, у той час як Бельска­му на дру­гі дзень па шлю­бе ўда­ло­ся ўцячы ў Мас­к­ву. Але ня змог князь узя­ць з сабою малад­зю­сень­кай жон­кі; кароль Казі­мір затры­маў яе на Літве i, няг­лед­зячы на заступ­ніцтва в. кн. Мас­коўска­га, да мужа яе не пусь­ціў, з тае пры­чы­ны нават надаў ей маён­так Ярш­э­вічы. На 1000 коп гро­шай з Гру­ша­ва й Чара­ва­чы­цаў, што адпі­са­ла ёй маці, 22 жніў­ня 1495 г. кня­гі­ня Фёда­ра­ва Іва­наві­ча, кня­гі­ня Ган­на атрым­лі­вае пры­вілей з адхі­лень­нем пра­воў на тыя маёнт­кі Юрыя Пац­э­ві­ча ды яго­нае сяст­ры кня­гіні Іва­на­вай. Князь Бель­скі з Мас­к­вы ўсё настой­лі­вей дама­гаў­ся пры­ез­ду сва­ёй жон­кі; пісаў пра гэта вялікі княвь Іван Васілевіч, спа­чат­ку да кара­ля Казі­мі­ра, а пась­ля да свай­го зяця, вяліка­га кня­зя Аляк­сандра, які адка­заў, «што сілаю кня­гі­ню Фёда­ра­ву Вель­скую высла­ць ня можа, але калі захо­ча пае­ха­ць, то ніх­то ёй барані­ць ня буд­зе». Ня могучы дача­кац­ца жон­кі, ажаніў­ся нар­эш­це князь у студ­зені 1498 г. З кня­гі­няй Разан­скай, пля­мень­ні­цаю вяліка­га кня­зя Мас­коўска­га; Ган­на з свай­го боку вышла паўтор­на за пана Вац­ла­ва Стані­сла­ваві­ча Кась­цеві­ча (мар­шал­ка гас­па­дар­ска­га з 1509 г.), ды ўжо ў 1502 г. Ган­на Сямё­наў­на Вац­ла­ва­ва Кась­цеві­ча запі­свае на свай­го мужа выш­эй­па­мя­нё­ную суму з Гру­ша­ва й Гара­ва­чы­цаў. Стра­ціў­шы Ярш­э­вічы, якія кароль вяр­нуў Сала­гу­бу, Ган­на дама­га­ец­ца сваіх пра­воў на Коб­рын ва ўда­вы свай­го бра­та, пані Пацо­вай. Кароль гэтак як не прызнаў пра­воў на Коб­рын пані Вац­ла­ва­вай, не прызнае i пра­воў пані Пацо­вай. якая ў 1508 г. выкліка­ла на суд Кась­цеві­чаў за част­кі ў Гру­ша­ве й Чара­ва­чы­цах. У хут­кім часе па сьмер­ці сва­ёй бра­та­вай, у 1512 г., калі ўсе іншыя спад­чы­нь­нікі дама­га­юц­ца скар­баў ды маёнт­каў памер­лай, Ган­на Кась­цеві­ча­ва з мужам заявілі пра свае пра­вы на Коб­рын, на вало­да­ньне якім атры­малі пры­вілей. Вало­да­ю­чы Коб­ры­нам, каля 1515 г. Кась­цевічы суд­зяц­ца з баяры­нам Бекам Дані­ло­ві­чам, като­ры, маю­чы ў Гру­ша­ве ўла­да­ньне Пры­шы­хво­сты, ня хоча ім слу­жы­ць. Ган­на Сямё­наў­на Вац­ла­ва Кась­це­еі­ча, мар­шал­ка фун­да­ва­ла аўтар у Коб­рын­скм кась­цё­ле. 10 люта­га 1519 г. яшчэ жыла, бо гэта віда­ць з пры­вілею кара­ля Жыгімб­н­та, дата­ва­на­га памя­нё­ным днём, які пацьвяр­джае баяры­ну Коб­рынс­ка­му Някра­шу Сямё­наві­чу Кача­ноўс­ка­му вало­да­ньне Бай­ко­ві­ча­мі, што выслу­жыў у нябож­чы­ка кня­зя Іва­на Сямё­наві­ча Коб­рын­ска­га; Кача­ноўскі мае пра­ва вало­да­ць гэтым маёнт­кам веч­на, нават калі б па сьмер­ці мар­шал­ка Вац­ла­ва Кась­цеві­ча, аль­бо яго­най пані, Коб­рын быў надад­зе­ны каму інша­му. Памер­ла апош­няю з свай­го роду у лютым ці сакавіку 1519 г. Адра­зу па ейнай сьмер­ці кароль, згод­на з раней, у 1516 г., дад­зе­ным абя­ца­нь­нем, надае Коб­рын мужу нябож­чы­цы, свай­му мар­шал­ку Вац­ла­ву Кась­цеві­чу, але ўжо не на лен­ных пра­вох, на якіх Коб­рын тры­малі князі Раман, Сямён, Іван, пані Пацо­ва ды Ган­на Кась­цеві­ча­ва. Вац­лаў Кась­цевіч атры­маў Коб­рын у арэн­ду, быў яго­ным пер­шым ста­рас­там ды выпла­ціў арэнд­ную суму 1000 коп пры пры­ня­ць­ці ста­раства. На выпа­дак сьмер­ці Кась­цеві­ча, пры­вілей на Коб­рын адра­зу атрым­лі­вае кара­ле­ва Бона. У хут­кім часе, па сьмер­ці Ган­ны Кась­цеві­ча­вай, князі Сан­гуш­ко­вічы: мар­ша­лак зям­лі Валын­с­кае й ста­рас­та Ўлад­зі­мір­скі Андр­эй Аляк­сандравіч, Васіль Міха­лавіч ды Андр­эй Міха­лавіч выклі­ка­ю­ць на суд Вац­ла­ва Кась­цеві­ча за маёнт­кі Гру­ша­ва й Чара­ва­чы­цы на асно­ве-таго, што ніх­то, апроч ix, па сьмер­ці іхнай сяст­ры Ган­ны, жон­кі пана Вац­ла­ва, ня можа мець пра­воў на тыя маёнт­кі. Сан­гуш­ко­вічы не дама­галі­ся Коб­ры­на, i нічо­га тут дзіў­на­га, бо Коб­рын быў уласна­сь­цю кара­ля й толь­кі на пра­вох лен­ных нале­жаў кня­зем Рама­ну, Сямё­ну, Іва­ну, кня­гі­ням Фядо­ры ды Ганьне; спра­ва заход­зі­ла толь­кі пра Гру­ша­ва ды Чара­ва­чы­цы. Кароль, без ува­гі на тое, што пан Вац­лаў прад’явіў запіс сва­ёй жон­кі, дзе на яго запі­са­на сума з тых маёнт­каў, сваім раш­э­нь­нем у 1522 год­зе Гру­ша­ва й Чара­ва­чы­цы пры­суд­жае кня­зём Сан­гуш­ко­ві­чам. Супра­ць гэтае пас­та­но­вы прат­эс­туе ў Кра­ка­ве кара­ле­ва Бона, што кароль, даў­шы ёй пры­вілей на ўсю Коб­рынш­чы­ну па сьмер­ці Вац­ла­ва Кась­цеві­ча, ня мае пра­ва част­кі тых маёнт­каў адда­ва­ць у іншыя рукі. Кароль прат­эст кара­ле­вы зага­даў запі­са­ць у памят­ную кні­гу, а сам адкла­д­вае спра­ву да свай­го пры­ез­ду на Літву. У наступ­ным год­зе кароль наказ­вае тром кня­зём Сан­гуш­ко­ві­чам запла­ці­ць біску­пу Галь­шанс­ка­му належ­ных 150 коп за Гру­ша­ва й Чара­ва­чы­цы. Празь некаль­кі гадоў, пры­ехаў­шы на Літву, выш­эй­па­мя­нё­нае раш­э­ньне (якім Сан­гуш­ко­ві­чам пры­суд­зіў Гру­ша­ва й Чара­ва­чы­цы як спад­чь­шу па іхнай сяст­ры, зага­д­вае ім адда­ць кня­зём Галь­шан­скім 1000 коп гро­шай як вена пані Вац­ла­ва­вай) ану­люе на той асно­ве, што кароль Казі­мір, узяў­шы сабе Коб­рын, даз­ва­ляе тры­ма­ць Гру­ша­ва й

Чара­ва­чы­цы толь­кі кня­гіні Сямё­на­вай у суме 1000 коп, запі­са­ных на яе мужам як вена; кня­гі­ня Сямё­на­ва, зга­д­ва­ю­чы сваю дру­гую дач­ку, што за кн. Іва­нам Васілеві­чам Крас­ным, тыя маёнт­кі адпі­са­ла сва­ёй дач­цэ Кась­цеві­ча­вай, тая ж тры­ма­ла памя­нё­нае даб­ро не як спад­чы­ну, але як пасаг сва­ёй маці, з чаго выні­кае, што князі Сан­гуш­ко­вічы, якія паход­зя­ць з Кась­цеві­чаў «у чаць­вёр­тым пака­лень­ні», нія­ка­га пра­ва на тыя маёнт­кі ня маю­ць. Такім парад­кам, кароль пры­суд­жае усю маё­мась­ць кара­ле­ве, якая мусі­ць вяр­ну­ць Сан­гуш­ко­ві­чам тыя 1000 коп.

Вац­лаў Стані­сла­вавіч Кась­цевіч быў да сьмер­ці ста­рас­там Коб­рын­скім. Ажаніў­ся яшчэ раз i памёр у 1532 г., пакі­нуў­шы ўда­ву Ган­ну, сына Пят­ра ды дач­ку Даро­ту. Па яго­най сьмер­ці кара­ле­ва Бона кан­чат­ко­ва зава­ло­да­ла Коб­ры­нам. Гру­ша­ва й Чара­ва­чы­цы нядоў­га былі ў вало­да­нь­ні Сан­гуш­каў, кара­ле­ва Бона адда­ла ім, згод­на з дру­гім кара­леўскім раш­э­нь­нем, 1000 коп гро­шай ды ўзя­ла маёнт­кі ў свае рукі.

8. РОМАН СЕМЕ­НО­ВИЧ († піс­ля 1465

Князь кобринсь­кий (піс­ля 1455 — піс­ля 1465 рр.). Остан­нє зга­да­ний у доку­мен­ті, дато­ва­но­му 19.02.1465 р. Запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику.

Перстни без місця у розпису

АННА ФЕДОРІВ­НА

Наре­шті, Ян Тень­говсь­кий дохо­дить вис­нов­ку, як на нас, дуже
сум­нів­но­го, ніби­то доч­кою Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча від дру­го­го шлю­бу
була Анна, яка близь­ко 1412 р. вий­ш­ла заміж за Боле­сла­ва Яну­ше­ви­ча,
кн. Мазо­ве­ць­ко­го († 1425), і помер­ла у 1454 р. чи тро­хи піз­ні­ше. Ще
мен­ше під­став вва­жа­ти доч­кою Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча сест­ру кня­гині
Мазо­ве­ць­кої, мабуть, тієї ж Анни, сином якої був кн. Леон Острозь­кий
(† оче­вид­но 1444). Тень­говсь­кий ото­тож­нює її з Ага­фією, дру­жи­ною кн. Васи­ля Острозь­ко­го, хоча кн. Леон ціл­ком міг бути і його братом89.

89 Тęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. – S. 59–60, 65–67. На користь своєї вер­сії автор наво­дить два аргу­мен­ти. 1) Анна Мазо­ве­ць­ка зна­хо­ди­лась у третьо­му сту­пе­ні спорід­нен­ня з Жиги­мон­том Кей­с­ту­то­ви­чем, вел. кн. Литовсь­ким. Але це дово­дить лише те, що вона була пра­внуч­кою Геди­мі­на, а через кого саме з його синів чи дочок – тео­ре­тич­но існує маса варіан­тів. 2) Анна про­те­гу­ва­ла цер­ков­ну кар’єру кн. Яну­ша
Гур­ко­ви­ча, який пере­бу­вав при мазо­ве­ць­ко­му дворі; звід­си Тень­говсь­кий вва­жає, що кн.
Януш був її близь­ким роди­чем (пле­мін­ни­ком), що, зви­чай­но, теж є лише при­пу­щен­ням.

СІЛЬ­ВЕ­СТАР, КНЯЗЬ КОБ­РЫН­СКІ

Нясец­кі ведае, што былі «князі Коб­рын­скія; зь ix Сіль­ве­стар, князь Коб­рын­скі быў ула­ды­кам Холм­скім». Ня можа быць, каб адзін з кня­зёў Коб­рын­скіх быў ўла­ды­кам, бо, калі апош­ні князь Коб­рын­скі Іван Сямё­навіч між сваіх прод­каў быў ула­ды­кам, без­умоў­на, пра гэта зга­д­ва­ла­ся б у сінод­зіку Пячор­скай Лаў­ры ў Кіе­ве. Праў­да­па­доб­на, ней­кі Сіль­ве­стар з архі­манд­ры­та Коб­рын­ска­га стаў ула­ды­кам Холм­скім i, маг­чы­ма, дзе-нід­зе як сьвя­тар назва­ны кня­зем, што ста­ла­ся дастат­ко­вым дзе­ля ўтвар­э­нь­ня ўла­ды­кам кня­зя Коб­рын­ска­га. Ган­ну Сямё­наў­ну, жон­ку Вац­ла­ва Кась­цеві­ча, той жа Нясец­кі заліч­вае да сям’і Сямё­наві­чаў гер­бу Рад­ван, У XV ст. высту­пае князь Міхаіл Сямё­навіч Горад­зен­скі, Бель­скі й Коб­рын­скі, като­ры з сва­ею жон­каю кня­гі­няй Васай фун­да­ваў царк­ву ў Белыз­ку; чаму назва­ны Коб­рын­скім — рас­тлу­ма­чы­ць цяж­ка. Яго­ная жон­ка кня­гі­ня Baca (Васілі­са) даклад­на была кня­зёў­наю Галь­шан­с­кай, сяст­рою кара­ле­вы Соф’і.

Print Friendly, PDF & Email
  1. Основ­ные источники:Станіслав Келем­бет. Федір Оль­гер­до­вич, князь Кобринсь­кий, Ратенсь­кий та Жида­чевсь­кий. []
  2. Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей (далі – ПСРЛ). – М., 2000 [Пг., 1922]. – Т. XV. – Вып. 1. – Стб. 117, і т. д. []
  3. Czuczyński A. Traktat książąt litewskich z Kazimierzem Wielkim z roku 1366 // Kwartalnik Historyczny. – Lwów, 1890. – Rocznik IV. – S. 515; Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 56, przyp. (копія польсь­кою тран­скрип­цією з тек Нару­ше­ви­ча). []
  4. Codex epistolaris saeculi decimi quinti. – T. I. – P. 1 / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. – Kraków, 1876. – T. II. – S. 12, № XI (копія Нару­ше­ви­ча; у 1387 р. 12 жовтня дійс­но при­па­да­ло на суб­о­ту); Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – К., 1928. – Т. I. XIV в. і пер­ша поло­ви­на XV в. – С. 42, № 22 (ори­гі­нал; рік не вка­за­ний, але 10 жовтня при­па­да­ло на суб­о­ту у 1388 р.). []
  5. Gumowski M. Pieczęcie Książąt Litewskich // Ateneum Wileńskie. – Wilno, 1930. – R. 7. – Zeszyt 3–4. – S. 710/27, tabl. VIII, рис. 53. Тут гово­рить­ся, що опи­са­на печат­ка була при­ві­ше­на до ори­гі­наль­ної гра­мо­ти 1388 р., що збері­га­ла­ся у Кра­ківсь­ко­му музеї кн. Чор­то­рийсь­ких. Хоча за дани­ми 1917 р., всі печат­ки при дано­му доку­мен­ті були втра­чені, збе­рег­ли­ся лише шнур­ки для них (Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти. – С. 41). []
  6. Копія листа Людо­віка збе­ре­гла­ся у скла­ді однієї з редак­цій т. зв. «Chronicon Patavinum», або «Cronaca Carrarese». О. Хале­ць­кий навіть вва­жає, що лист є пере­ка­зом мир­ної уго­ди Людо­віка з литовсь­ки­ми кня­зя­ми. Латинсь­кий текст та комен­тар до ньо­го див.: Halecki O. Przyczynki genealogiczne do dziejów układu krewskiego // Miesięcznik Heraldyczny. – 1935. – № 7–8. – S. 102–103, przyp. 28, s. 106–107.
    У Хроні­ці Гер­ма­на Варт­берзь­ко­го син («filius») Оль­гер­да, який при­сяг­нув Людо­віку під час обло­ги Бел­за, назва­ний «Koddere» (Scriptores rerum Prussicarum. – Leipzig, 1863. – Bd. 2. – S. 115). У німе­ць­ко­му та російсь­ко­му пере­кла­дах тут сло­во «син» замі­нене на «брат» через хибне пере­ко­нан­ня пере­кла­да­ча, що «Koddere» був тотож­ним Коріа­ту Геди­мі­но­ви­чу (Ливон­ская хро­ни­ка Гер­ма­на Варт­бер­га // Сбор­ник ста­тей и мате­ри­а­лов по исто­рии При­бал­тий­ско­го края. – Рига, 1879. – Т. II. – С. 132, прим. 92).
    Звер­не­мо також ува­гу на пові­дом­лен­ня Торуньсь­ких анналів під 1382 р.: «У цьо­му ж році, перед свя­том Трій­ці, Кей­с­тут, бажа­ю­чись помсти­ти­ся за обра­зу, зав­да­ну йому Ягай­лом, сином його бра­та Оль­гер­да, кот­рий затри­мав його послів, погра­бу­вав від­прав­лене до ньо­го русь­ке посоль­ство й зі зго­ди Кода­ра (Codar), дядь­ка (patrui) Ягай­ла, змо­ви­вся про те, щоб цей Ягай­ло міг повер­ну­ти собі замок Віль­ну та краї­ну, рап­то­во пішов з Віль­но, зали­шив­ши місто і всю зем­лю під захи­стом сво­го сина Віто­вта» (Scriptores rerum Prussicarum. – Leipzig, 1866. – Bd. 3. – S. 121–122; російсь­кий пере­клад: http://www.
    vostlit​.info/​T​e​x​t​s​/​r​u​s​1​7​/​A​n​n​_​T​h​o​r​u​n​/​f​r​a​m​e​t​e​x​t​.​htm). Нія­ко­го дядь­ка «Codar»-а в Ягай­ла у 1382 р., зви­чай­но, бути не мог­ло. Латинсь­ка транслі­те­ра­ція «Codar» най­більш близь­ка до імені Федо­ра Оль­гер­до­ви­ча, який міг бути прий­ня­тим за дядь­ка Ягай­ла через вели­ку різ­ни­цю у віці: як відо­мо, сини Оль­гер­да від пер­шо­го шлю­бу були прак­тич­но на поколін­ня стар­ше за синів від дру­го­го. Однак про союз Ягай­ла з Федо­ром нам нічо­го не відо­мо, та й зага­лом роль остан­ньо­го у литовсь­кій політи­ці була дуже скром­ною. Судя­чи з того, що ми знає­мо про тодіш­ню ситу­а­цію, на роль «Codar»-а най­біль­ше під­хо­див би Кори­бут Оль­гер­до­вич: саме про­ти ньо­го, на Нов­го­ро­док-Сіверсь­кий, висту­пив Кей­с­тут з Віль­ни у 1382 р. Однак, чому Кори­бут, єди­но­кров­ний брат і май­же ровес­ник Ягай­ла, був назва­ний його дядь­ком? І чому латинсь­ка транслі­те­ра­ція його імені настіль­ки спо­тво­ре­на, що пра­виль­но збе­рег­ла лише пер­ші дві літе­ри? []
  7. Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов, отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро­за­пад­ной Руси. – Виль­на, 1867. – Т. I. – С. 75, 81, 84. []
  8. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. – Warszawa, 1886. – Т. VII. – S. 954. []
  9. Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 58. []
  10. Древ­ний помян­ник Кие­во-Печер­ской лав­ры (кон­ца XV и нача­ла XVI сто­ле­тия) / Сооб­щил С. Т. Голу­бев // Чте­ния в Исто­ри­че­ском обще­стве Несто­ра лето­пис­ца. – К., 1892. – Кн. 6. – При­ло­же­ние. – С. 23. []
  11. Radzimiżski Z. L. Monografia xx Sanguszków… — Т. 1. — S. 58 (14.02.1404, Віль­но). []
  12. Ibid.-S. 14,47-48. []
  13. Тęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. – Poznań;Wroclaw, 1999. – S. 62, przyp. 218 (випис­ка з реге­стів Крас­но­став­ско­го земсь­ко­го суду). []
  14. Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 46–48. []
  15. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – S. 163, 166. []
  16. ПСРЛ. – М., 2004. – Т. XXV. – С. 207–208, і т. д. []
  17. Конев С. В. Сино­ди­ко­ло­гия. Часть II: Ростов­ский собор­ный сино­дик // Historical genealogy. – Ekaterinburg–New York, 1995. – № 6. – С. 97, 103. []
  18. Długosz J. Dziejów polskich ksiąg dwanaście… — T. 4. — S. 425. []
  19. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków. – T. I. – S. 32. В ори­гі­налі помил­ко­во «Crosviczyn». []
  20. Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków. – T. I. – S. 83–100. []
  21. Пло­щан­ский В. М. Про­шлое Холм­ской Руси по архив­ным доку­мен­там XV–XVIII в. и дру­гим источ­ни­кам. – Виль­на, 1901. – Ч. 2. – С. 166, прим. []
  22. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków. – T. I. – S. 32. []
  23. Акты, отно­ся­щи­е­ся к исто­рии Запад­ной Рос­сии. – СПб., 1846. – Т. I. – С. 49, № 37. []
  24. Archiwum książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie. – T. I. – S. 36–37. []
  25. Там само, S. 38–39. []
  26. Архео­гра­фи­че­ский сбор­ник доку­мен­тов, отно­ся­щих­ся к исто­рии Севе­ро­за­пад­ной Руси. – Т. I. – С. 75. []
  27. Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie. – Lwow, 1890. – T. III. – S. 10. Акт дато­ва­но 1 жовтня 6964 (1455/56) р., індик­та 10. Вида­ве­ць зазна­чив, що рік та індикт не схо­дять­ся, надав­ши пере­ва­гу індик­ту й від­ніс­ши доку­мент до 1454 р. Однак 10-й індикт при­па­дає не на цей, а на 1446/47 або 1461/62 р. Ми ж надає­мо пере­ва­гу річ­ній даті. []
  28. Там само, S. 11–12. []
  29. Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерсь­кої лаври //Лаврський аль­ма­нах. – К., 2007. – Спе­цви­пуск 7. – С. 18. []
  30. Див.: Келем­бет С. Пом’янники (сино­ди­ки) князів Чер­ні­гівсь­кої зем­лі як істо­ричне дже­ре­ло // Сіве­рянсь­кий літо­пис. – 2016. – № 6. – С. 25–27, 29. []
  31. Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od konca czternastego wieku. – Warszawa, 1895. – s. 168. []