Мономашичи - Генеограф

37/26. Владимир II Всеволодович Мономах (в крещении Василий) (1053—1125)

великий князь киевский 1113—1125 гг., сын великого князя киевского Всеволода Ярославича. Получил от отца в удел Чернигов в 1078 г. Прозвище свое получил по имени матери — дочери византийского императора Константина Мономаха — Анне. В 1073 г. заключил в Сутейске мир с Польшей. Владимир Всеволодович вел войну с половцами и их союзником Олегом Святославичем, которому вынужден был уступить Чернигов (1094), и обосновался в Переяславском княжестве, подвергавшемся постоянным набегам половцев. С этого времени он стал непримиримым врагом половцев, нередко даже в ущерб своей репутации князя благодушного и справедливого. Так, в г., когда два половецких хана, Итлар и Китай пришли к нему с заключением мира, то он притворно согласился и дал заложником своего сына Святослава. Однако по его поручению ночью выкрали Святослава и убили Китана, а Итларя, приглашенного утром на трапезу, застрелили из засады. Владимир Всеволодович на княжеских съездах в 1097, 1100 и 1103 гг. более всех остальных князей боролся за объединение сил для отпора половцам. После Долобского съезда (1103) Владимир Всеволодович стал вдохновителем и непосредственным руководителем военных походов против половцев (1103, 1107, 1111). Он начал прибегать и к помощи народного ополчения. Половцы потерпели ряд поражений и надолго оставили в покое русские земли.
После смерти (1113) киевского великого князя Святополка II Изяславича в Киеве вспыхнуло народное восстание: верхи киевского общества призвали на княжение Владимира Всеволодовича. Став великим князем, он подавил восстание, но в то же время законодательным путем несколько смягчил положение низов. Так возник устав Владимира Всеволодовича Мономаха, который, не покушаясь на основы феодальных отношений, стремился облегчить положение должников и закупов.

С именем Мономаха связана легенда: будто византийский император прислал Владимиру Всеволодовичу знаки царского достоинства, венец и бармы, с митрополитом Неофитом, который венчал его на царство; впоследствии московские государи венчались венцом, который называли шапкой Мономаха.

Княжение Владимира Мономаха было временем усиления Киевской Руси. Он сумел объединить 3/4 территории древнерусского государства и прекратить княжеские междоусобицы. После его смерти феодальная раздробленность Руси вновь усилилась. Владимир Всеволодович был трижды женат: на дочери английского короля Гарольда II Гите; на половецкой княжне и на неизвестной. Его дочери вышли замуж за иностранных принцев: Мария за византийского царевича Леона и Софья за венгерского короля Бела П.

VIII колено

49/37. МСТИСЛАВ I ВЛАДИМИРОВИЧ ВЕЛИКИЙ (в крещении Гавриил) (1075—1132)

великий князь киевский (1125—1132), старший сын великого князя киевского Владимира Всеволодовича Мономаха. Княжил в Ростове и Новгороде; успешно боролся с беспокойным Олегом черниговским, отнял ряд захваченных им городов, но сам же содействовал его примирению с великим князем, возвратив ему Муромскую волость. В 1111 г. ходил с отцом на половцев; в 1113 г. победил Чудь, в 1116 г. захватил ливонский город Оденпе, в 1117 г. перешел на княжение в Белгород, поручив Новгород своему сыну Всеволоду. В 1125 г. наследовал, по смерти отца, киевский стол. Он держал удельных князей, братьев и племянников в строгом повиновении; задумавших стать независимыми полоцких князей победил и пленными отправил в Константинополь, а Полоцкую землю отдал своему сыну Изяславу. В 1131 г. воевал с Литвой и привел в Киев множество пленных.
Мстислав Владимирович был дважды женат — на Христине, принцессе норвежской, и Любаве, дочери новгородского посадника.
Народився 1.06.1076 р. (1467, с.91). Помер 15.04.1132 р. (112, стб.289,294). Князь новгородський (1088–1117 рр.), білгородський (1117–1125 рр.) і київський (20.05.1125 — 15.04.1132). Був одружений двічі: у 1095 р. з Христиною, дочкою шведського короля Інге Стейкельсона, яка померла 18.01.1122 р. (112, стб.292; 262, t.2, р.160), та у 1122 р. з дочкою новгородського посадника Дмитра Завидича, яка померла після 1168 р. (114,с.5). Один з найвидатніших київських князів, у давній історіографії названий Мстиславом Великим.

50/37. КН. ІЗЯСЛАВ ВЛАДИМИРОВИЧ († 6.09.1096)

Загинув 6.09.1096 р. (111, стб. 108). Князь курський (1095 р.), ростовський і муромський (1095–1096 рр.).

51/37. КН. СВЯТОСЛАВ ВЛАДИМИРОВИЧ († 6.03.1114)

Помер 16.01.1114 р. (112, стб.290). Князь смоленський (1112–1113 рр.) і переяславський (1113–1114 рр.).

52/37. КН. РОМАН ВЛАДИМИРОВИЧ († 6.01.1119)

Помер 6.01.1119 р. (118, с.24; 230, t.3–4, р.348–349). Князь волинський (1117–1119 рр.). 11.09.1114 р. одружився з дочкою перемишльського князя Володаря Ростиславича (112, стб.295).

53/37. КН. ЯРОПОЛК ВЛАДИМИРОВИЧ (* 1082 † 18.02.1139)

Народився у 1082 р. (1467, с.374). Помер 18.02.1139 р. (112, стб.294,302). Князь переяславський (1114–1132 рр.) і київський (15.04.1132 ‑18.02.1135). У 1116 р. одружився з Оленою, дочкою яського (аланського) князя, яка померла після 1146 р. (112, стб.319). С.Плетньова вважає, що це була дочка дрібного князя одного з алансько-половецьких міст (Шаруканя, Сугрова чи Балина) (1288, с.270–271). На наш погляд це не переконливо. У 1116 р. орді Шарукана було завдано страшного удару. Його син Отрок відразу прийняв пропозицію грузинського царя Давида Будівника і 45 тис. половців переселилися у Грузію. Аланія пропустила їх через свої землі. Союз Києва і Аланії, обох зацікавлених у зменшенні половців у Подонні, скріплений шлюбом Ярополка і Олени, міг змусити Отрока погодитися на пропозиції грузинського царя (1348, с.89–91).

В Іпатіївському літопису, при описі подій зими 1145/1146 рр. вказано (переклад
Л. Махновця): «У той же рік перенесла благовірна княгиня Олена, яска, князя свого
Ярополка [Володимировича] із гробниці в церкву святого Андрія [Первозваного] і положила його коло Янки [Всеволодівни]» 1. Отже, приблизно через сім років після смерті Ярополка Володимировича його прах було перенесено до Андріївської церкви у Янчиному монастирі в Києві й поховано поряд із колишньою ігуменею цього монастиря, Янкою Всеволодівною, сестрою Володимира Мономаха й, відповідно, тіткою Ярополка.

Ж.,

54/37. КН. ВЯЧЕСЛАВ ВЛАДИМИРОВИЧ († 12.1154)

Помер 12.1154 р. (114, с. 11). Князь суздальський (1096–1107 рр.), смоленський (1113–1125 рр.), турівський (1125–1132, 1132–1142, 1142–1147 рр.), переяславський (1132, 1133, 1142 рр.),пересопницький (1147–1149 рр.), вишгородський (1150–1151 рр.) і київський (22.02.1139 ‑4.03.1139, 04.1151 ‑12.1154).

55/37. МАРИНА ВЛАДИМИРОВНА († 1146)

Померла у 1146 р. (112, стб.291). У 1089 р. у Візантії з’явився самозванець, який видавав себе за куропалата Льва Діогена, сина Романа IV і Євдокії. Справжній Лев Діоген загинув у 1087 р. у битві з печенігами (28, с.210). Самозванець, якого ув’язнили в Херсонесі, зумів втекти, пробрався до половців і з допомогою Тугоркана у 1092 р. рушив на Візантію. При облозі Адріанополя його підступом захопили в полон і осліпили (111, стб.226–227). Йому знову пощастило втекти і добратися до Русі, де його визнали спадкоємцем престолу і видали за нього Марину. Похід руського війська з самозванцем закінчився на Дунаї. 15.08.1116 р. він загинув при облозі Доростола (1348, с. 108–111).

56/37. ЄВФИМІЯ ВЛАДИМИРОВНА († 4.04.1139)

Померла 4.04.1139 р. У 1112 р. була видана за угорського короля Калмана Книжника. Уже у 1113 р. він звинуватив її у невірності і відіслав на Русь, де вона народила сина Бориса. Борис, який у 1129 р. одружився з родичкою імператора Іоанна II Комнена, брав активну участь у боротьбі за угорський престол у першій половині XII ст. (2099, 222‑2231.).

57/37. КН. АГАФИЯ ВЛАДИМИРОВНА (* 1103/1107, † до 1144 г.),

младшая дочь Владимира Всеволодовича Мономаха от второго брака, княгиня Гродненская (1116 г.). Отец: Владимир Мономах (1053–1125 гг.). Мать: Евфимия († 7 мая 1107 г.?)

Точная дата рождения неизвестна, предположительно около 1104 г.[3, c. 604]. Помимо Агафии у Владимира и Евфимии было еще несколько детей, однако из-за отсутствия точных сведений относительно смерти первой жены Владимира Мономаха, Гиды Уэссекской, и путаницы хронологии браков Владимира существуют разногласия по поводу того, был ли дети Мономаха Юрий (Юрий Долгорукий) и Мария (Марица) рождены его первой женой Гитой Уэссекской или Евфимией [1, с. 60–65; 4, с. 69]. Сведений об Агафии сохранилось немного. Известно, что в 1116 г. она вышла замуж за давнего союзника отца, волынского князя Всеволодко [II, стб. 276], которого некоторые исследователи считают сыном Давыда Игоревича [3, с. 604]. В браке Агафия родила как минимум пятерых детей: трех сыновей и двух дочерей, ставших впоследствии женами туровского и черниговского князей [2, c. 327]. Дата смерти княгини неизвестна. Предположительно – до 1144 г. В этом году были выданы замуж дочери Агафии и Всеволодко. Тот факт, что брак устраивал великий князь Киевский Всеволод Ольгович, позволяет предполагать, что к 1144 г. невесты уже являлись сиротами [2, c. 327].

∞, 1116, Всеволодко, городенський князь.

Дети: Борис Всеволодкович (ок.1121– 1169 гг.); Глеб Всеволодкович († 1170 г.); Мстислав Всеволодкович; N Всеволодковна, жена с 1144 г. Владимира Давыдова Черниговского, с 1151 г. жена половецкого хана Башкорда; Анна Всеволодковна († 1190), жена Юрия Ярославича Туровского.

Источники:
I. Полное собрание русских летописей (ПСРЛ). Т. 1. Лаврентьевская летопись. Рязань, 2001.
II. ПСРЛ. Т. 2. Ипатьевская летопись. М., 1998.

Библиография
1. Кучкин В.А. Чудо св. Пантелеймона и семейные дела Владимира Мономаха // Россия в Средние века и Новое время. М., 1999. С. 50–82.
2. Морозова Л. Е. Великие и неизвестные женщины Древней Руси. М., 2009.
3. Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях. Междисциплинарные очерки культурных, торговых, политических связей IX–XII вв. М., 2001.
4. Назаренко А.В. Неизвестный эпизод из жизни Мстислава Великого // Отечественная история. 1993. № 2. С. 65–7.

58/37. ЮРИЙ I (ГЕОРГИЙ) ВЛАДИМИРОВИЧ ДОЛГОРУКИЙ (ок. 1090—1157),

первый великий князь Ростово-Суздальский и Владимирский и великий князь Киевский. Как одному из младших сыновей великого князя киевского Владимира Мономаха ему досталась в удел Ростово-Суздальская область, в которой деятельность его обращена была преимущественно на постройку и укрепление городов, основание церквей и монастырей; упоминается только об одном походе его на камских болгар (1120). Постепенно стремился к овладению< великим княжением киевским — в 1132 г. занял южный Переяславль; потеряв его, удержал за собой на юге Городок Остерский; воевал с Ольговичами; вмешивался в новгородские дела, заставив новгородцев принять в князья своего сына Ростислава (1138). В том же году киевский стол занял Всеволод Олегович черниговский. Из Смоленска Юрий Владимирович звал новгородцев на помощь против Всеволода, но те отказали, вследствие чего Ростислав был вынужден покинуть Новгород. В отместку Юрий Владимирович захватил у новгородцев Торжок. Вскоре Ростислав вновь занял новгородский стол, но принужден был уступить его Святополку Мстиславичу. В 1146 г. Юрий Владимирович является союзником одного из Олеговичей, Святослава, против Изяслава Мстиславича; в 1147 г. приглашает Святослава к себе в Москву (упоминаемую при этом в первый раз), одаряет и угощает его; в следующем году Святослав и князья черниговские соединяются с Изяславом против Юрия Владимировича. В 1149 г. он разбил Изяслава под Переяславлем. Бежавший во Владимир Волынский Изяслав поднял на Юрия Владимировича венгров, богемцев и поляков. На сторону Юрия Владимировича стал Владимир галицкий, что заставило Изяслава пойти на мирные переговоры. По этому договору за Изяславом утверждались Владимирская и Луцкая области и Великий Новгород, а Юрий уступал Киев брату Вячеславу. По удалении союзников Изяслава Юрий не выполнил условий мира. Военные действия неоднократно возобновлялись, причем Изяслав вновь привлекал на помощь венгров и часто добивался успехов.-В 1154 г. Изяслав Мстиславович скончался, и место его в Киеве, при старом Вячеславе, занял брат его, Ростислав смоленский, а Изяслав черниговский и Святослав Олегович перешли на сторону Юрия Владимировича. Смерть Вячеслава изменила положение: Ростислав уступил Киев Изяславу Давидовичу, а Юрий Владимирович заставил последнего очистить столицу, в которую сам въехал 20 марта 1155 г. Вскоре ему удалось помириться с детьми Изяслава, Мстиславом и Ярославом, а потом и с Изяславом черниговским. Но мир не был продолжительным, Мстислав выгнал своего дядю, союзника Юрия Владимировича Мстиславича, из Владимирской области. Юрий Владимирович подступил к Владимиру, но встретив упорное сопротивление, ушел обратно. Мстислав . шел за ним и жег селения по р. Горыни. Половцев, своих прежних союзников, начавших нападать на берега Днепра, Юрий Владимирович не мог успокоить ни дарами, ни переговорами и был вынужден заключить с ними новый союз. В Новгороде дела принимали невыгодный оборот для Юрия Владимировича, т. к. значительная часть новгородцев хотела вместо Мстислава Юрьевича иметь князем Ростислава смоленского. Черниговские князья объединились со смоленскими и волынскими и готовились к походу на Киев, но старый князь после непродолжительной болезни умер (1157). Киевляне не любили его и после смерти разграбили дворец князя в Киеве и дом его сына Василька. От двух жен он имел 11 сыновей и 2 дочерей.
Народився у 1090 р. (1467, с.96). Помер 15.05.1157 р. внаслідок отруєння на бенкеті у київського осьменика Петрили (112, стб.304). Князь суздальський (1108–1135, 1136–1149, 1151–1155 рр.), переяславський (1134–1135 рр.) і київський (2.09.1149 — 20.08.1150, 28.08.1150 — бл.початку 04.1151, 20.03.1155 — 15.05.1157). Згідно запису у Любенькому пом’янику (поз.4) перед смертю став іноком Гавриїлом. Похований у церкві Спаса на Берестові. 12.01.1108 р. одружився з дочкою половецького хана Аепи (112, стб.288). Здається, що у нього була і друга дружина, яку Андрій Боголюбський вислав у Візантію з молодшими братами. M. Карамзін слушно заперечував проти її тотожності з візантійською принцесою Оленою, якої не існувало (776, с.345).

59/37. АНДРЕЙ ВЛАДИМИРОВИЧ ДОБРЫЙ (*11.II.1102, †22.I.1142)

десятый сын вел. кн. В. Всеволодовича Мономаха и его второй супруги, известной как «Гюргева мати» (т.е. матери Юрия Долгорукого), князь волинський (1119–1135 рр.) і переяславський (1135–1142 рр.). Народився у 1102 (6610) р., як про це свідчить запис у Іпатіївському літопису: «В то же лѣто родисяоу Володимера сн҃ Андрѣи» [6, стб. 252]. Згідно зі свідченням Никонівського літопису, це сталося 11 серпня 1102 р.: «Того же лѣта преставися Ярославъ Ярополъчичь „мѣсяца августа 11..Того же дни родися у Владимера у Манамаха сынъ Андрѣй» [19, с. 138], исходя из летописных данных, получает 18 авг. в крещении имя в честь мч. Андрея Стратилата (уб. ок. 300 г.; пам. 19 авг.) [5, с. 31]. Помер 22.01.1142 р.

У 1117 році, коли Андрію було близько 15 років, його батько Володимир Мономах оженив його на онуці половецького хана Тугоркана: «в се же лѣто поя Володимеръ за Андрѣӕӕ внуку Тугъртьканову» [6, стб. 285]. Весілля в черговий раз скріплювало досить тісні родинні зв’язки Мономаха з окремими половецькими ханами. Факт одруження Андрія Володимировича у 1117 р., очевидно, означає початок його княжої кар’єри й отримання його першого столу, мабуть, доволі незначного. Але вже у 1119 р. у м. Володимирі Волинському помирає його старший брат Роман Володимирович, зовсім недовго покнязювавши там. За наказом батька його місце посідає саме Андрій: «оу се же лѣто престависѧ Романъ Володимеричьь генварѧ въ шестыи посла Володимеръ другаго сн҃а Андрѣӕ оу Володимеръ кнѧжить» [6, стб. 285].
Оскільки смерть Романа Володимировича літопис датує 6 січня, то вже найпізніше з
середини січня Андрій був у Володимирі. А вже у кінці цього ж 1119 р. за наказом батька Андрій Володимирович разом із союзними половцями пустошить ляхів: «тогда же посла Володимеръ Андрѣӕ с погаными на Лѧхы и повоеваша» [6, стб. 286]. Ця акція, очевидно, була викликана тим, що попередник покійного Андрійового брата Романа на володимирському столі – Ярослав Святополкович – не припиняв спроб повернути собі цей стіл. Як вказує у примітках до цієї статті літопису Л.Є. Махновець, «Ярослав, вигнавши свою третю жону і боячись Володимира Мономаха, утік і звертався по допомогу спочатку до угорських родичів, а потім до польських» [15, с. 178, прим. 1 до 1118 р.].

Продовженням цього протистояння є події 1121 р., коли Ярослав Святополкович приходив із ляхами до города Червена при посадникові Фомі Ратиборичу: «томъ же лѣтѣ приходи Ӕрославъ с Лѧхы къ Чьрьвну при посадничи Фомѣ Ратиборичи и воротишасѧ опѧть не въспѣвше ничтоже» [6, стб.86]. Уже в 1123 р., як свідчить літопис, Андрію Володимировичу довелося захищатися у місті Володимирі від Ярослава Святополковича, який привів на нього цілу міжнародну коаліцію: «томъ же лѣтѣ приде Ӕрославъ Ст҃ ополчичь съ Оугры и с Лѧхы и с Чехы и с Володаремъ и Василкомъ Володимерю и множьство вои бѣ с нимъ и обиступиша городъ Володимеръ Андрѣю сущу тогда в немъ и Володимеру не поспѣвшю ис Кыева съ Мьстиславомъ сн҃ омъ своимъ» [6, стб. 287]. На його щастя, Ярослав Святополкович виявив необережність під час одного зі своїх під’їздів під стіни укріплень Володимира Волинського. На зворотному шляху його підстерегли двоє ляхів і смертельно поранили. Коли Ярослав помер, облогу було знято – нападники «разидошасѧѧкождо
въъсвоӕси».

19 травня 1125 р. помер великий київський князь Володимир Мономах. Андрій Володимирович, як і всі його брати, був присутній на церемонії поховання свого прославленого батька у св. Софії Київській: «плакахусѧ по немъ вси людие и сн҃ ве его Мьстиславъ Ӕрополкъ Вѧчьславъ Георгии Андрѣи и внуци его и тако разидошасѧ вси людие с жалостью великою тако же и сн҃ ове его разидошасѧ кождо въ свою волость с плачемъ великомъ идеже бѧше комуждо ихъ раздаӕлъ волости» [6, стб. 289].

Після смерті батька Андрій Володимирович залишився на своєму володимирському столі, на який його посадив Мономах. Саме звідти влітку 1127 р. за наказом свого старшого брата Мстислава Володимировича – великого київського князя – він вийшов у похід на полоцьких князів [6, стб. 292]. Після цього успішного походу, коли коаліція під проводом Мстислава Володимировича (Андрій та В’ячеслав Володимировичі, Всеволод Давидович, В’ячеслав Ярославич, Всеволод Ольгович, Ізяслав, Ростислав та Всеволод Мстиславичі, воєвода Іван Войтишич із торками) захопила у полон усіх полоцьких князів, майже всіх їх було заслано до Візантії. Андрій знову повернувся до Володимира Волинського, де він, схоже, достатньо впевнено себе почував.

Однак, така ситуація тривала досить недовго. Все змінила смерть великого князя
Мстислава Володимировича 15 квітня 1132 р., після якої великокняжий престол зайняв
найстарший із ще живих синів Мономаха – Ярополк. На думку багатьох дослідників, Мстислав Володимирович перед своєю смертю, заповідаючи Київ Ярополку, взяв із останнього хресне цілування щодо розподілу волостей для своїх синів – Всеволода, Ізяслава та Святополка Мстиславичів. Так, наприклад, ще С.М. Соловйов вважав, що Мстислав «уговорился с братом и преемником своим Ярополком, чтобы тот, перейдя из Переяславля в Киев, отдал прежний стол старшему сыну Мстислава, Всеволоду, тогда князю Новгородскому, под незаконным предлогом, что Мономах отдал Переяславль им обоим вместе, Мстиславу и Ярополку. Последний поклялся исполнить желание брата, и точно, как скоро получил старшинство, так тотчас же послал звать Всеволода в Переяславль. Но этот город был самым старшим столом после Киева в областях Мономаховичей, столом Всеволода и Мономаха, который отдал его старшим сыновьям своим, следовательно, Мстислав перешел в Киев из Переяславля, Ярополк также. Вот почему, когда младшие Владимировичи – Юрий Ростовский и Андрей Владимиро-Волынский узнали о перемещении племянника Всеволода в Переяславль, то первой их мыслью было, что это шаг к старшинству мимо их, особенно когда пред глазами был пример Ярослава Святославича, согнанного со старшего стола племянником, при видимом потворстве старших Мономаховичей – Мстислава и Ярополка» [23, с. 171]. Схожим чином розглядав цю ситуацію й М.С. Грушевський: «Ярополк, сівши в Київі, передав Переяслав старшому Мстиславовому сину Всеволоду, поминувши своїх братів. Се мало означати, що Всеволод буде наслідником київського стола по Ярополку; так се зрозуміли зараз Мономаховичі, а тільки з тим міг і Всеволод міняти новгородський стіл на переяславський. При тім, по словам літописи (Суздальської), Ярополк чинив в тім волю Мономаха … . Себ то, Мономах, віддаючи Ярополку Переяслав, зобов’язав передати його по переході в Київ Мстиславовим синам, инакше сказавши – бажав, аби Київ по Ярополку вернувсь у родину Мстислава, і меньші Мономаховичі не мали нічого до київської отчини. Нема причин підозрівати сю звістку літописи: Ярополку чи Мстиславичам нічого б не помогло видумувати якісь апокрифічні розпорядження Мономаха, бо князі були люде розважні і знали, що добрий дружинний полк буде ліпшим документом, ніж всякі умови й тестаменти. Тому коли покликувались вони на розпорядженнє Мономаха, воно мусіло бути звістне. … Дуже можливим здаєть ся мені, що Мономах своїм роспорядженнєм хотів як раз запобігти непорозумінням і боротьбі на сій точці, своїм тестаментом вказавши дальший порядок і виключивши від Київа всіх молодщих братів Ярополка. Але результат вийшов як раз противний: молодші Мономаховичі як найенергічнійше запротестували, аби братаничі мали їх виключати.

… Тим часом молодші Мономаховичі Юрий і Андрій, довідавши ся, що Ярополк передав Переяслав Всеволоду, зрозуміли, як і належало, що сим рішаєть ся справа
київського стола … . Тому Юрий з Андрієм постановляють робити на власну руку й власними силами; вони обіцяли і присягнули собі помагати один одному, а на випадок смерти – хто переживе, має помогти дітям покійного брата оборонити батьківщину» [4, с. 131–132]. М.М. Корінний описує ці події досить лаконічно: «В 1132 г. со смертью Мстислава Владимировича Ярополк занял его место. Следуя завещанию покойного брата, он перевел в Переяслав из Новгорода Мстиславова сына Всеволода, что вызвало противодействие со стороны имевших больше прав на этот удел Юрия и Андрея Владимировичей» [11, с. 64].
На думку П.П. Толочка, «Заповіт Мономаха, підтверджений договором Мстислава і
Ярополка, про утвердження виняткових прав на Київ, Переяслав і Новгород, а також пов’язаного з Києвом старшинства за Мстиславичами, викликав бурю в стані молодших Мономаховичів. Заявили свої права на Київ і чернігівські Святославичі (Ольговичі і Давидовичі). В умовах політичної нестабільності Русі (а це характерно для всіх середньовічних держав) військові сутички були неминучими» [25, с. 100].

А. Литвина та Ф. Успенський вважають, що Переяславль Руський «играл в Киевской Руси совершенно особую роль, которая ясно определилась к рубежу XI и XII столетий. Именно на переяславском столе киевский князь стремился посадить того, кого он прочил в свои непосредственные преемники. Практический смысл перемещения потенциального преемника в
Переяславль, который был относительно близок к Киеву и позволял в случае кончины правящего киевского князя проявить должную оперативность, довольно скоро дополнился сугубо символическим, ясно читаемым всем родом Рюриковичей и их подданными. Можно сказать, что переяславский стол был своего рода частью десигнации. Перевод в Переяславль мог послужить даже причиной конфликта между князьями, как это произошло, когда в 30‑е гг. XII в. князь Ярополк Владимирович попробовал посадить там своего племянника в обход собственных братьев и кузенов, старших по родовому счету. Одним из этих обиженных братьев был не кто иной, как уже упоминавшийся нами князь Юрий Долгорукий» [14, с. 45].

Проаналізувавши відповідні статті Іпатіївського та Лаврентіївського літописів, Т.Л. Вілкул прийшла до висновку, що «в общем протографе Ипат и Лавр не было обозначено, какие именно пункты скрепляло крестное целование. Запись была рассчитана на современников, а книжники, работавшие с нею через несколько десятков лет, начали каждый на свой лад додумывать и уточнять рассказ» [1, с. 378].

Дійсно, зараз, мабуть, складно встановити, які ж саме пункти містило хресне цілування
Ярополка Володимировича Мстиславу Володимировичу. Однак, на даний час існує достатньо підстав стверджувати, що у другій половині ХІ – першій половині ХІІ ст. у середовищі Всеволодовичів-Мономаховичів було остаточно сформовано принцип посідання переяславського столу як обов’язкового етапу політичної кар’єри перед отриманням київського великокняжого престолу [10]. Цей принцип базувався на сакральному статусі Переяславля Руського – родового уділу засновника династії Всеволода Ярославича. Сакральність Переяславля полягала у ідеї спадкоємності християнських сакральних центрів правовірного світу через Єрусалим –
Константинополь – Преслав Великий [22, с. 35–36; 21, с. 103]. Саме цим, очевидно, було викликано вибір назви збудованого Володимиром Святославичем нового міста Переяславля Руського [3].

Розглядаючи обставини заснування Смоленської єпархії (6645/1136 р.), О.В. Назаренко приходить до висновку про взаємозв’язок цієї події з «рядом» Мстислава та Ярополка Володимировичів щодо Переяславля та Києва і вважає обидва ці проекти двома складовими одного політичного замислу. Він пише, що «главной целью договора между старшими Мономашичами было сохранение Киева, Новгорода, Смоленска (как моста между Киевом и Новгородом) и Переяславля (как трамплина к киевскому столу) в руках Мстиславичей. То была довольно радикальная династическая реформа, призванная устранить от киевского столонаследия младших сыновей Владимира Мономаха. … план создания Смоленского епископства предполагал упразднение кафедры в Переяславле … после кончины в январе 1134 г. епископа Марка переяславская кафедра не замещалась не только до момента обособления Смоленской епархии в 1136 г., но и долгое время после него (до 1141 г.). … крушение династического проекта Мономаха – Мстислава довершилось ликвидацией главного политического завоевания Владимира Всеволодовича, в силу которого от киевского столонаследия были оттеснены сначала двоюродные братья, черниговские Святославичи, а затем старший племянник, Ярослав Святополчич, а с ним – и потомство Изяслава Ярославича в целом.

Итак, замещение переяславской кафедры после семилетнего перерыва последовало
вскоре после того, как обнаружился крах политической системы, созданной Владимиром Мономахом, в которой Переяславлю отводилась одна из ключевых ролей. … Коль скоро Киев закреплялся за Мономашичами, а Переяславлю отводилась роль местопребывания киевского
столонаследника, то естественно было бы теснее связать оба стола – например, путем включения Переяславля в митрополичью епархию. Не исключаем также, что передача Переяславской епархии под непосредственное управление митрополита стала своего рода платой последнему за лояльность по отношению к политическим новациям Владимира Мономаха и Мстислава. Понятно, что такой шаг предполагал редукцию Переяславской епархии до территории Переяславского княжества, т. е. создание епископии в Смоленске и возобновление ее в Ростове (коль скоро это возобновление не произошло уже после 1125 г.).

… Церковная самостоятельность Смоленска была частью политического плана Мономаха – Мстислава, определившегося в последние годы жизни Владимира Мономаха. … ни самому Владимиру Всеволодовичу в бытность его на киевском столе, ни его преемнику Мстиславу Владимировичу не было никакого смысла спешить с изъятием Смоленска (где сидел третий по старшинству из Мстиславичей – Ростислав) из-под церковной юрисдикции Переяславля, которому, по мысли Мономаха, отводилась роль моста к киевскому столу и главного опорного пункта старших Мстиславичей – Всеволода и Изяслава. Но как только стало ясно, что ожесточенное сопротивление сыновей Мономаха от второго брака – Юрия Ростовского и Андрея Волынского – сделало проект их отца окончательно неосуществимым и что в Переяславле могут закрепиться либо Юрий (1134 г.), либо Андрей Владимировичи (зима 1134/35 гг.), Ростислав Мстиславич потребовал для своего Смоленска запланированной отдельной от Переяславля епископской кафедры, а его дядя, киевский князь Ярополк Владимирович, незадачливый гарант династического проекта Мономаха – Мстислава, вынужден был согласиться» [18, с. 477–481].

План Мстислава / Ярополка щодо переводу Всеволода Мстиславича до Переяславля не
вдався, цьому завадили амбіції Юрія та Андрія Володимировичів, які також добре розуміли значення переяславського столу у їх (Всеволодовичів-Мономаховичів) роді. Розпочалася боротьба навколо переяславського столу, в яку було втягнуто цілу групу князів (Мономаховичів та Ольговичів), кожен з яких відстоював свої інтереси. Як пише М.М. Корінний, «Чтобы как-то восстановить мир и согласие в «Русской земле», Ярополк принимает компромиссное решение: он выделяет из состава переяславских владений «причастие» Юрию в виде Остерской волости, Переяслав же отдает младшему брату Андрею» [11, с. 65].

Отже, Андрій Володимирович став переяславським князем у результаті тимчасових домовленостей між Ольговичами та Мономаховичами зимою 1134–1135 рр.: «Приведъ Ӕрополкъ брата своего Андрѣӕ изъ Володимерѧ и да ему Переӕславль» [6, стб. 297]. Вже у 1135 р. Андрій Володимирович захищався в Переяславі від чергового нападу Ольговичів на чолі із Всеволодом й брав участь у загалом невдалій для Мономаховичів битві проти Ольговичів у верхів’ях р. Супій, яка сталася 8 серпня 1135 р.: «Того же лѣта приде Всеводъ съ всею братьею к Переӕславлю и стоӕша подъ городомъ три дни и бишасѧ оу епслих воротъ и въ кнѧжихъ воротъ и почютиша Ӕрополка идоуча идоуша на верхъ Соупоӕ и тоу пристроившасѧ дождаша ихъ и въскорѣ Ӕрополкъ с дружиною своею и съ братьею ни вои своихъ съждавше ни нарѧдившесѧ гораздоо устремишасѧ боеви мнѧще ӕко не стоӕти Олговичемъ противу нашеи силѣ и бывшю съступлению обѣима полкома и бишасѧ крѣпко но воскорѣ побѣгоша Половци Олговѣ и погнаша по нихъ Володимерича дроужина лоутшаӕ а кнѧзи ихъ Володимеричи бьӕхусѧ со Олговичи. Тогда же Василка Леоновичь чревичь оубьенъ бы и бы брань люта и мнози обоихъ падаху видивше же братьӕ всѧ Ӕрополкъ Вѧчеслав Гюрди и Андрѣи полкы своӕ възмѧтены ѿѣхаша въ своӕси тысѧчкыи же съ боӕры ихъ переже гнаша по Половчихъ избиша ѣ и воротишасѧ ѡпѧть на полчище и не обрѣтоша кнѧжьи своеӕ и оупадоша Ѡлговичемъ в ручѣ и тако изъимаша ѣ держаще стѧгъ Ӕрополчь ӕша боӕръ много Дв҃да Ӕрославича тысѧцьскаго и Станислава
Доброго Тудъковича и прочи мужи и внукъ Володимерь Василко Маричичь оубьенъ бы тоу многы бо бѧше боӕре Киевьскии и зоимали Ӕрополкъ же съ братьею своею приде Кыевоу се же сдѣӕсѧ мца августа въ и҃ ҃ дн҃ ь Андрѣи оузратисѧ оу Переӕславль» [6, стб. 297–299].

Навесні 1138 р. коаліція Ольговичів, призвавши половців, знову розпочала наступ на Переяславщину: «Того же лѣта послаша Ѡлговичи по Половци и начаша воєвати по Сулѣ Андьрѣѥви же не могущю супротивити[cѧ]] имъ а ѿ братьи неебы ѥму помощи и всхотѣ лишитисѧ Переӕславлѧ и тако бы пагуба Посулцем ѡвооѿ Половець ѡво же ѿ своихъ посадникъ и тако оувѣдѣвшее Ѡлговичи ӕко Андрѣѥви неебы помощи ѿ братьѣ и лестными словесы акы бесспечали и створиша» [13, стб. 305]. С.М. Соловйов так прокоментував це повідомлення Лаврентіївського літопису: «Андрей Переяславский, покинутый братьями без помощи, не мог один сопротивляться Черниговским и хотел было уже бежать из Переяславля; но Святославичи, обрадовавшись неудовольствию Андрея на братьев, захотели снова посеять вражду между Мономаховичами и потому уверили его в своем дружелюбии» [23, с. 173–174].
У кінці вересня 1139 р. Андрій Володимирович знову захищав Переяслав від Всеволода та Святослава Ольговичів. Всеволод Ольгович, який 5 березня 1139 р. захопив після смерті Ярополка Володимировича київський великокняжий престол, вирішив зігнати Андрія
Володимировича з переяславського столу. Саме тоді на вимогу Всеволода віддати Переяслав Святославу Ольговичу, а самому йти князювати до Курська, Андрій Володимирович і сказав фразу, яка стала крилатою: «пришедъ же Всеволодъ къ Переӕславлю хотѣ выгнати Андрѣӕ а брата своего посадити Андрѣеви рекоуче Коурьскоу изволити и Андрѣи тако рек съдоумавъ съ дроужиною своею лѣпьшиими того см҃рть и съ дроужиною на своеи ѿц҃инѣ и на дѣдинѣ взѧти нежели Коурьскои кнѧженьи ѡц҃ь мои Коурьскѣ не сѣдѣлъ но въ Переӕславли хочю на своеи ѿчинѣ см҃рть приӕти» [6, стб. 305].

У збройному протистоянні, яке відбулося після цієї відповіді Андрія Всеволодовим послам, війська Андрія перемогли війська Святослава Ольговича і гнали їх аж до р. Карані, а далі не пустив Андрій дружини своєї, тобто, він не захотів доводити до повного знищення розгромленого війська Святослава на Зарубському броді, давши їм можливість спокійно переправитись через р. Дніпро: «и стоӕше на Днѣпрѣ Всеволодъ и посла Всевододъ брата своего Ст҃ослава с полкы къ Переӕславлю и оусрѣтоша Андрѣева дроужина и бишасѧ с нимъ и поможе Бъ҃ ҃ Андрѣевичемъ на Ст҃ослава и гониша по нихъ до Коранѣ а дале не поусти Андрѣи дроужины своеӕ и заоутра миръ створиста Всеволодъ съ Андрѣемъ и чѣлова крстъ Андрѣи Всеволодъ же бѧше не человалъ крста еще и на тоу нощь загорѣсѧ Переӕславль Всеволодъ же исполнивъсѧ страха Би҃ ӕ и не посла къ городоу никого же наоутриӕ же Всеволодъ поча молвити къ Андрѣеви видиши ӕко ӕ к тобѣ крста и еще а то ми былъ Бъ҃ ҃ далъ ѡже сѧ есте сами зажгли аже бы лиха хотѣлъ то что бы ми годно то же бы створилъ а ны чѣловалъ еси хрст ко мнѣ аже исправишь ли а Бъ҃ ҃ боудеть за всимъ Всеволодъ же цѣлова к немоу крст и оумиривсѧ с ним приде Киевоу» [6, стб. 305–306].

З цього приводу В.В. Мавродін зазначав: «Пообещав Переяславль, как преддверие к Киеву, одному своему брату, Игорю Ольговичу, Всеволод в то же самое время пытается захватить его и посадить там другого брата – Святослава Ольговича. Для этого он вместе со Святославом предпринимает поход на переяславльского князя Андрея Владимировича и предлагает ему в обмен на Переяславль Курск с Посемьем. Андрей отвечает категорическим отказом, так как перспектива сидеть в опустошенном Посемье, часто подвергавшемся набегам кочевников, ему не улыбалась, и Курское княжение в то время мало кого привлекало. Попытка захватить Переяславль силой не удалась, и Всеволод в 1140 г., не решившись использовать пожар в городе, уничтоживший деревянные укрепления, заключил с Андреем мир, по которому последний обещал ему помогать» [16, с. 274–275].

Цікавою є точка зору М.С. Грушевського, який вважав, що Всеволод Ольгович «стати
незалежним від братів міг він, тільки помиривши ся з Мономаховичами. Він се й пропонував їм, особливо Ізяславу, та вони хотіли ще бити ся з ним. Тоді він, щоб їх пострахати і зробити бодай щось про око для своїх братів, порозсилав своїх братів з військами разом на Переяслав – на Андрія Мономаховича … . З тих походів нічого не вийшло, але Всеволод, наробивши розголосу, осягнув своє: він мав тепер чим виправдати ся перед братом Святославом – що дійсно хотів здобути йому Переяслав, а з Андрієм переяславським тим часом встиг прийти до союза, помирив ся, заімпоновавши йому великодушністю, що не скористав з пополоху, як загорів ся Переяслав підчас
того походу і переговорів» [4, с. 140]. Схоже, що М.С. Грушевський у даному випадку правий, адже дійсно і Андрій Володимирович, і Всеволод Ольгович вели себе під час цього протистояння дещо дивно. Спочатку Всеволод Ольгович, прийшовши до Переяслава, надсилає Андрієві абсолютно й завідомо неприйнятний для того ультиматум – піти з Переяслава до Курська; потім, отримавши очікувану відмову, посилає у напад на місто одного Святослава Ольговича, для якого, начебто, він і хоче забрати Переяслав. Сам же стоїть на Дніпрі, не рухаючись. Коли ж закономірно
все закінчується перемогою військ Андрія Володимировича, то останній несподівано проявляє великодушність до ворога, який був у нього в руках, адже не було ніякої складності довершити розгром Святославового війська під час його втечі та переправи через Зарубський брід. Однак, Андрій не пускає своє військо далі р. Карані. Схоже, що він із Всеволодом Ольговичем дійсно розіграли спектакль для Святослава Ольговича та інших його братів. Насправді ж уже тоді Всеволод Ольгович гарантував Андрію недоторканність у обмін за лояльність та союзницьку допомогу в майбутніх протистояннях із його (Всеволода) рідними братами. Про це свідчить і його
репліка щодо пожежі Переяслава, якою він не скористався, хоч і міг, якби захотів. Отже, не «страх Божий», а тверда домовленість стала причиною такої досить дивної поведінки Всеволода Ольговича у цьому військовому конфлікті. Також Андрій Володимирович, який ще зовсім недавно, у кінці київського княжіння Ярополка Володимировича, злякавшись приходу чернігово-сіверських військ та половців на Посулля хотів втікати з Переяславля світ за очі, тепер міг спокійно сказати: «а живъ не идоу изъ своеи волости» [6, стб. 305].

Уже наступна згадка Андрія Володимировича в літописах, яка відноситься до 1141 р., показує, що дійсно Всеволод Ольгович мав союзницькі стосунки з Андрієм Володимировичем, адже вони разом вийшли зі своїми військами домовлятися з половцями, як це було заведено після кожної зміни великого київського князя, про викуп «за мир»: «Того ж лѣ прииде Половецьскаӕ землѧ и кн҃зи Половецьсци и на миръ Всеволодъ ис Киева Андрѣи и с Переӕславлѧ къ Малотиноу
и створиша миръ с ними» [6, стб. 308].
М.М. Корінний зазначав, що «Андрей Владимирович (1135–1142) – один из последних князей, проводивших независимую политику переяславского стола. Однако ему не удалось восстановить территориальные владения, которыми располагал его отец. Более того, в условиях постоянной экспансии черниговских Ольговичей переяславскому князю становится все сложнее удерживать северские территории (Курское Посеймье, верховья Псла, Ворсклы и Северского Донца)» [11, с. 65].

23 січня 1142 р. у Михайлівському соборі Переяслава було поховано померлого
напередодні князя Андрія Володимировича Доброго. Його поховали у прибудованій до південно-східного кута собору вузькій усипальні з апсидою на всю її ширину, у розкішному шиферному саркофазі. Згідно з літописом, під час поховання Андрія Володимировича відбувалося рідкісне
“знамення” (оптичне явище в атмосфері) – гало: «Тое же зимы престависѧ бл҃говѣрныи кн҃зь Андрѣи Володимеричь оу Переӕславли мсца генварѧ въ к҃ ҃в҃ ҃ дн҃ь а въ к҃г похороненъ бы оу ст҃го Михаила ѥгда же несѧхоуть и къ гробоу прѣдивно знамение бы на нбси быша три сл҃нца съӕюче межи собою а столпи трие стоӕще ѿ землѧ до н҃бси и надо всими горѣ бѧше ӕко доуга мсць ѡсобь стоӕче и стоӕша знамениӕ та доньдеже похорониша и» [6, стб. 309].

У викладі В.М. Татіщева смерть та поховання Андрія Володимировича описані так:
«Генваря 20-го преставися в Переяславли предобрый князь Андрей Владимирович и в третий день с провожанием плачевным всего Переяславля погребен междо двемя дедами в церкви святаго Михаила» [24, с. 154].

1. Вилкул Т. Переяславский конфликт 1132 г. / Татьяна Вилкул // Наукові записки з української історії: зб. наук. стат. – Переяслав-Хмельницький: Астон, 2008. – Вип. 20. – С. 376–378.
2. Войтович Л.В. Княжа доба на Русі: портрети еліти / Л.В. Войтович. – Біла Церква, 2006. – 784 с.
3. Георгиев П. Богоспасеният град Велики Преслав / П. Георгиев // 1100 години Велики Преслав. – Шумен: Издательство на ВПИ “Константин Преславски”, 1995. – Ч. 1. – С. 87–102.
4. Грушевський М.С. Історія України-Руси / М.С. Грушевський. – К.: Наукова думка, 1992. – Т. 2. – 633 с.
5. Донской Д.В. Рюриковичи: Исторический словарь / Д.В. Донской. – М.: НП ИД «Русская панорама», 2008. – ХХХ + 834 с., табл., ил.
6. Ипатьевская летопись (Полное собрание русских летописей. Том второй.) – 2‑е изд. – М.: Языки славянской культуры, 2001. – 648 с.
7. Кирпичников А.Н. Ладога и Переяславль Южный – древнейшие каменные крепости на Руси / А.Н. Кирпичников // Памятники культуры. Новые открытия. 1977. – М.: Наука, 1977. – С. 417–434.
8. Колибенко О.В. До питання про літописне “Льто” або знову про Бориса та Гліба /
О.В. Колибенко, О.В. Колибенко // Стародавній Іскоростень і слов’янські гради: Збірка наукових праць. – Коростень, 2008. – Т. 1. – С. 169–177.
9. Колибенко О.В. Оборонні укріплення Переяславля Руського / О.В. Колибенко // Наукові записки з української історії: зб. наук. стат. – Переяслав-Хмельницький, 2004. – Вип. 15. – С. 19–25.
10. Колибенко О.В. «Чему хотелъ еси сести Переяславли» / О.В. Колибенко, О.В. Колибенко // Наукові записки з української історії: зб. наук. стат. – Переяслав-Хмельницький, 2010. – Вип. 24. – С. 3–9.
11. Коринный Н.Н. Переяславская земля, Х – первая половина ХІІІ века / Н.Н. Коринный. – К.: Наукова думка, 1992. – 312 с.
12. Куза А.В. Важнейшие города Руси / А.В. Куза // Древняя Русь. Город, замок, село. – М.: Наука, 1985. – С. 66–94.
13. Лаврентьевская летопись (Полное собрание русских летописей. Том первый). – 2‑е изд. – М.: Языки славянской культуры, 2001. – 496 с.
14. Литвина А. Имитация и подражание. Топонимика и антропонимика как предмет
семиотической игры в Древней Руси и странах Северной Европы / А. Литвина, Ф. Успенский // Наукові записки з української історії: зб. наук. стат. – Переяслав-Хмельницький: Астон, 2008..– Вип. 20. – С. 41–47.
15. Літопис Руський за Іпатським списком / авт. перекл., передм. та прим. Л.Є. Махновець. – К.: Дніпро, 1989. – 591 с.
16. Мавродин В.В. Очерки истории Левобережной Украины (с древнейших времен до второй половины ХIV века) / В.В. Мавродин. – СПб.: Наука, 2002. – 416 с.
17. Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь. Очерки социально-политических отношений в домонгольский период. Князь, бояре и городская община / А.В. Майоров. – СПб.:
Университетская книга, 2001. – 640 с.
18. Назаренко А.В. Об обстоятельствах учреждения Смоленской епископии / А.В. Назаренко // Великий Новгород и Средневековая Русь: Сборник статей: К 80-летию академика В.Л. Янина. – М.: Памятники исторической мысли, 2009. – С. 468–481.
19. Никоновская летопись (Полное собрание русских летописей. Том девятый). – СПб., 1862. – 256 с.
20. Раппопорт П.А. Очерки по истории русского военного зодчества Х–ХІІІ вв. / П.А. Раппопорт // МИА. – № 52. – М.:Л. Изд. АН СССР, 1956. – 184 с.
21. Ричка В.М. Витоки державності на Русі очима русі / В.М. Ричка // RUTHENICA. – 2003. – Т. 2. – С. 93–107.
22. Ричка В.М. “Київ – другий Єрусалим” (з історії політичної думки та ідеології середньовічної Русі) / В.М. Ричка. – К.: Інститут історії України НАН України, 2005. – 243 с.
23. Соловьев С.М. Древнерусские князья / С.М. Соловьев. – СПб.: Наука, 2010. – 404 с.
24. Татищев В.Н. История российская в 7 т. / В.Н. Татищев – М.:Л.: Изд. АН СССР, 1963. – Т. 2. – 352 с.: ил.
25. Толочко П.П. Київська Русь / П.П. Толочко. – К.: Абрис, 1996. – 360 с.: іл.
26. Трофіменко Г.В. Архітектура Переяславля Південного Х – першої половини ХІІІ ст.:
Автореф. дис…канд. архітектури: 18.00.01 /Укр. акад. мистецтва. – К., 1995. – 17 с.

IX колено

61/49. ВСЕВОЛОД-ГАВРИЇЛ Мстиславич († 10.02.1138)

Помер 10.02.1138 р. (97, с.209–210). Князь новгородський (1117–1132, 1133–1136 рр.), переяславський (1132–1133 рр.), вишгородський (1136–1137 рр.) і псковський (1137–1138 рр.).
У 1123 р. одружився з дочкою Святослава Давидовича (Миколи Святоші) (714, с.266).

62/49. ІНГЕБОРД Мстиславна(† після 1131)

Бл.1130 р. видана за датського принца герцога Шлезвігу Кнута II Лаварда, який після вигаснення нащадків Мстивоя успадкував «по кужелю» королівський трон ободричів (1129–1131 рр.). В умовах боротьби за датську корону Кнут став небезпечним для інших претендентів, крім того можливість датсько-ободрицької унії не влаштовувала сили, які орієнтувалися на німців. У 1131 р. Кнута застрелили з засідки на датсько-ободрицькому кордоні. Інгеборд, яка залишилася з маленьким Вольдемаром, не зуміла утриматися на ободрицькому троні, однак пізніше її син став одним з найвидатніших королів Данії (262, t.6, р.42; 2019, s.318–330).

63/49. МАЛЬФРІД МСТИСЛАВНА († після 1134)

Маль(м)фрид Мстиславна была отдана замуж за конунга Норвегии, Сигурда Крестоносца (1103 — 1130 гг.), сына Магнуса Голоногого. Обстоятельства этого брака известны весьма мало. Традиционно считается, что в 1111 г. Маль(м)фрид находилась в Шлезвиге у ярла Эйлива и вышла там замуж за Сигурда Крестоносца, возвращавшегося из крестового похода 2; в некоторых работах можно встретить другую датировку событий — 1116 г.3 Этому противоречат, однако, весьма ценные сведения об этом браке, которые содержатся в «Церковной истории» нормандского хрониста XII в. Ордерика Виталиса. Согласно Ордерику, Сигурд, возвращаясь из крестового похода на Иерусалим, остановился на Руси и взял там в жены дочь короля Мальфриду (Per Russiam vero remeans, Malfridam, regis filiam, uxorem duxit, domumque reversus, paulo post, regnum, dante Deo, suscepit [OV. P. 727]). Данная версия кажется нам, несомненно, более предпочтительной, нежели традиционная, хотя сведения Ордерика о том, что Сигурд останавливался на Руси, являются уникальными. В то же время известно, что маршрут крестоносцев нередко пролегал через Русь [Назаренко 2001. С. 632. Примеч. 3], тогда как пребывание Маль(м)фрид в Шлезвиге у ярла Эйлива оказывается слабо мотивированным звеном в реконструкции историков. В браке с Сигурдом Крестоносцем Маль(м)фрид Мстиславна родила дочь, которая была названа Кристиной в честь бабки по матери, жены Мстислава Великого. Кристине, дочери Сигурда и Маль(м)фрид предстояло сыграть заметную роль в истории Норвегии XII в., в частности, именно ее сын (т. е. внук Маль(м)фрид и правнук Мстислава), Магнус, занял норвежский престол в 1163/64 г. и стал первым коронованным и помазанным правителем в Скандинавии. По свидетельству одного источника [Mork. Bls. 398–399], незадолго до своей смерти Сигурд Крестоносец оставил Маль(м)фрид Мстиславну и взял себе другую жену по имени Цецилия, что спровоцировало конфликт с церковными иерархами, которые заняли достаточно непримиримую позицию в этом вопросе. Мы не знаем наверняка, оставалась ли Маль(м)фрид Мстиславна после фактического развода в Норвегии, однако, овдовев в 1130 г., она вторично вышла замуж, на этот раз за датского конунга Эйрика Незабвенного (Эмуна), единокровного брата Кнута Лаварда, который был женат на сестре Маль(м)фрид, Ингибьёрг Мстиславне. Детей от брака с Эйриком у Маль(м)фрид не было, единственный наследник конунга, Свейн-Пётр Грате, был, по всей вероятности, рожден от наложницы.

∞, 1v, Сігурд І Хрестоносець († 1130 р.), норвезький король.

∞, 2v, Ейрік-Еймунд Еріксон, датський принц, який жив у Норвегії у вигнанні. Цей шлюб і підтримка могутнього київського князя допомогли йому повернутися на датський престол (Ейрік II Достопам’ятний, 1134–1137 рр.) (262, t.6, р.250).

64/49. NN Мстиславна († після 1118)

У 1112 р. видана за волинського князя Ярослава Святополковича. Бл. 1118 р. вони розлучилися (118, с.22).

65/49. МАРІЯ МСТИСЛАВНА († 1179 ?)

Померла у 1179 р. [?] (112, стб. 317). Між 1116–1125 рр. вийшла за сіверського князя Всеволода Ольговича († 1.08 чи 30.07.1146 р.), який пізніше став чернігівським та київським князем.

66/49. ИЗЯСЛАВ-ПАНТЕЛЕЙМОН II МСТИСЛАВИЧ (* бл.1096 † 13.11.1154)

сын великого князя киевского Мстислава I Владимировича Великого. В 1 127 г. дядей Ярополком посажен в Курске, а затем отцом в Полоцке. По смерти Мстислава I (1132), когда киевский стол занял Ярополк переяславский, он перевел Изяслава в Переяславль, а затем в Туров. Недовольный этим последним переводом Изяслав с братом Всеволодом вступили в союз с Олеговичами и под их давлением Ярополк II был вынужден уступить и дать Изяславу Владимир-Волынский. В 1138 г. умер Ярополк II, и Киев был захвачен Всеволодом II Олеговичем, который был женат на сестре Изяслава. Всеволод уступил Изяславу Переяславль, и до смерти Всеволода (1146) они жили в дружбе. Перед смертью Всеволод завещал Киев брату Игорю и заставил Изяслава целовать крест, но лишь только Всеволод скончался, как Изяслав, по приглашению киевлян, двинулся к Киеву и овладел им. Игорь попал в плен. Дядя Изяслава Вячеслав заявил было свои права на великое княжение, но поплатился за это изгнанием из Турова. Между тем на защиту Игоря стал брат его Святослав, который обратился за помощью к Юрию суздальскому. Оказавшись в затруднительном положении из-за измены Давидовичей черниговских, Изяслав обратился к киевлянам. Это известие вызвало восстание в Киеве, закончившееся убийством Игоря. Борьба Изяслава с Юрием длилась до 1149 г., когда Юрий разбил его под Переяславлем. При посредничестве Владимирка галицкого удалось достичь мира, но Юрий не выполнил обязательств, и Изяслав снова пошел на него. Благодаря помощи киевлян Изяславу удалось захватить Киев (1150). Однако борьба за киевский стол между Изяславом и Юрием закончилась только со смертью Изяслава в 1154 г.

Народився бл.1096 р. (1468, с.48). Помер 13.11.1154 р. (111, стб.342; 114, с.11; 116, с.160; 118, с.60–61; 120, с.198). Князь курський (1127–1130 рр.), полоцький (1130–1132 рр.), мінський (1132 р.), переяславський (1132–1133, 1142–1146 рр.), волинський (1135–1142, 1149–1152 рр.) і київський (13.08.1146 ‑23.08.1149, 20.08.1150–27.08.1150, бл.6.04.1151 ‑13.11.1154). Першою дружиною Ізяслава була незнана з імені німецька принцеса, родичка кайзера Фрідріха I, яка померла у 1151 р. (276, t.2, р.526). У 1154 р. одружився з Русудан, дочкою грузинського царя Деметрія І та сестрою царя Георгія III (112, стб.465, 468; 120, с.198). Після смерті мужа Русудан повернулася у Грузію і ще відігравала помітну роль при дворі.

67/49. ЯРОПОЛК МСТИСЛАВИЧ († після 1149)

У 1149 р. згадується як пороський князь (120, с. 180).

68/49. СВЯТОПОЛК-ІВАН МСТИСЛАВИЧ († 1154)

Помер у 1154 р. (112, стб. 468). Князь полоцький (1132 р.), псковський (1133–1139 рр.), берестейський (1140 р.), новгородський (1142–1148 рр.), волинський (1148–1149,1150, 1152–1154 рр.) і луцький (1150–1151, 1151–1152 рр.). Між 13.12.1143 та 6.01.1144 р. одружився з Євфимією, дочкою оломоуцкого герцога Оттона II (1750, р.25).

69/49. ІРИНА-ДОБРОНЕГА МСТИСЛАВНА

У 1122 р. видана за кесаря Андроніка Комнена.
Супротивник імператора Ману’ша кесар Андронік був одним з організаторів союзу київського князя Ізяслава Мстиславича, угорського короля Гейзи II і грузинського царя Георгія III. Він помер у 1153 р. (112, стб.286; 1363, с.222).

70/49. КСЕНІЯ МСТИСЛАВНА († після 1130)

Видана за ізяславського князя Брячислава Давидовича. Заради політики Мстислав-Гаральд не помилував зятя. Ксенія розділила долю чоловіка. У 1130 р. їх було вислано у Візатнію, звідки вони не повернулися (634, с.94–95).

71/49. РОСТИСЛАВ-МИХАЙЛО МСТИСЛАВИЧ († 14.03.1167)

15/11. (ум. 1168) — сын великого князя киевского Мстислава Владимировича, смоленский князь, очевидно, с 1125 г. Пытался объединить политически смоленских кривичей, сделать смоленский край богатым, сильным, независимым от других княжеств. В 1159 г. киевляне пригласили Ростислава к себе на великокняжеский стол на место Изяслава Давидовича. Вел примирительную политику, чем привлек на свою сторону многих удельных князей; даже с давнишними врагами русской земли, noловцами, он старался скрепить союз родственными связями. Являясь во всем защитником права, обладая твердым и прямым характером, Ростислав Мстиславич пользовался среди других князей большим авторитетом, и они в различных недоразумениях и затруднениях нередко прибегали к его содействию. Активно развивалась торговля, что приносило князю немалые доходы. Смоленское княжество при нем включало в себя 50 городов. .
Помер 14.3.1167 р. (1468, с.83). Князь смоленський (1125–1154, 1154–1159, 1161 рр.) і київський (8.12.1154–15.12.1154, 12.04.1159–12.02.1161, 6.03.1161–14.03.1167).

72/49. РОГНЕДА МСТИСЛАВНА († після 1167)

Померла після 1175 р. (1468, с.83). У її селі Рогнедино (Смоленська земля) помер Ростислав-Михаило Мстиславич.

73/49. ЄВФРОСИНІЯ МСТИСЛАВНА (* бл.1130 † після 1175)
Народилася бл. 1130 р. Померла після 1175 р. У 1146 р.була видана за угорського короля Гейзу II († 31.05.1162). Енергійна і честолюбива Євфросинія мала великий вплив на чоловіка і всю угорську політику середини XII ст. По смерті чоловіка залишилася регентшою, була противницею зближення з Візантією. Бела III, намагаючись усунути матір від влади, спочатку ув’язнив її у фортеці Бранічево, а пізніше змусив стати черницею в єрусалимському монастирі іоаннітів. 2.10.1187 р. Єрусалим здобув Салах-ед-дін. Згідно традиції монастиря Лаври св.Феодосія Євфросинія померла у 1193 р. у монастирі св.Сави і була похоронена у церкві Теотокаса при Лаврі св.Феодосія, але гробниця її порожня, бо тіло перенесено на Русь. Насправді Євфросинія похована в Угорщині (2099,311‑3151.; 1249, с.168–180).

74/49. ВОЛОДИМИР-ДМИТРІЙ Мстиславич (* 1132 † 30.05.1171)

Народився у 1132 р. (112, стб. 294). Помер 30.05.1171 р. (1468, с. 98). Князь остерський (1147 р.), луцький (1149 р.), дорогобузький (1152–1154, 1170–1171 рр.), волинський (1154–1158 рр.), слуцький (1161 р.), трипільський (1162–1168 рр.), котельницький (1169 р.) і київський (бл.20.03.1167 — 9.05.1167, 17.02.1171 — 30.05.1171). У 1150 р. одружився з дочкою бана Хорватії Бейлуша (1141–1157 рр.). Брат Бейлуша Урош II Молодший був великим жупаном Зети. Сестра Бейлуша та Уроша була матір’ю Гейзи II, а брати виступали його опікунами, через що мали вплив на угорську політику у наступні роки.

75/54. МИХАЙЛО ВЯЧЕСЛАВИЧ († 1130)

Помер у 1130 р. (112, стб. 293).

76/54. ВОЛОДИМИР АНДРІЙОВИЧ († 28.01.1170)

Помер 28.01.1170 р. (112, стб.546). Похований 21.02.1170 р. у Андріївському монастирі у Києві. Князь волинський (1146–1148 рр.), білгородський (1150 р.), дорогобузький (1150–1152, 1156–1170 рр.), пересопницький (1152–1154 рр.) і берестейський (1154–1156 рр.).

~ Був одружений з дочкою Святослава Ольговича, яка померла після 1170 р. (479, с.25–30).

77/59. ЯРОПОЛК АНДРІЙОВИЧ († до 1170)

Помер до 1170 р., тобто раніше за брата. Згадується у 1157–1159 рр. (112, стб.307; 118, с.66).

X колено

79/61. ІВАН ВСЕВОЛОДОВИЧ († 16.04.1128)

Помер 16.04.1128 р. (114, с. 5; 115, с. 3).

80/61. ВОЛОДИМИР-ІВАН ВСЕВОЛОДОВИЧ († бл. 1141)

Помер бл.1141 р. Князь новгородський (1136 р.). Бл.1136 р. одружився з Ріксою, дочкою польського князя Болеслава III. Після його смерті вона вдруге вийшла за шведського короля Сверкера І († після 1155 р.) (1750, р. 25)

81/61. ЯНКА ВСЕВОЛОДІВНА († 10.04.1128)
Померла 10.04.1128 р. (114, с.5; 115, с.3)

82/61. МСТИСЛАВ ВСЕВОЛОДОВИЧ († 1168)
Помер у 1168 р. (120, с.235).

83/61. ВЕРХУСЛАВА ВСЕВОЛОДІВНА († 15.03.1167)
Помер 15.03.1167 р. Після 1136 р. була видана за Болеслава IV, князя мазовецького, куявського і краківського, якийпомер 3.04.1173 р. (1739, р. 158).

84/74. РОСТИСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ († після 1202)

Помер після 1202 р. (1750, р. 25). Князь канівський (1163–1169 рр.) і трипільський (1191–1202 рр.).

85/74. МСТИСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ († після 1203)

Помер після 1203 р. Князь дорогобузький (1171–1173 рр.), трипільський (1173 — після 1183 рр.) і канівський (1194–1203 рр.). У 1203 р. потрапив у полон до Ольговичів і був ув’язнений у Сновську (1294, т.6, с.233).

86/74. ЯРОСЛАВ-МИХАЙЛО ВОЛОДИМИРОВИЧ († після 1207)

Помер після 1207 р. Князь новгородський (1182–1184, 1187–1196, 1197–1199 рр.), торжоцький (1196–1197 рр.) і вишгородський (1203 ?-1205 рр.). Був одружений з аланкою, яка померла 25.12.1201 р. (110, с. 175)

87/74. СВЯТОСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ († 24.02.1221)

Згаданий у 1192–1202 рр. Загинув 2у битві під Галичем (87, с.292, 347, 351, 361, 378).

88/75. РОМАН МИХАЙЛОВИЧ († до 1168)

Помер до 1168 р. [?] У 1165 р. Ростислав Мстиславич «Романови, Вячеславлю внуку, да ... Васильєв і Краен» (112, стб.525). Ми погоджуємося з П. Толочком, що цей уділ був у Київській землі біля міст Василева та Красна (1506, с.33). Версія Л. Алексеєва, щодо Смоленської землі, непереконлива (319, с.128–129). Волость Мирятичі, де він розміщає уділ Романа Михайловича, давала тільки 10 гривень малої дані і не могла утримати князя з хоча б десятком бояр та службовців і кількома десятками дружинників. Крім того політика Ростислава Мстиславича була спрямована на недопущення роздроблення Смоленської землі.
полководець. У 1117 р. одружився з дочкою Тугоркана (112, стб. 291; 118, с. 24).

XI колено

94/80. СОФІЯ ВОЛОДИМИРІВНА (* 1141 † 1198)

Народилася у 1141 р. Померла у 1198 р. (1750, р.25). У 1154 р. була видана за короля Данії Вольдемара І († 1182 р.), сина Кнута Лаварда та Інгеборд Мстиславни. У скандинавському епосі збереглися балади про те, як Софія спалила у лазні свою суперницю (162, с.42–47, 250). Бл.1186 р. вдруге вийшла за тюрінгського маркграфа Людовика V († 1190).

95/86. NN ЯРОСЛАВНА (* 1189† ?)

Народилася у 1190 р. (114, с.20). Дальша доля невідома.

96/86. РОСТИСЛАВ ЯРОСЛАВИЧ († 1199)

Помер у 1199 р. від пошесті (114, с.22; 116, с. 171).

97/86. ІЗЯСЛАВ ЯРОСЛАВИЧ († 1199)

Помер у 1199 р. від пошесті (114, с.22; 116, с.171; 118, с.106). Мав 8‑Ю років. Князь великолуцький (1197–1198 рр.).

98/86. СВЯТОСЛАВ [Ярославич?] († 30.05.1223)

Не знаний з імені брат Ростислава та Ізяслава Ярославичів був трипільським князем у 1207 р. (118, с. 114). На думку М.Баумгартена цей князь тотожній шумському Святославові (1750, р.25). Але так бути не могло. Шумськ, як волинську волость утримували представники гілки Волинських Мономаховичів — нащадки Ізяслава-Пантелеймона Мстиславича. Нащадки Володимира Мстиславича утримували дрібні володіння у Пороссі. Братом Ростислава та Ізяслава найпевніше міг бути канівський князь Святослав, який загинув у битві на р.Калці 30.05.1223 р.

КН. ДАВЫД МСТИСЛАВИЧ (?—1226)

князь Торопецкий (ок. 1212—1226). Давыда Мстиславича летописец впервые называет под 1212 г. в рассказе о походе Мстислава Удалого на чудь и ереву: «бяше же ту и Пльсковьскыи князь Всеволод Борисовиць с пльсковици, и Торопьцьскыи князь Давыд, Володимирь брат» 4). Торопецким князем он оставался до гибели в зиму 1225/26 г., когда участвовал в отвоевании у Литвы торопецкой волости («торопцяне с князьмь своимь Давыдомь поидоша по них»; «ту же убиша князя Торопьчьскаго Давыда»)5 Давыд Мстиславич потомства не имел; во всяком случае, источники не содержат даже намеков на его возможных детей.

КН. ВОЛОДИМИР МСТИСЛАВИЧ († 1226/1233)

Помер між 1226–1233 рр. Князь псковський (1208–1211, 1211–1213, 1214–1226 рр.). По традиционной версии был сыном новгородского князя Мстислава Ростиславовича Храброго, умершего в 1180 г.

Владимир Мстиславич в 1208 г. вместе с новгородцами участвует в отражении литовского нападения: «Новгородьци угонивъше Литву в Ходыницих, избиша с князьмь Володимиромь и с посадникомь Твердиславомь».6 В этом походе он, надо полагать, выступал в качестве руководителя псковской рати, поскольку под следующим, 1209 г. именуется Владимиром Псковским: тогда Мстислав Мстиславич «лучяном да князя Володимира Пльсковьскаго».7 В 1211 г. псковичи изгнали князя Владимира8; Новгородская 4 летопись именует его в рассказе об этом событии Торопецким: «Изгнаша Псковици от себе князя Володимеря Торопьскаго» (13).

Из ливонских источников узнаемо существовании родственных отношений двух псковских князей – Владимира Мстиславовича и его сына Ярослава с семейством епископа рижского. Как сообщает Хроника Ливонии Генриха Латвийского, в мае 1212 г.: „Rutheni de Plecekowe indignati contra Woldemarum regulum suum, eo quod filiam suam fratri epriscopi de Riga tradiderit in uxorem, expule runt eum de civitate cum familia sua. Qui confugiens ad Regem de Plosceke parvam ab eo consolationem accepit, unde Rigam descendens cum viris suis a genero suo et familia episcope honorifice susceptus est”.9 В свою очередь, псковский летописец под 6721 (1213) г. зафиксировал: „Изгнаша от себя псковичи князя литовского Володимера Торопецкого. И Литва пришедше в Петрово говение, и пожгоша Плесков, и отъидоша попленив“.10 Тот же сюжет упомянут новгородским летописцем немного в другом порядке: „В Петрово говение изъихаша Литва безбожная Песков пожгоша; плесковици же бяху в то время изгнане князя Володимера от себе”.11
Примечательно, что ни новгородский, ни тем более псковский летописец не упоминают причины изгнания князя, которую они, вероятнее всего, знали, но рассказывать не хотели, сфокусировав внимание на литовском набеге. Неизвестна нам и дочь Владимира Мстиславовича, которая стала женой брата
рижского епископа. Теодорих, зять князя Владимира, и его родственники вероятно владели территориями в приграничных с Псковской землей ленами Дерптского епископства.12

Под 1216 г. он снова титулуется князем Псковским (14). По-видимому, он вернулся на псковский стол в 1215 г., когда сменившего его в Пскове Всеволода Борисовича-Мстиславича (он в качестве псковского князя упомянут под 1212 г.) (15) Мстислав Мстиславич оставляет в Смоленске (16). После Липицкой битвы 1216 г., в которой Владимир принимал активное участие, он возвращается в Псков (17). В 1217 г., придя в Новгород «своими орудии», Владимир участвует в новгородском походе на Медвежью Голову (18). В последний раз он упоминается в летописи под 1225/26 г., когда вместе с неназванным по имени сыном участвовал в отвоевании у Литвы Торопецкой волости (19). Как видим, будучи связан главным образом с псковским столом, Владимир Мстиславич титулуется князем Торопецким.

Заслуживает внимания то обстоятельство, что Владимир Мстиславич и его супруга Агриппина почитались в Ржеве, где сохранялись их мощи; почитание однако было запрещено в 1746 г. после освидетельствования мощей специальной комиссией, передавшей в Тверь иконы Владимира и Агриппины и написанную в 1717 г. их надгробную доску (22).

12.

13. ПСРЛ, т.4. Изд.2‑е, ч.1, вып.1. Л., 1925, с.184. Псковская 3 летопись сообщает об этом событии под 1213 г.: «Изгнаша от себя псковичи князя литовского Володимера Торопецкого» (Псковские летописи, вып.2. М., 1955, с.77). Наименование Владимира литовским — явная ошибка редактора, во времена которого Торопец принадлежал Литве.

14. НПЛ, с.55, 255.

15. Там же, с.53, 251.

16. ПСРЛ, т.7. СПб., 1859, с.119. О

17. ПСРЛ, т.4. Изд.2‑е, ч.1, вып.1, с.197. »

18. НПЛ, с.57, 257–258.

19. Там же, с.64, 269.
22. Квашнин-Самарин Н. Исследование об истории княжеств Ржевского и Фоминского. Тверь, 1887; см. также рецензию В.Колосова на этот труд (Сборник Тверского общества любителей истории, археологии и естествознания, вып.1. Тверь, 1903, с. 358–359). Иконы и надгробная доска изданы: Жизневский А.К. Описание Тверского музея. Археологический отдел. М., 1888, с.64–67, № 85–86.

Жена: з дочкою брата ризького епископа Дітріха фон Буксгевдена (49, XV, 13; XV, 13; XVI, 7; XVII, 6; XVIII, 1).

XII колено

/27. КН. ЯРОСЛАВ ВОЛОДИМИРОВИЧ († після 1245)

Помер після 1245 р. (1294, т.6, с.363). Князь псковський (1233 р.) і торжоцький (1245 р.). Вдруге був одружений з полоцькою княжною Євпраксією († 8.06.1243).

В 1233 г. сын Владимира, Ярослав Владимирович, в совместной борьбе с немцами за Псков попал в плен к великому князю Ярославу Всеволодовичу, заточившему его в Переяславль. В 1235 г. немцы (возможно, родственники Ярослава Владимировича по сестре или жене) выкупили его. В 1240 г. Ярослав Владимирович совместно с людьми епископа Дерпта захватил Изборск (Ibidem, c. 72, 74, 77). В Старшей Рифмованной хронике упоминается загадочный князь Герпольт (Livländische Reimchronik, hrsg. von L. Meyer, Paderborn 1876, s. 48–50). Сомнительно отождествлять последнего с Ярославом Владимировичем (имена попросту несозвучны). Возможно, это один из ливонских родственников (сын?) Ярослава.

Ярослав — выясняется из летописных рассказов 1233–1240 гг., когда он воевал с Псковом на стороне немцев и изгнанной из Новгорода Борисовой чади; в 1245 г. Ярослав Владимирович возглавлял новоторжцев, отражая литовский набег.13 У Ярослава Владимировича был сын от первого брака: под 1243 г. в летописи рассказывается о чуде над гробом жены Ярослава (св.Евпраксии), убитой своим пасынком в Медвежьей Голове и погребенной в основанном ею псковском Иоанновском монастыре.14

В контексте родственных связей Ярослава Владимировича с ливонцами интересно сообщение Новгородской летописи о смерти жены князя – вероятно, в данном сообщении есть косвенное указание на ближайших
ливонских родственников князя: „Того же месяца в 18, на память святого мученика Александра, явися знамение в Плескове у святого Иоана в монастыри, от иконы святого Спаса над гробом княгынином Ярославле Володимирича, юже уби свои пасынок в Медвежи голове; идее мюро от иконы по 12 днии, наиде 4 вощаницы яко в стекляницю; и приведоша в Новгород две на благословение, а в Плескове оставиша две собе”.15 Нам точно неизвестны обстоятельства гибели второй жены Ярослава Владимировича; также неизвестно, кем была та женщина, чей сын убил русскую княгиню в Медвежьей Голове (современный город Оденпе
в Ливонии). Важно следующее: на основании этого сообщения можно предположить наличие
у Ярослава Владимировича первой (немецкой или ливонской) жены, чей пасынок, воспитываясь в Оденпе, мог (по неизвестным нам причинам) убить свою мачеху.16 Такое предположение последовательно проистекает из контекста взаимоотношений Ярослава с немцами, среди которых он долгое время жил
и чьей помощью пользовался.

∞, 1,

∞, 2, Евпраксия. По мнению исследователя генеалогии Рюриковичей Николая
Баумгартена, вторую жену Ярослава могли звать Евпраксия либо Ефросинья.17 В русской житийной литературе Ефросинья – светское имя княгини; согласно житийной традиции, после ухода мужа и его брака с немкой Ефросинья постриглась в монахини и стала носить имя Евпраксия
Псковская. Под таким именем она известна в церковных календарях и агиографии, день памяти – 16 (29) октября (см.: Избранные жития на русском языке, изложенные по руководству Четьих Миней архиепископа Филарета
Черниговского. Июль–декабрь, Москва 2011, с. 515).

N. ВЛАДИМИРОВНА

∞, Теодорих, брат рижского епископа.

ПЕЧАТКИ

Печаток не знайдено

ПУБЛІКАЦІЇ ДОКУМЕНТІВ

Документів не знайдено

АЛЬБОМИ З МЕДІА

Медіа не знайдено

РЕЛЯЦІЙНІ СТАТТІ

Статтєй не знайдено

Літопис Руський за Іпатським списком / авт. перекл., передм. та прим. Л.Є. Махновець. Київ, 1989. 591 с., с. 198.[↩]
Jørgensen 1874–1878. S. 830; Olrik 1888. S. 63; Пашуто 1968. С. 146; Джаксон 2000. С. 176. Примеч. 2[↩]
Munch 1852–1859. Bnd. II. S. 594, 599; Braun 1924. S. 156.[↩]
НПЛ, с.53, 251. Псковская 3 летопись относит это событие к 1214 г. (Псковские летописи, вып.2, с.77.[↩]
НПЛ, с.64, 269.[↩]
НПЛ, с.51, 249.[↩]
Там же, с.52, 249.[↩]
Там же, с.52, 250.[↩]
HCL, s. 100–101.[↩]
Псковские летописи, вып. 2, под ред. А. Насонова, Москва 1955, с. 77.[↩]
Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов [далее: НПЛ], под. ред. А. Насонова, Москва– Ленинград 1950, с. 250.[↩]
Heinrichs Livländische Chronik [далее: HCL], bearb. L. Arbusow und A. Bauer, Hannover 1955, s. 206; Также: В. Матузова, Е. Назарова, Крестоносцы и Русь, с. 177.[↩]
НПЛ, с.72, 77, 79, 282, 294, 304, 449.[↩]
Там же, с.79, 297.[↩]
НПЛ, с. 79.[↩]
Такая версия уже высказывалась В. Матузовой и Е. Назаровой: В. Матузова, Е. Назарова, Крестоносцы и Русь, с. 321.[↩]
N. Baumgarten, Généalogies et mariages occidentaux des Rurikides Russes du X‑e au XIII‑е siècle, „Orientalia Christiana”,
1927, 35, p. 39.[↩]