Вы долж­ны вой­ти, что­бы созда­вать сооб­ще­ния и темы.

Галицкие

ГАЛИ­ЦЬ­КА (ПЕР­ША) ДИНА­СТІЯ

Дже­ре­ло: Леон­тій ВОЙ­ТО­ВИЧ (Львів) ПЕР­ША ГАЛИ­ЦЬ­КА ДИНАСТIЯ// Гене­а­ло­гіч­ні запис­ки. – Львів, 2009. – Вип. 7 (нової серії 1)

I Рюрик, князь Нов­го­род­ский
II Игорь Рюри­ко­вич, вели­кий князь Киев­ский +945
III Свя­то­слав I Иго­ре­вич, вели­кий Киев­ский 942-972
IV Вла­ди­мир I, вели­кий князь Киев­ский +1015

V

1. ЯРОСЛАВ–ГЕОРГІЙ ВОЛО­ДИ­МИ­РО­ВИЧ (* бл.983 + 20.02.1054)

Син вели­ко­го кня­зя Воло­ди­ми­ра Свя­то­сла­ви­ча і поло­ць­кої князів­ни Рог­не­ди Рогво­лодів­ни. Вели­кий князь київсь­кий (26.11.1616–08.1018, 03.1019–09.1023, 1026–20.02.1054). У 1019 р. вдру­ге одру­жи­вся з Інгігердою–Іриною (+10.11.1051), доч­кою шведсь­ко­го коро­ля Ола­фа Шет­ко­нун­га (Уло­фа Ейрік­со­на) [Вой­то­вич Л. Кня­жа доба на Русі. – С. 256–270.]

VI




2/1. ІЛЛЯ ЯРО­СЛА­ВИЧ († 1020)

Помер у 1020 р. (776, с.200, 206). Князь нов­го­родсь­кий (бл. 1019-1020).
3/1. ВОЛО­ДИ­МИР ЯРО­СЛА­ВИЧ (* 1020 † 4.10.1052)
Най­стар­ший з синiв Яро­сла­ва Муд­ро­го та Iндi­гер­ди-Iри­ни. Наро­ди­вся у 1020 р.9 Помер 4.10.1052 р.10 Похо­ва­ний у закла­де­но­му ним у 1044 р. нов­го­родсь­ко­му соборi св.Софiї. Князь нов­го­родсь­кий (1034–1052).
У 1034 р. був поса­д­же­ний у Нов­го­родi. При юно­му кня­зевi пер­шою люди­ною був тися­ць­кий Виша­та. Рiв­но­час­но у 1034 р. з Киє­ва при­був в Нов­го­род новий єпис­коп Лука Жидя­та. У 1036 р. було лiквi­до­ване Псковсь­ке князiв­ство i його зем­лi при­єд­нанi до Нов­го­ро­да. По смер­тi ладо­зь­ко­го ярла Ейлi­ва Ранг­вал­дсо­на в 1037 р. i цей удiл було повер­не­но до скла­ду Нов­го­родсь­кої зем­лi. Була про­до­в­же­на полiти­ка про­су­ва­ня нов­го­род­цiв в пiв­нiч­нi фiнсь­кi зем­лi. У 1042 р. кiн­на дру­жи­на Воло­ди­ми­ра Яро­сла­ви­ча здiйс­ни­ла похiд на зем­лi Ємi зао­незь­кої, тоб­то на схiд­но­фiнсь­ке плем’я, яке зай­ма­ло тери­торiї пiв­нiч­нi­ше Онезь­ко­го озе­ра. Похiд закiн­чи­вся невда­ло через масо­вий падiж коней вiд якоїсь поше­стi. У наступ­но­му 1043 р. Воло­ди­мир так само невда­ло очо­лю­вав похiд вели­ко­го фло­ту на Кон­стан­ти­но­поль, був зви­ну­ва­че­ний в пораз­цi i мож­ли­во це спри­чи­ни­ло­ся до його ран­ньої смер­тi.
У 1044 р. зало­жив в Нов­го­родi собор св. Софiї, кот­рий зберiг­ся до наших днiв. В собор було пере­не­се­но остан­ки пер­шої дру­жи­ни Яро­сла­ва, а пiз­нi­ше похо­ва­но i кня­зя Воло­ди­ми­ра.
Вiдо­мо, що один з синiв Яро­сла­ва одру­жи­вся в 1043 р. з Одою, доч­кою гра­фа Лео­поль­да фон Штаде11. Най­пев­нi­ше, як i дово­див М.Баумгартен12, це був Воло­ди­мир Яро­сла­вич. Гра­фи фон Шта­де були впли­во­ви­ми iмперсь­ки­ми удiль­ни­ми воло­да­ря­ми, якi реаль­но фор­му­ва­ли схiд­ну полiти­ку iмпе­рiї. З 1056 р. вони ста­ли спад­ко­ви­ми марк­гра­фа­ми Пiв­нiч­ної мар­ки. Цей шлюб був зов­сiм не випад­ко­вим. 6.01.1043 р. Яро­слав Мудрий запро­по­ну­вав імпе­ра­то­ру Генрi­ху III скрi­пи­ти союз шлю­бом з однiєю із своїх дочок. Кай­зер вiд­мо­вив. Вiн вибрав Агне­су де Пуатьє, шлюб з якою допо­мiг йому пiд­по­ряд­ку­ва­ти Лотарiн­гiю. Крiм того, в Мер­зебурзi були невдо­во­ленi полiти­кою Яро­сла­ва Муд­ро­го, який фак­тич­но вря­ту­вав Поль­шу вiд роз­ва­лу i наступ­ної анексiї iмпе­рiєю. За таких обста­вин шлюб Воло­ди­ми­ра з Одою, а потiм низ­ка подiб­них союзiв з впли­во­ви­ми нiме­ць­ки­ми кня­зя­ми, були покли­канi доби­тись балан­су сил, а, по мож­ли­во­стi, спря­му­ва­ти нiме­ць­ку актив­нiсть на пiв­день та захiд, подалi вiд кор­донiв
Київсь­кої дер­жа­ви. Не виклю­че­но, однак, що Ода була вида­на не за Воло­ди­ми­ра, а за Вяче­сла­ва Яро­сла­ви­ча чи, навіть, Свя­то­сла­ва Яро­сла­ви­ча. Це питан­ня зали­шаєть­ся дискусійним13.
~ ? Ода, доч­кою гра­фа Лео­поль­да фон Шта­де.
9 ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 146; – Т. 2. – Стб. 133. 10 ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 160; – Т. 2. – Стб. 149; – Т. 9. – С. 85. 11 Annales Stadenses / Ed. J.M.Lappenberg // Monumenta Germaniae Historica. – T. 16. – 1859. – P. 319; Incerti autoris
Historia Archiepiscoporum Bremenoim (–1414) / Ed. E.Lindenborg // Scriptores rerum Germanicarum septentrionalium.
– Fracofurti, 1609. – P. 99–10.
12 Баум­гар­тен Н.А. Ода­Шта­ден­ская, вну­ча­тая пле­мян­ни­ца папыЛь­ва IХ – невест­ка­Я­ро­сла­ва Муд­ро­го // Бла­го­вест.
– N 1. – Париж, 1930. – С. 95–102. 13 Каш­та­нов С.М. Была ли Ода Шта­ден­ская женой вели­ко­го кня­зя Свя­то­сла­ва Яро­сла­ви­ча? // Восточ­ная Евро­па в древ­но­сти и сред­не­ве­ко­вье: Древ­няя Русь в систе­ме этно­по­ли­ти­че­ских и куль­тур­ных свя­зей. Чте­ния памя­ти член- кор­ре­спон­ден­та АН СССР В.Т.Пашуто. Москва, 18–20 апре­ля 1994 г. Тези­сы докла­дов. – Москва, 1994. – С.16–19.

4/1. ІЗЯ­С­ЛАВ-ДМИТ­РО ЯРО­СЛА­ВИЧ (* 1024 † 3.10.1078)

Наро­ди­вся 1024 р. Заги­нув 3.10.1078 р. у битві на Нежа­тиній Ниві (112, стб. 184). Був похо­ва­ний у мар­му­ро­вій раці в Деся­тин­ній церкві. Князь турівсь­кий (1042-1052 рр.), нов­го­родсь­кий (1052-1054 рр.) і київсь­кий (21.03.1054 -14.09.1068; 04.1069 — 22.03.1073; 15.07.1077 — 3.10.1078). У 1042 р. одру­жи­вся з Гер­тру­дою, доч­кою польсь­ко­го коро­ля Мєш­ка II (1739, tabl.2, р.13).
Не зумів утри­ма­ти в своїх руках спад­щи­ну бать­ка. Мав про­бле­ми з кия­на­ми і печерсь­ки­ми мона­ха­ми. Мусив розді­ли­ти вла­ду з бра­та­ми. При ньо­му була прий­ня­та «Прав­да Яро­сла­ви­чів» (1072 р.) — пер­ша коди­фіка­ція русь­ко­го пра­ва, яка дій­ш­ла до нас. Втра­тив­ши Київ вдру­ге, в пошу­ках допо­мо­ги через мар­кра­фа Схід­ної мар­ки Дедо II всту­пив у кон­так­ти з римсь­ким папою Гри­горієм VII (1073-85 рр.). Папа коро­ну­вав у Римі королівсь­кою коро­ною його сина Яро­пол­ка і надав остан­ньо­му лен свя­то­го пре­сто­лу Русь­ке королів­ство (бул­ла папи від 17.04.1075 р.). Реалі­зу­ва­ти цю спро­бу закріп­лен­ня Київсь­кої Русі за однією гіл­кою дина­стії шля­хом змі­ни поряд­ку успад­ку­ван­ня не вда­ло­ся. Сам Ізя­с­лав не ризик­нув обна­ро­ду­ва­ти на Русі цей акт.
Ізя­с­лав був висо­ко­го зрос­ту і могут­ньої будо­ви, мав кра­си­ве облич­чя і м'ягкий незлоб­ний харак­тер. Гер­тру­да-Олі­са­ва по смер­ті мужа жила у сина Яро­пол­ка на Волині, потім у дру­го­го сина Свя­то­пол­ка в Туро­ві. Разом з Свя­то­пол­ком повер­ну­ла­ся до Киє­ва, де і помер­ла у віці близь­ко 80 років 4.01.1107 р. На стіні св.Софії у Києві С.Висоцький знай­шов її граф­фіті: «Гос­по­ди помо­зи рабі своєй Олі­саві Свя­то­пол­чі матері, русь­кий кня­гині.» (477, с.42-44).
5/1. АНА­СТАСІЯ ЯРО­СЛАВ­НА († піс­ля 1074/до 1094)
Помер­ла піс­ля 1074 (остан­ня згад­ка у Хроні­ці Я.Туроці) і до 1094 р. (в дато­ва­но­му цим роком доку­мен­ті про неї зга­да­но як про покій­ну). За дани­ми Хроніки Яно­ша Туро­ці, вона похо­ва­на в мона­сти­рі Адмунт [Агмунд] в Австрії (звід­си вер­сія її імені — Агмун­да), що дале­ко не без­пе­реч­но. Король Андрій і їх син Давид похо­вані у Тихані, де Давид був аба­том (456). С.Висоцький допус­кав, що там же похо­ва­на і Ана­стасія (477, с.99-100). В Угор­щині коро­ле­ва закла­ла два мона­сти­рі схід­но­го обря­ду — в Тор­мо­ві (комітат Біхар) і біля Више­гра­ду. Мож­ли­во, що вона похо­ва­на в одно­му з них. Хоча, помер­ши у вигнан­ні, Ана­стасія мог­ла бути похо­ва­на і за межа­ми Угор­щи­ни.
У 1046 р. була вида­на заміж за угорсь­ко­го коро­ля Андрія І (1046-1061 рр.). Ця дата прий­ня­та біль­шістю дослід­ни­ків і офі­цій­ною угорсь­кою історіо­гра­фією. В.Королюк та Я.Вароді-Штернберг вва­жа­ли за мож­ли­ве дату­ва­ти шлюб 1039-40 рр., беру­чи до ува­ги не зов­сім пев­ні відо­мо­сті, що їх доч­ка Аде­лаї­да (Адель­гей­да) наро­ди­лась ще в Києві. Андрій з бра­том Левен­те, поки­нув­ши Угор­щи­ну, спо­чат­ку шука­ли під­т­рим­ки на Волині, потім серед печені­гів, а вже піз­ні­ше потра­пи­ли до Киє­ва. У 1046 р. угорсь­ка знать, неза­до­во­ле­на коро­лем Пет­ром Орсео­ло, закли­ка­ла гер­цо­гів на бать­ків­щи­ну. Без­пе­реч­но, що прий­ма­ю­чи на служ­бу угорсь­ких прин­ців, Яро­слав мав сто­сов­но них пев­ні політич­ні пла­ни. Згід­но І.Фесслера принц Андрій брав участь у похо­дах про­ти печені­гів, ятвя­гів і чуді. Але його шлюб із стар­шою доч­кою Яро­сла­ва до 1046 р., поки шан­си на угорсь­кий пре­стол не ста­ли реаль­ни­ми, навряд чи був мож­ли­вим. Цей шлюб, без­пе­реч­но, допо­міг Андрієві утвер­ди­ти­ся на угорсь­ко­му пре­столі. У дже­ре­лах не назва­но ім'я дру­жи­ни коро­ля. Упер­ше Ана­стасією назвав коро­ле­ву угорсь­кий істо­рик Д.Прай (1723-1801 рр.), цю вер­сію прий­ня­ли М.Карамзін, С.Соловйов, М.Вертнер і М.Баумгартен. Остан­ньо­го за це кри­ти­ку­вав Д.Расовський. Але, на наш погляд, немає нія­ких під­став не віри­ти педан­тич­но­му і кри­тич­но­му дже­ре­лознав­цю Праю, який зібрав тисячі доку­мен­тів з угорсь­кої історії. Ана­стасія була поміт­ною фігу­рою (по смер­ті мужа вона допо­ма­га­ла сино­ві Шоло­мо­ну здо­бу­ти пре­стол, вий­ш­ла вдру­ге заміж за імперсь­ко­го дипло­ма­та гра­фа Пото, була реген­шею) і малоі­мо­вір­но, щоб її ім'я не збе­рег­ло­ся (2099; 1925; 1832).
6/1. СВЯ­ТО­СЛАВ-МИКО­ЛА ЯРО­СЛА­ВИЧ (* 1027 † 27.12.1076)
Наро­ди­вся 1027 р. Помер 27.12.1076 р. Помер піс­ля невда­лої опе­ра­ції фурун­ку­ла. Похо­ва­ний у Чер­ні­го­ві в соборі св.Спаса. С.Висоцький знай­шов на стіні св.Софії граф­фіті з пові­дом­лен­ням про вне­сен­ня руги за Свя­то­сла­ва в берез­ні 1077 р. Князь чер­ні­гівсь­кий (1054-1073 рр.), київсь­кий (22.03.1073 — 27.12.1076). Був одру­же­ний з доч­кою гра­фа Ете­ле­ра, сест­рою трірсь­ко­го архіє­пис­ко­па Бур­хар­да, одно­го з най­біль­ших духов­них князів імпе­рії (532; 1054, с.347-352; 988, с.330-333; 1600; 566, с.65-75; 842; 1319, с.130-135; 1312, с.85-108; 477, с.85-87). З Любе­ць­ко­го пом'яника відо­мо, що кня­ги­ню зва­ли Кили­кія
7/1. ВСЕ­ВО­ЛОД-АНДРІЙ ЯРО­СЛА­ВИЧ (* 1030 † 13.04.1093)
Наро­ди­вся 1030 р. Помер 13.04.1093 р. 14.04.1093 р. у страст­ний чет­вер за три дні до Пас­хи, рака з його тілом була вста­нов­ле­на в соборі св.Софії поряд з сар­ко­фа­гом Яро­сла­ва та Інді­гер­ди. Про це збе­рег­лось граф­фіті дру­жин­ни­ка Дмит­ра, від­най­дене С.Висоцьким.
Князь пере­я­с­лавсь­кий (1054-1076 рр.), чер­ні­гівсь­кий (1077-1078 рр.) і вели­кий князь київсь­кий (29.12.1076 -15.07.1077; 3.10.1078 — 13.04.1093).
У 1046 р. одру­жи­вся з родич­кою візан­тійсь­ко­го імпе­ра­то­ра Костян­ти­на IX Моно­ма­ха. Ім'я її було Марія (згід­но печат­ки) чи Ана­стасія (за Виду­би­ць­ким пом'яником). Мож­ли­во, одне з імен чер­не­че (перед смер­тю кня­ги­ня мог­ла прий­ня­ти чер­нец­тво, як це тоді прак­ти­ку­ва­ло­ся). Марія-Ана­стасія була пле­мін­ни­цею імпе­ра­то­ра або його доч­кою від пер­шо­го шлю­бу, коли він ще не був імпе­ра­то­ром. За вер­сією Л.Махновця, вона наро­ди­ла­ся від фаво­рит­ки Скліри­ни, з якою Костян­тин IX одру­жи­вся по смер­ті імпе­ра­три­ці Зої. Марія-Ана­стасія помер­ла у 1067 р.
Дру­гий шлюб від­був­ся в 1067 р. Дру­гу дру­жи­ну зва­ли Анною, поход­жен­ня її незнане. Вона помер­ла 7.10.1111 р.
Все­во­лод Яро­сла­вич був висо­освід­че­ною люди­ною, знав шість мов, серед них, без­пе­реч­но, шведсь­ку (цю мову, без сум­ніву, зна­ли всі діти Інді­гер­ди та Яро­сла­ва, сина Рог­не­ди), гре­ць­ку, а також, мож­ли­во, латинь і німе­ць­ку.
8/1. ЄЛИ­ЗА­ВЕ­ТА ЯРО­СЛАВ­НА (* бл.1032 † п. 1067)
Наро­ди­ла­ся бл. 1032 р. Помер­ла піс­ля 1067 р. Нею захо­пи­вся дво­юрід­ний брат норвезь­ко­го конун­га Ола­фа — Гаральд Сігурд­сон, смі­ли­вий пол­ко­во­де­ць, поет-скальд. У числі норвезь­ких вигнан­ців він пере­бу­вав при дворі Яро­сла­ва Муд­ро­го, а потім був посла­ний в екс­пе­ди­цій­ний кор­пус у Візан­тію, у скла­ді яко­го брав участь у похо­дах у Малу Азію, Сіцілію, Афри­ку та Італію. У 1040 р. при здо­бут­ті Пірея Гаральд роз­пи­сав­ся руна­ми на мар­му­ро­вій фігурі лева. Того лева зна­ме­ни­тий пол­ко­во­де­ць Морозіні у 1687 р. перевіз до Вене­ції, де він стоїть і досі. У 1043 р., піс­ля невда­чі повстан­ня Геор­гія Маніа­ка, яко­го під­т­ри­мав київсь­кий кор­пус, з 500 вої­на­ми зумів втек­ти на Русь. У 1043 р. взяв участь у невда­ло­му морсь­ко­му поході на Візан­тію нов­го­родсь­ко­го кня­зя Воло­ди­ми­ра Яро­сла­ви­ча. У 1045 р. Яро­слав Мудрий таки видав за Гараль­да Єли­за­ве­ту. Це знач­но зміц­ни­ло пози­ції норвезь­ко­го прин­ца. У 1046 р. він виї­хав на бать­ків­щи­ну, де став спів­пра­ви­те­лем конун­га Маг­ну­са Доб­ро­го, а по його смер­ті — конун­гом Нор­ве­гії Гараль­дом III Суво­рим Пра­ви­те­лем (1047-1066 рр.). Заги­нув у битві при Стам­форд­брід­жі біля Йор­ка 25.09.1066 р., про­бу­ю­чи заво­ю­ва­ти Англію. Син Гараль­да III та Єли­за­ве­ти Олаф Спо­кій­ний (Олаф Бонд) пра­вив у Нор­ве­гії у 1066-1093 рр. Щоб під­крі­пи­ти ста­но­ви­ще сина, Єли­за­ве­та у 1067 р. вий­ш­ла за датсь­ко­го конун­га Све­на II Естрід­се­на (1047-1075 рр.). Вона була третьою дру­жи­ною Све­на II і, мож­ли­во, матір'ю його най­мо­лод­шої доч­ки Оле­ни-Гун­хіль­ди. Син Све­на — Олаф I (король Данії у 1086-1095 рр.) одру­жи­вся з доч­кою Гараль­да III та Єли­за­ве­ти — Інді­гер­дою, що ще міц­ні­ше скрі­пи­ло норвезь­ко-датсь­кий союз (1930; 1761, s. 1-26; 477, с. 95-99).
9/1. ВЯЧЕ­СЛАВ-МЕР­КУРІЙ ЯРО­СЛА­ВИЧ (* між 1033/1036 † 1057)
Наро­ди­вся між 1033 і 1036 рр. [за Никонівсь­ким літо­пи­сом — 1033 р. (120, с. 74), за Іпатіївсь­ким - 1036 р. (112, стб. 139),за В. Тати­ще­вим — 1034 р. (1467, с. 77)]. Помер 1057 р. Князь смо­ленсь­кий (1054-1057 рр.). Мож­ли­во, що саме його дру­жи­ною, а не Воло­ди­ми­ра Яро­сла­ви­ча, була Ода фон Шта­де.
10/1. АННА ЯРО­СЛАВ­НА († піс­ля 1075)
Наро­ди­ла­ся 1032 р. (1467, с.77). Помер­ла піс­ля 1075 р. Вий­ш­ла заміж за коро­ля Фран­ції Генрі­ха І (1031-1060 рр.). Шлюб від­був­ся 19.05.1051 р. у кафед­раль­но­му соборі в Рейм­сі, куди Анна вкла­ла слов'янське Еван­геліє, на яко­му при­ся­га­ли всі наступ­ні королі Фран­ції. Нині ця пам'ятка збері­гаєть­ся в Націо­наль­ній біб­ліо­те­ці в Пари­жі. Від цьо­го шлю­бу наро­ди­ло­ся троє синів: Філіп, Роберт та Гуго. Філіп I, ще за жит­тя бать­ка, у 7 років був коро­но­ва­ний і про­го­ло­ше­ний спів­пра­ви­те­лем. Аж до пов­но­літ­тя Філі­па І (1060-1108 рр.) Анна була регент­шею. Най­мо­лод­ший син коро­ле­ви Гуго Вели­кий граф де Кре­пі став одним з героїв Пер­шо­го хре­сто­во­го похо­ду. По смер­ті мужа Анна зій­шла­ся з оди­ним з най­біль­ших сеньй­орів Фран­ції, роди­чем покій­но­го коро­ля Рау­лем II Вели­ким, граф де Кре­пі і Валуа. Рауль навіть викрав коро­ле­ву під час полю­ван­ня у Сен­лісь­ко­му лісі. Його дру­жи­на Аль­по­ра Бра­бантсь­ка звер­ну­ла­ся до римсь­ко­го папи, який при­гро­зив обом кохан­цям від­лу­чен­ням від церк­ви. Але Анна зали­ша­лась у Валуа до самої смер­ті Рау­ля в 1074 р. (1908; 2016; 430; 933; 1184; 392, с.173-179; 1828, р.674-680; 475, с.35-54; 927, с.217-221; 1842; 881, с. 113-117). А.Кальнофойський у переліку кти­торів і опікунів мона­сти­ря Печерсь­ко­го зга­дує княж­ну Анну. Печерсь­кий мона­стир виник піс­ля від'їзду Анни, але якісь вкла­ди від її імені муси­ли бути вне­сені на користь пер­ших київсь­ких мона­хів (може перед від'їздом до Фран­ції), бо про це пам'ятали ще у XVII ст.

VII

12/3. РОСТИ­СЛАВ-МИХАЙ­ЛО ВОЛО­ДИ­МИ­РО­ВИЧ (* 1038 † 3.02.1067)

Най­стар­ший з онуків Яро­сла­ва Муд­ро­го. Наро­ди­вся у 1038 р.14. Помер 3.02.1067 р. i був похо­ва­ний в соборi св. Бого­ро­ди­цi у Тмутараканi.15. Князь тму­та­ра­кансь­кий (1064–1067).
Яро­слав Воло­ди­ми­ро­вич запро­ва­див змі­ни у прак­ти­ці успад­ку­ван­ня, згiд­но з яки­ми син кня­зя, який помер при жит­тi бать­ка, втра­чав пра­во на успад­ку­ван­ня пре­сто­лу, тоб­то ста­вав кня­зем-iзгоєм. Мож­ли­во, у такий спо­сіб він пра­г­нув закрі­пи­ти київсь­кий пре­стол за свої­ми пря­ми­ми спад­коєм­ця­ми, виклю­чив­ши, перш за все, поло­ць­ких князів. Але пер­шим від­би­ло­ся це пра­ви­ло на най­стар­шо­му з його внуків. Бать­ко Рости­сла­ва помер при жит­тi дiда, а отже вiн втра­тив пра­во на успад­ку­ван­ня нов­го­родсь­ко­го пре­сто­лу. За літо­пи­са­ми Рости­слав Воло­ди­ми­ро­вич до 1064 р. був кня­зем-iзгоєм. За В. Тати­ще­вим, вiн успад­ку­вав в 1052 р. Нов­го­род, вза­мiн яко­го отри­мав Суз­даль, звiд­ки у 1060 р.
його пере­ве­ли у Володимир-Волинський,з яко­го вiн i втiк в Тму­та­ра­кань, пiд загро­зою втра­ти i цьо­го пре­сто­лу. У цьо­му повi­дом­лен­нi бага­то про­ти­рiч, якi важ­ко пояс­ни­ти. Поряд з тим, вихо­дя­чи вже з попе­ред­ньої прак­ти­ки, засвiд­че­ної часа­ми Воло­ди­ми­ра Свя­то­сла­ви­ча, Яро­слав не мiг навiть на корот­кий час нада­ти стар­ший нов­го­родсь­кий стiл ону­ко­вi: його мав отри­ма­ти i отри­мав Iзя­с­лав Яро­сла­вич. З iншо­го боку, вже у 1057 р. по смер­тi Вяче­сла­ва Яро­сла­ви­ча i у 1060 р. по смер­тi Iго­ря Яро­сла­ви­ча їх потом­ство було усу­нене вiд успад­ку­ван­ня. Тому малой­мо­вiр­но, що засто­со­ву­ю­чи це пра­ви­ло до синiв молод­ших братiв, Яро­сла­ви­чi не засто­су­ва­ли би його до Рости­сла­ва Воло­ди­ми­ро­ви­ча, який був стар­шим по родо­во­му рахун­ку за їхнiх дiтей i, при­род­ньо, зава­див би їм пре­тен­ду­ва­ти на
київсь­кий пре­стол.
У 1064 р. Рости­слав несподi­ва­но з’явився в Тму­та­ра­канi i про­гнав кня­зя Глi­ба Свя­то­сла­ви­ча. Його дру­жи­ну очо­лю­ва­ли нов­го­родсь­кi бояри Порей i Виша­та, син посад­ни­ка Остро­ми­ра. У 1065 р. чер­нi­гiвсь­ка рать, очо­ле­на самим кня­зем­Свя­то­сла­вом Яро­сла­ви­чем, при­бу­ла на Тамань. Не прий­ма­ю­чи бою, Рости­слав вiд­сту­пив у кубансь­кi сте­пи. Але як тiль­ки-но Свя­то­слав повер­нув­ся в Чер­нi­гiв, Рости­слав зно­ву захо­пив Тму­та­ра­кань i про­гнав Глi­ба. У Києвi не мог­ли при­ми­ри­ти­ся з тим, що один з iзгоїв силою ово­лодiв кня­жим пре­сто­лом. Мож­ли­во, що i сам Рости­слав при­ско­рив свою заги­бель, втру­тив­шись у склад­нi вiд­но­си­ни в Клi­ма­тах. Кате­пан Хер­со­не­су, який при­був на пере­го­во­ри в Тму­та­ра­кань, пiд час бен­ке­ту випив поло­ви­ну чашi, непо­мiт­но кап­нув туди отру­ту i пере­дав кня­зевi. Рости­слав помер вiдра­зу. Коли ж хер­со­несь­кий кате­пан ого­ло­сив про смерть Рости­сла­ва Воло­ди­ми­ро­ви­ча, сподi­ва­ю­чись наля­ка­ти його при­хиль­ни­кiв, вибух­нув бунт мiс­це­во­го плеб­су. Кате­пан був поби­тий камiн­ням, а фема Клi­ма­ти на кiль­ка рокiв була вiдiр­ва­на вiд Вiзан­тiї. Цим повi­дом­лен­ням мож­на довiря­ти, оскіль­ки лiто­пи­се­ць Никон у 1061–1074 рр. був iгу­ме­ном одно­го з тамансь­ких мона­сти­рiв.
Рости­слав Воло­ди­ми­ро­вич був висо­ко­го зрос­ту i мав кра­си­ве лице. Никон запи­сав, що князь був хоро­брим вої­ном i мило­сти­вим до убо­гих.
Його дру­жи­на Лен­ка [Iло­на] була доч­кою гер­цо­га Бели [пiз­нi­ше коро­ля Бели I]16. Цей союз допо­мiг їх синам пiз­нi­ше утри­ма­ти­ся в Гали­ць­кiй зем­лi. Пiс­ля заги­белi мужа вели­кий князь Iзя­с­лав Яро­сла­вич доз­во­лив Iлонi виї­ха­ти в Угор­щи­ну. Вона була ще живою у 1099 р., оскіль­ки пере­бу­ва­ла з сином Воло­да­рем в обло­же­но­му Перемишлі17.
Жена: Лен­ка [Іло­на] була доч­кою гер­цо­га Бели [піз­ні­ше коро­ля Бели І]. Вона помер­ла піс­ля 1099 р.
Діти:

15 ПСРЛ. – Т.1. – Стб.166; Т.2. – Стб.155. 16 Chronici Hungarici composition saeculi XIV (–1334) / Ed. A.Domanovszky // Scriptores Rerum Hungaricarum gempore ducum regumque stirpis Arpadianae gestarum / Ed. E.Szentpetery. – T.1. – Budapestini, 1937. – P.423.
17 Вой­то­вич Л. Бит­ва пiд Пере­ми­шлем у 1099 р. // Українсь­кий аль­ма­нах. 1999 рiк / Вiдп. ред. С.Заброварний. – Вар­ша­ва, 1999. – С.105–110

VIII

16/12. РЮРИК РОСТИ­СЛА­ВИЧ († 1092)

Помер у 1092 р.18. Князь пере­ми­шльсь­кий (бл.1084–1092).
Сини Рости­сла­ва Воло­ди­ми­ро­ви­ча не отри­ма­ли нiя­ких удiлiв. Рюрик пере­бу­вав на служ­бi у волинсь­ко­го кня­зя Яро­пол­ка Iзя­с­ла­ви­ча. До Волинi тодi нале­жа­ла i пiз­нi­ша Гали­ць­ка зем­ля. Мож­ли­во, що ще тоді він увій­шов в кон­так­ти із міс­це­вою верхів­кою, яка пам’ятала про неза­леж­ні хор­ватсь­кі князів­ства. Тому, коли Рюрик бл. 1084 р. несподi­ва­но захо­пив Пере­ми­шль, вiн отри­мав пов­ну пiд­т­рим­ку мiс­це­во­го насе­лен­ня. До ньо­го при­бу­ли бра­ти Воло­дар i Василь­ко, яким Рюрик надав сто­ли в Зве­ни­го­родi та Тере­бо­в­лi. Вико­ри­сто­ву­ю­чи влас­ну вiд­ва­гу i сприт­нiсть, спри­ят­ли­ву кон’юктуру, родин­нi зв’язки з угорсь­кою дина­стiєю, Рюрик з бра­та­ми зумi­ли утри­ма­тись в Гали­ць­кiй зем­лi. Вели­кий князь Все­во­лод Яро­сла­вич визнав за iзго­я­ми захопленi ними зем­лi. Але волинсь­кий князь Яро­полк Iзя­с­ла­вич роз­по­чав з ними вiй­ну. Однак Рости­сла­ви­чi зумi­ли поро­зу­мiтись з дру­гим iзгоєм Дави­дом Iго­ре­ви­чем, який тiль­ки-но дiстав Доро­го­буж, теж розта­шо­ва­ний в межах колиш­нiх земель волинсь­ко­го кня­зя. З його допо­мо­гою Рюрик навiть про­гнав Яро­пол­ка з Воло­ди­ми­ра, однак мусив вiд­сту­пи­ти, побо­ю­ю­чись реак­цiї Киє­ва. Та Яро­полк звер­нув­ся по допо­мо­гу до поля­кiв, i в Києвi в усьо­му зви­ну­ва­ти­лий­о­го, вирi­ши­ли­пе­ре­да­ти всю­Во­линь­Да­ви­ду тапо­сла­ли­ту­ди рать Воло­ди­ми­ра Моно­ма­ха. Яро­полк мусив пого­ди­тись на status quo, зва­жа­ю­чи на мар­нi надiї на польсь­ку допо­мо­гу. Але тiль­ки-но київсь­кi пол­ки поки­ну­ли Волинь, як Яро­полк зно­ву про­до­в­жив вiй­ну. Волинсь­ка рать обло­жи­ла Зве­ни­го­род зимою 1086 р., успi­ху не доби­лась i вер­та­ла назад. Князь їхав в повоз­цi, мож­ли­во, що вiн був пора­не­ний. Вер­сiя нiби вiн їздив у Зве­ни­го­род на пере­го­во­ри наду­ма­на.
Пере­го­во­ри­ма­ли б про­хо­ди­ти на кор­доні чи ней­траль­нiй тери­торiї. Скорi­ше Рости­сла­ви­чi мог­ли поїхати'на Волинь до стар­шо­го кня­зя, нiж нав­па­ки. На конях, поряд з повоз­кою, ска­ка­ли його дру­жин­ни­ки. Рап­том один з них, Нера­де­ць, вихо­пив з пiхов шаб­лю i з роз­го­ну ввi­гнав її в лежа­чо­го кня­зя. “Ох, цей ворог мене докiн­чив!”, – закри­чав Яро­полк, витя­гу­ю­чи кли­нок з гру­дей. Судя­чи з цьо­го кри­ку, князь вже був пора­не­ний ранi­ше. Удар Нерадця вияви­вся смер­тель­ним. Сам вбив­ця ско­ри­ста­ся замi­шан­ням i втiк у Пере­ми­шль. Офi­цiй­но Рюри­ка Рости­сла­ви­ча нiх­то не зви­ну­ва­чу­вав у заги­белi Яро­пол­ка. Лише пiз­нi­ше Давид Iго­ре­вич пря­мо гово­рив про те, що Рости­сла­ви­чi органi­зу­ва­ли його. Смерть Яро­пол­ка була вигiд­на i Рости­сла­ви­чам, i Києву, але най­бiль­ше вiд неї виграв Давид Iго­ре­вич, який отри­мав всю Волинь. Спро­би зви­ну­ва­ти­ти у всьо­му Дави­да викли­ка­ли скеп­сис ще в часи С. Соло­вй­о­ва. Все-таки, навряд чи Рюрик Рости­сла­вич не був замi­ша­ним у заги­белi Яро­пол­ка. Неда­ре­м­но Нера­де­ць втiк саме у Пере­ми­шль, роз­ра­хо­ву­ю­чи, що там йому дадуть при­ту­лок. Неза­ба­ром Давид Iго­ре­вич з союз­ни­ка пере­тво­ри­вся в пiд­ступ­но­го про­тив­ни­ка. Йому вда­ло­ся спро­во­ку­ва­ти польсь­ко-пере­ми­шльсь­ку вiй­ну 1088–1089 рр. Збли­жен­ня поля­кiв з угорсь­ким коро­лем Лас­ло I та союз остан­ньо­го iз спад­коєм­цем вели­ко­го київсь­ко­го кня­зя Свя­то­пол­ком Iзя­с­ла­ви­чем бл. 1091 р., озна­ча­ло i змi­ну полiти­ки Угор­щи­ни сто­сов­но Рости­сла­ви­чiв. Саме тому остан­нi в 1092 р. органi­зу­ва­ли напад полов­цiв на Угор­щи­ну, а Лас­ло I напав на Пере­ми­шль. Ця вiй­на закiн­чи­ла­ся без­ре­зуль­тат­но. В цей перiод i помер князь Рюрик Ростиславич19.

18 ПСРЛ. – Т.2. – Стб. 278; Т.7. – С.6; Т.15. – С.182.
19 Баум­гар­тен Н. А. Пер­вая галиц­кая дина­стия // Лето­пись исто­ри­ко-родо­слов­но­го об-ва. – Т. 3. – Москва, 1907.– С. 1–48.

17/12. ВОЛО­ДАР-ІВАН РОСТИ­СЛА­ВИЧ († 19.03.1124)

Помер 19.03.1124 р. i був похо­ва­ний у Пере­ми­шлi в збу­до­ва­но­му ним соборi св.Iоанна20, що доз­во­ляє при­пус­ка­ти, що хре­стиль­ним iме­нем кня­зя було Iван. Князь зве­ни­го­родсь­кий (бл. 1086–1092) i пере­ми­шльсь­кий (1092–1124).
По смер­тi бать­ка зали­ши­вся iзгоєм i разом з бра­та­ми пере­бу­вав на служ­бi у волинсь­ко­го кня­зя Яро­пол­ка Iзя­с­ла­ви­ча. У 1082 р. втiк з iншим iзгоєм Дави­дом Iго­ре­ви­чем на пiв­день, де вони силою захо­пи­ли Тму­та­ра­кань. Однак у 1083 р. в Тму­та­ра­канi з допо­мо­гою Вiзан­тiї утвер­ди­вся Олег Свя­то­сла­вич, а князi-iзгої опи­ни­лись у в’язницi. Неза­ба­ром, однак, Олег випу­стив обох невдах. Тим часом стар­ший брат Воло­да­ря Рюрик опа­ну­вав Пере­ми­шль. Воло­дар з молод­шим бра­том Василь­ком пере­бра­лись у піз­ні­шу Гали­ць­ку зем­лю. Бл. 1086 р. Рюрик видi­лив Воло­да­рю в удiл Зве­ни­го­родсь­ке князiв­ство.
По смер­тi Рюри­ка Воло­дар успад­ку­вав Пере­ми­шль. Оби­д­ва Рости­сла­ви­чi пiд­т­ри­ма­ли рiшен­ня Любе­ць­ко­го сне­му 1097 р., а Василь­ко прий­няв участь у його робо­тi. Пiс­ля його закін­чен­ня з намо­ви Дави­да Iго­ре­ви­ча вiн був схопле­ний i ослiп­ле­ний. Давид пiд­бу­рив полов­цiв до напа­ду на Тере­бо­вельсь­ке князiв­ство, а сам почав зай­ма­ти при­кор­дон­нi фор­те­цi. Воло­дар зумiв в корот­кi тер­мi­ни зiбра­ти вiйсь­ко, доби­вся виз­во­лен­ня бра­та i пока­ран­ня без­по­серд­нiх вико­нав­цiв зло­чи­ну. У 1098 р. Свя­то­полк Iзя­с­ла­вич з київсь­ки­ми та чер­нi­гiвсь­ки­ми пол­ка­ми висту­пив на Волинь, щоб пока­ра­ти ослуш­ни­ка рiшень Любе­ць­ко­го сне­му Дави­да Iго­ре­ви­ча. Але пiс­ля капiту­ля­цiї Дави­да, купив­ши лояль­нiсть чер­нi­гiвсь­ких князiв пере­да­чею Луць­ка Свя­то­сла­ву Дави­до­ви­чу, Свя­то­полк Iзя­с­ла­вич висту­пив про­ти гали­ць­ких князiв. Оби­д­ва вiйсь­ка зустрi­лись на Рож­ни полi. М. Арци­ба­шев локалi­зу­вав його побли­зу Воло­ди­ми­ра, О. Куп­чинсь­кий обгрун­то­ва­но довів, що Рожне поле про­стя­га­ло­ся від лівих допливів річ­ки Бел­зе­ць до лівих допливів річ­ки Голо­гір­ки на межі Волинсь­кої та Гали­ць­кої земель21. За В. Тати­ще­вим битвi пере­ду­ва­ли пере­го­во­ри, де Рости­сла­ви­чi заяви­ли: “Дiд наш Воло­ди­мир був стар­ший брат бать­ко­вi твоє­му, а бать­ко наш старiй­ший тобi, i по смер­тi дiда нашо­го Воло­ди­ми­ра бать­ко твiй з братiєю - Свя­то­сла­вом i Все­во­ло­дом дали бать­ко­вi нашо­му Воло­ди­мир зi всiєю Чер­венсь­кою зем­лею, а собi взя­ли iншi удi­ли бiль­шi нiж бать­ко­вi нашо­му дали, i пiд­твер­ди­ли ротою, як ми має­мо бать­ка тво­го гра­мо­ти. По смер­тi бать­ка нашо­го ми хоч малi зоста­лись, але бать­ко твiй i Свя­то­слав, пам’ятаючи до бать­ка нашо­го роту, Воло­ди­ми­ра у нас не вiд­нi­ма­ли: але як бать­ко твiй помер, то брат твiй Яро­полк, пору­шив­ши бать­ко­ву клят­вен­ну обi­цян­ку i стрия сво­го Все­во­ло­да нага­ду­ван­ня, нас Воло­ди­ми­ра поз­ба­вив, i ми вже задо­во­ленi були тим, що нам тодi дали i брат твiй клят­вен­но пiд­твер­див. Ми бiль­ше того вiд тебе не вима­гаі­мо, i коли ти своїм не
задо­во­ле­ний i хочеш нас бать­кiвсь­ко­го володiн­ня поз­ба­ви­ти, то зали­шає­мо на суд Божий кому вiн захо­че, тому дасть, а ми тобi не дамо нi села, але про­си­мо покiр­но, пам’ятаючи клят­вен­ну обi­цян­ку бать­ка сво­го i свою, на з’їздi дану, роту зали­ши­ти нас у спо­кої, а ми як тебе нiчим не обра­зи­ли, а завжди тебе шанує­мо, як старiй­шо­го, то наза­вжди обi­цяє­мо збе­рег­ти”. Вра­хо­ву­ю­чи явну тен­ден­цiй­нiсть даної гра­мо­ти, мож­на вва­жа­ти, що це свiд­чен­ня мог­ло бути взя­тим з пере­ми­шльсь­ко­го лiто­пи­су, слi­ди яко­го шукав І. Пер­фе­ць­кий в “Iсторiї” Длу­го­ша.
На почат­ку бит­ви Рости­сла­ви­чi винес­ли хрест, який перед цим цiлу­вав вели­кий князь. Слi­пий Василь­ко виї­хав напе­ред вiйсь­ка i закри­чав до Свя­то­пол­ка Iзя­с­ла­ви­ча: “Ось що ти цiлу­вав, спо­чат­ку ти забрав у мене очi, а тепер хочеш взя­ти i душу: так хай буде мiж нами цей хрест”. Не тре­ба гово­ри­ти як подiя­ла ця агiта­цiя на гали­ць­ких дру­жин­ни­кiв. Вiйсь­ко вели­ко­го кня­зя потер­пi­ло пораз­ку.
Свя­то­полк втiк у Воло­ди­мир, але не заспо­коїв­ся, i послав в Угор­щи­ну сво­го сина Яро­сла­ва, одру­же­но­го з донь­кою коро­ля Кал­ма­на Книж­ни­ка. Вели­ке вiйсь­ко угорсь­ко­го коро­ля висту­пи­ло на Пере­ми­шль. А на допо­мо­гу Воло­да­рю несподi­ва­но висту­пив Давид Iго­ре­вич з поло­ве­ць­ким ханом Боня­ком. Щоб йому повiри­ли, чер­венсь­кий князь видав свою сiм’ю в залож­ни­ки. Удар полов­цiв i дру­жи­ни Дави­да Iго­ре­ви­ча по угорсь­ко­му табо­ру вияви­вся рап­то­вим і вирi­шаль­ним. Воло­дар, в свою чер­гу, ско­ри­став­ся замi­шан­ням в угорсь­ко­му таборi, здiйс­нив вилаз­ку i зму­сив угор­цiв втi­ка­ти.
На Вити­чiвсь­ко­му сне­мi в 1100 р. Рости­сла­ви­чi домо­глись, щоби новi володiн­ня Дави­да Iго­ре­ви­ча зна­хо­ди­лись подалi вiд їх кор­донів. Хоча Свя­то­полк Iзя­с­ла­вич i пре­тен­ду­вав на Тере­бо­вельсь­ке князiв­ство, про­по­ну­ю­чи Воло­да­рю взя­ти Василь­ка до себе, а потiм навiть беру­чи на своє утри­ман­ня слi­по­го тере­бо­вельсь­ко­го кня­зя, нiх­то не пiд­т­ри­мав цi дома­ган­ня. Твер­да пози­цiя Воло­да­ря збе­рег­ла за Рости­сла­ви­ча­ми всi гали­ць­кi зем­лi.
Нова уго­да Свя­то­пол­ка Iзя­с­ла­ви­ча з Угор­щи­ною у 1104 р. ще бiль­ше уск­лад­ни­ла ста­но­ви­ще Воло­да­ря, але вiн i в цiй ситу­а­цiї зберiг свої пози­цiї. Шлюб доч­ки Воло­да­ря Iри­ни з сином вiзан­тiйсь­ко­го iмпе­ра­то­ра Олексiя Ком­не­на Iса­а­ком скрi­пив союз з Вiзан­тiєю, незва­жа­ти на який Угор­щи­на не мог­ла. А у 1106 р. про­ти Кал­ма­на Книж­ни­ка повстав зять Свя­то­пол­ка Iзя­с­ла­ви­ча гер­цог Алмош, i хоча в Києвi його не пiд­т­ри­ма­ли, в Пере­ми­шлi мог­ли пере­ве­сти дух. У Свя­то­пол­ка Iзя­с­ла­ви­ча було бага­то про­блем з полов­ця­ми; вiн бiль­ше не чiпав Рости­сла­ви­чiв.
З при­хо­дом до вла­ди Воло­ди­ми­ра Моно­ма­ха ситу­а­цiя змi­ни­лась. Союз Рости­сла­ви­чiв з вели­ким кня­зем у 1114 р. був скрiп­ле­ний шлю­бом Рома­на Воло­ди­ми­ро­ви­ча з доч­кою Воло­да­ря Рости­сла­ви­ча. У 1117 р. пере­ми­шльсь­ка дру­жи­на взя­ла участь в облозi Воло­ди­ми­ра. У наступ­но­му роцi зять Воло­да­ря утвер­ди­вся на Волинi. Прав­да, у 1119 р. Роман помер, але закріп­лен­ня Моно­ма­хо­ви­чiв на Волинi поз­ба­ви­ло Воло­да­ря небез­печ­но­го сусi­да.
Основ­ним про­тив­ни­ком Воло­да­ря зали­ша­лась Польща. У 1122 р. Воло­дар несподi­ва­но потра­пив в руки поля­кам. Голов­ну роль зiграв близь­кий до Боле­сла­ва III Кри­во­усто­го нобiль Пет­ро Вла­сто­вич. Одру­же­ний з чер­нi­гiвсь­кою княж­ною, польсь­кий маг­нат видав себе обра­же­ним Боле­сла­вом Кри­во­устим та ого­ло­сив себе iзгоєм. Воло­дар прий­няв його. Заслу­жив­ши довiр’я пере­ми­шльсь­ко­го кня­зя, Пет­ро Вла­сто­вич вла­шту­вав паст­ку i на полю­ван­нi захо­пив Воло­да­ря Рости­сла­ви­ча. Поло­не­но­го кня­зя вiд­пра­ви­ли до Кра­ко­ва, а на Вла­сто­ви­ча чека­ли поче­стi, хоча в епо­ху лицарсь­ко­го кодек­су честi його вчи­нок захоплен­ня не викли­кав i у поля­кiв. Може тому в 1145 р. на ньо­го чека­ла така жор­сто­ка роз­пра­ва. Поля­ки вима­га­ли за Воло­да­ря Рости­сла­ви­ча фан­та­стич­ну суму у роз­мiрi 80 тис. гри­вен. Пiс­ля важ­ких пере­го­ворiв її вда­лось зни­зи­ти до 20 тис. гри­вен. Слi­пий Василь­ко цiною вели­ких зусиль зiбрав i вiд­пра­вив у Поль­шу 12 тис. гри­вен. За решту вiн зали­шив у заста­ву в Кра­ко­вi Рости­сла­ва Воло­да­ре­ви­ча. 22.07.1122 р. Воло­дар Рости­сла­вич повер­нув­ся до Пере­ми­ш­ля. За решту 8 тис. гри­вен бра­ти вiд­да­ли 50 срiб­них чаш i куб­кiв гре­ць­кої робо­ти. Змен­шен­ня вику­пу було зумо­в­лене зобов’язанням Рости­сла­ви­чiв взя­ти участь у походi Яро­сла­ва Свя­то­пол­ко­ви­ча на Волинь. Заги­бель цьо­го кня­зя на почат­ку похо­ду поз­ба­ви­ла Рости­сла­ви­чiв необ­хiд­но­стi вою­ва­ти про­ти союз­ни­кiв.
У 1124 р., ско­ри­став­шись з похо­ду Боле­сла­ва III в Данiю, Воло­дар Рости­сла­вич з пле­мiн­ни­ка­ми вторг­нув­ся в польсь­кi зем­лi. Його вiйсь­ко дiй­шло аж до мiста Беч. Це була пiм­ста за полон. Пере­ми­шльсь­кий князь зби­рав дани­ну i брав поло­не­них аби повер­ну­ти запла­ченi за ньо­го гро­шi. Боле­слав III повер­нув назад i рушив йому назустрiч. Пiд Вели­ху­вом Воло­дар був роз­би­тий. В цiй битвi заги­ну­ли гали­ць­кi бога­ти­рi Навро­тник i Защит­ник. Воло­дар виї­хав в Галич зби­ра­ти нове вiйсь­ко (може Длу­гош замiсь Пере­ми­ш­ля випад­ко­во назвав Галич), а поля­ки спа­ли­ли кiль­ка сiл на кор­донi. Похiд у Поль­шу був остан­нiм у жит­тi Воло­да­ря. Вiн помер у Пере­ми­шлi 19.03.1124 р., а вiй­ну з польсь­ким
кня­зем завер­ши­ли вже сини Воло­да­ря, про­гнав­ши польсь­ку рать за Вис­лок i пiд­пи­сав­ши мир22.
За вер­сiєю М. Баум­гар­те­на Воло­дар був одру­же­ний з поморсь­кою княжною23.

22 Гру­шевсь­кий М. Iсторiя Украї­ни-Руси. – Т. 2. – Львів, 1905. – С. 69–73, 95–100, 112–115, 122, 395, 409–418;
Вой­то­вич Л. Бит­ва пiд Пере­ми­шлем у 1099 р. – С. 105–110.
23 Баум­гар­тен Н. А. Пер­вая галиц­кая дина­стия., – С. 6.

18/12. ВАСИЛЬ­КО РОСТИ­СЛА­ВИЧ († 28.02.1124)

Помер у 28.02.1124 р. 24. Князь тере­бо­вельсь­кий (бл.1086–1124).
Як князь-iзгой зна­хо­ди­вся на служ­бi у волинсь­ко­го кня­зя Яро­пол­ка Iзя­с­ла­ви­ча. За Длу­го­шем очо­лю­вав дру­жи­ну в при­кор­дон­но­му кон­флiк­тi з Поль­шею у 1081 р. Пiс­ля того як його стар­ший брат Рюрик утвер­ди­вся у Пере­ми­шлi, перей­шов до ньо­го i отри­мав Тере­бо­вельсь­ке князiв­ство.
Актив­но боров­ся за збе­ре­жен­ня за Рости­сла­ви­ча­ми Гали­ць­кої­зем­лi. В ходi польсь­ко-гали­ць­кої вiй­ни
1091-1092 рр. з допо­мо­гою печенi­гiв та тор­кiв нанiс ряд ударiв поля­кам. У ньо­го навiть був план зай­ня­ти части­ну Поль­щi. Про роз­мiри його напа­дiв мож­на суди­ти з того, що сам князь у випад­ку, якби вiн потра­пив в руки до поля­кiв, поща­ди не чекав.
Поклав поча­ток освоєн­ню Пониз­зя Днiст­ра. Змi­на пози­цiї Угор­щи­ни зму­си­ла Рости­сла­ви­чiв
актив­но шука­ти допо­мо­ги i сою­зу у Вiзан­тiї. 29.04.1091 р. на березi р. Марi­ци бiля фор­те­цi Хiрi­ни
вiзан­тiйсь­кий iмпе­ра­тор Олексiй I Ком­нен з допо­мо­гою поло­ве­ць­ких ханiв Тугор­ка­на i Боня­ка
роз­гро­мив печенiзь­ке вiйсь­ко. Пiс­ля цiєї подiї печенi­ги вза­галi зни­ка­ють з дже­рел. Доч­ка iмпе­ра­то­ра
Анна так писа­ла про цю бит­ву: “В той день вiд­бу­ло­ся дещо незви­чайне: зги­нув цiлий народ разом з
жiн­ка­ми i дiтьми, чисель­нiсть яко­го скла­да­ла не 10 тисяч чоло­вiк, а вира­жа­лась у вели­чез­них
циф­рах.” В числi учас­ни­кiв бит­ви Анна нази­ває 5 тисяч гiрсь­ких жителiв, якi при­бу­ли на допо­мо­гу
iмператору25. Вiдо­мий вiзан­тист В. Васи­левсь­кий бачив в них дру­жи­ну тере­бо­вельсь­ко­го князя26.
Дру­жи­на Василь­ка Рости­сла­ви­ча руха­лась по Сере­ту i муси­ла пере­хо­ди­ти гори, йдучи на з’єднання
з iмпе­ра­то­ром, тому i потра­пи­ла в “горя­ни”. Актив­ний союз з Вiзан­тiєю доз­во­ляв гали­ць­ким кня­зям
стри­му­ва­ти актив­нiсть Угор­щи­ни, яка збли­зи­лась з про­тив­ни­ка­ми Рости­сла­ви­чiв. Союз з Вiзан­тiєю
спри­яв також пла­нам Василь­ка щодо освоєн­ня Пониз­зя Днiст­ра.
Василь­ко був учас­ни­ком­Лю­бе­ць­ко­го сне­му 1097 р. Пiд­ступ­но схопле­ний i ослiп­ле­ний з намо­ви
волинсь­ко­го кня­зя Дави­да Iго­ре­ви­ча. Зав­дя­ки “Повiстi” свя­ще­ни­ка Васи­ля, який був свiд­ком подiй,
зберiг­ся доклад­ний опис цiєї тра­гедiї. Це одна з кра­щих пер­лин, встав­ле­них в “Повiсть вре­мен­них лiт”.
Слi­пий Василь­ко успiш­но пра­вив своїм князiв­ством у винят­ко­во склад­них обста­ви­нах.
Особ­ли­во муж­ньо повiв­ся Василь­ко у битвi на Рож­ни полi, а також у той перiод, коли поля­ки захо­пи­ли
в полон Воло­да­ря Ростиславича27. Поми­мо соб­ствен­но лето­пис­ных изве­стий в ПВЛ судь­ба В. Р. отра­зи­лась в осо­бом сочи­не­нии — Пове­сти об ослеп­ле­нии Василь­ка Тере­бо­вль­ско­го, напи­сан­ной неким Васи­ли­ем, непо­сред­ствен­ным сви­де­те­лем и участ­ни­ком собы­тий, и вклю­чен­ной в ПВЛ под 1097 г. (впро­чем, по мне­нию М. X. Алеш­ков­ско­го, Васи­лий являл­ся одним из редак­то­ров ПВЛ в целом). Повесть рису­ет В. Р., с одной сто­ро­ны, невин­ным стра­даль­цем, окле­ве­тан­ным Давы­дом перед Свя­то­пол­ком, а с др.— бес­ком­про­мисс­ным побор­ни­ком Рус­ской зем­ли, ее защит­ни­ком от поля­ков и полов­цев, стро­ив­шим даже пла­ны при­со­еди­не­ния к Руси болг. земель по Дунаю («хотел есмь пере­я­ти Бол­га­ры Дунаи­скые»). Повесть рас­ска­зы­ва­ет, что В. Р., сми­рен­ный стра­да­ни­ем, при­знал эти пла­ны про­яв­ле­ни­ем вла­сто­лю­бия и гор­ды­ни, а свое ослеп­ле­ние — Божи­им нака­за­ни­ем («яко на мя Бог наве­де за мое въз­вы­ше­нье»). Нару­ше­ние кре­сто­це­ло­валь­ной клят­вы, играв­шей клю­че­вую роль в оформ­ле­нии меж­ду­кня­же­ских дого­вор­ных отно­ше­ний, автор Пове­сти счи­та­ет непро­сти­тель­ным пре­ступ­ле­ни­ем перед Богом. Вел. кн. Свя­то­полк, пре­сту­пив­ший кре­сто­це­ло­ва­ние к Рости­сла­ви­чам, тер­пит сокру­ши­тель­ное пора­же­ние от их войск в бит­ве, во вре­мя к-рой «мно­зи чело­ве­ци бла­го­вер­нии виде­ша крьст, над Василь­ко­вы вой въз­вы­шь­ся вель­ми». В то же вре­мя автор Пове­сти упре­ка­ет В. Р. за кро­ва­вую месть, при­чем не толь­ко пото­му, что она затро­ну­ла и невин­ных (изби­е­ние жите­лей при­над­ле­жав­ше­го Давы­ду Иго­ре­ви­чу г. Все­во­ло­жа), а пото­му, что это­го вооб­ще «не бяше лепо ство­ри­ти, да бы Бог отмест­ник был», со ссыл­кой на завет прор. Мои­сея Изра­и­лю (Втор 32, 41–43). По пред­по­ло­же­нию А. А. Шах­ма­то­ва, Васи­лий был свя­щен­ни­ком, воз­мож­но духов­ни­ком В. Р. Све­де­ния о цер­ков­ном почи­та­нии В. Р. отра­зи­лись толь­ко в уни­каль­ном ука­за­нии Кай­да­лов­ских свят­цев (XVII в.) о памя­ти В. Р. 25 авг.

24 ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 293; – Т. 2. – Стб. 288.
25 Анна Ком­не­на. Алек­си­а­да. – Москва, 1965. – С. 237.
26 Васи­льев­ский В. Визан­тия и пече­не­ги // Васи­льев­ский В. Тру­ды. – Т. 1. – Санкт-Петер­бург, 1908. – С. 101. 27 Гру­шевсь­кийМ. Iсторiя Украї­ни-Руси. – Т. 2. – Львів, 1905. – С. 72–77, 90–101, 112–115, 122, 364, 376, 390–395, 400,
409–418; Пер­фе­ць­кий Е. Пере­ми­шельсь­кий лiто­пис­ний кодекс пер­шої редак­цiї в скла­дi хронiк Яна Длу­го­ша //
Запис­ки НТШ. – Т. 147. – 1927; При­сел­ков М. Д. Исто­рия рус­ско­го лето­пи­са­ния. – Москва, 1940. – С. 42–44.

Ист.: Кие­во-Печер­ский пате­рик // Древ­не­рус­ские пате­ри­ки. М., 1999. С. 54, 158; ПСРЛ. М., 1997. Т. 1. Вып. 2. Стб. 205, 215, 256–270, 274, 292, 293; М., 1998. Т. 2. Стб. 196, 206, 230–250, 286–289; М., 2000. Т. 3. С. 19; Chronici Hungarici compositio saeculi XIV. Cap. 145 // Scriptores rerum Hungaricarum tempore ducum regumque stirpis Arpadianae gestarum. Budapestini, 1937. T. 1. P. 423–424 [о Лан­ке]; При­сел­ков М. Д.Троицкая лето­пись: (Реконстр. тек­ста). СПб., 20022. С. 170, 184–193, 196, 208.

Лит.: Сер­гий (Спас­ский). Меся­це­слов Т. 3. Прил. 3. С. 553; Шах­ма­тов А. А. Повесть вре­мен­ных лет. Пг., 1916. Т. 1: Ввод. ч., текст, при­меч. С. XXXI–XXXVI; Алеш­ков­ский М. X. Повесть вре­мен­ных лет. М., 1971. С. 32–52; Тво­ро­гов О. В. Васи­лий // СККДР. Вып. 1. С. 91–92 [Библиогр.];Соловьев С. М. Соч. М., 1988. Т. 1. Кн. 1 (по указ.); Прес­ня­ков А. Е. Кня­жое пра­во в Древ­ней Руси. М., 1993. С. 43, 48–50, 52–56, 67–69, 116, 193, 204–205, 390–391, 410, 452; Древ­не­рус­ские пате­ри­ки. С. 396, 406, 411, 418, 420 [Ком­мент.]; Май­о­ров А. В. Галиц­ко-Волын­ская Русь. СПб., 2001 (по указ.); Писа­рен­ко Ю. Ослеп­ле­ние Василь­ка Тере­бо­вль­ско­го (1097): Мифо­ло­ги­че­ский под­текст // Соцiум. К., 2003. Вып. 3. С. 179–196; Пла­хонiн А. «Сего не быва­ло в Русь­кеи земь­ли»: Вплив вiзант. пра­ва та пере­жит­ки кров­ної помсти в князiвсь­ко­му сере­до­ви­щi // Там же. С. 197–208.

IX

22/17. РОСТИ­СЛАВ ВОЛО­ДА­РЕ­ВИЧ († 1128)

Помер у 1128 р. (за В.Татищевим у 1143 р.28, що менш ймо­вiр­но, поза­як в подіях, які від­бу­ва­ли­ся піс­ля 1128 р. не прий­мав участі, так само явно помил­ко­ва згад­ка у Длу­го­ша під 1159 р.). Князь пере­ми­шльсь­кий (1124–1128). Те, що Воло­ди­мир­ко Воло­да­ре­вич отри­мав Зве­ни­го­род, озна­чає що вiн був молод­шим, а Рости­слав – стар­шим бра­том. У 1122 р. саме Рости­слав був залож­ни­ком замість бать­ка в Кра­ко­вi, коли тре­ба було вiд­да­ти ще 8 тис. гри­вень вику­пу. У 1124 р., вiдра­зу по смер­тi бать­ка, Рости­слав очо­лив бороть­бу про­ти польсь­кої ратi, вiд­тiс­нив її за Вис­лок i завер­шив
вiй­ну миром. У 1125–1126 рр. йому дове­ло­ся обо­ро­ня­ти Пере­ми­шль в ходi усо­би­цi з Воло­ди­мир­ком, але вже у 1126 р. вiн обло­жив Зве­ни­го­род, i Воло­ди­мир­ка вря­ту­ва­ло лише угорсь­ке вiйсь­ко. У 1127 р. бояри обох сторін на з’їзді у Щир­ці без­успіш­но про­бу­ва­ли поми­ри­ти князів29.
Рости­слав помер без­дiт­ним, бо Пере­ми­шльсь­ке князiв­ство без про­блем перей­шло до Володимирка30.

28 Тати­щев В.Н. Исто­рия Рос­сий­ская. – Т. 3. – С. 137–138, 158.
29 Крип’якевич І. Гали­ць­ко-Волинсь­ке князів­ство. – Львів, 1999. – С. 96; Гра­бо­ве­ць­кий В. В. Зве­ни­г­род. – Львів, 1959. – С. 18–20.
30 Баум­гар­тен М. А. Родо­слов­ные отрыв­ки // Лето­пись исто­ри­ко-родо­слов­но­го об-ва в Москве. – Вып. 4 (16). – 1908. – С. 6–7.

23/17. ІРИ­НА ВОЛО­ДАРІВ­НА

20.07.1104 р. була вида­на за Iса­а­ка Ком­не­на, сина вiзан­тiйсь­ко­го iмпе­ра­то­ра Олексiя I Ком­не­на (+ піс­ля 1131)31. Це був пер­ший випа­док пря­мо­го сою­зу Візан­тії з окре­мим русь­ким князів­ством, до того ж скріп­ле­ний дина­стич­ним шлю­бом. Попри вели­кий успіх зов­ніш­ньої політи­ки Рости­сла­ви­чів вар­тує заува­жи­ти, що подіб­на політич­на ком­бі­на­ція муси­ла бути потріб­ною перш за все Візан­тії, яка дуже роз­бір­ли­во ста­ви­ла­ся до дина­стич­них шлю­бів.
Напев­но до того часу володін­ня гали­ць­ких князів наб­ли­зи­ли­ся до Ниж­ньо­го Подунав’я. Візан­тія
завжди при­ді­ля­ла вели­ку ува­гу цим тере­нам, через які різ­но­маніт­ні кочо­ви­ки втор­га­ли­ся у під­кот­ноль­ні
їй при­чор­но­морсь­кі та бол­гарсь­кі області. Піс­ля страш­ної пораз­ки під Ман­цик­ер­том (1071 р.) імпе­рія
була зму­ше­на кон­цен­тру­ва­ти свої сили на сході. Область у межи­річ­чі Дніст­ра та Сере­та і Ниж­нє
Подунав’я була своєрід­ни­ми воро­та­ми між морем і Кар­па­та­ми. Через ці воро­та у ХІ–ХІІ ст. кочо­ви­ки
про­ни­ка­ли на Бал­ка­ни. Не маю­чи сил опа­ну­ва­ти цю область, Візан­тія, на слуш­ну дум­ку відо­мо­го
російсь­ко­го візан­тині­ста Г. Літаврі­на, не запе­ре­чу­ва­ла про­ти її опа­ну­ван­ня силь­ним гали­ць­ким кня­зем,
виді­ля­ю­чи сто­сун­ки з ним окре­мо від сто­сун­ків з Києвом32.
Син Iса­а­ка Ком­не­на та Iри­ни Воло­дарiв­ни – Анд­ронік Ком­нен, схо­же, володiв русь­кою мовою33.
У 1164 р. чер­го­ва вiй­на Угор­щи­ни з Вiзан­тiєю закiн­чи­лась миром, за умо­ва­ми яко­го спад­коє­ме­ць
угорсь­ко­го пре­сто­лу Бела мав при­бу­ти в Кон­стан­ти­но­поль як почес­ний залож­ник. Васи­левс Мануїл
Ком­нен вiдра­зу ж зару­чив з ним свою єди­ну доч­ку Марiю. З’явилась iдея вiзан­тiйсь­ко-угорсь­кої унiї.
У 1164 р. Анд­ронiк, який споді­вав­ся успад­ку­ва­ти візан­тійсь­кий пре­стол, втiк з вiзан­тiйсь­кої сто­ли­цi.
“...i лише вiн досяг кор­до­ну Гали­ць­кої зем­лi, де роз­ра­хо­ву­вав знай­ти при­ста­ни­ще, як потра­пив у
паст­ку дея­ких мислив­цiв наро­ду волохiв”, якi мало не пере­да­ли його вiзан­тiйсь­ким вла­стям. Однак­прин­цу вда­ло­ся добра­ти­ся до гали­ць­ко­го кня­зя та отри­ма­ти під­т­рим­ку, що на дум­ку того ж Іоан­на
Кін­на­ма було пору­шен­ням гали­ць­ко-візан­тійсь­кої угоди34.
Пiз­нi­ше, в пам’ять про пере­бу­ван­ня в Гали­ць­кiй зем­лi, Анд­ронiк при­кра­сив роз­пи­са­ми пала­ту,
яку побу­ду­вав у Кон­стан­ти­но­полi бiля хра­му Соро­ка муче­ни­кiв. Ось як опи­сує цi роз­пи­си один з
кра­щих вiзан­тiйсь­ких пись­мен­ни­кiв Мики­та Хонiат: “Живо­пис пред­став­ляв кiнсь­ку їзду, полю­ван­ня з
соба­ка­ми, кри­ки птахiв, гав­кiт собак, пого­ню за оле­ня­ми i трав­лю зай­цiв, про­би­то­го спи­сом каба­на
i пора­не­но­го зуб­ра (цей звiр бiль­ший каз­ко­во­го вед­ме­дя i пля­ми­сто­го лео­пар­да i водить­ся пере­важ­но
у тав­ро­скi­фiв), сiльсь­ке жит­тя з його палат­ка­ми, нашвид­ко при­го­то­ва­ний обiд iз спiй­ма­ноїз­до­би­чi,
само­го Анд­ронiка, влас­ни­ми рука­ми роз­ру­бу­ю­чо­го на части­ни м’ясо оле­ня або каба­на i ретель­но
пiд­жа­рю­ю­чо­го його на вогнi, i дру­гi пред­ме­ти в цьо­му ж родi, якi свiд­чи­ли про жит­тя люди­ни, у
котрої вся надiя на лук, меч i пруд­ко­го коня”35. Судя­чи з опи­су – це мог­ли бути сте­пи Ниж­ньо­го
Подністров’я.
Вже в наступ­но­му 1165 р. від­був­ся обмін посольствами36. Візан­тія запро­по­ну­ва­ла ком­про­міс. Кон­фрон­та­ція не була вигід­на обом сто­ро­нам. Гали­ць­кий єпис­коп Кузь­ма пої­хав в Кон­стан­ти­но­поль, де отри­мав гаран­тії для Анд­роніка і нове під­твер­джен­ня союзу37. Анд­ронік Ком­нен став імпе­ра­то­ром у 1183 р., спро­бу­вав при­бор­ка­ти сто­лич­ну знать і невдо­взі у 1185 р. був роз­тер­за­ний кон­стан­ти­но­польсь­ким натов­пом піс­ля пере­во­ро­ту Ангелів38.

31 Баум­гар­тен М. А. Родо­слов­ные отрыв­ки // Лето­пись исто­ри­ко-родо­слов­но­го об-ва в Москве. – Вып. 5 (17). – 1909. – С. 11; Acta et diplomata graeca medis sevi sacra et profana collecta / Ed.
F.Miklosich, J. Muller. – T. 5. – Vindobonae, 1886. – P. 375 [Кiн­нам, 115.18–19].
32 Литаврин Г. Г. Русь иВи­зан­тия в ХІІ веке // Литаврин Г.Г. Визан­тия и сла­вяне. – Санкт-Петер­бург, 1999. – С. 505–
506.
33 Пашу­то В. Т. Внеш­няя поли­ти­каД рев­ней Руси. – С. 195–196; Про знан­ня мови див.: Niceta Choniata. De Manuele
Comneno. – Lib. 4. – Cap. 2. – S. 172–173.
34 Биби­ков М. В. Визан­тий­ский исто­рик Иоанн Кин­нам о Руси и наро­дах Восточ­ной Евро­пы. Тек­сты, пере­вод,
ком­мен­та­рий. – Москва, 1977. – С. 66.
35 Исто­рия Ники­ты Хони­а­та // Визан­тий­ские исто­ри­ки, пере­ве­ден­ные с гре­че­ско­го при Санкт-Петер­бург­ской
Духов­ной Ака­де­мии. – Т. 1. – Санкт-Петер­бург, 1860. – С. 420.
36 Биби­ков М. В. Визан­тий­ский исто­рик Иоанн Кин­нам. – С. 66–67.
37 Вой­то­вич Л. Кня­жа доба на Русі. – С. 343.
38 Успен­ский Ф. И. Исто­рия Визан­тий­ской импе­рии. – Т. 4. – Москва, 2002. – С. 353–377

24/17. ВОЛО­ДИ­МИР­КО ВОЛО­ДА­РЕ­ВИЧ († 1153)

Помер у 1153 р.
39. Князь зве­ни­го­родсь­кий (1124–1128), пере­ми­шльсь­кий (1128–1141/46) i
гали­ць­кий (1141–1153).
Твер­дий i хит­рий полiтик, яко­му вда­ло­ся об’єднати всю Гали­ць­ку землю40.
Вiдо­мо­стi про те, що Воло­ди­мир­ко окрiм Зве­ни­го­родсь­ко­го князiв­ства отри­мав ще й Белзь­ке,
малой­мо­вiр­нi. Навiть якщо при­пу­сти­ти, що Рости­сла­ви­чi витор­гу­ва­ли у Андрiя Воло­ди­ми­ро­ви­ча
Белзь­ке князiв­ство за допо­мо­гу про­ти Поль­шi, важ­ко повiри­ти, що Воло­ди­мир­ко мiг втра­ти­ти цi
зем­лi, утри­мав­ши нема­ло захопле­них волинсь­ких тери­торiй.
Актив­но боров­ся за зверх­нiсть серед гали­ць­ких князiв. Всту­пив в союзз дво­юрiд­ни­ми бра­та­ми
Василь­ко­ви­ча­ми, вiд­крив­ши через свої зем­лi доро­гу на Угор­щи­ну, мина­ю­чи Пере­ми­шль. Всi троє
збли­зи­лись з Угор­щи­ною. Так у 1125 р. Гри­горiй та Iван Василь­ко­ви­чi i Воло­ди­мир­ко Воло­да­ре­вич
пода­ру­ва­ли мона­сти­рю в Сава­сент­де­мет­рi (де напев­но була їх фак­торiя) щорiч­ний дохiд в роз­мiрi 13
кан­тарiв вос­ку (кан­тар рiв­ний 50,5–56,3 кг). Спи­ра­ю­чись на пiд­т­рим­ку дво­юрiд­них братiв
Василь­ко­ви­чiв та угорсь­ко­го коро­ля Сте­фа­на II, Воло­ди­мир­ко вже у 1125–1126 рр. повiв бороть­бу з
стар­шим бра­том Рости­сла­вом. Ця аван­тю­ра закiн­чи­ла­ся пiд стi­на­ми Зве­ни­го­ро­да. Виру­чи­ло
Воло­ди­мир­ка угорсь­ке вiйсь­ко. На пере­го­вах у Щир­ці сто­ро­ни повер­ну­ли­ся до попе­ред­ньо­го статусу41.
По смер­тi Рости­сла­ва Воло­да­ре­ви­ча Воло­ди­мир­ко при­єд­нав Пере­ми­шльсь­ке князiв­ство.
Мож­ли­во, супер­ниц­тво за Белзь­ке князiв­ство при­ве­ло до кон­фрон­та­цiї з волинсь­ки­ми кня­зя­ми, яка
ста­ла одним з основ­них напрям­кiв полiти­ки Воло­ди­мир­ка Воло­да­ре­ви­ча. Вже у 1139 р. гали­ць­кi
князi Воло­ди­мир­ко Воло­да­ре­вич та Iван Василь­ко­вич пiд­т­ри­ма­ли ново­го вели­ко­го кня­зя Все­во­ло­да
Оль­го­ви­ча i нанес­ли удар по волинсь­ких зем­лях. Гали­ць­кi дру­жи­ни вторг­ну­лись в Пого­рин­ня i не
дали Iзя­с­ла­ву Мсти­сла­ви­чу допо­мог­ти пере­я­с­лавсь­ко­му кня­зю Андрiю Воло­ди­ми­ро­ви­чу.
У 1141 р. помер гали­ць­кий князь Iван Василь­ко­вич, i Воло­ди­мир­ко об’єднав пiд своєю вла­дою
всю Гали­ць­ку зем­лю. Свою сто­ли­цю вiн перенiс у Галич. За В. Тати­ще­вим у 1144 р. гали­ць­кий
князь вою­вав з дунайсь­ки­ми бол­га­ра­ми та вiзан­тiй­ця­ми за ниж­ню течiю Дунаю, що, напев­но, від­по­ві­дає
дійс­но­сті.
Актив­нiсть i зрос­та­ю­ча сила гали­ць­ко­го кня­зя зане­по­кої­ли Все­во­ло­да Оль­го­ви­ча. На Волинi
утвер­ди­вся його син Свя­то­слав. Сусiд­ство арге­сив­но­го Воло­ди­мир­ка Воло­да­ре­ви­ча, яко­му вда­ло­ся
об’єднати всi гали­ць­кi князiв­ства, було для Свя­то­сла­ва неба­жа­ним. У 1144 р. Все­во­лод Оль­го­вич
вирi­шив розв’язати кон­флiкт шля­хом зброй­но­го вторг­нен­ня. Вели­кий князь зiбрав дру­жи­ни братiв
Iго­ря та Свя­то­сла­ва Оль­го­ви­чiв, чер­нi­гiвсь­ко­го кня­зя Воло­ди­ми­ра Дави­до­ви­ча, турiвсь­ко­го кня­зя
Вяче­сла­ва Воло­ди­ми­ро­ви­ча, смо­ленсь­ко­го кня­зя Рости­сла­ва Мсти­сла­ви­ча, пере­я­с­лавсь­ко­го кня­зя
Iзя­с­ла­ва Мсти­сла­ви­ча, горо­денсь­ких князiв Бори­са i Глi­ба Все­во­ло­до­ви­чiв, юно­го Свя­то­сла­ва
Рости­сла­ви­ча та польсь­ку рать, яку при­слав на допо­мо­гу Вла­ди­слав II. Гали­ць­кий князь мiг
роз­ра­хо­ву­ва­ти лише на угорсь­ку пiд­мо­гу.
План Все­во­ло­да Оль­го­ви­ча поля­гав в тому, щоби у гене­раль­нiй битвi роз­гро­ми­ти Воло­ди­мир­ка
до пiд­хо­ду угор­цiв. Тому, не вит­ра­ча­ю­чи часу на обло­ги потуж­них гали­ць­ких мiст, його рать прой­ш­ла
повз Тере­бов­лю i руши­ла вздо­вж Сере­ту до Зве­ни­го­ро­да-на-Днiстрi. Воло­ди­мир­ко iз свої­ми пол­ка­ми рухав­ся про­ти­леж­ним бере­гом Сере­ту. Скорi­ше всьо­го, його вiйсь­ко тiль­ки-но вер­ну­лось з Пониз­зя
Дунаю. В тилу у гали­ць­ко­го кня­зя зна­хо­ди­вся Iзя­с­лав Дави­до­вич з полов­ця­ми, кот­рим вда­лось здо­бу­ти
Уши­цю. Воло­ди­мир­ка вiдрi­за­ли вiд пiвд­ня, Гали­ча та Пере­ми­ш­ля, зму­шу­ю­чи прий­ня­ти бiй з
пере­ва­жа­ю­чи­ми сила­ми.
Все­во­лод Оль­го­вич навiв гатi i пере­пра­ви­вся на дру­гий берег Сере­ту. Але Воло­ди­мир­ко вже
про­ва­див таєм­нi пере­го­во­ри з Iго­рем Оль­го­ви­чем, який роз­ра­хо­ву­вав на київсь­кий пре­стол по смер­тi
Все­во­ло­да. “Якщо поми­риш мене з бра­том, по його смер­тi допо­мо­жу тобi сiсти в Києвi”. Iгор не мав
спад­коєм­цiв, допо­мо­га силь­но­го гали­ць­ко­го кня­зя в май­бут­ньо­му для ньо­го зна­чи­ла бiль­ше, нiж
виго­да амбiт­но­го пле­мiн­ни­ка Свя­то­сла­ва. Iгор звер­нув­ся до Все­во­ло­да Оль­го­ви­ча: “Не хочеш ти
менi добра, навi­що ти менi назна­чив Київ пiс­ля себе, коли не даєш дру­га знай­ти?”. Все­во­лод Оль­го­вич
не дав би себе так лег­ко вмо­ви­ти, якби не усо­би­ця в Поль­щi по смер­тi коро­ле­ви-матерi Сало­меї. Вiн
мусив посла­ти на допо­мо­гу польсь­ко­му союз­ни­ку волинсь­кi пол­ки Свя­то­сла­ва Все­во­ло­до­ви­ча.
Вели­кий князь пого­ди­вся на мир з Воло­ди­мир­ком, повер­нув йому Уши­цю i Мику­лин зай­нятi
чер­нi­гiвсь­ким вiйсь­ком. Воло­ди­мир­ко дав зобов’язання пiд­т­ри­му­ва­ти Iго­ря Оль­го­ви­ча i випла­тив
кон­три­бу­цiю 1400 гри­вен срiб­ла.
Невдо­во­ленi твер­дим прав­лiн­ням Воло­ди­мир­ка Воло­да­ре­ви­ча гали­ць­кi бояри зимою 1145–
1146 рр. органi­зу­ва­ли про­ти ньо­го змо­ву. Коли гали­ць­кий князь виї­хав на лови в Тись­ме­ни­цю, бояри
запро­си­ли iз Зве­ни­го­ро­да-на-Днiстрi його пле­мiн­ни­ка Iва­на Рости­сла­ви­ча. Як спад­коє­ме­ць
Василь­ко­ви­чiв цей князь мав бiль­ше прав на Галич, нiж його дядь­ко – спад­коє­ме­ць Воло­да­ре­ви­чiв.
Воло­ди­мир­ко три тиж­нi вiд­чай­душ­но штур­му­вав Галич. Йому допо­мiг випа­док. Пiд­час вилаз­ки
вно­чi Iван Рости­сла­вич, захо­пив­шись, силь­но вiд­да­ли­вся вiд мiсь­ких стiн i потра­пив в ото­чен­ня.
Йому вда­ло­ся про­рва­тись в степ, але Галич мусив вiд­чи­ни­ти воро­та перед Воло­ди­мир­ком.
Iван Рости­сла­вич знай­шов при­ту­лок у вели­ко­го кня­зя в Києвi. Це роз­лю­ти­ло Воло­ди­мир­ка.
Вiн пер­шим напав на вели­ко­кня­жий домен i здо­був При­лук. В тилу зно­ву повстав Галич, i князь
мусив повер­ну­ти­ся. Тодi Все­во­лод зiбрав київсь­кi, чер­нi­гiвсь­кi, нов­го­родсь­кi пол­ки, най­няв полов­цiв
i з цими сила­ми висту­пив про­ти Воло­ди­мир­ка Воло­да­ре­ви­ча. Не прий­ма­ю­чи бою, гали­ць­кий князь
вiд­сту­пав на захiд. Вла­ди­слав II, незва­жа­ю­чи на влас­нi про­бле­ми, вислав польсь­ку допо­мо­гу.
Все­во­лод Оль­го­вич пiдiй­шов до Зве­ни­го­ро­да-на-Бiл­цi i вирi­шив здо­бу­ти цю дав­ню сто­ли­цю
Воло­ди­мир­ка. В пер­ший же день обло­ги його вiйсь­ко взя­ло укрiп­ле­ний посад. На дру­гий день вiче
зве­ни­го­род­цiв вирi­ши­ло зда­ти мiсто. Але посад­ник Воло­ди­мир­ка Iван Хал­деєвич схо­пив трьох горо­дян,
ска­рав їх на смерть, а роз­сi­ченi нав­пiл тру­пи велiв ски­ну­ти з стiн мiста. Горо­дя­ни вiд­чу­ли рiшучiсть
гар­нi­зо­ну i ста­ли обо­ро­ня­ти­ся. На третiй день Все­во­лод кинув все вiйсь­ко на при­ступ. Штурм три­вав
з ран­ку до вечо­ра, металь­ною арти­лерiєю вда­лось запа­ли­ти мiсто в трьох кiн­цях, але зве­ни­го­род­цi
спра­ви­лись з поже­жа­ми. Зве­ни­го­род висто­яв.
Важ­ка хво­ро­ба зва­ли­ла з нiг Все­во­ло­да Оль­го­ви­ча. Вiн зняв обло­гу i почав вiд­сту­па­ти до
Киє­ва. Ця вiй­на мала фаталь­нi наслiд­ки для Iго­ря Оль­го­ви­ча, який у вирi­шаль­ний момент в 1146 р.
зали­ши­вся без союз­ни­ка наодин­цi зi свої­ми воро­га­ми.
При­хiд до вла­ди в Києвi Iзя­с­ла­ва Мсти­сла­ви­ча зму­сив Воло­ди­мир­ка змi­ни­ти полiти­ку. Вiн
зай­няв ней­траль­ну пози­цiю, все бiль­ше схи­ля­ю­чись на сто­ро­ну Юрiя Дов­го­ру­ко­го. У 1147–1148 рр.
вiн не брав участi в усо­би­цi, але вели­кий князь постiй­но вiд­чу­вав загро­зу з захо­ду, через що навiть
був органi­зо­ва­ний у Болохiвсь­кiй зем­лi окре­мий удiл з цен­тром в Котель­ни­цi. Поса­д­же­ний там
Рости­слав Юрiй­о­вич мав обо­ро­ня­ти Київсь­ку зем­лю вiд мож­ли­во­го уда­ру Воло­ди­мир­ка.
Навес­нi 1149 р. союз Воло­ди­мир­ка Воло­да­ре­ви­ча зЮрiєм­Дов­го­ру­ким був скрiп­ле­ний шлю­бом
Яро­сла­ва Воло­ди­ми­ро­ви­ча з Оль­гою Юрiїв­ною. З дру­гої поло­ви­ни 1149 р. бороть­ба пере­мi­сти­ла­ся
на Пра­во­бе­ре­ж­жя. Союз­ни­ки Iзя­с­ла­ва Мсти­сла­ви­ча угор­цi та поля­ки висту­пи­ли на допо­мо­гу вели­ко­му
кня­зю, яко­го Юрiй Дов­го­ру­кий та Оль­го­ви­чi вiд­тiс­ни­ли на Волинь. Вiйсь­ка союз­ни­кiв загро­жу­ва­ли i
Гали­ць­ко­му князiв­ству. Однак Воло­ди­мир­ко зимою 1149–1150 рр. сам вторг­нув­ся на Волинь i обло­жив
мiста Шумсь­кої воло­стi. Обло­га само­го Шумсь­ка була дов­гою i без­ре­зуль­тат­ною.
Напри­кiн­цi зими 1150 р. Воло­ди­мир­ко поки­нув пози­цiї бiля Шумсь­ка та висту­пив назустрiч
вiйсь­ку Iзя­с­ла­ва Мсти­сла­ви­ча, який спi­шив на допо­мо­гу Луць­ку, обло­же­но­му суз­дальсь­ки­ми та
сiверсь­ки­ми вiйсь­ка­ми. Але жод­на з сторiн не нава­жи­лась дати бит­ву. Поча­лись пере­го­во­ри, у яких
Воло­ди­мир­ко взяв на себе роль посе­ред­ни­ка. Ком­про­мiс­ний мир пiд­Лу­ць­ком в берез­нi 1150 р. фiк­су­вав
визнан­ня за Юрiєм Дов­го­ру­ким київсь­ко­го пре­сто­лу, кор­до­ни Волинi вста­нов­лю­ва­лись по Горинi.
Зви­чай­но, що сам Воло­ди­мир­ко не спi­шив вiд­да­ва­ти захопленi при­кор­дон­нi волинсь­кі міста і фор­те­ці.
Вес­ною 1150 р. бороть­ба вiд­но­ви­лась зно­ву. Iзя­с­лав Мсти­сла­вич отри­мав пiд­мо­гу вiд угор­цiв
i, вико­ри­сто­ву­ю­чи невдо­во­лен­ня киян Юрiєм Воло­ди­ми­ро­ви­чем, рушив до Киє­ва. Мсти­слав Iзя­с­ла­вич з чор­ни­ми кло­бу­ка­ми бло­ку­вав Пере­я­с­лав. Iзя­с­лав Мсти­сла­вич з угор­ця­ми тим часом про­слиз­нув
повз гали­ць­ку рать, здо­був Бiл­го­род i, несподi­ва­но для­Юрiя­Дов­го­ру­ко­го, ввiй­шов уКиїв. Воло­ди­мир­ко
Воло­да­ре­вич через Болохiв та Муна­рев спi­шив до Киє­ва, наздо­га­ня­ю­чи волинсь­ку рать. Iзя­с­лав
Мсти­сла­вич встиг домо­ви­тись з дядь­ком Вяче­сла­вом i разом з союз­ни­ка­ми та сином Мсти­сла­вом,
який вiд­сту­пив з-пiд Пере­я­с­ла­ва, висту­пив про­ти гали­чан. Оби­д­ва вiйсь­ка зустрi­ли­ся на р. Оль­шан­цi.
Чисель­нiсть пол­кiвВо­ло­ди­мир­ка вра­зи­ла його про­тив­ни­кiв. Пер­ши­ми зля­ка­ли­ся полов­цi, якi повер­ну­ли
коней. За ними ста­ли вiд­сту­па­ти кия­ни, далi – чор­нi кло­бу­ки. Iзя­с­лав Мсти­сла­вич з угор­ця­ми теж
мусив вiд­сту­па­ти до Киє­ва, куди з чер­нi­гiвсь­ки­ми пол­ка­ми вже пiд­хо­див Юрiй Дов­го­ру­кий.
Вяче­слав Воло­ди­ми­ро­вич втiк у Виш­го­род, а воли­ня­ни з угор­ця­ми, при­кри­ва­ю­чись дру­жи­ною
Мсти­сла­ва Iзя­с­ла­ви­ча, ста­ли від­хо­ди­ти на Волинь. 28.08.1150 р. Юрiй Дов­го­ру­кий та Воло­ди­мир­ко
всту­пи­ли до Киє­ва. В пого­ню за воли­ня­на­ми були посланi Свя­то­слав Все­во­ло­до­вич та Борис
Юрiй­о­вич. Ско­ро до них при­єд­нав­ся i Воло­ди­мир­ко. Вiн спi­шив зай­ня­ти яко­мо­га бiль­ше волинсь­кої
тери­торiї. Мен­ше всьо­го його цiка­ви­ли виго­ди сва­та Юрiя Дов­го­ру­ко­го, який без­печ­но бен­ке­ту­вав у
Києвi, свят­ку­ю­чи пере­могу.
Про­сто­яв­ши 4 днi пiд Луць­ком, гали­ць­ке вiйсь­ко обло­жи­ло Белз. Лише коли угорсь­кий король
Гей­за II ата­ку­вав гали­ць­кi кор­до­ни, Воло­ди­мир­ко поки­нув обоз пiд стi­на­ми Бел­за i з одною кін­но­тою
помчав до Пере­ми­ш­ля. Угорсь­кий король тим часом здо­був Санок i взяв в полон посад­ни­ка Яша.
Дов­ший час Воло­ди­мир­ко спи­рав­ся на угорсь­ку допо­мо­гу, серед угорсь­ких маг­натiв у ньо­го було
нема­ло друзiв. Тепер вiн гаряч­ко­во шукав їх допо­мо­ги, не шко­ду­ю­чи гро­шей, а ще бiль­ше обi­ця­нок.
Вiн навiть послав до естер­гомсь­ко­го архiє­пис­ко­па посоль­ство, обi­ця­ю­чи перей­ти в като­ли­ць­ку вiру i
пiд­по­ряд­ку­ва­ти йому гали­ць­ку та пере­ми­шльсь­ку кафед­ри. Все це дало свої резуль­та­ти. Угор­цi не
пiшли далi i, навiть, звiль­ни­ли Санок.
Зиму 1150–1151 рр. Воло­ди­мир­ко вит­ра­тив на пошу­ки союз­ни­кiв у Поль­шi. Але це зма­ган­ня
виграв волинсь­кий князь, який через родин­нi зв’язки змiц­нив свiй союз з поля­ка­ми. Воло­ди­мир­ко тим
часом прий­няв бере­стейсь­ко­го кня­зя Воло­ди­ми­ра Андрiй­о­ви­ча, яко­му пере­дав захопле­ний Бужеськ.
Вес­ною 1151 р. до волинсь­ко­го кня­зя пiдiй­шли вiйсь­ка з Город­на та з Угор­щи­ни. Король
Гей­за II при­слав май­же 10 тисяч. Волинсь­кий князь негай­но обло­жив Пере­соп­ни­цю i зай­няв Мильськ.
Воло­ди­мир­ко слiд­ку­вав за кож­ним його кро­ком i вислав на допо­мо­гу Андрiю Бого­любсь­ко­му дру­жи­ну
бузь­ко­го кня­зя, за яким висту­пив сам. Iзя­с­лав Мсти­сла­вич рiши­вся про­до­в­жу­ва­ти бороть­бу.
Зали­шив­ши части­ну сил для обо­ро­ни Воло­ди­ми­ра i Луць­ка, вiн з угор­ця­ми та горо­денсь­кою дру­жи­ною
про­до­в­жив марш на Київ. Воло­ди­мир­ко пiшов за ним. Доро­го­буж i Коре­ць зда­ли­ся волинсь­ко­му кня­зю.
Однак тим часом аван­гард Воло­ди­мир­ка дебло­ку­вав Пере­соп­ни­цю. Андрiй Бого­любсь­кий
з’єднався з Воло­ди­мир­ком бiля Мильсь­ка. Пере­пра­вив­шись через Горинь, вони ста­ли наздо­га­ня­ти
Iзя­с­ла­ва Мсти­сла­ви­ча. Вiйсь­ко волинсь­ко­го кня­зя перей­шло Случ i через Чор­тiв лiс досяг­ло Ушеска.
Перей­шов­ши Ушу, Iзя­с­лав Мсти­сла­вич чекав поки пере­прав­лять­ся всi його сили. Вiн гото­вий був
дати бiй гали­ць­ко­му кня­зю. Але київсь­кi бояри, якi були з ним, ради­ли йти далi.
Воло­ди­мир­ко пiдiй­шов до Случi. Тут його аван­гард напо­ров­ся на волинсь­ких луч­ни­кiв. Три
годи­ни три­вав бiй. Воло­ди­мир­ко пiд­тя­гу­вав сили, якi були на мар­шi. Сутич­ка гро­зи­ла пере­ро­сти в
гене­раль­ну бит­ву. Вiд поло­не­но­го “язи­ка” Iзя­с­лав Мсти­сла­вич знав, що сили гали­чан силь­но
роз­тяг­ну­лись. Тому Воло­ди­мир­ко не спi­шив почи­на­ти бит­ву. Iзя­с­лав вирi­шив про­до­в­жи­ти марш на
Київ. Бiля Мильсь­ка до Iзя­с­ла­ва при­єд­на­лась части­на київсь­ко­го опол­чен­ня. Було вирi­ше­но йти на
Бiл­го­род, а у випад­ку невда­чi про­би­ва­ти­ся до чор­них кло­букiв. Воло­ди­мир­ко невiд­ступ­но йшов
слi­дом i по ночах сто­ро­жа воли­нян бачи­ла вогнi гали­ць­ко­го вiйсь­ка.
Бiл­го­род обо­ро­няв Борис Юрiй­о­вич. Вiн спо­кiй­но пия­чив з дру­жи­ною нiчо­го не пiдо­зрю­ю­чи,
оскіль­ки був впев­не­ний, що десь там в Пере­соп­ни­цi сто­ро­жить воли­нян Андрiй Юрiй­о­вич. Поява
дру­жи­ни Воло­ди­ми­ра Мсти­сла­ви­ча, яка йшла в аван­гар­дi, була несподi­ва­ною. При зву­ках труб вiйсь­ка
про­тив­ни­ка Борис втiк, не прий­ма­ю­чи бою, хоча мост­ник вже роз­ки­дав мiст, а така силь­на фор­те­ця
як Бiл­го­род мог­ла обо­ро­ня­тись дов­го.
Iзя­с­лав Мсти­сла­вич зали­шив бра­та Воло­ди­ми­ра у Бiл­го­родi сте­рег­ти Воло­ди­мир­ка, а сам
рушив далi на Київ. Тим часом Борис, який при­бiг в сто­ли­цю, пiд­няв панiку. Аген­ти i при­хиль­ни­ки
Iзя­с­ла­ва, в свою чер­гу, ста­ли роз­по­всюд­жу­ва­ти чут­ки, що Андрiй Бого­любсь­кий та Воло­ди­мир­ко
роз­гром­ленi. Юрiй­Дов­го­ру­кий негай­но зали­шив сто­ли­цю i поспi­шив схо­ва­ти­ся у Город­цi-Остерсь­ко­му.
Iзя­с­лав Мсти­сла­вич без бою всту­пив у Київ.
Роз­вiд­ни­ки допо­вi­ли гали­ць­ко­му кня­зю про взят­тя Киє­ва. Спе­ре­сер­дя Воло­ди­мир­ко вичи­тав
Андрiю Юрiй­о­ви­чу: “Не розу­мiю, як це кня­жить сват мiй: рать iде на ньо­го з Волинi, як про це не
дiзна­тись? I ви, сини його, сидi­ли в Пере­соп­ни­цi, а дру­гий в Бiл­го­родi, - як же ви не усте­рег­ли?
Якщо так кня­жи­те з бать­ком своїм, то управ­ляй­тесь самi як хоче­те, а я не можу один iти на
Iзя­с­ла­ва: вiн хотiв вчо­ра зi мною битись, iдучи на вашо­го бать­ка, а на мене обер­та­ю­чись, тепер
же в ньо­го вся русь­ка зем­ля, я не можу один на ньо­го їха­ти!”.
Гали­ць­ка рать руши­ла назад. Обло­жив­ши Мическ, Воло­ди­мир­ко Воло­да­ре­вич зажа­дав
кон­три­бу­цiї. Жителi мiста знi­ма­ли свої грив­ни та ски­да­ли при­кра­си зжi­нок. Долю Мичесь­ка роздi­ли­ли
i iншi волинсь­кi мiста. Гали­ць­ка рать вiдiй­ш­ла досить дале­ко, i Юрiй Дов­го­ру­кий не доче­кав­ся її
повер­нен­ня. 12.05.1151 р. в битвi на р. Рутi вiн зазнав вели­кої пораз­ки.
У серп­нi 1151 р. Юрiй i його союз­ни­ки прий­ня­ли всi умо­ви запро­по­но­ванi вели­ким кня­зем.
Воло­ди­мир Андрiй­о­вич був про­ще­ний i отри­мав Доро­го­буж. Коли до цьо­го мiста пiдiй­шов Мсти­слав
Iзя­с­ла­вич з угор­ця­ми, якi вер­та­ли додо­му, Воло­ди­мир вла­шту­вав бен­кет, а сам таєм­но попе­ре­див
гали­ць­ко­го кня­зя. Угорсь­ка рать вiд­по­чи­ва­ла пiс­ля бен­ке­ту, а Воло­ди­мир­ко несподi­ва­но ввi­рвав­ся в їх
стан. Поло­ви­на людей була пере­би­та i взя­та в полон, а решта з Мсти­сла­вом Iзя­с­ла­ви­чем втек­ла в Луцьк.
Ця пiд­ступ­на пере­мога була полiтич­ною помил­кою Воло­ди­мир­ка. Поки угорсь­кий король
Гей­за II вiв вiй­ну з Вiзан­тiєю, а Iзя­с­лав Мсти­сла­вич вига­няв Юрiя Дов­го­ру­ко­го з Город­ця-Остерсь­ко­го,
гали­ць­кий князь мiг насо­лод­жу­ва­ти­ся своїм успi­хом. У 1152 р. про­ти ньо­го висту­пи­ли всi сили
київсь­ко­го кня­зя. Угорсь­кi союз­нi вiйсь­ка очо­лю­вав сам Гей­за II. Крiм родин­них сто­сун­кiв з Iзя­с­ла­вом
Мсти­сла­ви­чем, про­ти гали­ць­ко­го кня­зя угорсь­ко­го коро­ля штов­хав тiс­ний союз остан­ньо­го зВi­зан­тiєю,
про що є свiд­чен­ня Iоан­на Кiн­на­ма в його хронi­цi за 118–1176 рр.
42 Пiс­ля недав­ньої пораз­ки вiд
вiйсь­ка васи­лев­са Мануї­ла I (1151 р.), Гей­за II з осто­ро­гою ста­ви­вся до тако­го сою­зу.
Воло­ди­мир­ко не зумiв зава­ди­ти з’єднанню вiйськ про­тив­ни­кiв пiд Яро­сла­вом та їх пере­правi
через Сян. Слi­дом за воли­ня­на­ми i кия­на­ми у воду кину­ла­ся угорсь­ка кін­но­та. Стрiм­кий натиск
вирi­шив бит­ву на користь союз­ни­кiв. Гали­ць­кий князь ледь не потра­пив у полон до чор­них кло­букiв.
Схо­вав­шись в Пере­ми­шлi, Воло­ди­мир­ко при­ки­нув­ся смер­тель­но хво­рим i через своїх друзiв в
угорсь­ко­му таборi став вмо­в­ля­ти Гей­зу II поми­ри­ти його з Iзя­с­ла­вом. Київсь­кий князь пере­ко­ну­вав
угорсь­ко­го коро­ля не вiри­ти клят­вам люди­ни, яка ними лише забав­ляєть­ся. Однак рад­ни­ки вмо­ви­ли
коро­ля ще раз повiри­ти Воло­ди­мир­ку Воло­да­ре­ви­чу. Його зму­си­ли при­не­сти клят­ву на хре­стi
св. Сте­фа­на. Угор­цi вiри­ли, що саме на цьо­му хре­стi був розп’ятий Хри­стос. Крiм кон­три­бу­цiї i
зобов’язання не допо­ма­га­ти Юрiю, Воло­ди­мир­ко мав повер­ну­ти захопленi ним Бужеск, Шумськ,
Тихомль, Виго­шiв та Гной­ни­цю.
До клятв Воло­ди­мир­ко справ­дi вiд­но­си­вся бай­ду­же, вва­жа­ю­чи, що у полiти­цi всi засо­би
при­дат­нi. “Бог анге­ла перевiря­ти не пош­ле!”. Тому вiн не пустив волинсь­ких посад­ни­кiв в мiста, якi
мав повер­ну­ти. Тим бiль­ше, що Iзя­с­лав зно­ву мусив висту­пи­ти на лiвий берег про­ти­Юрiя­Дов­го­ру­ко­го,
який зiбрав новi сили. Але, тим разом, Юрiй Дов­го­ру­кий, пiс­ля того як його союз­ни­ки полов­цi були
роз­гром­ленi, швид­ко вiд­сту­пив. Воло­ди­мир­ко, який вже був пiд Боже­ском, мусив вер­та­ти назад у
Галич.
Iзя­с­лав Мсти­сла­вич при­слав до ньо­го бояри­на Пет­ра Бори­сла­ви­ча, який мав попе­ре­ди­ти
гали­ць­ко­го кня­зя, що у випад­ку неви­ко­нан­ня умов Пере­ми­шльсь­ко­го миру його чекає нове вторг­нен­ня
i роз­пра­ва без поща­ди. У вiд­по­вiдь Воло­ди­мир­ко зухва­ло вiд­по­вiв, що вiн ще не покви­тав­ся з Iзя­с­ла­вом
Мсти­сла­ви­чем за те, що той навiв на його зем­лi угор­цiв. Тодi боярин при­га­дав кня­зю його клят­ву на
хре­стi св. Сте­фа­на. Воло­ди­мир­ко зi смi­хом пояс­нив, що такий малий хре­стик його аж нiко­ли не
зля­кає. Коли київсь­кий боярин поки­дав Галич, Воли­ди­мир­ко Воло­да­ре­вич, все ще насмi­ха­ю­чись над
його наїв­нiстю, пiшов у двiр­це­ву церк­ву. Але, повер­нув­шись з церк­ви, гали­ць­кий князь був рап­то­во
на мiс­цi ско­ше­ний паралi­чем. Сподi­ва­ю­чись якось вер­ну­ти до жит­тя померт­вiлi орга­ни, йому
при­го­ту­ва­ли купель з окро­пу. Але нiчо­го не допо­мог­ло, до вечо­ра кня­зю ста­ло гiр­ше, а вно­чi вiн помер43.
Воло­ди­мир­ко­вi Воло­да­ре­ви­чу вда­ло­ся ство­ри­ти потужне Гали­ць­ке князiв­ство, яке про­ва­ди­ло
влас­ну політи­ку і нама­га­ло­ся впли­ва­ти на бороть­бу за київсь­кий пре­стол. Так само актив­но він
про­до­в­жу­вав політи­ку утвер­джен­ня Гали­ць­ко­го князів­ства на Ниж­ньо­му Дунаї. За В.Татищевим у
1144 р. Воло­ди­мир­ко Воло­да­ре­вич вою­вав з дунайсь­ки­ми бол­га­ра­ми та візан­тій­ця­ми. Нічо­го
фан­та­стич­но­го у цьо­му пові­дом­лен­ні немає. Біль­ше того, у 1148 р. роз­гор­ну­ла­ся поло­ве­ць­ко-
візан­тійсь­ка вій­на, основ­ні події якої від­бу­ва­ди­ся якраз в межи­річ­чі Сере­ту і Бирладу44. Мож­ли­во, ця
вій­на була наслід­ком попе­ред­нїх подій 1144 р. Вже на почат­ку 1150-х рр. за візан­тійсь­ким хроні­стом
Іоан­ном Кін­на­мом гали­ць­кий князь Воло­ди­мир­ко Воло­да­ре­вич був союз­ни­ком васи­лев­са Мануї­ла І
45.
Прав­до­подіб­но, що близь­ко 1117 р. Воло­ди­мир­ко Воло­да­ре­вич одру­жи­вся з доч­кою угорсь­ко­го
коро­ля Кал­ма­на Книж­ни­ка, що забез­пе­чи­ло йому постій­ну під­т­рим­ку в Угорщині46. Вiн вико­ри­став
пов­ною мiрою виго­ди цьо­го шлю­бу, особ­ли­во в часи, коли угорсь­кий пре­стол зай­мав її брат Сте­фан II
(1114–1131).
39 ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 340; Т. 2. – Стб. 463; Т. 7. – С. 60; Т. 9. – С. 196; Т. 15. – С. 221. 40 Голов­ко О. Князь Воло­ди­мир­ко Воло­да­ре­вич, пер­ший воло­дар об’єднаного Гали­ць­ко­го князів­ства //
Мико­лаїв­щи­на. Збір­ник нау­ко­вих ста­тей / Від­пов. ред. Л. Вой­то­вич. – Т. 3. – Львів, 2006. – С. 79–94. 41 Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси. – Т. 2. – Київ, 1992. – С. 123. 42 Биби­ков М. В. Визан­тий­ский исто­рик Иоанн Кин­нам. – С.66–67.
43 Кiн­нам, 115.18–19; Siarczyński F. Dzieje księstwa niegdyś Przemyślskiego // Czasopism naukowy Biblioteki
im.Ossolińskich. – 1828. – N2/3; Zubrzycki D. Rys do historii narodu ruskiego w Galicji i hierarchii cerkiewnej w
temże krolestwie. – Lwów, 1837; Смир­нов С. Судь­бы­Чер­вон­ной или Галиц­кой Руси до вос­со­еди­не­ния ея с Поль­шей
1387 г. – Москва, 1860; Bielowski A. Królestwo Galicji (o starem księstwie Halickiem) // Biblioteka Ossolińskich. –1860.
– Т. 1; Гру­шевсь­кий М. Iсторiя Украї­ни-Руси. – Т.2. – Львів, 1905. – С. 122–123, 142–144, 151–153, 162–175, 443–454,
474, 480; Ратич О. О., Нудь­га Г. Л. Захiд­но­українсь­кi зем­лi в епо­ху Київсь­кої Русi та в перiод фео­даль­ної
роздроб­ле­но­стi // Тор­же­ство iсто­рич­ної спра­вед­ли­во­стi. – Львів, 1968. – С. 44–64; Биби­ков М. В. Визан­тий­ские
источ­ни­ки по исто­рии Руси, наро­до­вСе­вер­но­го При­чер­но­мо­рья иСе­вер­но­го Кав­ка­за (ХII–ХIII вв.) // Древ­ней­шие
госу­дар­ства на тер­ри­то­ри­иСССР. Мат. и исслед. 1980 г. – Москва, 1981. – С. 76. 44 Bolșacov-Ghimpu A.A. La localization de la citè Byzantine de Demnitzikos // Revue de etudes Sud – Est Europèens.
– Vol. 5. – N 3–4. – 1967. – P. 543.
45 Ioannis Cinnami Epitome rerum…/ Rec. E. Meineke. – Bonnae, 1836. – P.115.18–19.
46 Тати­щев В. Н. Исто­рия Рос­сий­ская. – Т. 2. – С. 232.

25/17. NN ВОЛО­ДАРІВ­НА
11.09.1114 р. була вида­на за Рома­на Воло­ди­ми­ро­ви­ча, сина Воло­ди­ми­ра Моно­ма­ха, який неза­ба­ром зай­няв волинсь­кий пре­стол (112, стб.295). Цим шлю­бом було скріп­ле­но союз гали­ць­ких князів з Воло­ди­ми­ром Моно­ма­хом.
47 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 276.

26/18. ІГОР-ІВАН ВАСИЛЬ­КО­ВИЧ († 1141)

Помер у 1141 р. 48. Князь гали­ць­кий (1124–1141).
Був стар­шим за бра­та, на що вка­зує шлюб з доч­кою чер­ні­гівсь­ко­го (піз­ні­ше київсь­ко­го) кня­зя
Все­во­ло­да Оль­го­ви­ча. Однак стар­ше Тере­бо­вельсь­ке князiв­ство зали­ши­ло­ся за бра­том. Мож­ли­во,
що при­чи­ни його пере­хо­ду у Галич кри­ють­ся у зміні політи­ки в сто­ро­ну збли­жен­ня з Угор­щи­ною.
Слі­ди цьо­го вид­но і з вкла­ду до мона­сти­ря у Сава­сент­де­мет­рі, зроб­ле­но­го Іго­рем-Іва­ном у 1125 р. з
бра­та­ми Рости­сла­вом-Гри­горiєм та Воло­ди­мир­ком. Мож­ли­во, що пiд­не­сен­ня еко­но­мiч­но­го i
полiтич­но­го зна­чен­ня Гали­ча зумо­ви­ло пере­хiд стар­шо­го сто­лу в це мiсто. Подiбне тра­пи­лось при
пере­ходi цен­тра зем­лi з Росто­ва в Суз­даль, а потiм з Суз­да­ля у Воло­ди­мир на Клязь­мі. Воло­ди­мир­ко
Воло­да­ре­вич ско­ри­став­ся з смер­тi Iго­ря Василь­ко­ви­ча, з яким пере­бу­вав в друж­нiх вiд­но­си­нах, i
об’єднав всю Гали­ць­ку зем­лю. Сто­ли­ця теж була пере­не­се­на в Галич49.
Вір­ною, на мій погляд, є здо­гад­ка відо­мо­го архео­ло­га Ю. Лукомсь­ко­го, що Iгор-Iван
Василь­ко­вич був похо­ва­ний в Гали­чi у мона­стирсь­кiй церквi св. Iва­на Хре­сти­те­ля на Цари­чин­цi, i
саме його остан­ки були вияв­ленi у сар­ко­фазi в пiв­ден­нiй навi церкви50.
Одру­жи­вся з Анною Все­во­лодів­ною, доч­кою чер­ні­гівсь­ко­го кня­зя Все­во­ло­да Ольговича51.
48 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 308. 49 Гру­шевсь­кий М. Iсторiя Украї­ни-Руси. – Т. 2. – Львів, 1905. – С. 122–123, 417–419; Баум­гар­тен М. А. Родо­слов­ные
отрыв­ки.– С. 7–8; Ратич О. О., Нудь­га Г. Л. Захiд­но­українсь­кi зем­лi в епо­ху Київсь­кої Русi та в перiод фео­даль­ної
роздроб­ле­но­стi. – С. 44–64. 50ЛукомськийЮ. Невi­до­мi церк­ви наПо­долi кня­жо­го Гали­ча // Запис­ки НТШ. – Т. 235. – 1998. – С..572, 590–591. 51 Баум­гар­тен М.А. Родо­слов­ные отрыв­ки. – С. 6–7

27/18. РОСТИ­СЛАВ-ГРИ­ГОРІЙ ВАСИЛЬ­КО­ВИЧ († між 1127/1141)

Помер мiж 1127 i 1141 рр., ближ­че до пер­шої дати52. Князь тере­бо­вельсь­кий (1124–між 1127/
1141). У 1134 р. його син Iван вже володiв удi­лом в Пониз­зi Днiст­ра.
52 Гру­шевсь­кий М. Iсторiя Украї­ни-Руси. – Т. 2. – Львів, 1905. – С. 122–123, 417–419; Баум­гар­тен М. А. Родо­слов­ные
отрыв­ки. – С. 7–8.

28/18. NN ВАСИЛЬ­КІВ­НА

У 1132 р. була вида­на за Вра­ти­сла­ва (+17.08.1156), марк­гра­фа Брненсь­ко­го (1130–1156), сина Олдрi­ха Брненсь­ко­го, пред­став­ни­ка бiч­ної гiл­ки чесь­кої дина­стiї Пше­ми­слiдiв. Вра­ти­слав повер­нув собi Брно лише взим­ку 1130 р. Мож­ли­во, що роки вигнан­ня вiн про­вiв при гали­ць­ко­му дворi53.
Від цьо­го шлю­бу наро­ди­ло­ся двоє синів: Спітигнєв (+1198) та Свя­то­плук (+до 5.06.1201). Стар­ший Спітигнєв успад­ку­вав Брненсь­ке князів­ство (1156–1160, 1188–1198). Бра­ти не мали нащад­ків, і ця гіл­ка вигасла54.
53 Fontes Rerum Bohemicarum. – Т. 2. – Praha, 1874. – Р. 215. 54 Вой­то­вич Л., Целуй­ко О. Прав­лячі дина­стії Євро­пи. – Біла Церк­ва, 2008. – С. 325–326

X

34/24. ЯРО­СЛАВ ВОЛО­ДИ­МИ­РО­ВИЧ ОСМО­МИ­СЛ († 1.10.1187) ...................................................................... 24

Помер 1.10.1187 р.
55. Князь гали­ць­кий (1153–1187). Один з най­ви­дат­нi­ших князiв Київсь­кої Русi.
Пiс­ля рап­то­вої смер­тi бать­ка Воло­ди­мир­ка Воло­да­ре­ви­ча Яро­слав затри­мав київсь­ко­го посла
Пет­ра Бори­сла­ви­ча (яко­го Б. Риба­ков вва­жав не лише авто­ром мало не всьо­го київсь­ко­го лiто­пи­сан­ня
дру­гої поло­ви­ни ХII ст., а й авто­ром “Сло­ва о пол­ку Iгоревiм”56) та запев­нив того, що гото­вий бути
сином його пана на рiв­нi з Мсти­сла­вом. Це була так­тич­на хит­рiсть Яро­сла­ва i його бояр.
Вре­штi, в Києвi зро­зу­мi­ли, що i новий гали­ць­кий князь не зби­раєть­ся повер­та­ти захопленi
волинсь­кi мiста. Iзя­с­лав Мсти­сла­вич у 1153 р. висту­пив на Галич. У походi взя­ли участь волинсь­ка
дру­жи­на Свя­то­пол­ка Мсти­сла­ви­ча, доро­го­бузь­ка дру­жи­на Воло­ди­ми­ра Мсти­сла­ви­ча, пере­соп­ни­ць­ка
дру­жи­на Воло­ди­ми­ра Андрiй­о­ви­ча i чер­нi­гiвсь­кi та смо­ленсь­кi части­ни. Гали­ць­кi пол­ки зустрi­ли їх
бiля Тере­бо­в­лi. Яро­слав Воло­ди­ми­ро­вич у битві участі не брав. Голов­ною при­чи­ною, напев­но, була
спад­ко­ва хво­ро­ба Пер­те­са, яка не доз­во­ля­ла йому бути пов­но­цін­ним воїном57.
Бит­ва три­ва­ла цiлий день. Київсь­кий князь роз­гро­мив лiвий фланг гали­ць­ко­го вiйсь­ка i взяв
бага­то поло­не­них, але лiвий фланг його вiйсь­ка в свою чер­гу теж був роз­би­тий гали­ча­на­ми i роз­сiя­ний.
Тодi Iзя­с­лав Мсти­сла­вич вдав­ся до хит­ро­щiв. Вiн пiд­няв над своїм ста­ном захопленi гали­ць­кi стя­ги i
части­на гали­чан, якi повер­та­лись пiс­ля пере­слi­ду­ван­ня роз­би­тих воли­нян, потра­пи­ла в його руки.
Ста­но­ви­ще київсь­ко­го кня­зя, однак, зали­ша­лось важ­ким. Волинсь­кi пол­ки роз­бi­г­ли­ся, а кия­ни та
чер­нi­гiв­цi втра­ти­ли так бага­то людей, що їх зали­ши­лось мен­ше, нiж поло­не­них. З Тере­бо­в­лi в будь-
який час мiг пiдiй­ти Яро­слав Воло­ди­ми­ро­вич. Тому Iзя­с­лав Мсти­сла­вич у вiд­чаї велiв пере­би­ти
бiль­шiсть поло­не­них, зали­шив­ши лише най­визнач­ні­ших, i вiд­сту­пив назад.
Смерть Iзя­с­ла­ва Мсти­сла­ви­ча в 1154 р. i швид­ке повер­нен­ня до Киє­ва Юрiя Дов­го­ру­ко­го,
який дово­ди­вся Яро­сла­ву тестем, зня­ло про­бле­му київсь­ко-гали­ць­ких сто­сун­кiв. Лiтом 1155 р. Юрiй Дов­го­ру­кий дору­чив гали­ць­ко­му кня­зю очо­ли­ти вiй­ну про­ти Мсти­сла­ва Iзя­с­ла­ви­ча. Вигна­ний
турiвсь­ки­ми пол­ка­ми з Пере­соп­ни­цi, Мсти­слав зали­шив у Луць­ку бра­та Яро­сла­ва, а сам виї­хав до
Поль­щi по допо­мо­гу. Наля­ка­ний сюзе­рен Волинi Воло­ди­мир Мсти­сла­вич поспi­шив при­єд­на­тись до
гали­ць­ко­го кня­зя. Але про­ти сподi­вань Яро­слав не про­явив актив­но­стi пiд Луць­ком, i його пози­цiя
спри­я­ла пiд­пи­сан­ню ком­про­мiс­но­го миру, за яким Мсти­слав Iзя­с­ла­вич втра­тив лише Коре­ць. Цим
гали­ць­кий князь дав зро­зу­мiти, що не зацi­кав­ле­ний в оста­точ­но­му роз­гро­мi волинсь­ких князiв.
Мсти­слав Iзя­с­ла­вич негай­но оцi­нив ситу­а­цiю. Зви­ну­ва­тив­ши Воло­ди­ми­ра Мсти­сла­ви­ча в
зра­дi iнте­ресiв волинсь­кої дина­стiї, вiн здо­був сто­ли­цю Волинi мiсто Воло­ди­мир, захо­пив сiм’ю дядь­ка,
а його само­го зму­сив втi­ка­ти до Угор­щи­ни. Юрiй Дов­го­ру­кий негай­но вiд­по­вiв похо­дом на Волинь.
Яро­слав мусив пiд­т­ри­ма­ти тестя. Юрiй Воло­ди­ми­ро­вич не думав однак вiд­нов­лю­ва­ти на Волинi
Воло­ди­ми­ра Мсти­сла­ви­ча, який пiд­т­ри­му­вав його про­тив­ни­ка – покiй­но­го Iзя­с­ла­ва. У ньо­го був пiд
рукою бере­стейсь­кий князь Воло­ди­мир Андрiй­о­вич, який вже не раз дово­див свою непри­ми­рен­нiсть
до Волинсь­ких Моно­ма­хо­ви­чiв. Бере­стейсь­кий князь кинув­ся обля­га­ти Чер­вен, але, у вiд­по­вiдь на
про­по­зи­цiю зда­ти мiсто, черв’яни вiд­кри­ли стрiль­бу зi стiн i стрi­лою пора­ни­ли кня­зя в гор­ло.
Яро­слав з тестем без­успіш­но про­сто­я­ли 10 днiв пiд Воло­ди­ми­ром. Мсти­слав здiйс­нив вилаз­ку,
в резуль­таті якої гали­ча­ни зазна­ли знач­них втрат. Роз­ча­ру­вав­шись у мож­ли­во­стi швид­кої пере­моги,
Юрiй Дов­го­ру­кий зняв обло­гу i рушив до Киє­ва, поса­див­ши по дорозi в Доро­го­бу­жi Воло­ди­ми­ра
Андрiй­о­ви­ча. Мсти­слав йшов за ним, але щтур­му­ва­ти Доро­го­буж не нава­жи­вся. Яро­слав
Воло­ди­ми­ро­вич лег­ко мiг вда­ри­ти в тил воли­ня­нам, але ще раз про­де­мон­стру­вав, що не зацi­кав­ле­ний
в їх роз­гро­мi.
Cмер­тьЮ­рiя­Дов­го­ру­ко­го вiд­кри­ла шлях до київсь­ко­го пре­сто­лу чер­нi­гiвсь­ко­му кня­зю Iзя­с­ла­ву
Дави­до­ви­чу. Яро­слав Осмо­ми­сл спо­чат­ку лояль­но вiд­нiс­ся до цьо­го дiя­ча. Гали­ць­ка дру­жи­на в 1157 р.
навiть взя­ла участь в походi на Турiв. Цей невда­лий похiд мав вирi­ши­ти про­бле­му миру Моно­ма­хо­ви­чiв
з Оль­го­ви­ча­ми i при­ми­ри­ти мiж собою стар­шу гiл­ку Моно­ма­хо­ви­чiв. Однак впер­та обо­ро­на Туро­ва
Юрiєм Яро­сла­ви­чом не доз­во­ли­ла реалi­зу­ва­ти план пере­да­чi Туро­ва Воло­ди­ми­ру Мсти­сла­ви­чу.
В цей час поча­ло­ся збли­жен­ня Яро­сла­ва Воло­ди­ми­ро­ви­ча з волинсь­ким кня­зем Мсти­сла­вом
Iзя­с­ла­ви­чем. Осно­вою збли­жен­ня ста­ла нова небез­пе­ка роз­па­ду Поль­щi i пiд­по­ряд­ку­ван­ня її земель
Гер­мансь­кiй iмпе­рiї, що було би одна­ко­во небез­печ­но для обох її сусiдiв. У Києвi в союзi гали­ць­ко­го i
волинсь­ко­го князiв поба­чи­ли загро­зу для себе. Iзя­с­лав Дави­до­вич наду­мав при­бор­ка­ти Яро­сла­ва
Воло­ди­ми­ро­ви­ча з допо­мо­гою кня­зя-iзгоя Iва­на Рости­сла­ви­ча, пред­став­ни­ка Василь­ко­ви­чів, який
мав біль­ші пра­ва на Галич, ніж син Воло­ди­мир­ка Воло­да­ре­ви­ча. Пiс­ля невда­лої спро­би ово­лодiти
Гали­чем в 1146 р., колиш­ній зве­ни­го­родсь­кий князь був прий­ня­тий Все­во­ло­дом Оль­го­ви­чем, потiм
слу­жив послi­дов­но у Свя­то­сла­ва Оль­го­ви­ча, Рости­сла­ва Мсти­сла­ви­ча i Юрiя Дов­го­ру­ко­го. Союз
остан­ньо­го з Воло­ди­мир­ком Воло­да­ре­ви­чем закiн­чи­вся тра­гiч­но для нещас­но­го iзгоя. Його в око­вах
повез­ли з Суз­да­ля в Київ, щоб там пере­да­ти гали­ць­ко­му кня­зю. Але мит­ро­по­лит Костян­тин
кате­го­рич­но висту­пив про­ти цiєї акцiї. Iва­на Рости­сла­ви­ча зно­ву повез­ли у Суз­даль. Та по дорозi на
кон­вой несподi­ва­но напа­ли дру­жин­ни­ки Iзя­с­ла­ва Дави­до­ви­ча. Готу­ю­чись до бороть­би за Київ,
чер­нi­гiвсь­кий князь за вся­ку цiну хотiв розiр­ва­ти союз Юрiя Дов­го­ру­ко­го з гали­ць­ким кня­зем.
Яро­слав Воло­ди­ми­ро­вич споді­вав­ся, що, став­ши вели­ким кня­зем, Iзя­с­лав Дави­до­вич
вiд­мо­вить­ся вiд пiд­т­рим­ки колиш­ньо­го зве­ни­го­родсь­ко­го кня­зя, а коли цьо­го не ста­ло­ся – органi­зу­вав
коалi­цiю про­ти ньо­го. В кiн­цi 1157 р. посли Яро­сла­ва Осмо­мис­ла, волинсь­ко­го кня­зя Мсти­сла­ва
Iзя­с­ла­ви­ча, луць­ко­го кня­зя Яро­сла­ва Iзя­с­ла­ви­ча, доро­го­бузь­ко­го кня­зя Воло­ди­ми­ра Андрiй­о­ви­ча,
чер­нi­гiвсь­ко­го кня­зя­Свя­то­сла­ва Оль­го­ви­ча, сiверсь­ко­го кня­зя­Свя­то­сла­ва­Все­во­ло­до­ви­ча, смо­ленсь­ко­го
кня­зя Рости­сла­ва Мсти­сла­ви­ча, угорсь­ко­го коро­ля та польсь­ких князiв зажа­да­ли вида­чi iзгоя. Це
засвід­чи­ло політич­ну вагу гали­ць­ко­го кня­зя.
Iзя­с­лав Дави­до­вич рiшу­че вiд­мо­вив, однак не ризик­нув три­ма­ти далi у себе Iва­на Рости­сла­ви­ча.
Вiн допо­мiг йому через поло­ве­ць­кi зем­лi добра­ти­ся в Пониз­зя Днiст­ра, де колись були його володiн­ня.
Гали­ць­кi “вигiн­цi”, якi з рiз­них при­чин зму­шенi були поки­ну­ти старi оселi, ремiс­ни­ки та смер­ди,
яких при­ма­ню­ва­ли пусту­ю­чi зем­лi, куп­цi-про­ми­сло­ви­ки, нечис­лен­нi гар­нi­зо­ни по мiстах, “брод­ни­ки”,
якi обслу­го­ву­ва­ли пере­пра­ви-бро­ди та воло­ки, зай­ма­лись полю­ван­ням та рибаль­ством, нащад­ки
тивер­цiв i гето-дакiв – утво­ри­ли­ли склад­ну моза­їку “бир­лад­ни­кiв”. Силь­ної вла­ди кня­зя та його
васалів тут не від­чу­ва­ло­ся. Однак все це насе­лен­ня потре­бу­ва­ло постiй­но­го захи­сту вiд полов­цiв, i
тому окре­мий князь для цих земель був дуже бажа­ний.
Насе­лен­ня Бир­ла­дi з радiстю зустрi­ло сво­го колиш­ньо­го сюзе­ре­на, який колись кня­жив у
Зве­ни­го­роді на Дністрі. Гали­ць­кi посад­ни­ки, без­пе­реч­но, вико­ри­сто­ву­ва­ли свою служ­бу в цих кра­ях
i для влас­но­го зба­га­чен­ня, вда­линi вiд Гали­ча зло­в­жи­ван­ня були бiль­ши­ми. А з кня­зем завжди пов’язувались спо­га­ди про спра­вед­ливiсть «ста­рих» часiв. Тому Iван Рости­сла­вич у 1158 р. утвер­ди­вся
в Бир­ла­дi без особ­ли­вих про­блем.
В лiте­ра­турi зна­хо­ди­мо бага­то вер­сiй про те, що Пониз­зя Днiст­ра було засе­лене одни­ми
брод­ни­ка­ми, якi були окре­мим пле­ме­нем, близь­ким до чор­них клобукiв58, людь­ми неяс­но­го етнiч­но­го
поход­жен­ня, з яких потiм пiшли запо­розь­кi козаки59, чи втiка­ча­ми вiд крi­посно­го гнiту – “сбродом”60.
За архео­ло­гіч­ни­ми матеріа­ла­ми, основне насе­лен­ня Пониз­зя Днiст­ра скла­да­ли нащад­ки тивер­цiв i
гето-дакiв [воло­хи]. “Вигiн­цi” та iншi вихiд­цi з гали­ць­ких земель пере­важ­но­жи­ли по мiстах. Брод­ни­ки,
швид­ше за все, були кор­по­ра­цiєю, яка обслу­го­ву­ва­ла бро­ди, пере­во­зи i пере­во­ло­ки, сто­ян­ки бiля
поро­гiв на низу Днiст­ра, Пру­ту, Бугу i Днi­п­ра. За свою робо­ту вони бра­ли пла­ту з купе­ць­ких кара­ванiв,
а крiм того, напев­но, зай­ма­лись i мисли­вством та рибаль­ством. Зимою брод­ни­ки схо­ди­ли­ся в мiста,
де про­жи­ва­ли свiй заробiток. Зви­чай­но, вони муси­ли мати якусь свою вiйсь­ко­ву органi­за­цiю для
обо­ро­ни вiд кочо­ви­кiв. Їх стар­ши­ни попов­ню­ва­ли ряди мiс­це­вих фео­далiв. Чисель­нiсть цiєї кор­по­ра­цiї
була неве­ли­кою, однак в дже­ре­ла вони потра­пи­ли, оскiль­ки вiдi­гра­ва­ли в цих мiс­цях помiт­ну роль.
Такi кор­по­ра­цiї, без сум­нiву, попов­ню­ва­ли­ся людь­ми рiз­них станiв. Однак немає­жод­них пiд­став
бачи­ти у брод­ни­ках бор­цiв з фео­даль­ним устроєм, а Iва­на Бер­лад­ни­ка пред­став­ля­ти кня­зем-
рево­лю­цiо­не­ром, як і без­під­став­ним є вис­но­вок, що цей князь, як i його бать­ко (!), “зв’язали свою
полiтич­ну кар’єру з рухом народ­них мас, вико­ри­сто­ву­ю­чи їх в своїх цiлях”61. Не було i не мог­ло бути
“вели­ко­го селянсь­ко­го повстан­ня” в под­нiст­ровсь­ких мiстах, коли у 1158 р. до них пiдiй­шло 6-тисячне
вiйсь­ко Iва­на Бер­лад­ни­ка. Кучел­мин здав­ся своє­му колиш­ньо­му кня­зеві, бо “рады были ему”, а
Уши­ця висто­я­ла, хоча май­же 300 смер­дiв, мобiлi­зо­ванi для пiд­си­лен­ня гар­нi­зо­ну, через забо­ро­ла
перебiг­ли до сво­го колиш­ньо­го кня­зя.
Далi про­су­ван­ня бир­ладсь­ко­го кня­зя зупи­ни­ло­ся. Гар­нi­зо­ни Яро­сла­ва Воло­ди­ми­ро­ви­ча сто­я­ли
твер­до, крiм того полов­цi, яким Iван Бер­лад­ник, не доз­во­лив гра­бу­ва­ти здо­бутi мiста, поки­ну­ли його
вiйсь­ко. В Гали­чi поту­ги колиш­ньо­го зве­ни­го­родсь­ко­го кня­зя панiки не викли­ка­ли. Яро­слав
Воло­ди­ми­ро­вич послав свої основ­нi сили з волинсь­ки­ми пол­ка­ми на Київ. Очо­лю­вав їх тала­но­ви­тий
пол­ко­во­де­ць князь Мсти­слав Iзя­с­ла­вич. Його пере­мога над Iзя­с­ла­вом Дави­до­ви­чем пiд Бiл­го­ро­дом
звiль­ни­ла київсь­кий пре­стол для най­стар­шо­го серед Моно­ма­хо­ви­чiв – смо­ленсь­ко­го кня­зя Рости­сла­ва
Мсти­сла­ви­ча. Iван Бер­лад­ник мусив кину­ти свою волость. Спо­чат­ку вiн захо­пив Оле­ш­шя, але вже у
1160 р. вiд­дав­ся до рук пред­став­ни­ка вiзан­тiйсь­кої адмiнiстра­цiї. Його отруєн­ня уСо­лунi [Фес­са­лонi­ках]
навряд чи вiд­бу­ло­ся без вiдо­ма гали­ць­ко­го князя62.
Гали­ць­кий князь допо­мiг Рости­сла­ву Мсти­сла­ви­чу утвер­ди­тись в Києвi, але у кон­флiк­тi
вели­ко­го кня­зя з його пле­мiн­ни­ком Мсти­сла­вом Iзя­с­ла­ви­чем пiд­т­ри­мав волинсь­ко­го кня­зя. Вре­зуль­татi,
у 1163 р. Рости­слав мусив повер­ну­ти пле­мiн­ни­ку Бiл­го­род i Тор­чеськ, а за Три­пiль вiд­да­ти Канiв.
У 1164 р., коли вiй­на Угор­щи­ни з Вiзан­тiєю завер­ши­лась миром та з’явилась небез­печ­на для
Гали­ць­ко­го князiв­ства iдея вiзан­тiйсь­ко-угорсь­кої унiї, Яро­слав Воло­ди­ми­ро­вич, не вага­ю­чись,
пiд­т­ри­мав пре­тен­ден­та на вiзан­тiйсь­ку коро­ну бра­та васи­лев­са Анд­ронiка Ком­не­на. У 1164 р. Анд­ронiк
був прий­ня­тий гали­ць­ким кня­зем. Яро­сла­во­ві він дово­ди­вся дво­юрід­ним бра­том.
Вже у 1165 р. васи­левс Мануїл при­слав в Галич двох мит­ро­по­ли­тiв, якi запро­по­ну­ва­ли
Анд­ронiку в управ­лiн­ня Кiлiкiю. Візан­тійсь­ке посоль­ство при­вез­ло послан­ня васи­лев­са Мануї­ла
Ком­ни­на, яке почи­на­ло­ся фра­зою: “Ми не ста­не­мо наслі­ду­ва­ти Тобі в непри­яз­ні, яку Ти без будь-
якої потре­би пока­зав сто­сов­но нас, від­ки­нув­ши сло­ва і уго­ди, в яких Ти кляв­ся раніше”63. Це свід­чить
про наяв­ність кіль­кох угод, укла­де­них вже за прав­лін­ня Яро­сла­ва Осмо­мис­ла, які під­твер­джу­ва­ли
союз­ні сто­сун­ки. Яро­слав Осмо­ми­сл від­пра­вив з вiзан­тiйсь­ки­ми посла­ми гали­ць­ко­го єпис­ко­па Кузь­му,
який отри­мав у Кон­стан­ти­но­поль не лише гаран­тії для Анд­роніка, але й нове під­твер­джен­ня союзу64.
Гали­ць­кий князь також від­мо­ви­вся від ідеї шлю­бу своєї доч­ки з коро­лем Угор­щи­ни Сте­фа­ном ІІІ,
яким мав бути скріп­ле­ний гали­ць­ко-угорсь­кий союз. Їїза­ру­чи­ли з прин­цом Белою, май­бут­нім коро­лем
Белою ІІІ, однак вида­ли за кня­зя Мсти­сла­ва Рости­сла­ви­ча, бать­ка Мсти­сла­ва Удатного65. Наслід­ком
цієї поїзд­ки було і роз­ши­рен­ня володінь русь­ко­го мона­сти­ря на Афоні у 1169 р. 66, а також згад­ка Русі у візан­тійсь­ко-гену­езь­кій угоді 1169 р.67.
Євста­фій Солунсь­кий зга­дує про часті посоль­ства гали­ць­ко­го кня­зя до васи­лев­са Мануїла68.
“Скіф­сь­ка кін­но­та”, яка бра­ла участь у нещас­ливій битві візан­тійсь­ко­го війсь­ка про­ти сель­д­жу­ць­ко­го
сул­та­на Килидж-Арсла­на ІІ при Миріо­ке­фа­лоні 17.09.1176 р. 69, була, напев­но, гали­ць­ко­го походження70.
Вiзан­тiя роз­гля­да­ла гали­ць­ко­го кня­зя як hypospondos, що по вiзан­тiйсь­кiй все­ленсь­кiй
тер­мi­но­ло­гiї при­рiв­ню­ва­лось до дав­ньо­го “союз­ний Риму народ” – “socii populi Romani”. Ціка­во, що
най­біль­ше свід­чень візан­тійсь­ких авторів від­но­сить­ся до Гали­ць­ко­го князів­ства, воло­дар яко­го часом про­ти­став­ляєть­ся воло­да­рю Киє­ва і роз­гля­даєть­ся як ціл­ком самостійний71. Мож­ли­во, що саме тих
часiв тiс­них зв’язкiв з Вiзан­тiєю сто­суєть­ся граф­фiтi в Кон­стан­ти­но­полi на мар­му­ро­вiй балю­стра­дi
хорiв собо­ру св. Софiї: “Мат­фй попъ галичьский”72.
На цей перiод гали­ць­кий князь най­силь­нi­ший з усiх воло­дарiв у Київсь­кiй Русi. Його князiв­ство
крiм усьо­го не було роздроб­лене на удi­ли. Не випад­ко­во автор “Сло­ва” напи­сав: “Галыч­кы Осмо­мыс­ле
Яро­сла­ве высо­ко седи­ши на сво­емъ зла­то­ко­ван­немъ столе...Грозы твоя по зем­лям текут: отве­ря­е­ши
Кие­ву вра­та, стре­ля­е­ши с огня зла­та сто­ла Сал­та­ни за зем­ля­ми”. Вар­фо­ло­мій Англiйсь­кий (ХIII ст.)
вза­галi ото­тож­ню­вав Гали­ць­ку зем­лю зi всiєю Рус­сю: “Галi­цiя дуже обшир­на область, кот­ра охо­плює
бiль­шу части­ну Євро­пи, дуже бага­та, дея­ки­ми вона нази­ваєть­ся Руссю”73. Видат­ний гео­граф ХII ст.
Абу Абдал­лах Мухам­мед iбн Мухам­мед ал-Iдрiзi (1100–1165) у своїй гео­гра­фiч­нiй енцик­ло­пе­дiї “Роз­ва­ги
втом­ле­но­го в подо­ро­жах по обла­стях”, напи­санiй при дворi сици­лiйсь­ко­го коро­ля Роже­ра II (1130–
1154), в країнi ар-Русийя в числi 8 вiдо­мих йому мiст нази­ває Рамiслi [Пере­ми­шль] та Галi­сийа [Галич]
74.
Однак могут­нiсть Гали­ць­кої­зем­лi поро­ди­ла i могут­нiсть гали­ць­ких бояр, знач­на части­на яких
три­ма­ла володiн­ня бiль­шi, ніж воло­стi окре­мих князiв. Не завжди Яро­сла­ву Осмо­ми­слу вда­ва­лось
спра­ви­тись зi свої­ми васа­ла­ми. Про­до­в­жу­ю­чи полiти­ку збли­жен­ня з Волин­ню, Яро­слав допо­мiг сiсти
в Києвi Мсти­сла­ву Iзя­с­ла­ви­чу. Оче­вид­но, ще до того було повер­не­но волинсь­ко­му кня­зевi части­ну
його гра­дiв, захопле­них сво­го часу Воло­ди­мир­ком Воло­да­ре­ви­чем. Бо в 1168 р. у Бужеску помер
князь Яро­полк Iзя­с­ла­вич, який нале­жав до волинсь­кої дина­стiї. У 1169 р., ско­ри­став­шись кон­флiк­том
Мсти­сла­ва Iзя­с­ла­ви­ча з дрiб­ни­ми кня­зя­ми на Київ­щинi та iнтри­га­ми смо­ленсь­ких Рости­сла­ви­чiв,
воло­ди­ми­ро-суз­дальсь­кий князь Андрiй Бого­любсь­кий здо­був i погра­бу­вав Київ. Яро­слав Осмо­ми­сл
негай­но послав на допо­мо­гу своє­му союз­ни­ко­вi рать, очо­ле­ну бояри­ном Костян­ти­ном Сiро­сла­ви­чем.
Став­ле­ник Андрiя Бого­любсь­ко­го – його брат Глiб Юрiй­о­вич – мусив втi­ка­ти з Киє­ва. Однак воє­во­да
Костян­тин Сiро­сла­вич заявив вели­ко­му кня­зю Мсти­сла­ву Iзя­с­ла­ви­чу, що йому доз­во­ле­но сто­я­ти пiд
Виш­го­ро­дом не бiль­ше п’яти днiв i, навiть, пока­зав фаль­ши­ву гра­мо­ту сво­го кня­зя. Це було неправ­дою,
Яро­слав дав наказ допо­ма­га­ти Мсти­сла­ву до вигiд­но­го для обох миру. Зра­да Костян­ти­на Сiро­сла­ви­ча
у 1170 р. обер­ну­лась для Мсти­сла­ва Iзя­с­ла­ви­ча новою втра­тою Киє­ва.
Сучас­ни­ки вва­жа­ли, що гали­ць­ко­го воє­во­ду пiд­ку­пив князь Давид Рости­сла­вич. Однак
при­чи­ни зра­ди були iнши­ми. Костян­тин Сiро­сла­вич очо­лю­вав боярсь­ку опо­зи­цiю, яка орiєн­ту­ва­ла­ся
на спад­коєм­ця пре­сто­лу Воло­ди­ми­ра. У 1149 р. бать­ко женив Яро­сла­ва на Оль­зi Юрiїв­нi, бо йому
потрi­бен був союз з Суз­дальсь­ки­ми Моно­ма­хо­ви­ча­ми про­ти Волинсь­ких Моно­ма­хо­ви­чiв. Яро­слав
не лише порвав з полiти­кою бать­ка, але й розi­рвав з Оль­гою. Могут­нiй гали­ць­кий князь став вiд­вер­то
жити з Настею з Чаг­ро­вич, а її сина Оле­га вирi­шив зро­би­ти спад­коєм­цем. Близь­ко 1171 р. боярсь­ка
опо­зи­цiя пiд­ня­ла бунт в Гали­чi. Яро­слав з близь­ки­ми потра­пи­ли в їх руки. Змов­ни­ки хотi­ли поса­ди­ти
на пре­стол Воло­ди­ми­ра, та побо­я­лись щось зро­би­ти з Яро­сла­вом та Оле­гом. Зате Настя була
зви­ну­ва­че­на в чарах i спа­ле­на на вог­ни­щi. З Поль­щi та з Волинi вже спi­ши­ли вiйсь­ка на допо­мо­гу
Яро­сла­ву. Змов­ни­ки муси­ли пiти на ком­про­мiс – вони лише зажа­да­ли при­ся­ги вiд Яро­сла­ва, що той
буде жити з дру­жи­ною i не буде пере­слi­ду­ва­ти вбив­ць Настi.
До 1173 р. Яро­слав вiд­но­вив поря­док в своїй дер­жавi. Оль­га з сином­Во­ло­ди­ми­ром­та­Ко­стян­тин
Сiро­сла­вич втек­ли в Польщу. Через 8 мiся­цiв Мєш­ко III, який сам шукав допо­мо­ги у Яро­сла­ва,
вислав їх геть з Поль­шi. Нiчо­го не доби­лись вони i на Волинi.
Могут­ність гали­ць­ко­го кня­зя досяг­ла вер­ши­ни. Лише одних чуток про наб­ли­жен­ня ратi
гали­ць­ко­го кня­зя виста­чи­ло щоби роз­си­па­ти дру­гу коалi­цiю Андрiя Бого­любсь­ко­го про­ти Киє­ва.
Яро­слав пiд­т­ри­му­вав сво­го тез­ку волинсь­ко­го кня­зя Яро­сла­ва Iзя­с­ла­ви­ча, а пiз­нi­ше сою­зом з
чер­нi­гiвсь­ким кня­зем Свя­то­сла­вом Все­во­ло­до­ви­чем спри­яв вста­нов­лен­ню рiв­но­ва­ги в бороть­бi за
Київ. Цей союз був пiд­твер­дже­ний шлю­бом Яро­слав­ни з сiверсь­ким кня­зем Iго­рем Свя­то­сла­ви­чем.
Сво­го часу у 1167 р. вiн був запо­чат­ко­ва­ний шлю­бом Воло­ди­ми­ра Яро­сла­ви­ча з Боле­сла­вою
Свя­то­слав­ною. Реалiя­ми цьо­го сою­зу було сти­шен­ня бороть­би за Київ i остан­нiй перiод ста­бiлi­за­цiї
Київсь­кої Русi.
Остан­нім часом з новою силою роз­гор­ну­ли­ся дис­кусії нав­ко­ло довіри “Сло­ву о пол­ку Іго­ревім”
як автен­тич­ній пам’ятці, тоб­то істо­рич­но­му дже­ре­лу. З цьо­го при­во­ду я вже вис­лов­лю­вав свою
дум­ку, вка­зу­ю­чи на враж­ливі міс­ця в аргу­мен­та­ції Е. Кінана75. Опуб­лі­ко­ва­на через сорок років піс­ля
напи­сан­ня кни­га О.О.Зиміна76 теж не зні­має ряду про­блем, зокре­ма мечів харалужних77 (зна­хід­ки в
с. Хара­луг на Волині слідів мета­лур­гій­но­го вироб­ництва і кри­ці, з якої мож­на було виго­тов­ля­ти мечі,
тоді як знай­дені архео­ло­га­ми на тери­торії Русі клин­ки нале­жать до імпортних78, а також сум­нів­ність
вер­сій ети­мо­ло­гій назви “хара­луг” і явне неро­зу­мін­ня цьо­го тер­мі­ну авто­ром “Задон­щи­ни” не
доз­во­ля­ють від­ки­да­ти такий поваж­ний аргу­мент, вра­хо­ву­ю­чи, що інфор­ма­цію про мечі хара­луж­ні як і про особ­ли­во­сті шоло­мів латинсь­ких жоден фаль­си­фі­ка­тор у ХVIII ст. не міг зна­ти) чи топо­гра­фіч­них реалій око­ли­ць Пліс­несь­ка в “мут­но­му сні Святослава”79 (“дебра Киса­ня” вияви­ла­ся
реаль­ним топоні­мом на обо­лоні Плісниська80, як і Воро­ня­ки та Бусо­ва гора). Вий­шли нові грун­тов­ні
дослід­жен­ня в під­т­рим­ку автен­тич­но­сті “Слова”81. Отож, на сьо­год­ні немає під­став від­ки­да­ти
свід­чен­ня «Сло­ва» як нара­тив­но­го дже­ре­ла кін­ця ХІІ ст.
Тоді фра­за “по Дунаю гра­ди укрi­пив, куп­ця­ми насе­лив, тор­гу­ю­чи­ми через море во Гре­ки...”
від­би­ває резуль­та­ти дiяль­но­стi гали­ць­ко­го кня­зя Яро­сла­ва Воло­ди­ми­ро­ви­ча в Ниж­ньо­му Поднiстров’ї
та Подунав’ї.
У 1182 р. Анд­ронiк Ком­нен вмi­ло ско­ри­став­ся з невдо­во­лен­ня вiзан­тiй­цiв про­ла­тинсь­кою
полiти­кою вдо­ви Мануї­ла I Марiї, доч­ки гра­фа Тулу­зи i кня­зя Антiохiї Рай­мон­да Сент-Жiл­ля, та її
фаво­ри­та про­то­се­ва­ста Олексiя Ком­не­на, якi пра­ви­ли вiд iменi юно­го Олексiя II, i сам став реген­том,
а у 1183 р. захо­пив пре­стол. Сво­го про­тив­ни­ка про­то­се­ва­ста вiн негай­но вислав у Скi­фiю, тоб­то
дунайсь­кi володiн­ня гали­ць­ко­го кня­зя. Однак не без допо­мо­ги про­тив­ни­кiв Яро­сла­ва про­то­се­васт
Олексiй­Ком­нен втiк “i як який-небудь кри­ла­тий змiй перенiс­ся вСi­цiлiю”. Анд­ронiк­Ком­нен про­до­в­жив
бороть­бу, не зупи­ня­ю­чись перед репресiя­ми непо­кiр­ної знатi i одно­час­но про­до­в­жу­ю­чи вiй­ну з
сици­лiйсь­ки­ми нор­ман­на­ми. Невда­чi у цiй вiй­нi, в свою чер­гу, вико­ри­ста­ли його воро­ги. У 1185 р.
пiд­бу­ре­ний знат­тю кон­стан­ти­но­польсь­кий натовп роз­тер­зав васи­лев­са Андронiка82.
На заги­бель Анд­роніка Ком­не­на гали­ць­кий князь вiд­ре­а­гу­вав посоль­ством, про яке зга­дує
Мики­та Хонiат83. Не знай­шов­ши поро­зу­мін­ня з новим імпе­ра­то­ром Іса­а­ком ІІ Анге­лом, князь Яро­слав
Воло­ди­ми­ро­вич вирі­шив під­т­ри­ма­ти повстан­ня в Бол­гарії.
Навес­нi 1186 р. бра­ти Пет­ро i Асень пiд­ня­ли повстан­ня у Бол­гарiї, яка зали­ша­ла­ся
вiзан­тiйсь­кою про­вiн­цiєю. Пiс­ля пер­ших же невдач бол­гарсь­кi вождi вiд­сту­пи­ли за Дунай, а навес­нi
1187 р. про­до­в­жи­ли бороть­бу. З ними прий­шли “кума­ни, народ досi вiль­ний, него­стин­ний i дуже
вой­ов­ни­чий, i тi, що похо­дять з Вор­до­ни, якi смi­ють­ся з смер­тi, гiл­ка тав­ро­скі­фів, народ милий
богу вiйни”84. Зга­ду­ю­чи шість разів тав­ро­скі­фів у своїй “Історії”85, Мики­та Хоніат постій­но мав на
ува­зі руських86. “Вор­до­на” може бути спо­тво­ре­ною назвою “брод­ни­кiв”, як вва­жав Ф. Успенський87.
З мож­ливістю участі брод­ни­ків у цих подіях погод­жуєть­ся і М. Бібіков88. “Вор­до­на” може бути і
спо­тво­ре­ною назвою Бир­ла­ді. Мож­ли­во, що сам гали­ць­кий князь пiд­штовх­нув бол­гарсь­ких
сепа­ра­ти­стiв пiс­ля заги­белi Анд­ронiка Комнена89, а коли ті опи­ни­ли­ся у скрут­но­му ста­но­ви­щі –
надав необ­хід­ну допо­мо­гу.
Доклад­но аналі­зу­ю­чи аргу­мен­ти про­тив­ни­ків весії Ф. Успенсь­ко­го, зокре­ма гре­ць­ко­го істо­ри­ка
Ф. Малінгудіса90, які вва­жа­ють, що бол­гарсь­ким повстан­цям допо­ма­га­ли лише кума­ни-полов­ці,
відо­мий російсь­кий візан­тист Г. Літа­врин прий­шов до без­за­пе­реч­но­го вис­нов­ку, що “восе­ни 1186 р.
у кри­тич­ний момент роз­вит­ку повстан­ня ... війсь­ко­ву під­т­рим­ку повста­лим разом з полов­ця­ми
нада­ли руські”91.
Цілий ряд дослід­ни­ків, особ­ли­во румунсь­ких, дотри­му­ють­ся вер­сії “волось­ко­го” поход­жен­ня
Асенів92. Актив­на участь волохів у цьо­му повстан­ні безсумнівна93. Тери­торія Бир­ладсь­ко-Дніст­ровсь­кої
воло­сті мала змі­шане слов’янське і волось­ке насе­лен­ня, тоді як у самій Бол­гарії при­сут­ність волось­ких
масивів не дове­де­на, що ізму­си­ло бол­гарсь­ких істо­ри­ків сум­ні­ва­ти­ся в ролі волохів у повстан­ні Асенів94.
Новий васи­левс Iса­ак Ангел вiдра­зу ж вирi­шив при­ду­ши­ти повстан­ня бол­гар з двох боків.
Уго­ду з Угор­щи­ною було скрiп­ле­но шлю­бом васи­лев­са з юною Мар­га­ри­тою, доч­кою Бели III.
Угорсь­кий король зай­няв воро­жу пози­цiю щодо бол­гарсь­ких повстан­цiв та їх союз­ни­кiв. Кар­ти­на
без­по­се­ред­ньої участі гали­ць­ких військ у бол­га­ро-дунайсь­кій кам­панії 1186–1187 рр., як звер­нув
ува­гу М. Тіхо­міров, роз­гор­ну­та авто­ром “Сло­ва”. Читає­мо, що Яро­слав “засту­пив коро­лю шлях,
замкнув Дунаю воро­та”. Це явне свiд­чен­ня бло­ка­ди про­ходiв у Бол­гарiю. Замкну­ти Дунаю воро­та
най­кра­ще було в рай­онi Залiз­них ворiт, в уще­линi, де Дунай, затис­ну­тий вiдро­га­ми Тран­сiль­вансь­ких
Альп i, пiд­сту­па­ю­чи­ми до них з дру­го­го боку, гора­ми Маго­ча. Тодi й фра­за “меча бре­ме­ни чрез
обла­ки” озна­ча­ла пев­ний реаль­ний факт, спо­га­ди про який мог­ли ожи­ви­ти у сучас­ни­кiв кар­ти­ну
пере­пра­ви ката­пульт i поро­кiв, якi разом з луч­ни­ка­ми мог­ли “замкну­ти” Залiз­нi ворота95. Саме цей
епізод міг зігра­ти вирі­шаль­ну роль у ході бол­га­ро-візан­тійсь­кої вій­ни. Удар угорсь­ких військ в спи­ну
бол­гарсь­ким повстан­цям міг змі­ни­ти хід подій або, навіть, при­ве­сти до пов­ної пораз­ки Асенів.
“...рища тро­пу Тра­я­ню чрез поля на горы” – також ремiнiс­ценiя бол­гарсь­кої вiйни96. За
Д. Анге­ло­вим, “Тро­янiв прохiд” – гiрсь­кий прохiд вiд Пло­в­ди­ва, зва­ний пiз­нi­ше Васи­ли­цею, доб­ре
вiдо­мий у бол­га­ро-вiзан­тiйсь­ких вiй­нах ХII–ХIV ст.
97 Саме бороть­ба в горах та гірсь­ких про­хо­дах
при­но­си­ла най­біль­ші невда­чі візан­тій­цям. Впер­ті бої в рай­оні круч Гема у 1187 р. про­хо­ди­ли за участі
тих, що похо­дять з Вор­до­ни, якi смi­ють­ся з смер­тi, гiл­ки тавроскіфів98, тоб­то гали­ць­кої допо­мо­ги.
Яро­слав Осмо­ми­сл і справ­ді “під­пер гори Угорсь­кі свої­ми заліз­ни­ми пол­ка­ми”. Як свід­чать
дослід­жен­ня львівсь­ко­го архео­ло­га М. Рожка99, кар­патсь­ка лінія обо­ро­ни була непри­ступ­ною і тому
піз­ні­ші похо­ди угорсь­ко­го війсь­ка на Галич від­бу­ва­ли­ся в її обхід через Сянок і Пере­ми­шль.
Отже, мож­на ствер­джу­ва­ти, що саме пози­ція гали­ць­ко­го кня­зя Яро­сла­ва Воло­ди­ми­ро­ви­ча і
його без­по­се­ред­ня допо­мо­га бол­гарсь­ким повстан­цям у най­скрут­ні­ші момен­ти зму­си­ла Ангелів
визна­ти неза­леж­ність Бол­гарсь­кої дер­жа­ви. Постій­на поло­ве­ць­ка допо­мо­га бол­гарсь­ким повстан­цям,
оче­вид­но, про­пус­ка­ла­ся через під­кон­троль­ні Гали­ць­ко­му князів­ству тери­торії Ниж­ньо­го Подністров’я
і Ниж­ньо­го Подунав’я.
Поми­ра­ю­чи, Яро­слав запо­вiв Галич Оле­гу, а Воло­ди­ми­ру зали­шив лише Пере­ми­шль,
при­му­сив­ши i синiв, i бояр скла­сти при­ся­гу, яка була тут же пору­ше­на. Прий­няв­ши назад сина
Воло­ди­ми­ра, вiн не допус­кав його до дер­жав­них справ, але й не став зава­жа­ти, коли той вiд­кри­то
почав жити з одною попа­дею, муж якої був живий. Прав­да, його роз­сер­ди­ло, коли у 1187 р. за сина
Воло­ди­ми­ра вiд цiєї попа­дi – Василь­ка волинсь­кий князь Роман Мсти­сла­вич видав свою донь­ку. Вiн
хотiв бачи­ти силь­ну Гали­ць­ку дер­жа­ву в руках у Оле­га Ярославича100.
Яро­слав Осмо­ми­сл помер в Гали­чi, де i був похо­ва­ний. Прiз­вись­ко “Осмо­ми­сл” свiд­чить про
вели­ку оцiн­ку муд­ро­стi кня­зя сучас­ни­ка­ми. Остан­ки Яро­сла­ва Осмо­мис­ла, знай­денi при роз­коп­ках
Успенсь­ко­го собо­ру в Гали­чi Я. Пастер­на­ком, вва­жа­лись втра­че­ни­ми. Недав­но, вони були вiд­най­денi
в крип­тi собо­ру св. Юрiя у Льво­вi, де їх захо­вав Я. Пастер­нак, ста­ран­ня­ми львiвсь­ких архео­ло­гiв
Р. Сули­ка, Ю. Лукомсь­ко­го, М. Бан­дрівсь­ко­го та ін. Чи сар­ко­фаг, знай­де­ний Я. Пастер­на­ком, нале­жав
Яро­сла­ву Осмо­ми­слу? Твер­дої впев­не­но­стi немає, хоча ймо­вiр­нiсть дуже вели­ка. За цими остан­ка­ми
була здiйс­не­на спро­ба рестав­ра­цiї облич­чя кня­зя. Ця спро­ба С. Гор­бен­ка та його мето­до­ло­гія, на мій
погляд, вигля­да­ють переконливими101.
У 1149 р. Яро­слав Воло­ди­ми­ро­вич одру­жи­вся з Оль­гою (+4.07.1181), доч­кою суз­дальсь­ко­го
кня­зя Юрія Дов­го­ру­ко­го, який боров­ся за київсь­кий престол102. Фак­тич­но шлюб роз­пав­ся близь­ко
1165 р. Кохан­ка кня­зя Ана­стасія з Чаг­ро­вич зги­ну­ла у 1171 р. 103.

55 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 656; Береж­ков Н. Г. Хро­но­ло­гия рус­ско­го лето­пи­са­ния. – Москва, 1963. – С. 203. 56 Рыба­ков Б. А. Рус­ские лето­пис­цы и автор “Сло­ва о пол­ку Иго­ре­ве”. – Москва, 1972. 57 Гор­бен­ко С. О. Яро­слав Осмо­ми­сл. Рекон­струк­цiя антро­по­ло­гiч­на та iсто­рич­на. – Львів-Вин­ни­ки, 1996. 58 Пашу­то В. Т. Внешн­ня поли­ти­ка Древ­ней Руси. – Москва, 1968.– С. 115–116; Бубе­нок О. Б. Ясы и брод­ни­ки в
сте­пях Восточ­ной Евро­пы (VI – нача­ло ХІІІ вв.). – Киев, 1997. 59 Кот­ляр М. Ф. Хто такі брод­ни­ки // Українсь­кий істо­рич­ний жур­нал. – 1969. – № 5. 60 Тихо­ми­ров М. Н. Кре­стьян­ские и город­ские вос­ста­ния на Руси ХІ–ХІІІ вв. // Тихо­ми­ров М. Н. Древ­няя Русь. –
Москва, 1973. – С. 181. 61 Мав­ро­дин В. В. Очер­ки по исто­рии фео­даль­ной Руси. – Ленин­град, 1949. – С. 179–191. 62 Литаврин Г.Г. Русь и Визан­тия в ХІІ веке // Литаврин Г.Г. Визан­тия и сла­вяне. – Санкт-Петер­бург, 1999.
– С.507.
63 Биби­ков М. В. Визан­тий­ский исто­рик Иоанн Кин­нам. – С. 66–67. 64 Вой­то­вич Л. Кня­жа доба на Русі. – С. 343. 65 Там само. – С. 349. 66 Мошин В. Рус­ские на Афоне и рус­ско-визан­тий­ские отно­ше­ния в ХІ–ХІІ вв // Byzantinoslavica. – T. 11. – 1950.
– S. 32–60.
67 Miklosich F., Müller J. Acta et diplomata graeca medii aevi sacra et profana. – Bd.3. – Vindobonnae, 1865. – P. 35.26–
34.
68 Биби­ков М. В. Визан­тий­ские источ­ни­ки по исто­рии Руси, наро­дов Север­но­го При­чер­но­мо­рья и Север­но­го
Кав­ка­за (ХІІ–ХІІІ вв.) // Древ­ней­шие госу­дар­ства на тер­ри­то­рии СССР. Мате­ри­а­лы и иссле­до­ва­ния. 1980 г. –
Москва, 1981. – С. 76. 69 Choniatae Nicetae. Historia / Rec. I.A. van Dieten. – Berolini, 1975. – P.247; Ioannis Cinnami Epitome rerum… – P. 267;
Из хро­ни­ки Миха­и­ла Сирий­ца // Пись­мен­ные памят­ни­ки Восто­ка. – Москва, 1984. – С. 83; Lilie R.-J. Die Schlacht
von Myriokephalon (1176): Auswirkungen auf das byzantinische Reich in ausgehenden 12.Jahrhunert // Revue des
Etudes Byzantines. – T. 35. – 1977. – P. 257–275.
70 Наза­рен­ко А. В. Древ­няя Русь на меж­ду­на­род­ных путях. – С. 636. 71 Биби­ков М. В. Русь в визан­тий­ских памят­ни­ках … – С. 168. 72 Welt der Slaven. – N 22. – 1977. – S. 86–88.
73 Мату­зо­ва В. И. Англий­ские сред­не­ве­ко­вые источ­ни­ки ІХ–ХІІІ вв. Тек­сты, пере­вод, ком­мен­та­рий. – Москва,
1979. – С. 74, 76–77, 83–85, 91. 

74 Рыба­ков Б.А. Рус­ские зем­ли по кар­те Идри­си 1154 г. // Крат­кие Сооб­ще­ния Ин-та Исто­рии Мате­ри­аль­ной Куль­ту­ры. – Вып. 43. – 1952.
75 Вой­то­вич Л. Кіль­ка реплік з при­во­ду дис­кусії про автен­тич­ність “Сло­ва о пол­ку Іго­ревім” // Украї­на в
Цен­траль­но-Схід­ній Євро­пі. – Вип. 6. – Київ, 2006. – С. 595–608; Його ж. К дис­кус­сии о под­лин­но­сти “Сло­ва о
пол­ку Иго­ре­ве” и ее авто­рах // Rossica antiquа. Иссле­до­ва­ния и мате­ри­а­лы. 2007 / Отв. ред. А. Ю. Двор­ни­чен­ко,
А.В.Майоров. – Санкт-Петер­бург, 2008. – С. 210–220. 76 Зимин А.А. Сло­во о пол­ку Иго­ре­ве. – Санкт-Петер­бург, 2006. 77 Вой­то­вич Л. Чи були мечі хара­луж­ні? // Віс­ник інсти­ту­ту архео­ло­гії. – Вип. 2. – 2007. – С. 74–79. 78 Кир­пич­ни­ков А.Н. Древ­не­рус­ское ору­жие. – Вып. 2. – Москва-Ленин­град, 1966. 79 Стат­тя з цьо­го при­во­ду готуєть­ся до дру­ку в чер­го­во­му томі “Запи­сок НТШ”. 80 Гронсь­кий Й. Топоні­міка літо­пис­но­го Пліс­несь­ка // Оль­жині читан­ня. Пліс­неськ, 10.10.2005. – Львів, 2005. –
С.27–35.
81 Зализ­няк А. А. Сло­во о пол­ку Иго­ре­ве. Взгляд линг­ви­ста. – Москва, 2004; – Изд. 2. Доп. – Москва, 2007; Чер­нов
А. Хро­ни­ки изна­ноч­но­го вре­ме­ни. – Санкт-Петер­бург, 2006. – С. 15–295. 82 Успен­ский Ф. Импе­ра­тор Алек­сей ІІ и Анд­ро­ник Ком­нен // Жур­нал Мини­стер­ства Народ­но­го Про­све­ще­ния. –
№ 212. – 1880. – С. 95–130; – № 214. – 1881. – С. 52–85; Йогож. Послед­ние­Ком­ни­ны. Нача­ло реак­ции // Визан­тий­ский
Вре­мен­ник. – Т. 25. – 1927–1928. – С. 1–23. 83 Nicetae Choniatae. Historia. – P. 323–325.
84 Nicetae Choniatae. Orationes et epistulae. – Berolini et Novi Eboraci, 1972. – P. 93.18–21.
85 Ib., P. 129.29–30; 312.1–4; 333.50–57; 347.39–40; 348.62–65.
86 Литаврин Г.Г. Новое иссле­до­ва­ние. – С. 111. 87 Успен­ский Ф.И. Обра­зо­ва­ние вто­ро­го Бол­гар­ско­го цар­ства. – Одес­са, 1879. – С. 35–36. 88 Биби­ков М.В. Визан­тий­ские источ­ни­ки по исто­рии Руси. – С. 77. 89 Вой­то­вич Л. Кіль­ка реплік з при­во­ду дис­кусії про автен­тич­ность “Сло­ва о пол­ку Іго­ревім”. – С. 597–598. 90 Malingoudis Ph. Die Nachrichten des Niketas Choniates über die Entstehund des zweiten bulgarischen Staates /
Byzantina. – 1978. – N 10. – S. 49–148.
91 Литаврин Г.Г. Два этю­да о вос­ста­нии Пет­ра и Асе­ня // Литаврин Г.Г. Визан­тия и сла­вяне. – Санкт-Петер­бург,
1999. – С. 354–362. 92 Brâtianu G. Rechercher sur Vicina et Cetatea Alba. – Bucharest, 1943. – P. 93
93 Ostrogorsky G. Geschichte des byzantinishen Staates. – München, 1940. – S. 287; Wolff R. L. The Second Bulgarien
Empire. Its Origin and History to 1204 // Speculum. – Vol. 24. – 1949. – P. 167–206.
94 Мутаф­чи­ев П. Вла­де­ли­те на Про­сенъ. – София, 1913. – С. 6–7; Зла­тар­ски В. Потек­ло­то на Пет­ра и Асе­ня на
вода­ни­те на взъста­ни­е­то въ 1185 год // Спи­са­никъ на Бъл­гар­ска­та Ака­де­мия на нау­ки­те. – Т. 45. – София, 1933. –
С.427; Ников П. Вто­ро бъл­гар­ска­то цар­ство. 1186–1936. – София, 1937. – С. 23. 95 Тихо­ми­ров М. Н. Киев­ская Русь // Тихо­ми­ров М.Н. Древ­няя Русь. – Москва, 1975. – С. 33. 96 Там само. – С. 34. 97 Анге­лов Д. Съоб­щи­тел­но-опе­ра­ци­он­ни линии и осве­до­ми­тел­на служ­ба във вой­ни­те и въни­шо-поли­ти­че­с­ки­те
отно­ше­ния меж­ду Бъл­га­рия и Визан­тия през XII–XIV вв. // Изве­стия на Бъл­гар­ско­то Исто­ри­че­ско Дру­же­ство.
– Кн. 22–24. – София, 1948. – С. 219. 98 Литаврин Г. Г. Новое иссле­до­ва­ние. – С. 109–110. 99 Рож­ко М. Ф. Кар­патсь­кі фор­те­ці доби­Київсь­кої Русі // Київсь­ка Русь: куль­ту­ра, тра­ди­ції. – Київ, 1982. – С. 12–20;
Його ж. Тустань дав­ньо­русь­ка наскель­на фор­те­ця. – Київ, 1996; Його ж. Міста, дерев’яне будів­ниц­тво, наскель­ні
та обо­рон­ні спо­ру­ди Кар­пат ІХ–ХІV ст. // Етно­ге­нез та етніч­на історія насе­лен­ня Українсь­ких Кар­пат. – Т. 1. –
Львів, 1999. – С. 361–460; Йогож. Наскель­ні обо­рон­ні ком­плек­си Кар­пат на тери­торії Украї­ни і Поль­щі (про­бле­ми
дослід­жен­ня та інтер­пре­та­ції) // Етно­ге­нез та ран­ня історія слов’ян: нові нау­ко­ві кон­цеп­ції на зла­мі тися­чоліть.
Матеріа­ли Між­нар. наук. архео­лог. кон­фе­рен­ції. 30–31 берез­ня 2001 р. – Львів, 2001. – С. 268–276. 100 Зуб­риц­кий Д. Исто­рия древ­не­го Галич­ско-рус­ско­го кня­же­ства. – Т. 1–3. – Львів, 1852–1855; Успен­ский Ф.
Обра­зо­ва­ние Вто­ро­го Бол­гар­ско­го цар­ства. – Одес­са, 1879. – С. 35–39; Гру­шевсь­кий М. Iсторiя Украї­ни-Руси. –
Т.2. – Львів, 1907. – С. 151, 174, 179–189, 207–211, 428, 435–436, 474–480, 523; Пастер­нак Я. Ста­рий Галич. – Львів,
1944; Гри­цак П. Гали­ць­ко-Волинсь­ка дер­жа­ва. – Нью-Йорк, 1958; Тихо­ми­ров М. Н. Древ­няя Русь. – Москва, 1975.
– С. 33–34; Крип’якевич І. Гали­ць­ко-Волинсь­ке князів­ство. – Львів, 1999. – С. 7, 23, 27, 32, 42, 52, 54, 59, 89, 100–104,
111, 116, 156–157, 169, 178, 185, 187; Биби­ков М. В. Визан­тий­ские источ­ни­ки по исто­рии Руси, наро­дов Север­но­го
При­чер­но­мо­рья и Север­но­го Кав­ка­за (ХII–ХIII вв.) // Древ­ней­шие госу­дар­ства на тер­ри­то­рии СССР. Мат. и
исслед. 1980 г. – Москва, 1981. – С. 77; Вой­то­вич Л. В. Зоря кня­зя Рома­на // Лiто­пис Чер­во­ної Кали­ни. – 1991. – N
2. – С. 32–35. 101 Гор­бен­ко С. О. Яро­слав Осмо­ми­сл. Рекон­струк­цiя антро­по­ло­гiч­на та iсто­рич­на. Львів-Вин­ни­ки, 1996. 102 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 394. 103 ПСРЛ. – Т. 2 – Стб. 564.
35/24. МАРІЯ-АНА­СТАСІЯ [?] ВОЛО­ДИ­МИ­РІВ­НА

За Длу­го­шем, у 1151 р. Воло­ди­мир­ко видав свою доч­ку Ана­стасiю за кра­кiвсь­ко­го кня­зя
Боле­сла­ва Куче­ря­во­го. Ана­стасiя наро­ди­ла двох синiв – Боле­сла­ва (*1156) та Лєш­ка (*1158). Коли
вона помер­ла, Боле­слав не захо­тiв зно­ву одру­жу­ва­ти­ся i зали­ши­вся вдiвцем104. Однак доб­ре вiдо­мо,
що Боле­слав Куче­ря­вий був одру­же­ний двiчi. Пер­шою його дру­жи­ною була Вер­ху­сла­ва, доч­ка
Все­во­ло­да Мсти­сла­ви­ча, внуч­ка Мсти­сла­ва Воло­ди­ми­ро­ви­ча. Цей шлюб вiд­був­ся у 1137 р., востан­нє
вона зга­да­на у доку­мен­тi 15.04.1148 р., але син Боле­слав наро­ди­вся вiд неї. Дру­гу ж дру­жи­ну
кра­кiвсь­ко­го кня­зя зва­ли Марiєю105. Е. Перфецький106 та Ю. Лимонов107 бачи­ли в повi­дом­лен­нi
Длу­го­ша слi­ди втра­че­но­го пере­ми­шльсь­ко­го кодек­су i повнiстю довiря­ли цим свiд­чен­ням. В. Пашу­то
вiд­ки­нув цю гiпо­те­зу як малоймовiрну108.
Однак подiї 1151 р. пiд­твер­джу­ють мож­ливiсть тако­го сою­зу. В умо­вах волинсь­ко-угорсь­ко­го
аль­ян­су, невдач i пасив­но­стi непо­пу­ляр­но­го в Києвi Юрiя Дов­го­ру­ко­го, Воло­ди­мир­ко Воло­да­ре­вич
гаряч­ко­во шукав союз­ни­кiв в Поль­шi. Точ­нi дати народ­жен­ня Боле­сла­ва Боле­сла­во­ви­ча та його
сест­ри, матiр’ю яких була Вер­ху­сла­ва, невi­до­мi. Цi дати мали б бути близь­ки­ми до дати шлю­бу
Вер­ху­сла­ви. Отже, ймо­вiр­нiсть шлю­бу Марiї i Боле­сла­ва досить висо­ка. Мож­ли­во, тому польсь­кi
вiйсь­ка не допо­ма­га­ли Iзя­с­ла­ву Мсти­сла­ви­чу про­ти Воло­ди­мир­ка у 1153 р.
104 [Długosz J.] Jana Długosza kanonika krakowskiego Dziejów polskich ksiąg dwanaśce. – T. 2. – Ks. 5. – Kraków, 1868.
– S. 35, 43, 49. 105 Balzer O. Genealogia Piastów. – Warszawa,1895. – S. 155–161.
106 Perfeckij E. Historica Polonica Jana Dlugosze a ruske letopisectvi. – Praha, 1932. 107 Лимо­нов Ю. А. Куль­тур­ные ссвя­зи Рос­сии с евро­пей­ски­ми стра­на­ми в XV–XVII веках. – Ленин­град, 1978. – С.
63–64.
108 Пашу­то В.Т. Внеш­няя поли­ти­ка Древ­ней Руси.., – С. 157, 332, 422

36/24. NN [?] ВОЛО­ДИ­МИ­РІВ­НА

За Длу­го­шем, пiс­ля весiл­ля Ана­стасiї вiд­бу­ло­ся весiл­ля дру­гої доч­ки Воло­ди­мир­ка Воло­да­ре­ви­ча Євдо­кiї з бра­том Боле­сла­ва – Мєш­ком Ста­рим. Неза­ба­ром вона помер­ла, не зали­шив­ши потом­ства чоло­вi­чої статi 109. Однак тут явна помил­ка: мiж 1151 та 1154 рр. Мєш­ко Ста­рий одру­жи­вся з Євдо­кiєю, доч­кою Iзя­с­ла­ва Мсти­сла­ви­ча, з якою мав трьох синiв. Мож­ли­во, що доч­ка Воло­ди­мир­ка була вида­на за Мєш­ка i помер­ла вiдра­зу пiс­ля весiл­ля, або ж її мужем був Генрiх (+18.11.1166), брат Мєш­ка, в яко­го не було потомства110.
108 Пашу­то В.Т. Внеш­няя поли­ти­ка Древ­ней Руси.., – С. 157, 332, 422.
109 [Długosz J.] Jana Długosza kanonika krakowskiego Dziejów polskich ksiąg dwanaśce. – T.2. – Ks.5. – Kraków, 1868. – S. 35
110 Balzer O. Genealogia Piastów. – Kraków, 2006. – S. 299–301.

37/27. ІВАН РОСТИ­СЛА­ВИЧ БЕР­ЛАД­НИК († 1161)

Помер в 1161 р. у Фессалонiках111. Князь зве­ни­го­род-днiст­ровсь­кий (до 1134–1146), гали­ць­кий
(1146), бир­лад-днiст­ровсь­кий (1158–1159).
Був сином Ростислава–Григорія Василь­ко­ви­ча, по смер­ті яко­го отри­мав від дядь­ка Іго­ря
Василь­ко­ви­ча уділ з цен­тром у Зве­ни­го­роді на Дністрі112.
Відо­ма гра­мо­та кня­зя Іва­на Рости­сла­ви­ча месем­врійсь­ким куп­цям вiд 20.05.1134 р., де
зга­ду­ють­ся його володiн­ня в Пониз­зi Днiст­ра та Дунаю, в числі яких Малий Галич (Галац), Бир­лад і
Текуч113.
Автен­тич­нiсть гра­мо­ти кня­зя Іва­на Рости­сла­ви­ча визна­ва­ли П. Голубовський114,
М. Дашкевич115, М. Грушевський116, П. Мутафчієв117, В. Пашуто118, О. Насонов119, М. Левченко120,
А. Фроловський121, О. Зимін122, В. Потін123, М. Брайчевський124, Р. Рабінович125, Л. Войтович126 та
О. Майоров127. При­хиль­ни­ки вер­сії щодо фаль­си­фі­ка­ту поваж­них аргу­мен­тів не вису­ну­ли (І. Богдан128,
О. Соболевський129, П. Панаїтеску130, М. Мохов131, М. Котляр132, П. Павлов133, В. Спінеї134,
C. Каштанов135, Б. Перхавко136). Як спра­вед­ли­во зазна­чив Р.А.Рабинович, всі вони, почи­на­ю­чи з
І. Бог­да­на, напе­рід вихо­ди­ли з посту­ла­ту, що зве­ни­го­родсь­кий князь Іван Рости­сла­вич не міг володіти
Бир­ла­дом і Пониз­зям Дніст­ра та Пруту137. Чи надій­но обгрун­то­ва­ний цей посту­лат?
Гра­мо­ту впер­ше ввів у нау­ко­вий обіг відо­мий румунсь­кий істо­рик і філо­лог-славіст Бог­дан
Пет­ри­чей­ку Хаж­деу (1836–1907). Ори­гі­нал і пер­вин­на копія гра­мо­ти втра­чені ще у ХІХ ст.
Про­тив­ни­ко­ві автен­тич­но­сті гра­мо­ти вид­но­му лінг­ві­сто­ві О. Собо­левсь­ко­му вда­ло­ся дове­сти лише
те, що текст гра­мо­ти напи­са­ний в орфо­гра­фіч­них і лінг­ві­стич­них тра­ди­ціях мол­довсь­ких і бол­гарсь­ких
доку­мен­тів ХІV–XV ст.
138. Вар­то заува­жи­ти, що бол­гарсь­ких доку­мен­тів ХІІ–ХІІІ ст. у роз­по­ряд­жен­ні
дослід­ни­ка не було, а подіб­ні мол­довсь­кі доку­мен­ти в цей період про­сто не існу­ва­ли. Вис­но­вок
О. Собо­левсь­ко­го лише доз­во­ляє гово­ри­ти, що до Б. П. Хаш­деу потра­пив спи­сок з гра­мо­ти,
виго­тов­ле­ний у ХІV–XV ст., або ж фаль­си­фі­кат, зроб­ле­ний в цей період, при фаб­ри­ка­ції яко­го були
вико­ри­стані досто­вір­ні дже­ре­ла і відо­мо­сті. Необ­хід­ністю пере­пис­ки гра­мо­ти в “мол­довсь­кі” часи
було нама­ган­ня про­до­в­жи­ти тра­ди­цію тор­го­вель­них пільг для дея­ких міст, як вір­но заува­жив
Р. Рабинович139. Та для подіб­ної фаб­ри­ка­ції потріб­но було мати під рукою досто­вір­ні доку­мен­ти. Хто
міг в Мол­до­ві у ХІV–XV ст. зна­ти про кня­зя Іва­на Рости­сла­ви­ча?
Най­більш дошкуль­ним міс­цем гра­мо­ти про­тив­ни­ки її автен­тич­но­сті вва­жа­ють фра­зу “князь
Бир­ладсь­кий від сто­ла Гали­ць­ко­го”. Якщо вва­жа­ти Іва­на Рости­сла­ви­ча сином пере­ми­шльсь­ко­го
кня­зя Рости­сла­ва Воло­да­ре­ви­ча ізве­ни­го­родсь­ким кня­зем, сто­ли­ця яко­го зна­хо­ди­ла­ся у Зве­ни­го­роді
на Біл­ці на тери­торії Воло­да­ре­ви­чів (як це роби­ли біль­шість дослід­ни­ків кін­ця ХІХ – остан­ньої чвер­ті
ХХ ст.) , то ця фра­за справ­ді вигля­дає поз­бав­ле­ною змісту. Адже за рішен­ням Любе­ць­ко­го сне­му
1097 р. Воло­дар Рости­сла­вич та його нащад­ки отри­ма­ли захід­ну части­ну піз­ні­шої Гали­ць­кої зем­лі з
Пере­ми­шлем, а Василь­ко Рости­сла­вич – схід­ну з Тере­бо­в­лею. Однак Іван Рости­сла­вич був сином
тере­бо­вельсь­ко­го кня­зя Рости­сла­ва-Гри­горія Василь­ко­ви­ча і володів Зве­ни­го­ро­дом, що зна­хо­ди­вся у
Тере­бо­вельсь­ко­му князівстві140.
Л. Мах­но­ве­ць вва­жав, що сто­ли­цею пер­шо­го уді­лу Іва­на Бир­лад­ни­ка міг бути Зве­ни­го­род на
ліво­му березі Стри­пи, лівої при­то­ки Дніст­ра, горо­ди­ще яко­го збе­рег­ло­ся біля сучас­но­го с. Зве­ни­го­ро­да
Буча­ць­ко­го р-ну Тер­но­пільсь­кої області, або ж Зве­ни­го­род на ліво­му берез Дніст­ра біля пра­во­го
бере­га ріки Дзве­няч­ки, горо­ди­ще яко­го збе­рег­ло­ся побли­зу ниніш­ньо­го с. Дзве­ни­го­ро­да Бор­щівсь­ко­го
р-ну Тер­но­пільсь­кої обл.141.
У тому ж рай­оні між впа­дін­ням Сере­ту та Збру­чу, тро­хи ближ­че до пер­шо­го, на висо­ко­му
мисі на око­ли­ці с. Біль­че-Золо­те того ж Бор­щівсь­ко­го р-ну зна­хо­дить­ся ще одне вели­ке горо­ди­ще ХІ–
ХІІІ ст., біля яко­го було сели­ще (зни­щене кот­ло­ва­ном) та могиль­ник. З напіль­но­го боку горо­ди­ще
пів­ко­лом захи­щене трьо­мя ряда­ми валів та ровів. Тут знай­де­но енкол­піон із зоб­ра­жен­ням чоти­рьох
єван­гелістів по кутах, брон­зо­вий брас­лет, застіб­ку, сріб­ну пряж­ку, бага­то заліз­них ножів, соки­рок та
нако­неч­ни­ків стріл, два улам­ки скля­них брас­летів, улам­ки посу­ду. Спе­ціаль­них роз­ко­пок не
про­во­ди­ло­ся, лише закла­да­ли­ся роз­ві­ду­валь­ні шурфи142.
Ще один Зве­ни­го­род, за пере­ка­за­ми, зна­хо­ди­вся за Збру­чем на горо­ди­щі в уро­чи­щі Кня­же
Зам­чись­ко побли­зу с. Голь­ни­ще­ва Чемері­ве­ць­ко­го р-ну Хмель­ни­ць­кої обл. Вали горо­ди­ща збе­рег­ли­ся
на висо­ту 6 м, части­на уро­чи­ща носить назву Дівечі і там, за пере­ка­за­ми, був жіно­чий мона­стир.
В котро­му із Зве­ни­го­родів була сто­ли­ця уді­лу кня­зя Іва­на Бир­лад­ни­ка? Судя­чи з опи­су бой­о­вих
дій 1144 р.
143, коли київсь­ке та гали­ць­ке війсь­ка руши­ли до Зве­ни­го­ро­да, йдучи бере­га­ми Сере­ту і
ста­ли біля міста, розді­лені рікою144 (що виклю­чає Зве­ни­го­род на Біл­ці, який зна­хо­дить­ся нині у
Пусто­ми­тівсь­ко­му р-ні Львівсь­кої обл.), це місто зна­хо­ди­ло­ся ближ­че до впа­дін­ня Сере­ту у Дністер.
Най­кра­ще під­хо­дить горо­ди­ще біля с. Біль­че-Золо­те Бор­щівсь­ко­го р-ну. Роз­міри тутеш­ньо­го горо­ди­ща
та зна­хід­ки на ньо­му під час зви­чай­них архео­ло­гіч­них роз­ві­док, доз­во­ля­ють при­пус­ка­ти мож­ли­ву
наяв­ність саме тут сто­ли­ці уді­лу Іва­на Бир­лад­ни­ка. Та розв’язання цієї про­бле­ми потре­бує подаль­ших
архео­ло­гіч­них дослід­жень.
Тере­бо­вельсь­кий князь міг виді­ли­ти своє­му сино­ві уділ з цен­тром у Зве­ни­го­роді на Дністрі,
куди ввій­шло все Пониз­зя Дніст­ра та Пру­ту аж до Дунаю. Піс­ля смер­ті бра­та Рости­сла­ва Ігор при­єд­нав
його част­ку, а зве­ни­го­родсь­кий князь зали­ши­вся його васа­лом (звід­си і фор­му­ла “князь Бир­ладсь­кий
від сто­ла Гали­ць­ко­го”). Навіть, якби гра­мо­та від 20.05.1134 р. була дато­ва­на 1144 р., як вва­жав
М. Гру­шевсь­кий (що більш ніж­сум­нів­но), то це мог­ло би озна­ча­ти лише, що піс­ля того як Воло­ди­мир­ко
захо­пив гали­ць­ку і тере­бо­вельсь­ку част­ки, його пле­мін­ник зали­ши­вся васа­лом тепер вже кня­зя всієї
Гали­ць­кої­зем­лі.
Зга­да­ний гео­граф ХII ст. Абу Абдал­лах Мухам­мед iбн Мухам­мед ал-Iдрiзi у “Роз­ва­гах
втом­ле­но­го в подо­ро­жах по обла­стях” в країнi ар-Русийя в числi вось­ми вiдо­мих йому мiст нази­ває
Рамiслi [Пере­ми­шль] та Галi­сийа [Галич]
145. Ще А. Пет­ру­ше­вич ото­тож­нив Галі­сийя ал-Ідрізі, вихо­дя­чи
з опи­су сици­лійсь­ко­го гео­гра­фа, з Гали­чем на Дунаї146.
Тери­торія Ниж­ньо­го Подунав’я, Подністров’я і Попрут­тя як части­на Русі зга­дуєть­ся і в такій
цікавій пам’ятці, як “Спи­сок русь­ких городів даль­ніх і ближніх”147. Первіс­ний варіант цьо­го спис­ку
був укла­де­ний ще на почат­ку ХІІІ ст., а оста­точ­ний варіант пам’ятки сфор­мо­ва­ний у 1375–1381 рр.
148
(але не піз­ні­ше 1409 р.)149. Тут роз­мі­щені такі міста як Дичин, Кілія, Біл­го­род, Ясь­кий торг, Романів
торг, Немеч, Суча­ва, Серет та інші. Дичин (Дцин) як місто, куди відій­шли бир­лад­ни­ки піс­ля напа­ду
на Оле­ш­шя, зга­да­ний у Іпатіївсь­ко­му літописі150. Як Диси­на це місто зга­да­но ал-Ідрісі151 (супереч­ка
нав­ко­ло дея­ких роз­ход­жень дже­ре­ла успіш­но, на мій погляд, вирі­ше­на А.Плахоніним152). Ясь­кий
торг, зга­да­ний впер­ше під 1412 р. у валашсь­кій гра­мо­ті та у польсь­ко­го хроні­ста Я. Длу­го­ша,
пов’язаний з ала­на­ми-яса­ми, які з’явилися у цьо­му регіоні з сере­ди­ни ХІІІ ст. піс­ля похо­ду Бату153.
Нині це м. Ясси в Румунії.
Архео­ло­гіч­ні зна­хід­ки в дель­ті Дунаю, зокре­ма у Діно­гетії побли­зу Гала­ца (Мало­го Гали­ча),
містять еле­мен­ти русь­кої матеріаль­ної куль­ту­ри і дату­ють­ся широ­ким діа­па­зо­ном Х–ХІІ ст.
154.
Що ж сто­суєть­ся локалі­за­ції само­го Бир­ла­да (місто Бир­лад на р. Бир­лад побли­зу Дунаю, на
дум­ку румунсь­ких архео­ло­гів, має слаб­кі шари ХІІ–ХІІІ ст., в яких від­сут­ні дав­ньо­русь­кі матеріали155),
то зали­ша­ю­чи в сто­роні тен­ден­цій­ність вис­нов­ків румунсь­ких архео­ло­гів та повер­хо­вий харак­тер
самих роз­ко­пок, та беру­чи до ува­ги доволі чисель­ну наяв­ність виробів дав­ньо­русь­ко­го поход­жен­ня
(шифер­них пряс­ли­ць, лун­ни­ць, кол­тів, мета­ле­вих брас­ле­тиів, скля­них перс­нів і брас­летів, янтар­них
бус, енкол­піонів, наший­них хре­сти­ків, кера­міч­них яєць-писа­но­к156), вра­хо­ву­ю­чи дані топоні­міки,
лінг­ві­сти­ки і писем­них дже­рел, мож­на пого­ди­ти­ся з вер­сією Р. Раби­но­ви­ча, що літо­пис­ний Бир­лад
(“Ескі-Бир­лад” – “Ста­рий Бир­лад”) зна­хо­ди­вся на березі­Ду­на­ю­в­Доб­руд­жі побли­зу сучасногоХіршова157.
Про дав­ню належ­ність цих тери­торій до Гали­ць­кої зем­лі свід­чить і ряд інших аргу­мен­тів,
зокре­ма топонімічних158, а також вклю­чен­ня вір­менсь­ких пара­фій у Сереті, Сочаві (Сучаві) та Мол­до­ві
до львівсь­кої вір­менсь­кої єпис­ко­пії у конда­ку від 13.08.1388 р. католі­ко­са Тео­до­ро­са ІІ, із згад­кою
про Львів, як “най­бла­го­сло­вен­ні­шу, що охо­ро­няєть­ся Богом, сто­ли­цю, слав­ну матір міст
хри­сти­янсь­ких королів”, що від­би­ває часи Гали­ць­ко-Волинсь­кої держави159. Зре­штою дав­ні мол­довсь­кі
гра­мо­ти писані ста­ро­українсь­кою мовою, а мол­довсь­кі літо­пи­си – церковнослов’янською (аж до
рефор­ми гос­по­да­ря Васи­ля­Лу­пу у 1636 р. ця мова зали­ша­ла­ся офі­цій­ною). Якщо слов’янську цер­ков­ну
номен­кла­ту­ру (поп, вечер­ня, утре­ня і т.д.) у румунсь­кій церкві ще мож­на пояс­ни­ти дав­ньо­бо­лгарсь­ки­ми
впли­ва­ми на цей регіон160, то вико­ри­стан­ня мови в діло­вод­стві нічим окрім дав­ньої і дов­гої політич­ної
належ­но­сті Ниж­ньо­го Подністров’я і Попрут­тя до Гали­ць­ко­го князів­ства пояс­ни­ти не вдасть­ся.
Візан­тія, заці­кав­ле­на у при­крит­ті дунайсь­ких земель сила­ми гали­ць­ких князів, мог­ла спри­я­ти
роз­гор­тан­ню діяль­но­стіз­ве­ни­го­род-дніст­ровсь­ко­го кня­зя, також заці­кав­ле­но­го у роз­вит­ку там­теш­ніх
міст Бир­ла­ді, Теку­ча та Мало­го Гали­ча, в пер­шу чер­гу остан­ньо­го, сти­му­лю­ю­чи куп­ців з візан­тійсь­кої
Месем­врії до тор­гів­лі з цими цен­тра­ми в Ниж­ньо­му Подунав’ї.
Про­гна­ний Воло­ди­мир­ком Воло­да­ре­ви­чем зі своїх земель, Іван Рости­сла­вич став ізгоєм і
шукав під­т­рим­ки в різ­них зем­лях. Так у 1165 р. під час пере­го­ворів імпе­ра­то­ра Фрідрі­ха І Бар­ба­ро­си з
угор­ця­ми у Від­ні чесь­кий король Вла­ди­слав ІІ (1158–1173) “від­ре­ко­мен­ду­вав когось з русь­ких князь­ків
(regulis Ruthenorum), яко­го й при­вів до під­лег­ло­сті йому”161 (мало віро­гід­но аби цим­ва­са­лом­гер­мансь­ко­го
імпе­ра­то­ра­міг ста­ти самЯ­ро­сла­вО­смо­ми­сл чи хтось з волинсь­ких князів162, “князь­ком” німе­ць­кий хроніст
назвав скорі­ше всьо­го безта­лан­но­го Іва­на Рости­сла­ви­ча). Зго­дом він пере­тво­ри­вся на іграш­ку в руках
потуж­них князів, які вико­ри­сто­ву­ва­ли його пра­ва на Гали­ць­ку спад­щи­ну, щоб впли­ва­ти на гали­ць­ко­го
кня­зя Яро­сла­ва Осмо­мис­ла. Щоб якось допо­мог­ти Iзя­с­ла­ву Дави­до­ви­чу, який втра­тив через ньо­го
Київ, Iван Бир­лад­ник захо­пив Оле­ш­шя. Але з Киє­ва про­ти ньо­го посла­ли фло­тiлiю на чолi з Геор­гiєм
Несте­ро­ви­чем та Яку­ном. Воє­во­ди Рости­сла­ва Мсти­сла­ви­ча пере­слi­ду­ва­ли Iва­на Бер­лад­ни­ка аж до
Дчи­на [Дечин на Дунаї]. Тут князь був зму­ше­ний зда­тись вiзан­тiйсь­ким вла­стям. Але i у Вiзан­тiї Iва­на Бир­лад­ни­ка дiста­ла дов­га рука гали­ць­ко­го кня­зя. Колиш­нiй зве­ни­го­родсь­кий князь був отрує­ний
у Фес­са­лонi­ках.
111 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 519. 112 Вой­то­вич Л. В. Князь Іван Бир­лад­ник: загад­ка поход­жен­ня // Гене­а­ло­гіч­ні­за­пис­ки Українсь­ко­го гераль­дич­но­го
това­ри­ства. – Вип. 5. – Львів, 2006. – С. 7–15. 113 Памят­ни­ки рус­ско­го пра­ва. – Вып. 2. – Москва, 1953. – С. 26. 114 Голу­бов­ский П.В. Пече­ни­ги, тор­ки и полов­цы до наше­ствия татар. Исто­рия южно­рус­ских сте­зей ІХ–ХІІ вв.
– Киев, 1884. – С.207. 115 Даш­ке­вич Н.П. Гра­мо­та Ива­на Рости­сла­ви­ча Бер­лад­ни­ка 1134 г. // Сб. стат. по исто­рии пра­ва, посвящ.
М.Ф.Владимирскому-Буданову его уче­ни­ка­ми и почи­та­те­ля­ми / Под ред. М.Н.Ясинского. – Киев, 1904. –
С.366–369.
116 Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси. – Т. 2. – Львів, 1905. – С. 421–422. 117 Мутаф­чи­ев П. Избра­ни про­из­ве­де­ния. – Т. 2. – София, 1973. – С. 364–365. 118 Пашу­то В. Т. Очер­ки по исто­рии Галиц­ко-Волын­ской Руси. – Москва, 1950. – С. 169–171; Його ж. Внеш­няя
поли­ти­ка Древ­ней Руси. – С. 194. 119 Насо­нов А. Н. “Рус­ская зем­ля” и обра­зо­ва­ние тер­ри­то­ри­иД­рев­не­рус­ско­го госу­дар­ства. – Москва, 1951. – С.143. 120 Лев­чен­ко М. В. Очер­ки по исто­рии рус­ско-визан­тий­ских отно­ше­ний. – Москва, 1956. – С. 437–438. 121 Фро­лов­ский А. В. Чешско–русские тор­го­вые отно­ше­ния Х–ХІІ вв. // Меж­ду­на­род­ные свя­зи Рос­сии до ХVII в.
– Москва, 1961. – С. 75. 122 Зимин А. А. Исто­ри­ко-пра­во­вой обзор. Гра­мо­та Ива­на Рости­сла­ви­ча Бер­лад­ни­ка // Памят­ни­ки рус­ско­го
пра­ва. – Вып. 2. – Москва, 1966. – С. 30–31. 123 Потин В. М. Древ­няя Русь и евро­пей­ские госу­дар­ства в Х–ХІІІ вв. – Ленин­град, 1968. – С. 228–229. 124 Брай­чевсь­кий М.Ю. Гео­гра­фіч­ні межі Гали­ць­ко­го князів­ства близь­ко 1185 р. (з комен­тарів до “Сло­ва о
пол­ку Іго­ревім”) // Галич і Гали­ць­ка зем­ля. Збір­ник нау­ко­вих пра­ць. – Київ–Галич, 1998. – С. 26–27. 125 Раби­но­вич Р.А. При­зрач­ная Бер­ладь. О досто­вер­но­сти одной­фаль­си­фи­ка­ции // Stratum plus. – Санкт-Петер­бург–
Кишинев–Одесса. – 1999. – № 5. – С. 357–407. 126 Вой­то­вич Л. Князівсь­кі дина­стії Схід­ної Євро­пи. – С. 152. 127 Май­о­ров А. В. Галиц­ко-Волын­ская Русь. Очер­ки соци­аль­но-поли­ти­че­ских отно­ше­ний в домон­голь­ский пери­од.
Князь, бояре и город­ская общи­на. – Санкт-Петер­бург, 2001. – С. 220–222. 128 Бог­дан И. И. Гра­мо­та кня­зя Ива­на Рости­сла­ви­ча Бер­лад­ни­ка 1134 г. // Тру­ды VIII Архео­ло­ги­че­ско­го Съез­да. –
Т. 2. – Москва, 1895. – С. 163–164. 129 Собо­лев­ский А. И. Гра­мо­та кн. Ива­на Бер­лад­ни­ка 1134 г. // Тру­ды VIII Архео­ло­ги­че­ско­го Съез­да. – Т.2. –
Москва, 1895. – С. 173–176. 130 Panaitescu P. P. Diploma barladeana din 1134 si hrisovul lui lung Koriatovici din 1347 // Revista istorica Romana. –
1932. – T. 2. – V. 1.
131 Мохов Н. А. Мол­да­вия эпо­хи фео­да­лиз­ма. – Киши­нев, 1964. – С. 82–83. 132 Кот­ляр М. Ф. Русь наДу­наї // Українсь­кий істо­рич­ний­жур­нал. – 1969. – № 9. – С. 20–22; Йогож. Фор­ми­ро­ва­ние
тер­ри­то­рии и воз­ник­но­ве­ние горо­дов Галиц­ко-Волын­ской Руси ІХ–ХІІІ вв. – Киев, 1985. – С. 78–82. 133 Пав­лов П. За рус­ко­то при­съствие на Дол­ни Дунав и бъл­га­ро-рус­кие връз­ки през ХІ–ХІІ // Доб­руд­жа. – Сб.3.
– 1986. – С. 12–13. 134 Spinei V. Moldova in secolete XI–XIV. – Chișinau, 1994. – P. 21. 135 Каш­та­нов С. М. Из исто­рии рус­ско­го сред­не­ве­ко­во­го источ­ни­ка. Акты Х–ХVI вв. – Москва, 1996. – С.71–72. 136 Пер­хав­ко Б. В. Князь Иван Бер­лад­ник на Ниж­нем Дунае // Восточ­ная Евро­па в древ­но­сти и сред­не­ве­ко­вье.
Поли­ти­че­ская струк­ту­ра Древ­не­рус­ско­го госу­дар­ства. VIII Чте­ния памя­ти чл.-кор. АН СССР В.Т.Пашуто. –
Москва, 1996. 137 Раби­но­вич Р. А. При­зрач­ная Бер­ладь. – С. 357–358. 138 Собо­лев­ский А. И. Гра­мо­та кн. Ива­на Бер­лад­ни­ка 1134 г. – С. 173–174. 139 Раби­но­вич Р. А. При­зрач­ная Бер­ладь. – С. 377–379.
140 Вой­то­вич Л. Кня­жа доба на Русі: Порт­ре­ти еліти. – С. 338, 347. 141 [Мах­но­ве­ць Л.]. – Літо­пис Русь­кий. – Київ, 1989. – С. 551. 142 Ратич О. О. Древ­ньо­русь­кі архео­ло­гіч­ні пам’ятки на тери­торії­за­хід­них обла­стей УРСР. – Київ, 1957. – С. 60;
Свєш­ні­ков І. К. Архео­ло­гіч­ні робо­ти Львівсь­ко­го істо­рич­но­го музею в 1952–1957 рр. – Львів, 1959. – С. 12–13;
Рап­по­порт П. А. Воен­ное зод­че­ство запад­но­рус­ских земель Х–ХIV вв. – Ленин­град, 1967. – С. 12. 143 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 318–319. 144 ПСРЛ. – Т. 1. – Стб. 311. 145 Рыба­ков Б. А. Рус­ские зем­ли по кар­те Идри­си 1154 г. // Крат­кие Сооб­ще­ния Ин-та Исто­рии Мате­ри­аль­ной
Куль­ту­ры. – Вып. 43. – 1952. – С. 3–44; Коно­ва­ло­ва И. Г. Восточ­ная Евро­па в сочи­не­нии ал-Идри­си. – Москва,
1999. – С.164–156. Пов­ний пере­кла­ди ал-Ідрісі див.: Al-Idrisi. Opus geographicum sive “Liber ad eorum delectationem
qui terras peragrare studeant”. – Fasc. 1–9. – Neapoli–Romae, 1970–1984.
146 Пет­ру­ше­вич А. Было ли два Гали­чи, кня­же­ские горо­да, один в Угор­ско-Сло­вац­кой обла­сти, а дру­гой по сю
сто­ро­ну Кар­пат над Дне­стром, или нет // Нау­ко­вый сбор­ник, изда­ва­е­мый Лите­ра­тур­ным обще­ством Галиц­ко-
рус­ской мати­цы. – Вып. 1. – Львов, 1865. – С. 24–49. 147 Тихо­ми­ров М. Н. “Спи­сок рус­ских горо­дов даль­них и ближ­них” // Исто­ри­че­ские запис­ки. – Т. 40. – Москва,
1952. – С. 223. 148 Гре­ков И. Б. Восточ­ная Евро­па и упа­док Золо­той Орды (на рубе­же XIV – XV вв.). – Москва, 1975. – С. 366. 149 Нау­мов Е. П. К исто­рии лето­пис­но­го “Спис­ка рус­ских горо­дов даль­них и ближ­них“ // Лето­пи­си и хро­ни­ки.
1973 г. – Москва, 1974. – С.150–163. 150 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 505. 151 Нед­ков Б. Бъл­га­рия и съсед­ни­те и земи през ХІІ век спо­ред Идри­си. – София, 1960. – С.104–105. 152 Пла­хонін А. Пів­ніч­но-Західне Причорномор’я в “Нуз­хат ал-Мушт­ак” ал-Ідрісі: спро­ба гео­гра­фіч­но­го аналі­зу
істо­рич­но­го дже­ре­ла // Історіо­гра­фіч­ні дослід­жен­ня в Україні. – Вип.10. Збір­ки нау­ко­вих пра­ць на поша­ну
ака­де­міка В. А.Смолія (з наго­ди 25-річ­чя нау­ко­вої діяль­но­сті та 50-річ­чя від дня народ­жен­ня). – Ч. 1. – Київ, 2000.
– С. 449–457. 153 Бубе­нок О. Б. Ала­ны-Асы в Золо­той Орде (XIII–XIV вв.). – Киев, 2004. – С. 230–234. 154 Barnea I. Elementy dawnej kultury materialnej ruskiej i wschodniej (X–XII w.) w Dinogetia koło Gałacu // Postępy
Archeologii. – 1956. – N 5. – S. 211–258.
155 Spinei V. Moldova in secolete XI–XIV. – P. 178. 156 Ком­ша М. Изде­лия древ­не­рус­ских горо­дов на тер­ри­то­ри­ях к юго-запа­ду от Киев­ской Руси // Тру­ды V
Меж­ду­на­род­но­го кон­грес­са сла­вян­ской архео­ло­гии. Киев, 18–25 сен­тяб­ря 1985 г. – Т. 3. – Вып. 1а. – Москва, 1987.
– С. 100–110. 157 Раби­но­вич Р. А. При­зрач­ная Бер­ладь. – С. 357–407. 158 Ці аргу­мен­ти були зібрані у допо­віді Андрія­на Ший­чу­ка (Румунія) “До питан­ня пів­ден­них кор­донів Гали­ць­кої
Русі (за матеріа­ла­ми візан­тійсь­кої історіо­гра­фії)”, виго­ло­шеній на П’ятому між­на­род­но­му кон­гресі україністів у
Чер­нів­цях 28.08.2002 р. на засі­дан­ні сек­ції “Гали­ць­ко-Волинсь­ке князів­ство”. На жаль вони зали­ши­ли­ся
неопуб­лі­ко­ва­ни­ми. 159 Даш­ке­вич Я. Дав­ній Львів у вір­менсь­ких та вір­ме­но-кип­ча­ць­ких дже­ре­лах // Украї­на в мину­ло­му. – Вип. 1. –
Київ–Львів, 1992. – С. 10–11. 160 Grecu A. Panowanie bułgarskie na południe od Dunaju w IX–X w. // Postępy Archeologii. – 1956. – N 5. – S. 211–258. 161 Gesta Friderici I. imperatoris auctoribus Ottone et Ragewino praeposito Frisingesibus. Appendix / Ed. R. Wilmas //
Monumenta Germaniae Íistorica. Scriptores. – T. 20. – Hannoverae, 1868. – Р. 492. 162 ПашутоВ.Т. Внеш­няя поли­ти­каД­рев­ней Руси. – С. 185; Наза­рен­ко А.В. Рус­ско-немец­кие свя­зи домон­голь­ско­го
вре­ме­ни (ІХ – сере­ди­на ХІІІ вв.). Состо­я­ние про­бле­мы и пер­спек­ти­вы даль­ней­ших иссле­до­ва­ний // Сла­вя­но-
гер­ман­ские иссле­до­ва­ния. – Т. 1–2. – Москва, 2000. – С. 271–272.

XI

38/34. ЄВФРО­СИНІЯ ЯРО­СЛАВ­НА

Так рекон­стру­юєть­ся за Р. Зото­вим iм’я Яро­слав­ни, героїнi “Сло­ва”, дру­жи­ни сiверсь­ко­го
кня­зя Iго­ря Святославича163. Автор “Сло­ва” доб­ре знав свою герої­ню, її пал­кий тем­пе­ра­мент. “...при­бiг
в Нов­го­род селя­нин того села i ска­зав кня­гинi, що Iгор при­ї­хав i хоча дов­го тому не вiри­ли, але
кня­ги­ня не мог­ши бiль­ше витер­пiти, вiдра­зу ж сiв­ши на коня, пої­ха­ла до ньо­го”, – так опи­сує, на
пiд­ставi втра­че­но­го дже­ре­ла, В. Тати­щев зустрiч Яро­слав­ни з Iго­рем пiс­ля його повер­нен­ня з
поло­ве­ць­ко­го поло­ну. Цiка­во також, що доч­ка гали­ць­ко­го кня­зя зга­дує Дунай як рiд­ну рiку164.
163 Зотов Р. В. О чер­ни­гов­ских кня­зьях по Любец­ко­му сино­ди­ку и о чер­ни­гов­ском кня­же­стве в татар­ское вре­мя.
– Санкт-Петер­бург, 1892. – С. 27.
164 Айна­лов Л. В. Замет­ки к тек­сту “Сло­ва о пол­ку Иго­ре­ве” // Тру­ды Отде­ла Древ­не­рус­ской Лите­ра­ту­ры. – Т. 4. – 1940. – С. 152–153.

39/34. NN ЯРО­СЛАВ­НА († піс­ля 1167)

У 1167 р. була зару­че­на з угорсь­ким прин­цом Белою, май­бут­нiм коро­лем Белою III. Шлюб
цей не вiд­був­ся i, вiро­гiд­но, Яро­слав­на була вида­на за Мсти­сла­ва Рости­сла­ви­ча з смо­ленсь­кої гiл­ки
Моно­ма­хо­ви­чiв (+13.06.1180). Їх син Мсти­слав Удат­ний пiс­ля вигас­нен­ня Пер­шої гали­ць­кої дина­стiї
пре­тен­ду­вав на Гали­ць­ку спад­щи­ну. Поза­як його пре­тен­зiї були визнанi всi­ма, немає сум­нiву, що
його матiр’ю була Ярославна165.
Вели­ка вiро­гiд­нiсть, що сар­ко­фаг незна­ної князiв­ни, знай­де­ний при роз­коп­ках Успенсь­ко­го
собо­ру в Гали­чi, нале­жав саме їй, а не iншiй, незнанiй з дже­рел, доч­цi Яро­сла­ва Осмомисла166.
165 Baumgarten N. de, Genealogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du X au XIII siecles. – P.15.
166 Гор­бен­ко С. О. Яро­слав Осмо­ми­сл. – С. 122–127.

40/34. ВОЛО­ДИ­МИР ЯРО­СЛА­ВИЧ († 1199)

Помер у 1199 р.
167. Князь гали­ць­кий (1187–1188, 1190–1199). За В. Тати­ще­вим, “князь
Воло­ди­мир охот­ник був вели­кий до пит­тя i потiм не мiг про роз­по­ря­док земсь­кий ради­ти i тво­ри­ти.
По смер­тi же кня­гинi єго Свя­то­слав­леї донь­ки, взяв собi жiн­ку у попа, з котрою родив два сина...”168.
Без­ха­рак­тер­ний, з ран­нiх лiт усу­не­ний бать­ком вiд дер­жав­них справ, Воло­ди­мир вже у 1170 р.
шукав щастя на Волинi, обi­ця­ю­чи за допо­мо­гу повер­ну­ти всi зем­лi, захопленi сво­го часу його дідом
Воло­ди­мир­ком Воло­да­ре­ви­чем. У 1173 р. вiн втiк з матiр’ю до Поль­шi, пiз­нi­ше виї­хав у Луцьк,
звiд­ки перед загро­зою похо­ду вiйсь­ка Яро­сла­ва Осмо­мис­ла мусив втi­ка­ти спо­чат­ку в Тор­чеськ до
Михай­ла Юрiй­о­ви­ча, а потiм – у Чер­нi­гiв. У 1184 р. шукав при­тул­ку то у Рома­на Мсти­сла­ви­ча та
Iнг­ва­ря Яро­сла­ви­ча на Волинi, то у турiвсь­ко­го кня­зя Свя­то­пол­ка Яро­сла­ви­ча чи смо­ленсь­ко­го кня­зя
Дави­да Рости­сла­ви­ча та суз­дальсь­ко­го кня­зя Все­во­ло­да Вели­ке Гнiз­до. І лише сво­як Iгор Свя­то­сла­вич
прий­няв його в Нов­го­родi-Сiверсь­ко­му.
За запо­вiтом бать­ка отри­мав Пере­ми­шль. Гали­ць­кi бояри поса­ди­ли його в сто­ли­цi, про­гнав­ши
Оле­га Яро­сла­ви­ча. Незу­мiв­ши утри­ма­тись у Гали­чi, Воло­ди­мир Яро­сла­вич звер­нув­ся до угорсь­ко­го
коро­ля Бели III. Угор­цi зай­ня­ли Галич, а нiк­чем­но­го кня­зя з кохан­кою та дiтьми вiд­вез­ли в Буду. Тут
Воло­ди­мир зумiв про­яви­ти неа­би­я­ку вiд­ва­гу. На мотуз­цi вiн спу­сти­вся з висо­кої вежi i втiк з
Будайсь­ко­го зам­ку.
Гер­мансь­кий iмпе­ра­тор Фрiдрiх Бар­ба­рос­са прий­няв його, висту­па­ю­чи в хре­сто­вий похiд.
Воло­ди­мир Яро­сла­вич негай­но склав васаль­ну при­ся­гу та зобов’язався щоро­ку спла­чу­ва­ти три­бут в
роз­мiрi 2 тис. срiб­них гри­вен. Швид­ка заги­бель iмпе­ра­то­ра звiль­ни­ла Гали­ць­ке князiв­ство вiд наслiд­кiв
цiєї васаль­ної­за­леж­но­стi. Фрідріх при­му­сив лише поля­кiв помог­ти Воло­ди­ми­ру повер­ну­тись в Галич.
Спри­я­ла цьо­му i поведiн­ка угор­цiв у Гали­чi, якi встиг­ли нала­шту­ва­ти про­ти себе всi вер­стви насе­лен­ня.
Здо­був­ши Галич, Воло­ди­мир тут же напи­сав до суз­дальсь­ко­го кня­зя Все­во­ло­да Вели­ке Гнiз­до: “Бать­ку
i пане! Утри­май Галич пiдi мною, а я Божий i твiй зi всiм Гали­чем i в твоїй волi завжди”. Через
швид­ку змi­ну полiтич­ної кон’юктури i ця васаль­на при­ся­га не мала наслiд­кiв для Гали­ць­ко­го князiв­ства.
Ряд дослiд­ни­кiв вва­жа­ють Воло­ди­ми­ра Яро­сла­ви­ча авто­ром “Сло­ва о пол­ку Iгоревiм”169.
У 1167 р. бать­ко одру­жив його з Боле­сла­вою, доч­кою чер­нi­гiвсь­ко­го кня­зя Свя­то­сла­ва
Все­во­ло­до­ви­ча, який зго­дом став київсь­ким князем170. Боле­сла­ва помер­ла до почат­ку 80-х рр. У
1188 р. зга­дуєть­ся попа­дя, з якою жив князь171, але ще до цьо­го за їх сина Роман Мсти­сла­вич видав
свою доч­ку, тоб­то їх зв’язок почав­ся знач­но рані­ше, десь невдо­взі піс­ля шлю­бу.
167 Зуб­риц­кий Д. Исто­рия древ­не­го Галич­ско-Рус­ско­го кня­же­ства. – Ч. 2. – Львов, 1854. – С. 13; Шара­не­вич И.И.
Исто­рия Галиц­кой и Вла­ди­мир­ской Руси до 1453 г. – Львов, 1868. – С. 62. 168 Тати­щев В.Н. Исто­рия Рос­сий­ская. – Т.3. – С.145. 169 Мах­но­ве­ць Л. Про авто­ра «Сло­ва о пол­ку Iго­ревiм». – Київ, 1989. 170 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 527; – Т. 7. – С. 79.
171 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 659–660

41/34. ВИШЕ­СЛА­ВА ЯРО­СЛАВ­НА

Пiс­ля 1187 р. вида­ла за познансь­ко­го i калішсь­ко­го кня­зя Одо­на (1141/49–20.04.1194), стар­шо­го
сина Мєш­ка Старого172.
172 Balzer O. Genealogia Piastów. – Kraków, 1895. – S. 194–196.

42/34. ОЛЕГ ЯРО­СЛА­ВИЧ († 1187)

Помер у 1187 р.173. Син Яро­сла­ва Осмо­мис­ла i Настi з Чаг­ро­вич (“Настас’їч”). Князь гали­ць­кий (1187).
За запо­вiтом бать­ка отри­мав Галич. Легітим­но­сті його прав ніх­то не запе­ре­чу­вав. Але бояри, вин­ні у заги­белі його­ма­тері, побо­ю­ва­ли­ся роз­пра­ви. Тому, при дру­гiй спробi утвер­ди­ти­ся на гали­ць­ко­му пре­столі, Олег був отрує­ний.
Пер­ший раз Олег не змiг втри­ма­тись у Гали­чі i шукав допо­мо­ги в Овручi при дворi Рюри­ка Рости­сла­ви­ча та в Кра­ко­вi при дворi Кази­мi­ра II. Остан­нiй надав йому допо­мо­гу. Пев­на частина'бояр теж вста­ла на його сто­ро­ну. Воло­ди­мир Яро­сла­вич з белзь­ким кня­зем Все­во­ло­дом Мсти­сла­ви­чем висту­пи­ли йому назустрiч, однак зазна­ли пораз­ки. Воло­ди­мир втiк в Угор­щи­ну, а Олег всту­пив у Галич.
173 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 657.

43/37. РОСТИ­СЛАВ ІВА­НО­ВИЧ († 1189)

Помер у 1189 р.174 Пора­не­ним потра­пив у полон до угор­цiв при спробi ово­лодiти Гали­чем i був отрує­ний ними, оскiль­ки його пре­тен­зiї на Гали­ць­ку спад­щи­ну були най­бiльш легiтим­ни­ми. Його, мож­ли­во, похо­ва­ли у мона­стирсь­кiй церквi св. Iва­на Хре­сти­те­ля в Гали­чi 175.
Жив iзгоєм при дворi Дави­да Рости­сла­ви­ча в Смо­ленсь­ку. Коли угор­цi захо­пи­ли Галич, з неве­ли­кою дру­жи­ною при­був у дiдiвсь­ку зем­лю. При­кор­дон­нi мiста визна­ли його кня­зем. Але у битвi за Галич дру­жи­на його була роз­би­та, а сам князь пора­не­ним потра­пив в полон. Боя­чись, що гали­ча­ни, яким спо­до­ба­лась муж­нiсть цьо­го кня­зя, його виз­во­лять, угор­цi при­кла­ли до ран отру­ту i цим при­ско­ри­ли смерть Рости­сла­ва.
174 ПСРЛ. – Т. 2. – Стб. 663–665.

XII

44/40. ВАСИЛЬ­КО ВОЛО­ДИ­МИ­РО­ВИЧ († піс­ля 1218)

Бастард, син Воло­ди­ми­ра Яро­сла­ви­ча вiд попа­дi. У 1187 р., ще за жит­тя Яро­сла­ва Осмо­мис­ла, одру­жи­вся з Фео­до­рою, доч­кою волинсь­ко­го кня­зя Рома­на Мсти­сла­ви­ча. Роз­лу­чи­вся з нею, коли Роман захо­пив Галич. Разом з бать­ком у 1188 р. був виве­зе­ний в Угор­щи­ну, де зали­шав­ся заклад­ни­ком.
У доку­мен­тi 1218 р. зга­ду­ють­ся вiн i його молод­ший брат. Напев­но, угор­ці три­ма­ли їх як мож­ли­вих гали­ць­ких претендентів176. I. Шара­не­вич та М. Гру­шевсь­кий вва­жа­ли, що дата доку­мен­та помил­ко­ва, i вiн сто­суєть­ся Василь­ка i Воло­да­ря, інші дослід­ни­ки також сум­ні­ва­ють­ся, що мова йде про синів Воло­ди­ми­ра від попа­ді, вва­жа­ю­чи, що в доку­мен­ті зга­ду­ють­ся Воло­ди­мир­ко Воло­да­ре­вич і його дво­юрід­ні бра­ти Васильковичі177. Питан­ня зали­шаєть­ся дис­кусій­ним.

176 Baumgarten N. de, Genealogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du X au XIII siecle // Orientalia Christiana. IX. № 35. – Roma, 1927. – Р. 17.
177 Papp G. I monachi dell’ordine di S. Basilio in Ungheria nel secolo XIII // Analecta Ordinis Sancti Basilii Magni. Ser. II. – Roma, 1949. – Vol. 1 (7). – Fasc. 1. – P. 41–45; Györffy Gy. Das Güterverzeichnis des griechischen Klosters zu Szávaszentdemeter (Sremska Mitrovica) aus dem 12. Jahrhundert // Studia Slavica. – T. V. – Fasc. 1/2. – Budapest, 1959.
– Р.32; Пашу­то В.Т. Внеш­няя поли­ти­ка Древ­ней Руси.– С. 167, 334.

45/40. ВОЛО­ДИ­МИР-ІВАН ВОЛО­ДИ­МИ­РО­ВИЧ († піс­ля 1218)
Бастард, син Воло­ди­ми­ра Яро­сла­ви­ча вiд попа­дi.
Саме він разом з бра­том зга­да­ний у доку­мен­тi 1218 р. як гали­ць­кий пре­тен­дент в емi­гра­цiї в Угор­щинi? Як і цілий ряд інших дис­кусій­них питань зісторії Пер­шої Гали­ць­кої дина­стії, ця про­бле­ма потре­бує подаль­ших дослід­жень.

Print Friendly, PDF & Email