II генерация от Гедимина

1. КЕЙ­С­ТУТ ГЕДИ­МІ­НО­ВИЧ († 1382)

III

2/1. ПАТЕРГ [ПАТ­РИ­КІЙ ?] КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ († піс­ля 1365)

Його діяль­ність від­но­си­ла­ся до 1348-1365 рр. Даль­ших зга­док у дже­ре­лах немає (2112, s. 160). Мож­ли­во був кня­зем грод­ненсь­ким. [Patirg]

3/1. ВОЙ­ШВІЛ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ [?] († піс­ля 1359)
Непев­на згад­ка у доку­мен­ті з 1359 р. 1 За доку­мен­том з 1387 р. Скір­гай­ло Оль­гер­до­вич отри­мав логойсь­ку дани­ну, яку рані­ше отри­му­вав Вой­швіл (2112, s. 160). З цьо­го мог­ло вип­ли­ва­ти, що Вой­швіл Кей­с­ту­то­вич за жит­тя сво­го бать­ка три­мав Логойсь­ке князів­ство. [Waysewilt]

1 При­міт­ка litopys​.kiev​.ua. Маєть­ся на ува­зі фаль­си­фі­кат гра­мо­ти Оль­гер­да, яка ніби­то під­твер­джує існу­ван­ня судів «кревів» у Литві. Знай­де­ний в руко­пи­сах Т.Нарбута. Володін­ня Вой­шві­ла (лит. Вай­швіль­тис) зна­хо­ди­ло­ся в Упитсь­кій зем­лі, де досьо­год­ні існує село Вай­швіл­чяй, відо­ме з XIV ст. (Waysewilt [Waysewist] зга­дуєть­ся в дого­ворі між Лит­вою та Ливонією від 7 листо­па­да 1367 р.) Помил­ко­во при­пи­са­ний до синів Кей­с­ту­та Яном Длу­го­шем, на що вка­зує Вольф (2112). У хроні­ці Варт­берґе зазна­че­но, що «Wezewilte, nobilis satrapa» заги­нув від холо­ду піс­ля Рудавсь­кої бит­ви (1370). Інфор­ма­ція Тома­са Бара­на­ус­ка­са (сайт Серед­ньо­віч­на Лит­ва).

4/1. ВОЙ­ДАТ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ († піс­ля 1362)

У 1362 р. обо­ро­няв Ков­но, потра­пив у полон до Орде­ну і помер у неволі у хре­сто­нос­ців (2051, s.207). Із запи­су Віто­вта у 1401 р. відо­мо, що Вой­дат був кня­зем ново­грудсь­ким. Я.Тенговський вис­ло­вив гіпо­те­зу, що хри­сти­янсь­ке ім’я кня­зя було Іван і саме він був послом Віто­вта до Орде­ну у 1390 р. (2069, s. 180). У тако­му разі важ­ко пояс­ни­ти чому не Вой­дат, а Віто­вт висту­пив як стар­ший з Кей­с­ту­то­ви­чів і спад­коє­ме­ць бать­ка. [Wojdat]

5/1. БУТАВ-ГЕНРІХ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ († піс­ля 1380)

пол. Butaw,

Важ­но учесть, что сре­ди пору­чи­те­лей за кня­зя Ива­на Жеде­ви­да фигу­ри­ру­ет
кра­ков­ский и сан­до­мир­ский кустош Ян «Букон­то­вич». Его сле­ду­ет отож­дест-
влять с Яном Буто­вто­ви­чем (ducis de Drogiczin). Он был род­ным пле­мян­ни­ком
литов­ско­го кня­зя Вито­вта. В 1365 г. отец кня­зя Яна бежал из ВКЛ в пре­де­лы Тев­тон­ско­го Орде­на. В Мари­ен­бур­ге Буто­вт Кей­с­ту­то­вич († 1413) кре­стил­ся и пере­шёл в като­ли­че­ство под име­нем Ген­ри­ха. После неудач­ных попы­ток вер­нуть­ся назад, князь остал­ся за гра­ни­цей. Из вла­де­ний Тев­тон­ско­го Орде­на «Henricus dux Lithuaniae» пере­брал­ся в Пра­гу ко дво­ру импе­ра­то­ра «Свя­щен­ной Рим­ской
импе­рии»1. Як Henricus dux Lithuanie чи навіть гех Litwinorum він зга­дуєть­ся при дворі кай­зе­ра Кар­ла IV (1368, 1370, 1374, 1377, 1380 рр.).

Позд­нее князь вос­ста­но­вил отно­ше­ния со сво­и­ми род­ствен­ни­ка­ми и, по-види­мо­му, помог им укре­пить отно­ше­ния с Праж­ским уни­вер­си­те­том. До 1413 г. Ген­рих умер. Пра­ви­тель ВКЛ Вито­вт «за похо­ро­ны и мра­мор­ное над­гро­бие в косте­ле свя­то­го Тома­ша (Фомы) в Малой Сто­роне (был уни­что­жен гуси­та­ми)… пере­дал в дар церк­ви авгу­стин­цев-отшель­ни­ков доро­гие тка­ни для изго­тов­ле­ния обла­че­ний». Из ВКЛ в Пра­гу их «при­вез некий брат Пет­рик, воз­мож­но, один из “белых авгу­стин­цев”, у кото­рых был мона­стырь в Быст­ри­це воз­ле Виль­но (ныне Ост­ро­вец­кий рай­он Грод­нен­ской обла­сти)»2.

У 1365 р. втік від бать­ка до хре­сто­нос­ців. 25.07.1365 р. прий­няв хре­щен­ня у Кро­лев­ці, потім невда­ло про­бу­вав здо­бу­ти Віль­но. Орден нама­гав­ся вико­ри­ста­ти його у бороть­бі з Геди­мі­но­ви­ча­ми.

6/1. ВІТО­ВТ-ОЛЕК­САНДР-ВІГАНТ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ (* бл.1352 † 27.10.1430)

Князь грод­ненсь­кий (бл. 1370-1382, 1383-1392 рр.), вел. кн. литовсь­кий (1392-1430 рр.). Без­пе­реч­но був одним з най­ви­дат­ні­ших політич­них діячів не тіль­ки Лит­ви, але й усієї Схід­ної Євро­пи. Очо­лю­вав вели­кі армії у бит­вах на р.Ворсклі (1399 р.) та під Грюн­валь­дом (1410 р.), роз­ши­рив кор­до­ни Лит­ви до Чор­но­го моря (225; 1967; 362; 363; 1041). Спо­чат­ку був пра­во­слав­ним (як Олек­сандр запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му пом’янику — поз.5), а піс­ля Кревсь­кої унії перей­шов у като­ли­ць­ку віру (Вігант). Згід­но Хроніки Бихов­ця був одру­же­ний три­чі (181, с.78). [Witowd-Aleksander]

Яґай­ло надав йому Луцьк, най­біль­ше ймо­вір­но, під час при­їз­ду сюди на почат­ку 1388 р.2 Від оформ­лення своєї волі на пись­мі монарх від­мо­ви­вся тоді, тому в листі Ски­рґай­лу Оль­ґер­до­ви­чу, дато­ва­но­му 29 трав­ня 1389 р., Віто­вт фігу­рує як князь горо­денсь­кий, бере­стейсь­кий та ін? Подібне тра­пи­ло­ся з мазо­ве­ць­ким кня­зем Семо­ви­том, який отри­мав Белзь­ку зем­лю 1388 р., а при­вілей на неї — аж через вісім літ, піс­ля того як пішов на дея­кі само­віль­ні кро­ки по закріп­ленню за собою цьо­го надбання4 Не доче­кав­шись від Ягай­ла вико­нан­ня обі­ця­но­го, напри­кін­ці 1389 р. Віто­вт угік до хре­сто­нос­ців. У вида­них там листах він висту­пає вже як із Божої лас­ки князь Луць­ка й Городніг5
У скарзі на Яґай­ла, запи­саній кан­це­ля­ри­ста­ми Орде­ну, Віто­вт опо­ві­дав: піс­ля під­твер­джен­ня кня­зю Ски­рґай­лу Тро­ць­ко­го князів­ства «я теж про­сив у ньо­го лист і при­вілей на зем­лю, яку він мені дав, на ту Русь­ку зем­лю, яка нале­жа­ла Любар­ту, щоб я міг дер­жа­ти її»6. Гене­раль­ний ста­ро­ста Русі Ян із Тар­но­ва та кра­ківсь­кий воє­во­да Спит­ко з Мель­пг­ги­на, мало­польсь­кі вель­можі, що усві­дом­лю­ва­ли вагу кня­зя в справі реалі­за­ції Кревсь­кої унії і під­
три­ма­ли його про­хан­ня, почу­ли від коро­ля: «Я дав кня­зю Віто­вту зем­лю до
моєї волі; коли я захо­чу, то забе­ру від ньо­го зем­лю назад»7
Повер­нув­шись уліт­ку 1392 р., піс­ля спро­би сило­мі­ць зай­ня­ти пре­стол Вели­ко­го князів­ства, на бать­ків­щи­ну й зустрів­шись із Ягай­лом у посе­лен­ні Острів, Віто­вт отри­мав бать­ко­ву спад­щи­ну з дода­чею до неї Луць­кої зем­лі 2 27. 01. 1388 король датує тут одну з гра­мот (Розов В. Українсь­кі гра­мо­ти… — Т. 1. — С. 36-37), а 31.01.1388 прий­має вже в селі Садо­во за 40 км від Луць­ка від сво­го бра­та
Семе­на-Лінг­ве­ня при­ся­гу на вір­ність дина­стії і короні Поль­щі (Akta UPL. — S. 16).
3 Codex epistolaris Vitoldi…-P. 18(29. 05. 1389, Люб­лін).
4 JaneczekA. Osadnictwo pogranicza polsko-ruskiego… — S. 32.
5 Codex epistolaris Vitoldi… — P. 20 (19. 01. 1390; «von Gotis gnadin Herczog czu Luczik und czu Garthin»), 20-21, (19. 01. 1390; «von Gots gnaden Herczog zcu Lutzik und zcu Garten»).
6 SRP. — T. 2. — S. 713 (1390; «vnd ich bat ouch czu herezogen Jagaln brife vnd priui￾legien obir di lant di her mir gegeben hatte obir das Russche land, das Luwburten was ge￾west, das ich das behalden mochte»).
1 Ibid. — S. 713 (1390; «ich habe gegeben herczog Witawthen das land bis an minen
willen, wen ich will zo will ich aber weder nemen von jm das land»).

й видав у зв’язку з цим свій при­сяж­ний лист, де фігу­рує вже як князь ли­
товсь­кий, пан тро­цы­шй, луць­кий та ін.х 3 подіб­ним титу­лом висту­пає і йо­
го дру­жи­на Анна в листах про пору­ку за вір­ність чоло­віка присязі2.
Острівсь­ка уго­да поста­ви­ла на поря­док ден­ний питан­ня про компенса­цію Скир­гай­лу за Тро­ки, від­по­відь на яке знай­шли під час зустрічі напри­кінці року в Белзі, де король видав лист, яким пого­див Ски­рґай­ла з Вітовтом3 У листі остан­ньо­го читає­мо, що він від­сту­пає бра­то­ві коро­ля свої го­роди Кре­ме­не­ць і Сті­жок та бере на себе обов’язок допо­мог­ти відібра­ти у Воло­ди­ми­ра Оль­ґер­до­ви­ча Київ. На цей раз Віто­вт постає з титу­лом «із Божої лас­ки литовсь­кий князь, пан Луць­ка та інших земель»4.
Закрі­пив­шись у Луць­ку, вес­ною наступ­но­го року Віто­вт поши­рив свою вла­ду й на Воло­ди­мирсь­ку зем­лю, витіс­нив­ши звід­си Федо­ра Любар­то­ви­ча в Сіверсь­ку землю5 Чи дій­шло до реалі­за­ції Белзь­кої уго­ди в частині щодо Кре­мен­ця й Стіж­ка, істо­рич­ні дже­ре­ла мов­чать, та якщо Скир­гай­ло встиг узя­ти вка­за­ні горо­ди до своїх рук, то піс­ля його смер­ті напри­кін­ці 1394 р.6 вони повер­ну­ли­ся, оче­вид­но, до Віто­вта.

Akta UPL. — S. 26-27 (4. 08. 1392, Острів).
2 Ib id — S. 27-28 (4. 08. 1392, Острів), 28-29 (4. 08. 1392, Острів).
3 Codex epistolarissaeculi decimi quinti…-T. l,p. 1.-P.16-17 (6. 12. 1392, Белз).
4 Ibid. — P. 17-18 (6. 12. 1392, Белз; «von Gottes genaden Herzog zu Lithauen, Herr zu Luck und anderer Lande»).
5 Див. вище текст про Любар­то­ви­чів.
6 Див. вище текст про Ски­рґай­ла

Сто­сов­но шлю­бів Віто­вта зали­шаєть­ся бага­то супереч­но­стей в дже­ре­лах, які пород­жу­ють різ­ні вер­сії. Ми під­т­ри­мує­мо вер­сію Ю.Вольфа, за якою пер­шою дру­жи­ною Віто­вта була Марія, княж­на лукомсь­ка (хоча за Хронікою Бихов­ця вона постав­ле­на дру­гою, що було би абсо­лют­но немож­ли­вим) (2112, s.160). Ми від­но­си­мо цей шлюб до часу бл. 1370-х. На нашу дум­ку Марія най­пев­ні­ше була доч­кою одно­го з остан­ніх Рюри­ко­ви­чів на лукомсь­ко­му пре­столі, тоб­то похо­ди­ла з поло­ць­кої дина­стії (504, c. 190). Нічо­го неправ­до­подіб­но­го у цьо­му шлю­бі немає, тому сум­ні­ва­ти­ся у його віро­гід­но­сті також не вар­то.

Дру­гою дру­жи­ною Віто­вта була Анна, яка помер­ла 31.07.1418 р. Згід­но Хроніки Бихов­ця вона була доч­кою вел. кн. смо­ленсь­ко­го Свя­то­сла­ва Іва­но­ви­ча, що і було прий­ня­то Ю.Вольфом (2112, s. 160-161). Я.Йонинас вва­жав, що Анна була доч­кою Суде­мун­та, кня­зя на Ейшиш­ках (1853, s. 183-244). Суде­мунт справ­ді назва­ний шури­ном Віто­вта, але це над­то слаб­ка зачіп­ка. Ми не знає­мо скіль­ки сестер було у Марії, пер­шої дру­жи­ни Віто­вта. їхні­ми мужа­ми ціл­ком мог­ли бути Суде­мунт та дру­ць­кий князь Лев, яко­го теж назва­но шури­ном Віто­вта (225, N13, s.4; N 101, s.32). Тим не мен­ше Г. Лов­мянь­ский, від­ки­нув­ши свід­чен­ня дже­рел і не прий­няв­ши аргу­мен­та­ції Йони­на­са, посіяв, сум­ніви щодо поход­жен­ня Анни, визнав­ши його неві­до­мим (1919, s. 122). Роз­віяв ці сум­ніви, на наш погляд Я.Тенговський, довів­ши пра­виль­ність вер­сії Ю.Вольфа (2068, s. 177-182). Без­пе­реч­но, що Василь, титу­ло­ва­ний «кня­зем Русі» і назва­ний шури­ном Віто­вта у доку­мен­тах з 1413 р. був Васи­лем Свя­то­сла­ви­чем, одним з молод­ших синів смо­ленсь­ко­го кня­зя (2068, s. 179). Я.Тенговський також довів, що Анну мож­на вва­жа­ти матір’ю єди­ної доч­ки Віто­вта Софії. Сам шлюб, вихо­дя­чи з мож­ли­вої дати народ­жен­ня Софії, польсь­кий дослід­ник від­но­сить до періо­ду між 1368-1377 р. Що сто­суєть­ся ниж­ньої дати, то вона без­під­став­на (тре­ба спо­чат­ку запе­ре­чи­ти відо­мо­сті Хроніки Бихов­ця, якій не було потре­би вига­ду­ва­ти Марію Лукомсь­ку, а потім пояс­ни­ти чому так дов­го не було дітей). Хит­кою вигля­дає і дру­га дата. Син Софії — Василь Тем­ний, який наро­ди­вся бл. 1415 р., дійс­но був сьо­мою або вось­мою дити­ною Васи­ля Дмит­ро­ви­ча (молод­шою за ньо­го мог­ла бути тіль­ки Ана­стасія Мос­ков­ка). Але пер­ша їх дити­на — Юрій зга­да­ний тіль­ки у 1395 р., він і всі чет­ве­ро стар­ших братів Васи­ля помер­ли у ран­ньо­му віці. Це схи­ляє до дум­ки, що Софію мог­ли вида­ти зов­сім дити­ною (що з огля­ду на політич­ні виго­ди шлю­бу не раз мало міс­це) і вона мог­ла поча­ти народ­жу­ва­ти слаб­ких дітей у над­то ран­ньо­му віці. Якщо ж від­не­сти поча­ток ста­те­во­го жит­тя Софії бл. 1394 р., коли її мог­ло бути 11 років, то дату дру­го­го шлю­бу мож­на від­не­сти до 1381 -1382 рр., (ближ­че до пер­шої­да­ти), а отже саме Анна вря­ту­ва­ла жит­тя Віто­вту у 1382 р. (тут ми також згід­ні з Я.Тенговським). 19.11.1418 р. Віто­вт одру­жи­вся втретє з Юліан­ною, доч­кою кня­зя Іва­на Оль­гі­мун­то­ви­ча Голь­шансь­ко­го, вдо­вою за хоте­товсь­ким кня­зем Іва­ном Мсти­сла­ви­чем. Юліан­на помер­ла у 1448 р. у віці бл.70 років. Тоб­то вона наро­ди­ла­ся бл. 1378 р. Ми слі­дом за Ю.Вольфом (2112, s. 161) прий­має­мо цю інфор­ма­цію Т.Нарбута. Я.Тенговський, який вирі­шив, що 66-річ­ний Віто­вт ніяк не міг зако­ха­ти­ся у 40 річ­ній жін­ці (!), вже гото­вий дово­ди­ти, що Юліан­на не доч­ка, а внуч­ка Іва­на Оль­гі­мун­то­ви­ча у яко­го міг бути незна­ний з дже­рел син Іван (2069, s. 181 -182). Бать­ко кара­чевсь­ко­го кня­зя Іва­на Мсти­сла­ви­ча востан­нє зга­да­ний у 1377 р., його син Михай­ло — у 1408 р. Все разом взя­те свід­чить на користь Т.Нарбута.

7/1. ЗИГ­МУНТ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ (* 1353/1365 † 20.03.1440)

— князь мозирсь­кий (1385-1401 рр.), ново­грудсь­кий (1401-1406 рр.) і ста­ро­дубсь­кий (1406-1432 рр.), вел. кн. литовсь­кий (1432-1440 рр.), сын вели­ко­го кня­зя Литов­ско­го Кей­с­ту­та и Биру­ты, брат Вито­вта. Два фак­ти свід­чать на користь того, що Зиг­мунт був стар­шим за Товтиві­ла і наступ­ним за Віто­втом сином Кей­с­ту­та: у 1384 р. він був назва­ний спад­коєм­цем Віто­вта, а Ягай­ло, реко­мен­ду­ю­чи на литовсь­кий пре­стол, назвав його стар­шим бра­том. На ці оби­д­ва випад­ки звер­нув ува­гу Т.Василевський (2097, s.23-24). Запе­ре­чен­ня Я.Тенговського (2077, s.113-114) не вигля­да­ють достат­ньо пере­кон­ли­ви­ми: від­сут­ність печат­ки Зиг­мун­та Кей­с­ту­то­ви­ча на доку­мен­ті Віто­вта з 30.01.1384 р. зов­сім не озна­чає, що він ще був моло­дий і не мав печат­ки. Про­сто Зиг­мунт чи Товтивіл на той час не мали мож­ли­во­сті висту­па­ти гаран­та­ми Віто­вта, перш за все не маю­чи влас­них уділів. Крім того на той час Зиг­мунт міг ще не пере­бу­ва­ти на тери­торії Орде­ну. Доречі опис печа­ток, при­ві­ше­них до доку­мен­ту (1830, s.716), досить непев­ний. Так дру­ць­ко­му кня­зеві Льву при­пи­са­на «пого­ня», тоді як жоден з відо­мих гер­бів дру­ць­ких князів її навіть від­да­ле­но не нага­дує: їх «ліх­тарі» мож­на скорі­ше при­лі­пи­ти до «колюм­ни», хоча вони, напев­но, похо­дять від «три­зу­ба».

18 січ­ня 1401 р. «Олек­сандр інак­ше Віто­вт Божою милістю князь Литовсь­кий
і т. д.» видав акт, в яко­му ого­ло­шу­вав, що піс­ля його смер­ті ВКЛ має повер­ну­ти­ся
до коро­ля й коро­ни Польсь­кої, але за винят­ком пев­них земель, які спе­ціаль­но для сво­го бра­та Жиґи­мон­та «піс­ля смер­ті нашої при­зна­чає­мо (post decessum nostrum
deputamus)». Таки­ми володін­ня­ми Жиґи­мон­та в доку­мен­ті названі: поло­ви­на Ново­грод­ка-Литовсь­ко­го (отчи­на Кей­с­ту­то­ви­чів), «також замок іме­нем Гомій (item castro, cui nomen Hoymi)», сусід­ня «міс­цевість Річи­ця (loco dicto Ryczhicza)», у Пінсь­ко­му Поліс­сі «окру­га зва­на Кле­цьк а також окру­га зва­на Вода (districtu dicto Clyczisk atque districtu dicto Woda)», двір у литовсь­ких Гера­ньо­нах3. Слід гада­ти, Жиґи­монт Кей­с­ту­то­вич реаль­но отри­мав ці володін­ня невдо­взі піс­ля того, як десь вліт­ку 1398 р. повер­нув­ся на бать­ків­щи­ну з Прус­сії (куди він емі­гру­вав з ВКЛ ще в 1390 р., а з 1392 р. утри­му­вав­ся хре­сто­нос­ця­ми в яко­сті заруч­ни­ка)4. Адже досить важ­ко уяви­ти, щоб рід­ний брат вели­ко­го кня­зя Литовсь­ко­го, ціл­ком пов­но­літ­ній чоло­вік, був без­зе­мель­ним кня­зем (при наяв­но­сті у дер­жаві чис­лен­них уділь­них князівств), який мав чека­ти на влас­ний уділ аж до смер­ті Віто­вта. Остан­ній у акті 1401 р., скорі­ше за все, лише забез­пе­чу­вав Жиґи­мон­ту збе­ре­жен­ня його володінь також і піс­ля своєї смер­ті – коли основ­на тери­торія ВКЛ повин­на була відій­ти до Польсь­ко­го королів­ства5. Але піз­ні­ше склад уді­лу Жиґи­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча був змі­не­ний: у 1422 р. він упер­ше титу­луєть­ся кня­зем Ста­ро­дубсь­ким. До 1406 р. включ­но Ста­ро­дуб нале­жав Олек­сан­дру Пат­ри­кієви­чу, а про­тя­гом 1406–1408 рр. – Швит­риґай­лу. Отже,
Жиґи­монт отри­мав Ста­ро­дуб між 1408 і 1422 рр. В історіо­гра­фії пере­ва­жає логіч­на дум­ка, що це ста­ло­ся ще в 1408 р. При цьо­му вар­то зазна­чи­ти, що у пом’яннику князів Чер­ні­гівсь­ких зга­да­но «Кн(з): Фєо­до­ра Алек­сан­дро­ви­ча, Староду(б)ско(го)»6.

Прий­шов до вла­ди, ски­нув­ши з пре­сто­лу вел. кн. литов. Свид­ри­гай­ла, у бороть­бі з яким прой­шло май­же все його кня­зю­ван­ня; пере­лом у цьо­му про­ти­сто­ян­ні позна­чи­вся піс­ля пораз­ки Свид­ри­гай­ло­вих військ у битві під Віль­ко­ми­ром (нині м. Укмер­ге, Лит­ва; вере­сень 1435). 1432 С. від­сту­пив Поль­щі Поділ­ля і тери­торії на волин. порубі­ж­жі; піс­ля його смер­ті вся Волинь мала відій­ти до Коро­ни Польсь­кої. При­віле­я­ми С. 1432 і 1434 на рус. князів та бояр були поши­рені пра­ва, яки­ми кори­сту­ва­ла­ся литов. знать; втім, вва­жаєть­ся, що він обсто­ю­вав, гол. чин., інте­ре­си дріб­ної шлях­ти.

Зиг­мунт Кей­с­ту­то­вич був вби­тий вна­слі­док змо­ви, органі­зо­ва­ної кня­зя­ми Олек­сан­дром та Іва­ном Чор­то­рийсь­ки­ми (364).

Во вре­мя борь­бы за власть меж­ду Вито­втом и Ягай­лом Зиг­мунт был пле­нён послед­ним (1382-1384). В 1384 в Кёнигсбер­ге вме­сте с Вито­втом заклю­чил дого­вор с Тев­тон­ским орде­ном про­тив Ягай­ла, но в 1386 при­сяг­нул ему. В 1389 был послан Вито­втом в Прус­сию для пере­го­во­ров о сов­мест­ном с орде­ном выступ­ле­ния про­тив Ягай­ла. К 1398 был залож­ни­ком у вели­ко­го маги­стра в Мари­ен­бур­ге. После воз­вра­ще­ния полу­чил от Вито­вта Ста­ро­дуб­ское кня­же­ство.

Зиг­мунт при­ни­мал уча­стие в пере­го­во­рах и заклю­че­нии согла­ше­ний с Тев­тон­ским орде­ном в 1398, 1411, 1422 и 1431 годах, унии с Поль­шей. Участ­во­вал в бит­ве на Вор­ск­ле в 1399 и Грюн­вальд­ской бит­ве 15.07.1410. При прав­ле­нии Вито­вта не имел поли­ти­че­ско­го вли­я­ния, но под­дер­жи­вал бра­та.

После смер­ти Вито­вта и избра­ния вели­ким кня­зем Свид­ри­гай­ло в 1432 Зиг­мунт с помо­щью поля­ков в бит­ве под Ошмя­на­ми нанёс пора­же­ние вой­ску сво­е­го дво­ю­род­но­го бра­та, но Свид­ри­гай­ло смог бежать в Полоцк. При под­держ­ке поля­ков Зиг­мунт был избран вели­ким кня­зем; его власть при­зна­ли Виль­на, Тро­ки, Ков­но, Жемай­тия, Грод­но, Минск, Ново­гру­док, силой был под­чи­нён Брест. Остав­ши­е­ся зем­ли оста­лись вер­ны Свид­ри­гай­ло, кото­рый закре­пил­ся в Витеб­ске.

Меж­ду Свид­ри­гай­лом и Зиг­мун­том нача­лась меж­до­усоб­ная борь­ба. Что­бы при­влечь на свою сто­ро­ну фео­да­лов из анти­поль­ской пар­тии, Зиг­мунт рас­ши­рил все пра­ва, дан­ные фео­да­лам при­няв­шим като­ли­че­ство, на всех фео­да­лов вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го неза­ви­си­мо от их веро­ис­по­ве­да­ния. Но зна­чи­тель­ная часть бояр всё рав­но не под­дер­жи­ва­ла Зиг­мун­та, посколь­ку он вёл поли­ти­ку на под­чи­не­ние вели­ко­го кня­же­ства Поль­ше. Свид­ри­гай­ло потер­пел тяжё­лое пора­же­ние в бит­ве под Виль­ко­ми­ром (1435), и в 1437 Зиг­мунт стал еди­но­власт­ным вели­ким кня­зем.

Зиг­мунт был слиш­ком подо­зри­тель­ным, веро­ят­но зная, что анти­поль­ская пар­тия всё рав­но изоби­лу­ет сто­рон­ни­ка­ми, пото­му всё вре­мя искал заго­вор­щи­ков, даже мни­мых, жесто­ко нака­зы­вал их, кон­фис­ко­вы­вал поме­стья, выно­сил смерт­ные при­го­во­ры. От это­го даже пошли слу­хи, что он жела­ет истре­бить всех кня­зей и бояр. Про­тив его был орга­ни­зо­ван заго­вор кня­зей Ива­на и Алек­сандра Чарто­рый­ских, вилен­ско­го вое­во­ды Дов­гер­да и троц­ко­го вое­во­ды Лялю­ша — все чет­ве­ро като­ли­ки, кото­рые при­над­ле­жа­ли к анти­поль­ской пар­тии и были свя­за­ны со Свид­ри­гай­лом. В ито­ге заго­во­ра 20.03.1440 Зиг­мунт был убит в Трок­ском зам­ке від руки шлях­ти­ча-кия­ни­на Ско­бей­ка.

Пер­шою його дру­жи­ною була доч­ка кня­зя Андрія Один­це­ви­ча. Вдру­ге він одру­жи­вся у 1418 р. Ім’я і поход­жен­ня його дру­гої дру­жи­ни незнане. [Zygmunt]

8/1. ТОВТИВІЛ-КОНРАД КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ († 09.1390)

Князь ново­грудсь­кий (1362-1390 рр., з пере­рва­ми?).

У 1382 р. втік у Мазо­вію, де прий­няв хре­щен­ня під іме­нем Конра­да (276, t.2, p.720). Заги­нув у верес­ні 1390 р. при обо­роні Віль­на (2112, s. 161). Спро­ба Я.Тенговського запе­ре­чи­ти цю вер­сію Ю.Вольфа, спи­ра­ю­чи­ся на хроніку Віган­да з Мар­бур­гу та Хроніку вели­ких магістрів, непе­ре­кон­ливі (2077, s. 115).

Не було змісту заби­ра­ти смер­тель­но пора­не­но­го Товтиві­ла з Віль­на, а тим біль­ше чини­ти пере­по­ни його похо­ван­ню у місь­кій кате­дрі. Так само лег­ко мог­ли поми­ли­ти­ся орденсь­кі писарі, визна­ча­ю­чи сту­пінь родин­них зв»язків Товтиві­ла, бо з жод­них дже­рел про існу­ван­ня Конра­да Вой­да­то­ви­ча нічо­го не відо­мо. Так само ми не бачи­мо під­став, щоби від­ки­да­ти відо­мо­сті Длу­го­ша, прий­няті Воль­фом, згід­но яких дру­жи­ною Товтиві­ла була Юліан­на, сест­ра Анни, дру­жи­ни Віто­вта (2112, s. 160), тоб­то доч­ка вели­ко­го смо­ленсь­ко­го кня­зя Свя­то­сла­ва Іва­но­ви­ча. [Towtiwil-Konrad]

9/1. МІК­ЛОВ­СА КЕЙ­С­ТУТІВ­НА († 30.10.1405)
Була чер­ни­цею.

10/1. МАРІЯ КЕЙ­С­ТУТІВ­НА († 1404)

У 1375 р. вида­на за Іва­на Все­во­ло­до­ви­ча, вел. кн.тверського († 22.05.1425 р.).

11/1. ДАНУ­ТА-АННА КЕЙ­С­ТУТІВ­НА (* бл.1362 † 25.05.1448)

До 27.09.1376 р. вида­на за Яну­ша Земо­ви­то­ви­ча, кн. виш­го­родсь­ко­го, цеханівсь­ко­го, вісь­ко­го, вар­шавсь­ко­го і черсь­ко­го († 8.12.1429) (1739, tabl. 10).

12/1. АНДРІЙ КЕЙ­С­ТУ­ТО­ВИЧ ГОР­БА­ТИЙ († піс­ля 1390)

Через плу­та­ни­ну з Андрієм Оль­гер­до­ви­чем біль­шість дослід­ни­ків його зов­сім не зга­ду­ють (2097, s.25). Схо­же, що у 1386 р. три­мав Лукомсь­ке князів­ство, а у 1390 р. був посла­ний Віто­втом з Грод­на на пере­го­во­ри з Орде­ном (2069, s. 180).

13/1. ЮЛІАН­НА КЕЙ­С­ТУТІВ­НА [?]

Відо­мий литовсь­кий нобіль Монівід, воє­во­да і ста­ро­ста віленсь­кий, одру­жи­вся з Юліан­ною, яка згід­но інфор­ма­ції Длу­го­ша була вдо­вою кня­зя Нари­мун­та, який ніби-то заги­нув під Віль­но у 1390 р. (232, rs.10, s. 187). За Хронікою Бихов­ця її пер­шим мужем був Віди­мунт, дядь­ка Біру­ти (1816 с.64). Пер­ше невіро­гідне з огля­ду на дату смер­ті Нари­мун­та, дру­ге вза­галі пога­но в’яжеться з хро­но­ло­гією (хоча у при­роді трап­ля­ють­ся випад­ки, коли дядь­ко молод­ший за пле­мін­ни­цю). Тому Ю.Вольф вирі­шив, що пер­шим мужем Юліан­ни був Товтивіл (2112, s. 160), А.Прохазка запро­по­ну­вав Корі­гай­ла Оль­гер­до­ви­ча (1968,s.30-32). А.Крупська, не зупи­ня­ю­чи­ся на про­бле­мі пер­шо­го мужа Юліан­ни, вва­жає одоч­кою Бута­ва-Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча (1892А, s.658-659). Тіль­ки вер­сія Ю.Вольфа від­по­ві­дає іншим дже­ре­лам, які нази­ва­ють Моніві­да шури­ном Віто­вта: дру­жи­на Товтиві­ла — Юліан­на була сест­рою Анни, дру­жи­ни Віто­вта (одру­жив­шись з нею по смер­ті Товтиві­ла, Монівід також став шури­ном вели­ко­го кня­зя, що забез­пе­чи­ло його кар’єру). Я.Тенговський вва­жає Юліан­ну доч­кою Кей­с­ту­та, пер­шим мужем якої був Суде­мунт, також назва­ний шури­ном Віто­вта. Заги­бель Суде­мун­та він від­но­сить до 1394 р., а дру­гий шлюб — до періо­ду між кін­цем 1394 р. та 2.02.1395 р., коли поча­ла­ся стрім­ка кар’єра Моніві­да (2069, s. 177-178). Оби­дві вер­сії ціл­ком мож­ливі і не зале­жать від дис­кусії сто­сов­но дати смер­ті Товтиві­ла. Про­бле­ма існу­ван­ня Юліан­ни Кей­с­тутів­ни зали­шаєть­ся дис­кусій­ною.

14/1. РИН­ГАЛ­ЛА-ЄЛИ­ЗА­ВЕ­ТА КЕЙ­С­ТУТІВ­НА († 1433)

З Хроніки Мурініу­са відо­мо про наміри Віто­вта у 1390 р. вида­ти сест­ру зама­зо­ве­ць­ко­го кня­зя Генрі­ха Земо­ви­то­ви­ча († 1393 р.) (277, s.171-172). За О.Бальзером (1739, tabl. 10) та В.Двожачеком (1803,tabl.4) цей шлюб від­був­ся між 4.02 і кін­цем 06.1392 р. На тій під­ставі, що князь Генріх у 1391-1392 рр. був пло­ць­ким біску­пом, Я.Тенговський запе­ре­чує мож­ливість шлю­бу, від­ки­да­ю­чи цим пові­дом­лен­ня дже­рел (2069, s. 179). Це не зву­чить пере­кон­ли­во, у Генрі­ха Земо­ви­то­ви­ча був при­клад Конра­да І († 1273 р.), кня­зя гло­говсь­ко-битомсь­ко­го, який спо­чат­ку був проб­стом гло­говсь­ким, піз­ні­ше пас­савсь­ким біску­пом, а невдо­взі (про­тя­гом року) зай­няв пре­стол, одру­жи­вся і мав дітей. П’ясти, як і Рюри­ко­ви­чі та Геди­мі­но­ви­чі, на пер­ше міс­це ста­ви­ли політи­ку. Вдру­ге Рин­гал­ла-Єли­за­ве­та вий­ш­ла за Олек­сандра, гос­по­да­ря Мол­до­ви († 1432/33 р.).

IV

15/4. ЮРІЙ ВОЙ­ДА­ТО­ВИЧ († піс­ля 1384)

Князь ново­грудсь­кий (? — піс­ля 1384 рр.). У доку­мен­ті від 30.01.1384 р. висту­пив пер­шим з литовсь­ких гаран­тів Віто­вта (225, N13, s.4). Помер до 1401 р. без нащад­ків, бо Ново­грудсь­ке князів­ство у цьо­му році було пере­да­но Зиг­мун­то­ві Кей­с­ту­то­ви­чу.

16/4. ОЛЕК­САНДР ВОЙ­ДА­ТО­ВИЧ [?]

За Нар­бу­том — син Вой­да­та (1931, t.5, s.302; t.7, s. 112). У стар­шій літе­ра­турі нав­ко­ло цієї осо­би точи­ла­ся поле­міка: К.Несецький вва­жав Олек­сандра сином Вігун­та Кей­с­ту­то­ви­ча, яко­го не існу­ва­ло, К.Стадніцкий ото­тож­нив Вігун­та з Патер­гом.

17/4. ІВАН ВОЙ­ДА­ТО­ВИЧ < князі КРО­ШИНСЬ­КІ ?

Про його діяль­ність нічо­го не відо­мо. У XV ст. існу­ва­ло неве­ли­ке Кро­шенсь­ке князів­ство у скла­ді воло­стей Кро­шин, Тешинів, Сукролі­на, Охло­ве­ць, От’єзд, Зако­лон­ня, Вол­ста, Кли­пін, Наєз­ди­лов, Чар­па, Голо­вині. Цей уділ, напев­но, був виді­ле­ний ще у XIV ст. для най­мо­лод­шо­го з Вой­да­то­ви­чів і зали­ши­вся за його нащад­ка­ми. Князь Роман Кро­шинсь­кий, напев­но, син Іва­на Вой­да­то­ви­ча, запи­са­ний у Києво-Печерсь­ко­му (поз.243) та Супральсь­ко­му (поз.37) сино­ди­ках. Князі Роман, Пет­ро, Флор і Суран Кро­шинсь­кі впи­сані у сино­дик мона­сти­ря св. Трій­ці у Віль­ні (пер­ша поло­ви­на XV ст.). їх сучас­ник Семен Кро­шинсь­кий, схо­же, запи­са­ний у Любе­ць­ко­му пом’янику (поз.90). У Супральсь­ко­му пом’янику запи­са­но ще 9 Кро­шинсь­ких (поз.38-46), У Києво-Печерсь­ко­му є кіль­ка записів сім’ї Кро­шинсь­ких (поз.215-216, 244-249, 251 -252), запи­сані вони і у Холмсь­ко­му пом’янику (поз.9). З огля­ду на ці запи­си родо­від князів Кро­шинсь­ких, при­ве­де­ний у Ю.Вольфа (2112, s. 190-193) вигля­дає непов­ним, особ­ли­во у верх­ній частині. Хто із запи­са­них бра­ти, а хто сини Рома­на Іва­но­ви­ча вста­но­ви­ти немож­ли­во. Діяль­ність кня­зя Іва­на Рома­но­ви­ча, одно­го з синів Рома­на, Ю.Вольф від­но­сить до 1446-1450 рр. Але чи були всі наступ­ні Кро­шинсь­кі його нащад­ка­ми? Чиї вну­ки Костян­тин (зга­да­ний у 1482-1513 рр.), Іван (діяль­ність від­но­сить­ся до 1488-1525 рр., у 1494 р. був у скла­ді посоль­ства, яке їзди­ло у Моск­ву за Оле­ною Іванів­ною) та Тимо­фій (зга­дуєть­ся у 1498-1540 рр.), від яких пішли три гіл­ки Кро­шинсь­ких, не мож­на ска­за­ти з впев­неністю. З дру­гої поло­ви­ни XVI ст. князі Кро­шинсь­кі ста­ли като­ли­ка­ми (257, s. 145). Най­стар­ша гіл­ка вигас­ла до 1568 р.,середня-до-1579 р., молод­ша — піс­ля 1683 р.

18/5. ВОЙ­ДАТ-ЯН ГЕНРІ­ХО­ВИЧ (* бл.1365 † піс­ля 1381)

У 1381 р., маю­чи тро­хи біль­ше 16 років втік з Лит­ви в Орден, звід­ки був пере­прав­ле­ний до дво­ру кай­зе­ра, де тоді пере­бу­вав його бать­ко. Даль­ша доля неві­до­ма. Ю.Вольф помил­ко­во отож­нив його з Юрієм Вой­да­то­ви­ча7. Мож­ли­во прий­няв духов­ний сан під іме­нем Яна.

Сын кня­зя Буто­вта вос­пи­ты­вал­ся при дво­ре сво­е­го деда вели­ко­го кня­зя Кей­с­ту­та Геди­ми­но­ви­ча. В 1381 г. Вой­дат Буто­вто­вич († 1402) так­же выехал из Лит­вы и ока­зал­ся во вла­де­ни­ях Тев­тон­ско­го Орде­на. В Инстер­бур­ге (совр. Чер­ня­ховск Кали­нин­град­ской обл.) князь заявил, что хотел бы попасть в Пра­гу. Здесь он пла­ни­ро­вал при­нять кре­ще­ние. Вла­сти Тев­тон­ско­го Орде­на помог­ли бег­ле­цу.
В Пра­ге про­изо­шло вос­со­еди­не­ние отца и сына. Князь Вой­дат кре­стил­ся под име­нем Яна и стал сту­ден­том Праж­ско­го уни­вер­си­те­та. После кре­ще­ния Лит­вы Ян Буто­вто­вич пере­ехал из Пра­ги в Малую Поль­шу и стал жить при дво­ре коро­ля Вла­ди­сла­ва IV Ягай­ло. В 1389 г. этот пле­мян­ник Вито­вта занял в Кра­ко­ве
долж­ность кусто­ша. Nikodem J. Witold wielki książę litewski. S. 38–39. Впер­вые в новом каче­стве Ян Буто­вто­вич фигу­ри­ру­ет в собы­ти­ях, дати­ро­ван­ных 2.II.1390 г. Князь был пре­ем­ни­ком кусто­ша и кано­ни­ка Кра­ков­ской кафед­ры и коро­лев­ско­го нота­рия Свя­то­сла­ва, кото­рый скон­чал­ся 25.I.1388 г. Иссле­до­ва­те­ли пола­га­ют, что Ян стал испол­нять долж­ность кусто­ша до 4.IV.1389 г.8.

19/6. СОФІЯ ВІТО­ВТІВ­НА († 15.06.1453)

9.01.1391 р. вида­на за Васи­ля Дмит­ро­ви­ча, вел. кн. воло­ди­мирсь­ко­го і мос­ковсь­ко­го († 7.02.1425 р.)

20/7. МИХАЙ­ЛО-БОЛЕ­СЛАВ ЗИГ­МУН­ТО­ВИЧ (* до 1406 † до 10.02.1452)

Князь ста­ро­дубсь­кий (1432-1445 рр.). Тала­но­ви­тий пол­ко­во­де­ць. Пере­мо­г­ою біля Віль­ко­міра­на р.Святій (29-30.08.1435 р.) забез­пе­чив бать­ко­ві вели­кок­нязівсь­кий пре­стол. Втра­тив­ши надії на успад­ку­ван­ня цьо­го пре­сто­лу емі­гру­вав в Моск­ву.

Т. зв. Хроніка Бихов­ця (Третій літо­пис­ний звід ВКЛ, укла­де­ний у 1520-х рр.) містить наступне опо­ві­дан­ня, що за сми­слом має від­но­си­ти­ся до 1443 р. Вели­кий князь Кази­мир Яґел­лон «вызвал к собі з Мазовш Міхай­луш­ка Жыгі­мон­то­ви­ча, жалу­ю­чы єго яко бра­та своє­го стры­єч­но­го, и дал єму отчыз­ну єго, вдєл отца Жыгі­мон­та, што отєц єго міл, дєл от бра­тиі своєє, напєрвєй Бєл­ско, Бранск, Сураж, Клєчєск, Кой­да­нов, Бранск, Ста­ро­дуб; чєсто­вав­шы єго, одпу­стил на тыє горо­ды. И будучы єму в Клєц­ку
и жалость собє роз­мыш­лит (…)». Далі опи­суєть­ся спро­ба вби­вства Кази­ми­ра, яке
Михай­луш­ко дору­чив здійс­ни­ти кня­зям Воло­жинсь­ким. Ті хоті­ли вби­ти вели­ко­го
кня­зя в Меречі під час полю­ван­ня, але моло­до­го Кази­ми­ра вря­ту­вав його мар­ша­лок
двор­ний, Андруш­ко Ґаштол­то­вич. Бать­ко Андруш­ка, воє­во­да Тро­ць­кий Ян Ґаштолт,
від­пра­вив за зло­чин­ця­ми пого­ню, яка і схо­пи­ла князів Воло­жинсь­ких, усіх п’ятьох братів; зго­дом їх було стра­че­но в Тро­ках. У цей час від­бу­ли­ся змі­ни на голов­них уря­дах ВКЛ: Ґаштолт був при­зна­че­ний воє­во­дою Віленсь­ким, а Тро­ць­ким – Іван Мон­від. Михай­луш­ко Жиґи­мон­то­вич, дові­дав­шись про аре­шт і стра­ту Воло­жинсь­ких пере­ля­кав­ся і «встрє­мі­ся на бєг в дал­ній свой город, ко Бран­ску. И будучи єму в Бран­ску, и собрал вой­ско нєма­ло, и с помо­чию мос­ков­скою, и єхав­шы зася­дет город
Кієв. И князь велікі Казі­мір, собрав­шы сілы свои літов­скии, и посы­лаєть вборздє
дядю своє­го Іва­на Гаштол­та; он жє там єхав­шы и город Кієв и Бра­неск от(и)мєть к Вєліко­му княст­ву»9.

Реаль­на біо­гра­фія Михай­луш­ка Жиґи­мон­то­ви­ча досить доб­ре задо­ку­мен­то­ва­на сучас­ни­ми дже­ре­ла­ми10. З них ціл­ком ясно, що піс­ля виїз­ду Михай­луш­ка за кор­дон у 1440 р. він ніко­ли не мири­вся з Кази­ми­ром Яґел­ло­ном і нія­ко­го уді­лу в межах ВКЛ отри­ма­ти не міг. Уже через це роз­по­відь про замах на жит­тя Кази­ми­ра слід визна­ти вигад­кою. Така резо­нанс­на подія, якби вона мала міс­це в дійс­но­сті, не мог­ла зали­ши­ти­ся поза ува­гою сучас­ни­ків (особ­ли­во інфор­ма­торів Тев­тонсь­ко­го орде­ну). До того ж нія­ких князів Воло­жинсь­ких, та ще й відра­зу п’ятьох братів, реаль­но ніко­ли не існу­ва­ло.

Хроніка Бихов­ця пред­став­ляє собою твір 1-ї поло­ви­ни 1520-х рр., замов­ни­ком і
«сус­піль­но-політич­ним ідео­ло­гом» яко­го був Аль­брехт Ґашто­вт (Ґаштольт) – най-
могут­ні­ший литовсь­кий пан, воє­во­да Віленсь­кий і канц­лер ВКЛ11. Про­тя­гом усієї Хроніки Бихов­ця під­креслю­ють­ся особ­ливі заслу­ги роди­ни Ґашто­втів перед ВКЛ, особ­ли­во Яна Ґашто­вта (діда Аль­брех­та) – перед Кази­ми­ром Яґел­ло­ном. Звід­си є оче­вид­ним і мотив вигад­ки опо­ві­дан­ня про зако­лот Михай­луш­ка: читач хроніки мав зро­зу­міти, що дина­стія Яґел­лонів самим своїм існу­ван­ням зав­дя­чує не кому іншо­му, як Ґашто­втам. (До речі, Аль­брехт Ґашто­вт у «Меморіалі» 1525 р. без зай­вої скром­но­сті писав, що саме він у 1508 р. не дав захо­пи­ти ВКЛ кня­зю Михай­лу Глинсь­ко­му: «цей меморіал – пане­гірик само­му Аль­брех­ту Ґашто­вту, і з точ­ки зору історії Ґашто­втів, справж­нє про­до­в­жен­ня Хроніки Бихов­ця. Як у Хроні­ці Бихов­ця Ян Ґашто­вт пока­за­ний рятів­ни­ком Кази­ми­ра Яґел­лон­чи­ка, так у меморіалі Аль­брехт Ґашто­вт воз­ве­ли­чуєть­ся як рятів­ник Литовсь­кої дер­жа­ви, якою керує син Кази­ми­ра
Жиґи­монт II»)12. Стає зро­зу­мі­лим і те, звід­ки у Хроні­ці Бихов­ця з’явилися загад­ко­ві князі Воло­жинсь­кі. У 1484 р. маєток Воло­жин (Ошмянсь­ко­го повіту) був серед володінь, які король Кази­мир надав кня­зю Васи­лю Михай­ло­ви­чу Верейсь­ко­му. Доч­ка остан­ньо­го Софія вий­ш­ла заміж не за кого іншо­го, як Аль­брех­та Ґашто­вта, який у 1505 р. отри­мав королівсь­кий лист на спад­щи­ну кня­зя Верейсь­ко­го, вклю­ча­ю­чи і Воложин123.

Тим не мен­ше, штуч­но «ство­рю­ю­чи» уділ Михай­луш­ка Жиґи­мон­то­ви­ча, ніби-то отри­ма­ний ним від Кази­ми­ра Яґел­ло­на, автор Хроніки Бихов­ця явно опи­рав­ся
на реаль­ні фак­ти. Замок Бранськ на Під­ля­ш­ші, як і, віро­гід­но, вся Бєльсь­ка зем­ля (вклю­ча­ю­чи Сураж), дійс­но вхо­ди­ли до скла­ду уді­лу Михай­луш­ка – але ще за жит­тя його бать­ка Жиґи­мон­та, у 2-й поло­вині 1430-х рр.124. Замок Кле­цьк (у пінсь­ко­му Поліс­сі) був визна­ний володін­ням Жиґи­мон­та Кей­с­ту­то­ви­ча ще в акті Віто­вта 1401 р.125. Сіверсь­кі ж Ста­ро­дуб і, оче­вид­но, Брянськ нале­жа­ли Жиґи­мон­ту про­тя­гом 1400/1409–1432 рр.

119
120
121
122
123 Wolff J. Kniaziowie litewsko-ruscy od końca czternastego wieku. Warszawa, 1895. S. 549.
124 Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz – walka o spadek po ojcu. S. 207 i przyp. 45.
125 С. Полє­хов пише, що Кле­цьк у 1404 р. був нада­ний кня­зю Рома­ну Федо­ро­ви­чу,
ону­ку Оль­ґер­да (Поле­хов С. Наслед­ни­ки Вито­вта. С. 342). Мова йде про акт Віто­вта, відо­мий за спис­ком 1782 р., де русь­кий текст ори­гі­на­лу транслі­те­ро­ва­но польсь­кою лати­ни­цею (опуб­лі­ко­ва­ний: Radziminski Z. L. Monografia XX. Sanguszków oraz innych potomków Lubarta￾Fedora Olgerdowicza X. Ratneńskiego. Lwów, 1906. T. I. S. 58). Зокре­ма, тут серед надань кня­зю
Рома­ну фігу­ру­ють: «da u Koszyri dali jesmo jemu Hrabow, Nesuchojeżi, Milenowiczi, Kleczko». Як бачи­мо, мова йде про володін­ня у Коширсь­кій воло­сті на Волині, а не полісь­кий Кле­цьк. Піз­ні­ше ці зем­лі перей­шли до Рома­но­во­го бра­та Сан­гуш­ка і його нащад­ків. Зокре­ма, у 1511 р. як володін­ня князів Сан­гуш­ко­ви­чів зга­дані «Мєлє­но­ви­чи, Нюй­но, Поры­ду­бы, дворєц Клєвєц­ко, Клєч­ко­ви­чи (…)», локалі­зо­вані у Ковельсь­ко­му повіті (Archiwum książąt Sanguszków w Sławucie. Lwów, 1890. T. III. S. 90-91, nr CXIX). Віро­гід­но, і в ори­гі­налі акта 1404 р. сто­я­ло «Клєвєц­ко», у спис­ку 1782 р. помил­ко­во пере­дане як «Kleczko»

Однак жит­тя Михай­луш­ки зов­сім набу­ло інших обста­вин, ніж вка­за­но у Хроні­ці Бихов­ця. У 1448 р. Михай­луш­ко, який піс­ля вби­вства бать­ка бага­то років поневіряв­ся по іно­зем­них дво­рах, знай­шов реаль­ну допо­мо­гу про­ти Кази­ми­ра Яґел­ло­на у хана Сеїд-Ахма­та. Вес­ною 1449 р. литовсь­кий емі­грант досяг сво­го най­біль­шо­го успі­ху: 19 черв­ня уря­до­ве­ць Тев­тонсь­ко­го орде­ну пові­дом­ляв
вели­ко­му магіст­ру, що «гер­цог Міхел» за допо­мо­гою татар зай­няв три міста «зі всі­ма володін­ня­ми», що нале­жа­ли до його «отчи­ни» – Київ, Ста­ро­дуб і Кле­цьк («Kyoff, Staradop unde Kletczk»). Біль­ше того, у Ста­ро­дубі князь ніби­то знай­шов скарб сво­го бать­ка, за допо­мо­гою яко­го споді­вав­ся закін­чи­ти вій­ну з коро­лем Казимиром126. У такій ситу­а­ції польсь­ко-литовсь­кий монарх осо­би­сто висту­пив у похід на Сівер­щи­ну (до Брянсь­ка), який три­вав при­близ­но два міся­ці – з сере­ди­ни трав­ня до сере­ди­ни лип­ня 1449 р.127. Оче­вид­но, ще до почат­ку цьо­го похо­ду Михай­луш­ко втра­тив зем­лі на захід від
Дні­п­ра: тоді Київ уже зна­хо­ди­вся під вла­дою татар, союз­них Кази­ми­ру – звід­ти вони закли­ка­ли на хан­ство сво­го пре­тен­ден­та, який гостю­вав у короля128. Длу­гош пові­дом­ляє, що Михай­луш­ко зай­няв Ста­ро­дуб, Нов­го­ро­док-Сіверсь­кий та дея­кі інші зам­ки, з допо­мо­гою татар чинив напа­ди на зем­лі ВКЛ і навіть зму­сив до втечі вислане про­ти ньо­го литовсь­ке війсь­ко (оче­вид­но, те саме, про від­прав­ку яко­го зга­да­но в листі вели­ко­го магіст­ра до магіст­ра Лівонсь­ко­го від трав­ня 1449 р.129). Тоді в похід висту­пив осо­би­сто Кази­мир, очо­лив­ши вели­ку армію з литов­ців, русинів та незнач­но­го від­ді­лу поля­ків. Михай­луш­ко супро­ти­ви­ти­ся такій силі не нава­жи­вся і втік, а його люди зда­ли захоплені зам­ки Казимиру130. Це під­твер­джує і лист само­го польсь­ко-литовсь­ко­го воло­да­ря, напи­са­ний до вели­ко­го магіст­ра 25 лип­ня у Нов­го­род­ку-Литовсь­ко­му – вже піс­ля повер­нен­ня з похо­ду. Тут гово­рить­ся, що Михай­луш­ко з тата­ра­ми Сеїд-Ахма­та
зай­ня­ли зам­ки «Ста­ро­дуб, Радо­гощ, Нов­го­ро­док-Сіверсь­кий і Брянськ (Stharodwb, Radohosch, Nowohrodek Syewyersky et Bransko)». Дові­дав­шись же про наб­ли­жен­ня військ Кази­ми­ра, наміс­ни­ки, при­зна­чені Михай­луш­ком і тата­ра­ми, самі під­да­ли­ся вла­ді короля131. Як ми бачи­ли, про ці події зга­дує і Хроніка Бихов­ця; але тут захоп-
лен­ня Киє­ва помил­ко­во при­пи­са­но не татарсь­кій, а мос­ковсь­кій допо­мозі (явно за ана­ло­гією з повстан­ням кня­зя Глинсь­ко­го 1508 р.), а на чолі литовсь­ких військ, замість коро­ля Кази­ми­ра, не дуже скром­но «постав­ле­но» Яна Ґашто­вта.

126 Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz… S. 220-221; пуб­ліка­ція доку­мен­та – s. 236-238.
127 Rutkowska G. Itinerarium króla Kazimierza Jagiellończyka 1440–1492. Warszawa, 2014.
S. 87-88 (ще 8 трав­ня Кази­мир був у Тро­ках, 4 лип­ня – вида­вав акти у Брянсь­ку).
128 Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz… S. 223, 240-241 (пуб­ліка­ція листа Кази­ми­ра
до вели­ко­го магіст­ра від 26 серп­ня 1449 р.).
129 Там само. С. 221.
130 Dlugossii J. Annales… Cracoviae, 2003. Liber XII. 1445–1461. P. 76; Długosz J. Roczniki…
Warszawa, 2009. Ks. 12. S. 87-88. Автор явно поми­ляєть­ся, коли пише, що Кази­мир висту­пив
у похід близь­ко 15 серп­ня.
131 Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz… S. 221, 223; пуб­ліка­ція листа – s. 238-240.

Був одру­же­ний три­чі: до 26.05.1427 р. з Анною, доч­кою мазо­ве­ць­ко­го кня­зя Земо­ви­та IV (* 13.06.1407/13 † до 17.03.1435); бл. 1435 р. з Євфи­мією, доч­кою мазо­ве­ць­ко­го кня­зя Боле­сла­ва III (* до 1420 † до 3.03.1436); між 1440/45 рр. з Кате­ри­ною, сест­рою пер­шої дру­жи­ни Анни († піс­ля 22.10.1468) (2112, s. 161).

21/8. ЯДВІ­ГА ТОВТИВІЛІВ­НА († до 1.12.1405)

У 1397/98 рр. вида­на за Бар­ні­ма V, кня­зя поморсь­ко-слупсь­ко­го († піс­ля 13.05.1403 р.) (1969, s.635). Вер­сія Й.Здренка ніби Ядві­га була доч­кою Свид­ри­гай­ла малой­мо­вір­на (2125, s.34).

Print Friendly, PDF & Email
  1. Nikodem J. Witold wielki książę litewski. S. 37–38. []
  2. Афа­на­сен­ко Ю.Ю. Мис­сия Иеро­ни­ма Праж­ско­го в Восточ­ную Евро­пу // Книж­ное насле­дие А.П. Сапу­но­ва. Минск, 2014. С. 76. []
  3. Akta unji Polski z Litwą. 1385–1791. Kraków, 1932. S. 34-36, nr 38 (за ори­гі­на­лом). У копії Нару­ше­ви­ча 1782 р. замість «Clyczisk» читаєть­ся «Czyczisk», який А. Про­хаcка прий­няв за Чечерськ – мабуть, через його близь­кість до Річи­ці (Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe / Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia. Cracoviae, 1882. Т. VI. P. 72-73, nr CCXXXIII, przyp. 3). Однак важ­ко зро­зу­міти, чому з таким ото­тож­нен­ням пого­ди­лись С.-М. Кучиньсь­кий і А. Кузь­мін, знай­о­мі з видан­ням 1932 р. (Kuczyński S. M. Ziemie
    czernihowsko-siewierskie pod rządami Litwy. S. 51, przyp. 106, s. 180; Кузь­мин А. В. Титу­ло­ван­ная знать Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го в «Вели­кой войне» 1409–1411 гг. про­тив Тев­тон­ско­го
    орде­на // Вялі­кае княст­ва Літоўс­кае і яго сусед­зі у XIV – XV ст.ст. Сапер­ніцтва, супра­цоўніцтва, уро­кі. Мінск, 2011. С. 39-40, прим. 1: автор пише про «ряд архео­гра­фіч­них недоліків» у пуб­ліка­ції ори­гі­наль­но­го тек­сту, нада­ю­чи пере­ва­гу спис­кам кін­ця XVIII ст.!). Для того, щоб ото­тож­ни­ти «Clyczisk» з Чечерсь­ком, потріб­но визна­ти, як міні­мум, подвій­ну помил­ку в ори­гі­налі: напи­сан­ня «l» замість «z» і про­пуск «r». []
  4. Тęgowski J. Pierwsze pokolenia Giedyminowiczów. Poznań-Wrocław, 1999. S. 220-221. []
  5. С.-М. Кучиньсь­кий писав, «що Віто­вт актом унії 1401 р. не обі­цяв, але забез­пе­чу­вав володін­ня певни­ми воло­стя­ми Жиґи­мон­то­ві (здо­га­дує­мо­ся: подаль­ше володін­ня!)». Володі­ю­чи Гомієм та Річи­цею, піз­ні­ше «з огля­ду власне на зазна­чені воло­сті дістав Жиґи­монт сусід­ній Ста­ро­дуб по Нари­мун­то­ви­чах» (Kuczyński S. M. Ziemie czernihowsko-siewierskie pod rządami Litwy. S. 180, przyp. 463). Є. Охмансь­кий вва­жав, що існу­вав спе­ціаль­ний запис Віто­вта для
    Жиґи­мон­та, реге­ста яко­го вмі­ще­на в акті 18 січ­ня 1401 р. (Vitoldiana. Codex privilegiorum Vitoldi magni ducis Lithuaniae 1386–1430 / Zebral i wydal J. Ochmański. Warszawa–Poznań, 1986.
    S. 11-12, nr 7). Нато­мість, С. Полє­хов пише, що фак­тич­но «із всіх обі­ця­них володінь Сиґіз­мунд, всу­переч твер­джен­ням ста­рої історіо­гра­фії, отри­мав лише двір у Гера­ньо­нах, які з часом по його імені ста­ли зва­ти­ся Зиг­мун­тиш­ка­ми, мож­ли­во, також Кле­цьк» (Поле­хов С. Наслед­ни­ки
    Вито­вта. Москва, 2015. С. 291). []
  6. Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерсь­кої лаври // Упо­ряд­ку­ван­ня та вступ­на стат­тя О. Кузь­му­ка // Лаврсь­кий аль­ма­нах. Київ, 2007. Спе­цви­пуск 7. С. 18-19. []
  7. , s. 160 []
  8. Fijałek J. Wnuk Kiejstuta Jan książe drohiczyński… S. 181–185. []
  9. ПСРЛ. М., 1975. Т. XXXII. С. 159. Цита­ти подає­мо у зво­рот­ній транслі­те­ра­ції з польсь­кої лати­ни­ці, яка не дає змо­ги впев­не­но рекон­стру­ю­ва­ти всі особ­ли­во­сті кири­лич­но­го про­то­гра­фу (літе­ру «ъ», розріз­нен­ня «е» та «ѣ», «и» та «і»; латинсь­ка «y» може від­по­ві­да­ти
    як «ы», так і «и»/«і» – пере­важ­но, коли вико­ри­сто­вуєть­ся в яко­сті спо­луч­ни­ка). Опо­ві­дан­ня про Михай­луш­ка вмі­щене піс­ля литовсь­ко-мос­ковсь­кої вій­ни, що реаль­но мала міс­це зимою 1444/1445 рр. Однак зга­дані посе­ред опо­ві­дан­ня змі­ни на уря­дах воє­вод Віленсь­ко­го і Тро­ць­ко­го
    тра­ди­цій­но від­но­ся­ть­ся до 1443 р.; при­найм­ні, вони від­бу­ли­ся між 1442 і 1444 рр. (Wolff J.Senatorowie i dignitarze Wielkiego Księstwa Litewskiego. 1386–1795. Kraków, 1885. S. 56, 72). []
  10. Див. най­но­ві­шу біо­гра­фію: Polechow S. Książę Michał Zygmuntowicz – walka o spadek po ojcu // Ojcowie i synowie. O tron, władzę, dziedzictwo. W 700. rocznicę narodzin Karola IV
    Luksemburskiego króla czeskiego i cesarza. 1316–1378. Gdańsk, 2018. S. 199-243. []
  11. Вка­за­ні тези пере­кон­ли­во довів литовсь­кий істо­рик Р. Ясас, див.: Ясас Р. Хроніка Быхаў­ца і яе паход­жанне // Бела­рус­кі гіста­рыч­ны агляд. 2017, сне­жань. Т. 24. Сшыт­кі 1-2 (46-47). С. 209-220 (доступ­ний біло­русь­кий пере­клад дослід­жен­ня авто­ра, опуб­лі­ко­ва­но­го на литовсь­кій мові ще у 1971 р.). []
  12. Там само. С. 217. []