Станіслав Келембет. Великий князь Роман Михайлович II – останній самостійний володар Чернігова.

Голов­ні вис­нов­ки стат­ті є таки­ми. Роман Михай­ло­вич II, вели­кий князь Чер­ні­гівсь­кий, упер­ше зга­дуєть­ся у 1372 р. як союз­ник Мос­ковсь­кої дер­жа­ви. Між 1372 та 1375 рр. він усту­пив Чер­ні­гівсь­ке князів­ство вели­ко­му кня­зю Литовсь­ко­му Оль­гер­ду, отри­мав­ши вза­мін Брянсь­ке князів­ство. Напри­кін­ці XIV ст. (у 1395 р.?) Роман, розі­рвав­ши з Моск­вою, перей­шов на служ­бу до Віто­вта Литовсь­ко­го, який, окрім Брянсь­ка, повер­нув йому родо­вий Чер­ні­гів, а також при­зна­чив на поса­ду наміс­ни­ка Смо­ленсь­ко­го (1399 р.). У Смо­ленсь­ку Роман Михай­ло­вич і заги­нув, уби­тий піс­ля здо­бут­тя міста його колиш­нім воло­да­рем, вели­ким кня­зем Юрієм Смо­ленсь­ким, у 1401 р.

Клю­чо­ві сло­ва: Чер­ні­гів, Брянськ, пом’янники князів Чер­ні­гівсь­ких, дина­стія Оль­го­ви­чів, Москва, Вели­ке князів­ство Литовсь­ке (ВКЛ), Оль­герд, Дмит­ро Оль­гер­до­вич Стар­ший, Дмит­ро Мос­ковсь­кий, Віто­вт.

Роман Михай­ло­вич, остан­ній вели­кий князь Чер­ні­гівсь­кий з міс­це­вої дина­стії Оль­го­ви­чів, саме з таким повним титу­лом у дже­ре­лах зга­дуєть­ся всьо­го два рази.
1) У розділі з поми­нан­ням князів Чер­ні­гівсь­кої зем­лі, що зберіг­ся у скла­ді пом’янника Вве­денсь­кої церк­ви Києво-Печерсь­кої лаври (за спис­ком сере­ди­ни XVII ст.), містить­ся наступ­ний запис: «Вєлик(ого) Кн(я)з(я) Рома­на Михай­ло­ви­ча Чєр­ни­гов­ско­го убієн­на­го от Кня­зя Юрія Смо­лен­ско­го и С(ы)на єго Кня­зя Сємє­на Рома­но­ви­ча, и Кн(я)гиню єго Марію Корачевскую»1. Ана­ло­гіч­ний запис містить і зна­ме­ни­тий Любе­ць­кий сино­дик (за спис­ком сере­ди­ни XVIII ст.), з тією різ­ни­цею, що остан­нє сло­во у ньо­му читаєть­ся як «корчевскую»2.
2) У Тверсь­ко­му літо­писі наве­де­но звер­нен­ня вел. кня­зя Литовсь­ко­го Віто­вта до вел. кня­зя Мос­ковсь­ко­го Васи­ля Дмит­ро­ви­ча 1404 р., невдо­взі піс­ля втечі зі Смо­ленсь­ка тутеш­ньо­го вел. кня­зя Юрія Свя­то­сла­ви­ча, де зга­дуєть­ся, що «(…) се ми Юрій мно­го зла сътво­рилъ, бра­та мнѣ и тобѣ кня­зя вели­ко­го Рома­на Чер­ни­гов­ско­го убилъ и каз­ну его взялъ (…)»3.

Обста­ви­ни заги­белі Рома­на Михай­ло­ви­ча нам відо­мі з інших літо­писів, але тут він назва­ний не вели­ким кня­зем Чер­ні­гівсь­ким, а кня­зем Брянсь­ким. У серп­ні 1401 р. Юрій Свя­то­сла­вич, колиш­ній вел. кн. Смо­ленсь­кий, разом зі своїм союз­ни­ком, вел. кня­зем Оле­гом Рязансь­ким, підій­шли до Смо­ленсь­ка, який вже кіль­ка років (з 1395-го) зна­хо­ди­вся у скла­ді Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го (далі – ВКЛ). «А въ Смо­лень­с­цѣ бысть в то вре­мя мятежь и кра­мо­ла, овии хоти­ху Вито­вта, а дру­зии отчи­ча сво­е­го. Князь же Юрьи сосла­ся с горо­жа­ны, а они не можа­ху тер­пѣти насиль­ства от пога­ных ляхов и пре­да­ша­ся кня­зю Юрью, отво­ри­ша ему град, а во гра­де седелъ тогда от Вито­вта кня­зя Романъ Михай­ло­вичь Дьбрянь­скый. И намѣст­ни­ци Вито­вто­вы поима­ша, кня­зя же Рома­на уби­ша и бояръ поби­ша брянь­скых и смо­лень­ских, кото­рои кня­зя Юрья не хотѣлъ, а кня­ги­ню Рома­но­ву и дети отпустиша»4. У Рого­зь­ко­му літо­писі це пові­дом­лен­ня наве­дене у ско­ро­че­но­му вигляді, але тут гово­рить­ся про вби­вство «кня­зя вели­ка­го Рома­на Михай­ло­ви­ча Бряньскаго»5.

Пер­ший дослід­ник Любе­ць­ко­го сино­ди­ка, архіє­пис­коп Чер­ні­гівсь­кий Філа­рет (Гумілевсь­кий), вва­жав Рома­на Михай­ло­ви­ча ону­ком його пов­но­го тез­ки – Рома­на Михай­ло­ви­ча «Ста­ро­го», сина св. Михай­ла Чернігівського6. Однак ціл­ком оче­вид­но, що син Михай­ла Рома­но­ви­ча (який єди­ний раз зга­дуєть­ся у 1263 р.) ніяк не міг бути вби­тим у 1401 р. Бать­ком Рома­на Михай­ло­ви­ча, май­же напев­но, був вел. кн. Чер­ні­гівсь­кий Михай­ло Олек­сан­дро­вич, який запи­са­ний у пом’янниках без­по­се­ред­ньо перед ним. Саме такої дум­ки дотри­му­ва­ли­ся М. Кваш­нін-Самарін7 та Р. В. Зотов8.

Ми вва­жає­мо, спи­ра­ю­чись голов­ним чином на дані оно­ма­сти­ки (а саме, харак­тер­ної повто­рю­ва­но­сті «родо­вих» імен), що Роман Михай­ло­вич II був пра­пра­вну­ком Рома­на Михай­ло­ви­ча I «Ста­ро­го», вели­ко­го кня­зя Чер­ні­гівсь­ко­го та Брянсь­ко­го († близь­ко 1290), віро­гід­ні­ше за все, через його стар­шо­го сина Михай­ла.

Щоправ­да, мож­на зга­да­ти ще про ори­гі­наль­ну вер­сію Ю. Пузи­ни – польсь­ко­го ари­сто­кра­та і про­фе­со­ра, відо­мо­го свої­ми екс­тра­ва­гант­ни­ми стат­тя­ми з гене­а­ло­гії литовсь­ко-русь­ких князів. У цих нотат­ках (напи­са­них на дуже низь­ко­му нау­ко­во­му рів­ні, у самов­пев­не­но­му, май­же хамсь­ко­му по від­но­шен­ню до своїх опо­нен­тів сти­лі) автор нама­гав­ся залу­чи­ти лед­ве не всіх уділь­них князів ВКЛ до дина­стії Геди­мі­но­ви­чів. Від­по­від­но до цієї основ­ної ідеї, Пузи­на вва­жав Рома­на Михай­ло­ви­ча Брянсь­ко­го та Чер­ні­гівсь­ко­го, вби­то­го 1401 р., ону­ком Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча Стар­шо­го, кня­зя Брянсь­ко­го († 1399)9. Однак навіть С.-М. Кучиньсь­кий – інший польсь­кий істо­рик, який в ціло­му пози­тив­но від­но­си­вся до твор­чо­сті Пузи­ни, – з такою вер­сією не пого­ди­вся, зара­хо­ву­ю­чи Рома­на до міс­це­вої дина­стії Оль­го­ви­чів. Щоправ­да, Кучиньсь­кий вва­жав, що його бать­ком міг бути як Михай­ло Олек­сан­дро­вич, так і інший Оль­го­вич – Михай­ло Рома­но­вич з Путив­льсь­кої гіл­ки династії10 (при цьо­му зали­шив­ши поза ува­гою, що кн. Михай­ло Рома­но­вич Путив­льсь­кий, за ціл­ком обґрун­то­ва­ним вис­нов­ком російсь­кої історіо­гра­фії, жив ще у 1-й поло­вині XIII ст.11).

Кузьмин А.В. Генеалогия потомков черниговских князей по данным Румянцевского II списка первого извода Патриаршей редакции родословных книг (РГБ ф.256 №349)

http://​rurik​.hostenko​.com/​w​p​-​c​o​n​t​e​n​t​/​u​p​l​o​a​d​s​/​2​0​2​0​/​0​5​/​o​c​h​e​r​k​i​_​f​e​o​d​a​l​n​o​y​_​r​o​s​s​i​i​_​v​y​p​u​s​k​_​1​5​-​s​t​r​a​n​i​c​y​-​1​7​2​-​1​9​1​.​pdf ...
More.....

Беспалов. Козельск в XV веке: очерк политической истории

(редак­ция от 23 апре­ля 2013 г., см. при­ме­ча­ние) До сих пор в науч­ной и науч­но-попу­ляр­ной лите­ра­ту­ре исто­рии Козель­ска в XV ...
More.....

Келембет С. Олег-Павло Ігоревич, князь Курський та великий князь Чернігівський

Опуб­ли­ко­ва­но: Сіве­рянсь­кий літо­пис. – 2017. – № 4. – С. 3-13 http://​rurik​.hostenko​.com/​w​p​-​c​o​n​t​e​n​t​/​u​p​l​o​a​d​s​/​2​0​2​0​/​0​3​/​o​l​e​h​-​p​a​v​l​o​_​i​h​o​r​e​v​y​c​h​_​k​n​i​a​z​_​k​u​r​s​k​y​i​_​t​a​_​v​e​l​y​k​y​i​_​k​n​i​a​z​_​c​h​e​r​n​i​h​i​v​s​k​y​i​.​pdf ...
More.....

Келембет С.Н. Князья Новгород-Северские: конец XII – начало XIV в

Опуб­ли­ко­ва­но: Древ­няя Русь. Вопро­сы меди­е­ви­сти­ки. 2019. № 4 (78) В ста­тье рас­смат­ри­ва­ет­ся вопрос о кня­зьях, пра­вив­ших в Нов­го­ро­де-Север­ском после зна­ме­ни­то­го ...
More.....

Безроднов В. С. Князья Брянские, их происхождение и потомство.

Опуб­ли­ко­ва­но: Гене­а­ло­ги­че­ский вест­ник. Выпуск 59. СПб., 2019. 178 с., ил, – с.16–34. В лето­пи­сях о Брян­ске и брян­ских кня­зьях име­ют­ся ...
More.....
Зайцев А.К. Где находились владения князя Липовичского, упоминаемого в летописях под 1283—1284 гг.?

Зайцев А.К. Где находились владения князя Липовичского, упоминаемого в летописях под 1283—1284 гг.?

Ста­тья опуб­ли­ко­ва­на в сбор­ни­ке «Липецк: нача­ло исто­рии». Липецк, 1996. Заго­ло­вок дан­ной ста­тьи пере­кли­ка­ет­ся с назва­ни­я­ми двух основ­ных работ, посвя­щен­ных рас­смат­ри­ва­е­мой ...
More.....

Тим не менш, сучас­ний польсь­кий дослід­ник Ян Тень­говсь­кий чомусь пішов навіть «далі» Пузи­ни, не лише запе­ре­чу­ю­чи поход­жен­ня Рома­на з князів Чер­ні­гівсь­ких, а й схи­ля­ю­чись до дум­ки, що він «міг бути сином Михай­ла Андрій­о­ви­ча, загиб­ло­го під Рязан­ню» у 1385 р.12; мова йде про сина Андрія Оль­гер­до­ви­ча Поло­ць­ко­го, який не мав жод­но­го сто­сун­ку до Брянсь­ка, а тим біль­ше Чер­ні­го­ва.

Пер­шу згад­ку про Рома­на Михай­ло­ви­ча Чер­ні­гівсь­ко­го слід від­но­си­ти до лип­ня 1372 р. А саме, в ори­гі­наль­ній мос­ковсь­ко-литовсь­кій пере­мир­ній гра­мо­ті, серед союз­ни­ків вел. кн. Дмит­ра Іва­но­ви­ча (май­бут­ньо­го Донсь­ко­го), названі «князь вели­кий Олегъ (Рязансь­кий), князь вели­кий Романъ, князь вели­кий Воло­ди­меръ Проньский»13. З при­во­ду іден­ти­фіка­ції дру­го­го з цих пра­ви­телів у історіо­гра­фії скла­ли­ся дві основ­ні вер­сії (не раху­ю­чи ціл­ком без­під­став­них гіпо­тез – про належ­ність Рома­на до Рязансь­кої чи Яро­славсь­кої дина­стій). Д. І. Іло­вайсь­кий ото­тож­нив його з Рома­ном Семе­но­ви­чем Ново­сильсь­ким, союз­ни­ком Дмит­ра Донсь­ко­го у 1370 – 1380-х рр.14. Піз­ні­ше цю точ­ку зору під­т­ри­мав С.-М. Кучиньський15, а в наші часи – В. А. Кучкін16. Іншу вер­сію запро­по­ну­вав Р. В. Зотов, який вели­кок­нязівсь­кий титул Рома­на визнав свід­чен­ням того, що у гра­мо­ті 1372 р. зга­дуєть­ся той самий вели­кий князь Чер­ні­гівсь­кий, що і в Любе­ць­ко­му синодику17. М. С. Гру­шевсь­кий також писав: «(…)вправ­ді титул вел. кня­зя тоді ужи­вав­ся широ­ко, але таки дуже неправ­до­подіб­но, щоб умо­ва назва­ла ново­сильсь­ко­го кня­зя вели­ким. А що між тодіш­ні­ми кня­зя­ми тяж­ко дошу­ка­ти ся инь­шо­го від­по­від­ній­шо­го Рома­на, то таки ще най­скор­ше сю згад­ку тре­ба при­кла­сти до Рома­на Михайловича»18. Надалі цю вер­сію під­т­ри­ма­ли Б. М. Флоря19, Ф. М. Шабульдо20, А. А. Горський21, Р. О. Беспалов22.

У прин­ци­пі суть дано­го питан­ня зво­дить­ся до того, чи міг Роман Ново­сильсь­кий бути зга­да­ним у пере­мир­ній гра­мо­ті з титу­лом вели­ко­го кня­зя. С.-М. Кучиньсь­кий вва­жав, що міг, на доказ чого навів три свід­чен­ня.
1) Лист Віто­вта вели­ко­му магіст­ру Тев­тонсь­ко­го орде­ну від 14 серп­ня 1427 р., у яко­му литовсь­кий пра­ви­тель пові­дом­ляє, що йому при­сяг­ну­ли слу­жи­ти вели­кі князі («grosfursten») Рязансь­кий або Пере­славсь­кий, Пронсь­кий (у цитаті Кучиньсь­ко­го про­пу­ще­ний) та Новосильський23. Але у дано­му випад­ку кн. Ново­сильсь­кий міг бути залу­че­ний до чис­ла вели­ких князів з чисто сти­лі­стич­них при­чин, так би мови­ти, «за ком­панію», будучи зга­да­ним відра­зу піс­ля пра­ви­телів Пере­слав­ля-Рязансь­ко­го та Пронсь­ка, які дійс­но володі­ли таким титу­лом. Утім, зара­ди спра­вед­ли­во­сті, вка­же­мо на ще один подіб­ний факт, неві­до­мий Кучиньсь­ко­му: у черв­ні 1432 р. вел. кн. Швит­ри­гай­ло писав до вел. магіст­ра, що йому при­сяг­ну­ли слу­жи­ти «вели­кі князі Одоєвсь­кі, брати»24 (Одоєвсь­кі були пря­ми­ми нащад­ка­ми та спад­коєм­ця­ми кн. Ново­сильсь­ких).
2) Литовсь­ко-русь­кий літо­пис пові­дом­ляє, що на коро­на­цію Віто­вта 1430 р. при­ї­ха­ли, серед інших пра­ви­телів, «вели­кий князь Тферь­ский и вели­кий князь Резань­скый и вели­кий Одоевъскый»25. Однак вар­то вра­хо­ву­ва­ти, що у дано­му випад­ку ми має­мо спра­ву з дже­ре­лом не доку­мен­таль­ним, а нара­тив­ним. У ньо­му, як і в попе­ред­ньо­му випад­ку, вели­кок­нязівсь­кий титул Ново­сильсь­ких-Одоєвсь­ких міг носи­ти, так би мови­ти, «напіво­фі­цій­ний» харак­тер.
3) У 1492 р., за сло­ва­ми вел. кн. Мос­ковсь­ко­го Іва­на Васи­льо­ви­ча, його слу­ги, кн. Одоєвсь­кі, вели супереч­ку з іншим кня­зем Одоєвсь­ким, який слу­жив Литві, ніби­то за вели­ке кня­жін­ня. Але в ори­гі­наль­них доку­мен­тах мова йде не про вели­ке, а «бол­шое княженіє»26; польсь­кий дослід­ник про­сто не поба­чив різ­ни­ці між цими дво­ма тер­мі­на­ми, дру­гий з яких позна­чав лише пер­шість, стар­шин­ство у князівсь­ко­му роді.

Князі Одоєвсь­кі, які постій­но зга­ду­ють­ся у дипло­ма­тич­них доку­мен­тах кін­ця XV ст., при­чо­му з обох сторін, «вели­ки­ми» там жод­но­го разу не названі. Те ж саме, і це най­важ­ливі­ше, сто­суєть­ся й більш ран­ніх часів. А саме, якщо ми звер­не­мо­ся до тек­сту дого­вір­них гра­мот, де титу­лу­ван­ня пра­ви­телів завжди вит­ри­му­ва­ло­ся дуже ретель­но, то поба­чи­мо, що кн. Ново­сильсь­кі «вели­ки­ми» ніко­ли не
зва­ли­ся. Це сто­суєть­ся і само­го Рома­на Семе­но­ви­ча, і його стар­шо­го сина Семе­на Рома­но­ви­ча, і наступ­них кн. Новосильських27. У при­сяж­них гра­мо­тах ново­сильсь­ко-одоєвсь­ких воло­дарів, вида­них вели­ким кня­зям Литовсь­ким, вони також вжи­ва­ли лише князівсь­ко­го титу­лу (при­чо­му дуже пока­зо­во, що Іван Воло­ди­ми­ро­вич Пронсь­кий у ана­ло­гіч­ній гра­мо­ті зве себе вели­ким князем)28. Літо­пис­ні свід­чен­ня, хоча й дуже нечис­лен­ні, титу­лу­ють їх лише кня­зя­ми. Вре­шті решт, і саме по собі дуже мало віро­гід­но, щоб пра­ви­телі рядо­во­го Ново­сильсь­ко­го князів­ства офі­цій­но, з боку Моск­ви та Лит­ви, визна­ва­ли­ся носія­ми вели­кок­нязівсь­ко­го титу­лу, на той час – най­ви­що­го на Русі.
Отже, ми при­єд­нує­мо­ся до дум­ки, що у пере­мир­ній гра­мо­ті 1372 р. союз­ни­ком Дмит­ра Мос­ковсь­ко­го був назва­ний вел. кн. Роман Михай­ло­вич Чер­ні­гівсь­кий.

Зви­чай­но ж, Чер­ні­гівсь­ка зем­ля не мог­ла пере­бу­ва­ти поза зоною інте­ресів мос­ковсь­кої політи­ки XIV ст. Про це збе­рег­ло­ся й пря­ме свід­чен­ня, що у царсь­ко­му архіві XVI ст. ще збері­га­ли­ся «гра­мо­ты докон­чаль­ные вели­ких кня­зей рязан­ских и вели­ких кня­зей чер­ни­гов­ских (…)»29. Оче­вид­но, одна з таких угод, укла­де­на між Дмит­ром Іва­но­ви­чем Мос­ковсь­ким та Рома­ном Михай­ло­ви­чем Чер­ні­гівсь­ким, і від­би­ла­ся у доку­мен­ті 1372 р. Як писав Б. М. Фло­ря, «від­кри­те при­єд­нан­ня голо­ви чер­ні­гівсь­ко­го
князівсь­ко­го роду до Дмит­ра Мос­ковсь­ко­го було чима­лим успі­хом політи­ки мос­ковсь­кої вели­кок­нязівсь­кої вла­ди на Чернігівщині»30.

Наре­шті, Ф. М. Шабуль­до зро­бив важ­ли­ве спо­сте­ре­жен­ня, що «у 1371 р. Оль­герд не вклю­чив Чер­ні­гіво-Сівер­щи­ну до переліку русь­ких земель, залеж­них тією чи іншою мірою від його вла­ди й тому таких, що мали під­ля­га­ти юрис­дик­ції окре­мої мит­ро­полії, ство­рен­ня якої він вима­гав від кон­стан­ти­но­польсь­ко­го патріарха»31. Дійс­но, у своє­му листі до патріар­ха, насправ­ді напи­са­но­му восе­ни 1370 р.32, литовсь­кий воло­дар про­сив при­зна­чи­ти окре­мого мит­ро­по­ли­та для наступ­них, кон­крет­но пере­ра­хо­ва­них регіонів: Київ, Смо­ленськ (володін­ня його васа­ла Свя­то­сла­ва Іва­но­ви­ча), Тверь (де кня­зю­вав шваґер Оль­гер­да Михай­ло Олек­сан­дро­вич), Мала Русь (захід­но-русь­кі зем­лі), Ново­силь (уділ його зятя Іва­на, на який неза­дов­го до того здійс­ни­ли напад мос­ко­ви­ти) й Ниж­ній Нов­го­род (звід­ки мос­ковсь­кі війсь­ка виг­на­ли іншо­го зятя Оль­гер­да, Бори­са Костянтиновича)33. Випад­ко­вий, ненав­мис­ний про­пуск у цьо­му переліку Чер­ні­гіво-Сіверсь­кої зем­лі є прак­тич­но нере­аль­ним; отже, до скла­ду ВКЛ вона тоді ще не вхо­ди­ла.

Скоріш за все, Роман Михай­ло­вич успад­ку­вав Чер­ні­гів піс­ля смер­ті сво­го бать­ка, Михай­ла Олек­сан­дро­ви­ча, оскіль­ки у пом’янниках князів Чер­ні­гівсь­ких вони запи­сані поруч, а інших вели­ких князів Чер­ні­гівсь­ких для сере­ди­ни XIV ст. дже­ре­ла не зна­ють.

Однак уже у серп­ні 1375 р. Роман Михай­ло­вич, як і рані­ше, зга­ду­ю­чись серед союз­ни­ків Дмит­ра Мос­ковсь­ко­го, а саме, прий­ма­ю­чи участь у його поході на Тверь, висту­пає вже з іншим титу­лом – кня­зя Брянського34. Чим це пояс­ни­ти? Біль­шість дослід­ни­ків чомусь схо­дять­ся на тому, що реаль­но Брянсь­ком Роман тоді не володів, а кня­зем Брянсь­ким був назва­ний лише тому, що був ним колись рані­ше.

Доб­ре відо­мо, що з кін­ця XIII до сере­ди­ни XIV ст. Брянськ зна­хо­ди­вся під вла­дою князів зі Смо­ленсь­кої династії35. Історія ж Брянсь­ко­го князів­ства у 3-й чвер­ті XIV ст. відо­ма над­зви­чай­но слаб­ко. Про вклю­чен­ня Брянсь­ка до скла­ду ВКЛ пові­дом­ляє літо­пис­ний запис під 6865 (1357) роком: «Того же лѣта князь Васі­лий Смо­лен­скый при­де изъ Орды сѣлъ на кня­же­ньи въ Дьбрянь­скѣ и мало пре­бывъ, тол­ко осмь недѣль, пре­ста­ви­ся, и бысть въ Брянь­скѣ лихо­стию лихихъ людей замять­ня вели­ка и опу­стѣ­нье гра­да, и потомъ нача обла­да­ти Олгѣрдъ Брянскомъ»36.

У 1370 р. вел. кн. Воло­ди­ми­ро-Мос­ковсь­кий Дмит­ро Іва­но­вич «посы­лалъ вое­вать Брянска»37. У зга­ду­ваній мос­ковсь­ко-литовсь­кій угоді від лип­ня 1372 р. на боці Оль­гер­да висту­пає кн. Дмит­ро Брянський38. Без сум­ніву, мова йде про дру­го­го сина литовсь­ко­го воло­да­ря, який у 1380 та 1399 рр. також зга­дуєть­ся з титу­лом кня­зя Брянсь­ко­го. Однак уліт­ку 1375 р., повто­рює­мо, кня­зем Брянсь­ким зветь­ся вже Роман Михай­ло­вич, союз­ник Моск­ви. Що ж сто­суєть­ся Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча, то у груд­ні 1379 р., під час похо­ду мос­ковсь­ких військ на Сівер­щи­ну, цен­тром його уді­лу було вже інше місто – Труб­чевськ: «Князь Труб­че­скыи Дмітрий Олгер­до­вич не сталъ на бои (…) но выиде изъ гра­да съ кня­ги­нею сво­ею и з дѣт­ми и съ бояры сво­и­ми и пріе­ха на Моск­ву въ рядъ къ кня­зю вели­ко­му Дмит­рею Ивановичю»39.

Таки­ми є над­зви­чай­но «ску­пі» дані дже­рел. Тепер поди­ви­мось, яким чином діяль­ність Рома­на Михай­ло­ви­ча рекон­стру­ю­ва­лась у історіо­гра­фії. М. Д. Кваш­нін-Самарін вва­жав, що Роман спо­чат­ку кня­зю­вав у Чер­ні­го­ві, звід­ки був пере­ве­де­ний до Брянсь­ка Оль­гер­дом, «який не хотів зали­ша­ти при­кор­дон­ний Чер­ні­гів у руках чужо­го племені»40. Однак не мож­на не зазна­чи­ти, що Брянськ по від­но­шен­ню до Лит­ви був наба­га­то біль­ше «при­кор­дон­ним» містом, ніж Чер­ні­гів.

За дум­кою Р. В. Зото­ва, Брянськ було вклю­че­но до скла­ду ВКЛ уже через три­ва­лий час піс­ля без­ла­дів 1357 р., тоді як брянсь­ке кня­зю­ван­ня Рома­на Михай­ло­ви­ча дослід­ник від­но­сив до періо­ду ще до цієї інкор­по­ра­ції: «За всією віро­гід­ністю, Брянськ був завой­о­ва­ний у Оль­гер­дів похід на Русь, 1368 р., і у ньо­му тоді ж був поса­д­же­ний син Оль­гер­да Дмит­ро, який і в 1372 р. був брянсь­ким кня­зем, а в 1380 р. прий­мав участь, також як брянсь­кий князь, у Кули­ковсь­кій битві (…) Віро­гід­но, Брянськ піс­ля 1356 р. зно­ву перей­шов під вла­ду Оль­го­ви­чів і Роман Михай­ло­вич був брянсь­ким кня­зем при­най­мі до 1368 р. У літо­пи­сах під 1375 р. цей князь Роман зветь­ся брянсь­ким, віро­гід­но, тому, що рані­ше володів Брянсь­ком. Цим містом він міг володіти у залеж­но­сті від литовсь­ко­го вели­ко­го кня­зя, й піс­ля 1380 р. по рік своєї смер­ті, у 1401 р., оскіль­ки й пові­дом­лен­ня остан­ньо­го року зве його також кня­зем брянсь­ким».

Зотов схи­ляв­ся до дум­ки, що Роман міг удру­ге отри­ма­ти Брянськ піс­ля повер­нен­ня Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча Стар­шо­го до Лит­ви у 1388 р. (вихо­дить, що Дмит­ро, замість логіч­но­го вина­го­род­жен­ня за такий вчи­нок, був, нав­па­ки, поз­бав­ле­ний Вла­ди­сла­вом-Ягай­лом сво­го уді­лу?). А піс­ля змі­щен­ня з Сівер­щи­ни Дмит­ра-Кори­бу­та Оль­гер­до­ви­ча (Молод­шо­го) у 1393 р., Роман міг отри­ма­ти від Віто­вта ще й Чернігів41.

М. С. Гру­шевсь­кий ціл­ком спра­вед­ли­во дату­вав при­єд­нан­ня Брянсь­ка до ВКЛ часом неза­ба­ром піс­ля там­теш­ніх без­ла­дів, близь­ко 1357 – 1358 рр. За дум­кою дослід­ни­ка, Роман Михай­ло­вич кня­зю­вав там ще до 1370 р., а на момент своєї заги­белі у 1401 р. він ніби­то «був, без­пе­реч­но, кня­зем тіль­ки титу­ляр­ним; але коли він став таким, і коли дійс­но кня­жив в Брянсь­ку й Чер­ні­го­ві – сьо­го ми не знає­мо». Гру­шевсь­кий лише обе­реж­но при­пус­кає: «Мож­ли­во, що в Брянсь­ку сей Роман сидів іще перед Оль­гер­до­вим похо­дом 1356 р., бо з тих часів (від смер­ти Глі­ба Сьвя­то­сла­ви­ча, 1340 р.) про брянсь­кий стіл не має­мо зві­сток. Тяж­ше вже при­пу­сти­ти, що по оку­па­ції 1357/8 р. Брянськ відібра­но від Оль­гер­да – хиба він сам наслід­ком якоїсь ком­бі­на­ції від­дав Брянськ Роману?»42.

Мож­на зга­да­ти також про екзо­тич­ну вер­сію нуміз­ма­та К. В. Бол­су­новсь­ко­го, який вва­жав Рома­на Михай­ло­ви­ча не лише брянсь­ко-чер­ні­гівсь­ким, але й київсь­ким кня­зем 1360-х рр. – попе­ред­ни­ком Воло­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча! Ця дум­ка зас­но­ва­на на кіль­кох моне­тах, котрі за своїм типом повністю ана­ло­гіч­ні моне­там Воло­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча, але, згід­но з про­чи­тан­ням Бол­су­новсь­ко­го, містять леген­ду з ім’ям Романа43. Однак уже у 1925 р. В. А. Шугаєвсь­кий «запе­ре­чу­вав існу­ван­ня монет з ім’ям Рома­на та вба­чав у напи­сах на моне­тах, що при­пи­су­ва­ли­ся Рома­ну, напи­сан­ня імені того ж Воло­ди­ми­ра Ольгердовича»44. Оста­точ­но це довів М. Ф. Кот­ляр, який осо­би­сто дослі­див всі три при­мір­ни­ки «монет Рома­на»: «(…) моне­ти Воло­ди­ми­ра зроб­лені при­мітив­но та неохай­но, їх леген­ди лед­ве чита­ють­ся, до того ж різ­ни­ки штем­пе­лів київсь­ких монет XIV ст. були негра­мот­ни­ми, вна­слі­док чого замість зв’язаного напи­су різа­ли на штем­пе­лі вра­жа­ю­чі ком­бі­на­ції з букв імені сво­го кня­зя. Ось дея­кі з таких ком­бі­на­цій й прий­няв за сло­во «Рома­ни­но» дослід­ник, яко­му дуже хоті­ло­ся від­кри­ти неві­до­мі нау­ці монети»45.

Польсь­кий дослід­ник Ю. Пузи­на вза­галі дій­шов ори­гі­наль­но­го вис­нов­ку, що у 2-й поло­вині XIV ст. дія­ли два різ­них Рома­ни Михай­ло­ви­чі. Пер­ший, пред­став­ник Смо­ленсь­кої дина­стії, був «вижи­тий» з Брянсь­ка Оль­гер­дом, який близь­ко 1370 р. поса­див там сво­го сина Дмит­ра. Піс­ля цьо­го Роман, мож­ли­во, за допо­мо­гою Оль­гер­да, заво­лодів Києвом, однак був «усу­ну­тий» і звід­ти не піз­ні­ше 1375 р., коли зга­дуєть­ся на мос­ковсь­кій служ­бі (так! – С. К.). Його зятем був Воло­ди­мир Оль­гер­до­вич, який мир­ним шля­хом «увій­шов у пра­ва сво­го тестя» на київсь­ко­му столі! Як бачи­мо, Пузи­на сприй­няв та дещо «роз­ви­нув» вер­сію Бол­су­новсь­ко­го (знай­о­мий з нею за робо­та­ми М. фон Тау­бе), зас­но­ва­ну лише на помил­ко­во­му тлу­ма­чен­ні нуміз­ма­тич­но­го матеріа­лу.

Що ж сто­суєть­ся Рома­на Михай­ло­ви­ча, вби­то­го у Смо­ленсь­ку 1401 р., то його польсь­кий істо­рик вва­жав зов­сім іншою осо­бою – ону­ком Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча Стар­шо­го, який успад­ку­вав Брянськ та Чер­ні­гів піс­ля заги­белі діда у 1399 р.46. Вва­жає­мо, що подіб­ні без­під­став­ні ком­бі­на­ції, ціл­ком у дусі «нау­ко­во­го мето­ду» Пузи­ни, комен­тарів не потре­бу­ють.

Інший польсь­кий дослід­ник С.-М. Кучиньсь­кий визна­вав існу­ван­ня лише одно­го Рома­на, який похо­див з міс­це­вих Оль­го­ви­чів. Однак вис­нов­ки Кучиньсь­ко­го щодо діяль­но­сті цьо­го кня­зя пред­став­ля­ють собою, в основ­но­му, довіль­ні домис­ли само­го авто­ра. За його дум­кою, неза­ба­ром піс­ля смер­ті Васи­ля Смо­ленсь­ко­го у 1357 р. Оль­герд поса­див у Брянсь­ку, в яко­сті сво­го васа­ла, вел. кня­зя Чер­ні­гівсь­ко­го Михай­ла Олек­сан­дро­ви­ча або ж Рома­но­ви­ча (допус­ка­ю­чи його поход­жен­ня з Путив­льсь­кої гіл­ки Оль­го­ви­чів – див. вище). Цей Михай­ло володів дина­стич­ни­ми пра­ва­ми на Брянськ (був нащад­ком Рома­на Ста­ро­го?), про що ще пам’ятали його меш­кан­ці, які з цієї при­чи­ни не так гост­ро сприй­ня­ли залеж­ність від Лит­ви, роз­гля­да­ю­чи вокня­жін­ня у себе Оль­го­ви­ча як, сво­го роду, від­нов­лен­ня «істо­рич­ної спра­вед­ли­во­сті».

Потім, близь­ко 1369 – 1370 р., Оль­герд поса­див у Брянсь­ку та Чер­ні­го­ві своїх синів, Дмит­ра та Костян­ти­на. Обра­же­ний Михай­ло з сином Рома­ном виї­ха­ли до Моск­ви, споді­ва­ю­чись з її допо­мо­гою повер­ну­ти свої володін­ня. Мос­ковсь­кий похід на Брянськ 1370 р. було здійс­не­но саме з цією метою, але успі­ху не досяг. Оче­вид­но, неза­ба­ром піс­ля цьо­го нещас­ний Михай­ло помер, а його син Роман зали­ши­вся у Москві, зберіг­ши лише титул кня­зя Брянсь­ко­го (1375 р.)47. Втім, у питан­ні про осо­бу кня­зя, вижи­то­го Оль­гер­дом з Брянсь­ка та Чер­ні­го­ва, Кучиньсь­кий при­пу­сти­вся пев­ної непо­слі­дов­но­сті, оскіль­ки за 15 сторі­нок перед тим від­но­сив ці події не до Михай­ла, а до само­го Романа48.

Роман Михай­ло­вич повер­нув­ся до ВКЛ, оче­вид­но, піс­ля смер­ті Дмит­ра Донсь­ко­го у 1389 р. або ж на почат­ку прав­лін­ня Віто­вта у 1393/94 – 1399 рр. Неза­ба­ром піс­ля 1393 р. він отри­мав від Віто­вта Брянськ (кот­рим перед тим ніби­то володів Дмит­ро-Кори­бут Оль­гер­до­вич) та, віро­гід­но, Чер­ні­гів. Біль­ше того, піс­ля роз­гро­му на Вор­склі 1399 р. литовсь­кий воло­дар зро­бив Рома­на не наміс­ни­ком, а пов­но­цін­ним, хоча й васаль­ним до себе, вели­ким кня­зем Смо­ленсь­ким. При цьо­му Кучиньсь­кий опи­раєть­ся на свід­чен­ня літо­писів про події 1401р., де гово­рить­ся про вби­вство кн. Рома­на Михай­ло­ви­ча та захоплен­ня у полон, назва­них окре­мо від ньо­го, наміс­ни­ків Вітовта49. Це дійс­но так.

Тим не менш, від­нов­лен­ня Віто­втом само­стій­но­го Смо­ленсь­ко­го вели­ко­го князів­ства, та ще й під вла­дою кня­зя, який володів сусід­ні­ми Брянсь­ком та Чер­ні­го­вом, є прак­тич­но нере­аль­ним. Оче­вид­но, у літо­пи­сах мова йде про захоплен­ня у полон молод­ших наміс­ни­ків, залеж­них від стар­шо­го – кн. Рома­на. Таку систе­му наміс­ництва було вве­де­но у Смо­ленсь­ку відра­зу піс­ля при­єд­нан­ня його до ВКЛ у 1395 р., коли наміс­ни­ка­ми там були при­зна­чені кн. Ямонт та Василь Борейков50. Як і у випад­ку з Рома­ном Брянсь­ким, голо­вою адміністра­ції тут висту­пає осо­ба з князівсь­ким титу­лом, поруч з яким при­зна­чаєть­ся молод­ший наміс­ник (ціл­ком віро­гід­но, що не один).

Наре­шті, вар­то вка­за­ти на ще одну гру­бу помил­ку, якої при­пу­сти­вся Кучиньсь­кий. З поси­лан­ням на літо­пи­си, він пише про заги­бель у 1375 р. під сті­на­ми Твері кня­зя Семе­на Іва­но­ви­ча Брянсь­ко­го. Нама­га­ю­чись уста­но­ви­ти поход­жен­ня цієї осо­би, Кучиньсь­кий схи­ляєть­ся до дум­ки, що її слід ото­тож­ни­ти з сином Рома­на Михай­ло­ви­ча, який разом з бать­ком запи­са­ний у Любе­ць­ко­му сино­ди­ку; літо­пи­си ж ніби­то помил­ко­во вка­за­ли по бать­ко­ві Семена51. У дано­му випад­ку польсь­ко­го дослід­ни­ка під­ве­ла його необізнаність з гене­а­ло­гією ста­ро­мос­ковсь­кої ари­сто­кратії. В усіх літо­пи­сах (за винят­ком одно­го піз­ньо­го хро­но­гра­фа) Семен зга­да­ний без князівсь­ко­го титу­лу та з пріз­ви­щем «Доб­рынь­ско­го»; ціл­ком оче­вид­но, що мова йде про мос­ковсь­ко­го бояри­на зі знат­но­го роду Добринських52.

За дум­кою Б. М. Флорі, пере­хід Брянсь­ка від кн. Смо­ленсь­ких під вла­ду Оль­гер­да слід пов’язати зі втра­тою Мос­ковсь­кою дина­стією Вели­ко­го кня­жін­ня Воло­ди­мирсь­ко­го. Разом з тим Роман Михай­ло­вич, вел. кн. Чер­ні­гівсь­кий, з часом визнав зверх­ність Моск­ви, що й від­би­ло­ся в пере­мир­ній угоді 1372 р. А у 1375 р. він назва­ний кня­зем Брянсь­ким тому, що «мос­ковсь­кий вели­кок­нязівсь­кий уряд не визна­вав захоплен­ня Брянсь­ка литовсь­ки­ми фео­да­ла­ми та, воче­видь, ста­вив своєю метою повер­ну­ти до Брянсь­ка як цен­тру зем­лі голо­ву чер­ні­гівсь­ко­го роду»53.

Однак ми вва­жає­мо май­же нере­аль­ним, щоб князь, який скоріш за все фак­тич­но володів Чер­ні­го­вом (уго­да 1372 р., між іншим, забез­пе­чу­ва­ла без­пе­ку володінь союз­ни­ків Моск­ви), був назва­ний у літо­пи­сах Брянсь­ким лише з не ціл­ком зро­зу­мі­лих «ідео­ло­гіч­них мотивів».
Ф. М. Шабуль­до вва­жав, що Роман Михай­ло­вич Чер­ні­гівсь­кий кня­зю­вав у Брянсь­ку в 1360-х рр. у яко­сті васа­ла Оль­гер­да. Замі­ну його на брянсь­ко­му столі Дмит­ром Оль­гер­до­ви­чем дослід­ник від­но­сить до часу піс­ля мос­ковсь­ко­го похо­ду на Брянськ 1370 р., коли литовсь­кий воло­дар «зму­ше­ний був зно­ву зміц­ню­ва­ти свою вла­ду в цьо­му місті».

Однак у сере­дині 1370-х рр. Дмит­ро кня­зю­вав уже не в Брянсь­ку, а в Чер­ні­го­ві (насправ­ді це сто­суєть­ся не Дмит­ра Стар­шо­го, а Дмит­ра-Кори­бу­та Ольгердовича)54. Роман же Чер­ні­гівсь­кий піс­ля виве­ден­ня з Брянсь­ка перей­шов на бік Моск­ви, фігу­ру­ю­чи як її союз­ник в угоді 1372 р. Але не піз­ні­ше 1375 р. він зно­ву отри­мав Брянськ, про що свід­чить його титул у Тверсь­ко­му поході: «Зафік­со­ва­на змі­на у титулі, оче­вид­но, від­би­ва­ла змі­ни у володіль­ни­ць­ких пра­вах на Брянськ обох князів, які мог­ли ста­ти­ся, як здаєть­ся, з відо­ма Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча на загаль­но­к­нязівсь­ко­му з’їзді у Пере­я­с­лав­лі (1374 р. – С. К.)»55. Оче­вид­но, цю дум­ку слід розу­міти так, що Дмит­ро усту­пив Брянськ Рома­ну вза­мін за Чер­ні­гів та дея­кі інші сіверсь­кі міста (Труб­чевськ, Ста­ро­дуб, Нов­го­род-Сіверсь­кий?).

А. А. Горсь­кий погод­жуєть­ся з Р. В. Зото­вим та Ф. М. Шабуль­до щодо вихід­ної тези про те, що Роман Михай­ло­вич, вел. кн. Чер­ні­гівсь­кий, отри­мав Брянськ від Оль­гер­да близь­ко 1360 р. Однак сто­сов­но дату­ван­ня втра­ти ним Брянсь­ка дослід­ник про­по­нує влас­ну, ори­гі­наль­ну вер­сію, яка зас­но­ва­на на двох літо­пис­них пові­дом­лен­нях 1363 р.: 1) мит­ро­по­лит Олексій, повер­нув­ши­ся з ВКЛ, поста­вив єпис­ко­пом у Брянськ Пар­фенія; 2) здо­бут­тя литов­ця­ми Кор­ше­ва, піс­ля чого «сотво­ри­ша­ся мяте­жи и тяго­та людем по всей зем­ли». Згід­но з відо­мо­мим «Спис­ком городів русь­ких», Кор­шев розта­шо­ву­вав­ся на р. Сос­ні, при­то­ці Дону, тоб­то на край­ньо­му сході Чер­ні­гівсь­кої зем­лі. «Щоб його досяг­ти, потріб­но було подо­ла­ти всю Чер­ні­гів­щи­ну (…)

Але чому у зв’язку з таким воче­видь мас­штаб­ним литовсь­ким похо­дом на Чер­ні­гівсь­ку зем­лю зга­да­но лише малень­кий Кор­шев та не ска­за­но про здо­бут­тя жод­но­го вели­ко­го цен­тру?». Від­по­відь на це питан­ня Горсь­кий вба­чає у запи­су Любе­ць­ко­го сино­ди­ка, а саме, у зга­дці кня­гині Марії Кор­чевсь­кої. «Кор­чев, з котро­го похо­ди­ла дру­жи­на Рома­на Михай­ло­ви­ча, це скоріш за все і є Кор­шев.

Воче­видь, похід Лит­ви на це місто був пов’язаний з тим, що Роман Михай­ло­вич, будучи зму­ше­ним зали­ши­ти Брянськ, нама­гав­ся там схо­ва­ти­ся». Дослід­ник дохо­дить вис­нов­ку, що під час поїзд­ки до Лит­ви мит­ро­по­лит Олексій уклав з Рома­ном Брянсь­ким та Чер­ні­гівсь­ким уго­ду, за якою той пере­хо­див на бік Моск­ви. Це й спри­чи­ни­ло похід Оль­гер­да на Чер­ні­гівсь­ку зем­лю, вна­слі­док яко­го у Брянсь­ку був поса­д­же­ний його син Дмит­ро.

У 1370 р. мос­ковсь­кі війсь­ка нама­га­ли­ся повер­ну­ти місто Рома­ну, але успі­ху не досяг­ли; Брянськ зали­ши­вся у руках Дмит­ра, а потім, віро­гід­но, його зве­де­но­го бра­та Дмит­ра-Кори­бу­та Ольгердовича56. Вер­сія дотеп­на, однак нам вона з ряду при­чин здаєть­ся непе­ре­кон­ли­вою. Насам­пе­ред, більш ніж супереч­ли­вим, не під­твер­дже­ним жод­ни­ми дже­ре­ла­ми, є сам факт кня­зю­ван­ня Рома­на Михай­ло­ви­ча у Брянсь­ку в 1360-х рр.

Далі, судя­чи з чис­лен­них при­кла­дів, Любе­ць­кий сино­дик ста­біль­но дотри­муєть­ся прин­ци­пу записів «чоло­вік – дру­жи­на – сини»; отже, за цим прин­ци­пом Марію слід визна­ти дру­жи­ною не Рома­на, а його сина Семе­на. Та най­го­лов­ні­ше, у пом’яннику Вве­денсь­кої церк­ви Києво-Печерсь­кої лаври (опуб­лі­ко­ва­но­му через деся­ти­літ­тя піс­ля вихо­ду стат­ті Горсь­ко­го), спи­сок яко­го на ціле століт­тя рані­ше за Любе­ць­кий сино­дик, зустрі­чає­мо читан­ня не «Кор­чев­скую», а «Кора­чев­скую» (див. вище).

Отже, Марія була доч­кою кня­зя Кара­чевсь­ко­го, най­б­лиж­чо­го сусі­да Брянсь­ко­го; це тим більш оче­вид­но, що про існу­ван­ня у Кор­шеві на Сос­ні влас­них князів нічо­го не відо­мо. Наре­шті, від­сут­ність згад­ки у марш­руті литовсь­ко­го похо­ду 1363 р. «жод­но­го вели­ко­го цен­тру» ціл­ком може пояс­ню­ва­ти­ся саме тим, що цей похід було здійс­не­но з литовсь­ко­го Брянсь­ка, де сидів Дмит­ро Оль­гер­до­вич. На шля­ху з Брянсь­ка до Кор­ше­ва зна­хо­ди­ло­ся лише одне незначне місто – Кара­чев (до речі, кн. Свя­то­слав Тито­вич Кара­чевсь­кий був одру­же­ний на доч­ці Ольгерда57), і для подо­лан­ня цьо­го шля­ху зов­сім не «потріб­но було подо­ла­ти всю Чер­ні­гів­щи­ну». Вва­жає­мо, що похід 1363 р. жод­но­го від­но­шен­ня до захоплен­ня литов­ця­ми Брянсь­ка не мав, інак­ше літо­пис, скоріш за все, зга­дав би про таку доволі важ­ли­ву подію.

Д. Н. Алек­сан­дров уза­галі запе­ре­чує залеж­ність Брянсь­ка від Лит­ви аж до кін­ця 1370-х рр., вва­жа­ю­чи, що Дмит­ро Брянсь­кий 1372 р. похо­див з міс­це­вої дина­стії (Оль­го­ви­чів). Ця дум­ка жод­них під­став під собою не має, ніх­то з дослід­ни­ків її біль­ше не вис­лов­лю­вав.

Дмит­ро ніби­то помер не піз­ні­ше 1375 р., піс­ля чого Брянськ успад­ку­вав Роман Чер­ні­гівсь­кий. Однак у 2-й поло­вині 1370-х рр. кня­зем Брянсь­ким був уже Дмит­ро Оль­гер­до­вич Стар­ший, який перей­шов на бік Моск­ви. Піс­ля Кули­ковсь­кої бит­ви 1380 р. він «зму­ше­ний був поки­ну­ти Брянсь­ке князів­ство, й усі Сіверсь­кі зем­лі, част­ко­во виклю­ча­ю­чи Брянськ, перей­шли до Дмит­ра-Кори­бу­та». «Отже, у 80-ті роки XIV століт­тя (віро­гід­ні­ше за все, піс­ля 1380 р.) Брянськ перей­шов під управ­лін­ня Рома­на Михай­ло­ви­ча, який був того часу чер­ні­гівсь­ким кня­зем (піс­ля 1375 року). Пев­ну вла­ду над Брянсь­ком отри­му­вав і Дмит­ро-Кори­бут Оль­гер­до­вич. З при­хиль­ни­ка про­російсь­кої лінії Роман Михай­ло­вич, у силу обста­вин, що скла­ли­ся, пере­тво­рюєть­ся на про­ли­товсь­ко­го політи­ка, голов­но­го про­від­ни­ка лінії Віто­вта.

До 1388 року від­но­сить­ся повер­нен­ня Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча Стар­шо­го до Лит­ви та, у вина­го­ро­ду за пере­хід на бік Ягай­ла, отри­ман­ня ним Брянсь­ко­го князів­ства, до скла­ду яко­го увій­шов і Чернігів»58. Вихо­дить, що піс­ля 1388 р. Роман не володів ні Брянсь­ком, ні Чер­ні­го­вом, при цьо­му все ж зали­ша­ю­чись на литовсь­кій служ­бі?

Гадає­мо, довіль­ність подіб­них умо­ви­водів авто­ра дово­ди­ти не вар­то. І вза­галі не мож­на не зазна­чи­ти, що кни­га Алек­сан­дро­ва, хоча й напи­са­на на осно­ві його док­торсь­кої дисер­та­ції, про­сто вра­жає кіль­кістю гру­бих поми­лок, без­до­ка­зо­вих побу­дов та логіч­них про­ти­річ.

О. В. Руси­на вва­жає, що десь до почат­ку 1370-х рр. Роман Михай­ло­вич кня­зю­вав у Чер­ні­го­ві, однак на час укла­ден­ня перемир’я 1372 р. вже втра­тив це місто та отри­мав під­т­рим­ку при мос­ковсь­ко­му дворі. Потім, між 1372 та 1375 рр., Роман вокня­жи­вся у Брянсь­ку, звід­ки Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча було пере­ве­де­но до Труб­чевсь­ка; не виклю­че­но, що це від­бу­ло­ся за уго­дою Оль­гер­да з Дмит­ром Мос­ковсь­ким. Збері­га­ю­чи про­мос­ковсь­ку орієн­та­цію, Роман кня­зю­вав у Брянсь­ку і в 1379/80 р., під час похо­ду на Труб­чевськ та Стародуб59.

В. А. Куч­кін, не зупи­ня­ю­чись на поход­жен­ні титулів Рома­на Михай­ло­ви­ча, вва­жає, що він «зали­шав­ся на захід­но-русь­ких зем­лях і пев­ний час слу­жив литовсь­ко­му вели­ко­му кня­зю. Своєї ж отчи­ни не мав і навіть каз­ну втра­тив у Брянсь­ку, яким управ­ляв від імені Вітовта»60.

Наре­шті, досить ори­гі­наль­ну вер­сію, зас­но­ва­ну, в тому числі, на нуміз­ма­тич­но­му матеріалі, від­носно недав­но запро­по­ну­вав Р. О. Бес­па­лов. Дослід­ник вва­жає, що Роман Михай­ло­вич, отри­мав­ши Брянськ від Оль­гер­да у сере­дині XIV ст., кня­зю­вав там до почат­ку 1370-х рр., коли він перей­шов на бік Моск­ви, вна­слі­док чого втра­тив Брянсь­ке князів­ство. При цьо­му Роман зберіг части­ну своєї «отчи­ни», а саме Любутськ, на що натя­кає пере­мир­на гра­мо­та 1372 р. Тут, у пів­ніч­но-схід­ній Чер­ні­гів­щині, він роз­по­чав ідео­ло­гічне «про­ти­сто­ян­ня» ново­му кня­зю Брянсь­ко­му, Дмит­ру Оль­гер­до­ви­чу, для чого вирі­шив вико­ри­ста­ти дав­ній гераль­дич­ний сим­вол своїх пред­ків з XII ст. – т. зв. «чер­ні­гівсь­кий три­зуб», яким став над­кар­бо­ву­ва­ти татарсь­кі моне­ти, що були в обі­гу у вка­за­но­му регіоні. Всьо­го вияв­ле­но (на 2012 р.) 23 моне­ти з таки­ми над­кар­бу­ван­ня­ми. Потім, між 1372 та 1375 рр., Рома­ну вда­ло­ся повер­ну­ти­ся «на вели­ке чер­ні­гівсь­ке кня­жін­ня у Брянськ (саме так. – С. К.)»61. Як бачи­мо, Бес­па­лов сприй­няв уже тра­ди­цій­ну, хоча й ні на чому не зас­но­ва­ну, тезу про кня­зю­ван­ня Рома­на Михай­ло­ви­ча у Брянсь­ку до 1372 р.

Не зупи­ня­ю­чись на вер­сії про при­на­леж­ність до його володінь Любутсь­ка, ми вва­жає­мо, що, вихо­дя­чи з гео­гра­фії зна­хі­док монет з над­кар­бу­ван­ням «чер­ні­гівсь­ко­го три­зу­ба», цей гераль­дич­ний сим­вол нале­жав все ж не Рома­ну Михай­ло­ви­чу, а Рома­ну Семе­но­ви­чу Ново­сильсь­ко-Одоєвсь­ко­му, як і було запро­по­но­ва­но при вияв­лен­ні цих монет (деталь­ний доказ цієї тези вихо­дить за межі даної стат­ті).

Як бачи­мо, в існу­ю­чій історіо­гра­фії політич­на біо­гра­фія Рома­на Михай­ло­ви­ча рекон­стру­ю­ва­ла­ся най­різ­но­маніт­ні­шим чином. Ми спе­ціаль­но наве­ли такий об’ємний історіо­гра­фіч­ний огляд питан­ня, щоб пока­за­ти, наскіль­ки важ­ли­вим для істо­ри­ка є суво­ро дотри­му­ва­ти­ся реаль­них, хай і дуже нечис­лен­них, свід­чень пер­шод­же­рел, а не «запус­ка­ти­ся» у роз­мір­ко­ву­ван­ня, зас­но­вані на непря­мих аргу­мен­тах та довіль­них при­пу­щен­нях.

Отже, нама­га­ю­чись бути якнай­більш об’єктивними, ще раз про­аналі­зує­мо ті ску­пі дані, що збе­рег­ли дже­ре­ла про діяль­ність остан­ньо­го Оль­го­ви­ча на
чер­ні­гівсь­ко­му столі. Перш за все, вар­то під­крес­ли­ти, що жод­них пря­мих свід­чень про Рома­на Михай­ло­ви­ча рані­ше за 1372 р. ми не має­мо. Вер­сія про його прав­лін­ня у Брянсь­ку про­тя­гом 1350 – 1360-х рр. зас­но­ва­на лише на при­пу­щен­ні (як поба­чи­мо, без­під­став­но­му), що у 1375 р. він був назва­ний кня­зем Брянсь­ким «за ста­рою пам’яттю», реаль­но ж містом тоді вже не володів. Літо­пис пові­дом­ляє, що у 1357/58 р. Брянсь­ком почав «обла­да­ти» Оль­герд, але мов­чить про пере­да­чу ним цьо­го уді­лу яко­мусь русь­ко­му, залеж­но­му від себе кня­зю. Та й який сенс був литовсь­ко­му воло­да­рю у тому, щоб від­да­ва­ти Брянськ до рук голов­но­го кня­зя Сіверсь­кої зем­лі, пред­став­ни­ка чужої дина­стії, яка втра­ти­ла це місто понад 60 років тому? Вер­сія Кучинсь­ко­го про «від­нов­лен­ня істо­рич­ної спра­вед­ли­во­сті» нам видаєть­ся не дуже пере­кон­ли­вою.

Доб­ре відо­мо, що всі сини Геди­мі­на отри­ма­ли володін­ня у русь­ких зем­лях; та й най­стар­ший син Оль­гер­да, Андрій Поло­ць­кий, зга­дуєть­ся у Поло­ць­ку вже у 1350 р.62. Тому най­ло­гіч­ні­ше буде при­пу­сти­ти, що нано­во при­єд­на­ний Брянськ Оль­герд відра­зу, без яко­гось «пере­хід­но­го періо­ду», від­дав у володін­ня своє­му дру­го­му сину Дмит­ру.

Нага­дує­мо, впер­ше вел. кн. Роман зга­дуєть­ся, у яко­сті союз­ни­ка Дмит­ра Іва­но­ви­ча Мос­ковсь­ко­го, у пере­мир­ній гра­мо­ті 1372 р. У цьо­му ж доку­мен­ті фігу­рує, але вже на боці Оль­гер­да Литовсь­ко­го, його син – кн. Дмит­ро Брянсь­кий. Вели­кок­нязівсь­кий титул Рома­на досить пере­кон­ли­во свід­чить про те, що мова йде саме про Рома­на Михай­ло­ви­ча Чер­ні­гівсь­ко­го, а не про кня­зя Ново­сильсь­ко­го (який у офі­цій­них доку­мен­тах вели­ким ніко­ли не звав­ся, як і його нащад­ки). Дійс­но, в цей час Чер­ні­гіво-Сіверсь­ка зем­ля була ще неза­леж­ною від вла­ди Оль­гер­да, про що опо­се­ред­ко­ва­но свід­чить його лист до кон­стан­ти­но­польсь­ко­го патріар­ха 1370 р. (див. вище).

Однак у 1375 р. Роман Михай­ло­вич зга­дуєть­ся, зно­ву як союз­ник Дмит­ра Мос­ковсь­ко­го, вже з титу­лом кня­зя Брянсь­ко­го. Тут мож­ливі два варіан­ти: або сто­ли­цею Рома­на тоді дійс­но був Брянськ, або ж він був лише титу­ляр­ним кня­зем, зву­чись Брянсь­ким за своїм колиш­нім уді­лом (такі випад­ки для XIV ст. дійс­но відо­мі). Однак з дру­гим варіан­том ми не може­мо пого­ди­ти­ся хоча б тому, що у тако­му випад­ку Роман, скоріш за все, був би назва­ний за своїм остан­нім володін­ням, тоб­то кня­зем не Брянсь­ким, а Чер­ні­гівсь­ким: повто­рює­мо, ще у 1372 р. його сто­ли­цею був Чер­ні­гів, не Брянськ, де тоді кня­зю­вав Дмит­ро Оль­гер­до­вич. До того ж Чер­ні­гів дово­ди­вся спад­ко­вою «отчи­ною» Рома­на, а Брянськ, якщо навіть пого­ди­ти­ся з вер­сією Р. В. Зото­ва та його послі­дов­ни­ків – лише корот­ко­ча­с­ним володін­ням у 1360-х рр.

Тому об’єктивно віро­гід­ні­ше, що у 1375 р. Роман Михай­ло­вич був, як і всі інші союз­ни­ки Дмит­ра Донсь­ко­го у поході на Тверь, не титу­ляр­ним, а реаль­но прав­ля­чим кня­зем, який очо­лю­вав війсь­ка, зібрані зі сво­го уді­лу зі сто­ли­цею у Брянсь­ку. У пра­виль­но­сті тако­го вис­нов­ку нас оста­точ­но пере­ко­нує літо­писне пові­дом­лен­ня 1379 р. У груд­ні 1379 р. від­був­ся похід мос­ковсь­ких військ на литовсь­кі зем­лі, про­тя­гом яко­го вони «взя­ша городъ Труб­че­скы и Ста­ро­дубъ и ины мно­гы стра­ны и воло­сти и села». При­чо­му «князь Труб­че­скыи Дмит­рій Олгер­до­вич не сталъ на бои (…) но выиде изъ гра­да съ кня­ги­нею сво­ею и з дѣт­ми и съ бояры сво­и­ми и пріе­ха на Моск­ву въ рядъ къ кня­зю вели­ко­му Дмит­рею Ивановичю»63.

Тут для нас цікаві два момен­ти.
По-пер­ше, серед об’єктів напа­ду літо­пис не нази­ває Брянсь­ка, кот­рий зна­хо­ди­вся як раз на шля­ху до Труб­чевсь­ка й Ста­ро­ду­ба, а за своїм зна­чен­ням, без­пе­реч­но, пере­вер­шу­вав ці міста. По-дру­ге, Дмит­ро Оль­гер­до­вич зветь­ся кня­зем Труб­чевсь­ким, і саме Труб­чевськ фігу­рує як його сто­ли­ця, де пере­бу­вав не лише сам князь, а і його роди­на та бояри. Все це, за нашою дум­кою, досить пере­кон­ли­во свід­чить про те, що Брянськ тоді зна­хо­ди­вся у руках союз­ни­ка Моск­ви, Рома­на Михай­ло­ви­ча, який і зга­дуєть­ся як такий у 1375 р. Отже, між 1372 і 1375 рр. Дмит­ро Оль­гер­до­вич, а фак­тич­но його бать­ко, усту­пи­ли Брянськ Рома­ну.

У той же час зро­зу­мі­ло, що Оль­герд не міг «про­сто так» від­мо­ви­ти­ся від Брянсь­ка на користь кня­зя, який був союз­ни­ком Дмит­ра Мос­ковсь­ко­го. Зброй­ним шля­хом відібра­ти місто від ВКЛ мог­ла лише Москва, однак ні про який кон­флікт між ними у період 1372 – 1375 рр. нам не відо­мо. Ситу­а­цію про­яс­ню­ють пом’янники князів Чер­ні­гівсь­ких, де містить­ся запис з ім’ям вел. кня­зя Дмит­ра Чер­ні­гівсь­ко­го, яко­го Р. В. Зотов, на нашу дум­ку, ціл­ком спра­вед­ли­во ото­тож­нив з Дмит­ром-Кори­бу­том Оль­гер­до­ви­чем, за інши­ми дже­ре­ла­ми – кня­зем Нов­го­род-Сіверсь­ки­м64.

Звід­си вар­то зро­би­ти вис­но­вок, що вза­мін за Брянськ Роман Михай­ло­вич усту­пив Оль­гер­ду своє «отчинне» Чер­ні­гівсь­ке князів­ство, оче­вид­но, вклю­ча­ю­чи Нов­го­род-Сіверсь­кий та дея­кі інші міста, яке й було від­дане в управ­лін­ня сину литовсь­ко­го воло­да­ря.

Нага­дає­мо, що дум­ку про такий пере­роз­поділ князівсь­ких столів вис­ло­вив ще Ф. М. Шабуль­до, пов’язавши його зі з’їздом у Пере­я­с­лав­лі-Залісь­ко­му 1374 р. Однак дослід­ник вва­жав, що вели­ким кня­зем Чер­ні­гівсь­ким, запи­са­ним у Любе­ць­ко­му сино­ди­ку, був Дмит­ро Оль­гер­до­вич Стар­ший, який отри­мав Чер­ні­гів, Ста­ро­дуб, Труб­чевськ та, оче­вид­но, Нов­го­род-Сіверсь­кий вза­мін за Брянськ65. У дано­му випад­ку Ф. М. Шабуль­до, оче­вид­но, через неуваж­ність, не звер­нув ува­ги на те, що Дмит­ро Стар­ший поми­наєть­ся у сино­ди­ку дещо ниж­че, при­чо­му без титу­лу вел. кня­зя Чер­ні­гівсь­ко­го; згад­ка разом з ним синів Михай­ла та Іва­на, які відо­мі також за родо­від­ни­ми кни­га­ми XVI ст., дово­дить, що мова йде саме про стар­шо­го сина Ольгерда66.

Тому вар­то пого­ди­ти­ся з Р. В. Зото­вим, що запи­са­ний у сино­ди­ку вел. кн. Дмит­ро Чер­ні­гівсь­кий – це Дмит­ро-Кори­бут Оль­гер­до­вич. Скоріш за все, на 1375 р. вже існу­вав кон­флікт Оль­гер­да зі свої­ми стар­ши­ми сина­ми від пер­шо­го шлю­бу, вна­слі­док яко­го він зро­бив своїм наступ­ни­ком одно­го з молод­ших, Ягай­ла. Саме тому литовсь­кий воло­дар поса­див у Чер­ні­го­ві та Нов­го­роді-Сіверсь­ко­му іншо­го сво­го сина від дру­го­го шлю­бу, Дмит­ра-Кори­бу­та (зазна­чи­мо, що наступ­ні два деся­ти­річ­чя він був постій­ним союз­ни­ком Ягай­ла), а Дмит­ру Стар­шо­му, замість Брянсь­ка, надав лише незнач­ний Труб­чевськ.

Обмін Чер­ні­го­ва на Брянськ напро­шу­вав­ся «сам собою» хоча б з гео­гра­фіч­них
при­чин. Адже на той час Чер­ні­гівсь­ке князів­ство, хоча й нале­жа­ло союз­ни­ку Моск­ви, пред­став­ля­ло собою знач­ний анклав мос­ковсь­кої сфе­ри впли­ву, з усіх боків (окрім хіба що кор­до­ну з «диким полем») ото­че­ний литовсь­ки­ми володін­ня­ми. Мож­на при­пу­сти­ти, що іні­ціа­то­ром обмі­ну був сам Роман Михай­ло­вич, яко­му знач­но спо­кій­ні­ше було сидіти ближ­че до союз­ної Моск­ви – у Брянсь­ку, ніж у Чер­ні­го­ві, під постій­ною загро­зою бути «роз­дав­ле­ним» литовсь­ки­ми клі­ща­ми. Щоправ­да, у тери­торіаль­но­му плані об’єкти тако­го обмі­ну, схо­же, були нерів­но­цін­ни­ми: до скла­ду Чер­ні­гівсь­ко­го князів­ства, скоріш за все, тоді вхо­ди­ла біль­ша части­на Сівер­щи­ни з кіль­ко­ма міста­ми (при­най­мі, жод­них свід­чень про існу­ван­ня тут у цей період уділь­них князів-Оль­го­ви­чів не збе­рег­ло­ся, у тому числі у князівсь­ких пом’янниках, де такі свід­чен­ня були б очіку­ва­ни­ми), тоді як у Брянсь­ко­му князів­стві інших міст, окрім сто­лич­но­го, не було. Але така нерів­но­цін­ність дещо ком­пен­су­ва­ла­ся тим, що піс­ля мон­гольсь­кої нава­ли саме до Брянсь­ка перей­ш­ла роль фак­тич­ної сто­ли­ці Чер­ні­гівсь­кої зем­лі; зокре­ма, сюди пере­нес­ли свою рези­ден­цію і єпис­ко­пи Чер­ні­гівсь­кі, які ста­ли зва­ти­ся Брянсь­ки­ми (загаль­но­визна­ний факт).

Таким чином, за нашим пере­ко­нан­ням, є мож­ливість уста­но­ви­ти чіт­кі хро­но­ло­гіч­ні межі при­єд­нан­ня Чер­ні­го­ва та, скоріш за все, біль­шої части­ни Сівер­щи­ни до
ВКЛ – період піс­ля лип­ня 1372 р. і до серп­ня 1375 р.

Напри­кін­ці XIV ст. Роман Михай­ло­вич, тепер кн. Брянсь­кий, порвав­ши з Моск­вою, зро­бив політич­ний вибір на користь ВКЛ. А саме, на час своєї заги­белі у 1401 р. він був наміс­ни­ком вел. кня­зя Віто­вта у Смо­ленсь­ку. З того фак­ту, що разом з Рома­ном там зга­ду­ють­ся брянсь­кі бояри (див. вище), вип­ли­ває, що він до кін­ця жит­тя зали­шав­ся реаль­ним воло­да­рем Брянсь­ка. Та й сам по собі пере­хід кня­зя Брянсь­ко­го з мос­ковсь­ко­го боку на литовсь­кий, тре­ба дума­ти, мав сенс лише за умо­ви збе­ре­жен­ня за ним його володінь67. Біль­ше того, Віто­вт, здаєть­ся, у вина­го­ро­ду за цей пере­хід повер­нув Рома­ну ще і його «отчин­ний» Чер­ні­гів.

Так, у 1404 р. литовсь­кий воло­дар нага­ду­вав вел. кня­зю Васи­лю Мос­ковсь­ко­му про те, що Юрій Смо­ленсь­кий «бра­та мнѣ и тобѣ кня­зя вели­ко­го Рома­на Чер­ни­гов­ско­го убилъ и каз­ну его взялъ». Навряд чи Віто­вт став би нази­ва­ти Рома­на його титу­лом трид­ця­ти­річ­ної дав­ни­ни, коли б той на час своєї заги­белі володів одним Брянсь­ком. Оче­вид­но, у 1401 р. Роман Михай­ло­вич був реаль­ним «вели­ким кня­зем» Чер­ні­гівсь­ким, васаль­ним Литві. Саме висо­кий ста­тус цьо­го дав­ньо­го титу­лу доз­во­ляв його влас­ни­ку, нехай і фор­маль­но, вва­жа­ти­ся «бра­том» (рів­нею) двох най­мо­гут­ні­ших пра­ви­телів на зем­лях дав­ньої Русі – вели­ких князів Литовсь­ко-Русь­ко­го та Воло­ди­ми­ро-Мос­ковсь­ко­го.

Ціл­ком віро­гід­но, що голов­ним сти­му­лом, який схи­лив Рома­на Михай­ло­ви­ча до пере­хо­ду на бік Лит­ви, була саме обі­цян­ка Віто­вта повер­ну­ти йому Чер­ні­гів. У тако­му випад­ку це мог­ло ста­ти­ся піс­ля 23 трав­ня 1393 р. (коли Сіверсь­ку зем­лю отри­мав кн. Федір Любартович)68 і до 1398 р. (коли Федір, порвав­ши з Віто­втом, зга­дуєть­ся в емі­гра­ції в Угорщині)69. У рам­ках ука­за­но­го періо­ду най­більш «під­хо­дя­щим» момен­том, коли кн. Брянсь­кий під­ко­ри­вся Литві, був час піс­ля захоплен­ня Віто­втом сусід­ньо­го Смо­ленсь­ко­го вели­ко­го князів­ства, 28 верес­ня 1395 р. Литовсь­ким наміс­ни­ком (голов­ним) у Смо­ленсь­ку був при­зна­че­ний кн. Ямонт, який заги­нув у битві на Вор­склі 12 серп­ня 1399 р.70 Піс­ля цьо­го Роман Михай­ло­вич отри­мав ще й висо­ку поса­ду наміс­ни­ка Смо­ленсь­ко­го, кот­ру й зай­мав до своєї заги­белі у серп­ні 1401 р. В одно­му літо­писі з при­во­ду цьо­го вби­вства гово­рить­ся, що Роман «киш­ку бо с хле­бом ел»71. Сло­во «кіш­ка» у дав­ни­ну озна­ча­ло ков­ба­су; отже, схо­же, кня­зя зви­ну­ва­чу­ва­ли у вжи­ван­ня м’яса під час Вели­ко­го посту?72.

Дру­жи­на та діти Рома­на Михай­ло­ви­ча у 1401 р. потра­пи­ли у полон, але невдо­взі були звіль­нені. Іме­на його сина Семе­на Рома­но­ви­ча та кня­гині Марії Кора­чевсь­кої
відо­мі лише з пом’янників. За дум­кою Р. В. Зото­ва, Марія була дру­жи­ною Семе­на Романовича73, А. А. Горсь­кий же вва­жав її дру­жи­ною само­го Рома­на, яка ніби­то похо­ди­ла з Кор­ше­ва на Сос­ні (зас­но­ву­ю­чись на помил­ко­во­му читан­ні Любе­ць­ко­го сино­ди­ка «Кор­чев­скую»; з більш дав­нім пом’янником Вве­денсь­кої церк­ви Києво­Пе­черсь­кої лаври, де читаєть­ся пра­вильне «Кора­чев­скую», дослід­ник знай­о­мий не був – див. вище).

Ми при­єд­нує­мо­ся до дум­ки Зото­ва, оскіль­ки у пом’яннику в усіх випад­ках, коли разом з кня­зем поми­на­лись його дру­жи­на та сини, ім’я дру­жи­ни завжди ста­ви­лось перед іме­на­ми синів. Скоріш за все, Марія була доч­кою кн. Свя­то­сла­ва Тито­ви­ча Кара­чевсь­ко­го, дру­жи­ною яко­го була доч­ка Оль­гер­да Литовсь­ко­го. До речі, шлюб сина Рома­на Михай­ло­ви­ча та онуч­ки Оль­гер­да, тоб­то спорід­нен­ня з литовсь­кою дина­стією, ціл­ком міг мати сто­су­нок й до його остан­ньо­го політич­но­го вибо­ру – розір­ван­ня сою­зу з Моск­вою та пере­хід на служ­бу до ВКЛ.

Через три роки піс­ля заги­белі Рома­на Михай­ло­ви­ча, у 1404 р., Брянськ та Чер­ні­гів було від­да­но в уділ Швит­ри­гай­лу Ольгердовичу74. У володін­ні ж нащад­ків Рома­на зали­ши­ла­ся лише брянсь­ка волость Осовик75 та, мож­ли­во, дея­кі інші. За родо­во­да­ми XVI ст., князі (О)совицькі були нащад­ка­ми Рома­на Михай­ло­ви­ча I Старого76. Більш близь­ким їхнім пред­ком, напевне, був і Роман Михай­ло­вич II; прак­тич­но немож­ли­во, щоб пред­став­ни­ки якоїсь іншої, гіпо­те­тич­ної гіл­ки роду Рома­на Ста­ро­го збері­га­ли Брянсь­кий Осо­вик з кін­ця XIII ст. до 1372/75 р., тоб­то у період, коли сам Брянськ нале­жав кня­зям Смо­ленсь­ким, а потім Литовсь­ким (див. вище).

1. Помен­ник Вве­денсь­кої церк­ви в Ближ­ніх пече­рах Києво-Печерсь­кої лаври // Лаврсь­кий аль­ма­нах. – К., 2007. – Спе­цви­пуск 7. – С. 18.
2. Сино­дик Любец­ко­го Анто­ни­ев­ско­го мона­сты­ря. – Чер­ни­гов, 1902 (фак­си­мільне видан­ня). – Арк. 18 зв.-19. Близь­кий запис містить­ся також у мос­ковсь­ко­му Сино­ди­ку Успенсь­ко­го собо­ру, де від­даєть­ся пам’ять «вели­ко­му кня­зю Рома­ну Михай­ло­ви­чу Чер­ни­гов­ско­му, умер­ше­му нуж­ною смер­тію»; далі тут поми­на­ють­ся князі Воло­ди­мир Дмит­ро­вич Пронсь­кий († 1373) та Лев Рома­но­вич Ново­сильсь­кий (поча­ток XV ст.) (Древ­няя Рос­сий­ская вив­лио­фи­ка. – М., 1788. – Ч. VI. – С. 447).
3. Пол­ное собра­ние рус­ских лето­пи­сей (далі – ПСРЛ). – М., 2000 [СПб, 1863].– Т. XV. – Стб. 471.
4. ПСРЛ. – М., 2004. – Т. XXV. – С. 231, і т. д.
5. ПСРЛ. – М., 2000 [Пг., 1922]. – Т. XV. – Вып. 1. – Стб. 176.
6. Исто­ри­ко-ста­ти­сти­че­ское опи­са­ние Чер­ни­гов­ской епар­хии. – Чер­ни­гов, 1874. – Кн. V. – С. 42, прим. 54.
7. Кваш­нин-Сама­рин Н. По пово­ду Любец­ко­го сино­ди­ка // Чте­ния в Импе­ра­тор­ском Обще­стве исто­рии и древ­но­стей рос­сий­ских при Мос­ков­ском уни­вер­си­те­те. 1873. – М., 1874. – Кн. IV. – С. 219-220.
8. Зотов Р. В. О Чер­ни­гов­ских кня­зьях по Любец­ко­му сино­ди­ку и о Чер­ни­гов­ском кня­же­стве в татар­ское вре­мя. – СПб., 1892. – С. 96.
9. Kuczyński S. M. Ziemie czernihowsko-siewiorskie pod rzadami Litwy. – Warszawa, 1936. – S. 152, прим. 327, s. 167, прим. 400 (пере­каз вис­нов­ків неопуб­лі­ко­ва­ної стат­ті Пузи­ни про Дмит­ра Стар­шо­го).
10. Kuczyński S. M. Ziemie… – S. 166-167, 168.
11. [Фила­рет, архи­епи­скоп Чер­ни­гов­ский]. Исто­ри­ко-ста­ти­сти­че­ское опи­са­ние
Чер­ни­гов­ской епар­хии. – Чер­ни­гов, 1874. – Кн. V. – С. 42, прим. 57; Зотов Р. В. О Чер­ни­гов­ских кня­зьях… – С. 103.
12. Тęgowski J. Pierwsze pokolenia Gedyminowiczów. – Poznań;Wroclaw, 1999. – S. 72.
13. Духов­ные и дого­вор­ные гра­мо­ты вели­ких и удель­ных кня­зей XIV – XVI веков. – М.; Л., 1950. – С. 22, № 6. Л. В. Череп­нин від­но­сив цю гра­мо­ту до 1371 р., однак В. А. Куч­кін дово­дить, що вона була скла­де­на у 1372 р., див.: Куч­кин В. А. Мос­ков­ско­ли­тов­ское согла­ше­ние о мире 1372 года // Древ­няя Русь. Вопро­сы меди­е­ви­сти­ки. – 2000. – № 1. – С. 32-38.
14. Ило­вай­ский Д. И. Исто­рия Рязан­ско­го кня­же­ства. – М., 1858. – С. 165, прим.
160.
15. Kuczyński S. M. Ziemie… – S. 125-126.
16. Куч­кин В. А. Мос­ков­ско-литов­ское согла­ше­ние о мире 1372 года // Древ­няя
Русь. – 2000. – № 2. – С. 3-5.
17. Зотов Р. В. О Чер­ни­гов­ских кня­зьях… – С. 97, 99.
18. Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси. – К., 1993 [К.;Львів, 1907]. – Т. IV. – С. 451.
19. Фло­ря Б. Н. Борь­ба мос­ков­ских кня­зей за чер­ни­гов­ские и смо­лен­ские зем­ли
во вто­рой поло­вине XIV в. // Про­бле­мы исто­ри­че­ской гео­гра­фии Рос­сии. – М.,
1982. – Вып. 1. – С. 72.
20. Шабуль­до Ф. М. Зем­ли Юго-Запад­ной Руси в соста­ве Вели­ко­го кня­же­ства
Литов­ско­го. – К., 1987. – С. 107.
21. Гор­ский А. А. Мос­ков­ские «при­мыс­лы» кон­ца XIII – XV в. вне Севе­ро-Восточ­ной Руси // Сред­не­ве­ко­вая Русь. – М., 2004. – Вып. 5. – С. 148.
22. Бес­па­лов Р. А. Чер­ни­гов­ский трезу­бец на вис­лых печа­тях XII века и клей­ме­ние
им монет в 1370-х годах // Кули­ков­ская бит­ва в исто­рии Рос­сии. – Тула, 2012. – Вып.
2. – С. 137-138.
23. Codex epistolaris Vitoldi magni ducis Lithuaniаe / Monumenta medii aevi historica
res gestas Poloniae illustrantia. – Crakoviae, 1882. – Т. VI. – S. 779.
24. Див пере­клад цьо­го фраг­мен­ту зі ста­роні­ме­ць­кої: Бес­па­лов Р. А. О хро­но­ло­гии
жиз­ни кня­зя Фёдо­ра Льво­ви­ча Воро­тын­ско­го // Вест­ник РГГУ. Серия «Исто­ри­че­ские
нау­ки. Исто­рио­гра­фия. Источ­ни­ко­ве­де­ние. Мето­ды исто­ри­че­ских иссле­до­ва­ний».
– М., 2012. – № 21 (101). – С. 29, 38; Коце­бу А. Свит­ри­гай­ло, вели­кий князь Литов­ский. – СПб., 1835. – С. 127.
25. ПСРЛ. – СПб., 1907. – Т. XVII. – Стб. 66, 103.
26. Сбор­ник Импе­ра­тор­ско­го Рус­ско­го исто­ри­че­ско­го обще­ства. – СПб., 1882. –
Т. XXXV. – С. 59, 65.
27. Духов­ные и дого­вор­ные гра­мо­ты вели­ких и удель­ных кня­зей XIV – XVI
веков. – С. 53, 54, № 19 (1402 р., поси­лан­ня на 1380-ті рр.), с. 85, № 33 (1434 р.),
с. 144, № 47 (1447 р.).
28. Там само, с. 117, № 39 (1442 р.), с. 192, № 60 (1459 г.); пор. с. 68-69, № 26 (1427 г.,
гра­мо­та І. В. Прон­ско­го).
29. Опи­си цар­ско­го архи­ва XVI века и архи­ва Посоль­ско­го при­ка­за 1614 года. –
М., 1960. – С. 32.
30. Фло­ря Б. Н. Борь­ба мос­ков­ских кня­зей… – С. 72.
31. Шабуль­до Ф. М. Зем­ли Юго-Запад­ной Руси… – С. 107.
32. Бес­па­лов Р. А. О пись­ме Оль­гер­да пат­ри­ар­ху Фило­фею // Древ­няя Русь.
Вопро­сы меди­е­ви­сти­ки. – 2015. – № 2. – С. 49-58.
33. Рус­ская исто­ри­че­ская биб­лио­те­ка. – СПб., 1880. – Т. VI. – При­ло­же­ния. –
Стб. 136-140.
34. ПСРЛ. – Т. XV. – Вып. 1. – Стб. 111, і т. д.
35. Гор­ский А. А. Брян­ское кня­же­ство в поли­ти­че­ской жиз­ни Восточ­ной Евро­пы
(конец XIII – нача­ло XV в.) // Сред­не­ве­ко­вая Русь. – М., 1996. – Вып. 1. – С. 76-89.
36. ПСРЛ. – Т. XV. – Вып. 1. – Стб. 65.
37. ПСРЛ. – Т. XV. – Вып. 1. – Стб. 92.
38. Духов­ные и дого­вор­ные гра­мо­ты вели­ких и удель­ных кня­зей XIV – XVI
веков. – С. 22, № 6.
39. ПСРЛ. – Т. XV. – Вып. 1. – Стб. 138.
40. Кваш­нин-Сама­рин Н. По пово­ду Любец­ко­го сино­ди­ка. – С. 219-220.
41. Зотов Р. В. О Чер­ни­гов­ских кня­зьях… – С. 98-99, 218-219.
42. Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси. – Т. IV. – С. 66-67, 451.
43. Бол­су­нов­ский К. В. Моне­ты киев­ских кня­зей XIV сто­ле­тия. – К., 1909. – С. 15;
Ильин А. А. Клас­си­фи­ка­ция рус­ских удель­ных монет. – Л., 1940. – Вып. 1. – С. 21.
44. Собо­ле­ва Н. А. К вопро­су о моне­тах Вла­ди­ми­ра Оль­гер­до­ви­ча (по нумиз­ма­ти­че­ским мате­ри­а­лам ГИМ) // Нумиз­ма­ти­ка и эпи­гра­фи­ка. – М., 1970. – Вып.
VIII. – С. 87, 83.
45. Кот­ляр Н. Ф. Кла­до­ис­ка­тель­ство и нумиз­ма­ти­ка. – К., 1974. – С 115-116.
46. Puzyna J. Korjat i Korjatowicze oraz sprawa podolska // Ateneum wilenskie. –
Wilno, 1936. – R. 11. – S. 86-87; Kuczyński S. M. Ziemie… – S. 167, прим. 400, s. 152,
14 Сіве­рянсь­кий літо­пис

прим. 327 (пере­каз вис­нов­ків неопуб­лі­ко­ва­ної стат­ті Пузи­ни про Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча Стар­шо­го).
47. Kuczyński S. M. Ziemie… – S. 168-169, 174.
48. Там само, s. 153.
49. Там само, s. 169, 175-176, 167-168.
50. ПСРЛ. – М., 1980. – Т. XXXV. – С. 30, 51.
51. Kuczyński S. M. Ziemie… – S. 169-170.
52. См.: Гор­ский А. А. Брян­ское кня­же­ство… – С. 107, прим. 97; Руси­на О. Сіверсь­ка
зем­ля у скла­ді Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. – К., 1998. – С. 95-96.
53. Фло­ря Б. Н. Борь­ба мос­ков­ских кня­зей… – С. 69-73.
54. Зотов Р. В. О Чер­ни­гов­ских кня­зьях… – С. 139, 145.
55. Шабуль­до Ф. М. Зем­ли Юго-Запад­ной Руси… – С. 88-89, 107, 111.
56. Гор­ский А. А. Брян­ское кня­же­ство… – С. 89-92.
57. Родо­слов­ная кни­га кня­зей и дво­рян рос­сий­ских и выез­жих… – М., 1787.
– Ч. I. – С. 185, і т. д.
58. Алек­сан­дров Д. Н. Фео­даль­ная раз­дроб­лен­ность Руси. – М., 2001. – С. 216-221.
59. Руси­на О. Сіверсь­ка зем­ля у скла­ді Вели­ко­го князів­ства Литовсь­ко­го. – К.,
1998. – С. 91-95; Руси­на О. В. Украї­на під тата­ра­ми і лит­вою. – К., 1998 / Украї­на
крізь віки. – Т. VI. – С. 73-74.
60. Куч­кин В. А. Мос­ков­ско-литов­ское согла­ше­ние о мире 1372 года // Древ­няя
Русь. – 2000. – № 2. – С. 4. До тако­го вис­нов­ку дослід­ник при­хо­дить, дово­дя­чи немож­ливість ото­тож­нен­ня Рома­на Михай­ло­ви­ча з вел. кня­зем Рома­ном уго­ди 1372 р.,
який точ­но був реаль­ним, прав­ля­чим воло­да­рем (див. вище).
Зга­дає­мо ще про стат­тю міс­це­во­го брянсь­ко­го істо­ри­ка Г. П. Поля­ко­ва: Брян­ское
кня­же­ство в соста­ве Вели­ко­го кня­же­ства Литов­ско­го и Рус­ско­го. К исто­рии поте­ри
неза­ви­си­мо­сти и пре­кра­ще­ния суще­ство­ва­ния Брян­ско­го кня­же­ства // Рус­ское насле­дие в стра­нах Восточ­ной и Цен­траль­ной Евро­пы. – Брянск, 2010. – С. 438-444.
Вона носить, в основ­но­му, огля­до­вий харак­тер. Автор вва­жає, що у 1350 – 1380-х рр.
кон­троль ВКЛ над Брянсь­ком був лише тимча­со­вим яви­щем, а «оста­точ­ну втра­ту
неза­леж­но­сті (так. – С. К.) Брянсь­ким князів­ством слід дату­ва­ти 1392-1395 рр.», але
без будь-яких кон­крет­них вис­нов­ків.
61. Бес­па­лов Р. А. Чер­ни­гов­ский трезу­бец на вис­лых печа­тях XII века и клей-

мение им монет в 1370-х годах // Кули­ков­ская бит­ва в исто­рии Рос­сии. – Тула,
2012. – Вып. 2. – С. 137-142; Бес­па­лов Р. А. О дати­ров­ке клей­ме­ния монет чер­ни­гов­ским тре­зуб­цем // Сред­не­ве­ко­вая нумиз­ма­ти­ка Восточ­ной Евро­пы. – М.,
2012. – Вып. 4. – С. 120-121, 127.
62. ПСРЛ. – М., 2001. – Т. V. – Вып. 2. – С. 27.
63. ПСРЛ. – Т. XV. – Вып. 1. – Стб. 138.
64. Зотов Р. В. О Чер­ни­гов­ских кня­зьях… – С. 137-146. Втім, ця іден­ти­фіка­ція
поді­ляєть­ся не всі­ма дослід­ни­ка­ми, зокре­ма, її запе­ре­чу­ва­ли С.-М. Кучиньсь­кий та
О. В. Руси­на. Деталь­ний роз­гляд цьо­го питан­ня вихо­дить за межі даної стат­ті.
65. Шабуль­до Ф. М. Зем­ли Юго-Запад­ной Руси… – С. 88, 89, 111.
66. Зотов Р. В. О Чер­ни­гов­ских кня­зьях… – С. 151-153.
67. А. А. Горсь­кий вза­галі вва­жає, що «Віто­вт повер­нув Рома­на до Брян­ска у
яко­сті сво­го васа­ла» лише піс­ля заги­белі Дмит­ра Оль­гер­до­ви­ча у 1399 р., який при
цьо­му у літо­пи­сах назва­ний кня­зем Брянсь­ким (Гор­ский А. А. Брян­ское кня­же­ство…
– С. 93). Але тут же гово­рить­ся також про заги­бель Андрія Оль­гер­до­ви­ча Поло­ць­ко­го
та Глі­ба Свя­то­сла­ви­ча Смо­ленсь­ко­го, які на той час Поло­ць­ком і Смо­ленсь­ком вже
дав­но не володі­ли.
68. Akta unji Polski z Litwą. 1385 – 1791. – Kraków, 1932. – S. 30-31, № 33, 34. До
цьо­го Сівер­щи­на нале­жа­ла Дмит­ру-Кори­бу­ту Оль­гер­до­ви­чу, відібра­на в ньо­го на
почат­ку 1393 р.
69. Codex diplomaticus Prussicus. – Königsberg, 1861. – Bd. 6. – S. 61, № LVII.
70. ПСРЛ. – М., 2000. – Т. IV. – Ч. 1. – С. 379, 386.
71. ПСРЛ. – Т. XXXV. – С. 121 (кома про­став­ле­на з помил­кою).
Сіве­рянсь­кий літо­пис 15

72. Тому нам видаєть­ся наду­ма­ною вер­сія, ніби­то Роман «заги­нув за запро­ва­д­жен­ня у Смо­ленсь­ку погансь­ких зви­чаїв та за обра­зу хлі­ба» (Кваш­нин-Сама­рин Н. По
пово­ду Любец­ко­го сино­ди­ка. – С. 220).
73. Зотов Р. В. О Чер­ни­гов­ских кня­зьях… – С. 244.
74. Гру­шевсь­кий М. Історія Украї­ни-Руси. – Т. IV. – С. 178-179, прим. 4, 2.
75. Зга­дуєть­ся у 1504 р.: Духов­ные и дого­вор­ные гра­мо­ты вели­ких и удель­ных
кня­зей XIV – XVI веков. – С. 359.
76. Родо­слов­ная кни­га кня­зей и дво­рян рос­сий­ских и выез­жих… – М., 1787.
– Ч. I. – С. 180, і т. д. Про князів Осо­ви­ць­ких на литовсь­кій служ­бі у 1486 – 1488 рр.
див.: Lietuvos Metrika. – Vilnius, 2004. – Knyga Nr 4. – P. 31, 59, 76.

Print Friendly, PDF & Email